Так часто людям замало слів:
думки босоніж по битому склі,
а губи тремтять від страху.
І, може, дійсно на білому тлі
не треба, щоб чорним мій сенс болів —
потоком спазмів нехай спалахує.

Так часто людям замало муз:
живеш для когось, у комусь, комусь
і слів достатньо, а рим немає.
І, може, дійсно, не в римах сенс,
нехай їх іншому Бог несе,
а я пишатимусь, що прозаїк.

Так часто людям замало днів:
живуть зі світом, та сплять одні,
а годинник вбиває миті.
І літо плаче дощем на дні:
Побудь ще трохи в моїй весні
Я хочу писати і жити.

13. 06. 2012 р.

Поцілую тебе у слизьку і поморщену морду,
Ти оближеш мої фортепянно_збудовані пальці...
Я пасую тобі наче леді англійському лорду.
Ми з тобою зухвальці, спинились в собачому вальсі.

І не має межі твоя відданість – в ноги лягає...
Я приймаю її як заморський чудний подарунок.
Ти обрубком собачої долі так вдячно виляєш...
Твоя дружба, бульдоже, це справа велика, рятунок!

Загрібали в рядно мокре листя торішнє зів’яле.
Ця весна тимчасова, як дим відчайдушних пожеж.
Пахне вдома зефір і до вази пасують ці кали.
Нам би бачити світ з висоти пофарбованих веж.

Нам відведено день. Ця дорога не в’ється без краю.
Дощ не винен ні в чому. Він тільки змиває гріхи.
Зігрівається час у ковтку несолодкого чаю.
Всі слова несказанні, як печиво свіже, крихкі.

Не збираються гості за вкритими щастям столами.
Ця трава не докошена навіть без вітру тремтить.
Нам би квітень щодня щиросердно гримів у тамтами,
Щоб веселка прорізала грізну містичну блакить.
28.04.2012

Відверті жабині глуми,
плакучі торкання верб,
минувши, як радість, Суми -
в її бурштині затерп!
О відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба,
і коло червове коле,
виписуючи "Ти ба..."

[Розкрите дівоче серце,
як місяць уповні. На!
Бери! По тобі усе це.
Щемить на краю струна]

Ех, сонце моє червоне,
крові запальна хода,
малиновий передзвоне,
осіння слідів слюда!
Де відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба, -
як вербонька, сивочола
тобою моя тужба.

[За у́смішку прохолодну
востаннє вдихни вина -
кохав ти її, як жодну...
У чому твоя вина?]

Невже за дівочу міру
і жертва душі мала?
По ярих закрутах Виру
янтарна тече смола, -
о, відьмине Біле Поле -
розкинута Ворожба!
Моя заблукала доле,
довічна моя журба….


2012

Твої слова пуста полова,
Безсиле стадо ставиш ними в стайню бруду і лайна,
Як злива на поля,коли поля дощами й так залило
І весь посів близький вже до гниття.
Не вдається смородом залити тільки поле вкрите снігом
Без Бога рогом за поріг прорватись хочеш щоб ввійти у незахищені серця,
Рекламним спамом на бігбордах ставиш посмішку в підступних мордах,
Зриває вірус тонкий дах в гарненьких незахищених хатах,
Замість ікон притаївся по хатах,замість хліба на столах,
Зате зостався сіллю,тільки солить тепер глибше
І не овочі і не тваринну плоть,а душу і в ній дух людський вбиває.
Він – вій,він вже між нами не блукає,вже чітко знає й бачить ціль,
Пустив на наші очі цвіль,Верховна Рада повна гниль
В ній міль у трухляве порохно усе живе перетворила.
Церкви для них вже не спасіння,без віри порятунку навіть церква не несе,
Релігія тепер рушійна сила,в істини словах змінили суть,
Істини слова лиш агітації несуть,
Стільки конфесій,що ведуть країну до розколу.
Тепер країна займає в серці інше місце,
Сусідам готові рідний край продати за нікому не потрібний хлам
Неспроможні керувати,так двір свій ділять пополам.
Не обачні!Не бачать навіть неба за стінами реклам,
І часу плин за милом опери,але тепер на більш знайомій мові.
Так швидко від свідомості лишилась сіра маса,
Що можна з маслом подавати на обід,
так для чого крізь новини у верхах шукати вирішення бід,
Коли самі через пусту полову слів реклами,
через сльози моніторів і екранів не помічаємо в болоті брід.11.02.2012

в уединении рисую мира красоту
и обретаю своею душою
глубокий и сладостный
неизъяснимый покой
видя океан движенья
царственной вершины Олимпа
Она прекрасна!
2012г.

