А між тим годувальниця дум невсипущих –
Ніч западає...
Публій Овідій Назон «Метаморфози».Книга восьма

Мені часто здається, що ніч набагато живіша
і багатша на кольори, аніж день
Вінсент ван Гог


Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

Розкинь на двох наш перший бій —
маленьку гру, ціною в ліжко.
Ти йдеш під мене. Я йду в тобі.
У мене сімки. Бракує рішень.

Замерзла в пальці. Замерз коньяк.
У мене справжність. У тебе фішки.
Збираю дами. Напівтвоя.
Напівсамотня. Така як більшість.

Відбилась наче і твій полон
розтанув разом з солодким димом.
Від тебе пахне життям. Теплом.
Забудь майбутнє. До мене йди-но.

Останній козир. У бій. Помер.
В руці три сімки і дама вбита.
Відкрила карти. Дивись тепер.
Себе програла. Усю. До нитки.


03.06.2012 р.

Это чувство, когда ты жив
и исконен, как скирды хлеба.
Вдох и выдох – как этажи
в небо.

Ты прозрачен, и ты отмыт
от суждений и точек зренья,
словно только шагнул из тьмы
в прозренье.

И ты полон всего и нем,
нем прекрасно и первозданно,
и ты весь устремлен вовне
фонтаном.

И ты долог, как крик в степи,
и так легок, как не был сроду,
что вот-вот – и готов ступить
на воду.

Нам бы выведать, кто же мы,
стать землей и молитвой впору,
пропуская весь божий мир
сквозь поры.

Мир – детальный сплошной ответ,
но вопросов уже не стало.
Ты садишься в моей листве
алым.

Ты восходишь часам к пяти
над саваннами, надо львами,
и ты – то, что нельзя схватить
словами.

7-13. 05.12

***
Вдягав я слово у нові одежі,
Та зайнялося, загуло безмежжя,
Бо кинув блискавку язик лихий, –
Не бачив світ страшнішої пожежі.

У нічних поїздах я проводжу вже ночі шість років.
В мене є своє місце у них: 45, бокове.
З нього зорі сміються з обличчями ветхих пророків
І ногами вперед спить і їде кудись все живе.

Поряд хтось і не спить. Сконцентровані запахи, звуки.
Тут чи доля, чи випадок різних з’єднали людей.
Бо вагон – як маленька планета з бабами, батьками, онуками...
І не кажуть, що їде, а кажуть, що поїзд іде.

Сповідається хтось незнайомим своїм покупейникам.
У вагоні вогонь, як церковна лампадка, мокрить.
І житейська дорога здається нам білими рейками
Перед пляшкою віскі і зоряним блиском ікри.

...У нічних літаках, кораблях все подібно.
Лиш вийти складніше,
Коли волі захочеться більше, ніж болю доріг.
Нам здається, що їдем кудись, доки... доки тут ніч ще,
Доки люде і збоку і знизу, а зорі – вгорі.

29 трав. 12.

було передвістя про скарб семи королів –
він дуже далеко в туманній чужій землі
туди не дістатись нікому і взагалі
та я помандрую

і спробую щастя –я мушу той скарб знайти
бо землю тримати втомилися три кити
бо сумно людині без волі та без мети
і спокій стає отруйним

ходити вузькими стежками в серпанку снів
навколо мовчання збирати тонкі пісні
нести поза спиною сонячний теплий сніп –
оговтати девів

прибути за скарбом у той паралельний світ
де кров струменить не до центру землі а від
посунути декілька гір прижиттєвих плит
аби зрозуміти де він

Самотність - це зона відчудження
Болючих джерел радіації
Очищення та знезараження
Справжнього від імітації

Самотність - складання зображення
Портрету із пазлів буденності
Це пошук свого врівноваження
Кордон і ціна незалежності

Самотність - це спосіб відділення
Зрілого від інфантильного
Це спроба свого переродження
Самотність - це вибір сильного
2012

Подаруй мені трохи дощу,

Я безмежно його так люблю!

А живу тут у дивній пустелі,

Місяцями ні краплі над стелю.


Подаруй мені радість мою,

Так безмежно його я люблю!

Та йому не потрібна, байдужа,

Я від спраги безсила, мій друже!


Подаруй мені трохи душі,

Заховалася вся у дощі,

А його все нема і нема,

Любий мій, де твоя пелена?


