Якщо вміє людина мріяти,
Тільки та і уміє діяти.
Бездіяльні душі у круків,
Не летючі думки, а муки!!!

Якщо мріє людина про волю,
То добуде його для кола,
Не оцінять, така біда,..

У історика і у поета
Лише правда -
дорога до злету!

Вже куди полетить:
На біду чи на славу,
Просто діять інакше
немає права!
—

Навіщо згадки з минулих літ-
давні згадки мучать сни
приходять із років юнацьких
приходять ночами вони.

пробуджуюсь кличу, зову бажану ,
яку цілував при зорі:
місяць один тоді був свідок у горі,
як кохав свою кохану

була весна. Рози цвіли пахучі,
всміхалась небесна блакить,
об берег бились хвилі ревучі
Нептун всміхнувся у ту мить..

Ми стояли на берегу моря
ти в сукні заквітчанні в узорах
я від щастя летів в небесах ,
і круглівся там поміж зорях..

забилося серце в ранці
коли пробудився із сна,
роки зима покриває,
а в серці буянить весна.

Так захотілось бажану
зустріти хоч раз наяву...
молодо серце заграло в грудях,
що уже постаріли
-про це я забув


не надійно усе, що в світі прожито
відішли друзі в невідомий світ
любов спалахне у серці-
і згасне, як едельвейса цвіт...

Як хотіла, так і гуляла,
Будь-де і будь з ким спала.
І от одного дня зрозуміла,
Що догулялася, що «залетіла».

Ночами плакала. Не знала,що робити.
Що скажуть друзі?А батьки?Як далі жити?
І от прийшла до висновку вона: убити…
Зробить аборт,спокійно далі жити.

Хоч розуміла, не шматочок м’яса в ній:
Є носик, вушки, пальчики – цей плід живий!
Та страх перед майбутнім її не зупинив.
Новий технічний прилад дитину в ній убив!..

Продовжувала спати, гуляти, пити.
Нічого не мішало б спокійно далі жити,
Якби не один сон: голубоокий хлопчик,
Маленький та спокійний, неначе ангелочок…

Нещасть ця ніч не віщувала.
І дівчина спокійно спала.
І знову сон такий наснився,
Цей ангел плакав, аж трусився:

«Навіщо, мамо, ти убила?
Тобі ж нічого не зробив я!
Мене ж ти навіть не родила,
А вже ненавиділа, не любила…»


Вона прокинулась в сльозах,
В душі відчула біль і страх.
Піднялась, згадала сон,
Відкрила двері на балкон…

Ох, заридала!..
Відштовхнулась від перила,
Та каменем униз додолу полетіла,
Лише викрикнути вспіла:
«Пробач, мій сину, я любила…»

І через мить землі торкнулась,
Та більш ніколи не проснулась.
Знайшла там спокій забуття,
Та загубила лиш життя.

Два серця битись перестало…
У світі двох людей не стало…
А все могло б інакше стати,
Кохання лиш уміла б ждати.


2008р.

Вона:
У молодих усміхнених очах
Світилось сонце, з літом фліртувало
Неспокій бджілкою крутився по плечах
Кохай, літай і серце край – все мало...

Він:
Виразний погляд, усмішка скупа
На мужньому обличчі зблякли фарби
Розбавлені у роздумах – дарма...
Життя заманює ще дужче, як і паби

Вони:
Сплелися душі у чудний вінок
Барвистий, запашний, незрозумілий
Жагучий свіжий юності бузок
Звабливий гладіолус ніжно-зрілий...

Він:
Світися, моя зіронько, світись
На гордому моєму життєсхилі
Напіштував ночами... Ні, молився!
Жіночій вроді – вічній силі.

Вона:
Лукаві погляди скидала наче пух
В бездонній глибині його ховалась
А щоб вогонь палкої пристрасті не вщух
Метеликом у спогадах зосталась...

2002

Негоже блукать так віддалік од Бога,
Аби не бачить рук, простертих в висоті,
Коли в їх захистку лежить твоя дорога
І навіть за межу відходять руки ті...
Негоже так іти відлюдником на гору,
Негоже позабуть, як мандрував Ісус...
Як листя на вітрах, довір себе простору,
Довір семи вітрам недавніх сліз росу...


