Хотіла б я забути цей день, цю ніч....

Та немає волі моєї на те:

І досі відчуваю гарячий подих і вуста солодкі ,

Що вп'ялися в серце назавжди .

І досі твої долоні, що спітніли від пристрасті,

Володіють всім моїм єством

Що за мить, солодша за отруту , пронизала

Наскрізь тіло й душу???

- О ні, не яд, а божество палке й нестерпне

Горить в тобі, коханий Пілігриме!!!!

Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
заселений якимись невтішними зомбі?
Після пошуків житла, спання на стільцях
і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,
ти торкалася пальцями його цегли,
і вона була тепла й груба,
наче свиняча шкіра.

Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
Як він ловив кожен твій рух,
заворожено задивляючись угору,
доки в потоках сонця й пилу
спалахували твої порцелянові литки,
горіли твої солодкі коліна.

Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:
- Ну як же так? Місяць! Пройшов цілий місяць!
Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!
- Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.
- Ну а запах? – не міг заспокоїтись сержант. – Ви що – не помічали запаху?
- Ну що ж, - не погоджувався я. – Живі тут пахнуть не краще.
- Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,
стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
гіркі новини передавали по державному радіо,
і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
Що він говорив, дивлячись тобі услід?
Що він міг сказати, побачивши тебе?

Любити тебе навіть по смерті.
Я буду любити тебе навіть по смерті.
Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
пробиваючи в темряві тунелі та ями.
Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
підспівуй смерті, підігравай їй на
розбитому банджо.
Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.
Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.

От рождения
ей дарованы длинные ноги
И кто виноват
что ими
Ее наградил Господь?

На льду,
Она рисовала
Затейливые восточные знаки
а когда шла по улице
Рифмовала стихи для мужчин.

Цілісіньке літо спекотно було.
Із неба – хоча б там краплина.
Не те що малі ручаї, ставки навіть висохли.
Дві жаби на криницю набрели.
«Стрибаймо!- кричить молодша із цямрини.-
Гадаю, вода аж на самісінькому дні!»
«Що ж, може, й маєш рацію,-
По хвилі озвалась старша.-
Та уяви собі, що там нема води.
Як вибратися звідти?»
P.S.
Скільки ж бо лих чека на тих,
(Скільки ж ще й інших покалічать),
Хто зопалу кидатися звик,
Не зваживши усе належно двічі, а чи й тричі.

Весь пагорб вигорів у лісовій пожежі.
Присмалена вогнем самотня груша
Стоїть посеред чорно-сизих плям.

Довкіл чіпляються лиш порослі акацій.
Над ними мертва височить сосна,
Ще залишились обгорілі шишки
На кінчиках її сухих гілок.

Угору тягнеться колюча гілка груші.
А там, вгорі, на пагонах нових,
Надзьобилися на веснянім сонці
Зелені стрілки молодого листя.

Снують по стовбуру, як сотні літ, мурахи.

* * *

Із тебе щось крапає.
Ти Кимось витікаєш.
Не можна спинити ніяк
Твій витік.
Куди ти?
Не дивись благально, не дивись жертовно
Не дивися так, ніби не розумієш,
Що за біда з тобою трапляється
В цю мить.
Твоя свідомість живе, вона не зникає
А ти зникаєш
Як страшно споглядати Тобі і Мені
Як ти зникаєш
***
Ти вмерла, так.
Тепер знаю.
Мініатюра спраглої плоті
Закопана в цвинтар.
І це знаю.
Але.
Я ходив, я ходив по твоїм потікам
Втоптано тебе в землю.
Наступного року обов'язково подивлюсь
Що там виросте.
Трансавангард.
Або гра на ситарі.
Чи спасінні практики духовні.
Чи ще хто витече.
В останні моменти вологості
Ти здавалася надувною лялькою
Для занять із тілом.
Кучугура попелу спинилась на серці.
Зачаділо в грудях, відіграно в голові.
Переглянуто кілька життєрадісних
Фільмів.
Переслухано кілька життєрадісних
Друзів.
Хіханьки-хаханьки.
Трах-барабах.
І ти забута.




квітень, 2011

стоячи в дорожньому заторі
я побачив жінку
на узбіччі автостради

її лице здалося мені знайомим
неначе моє власне
відображене у склі

раптом вона підійшла ближче
і повільно схилилася до вікна мого авто
моторошна напруга спаралізувала мене

«Синку, – вона запитала, –
що ти тут робиш?
Я стільки за тебе переживала,
ти мене вгробиш». –
«Мамо, я їду в Долину Багатства –
продати себе».
Вона відказала: «Синку, ця траса
до пекла веде».

Мандруючи через пустелю зачахлу –
до жаданих джерел,
ти збочив зненацька з належного шляху
й потрапив на Road to Hell.

Я спинився біля річки.
Бачу: мертва в ній вода,
де кипить уся отрута
цього світу.
Замість траурної свічки
тьмяно блимає ліхтар,
а все світле там забуто
й майже вбито.

Страх перед насильством влади
усмішки жене з облич,
і марний здорового глузду набат.
Це ніяка не «технічна неполадка».
О ні, це дорога в Ад.

І рекламними щитами
всі загачено шляхи.
Мов сміття, вся та реклама
літа навкруги.

