Такий хороший наш свободівець сьогодні,
Готовий йти із силою на біс,
А люди залишаються весь час голодні -
Такий його навічно компроміс.

Йому лиш влади трішки, грошей цілі гори.
Життя - це просто ніжний мармелад.
Усе у Кошулинського нормальне, гоже -
Народ отримує дурний відпад.

Начальника у транспорті готовий вбити
І плюнути у душу добрим чувакам,
Себе ретельно треба в доблесті відмити -
Невігласи! Родився знову хам!

08.03.2012 року Львів

І тільки усмішка, бо посмішка не личить жінці -
Лиш тільки в ній зростає благодать.
Життя у спокої коханій половинці
Дає надію в щасті спочивать.

Лиш тільки усмішка до усмішки в єдино
Серця гарячі у коханні пригорне,
Слова рікою віковічною полинуть
І божевільний трепіт дико промайне...

06.03.2012 року Львів

Ранковий ритм ще заспаного міста
І гул трамваю з-під бетонних плит,
Лиш снігу талого нам чутно хрусти -
Не подолати на одвірках моноліт.

Життя тут прокидається скрізь жваво,
Машини на дорогах гомонять,
Годинник Ратуші співає браво,
А люди прокидаються ... не сплять.

І враз заполонили всі зупинки
(Хтось на роботі з впертістю сидить),
Нікого ти не спиниш на хвилинку -
Буденність в нас на груди всі бринить...

Ранковий ритм ще заспаного міста
З невпинністю на оберти пішов,
Ні відпочити, трішечки присісти -
Життєвий цикл на повні розійшовсь...

24.01.2012 року Львів

Потріскують дрова у пЕчі...
Так добре лежати на ній
В зимовий розлючений вечір,
Коли за вікном буревій.

Лютує зима без упину
І все навкруги стугонить...
А я у раю грію спину,
Забувши увесь білий світ.

2012р.

Світанок нині - ніжно променистий:
на повні груди дихає весна:
Крилом торкнувши небо синьо-чисте,
Намисто цвіту одяга вона.

Мої думки несуться вдаль за хмари –
лише тобою мрію і живу.
Очей палких і вуст барвисті чари
відчула не у сні, а наяву.

Перевертнем будемо називати такий паліндром, зворотне прочитання якого має інший (інколи протилежний) зміст порівняно із прямим.

ВІК ОРД І ВОД

Вік орд ярма ви ламали, ламали, ….., ламали, ламали; латали, латали, …..., латали, латали вам ряд років.

О НІ – ЗВАБ, ЗІНО!

О ні – зваб, зваб, …. , зваб, зваб, Зіно!

А ТА ХМАР ХАТА

А та хмар, хмар, …. , хмар, хмар хата.

О ЛІТО!

О літо! Ба – худоба.

МЕДУ Б

У діадему – мед Едему!.

І КАТАВАСІЯ

Коза крадія
Трима крутія.

А В КОМОРІ…

Гул у спорі:
Рів, явір, зорі;
А нам – ром у горі.
Ах, у морі!
Й ах – ті зорі!

Кому дні весен, жара літ?

Навік омана.

А миска мала мені.

А нам – казок обман.

Коли я вийду, стану на пригірку,
Погляну вниз, у далечінь дібров,
Краса така, що важко описати,
Від неї стигне в моїх жилах кров.

І я собі не можу уявити,
Як тут було хоч років сто до нас,
Коли довкілля вміли захистити,
У всьому був розсудок і баланс.

Природу вміли предки шанувати
І кожен місце у природі знав,
Ніхто не міг огульно ліс рубати
І русло річки також не міняв.

Я пам’ятаю, ще той час та звички,
Коли пили ми воду прямо з річки,
Коли в лісах водилися бобри, куниці,
А на село було лиш три рушниці.

Коли в річках, ще плавали лини,
А раки ми ловили кошиками,
Коли в лісах, хватало дичини,
Ніхто її не нищив капканами.

Місто наше зелене й квітуче,
В нім заводи й фабрики є.
Місто наше у світі відоме,
Це поваги йому додає.

Знають наших атлетів в Афінах,
Цемент, шифер по світу везуть.
Залізниця три напрямки має,
Три дороги в Здолбунів ведуть.