Вениамин Блаженный

Нехорошо бродить так далеко от Бога,
Чтобы не видеть рук, простертых в высоте,
Когда под сенью их лежит твоя дорога
И даже за предел уходят руки те…
Нехорошо уйти отшельником на гору,
Нехорошо забыть, как странствовал Христос…
Как листья на ветру, доверь себя простору,
Доверь семи ветрам росу недавних слез…
----------
Веніамін Блаженний (1921-1999)

В багатиря якогось було дві доньки.
Як звали їх, легенда не доносить
Натомість добре відомо,
Що на старшу – краще б не дивитись,
Молодша ж, хоч і була нівроку,
Та мала такий навдивовижу норов,
Що всі обходили сварливу стороною.
Ну, а батькам – подвійне горе: ніхто не свата доньок.
Бозна за які гріхи, старі гадали,
Доведеться, мабуть, піти на той світ без онуків.
Може б, так і сталось, якби не нагодився сват,
Котрий зумів знайти дівчатам женихів:
За сліпого - старшу засватано, молодшу – за глухого.
«Нічого!- радів батько.- В містечку з’явився такий лікар,
Що готовий вилікувать обох зятів».
Невдовзі так воно й сталось.
Здавалося б, радіти слід. Але зяті в розпуці.
Тільки-но побачив свою дружину той,
Що донедавна був сліпий, заплющив очі - й з хати.
А другий – якомога щільніше вуха затулив,
Як почув уперше прокльони і прокляття.
Словом, обоє відмовилися лікарю платить.
«Ну що ж,- сказав суддя,- не хочете платить,
То лікар поверне вам те, що мали доти».
«Осліпнути? Оглухнуть? Та нізащо!..»
«Тоді платіть сповна!»
...Як воно було далі, мовчить легенда.
І, мабуть, навмисне: хай кожен додумає своє.
----------
Сюжет запозичено з «Піркей авот» («Настанови батьків») як відповідь уславленого проповідника раббі Яакова з Дубно на запитання Віленського гаона раббі Еліягу: «Чому людина має дати звіт перед Всевишнім за прожите життя?»

не дивись на кору - шершава
не веди лік рокам - повір
не у доторках сутність - правда

весною губú невтішність
життя - це підсніжник
ніжність

2012

між небаченим
і непомітним
яв

до забутого
просвітку
я
приганяю
перелітні
сни
і заходжу
мов у кліту
в них

і мене
там зустрічає
птах
і питає
ти за мною

так

за тобою
синьоперий
мій
за тобою
охоронцю
мрій

де ти був
піднявши очі каже
він
як я бився тут
мов до молитви
дзвін
і не йшов гоститись
до нечистих
рук
перестав лічити
скільки раз ще
вмру

я йому
протягую свій
німб
рідний мій
скуштуй
душа як
хліб

він давно
не світиться
від слів
я його
зносив вже
на землі

не смакує
каже птаха
хліб
зачерствілий
наче камінь
і
солі стільки
що три моря
в нім
але в жодному
нема скарбів
на дні

просто з леза
набігає
кров
пий мій любий
я згрішу на римі
знов
і додам
до пари їй
любов

то вона
на що поклявся
й кляв
то вино
в якім купався
я

не вином твоїм
сьогодні я
нап’юсь
бо пекуче
мов змії
укус
ти мені
із клітки
дай
змогу
лопотіти
та й
небо
розстели
на ніч
щоб ясніше стало
в перелітнім
сні

у забутому
просвітку
я
розстеляю
синьоперим
яв

1 Березня 2012

Моя печіночка щебече...
Сьогодні Осінь - так доречі!
Бабусин півник на рогатті.
Вогонь. Шкварчить і ми багаті...
Літо поминаєм...
Зійшлись бокали в поцілунку...
І в нас у Душах також лунко...
Бо ми удвох і вечір - ось він!..
В нагоді знову спільний досвід -
Літо поминаєм...
З вогнем заводимо розмову.
І розуміємось чудово!
Розчервонівся повний місяць…
У нас одне ще вільне місце -
Літо поминали...
Світанок ніжить вереснево...
Шепочеш в такт: - Ми ще поснемо...
І щось про Літо... І про вечір...
А ми про Осінь так, доречі…
Літо поминали...

2003.