Подивись на світ іще раз,
світ, в якому ти живеш.
Ще є час зробити висновки, брат:
це ніяка не «захмарна топ-кар’єра».
О ні, це дорога в Ад.

Кажу тобі, це дорога…
Це вірна дорога в Ад.

2011

ковила – жінка приречена
потрісканий степ
майструє Трипілля

нам уже й так – курай довкруги

кургани-дядьки – з люлькою
сонце – з медовухою

Чумацький шлях – важкий чоловік –
плаче росою
на вістрі світу

2010

Так уже ведеться на цім світі:
З кого глузують, той і сам до глузів схильний.
Над черепахою постійно збиткувався заєць.
Ну, звісно ж, за ходу її повільну.
Іще сяк-так воно, як наодинці,
А привселюдно – це занадто вже.
І черепаха на поєдинок зайця кличе.
Який же регіт знявся тут:
Знітився заєць і кричить:
«Та я й без бігу обійду її разів зо тридцять !»
«Ти ліпше замість хвастатися – спробуй!»-
Спокійно із-під панциря доноситься.
Як досхочу нареготалась звірина,
Судить змагання попросили лиса.
І от «На старт!» пронизливо луна,
І заєць стрімголов до фінішу понісся.
Біжить та й скоса погляда назад:
«Поки доплентає, є час перепочити».
Ліг заєць на траву.Чекав, чекав...
Не зуздривсь, як заснув.
І бачить вже себе на фініші.
Ну, звісно ж, обійми, поцілунки тут...
А ще до всього – кошик моркви повний!..
Якби не морква, до ранку спав би.
Але так закортіло похрумкати після бігу,
Що він негайно ж і прокинувсь...
І чує регіт. Але де? На фініші...
Можна б зробити одчайдушний спурт,
Та зрозумів, що вже запізно:
Суперниця долає фінішну межу...
Щоб не нарватися на глузи,
Сором’язливо заєць пострибав під тінь ялини.
P.S.
Надмірна певність в спритності та силі
Стількох і серед люду підкосила.

Я впервые в жизни знаю
чего хочется и что мне надо
На самом деле все просто –
Каждое утро просыпаться рядом
И твои золотые волосы
щекотали б мне ночью нос
пусть бы даже умом я тронулся
в аромате твоих волос
Разгадать прямоту твоих чувств
в нежной улыбке с легким изгибом
Я бы выучил наизусть
И ходил бы с профессорским видом
Кто-то радовался, кто б завидовал
что твою отгадал загадку.
Любопытные так и не видели
Как я волосы взяв в охапку
Прижимал тебя поближе
И мы стали единым целым
Вот теперь ты родная слышишь
Мои главные в жизни цели.
23.04.2011 А.Хромов

З криниці брав воду садівник.
Песик крутився біля нього,
А потім скочив на цямрину,
Загавкав, захитався і шубовсть у воду.
Невдаху кинувсь рятувати садівник.
І ось вже той –знов на цямрині.
Та замість подякувать рятівникові,
За руку куса його щосили.
«Ах ти, негіднику, отак ти платиш?!
Ну, якщо так, то повертайсь туди, де був!»
І садівник жбурнув невдячного у воду.
P.S.
Чи прикріш щось на світі може буть,
Як за добро злом віддають?

День проходить повз мене,
Мов кішка. (Чорна? Біла? Руда?)
Мякими подушками лапок
Втоптує в землю проблеми,
Щоб зранку із них проросли
Вже зовсім нові, невідомі...

День проходить повз мене,
Й щезає, як сотні до нього.
Потреться ледь чутно об ноги,
Муркне, зайшовши за обрій.
Як і сотні до нього...
Всіх не згадаєш... Всіх не забудеш.

Ні бідний, ні багатий був селюк:
На продаж навіть щось одвозив.
Отак би і до старості дожив,
Якби не сталася пригода:
Зібравши яйця з-під курей,
Навідавсь чоловік до гуски,
Яку купив задешево в неділю.
Одне яйце, але якесь незвичне...
Більше од курячих – не дивина,
Але ж, мов золото, блищить...
Показує дружині, цілує та його:
«Тепер ми станемо такі багаті,
Що, може, і покинемо село!»
А гусочка, наче вгадала намір цей
І хазяям щоранку додає багатства.
Ну, щоб подяку скласти Богові
Та гусочку ще краще доглядати...
Так ні: щасливці порішили
Завтра ж забрати всі яйця золоті,
А не чекати милості од птаха.
Розрізана напівпіл, гуска лежить,
Шукає яйця золоті подружжя ненаситне,-
Та навіть на звичайні натяку нема.
P.S.
Жадоба – така незборна сила,
Що і розумних дурнями робила.

І Він воскрес!
Даруйте, незбагненно.
І досі навіть невідомо як.
Життя - в гробу.
І це -
достоіменно.
Хоча...
до чого гріб?
Дрібниця позаяк.

Печеру ту
обсіли, наче мухи,
озброєні зумисне
воїни-вовки.
На глум
приниження
вони - найкращі в світі слуги,
скарать на смерть -
найкращі вояки.

А тут за каменем
невинніша за храм
вже тліє
мертва плоть.
Чи не когось ще треба
вистежить вовкам,
щоб довести,
що смерть -
вона усім господь.

Та де ж їм знать,
я к е на трепіт лебідь
супроти смерті
радості життя?
Закликав
Ангела
Ісус,
і Той в ранковий шепіт
явився з невідомості
незримого буття.

