Быть почти всегда спросонок,
Не владеть собой ничуть. -
Начинаем жизнь с пелёнок.
Эх бы вспомнить эту жуть!

Жизнь в шестнадцать - небылица
С приглашеньем на обед,
Жизнь готова длиться, длиться
Без конца в шестнадцать лет.

Но шестнадцать нам не вечно.
В сорок ты везде и сплошь,
Что земная жизнь конечна,
Как-то вдруг осознаёшь.

И хотя готов на танки
И ещё не инвалид,
Из всецелой несознанки
Проникаешь в общий стыд.

Человек, когда бы двери
Не вели бы всех туда,
Ни за что бы не поверил
В пенсионные года.

То-то страшно, то-то больно...
И однако, хош-не-хош,
Жизнь за семьдесят невольно
Длится, длится - и живёшь.


2011

І зрозумієш, магнетичність прірв у чім,
лише із птахом у сердечному «двобої».
Так Прометей орла презлого приручив,
за мудрість цю годуючи собою.
Чим гірший я? Або чим гірший ти?
Уже не треба й «анти-божих» вчинків.
Тут головне – не відректись мети,
коли й дістане дзьобом до печінки.
Й коли сидітиме уже «у печінках»
не мислити фатально: «Помирать чи ні?!»
У тебе ж хоч – мутант, але – жар-птах,
живець з протуберанців помаранчевих.
Не корч із себе мертвого божка –
приманюй вогником крилату дивовижу!
Наука жити – смертна і важка?
Повір, лиш завдяки меті ти й вижив.
Тому… чому це я тебе учу?
Поквапившись, забув сказать про те я,
що сам тримаю перед Птицею свічу –
останній подарунок Прометея.
Я теж тут плавлю серцем кригу зим.
А щоб натхнення не сприймалося за кару,
я теж блаватні очі «пригасив»
і теж нап’ялив блазенську машкару…

Троянда в темряві - це чудо!
Вона страхи вбиває любо!

Якщо таку зустрів - то шлях
Уже покрив спокійний дах!

Не бійся -просто глянь - краса!
Ти певен, що вона свята.

Ще крок зроби лише один:
Тобі на роки стачить сил.

Троянди аромат - це віра,
Упевненість, а не надія!!!

taniamilewska
ЖОВТЕНЬ,2011

На латки – душу... Зрадила? Аби ж то...
Моливсь, трусивсь, плекав... Стражденним зась!
Панку, щоб з голоду не вмерти, нишком
за жменю жита в сінях віддалась…

Дитину вбиту розбирала в ночвах;
холодне з немовляти й’си чи ні?
У мисці в жиру сині колись очі,
застиглі зверху, свердлять світ, смачні…

Кров України – в Сонячних кларнетах,
„Кобзар” – незламне серце; рима з рук
йде Дівою Обидою у нетеч
розбурхать воду – плаче Римарук

чорноземними кетягами досі;
не виказані вірші, як мерці,
з чернеток постають, горілки просять,
знов лізуть в душу, смажаться зубці;

(киплять ковтки, під снігом верби стогнуть,
калина нині викинула цвіт,
нагору сонце видерлось, мов когут;
купаюсь в мові, наче в молоці…)

пишу ікону з України кров’ю,
Дніпро цілую в кручі; п’ю ріллю;
Собор Успенський підпираю Гробом
Господнім; Єлисей просив Іллю:

Хай буде на мені подвійний дух твій.
Тяжкого зажадав… Матусю, Січ –
ось колісниця й верхівці. Напругий
туман лягає; цвинтар – місце стріч.

У церкву – штрикавкою: гучно тромбом
зірвався дзвін, аж губи стисла персть…
відбився ніж в сумних очах корови,
до гицля лащиться бездомний пес...

у храмі перед Словом навколінці;
Ісусу на язик росою впав,
коли його розп’яли; пІтьму місяць
зрізає, наче бур’яни сапа…

і плачу безпорадно: розпач стебел:
течу по жилах зрізаних листків;
чим довше йду, тим далі ти від мене;
йду вперто, мов на запах крові – звір...

Усі так прагнуть перемог,
хай навіть гра тому підстава.
А тут завжди одне із двох -
чи ти, чи він... Вже потім - слава!

До неї, ластівки, ще мить,
всього одне лише пенальті...
І над Європою злетить
вона рядком в газетній шпальті.

Голкіпер Майер - не хробак,
король воріт з німецьким ехом!
Він не дозволить просто так
підняти келих пива чехам.

Володар Кубка має десь
знайтися ще. Його немає...
І чехам важко: зАпал весь
відповідальність геть з'їдає.