Я буду просити,
Я буду молити,
Я буду благати…
Тільки відпусти.

Я хочу любити,
Я хочу жити,
Я хочу літати…
Тому відпусти.

Мене не зловити,
Мене не спинити,
Мене не вбити…
Я йду, відпусти.

Цього не змінити,
Не змусиш любити,
Ти мусиш забути…
Забудь і…прости.

2008р.

Лиш дерева тут щасливі,
Лиш про щастя гомонять,
Тільки люди все журливі, -
Не побачать щастя шлях...

Не побачать цього світу,-
Що радіє в тишині,
Що веселками й у квітах,
Всім співає тут пісні.

Що чарівно Світ радіє,
Хоч вони і так шумлять,
Хоч його вони вміють,
Так як треба цінувать...

Не уміють тут почути,-
Як у лісі щастя йде,
Як дерева вміють бути,
В тиші радісній щодень...

Як вони про Світ співають,
Тихо, лагідно без слів,
Як гарненько в цьому Раї,
Пару митей я б провів...

Я за лишився б напевно,
В тиші цій би назавжди,
Все б покинув,- що буденно,
Десь подів б свої думки.

Я залишився у лісі,-
В території без снів,
Щоб наслухатися пісень,
Тих, що радують без слів...

От побачили би знову люди,
Як же гарно навкруги!
Як природа тут дивує,
Як прикрашує цю мить!

Може вни б тоді збагнули,-
Де насправді дійсний Рай,
Де потрібно просто бути,
Де є Щастя ареал.

Хоч й залишився близенько,
Від задушливих тут міст,
Стало серденьку легенько,
Як відвідав я цей Ліс.

Щиро вдячний за ті короткі миті що я провів у одному прекрасному лісі :-)

P.S. віршик написаний влітку, після того, як я побував в лісі. Усвідомив наскільки метушливе життя в містах, і наскільки тихо, приємно і затишно знаходитись на лоні природи.
Дякую=)

Зимою вони спали,
На тепло чекали...
Та тепер прокинулись,
Бо сонця тепле колесо
Зігріло ніжно - проліски.
2012

Полоще вітер
Прану джинсівку неба –
Проростає звук.

Метнуло й зблисло,
Скресає лід протало.
Тиші не чекай.

Посутеніло.
Розреготався грім –
Старе тікає.

Ніч промовляє
Вогняними очима.
Земля омилась.

Ранкове птаство
Співає величальну.
А ти кохаєш…

Хлопчик, якого не знала,
бо він народився у іншу еру...

«Як там тобі було?» –
гукни мені через глибоке урвище років,
гукни,
склавши долоні у рурку:
«Е-ге-ге-гей, мала, тільки нічого не бійся!» –
А потім тихіше:
«А скоро і ти – будеш»...

Золота доба піонерії,
залізний самоскид під ліжком,
мрії, високі та карколомні,
мрії-винищувачі,
що ширяли
над тобою_малим
у світі, як ніч, великому;

Хлопчику,
біла кульбабка волосся,
прикушена нижня губа горда
і шалене бажання вирости,
протаранити впертою головою крижаний панцир,
ніби найперший підсніжник у лютому;

Хлопчику,
люлечки-лю, хлопчику,
гойдаю тебе на своїх колінах
через роки,
охопивши худими руками,
сплівши із них кошик вербовий,
люлечки-лю, хлопчику,
то час наш спливає,
люлечки-лю,
то ти – у люльці моєї ніжності,
хлопчику,
якого не знала ніколи...

І що салату рута? – Ласощі.
І що дари мами? – Радощі.
І що рудим хохми? – Дурощі.
І що лабетів сіті, світе? – Балощі.
І що дрогам ряд ярм? – А гордощі.
І що бюлетень?.. Не те... – Любощі.
І що лажа? – Жалощі.
І що дару радощі?
І що Нілу лінощі?
І що бур гулу грубощі?
І що хапугам і магу пахощі?
І що тяв сколок? – Святощі.
І що до лосини? - Cолодощі
І що до ломаки? – Лика молодощі.
І що Лесеві лялі веселощі?
І що мені на пані немощі?
І що ні літо – оті лінощі?
І що гори пуху Пирогощі?
І що голе село Гощі?
І що дубу дощі?
І що в хаті літа? – Хвощі.
І що молі тіло? – Мощі.
І що тіла малі? – Тощі.