Панічний страх!
А що лишалось слугам?
Який тут штурм?
Яка тут "мертва плоть"?
Володар їхній,
смерть,
сама зробилась трупом...
Христос воскрес!
Воістину Господь!

24.04.2011

На голову волові сів якось комарик
Та й на всі заставки почав дзижчати.
Опустивсь на ріг і там продовжив пісню.
Коли співать набридло, звернувся до вола:
«Вибачте, можливо, я потривожив вас?
Може, вага моя обтяжлива для вас?
То не соромтесь – попросіть. Негайно злізу».
«О, що ти хлопче!- віл на те.- Байдуже:
Сидиш ти на мені, а чи літаєш.
Сказать по правді, я б і не знав, що ти отут,
Якби не обізвавсь до мене».
P.S.
Нагадувать великим про себе мріє
І щонайменша мізерія.

Береш у руки писанку. Дивишся
Як тонкі лінії випромінюють енергетику
Дотику до вічності.

Нитка життя веде від язичництва
До воскресіння,
Від світотворчого начала
До армагедону,
Від винайдення колеса
До Фукусіми…

Тригвер тримає душу між небом і землею,
Щоб вона мала вибір,
Щоб могла боротися з вітром,
А ми – з вітряками.

Свастика прив’язує промінням
До кореня людства.

Символи не змушують думати –
Вони, на рівні підсвідомості,
Дають тобі знання, яке ще вчора було вірою,
Дають віру, яка вчора була відчаєм,
Дають відчуття, яке колись було правдою,
Дають надію, якої не було взагалі.

А ця писанка
Була звичайнісіньким яйцем,
Знесеним рябою куркою,
Яка і не думала сушити собі голову
Над питанням: що було першим?

Бо для неї яйце – це продовження.
А для мене П’ятниця – це та,
Хто приносить сонце.

2011

ВСЕМ СЕРДЦЕМ МОИМ
В сердце своем я един с Тобою, Отец,
и признаю Тебя Бытием, Отцом всего.
Ты - Вездесущий, Всемогущий, Всеведущий Дух.
Ты - Мудрость, Любовь и Истина;
сила, вещество и разум,
из которых и посредством которых созданы все вещи.
Ты - жизнь моего духа, вещество моей души,
острота моей мысли.
Я выражаю Тебя
в своем теле и в своих делах.
Ты начало и конец,
в Тебе заключено все Добро,
которое я способен выразить.
Мысленное желание, зароненное в мою душу,
питается Твоей жизнью в моем духе;
и в назначеный час, по закону веры,
оно принимает видимую форму в моем опыте.
Я знаю, что добро, которого я желаю,
уже существует в невидимой форме в Духе,
и только и ждет исполнения закона,
чтобы стать видимым.
И я знаю, что я уже обладаю им.

ВСЕЙ ДУШОЮ МОЕЮ
Этими словами, Отец мой,
я хочу кратко выразить то,
чего желаю.
Я опускаю семя своего желания
в почву своей души.
Живительная сила Твоего духа
начинает воздействовать на него.
Стоит мне только впустить
в свою душу Твой Дух,
то есть Мудрость, Любовь и Истину,
и семя даст плоды.
Я желаю только того,
что приносит пользу всем людям,
и я прошу Тебя,
Отец, даруй мне добро.
Отче! Прошу Тебя всей душой,
чтобы Ты выразил во мне Любовь,
Мудрость, Силу и Вечную Молодость.
Прошу, чтобы Ты осуществил во мне
Гармонию, Счастье и Благоденствие.
Научи меня, как получать любые вещи
прямо из Универсальной Субстанции.
Не для себя прошу, Господи,
но хочу постич истину,
чтобы послужить всем Чадам Твоим.

ВСEМ РАЗУМЕНИЕМ МОИМ
То,чего я желаю,
уже имеет видимую форму.
Я мысленно придаю форму
только тому, чего желаю.
Семя прорастет в тишине
и во тьме.
Мое желание тоже обретает форму
в безмолвном, невидимом царстве души.
Я вхожу в свою комнату
и запираю за собою дверь.
Я спокойно и уверенно
храню свое желание в памяти
как нечто уже осуществленное.
Отче! Я жду совершенного
отображения своего желания.
Отче всеблагой! Я всем сердцем
благодарю Тебя за то,
что Ты уже осуществил
мое желание в невидимом мире.
Я знаю, что Ты щедро
и с любовью изливаеш на меня
все свои несметные сокровища;
что Ты выполняеш все
мои добрые пожелания;
что я могу приобщится
к Твоему изобилию;
что я могу осознать
свое единство с Тобой;
что все Твои дети
могут это осознать;
и что всем, что у меня есть,
я могу поделится с Твоими чадами.
Все, что у меня есть,
я отдаю Тебе, Господи.

ВСЕЙ КРЕПОСТЬЮ МОЕЮ
Ничто не разубедит меня в том,
что мое желание уже осуществилось в Духе
и сейчас обретает свою видимую форму.
Я остаюсь верен своему желанию Духом,
Душой, Умом и Телом.
Я осознал свое добро в Духе.
Я породил его в своей душе
в виде совершенной идеи
и придал истинную мысленную форму своему желанию.
Теперь я придаю своему совершенному желанию
видимую форму истинного проявления.
Благодарю Тебя, Отец! Теперь я обладаю
Любовью, Мудростью и Пониманием;
Жизнью, Здоровьем, Силой и Вечной Молодостью;
Гармонией, Счастьем и Благоденствием;
и умею извлеч из Универсальной Субстанции все,
что могло бы удовлетворить
мои добрые желания.