Місто наше в садах поринає,
В нас навколо луги і поля.
Річка - Устя його обмиває,
І кар’єр від негоди спасає.

Наше місто відоме піснями,
В нас співучі аматори є
І оркестр духовий як заграє,
В піднебесся відлуння іде.

Місто наше зелене й квітуче,
В нас традиція в місті своя,
Більш століття цемент виробляє,
Наше місто велика сім’я.

Безмежно, жінко, я тебе люблю
В святковім шумі та буденній тиші,
Бо душу відкриваєш ти свою
І світ добріє та стає світлішим.
Важкі шляхи з тобою я пройшов,
Сьорбнувши вдосталь радощів і горя, -
Та пильнував старанно так любов,
Що на сьогодні вже її потроїв.
Без тебе я тобою тільки снив
І помирав охоплений журбою,
Коли в розлуці голос твій бринів
Молитвою за мене в неспокої.
Тече нестримно швидкоплинний вік
І думку лиш підтверджує та множить,
Що я – найщасливіший чоловік,
Якщо довічно ти мені підхожа!
08.03.12

Туман над річкою завис,
Рожеве сходить сонце.
Дрімає ще сосновий ліс,
Та ранок стукає в віконце.

І просипається село,
Худоба, птиці, люди.
Усе навколо ожило,
Повітря чисте наповняє груди.

Хто поспішає на базар,
Щоб молоко продати.
Хто їде в ранці на завод,
Копійку заробляти.

Роботу мають всі в селі,
У кожного там мозолясті руки.
Працюють до темна старі й малі,
В ночі стихає гомін, перестуки.

Пар всі шлаки виганяє,
А вода змиває
І дає баня - здоров’я,
Якщо хтось не знає.

Можна в бані все помити,
Голову та й тіло,
Якщо ти ходити можеш,
Іди в баню сміло.

Ще й душею можна в бані
Також відпочити,
Там тобі завжди знайдеться,
З ким поговорити.

Там завжди здоровий гумор,
У дружньому колі,
На чини не поділяють,
Бо в бані всі голі.

Там немає привілеїв,
Усі в бані рівні,
Незалежно, що у тебе,
Долари чи гривні.

Я вдячна Богу за життя!
За дану кожну мить щасливу,
За допомогу все пройти,
І пережити сумну днину.

За рідних Богу вдячна я!
І за кохання яке стріла,
За друзів всіх, і за людей,
З якими я була щаслива!

Я вдячна і за ворогів,
Які мене сильнішою робили.
І перешкоди на шляху моїм,
Що мене жити завжди вчили.

Я вдячна Богу за все те,
Що було, є, й колись ще буде.
Тільки прошу я про одне:
"Спаси і сохрани, всіх, кого серце не забуде."


1 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Ось знову до кінця прийшла зима,
І ще одна зима в краю далекім.
І скільки ще таких побачу я
Поки відчую рук тепло рідненьких?
Поки побачу очі ті ,
Що ріки сліз за мене проливали .
Поки почую шепіт губ,
Що в Бога долі кращої благали.
Поки відчую ласку рук,
Які в дитинстві обнімали.
Й почую пісні мелодійний звук,
З яким колись я засинала.
Поки побачу постать ту,
Що в серце, в пам'ять, в душу вкарбувалась.
Поки до серця пригорну,
Й скажу: " Бабусю, дякую що дочекались!"
Поки настане цей момент,
Не знаю скільки часу ще потрібно.
Але Ви ждіть, Ви посміхайтемь і живіть!
Я обіцяю, обіцяю , я приїду!

25 Лютого, 2012
Уляна Л. ( Нью Йорк)

Ти світом цілим мені став,
Хоч я любити не хотіла
І ложе твоє ,-стало для мене пядестал
Ти- нагородою дорощою у світі
Прости!Пробач мене ти за любов....
В якій признатись в очі я не зможу,
Але й втекти від неї я також
Не вмію ще, а може лиш не хочу....
Сама не можу розібратись я в собі....
У голові моїй гудить мов вулик
Думки-думки! Думи мої!
Куди вас діти? Як ЙОГО забути?!
Не знаю я, й не хочу ще сама
Закрити двері що й не відкривались
Для тебе завжди я ніким була.
Для тебе так ніким я і осталась!

