Забудь мене. Із пам'яті зітри,
мов сон, який до півдня не розкажеш,
як випадкову дівчину на пляжі,
давно колись, либонь, у двадцять три.
Зітри мене, неначе ес-ем-ес
про послуги та акції. Я зайва.
Твоє життя для вибуху і сяйва
таке тісне і сіре – краще без.
Затисни згадки файлами в архів.
Чи видали мене, як дикий вірус.
Не знаю, хто між нас із кого виріс
і хто кому із нас додав гріхів.
Зітри мене. Ти майже відболів…
09.03.12

Душа і розум, ручка і папір,
Снага і слово, зміст і міра.
Усе це є, та не вдається вірш, -
Тіснить буденна проза сіра.

Немає слова, міцно розум спить,
Надії душу ввись не манять,
Та вірш росте в одну - єдину мить,
Його окрилює кохання.

Воно - народжень всіх рушій.
Кохати, всі! Усі - мерщій!

09.03.12.

Познай себя, освободись от лени -
И мир откроет глубину свою...
Перед его бескрайностью я преклоню колени,
Пред красотой создания я голову склоню.

Карабкаюсь вперёд, колени раздирая.
Лицо подставив ливням, грозою вдохновляюсь!
Я соберу в ладони все пережитки рая
И за начало новой эры помолюсь.

В гармонии: с собой, с природой и с Вселенной, -
Я научусь предвидеть сквозь года.
Я буду улыбаться жизни бренной
И равновесие "поймаю" навсегда.

Я научусь любить безмерно, бескорыстно...
И быть любимой, тоже, научусь.
Не буду сомневаться в слове "Истина",
К всеобщим достижениям присоединюсь!

Я чувствую себя частицей всей Вселенной,
И центр "маленькой Вселенной" - тоже, я!
Живу я на Земле благословенной,
За все возможности Творца благодаря.

…Облуплені гострою крицею слупи-дерева,
Вигоюють душу, хоча й виглядають незвично…
Дерева ці – свідки святого: що я суть язичник –
Первинним єством наділили їх леза сталеві…

…В деревах цих – Дух – сліди: так далеко, так близько –
Посмертний мій стогін, мо` й новонароджений крик…
Березовий коник… Осиковий млин у колисці,
Аби не зурочив ніхто… Шум у вітті… Вітри…

…Дерева ці – поруч… У час, як іти я повинен,
Мої побратими змайструють із сосон човна…
Поміститься все в цю велику, як Світ, домовину:
І - Воля, і - Доля, і - Віра, і навіть - Вина…

…Усе в цих деревах, усе – від вогню і до диму:
І та, що полюбить мене, і та, що мине…
І пам'ять Душі, на якій хрест-навхрест: «ЗЛОВЛОДИМИР»
І київський горб, де на палю посадять мене…

…І стежка невидима – давня, намолена, звична…
У Колі Кумирів суть Ідол стою, як стояв…
ПриРОДа: бо – РОДОВА ВІРА… НаРОД: бо – язичник…
Дерева, облуплені крицею гострою – Я!

Кумпала Вір,
01-04.07.2011 року,
м. Плоскирів

Кардіограму вивели,
вона тепер мовчала.
На здвиг важка – не вимовиш,
проста – неначе жало.

А зупинили дихання –
завмерло море в грудях,
кричала чайка – кликала
за вітром у безлюддя.

Гніздо ще свіже крапельниць
зняли і розібрали.
Думки уже не квапились,
бо кров ніде не гнала.


А до очей – складали світ...
мов до причастя – руки.
При голові два янголи
з обличчя здерли муку.

І так якось ніяково
отой, що в серці бився
і кожен стук оплакував –
у світлі розчинився.

9 Березня 2012

Здригнеться нива – колоском – благенько…
У неба запитаю і полів:
«Чи ще колись народиться Шевченко
На цій святій сплюндрованій землі?»