" Не сказал ли Я тебе,что,
если будеш веровать, увидиш славу Божию?"*

2011г.

життя людини нагадує
(але тільки здаля)
пісковий годинник:
у верхній чаші –
білий пісок мрій (це майбутнє)
у нижній –
золотий пісок спогадів (це минуле)
і –
так здається здалеку –
годинник працює як годиться:
меншає з часом піску
у верхній чаші
бо піщинки пересипаються
до чаші нижньої

але наблизившись
бачиш що цей годинник
є неправильний:
мало які піщинки з чаші мрій
залишають її
а більшість піщинок
що наповнюють чашу спогадів
з’являються невідь-звідки
у вузькому перешийку теперішнього

і розумієш
що за такої будови годинника
всьому піску ніколи не пересипатись
із чаші до чаші

але знаєш
що однієї миті
цей годинник усе-таки зупиниться
і нічия рука
не переверне його

тієї миті
золотий пісок у нижній чаші
перетвориться на землю
а білий пісок у верхній чаші –
на пару
що з неї зіткано хмарини в небі
2005

Ну что вы хотите, черт побери,
От этих лихих поэтов.
В джинсах молоденькая Ахматова
Идет на стрелку.
Конечно, немного виляет бедрами
И с сигареткой.
Конечно, идет в "Собаку",
Конечно, эмо.

2009

каплиця ніколи не спить.

каплиця чуває.
перебирає вервицю тривання,
приймаючи подорожніх.

коли запалюють свічку,
відчиняє образи,
і благословляє на день.

коли надходить ніч,
вона вкладається не спати.

приглядається до облич,
які течуть крізь лики святих,
і збирає у дзвін поклони.

пильно стереже молитви.
малі і великі,
тихі й гучні,
у горі та радості.

рано-вранці,
коли від першого світла
осипаються вітражі,
сяєво супокою
наповнює
її простір,
вкарбовуючи
у позачасся.

Коли ще вільними блукали в лісі,
Посварився кінь з оленем.
Хтозна чим би суперечка та скінчилась,
Якби не нагодивсь мисливець.
«Розсуди нас, чоловіче,- звернувся кінь,-
Щоб, не дай Бог, до бійки не дійшло... »
«Ну що ж,- сказав мисливець,- стану суддею.
Щоправда, за певної умови».
«На все я згоден,- погодивсь кінь.-
Певен, що правда на моєму боці».
«Як винуватим хочеш бачити оленя,
Тоді дозволь у пащу вставити тобі залізо,
Аби не прохопився зайвим словом.
А потім на тебе сісти. Справа видніша буде».
«Роби, що хочеш, щоб винуватим був не я».
Мисливець загнуздав коня - і вже на спині.
«Дивись, сохатий кинувся навтьоки».
«Нічого, від нас з тобою не втече!»-
І чоловік невдовзі оленя заарканив.
«Спасибі! Прохання моє вволив.-
Кінь проіржав.- Випусти тепер на волю!»
«Ні, на волі ти знов посваришся із кимось.
А в мене тобі вже не до сварки буде».
P.S.
Воля – найвища річ на світі.
За будь-яку ціну слід нею володіти.

- Она - воплощенная радость.
Цветущая молодая девушка - Она.
Ее глаза всегда подвижны и
лицо Ее сияет улыбкой всегда.
Всеми благоприятными знаками
отмечено тело Ее
и своеобразием Своей личности
Она может волновать Его.
Она искусна в пении
и Ее речь очень приятна, сладостна.
Она очень искустно может
подчеркивать женскую привлекательность.
Она скромна и добра,
и всегда очень милостлива.
Она обладает трансцендентальным лукавством
и умеет красиво наряжатся.
Всегда застенчива Она
и всегда почтительна.
Она всегда терпелива и очень серьзна.
Она наслаждается Им.
Она всегда находится на
высочайшем уровне преданности,
ибо Она - обитель любви.
Она может дать прибежище любым преданным.
Она с любовью относится
как к высшим, так и к низшим.
Она всегда благодарна своим спутницам
за то, что те делают для Нее,
ибо Она - величайшая среди подруг Его.
Она всегда держит Его под Своей властью.
Таким образом, оба, и Он,
и Она, обладают трансцендентальными
качествами и привлекают друг друга.
И по Своей трансцендентальной
привлекательности
Она превосходит Его,
потому что привлекательность Ее - это
трансцендентальной вкус супружеской любви.
В благодарность моему духовному Учителю:
Я выражаю свое почтение
Шри Шримад А.Ч.Бхактиведанте
Свами Прабхупаде, который очень дорог
Господу Кршне,
ибо он нашел себе прибежище
у Его лотоносных стоп.
Энергия братской любви Учителя
в моей жизни присутствует всегда.

2011г.

необхідність чатує
біля дверей мого пробудження,
готуючись до денного поспіху
і відхекуючись на черговій зупинці.

