Он покорен любви
и у Него хорошее телосложение.
На теле Его благоприятные знаки.
Его тело прекрасно, великолепно.
Очень сильное тело Его.
Шеснадцатилетним юношей выглядит всегда.
Его речь очень искусна.
Он хорошо знает различные языки.
Он правдив. Его украшают приятные слова.
Он очень образован, весел и влиятелен.
Он очень разумен и лукав.
Он искусен во всем.
Он благодарен, ибо
Он твердо убежден во всем.
Он знает, как поступать
в различных ситуациях.
Он в повелениях священных Писаний
разбираеся при всех обстоятельствах.
Он чист и неполебим.
Он подчиняется Своим преданным.
Он владеет Собой и снисходителен Он.
Он серьезен и склоненен к раздумиям Он.
Он честен во всех Своих делах.
Он великодушен и религиозен Он.
Он великий герой и милосерден Он.
Он почтителен, ибо сведущ во всех вопросах.
Он мягок. Он скромен.
Он защитник душ, вручивших себя Ему.
Он освободитель и друг преданних Ему.
Он покорен любви.
Он Сам и все,
что с Ним связано,
во всех отношениях благоприятно.
Он самый могущественный. Он знаменит.
Он предан всем живым существам.
Все поклоняются Ему.
Он привлекателен для всех женщин.
Он неравнодушен к Своим преданным.
Богатствами всеми исполнен Он.
Он верховный владыка
Он обладает всем благородством.

Все эти качества,
представленные в ничтожном количестве,
можно обнаружить в человеческой жизни,
когда они абсолютно духовно свободны
и находятся в своем изначальном состоянии.
Но в Нем присутствуют
во всей полноте они.
Здесь качеств пятьдесят,
а есть еще четырнадцать.
Вот они: Он всегда пребывает
в Своем изначальном состоянии.
Он всеведущ. Он молод и свеж.
Он вечно испытывает блаженство.

Он обо всем осведомлен
и является господином всех совершенств.
Помимо этих пяти, есть еще пять качеств,
которые в духовном мире проявлены:
Он обладает непостижимыми качествами.
Он способен поддерживать бесчисленные вселенные.
Он - семя всех воплощений.
Он одаривает убитых Им врагов
наивысшим совершенством.
Он является самым привлекательным
из всех личностей, достигших самореализации.
Всего шестьдесят и вот
еще особых четыре качества:
Он способен являть удивительные игры.
Он в совершенстве владеет искуством
трансцендентальной игры на флейте.
Он обладает вечной юностью.
Он обладает ни с чем
не сравнимой личной красотой.
Таким образом, Он имеет шестьдесят качеств,
а Она имеет двадцать пять,
но и ими может даже
Его своей воле подчинять.
И о Ее качествах расказывать?
-О да, мой Гуру. Благодарен Вам весьма.

2011г.

Минуле моє, Господи,
повстало на мене.
І гріхи мої женуть мене.
Немає розради
в справах моїх,
а діло рук моїх
не радує.
Почуй, Господи,
зітхання грішника
і стогін щоранку.
Бо день настає,
як згадка про скоєне,
про неправду,
що її вчинив.
Не залишай мене,Господи!
Сине Божий,
милосердя даруй мені!

Якось обабіч річки лев і селюк ішли.
Щоб скоротить дорогу, розмову завели.
Про діток говорили, про види на врожай,
Про те, як гарно жити, про пекло і про рай.
Немов вода у річці, так бесіда текла,
І легшою дорога обом тоді була.
І, може б, так скінчилась оця приємна путь,
Якби не довелося враз левові почуть:
«Гадаю я, добродію, що Богові миліш
Не ви, чотириногі, а простий чоловік».
І хоча сонце гріло, і птаство не вгавало,
Взаємності у бесіді немовби й не бувало.
«Що не моя це вигадка, а тільки правда щира,
Ти краще подивися на долю цього звіра:
Геракл, у світі знаний, от-от його задушить.
Не варто говорити, хто тут і справді дужчий».
«Та вгомонись нарешті і перестань базікать,-
Реве вже спересердя тут лев на чоловіка.-
Якби хтось з наших ліпить був також годен,
Тоді б отой Геракл твій був, як і лев, насподі».
P.S.
Гідне лиш осуду й зневаги
Базікання про переваги.