"Ну, ні!" - не знітився один,
а навпаки ще більше лютий
узяв м'яча у жмут судин -
пішов до "точки", ніби скутий.

Пенальті з паузи почав,
"на силу" вдав його "робота"...
Голкіпер Зепп уже упав,
а м'яч знайшов пусті ворота.


11.02.2012 "Лавиця запасного тренера"

У середині лютого, коли до весни як до неба рачки,
І мінус двадцять чотири, і вже дістало,
І, ніби рачок, ти ховаєшся в панцир шуби,
Ще стільки цікавого можна зробити отут-і-зараз! –
Тільки
Не пришвидшуй подій,
Не жени замилених коней
Кучугурами днів і ночей безкінечно-білих...

Перечитуй зимового Діккенса – чуєш, дзвенять дзвіночки?
По крапельці пий кульбабовий еліксир Рея,
Занурюй руки у плоть океану разом із Сантьяго –
Вечір такий довгий, неначе линва,
Риба з тамтого боку, а ти – тут.

Не парся про те, що земля достобіса зимна,
І ти не посадиш сьогодні дерево,
(я мовчу вже про хату і сина, отой неодмінний кандмінімум,
Який ніби кров з носа) –
Чуєш? –
У банку з-під майонеза запхай цибулю,
Вона росте швидко-швидко,
Зелені стріли додадуть тобі доброго настрою
І сили жити.

НадИхай шпарочку у замерзлій автобусній шибці,
надихАй сусідок цинамоновим духом яблучної шарлотки,
зліпи з дітьми останнього сьогорічного сніговика:
їхні щоки будуть червоні, тугі, томатові,
ніс його – нескоренний, начебто меч Джадая!

Замочи в коньяку курагу із родзинками –
Запах літа запаморочить твою голову,
Закутайся в шалик,
Послухай химерний щебіт –
То легковірні синиці, що вгрілись обіднім сонцем,
Тішаться, як маленькі!
Їм хочеться швидше-швидше,
Весно-прекрасна, прийди!

Не клич із ними,
Не пришвидшуй подій.
Зігрій свої руки від споминів,
Досмокчи потайки цю солодку бурульку зими,
І буде тобі, дівко, щастя –
Біле, пухнасте, цукеркове.

Нас так чарує мерехтіння
Міських неонових вогнів
Що сліпнем ми до свого світла
Що йде до нас із прірви снів

Візерунками вікна прикрашені,
Мов серветки тонкої роботи-
Ще з дитинства лишились ці враження:
Снігова Королево! Та хто ти?
Приходянка з Далекої Півночі?
Чи народженка сніжної віхоли?
Ті вуста льодьоні та співочі
Ніччю зимною в вікна надихали...
А я те ворожіння підслухала,
Стала свідком казкової ночі...
Цілу ніч на віконечко дмухала,
Заметілі дивилася в очі.
Що хотіла я там побачити?
Феєричну нездійснену мрію?
Чи свою самоту відзначити,
Як зимову приватну подію?

Як вимовити хочеться слова...

На скронях срібнолистя визріва,
Поспішна осінь зорі пригаша,
І пахне снігом...

І горить душа,
Заходиться пожежа молода,
Нестримна, рвійна, горда і руда.
Як душно і -
Немає сил згасить,
Од рідкісної відійти краси.

Бурлить пожежа, спопелить вона, -
Я у вогні пекельнім не одна,
І поміж серця страдницьких глибин -
Ти не один.

... Мовчання наше відгримить слова.
Велично тихо вічність проплива.
Схрестивши пальці, ми злилися в ту
На двох єдину ніжну самоту.

Из точки Света, что в Уме Бога,
Пусть Свет струится в умы людей.
Да сойдет Свет на Землю.

Из точки Любви, что в Серце Бога,
Пусть Любовь струится
в сердца людей.
Да вернется Христос на Землю.

Из Центра, где Воля Бога известна,
Пусть Цель ведет малые воли людей -
Та цель, которой сознательно
служат Учителя.

Из центра, что мы называем
родом человеческим,
Пусть План Любви и Света
осуществится,
И да запечатана будет дверь,
за которой зло.

Да востановят
Свет, Любовь и Могущество -
План на Земле.
2012г.