коли маршрутка, переповнена голосами,
нарешті вибухає на кінцевій,
світ затихає.

соборний дзвін
преображає місто,
і Полтва повертає
свої русла до витоків,
щоби промовити
вранішню молитву подяки.

немає і днини - новини.
серце це знає: чекає.
руки газети гортають -
шукають:
де біда?
дівчина вбита?
а молода?
знову війна?
а яка за рахунком?
кажеш, нема рятунку?
_________
і пішли пересуди
між люди.
множиться зло - язиками.
нами.
чи наші це ноги?
широкі дороги...
слизько:
занадто близько
лихо.
тихо!

Лис так заплутався у хащі,
Що начебто потрапив в пастку.
Тої ж миті насіла на бідолаху
Сила-силенна комарів і мошкари
Та й зачала вечірній свій бенкет.
Нагодивсь тої пори їжак,
Побачив покусаного лиса та й пита:
«Чим тобі, друже, помогти я в змозі?
Може, відігнати клятих паразитів?»
«Все що завгодно, тільки-но не це!..»
«Чому?»- дивується їжак.
«А тому, що кровопивці вгомоняться.
А от як ти одірвеш їх од справи,
Покличуть на підмогу братію свою
І гуртом тоді мене вже й справді доконають.
P.S.
Часом не сила й спритність стають в пригоді,
А просто витримка. Та й годі.

голуби зимують
у гілках горобини
гілки горобини -
у тиші

тиша зимує
в кошиках із яблуками
а може
у самих яблуках

яблука пахнуть
твоїми руками

люблю голубів…

2011

За мить до смерті. Ні – за міліметр
Авто до тротуару зупиняється.
І страх проймає всіх, і крик повис,
Мов ніж. Межа мереживом гойдається
Перед очима вічності. Авжеж!
Якби не встиг, чи гальма спрацювали
Не зразу, із запізненням – таки
Мене б уже… Тебе б уже… Спросоння
Кричатиму сьогодні. Це «Порше»
Не вперше так розходиться із глуздом.

Круті понаїжджали. Ось тобі
Торпеда на дорозі… Нині все
Не так. Не той. Не склалося. Не треба
У відчай падати, сльозами в страх текти
І марно накликати Божий гнів.
Все обійшлось. Він зупинився. Може
Це янгол-охоронець на плечі.

М’ячі футбольні котяться у лузи
І лузає насіння день весни…

Наснишся ти. Наснися! Вже сьогодні
Відходить у історію. А ти
Мене рятуєш думкою і словом.
Молитвою? Коханням? Світлом сну?

Тримаєш, бережеш ключі від раю
Тому, що ти мій ангел на плечі.

2011

Віслюк із лошаком везли вантаж до міста,
Але так повелося, що висловухий аж згинавсь,
Його ж напарник гарцював хизуючись.
«Звільни мене хоч на дещицю од ваги цієї!-
Блага віслюк.- Докона вона мене сьогодні».
«Ти ж створений на те, щоб спину гнути!»-
Проіржав лошак і цвьохнув того з усієї сили.
Віслюк згинався нижче й нижче...
Раптом заточивсь і впав на всі чотири.
«Оце так на!Такий покірний був трудяга»,-
Господар над небіжчиком схилився.
«І безвідмовний !»- додав лошак із гіркотою.
«Ну, що ж: тепер тобі судилося везти за двох».
Знехотя лошак підставив свою ледачу спину.
P.S.
Як часто вдача непокірна
Стає нам тягарем подвійним.

Ненавиджу зубні сни –
тягучі, як жуйка,
невблаганні, як мама –
проси-не проси – тягнуть за руку,
впирайся-не впирайся – відкрий ротик,
жахіття дитячої стоматполіклініки,
навіки записане на жорсткому диску пам'яті.

Від полуночі до світанку
блукати довгими коридорами сну,
шукати за дверима, з-під яких сяйливою краєчкою пробивається світло –
виходу шукати, тебе шукати, себе шукати,
розхитувати язиком –
розхитуватись над прірвою –
взад-вперед, взад-вперед,
один, другий, третій - взад-вперед –
і витягувати тремтячими пальцями самотужки,
і в кулачок збирати – один-другий-третій
білі_аж_сині – зуби втраченої мудрості.

- Бери, мишко, зубчик кістяний, та принеси мені золотий,-
примовляю до себе,
і миші йдуть на голос, і щурі йдуть на голос,
йдуть і йдуть на голос
навіть без калинової дудки.

А до ранку – повнісінькі жмені зубів у обох руках –
сію ними, як білими квасолинами, весняну грядку –
чистенькі, рівненькі, ані крапельки на них, один до одного
(були зуби немудрі – буде квасолева зупа, думаю,
а ще – добре, – тішуся через сон, – що без крові вирвала,
мама казала, що зуби скривавлені – гірка втрата попереду).

...Мовчки сію – бо порожні ясна – як склеп обвітрений.
І не відкрию рота, ніколи вже не відкрию рота –
бо там залишився однісінький
корінний
скривавлений
зуб Любові,
який я нізащо не заміняю
на жодне щуряче золото.

7.4.2010

соком алое
серце лікую
серце - надвоє
наче
заплаче
всує
плакати дуже
нині даремно
нині - байдужа
надто
занадто
чемна

Дві одиниці,
Зболено-самотні,
Зустрілися на зламі
Злих епох.

