Щиро дай мені ту мить
Я заворожений тобою
Схожість спогадів думок
В мені ти вся до краю фону

Лише блукають занімілі
Нам варто захопити світ
Навколо наших тіл застигли
Незрячі втомлені вони

Хто ти для мене знає мабуть лиш вітер
Що відчуваю знають лишень квіти
Для тебе вода обмиє моє тіло
А ніч зголоситься побути замість тиші нині

Вона
Я скинула одежу мою
як мені одягнутись
Мій любий просунув руку через дірку в дверях
І нутро здригнулось у мені
Встала
Із рук моїх закапотіла мира
З пальців моїх ладан текучий на ручку при засові
Відчинила любому
Дух у мені захопило як він заговорив...

Він
Я увійшов цілунками своїми
Всі запахи твої собі забрав на мить
Взяв на руки тебе
Відніс на тепле ложе
І через мить опинюся я в полоні

соком наливаються дерева,
при надії бронзові бруньки.
ходить лісом ніжна королева,
досі не пошлюблена ніким.

коси розвіваються серпанком,
у веселці глибшає блакить...
в тінь бентежно спурхує вільшанка -
ліс дрімає, хоч давно не спить.

німоту пильнує білий вирій,
норовиться дотику пера.
королева розливає миро,
розсипає проліски – пора.

Примавера из мыльно-оперного театра:
Что ни выходка – Оскар, ну как минимум – Тэфи,
Ведь замашки на уникальность не столь затратны,
Обглодают зато потом не черви, а трефы.

Зачастую такие внутренние конфликты
В нетяжёлых случаях лечатся и наружно.
Пригодится, значит, ружьишко из реквизита,
То, которое в первом акте ещё не нужно.

Поддавки в таких дивных жанрах, как джиу-джитсу,
«Без белья» - в обратном билете - на рай похоже,
Можно сколь угодно ложиться, да не ужиться,
Эффективнее гор - лишь ямы, но это позже.

Пятистопочных ямбов ужас… Оставим стансы,
Потому что не надо, ибо - всего лишь люди.
Ярче прочих светят огни тех транзитных станций,
На которых сходить не будем.

10.03.12

Останні краплини холодного дійства
Вбирає, немов поролонова губка
Весна, що прийшла господинею в місто…
І став голоснішим шансон у маршрутках..

Отримали шанс ще вчорашні невдахи –
Любити і бути достойними свята..
Бруньки на березі…Замучені птахи.
І сонце, неначе сигнальна граната…

Кравчині сьогодні не тра на роботу
У домі її вихідний – можна спати…
І можна себе від’єднати від дроту
І просто лежати, і просто літати…

Усім посміхається жінка в береті –
У неї квітки нарозхват – є копійка…
А значить, увечері будуть котлети
І може, дістанеться з шафки сулійка

Дахи поскидали шапки і хустини –
Розсипались коси, упали на плечі –
Короткі-короткі свобідні хвилини….
Ще трохи – і гнізда тримати лелечі.

А дітям розпука – розтанули міни,
Не ліпляться кулі з води і багнюки…
І мама щоранку дає вітаміни…
І світ перейшов із відблисків у звуки…

Солдату ще трохи..вже скоро до хати..
Студенти бронюють місця по інету,
У жовтім Єгипті, у рідних Карпатах…
Де нове життя для нового сюжету…

У мами нема чобітків на дощицю…
У сина затеплі вже чоботи й светрик…
Весна на планеті! І знову не спиться…
Думок кілометри…думок кілометри…

Останні краплини холодного дійства,
Останні зусилля… і світ спагіниться…
І, може, затеплить холодне суспільство..
І, може, пробудить шумлива водиця

Того, хто в горі вже дрімає сто років,
Того, хто забув про мою житяницю
Мою чорноземну, мою чорнооку…
Занедбану дітьми…Весна.. І не спиться…

09.03.2012

До України повертайтеся сини,
Ви честь її і гідність захищайте,
Щоб не прийшли до влади знов кати
Голодомору повторити тут не дайте.

До України повертайтеся сини,
Любіть її розтерзану, голодну,
Ви від негідників її звільніть
І зупиніть у ній війну холодну.

