Вже зацвітають картоплі-
усе так просто на землі:
те вже цвіте, а те колосить,
сова у сутінь вечорову здалеку голосить,
усе так просто на землі.

З долоні ниць зерно упаде,
і день у ночі цноту вкраде,
то сніговій, то листу круговерть,
то полум'яна, то холодна твердь,
то дощ, то сльози, сльози градом.

Ще вчора місяць на зорі женився,
сьогодні ж спохмурнів, надувся й округлився;
нема любові, й тих нема,
хто мрії мріяв задарма,
плекає паросток в долоні Вічність жартома.
19.06.02.

Кожен день як маленька вічність,
коли поруч нема тебе.
Я дивлюся тобі у вічі –
стала іншою я тепер.
Ми зрослися з тобою наче.
Наче дерева два – в одно.
Дивні мрії мої дитячі
стали знову хмільним вином.
Гармонійно сплелися в ріки
Наші помисли, наші сни…
Відтепер я твоя навіки
в цій безмежності таїни.
Я - твоя, ти моя – пригода,
наче серце на двох – одне,
бо і бути без тебе годі
з кожним подихом, з кожним днем.
Лиш торкаюся рук магічних
вмить відходить печаль німа.
Знаєш, день як маленька вічність,
коли поруч тебе нема…

В які світи помандрувала, Музо?
Не дорікаю далями. І все ж…
Даруєш мантри голосу Карузо?
Чи десь для Крузо мандрики печеш?

03.07.2012

А казка тут живе і нині!
У сяйві ночі темно-сірім
Вона на волю випускає
Морську поверхню в сині далі:
Бузком осяяна увечір,
Завжди тремтлива, так до речі.

Спить міцно берег недарма:
Сюди загляне мрійно диво
Аби приборкати спесивих -
І хвилі вклались на пісок…

Вже ніч. Ледь кілька он зірок
На людство кліпають очима -
Їм все земне незрозуміле…
І тільки місяця доріжка
Біжить-іде собі неспішно;
Та берег-брама знов на стражі!

Небесний легінь в вернісажі
При брамі в дзеркалі без бою
Себе показує у ролі
«Маестро красень»…
Сам цей фільм
Переглядає тихо вдома…
Набридло, бідний...
Дика втома
У сон премудрого ввела...

Згасають зорі… Гордовито
Впливає сонце ще не вмите…

03.07.2012

Тобі не потрібна свобода моя
тому що
ти більший
невільник
ніж я

Все лучшее только будет!
Ты думаешь, будет когда-то:
Проснутся от спячки люди,
Их скорчит от суррогата?
Ты думаешь: люди- овцы,
Бредут и пути не видят?
А, может, взорвется солнце,
Сжигая святую обитель?
Однажды, поверив в счастье,
Коснешься мечты руками,
Захочешь людского участия:
Цветного, как оригами.
Дом станет твоею обителью
(Не пристанью, не берлогой!)
Поселится ангел-хранитель,
Чтоб все почитали Бога...
Но к счастью стремиться надо:
Оно не приходит случайно,
Сметая любые преграды,
Изведав соблазнов тайны...
Счастье- не просто сказка.
Счастье- любви состояние.
Будет счастливой развязка
В момент исполненья желаний.

обертатись у скло,
мовчазними стелитись дорогами,
лікувати удачу настоянками гіркоти,
бо життя-самозванець іде поза межами логіки,
бо життя не питає, куди йому далі іти.

не шукаючи броду,
бо броди тут не передбачені,
і не все глибина, але стати колись глибині,
ти собі обіцяєш десь там, за зорею, побачення,
бо від тебе залежить насправді їй бути чи ні.

спопеляючим заревом,
в серці пробитими сходами,
не питаючи як, не питаючи вгору чи вниз,
незагоєні, зірвані вихором крові, виходимо,
і біліє, як сніг, затяжна чорнота наших риз.

серед міста - як на пательні
спека кельнерка-ектраверт
пропонує кальян пекельний
на закуску і на десерт

серед міста фонтан а решта
у фонтані – хамам душі
традиційна міська сієста
після пива і біляшів

Літо у бабусі завело у казку –
Море полуничне і три тони ласки.