Поміж сердець,
Затиснутих в лещата,
Веселка заіскрилася.

Удвох
Вони долають сумніви
І страх.

Свободу
Дарує їм не простір
І не Бог,
А біль,
Душею змелений на прах.

У їх словах
Уже немає відчаю,
Та ще з тюрми
Не вилупився
Птах.

2011

тремтить пальмове листя,
що це йому діється? -
щойно зеленіло,
а вже й жовкне,
щойно жовкло,
уже й чорніє.

а верба пригадує,
дивується,
полохливо їжить котики.
і так день за днем,
рік за роком...
_

сьогодні встелятимуть землю
листям пальмовим, .
а завтра його топтатимуть.

розпинатимуть,
щоб Воскрес.
Воскресатиме,
щоб розіп’ятим бути.

день за днем,
рік за роком.

усміхнеться верба котиками -
забудуть гілки,
що листям пальмовим
зналися.
писанки писатимуть.

зійде сонце,
утре сльози воскові.

і настане Третій день,
як мовлено.

Що за свято це? Скільки тут людей!
І хтось радо йде назустріч їм всім.
Невже ж Божий Син?
Невже ж Божий Син?
Невже ж Божий Син?
О, Єрусалим...

Вже осля везе Його із гори,
А довкола люд шану воздає:
Їде Божий Син!
Їде Божий Син!
Їде Божий Син!
О, Єрусалим...

І стелять Йому одежу свою,
Пальмове гілля, зелену траву.
О, це - Божий Син!
О, це - Божий Син!
О, це - Божий Син!
О, Єрусалим...


Славне місто це: О, Єрусалим!
Як побачив Він - заплакав за ним.
Плаче Божий Син!
Плаче Божий Син!
Плаче Божий Син!
О, Єрусалим...

Через кілька днів йтиме шляхом цим
Із тяжким хрестом, і ці ж люди - з Ним.
Ти - не Божий Син!
Ти - не Божий Син!
Ти - не Божий Син!
О, Єрусалим...

Із криком "розпни" гнатиме юрба,
І славу Твою покриє ганьба.
Терпить Божий Син!
Терпить Божий Син!
Терпить Божий Син!
О, Єрусалим...

А тепер цей люд Господа хвалить:
"Осанна Царю " - перед Ним кричить.
Хвала, Божий Син!
Хвала, Божий Син!
Хвала, Божий Син!
О, Єрусалим...


Хто за кілька днів змінить так їх всіх?
Що примусить їх вчинити цей гріх?
Він же, Божий Син!
Він же, Божий Син!
Він же, Божий Син!
О, Єрусалим...

Він Свою ж Любов виявить до них.
Жертвує Себе ради цих малих.
Бо Він - Божий Син!
Бо Він - Божий Син!
Бо Він - Божий Син!
О, Єрусалим...

***
Та це ж - Божий Син!
Та це ж - Божий Син!
Та це ж - Божий Син!
О, Єрусалим...

2002р.

Щоб не тремтіть над збіжжям,
Скупердяй продав його,
А золото узяв та й закопав в садку.
Удосвіта вставав і милувався блиском,
Молився, мов над дитятком мати.
Був певен, що пори такої ніхто не бачить.
Та не всі спали. Злодіяка вистежив його,
Відгорнув криївку та й забрав усе.
«Ой лишенько! Що за напасть така?
Із Креза став я найбіднішим з бідних!..»-
Такий-от лемент розбудив сусідів.
Дізнавшись про що йдеться, порадив
Котрийсь із них: « Кинь камінь в яму!»
Щосили пожбурив потерпілець каменюку.
«Поглянь, що сталось з каменем отим».
«Лежить собі на дні та й годі...»
«Отак і золото твоє лежало досьогодні».
P.S.
Над золотом не колінкують і не скніють,
А якомога вигідніш пускають в дію.

Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не тиждень.
А як проснувсь, звівся на всі чотири,
Потягнувся й розпростер навсібіч шпичаки.
«Добродію, вві сні ви призабули, мабуть,
Що в гостях. Не дома. І не одні до того ж.
Негоже так беззастережно хазяїв колоть».
«Прикро мені вислухувать таке.
Здавалося, що хазяї ми всі отут.
Якщо ж гадаєте, що вам я на заваді
І разом нам незмога жити далі,
То хоч-не-хоч шукайте інше місце.
Печера ця мені так до вподоби...»
І дикобраз знов смачно захропів.
P.S.
Аби не вигнали з своєї хати,
Кого впускаєш, треба добре знати.

Удосвіта
Так і не заснувши
Довго хлюпати воду
На очі
Повні битого скла
Серпанком сльози
Умиті

Повторювати
Народжені вночі
Фрази-чуття
І взяти аркуш
А потім згадати
Що чорнило
Висохло геть…

Притулити
Холодну долоню
До зламаного ребра
І відчути
Шарпання
Ніби близьке
Іржання

Незвіданою дорогою
Триматись у сідлі
Та спіймати
Вухом коня
Промінчик сонця
Не спіткнися
Гривастий!

2011

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірша смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.
P.S.
Як сам потрапив у халепу,
Громаду всю тягнуть туди не треба.