Дві служниці молоді на горищі спали.
До роботи їх будив посланець од пані.
Ще надворі не світа, а когут горлатий
Раннім співом виганя працювати в хаті.
І дівчата порішили скрутить півню шию.
«Отепер-то поспимо!»- мудрагелі раді,
Та не знали, що їх снам стане на заваді.
Не почула пані спів, встала опівночі
Та й полізла на горище урвать сни дівочі.
І відтоді, як не спить стара господиня,
То давай дівчат будить замість свого півня.
Р.S.
Так буває і в житті (а не лиш у вірші):
Заміряєшся на краще, а вийде на гірше.

На ярмарок батько із сином віслюка ведуть.
Міркують, скільки вторгувати вдасться.
«Дивіться, що за дурні!..
Замість їхать обоє чимчикують...»-
Котрась з дівчат кричить до подруг.
Ось син - на віслюкові, а батько – далі пішки.
«А що я вам казав: ніхто вже не зважа на вік,-
Мов докір, долинає з гурту чоловіків.-
Сидить на віслюкові лобуряка молодий,
А батько мусить трудити ноги...»
На землю скочив син і батька підсадив.
«Погляньте, добродії, на цей ось сором,-
Дивується котрась із молодиць.-
Вітчим це, мабуть, а не батько...
Дитина ж ледь волочить ноги!»
Тільки-но в’їхали у браму міста,
Як вершників спиня сторожа:
«Ви що, не чули про новий закон:
Не їздить верхи, а догоджати слід тварині?
Штраф заплатіть і віслюка далі несіть!»
Зв’язали висловухого і на жердині вносять.
А на мосту - сила-силенна люду.
Тільки побачили цю незвичайну трійцю,
Вже не сміються, а регочуть так,
Що аж хапаються за боки.
Віслюк, що до сільської тиші звик,
Перепудивсь і почав борсатись щосили.
Мотуззя обірвав та й шубовсть у воду.
Чорторий одразу бідолагу закрутив,
А з ним – і сподівання селюків.
P.S.
Якщо будеш слухать всіх,
То заробиш лиш на сміх.

подарувати тобі годинника?
ти ж не вмієш обирати час для зустрічі
що ти взимку робив, сни дивився?
зараз хтось обіцяє увімкнути в небі опалення
настрій теж би повинен поповзти доверху
ба навіть стрибнути
але зранку я заходжу до кухні, а ти вже там
сидиш на широкому підвіконні
якось так граціозно між старою попільничкою та смішним кривеньким кактусом
запалив мою останню цигарку
почуваєшся як удома
а я тепер, навпаки, трохи чужий
бо вчора мені наснилося літо
і як я тебе упізнав?
ти ж був значно меншим
таким собі воронятком з перебитою лапкою
що ж, залиш мені трохи диму
так ось ти який, Смутку
будьмо знайомі

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...
P.S.
Туга за онуками
Усе тугіше в’яже моє серце.

Меркурій якось захотів дізнатись,
Чи ще шанують його люди.
В подобі подорожнього
Майстерню скульптора обходить.
«Скільки просиш за оцю ось річ?»-
Вказав він на Юпітера погруддя.
«Ніхто, повіриш, не бере. Віддам за драхму».
«А та огрядна молодиця?»
«Юнона? Ще дешевша...»
В якомусь закутку знайшов Меркурій і себе.
«А скільки мав би заплатить я
За цей ось симпатичний образ?»
«Не торгуватимусь, якщо пристанеш на таке:
Плати за перші дві скульптури,
А третю забирай задарма».
P.S.
Найкращою оцінкою та буде,
Що не від себе йде,- від люду.

Квітка
вміє чекати
сонця, тепла...
зіпнеться,
зважившись, на стеблину
і струменить у небо
впевнено і нестримно.

Квітка
вміє хотіти
крапель, дощу...
листочком
втримає перші роси -
в неї сліпучий промінь
зранку води попросить.

Квітка
вміє любити -
о не зривай!
відчуєш:
падатимуть в долоні
сльози її зірками -
лагідні і солоні.

розумна залізяка
що плазує поверхнею чужої планети
длубає тамтешній ґрунт рухана майкрософтівською програмою
або інша залізяка
що її закинуто в найдальші загумінки Всесвіту
і яка загубивши радіохвилю з Землі
стане звичайним сміттям −
чому вони такі рідні для нас
ніби частинки наших тіл у несусвітенних далях?