...
А що буває,
Як зникає
Людина?
Була ще
Нині!
Тут розмовляла,
В душі живе ще -
А вже - немає.
Ні!
Не померла!
Жива-здорова!
А просто зникла:
Бо я - тривога...
...
А що буває,
Як сніг зникає?
Іде далеко?..
Летять лелеки,
Шумлять здалека,
Бринить бджолина
Сім`я ревнива,
Шпаки черешню
Уже шукають
Усі радіють,
Чому - не знають...
...
А що ж то буде
Як Місяць зникне?
Душа затихне...

22.00. 29.02.2012.

Ти мене цілуєш ніжно в губи.
В губи ніжно ти мене цілуєш
І голубкою воркуєш: любий.
Любий, - ти голубкою воркуєш.
Я іду до раю лона денцем.
Денцем лона я іду до раю,
Омліває тіло у блаженстві.
У блаженстві тіло омліває.


Муки пекла - дні в розлуку злиті.
Дні в розлуку злиті - муки пекла,
Хочу знати, де ти, я щомиті.
Я щомиті хочу знати, де ти.
Вірю, не погаснуть наші зорі.
Зорі наші , вірю, не погаснуть,
Нас осяють щастям неозорим.
Неозорим нас осяють щастям!

29.02.12

Параноїк ніколи не буває самотнім і обділеним увагою
На кожному розі на нього люб'язно чекають убивці і скажені пси

Параноїк ніколи не нудьгує
бо завжди має над чим подумати
хоча б чи їсти йому вечерю
адже якщо вона отруєна сніданку уже не буде

у світі ще стільки погано обдуманих речей
і стільки не передбачених нещасних випадків
навіть стілець і той виглядає загрозливо
якщо правильно подивитися

Але параноїк не занепадає духом
якщо стільки найманих убивць за ним ходить назирці
і стільки отруєних вечер уже з"їдено
а з ним нічого так і не сталося
значить він дечого таки навчився
і якось можна жити далі

(от тільки ще загляне в шафу
і під стіл
а так про всяк випадок)

Линявий памороз гуляє, не зовіть!
Всі зубожіння кволі в вітрі роговому
Сміються в унісон. Блаженство втому
По вулиці жене до димових суцвіть.

Передвесінні миті в дотику доріг ловіть,
А ще химерну, сокровенну цвілість дому,
І сльози голубів, що у кружлянні круговому
Згубили так безглуздо воскресіння віть!

Сліпих крізь гамір міста проведіть,
Закоханим полегшіть болі, і святому
Вклоніться низько, людові простому.
Борги панам, тиранам поверніть!

А вже тоді балади старих веж візьміть.
І злі прокляття склепів мармурових
Примусять вас страждати в корчах та судомах,
І, якщо вийде, смерті в очі зазирніть.

А якщо ні, то в далі інші йдіть.
Там вас чекають панни, дівки, вдови!..
У серце їхнє киньте сухі дрова,
Але пісень своїх ніколи не паліть.


2001 р. м. Баранівка

Цілу ніч - "епізоди" Лукаса,
целулоїд кипить у колбі
од вогню кольорів Делюксу
і громів цифрового Долбі.

Ах, яке все живе і свіже!,
хоч насправді з пап'є і вати -
у пропорціях Панавіжн
світ яскравіший - що й казати!

Я прокинусь, відчувши напад,
на зразок амнезії Борна,
я усядуся на канапі
з ілюзорним відром попкорну.

Розчахнувши веранду настіж,
утоплюсь у 3-D екрані
і в екстазі - "Das ist fantastisch!" -
упізнаю світи незнані.

Логотипом у небі зрине
срібний місяць мого дрімворксу,
світловивіска магазинна
озаглавить кіно заморське.

Привітається криком півня
голос диктора із-за кадру -
так пронизливо і надривно,
що засвище система квадро!

По дорозі ітимуть перші
перехожі, немов субтитри.
Заклопотані білетерші
закликатимуть не смітити.

А коли під горою поїзд
реп утомлено дочитає,
у очей моїх полароїд
сонце блисне мечем джедая.