12 вересня, 2009
Уляна Л. ( Нью Йорк)

Коли зриваються вітри
Й тугими батогами
Січуть будинки і двори,
Хитають під ногами
Люстерка зляканих калюж,
Хизуючись у силі, -
До моря я біжу чимдуж,
Де величезні хвилі
Гарматним боєм скелі б’ють,
Висмоктуючи пляжі, –
Поєднують красу і лють
Природні епатажі!
…………………………………
Коли ж бушує чоловік,
Це зовсім не стихія:
Не прояв сили лютий крик,
Скоріше – істерія,
І епатажність цих людей
Мені не симпатична:
Їх роль фальшива, для гостей?
Або шизофренічна?
Вважаю: може чоловік
Лише в одному разі
Зірватись на щасливий крик –
В любовному екстазі!
Це постріл, вибух почуттів,
Це шторм, бурхлива злива,
Це – поєднання двох життів…
А, згодом,… трьох, можливо?..
2012.

Життя таке - суцільна мряка,
занудний прагматизм бездушний....
і я Тебе....вщипнув...за ......
таку...таку м*яку й воздушну

одразу заспівали птиці! -
весна прийшла! - вона настала!
невже, весна в Твоїх сідницях
цю зиму люту зимувала?!

злякався відкриття такого,
аж подих сперло від натуги,
а що було б, якби, їй-Богу,
Тебе вщипнув за щось я друге?!...

боюся глянути угору,
підняти очі вище пупа -
бо літо вжарить як зандвору,
а я у валянки ще взутий....

спечусь, мов окунь на пательні,
немов билинка седед степу
у спеку люту і пекельну -
таку жадану і далеку....

Ти ходиш поруч бозна скільки -
години, дні, роки - одначе
у цю хвилину, зараз тільки
я Весну у Тобі побачив...

два янголи
два голуби
сиділи на вікні
сиділи туркотіли
про голубінь
і сніг

і той
що хоронителем
питався
похоронного
пощо їх
небожителів
із царства
надцерковного
в пустелю
поміж душами
сюди позасилали
щоб силами
меча й коси
це туркотіння
стало

вмивався сонцем
погребний
вискубував
пір’їни
і падали
вони
униз
згораючи
мов тіні
а як вдавалося
якій
через поріг
війнути
і звикнути
до ґанку й ніг
сінне тепло
відчути
ота
зміталася
в курган
вперемішку
зі сміттям
її чекала
кочерга
і димне
довголіття

від променадного
тепла
ховався
охоронець
у груди
тихо набирав
хай_Бог_боронить
і туркотів
коли хотів
а лінь
то в тінь
і дувся
бо знав
всі істини
прості
бо просто
не забувся
за туркотню
хвалитимуть
або примусять
зозулею
кувати
оті
які над ним
які
ще більш
крилаті

два голуби
два янголи
сиділи на вікні
сиділи туркотіли...
а пір’ячко
мов сніг...

8 Березня 2012

Мне может показаться это сном -
Я слышу голос нежный твой: "Проснись...
Проснись и нежно сердцем дотянись,
Упрись в плечо моё своим челом...

Уста в уста вложи, ладонь в ладонь -
И волосы сплелись в мгновенье сладком...
Ты только тронь меня, ты только тронь -
Мгновенно выпаду твоим осадком..."

- А ты, любимая, не остывай:
Ты - жарь и жаль, но только не до боли!..
То камнем падай, то опять взлетай,
Как будто и "в застенках", и "на воле"...

Огонь и лёд, падение и истома,
Сиянье глаз, улыбка Примадонны...
Весь чувств водоворот
И новый поворот (ни грамма не знакомый)!

Устала и притихла, слух твой спит.
А ангел твой покой оберегает.
Душа и тело в невесомости парит
И о прекрасной встрече вспоминает.

Так пророкував Єзекіїль
Про царя із просторів Магога:
Він прибуде із північних піль
Воювати із народом Бога.

Всі племена з ним. Окружать стан, -
Галілею, землю Завулона…
Із джерел мільйонів людських ран
Потече рікою кров червона.

Буде то війна, що від віків
Не було і вже не буде потім…
Описати це - забракне слів,
Розказати - пересохне в роті.

І, якби не втрутився Господь,
З неба жаром огняним не кинув,
Кров стекла би до Йорданських вод,
Трупи би накрили Палестину .