ми вболіваємо за них
переживаємо кожну мить їхнього існування
ладні пишатися ними бо вони –
наші
земні
ЛЮДСЬКІ посланці!


...і тим часом відмовляємо в праві зватися людиною
старцеві що жебрає на сусідній вулиці
2004

Країно рідна, земля моя безкрая
Доки носитимеш тавро своє без слів.
Як довго ще копатимуть могили,
Коли ж ти вже покажеш свої сили,
Спиниш наругу, щоб кров не пила зграя,
Чому ховаєш свій священний гнів.

В могилах крик, неспокій душ забитих
Благають пімстви за своє життя,
Яке скосили вороги народу,
Забрали честь і гордість і свободу.
Вони ж лягли не приєднавшися до тих,
Які вели народ на хрест розпяття.

Вожді керують, вдягнувши маску волі,
Паплюжать лан і ясні твої зорі,
Загнали люд в чужі краї у рабство
Й немає кари за таке нахабство,
Оправдують себе, що то повії
Шукають легкого життя і долі.

Коли ж ти, Господи, введеш свої закони
Щоб задзвонили справжні волі дзвони ,
Щоб люд не їхав в рабство на чужину,
Вкладав знання в свою рідну країну
Щоб квітло поле, й золотилася пшениця,
Родинним щастям повнилась скарбниця.

Їхала до столиці. Вже майже тиждень небо застелене брудними хмарами і безперестанку з нього люрить дощ. Ще декілька кілометрів мокрої траси і ось воно!
Тут вже небо таке як треба: яскраво-голубе, яке буває тільки весною. Де-не-де висять білосніжні хмарини чудернацьких форм. О! Ось між двома рядами асфальту встелилась ціла доріжка першої весняної трави. Така салатова, блискуча, соковита...вже сиджу і уявляю, як виходжу з машини і босими ногами проходжу по тому живому килимі...так вже хочеться лягти на ту траву, закинути голову і милуватися небом...
І тут вчасно включився здоровий глузд. Як нормальна людина уявить собі таку картину: лежить якась прибацана тьолка серед дороги і тупо втикає вгору!
Просто відкриваю вікно і на повні груди вдихаю свіже, щойно промите дощем повітря.
Так я вперше відчула весну.

2011

до точки назначения я, в принципе, держалась молодцом.
но рухнула, убитая, придя.. благо, прикрыть успев лицо.

паниковал невидимо мой мальчик-"здОрово", за барной, весь в делах..
но как-то слишком ощущается растерянность в его больных глазах.

свои не поднимаю. я терпение калю железным: -"чай".
он делает (без сахара, зеленый, как мы любим), весь в отчаянии.

и хочет же спросить, "в чем дело, милая?", но слишком уж несмел.
на отраженьи в зеркале свое лицо я вижу - точно мел.

и хочется ж сказать ему, о чем в оцепенении доржу.
но нет же. я боюсь его еще быстрее потерять. молчу.

ты скоро очень будешь там, где солнце, лето, очень далеко.
а я все в те же степи. промолчу. тебе чтоб было уходить легко.

2011

После долгого зимнего сна пробудилася природа.
Садовник в минуты уединения с ней молвил:
"У меня есть мечта".
Взяв посох "Вера" и суму "Смирение"
Отправился в далекие края...
Путешествуя много лет, он осознает,
Что туда, куда прыйти он хочет,
Он все-таки прийдет.
Садовник в Пути увидел сад,
А в нем церквушка.
Двери открыты. Решение принято: войти.
В церквушке тишина. Горит свеча.
Взгляд сквозь пламя свечи открывает книгу Жизни.
Слышны вибрации лепестков-колокольчиков Божьего Храма.
Легкое головокружение и Пустота...
Ангел шепчет ему :"Отдай все: высоты,
Что именованы Бесконечным Светом,
И глубины, называемые Бесконечной Тьмой.
Тебе ведомы и несчастья других людей,
и их одиночество, неудачи и разочарования,
Преследущие большую часть человечества".
И садовник преклонив колени благодарит Бога:
"Спасибо Тебе, Господи, за Жизнь и Свет:
Обильные, полные и свободные,
За совершенные и безграничные богатство и власть,
За безусловную свободу".

В саду белым снегом гвоздики.
Все, что казалось сложным,
Стало простым и милым,
Когда двое единят свои духовные силы.
Дорога легка, и дверь в церквушку Гора
всегда открыта.
Мечты сбываются.

