мелодія стара
п'є шерехи пера
затримує весну
у горлі

думки
з душі струмки
відталого тепла
пульсують
скронями
міняють
колір

і вірш
забарвлюється
в спрагу
уст

ковтком відваги
запалюсь
і
по живому
перервусь
в згорілих зв’язках
від щему
що звіряє
кров
на голод
і на в’язкість

і в цій кімнаті
де
не дивиться
ніщо
не дихає
Едем
душі післядощем
я
море серця
намалюю

у колір
спраги уст
у сонця
ніжний плюск
у журавлине
алілуя

2 Березня 2012

Не кидайте у мене словом-покручем,
Не вивертайте душу, як сіряк.
Не згадуйте недобрі сили поночі,
Бо потім не відчиститесь ніяк.

Не легковажте, бо закони Всесвіту
Працюють, їх ніхто не відміняв.
Не втоптуйте до смітника доріжку ту,
Щоб жаль гіркий вам серце не пройняв.

Так легко бруд словесний виливаєте,
Так просто зло пускаєте в життя.
Але чи думаєте, люди, чи ви знаєте,
Як ваших ближніх словоблуд протяв?

Бездумно, нерозумно так толочимо
Зелені луки українських слів.
А потім ще, такі наївні, хочемо,
Щоби в душі у нас вогонь горів.

Та наші предки при печі не лаялись,
Та ж козаки не знали, що то – мат.
Собака, чорт і дідько – ось перелік весь
Найгірших слів десь триста літ назад.

Тепер же… Навіть згадувать не хочеться,
Який «багатий» той плюгавий ряд…
І з уст людських і далі нечисть точиться,
І кожен все це чує, рад не рад.

Це, люди, зло, і це така енергія,
Що забирає сили у душі.
Почни зі себе. І скажи: «Не буду я
Вже смакувати ті слова чужі».

Не буде тому роду переводу,
Який забуде про тавро «холуй».
І мова – то таки душа народу,
І ти у неї – схаменись! – не плюй.
29.02.2012 р.

висне дорога місячним деревом
два рукави в землі
я тільки вчора з китового черева
в миртовому вбранні

дев'ять життів до моєї ніневії
ну ж бо – не стій рушай
десь у загаті ночі липневої
змій запалив ліхтар

та відвертаю серце всевидяче
посох мені не брат
і все годую крихтами з пригорщі
звірів і янголят

Мій рідний край, село моє ти рідне,
Моє дитинство, молодість моя.
Немов у сні, так швидко пролетіло
Ті незабутні роки, молоді літа.

Там соловей вночі співає без зупинку,
А вранці півень солов’я міняє,
Туман підніме скатертинку
І жайворонок пісню починає.

Роса вмивала мої босі ноги
(У пам’яті моїй вона така рясна),
На сході сонця аж сліпила очі,
Від того зараз ще щемить душа.

Природа годувала нас, поїла,
Вода у річці, мов сльоза, текла
І в теплий дощ і навіть в літню спеку
Вона завжди холодною була.

Зима вкривала землю щедро снігом,
І він був чистим аж до самої весни.
Тим снігом все довкола замітало,
Могло і хату навіть занести.

Навколишні поля, ліси і гори,
Сходили ми, і вздовж, і впоперек,
Ми знали все, де, й чиї то нори,
Що в кого в полі і в саду росте.

Село покинув я уже давненько,
Вже понад сорок я там не живу,
Але у сні буваю там частенько
І по лісах і горах у думках ходжу.

Падаю в небо.
Погас парашут.
Є дві хвилини до бою.
Поки ще тягне старий антиграв,
я перевірив набої.

Зліва спалахує.
Знизу – пісок.
Що за планета?
Не знаю.
Щось там варнякав учора комбат…
Як то?..
«Моя хата скраю»!

Швидко за камені.
Мушка – приціл.
Оптика часто підводить…
В кого стріляти?
Мішені нема!
Навіть шляхів для відходу…

Так, він у засідці! –
Інфрашукач.
Хтозна, чи враг теплокровний…
Може, він жук чи амеби шматок?
…Ввечері – знов макарони…

Не роздасися
(а що то повзе?)
від польової дієти…
Бластер гарячий.
Ловлю дрижаки.
Ох-х-х! У амеб є ракети!

Щось припікає…
Навіщо мені
ці викрутаси зі смертю?
За три копійки лежатиму тут
ницьма, на клапті подертий…

Я ж вам не кіт, що то дев’ять життів! –
тільки два тіла в запасі…
Й ті поганенькі – з розпродажу…
Бах!
Снайпер амеб’ячий… В-в-вася!..