Сім вітрів у жмені осідлали змія –
Хвостиком виляла паперова мрія...

Книги електронні дорогі і модні
Теж відпочивають. Вчора і сьогодні...

Бо теплом хвилюють води у ковбані,
Карасі зібрались плавати в сметані..

Бігати охота – то дітей робота,
Мурчика в чоботи, м’ячик у ворота

Буде нам від мами зауважень жменя...
Ліки від бабусі – баночка варення!

Загубляться коні
в імлі потойбічній.
Козак заблукає
між люлькою й димом.
Степи-вишиванки,
степи пересічні
у чвалі галактик
високим інтимом.
А ворон – до трупів,
а сокіл – за хмари.
Як завше бувало, -
не вічність, а рана!
Козак доганятиме
тих яничарів,
що вкрали
кохану його
для султана.
Здивуються коні:
ні шляху, ні броду.
Куди повертати?
До ґвалту?
До тиші?
І ворон, і сокіл
заглянуть у воду,
де власне минуле
у хвилях залишать.
Степи запалають:
вони – самоцвіти,
що втиснулись Богові
в серце й коліна…
Біда й козакові:
як милу зустріти,
яка вже султанові
мила та вірна?

1998-2012.

Одні вітри нас в полі зустрічали,
Одна трава хилилася до рук.
Одне на двох у творчості начало:
Махновський степ, дідів козацький дух.

Одна в житті нам слалася дорога
Між кленів і старезних яворів,
Де мчав на конях отаман безногий,
Де віз чумацьким шляхом торохтів.

В калачики пірнав ти аж по вуха,
І важчала од меду голова.
Немов богиню, вечорами слухав
Криницю, що відлунює слова.

Ти мрійником зростав і слідопитом,
Блукало серце між безкраїх нив.
Кружляв із перепілками над житом
І пив густі потоки білих злив.

Найперші твори. Станція Фісаки.
ОУН і синьо-жовті прапори.
І клацають зубами, як собаки,
Налякані андроповські орли.

Із козаків ти, не зі свинопасів,
Високо лине твій орлиний лет.
Вже заздрять графомани й віршомази -
Ти справжній і шанований Поет!

А там, що буде - чи тріумф, чи плаха,
Трива життя під люстрою небес.
Куплю квиток я до Комишувахи
І сяду на пологівський експрес.

Летить стежина з оберемком цвіту,
І травень, захлинаючись дощем,
В чарки нам наливає оковиту,
Моргаючи лукаво: "можу ще!"

Розмови. Вірші. Спогадів намисто,
Над Конкою чарівні вечори,
І б'є по стріхах зорепад ігристий,
Мов яблука, що сипляться згори.

Зірки, як скіфські вогники прозорі,
Бринять для нас у рідній стороні.
(Хоч Лютий каже - "не пиши про зорі",
Та зір чомусь так хочеться мені.)

Звичайні ми поети, не предтечі,
Та все ж палає в нас вогонь мети.
І хай бунтують невгамовні смерчі -
У непогоду цікавіше йти.

Нехай нас доля обмине лукаво
І вірші перетворяться на дим,
Я тисну руку. Так тримати! Браво!
Ти справжній друг, духовний побратим!

Столітня ялина.
Червневий дощ.
Рідне моє Полісся.
Від ноти до і до ноти до
Голос пташок розрісся.

А я у дуплі золотім живу,
Слухаю голос коріння.
А там он, за лісом,
Буг – наче вуж.
Вірша пишу на гривні.

Радість в душі коровайна аж.
Довго не мав такої.
Ліс і озера, я ваш, я ваш...
Все ще поет і воїн.

Сонячні зайчики скачуть ще
По вовчих дрімучих тінях.
Гляну на них –
І первісний щем...
І золоте тремтіння.

Як довгонога чиясь журба,
Бродить лелека чорний.
В Бузі, як в Бозі, серце купав.
Поряд палатка... попкорни.

Свічечка квітки пече в хребет,
Коли я рахую зорі.
У храмах хмаринок бачу себе,
Наче ім’я в історії.

