сурогатное прошлое,
исписанное, испрещённое,
избитое до косточек
в горле.
сонное.
забытое в лунности, бедности
безысходности.
давай раздобудем смелости
в мелочи межсезонности?
(2011)

Під павутиною думок
Струмок мелодій Страдіварі,
Бульвари й бари, барви міст
І містика іконних граней.

Мов гравій висипано тут,
Густий вінок, похмурий Глоба,
Обачно витерта сльоза
Туга, як смик чи кінський волос,
Що сушить голос.

Лиш скрипка тіла
Хотіла повз долоні в ранах
У ранок.
В пам'ять.
У пісок…

Потік життя міліє швидко.
І видно з дна його найбільше
І найгірше…

Певно,
Чужа дорога не веде
Ні в рай, ні в пекло…

Летіти треба по струні,
Бо у житті, як на вікні:
Напишеш пальцем і зітреш…

А може, й ні…
А на стіні
Висить холодне тіло скрипки,
Під павутиною бажань
Сховавши чардаш.

2002

ЗАВИДУЮ
/ проза жизни/

Я белой завистью завидую,
Двум молодым - идут, обнявшись,
Украдкой целуясь, во взгляде растворяясь,
Я белой завистью завидую,
Двум пожилым - беседуют тихонько,
И руки жилистые гладя, улыбаясь...

И горько стало на душе, слеза упала -
Я чувств любви не испытала,
Тоска и грусть меня, сковала,
А сердце льдинкой стало - заледенело все…
Радости общенья я не получала,
И ласковых, и нежных слов, увы - не знала...

Так дни за днями шли, бежала вдаль дорога...
Туманной, серой мглой закрыта жизнь была,
И солнца луч не проникал, не согревал, не освещал…
Надежды он к счастливой жизни - не подавал.
Я всматривалась в темноту - увидеть лучик света,
Хотя бы отблеск на горизонте жизни.
О, Боже! Скажи на милость - Как мне быть?
Как дальше жить, кого забыть?
Не видеть, слез не проливать, забыться и уснуть...
Так, что же умереть – жить не желаю я - Да нет!
Поднялась, правда, поздно я, но есть желания -
Судьба моя – дай счастья, не отвернись, ты от меня…

Бог сказал: «Проси - Я дам судьбу тебе твою».
- Чего ж тогда я ною и скулю?
И вдруг мне солнце улыбнулось,
Луч света в душу заглянул мою,
А сердце встрепенулось, забилось, отогрелось...
Льдинка превратилась в словесный ручеек,
Что с сердца льет и льет, душа поет!


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11106261678

Потяг, мов течія,
Яка несе:
Кому дівчину, лелечиху,
Кому хлопця, лелека,
А мамі – серцебиття,
І не важливо куди він їде
Туди
Чи звідтіля.

Солнце-ваятетель, свет мудрый твой,
Яркими лучами Ты меня укрой.
Солнце несущее жизнь, растут силы Твои во мне,
Чтобы освободить заключенную в нас Вечность-
Это задача моя на Земле,
И чтобы вернуться Домой,
Надо найти путь в собственное сердце

На восходе у Солнца-Дитя,
В поисках Нового, сил мудрости прошу,
Пусть они во мне умножатся,
Ты младенец, что на восходе родится
И помагаеш талантам всем раскрыться.
В утро наростает энергия Твоя,
Ты Солнце-Брат сильней становишся,
В Жизни все кипит и спорится -
Твоей мощью мое дело полнится.
В полдень, Ты Солнце-Отец
Своими руками-крыльями Любви
К цели меня приведи -
К вершине пика Божьей силы.
Ты Солнце-Мудрость после полудня,
Сила и стойкость в Тебе,
С нежностью тепла души
Мой труд лучом Добра освети,
Дабы достиг(ла) я цели Пути.
На закате, Ты Солнце-Предок Бытия
Силой мягкой одари любя,
Чтобы мой сосуд Души во благо миров
Наполнился белоснежным огнем Матери Мира.
Да будет день мой красотою,
Песнью действеной Любви, Мира и Радости!
2011г.