Ти прийди,залишайся, будь тут,

Бо охопить мене, наче спрут,

Дика спека, без жалю і втоми...

Я не прийму від тебе відмови!


10.07.2011

Я кличу твій коштовний інтелект
Своїм, як свіжий хлібчик, теплим тілом.
Щоб оживити монумент поміж газет
Малиново-спокусливим прицілом...

Торкнутись подиху зухвалим вітерцем
Артерії пульсуючої змійки
І заманити в поцілунки похапцем,
За мить додолу опустити війки...

Твій гумор, як животик мій, плаский
Мені ятристі стріли делегує.
А ти притишено ігристого налий...
О, бачу (знаю), що уже капітулюєш!

І застрибали фрази. Водограй.
Туманами окутались.... Розмились...
І ти стоїш перед порогом в рай,
Де нас лиш тільки двоє залишилось.

глаза цветов –
загадочного цвета…
глазам цветов,
как ангелам - не спится…
сомкнув под вечер
лепестки-ресницы,
оттенок осени
раскрашивают в лето
и верят в жизнь -
как ангелы,
как птицы…

тень увяданья?
это лишь небрежность…
печаль утонет в тонком аромате,
и стебли мачт
бутоновую нежность
распустят парусами на фрегате
моей мечты:
чтоб ты увидел это -
плывущее из предрассветных снов,
во мне живущее
восьмое чудо света -
глазами,
растворившими
любовь…

Твій доторк ніжний... Може лиш уява?
Яка ж натхненниця, одначе!
За вікнами вже нічка кучерява
Чи то сміється, чи то плаче...

Далекі зорі... Трембітає місяць!
А я все жду листів чи думку?
Сьогоднішнє, а, видається, вічність,
На плечі опустило руку...
(2.06.12)

Знову пахнуть м’ята й лепеха.
В серці все і справжнє, і питоме.
Й безнадія у душі зітха,
Мов колись надія. Рік потому.

І струна тонка, в півволоска,
Молиться то розпачем, то щастям.
І тремтить тремка твоя рука,
Й ні «прощай» у помаху, ні «здрастуй».

Натякни – і межі перейду.
Накажи – впряжусь в моралі шлеї.
Як не буде щастя, то біду
Загорну колись навік землею.

2 червня 2012 р.

Скільки ваші цінності мінялись?
Скільки ваші мрії прожили?
Скільки ви з коханими прощались?
Чи ж солодкі ваші спогади були?

Скільки ще стерпіти змін нам треба?
Сільки нам побачити падінь
Щоби удостоятися неба
Із таких корисних знань та вмінь?

Що як ми ніколи так не побачим
Піднесення своє за стільки літ?
Чи ж тоді в пітьмі собі пробачим
що саме таким він був , той наш політ?

І чи ту невпевненість у собі
Зможемо списати до нуля,
чи залізе вона глибоко у совість
й стане невідємним твого «я»?

Стільки є питань , а відповіді знову
Заглушились звуками нічних дощів
І так хочеться продовжити розмову
Та за співрозмовника зостався дим…

Комусь дано підкорювать вершини
Комусь дано розорювать степи
Тобі ж дано обдумувати днини
Втікати від безсилля і нудьги

Немає місця для незадоволень
Чужих очей, несказаних бажань
Чи шуму вітру в темряві околиць
Де ти один з примарами страждань

Ти мусиш знати твоя стежка поруч
Не прагни до висот що не твої
А щастя не на стільки загадкове
Побач його ,знайди його в собі .

Робити лише те що понад любиш.
Із впевненістю вірити собі,
Мабуть найважче з всього що ти зробиш,
Але ти мусиш , хоч того чи ні.

Пародія

Дає результат птахоферма –
Бо кури несуться невтомно,
Вони ще не знають, що зранку
Бухгалтер за вíрші засів!
Щоденна буденності диба –
Ті яйця, як сúнгли в Мадонни –
Щороку по десять мільйонів,
І треба на облік усі.

Бухгалтер мовчить, наче риба,
Він рими шука тонкосльозі,
Метафори буйно квітують –
“Помре” поетична братва!
О, горечко – “Віндовс” заглючив!
І шеф появивсь на порозі,
А руки – упевнені й дужі,
І очі – немов у волхва…

Він зовсім не цінить метафор,
Хоч з виду культурний неначе,
Лякати почне трудовою –
Сорочку б йому гамівну!
Від страху аж солоно в роті,
Цікаво, чи вíрша побачив?
Про премію треба забути –
Зарплата тепер на кону.