Дощик поліський іде в пісок.
Там он багаття димне.
З космосом тут у мене зв’язок
Вічно-інтимний.

2 лип.12

Зірвавсь з припони , полетів стрілою,
Немає спину! Кличе голубінь!
Безмежний степ приманює красою,
Притихли трави, чують бистрий гін.

Кінь радий волі, скинута вуздечка ,
Ще й вітер-брат, що надає снаги,
Вперед, вперед – напитись з озеречка
Та й знов у простір, сповнений жаги!

Подалі від стаєнки, жмені сіна,
Ось де життя-покоси, степ, луги.
Тут їж і пий, в роздоллі кожна днина.
Батіг застиг! Лиш воля навкруги!

інтервали валами котяться
що збувається
– інтервал –
чергова багатоголосиця
зсув породи
гір перевал
камінцями життя нав’ючене
вісь затягує в дикий крен
мова важелями болючими
компресує слова в рефрен
рафінує завись сколочену
до засушливого ковтка
очищає біль заболочений
затяжного судьби стрибка
затавровує рабством вибору –
штучні вироби у ціні…
я ще вироблю…
я ще виборю…
… інтервали…
… навали…
… дні…

Кроки…
На брук історії падає сніг…
Ні,
Ці кроки ведуть у НІКУДИ…
Юдою
Стане найближчий друг,
А люди
Підуть по обочині.
І до розп’яття
Залишиться кілька вічностей.
Свічі
Німих ліхтарів
Зіллються в хрестатий вечір,
Десь там за вікном…
Но-но!
Не вдавайся у крайність.
Тайна
Самотності
Надто велика,
Аби просльозитись.
Безликі
Будинки сліпими очима
Вдивляються в душу…
Ти мусиш
Робити ці кроки,
Аби не спинятися.
Голгофа надій виростає вже за поворотом.
І хто ти…
Це знає лиш сніг,
Що сиплеться тихо на брук історій.
Доки
Чийсь незвіданий дотик,
Що легко зупинить
Твою невгамовність…
І не запече…
«СТОП!»
Ляже долонею, а не хрестом
На твоє
Плече.


2011

Життя не надто каліграфічно стенографуєш,
у нім робота, і дім, і друзі – німі карлючки.
Рядочки вгору повзуть завзято, а потім… всує…
униз зриваються, мов зі скелі стара зміючка.

І знову – дихай глибоко, рівно, на повні груди.
Він не вартує – шепоче вітер, найкращий лікар.
а люди тихо хі-хі, як звично. Це просто люди,
з чужих карлючок урвати прагнуть хоч двійко літер.

І де обіцяні незнищимі святі скрижалі,
котрі глаголять, що віра – вище, що нам лишилось.
Карлючки вперті обсіли шию, злі пекторалі,
І наче мумі ти, лялька вуду із гострим шилом.

Як розшифруєш оті карлючки, не зна Всевишній.
Забуті вітром, дощем і часом краплинки тиші.
Дізнайся, люба, як легко бути одній колишній.
Любов у грудях, мов підгорілий пиріг із вишень.

03/07/2012

Не думай, що поет душі не має.
Він просто сльози сіє у росу,
В якій і ти колись помиєш ноги,
Щоб відшукати срібла сиву суть…

03.07.12

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Іще не сталося. А ти,
Сльози ковтаючи вологу,
До отупіння, до знемоги
Благаєш мислимого Бога,
Аби гріхи твої простив.

Звільнив од болісних заков,
Які наклав зловісний спогад.
Крім тебе в хаті – анікого,
Але від погляду жаского
У жилах звурджується кров.

Бо хтось невидимий стоїть
І в душу очі впірив хижі,
Немов угледів дивовижу.
Стоїть оподаль і недвижно
Читає помисли твої.

І ти очікуєш біди.
І думка ранить, наче лезо,
Як усвідомлюєш тверезо,
Що тільки милостивий безум
Твій розум зцілить назавжди.