Несправедливо:
всього дві руки.
В нього ж хапалок штук вісім!
В кожній пулялка якась…
Тарарах!
Нишкну, як хрущ на горісі…

Нумо, десант!
Чавлю драглі, ура!
Котимо хвилю атаки.
Сонце зелене скотилося з гір.
Смерть холодцям-забіякам!

День добігає простого кінця:
амба роботі й амебам.
Знов макарони!
Верзе щось комбат…
Що?
«Нам чужого не треба!»…


29.02-02.03.12

Йде Петро торговим центром, огляда вітрини,
Щось шукає, бо «на носі» в жінки іменини.
Бачить, акція рекламна у якійсь крамниці –
« В нас до свята подарунки кожній третій жінці ».
Той очам своїм не вірить. Як таке буває?
Те саме, що «на халяву» хтось щось наливає.
Як ото є дійсно правда, не якісь дурниці, -
Значить, нині пощастило моїй любій жінці.
Миттю він туди «влітає», продавчиню кличе:
- Ви скажіть, чи то є правда, що в рекламі пише?
- Ми ж серйозний магазин. Повірте, чесний люде!
Бачте, пише: кожній третій. Значить, так і буде.
Ви приводьте свою жінку, щось нехай купує.
Буде жінка точно третя, - значить, подаруєм.
Через мить удвох вбігають: - Де ті подарунки?
Й тичуть гордо продавчині паспорти у руки.
Продавчиня аж сміється. Їй, звичайно, дивно,
Як то жінку він «притяг» отак оперативно.
- А для чого паспорт взяли? Ми ж не говорили.
- Як для чого? Щоби ви мене не надурили.
Ось мій паспорт, ось її – сказав щасливий Петя, -
Щоби знали: жінка в мене - офіційно третя…

Зустрілися, на лавочку присіли,
пригладили розхристані чуби,
відхекалися і загомоніли,
торбину спогадів пожовклих розплели:

- А пам’ятаєш Стефцю як за Польщі...
- Ти з глузду з’їхав – маю ж я склероз,
парад на площі, черги і не борше!
Стривай, ще мій старенький хлібовоз...

- Совєти, бачу, все повитрясали
з твоєї запальної голови...
А як дівчат з «Просвіти» проводжали?
А у ліси летіли, мов орли!

- Бувало Йване... Краще забувати...
Ох, горді молоді були часи....
Коли ще в силах, лунко заспівати:
«Ой, там у лузі...» й спати побрести...

Хай на тобі шовки - не паранджа -
чи ж винна ти, що йти до тебе мушу? -
і зрештою, отруйнішим із жал
ти цілиш у свою болючу душу.

А вже, як не витримує душа,
то груди рве в польоті із нізвідки -
та чи у болю є вина чужа,
як сам торкаєш талії шахідки?

Чи винен хто, що в'януть кольори
твоїх казок, немов пустельні квіти?
Я все знесу - лише не говори,
що це мені не мало би боліти...

2009

як мені відмитися
із думок нещирих
полум’ям стелитися
в каламарнім вирі
набирати ситості
позбуватись жаху

як мені зневіритись
аби не зазнати
долі роду
Ірода
Понтієм Пилатом
не вмивати рук
своїх
гнівом Каіафи

як мені забитися
в серці із порфіру
в душу
не дивитися
обухом сокири
за людей молитися
як зачнуть
плювати

як мені наснитися
аби позлітатись
у тобі лишитися
світом немовляти
і не загоїтися
і не замерзати

2 Березня 2012

А десь Весна... Під парусом Весни
Проснись, Народе! Весни схилитали
Увесь посів, де Зоряний масив...
Де Боже - дай, надіялись й чекали...

Проснись!..Проснись, Народе мій, проснись!
Подробицями сну ще зацікавиш...
Вустами ясноОтче розтулись
Двокольором - навік присталих - клавіш...

Урочища розмиті береги.
Потоки рік Весною балакучі!!
У сон скотилась Зіронька з гори
І розпекла усіх, хто мене мучив...

2012.

Меня толкает жизнь
И больно...
Но мне уже не привыкать
Как часто мир встречает ложью
Но все же надо делать шаг.


Ступаю... Крепче руки сжав в кулак
И кто-то шепчет мне :"Назад!"
Но, нет. Никто не будет больше лгать.
И вновь ступаю.


Пусть кто-то скажет: "Все напрасно!"
А ты иди,
Они не знают слово : "страшно".
Пустяки.


Ведь тот, кто ищет, тот найдет,
Кто стерпит боль, тот расцветет,
Не бойся - ты идешь
И значит- ты живешь.

Весна-веснянко, я в тобі, ти в мені,
І в душі розквітають перлинні проліски.
Любов, в наших серцях - барвінком життя,
Нам ніжностью в радощах на довгії літа...
2012г.