2011г.

сила виру кип’ячого чаю
на орбіту виводить заварку
що сідає на дно
наче зір і планет вагота

я сиджу над горням
як всевишній над створеним світом
випиваю свій роздум ковтками
гарячого із шрі -ланки

майя випили з чаш пізнання
до двох тисяч дванадцяти років
і розтовкся горщок
до фатальних мов гріх пірамід

хто череп’я збере
припасує докупи уламки
і надію віллє посолоджену вірою душ

незбагненний зорить
понад вангами глобами майя
розкладає вогонь
аби випекти глеки нові

не жахаюсь кінця
всі бо люди приходять до нього
та боюся аби мою суть
чашник божий повз посуд новий
не пролив у провалля ковзке

Фантазія витворює картини
Такі прекрасні, які малює лиш вона,
Захоче, зробить з тебе дивну фею,
Наллє у келихи сріблистого вина.

Часами ти летиш мов птах стокрилий,
А потім жайворонком станеш в небесах,
Знайдеш безсмертя і набравши сили,
Впадеш стрілою на свій рідний дах.

І мило так і любо у затишку,
Заглянеш у забуте вже вікно,
Знайдеш своє дитинство і минуле
Оте життя,що буйно так цвіло.

Фантазію не всилі зрозуміти,
ЇЇ якось не хочеться й спинить,
Бо без фантазії реальність почорніє
І серце жайворонком у небо не злетить.

Вечоріє, а в душі вже ніч.
Куди не глянеш самі потвори,
Вони підкрадаються і хочуть знищити мене.
Нема нікого, хто б приніс мені хоч крихітку розради.
Здається рухнула земля
І забирає мене в пропасть безвиходности.
Ось я лечу у ту незнану глибинь болю і тривоги.
Хочу молитись, та слова молитви пусті і не доходять до Бога.
Питаю себе, за що така печаль?
Чим провинила я перед Господом ?
Де ж ти Боже? Пригорни , допоможи мені.
Все лежить в тумані. Шукаю в минулому промінчик сонця
Та чорна хмара закрила все небо.
А може моє минуле було лиш фантазією,
А сонця ніколи й не було.
Дорога мого життя це була просто мрія,
Бажання того чого в світі нема.
Біль і розпука, розривають серце,
Убивають решту моєї доброти.
І моя душа стає така ж чорна, як і ця ніч,
Вона безпощадна і хоче мене проковтнути назавжди.
Господи, поверни лице своє до мене.
Дай мені відчути теплоту руки твоєї

Зморений, ліг чоловік у ліжко,
Та не спромігсь заснуть одразу.
Спів солов’їний повернув у юність,
Коли із милою простоював до ранку.
«Будь-що в своїй господі
Слухатиму солов’я щоночі!»
І ось співун у клітці.
Надходить ніч, а відти - ані звука.
«Ти що, охрип? Чи сердишся на мене?»
«Ми, солов’ї, не можемо співать в неволі».
«Тоді я порішу тебе і покладу в пиріг».
«Який з мене наїдок. Відпусти
І я тобі утричі кращу пісню заспіваю!»
«Ну, якщо так, то вилітай на волю!»
І ось уже на груші чарівник.
«Почни ж нарешті свої дивні трелі!»
«Ні, не співатиму. Натомість за ласку
Дещо на майбутнє передам як раду:
Не покладайсь на те, що обіцяє бранець!»
І соловей в місцину іншу полетів.
P.S.
Не все, що звикло вільно жити на природі,
Має невільником буть у твоїй господі.

Усміхнулося сонце,
Задзвеніла сяйвом берізка,
Наче Богом цілована.*

27.03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

---------
Іцхак Перельман (1945) – ізраїльсько-американський скрипаль-віртуоз, диригент і викладач.
Пабло Сарасате (1844-1908) – знаменитий іспанський скрипаль і композитор.Його називали «царем скрипалів.
Голда Меїр (1898-1978) – прем’єр-міністр Держави Ізраїль (1969-1974).
Яша Хейфец (1901-1987) – скрипаль-віртуоз, що почав давати сольні концерти уже в шестирічному віці. Сучасники називали його «королем скрипалів», а Бернард Шоу сказав, що гра Хейфеца «спростовує аксіому, що в цьому світі нема нічого довершеного».
Ріхард Штраус (1864-1949) – німецький композитор епохи пізнього романтизму, уславився симфонічними поемами й операми. Видатний диригент.Деякі джерела свідчать про його незмінну аполітичність і відсутність будь-якої співпраці з нацистами. Інші – вказують на те, що Ріхард Штраус мав високу службову посаду в Третьому Рейху. Що композитор не був антисемітом, як це утрадиційнилось серед колишніх в’язнів концтаборів, свідчить хоча б те, що він дружив зі Стефаном Цвейгом, а також робив усе, щоб його невістка-юдейка уникла участі своїх одноплемінників.