Ти – не Ромео,
на Джульєтту я не схожа,
у Тебе досвід,
біль утрати в мене…
Чому ж так важко
іноді мені ?
Чому ж так спрагло
хочеться до тебе ?
Невже кохання мить прийшла ;
невже з’явилась у серцях надія ?
“ Любов чи марево ? ” –
над нами нависа ,
а так хотілось , щоб
здійснилась мрія.
Одна на двох
ця мрія є у нас ;
за руку ніжно
ти мене тримаєш.
Ти, не Ромео,Друже,
а проте й я – не Джульєтта,
Ти це також знаєш.
Лютий, 2012

Лотос - цветок священный, поднимающийся из воды.
Ты симол девственной души, неоскверненый змием страсти...
Корень глубоко в Мать-Землю погружается
И оттуда питание жизни извлекая - подымается...
Цвет твоего духа - душа, поднимает свои белые лепестки,
Вверх к солнцу Духу, как кадильная чаша.
Когда цветет искристая радость души, то тина почвы
И змий страстей окружают только корни и стебель.
То и другое необходимо для совершенства,
Змей страсти превращается в мудрость Чистое Сердце.
Обвиваясь нежно вокруг стебля девственной души,
Он насытит ее мудростью, которая расцветет лоном Света Любви.
2012г.

Півпрозора
несміливо
оглядається довкола
трошки хвора
трошки криво
розправляє крила гола
– Ось я,
ось я!
Подив_(в)илися
оси
вісі
руки вмилися
мовчки
пустками
очі
погляди
чи прокрустами
– Ну ж бо, ось я де!
Опускаються
крила
долу
серце крається
захолола
схили
скеля_ми -
не дібратися
ми пустелями
знову
обрані
ніде взятися
слову
доброму.

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй...
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

***

...Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає, мов камінь. От моє кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізними дощами каяття...
("Лісова пісня")


ВІДПОВІДЬ

Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться,мій друже,я те знаю.

Моє кохання--то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та сумний,--
Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в'яне,
Я не зав'яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви,-
І спогад любих літ повік не згине.

(1893-1894)

Найстрашніше в житті – це втрачати
Вірних друзів і рідних людей...
Лікарі, як солдати на чатах,
Біля нас уночі і удень.

Лікарі, лікарі! Ще в дитинстві у грі
Ви ляльок і щенят рятували...
А тепер ви лікуєте нас, лікарі,
І давно вже дорослими стали.

Занедужає син, або дочка,
І до нас вже спішать лікарі.
Навіть в самих далеких куточках
Ждуть на вас і малі, і старі.

Лікарі, лікарі! Ще в дитинстві у грі
Ви ляльок і щенят рятували...
А тепер ви лікуєте нас, лікарі,
І давно вже дорослими стали.

Пам’ятаємо вас не завжди ми,
Наші медики-чарівники!
Залишайтесь в душі молодими
Лікарями – на довгі роки...

Лікарі, лікарі! Ще в дитинстві у грі
Ви ляльок і щенят рятували...
А тепер ви лікуєте нас, лікарі,
І давно вже дорослими стали.

Вночі приходила бабуся.
Сьогодні сніг – лапатий і м’який.
Так віхолить, що берегів ріки
розгледіть з мосту не беруся.
А в рідному селі, далеко,
заснули вщерть засипані хати,
в теплі дрімають люди і коти,
і в Африці не сплять лелеки.
І їм додому – як би? де би?
І їх за душу тягне і болить:
на день, хоч на годинку, хоч на мить! –
вдихнуть сосново-синє небо...

...Побачить річку, луг і хату,
вколоти щоку хвоєю в дворі,
дзвінке відро схопити на зорі
і стежку снігову пром’яти.
У весну вибігти сосною,
беріз прозорість випити до дна
і слухать, як бринить-співа луна
струною щастя молодою...
і йти, і дихати, й мовчати,
і бачить сонце, і любить цей світ,
і знов не рахувать дитячих літ,
і пить бабусин чай із м’яти...

2007

Не треба слів легких –
слова повинні ранить,
і бити наповал –
зрізати на льоту.
Щоб ниций геть зникав,
а підлий притьма падав,
щоб зрадник пізнавав
відплати чистоту.
Не тра’ красивих фраз:
хай Правда не вродлива –
не пить з лиця води,
не заміж їй іти.
Боїться правди хто?
У кого в серці морок,
хто зло несе у світ,
хто з кривдою на ти.
Не посміхайся Злу! –
не корч із себе дурня!
Не можна буть Добру
беззубим і сліпим.
Хай мало хто збагне,
багато – зненавидять,
та Істина й Душа –
не вигадка й не дим.
Шукайте чесних слів!
Прозорих, доброносних –
щоб їх боявся злий
почуть чи прочитать.
Найперше – не збреши,
не зрадь і не злякайся,
тоді настануть і –
не вбий і не украдь.

2003

Ну хіба так можна жити упів сили, упів голосу?
Застрахувати себе на усі можливі поліси.
Не виходити з дому, боятись людей мавпоподібних,
запивати росою крик і крихти хлібні.