Цар той Гог із розширів Магог,
Швидше усього уже при владі,
І веде з царями діалог,
Що Єрусалим розбити раді.

Північ. Хитрий цар. І як оце
Розуміти , наче річ відому?
Часу плин вистругує лице
Знане всім і водночас нікому.

07.03.12

Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Сама… сама… сама… Іду у ніч із хати…
Під березневим небом топчу брудні сніги…
І вулиця пуста… Що й нікого спитати,
З яких життів минулих спокутую гріхи?

Блукаю по стежках холодним темним містом,
Непрохана сльоза скотилася з-під вій…
І дивиться згори блідий самотній місяць…
І сумно на душі, хоч вовком чорним вий…

Замерзли ліхтарі в цей березень зимовий…
Так тихо… І мороз торкається чола…
Одна… одна… одна… ніхто не мовить слова…
Та я ж сама себе від світу відрекла…

08.03.2012

1.
Крізь радість,
Біль
І сум,
І каяття,
Іду до себе,
Наче в бій з собою.
До світу цього
Йду усе життя,
Вдихаючи знов
Запах звіробою.
До світу цього
Йду усе життя,
Росту до нього,
Наче день до світла.
Од вічності
П’янкого відчуття,
Мов яблуня
Тривогою розквітла.
Життя…
Життя…
Якого дива сплав?
Незнищенне й жорстоке
В цьому вирі.
Кидають білі гуси
Срібен став,
Бо вже покликав їх
Далекий вирій…

2.
Я кроки ці роблю,
Та не останні,
Бо на Голгофу
Я спішу зійти.
Іду до себе…
Наче на світанні,
Шукати істин,
Дивлячись в світи…
Іду до себе…
Бо іти я мушу.
Вже тілу важко
Всі гріхи тягти.
Щоби Господь дав сил
Спізнати душу
І світле в ній
Зумів щось віднайти…
Іду до себе…
З вірою у Бога…
Несу Йому я щире каяття.
До Нього вічно
Стелиться дорога
Через усе,
Усе моє життя…

3.
Іду до себе через терни-броди,
Через заґрати, кривду й муляжі.
Душа палке бажання в мені зродить, –
Іду до себе, наче… до межі…

Іду до себе через чорне поле,
Щоб в цей чорнозем ще лягло зерно,
Щоби навіки розпрощатись з болем
І щоб колоссям проросло воно…

Іду до себе… Тож іти я мушу,
Бо я ступаю на поріг весни.
У цім двобої я вблагаю душу
Торкнутися своєї глибини…

Знову думи мучать мій сон,
хоч ніч давно уже наступила,
муза грає в думках в унісон
встаю писати поки думка не постила.

Мов жар пекучий в голові,
то думи просяться на волю
шепчуть пиши, пиши мерщій
розкаже про горе людське і долю.

Про що писати і розказати
життя галопом пробігло по світу,
все в минулому давно розвіялось ,
як пелюстки з яблуневого цвіту.

Пережив ЦК секретарів,
президентів пережив аж чотири
всі по хребту топталися народу,
по Україні їх чорти носили!

Чи є ще хтось такий
що симпатію до них кохає
хіба що сліпий та глухий,
що накрали про це не знає.

Та все колись настане година
прозріння прийде до людей
і кожен скаже я не раб :
я в світі цар і президент !
Я Людина!

8березня 2012
Г. Слободський

Замість годинників - більма незрячих очниць.
Храм без хрестів - як душа, що покинула Бога...
Сонце, бешкетний хлопчисько, у світ горілиць
порскає свіжим промінням - у долі й дороги.
З небом у змові - гасають над світом ясним
білі метелики хмар і думок вже весняних.
І ... оживають - бруківка і очі людські -
як в молитвах - воскресають врятовані храми.

Це небо - Великодня Літургія!
Душа несеться ввись ( не треба крил!)
і молиться, і сяє, і маліє
в безодні дива, що Господь відкрив!

Душа стає одним ковтком блакиті,
підсніжником, що в березні цвіте
і крізь мороз - уперто прагне світла,
що, як Господь, з небес у душу йде...

Притулю до серця, пригорну, як жінку,
Рідну шестиструнку - посестру душі.
Хай розтопить вечір втому, як сніжинку.
Не сумуй,кохана, усміхнись мерщій!