Найвища у лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.
P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Птахи - це риби неба
Риби – птахи моря
вони пливуть навстріч
І перевтілюються при зустрічі
а тоді риби летять у небі
птахи пливуть у морі
і так до безкінечності
аж поки не вигорить колір
і не стане одне Сяєво безсмертне
*

За диптихом Павла Білика "Відображення", 50х100.

Я вранці гарний склав рядок,
Про мрію і палке кохання.
А вставити його не міг,
До мого віршу,
Та надвечір, нарешті вставив,
І у цьому, рядок той дуже допоміг.


2011

Когда люди наполнят любовью сердца,
Знания придут, откроются Духа врата,
Ведь мы - духовно бесконечные существа.
Каждый решает сам для себя:
Время пришло для меня
Увидеть Первообраз в себе - Христа.
Вижу я Христово Кресло Вознесения.
Каждый, вступающий на Путь Добра,
Всегда помнит заповедь: "взяв Учение Бога
Бескористно отдаю Тебе себя,
Ибо Праведной Стезьою ведет Твоя рука".
Есть в мирах такие, кто скажет:
"Учение это меня не касается".
Но те, кто наполнен любовью,
Они, уверовав, захотят исправится.
Отстранят из жизни все ненужное,
Всю глупость празднества и скверномыслие.
Людям сохранить своих детей дано
Чистотою мыслей - фундамент будущего Нового.

2011г. 7 Апреля

Ручейки весенними улыбками журчат.
Стайки дружных воробьев-чирикалок трубят:
Весна-красна, раскошная коса
К нам с Радостью благой пришла.

2011г.

...а ми просто безпомічно стояли і дивились, як котиться в прірву все те, що кувалось роками. Не роблячи й кроку заради спасіння.
Як роботи.
Неусвідомлюючи втрати, що потім буде виїдати нас зсередини, наче хробак. Будемо гордо заповнювати ту порожнечу іншими людьми.
Будемо грати в щастя.
Натягувати фальшиву усмішку при зустрічі і далі безглуздо тинятись по світу, не відчуваючи з іншими того, що було лише між нами.

2011

Так минається пора
із найдовшим іменем, що не промовиться,
з голосом, що не затихне,
з деревом, що не прокинеться
і ніколи не помре.
Північним вітром огинаються
передчасно пробуджені дзвіниці
і кажуть,
що завтра буде велике свято,
чи це голос, який не затихне,
каже, що нічого не зміниться.
Так минається пора,
яка не взяла собі нічого,
крім деревесного сну
із горобцем на кожній повіці,
міцнішого за будь-яку смерть.
Це північний вітер
кришить цеглу дзвіниць на обрії,
чи це курява очі січе
і не минається?

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

Уподобав якось лев доньку лісникову
І відтоді позабув, що то жить в спокої.
Почвалав у дім красуні, просить її руку,
Та не віда, що батькам завдає лиш муку:
Хоч і цар лев серед звірів, а доньці не пара,
А відмовиш – в хижака наготові кара.
«Бачиш,- батько відказав жениху спроквола,-
Наша донечка наразі тендітна і квола.
А у тебе ж пазурі і зуби великі...
Як їй доведеться жити з таким чоловіком?..»
«Розумію,- лев сказав.- Та щоб бути любим,
Пазурі всі обітну і вирву всі зуби!»
Як сказав, так і зробив. З неймовірним болем
Шкутильга, а чи й повзе лев наш до любові.
Ось і хата лісника. Сумирний і тихий,
Стоїть лев перед дверима. Не чекає лиха.
А воно кийком озвалось. Удруге й уп’яте...
Позабув лев і про біль, миготять лиш п’яти.
І відтоді вже ніхто у звіринім колі
Не тривожив лісника своєю любов’ю.
P.S.
Якщо любові справжньої нема,
Щоб не чинив ти,- все дарма.