Повітря пахне
свіжим молоком…
Коня хмар загнали.

Солі мішок віз на собі віслюк.
Річка попереду. Ввійшов у воду
І посковзнувсь на камені. Упав.
Підвівсь. Та що це – нема мішка?
Ні, мокре щось таки на спині.
«Еге,- гада віслюк.-Вода в поміч мені».
Пригадав трудяга ту пригоду,
Як віз уже із губками мішок.
Не спіткнувсь – у воду впав зумисне.
Не захотів одразу встать, чекав,
Що й цього разу станеться колишнє.
Та хоч-не-хоч треба вставать.
Сіпнувсь...Удруге... Втретє...
Не те що встать, а дихати вже нічим.
Словом, віслюк невдовзі потонув.
P.S.
Хто випадок узяв собі за норму,
Той йде, мов по містку хисткому.

Мой словно Бог парит
Твоя природа так упрямо-нежна
В сугробах я ли не был никогда?!
Не заносилась ли твоя душа
Ее негой туманно-снежной?
Глаза твои ли не сводились в образа?
Слезливой, бесконечной и безбрежной
Не видела ты там сама себя… А я - увидел…
В солнце, вне дождя, но все таки с зонтом
Уходишь ты куда то с фронтом,
Я - в окружении, ни зги не пророним…
Но знай. Что Даль – не там, она – не с горизонтом,
Даль скрылась у меня давно внутри.
*я.киев

add me to ur matches list.
make me be another one in ur hundreds and hundreds
of pretty silly little girls
beliving that one day it will be their turn to get a smile from u
and a few sweet words of another lie,
and without any hope to meet u in person.
proud and agressive, selfish you,
who doesnt need any constant her,
as u can easily have different one every night,
without any promises and commitments.
though u'll get tired of it some day,
take a bottle of expensive whiskey,
lock urself at ur expensive but lonely and uncosy
apartment, but not home,
and drink it till u lose ur mind and forget everything.
and the next day u return to ur routine,
meet another drunk pretty bitch for sex,
take her to ur place and without saying a word
have another hot but still lonely night.
then again and again repeat the same scene,
till u feel sick and fed up with this all,
but still have no willing to get that very one
who will cure ur heart and make ur life different.
its all ur fault.
u're just too chicken-hearted stubborn fool.
its all ur fault.

2011

А роки летять, мов кулі,
Менше вже кують зозулі –
Скоро тіла насолоду
Старість висмокче до дна.

Скоро зморшками пооре
Наші душі, наші мрії,
Наші весни, мов повії,
З іншими підуть у ніч.

Скоро згаснуть наші ранки,
Стануть шторами фіранки,
Зорі – краплями вина.

Тож цілуй мене негайно,
Хай нам буде нині файно,
Хай кохання не мина.


2000

РОЗДВОЄНА ДУША

Жовтогорячі чорнобривці,
Посходили в моїм саду,
Хто їх посіяв я не знаю,
Та їх мов скарби бережу.

Вдихаю запах, мов євшану,
Що колись бранця повернув
В свою країну незабутню,
Він там це зілля пригорнув.

Ось так і я, з розбитим серцем
Шукаю ліків, щоб злучить
Ці дві країни житєдайні.
Та чи ж я зможу двох любить?

Одна країна , моя мати
Вдихнула душу у мене,
Друга країна приютила
І тут пливе життя моє..

Мабуть так житиму до смерті,
Цвістиме у душі розмай,
Я пригорну чужу країну ,
Кохатиму ж лиш рідний край.

Зимно дихає вітер…
Скло
побачило.

В голубому небі
хмарина вежу будує…
Білий кінь до принцеси скаче.