26.02.12

Пекучий вітер в спи́ну, як кинджал,
І прапор ми несемо над собою:
Послали нас, на превеликий жаль,
Та побажали вітру за спино́ю.
А він - і в спи́ну, гад, і у лице,
Тоді - піском у очі, далі - хмизом...
А юне довгоноге деревце
Нас відчайдушно чеше по мармизі.
Стада́ми – лосі, зграями – вовки,
Овець - отари і корів - чере́ди
Сахаються від нас в усі боки́:
Дріб барабанний лунко б'є спере́ду…


29.02.2012

Хочеш Космос у подарунок?
Поцілунку, завдовшки у Ніч?
Хочеш пити амброзій трунок?
Без проблем, це звичайна річ…

Хочеш в Тишу замовлю приспів?…
Клавесин відпрацює борг
І скінчиться у спільних прізвищ
Найкоротший у світі торг…

Хочеш з Відчаю скличу сльози!
Океан не збідніє сліз…
Бачиш птаху на кінчику бронзи?…
Її дзьобик виспівує "пліз"...
2012.

Липневий ранок місто обійняв,
Кивнув грайливо до солідного мужчини,
Який зухвало вздовж алеї простував,
Горіли в нього очі, мов вуглини...

Пишався, присмаковував життя,
Навколо велич, розкіш і кар’єра
А поруч тінь галерою плила: («Це ж я!»)
Ох, яка постать – як у Гулівера!

Беззвучно посміхнувсь собі під ніс,
Мовляв, природа-мама добре знає,
В яке високе крісло він заліз
І як на ньому вміло управляє...

Піднялось сонце на смачний обід
Над головою сито спочиває
Іде панок наш, жалюгідний вид:
Сумний, понурий, мало не ридає...

За ним біжить маленька сіра тінь...
Про щось щебече, нітися, втішає:
«Збадьорся, друже, гордощі відкинь,
Нова посада вже тебе шукає.....

Не гнівайся, що скромна та мала
Не хнюпся, як ображена дитина...
Примчуся вранці швидко, мов стріла,
Поважна буду, горда, соколина!»

Не заспокоївся примхливий чоловік,
Хоч тінь-подруга лебедем плила.
Вчорашній спогад кропив’яно пік,
Амбіцій лезо вп’ялось, мов пила...


2000

Я тільки дзвін, розхитаний тобою,
Без рук твоїх я тиха і пуста.
Облиш мене – і ринуть до пробоїн,
Немов потоки, люди і міста.

І з їхнім ревом – як у Вавилоні –
Нахлине правда: я з тобою лиш
Самотній дзвін у тебе на долоні.
Облиш мене, облиш мене, облиш…

16.10.2010

Міцнієш в чужих країнах,
Збираєш далекі лаври.
Збираєш та звозиш додому
Свічки, сувеніри, креми…
І пригорщі слів удачі.
(Їх кажуть тобі немало),
Бо вірять у світлий зачин,
Бо вірять у твою щирість.
Медалі взамін ударам,
Цукерки – антибіотикам.
А вдома чекає мама,
А вдома під снігом – вічність!
І кілька котиць улюблених,
Вже статусних, возвеличених,
Які тебе раді бачити,
Які тебе гарно вивчили.
Чергове твоє відрядження…
(Уже й за кордоном визнали)
Однак, все ж додому тягнуться
Всі спогади разом з візами.

Звідки цей гіперборейський вітер,
гострий і дзвінкий сарматський меч,
що зі свистом змушував летіти
всі ворожі голови із плеч?!

Звідки ці стрімкі і влучні стріли?
Борисфен в бою гасив траву:
візантійські стіни затремтіли –
щойно відпустив князь тятиву!

Звідки цей духмяний запах квітів
у безкраїх, золотих степах?
І козацька шабля з самоцвітів,
наче зоряний, чумацький шлях…

Звідки цей гіперборейський вітер?

Так далеко від долі
два ніжні березові пагони.
Тільки місто - те саме.
І місце - те саме...
На вершині терпіння,
земнім лобнім пагорбі
я безсила в прозрінні.
Але Воскресіння - настане!

2001 р.

Наче в павутинні, у липучій тиші
Загрузають пальці, щуляться рядки.
Обдирає вітер вимоклі афіші,
Вогкі крихти літа здмухує з руки.