Змахнув сльозу зі стріхи вітер,
У ринву сніжний сум зібрав
І в сонця теплий промінь вкрав -
Зажебоніли струни літер.

За хвіст порску вхопивши думку,
Чимдуж помчався вдалечінь,
У невимовно-вогку синь,
Де цілував весну-дикунку.

Старіється зима морозна,
А Лютий пише заповіт
По шибках сріблом граціозно
На опівнічний антрацит

І голенобороде небо
Зістригло рештки сивих хмар.
Вершить неквапно пізню требу
Задумливий старий трунар.

Пів віку я уже прожив і друзів й ворогів нажив,
Вдалось дітей мені зростити, дерев чимало посадити,
Але ще досить сили є і джерело душевне б’є,
Попробую я дещо збудувати, а може й книгу написати.
У добрий настрій, вільний від роботи час
Пишу про тих хто любить Україну, любить нас,
Пишу й про тих, хто ради власної наживи,
Готовий пити кров, тягнути із народу жили.
Я відчуваю, що настав той час,
Коли про все я маю написати.
Життя дає мені цей шанс,
Його не можна у життя не взяти.

Весна - мир бесконечного океана царства Любви.
Жизненной волною ее нежности - первые подснежники
И, когда в сиянии пения птиц, благословением, встречаем утро,
Мы прикасаемся к чуду - пробуждению природы...
2012г.

І букву в кубі,
І булку у клубі,
І дуба на буді,
І дур губ у груді,
І буду у дубі,
І бузу у зубі,
І бучу у чубі,
І чуби, бучі,
І чуда падучі,
І зет у тезі,
І зела на лезі,
І лаз у залі,
І лапу палі,
І лад, і далі,
І лови волі,
І лоба болі,
І локшу у школі,
І лес, оселі,
І лексики скелі,
І літа на тілі,
І лід у ділі,
І ром у морі,
І розу в узорі,
І моду у домі,
І мор у ромі,
І торг у гроті,
І тора на роті,
І луг у гулі,
І лука, кулі,
І травку у кварті,
І травні, він варті,
І трипса на спирті,
І три мани на мирті,
І три Ксани на скирті,
І пука на купі,
І пупа на пупі,
І носа соні,
І ноту у тоні,
І ногу у гоні,
І низ у кузині
І нині, нині,
І нині.

В приторном дыме ладана –
давним укладам – лад.
Нету в судьбе разлада, но
в снах и в душе – разлад.

Вызреет белым саваном
гипсовый плод зимы…
Всё, что она писала нам,
знали задолго мы.

Это ли не пророчества
неодолимый ком?
Водится одиночество
с памятью ни о ком.

Господи! Муку эту ли,
перетерпев, носил
в доме, во сне, по свету ли
я из последних сил?

Я ли словами-ранами
мечен с прадавних пор,
странен мечтами странными
и обворован – вор.

І знову ти. Невже це знову ти?
А я за рік забути встигла – і назавше...
Прозоро й незнайомо так мости
тремтять, у синь весняної води упавши.
За день чи два позеленілий світ –
я не помітила, та хто мене питав би?
І знов гран-прі – щорік той самий хіт,
і знов аншлаг тієї самої вистави:
травневі зорі, місяць, солов’ї,
солодкий аромат... Квітками заметільно
вкривається трава... І очі знов твої
у душу цілять – ненароком, самостійно.
Банальне щастя – чи буває так?
Це тисячі разів і сказано, й прожито!..
Дзвенить від захвату у полі кожний злак,
бо сіє дощ весна через широке сито...
Шалений ритм шаленої доби:
магічно швидко все міняється – і знову
мовчазним криком захлинається: люби! –
на березі струмка віднайдена підкова...

2006

кордон убогості
що перейшов
у видимість
стоїть
і стереже
при смітнику
простонебесність
і наривну
буквозаконність
що не видавиш
і словом
відрубаєш
нашвидку

ковтнув
позбиване повітря
холодом
позбавлене
родинного тепла
й птахів

замкнув
очима небо
між дахів

таким
себе не пам’ятаю
змолоду
чужим
цей світ вважаю
для богів

тебе
неперехожого
сон видумав
тебе
на сонце схожого
все жду

кому
я принесу
не біль
до відома
а серця
недолугого
ходу

зелених зміїв
запускаю
ранішніх
і пропускаю
сценами
життя
і посилаюся
на те
що зраниш ти
бо відкиваюся
щоб ти затяв

що ходять
не довкола
з вірою
що не несуть
надії
в пустоті
що називають
радість
щирою
що викликають
жалість
тільки ті
з яких
мов смерть
не сходить
на обличчі
сіре 'я'
і не втікає
з-під коліна
тінь

любов
тоді

коли зима
і біло їй
весна
б’є з вирію

коли
омиті
зорі
у воді

коли є де
куди покласти те
що вигрію

коли дорога є
яка веде
у дім
а в домі
тім
немає
стін
лиш янголи
і сльози
щастя
Божі
й золоті

1 Березня 2012

У церкві зимно. Непорушна мла.
Вмерзає в ніч периферійна тиша.
Ти присмерково вперше ожила
З тим, що завжди лишається мудрішим.