І хукне Час на сонячну печатку:
Не той Григорій вже, не той Андрій…
Земля все жде Тараса… Та спочатку
Іван* повинен вирости на ній.


2002(2012)

не печаль я, не ласка,

не радость,

не забытая кем-то

сладость.

не таблетка от боли

любовной,

не дорога удачи

ровной.

я лишь ветка

вишневая,

видно,

как до боли бывает

обидно

у окна, все одна:

печально.

упустила момент

созиданья...

09.03.2012. 20.30.

***
Не смайлик нині, а хмурасик!
І сердечко лишень одне...
А може... вже чужий "Івасик",
А може любить не мене?

Й подріботіли - чудо-техно...
Ти глянь - уже й не треба слів:
І збоку, й знизу, поряд, зверху -
Невпинна гра смішних значків!

...І обійнявшись, як малятка,
Між манюпусіньких квіток,
Сидять два милих янголятка
В оазі смайликів-зірок...
(9.03.12)

Я не казала «бувай»
І прощення не чекала…
Стояла холодна весна
І скоса на все поглядала.

Надія в тремтливих руках,
Долоні відкрию: Лети!
Аж ні, завмирає той птах:
Свободу благослови…

2012

Вершина болю в кожного своя, –
Один іде по краю леза,
Іде, коли пала земля
І світ здається ось-ось щезне.

У іншого вершина – це Любов,
Яку плекаєш і яку втрачаєш,
Вершина болю – це Любов,
Яка з життям вмирає й воскресає…

Вершина болю в кожного – душа,
Вершина болю в кожного своя...

Грудень 2011

Ви страждали, а я – читала
Вашу Книгу невольних плачів,
І здавалось, – мені бракувало
В ту хвилину козацьких мечів.

Дивувалась, як можна терпіти...,
Божа кара була то, чи що?
Слово правди диявола діти
Обернули в смертельне тавро.

Де спасіння, а де розплата?
Що первісне: добро чи зло?
Від безсилля хотілось кричати,
Але зойк в невідомість несло.

Материнське беззахисне слово, –
І молитва, і оберіг...
Нічко-ніченько, дай же волі,
Щоб не збитися з власних доріг.

Стали сльози водою цілющою, –
Хіба знаємо з чого вона?
І душа Ваша стала дужчою,
Вона вижила й перемогла.

Перейшовши усі страждання,
Перейшовши критичну межу,
Ви не втратили здатність кохання,
Честь і віру в Свою Зорю.

В ореолі високого смутку
Ваша думка знаходила лет,
Божевільні зривала пута,
Поетичних сягала планет.

І тепер, в незалежній країні
Ви із з шаблею й на коні,
України є вірним сином,
Вірним сином своєї землі.

Березень 2006 р.

Буремні в тебе, душе,
Усі твої бажання,
Усі твої буяння,
Усе твоє буття.
Бо душі тих смиренні,
Бо душі тим смиренні,
Бо душі ті смиренні,
В яких є каяття.

Даремні в тебе, душе,
Усі твої скидання.
Усі твої пізнання –
Не варті і гроша.
Бо душі ті блаженні,
Бо душі тих блаженні,
Бо душі тим блаженні,
Що вільні від гріха.

Нікчемні в тебе, душе,
Усі твої світіння.
В усіх твоїх веліннях
Практичний інтерес.
Бо душі ті спасенні,
Бо душі тим спасенні,
Бо душі тих спасенні,
Хто донесе свій хрест.


Тоді душа смиренна ,
Тоді душа блаженна,
Тоді душа спасенна,
Всі дні благословенна,
Бо в ній – любов Отця.

Апостол правди і науки,
Котрого ждав ти день по дню,
Прийшов, простяг потужні руки, —
І легіон ім'я йому.

Но ті, що змаленьку кормились
Дум твоїх скорбних молоком,
Що всьому світові хвалились
Тобою, с в о ї м співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,
Позатикали вуха всі,
А то й в поліцію побігли,
Низькопоклонники твої.