До України повертайтеся сини,
Та владу у не чесних забирайте,
Не можуть нами правити вони,
Фабрикувати вибори не дайте.

До України повертайтеся сини,
Плече і руку ви їй підставляйте,
Щоб незалежність нашу зберегти
Ви про своє майбутнє і дітей подбайте.

До України повертайтеся сини,
Та економіку її ви підіймайте,
Про неньку пам’ятайте ви завжди,
Хазарам її нищить заважайте.

До України повертайтеся сини,
Добром ви рідну землю засівайте,
Тоді не стане в Україні бідноти.
Сім’ї в державі керувати не давайте.

До України повертайтеся сини,
Ви мову її рідну величайте,
Щоб бути в ній господарем завжди
Ви пісню українську заспівайте.

Завжди велася на запахи,
йшла за ними на полювання,
як фанатичний герой Зюскінда,
очі заплющувала від розчулення,
намацавши носом ледь вчутні аромати дитинства:

: Теплий, солодкий – коржики з цинамоном – сердечка, овали, ромби,
бабусина запашна геометрія вихідного дня;
: Гіркий, що аж очі ріже – це вересень, дим уранці,
палять сухе бадилля, «всі ми умремо» ‒ нічого уже не зміниш;
: Солоний – море вночі, як воно дише мені на вухо, у пансіонаті, в Затоці,
: Святковий – мандариновий дух, мішура, ялинкова хвоя...

Запахи щастя вели мене на мотузці –
: Чорний ґрунт, що тільки-но виліз з-під снігу – паркий і п'яний,
: Всі відтінки паперу – від архівних запилених течок
до свавільства свіжої типографської фарби,
: Запах кави – уранці, у червні, коли все життя – попереду,
: Дотульний м'якуш осілої в калюжку свічки,
: Отой неймовірно збудливий, майже звіриний чад,
коли до липневої зливи лишається півхвилини,
і чорним набубнявілим небом шугають відьми-блискавки,
і ти вся перетворюєшся на одного велетенського носа,
і вбираєш, усоте усотуєш аромати життя, волі та істини...

Завжди велася на запахи,
ховала у потаємних скринях пам'яти,
перебирала, як великодні листівки:
лаванда, жасмин, матіола, печальні флокси,
бруньки тополині, селера, базилік, тмин,
аїр, полини, дух грибниці, сухого листя,
найгіркіший – дубового...
Ще –
цей найкращий! –
запах волосся твоєї дитини –
молочно-сонний, усміхнений, безборонний…

Аромати мінились, мінялись, плелися вінками,
їх на шию вдягала,
і тільки один душив:
це солодкий до нуду, до розпачу, до безсоння –
білих лілій_як смерті
вабливий
до жаху
пах...

Килимком сухим при стежці
Розрихлів послід в траві.
Реп’яха густі сережки
На гумні в липкій мушві .

Дід старий, зігнувши спину,
Чистить току площину,
Всю м’яку зо споду трину*
В кут згортає під стіну.

Він до сонця очі мружить,
Підтинаючи лопух,
Риє шпателем по фузі
Обхідний від зливи круг.

Черепки в огні червінця.
Дід – як в жамковій слюді,
Сонця бавиться промінчик
В рудуватій бороді.

09.03.12

* - дрібна солома, полова.

Щастя народитись у себе в Україні,
Прожити в ній усе своє життя,
Щоб старість не застала на чужині,
До Батьківщини слід шукати вороття.

Не легка доля українського народу,
Хто нашу волю тільки не топтав,
Нам всі сусіди завдавали шкоду
І схід і захід жити вільно не давав.

Прийшла пора, здобуто незалежність,
Народ не сміло голову підняв
Не проявив свою він обережність
І владу він негідникам віддав.

Біжать сини від рідної домівки,
Від злиднів, щоб сім ю спасти,
Як птахи, що злетіли з гілки,
З надією, що вернуться сюди.

Не кожна пташка вернеться на гілку,
Не кожен син до дому поверне
І не один на чужині найде домівку,
Не мало рідним горя принесе.

Народе мій задумайся сьогодні,
Як всіх синів до дому повернуть,
Щоб наші діти не були голодні,
Коли наступі вибори пройдуть.