(М.М. Дякую, Тобі ;)

Твої слабкі руки
не спинять буревію та повені,
але міцно обійматимуть дитя.

Твій тихий голос
не пересилить волання натовпу,
але співатиме колискову щовечора.

Ти не зможеш змінити
ані світу,
ані людства,
лишень вбережеш його від загибелі.

Маленька жінко,
не настановляй себе на великі перемоги,
бо велич твоя
у дрібних щоденних ділах.

***
я вдивляюся в свої очі
вони відчужені від мене
вони древні і печальні
а все тіло сміється
та ще волосся
нескінченною хвилею часу
спливає по плечах
на груди на стегна
*

Вот почему мы не просто молим Бога
внять нашим призывам о помощи,
но и просим Его,- знающего сокровенное,-
услышать безмолвный плач нашей души.
Мартин Бубер

Не позволяй душе лениться,
Чтоб воду в ступе не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь.
Николай Заболоцкий

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Потрапила раз куріпка хтозна як у сіті
І блага мисливця її відпустити:
«Змилуйсь, любий!Я такая іще молоденька.
Та ж і дома виглядає мене стара ненька...»
Просьбу, може б, цюю сокольничий вволив
Та й випустив бідолаху на вольную волю,
Якби вона для певності не сказала хлопцю:
«В твої сіті приведу я куріпок із сотню.
Знаю, як їх піддурити, щоб тобі вгодити...»
«Так оце ти так од смерті хочеш одкупитись?
Ні, не вдасться, негіднице, тобі підла зрада.
Покарать за зраду – для мене відрада!»
P.S.
Нема ганьби на світі гіршої,
Як волю добувати смертю інших.

Стоїть церква Гора на горі,
Гніздечко на маківці їі.
Яєчко в тому гніздечку,
Ластівочка на крихті-яєчку.
З маківоньки вона спогляда,
Далеко-далеко бачить вона:
Дев'ять парубків побралися,
А десятий парубок вінчаєтся
І силу дев'яти вінча.
Стоїть на горі церква та,
Твердинею стоїть церква Гора віка.
Не забудеш кого любиш,
Кого любиш не розлюбиш.

2011р.

До крапельниці калини
Підключена українська душа
Від знемоги зціляти
Зневажену правду
І від лейкоцитів високих брехні
Очищати сумління слабе

Пісенні рядки
Про цілющу властивість
Червоного дива землі
Немов терапія високого духу
Ладнає проломи у мурі
Свідомості блудних синів

Жертовною кров’ю
Насичений кетяг огнистий
Холодні долоні снігів обпікає
І в сиву морозяну ніч
Палає надією сонячних днин ярових

Поникнуть дуби явори клени буки
Покриються млою заплакані верби вночі
Зміцнятимуть душі і стомлені руки
Калини корчі

05.04.11.

Іще б з годину ліс додивляв би сни,
Якби його не розбудило лев’яче ревіння.
І покотилося із краю в край oдне і те ж:
«Що сталося? На кого розлютився цар?
Яка нещасного чекає кара?..»
А все було так просто, по-сімейному:
Лев захотів поцілувать левицю.
«Одчепись! Од тебе тхне, наче з помийниці!..
Знов дудлив самогон з ведмедем?..»
«Та що ти?.. Хай скажуть радники.
Баране,- лев заревів,- скажи одверто,
Невже смердить у мене з рота?»
«Лев, мабуть, бажає знати правду,-
Баран подумав і сказав: «Так царю».
Схилився вовк над мертвим бараном,
Гадає, що не варто говорити правду:
«Ваша величність, Ваші вуста -
Весняні квіти запашні!..»
Лев на шматки роздер улесливого вовка.
«Ну, а що ти повідаєш нам, мудрагелю?»-
Немов мокрим рядном, накрив лев лиса.
«Відкрийте, будьте ласкаві, рот», –
Наважився по хвилі радник
І взявся чистить левову пащеку.
«Так що, смердить чи ні, скажи ж нарешті!»
«Царю, – прокашлявсь лис, – захворів я.
Голова макітриться. Не знаю, на якім я світі».
«Ну, якщо так, то йди собі лікуйся!»

P.S.
Шляхом кружним, та все ж потрапить
Незмінна правда й до сатрапа.