2012

Сивочолий мольберт пам’ятає...
Сонце тихе сходило за гаєм
І бубнявіло пензлем строкатим,
Де думки, як сполошена зграя,
Межи віття... Не тая, не тая
Завернула надія до хати!

Темні кучері - відлиск прощальний.
Був маестро посвячений, тайний -
Очі щастя... Та де ж бо! Минає...
Тіні ближче до краю - фатально.
То вже й доторк незримо-вуальний
Лиш мольберт мовчазни́й пам’ятає...
(3.07.12)

На велелюдному крамарстві
Немає яблуку де впасти,
Всяк свій розхвалює товар.
Той пропонує вірші білі.
Він майстер в цьому рукоділлі,
Хоч заглядає ще в буквар.

А той сонети на прилавок
Поклав і зве купця ласкаво.
Куштують і відходять геть.
Чи рими в них уже прокислі,
Чи несмачні торговця мислі,
Чи замусолений сюжет.

А інший виложив ронделі
На рундуки свої дебелі.
Ронделі начебто й смачні,
Але нема на них гурманів,
Говорять, вимерли останні, -
Вертай додому впорожні!

На ляду виложив свої
Склепар чудові рубаї,
Та мудрість челяді нещасна.
Ніхто й не гляне в їхній бік.
Весь день постояв чоловік
І мусів знов до ятки класти.

Тримала на руках в обід
Поему жінка зрілих літ,
Можливо є голодні штати,
Та запитавши про ціну,
Відповідали їй: та ну,
Ми це не будем купувати.

Я на базарний компроміс
Також вірша свого приніс.
Крутили носом, не купляли
Чи то в них гроші замалі,
Чи хліба скупо на столі,
Чи зовсім інші ідеали…


02.07.12

Торкнешся лиш - і глина ожива,
І на гончарнім крузі диха диво.
Зирне іскристим оком, як сова,
Округлістю майне нетерпеливо
Макітерка, що з пальців виплива,
Ще не тривка, ламка, зате щаслива!

2.07.2012

Я заповім тобі мій сину -
Це сонце, небо і поля.
Славетну Нашу Україну,
І твоїх прадідів ім’я.
Я подарую свої мрії.
І щоб людиною навчу.
В любові, вірі і надії
Пройти стежинку нелегку.
Щоб твоя доля легкокрила,
Тобі щасливою була.
Здорових діток народила,
Та довголіття принесла.

не тремти
наше щастя тривке зачекай
скоро пройде негода
ти не зчуєшся як розцвіте
всохла вишня
здолає закони природи

не тремти
сонячні промені
руки полум’я
відблиски сяйва свічі
знаєш
усі ми третиною клоуни
і на четверту
чогось глядачі

не тремти
дощ всього лиш оновлення
це не сльози
краплини душі
застигають чорнилом
покутами спогадом
я невиправна
а ти (?)

не тремти

2012р.

Люби не так, як я.
Сильніше!
Твоє ж бо серце більше.
На двох малюй своє життя
Без озирань на інших.

Живи не так, як я.
Повніше!
Твоє буття цінніше!
А подих завтрашнього дня –
То згуба днів торішніх.

Помри не так, як я.
Гучніше!
Під грім весняних вишень.
І ти залишишся десь там,
В гірських вершинах сніжних.


28.06.2012.

Якщо мої зуби, пророками вибиті,
становлять фундамент для дачі дантисту,
якщо я до себе нашіптую, нібито
удруге з'явлюсь поколінь через двісті,
якщо кошеня кругозору відвертого
втікає від зграї досвідчених псів,
якщо на майдані розстрілюють мертвого,
щоб він до живих у тролейбус не сів, -
то щастям були б нам ці речі негожі,
як щастям є сифіліс хворим на рак,
не спритні якби щастєтворці захожі,
оті "ощасливлюють" так нас і сяк...
Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози -
вугілля, пшениця і масло їм снилося.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися...
Вони тобі Марксом зав'язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася.
А ти їм співаєш пісень до півночі,
а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.
Ти знаєш, ще трохи - й хіба лиш для пензлів
тебе лиш згадають, як дівку Мілоську.
До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,
крокує відро мого синього мозку.