Ми бачимось надто рідко, щоб зватись друзями.
Наші зустрічі надто довгі, як для простих знайомих.
Вітер за північ шарпне золотаве пасмо
Твого волосся. Тебе вже чекають інші
Ті, хто вбачає у тобі блондинку фарбовану.
А потім стогнуть - звиклим до сурогатів
Не по зубах щось справжнє... Вони зникають,
Ти не помітиш, ти вже будеш далеко.
Променем. Звуком. Я тішу себе не часто
Що ми розуміємось. Це як малюнки наосліп.
Я і не знаю, якими вітрами долі
Тебе прибиває. Твоя траекторія руху
Позаорбітна, а часом - позажиттєва.

Та твої вірші часто заходять до мене,
Коли вже вкотре тебе не застануть вдома.

Чому не разом ми? – Не можу я сказати,
Але у Бога я прошу одне –
Щоб ті стежки, що розійшлися швидко
Знайшли той шлях, щоб час вернуть назад.
І може справили б ми помилок багато,
Яких чимало так у нас було!
Й настала мить –
Яку чекаю з нетерпінням
І стали б разом знову ми навік!!!


2007

серпанки придбала на три літа…
по-сестринськи шепочуться груші
або море цикорію синє – мені, Боже, дай
або хусточку неба: краї – мрії
фіалки в ньому скупалися дівчатами
напередодні рясного дощу

по світі так тихо вечоріє
що супокій іде навшпиньки до сусідів
дихає кішкою попід вікнами
і кольорами пирогів із древлянської печі

а коли мама співає про волю –
слова викочуються дукатами
течуть соком голубої берези-стрічки
тричі моляться до поля і зникають
у такому золоченому серпанку
який малюватиму три літа…

2011

Он покорен любви
и у Него хорошее телосложение.
На теле Его благоприятные знаки.
Его тело прекрасно, великолепно.
Очень сильное тело Его.
Шеснадцатилетним юношей выглядит всегда.
Его речь очень искусна.
Он хорошо знает различные языки.
Он правдив. Его украшают приятные слова.
Он очень образован, весел и влиятелен.
Он очень разумен и лукав.
Он искусен во всем.
Он благодарен, ибо
Он твердо убежден во всем.
Он знает, как поступать
в различных ситуациях.
Он в повелениях священных Писаний
разбираеся при всех обстоятельствах.
Он чист и неполебим.
Он подчиняется Своим преданным.
Он владеет Собой и снисходителен Он.
Он серьезен и склоненен к раздумиям Он.
Он честен во всех Своих делах.
Он великодушен и религиозен Он.
Он великий герой и милосерден Он.
Он почтителен, ибо сведущ во всех вопросах.
Он мягок. Он скромен.
Он защитник душ, вручивших себя Ему.
Он освободитель и друг преданних Ему.
Он покорен любви.
Он Сам и все,
что с Ним связано,
во всех отношениях благоприятно.
Он самый могущественный. Он знаменит.
Он предан всем живым существам.
Все поклоняются Ему.
Он привлекателен для всех женщин.
Он неравнодушен к Своим преданным.
Богатствами всеми исполнен Он.
Он верховный владыка
Он обладает всем благородством.

Все эти качества,
представленные в ничтожном количестве,
можно обнаружить в человеческой жизни,
когда они абсолютно духовно свободны
и находятся в своем изначальном состоянии.
Но в Нем присутствуют
во всей полноте они.
Здесь качеств пятьдесят,
а есть еще четырнадцать.
Вот они: Он всегда пребывает
в Своем изначальном состоянии.
Он всеведущ. Он молод и свеж.
Он вечно испытывает блаженство.

Он обо всем осведомлен
и является господином всех совершенств.
Помимо этих пяти, есть еще пять качеств,
которые в духовном мире проявлены:
Он обладает непостижимыми качествами.
Он способен поддерживать бесчисленные вселенные.
Он - семя всех воплощений.
Он одаривает убитых Им врагов
наивысшим совершенством.
Он является самым привлекательным
из всех личностей, достигших самореализации.
Всего шестьдесят и вот
еще особых четыре качества:
Он способен являть удивительные игры.
Он в совершенстве владеет искуством
трансцендентальной игры на флейте.
Он обладает вечной юностью.
Он обладает ни с чем
не сравнимой личной красотой.
Таким образом, Он имеет шестьдесят качеств,
а Она имеет двадцать пять,
но и ими может даже
Его своей воле подчинять.
И о Ее качествах расказывать?
-О да, мой Гуру. Благодарен Вам весьма.

2011г.

Минуле моє, Господи,
повстало на мене.
І гріхи мої женуть мене.
Немає розради
в справах моїх,
а діло рук моїх
не радує.
Почуй, Господи,
зітхання грішника
і стогін щоранку.
Бо день настає,
як згадка про скоєне,
про неправду,
що її вчинив.
Не залишай мене,Господи!
Сине Божий,
милосердя даруй мені!