Залáдив – ледащо, ледащо!
І фрази такі… ефемерні…
В поезії нуль, а гелгоче,
Неначе пістрявий індик…
А що на його моніторі?
Ов-ва! Поетичні Майстерні!
Він просто поетів не любить,
Прозаїк-дефіс-керівник…

3.06.2012

Вишня тихо схилила віти:
В’януть діти, уже не квіти,
Вже підліткові вишенята.
Їм би сонця - і справжнє свято,
Зарясніли б червонодолі!
Але щастя не в їхній волі.

Було досить води у домі,
Та прадавній обличчя пломінь
Лиш проміння дарує гомін.

Засвітили собою літо,
Незігріті вишневі діти.


03.06.2012

Ми голі і цілуємось нестримно
(Інакше від вогню – сама труха),
Залишивши в душі тоненькі стринги –
Кордон від остаточного гріха.

Та гріх згоряє в полум’ї довіри.
Нема кордонів – мир і благодать!
І прозріваєш: з благ найбільших щире
І нелукаве чисте благо – дать.


9 лютого 2012 р.

Якщо ти народився
Одисеєм, Синдбадом,
То в Зімбабве не прися,
Їдь в Париж, в Баден-Баден.

Бо на тебе в Зімбабве
Люта банда наскочить.
Налетить враз сім баб, вель-
ми до сексу охочих.

Не змигнеш навіть оком,
Як потрапиш в роботу
І утратиш жорстоко
Чоловічую цноту…

Моя мила, привітна,
Я сімох вже не хочу.
Все віддав би на світі
За твої карі очі.

Щось одне з них сльозиться –
Туш потрапила з війки.
Буде в нас – як годиться:
Станеш – мов зімбабвійка.

Буде в нас – як належить:
В ритмі вдвох зазітхаєм.
Палко, мов конголезець,
Я тебе покохаю.

На поїздку в Зімбабве
Нам не вистачить грошей.
Нащо сім мені баб? Є
Ти у мене, хороша…

Язичком я дістану
Туш, що впала із вії…
О коха… о кохана,
Ти уже зімбабвієш…


8 лютого 2012 р.


P.S. Див.: http://tsn.ua/chorna-hronika/banda-zhinok-gvaltuvala-cholovikiv-zadlya-prodazhu-spermi.html

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.

2012

Так сови сплять, напевне, згорнувши сиві крила,
і очі синьо-чорні ховаючи у тінь.
А я ховаю серце, немов живе мірило,
яким торкаю досі твій всесвіт межи стін.
І так мені! мов небо накрило, а не руки.
І руки, наче небо, і ти, неначе бог.
Ховаю серце в тіні. І в ніч злітаю, ніби
мене чекаєш знову. Пу-гу. Пу-гу. У-двох…

а поети напишуть,
бо їх непокоять думки...

є - тремкі й невагомі,
як дотик твоєї руки,

кольорові, яскраві,
мов погляд зненацька -у вічі

щирі, наче ромашки,
що квітнуть отут, на узбіччі

і невимовно гарні,
як сонце, - й відводиш очі

бунтівні і болючі,
як всі віщування пророчі

люди їх
не сприймають

бо просто
не можуть
не хочуть

та слова протинають
і мозок,
і білий папір

і поети
напишуть

і їм –
як собі –
повір!

щось
болить у мені,
кличе і мучить
ніде від цього подітись
наче...
для першого вірша узято ручку
наче
живе у мені
ув׳язнений вітер

себе, як новий материк, відкриваю
наче дійшло уперше -
ми помремо,
так і не звідавши раю
як у тринадцять збагнула –
і у мене виростуть перса

просто,
як смак сльози скуштувати –
таки солона
просто, як мамина лагідна
вранці розбудить долоня

ну от і виписалася
написала
дякую небу
хай мене мучить ув׳язнений вітер

МЕНІ
ТАК
ТРЕБА!!!