Що вам дісталось? Сутінки снігів.
Сп'янілий Місяць спить на огорожі.
Іконний вечір ладаном зотлів.
Церковна втома. Кажани ворожі.

Забракне мужності знайти його сліди.
Думки кадильні - кажанами - в зграї.
…Трава скуйовджена росла біля води.
Вона мене навряд чи пригадає.
2012 рік

Діють твої механізми,
Поки їх ти не збагнеш!
Страх тебе все буде їсти,
Поки корінь не знайдеш!

Поки в собі не побачиш,-
Цю єдиную журбу-
Будеш завжди наче м'ячик,
Відлітати "по пінку".

Будеш завше діставати!-
Від емоцій,- Від своїх!
Поки не досягнеш хати,-
Від якої їх приніс!

Поки не заглянеш в пітьму-
В край до жахів і страхів,-
Доти будуть тебе їсти,-
Якщо це не зрозумів.

Дякую:-) 2.12.2011р.

Якщо вміє людина мріяти,
Тільки та і уміє діяти.
Бездіяльні душі у круків,
Не летючі думки, а муки!!!

Якщо мріє людина про волю,
То добуде його для кола,
Не оцінять, така біда,..

У історика і у поета
Лише правда -
дорога до злету!

Вже куди полетить:
На біду чи на славу,
Просто діять інакше
немає права!
—

Навіщо згадки з минулих літ-
давні згадки мучать сни
приходять із років юнацьких
приходять ночами вони.

пробуджуюсь кличу, зову бажану ,
яку цілував при зорі:
місяць один тоді був свідок у горі,
як кохав свою кохану

була весна. Рози цвіли пахучі,
всміхалась небесна блакить,
об берег бились хвилі ревучі
Нептун всміхнувся у ту мить..

Ми стояли на берегу моря
ти в сукні заквітчанні в узорах
я від щастя летів в небесах ,
і круглівся там поміж зорях..

забилося серце в ранці
коли пробудився із сна,
роки зима покриває,
а в серці буянить весна.

Так захотілось бажану
зустріти хоч раз наяву...
молодо серце заграло в грудях,
що уже постаріли
-про це я забув


не надійно усе, що в світі прожито
відішли друзі в невідомий світ
любов спалахне у серці-
і згасне, як едельвейса цвіт...

Як хотіла, так і гуляла,
Будь-де і будь з ким спала.
І от одного дня зрозуміла,
Що догулялася, що «залетіла».

Ночами плакала. Не знала,що робити.
Що скажуть друзі?А батьки?Як далі жити?
І от прийшла до висновку вона: убити…
Зробить аборт,спокійно далі жити.

Хоч розуміла, не шматочок м’яса в ній:
Є носик, вушки, пальчики – цей плід живий!
Та страх перед майбутнім її не зупинив.
Новий технічний прилад дитину в ній убив!..

Продовжувала спати, гуляти, пити.
Нічого не мішало б спокійно далі жити,
Якби не один сон: голубоокий хлопчик,
Маленький та спокійний, неначе ангелочок…

Нещасть ця ніч не віщувала.
І дівчина спокійно спала.
І знову сон такий наснився,
Цей ангел плакав, аж трусився:

«Навіщо, мамо, ти убила?
Тобі ж нічого не зробив я!
Мене ж ти навіть не родила,
А вже ненавиділа, не любила…»


Вона прокинулась в сльозах,
В душі відчула біль і страх.
Піднялась, згадала сон,
Відкрила двері на балкон…

Ох, заридала!..
Відштовхнулась від перила,
Та каменем униз додолу полетіла,
Лише викрикнути вспіла:
«Пробач, мій сину, я любила…»

І через мить землі торкнулась,
Та більш ніколи не проснулась.
Знайшла там спокій забуття,
Та загубила лиш життя.

Два серця битись перестало…
У світі двох людей не стало…
А все могло б інакше стати,
Кохання лиш уміла б ждати.


2008р.

Вона:
У молодих усміхнених очах
Світилось сонце, з літом фліртувало
Неспокій бджілкою крутився по плечах
Кохай, літай і серце край – все мало...