моє серце розкреслене цеглою по асфальту
дитячими класиками
хтось кидає пляшкові уламки у моє єство
бажає утілків мрiй незагаданих
сонячній рибці
чи перехресткам шляхів
і байдуже
куди вони летять
у яку з частин розкреслень потраплять
адже усі ці класики
риби
потонулі кораблі у сивих заплетах доріг
кровоносних судинах мого невічного двигуна
моїх немічних світо-рожево-бачень
заплющених очей
удар
удар
удар
тиша
білими босоніжками
кедами
шузами
тавруєш зізнання-замінниками
тіло і душу мою
б'є - значить любить
Бог любить мене
та чому ж часом
коли йде дощ
фарбунки стікають брудними пацьорками
мене розмиває
змиває доленосні накресли мого тіла
мов мапові позначки окремих фрагментів світів
класики зникають
пляшкові уламки теж
діти ідуть
кленолистом-падолистом у хворі аорти
захлинаюсь
задихаюсь
цното-асфальт
та прийдуть і інші
землі круговерти
не мають спинятись
хтось колись цеглою знову накреслить
можливо,тебе,мій небесний проектний фанатик
на місці минулих
на просохлому за ніч мапо-доле-асфальті
адже ж
людство
то всього лише
сукупність циклічних ігор
богів у класики

2011р.

Була година Часу - Люди купалися в РАЮ,
Вони жили в Гармонії Любові континента МУ.
Бог, їм дарував Життя - вічності нектар, та,
трапилося лихо і багацько з них
втратили цілющій дар.
Є Христос, але, не розуміють люди суті,
що Він Є, в кожному - Душа Світу у плоті.
Один Христос, це макове зернятко божої якості в людях -
Єдиний Великий Космічний Розум - це МИ.
Тисячоліття шляху лишились ген в далині,-
у людства під ногами
І більшість з них кружляють по колу омани,
Знову і знову блукають в снах туману,
Істину святу перевертать дриком догори.
Христос Божий, істиний і чистий,
Стоїть перед лицем кожноґо - це той
кого всі ми славимо,
А славимо ми Бога, Він з нами,
В наших душах кожної миті життя.
2011рік

за законами жанру
щоб стати крутою дівою ще й поеткою
я мала би бути схожою на Жанну
чи Анну чи Ліну чи хоча би дружити зі Свєткою
цілуватись з тобою плюючи в Сену
перевертати гондолу горлати пісні у Венеції
смажитись до непристойності на пляжах древньої Греції
виходити в астрал коли закінчився алкоголь
і шукати поміж солоних скель лукаву посмішку Алголь

та я не вживаю алкоголю не спокушаюсь лукавим
єдина моя згубна пристрасть - надто міцна кава
у мене природньо відбілені яблуком зуби
нема силікону а-ля Анджеліна у губах
не пахкаю кальяном укупі з іншою трутизною
і не ламаю крила ганяючи за крутизною
нема у друзях онлайн фейків Коельо ані Борхеса
не шепочуть услід "це та сама…
кажуть вона трохи поетеса"

зате коли я попросила "скажи що я хороша бо я зараз розплачусь"
ти написав "знай ти найкраща"

08.06.2011

Зубами здираєш із губ
Осіннє листя
Забутого поцілунку…
Серцю зимно стає.

Життя, неначе гойдалка, прив’язана до місяця.
Час хилитає маревом уявність перемог.
Перемололи вересень з кістлявими горіхами
І зброя попід стріхами вже проситься… Та Бог,
Напевно, відвертається від поклику козацького,
Батрацького мрійливого – вхопитись за шаблі.
Блищать медалі скривджено фальшивими монетами,
Бо все, за що давали їх – лишилось на війні.
Позбавленими вибору, до подвигів привченими
«Чеченами», «душманами», «бандерами» були.
Буяли і буянили. Безбожними законами
Вростали у агресію, мов кулі у стволи.
А стали непотрібними. Загрозою для спокою.
Лишилися самотніми у натовпі питань.
Прощальний вітер осені ще грається медалями,
За далями зухвалими мовчить акордеон…