Передчувати осінь кожною волосиною,
з бабиного літа плести колискові синові.
Односпальну стелити постіль щовечора о десятій,
обрізати лінії снів перед тим, як лягати спати.

Ну хіба так можна жити упів сили, упів голосу?
Замерзати під снігом першим фальстартовим проліском.
І боятись дзвінка у двері, стріли у серце,
твоє тіло слабке, щоб удруге винести все це -
зустріти не в липні, не Данте, не у Флоренції.

він ходив по воді опівночі,
мов чекав кого - ніч у ніч,
а, зачувши горлання півнячі,
розвертався і ландав пріч.
і до ранку тинявся плавнями,
й дивувався, бідака, сам,
як сліди, на воді зоставлені,
відбиваються в небесах...

А з приходом весни веселіше таки не стане,
Попри скреслі льоди не воскресне й одна ріка.
Будуть плутатись дні обезсніженими містами,
У які хтось, повз корок, тонесенько витікав.
Будуть води холодні, молитва - німа і злісна,
Будуть з пальців черлено по краплі текти слова.
І почуєш: з безодні зринає прадавня пісня,
І на зморшки долонні похилиться голова...

І день прийшов, дощем підперезавшись,
Вмостився сивим дідом на поріг.
В зіницях - осінь - та, що буде завше,
В долонях - сльози, наче оберіг.
Питай його - не скаже ані слова,
Жени його - на крок не відійде,
Краплина лиш з долоні випадкова
Впаде на листя букове руде...

2011

1.
я не вмію
тонше
тонше
ріже сміх
але знаю
краще
краще би
не знати
як вмирає
сонце
оживає сніг
для прошитих
кулями
солдатів

2.
а назад
ні кроку
гребля спин
це ми
і це нам
стояти
на краю затятім
сукровичним
соком
рани напувати
і просити
в неба
клаптика землі
вирію
на виріст
як у журавлів
а в землі
на спокій
пуху
на лопату
і живого слова
між людьми

3.
цей фронт
не порвав
лампасів
моїм і чужим
генералам
ні планів
із карт
ні окопів
ні вервиць
із тіл

останнє
ура
вляглося
і вже
не вставало
вогнем охрестили

у братську могилу
скидали
душ опій

чекали пайка
і свіжої крові

та тил

згодовував
матами слово
дроти
прокладував
наче
в гніздо вибухівки
із рацій
розхлюпував
брагу
і щось лепетав
про честь і відвагу
направивши
в голову
цівку

4.
а як же нам
вижити
і не піти

година така
словам
не вгодити
а дії
не стерти

вступитися
важче
ніж вмерти

скуповує
щедро
відвертість
неміряний
страх
до отих
зачитаних
болем
ровів
і Богом забутих
в крові
незнаних героїв
що серцем
гоїтимуть
небо в траві

10 Лютого 2012

как много. как их много - не пройти.
дороги-жилы. перепутья-ленты.
по безымянным, вечности в пути
по мостовым, канатам колеи,
железным, серпантинным, из брезента.

вокруг одни сплошные фонари.
так желто. слишком желто, безпросветно.
и маяки желтеют у мели.
свой желтый свет ретиво берегли
для желтой внеочередной кометы.

а снега. сколько снега. выметать
придется долго. слишком бЕлым бЕло.
у фонарей желтит, на свет летя,
а у дорог грязнеет как дитя,
но изнутри все ж остается белым.

а пыль ложится рыжим с сединой
на фонари, на снег и на дороги.
болотным цветом пачкает немой
безликий пыльный придорожный зной,
такой знакомый. правда, лишь немногим.

а где мое? где синий мой маяк
у пригородной безразмерной тропки,
под синим снегом, что к весне просяк
такой же синей пылью? полумрак.
и только света искры лживо робки.

2012

Так неухильно, хоч повільно,
Втопився травень у журбі.
Боюсь промовити тобі:
- Прощай, - хоч як це божевільно…

У серці - росяні світанки,
цілунки ніжні на вустах
і щастя білокрилий птах,
що прилітав у наші ранки.

Там нині - смуток і зневіра,
а де буяло рук тепло -
зело духмяне відцвіло,
а синє небо стало сірим…

На розрізані струнами пальці посипалось сонце,
Щоб знеболити світ, нагадавши на мить про життя.
Вічно вістрями нот відчайдушно блукали босоніж,
Хоч боялись ножа, як нескошені вчасно жита.

На розрізані струнами пальці всідаються круки.
Крихти сонця склювали, на черзі – гаряча ще кров.
Чорне пір’я червоним на білі спускається руки
Трохи сили ще є на останній над прірвою крок.