Мов строкате листя, непотрібне жовтню,
Облітають клапті з театральних тумб
На палітру міста, ніби у безодню,
У масні калюжі поріділих клумб.


Розмиває барви сумовита сутінь.
Вже не роздивитись обрисів, постав.
Проникає в тіло до кісток, до суті
Кислий присмак туги, запах прілих трав.


Тулимось, як тіні, в глибині кав'ярні,
Де ваніль і кава в'їлися в думки.
Ці незграбні рухи; недоречні, марні
Охололі фрази - прісні і глевкі.


Ні шарфи, ні светри не зігріють серця.
Бутафорка-осінь палить свій вогонь.
Папірцем зім'ятим казка обірветься.
Ми - старі афіші в вирі міжсезонь.


2012 р.

Силіконові вірші
Апетитні на позір.
Так і хочеться м’яти
Римам груди тугі.
Забавляюся ними.
Та чомусь в епілозі
Утікає ця зваба
В серця хащі глухі.

29.02.12

ВІК. ОРДА. ЧАД РОКІВ

Амінь! Та рать – німа...
А мене ще нема.

ВІЛ – СОЛО СЛІВ

А винагорода – та дорога, нива;
А віл зліва;
А вил самих сколок – схима-слива.


АННА

Анна – панна,
Анна – канна,
Анна – манна.

І ТІ СІТІ

І ті хати – сита хіті,
І ті сита – лати сіті.

* * *
Мороз узором –
Ворони норов.

ВИД ДИВ

Вір: не розорен рів;
Вид гір – ото ріг див.


AMEN! НЕМА

Кара. Барак.
Кат – сам мастак.
Каре – не рак.
Капут, тупак.
Кате, не так:
Каже – не Жак.

РУЖА ЗАЖУР

Буче, не чуб
Буде, не дуб –
Бугри, вир губ.

НАВІК ІВАН

На віз і луку ліз Іван.
Нам-бо він – сколок снів, обман.
Навіки нуді, бід уник Іван:
Наліво – рокита, хати, корові лан;
Направо – тини, сини, товар… Пан!


БУДЕМ; МЕДУ Б…

Ум’яту тяму –
У мед Едему!

ДО ВОД

Дорога на город
Довкола балок, вод.

* * *
Віктор Марач – чарам ротків:
Нам-бо і нема, а мені – обман;
І не мені,
І не міф імені;
А мені нема,
І нема мені.

А за який сюжет
ховається валет?
Бодай би не зізнавсь...
Старий сюжет зоставсь.

Чотири дами ті ж
плетуть інтриги між
всіма, хто на землі
усьому королі.

І навіть хтось із муз,
хто на сьогодні туз,
не захистить вальта,
як дама з ним не та.

Живе у кожній з дам
весни і квітки храм,
де все-таки в капкан
ще грається катран...


29.02.2012

Не знаю більше що сказати...
Вже ніч не ніч і день не день.....
куди іти ? чого чекати?
А може просто утекти?
Та тільки не втечеш від себе....
І в серці рана ще болить....
Його кусочків не зібрати
Навіть як сильно захотіть....
Я оченятка лиш закрию
й скажу собі що це не я ....
Сама собі я не повірю
що була я така дурна....
та кожен з нас за все щось платить
я заплатила вже сповна
за мить щасливу що на крилах мене до неба піднесла....

17 серпня, 2009
Уляна Л. ( Нью Йорк)

Згадаймо просто, ким були,
поки жили в батьківській хаті.
Топтали все нові стежки
Й спішили все дорослішими стати.
Першу любов ,згадаймо знов,
Як все красиво починалось
В серці й в душі на все життя
ті образ й спогади зостались.
Здавалось,що були дітьми,
а щиро так вміли кохати.
Ах дав б нам Бог хоч один шанс
Такими як тоді знов стати.
Але, так в світі повелось,
що час нас всіх якось міняє;
Життя все ділить пополам;
Й тепер нас океани розділяють.
Та в той же час,в той же момент,
Нам доля вносить свої корективи
Й дає нам шанс знов полюбить
І покохати так же щиро...
Нове кохання мов вогонь,
Який життя все наше зігріває;
Хоч іноді, нам трішки вітдає димком,
спогад про тих кого вперше коханими ми називали.
Пройдуть роки,й вже іншими людьми
Колись зустрінемось ми, за іронією долі...
І зрозумієм, що життя не робить помилки,
А ми і справді, театрів різних є актори...
Тільки тоді ілюзія помре
І дасть народження новій любові,
Що нерозпізнана була в свій час,
і дивом вижила палаючи в ігнорі....