Міняє темну завжди світла смуга,
Але та світла темну не долає,
Тому що, світлу творить доброта,
Та в нас її сьогодні не хватає.

Не можна все те чорне обілити,
Тому що, розуму для того не хватає.
Бо ми привикли довіряти і терпіти,
А у правителів ні серця ні душі немає.

На зміну ночі має день прийти,
Дощі і хмари можуть сонце притінити.
Брехнею можна навіть світ пройти,
Та істину і сонце ніколи не згасити.

Привикли ми ліпити з чорта Бога,
Та „бог” нам той добра не принесе,
Тому що, в його лиш одна дорога,
Вона нас з вами пекло заведе.

Народ сьогодні лиш надією живе,
В майбутнє світле і життя прекрасне.
Колись воно до нас таки прийде,
Якщо в нас віра в Бога не погасне.

Настане час і згине чорна смуга,
Такого кольору у райдузі немає.
Покинуть нас розчарування, туга,
Тому що влада Божа не вмирає.

Як довгий сон, минулася зима.
Цього усе довкола не збагнуло,
Іще тепло рослин не сколихнуло,
Та холоду у серці вже нема.

Цього усе довкола не збагнуло -
Нема морозу, снігу теж нема.
Не ріже очі біла пелена.
Як дивний сон, ота зима минула.

Іще тепло рослин не сколихнуло,
Ні паростка, ні бруньки, ні трави.
Іще весна не крикнула: «Живи!»
Іще весна рости їм не гукнула.

Що ж, холоду у серці вже нема.
У когось там то віра, то надія
Чи то горить, чи, може, тільки тліє.
І як то добре, що прийшла весна!
10.02.2012 р.

Золотоверхим Києвом я марю:
У снах блукаю банями церков…
Ще в поїзді Тебе я зачинаю
І тишу п’ю з Дніпра Твоїх долонь.
О Києве!
Моя Ти Вічна Мріє!
Мені Тебе так мало лиш на день!!!
Мені Тебе у Львові так бракує!
Та на Хрещатику бракує Тебе теж…
(Мені Тебе бракує
у Твоєму Храмі,
бракує в мові та піснях…
Тебе я, Києве сьогодні,
Розумію,
хоч соромно за Тебе – страх!).

О Києве!
Моя золотоверха Мріє!
Іду до Тебе я
по золотих стежках…
Та чи дійду, – не знаю
тільки
мені судився Ти, мабуть,
лиш в снах…

Мій суджений!
О Місто Кия!
Як Либідь, я Твоя сестра!
І доки мрію, я живу Тобою
А в Тобі не живу,
бо завжди наче не своя!
Мов вічний той двигун
з Тобою –
Кудись біжу
й сама не знаю як!..
О Києве! В Тобі часу так мало,
Щоб зупинитися і надивитися
Дніпра!..

О Києве! Як Лев до Тебе
Іду з левиним почуттям:
Несу до Тебе
Гордощі і силу
Й закохано шепочу я
Твоє Ім’я…
О Києве!..
Тебе, повір, я добре розумію…
Але чи Ти вже зрозумів
все те,
що зрозуміла
Я!?

P. S.
Ні, Львове, я Тебе не ображаю…
Для мене просто Ти – немов сім’я!
А Київ – вічний мій Коханець,
з яким так солодко
Втекти
В чуже життя!..
21.01.12

Земля, беременная прошлым
И будущим наперечёт,
Непостижимо рвёт подошвы,
Огнями тёмными растёт.

С печальнодушием джидая
Вдохнув очередной иприт,
Всенепременно выживает,
Но за себя не говорит.

Её побег несвеж и ломок.
С претензией на общий дом,
Спешит история потёмок
Ещё о чём-нибудь другом.

И, медленно теряя время,
Последним временем дыша,
Земля, беременная всеми,
Неудержимо хороша.


2011

Если есть у жизни счёты, -
Счёты жизни непросты,
Всё вибрируют чего-то
После денной суеты.

Нам бы в тапок вставить ногу,
Загадать бы лёгкий сон.
Начался (и слава Богу)
Отопительный сезон.

Всякий стыд оставив в платьи,
Изомлела на корню
В чьих-то трепетных объятьях
Молодая инженю.