Сьогодні облаштовую загату,
бо почуття, мов повінь, – через край, –
усесвіт затопили мій, мов хату.
З мінорних буднів – у солодкий рай
душа влетіла, мов тендітна пташка,
зі зламаним давно колись крилом.
Мені з тобою легко так і важко!
Торкнутися б до уст твоїх чолом!
Обходила кохання обхідцями,
Життя мілкою нетеччю було.
А нині закохалась до нестями.
Роблю загату. Повінь! Понесло!..
2012

Щоб тільки вистачило часу
Зробить реальністю слова,
Здобути мрію, скинуть рясу
Невдач буденного життя

Все що потрібно ніби маєш
І ціль, і руки, і натхнення,
Ціну невдачі також знаєш
Душа готова одкровенням.

Ти можеш все: творити, жити
Ти можеш стати ким завгодно
Здобути славу , світ відкрити!
Чи каву зранку, їй під ковдру..

Але чи знаєш ,чи ти знаєш,
Що страх ти маєш незбагненний?
Перед обличчям воріт раю
Так просто впасти ,впасти мертвий!

Мені скажіть- хто ж з вас не вірив,
хто не боявся помилятись ,
на роздоріжжі хитких ліній
не знав куди йому податись?

Нас так багато на шляху до щастя
У кожного воно своє,й ніхто не знає.
За маскою невпевненого майстра
Кожен по своєму краплинки здобуває

Я так надіюся ,що ти все зможеш ,
Тому прошу одне - не дай безмежній суєті
Спалити ці вологі очі в попіл
В багатті розпачу й нудьги.

Ранок. Липень. Білопінна гречка.
Дівчина і хлопець йдуть краєчком.
Столочила гречку на обніжку,
Заросила босі свої ніжки.
Взеленились серце і спідничка.
Дівка йшла – а вийшла молодичка.
…Вечір. Дід. І баба мов кульбаба.
В сивому волоссі давня зваба.
Липень вечоровий мружить очі.
Всяк живий стрибнути в гречку хоче.

21 червня 2011 р.

***
І як знайти той шлях чи путівець
До заблукалих, мовчазних сердець?
Стоїть вона одна посеред степу, –
На голові – калиновий вінець.

Яблук наливаються скроні.

Яблуня і матір їм, і дім.
- Хто ж у домі бос на жетоні? -
завітав до саду раптом грім.
Мати фемінізмом не дише:
знає і про засуху, і град.
Те, що часто зраджує, - тиша...
Яблунь не один у світі сад.
Власні, що гойдаються, віти
стовбуром тримає за себЕ.
Буде дощ: наситяться діти,
сукня - із зеленого х\б.
Вдарив грім - коса на жетоні
в мареві реве у дощовім.

Яблук наливаються скроні.
Яблуня і матір їм, і дім.


02.06.2012

Перебираю зґарду – сто монет…
Сінокосарка плине скісним полем...
Білявий хлопчик стеблами квасолі
Малює на обніжку мій портрет.

Вже – сіножать.
А я… згубила серп.
Вусатий Липень ловить перепілку...
Я тут непрохана – мов злива, білка…
Згортаю чистий аркуш – у плісе.

Іду стернею...
Польовий піймач
Гукає вслід:«Що, налякали бджоли?».

Як близько небо, зорі-матіоли...
І як далеко від млинів і дач.



2006-2012

Траси і вокзали,
Шлях, неначе вуж.
Звуки, запах, кадри...
Похапцем у душ.

Їжа у кав'ярнях,
Йогурт у дворах,
Ліжка і вбиральні,
Стомлені тіла.

Підписи під фото,
Мапа вже рясна.
Байдуже на дати -
Там завжди весна.


30.05.2012.

Весна чекань переростає в осінь.
Весна чекань, – аж квіти побіліли,
Весна чекань чекає, а не просить…
Весну чекань з тобою ми зустріли.
Весна чекань обпалена вітрами
Весна чекань, – злетіли голуби,
Весна чекань завжди хай буде з нами…
Весна чекань, ще трошечки зажди.

2010

То є право,
що кров і рід
зілля небесне окропить трави
октави покотять по хмарах
некрої водиці лід
шепіт проснеться у шрамах
повзучих блискавиць
вали городищ розродятья плодами,
долілиць безславні падуть
тіла без обличч матерями
гіркі сльози проллють...
29052012

Ми – прадавні арії,
Стародавні орії.
Обхитрили Дарія,
Згідно праісторії...
А сьогодні – парії
України хворої...
Хто ж нам світ захмарює?!
Що ж наш рід виморює?!

2003

Я так втомився жити –
Втомився жити так:
Кругом одні бандити,
А я – малий дітвак.