31 січня ,2009
Уляна Л. ( Нью Йорк)

А в мене сонце
З`явилось миле,
Таке... красиве:
Колись, казало,
Був вид русявий,
Та не пристало
Сонцям при силі:
Вони всі сиві!
Тепер же Сонце,
Ласкаво-миле.

Що безтілесне?
Це не цікаво!
Враз захотіло -
Явило тіло…

…А біля хати
Як же тримати?
Секрет відкрию:
Тепер животик
На нього тисне!

Сидить,сумує,
Про грішне мріє...

Ах, Сонце-Сонце,
Таке ти в тілі?
Ану на небо,
Яке у ділі?!

Ти, може, створена з ребра,
але які були то ребра!
Ти до каструль і до пера,
в город, політику, як треба.

Ти доня, любка і сестра,
і мама. І буваєш тато.
Ти, кажуть, тільки із ребра,
мовляв, ну що із тебе взяти.

Але ж беруть і день, і ніч,
і вік, і вічність безупину.
Бо чоловік – відома річ! –
без нас жінок... лише третина.

Пресує сніг мучителька зима,
Стиска його шаленим вітровієм,
Ця дута біла куртка землю гріє
Позірно сердячись і палко обніма.

Набрякли сумом снігові покої,
Та в голубих проталинах небес
Веселий вогник сяєвом воскрес,
Немов передчуттям весни легкої.

Розкрий, розкрий свої обійми, весно,
Зведи печаль вечірню нанівець,
Поет безмузий - місяць-удівець -
Плекає мрію про любов чудесну.

28.12.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Знову погляне
Твоїми очима
на мене світ...
Зв'яжу перевеслом
серпанкові печалі
у сніп...

2012

1.
рухнули плани
рушили полки
і вену перерізали
ріки

2.
вічність курганна
полем незнаним
ходить за вітром
для душ
лава застигла
ні руш

в перших колонах
фиркають коні
страхом пригнічені люди
в збруї важкій
з лиском луски

звідусюди
поле оточене гнівом
справа
край раті
і зліва

3.
справа недобра
серце хоробре
скроні
частує мов хлист
мов недописаний
лист
тиша в три крапки
кордоном

4.
сурми
немов камертони

шоломи ховають
гало
щити прикривають
божницю
а там
лиш надія
іскриться
із криці
що вкрила
чоло

5.
крок нагодують
литаври
руно ковильне
у таврах
позалишає галоп
йтиме
крило на крило
летітимуть
груди
на списа

6.
ще браття пірнате
розпише
кому
і за ким
до небес
нести
не знамена
а хрест
причасника
дій божевілля
і кров
ще гарячу
довкола
спече
посипатиме болем
неначе
насушний хліб
сіллю

7.
нап’ється
біль
поля
себе втихомирить
і вляжеться
в долях
точитися
миром
аж знову
покличуть
до сідел
походи
і вічність курганна
у полі незнанім
дві лави
народить

28 Лютого 2012

О, як це боляче, як дивно
Гілкам, заплетеним грозою,
О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно,
Проллється полум’ям смоли.
— Ми будем разом, — чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, — чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила,
І тіні трепетно-нєзримі, —
З тобою буде добра сила.
Яку колись нам дав сам Бог.
— Коли ж мені укритись нічим?
Коли там світ, немов могила?
Коли ж мені укритись нічим
Від холоду і темноти.
— В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом — я і ти.
— А якщо я беззвісно кану,
Як відблиск променя сумного?
А якщо я беззвісно кану,
Як цей зірчаний сивий дим?
— За тебе я молитись стану.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись стану,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став бездомним і смиренним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли над вирвищем бездонним
Зігнувся поїзд диким креном,
Коли над вирвищем бездонним
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у століття.
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі.
І ні душі не захистила
Далека зустріч заповітна.
І ні душі не захистила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь.
Всією кров’ю в них вростіть, —
І кожен Раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Коли лишаєте на мить.