Свет свой льёт луна-индейка,
Как заправский сомелье.
Все закрылись по ячейкам,
На ночь - спрятались в белье.

Разлилась движеньем ловким
По окрестным крышам грусть.
Кроме стирки и готовки,
Ничему я не учусь.

Не хочу ни вверх, ни ниже.
Я не "против" и не "за".
Много лишнего я вижу -
И страшны мои глаза.


2011

***
То, може, й так: могло на хвильку здатись...
Уже прийшли і стяги майорять!
Самолюбовно взяв рукоплескатись
Самоутвердний, та чи ствердний лад?

Лунає, гулом розрослось довкружжя!
Громи посад... Чи то громи сердець?
Потік брехні - колюче всеоружжя.
Таки прийшли! Поглянь… Та хай їм грець!

Отим всеславним і таким байдужим...
Таким захланним і таким сліпим!
Здалось на мить: народ вже стався дужим!
Та ба, що ні - бо знову зліг слабим...
(10.02.12)

Ми йдем до небес,скрізь холодні вітрини.
Стоять манекени , з очами чужими.
Вони може й хочуть,сказати привіт,
Та гордість не може.
Ну що ж ,такий світ.
Ми далі ідемо,неначе сліпі.
Проходим крізь біль і страждання чужі.
Вони ж бо не наші,значить неживі.
Ніхто і не думав,що так будем жить,
Куди ми ідем?
Ради Бога,скажіть!!!
А нащо життя,ніхто з нас не знає.
Якщо там дитина голодна вмирає,
А тут багачі у розкошах живуть,
І кожну копійку для себе грибуть!
То краще не жити,згоріти дотла!
І душу віддати туди , де вона,
Пізнає,хоч краплю людського добра.

Подаруй їй на Восьме тест на вагітність,
Нехай знає, що це не від тістечок,
Нехай знає, що це не мине за місяць,
І що старша сестра стане тіткою.

2012

Містечко_в_пальтечку миршавім,
з пегасом на прапорі,
з торбами на спині;
Столичні потяги тут зупиняються на півгодини,
чи навіть і довше,
вокзальний Ленін, випацьканий у сріблянці,
махає рукою, як диригент : «Усьо, приїхали»;

жіночки із валізами непідйомними
вправно маневрують пероном:
«Варєнічки з сиром, картошкою, мнясом!»,
до вагонів сунуть із ябками наливними,
із наливками, пивом, кросвордами;
вуйко з вусами голосно продає німу рибу,
замітаючи копченими хвостами афсальти...

Столичні потяги зупиняються тут надовго,
І – доки міняють локомотиви,
Тобто - хвости на голову безголову,

стоять, курять, торгують,
шило на мило, слова – на полову,
із пустого в порожнє переливають, владу лають,
витрішки продають, п'ють,
і знов – еге-гей! у путь!
тільки вже в іншому,
протилежному напрямку...

Дивне містечко,
напівдорозі із дому до Києва,
вічна точка неповернення
моєї абсурдної батьківщини...

***
Береш, не питаючи згоди -
І серце моє, і думки,
І сни опівнічні, й рядки,
І днини погідні, й негоди,
Коли вітер сумніву б’є...
Коли креше іскри свідомість!
То... дай же хоч краплю натомість
Надії, кохання моє!..
(10.03.12)

На білий, на рожевий квіт
То град, то хвища.
Якби зима, а то ж весна з учора.
Невже на право жить
І квітці-немовляті треба заробить?
Хіба замало
Пробить асфальт чи камінь розломить,
Аби дихнуть на повні груди
І рученята випростать до неба?
Тільки питаю.
Тільки силкуюсь
Вгадати Його волю.
Не осудить.
Не виправдать.
А тільки зрозуміти
Cебе і все, що доокола.

Посміхніться - вже весна...
Ще очікують морози,
Мабуть будуть вітри й грози,
Але весна переможе,
І здолає перешкоди,
Птахи заспівають пісні,
І розквітнуть квіти різні,
Задзюрчать струмки малі,
Оживе все на Землі!
***
Рівне 2012

Складовий паліндром відрізняється від звичайного тим, що він читається однаково зліва направо і справа наліво не по літерах, а по складах. Ось кілька прикладів.