Розмалюю тіні у етюд осінній,
Розплету з мовчання радості мотив,
Заховаю в ноти почуття безцінні,
Щоб коханим серцем їх почула ти.

Хоч приклеїть знову пізнє сонце вперто
На конверти вікон марки самоти.
Їх, як сум і втому, варто просто стерти,
Як стираєш часом слід сльозини ти.

Хоч тепер далеко я забрів від тебе,
Та весніє пам'ять в довгих вечорах.
Не сумуй, кохана, не журись, не треба.
Розтрясемо смуток на семи вітрах.

Притулю до серця, пригорну, як жінку,
Рідну шестиструнку- посестру душі.
Хай розтопить вечір втому, як сніжинку.
Не сумуй,кохана, усміхнись мерщій!

Орест добре повечеряв, влігся на дивані
І згадав, що є питання до дружини Ані.
- Бачу в тебе на роботі, певно, хлопці гарні, -
Стільки часу й купу грошей тратиш в перукарні.
- Що ти, любий, в нас постійно колектив жіночий,
Маю гарно виглядати, хочеш чи не хочеш.
Дами зависні всі нині чи мені здалося?
Стали дуже придиратись до мого волосся.
Раз чи двічі не помила голову я вчасно,
Зразу все це помічають і сміються часто.
Мушу дбати про волосся, стежу за собою,
Тож приводжу до порядку зачіску я свою.
Бо чогось останнім часом шепчуть за спиною,
Кажуть всі , щось не в порядку в мене з головою…

- Хто дзвонив тобі, подруго, нині в час ранковий?
Признавайся, що за хлопець. Певно, принц казковий?
Чула я лиш краєм вуха, дуже поверхово ,
Що у нього дійсно є десь дім двоповерховий?
Галя нумо реготати: - Значить, ліпше слухай!
Завтра точно всім розкажеш – ЧУЛА КРАЄМ ВУХА.
Ми про Мішу говорили, що простий, толковий…
Тільки в нього через слово мат двоповерховий

Ще довго хвилі спогадів печальних
котитиме крізь час Інта-ріка…

А серце озивається причально,
за линву слів хапається рука.
Бо як же – цій землі – одній із болем:
святе – на дно, і найдорожче – вщерть.

Коли по сподіваннях – тільки кола,
хтось мусить викликати зло на герць,
без докору і страху. Не зважати
на зойк юрби: «З пером – на вітряки!»

Такій свободі – прутиками – ґрати.
Такій любові – прихистком – віки.

2012

…Синє над Жовтим – Камінь – невідповідність…
Синє над Жовтим – вічне питання: «Чому?!..»
Любий Народе, знов, із болота – в тюрму,
Білу сорочку забрали, лишивши у спіднім…

…Злидні на покуті, плями на Сонці Майдану,
Вічне «Давайте…» з хати, що скраю стримить…
Ще – не багаття, ще тільки-но тільки димить:
Сором Грушевського, слава чи сором Богдана…

…Дивне бажання: Віру на хрест приліпити –
Скраю села, коло церкви або край город:
Ідол Христос… Так у нас вже стояв Ідол РОД!..
Наші Боги й Боженята – святих ваших свита…

…Синє над Жовтим – нице, нахабно, брехнею,
Шиєте чорним по білому Правду Одну…
«Правду» - сліпу і безглузду, до крові дурну,
Ось вона – ваша «любов»: Звіра живите нею…

…Як же закінчити віршика?.. Обрій яріє…
Ранок… Світає… На Сході горять Небеса…
Мати-Природа… Родова Віра… Краса:
Жовте над Синім!.. Жовто-Блакитнеє – Мрія!..

Кумпала Вір,
01-02.08.2011 року,
м. Плоскирів

людина
єдине
що може піднятись
у всесвіт
високо
як сокіл

людина
єдине
що може упасти
у бездну
так низько
як слизько

людина
єдине
що вище від звіра
у світі
а вершить
як вперше


Кумпала Вір,
24.05.2011 року,
м. Плоскирів

Я музику чую в напоєних небом струмках,
мовчанні симфоній,
солодкім полоні у маревах свого безсоння,
в якім безборонна,
у рідних, коханих руках.

Зриваюсь у світло. Шалено пульсує у венах
прозріння і вище,
уже не лякають вчорашніх надій попелища,
а сни мої віщі
проходять крізь мене.