Мить і вічність живуть між хмарами,
і спадають краплинами з даху.
Я боюсь жити тут і зараз,
я боюся боятись страху.

Може, втрата себе — не втрата,
може, зустрічі — зовсім не доля?
Я боюся не слова “завтра”,
я боюся “уже ніколи”.

І направду втомилась жити,
і замріяно щастя бачачи
поміж рідними і чужими,
зовсім мало для нього значити.

Я втомилась від себе вільної,
я втомилась безглуздо дихати.
І якби я була трохи сильною,
то пішла би від світу тихо.

Я, мабуть, би не плакала титрами,
не поїла б себе обманами,
що потрібна комусь, як повітря.
Я для всіх вас відкрита рана!

Я втомилась без сенсів за мріями,
і набридло питати дозволу.
Я зламалась. Я більше не вірю.
Неважливо, якою римою,
І плювати на ритм і розміри.

Я на тих, кого люблять, не схожа,
задихаюсь від власної зайвості.
Не тобі я повірила — людям, Боже.
Не від щастя помру. Й не зізнаюся.

Відгороджена часу стінами,
бездоганно ковтаю байдужість.
Тільки дощ під ногами піниться,
відбираючи небо в калюж.

13.06.2012 р.
2.32

Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.

Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.

Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.

1988

Ми душа у душу – не зурочмо!
Рветься з ланцюгів до тіла тіло.
Як же ми, кохана, непорочно
У серцях доглибно залетіли.

– Як тобі, смаглявко, гарно в тяжі!
– Як ти мною сонячно вагітний! –
Серце в унісон до серця каже,
Й каро-сірим квітом очі квітнуть.

Я тебе повік носити мушу.
Будь, тривого, на усі дороги.
Мила, не бери гріха на душу.
Прийде смерть колись прийнять пологи.

1 листопада 2011 р.

В борні з собою упадем
І я, і ти.
Замкнеться пасткою Едем –
І не піти

Від рук моїх, від губ твоїх
І від очей.
І стільки випаде утіх,
І потече,

Мов злива, мов новий потоп
На всі світи.
І не збагне тоді ніхто,
Де я, де ти.

Звізда осяє верх і низ –
Весь небосхил…
А поки що пручайсь, борись,
Допоки сил.

6 жовтня 2011 р.

Клечінь звисає з хати.
Літо ще молоде.
Завтра Зелене свято.
Серце у спразі жде

Світлої тої миті
(Радість передчуття!),
Задля якої жити
Варто усе життя.

О таїно бажання
Чистого, без гріха!
Трепетні сподівання
Пахнуть, мов лепеха.

11 червня 2011 р.

Приходимо у світ
голими,
Із душами як сніг
чистими,
Із вільною мов птах
волею,
а долями, як сон
млистими.

Блукаємо життям
потемки,
Від світла і добра
сліпнемо,
І кричимо у світ
пошепки...
З якого ж тіста нас
ліплено?

Якого роду ми
племені,
І хто у душі нам
сажу дме?..
Знекровлені, сліпі
зведені,
З бідою вінчані
ув одне…

Приходимо у світ
чистими…

2012

Ковалику, будь здоровый, гея-гой!
Укуй ми таку пудкову, гея-гой!
Вбы коника пудковати
Та щасливу долю мати,
Та щасливу долю мати, гея-гой!

Гуслярику молодинькый, гея-гой!
Загуди ми сколомыйку, гея-гой!
Най музика тихо тече
Вбы не треба фийсу в плечі,
Вбы не треба фийсу в плечі, гея-гой!

Загуди ми тоту новту, гея-гой!
Вбы м лишав усю роботу, гея-гой!
Най жоны мотыкы мечут,
На Гамору гуслі кличут,
На Гамору гуслі кличут, гея-гой!

Кой берув у персты свище, гея-гой!
Пойте люди на Лисиче, гея-гой!
Туйкы гори дуже файні
Тай свободы чисті фаны,
Тай свободы чисті фаны, гея-гой!