Він:
Виразний погляд, усмішка скупа
На мужньому обличчі зблякли фарби
Розбавлені у роздумах – дарма...
Життя заманює ще дужче, як і паби

Вони:
Сплелися душі у чудний вінок
Барвистий, запашний, незрозумілий
Жагучий свіжий юності бузок
Звабливий гладіолус ніжно-зрілий...

Він:
Світися, моя зіронько, світись
На гордому моєму життєсхилі
Напіштував ночами... Ні, молився!
Жіночій вроді – вічній силі.

Вона:
Лукаві погляди скидала наче пух
В бездонній глибині його ховалась
А щоб вогонь палкої пристрасті не вщух
Метеликом у спогадах зосталась...

2002

Негоже блукать так віддалік од Бога,
Аби не бачить рук, простертих в висоті,
Коли в їх захистку лежить твоя дорога
І навіть за межу відходять руки ті...
Негоже так іти відлюдником на гору,
Негоже позабуть, як мандрував Ісус...
Як листя на вітрах, довір себе простору,
Довір семи вітрам недавніх сліз росу...


Вениамин Блаженный

Нехорошо бродить так далеко от Бога,
Чтобы не видеть рук, простертых в высоте,
Когда под сенью их лежит твоя дорога
И даже за предел уходят руки те…
Нехорошо уйти отшельником на гору,
Нехорошо забыть, как странствовал Христос…
Как листья на ветру, доверь себя простору,
Доверь семи ветрам росу недавних слез…
----------
Веніамін Блаженний (1921-1999)

В багатиря якогось було дві доньки.
Як звали їх, легенда не доносить
Натомість добре відомо,
Що на старшу – краще б не дивитись,
Молодша ж, хоч і була нівроку,
Та мала такий навдивовижу норов,
Що всі обходили сварливу стороною.
Ну, а батькам – подвійне горе: ніхто не свата доньок.
Бозна за які гріхи, старі гадали,
Доведеться, мабуть, піти на той світ без онуків.
Може б, так і сталось, якби не нагодився сват,
Котрий зумів знайти дівчатам женихів:
За сліпого - старшу засватано, молодшу – за глухого.
«Нічого!- радів батько.- В містечку з’явився такий лікар,
Що готовий вилікувать обох зятів».
Невдовзі так воно й сталось.
Здавалося б, радіти слід. Але зяті в розпуці.
Тільки-но побачив свою дружину той,
Що донедавна був сліпий, заплющив очі - й з хати.
А другий – якомога щільніше вуха затулив,
Як почув уперше прокльони і прокляття.
Словом, обоє відмовилися лікарю платить.
«Ну що ж,- сказав суддя,- не хочете платить,
То лікар поверне вам те, що мали доти».
«Осліпнути? Оглухнуть? Та нізащо!..»
«Тоді платіть сповна!»
...Як воно було далі, мовчить легенда.
І, мабуть, навмисне: хай кожен додумає своє.
----------
Сюжет запозичено з «Піркей авот» («Настанови батьків») як відповідь уславленого проповідника раббі Яакова з Дубно на запитання Віленського гаона раббі Еліягу: «Чому людина має дати звіт перед Всевишнім за прожите життя?»

не дивись на кору - шершава
не веди лік рокам - повір
не у доторках сутність - правда

весною губú невтішність
життя - це підсніжник
ніжність

2012

між небаченим
і непомітним
яв

до забутого
просвітку
я
приганяю
перелітні
сни
і заходжу
мов у кліту
в них

і мене
там зустрічає
птах
і питає
ти за мною

так

за тобою
синьоперий
мій
за тобою
охоронцю
мрій

де ти був
піднявши очі каже
він
як я бився тут
мов до молитви
дзвін
і не йшов гоститись
до нечистих
рук
перестав лічити
скільки раз ще
вмру

я йому
протягую свій
німб
рідний мій
скуштуй
душа як
хліб

він давно
не світиться
від слів
я його
зносив вже
на землі

не смакує
каже птаха
хліб
зачерствілий
наче камінь
і
солі стільки
що три моря
в нім
але в жодному
нема скарбів
на дні

просто з леза
набігає
кров
пий мій любий
я згрішу на римі
знов
і додам
до пари їй
любов

то вона
на що поклявся
й кляв
то вино
в якім купався
я

не вином твоїм
сьогодні я
нап’юсь
бо пекуче
мов змії
укус
ти мені
із клітки
дай
змогу
лопотіти
та й
небо
розстели
на ніч
щоб ясніше стало
в перелітнім
сні

у забутому
просвітку
я
розстеляю
синьоперим
яв

1 Березня 2012

Моя печіночка щебече...
Сьогодні Осінь - так доречі!
Бабусин півник на рогатті.
Вогонь. Шкварчить і ми багаті...
Літо поминаєм...
Зійшлись бокали в поцілунку...
І в нас у Душах також лунко...
Бо ми удвох і вечір - ось він!..
В нагоді знову спільний досвід -
Літо поминаєм...
З вогнем заводимо розмову.
І розуміємось чудово!
Розчервонівся повний місяць…
У нас одне ще вільне місце -
Літо поминали...
Світанок ніжить вереснево...
Шепочеш в такт: - Ми ще поснемо...
І щось про Літо... І про вечір...
А ми про Осінь так, доречі…
Літо поминали...