Крізь нас пролітають усі непокірні вітри,
бентежать уяву,
розбуджують трави, що ніжаться в сонці ласкавім,
на ранок зростають
в нестримності рим.

Встеляю словами, що линуть з небесних осель,
стежину до серця,
яке крізь моря й океани до мене озветься
у ритмі інерцій
весняних новел.

На кінчику пензля незримого Майстра згори
краплина бажання,
яке розцвіте в моїм серці у лоні світання,
неначе останній
безумного шалу порив...

Я скучив за конвертами з листами,
І за теплом давно відомих фраз.
В яких слова - не перші, не останні,
Але хвилюють щирістю щораз.

В яких папір, немов скрижалі серця
Близьких людей, загублених в миру...
І по-новому знову відгукнеться
Старенький лист, що в руки я беру.
2012р.

Між березами, в березні слізними,
Поведу тебе в літо непізнане,
Де ми трави духмяні простелимо
В сяйві місячному – розвеселому.
За прозорої ночі лаштунками,
Обквітчаю усю поцілунками
І надовго в обіймах затримаю,
І нарешті почую: - "Бери мою…”
Потім довго – до пізньої осені, -
Я тебе умиватиму росами,
Колисатиму піснею тихою,
Щоб ти стала навік мені втіхою…

07.03.12

Вклонюся низько матері у ноги
І пригорнуся ніжно до грудей.
Вона, така довірлива і строга,
Мене навчила жити між людей.
Її душа, за сина наболіла,
На ласку щедра і скупа на гнів, -
Мене любити щиро так зуміла,
Як інший хтось не міг, чи не хотів.
Її душа, в терпінні та любові,
Болить за мною уночі і вдень.
Вона одна невигадана повість,
Натхнення і наснага для пісень.
Її одну, у тихому мовчанні,
Байдужості не виїла іржа.
Донині чую мамині зітхання,
Коли біда озветься десь чужа.
Вона світає досі і смеркає,
Живе в ній давній жаль і дальній сміх.
Душа її, глибока і безкрая,
Зрідні моїй – відкрита для усіх.
23.08.10.

Любовь Матери дарит все благословения
Она увеличивает океан блаженства
И дает насладиться вкусом нектара жизни
Помня о Величии Материнской любви
Моя любимая Женщина
Имя твое повторяю
В смиренном состоянии ума
считаю пылинкой лежащей на улице себя
И более терпеливым чем дерево
Свободным от ложного чувства престижа
И оказать почтение готов всегда
Из глаз моих ручьями льются сльозы
ИБо чувствую мир пуст
Когда рядом нет тебя
Слава Богу
Что ты есть на свете
И любишь меня.
2012г. 8Марта

Торт згорів, задиміла праска!
Тре кріпитись – таке життя…
Ще раз витерти пил? Будь ласка!
Може винести геть сміття?

Посуд сяє. Тарілку збито
(І заховано в антресоль)
На біду не знайшлося сито –
Весь в муці… Не злякати б – троль!

Два кульки приволік до хати –
Десь пропав чоловічий ген?
Боже, різати ще салати –
Постаравсь Олів’є Люсьєн!

Квіти в вазу! Зітру підлогу!
(Скоро зможеш здавати в найм)
Єз! Упорався, слава Богу!
Ще додивишся другий тайм?

Дорогенька – жіноче свято…
Де розсіл? Я піду в астрал!
Раз у році не забагато –
Мо’ подивимось серіал?

8.03.2012

Круговим паліндромом будемо називати такий паліндром, що може бути записаний у вигляді кільця і читатися зверху вниз та (із перестановкою слів) знизу вгору як зліва направо, так і справа наліво. Ось кілька прикладів таких паліндромів.

Дала сала

Дамо сома

Мали вила

Вола мало

Мана пана

Куму – думу

Ганна-панна

Ватра, варта

Ватага, загата

Савана, канава

Манера, марена

Данило, долина

Манила малина

Та ваба – забава

Толока та – колота

Полова та воло

Сатана – та Ната

Палі дві – півділа

Сиві дві – півдіви

Пави дві – півдива

Панорама – сама Рона

Панахида ради хана

А винагорода – та дорога нив (Та дорога, нива – винагорода)

настало время - изменится
и опять-таки -Любовь!
слушай голос Ее
сейчас он звучит для тебя
внутри тебя
в сердце -
Премудрость-ВЕСНА!
08. 03.2012г.