Верховинці, братя мої, гея-гой!
Перед вами прямо стою, гея-гой!
Мы усі з єдного кіста,
Нам пуд сонцьом доста міста,
Нам пуд сонцьом доста міста, гея-гой!

Та узьмімся всі за рукы, гея-гой!
Доста было біды-мукы, гея-гой!
Будеме усьов родинов
Пуднимати Україну,
Прославляти Верховину, гея-гой!



12,14.06.12

1

Ти казала: трохи далі трьох горіхів ліс.
Хто тебе під ті горіхи на руках відніс?
Хто вплітав у струм волосся подих теплоти,
І кого в той теплий вечір обіймала ти?

Хто втирав з твого обличчя сліз гарячу сіль,
І кому ти дарувала радість, віру й біль?
Хто зронив тобі під ноги стільки ніжних слів?
Хто украв з твоєї ночі недосяжність снів?

2

Ти ідеш назустріч байдуже і строго,
Ніби поміж нами не було нічого.
Ковзає твій погляд швидко, мимобіжно,
Ніби ти ніколи не дивилась ніжно.

Ти киваєш легко і проходиш далі,
Ніби зерна, сиплеш іскорки печалі.
Над тобою пам’ять, ніби чорний крук,
Серце ніжне, бачу, випало на брук.

Я б летів підняти серденько з дороги,
Та мораль жорстока пов’язала ноги.
В’януть сильні руки, видно, неспроста:
Я навік прикутий до твого хреста.


1993 - ?

Дарма словами по стіні...
Дарма!
Ти - павутиною в мені...
Нема
Ані початку ні кінця.
Тремтять
Вітрами вгойдані кільця́ -
Ятрять
Самотню душу на зорі.
Роса -
На ночі темнім рукаві.
Сльоза?
Та ні... Сховаю за вікном
Надій
Усі думки! Ти ж все одно
Не мій!
Ні гладь очей, ні торки слів,
Ні рук...
Дарма... Не сонце у мені -
Павук!
(31.05.12)

Панночка і кішка, і розкрита книжка.
У кімнатнім горлі тиші перехлин.
Він поїхав щойно, і лише на трішки,
вже такий далекий до оцих місцин.

Панночка і кішка не встають із ліжка -
за вікном безсонний, ним забутий, дощ.
На столі сумує шоколадна мишка
і уже нікому не найкращий борщ.

Панночка і кішка, і слідів доріжка
з пам’яті луною лине навпрошки -
упівнеба квітне райдужна інтрижка,
звівши у обійми дальні бережки.

І невдовзі пішки Панночка і кішка
по веселці зійдуть над низькі дахи,
і на світлий крайчик хмарного горішка
сядуть розплітати і плести шляхи.

Він поїхав щойно, і лише на трішки.
З пам’яті майбутнє лине навпрошки.
Чорно-білий ангел підбирає лишки.
Панночка і кішка - доленьки стьожки.

Батькові, у день 95-ліття.

Червневий день. Як кров, буяють маки.
Хмелить п’янкий акації дурман.
Ще соковито зеленіють злаки.
А ранком павутиниться туман.

Червневий день. А скільки вже сплило їх?
За непростий - майже столітній – вік.
І пережити все це міг лиш стоїк,
упевнений у собі чоловік.

Ось стоїте, обтяжений літами,
й тягар тих літ - у глибині очей.
Вже дев’я ть літ немає з нами мами –
лебідки Ваших спільних днів й ночей.

І Ви все задивляєтесь у небо:
десь там – у тій блакитній далині
моргає Ваша кароока Геба,
з якою дні сплили, як уві сні.

Колись циганка Вам наворожила –
топтати споришеву стежечку до ста.
Не знаю, чи вона до днесь дожила,
але її пророцтво дороста.

І Вам ніяк не йметься спочивати:
ще курочок глядіти й кроленят,
у 95 іще косу клепати
і пестити своїх правнученят.

А їх у Вас – не мало, й не багато:
шестірко назбиралося, якраз.
Ви для дітей своїх – найкращий тато,
й п’ятірка внуків горнеться до Вас.

…Червневий день. Ув апогеї літа.
У маково-волошковій красі.
Нехай коса, в руках у Вас зігріта,
ще не в одній скупається росі!