Чи встигну дочитати
Я казку цю страшну?
Пора вже й починати
З бандитами війну.

2003

***
О, де вона ця довгождана гостя,
Коли душа вся вибухає бростю,
І срібнострунно, й ніжно так бринить, –
Оточена, мов яблуня, обростю!

***
Зруйновані сердечні таємниці...
І під укіс - таврованим шаблоном!
Слова, слова... значущості мірниці,
Замодульовані чужим уклоном!

А може вбити, може розірвати...
Ані мости, ані скелясті прутні
Не будуть сили на єднання мати,
На афоризми страчено-забутні!

Чому? Чому? - згорає кагляниця
І темним шлаком глипає з-під стелі...
Душа людська так часто попелиться,
Мазком сажо́вим завмира на стеллі.

Чи вберегтися сповіді таємній,
Коли до серця одчиняють вікна?
Коли гримлять невтримнощі буремні?!
Останні сподівання недолітні...
(2.06.12)

Ідемо над прірвою по лезі.
Прийде ніч – не склепимо очей.
Хочеться дітей, немов поезій,
І поезій так, немов дітей.

Я тебе, кохана, дуже хочу
Розпростерти на усі часи,
Щоб жили у дітях наші очі,
А у віршах – наші голоси.

Справдиться, я вірю. Прийде день цей.
Бо душа тобою повна вщерть.
…Понад плином наших екзистенцій
Устає любов, здолавши смерть.

2 грудня 2011 р.

Іскряться під зорями росяні трави,
Співають безтямно в садах солов’ї.
Сповитою млою дорогою травень
Відносить од мене надії мої
На те, що скінчиться самотність тривала,
Стривожена в березні першим теплом
І жінка ота, що безсоння нагнала,
Відкриється зору ось тут, за столом.
Для неї я маю і печиво, й каву,
І ласки чекають на неї мої,
Але віддаляється видимо травень,
Притишено тьохкають вже солов’ї.
30.05.12

…не знаю ще:
де я і хто я.
Із Сутності –
у суєту?
І як
цим скорботним сувоєм
прикрити
душі наготу.
Зі Слова,
мов іскра з Огнива,
так викресався –
аж воскрес…

Іду за Ним –
видиво дива.
Відлунюю тілом:
«Я єсмь…»

2012

Коли в душі твоїй журба,
Що їсть - і дні ,і ночі,
А ти похила, мов, верба-
До неба звoдиш очі,

Коли тривога навкруги,
А серце завмирає,
І друзі стали «вороги»
Та й «він» більш не чекає-

Ти все ще тужиш, з болем ждеш,
Що та любов ,змарніла,
Малим зернятком проросте,
У серце скам’яніле.

П’ять надій – п’ять світлих соняхів,
Що під небом хилитаються,
У смиренні дозріваючи,
Поміж дум красивих кетягів.

Серце мліє живоцвітами
Джмеликом у вус поспівує
То бадьоро, то стривожено
Мріє тихо оксамитами.

Віють вітри, віють зимами...
Грію всесвіт між долонями,
Сплетений стежками_долями
Нашими єрусалимами...

Отче наш, насущний дай нам хліб на
День, що знявся в небо голубе.
І хоч ти до ангела подібна,
Хочу цілувати я тебе,

Хочу чути твій щасливий стогін,
Насолоди сонячної схлип…
Може, відмолю свій гріх у Бога:
Ти мені насущніша, ніж хліб.

23 лютого 2012 р.

Сидів якось в апостольській компанії,
А світло оживало в далечі.
Отак збагнув весь гнів титанів
Їхнє призначення в сварожевій печі

Згорали заживо вони
І муками лунали – правий боже?!
Їм страсті вилились у сни
Де пелюстками вкрите ложе
Згорало для народження весни

Сни ті забрало море
Розтанули вони на глибині
Стало смертельним це титанам горе
Апостольське причастя застигло на стіні
Їх погляди витали поряд
Точно титанів душі – точно мури кріпосні.

Їх очі вдягали мене в лати
І правили на січ
На знищення усіх крилатих
Невірних янголів – щоб розтопити піч
Аби самим згоріти вніч
Причастям окропити постулати
Принесені водою межиріч.


кві 2012

***
Візьму в держави – буду вік багатий,
Бо ці борги не треба віддавати.
Гавайї, Тенеріфе і Каїр –
Мене, як сина, будуть зустрічати.