***
Прислухався до вітру парус,
Застиглий погляд спорожнів.
І тишу розсіває галас -
Нічних птахів тужливий спів.

Я бідний,наче вся природа,
І простий,ніби небокрай,
Примарна ця моя свобода,
Мов крик вночі пташиних зграй.

Я бачу збляклий місяць повний
І неба мертве полотно,-
Твій світ і зболений, і дивний,
О, пустко, я прийняв давно!

***
Слух чуткий парус напрягает,
Расширенный пустеет взор.
И тишину переплывает
Полночных птиц незвучный хор.

Я так же беден, как природа,
И так же прост, как небеса,
И призрачна моя свобода,
Как птиц полночных голоса.

Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,-
Твой мир,
болезненный и странный,
Я принимаю, пустота!
(1910)

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

…І прОлітали кобилиці.
Від Ланей щось у них було.
І хмЕлем повнились зіниці –
СтоКрило почуття росло!

Хто Спрагу знає Рисакову,
ПожАдливу бажань жагу?!
ЗагНузданий – порве окови
Й не Дасться шию у дугу

СкоРить наїзникові-часу.
ЦілУє ланю зацний кінь…
– О гоРдий сину Опанаса…
О! трИдцять дев’ять все ж таки!..

Тут Справді можна помилиться:
Як лАнь, крізь далечінь таку
ВтіКала юна кобилиця
І в бУйні руки Рисаку!

5-6 травня 2002 року

Вбиває брата брат. Не стихли
Криваві війни й суєта.
О Земле! Споконвічна стигмо
На тілі Господа Христа.

1991

Втомившись, певно, мандрувати світом
Чи заблукавши в плетиві доріг,
Пропахле медом, розімліле літо
Нарешті уповільнило свій біг.
Іде, засмагле і припале пилом,
Свої сліди лишаючи кругом –
Свічками маки запалахкотіли
І обважніли колоски зерном.
Мов серце кров’ю, обкипає вишня,
Цвіте картопля і гуде бджола.
Зів’яли трави попід тином пишні,
Бо спека скрізь задухою лягла.
На пам’ятному змалечку подвір’ї,
Сьогодні не помітити не міг,
Як звівся нишком голубим сузір’ям
Над споришем курним петрів батіг.
Клопочеться матуся на городі,
До праці ненаситна споконвік,
Та і мені байдикувати годі,
Якщо себе на поміч їй обрік…

01.07.12

Стихло все. Я вийшов на підмостки.
До одвірка прихилив щоку.
Я ловлю в далекім відголоску
все, що буде на моїм віку.
Цілиться у мене морок ночі
безліччю біноклів на осі.
Я благаю: якщо можна, отче,
сюю чашу мимо пронеси.
Я люблю твій замисел безтямний,
згоден грати до кінця цю роль.
Але зараз зовсім інша драма,
бути в ній мене ти не неволь.
Та відомий розпорядок пʼєси,
Не минути болю й пустоти.
Я один, все тоне в фарисействі.
А прожить – не поле перейти.

Стрічайте самотніх сокирками і роменом,
Це, може, найкращий гербарій для їхніх душ.
Бо люди самотні несуть на своїх раменах
Тягар несправдешніх кохань і нещирих дружб.

Стрічайте печальних полином і чебрецями,
Бо так пахне вечір, його незглибима суть.
Настояне небо. Тополі ідуть ченцями.
За обрії світу тополі усі ідуть.

Для мене? - питаєте - тільки не рвіть барвінку,
Бо, може, ті квіти - поета перша печаль.
Хочете знати? Насійте мені попід вікна
Червоних жоржин.
І мальв.
2012

Дорогі мої ПееМівці!
Щиро запрошую Вас на презентацію моєї другої збірки поезій «Мереживо душі»,
яка відбудеться 14 липня 2012 року о 13.00 в місті Івано-Франківську
в приміщенні обласної газети «Галичина»
(вул. Січових Стрільців, 25, конференцзал, І поверх)

На перламутровий човнок
Спинаючи шовкове ниття,
О точені персти, почніте
Свій приворожливий урок!