2011

Світанок перший скресне на губах,
а другий – кров’ю вицвіте на зшитку;
котитиметься в прірву, мов клятьба,
Твоє Ім’я, покару щоб злекшити;

тріщить, горить Великий Льох, а Ви
біля багаття грієтеся п’яні;
в яскиню заховався ночовид,
Ніч серце витягла з води, мов якір;

Зійшла над Віфлеємом зірка, мов
над словом „віра” – крапка; збіранина
об’явлень: груди квітнуть молоком
і б’ється в лоні матері дитина...

( загусло небо сонцем, на корі
скажений сік; з хвиль страшно скеля лускала:
так серце билось Ірода коли,
дізнався про народження Ісуса…)

на твоїх долонях почиває спокій
в човнику молитви крізь недолі шал
до причалу щастя в небеса високі
ти мене провадиш під зірок хорал
був я неуважним біль тобі приносив
та душа збагнула кається й болить
як же я бажаю у пахучі коси
потекти щокою крізь блаженну мить
ангельського миру хочу скуштувати
у саду у лузі між пахких отав
досить за розлуку болісної плати
що її в бездоллі я так довго брав
на твоїх долонях бездну переплинув
не зблудив із курсу - палахтів маяк
райдужної віри в ту одну - єдину
що мене забути не могла ніяк

10.02.12.

чи від вітру цей струм у грудях?
чи від сонця, що ледве світить?
знов обскубаний, хмарний грудень
у неволі неволить скніти...
рівноправна ти в суперечках.
клаптик суші, чомусь безлюдний...
відбуваються дивні речі:
після грудня - одразу лютий...
ми тут - перші, тому що стрічні.
наша пристань - одне подвір'я.
приховай мене там, де вічність,
де моє і твоє сузір'я...

за туманом - знайомий вересень.
невеселий, які веселощі?
зливи знов опускаються вереском
із небесного свого селища...
досить щедрити! серцю тішитись
у теплі поміж власних спогадів...
голос мій не приймає рішення.
він давно не творив і сповіді...
сірий день хизується присмерком,
та на радість очам притомленим
на кінцевій зупинці виклику
ти - єдина -- світишся променем
за туманом...

Славетній слов’янській родині
Хазяйки довірили роль.
Зібрала гостей Україна
До себе в ці дні на футбол.
Прекрасна спортивна подія
Хвилює мільйони сердець, -
Яскравому святу радіють
І Харків, і Львів, і Донецьк.
Гостинної щедрості вияв
Є в нашій турботі простій
Про тих, що відвідали Київ,
Відкинувши сумнівів рій.
Емоції, з пристрасті звиті,
Дарує сьогодні футбол,
Коли українцям забити
Вдається супернику гол!

Збирає повний стадіон
Уболівальників футбол,
І вже лунає в унісон
Громоподібно в чаші: - Гол!..
Нехай звільняє чемпіон,
Для України вперше трон!
08.02.12

дівчина з холодними руками
навчить тебе світло бачити,
коли музи втічуть сполоханими птахами,
або почнуть сваритися чи пиячити.
дівчина з холодними руками
розкаже тобі все, що потрібно,
аби жити щасливо роками,
або хоча б до завтра. а там буде видно.
дівчина з холодними руками
ще встигне змінити тебе на краще.
знайде зв'язки між твоїми рядками
чи вигадає пояснення якесь путяще.
ти можеш іти упевнено і далеко,
повільно блукати між усіма світами,
бо їх своїм серцем, неупереджено й легко,
зігріває дівчина з холодними руками.
2012

*
Гарно, хоч одна –
Квітка розпустилася.
У Різдвяний день.

у вікнах восьмого поверху куди хіба зорі дивляться
понад дерева зморені що мають в мороз мовчати
про твої барабани згадує аж іній кричить на вилицях
на цілий будинок згадує музична система Хаду

і привиди прокидаються і люди й маленькі діти
і гнівається консьєржка хіба тут заснеш о Господи
дістали жильців натягнуті жили гудбай Америки
жильці не бажають музики жильцям уже сняться постріли

ти тоскно палиш на сходах що ребрами б’ють під дих
де я пробігаю іноді – то молоко то ліки
я віддана змовниця знаєш не бійся ну підійди
і в разі чого я перша всі докази викину з вікон

під звуки ті кольорові дістануся крок за кроком
туди де живуть гітари де хмарами пахне степ
і чомусь літають сукні мов струшені ненароком
із гілки…
весна коханий а решта пустим пусте

1
Ни о чём не думаю. Пустота.
На заветном празднике для своих
так хотелось радости...
Неспроста
я живу надеждою за двоих.