Знов квітне вишня,
Ніби наречена:
Цнотлива, недоступна,
Чарівна.

Зігріта сонцем
Й полум’ям тюльпанів,
Цвіте із вишнею
І зранена душа.

Весна прийшла,
Загояться всі рани,
Захочеться так жити
І цвісти.

Набридливе в мить
Стане так жадане,
І сотні мрій злетять
Немов пташки.

если лето попросит
я уйду в эту осень
но не с пулей височной
не в удавке не срочно
а на зов журавлиный
истлевая картиной
застывания красок
отпевания басом
мимолётного ветра

погружение в метрах
ответвление в клетках
тела дряхлые ветки
выси хрупкие руки
расставания муки
расстояния млечность
созидания вечность
отпускания сочность
распускания точность
отцветания скупость
жизни краткая глупость
с детства в старость пробежка

ни орёл и ни решка
суеты неполярность
всех сторон солидарность
состояние смерти
рай в небесном конверте
только нет адресата
адресанта и даты
жизнь – лягушка на ужин
цапле в солнечной луже
жизнь достойная битвы
вечно ходит по бритве
превращается в камень
если чувствует пламя
или приступ одышки

светит каинам вышка
дележа ждет наследство
панацея ждет средства
сокровенности – игры
внутривенности – иглы
икс ждёт игрек и зету
и рождение света
в этом мире отменном

в этих сношенных венах
дни дорогой стареют
тлеет сердце но греет
реют мысли и тучи
беглой смесью гремучей
и взрываются звёзды
раздевается воздух
в рваных лёгких Вселенной
лишь Любовь незабвенна
лишь Любовь незабвенна
лишь Любовь

1 Июня, 2012

Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте, вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Якщо прадідівською піснею не просльозивсь
І серцем не зануривсь у минувшину народу,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

…А все вода і кола по воді…
Доріжка сліз всихається до солі,
Пайєтки масок пережили сутність ролей
У криптограмах часових подій.

Печаль у прямокутнику вікна,
Важке індиго тлом під срібний бісер,
Причинне щастя блудить чорним лісом,
І сліпне болем зраджена весна.

Крижинки тінь зіницею пливе.
Надій клепсидра скрапує дощенту.
Полин байдужості, розлитої абсентом, –
Брунатний декаданс. Старе й нове.

01.06.2012

А літо перейшло вже у літа...
Я вже не та, давно уже не та:
Мої думки, пощерблені морозом,
В безвір`ї засинають у стенозі.

Я вже не та, лечу у ті літа,
Коли життя, мов кладочка, літа:
Впліта нові сторінки й не пита,
Чи ти зігріта, чи замерзла - вмить -
Дощем, захоче, з градом буде бить!

Я вже не та, прийшла у ті літа,
Коли думками-крилами півсвіту
Всім серцем ніжно хочеться зігріти,
І для отвіту віднайти слова....
А літо переходить у жнива...


01.06.2012

Плевать, что на каблуках,
Плевать!
Сиди,
Я постою!
Не упаду,
стараюсь,
Не знаю,
как естественно
При этом улыбаюсь,
Но гордо на сидящего,
Смотрю я
Свысока.

Давно бы перешла,
Поверь,на низкий ход,
Но хочется так сильно
Оставаться женщиной,
На шпильках, в тонкой блузе
Или в платье бежевом,
Что взгляд манит
И дразнит, мыслям ход дает.

Но видимо, придется
Тапочки носить,
День на ногах до вечера,
Плюс сумка весит,
И платье мне, видать,
Придется в шкаф повесить
Оно имеет в тапках
Неуклюжий вид.

Доріжка, сходинка, одна, маленька
В світло в спокій в РАЙ швиденько.
І крила в кров, кидай нічний покров,
Поки не охолов, поки не охолов.

Ложечка, ложка, дьогтю трішки
Трішки калу, і вже йдеш пішки.
Мочі в голові не буває багато
Отак то приходить і смерть -
врятуй же їх Тату!

Врятуй їх Тату, врятуй їх Сину
Задом до Тебе, а ти кинджала у спину
А де ж любов, твоя любов,
Із сином вмерла, досі п.єте його кров.

Нудота, боже яка нудота
Від крові, від плоті, яка жти істота?!
Падалі присмак у роті
Нічна робота,
і прокидаюся в холодному поті.

28,02,2011