2011

Що сила й спритність не вічні.
Старезний лев знав цю істину.
Нічого не вполював цар на обід,
Натрапив на віслюковий слід,
На спільні лови просить його піти.
Склав цар план,і хитромудрий і простий:
Він біля печери стане, наче вартовий.
Віслюк всередину прожогом вскочить
І зробить все, що тільки схоче.
Так воно й сталось, як лев звелів:
Віслюк стрибав, гримав, ревів,
А лев хапав, хто із печери вирвавсь,-
Всіх до одної дер і їв.
Упав на землю і тут же захропів.
Віслюк знесилений тоді з печери вийшов,
Бо ж там од кіз одні бурубляшки лишились.
До лева підійшов навшпиньках. Кашлянув.
«Ну, що тобі, причепо?»- лев позіхнув.
«Та я б не проти бодай одненьку попросить.
Хай і поганеньку... Вибився ж із сил...»
«Перетрудився? Мабуть, правду кажеш.
Я хоч і знав, що ти в печері скачеш,
Зізнаюсь, сам не на жарт злякався.
За труд такий бери, що там зосталось».
Посмоктав віслюк, що лев порозкидав,
А ситий лев, знов у дрімоту впав..
P.S.
Хто в спілку із нерівнею вступає,
Той, як-то кажуть, облизня спіймає.

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

Стулити фіранки
І двері засунути,
Втерти сльозу і знову
Тісто замішувати.

Димом розлуки
Вичахне безмовно
Репнутий коровай.
Ніхто не узнає…

2011

Мудрість і знання Христа
відкриваються,
коли розумію - Він це Я.
Для плекання щастя в житті
мені ясність думок важлива.

Життя - це благословенный дар Отця.
Любов и краса - вино Чаші Грааля,
Воно радість дарує всім людям,
бо напій любові Христа - вічне Життя.

Чом Ви, Мамо, на квіти так пильно задивились?
Дивлюсь, як на пелюстках зморшки з’являються.
А навіщо Вам це?
Бо не можу їх бачити на твоєму чолі.

город ночной умывается нитями дождя
в душе благоухает радость - тишина
в тишине приходит ясность ума
и рождается чувство смирения.

спадает занавес илюзий реального
открывается в небе окно истины Счастья
магнитом Любви Космического Христа оно
возносит феерверком Пламя Великого Центрального Солнца.

маяки во тьме духовной зимы
те кто сотворен из космической пыли
они включили мне свет во тьме
Боже! Твой блудный сын возращается к Тебе.
2011г.

В ранковiй медитацiї пульсу ,бездорiжжя вчорашнiх думок здається приречено випадковим. Сьогоднi я знову ладен сперечатися з власною упевненiстю,чи конкурувати з iлюмiнацiєю райдуг. Розвiнчанi моїм безсонням мрiї як пластилiн пiд гарячими пальцями що давно уже непiдкорюються iмпульсам почуттiв.Саме через це, назвивай мене своїм пiдкаблучником... коли не можеш коханим,і я ним буду,навiть якщо для цього доведеться покласти своє серце пiд кирзовий чобiт самоошуканства.Я ж кохаю тебе....кохаю....недосяжну,глибоку...вростаючу корiнням в це терпке весняне небо,щоб напитися вiчнотi.

Такого ще не було на білім світі:
Комар із левом надумав битись.
«Що твоя сила - кігті та зуби,
А перемога моєю все-таки буде!»
Лев і не зуздривсь, як щось впилося
У його ніздрі, що без волосся.
Забувши сан і горду породу,
Став роздирати цар свою морду.
Ревом могутнім лев аж заходивсь,
Та комара ніяк не знаходив.
Кров’ю заюшений, ледве живий,
Лев од безсилля лежить у траві.
«Я переміг найсильнішого в світі!»-
Трубить комар і злітає за вітром,-
І потрапля в паукові сіті.
P.S.
І в перемозі треба міру знати,
Аби чиєюсь жертвою не стати.

мовчали золочені пугачі
край тиші
дудлили воду з неба
Десна з перлівницями
ходила журавлеві за куму
розкішна
наче до Дону

а десь узліссями
зі мною
трава-тимофіївка шелестіла:
дочку-кульбабку
за чужого парубка віддавала
рушники ночі вишивала
…сон-травою…

2011

Я – дитина!
Домалював фантазії роги
й злякався.
Напевне дитина.

Я – юнак!
Домалював фантазії обличчя
й закохався.
Напевне юнак.

Я – молодий!
Домалював фантазії ноги
й заблукав.
Напевне молодий.

Я – дорослий!
Домалював фантазії кулак
й стійко терплю її побої.
Напевне дорослий.