Ни на что не жалуюсь никому.
Просто через комнаты шла метель
и студила холодом пол в дому,
и стелила белую мне постель.

Но не мне, уставившись в никуда,
на двуспальной лодочке – без реки! –
свесить руку правую в холода
и считать в груди своей каблучки.

2
Только счёт не ладится – через раз,
и короче выдохи – через два.
Если всё увидится без прикрас,
станут в песне главными не слова.

Потому что главное – между строк,
а ещё в испарине – между тел.
Если сердце просится за порог,
тут уж не до нежности, как хотел.

3
Никому не жалуюсь ни на что.
Просто через комнаты шла метель
и кроила чёрное мне пальто,
и студила белую мне постель.

Ой, вы гуси-лебеди – белы сны.
В изголовье – мягкие облака.
Как же виноватому без вины
сохранить любовь свою на века...

4
Я раскину рученьки – два крыла,
под постылым саваном – потолком,
на ковре из холода и стекла,
посредине комнаты, босиком.

И замру на цыпочках, не дыша,
виноватый заживо – без вины.
А во всём дому моём – ни гроша,
и стоит молчание у стены.

5
Укажите улицы, где в домах
золотые горницы в три окна,
где легко от знания, что в умах
неземных надежд моих имена.

Позовите женщину, что не мне,
на застолье светлое – без меня.
Для неё я с вечера – на коне,
а под утро ясное – без коня.

6
А ещё товарищу моему
отошлите весточку про метель.
Как она студила мне пол в дому
и стелила белую мне постель.

Пусть он позаботится обо всём.
Если поторопится – я дождусь.
И тогда мы вместе с ним отнесём
к нашей общей нежности нашу грусть.

Там, где солнце катится вдоль земли,
а луна со звёздами – поперёк.
И плывут надежд моих корабли
облаками алыми на восток...

7
Ни о чём не думаю. Не хочу.
Мне б зарыться в давнее с головой,
где я птицей певчею полечу
над водою мёртвою и живой.

А в воде – ни берега и ни дна,
только небо, дробное от волны.
Где ж вы, мои горницы в три окна,
что от века каждому суждены.

Всё не так, как виделось свысока.
Лягут песни звонкие на крыло.
Сохранить любовь свою на века
даже мне немыслимо тяжело.

8
Ничего не хочется в холода.
Ходят тени-аисты по стене.
И горит во лбу моём не звезда,
а моё незнание обо мне.

И такие праздники тишины –
не сойти б от радости мне с ума!
Просто эти праздники до весны.
Просто через комнаты шла зима.

2001

Внимание! Надвигается шторм..
Пред всеми откроются врата,
Предстанет грациозно и величественно бездна...
Человечеству дано было время осознать,
Какой выбор оно может принять,
Это в страхе пленными страдать
Или в радости жить-процветать.
Когда спросят у меня, - а твой?..
Отвечу: начал путь, который предназначен мне судьбой,
Оседлал волну препятствий дерзко
И на ней вперед, друзья - Домой!
2012г.

 
благальний чи байдужий білий кіт
зникає тлом туманом тканим
& над канканом балаганним
ранковий вечір ~ флер забутих літ

в блискучім смокінгу до чорнобілого тіві
гримує свій знебарвлений неспокій
urbi et orbi над часи & крізь епохи
прощальний шанс на каруселі селя ві

над світ підноситься нудьга небоже мій
прохмарена стоока одинокість
до неї тягнуться навскіс дими високі
 & сиво кубляться у безвісті лункій




 

Не снись мені нами
Я щойно зачиню кватирку, ти – сніжка на склі
Бо тільки зітру зі сторінок всі спами
Бо тільки дослухаюсь голосу мами
Ти знов понаносиш з коштовним камінням мішків.

А сниться найкраще,
Обоє то в лісі, то в полі, на морі, в ріці
Потому свій блуд продираєм крізь хащі
Де грізно дракони роззявлюють пащі
Та ми порятуємось швидко, рука у руці.

Теплінь капучіно
Закріплює присмак: не йди, ще хвилину зажди
Ти міцно тримаєш мене за коліна
І я спеціально ступаю на міну
І не прокидаюся: буду з тобою завжди.

2012

насиджені місця, пописані шпалери –
і світло помаранч... зима чи не зима,
минаючи повз нас у ностальгійну еру
летить, як дирижабль, закіпчений димар.

несе старе вікно із кактусом розрослим,
що ніби і не цвів, але зацвів ото.
а ми на фоні стін, до сміхоти дорослі,
складаємо слова в коробку від лото.