12.06.2012

смальцем асфальт,
павутиння тріщин,
сонця проміння
таке зловіще,
музика тихого
клавесину
навіть листочки
не ощасливить.


12.06.2012

На весну по венах тектимуть дубові спирти.
Гойдатимуть рибу, що йтиме в глибини на нерест.
І вкотре ти станеш пророком пияцтва і самоти,
чекаючи змін ніби той, хто уперше ступає на берег.

А ти ж, як веселка – ні краю тобі, ні кінця,
ти ніби калюжка води з відбитками лиць і вулиць.
Ти – котик на гілці, слова, що торкають серця,
Ти вати солодкої шмат, який іще не ковтнули.

І хоч ти чекаєш, що риба народить мільйони рибин,
Що трісне нарешті дубова кора і потонемо в соках,
Та хлопче, уже зрозумій – ти завжди будеш один,
Бо ж бачиш, навіть весна на траві
порожньою пляшкою сохне.

А я щоранку спалюю мости,
а я щоночі спалююсь достоту.
І де те небо, де мої висóти?
І серед тисяч феніксів, де ти?

А біля ліжка свіжий попіл снів,
розкидані осіннім листям речі,
і запальничка, й план твоєї втечі,
і загнане ножем в підлогу «ні».

На сонце ніч, як Жанна д'Арк пішла,
у похоронній урні Троя.
Скажи, ну хто для тебе я, ну хто я?
О Феніксе, обвуглена душа!

Я не замерзла з подихом зими,
І не розтану під промінням літа.
Цей біг по колу, ще не утомив,
В нім моя кров розпечена, зігріта.

Я в талих водах вмила свою тінь,
З весняним цвітом, вкотре оживала,
А осінь вперто прикривала синь,
Листом багряним шила покривала.

Такі не схожі фарби, кольори,
Такі подібні піснею природи.
Хтось цю красу для радості створив,
Для насолоди, а мені на подив.


2012р

Річка тішиться розливом,
Острівцями лиш горби,
Де кленок сором'язливо
Прихилився до верби.

Поспіша бурхлива хвиля,
На шляху змітає все,
І шумить, і птахом квилить,
І невтримане несе...

Це - весна. І в серці повінь,
Хоч любов іще в імлі.
Та вона, як спраглий пломінь,
Рветься цвітом із землі...

11.06.2012

1
Коли вечір гострішає у німоті,
і розпечене лезо сонця
крає обрій навпіл,
вікна кволих будинків
стають кавуновим насінням.
Чорним.
Розчавленим.
Безнащадним.
З такого нічого не проросте —
ані вогнику,
ані крику «петрику-треба-вчить-уроки»,
ані цвіркання канарок на підвіконні.
Лише вітер — останній двірник у місті —
cтрушує пил із тиші та спомини задуває,
наче у храмі свічки.
За-бу-ва-є…

2
Коли Петрика звали Петрик, а не Петро Миколайович,
коли випасав він змія у небі із другом Данькою,
сонце горіло над ними, мов кругла церковна банька,
ніби шептало змію: «Тільки біди не наклич…»
В повітрі лунала симфонія: фортепіано, Брамс
(мати грала щовечора). Мляво сідало сонце,
та й вибухнуло вночі…
«Море хвилюється раз,
море хвилюється два,
море вогненне хвилюється три…»
Петрик щодуху кричав «Завмри!..»
…і почорніло віконце.

3
Усе своє маєш тепер при собі,
найголовніше — вицвілу стрічку
від паперового змія.
Того дня він злетів понад хмари
і не повернувся.
Того дня ви поїхали геть
і не повернулися.

4
Місто мертвих годинників —
пазл із битих шибок.
Ти складаєш його уві сні,
шукаєш полинну музику,
аби воскресити квітень,
у Прип’яті розіп'ятий.
І як же добре ти знаєш, що справа даремна:
доки сонце зійде —
пам’ять очі виїсть…

2011

***
Не згас вогонь у душах прометеїв,
Нема свободи там, де привілеї.
Клекоче дух в глибинах, як вулкан, –
Але поглухли зайди і пігмеї.