Тих рухів монотонна млість…
Тих рук припливи і відпливи.
Чаклуєш ти несум’ятливо
Перестрах сонячний якийсь,

Коли розточище долонь,
Як мушля в ярім шумовинні,
То гасне, тягнучись до тіней,
То йде в коралевий вогонь.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На перламутровый челнок
Натягивая шелка нити,
О пальцы гибкие, начните
Очаровательный урок!

Приливы и отливы рук...
Однообразные движенья...
Ты заклинаешь, без сомненья,
Какой-то солнечный испуг,

Когда широкая ладонь,
Как раковина, пламенея,
То гаснет, к теням тяготея,
То в розовый уйдет огонь!..

****
Ти небагато втратив, далебі,
Якщо нема мистецтва у тобі.
Але себе у ньому так люби,
Щоб заздрісники чухали лоби.

Скільки пасток у Сварога –
меряно-немеряно!
І горить, горить дорога
из благих намерений.

Пародія


Стрибаємо в сіно – мов входим в піке
(Торішні отави тверді як залізо),
Поколює в носі – полинно-терпке…
Колюче, кусюче, противне таке –
І вище колін, і за пазуху лізе…

Які Емірати? Та я не маркіз!
А серце колотить і б’ється щосили…
Ну добре, Яринко, хай буде Туніс!
(Ото не брехав би – купив би відріз –
І прямо б на сіно отут постелили…)

Ще щось теревенив про вид з літака –
Корови притихли, Яринка в екстазі…
Туреччина – мілко, надія слабка…

Та тре обіцяти – планида така…
Здається минулось.
Умовив…
Нарáзі…



1.07.2012

Ти питаєш мене, чи це правда
Ти боїшся, що це тільки гра
Я клянусь, що горітиму завтра
Саме так, як сьогодні згорав

Як я можу тебе не кохати?
Як мені не хворіти тобою?
Я не з тих, кому треба багато
І сп’янів, без ковтка алкоголю

Бо напився твоєю красою
І тремчу на твоїх довгих віях
Я не думав, що буду з тобою
Якщо чесно, я навіть не мріяв

30 червня 2012 Анатолій Хромов ©

***
Як весело – і поодинці, й натовпом!
Є неписьменні тут і декоратори,
Емансипатори, куратори й аматори,
А іноді – заходять імператори.

Когда на перекрестке,
Встречаются пути,
Кто знает, сколько вместе,
В одну им сторону идти?

Кто угадает, где и как,
Дорогу оборвет очаг?
Кто скажет, почему,
Они переплетаются в одну?

И от чего унылая тропа,
Уводит в сторону тебя?
И где, скажи, искать ответ,
Когда второй дороги нет?

14.06.2012

Есть на краю Вселенной,
Маленький уютный домик.
Там сокровенный мир души моей.
Живет там маленький хороший Гномик.

Тепло и ароматы леса,
Сотрут печаль и боль души,
Осушат слезы и даруют,
Мир прекрасной утренней зари.

И разольются счастья краски,
И окунутся в реку небеса.
Из леса выйдут ко мне сказки,
А Гном подарит чудеса.

Но знаю я и знает Гном,
В реальной жизни -
Это место не доступно.
К нему ведет тропа сквозь сон.

14.06.2012

В красивом нежном вальсе
Танцуют люди-облака.
И легким, невесомым взмахом,
Летит моя рука.

Так в нежном розовом свеченьи,
Рождаются мечты.
И в невесомости, в забвеньи,
Танцуем я и ты.

Несправедливость серых будней,
Взмахнув своим крылом,
Развеет наважденье,
Разит мечту, как гром.

Останется в душе осадок,
Необоримый страх потерь.
А сон был явственен и сладок,
Я в сердце сберегу его, поверь.

апрель 2012 г.

Можливо,
надто зблизилися ми,
а чемне ВИ -
передбачає зИми...

Мені усе ще світять із пітьми,
жагучі очі -
у душі я з ними.

Життя позаганяє до тюрми
вітрами і дощами затяжними...