5/IV

Хоч сонечко все те ж над пругом,
А багатьох колег нема.
Коли не стало мого друга,
У душу глянула зима.

І зашпори ввігнала гострі,
Скувала кригою слова.
Була безжальна, наче постріл,
Аж болем тліла голова.

А небеса не відцвітали,
І морок був лише вночі.
І, мов із пісні, відлітали
Із ним до вирію ключі...

9.03.2012

як їхнє щастя
віцвітало
натягнутість
своїх відносин
крізь райське
вушко
пропускали
інтимом
зашивали
спокій
нерівним
хрестиком
влягались
пантомні
вечори
і білосніжна
постіль
і забувалися
і прибували
перебували
пробували
не задавались
здавалися
здавались
розкованими
розцілованими
розгнузданими
в шалі
не думали
що далі
про далі
про сторони
медалі
прощали
і прощались
згорали
та займались
були
в собі
одим
і небом
і як дим
дощу
стіною
вином
виною
венозною
рікою
сплавляли
сни
і виправляли
почерк серця
спиняли
дух інерцій
губилися
пригублювали
голублене
пошлюблене
несказане
і недоказане
рипуче-
недомазане
і гаряче
аж вікна
в піт
окличні
над
розлогі
під
звикали
зливалися
звивалися
не зволікали
то розтікалися
то затікали
втікали
і загоювали
втечі
торкали
і впивалися
у плечі
і розцвітали

ставало
щастя
мало

9 Березня 2012

Сніг у березні падав в долоні, як зойк небес.
Він був поруч; я – гостро жива; und die Welt – in Ordnung.
А тоді довелося навчитися жити БЕЗ,
І потроху втрачали свій сенс всі степи і фйорди.

Кожен спогад про нього чавив з мене соки, м*яв;
Дні вкладались в бляшанку життя, як слухняні шпроти.
Бог уже іронічно цитує його ім*я,
Коли бачить, як я відкриваю в молитві рота.

Сніг у березні – це першокласне знущання з нас,
Хірургічне втручання в найм*якшу ефірну м*якоть.
Кожен спогад про нього – то сяюча жовтизна,
Для якої не шкода ні слів, ні мовчань ніяких.

7-9.03.12


* "В його думках панувала тиша, думати не було про що. Нічний вітер злегка хитав кулі трояндових кущів. Терезіна сиділа поруч із ним, сережка в її вусі відблискувала зеленим камінцем.
Світ був у порядку".

Г. Гесе "Останнє літо Клінгзора"

Чому це так в моїй душі-
Як чую рідне слово,
У серці квітка розквіта,
Сміється світ навколо.

У ньому все! Краса, любов,
Ліси, поля, розмаї-
І біль зникає , в щасті я.
Люблю тебе, мій краю!

потрібне
починається
на 'п'
папір
погода
пальці
проблиск

і па
пуантне
і па
пори

поезії
порив
прорив
у прозі

'п'
продиктоване
простудою
повітря
простою
від природи

пригодою
в півголоса
в півсуєти

попробуй
пережий
перекажи
цей
прапівподих

причин палітру
передай
підлінії
що поміж
п_і_ти

9 Березня 2012

Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому вдалося вивчить.
Отак і підемо на той світ із «незадовільно»,
Бо ставимо ж самі ми собі оцінку,
А не хтось там інший.

Світ створює безліч всіляких законів
Та це лише чорним по білому текст,
Щасливі живуть без закритих кордонів,
А межі – то просто банальний контекст.

Десь правда ховається між териконів.
Захочеш дізнатись – то, може, знайдеш.
У совісті безліч порожніх флаконів,
Та тільки з порожнім у рай не пройдеш.