Життя – обіцянка великої бійки,
складання планів стратегічних,
напевно щоб перемогти,
богатирі не ми, і заново навчитись
сценарії писати доведеться нам
смішних і страшних драм,
і з плахи покотитися
чиясь ще може голова,
хоча й не хочеться бруднити
папір червоними чорнилами занадто…
…любити більше, менше патрати,
але втопити доведеться нам тоді
всі біди у вині розлитому себе,
неначе винним океаном стати,
щоб захмеліли і зірвалися в екстаз
заблудші люди…
…це наш дар – іконостас лозовий,
мармур поруч хутра дикої пантери:
«Він якщо був хліб, то я буду – вино,
сухе і черстве перше злити треба добре,
і потонути…» З-посеред облич
звіриних вибрати своє – і бігти
в степах незнаного в незнане
й не відати гріха й прощення,
і опинитись на межі, на лезі чесності
і тайни… рука останній завиток
залишить, стисне меч міцніше,
душа піде назустріч тиші,
пірнаючи в туман
із кожним кроком…

Солодка мелодія освідчення,
Вона ніжністью п*янить серця.
Разуміють троянди, кожною свою пелюсткою,
Пісню душі рідного солов*я!
2012р.

Коли година ця скінчиться,
Вросте прощання в кожен день,
Нехай хоч раз тобі насниться
Той поцілунок між пісень.

Та чиста ніч, слова прозорі,
Стежина ніжності, струмок...
Світлини хмар ховали зорі,
Лилося щастя із думок...

...........................

Згадаєш, може, світлу муку,
Далекий спів нічних річок,
Коли в твою маленьку руку
Лягав, мов зірка, світлячок.


1990 рік (або 1991-й)

(Трішечки редаговано)

Тримаю міцно ніжну, теплу руку,
Але й не мрію… Прийде час іти!..
Не розлюблю! Причина для розлуки –
То юності небачені світи…

Не розгублю, дитинство карооке,
Між кроками юнацькими тебе..
На безтурботність виллється неспокій –
І нащо вже те небо голубе???

І нащо вже про солодощі мрії?
І нащо вже ті іграшки мені?..
Бо в юності мене вже не зігріють
Твої долоні – тепло-неземні…
18 квітня, 2012р.

Досліджую кутки свого я дому,
Шпаринки в вікнах, сонцю знов зраділих.
Мені так нудно, бо сиджу без діла!
На подушках доводжу аксіоми...

Це нонсенс! По-англійськи муза знову
Втекла кудись! Тепер її шукаю!
А між шуканням забавляюсь чаєм,
Застрягши вкотре у пустих розмовах.
18 лютого, 2012р.

Преклоняю колени пред Тобой,
Господь Эль Мория,
Когда вхожу в цветущий сад.
Радость пылает в моих глазах,
Душой вкушая ангельского хлеба,
Учусь в напряжении духа.
Познаю бесконечно, ибо нет конца.
В бесконечности СВЕТ,
И целые века сияют,
Как нить жемчуга.
2012г.

Ще вчора я з твоїх долонь
Тремкий брав світ у руки.
Не встиг нам сніг вбілити скронь,
Як вже з’явились внуки.

Любов палка нам зацвіла,
Немов отрута люта.
Ти – мудра дівчина – пройшла
Ні боса, ані взута.

Хай ні кола, хай ні двора,
Ні хати, ні загати!
Дочка зійшла в нас, мов зоря,
І в світ пішла… Цитата

Уже дала нове життя.
Хай тужить і сміється.
Не перерветься майбуття
Нехай у жоднім серці!

Хай нас тремка єднає нить…
Щось мріє в неба плесах.
– Бабусю, з вирію летить
Синочок наш Телесик!

…Дід усміхається старий,
І квітне юна баба.
От тільки чом не сокорить
Та курочка, що ряба?..

7 квітня 2012 р.

Квітне в лузі жовте латаття.
А колись золотим було...
Уже, мабуть, не відшукати
Голубе моє джерело,

Із якого в дитинстві воду
Я кашкетом черпав і пив.
Наче тіні, спогади бродять..
І печаль: загубив... загубив...

Лиш під журний вечір знайшлося,
Осокою геть поросло.
А мені згадалось... здалося,
Що я знову п’ю джерело,

Що пітний кашкет із водою
До губів квапливо тулю...
Потягнувсь по кашкет рукою –
Капелюх.


1985

Господи, у мрій широкі крила.
Мед любові питимем, пили?
Що кому до того, моя мила?
Ми вже разом вічність прожили.