Якось обабіч річки лев і селюк ішли.
Щоб скоротить дорогу, розмову завели.
Про діток говорили, про види на врожай,
Про те, як гарно жити, про пекло і про рай.
Немов вода у річці, так бесіда текла,
І легшою дорога обом тоді була.
І, може б, так скінчилась оця приємна путь,
Якби не довелося враз левові почуть:
«Гадаю я, добродію, що Богові миліш
Не ви, чотириногі, а простий чоловік».
І хоча сонце гріло, і птаство не вгавало,
Взаємності у бесіді немовби й не бувало.
«Що не моя це вигадка, а тільки правда щира,
Ти краще подивися на долю цього звіра:
Геракл, у світі знаний, от-от його задушить.
Не варто говорити, хто тут і справді дужчий».
«Та вгомонись нарешті і перестань базікать,-
Реве вже спересердя тут лев на чоловіка.-
Якби хтось з наших ліпить був також годен,
Тоді б отой Геракл твій був, як і лев, насподі».
P.S.
Гідне лиш осуду й зневаги
Базікання про переваги.

Дві служниці молоді на горищі спали.
До роботи їх будив посланець од пані.
Ще надворі не світа, а когут горлатий
Раннім співом виганя працювати в хаті.
І дівчата порішили скрутить півню шию.
«Отепер-то поспимо!»- мудрагелі раді,
Та не знали, що їх снам стане на заваді.
Не почула пані спів, встала опівночі
Та й полізла на горище урвать сни дівочі.
І відтоді, як не спить стара господиня,
То давай дівчат будить замість свого півня.
Р.S.
Так буває і в житті (а не лиш у вірші):
Заміряєшся на краще, а вийде на гірше.

На ярмарок батько із сином віслюка ведуть.
Міркують, скільки вторгувати вдасться.
«Дивіться, що за дурні!..
Замість їхать обоє чимчикують...»-
Котрась з дівчат кричить до подруг.
Ось син - на віслюкові, а батько – далі пішки.
«А що я вам казав: ніхто вже не зважа на вік,-
Мов докір, долинає з гурту чоловіків.-
Сидить на віслюкові лобуряка молодий,
А батько мусить трудити ноги...»
На землю скочив син і батька підсадив.
«Погляньте, добродії, на цей ось сором,-
Дивується котрась із молодиць.-
Вітчим це, мабуть, а не батько...
Дитина ж ледь волочить ноги!»
Тільки-но в’їхали у браму міста,
Як вершників спиня сторожа:
«Ви що, не чули про новий закон:
Не їздить верхи, а догоджати слід тварині?
Штраф заплатіть і віслюка далі несіть!»
Зв’язали висловухого і на жердині вносять.
А на мосту - сила-силенна люду.
Тільки побачили цю незвичайну трійцю,
Вже не сміються, а регочуть так,
Що аж хапаються за боки.
Віслюк, що до сільської тиші звик,
Перепудивсь і почав борсатись щосили.
Мотуззя обірвав та й шубовсть у воду.
Чорторий одразу бідолагу закрутив,
А з ним – і сподівання селюків.
P.S.
Якщо будеш слухать всіх,
То заробиш лиш на сміх.

подарувати тобі годинника?
ти ж не вмієш обирати час для зустрічі
що ти взимку робив, сни дивився?
зараз хтось обіцяє увімкнути в небі опалення
настрій теж би повинен поповзти доверху
ба навіть стрибнути
але зранку я заходжу до кухні, а ти вже там
сидиш на широкому підвіконні
якось так граціозно між старою попільничкою та смішним кривеньким кактусом
запалив мою останню цигарку
почуваєшся як удома
а я тепер, навпаки, трохи чужий
бо вчора мені наснилося літо
і як я тебе упізнав?
ти ж був значно меншим
таким собі воронятком з перебитою лапкою
що ж, залиш мені трохи диму
так ось ти який, Смутку
будьмо знайомі

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...
P.S.
Туга за онуками
Усе тугіше в’яже моє серце.

Меркурій якось захотів дізнатись,
Чи ще шанують його люди.
В подобі подорожнього
Майстерню скульптора обходить.
«Скільки просиш за оцю ось річ?»-
Вказав він на Юпітера погруддя.
«Ніхто, повіриш, не бере. Віддам за драхму».
«А та огрядна молодиця?»
«Юнона? Ще дешевша...»
В якомусь закутку знайшов Меркурій і себе.
«А скільки мав би заплатить я
За цей ось симпатичний образ?»
«Не торгуватимусь, якщо пристанеш на таке:
Плати за перші дві скульптури,
А третю забирай задарма».
P.S.
Найкращою оцінкою та буде,
Що не від себе йде,- від люду.

Квітка
вміє чекати
сонця, тепла...
зіпнеться,
зважившись, на стеблину
і струменить у небо
впевнено і нестримно.

Квітка
вміє хотіти
крапель, дощу...
листочком
втримає перші роси -
в неї сліпучий промінь
зранку води попросить.

Квітка
вміє любити -
о не зривай!
відчуєш:
падатимуть в долоні
сльози її зірками -
лагідні і солоні.

розумна залізяка
що плазує поверхнею чужої планети
длубає тамтешній ґрунт рухана майкрософтівською програмою
або інша залізяка
що її закинуто в найдальші загумінки Всесвіту
і яка загубивши радіохвилю з Землі
стане звичайним сміттям −
чому вони такі рідні для нас
ніби частинки наших тіл у несусвітенних далях?

ми вболіваємо за них
переживаємо кожну мить їхнього існування
ладні пишатися ними бо вони –
наші
земні
ЛЮДСЬКІ посланці!


...і тим часом відмовляємо в праві зватися людиною
старцеві що жебрає на сусідній вулиці
2004