Весняний квіт у березня долинах
Приносить в часі радісні думки.
Бо вже ніхто нічим ніяк не спинить
Ходу краси щорічну крізь віки.
Оновлюйтесь і Ви, кохані, милі,
До Вас спішить іще одна весна.
Черпайте в неї все - і цвіт, і силу.
Така пора замріяна у снах.
Розверзнеться туга на синім небі,
Прощальний танець снігом набіжить.
То так дано змивати що не треба
З лиця весняних котикових віть.
Оновлюйтесь в красі і думці свіжій.
Земля не стерпить пороху старінь.
Розпалює весна насінням сонне збіжжя,
По новому єднаючи коріння поколінь.
А хто колись замовить Богу слово,
Що вже не можна більше молодіть.
Не вірте цьому. Бо вже пісня нова
В долинах березня народженням звучить.
2012

Своє рідне – своєрідне:
Хатка, мальви і поріг.
Неня, сонечко погідне,
Нині й прісно, і навік.

Клаповухе гарбузиння
Ледь не лізе через тин.
Бабці руки господинні
Тепло сяють, як бурштин.

Все, доглянуте і зграбне,
Поривається – цвісти!
Навіть курочка є. Ряба.
І яєчка золоті.

Ще усе – тепер і завше.
І над вишнями хрущі…

...І чому таке - хто не скаже? -
Часом мариться душі?

Своє рідне – своєрідне:
Покоління – і нема.
Неня – сонечко погідне.
Де ти, нене, мамо, ма?!..

2012.

скажи мені неправду - я повірю
що квіти у гаю лише для мене
і ранок із каструльками впереміш
для тебе діло звичне і буденне

скажи мені неправду ніжно-ніжно
згубив вчорашній вечір у роботі
а тиждень семиструнний - ми з тобою -
симфонія весни на стані нотнім

скажи мені неправду гірко-гірко
пробач, кохана, за сльозу із сіллю
пробач, кохана, за сльозу із сіллю.

а правду не кажи - я їй не вірю

кажи мені неправду - вірю, вірю...

2012

***
гужова пробка
дорога поезії
загнаний пегас

***
вила і вода
ненаситність роману
графоманить час

***
розпалити сон
це фарби на образи
скласти сон і це

***
руда для рядків
повні груди космосу
виливати вірш

***
окраєць неба
крихти душі і серця
хліб римпастиря

***
не рвати зв’язок
і поминати слово
поетичне дно

***
мухи не бджоли
слово не медоносить
підсісти на стьоб

***
море паперу
перната хвиля думки
кров похитує

***
відтале сонце
прибрала шибу весна
мружиться хоку

***
без опудала
віршомазові (г)рядки
росте цар-горох

7 Березня 2012

Там, де злились воєдино
Хмари з озерним простором,
Де ще імла світанкова
Тане над хвилями сонними,-
Сотні вітрильників в танці
Закружеляють скоро.
Небо ясніша, згасають
Зорі одна по одній.

Сон незвичайний я мала.
Начебто в небо злітаю.
Голос з безодні синьої
Почувся неждано мені.
Ласкаво й приязно так
Небо мене спитало:
«Шлях куди спрямувала
В оцій стороні земній?»

Невтішним було зізнання.
Сказала я Небу відверто:
«На захід хилиться сонце,
Шлях далекий, як і раніш.
Життя моє – лише пізнання
Долі важкої поета,
Та досконалих рядків
Так мало знайшов мій вірш.

Вітер здійнявсь доокола.
Вітер од краю й до краю
Гордо ширя наді мною
У піднебессі блакитнім гриф .
Мчи на Саньшань мене, вітер,
Пришвидшуй хвилею човен.
Хай ні на мить не слабне
Твій одчайдушний порив.

***
В пору, коли ще так тихо
Дрімає природа під снігом,
Вісті надходять із саду,
Перші вісті весни.
Там мейхуа прокинулась,
Там на воскреслих пагінцях
Яшми рожевої розсипи
З-над сонячної сторони.