В холоді зими – мов серед літа.
Фальш, нещирість нищаться до тла.
Це любов. Космічна Аеліта
Серце, наче зірку, простягла.

7 лютого 2012 р.

Запеленало... Затрембітало!
На полонини - отари днів.
Збирайтесь купки, гей ви, вівча́ри -
Женіть од бу́дза чужих вовків!

Диміє ватра під блискавками...
Голодні псярні - між млаковинь.
Тримайте небо своє руками,
Хай віють фами - днесь жовто-синь!

Бо то темниться, з-під лісу - тіні,
Ведмежі смерки, що вчули твар...
Не дайте згризти серця ягнині,
Їх волю жити - Господній дар!

Заполонило... Заосенило
Посеред літних пшеничних днів.
Гей ви, вівча́́́ри, мольфарте сили -
Женіть за межі чужих вовків!
(10.06.12)

Ніч - павутиння амурних невдач.
Тишею літньої спеки,
Змию з вікна незагоєний плач.
Стіни в обіймах безпеки.

Спрага сховала ковток почуттів:
В роті немає краплини.
День під зірками у ліжку зомлів,
Тільки тупочуть хвилини.

Б'ється зневірено стомлений птах -
Це відображення болю.
Я відшукала його в дзеркалах
І відпустила на волю!

Початок - це пророцтво про кінець...

Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось самосівом на цій землі.
Невтомні руки юдеїв у зимову хвищу
Справляють Новий рік своїм зеленим друзям.
Нові гаї здіймають віти посеред каміння
На доказ того, хто тут господар справжній.

В лазурнім небі чайка білосніжна,
Малює гори помахом крила.
А я лежу в траві зелено-пишній
І мені казку шепоче ковила.
Так безкінечно буду я дивитись,
В безмежну даль космічного єства,
Що встигне сонце, м’ячиком скотитись
Й росою вкриється притоптана трава.
На тому небі розповідей сотні,
На всі питання відповіді є.
Дощем остудить, коли дні спекотні
І жаром сонця, взимку обдає.
В нім глибина, в нім край моїх фантазій.
В нім синь морів і синь твоїх очей.
В нім білі коси довгоногих пасій
І загадковість зоряних ночей.

Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.

Я – ніжність, пелюстки троянд осінніх,
Весняний подих, рік гірських потік.
Я – жінка, вічна суть моя в цвітінні.
У тім, що просто поряд чоловік.

Нікого поруч, порожньо у мислях,
Самотність та німа самодостатність.
В повітрі безпричинний страх завислий,
А у руках – розгублена нездатність.

У павутинні ввічливих взаємин
Знайти б ймовірну істинність стосунків,
Розплутувати надто неприємно –
Банальна ідентичність розрахунків.

У друзі лізуть всі, кому щось треба,
І ті, кого давно уже не кличуть.
І знову наодинці по крайнебу
Одна проходжу зважено і звично.

Клепсидрою сплива в безповоротність
Холодне і таке порожнє літо.
На лаві поряд – віддана самотність,
Листком осіннім скручена в лібідо.

Вдивляючись у випадкові очі –
Нерідні та до болю щиросердні,
Знаходжу світ, в якому жити хочу
Самодостатньо, мудро, життєствердно.

Нікого, окрім себе із собою,
І у думках – розгублена пустотність,
І стрічний погляд з іншою судьбою,
В якому зачаїлася самотність.

Щемлива мить в мені щемить
І виливається з-за краю.
Як біль у серці заболить,
Сама себе в собі сховаю.

І вже нікому не скажу,
Кому всміхнусь, за ким заплачу.
Печаль у вузлик зав’яжу,
Віддам вчорашньому на здачу.

Пізнаю кожну світлу мить.
Прийди до мене – вийду стріти.
Твоя душа мені зорить
Усмішкою в майбутніх дітях.

Життя без любові — пилинка.
Я люблю тебе, перлинко.
Твоє серденько живе
І мене любов*ю живить ...
Бог свідок — повіки буду любить.
2012р.

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

Щодо товписьк зірок, то вони завжди.
Себто, щойно одна, то й меткі не дуже.
Позаяк у змозі дивитись відтам сюди:
звечора, після восьми, змигнувши.
Небо ліпше без них, але мало чим
ми цікаві у космосі, як із ними
навіч. Принаймні – не ідучи
з місця, на голій веранді, сидьма.
Як сказав, півзатінений в глибині
крісла, пілот за тамту толоку,
ні життя не знайти аніде, ані
на одній із них не попуститись оку.