Як вірі у правду забракне гормонів,
Збудуються бізнесу нові церкви,
І будуть нечесні боятися дзвонів
й тікати від вічного суду глави
.
А вибір складний: забагато перонів,
Ніхто не підкаже потрібний маршрут.
Вдивляється доля у вікна вагонів
І потяг спиняє – кінцева ось тут.


2011 р.

***
Чекати можна довго... До межі,
До перелазу сили, до кордону...
Допоки моці вистане в душі
Тягнути спогад до свого ослону.

Допоки тліють маком рушники
Над образами темними. І рами
Віконні, визираючи роки,
Ридають тихо сірими шибками.

Аж поки стежка в сад не заросте,
Та й сад забуде істинно зродити...
Чекання, наче рало золоте,
Допоки пам’ять здатна скородити.

Чекати можна довго... Може, й вік.
До подиху останнього під вечір.
Допоки всохне в жилах віри сік
І забуття запеленає плечі...
(8.03.12)

Вікна, Вікна, Вікна....
Стіни зникли, звиклі до промоклих пик,
що дивляться десь в бік, повз них...
Пихате світло з вікон проганяє лихо,
кригу топить в животі, стає так затишно...і тихо.
Автобус мчить повз ситі й повні вікна,
стіни зниклі й просто таємничі тіні...

...І ці органні вицвілі висоти,
І купол цей - Усесвіту жага...
Вже березіль, набрякнуть швидко соти!
Та лиш душа лишається нага.

В легкім серпанку смутку на світанні,
Мов ніжна фея заблукала в снах -
Самотній подорожній, що востаннє,
Ще пнеться вірою у небеса...
(9.03.12)

Такий хороший наш свободівець сьогодні,
Готовий йти із силою на біс,
А люди залишаються весь час голодні -
Такий його навічно компроміс.

Йому лиш влади трішки, грошей цілі гори.
Життя - це просто ніжний мармелад.
Усе у Кошулинського нормальне, гоже -
Народ отримує дурний відпад.

Начальника у транспорті готовий вбити
І плюнути у душу добрим чувакам,
Себе ретельно треба в доблесті відмити -
Невігласи! Родився знову хам!

08.03.2012 року Львів

І тільки усмішка, бо посмішка не личить жінці -
Лиш тільки в ній зростає благодать.
Життя у спокої коханій половинці
Дає надію в щасті спочивать.

Лиш тільки усмішка до усмішки в єдино
Серця гарячі у коханні пригорне,
Слова рікою віковічною полинуть
І божевільний трепіт дико промайне...

06.03.2012 року Львів

Ранковий ритм ще заспаного міста
І гул трамваю з-під бетонних плит,
Лиш снігу талого нам чутно хрусти -
Не подолати на одвірках моноліт.

Життя тут прокидається скрізь жваво,
Машини на дорогах гомонять,
Годинник Ратуші співає браво,
А люди прокидаються ... не сплять.

І враз заполонили всі зупинки
(Хтось на роботі з впертістю сидить),
Нікого ти не спиниш на хвилинку -
Буденність в нас на груди всі бринить...

Ранковий ритм ще заспаного міста
З невпинністю на оберти пішов,
Ні відпочити, трішечки присісти -
Життєвий цикл на повні розійшовсь...

24.01.2012 року Львів

Потріскують дрова у пЕчі...
Так добре лежати на ній
В зимовий розлючений вечір,
Коли за вікном буревій.

Лютує зима без упину
І все навкруги стугонить...
А я у раю грію спину,
Забувши увесь білий світ.

2012р.

Світанок нині - ніжно променистий:
на повні груди дихає весна:
Крилом торкнувши небо синьо-чисте,
Намисто цвіту одяга вона.

Мої думки несуться вдаль за хмари –
лише тобою мрію і живу.
Очей палких і вуст барвисті чари
відчула не у сні, а наяву.

Перевертнем будемо називати такий паліндром, зворотне прочитання якого має інший (інколи протилежний) зміст порівняно із прямим.