2003.

Я буду просити,
Я буду молити,
Я буду благати…
Тільки відпусти.

Я хочу любити,
Я хочу жити,
Я хочу літати…
Тому відпусти.

Мене не зловити,
Мене не спинити,
Мене не вбити…
Я йду, відпусти.

Цього не змінити,
Не змусиш любити,
Ти мусиш забути…
Забудь і…прости.

2008р.

Лиш дерева тут щасливі,
Лиш про щастя гомонять,
Тільки люди все журливі, -
Не побачать щастя шлях...

Не побачать цього світу,-
Що радіє в тишині,
Що веселками й у квітах,
Всім співає тут пісні.

Що чарівно Світ радіє,
Хоч вони і так шумлять,
Хоч його вони вміють,
Так як треба цінувать...

Не уміють тут почути,-
Як у лісі щастя йде,
Як дерева вміють бути,
В тиші радісній щодень...

Як вони про Світ співають,
Тихо, лагідно без слів,
Як гарненько в цьому Раї,
Пару митей я б провів...

Я за лишився б напевно,
В тиші цій би назавжди,
Все б покинув,- що буденно,
Десь подів б свої думки.

Я залишився у лісі,-
В території без снів,
Щоб наслухатися пісень,
Тих, що радують без слів...

От побачили би знову люди,
Як же гарно навкруги!
Як природа тут дивує,
Як прикрашує цю мить!

Може вни б тоді збагнули,-
Де насправді дійсний Рай,
Де потрібно просто бути,
Де є Щастя ареал.

Хоч й залишився близенько,
Від задушливих тут міст,
Стало серденьку легенько,
Як відвідав я цей Ліс.

Щиро вдячний за ті короткі миті що я провів у одному прекрасному лісі :-)

P.S. віршик написаний влітку, після того, як я побував в лісі. Усвідомив наскільки метушливе життя в містах, і наскільки тихо, приємно і затишно знаходитись на лоні природи.
Дякую=)

Зимою вони спали,
На тепло чекали...
Та тепер прокинулись,
Бо сонця тепле колесо
Зігріло ніжно - проліски.
2012

Полоще вітер
Прану джинсівку неба –
Проростає звук.

Метнуло й зблисло,
Скресає лід протало.
Тиші не чекай.

Посутеніло.
Розреготався грім –
Старе тікає.

Ніч промовляє
Вогняними очима.
Земля омилась.

Ранкове птаство
Співає величальну.
А ти кохаєш…

Хлопчик, якого не знала,
бо він народився у іншу еру...

«Як там тобі було?» –
гукни мені через глибоке урвище років,
гукни,
склавши долоні у рурку:
«Е-ге-ге-гей, мала, тільки нічого не бійся!» –
А потім тихіше:
«А скоро і ти – будеш»...

Золота доба піонерії,
залізний самоскид під ліжком,
мрії, високі та карколомні,
мрії-винищувачі,
що ширяли
над тобою_малим
у світі, як ніч, великому;

Хлопчику,
біла кульбабка волосся,
прикушена нижня губа горда
і шалене бажання вирости,
протаранити впертою головою крижаний панцир,
ніби найперший підсніжник у лютому;

Хлопчику,
люлечки-лю, хлопчику,
гойдаю тебе на своїх колінах
через роки,
охопивши худими руками,
сплівши із них кошик вербовий,
люлечки-лю, хлопчику,
то час наш спливає,
люлечки-лю,
то ти – у люльці моєї ніжності,
хлопчику,
якого не знала ніколи...

І що салату рута? – Ласощі.
І що дари мами? – Радощі.
І що рудим хохми? – Дурощі.
І що лабетів сіті, світе? – Балощі.
І що дрогам ряд ярм? – А гордощі.
І що бюлетень?.. Не те... – Любощі.
І що лажа? – Жалощі.
І що дару радощі?
І що Нілу лінощі?
І що бур гулу грубощі?
І що хапугам і магу пахощі?
І що тяв сколок? – Святощі.
І що до лосини? - Cолодощі
І що до ломаки? – Лика молодощі.
І що Лесеві лялі веселощі?
І що мені на пані немощі?
І що ні літо – оті лінощі?
І що гори пуху Пирогощі?
І що голе село Гощі?
І що дубу дощі?
І що в хаті літа? – Хвощі.
І що молі тіло? – Мощі.
І що тіла малі? – Тощі.