нас не було тоді, і зараз не до речі
вишукувати десь новий закон ріки.
бо вдруге все одно життя насуперечить,
життя-передчуття, не спіймане ніким.

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

что царапает дождь?
нацарапает дождь
на гарячем асфальте
морские сюжеты.
я не верю дождю,
я не верю в приметы,
на гарячем асфальте
застывшему лету.

ты накрасила густо,
(детка, мы не знакомы)
золотые ресницы
жгуче-черною краской.
слёзы словно паромы
на щеке оставляют
бледно-сизую рябь.
будто стЕну Дамаска
воздвигаешь, играешь
с забытыми в прошлом,
с тем, что было давно,
и что было не пОшло.

ты пойдешь не сомной,
а дождешся рассвета,
утопая в вине
и в туманах лета.

я до "Привоза" в сотню дальше, чем ты
и до разлуки отлично знала как кокетничать
и иступленно (в порыве ревноти немой) бросала руки.
я в столько дальше, что холодный,
сырой туман и чернй вечер такой
родной и даже плечи чужие нежностью полны
на 5 минут.- на вечность.
и так забыто, так заброшено,
моё чутьё, моё молчанье.
я до "Привоза" в сотню дальше,
но есть ли повод для прощанья?

СПОВІДАЛЬНЕ

З мітингової площі,
Весь п’яний,
Я ледве брів.
Уклонився грибам
З давнім сумом
Слуги бандита.
Напечи, горобино,
Із небом мені пирогів.
Перед тими я винен,
Хто ще не устиг
Згрішити.

Так нечесно,
Нечесно,
Нечесно,
Нечесано так:
Моє жовте волосся
Забрала
Державна юність!
А у небі осінньому
Важко стоїть
Вода.
А вітри не бояться
Порвати
Холодні струни.

Цей крутий поворот...
Цей жебрацького ока гріш...
І троянди
Димлять,
Білі, білі й
Такі відверті.
Запалю сигарету.
Хай буде мені ще гірш.
Я попробував все...

Залишилося –
Досвід
Смерті.

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –
Мов зіниці лиса.
Осінь.
Сиджу в корчмі.
Куди ми йдемо
І де взялися,
Такі сумні і самі?

Пісня сучасна
(Якась ніяка)
Із «брехунця» димить.
А ми розшифровуєм
Тайні знаки
Того, що над людьми.

Світло сумне
І парфумів запах
В цій от корчмі старій.
І поїзди (каже хтось)
«На Запад»...
І – журавлі вгорі.

Свічка – сльози
Старого лося,
Капає на калган.
Тим, що сидять тут,
Не раз довелося
Братися за наган.

Шрами у них,
«Татуйовки» сині...
Бляді... і мало слів.
Що їм до віршів,
До батьківщини,
До журавлів?..

А може, їм,
Саме їм сьогодні
П’яна печаль болить?
Церква-бабуся,
Діти голодні –
Як холості стволи.

Двері відкрилися
Віком гробу.
Ранок сивий –
Мов ртуть.

Світ набирає
Божу подобу.

Я вибираю
Путь.

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

Сріблястий дощ сріблястим морем
танцює танець срібних мрій.
Гірким‚ солодко-кислим горем
задовольнятися не смій!
Із сірих монотонних крапель
звальсуй мелодію дзвінку‚
відчуй солоні моря лапи
в водорослинному вінку…
Розвійся на широкім долі
тонкими пасмами душі‚
у повні пригорщі‚ доволі‚
бери недбалість – і пиши!
Думками зсотуй сині хвилі‚
ідей розкидай чисту рінь‚
змий сонцем хмари остожилі
і першу зірку в небо кинь.

Зірковим срібним хороводом
підпережи небесний стан‚
заглянь у чорно-синю воду
і сумувати перестань.


1999

Мої спогади пахнуть суницею,
і сосною, і луками-травами...
Я життю повертаю сторицею
все, що брала в дитинстві ласкавому.
Звуків-звуків! А барв розпросторених!..
Хитра сойка на рідній шовковиці...
А вогненного сходу історія!
А бабусиних слів пересловиці?
А полин, а чебрець, а “черемуха”,
звіробій, материнка, повитиця...
Трави й рух. Зблиск останнього лемеха
в наших супісках здалека видиться...
Стежка в лісі. Коріння, плазуючи,
спотикає маленькі сандалії.
Очі всьому в цім світі дивуються
і шукають: а що там? а далі?..
Жук з рогами, грибочки непрошені,
хтось проповз, – ну, ходім, бо ще вернеться!