1998

Терпко - в"язко... Не вибратись звідси...
Зась - угору, не хочеться вниз...
Ми усі добросовісні, звісно...
Щось не чути нічого про Приз?!..

...

Якщо тобі не плачеться, дивись
Як дикі гуси тягнуться у вирій...
У світі хмар рядочками сплелись...
І ми так само нині будем щирі...

Сльоза-- листок пожовклий на вербі.
Його у невідоме манять хвилі...
Ми згодні опиратися журбі.
А гуси вже від пострілу за милю...

І вечір заповзає в очерет.
Зірчасте плесо. Неба тінь на ньому.
Сипнула Осінь пригорщу монет,
Щоб гуси поверталися додому...
2005.

дыхание чудесного великолепия колышет струны
которые вибрируют жизнью
она настолько чиста
что ожидающая тишина замирает
и внимательно прислушивается
ладони Великого в вас прикасаются к вашей руке
с медлительной мягкостью и
звучит вечный голос
расказывающий вам
о великой и восхитительной любви
2012г.

Віл. Хата. Хлів.
Віл. Сажа слів.
Віл міг. І млів.
Він – дата днів,
Він – гулу гнів,
Він – сколок снів,
Він – пара пнів.
Від арф радів;
Від оводів,
Від орд родів,
Від ярм рядів,–
Вір: біг і брів;
Вір: зими зрів;
Вір: губу грів.

В інтернетний простір
потопаю
вимір
oстигає постіль
чай
і чоловік

хтось якщо поріже
кіборгові вени
я відкрию
візу
у вишневий
вік

де в зеленім гаю
мазанка-хатина
там навишиваю
сонце
оберіг

буде вже не з компа
а з живої
ночі
трелить
соловійко
любий ти би зміг

телепортувати
аж мені
у серце
силою
кохання
влитися
y жбан

творчости моєї
ріжу кібер-вени
падаю у сіно
гаситься
екран
2. 27. 12

На світанку ти пахнеш медом
І мускатом, країно омріяна.
Ніби дівчина з довгими віями,
Вкрита вірністю замість пледу.

Не важливо, що дощ грайливий
Змиє пудру з обличчя вродливого.
До волосся твого посивілого
Пригортаюсь, країно мила.

Оповита квітневим небом,
Незабутня з дитинства далекого,
Україна, з піснями й лелеками,
Пахне медом.
28.02.2012

Душа самоти просила:
набрид театральний сміх,
поранила білі крила
до буднів дзеркал кривих.
Плекала троянду віршем,
Дюймовкою спала в ній…
Надпила ковточок тиші
із амфори давніх мрій.
В античності заблукала:
до Музи - на горде дійство.
… Лунко сльозу ковтало
дзеркал кривих королівство.

Кохаю. Cлово це хрипливе
Сьогодні більше за усе,
Що я тобі сказати мушу.
Перлинкою в кімнатній мушлі
Тебе до рук моїх несе.

Льодяникове I Love You
Облизує лютнєва хвиля -
Така потужна і безсила.
Я шепочу тобі люблю,
А ти не чуєш за припливом.

2012

Одинак завжди без повноважень.
Перевтоми статки переспілі...
Голова тріщить від суми вражень,
Але сни і досі чорно - білі.
День за днем зникає в круговерті.
Хочеш, Світе, стань мені співзвучним!?
Березнева синь така відверта!
А квітневий цвіт такий сліпучий!
Надлишки Весни віддам пінгвінам -
Всеодно зостанеться багато...
З косовиці - кілька днів до сіна!
На гніздо лелекам. Нам на хату...

щокою мами горнеться вода
сонливо заколисує піснями
така ж як мама – вічно молода
і голосом таким же як у мами
співає про муркотиків рудих
я з них найперший – добрий і хоробрий…
в моєму горлі зупинився вдих
і вирвався борвієм поза обрій…

де садиш ти тепер свої сади?
на скельних берегах якої Лети?
ти стала мамо мовою води…

відносить течія мої верети…

Його минуле вкрите мохом.
Сто літ він áхав. Стільки ж óхав.
Коня продав. Дружину поховав.
А люльку - пакає потроху.

28.02.12.