...
А що буває,
Як зникає
Людина?
Була ще
Нині!
Тут розмовляла,
В душі живе ще -
А вже - немає.
Ні!
Не померла!
Жива-здорова!
А просто зникла:
Бо я - тривога...
...
А що буває,
Як сніг зникає?
Іде далеко?..
Летять лелеки,
Шумлять здалека,
Бринить бджолина
Сім`я ревнива,
Шпаки черешню
Уже шукають
Усі радіють,
Чому - не знають...
...
А що ж то буде
Як Місяць зникне?
Душа затихне...

22.00. 29.02.2012.

Ти мене цілуєш ніжно в губи.
В губи ніжно ти мене цілуєш
І голубкою воркуєш: любий.
Любий, - ти голубкою воркуєш.
Я іду до раю лона денцем.
Денцем лона я іду до раю,
Омліває тіло у блаженстві.
У блаженстві тіло омліває.


Муки пекла - дні в розлуку злиті.
Дні в розлуку злиті - муки пекла,
Хочу знати, де ти, я щомиті.
Я щомиті хочу знати, де ти.
Вірю, не погаснуть наші зорі.
Зорі наші , вірю, не погаснуть,
Нас осяють щастям неозорим.
Неозорим нас осяють щастям!

29.02.12

Параноїк ніколи не буває самотнім і обділеним увагою
На кожному розі на нього люб'язно чекають убивці і скажені пси

Параноїк ніколи не нудьгує
бо завжди має над чим подумати
хоча б чи їсти йому вечерю
адже якщо вона отруєна сніданку уже не буде

у світі ще стільки погано обдуманих речей
і стільки не передбачених нещасних випадків
навіть стілець і той виглядає загрозливо
якщо правильно подивитися

Але параноїк не занепадає духом
якщо стільки найманих убивць за ним ходить назирці
і стільки отруєних вечер уже з"їдено
а з ним нічого так і не сталося
значить він дечого таки навчився
і якось можна жити далі

(от тільки ще загляне в шафу
і під стіл
а так про всяк випадок)

Линявий памороз гуляє, не зовіть!
Всі зубожіння кволі в вітрі роговому
Сміються в унісон. Блаженство втому
По вулиці жене до димових суцвіть.

Передвесінні миті в дотику доріг ловіть,
А ще химерну, сокровенну цвілість дому,
І сльози голубів, що у кружлянні круговому
Згубили так безглуздо воскресіння віть!

Сліпих крізь гамір міста проведіть,
Закоханим полегшіть болі, і святому
Вклоніться низько, людові простому.
Борги панам, тиранам поверніть!

А вже тоді балади старих веж візьміть.
І злі прокляття склепів мармурових
Примусять вас страждати в корчах та судомах,
І, якщо вийде, смерті в очі зазирніть.

А якщо ні, то в далі інші йдіть.
Там вас чекають панни, дівки, вдови!..
У серце їхнє киньте сухі дрова,
Але пісень своїх ніколи не паліть.


2001 р. м. Баранівка

Цілу ніч - "епізоди" Лукаса,
целулоїд кипить у колбі
од вогню кольорів Делюксу
і громів цифрового Долбі.

Ах, яке все живе і свіже!,
хоч насправді з пап'є і вати -
у пропорціях Панавіжн
світ яскравіший - що й казати!

Я прокинусь, відчувши напад,
на зразок амнезії Борна,
я усядуся на канапі
з ілюзорним відром попкорну.

Розчахнувши веранду настіж,
утоплюсь у 3-D екрані
і в екстазі - "Das ist fantastisch!" -
упізнаю світи незнані.

Логотипом у небі зрине
срібний місяць мого дрімворксу,
світловивіска магазинна
озаглавить кіно заморське.

Привітається криком півня
голос диктора із-за кадру -
так пронизливо і надривно,
що засвище система квадро!

По дорозі ітимуть перші
перехожі, немов субтитри.
Заклопотані білетерші
закликатимуть не смітити.

А коли під горою поїзд
реп утомлено дочитає,
у очей моїх полароїд
сонце блисне мечем джедая.

26.02.12

Пекучий вітер в спи́ну, як кинджал,
І прапор ми несемо над собою:
Послали нас, на превеликий жаль,
Та побажали вітру за спино́ю.
А він - і в спи́ну, гад, і у лице,
Тоді - піском у очі, далі - хмизом...
А юне довгоноге деревце
Нас відчайдушно чеше по мармизі.
Стада́ми – лосі, зграями – вовки,
Овець - отари і корів - чере́ди
Сахаються від нас в усі боки́:
Дріб барабанний лунко б'є спере́ду…


29.02.2012

Хочеш Космос у подарунок?
Поцілунку, завдовшки у Ніч?
Хочеш пити амброзій трунок?
Без проблем, це звичайна річ…

Хочеш в Тишу замовлю приспів?…
Клавесин відпрацює борг
І скінчиться у спільних прізвищ
Найкоротший у світі торг…

Хочеш з Відчаю скличу сльози!
Океан не збідніє сліз…
Бачиш птаху на кінчику бронзи?…
Її дзьобик виспівує "пліз"...
2012.