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

Просыпается вся Земля - это Весна!
Вокруг уникальный, волшебный мир - Природа многомерная.
И в росте желание - быть счастливым:
Проявляется суть человека - его природность изначальная.

Единство свое с Природой познается,
Когда каждый человек в поиске всегда.
Ищет, пока не встретит мудрость,
В гуще опыта он встретит себя.

Престолом - ясно зеркало Хрустального Христа:
Чистота мысли, слов и дела - Природы животворящий злак.
- Это корни Господни и Владыки живота.
Во веки да будет так!

2011г.

***
посміхаюся - день прийшов
і розгорнув у мені
структури існування
нашої незнищенності
стиснені у краплі мого тіла
беззахисного і вразливого
*

Колись, коли од рабі Нахмана я був далеко,
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалиму,
Я був наївним і гадав, що потім
Побачу, прочитаю, послухаю, зустрінусь..
Роки громадили слухняно cподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана з хлопчиськом:
-Йоселе, а чи на небо ти дививсь сьогодні?
-Ні, ребе. Нема часу. Іншим разом...
-Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Бо все ж мина на цьому світі...
P.S.
Не знаю, чи Йоселе збагнув оті слова,
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не глянувши на небо.
А я насмілився та й підійшов до Ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Відтоді ношу з собою напуття його:
“Завжди живи в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки”.

Я зголоднів, як пес
За пестощами добрих слів,
За матюками вірних друзів
І не повірите мені
Коли знайдете слово,
Яке цідилось з неба,
Спливало ринвою лукаво
І капало, як падло
До урядовців "божих"
Без каяття, молитв...
Нащо те слово! -
Є ж брехня солодка...
О, всемогутні, наче зорі
Прийдіть, слова, сьогодні-
Завтра буде пізно.

19-02-11

Цап якось пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».
P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Березовий сік м’якенький,
Мов личко немовляти.
Шкода, у пластиковій тарі
Він губить себе і когось.
Довго ліфтами, лабіринтами
Пробивався він до світла.
Хотілось йому заглянути
У вікна листочків,
Як сонце пестить їх гай,
Та хтось виламав двері
І він опинився у пластиковому капшуку.
Яка гидота - мутне хрустке чудовисько,
Що любить шумовиння й мух!

Колись, розказувала мати,
А їй ще старіші,
Ходили вони до сонця в гості
І хоча дехто вилітав за пролом,
То опинявся в дубовім добротнім збанку.
Ще казала мати, що берізки
Закохувались у дубків.

Коли сік ще не народився,
А був лише вологою землі,
Насадили люди березовий гай,
Бо полюбили пити його силу.
А чому б і ні ?
Сік м’який лагідний,
Ще й до того трохи лікар.
У співдружності із лимоном,
Барбарисом, шипшиною, кмином
Він - взагалі – супермен.
Заради людини він не боїться
Вилетіти за двері звичного ритму життя,
Де пантрує пластикова епідемія,
Випробування вогнем.

Спроба урятувати бодай одного
Від каменю в нирці,
Піску в лабіринтах єства,
Чи просто від спраги
Вмираючу плоть,
Може краща за вікна листків,
Що показують світ безконечний
Березовій гілці заплаканій соком…

03.04.11.

- Ти хочеш світла?
- Ні, бо я зросла в темряві.

- А багатств хочеш?
- Ні, бо це лише примара.

- А може, чуєш, дам тобі ... краси?
- Ні, це непотріб! Інше щось даси.

- А може? ... Так! Тобі потрібна сила!
- Ні, не потрібна. Там вона безсила.

- Ну добре, мабуть, дам тобі я славу.
- Не хочу, бо її увесь час мало.

- Не розумію: чого хочеш... Може мрію?
- Забрати мрію в тебе не зумію.

- Тоді заради чого ти прийшла?
- Хіба не знаєш!? Дай мені життя!