ВІК ОРД І ВОД

Вік орд ярма ви ламали, ламали, ….., ламали, ламали; латали, латали, …..., латали, латали вам ряд років.

О НІ – ЗВАБ, ЗІНО!

О ні – зваб, зваб, …. , зваб, зваб, Зіно!

А ТА ХМАР ХАТА

А та хмар, хмар, …. , хмар, хмар хата.

О ЛІТО!

О літо! Ба – худоба.

МЕДУ Б

У діадему – мед Едему!.

І КАТАВАСІЯ

Коза крадія
Трима крутія.

А В КОМОРІ…

Гул у спорі:
Рів, явір, зорі;
А нам – ром у горі.
Ах, у морі!
Й ах – ті зорі!

Кому дні весен, жара літ?

Навік омана.

А миска мала мені.

А нам – казок обман.

Коли я вийду, стану на пригірку,
Погляну вниз, у далечінь дібров,
Краса така, що важко описати,
Від неї стигне в моїх жилах кров.

І я собі не можу уявити,
Як тут було хоч років сто до нас,
Коли довкілля вміли захистити,
У всьому був розсудок і баланс.

Природу вміли предки шанувати
І кожен місце у природі знав,
Ніхто не міг огульно ліс рубати
І русло річки також не міняв.

Я пам’ятаю, ще той час та звички,
Коли пили ми воду прямо з річки,
Коли в лісах водилися бобри, куниці,
А на село було лиш три рушниці.

Коли в річках, ще плавали лини,
А раки ми ловили кошиками,
Коли в лісах, хватало дичини,
Ніхто її не нищив капканами.

Місто наше зелене й квітуче,
В нім заводи й фабрики є.
Місто наше у світі відоме,
Це поваги йому додає.

Знають наших атлетів в Афінах,
Цемент, шифер по світу везуть.
Залізниця три напрямки має,
Три дороги в Здолбунів ведуть.

Місто наше в садах поринає,
В нас навколо луги і поля.
Річка - Устя його обмиває,
І кар’єр від негоди спасає.

Наше місто відоме піснями,
В нас співучі аматори є
І оркестр духовий як заграє,
В піднебесся відлуння іде.

Місто наше зелене й квітуче,
В нас традиція в місті своя,
Більш століття цемент виробляє,
Наше місто велика сім’я.

Безмежно, жінко, я тебе люблю
В святковім шумі та буденній тиші,
Бо душу відкриваєш ти свою
І світ добріє та стає світлішим.
Важкі шляхи з тобою я пройшов,
Сьорбнувши вдосталь радощів і горя, -
Та пильнував старанно так любов,
Що на сьогодні вже її потроїв.
Без тебе я тобою тільки снив
І помирав охоплений журбою,
Коли в розлуці голос твій бринів
Молитвою за мене в неспокої.
Тече нестримно швидкоплинний вік
І думку лиш підтверджує та множить,
Що я – найщасливіший чоловік,
Якщо довічно ти мені підхожа!
08.03.12

Туман над річкою завис,
Рожеве сходить сонце.
Дрімає ще сосновий ліс,
Та ранок стукає в віконце.

І просипається село,
Худоба, птиці, люди.
Усе навколо ожило,
Повітря чисте наповняє груди.

Хто поспішає на базар,
Щоб молоко продати.
Хто їде в ранці на завод,
Копійку заробляти.

Роботу мають всі в селі,
У кожного там мозолясті руки.
Працюють до темна старі й малі,
В ночі стихає гомін, перестуки.

Пар всі шлаки виганяє,
А вода змиває
І дає баня - здоров’я,
Якщо хтось не знає.

Можна в бані все помити,
Голову та й тіло,
Якщо ти ходити можеш,
Іди в баню сміло.

Ще й душею можна в бані
Також відпочити,
Там тобі завжди знайдеться,
З ким поговорити.

Там завжди здоровий гумор,
У дружньому колі,
На чини не поділяють,
Бо в бані всі голі.