Тиха ніч. Хати.

Ти мала ту хату ламати.

Ласа до сала.

Хижака жахи.

Сіли вже лисі.

Сиро від роси.

Мало вам лома?
Ломаки мало?

Ця липа – не стовп, не палиця.

Ні, спи на спині.

Ні, став – не ставні.

Ні, лаз довів до лазні.

Лава наша, ваша – навала.

Лани робота боронила.

Та халабуда була хата.

Ті габа та хата багаті.

Ражу зажура –
Раю баюра.

За козу – коза,
За лозу – лоза,
За бузу – буза,
За грозу – гроза,
За сльозу – сльоза.

Грішне вже не гріш,
Ніжне вже не ніж,
Рівне вже не рів,
Парне вже не пар,
Гарне вже не гар.

Я свою найпершу щуку
Попід хатою зловив,
Щойно з Вишеньок на луки
Стрімко втік Дніпра розлив.
А рибина товстопуза,
Я так думаю тепер, -
Сприйняла в страху калюжу
За одне з мілких озер.
Причаїлася на нерест
Просто в нашому дворі,
І злякав бабусі вереск
Всю родину на зорі:
- Подивіться, що за привид
Від води жене гусей,
Бо вертають галасливо
Ті з подвір’я до сіней!..
Дід схопив одразу вила,
Я – в хліві знайшов граблі, -
Спини нам перехрестила
Вслід бабуся звіддалі.
Поки дід мій край городу
Розперізував штанці, -
Вигріб швидко я колоду
Наїжачену – в лусці.
Рибка плавала в калюжці
Кілограмів десь на сім, -
Пахла в хаті довго юшка
І котлет було усім...
09.03.12

Діставайте свої батоги –
розпочнЕмо самОбичування.
Нехай чують усі вороги
наші охання, схлипи й зітхання.
Грязь Америк, Європи й Москви
вся стікається в «славний» наш Київ.
Грязі кланятися мусим ми,
бо ніхто її звідти не змиє.
За туманом казенних словес
заховалась вершина – Шевченко.
Бувші членики КПСС
йдуть під пам´ятник на побрехеньки.
Вони квіти живі принесли.
Світ не знав ще цинізму такого.
Малороси-мутанти, вони
в телекамеру моляться богу.
Мали б квіти ті в їхніх руках
загорітись від гніву пророка,
та блокує все сумнів і страх
чи поглине їх прірва глибока.
Толерантні ми тут всі і вся.
Українці вивчають Мойсея.
Якщо буде з нас справжня сім´я –
прочитають Шевченка євреї.
Щоб не чУбились ми він хотів.
Щоб на зайд не горбатили спини.
Обіймемось, як він нас просив,
якщо ми є сини України.

Забудь мене. Із пам'яті зітри,
мов сон, який до півдня не розкажеш,
як випадкову дівчину на пляжі,
давно колись, либонь, у двадцять три.
Зітри мене, неначе ес-ем-ес
про послуги та акції. Я зайва.
Твоє життя для вибуху і сяйва
таке тісне і сіре – краще без.
Затисни згадки файлами в архів.
Чи видали мене, як дикий вірус.
Не знаю, хто між нас із кого виріс
і хто кому із нас додав гріхів.
Зітри мене. Ти майже відболів…
09.03.12

Душа і розум, ручка і папір,
Снага і слово, зміст і міра.
Усе це є, та не вдається вірш, -
Тіснить буденна проза сіра.

Немає слова, міцно розум спить,
Надії душу ввись не манять,
Та вірш росте в одну - єдину мить,
Його окрилює кохання.

Воно - народжень всіх рушій.
Кохати, всі! Усі - мерщій!

09.03.12.

Познай себя, освободись от лени -
И мир откроет глубину свою...
Перед его бескрайностью я преклоню колени,
Пред красотой создания я голову склоню.

Карабкаюсь вперёд, колени раздирая.
Лицо подставив ливням, грозою вдохновляюсь!
Я соберу в ладони все пережитки рая
И за начало новой эры помолюсь.

В гармонии: с собой, с природой и с Вселенной, -
Я научусь предвидеть сквозь года.
Я буду улыбаться жизни бренной
И равновесие "поймаю" навсегда.