Ми стріли, стріли, стріли
вгору…
...від світла і до світла.
Сатири, купідони,
демони,
пророки, тіні звірів –
мавпи бога
і надія
Надлюдини.
Берег радості
на язику хаосу,
швидкоплинність
у венах Вічності,
заряду тління
електричного,
ми – обіцянка
і не більше.

Відлуння сну –
природа щастя,
воно завжди
таке наївне,
таке дурне
і примітивне,
наскільки мова
дозволяє.
Слова – ключі,
у вічах відповідь,
на серці сум
і тяглість космосу…
…а зрештою,
ми просто струни,
акорд
з-під пальців Мусаґета,
дух флейти Пана
в темнім лоні
Фауни згори на Флорі,
спалах маленького саторі
і довгий потім слід від нього…

Ми стріли, стріли,
хвилі, кванти,
усмішка Сонця,
вигук зірки,
веретено
навкруг константи,
самотні ноти
мрії квінти…

"РУБАЇ"
«Еквінокція»
Еквінокція душі -
Раз покайся, раз гріши.
У природи ж рівнодення -
Це небес благословення.
«Щодо злоби».
Якщо сичиш ти злобою під час,
То охолонь, ковтнувши трохи квасу,
Або аналіз жовчі здай хоч раз
І на душі полегшає одразу!

«Не нарікай»
Якщо життя на тебе шкірить зуби,
Аж п’яти ніби смажаться вогнем,
Не нарікай, - стули міцніше губи
І, все владнається наступним днем!

« На всякий випадок »
Коли від заздрощів свідомість «зависає»,
Зроби «перезагрузку» почуттям,
Бо заздрість ця тебе ж і доконає. -
На всякий випадок собі затям!

«Талант і бездарність»
Завжди у сумнівах і пошуках талант, -
Бездарності нема чого шукати.
Ця «дама» - «мудра», «без усяких вад» -
Вона готова всіх лише повчати

Мені так хочеться Ваших (н)очей,
І темних хвиль волосся…
Кришталевих музик пальців,
Я Вас люблю, так вже повелося…

Мені так хочеться Ваших думок,
І клопітливої роботи над книжками,
Самотніх мрій і запальних амбіцій,
Я Вас люблю, так хочу бути з Вами…

Я марю тим, що заборонено давно,
Любов моя така палка і щира!
Я чекатиму на синтез наших душ,
Ви просто мертве серце оживила…

Важко жити у вині таємній.
Ниє совість у кутку душі.
Не дають покою убієнні,
Взяті на словесні палаші.

Хто врятує з дум безмилосердних,
Дасть відраду сплаканим очам?
Плем’я людське непомітно твердне, -
Жах смертельний осьдечки і там.

Став на тропи світових релігій,
Може там звітріє біль гріха,
Та потрапив у інакше іго:
Розкіш, пожадливість і пиха.

Боже мій, надіє Ти остання,
Прощенням потіш із вишини,
Жити поверни мені бажання,
Торжеством синівства огорни.

30.06.12.

Звучить мотив і незбагненно-ніжно
Знаходить шлях, торкається глибин.
Душі у тілі вже занадто тісно,
Вона в мелодії розтанула, мов дим!
Скоритись їй і солодко, і щемно,
На хвилях звуків то уверх, то вниз,
Щось прошепоче тихо-сокровенне,
Душа і мрія в музиці сплелись!
Звучить мотив, як диво, невловимий,
Звучить мотив, торкаючись глибин,
То плаче, наче клекіт журавлиний,
То засміється голосом дзвінким.
Керована любов'ю і натхненням,
Напише ноти втомлена рука,
Прийшла ВОНА, як чудо одкровення,
І потече мелодії ріка!
Краплини звуків падають у серце,
Наливши аж по вінця, почуттів,
Ти не ховай їх жадібно на денце,
Ти відпускай, як в небо голубів!

широкий простір море тихе
вода лиш злегка бриже
на палубі кадриги дівчина
поруч гримлять невільників кайдани
шавковисті перса дівчини
сповнені життя
в молитві здіймаються
то непорушногорда білявка України
волею і вродою слов*янка
красуня юна
...володарка Сходу Роксолана
2012р.