Там немає привілеїв,
Усі в бані рівні,
Незалежно, що у тебе,
Долари чи гривні.

Я вдячна Богу за життя!
За дану кожну мить щасливу,
За допомогу все пройти,
І пережити сумну днину.

За рідних Богу вдячна я!
І за кохання яке стріла,
За друзів всіх, і за людей,
З якими я була щаслива!

Я вдячна і за ворогів,
Які мене сильнішою робили.
І перешкоди на шляху моїм,
Що мене жити завжди вчили.

Я вдячна Богу за все те,
Що було, є, й колись ще буде.
Тільки прошу я про одне:
"Спаси і сохрани, всіх, кого серце не забуде."


1 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Ось знову до кінця прийшла зима,
І ще одна зима в краю далекім.
І скільки ще таких побачу я
Поки відчую рук тепло рідненьких?
Поки побачу очі ті ,
Що ріки сліз за мене проливали .
Поки почую шепіт губ,
Що в Бога долі кращої благали.
Поки відчую ласку рук,
Які в дитинстві обнімали.
Й почую пісні мелодійний звук,
З яким колись я засинала.
Поки побачу постать ту,
Що в серце, в пам'ять, в душу вкарбувалась.
Поки до серця пригорну,
Й скажу: " Бабусю, дякую що дочекались!"
Поки настане цей момент,
Не знаю скільки часу ще потрібно.
Але Ви ждіть, Ви посміхайтемь і живіть!
Я обіцяю, обіцяю , я приїду!

25 Лютого, 2012
Уляна Л. ( Нью Йорк)

Ти світом цілим мені став,
Хоч я любити не хотіла
І ложе твоє ,-стало для мене пядестал
Ти- нагородою дорощою у світі
Прости!Пробач мене ти за любов....
В якій признатись в очі я не зможу,
Але й втекти від неї я також
Не вмію ще, а може лиш не хочу....
Сама не можу розібратись я в собі....
У голові моїй гудить мов вулик
Думки-думки! Думи мої!
Куди вас діти? Як ЙОГО забути?!
Не знаю я, й не хочу ще сама
Закрити двері що й не відкривались
Для тебе завжди я ніким була.
Для тебе так ніким я і осталась!

12 вересня, 2009
Уляна Л. ( Нью Йорк)

Коли зриваються вітри
Й тугими батогами
Січуть будинки і двори,
Хитають під ногами
Люстерка зляканих калюж,
Хизуючись у силі, -
До моря я біжу чимдуж,
Де величезні хвилі
Гарматним боєм скелі б’ють,
Висмоктуючи пляжі, –
Поєднують красу і лють
Природні епатажі!
…………………………………
Коли ж бушує чоловік,
Це зовсім не стихія:
Не прояв сили лютий крик,
Скоріше – істерія,
І епатажність цих людей
Мені не симпатична:
Їх роль фальшива, для гостей?
Або шизофренічна?
Вважаю: може чоловік
Лише в одному разі
Зірватись на щасливий крик –
В любовному екстазі!
Це постріл, вибух почуттів,
Це шторм, бурхлива злива,
Це – поєднання двох життів…
А, згодом,… трьох, можливо?..
2012.

Життя таке - суцільна мряка,
занудний прагматизм бездушний....
і я Тебе....вщипнув...за ......
таку...таку м*яку й воздушну

одразу заспівали птиці! -
весна прийшла! - вона настала!
невже, весна в Твоїх сідницях
цю зиму люту зимувала?!

злякався відкриття такого,
аж подих сперло від натуги,
а що було б, якби, їй-Богу,
Тебе вщипнув за щось я друге?!...

боюся глянути угору,
підняти очі вище пупа -
бо літо вжарить як зандвору,
а я у валянки ще взутий....

спечусь, мов окунь на пательні,
немов билинка седед степу
у спеку люту і пекельну -
таку жадану і далеку....