Я – старий!
Домалював фантазії роги
й регочу з неї.
Напевне старий.

Де край у полонини?
Там, де вівці перелічені?
Де край у полонини?
Там, де небо хмари до смерек припинає?
Де край у полонини?
Там, де зорі росою вмиваються?
Де край у полонини?
Там, де вітер із бескиду вовком виє?
Де край у полонини?
Там, де сопілку гуцула чути!

Одягла сина у вишиту сорочку,
Спровадила до нареченої,
Сіла, а голка й досі руки коле...

він один –
на всі часи моєї батьківщини –
маленький каганець на ланцюжку в холодній келії.
і ріка, в яку не входять двічі,
з моєї цифрової епохи
сплавляється його ґнотом
в безчасся.
у світлі проступає силует того, хто пише.
потай заходжу,
щоб притулитися щокою до його рукава
і трохи побути вдома.
час – це ілюзія: ввійти в його келію легше,
ніж натиснути Enter на моїй клавіатурі.
бачу, як пробігають його пальці
вздовж аркуша з записаними світами і долями,
придивляюся, щоб знайти серед них наше місто.
я певна – воно тут.
над ним надсадно чадять зорі,
тільки язичок свічки біля очей писця
горить рівно.
– ця робота колись закінчиться? –
питаю, коли він підіймає лице, щоб вмочити перо.
– а це вже вам вирішувати…
і я озираюся туди, де зупинився його погляд:
ріка, в яку не входять двічі,
тече з минулого в майбутнє
надією усіх, хто не вижив…
він знову схиляється писати,
і віск з його свічки
мельхіоровими сльозами, воскресаючими зорями
і кров'ю наших трагічних братів
тонкою цівочкою
збігає на мій стіл.

С буквы Е начинаются пищевые добавки,
и содержат в себе они
числовую кодировку смертельной опасности.
Печать разрушительной дьявольской силы-
катализаторы Е в физическом мире.
Человека ДНК подвергается деструктивному влиянию извне
и он становится неустойчивым психически вполне.
В сиянии реклам - Без ГМО,
Илюзия сластей рук прогреса зла,
Идет технологическая интервенция генотипа человечества.
Интуитивно чувствовать - дар и крест,
Ибо здоровый образ жизни - Божий перст.
2011г.

Те, кто имеет право знать,
Ищут знания, чтобы суть познать.
Прекрасен миг озарения мне -
Изумительный дар Природы принять.

Мысли, это моего Храма волшебство и
Божье дитя в горах голубых рождено.
Быть достойным звания -Человек,
Экзамен ему - чистотою мыслей творить Добро.

Крест в круге - символ планеты Земля.
Мне уборка завалов внутри и внешняя.
Твою волю исполняю я Боже,
Подарок мне - голубая роза Сириуса.

Звездный пируэт мысли в Пути -
Всегда во всем в любви.
Мой "Путь ученичества здесь и сейчас"*,
Все мы участники Космической игры.

2011г.

Вітер у тополях.
Келих неба з пір’їнами хмар
і літаком –
лише як малим парашутиком кульбаби,
легким і прозорим.

Час перетворюється на дольку прозорого мармеладу в моїх долонях.
Імена та пейзажі з минулого йдуть за водою,
їм немає більше місця під цим сонцем.

Склепіння
з зелені, блакиті, сірої
невизначеності каміння і визначеності ріки, –

зліва воно наповнюється лунким звуком потяга,
потім позаду,
потім стихає…

Вітер шумить у кронах
і вода по камінню тече.

2008-2010
© На березі моря, 2011

Настраждалась жінка з п’яничкою своїм.
Не діяло: «Побив би тебе грім!»
Порадив хтось: «Аби позбутися біди,
П’яного на цвинтар одведи».
Так вона й зробила.
Сама неподалеку сіла.
І ось як почало світати,
Спросоння чоловік почав кричати:
«Де я? На якому світі?»
«На тому!»- йому одвітом.-
Принесла тобі щось попоїсти...»
Та долинає відти не голос каяття
За вщент спаскуджене життя,
А те, що дрожем всю її пройма:
«А бодай чвертки оковитої нема?!»
Р.S.
Щоб вік з п’яничкою не вікувати,
Ліки Любові слід частіш вживати.
Та щоб і пильність стояла на сторожі:
Що, скільки й з ким коханий пити може?