1975

У потоці незмінно сумних годин
Напрям думки, як завше, один,
А кількість серцевих скорочень
Рівна циклам «до тебе хочу».
І можна, звісно, замкнутися в реченнях,
Шукати рими, на щось приречені,
Дивитись в небо, ловити миті,
Чи просто з відчаю в стінку битись,
Робити вигляд, що все чудово,
А потім врешті чогось не домовити.
На день спинитись і все спинити,
Свої пін-коди за безцінь злити.
Не жити в небі, а жити в метрах
І, знаєш, просто від щастя вмерти,
Забути про вічне, забити на нерви.
А власне, про що я? В країні ж ЄВРО…

11. 06. 2012 р.

Жінка у тридцять та іще штучка:
аксесуари, стильна каблучка.
Грація, погляд, високі підбори:
сьогодні – Астраза, завтра – Пандора.
Жінка у тридцять – леді сталева:
сірий дрес-код у прародички Єви,
а для вечірки – мереживна блуза.
Одному – дружина, для іншого – муза,
що надихає на знатні шедеври.
Може зіграти на біс і на нервах.
Вміє подати, вміє піддатись
і, на раз-два-три – закохатись!
Жінка у тридцять ще та серцеїдка.
Але у всьому вона… просто жінка.

Воно, можливо,
Неважливо,
Та серце радісно тремтить,
Коли поважне «Ви»,
На диво,
Міняється на рідне «Ти»…

2012

Отамане, батьку наш!
Стогнуть люди у неволі,
Полихають пожежі на рідній землі,
Стугонить від навали у дикому полі.
Чи не час закривавити наші шаблі?

Стала сива земля України від скрути,
Посірів небокрай від димів і золи,
Як річки невеличкі в могутній Славутич -
Так стікаються в Січ відчайдушні орли.

І до смертного часу не буде спокою
Ні тобі, кошовий, ні твоїм козакам.
Ти за щастя людське, за Вкраїну і волю
В бій водитимеш їх на біду ворогам.

Що тобі королі, що султани і хани,
Коли Січ за тобою, неначе стіна:
І ламались об неї списи-ятагани,
Бо Вкраїна єдина, і воля одна.
***
Характернику-козаче, спиш ти нині під курганом,
І приручено пороги, і пливе сміття Дніпром…
А я думаю, ватаже, де б узяти отамана,
Щоб із ним, як із тобою: у сідло і в бій зі злом.

У ЯКИХ РУКАХ МАІБУТНЄ
Очі широко відкрий,
поглянь в чиїх руках твоя країна.
Що чекає твоїх дочку й сина?
На роботі спина зігнута від кнута,
а плата кинута хіба скорина хліба і то,
коли просити будуть на колінах.
Грошима віру міряють,
самі вже ні у що не вірують
ще й виривають інших душу
чи душать перевертні в пагонах тих кого не покорити.
На долонях в них лиш море лих і крові,
немає правди в жоднім слові,
живуть забруднені в недобрій славі і думають,
що в силі себе оправдають.
Я не вірю,що ти в сирій землі готовий дух свій закопати
або втікати в вирій,коли кусатимуть голодні звірі.
Достатньо шершнів ненаситних годувати,
їх пора зігнати з рідної землі,
звести вітрила на свому кораблі,
щоб вітер вів по вірному лиш курсу.
21:49, Птн 02.12.2011

простір між часом за вогнищем світла
та чи врятує м'ятний льодяник
вигляд безглуздий поруч із тілом
на манекені землі все змарніле

у кілограмах енергія_пута
ноша тяжіє нанизує справи
сміх поміж стропами сонця темніє
всі відступили всі окрім неї

доля_утома штовхає рікою
руки її наболіли речами
інший безвихідь розв'язує вузол
сон вибухає на зло і на захист

знову елегія явлена світом
те що забути не можна згасає
може усе заподіяне ніччю
помилка сну аномалія росту

іграшка падає долі із сорому
опісля вироку осуду боязно
чи у в'язницю захоче свобода?
ранок як іспит новий...
почалося

2012