Я научусь любить безмерно, бескорыстно...
И быть любимой, тоже, научусь.
Не буду сомневаться в слове "Истина",
К всеобщим достижениям присоединюсь!

Я чувствую себя частицей всей Вселенной,
И центр "маленькой Вселенной" - тоже, я!
Живу я на Земле благословенной,
За все возможности Творца благодаря.

…Облуплені гострою крицею слупи-дерева,
Вигоюють душу, хоча й виглядають незвично…
Дерева ці – свідки святого: що я суть язичник –
Первинним єством наділили їх леза сталеві…

…В деревах цих – Дух – сліди: так далеко, так близько –
Посмертний мій стогін, мо` й новонароджений крик…
Березовий коник… Осиковий млин у колисці,
Аби не зурочив ніхто… Шум у вітті… Вітри…

…Дерева ці – поруч… У час, як іти я повинен,
Мої побратими змайструють із сосон човна…
Поміститься все в цю велику, як Світ, домовину:
І - Воля, і - Доля, і - Віра, і навіть - Вина…

…Усе в цих деревах, усе – від вогню і до диму:
І та, що полюбить мене, і та, що мине…
І пам'ять Душі, на якій хрест-навхрест: «ЗЛОВЛОДИМИР»
І київський горб, де на палю посадять мене…

…І стежка невидима – давня, намолена, звична…
У Колі Кумирів суть Ідол стою, як стояв…
ПриРОДа: бо – РОДОВА ВІРА… НаРОД: бо – язичник…
Дерева, облуплені крицею гострою – Я!

Кумпала Вір,
01-04.07.2011 року,
м. Плоскирів

Кардіограму вивели,
вона тепер мовчала.
На здвиг важка – не вимовиш,
проста – неначе жало.

А зупинили дихання –
завмерло море в грудях,
кричала чайка – кликала
за вітром у безлюддя.

Гніздо ще свіже крапельниць
зняли і розібрали.
Думки уже не квапились,
бо кров ніде не гнала.


А до очей – складали світ...
мов до причастя – руки.
При голові два янголи
з обличчя здерли муку.

І так якось ніяково
отой, що в серці бився
і кожен стук оплакував –
у світлі розчинився.

9 Березня 2012

Здригнеться нива – колоском – благенько…
У неба запитаю і полів:
«Чи ще колись народиться Шевченко
На цій святій сплюндрованій землі?»

І хукне Час на сонячну печатку:
Не той Григорій вже, не той Андрій…
Земля все жде Тараса… Та спочатку
Іван* повинен вирости на ній.


2002(2012)

не печаль я, не ласка,

не радость,

не забытая кем-то

сладость.

не таблетка от боли

любовной,

не дорога удачи

ровной.

я лишь ветка

вишневая,

видно,

как до боли бывает

обидно

у окна, все одна:

печально.

упустила момент

созиданья...

09.03.2012. 20.30.

***
Не смайлик нині, а хмурасик!
І сердечко лишень одне...
А може... вже чужий "Івасик",
А може любить не мене?

Й подріботіли - чудо-техно...
Ти глянь - уже й не треба слів:
І збоку, й знизу, поряд, зверху -
Невпинна гра смішних значків!

...І обійнявшись, як малятка,
Між манюпусіньких квіток,
Сидять два милих янголятка
В оазі смайликів-зірок...
(9.03.12)

Я не казала «бувай»
І прощення не чекала…
Стояла холодна весна
І скоса на все поглядала.

Надія в тремтливих руках,
Долоні відкрию: Лети!
Аж ні, завмирає той птах:
Свободу благослови…

2012

Вершина болю в кожного своя, –
Один іде по краю леза,
Іде, коли пала земля
І світ здається ось-ось щезне.

У іншого вершина – це Любов,
Яку плекаєш і яку втрачаєш,
Вершина болю – це Любов,
Яка з життям вмирає й воскресає…

Вершина болю в кожного – душа,
Вершина болю в кожного своя...

Грудень 2011

Ви страждали, а я – читала
Вашу Книгу невольних плачів,
І здавалось, – мені бракувало
В ту хвилину козацьких мечів.

Дивувалась, як можна терпіти...,
Божа кара була то, чи що?
Слово правди диявола діти
Обернули в смертельне тавро.