Липневий ранок місто обійняв,
Кивнув грайливо до солідного мужчини,
Який зухвало вздовж алеї простував,
Горіли в нього очі, мов вуглини...

Пишався, присмаковував життя,
Навколо велич, розкіш і кар’єра
А поруч тінь галерою плила: («Це ж я!»)
Ох, яка постать – як у Гулівера!

Беззвучно посміхнувсь собі під ніс,
Мовляв, природа-мама добре знає,
В яке високе крісло він заліз
І як на ньому вміло управляє...

Піднялось сонце на смачний обід
Над головою сито спочиває
Іде панок наш, жалюгідний вид:
Сумний, понурий, мало не ридає...

За ним біжить маленька сіра тінь...
Про щось щебече, нітися, втішає:
«Збадьорся, друже, гордощі відкинь,
Нова посада вже тебе шукає.....

Не гнівайся, що скромна та мала
Не хнюпся, як ображена дитина...
Примчуся вранці швидко, мов стріла,
Поважна буду, горда, соколина!»

Не заспокоївся примхливий чоловік,
Хоч тінь-подруга лебедем плила.
Вчорашній спогад кропив’яно пік,
Амбіцій лезо вп’ялось, мов пила...


2000

Я тільки дзвін, розхитаний тобою,
Без рук твоїх я тиха і пуста.
Облиш мене – і ринуть до пробоїн,
Немов потоки, люди і міста.

І з їхнім ревом – як у Вавилоні –
Нахлине правда: я з тобою лиш
Самотній дзвін у тебе на долоні.
Облиш мене, облиш мене, облиш…

16.10.2010

Міцнієш в чужих країнах,
Збираєш далекі лаври.
Збираєш та звозиш додому
Свічки, сувеніри, креми…
І пригорщі слів удачі.
(Їх кажуть тобі немало),
Бо вірять у світлий зачин,
Бо вірять у твою щирість.
Медалі взамін ударам,
Цукерки – антибіотикам.
А вдома чекає мама,
А вдома під снігом – вічність!
І кілька котиць улюблених,
Вже статусних, возвеличених,
Які тебе раді бачити,
Які тебе гарно вивчили.
Чергове твоє відрядження…
(Уже й за кордоном визнали)
Однак, все ж додому тягнуться
Всі спогади разом з візами.

Звідки цей гіперборейський вітер,
гострий і дзвінкий сарматський меч,
що зі свистом змушував летіти
всі ворожі голови із плеч?!

Звідки ці стрімкі і влучні стріли?
Борисфен в бою гасив траву:
візантійські стіни затремтіли –
щойно відпустив князь тятиву!

Звідки цей духмяний запах квітів
у безкраїх, золотих степах?
І козацька шабля з самоцвітів,
наче зоряний, чумацький шлях…

Звідки цей гіперборейський вітер?

Так далеко від долі
два ніжні березові пагони.
Тільки місто - те саме.
І місце - те саме...
На вершині терпіння,
земнім лобнім пагорбі
я безсила в прозрінні.
Але Воскресіння - настане!

2001 р.

Наче в павутинні, у липучій тиші
Загрузають пальці, щуляться рядки.
Обдирає вітер вимоклі афіші,
Вогкі крихти літа здмухує з руки.


Мов строкате листя, непотрібне жовтню,
Облітають клапті з театральних тумб
На палітру міста, ніби у безодню,
У масні калюжі поріділих клумб.


Розмиває барви сумовита сутінь.
Вже не роздивитись обрисів, постав.
Проникає в тіло до кісток, до суті
Кислий присмак туги, запах прілих трав.


Тулимось, як тіні, в глибині кав'ярні,
Де ваніль і кава в'їлися в думки.
Ці незграбні рухи; недоречні, марні
Охололі фрази - прісні і глевкі.


Ні шарфи, ні светри не зігріють серця.
Бутафорка-осінь палить свій вогонь.
Папірцем зім'ятим казка обірветься.
Ми - старі афіші в вирі міжсезонь.


2012 р.

Силіконові вірші
Апетитні на позір.
Так і хочеться м’яти
Римам груди тугі.
Забавляюся ними.
Та чомусь в епілозі
Утікає ця зваба
В серця хащі глухі.

29.02.12