Божевілля у яке граюся
Ще грам і заповнить усі дірки всередині
Випалені твоїми очима
І рештками присутності відсутньої
Перехиляться ваги
Розсипляться думки
Розлетиться пір’я
Розіллється полин

Просто бути і йти - як мало в порівнянні
Закривати дірки дорогами і дешевим обманом
Голосними фразами, коли волієш довго мовчати
Місяць малювати, коли не можеш до нього докричатися

Ще грам божевілля
Чи забути
Про завтра
Перехилюю ваги
Гублю крила
П’ю каву
Полинами пахне.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...
P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Трансформери.
Ми вміємо легко змінювати форму.
З ніжних на дратівливих.
З солодкого на солоне.
Барикадуємося герметичними сталевими переборами
зісередини себе
як не можемо зовні...
І до найважливіших, найпотребовніших
Відсіків
не відкриваємо доступу так просто
навіть самим собі...
Натомість
докуповуємо собі складові частини:
автомобілі, мікрохвилівки, телефони...
щоб надати своєму тілу додаткових функцій
аж до міту про несмертність,
мовляв, цим автом
рейсуватимуть ще мої діти,
а може й онуки...
Серця наші втомлені постійними перетвореннями
часом невитримують...
що вже казати про мізки...
По колу, з солодкого на солоне...
Трансформери.
Декого з нас видають
ланцюги, тунелі, штанги, кільця, зубці
у вухах, у бровах, в губах і деінде...
Декого - металеві нотки у мові, обертові рухи
та інші речі...
Але на загал нам доволі добре
вдається маскуватися,
і не всім відомо
Що насправді посеред нас ще живуть
СПРАВЖНІ Люди.

05.08.09

Доросле кошеня згорнулось в клітці,
Відкрився гаманець сліпих утрат.
Розсипали мішок іскристих вад,
Зима втекла, заплутавшись у сітці…
А за маршрутом холод вже на сході,
Морозить серце втомленим полям.
Розтавший сніг землі я не віддам!
Сховаю у собі – він буде в моді…
Нова сторінка чорна – білі букви,
В натяжку нерви, казка помирає.
З одним крилом і ангел не літає!
Тепло прийшло, не чую ані звуку…

Карають тих, хто підло убиває,
А хто ж тебе, любове, покарає???

Так і живемо,
Хоч всі Америки давно вже відкрито,
Епоха мандрівників і мрійників давно відійшла в минуле,
Ми рвемося в дорогу і на край світу,
Знаючи, що земля таки кругла,
Не молимося черепахам і атлантам,
Щоб добре тримали небо і землю,
Ми хочемо відкривати себе в собі,
Когось в собі, себе в комусь,
І думаємо, що спроби наші вдалі,
Ми люди- відкривачі
Залишається щодня відкривати блиск очей навпроти
І переливання снігу, по якому ходили тисячі ніг.

скільки б я не ховалася
до вечірнього неба – наздоганяв
скільки би не мріяла кохати –
утомлювала собою правду
саме тому зробилася
солодко-квітковою відьмою
(мої пальці відшукали корені мандрагори
і запросили до шкіри
пахощі фіалкової землі)

тепер чи не кожної гіркої ночі
на довгій зеленій мітлі
перев’язаній метеликами
літаю до кучерявого міста Кия
зупиняюся на білому боці Місяця –
п’ю каву з цикорієм
розливаючи на спині вічності
лукаве молоко

космічні пси
вилизують збігані п’яти
бо в мене справді розкішні ноги
утішні стегна
і я вигойдую ними не дідька
(було би банально)
ні – високовольтні лінії світла
(знаю як топиться
шоколад у твоїх очах)

у мене під подушкою десять коханців
а під вікном одинадцять заздрісників
за столом – тринадцять друзів
під серцем – дев’ять місяців

це я пригубила Трою і взяла Єрусалим
змія спокусила яблуком
а яблукo персами Єви
і навіть вигнана з нашого раю
нагадуватиму
інкрустовану тишею яблуню

це століття влаштувало мені перфоменс:
а я у змові з мережкою
ношу плащі поверх дощу на голе тіло
фетешизую зелене плаття до червоних панчішок
улещую шию небесною хусточкою
облизую губи на показ мало не до півсвіту
і ламаю олівці чверть на вічність

а завтра приколю собі до комірця
черепашку
візьму на руки їжака-вуханя
у гаманець – розрив-траву
і прийду назавжди до тебе на побачення
з купель...

ти будеш відчувати стигмами зими
суглобами осені
яка медова
твоя непосидюча доросла дівчинка
як їй хочеться
бути милому терпкою свободою
і чужому
довіку солоною невідомістю
як неможливо сумно дивляться її очі
в темні чашолистики
твоїх онімілих зіниць

ти нічого не вдієш із нею з собою
з оповідачами – перебендями – юродивими
ця притчева казка триватиме вічно
(але ж якось я тебе
тихше тиші просила –
не слухай!..)

2011