Ти ходиш поруч бозна скільки -
години, дні, роки - одначе
у цю хвилину, зараз тільки
я Весну у Тобі побачив...

два янголи
два голуби
сиділи на вікні
сиділи туркотіли
про голубінь
і сніг

і той
що хоронителем
питався
похоронного
пощо їх
небожителів
із царства
надцерковного
в пустелю
поміж душами
сюди позасилали
щоб силами
меча й коси
це туркотіння
стало

вмивався сонцем
погребний
вискубував
пір’їни
і падали
вони
униз
згораючи
мов тіні
а як вдавалося
якій
через поріг
війнути
і звикнути
до ґанку й ніг
сінне тепло
відчути
ота
зміталася
в курган
вперемішку
зі сміттям
її чекала
кочерга
і димне
довголіття

від променадного
тепла
ховався
охоронець
у груди
тихо набирав
хай_Бог_боронить
і туркотів
коли хотів
а лінь
то в тінь
і дувся
бо знав
всі істини
прості
бо просто
не забувся
за туркотню
хвалитимуть
або примусять
зозулею
кувати
оті
які над ним
які
ще більш
крилаті

два голуби
два янголи
сиділи на вікні
сиділи туркотіли...
а пір’ячко
мов сніг...

8 Березня 2012

Мне может показаться это сном -
Я слышу голос нежный твой: "Проснись...
Проснись и нежно сердцем дотянись,
Упрись в плечо моё своим челом...

Уста в уста вложи, ладонь в ладонь -
И волосы сплелись в мгновенье сладком...
Ты только тронь меня, ты только тронь -
Мгновенно выпаду твоим осадком..."

- А ты, любимая, не остывай:
Ты - жарь и жаль, но только не до боли!..
То камнем падай, то опять взлетай,
Как будто и "в застенках", и "на воле"...

Огонь и лёд, падение и истома,
Сиянье глаз, улыбка Примадонны...
Весь чувств водоворот
И новый поворот (ни грамма не знакомый)!

Устала и притихла, слух твой спит.
А ангел твой покой оберегает.
Душа и тело в невесомости парит
И о прекрасной встрече вспоминает.

Так пророкував Єзекіїль
Про царя із просторів Магога:
Він прибуде із північних піль
Воювати із народом Бога.

Всі племена з ним. Окружать стан, -
Галілею, землю Завулона…
Із джерел мільйонів людських ран
Потече рікою кров червона.

Буде то війна, що від віків
Не було і вже не буде потім…
Описати це - забракне слів,
Розказати - пересохне в роті.

І, якби не втрутився Господь,
З неба жаром огняним не кинув,
Кров стекла би до Йорданських вод,
Трупи би накрили Палестину .

Цар той Гог із розширів Магог,
Швидше усього уже при владі,
І веде з царями діалог,
Що Єрусалим розбити раді.

Північ. Хитрий цар. І як оце
Розуміти , наче річ відому?
Часу плин вистругує лице
Знане всім і водночас нікому.

07.03.12

Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Сама… сама… сама… Іду у ніч із хати…
Під березневим небом топчу брудні сніги…
І вулиця пуста… Що й нікого спитати,
З яких життів минулих спокутую гріхи?

Блукаю по стежках холодним темним містом,
Непрохана сльоза скотилася з-під вій…
І дивиться згори блідий самотній місяць…
І сумно на душі, хоч вовком чорним вий…

Замерзли ліхтарі в цей березень зимовий…
Так тихо… І мороз торкається чола…
Одна… одна… одна… ніхто не мовить слова…
Та я ж сама себе від світу відрекла…