Де спасіння, а де розплата?
Що первісне: добро чи зло?
Від безсилля хотілось кричати,
Але зойк в невідомість несло.

Материнське беззахисне слово, –
І молитва, і оберіг...
Нічко-ніченько, дай же волі,
Щоб не збитися з власних доріг.

Стали сльози водою цілющою, –
Хіба знаємо з чого вона?
І душа Ваша стала дужчою,
Вона вижила й перемогла.

Перейшовши усі страждання,
Перейшовши критичну межу,
Ви не втратили здатність кохання,
Честь і віру в Свою Зорю.

В ореолі високого смутку
Ваша думка знаходила лет,
Божевільні зривала пута,
Поетичних сягала планет.

І тепер, в незалежній країні
Ви із з шаблею й на коні,
України є вірним сином,
Вірним сином своєї землі.

Березень 2006 р.

Буремні в тебе, душе,
Усі твої бажання,
Усі твої буяння,
Усе твоє буття.
Бо душі тих смиренні,
Бо душі тим смиренні,
Бо душі ті смиренні,
В яких є каяття.

Даремні в тебе, душе,
Усі твої скидання.
Усі твої пізнання –
Не варті і гроша.
Бо душі ті блаженні,
Бо душі тих блаженні,
Бо душі тим блаженні,
Що вільні від гріха.

Нікчемні в тебе, душе,
Усі твої світіння.
В усіх твоїх веліннях
Практичний інтерес.
Бо душі ті спасенні,
Бо душі тим спасенні,
Бо душі тих спасенні,
Хто донесе свій хрест.


Тоді душа смиренна ,
Тоді душа блаженна,
Тоді душа спасенна,
Всі дні благословенна,
Бо в ній – любов Отця.

Апостол правди і науки,
Котрого ждав ти день по дню,
Прийшов, простяг потужні руки, —
І легіон ім'я йому.

Но ті, що змаленьку кормились
Дум твоїх скорбних молоком,
Що всьому світові хвалились
Тобою, с в о ї м співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,
Позатикали вуха всі,
А то й в поліцію побігли,
Низькопоклонники твої.

5/IV

Хоч сонечко все те ж над пругом,
А багатьох колег нема.
Коли не стало мого друга,
У душу глянула зима.

І зашпори ввігнала гострі,
Скувала кригою слова.
Була безжальна, наче постріл,
Аж болем тліла голова.

А небеса не відцвітали,
І морок був лише вночі.
І, мов із пісні, відлітали
Із ним до вирію ключі...

9.03.2012

як їхнє щастя
віцвітало
натягнутість
своїх відносин
крізь райське
вушко
пропускали
інтимом
зашивали
спокій
нерівним
хрестиком
влягались
пантомні
вечори
і білосніжна
постіль
і забувалися
і прибували
перебували
пробували
не задавались
здавалися
здавались
розкованими
розцілованими
розгнузданими
в шалі
не думали
що далі
про далі
про сторони
медалі
прощали
і прощались
згорали
та займались
були
в собі
одим
і небом
і як дим
дощу
стіною
вином
виною
венозною
рікою
сплавляли
сни
і виправляли
почерк серця
спиняли
дух інерцій
губилися
пригублювали
голублене
пошлюблене
несказане
і недоказане
рипуче-
недомазане
і гаряче
аж вікна
в піт
окличні
над
розлогі
під
звикали
зливалися
звивалися
не зволікали
то розтікалися
то затікали
втікали
і загоювали
втечі
торкали
і впивалися
у плечі
і розцвітали

ставало
щастя
мало

9 Березня 2012

Сніг у березні падав в долоні, як зойк небес.
Він був поруч; я – гостро жива; und die Welt – in Ordnung.
А тоді довелося навчитися жити БЕЗ,
І потроху втрачали свій сенс всі степи і фйорди.

Кожен спогад про нього чавив з мене соки, м*яв;
Дні вкладались в бляшанку життя, як слухняні шпроти.
Бог уже іронічно цитує його ім*я,
Коли бачить, як я відкриваю в молитві рота.