Напіврозкриті, невагомі
Ніжно засяяли квіти,
Тонкий, ледь вловимий
Ллється довкіль аромат.
Наче красуня вийшла –
Ані турбот, ні печалі –
Тут же, в саду, приміряє
Весняний новий наряд.

Ні, недаремне природа
Вигадала це творіння.
Сенс глибокий, таємний
В нього навік заклала.
Чи не тому-то сьогодні
Радісно збуджений
Повновидий місяць
Ллє своє світло над садом.

Чаші янтарні дружно
З’єднаймо під наспів квіту
І до краплини останньої
Вип’ємо хмільний цей напій
За мейхуа. Зрівнятися з нею
Іншим квітам несила.
Якже пахтить духмяно
Квітка-краса понад нами!
---------
Лі Цинчжао (1084-1155) – класик китайської поезії.
Тут гриф є символом високих устремлінь.
Саньшань (Три гори) – обитель безсмертних: Пенлай, Інчжоу та Фанчжан. Поетеса цим хоче сказати, що роки поневірянь не зломили її, і вона, як і доти, вірна високому поетичному покликанню.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»

Село собі тупіє.
В столиці – безнадія.
Стидаємось свого ми – диваки.
В селі нудьга на лицях.
Столиця – веселиться.
У безладі все робим навпаки.
У нашому городі бузина.
А в Києві сидить мордатий дядько.
Порожніх хат в селі вже не одна,
по Києву тиняються безхатьки.

З садку не хочем груші,
Давай китайське «суші»
Стидаємось свого ми – диваки.
Ліси повирізали.
Все, що було, роздали.
У безладі все робим навпаки.
Позаростали бур’яном поля,
спустіли, як «чорнобильськії зони».
Зате принадна київська земля
вже продана сто раз за міліони.

Вже в гречку не стрибаєм,
бо й гречки ми не маєм.
Стидаємось свого ми – диваки.
І чай, і все до чаю
купляємо з Китаю.
У безладі все робим навпаки.
Старенькі «Запорожці» й «Жигулі»
бува’ ще їздять на сільських просторах.
А дорогезні «МЕрси» й «Ауді»
стоять в дорожних київських заторах.

Чужу культуру й мову
беремо за основу.
Стидаємось свого ми – диваки.
Вже повно примітиву
московського розливу.
У безладі все робим навпаки.
Все менше нас! А наче не війна…
Не хочем дядька ми! Нам треба батько!
На нашому городі бузина.
А в Києві сидить мордатий дядько.

***
ми так завжди йдемо
твоє праве плече заступає моє

я не пам'ятаю наших розмов
бо мовчимо всю цю повільну дорогу

але пам'ятаю світіння бань
у ще молодому тремтливому листі

в його шелестінні чути слова
вголос не мовлені

так розмову ведуть серця

твоє схоже на голуба що туркоче
а моє голубкою ухиляється

ми дві хвилі що наздоганяють
одна одну річкою до океану

як дістанемось океану - станемо
ти рифом його а я рибкою...

пам'ять тишею снить...
твоє праве плече заступає моє
*

у снега срок годности вышел
и тают в поспешности крыши,
под звук колыбельно - дождливый,
под музыку станции зимней...

ожоги на пальцах от вёсен,
от взглядов ...и завтра быть в восемь...
плывут облака друг за другом,
под утро, в заносчивых дугах

за прочерком граф и проталин,
под временным "...завтра поправим..."
по медленным нотам и звукам,
по клавишам, плавно по кругу...

и долго... и долго мне снится
уставшей от холода птице
прозрачно-вишневым нарядом
в цветущем саду за оградой!
2012

( Усім тим, хто причетний до Слова.)

Тиснемо "пуск" сутінків...
Визнаний статус - Майстер.
Недавне сміття - Сутність!
Злиють пізніш у прайси...

Це називаєм грою
Знову Землі і Неба...
Тільки той Божий прояв
Спити ще серцем треба

У кожнім рядку - Нерви!
А під абзацем - Пастки...
Холодом грюкне Червень -
В Лютому злиже Ласка...

Ліпимо потай Ночі...
Краще б писати Ранки!
Звикли, їй-богу, очі:
Наніч свіжіють рани...

Нас лікувати зайве.
Всі тут безмірно хворі.
Раптом один вмирає -
Інший крізь зуби: Sorri,

я ще не вимовив Слова...

07.03.2012.