Сипле осінь кленовою поштою –
вічна літу і донька, й суперниця...
Повертаюсь-вертаюся-таюся:
край села у городі під соснами
перед хатою каюся-каюся,
по шишках йду колінами босими.
Хата, стріха, криниця невипита...
Груша, сливи, горіх... бур’янищення!
Інший вимір? У кого б це випитать?
Та нема в кого! Нищення? Нищення!

2009

Наприклад:
...пити удвох глітвейн –
важкий, як гранатовий перстень
на пальчику вказівному,
із корицевим запахом свята,
із присмаком трьох колядок,
щоб терпло від нього серце,
щод дух дідуся Чарлза
витав нам каміном теплим
і мружив котячі очі...

або:
...серед ночі
блукати по вуличках Праги,
Чи Пешта, чи навіть Львова –
Де сива стара бруківка – луска кам'яної риби,
Де робом яким не знаю провулки біжать угору,
до ратуші, де говорять нам дзвони дзвінким металом
про те, що уже настало
прозоре, як небо «завтра».

А ще:
як сплітаєм пальці (таке макраме дотульне!)
як поїзд – з паперу човник! – несе нас (до моря хай!)
як білка танцює в соснах для нас свій свій вогненний танець,
а ми, що внизу завмерли, –
аби не злякати – ша!,
як шалик і шаль – зелені – на наших плечах лютневих,
і лютню Орфей притишив,
бо ще Еврідіка спить...

Отут би просто залишитись...
В оцих хвилинах - у рядках,-
Своїм талантом поділитись...
А не кружляти у думках,..

А не крутитись у проблемах,-
У сірості посеред снів,-
Прийти би зараз тут до себе,-
Цього найбільше б я хотів...

Хотів залишитись у пісні,-
Або у квітах між картин,-
Але чомусь стою на місці...
Один зі світом, я один...

Дякую. 7.02.2012р.

Аби не сивіли твої скроні -
не тримай розлуку за плече,
відпусти, бо Світ – як на долоні:
що Твоє – повір – не утече.

Розірви німу незриму тишу,
Що минулим дихає щомить -
І кохання знов тобі напише,
світлячком у грудях защемить...

Сніг наступає зі сходу,
зболені ранки бредуть.
Сонце не квилить, не плаче,
сонце рятує ріку…
Білим утомленим садом
хтось, як уперше, іде…
Єва! Цю жінку я знаю…
Час – ні Адам, ні Едем.
Вишні – мов білі бабусі,
сливи німують у сні,
яблуні зрубані, груші
змерзли ще позаторік…
Олень приходить із лісу,
кличе з-під льоду траву.
Бог притулився до тиші –
тут її вчора забув.
Глянь, милий, онде черешня?
- Дика. І дише, як вуж.
Поле густими вітрами
з півдня зизить межи рук.
- Скраю калина, як мама,
ягоди пахнуть, як ніч…
Тягнеться гілкою потай
мохом оброслий горіх –
не оббиває ні плоду,
тінню стоїть… І мені,
милий, не рви тут нічого.
Тіні, лишіться, не йдіть!
Стільки садів умирає
в небі, в душі, у льоду !..
- Що тобі подарувати?
- Рай у снігу подаруй!
Рай, де сріблясті горіхи
білка маленька краде,
де замерзає минуле,
віхола віри не йме,
звідки луна не тікає,
звідки грядуще не йде.
Яблунь і змія немає…
Ось він, мій білий Едем.

2012

Чекатиму світанку у очах
з надією, бо доля так веліла.
Уже не заховаєшся в дощах, -
Я їх пережилА, переболіла.

А віхола гуляє за вікном...
Тебе нема, а я усе - чекаю,
немов у чорно-білому кіно.
Біліють скроні...
Вірю.
І кохаю...

1.
не човником
у рай

я відпускав
цей світ
неначе
леви
гриви
густий
і полохливий
при струшуванні слів

коли він
небом ріс
збивався
часто
в зливу
здавався
свічки тілом
при подиху малів

розчісує його
жіноча берегливість
розбурханість
грайливу
спростовують зубці
намісники
пера
в чорнильному
масиві

яке життя
красиве
коли слова
не гра

2.
ще не кажи
пора
у рай
мені
за досвідом
до діда
херувима
коли
легким
недосвітом
покрита
світу
волосина
коли
ще колеться
колись
на до
і після
половини

скажи думкам
щоб розійшлись
а не вбивались
клином
у друге дихання
гостинне
перебування
на межі
між
німотою
і ранимим
пересуванням
за рядком
душі

3.
пишіть
і переписуйте
мій бунт
ці
я
підкріплені
пером
і кров моя
розбірлива
оздоба
для паперових
бур
бурлесків
і уяв
це
рев_
о_
лю_
ці_
я
в одній особі

9 Лютого 2012