* * *
Туга за тобою – березнева повінь,
що набирається сил
під пористою кригою
днів без побачень.

І виривається – ніби розламує вафлю,
і в стрімкому потоці проносяться
уламки порожніх годин,
коли був без тебе,
клаптики аркушів,
на яких не написано твоє ім’я,
спогади про доісторичну пору,
коли не знав,
що таке – туга за тобою.

2009

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
І тут рибина,
І там рибина.
Та чайка уподобала собі кита.
Сіла на нього, та й дзьобає потроху,
А чи з’їсть?

Кит пливе морем.
Випускає фонтани.
Співає свою пісню.
Але щось його муляє.
Озирнувся, аж то чайка
Спину дзьобом длубає.
Пірнув кит на глибину.
Піднявся на поверхню,
А чайки немає.
Знову пливе,
Знову фонтани випускає,
Знову пісню співає,
А спину ще більше муляє,
Чайка ж бо з неї нечисть збирала?

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
Там рибину спіймає,
Сям рибину спіймає,
А все свого кита виглядає,
Який би не пірнав!

На твоєму весіллі
Гори додолу втоптали,
Черевики подерли
І росою їх напоїли.
На твоєму весіллі.

Ти, калино,
Намистини червоні
На груди лебедині
Зронила,
А одну намистину,
Та й за пазуху.
На твоєму весіллі.

Віддай, пастуше, ягня,
Віддай, небо, зірку,
Щоб не забувала
Пара молода,
Коли гірко.

На твоєму весіллі
Дівчата сльозами діл поливають,
Щоб пилюка за ногами не бралася,
Коли коломийка тобі коси заплітає.
На твоєму весіллі.

А ти така молода, як ягода неспіла,
Не поспіла, та й стемніла,
Уже коштувати можна,
Кому солодко,
А кому гірко.

На твоєму весіллі
Роси, як сльози,
А сльози,
Немов житом посипано
На довгу дорогу
Гірку.

Кам’яні сади
без застиглого сторожа,
який знайомий
із місцевими примарами…

Сонце випалило більше знаків,
ніж існує звуків,
бо дієслова до історії
перманентні…

Кам’яні сади не цвітуть,
щоб їхні сліди не вистежили
людомудри із лупами…

Стеблини-антени трав
транслюють музику цикад…

Життя записане на волосині,
що летить по вітру…

Щось не спиться мені і не вчиться...
Екзамен на носі, кіт на колінах
Своїм імям проклятим
Память гвалтує мою.
А тепер мені треба багато котів!
Чи собак, мишенят, злотих рибок,
І їх всіх, як людей, називати.
Люди йдуть - а тваринки лишаються.
А як здохнуть - то чорт уже з ними.
Все ж краще, аніж назвати
"Історією" кошеня,
І першого червня
З вікна його викинуть,
Регочучи дико при цьому.
(А за тиждень в Маат просити прощення,
І знову історію клясти.)
Краще хай мале тільце,
Не в міру пухнасте,
Відлежить на моїх колінах
За всіх тих,хто там мав би лежати.
Хай долонь моїх любощі прийме
Замість тих,хто згордивсь їх прийняти.
Хай мурчить і зігріє
Замість тих, хто подяки двох слів
Докупи зліпить не спромігся
Й тепла його на одного, як видно,
Ледве хватає.