08.03.2012

1.
Крізь радість,
Біль
І сум,
І каяття,
Іду до себе,
Наче в бій з собою.
До світу цього
Йду усе життя,
Вдихаючи знов
Запах звіробою.
До світу цього
Йду усе життя,
Росту до нього,
Наче день до світла.
Од вічності
П’янкого відчуття,
Мов яблуня
Тривогою розквітла.
Життя…
Життя…
Якого дива сплав?
Незнищенне й жорстоке
В цьому вирі.
Кидають білі гуси
Срібен став,
Бо вже покликав їх
Далекий вирій…

2.
Я кроки ці роблю,
Та не останні,
Бо на Голгофу
Я спішу зійти.
Іду до себе…
Наче на світанні,
Шукати істин,
Дивлячись в світи…
Іду до себе…
Бо іти я мушу.
Вже тілу важко
Всі гріхи тягти.
Щоби Господь дав сил
Спізнати душу
І світле в ній
Зумів щось віднайти…
Іду до себе…
З вірою у Бога…
Несу Йому я щире каяття.
До Нього вічно
Стелиться дорога
Через усе,
Усе моє життя…

3.
Іду до себе через терни-броди,
Через заґрати, кривду й муляжі.
Душа палке бажання в мені зродить, –
Іду до себе, наче… до межі…

Іду до себе через чорне поле,
Щоб в цей чорнозем ще лягло зерно,
Щоби навіки розпрощатись з болем
І щоб колоссям проросло воно…

Іду до себе… Тож іти я мушу,
Бо я ступаю на поріг весни.
У цім двобої я вблагаю душу
Торкнутися своєї глибини…

Знову думи мучать мій сон,
хоч ніч давно уже наступила,
муза грає в думках в унісон
встаю писати поки думка не постила.

Мов жар пекучий в голові,
то думи просяться на волю
шепчуть пиши, пиши мерщій
розкаже про горе людське і долю.

Про що писати і розказати
життя галопом пробігло по світу,
все в минулому давно розвіялось ,
як пелюстки з яблуневого цвіту.

Пережив ЦК секретарів,
президентів пережив аж чотири
всі по хребту топталися народу,
по Україні їх чорти носили!

Чи є ще хтось такий
що симпатію до них кохає
хіба що сліпий та глухий,
що накрали про це не знає.

Та все колись настане година
прозріння прийде до людей
і кожен скаже я не раб :
я в світі цар і президент !
Я Людина!

8березня 2012
Г. Слободський

Замість годинників - більма незрячих очниць.
Храм без хрестів - як душа, що покинула Бога...
Сонце, бешкетний хлопчисько, у світ горілиць
порскає свіжим промінням - у долі й дороги.
З небом у змові - гасають над світом ясним
білі метелики хмар і думок вже весняних.
І ... оживають - бруківка і очі людські -
як в молитвах - воскресають врятовані храми.

Це небо - Великодня Літургія!
Душа несеться ввись ( не треба крил!)
і молиться, і сяє, і маліє
в безодні дива, що Господь відкрив!

Душа стає одним ковтком блакиті,
підсніжником, що в березні цвіте
і крізь мороз - уперто прагне світла,
що, як Господь, з небес у душу йде...

Притулю до серця, пригорну, як жінку,
Рідну шестиструнку - посестру душі.
Хай розтопить вечір втому, як сніжинку.
Не сумуй,кохана, усміхнись мерщій!

Розмалюю тіні у етюд осінній,
Розплету з мовчання радості мотив,
Заховаю в ноти почуття безцінні,
Щоб коханим серцем їх почула ти.

Хоч приклеїть знову пізнє сонце вперто
На конверти вікон марки самоти.
Їх, як сум і втому, варто просто стерти,
Як стираєш часом слід сльозини ти.

Хоч тепер далеко я забрів від тебе,
Та весніє пам'ять в довгих вечорах.
Не сумуй, кохана, не журись, не треба.
Розтрясемо смуток на семи вітрах.

Притулю до серця, пригорну, як жінку,
Рідну шестиструнку- посестру душі.
Хай розтопить вечір втому, як сніжинку.
Не сумуй,кохана, усміхнись мерщій!