Сніг у березні – це першокласне знущання з нас,
Хірургічне втручання в найм*якшу ефірну м*якоть.
Кожен спогад про нього – то сяюча жовтизна,
Для якої не шкода ні слів, ні мовчань ніяких.

7-9.03.12


* "В його думках панувала тиша, думати не було про що. Нічний вітер злегка хитав кулі трояндових кущів. Терезіна сиділа поруч із ним, сережка в її вусі відблискувала зеленим камінцем.
Світ був у порядку".

Г. Гесе "Останнє літо Клінгзора"

Чому це так в моїй душі-
Як чую рідне слово,
У серці квітка розквіта,
Сміється світ навколо.

У ньому все! Краса, любов,
Ліси, поля, розмаї-
І біль зникає , в щасті я.
Люблю тебе, мій краю!

потрібне
починається
на 'п'
папір
погода
пальці
проблиск

і па
пуантне
і па
пори

поезії
порив
прорив
у прозі

'п'
продиктоване
простудою
повітря
простою
від природи

пригодою
в півголоса
в півсуєти

попробуй
пережий
перекажи
цей
прапівподих

причин палітру
передай
підлінії
що поміж
п_і_ти

9 Березня 2012

Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому вдалося вивчить.
Отак і підемо на той світ із «незадовільно»,
Бо ставимо ж самі ми собі оцінку,
А не хтось там інший.

Світ створює безліч всіляких законів
Та це лише чорним по білому текст,
Щасливі живуть без закритих кордонів,
А межі – то просто банальний контекст.

Десь правда ховається між териконів.
Захочеш дізнатись – то, може, знайдеш.
У совісті безліч порожніх флаконів,
Та тільки з порожнім у рай не пройдеш.

Як вірі у правду забракне гормонів,
Збудуються бізнесу нові церкви,
І будуть нечесні боятися дзвонів
й тікати від вічного суду глави
.
А вибір складний: забагато перонів,
Ніхто не підкаже потрібний маршрут.
Вдивляється доля у вікна вагонів
І потяг спиняє – кінцева ось тут.


2011 р.

***
Чекати можна довго... До межі,
До перелазу сили, до кордону...
Допоки моці вистане в душі
Тягнути спогад до свого ослону.

Допоки тліють маком рушники
Над образами темними. І рами
Віконні, визираючи роки,
Ридають тихо сірими шибками.

Аж поки стежка в сад не заросте,
Та й сад забуде істинно зродити...
Чекання, наче рало золоте,
Допоки пам’ять здатна скородити.

Чекати можна довго... Може, й вік.
До подиху останнього під вечір.
Допоки всохне в жилах віри сік
І забуття запеленає плечі...
(8.03.12)

Вікна, Вікна, Вікна....
Стіни зникли, звиклі до промоклих пик,
що дивляться десь в бік, повз них...
Пихате світло з вікон проганяє лихо,
кригу топить в животі, стає так затишно...і тихо.
Автобус мчить повз ситі й повні вікна,
стіни зниклі й просто таємничі тіні...

...І ці органні вицвілі висоти,
І купол цей - Усесвіту жага...
Вже березіль, набрякнуть швидко соти!
Та лиш душа лишається нага.

В легкім серпанку смутку на світанні,
Мов ніжна фея заблукала в снах -
Самотній подорожній, що востаннє,
Ще пнеться вірою у небеса...
(9.03.12)

Такий хороший наш свободівець сьогодні,
Готовий йти із силою на біс,
А люди залишаються весь час голодні -
Такий його навічно компроміс.

Йому лиш влади трішки, грошей цілі гори.
Життя - це просто ніжний мармелад.
Усе у Кошулинського нормальне, гоже -
Народ отримує дурний відпад.

Начальника у транспорті готовий вбити
І плюнути у душу добрим чувакам,
Себе ретельно треба в доблесті відмити -
Невігласи! Родився знову хам!

08.03.2012 року Львів

І тільки усмішка, бо посмішка не личить жінці -
Лиш тільки в ній зростає благодать.
Життя у спокої коханій половинці
Дає надію в щасті спочивать.

Лиш тільки усмішка до усмішки в єдино
Серця гарячі у коханні пригорне,
Слова рікою віковічною полинуть
І божевільний трепіт дико промайне...

06.03.2012 року Львів