2011

Вірую
у єдиного Бога-Вітця,
Вседержителя і Творця
усього, що є небом
для нас і землею,
що є в межах буття й за межею.
У єдиного
(Непереможного)
Іісуса Христа,
Господа,
Сина Божого.
Сина Світла від Світла
і Істини Сина
від Істини,
що за сутністю Бог,
як від Бога єдина Дитина.
Народженого,
а не створеного,
ще раніше за всяких віків
від Отця.
Ради нашого ж порятунку,
сподіваннями нашими змореного,
у один із днів
народженого
як людина
тут
від Духа Святого й Марії,
що незаймана сутністю дії.
За Пілата розп'ятого
нас ради.
І страдавшого
без пощади.
Погребенного і воскреслого
за Писаннями третього дня.
І возшедшого потім на небо,
і праворуч від Отця
посідаючого Своє місце,
щоб судити зі славою
згодом
впертих
тих, хто житиме (поки що),
й мертвих.
Його Царству не буде кінця.
І у Духа Святого,
Господа,
Животворящого
з вічності й простору,
від Отця виходящого.
З Отцем і Сином разом
пошанованого пророками,
говорившими в унісон
від Нього.
У Апостольську Церкву Святу.
І дотримуюсь єдності хрещення
задля прощення власних гріхів.
Воскресіння по смерті чекатиму,
сподіваючись віку
оновлених днів.


Господи! Змилуйся...
Не покинь.
Амінь.

12.06.2011

Старий ґвалтівник доживає на своєму сідалі.
Він нічого не може згадати,
Бо яка пам'ять у півнячого мозку?
Навколо походжають молоді курочки
І викликають якісь почуття,
Що не мають відображення в минулому.
Він не потрібен нікому,
Навіть у борщ непотрібен.
Залишається безглуздо кричати в простір
І поринати в олійний сон.

наш закат, облокотившись
на бледнеющий горизонт,
засыпает потихоньку.
ему видится, как сквозь сон,
наше ждущее темноты
и уставшее за рассвет,
не боящееся остыть
нежелание знать ответ.

мы настроены решительно.
поднебесное общежитие,
называющеесь "земля"
будет знать теперь: я твоя.
будет видеть теперь наши руки
и терпеть наши голоса.
мы теперь не умрем со скуки.
мы теперь как два колеса
одного велосипеда,
едущего на закат.
мы теперь как одна планета,
на ней - вечноцветущий сад.

не забыть бы вот только выйти
на своей остановке. эй,
парень, ты меня, что, не слышишь?
выходи из ума скорей!!

2011

Мовчиш?
Мовчи.
Карай мене мовчанням.
Вихлюпуй біль у простір самоти.
Я не відчув би прірви під ногами,
Якби не ти.

Якби не ти, я не відчув би й неба
Під крилами.
Не зміг би так зрости
У розумінні вічного й земного,
Якби не ти.

Розбите серце точить німота,
Зникають зорі днів, немов у кухлі
Вуглини почуттів.
Сумна
Одна
Перегортаєш сутінь.

Пробач мене.
Прости мені.
Мовчи!
Не треба слів просіяних,
Промитих.
В мовчання безмір корені пустив
Кришталь
Розбитий.

Але я вдячний Богові за те,
Що ти на світі є.
Зі мною.
З іншим…

Твоє ім'я солодке і святе
Займає нішу
У пантеоні вічних почуттів,
В сузір'ї Муз, що їх торкнувся геній.
Але невже окрилена любов
Мовчить
На сцені?

Мовчиш?
Мовчи.
Тримай безмежну паузу.
Але в мовчанні я
Помру
Не зразу.

То краще вже,
Неначе кулі в скроню –
Від слів твоїх
Себе я не бороню.


2011

Із темряви з’являється пітьма,
Лише на мить, чи, може, на пів миті.
А потім світло – так несамовито
Змінило світ і я побачив враз:
Єство речей, людей і зелень зела.
Ви уявить не можете собі
Моєї радості, мого благоговіння:
Я бачу світ, що сотворив Господь!
А що про Того, Хто мене змінив,
Розверз пітьму і врятував від ночі.
То я не знаю, що сказати вам,
Достойні, я не знаю, що сказати.
Я знаю тільки те, що бачу вас,
І бачив Того, Хто зцілив мене,
І знаю, що в Господнє він ім’я
Дав зір мені, бо Він людина Божа,
Він є Ісус, Ісус Давидів Син.
Бо той, хто чинить добре перед Богом,
Той дійсно може бути тільки Божим,
Від нього Бог повік не відвернеться,
Як батько не відвернеться від сина.
А Він мав владу, наче Божий Син.