крига рушила - льодохід
вниз по вигинах рік і рук
ми не чуємо (ми глухі)
як здирає весна кору

ми не бачимо крізь росу
як бубнявіє тепла ніч
як світанки зі сну несуть
білі обриси наших пліч

ми не знаємо - тільки мить
володіє знанням у нас
час минає і час летить
анемонами пахне час

Здесь играют персонажи,
Каждый вьет свою игру,
Не задумываясь даже,
Что игру затеял ум.

Что он шахматы расставил,
Сам же начал первый ход,
В мире собственных здесь правил,
Он работает, живет.

Он поставит себе трудную задачу,
Сам над нею и сидит,
Сам над нею рвется, плачет.
И с собою говорит.

Сам оставит себе роли
И появится здесь в них,
Заживет своим Героем,
Между всех врагов своих…

Так живет тут в мире разум,
Между созданных проблем,
Сам собою он наказан,
И не справится ни с чем.

Нужно дать ему сознанье,
В чаще из его проблем,
Вывести из мук страданья,
Приучить для добрых дел.

Пусть же он рождает мысли,
А не в страхе тут живет,
Ради ясной, светлой жизни.
Пусть не рушит – создает.

Спасибо =)

Предсмертие зимы. И мы, как понятые.
Всевышний протокол подписан. Копий три.
Признания твои мы слышали простые,
теперь умри.

Уйди спокойно. Мёртвых любят больше.
Спускайся в свой недолгий личный ад.
Там у весенних похотливых кошек
глаза горят.

А тут – всё то же: лучшее – не с нами.
Запущены, как флюс, постылые дела.
И давится февраль чернильными слезами,
и пьёт с горлá.

2012

(доповнене)
Нехай в кожній господі
під вікном цвіте калина,
хай буде чутна всюди
мова солов'їна,
хай образ прикрашає вишиванка
і хліб духмяний спіє до сніданку!
Нехай живе у серці українськім
вкраїнське слово,українська пісня!
Хай гості з миром в край наш завітають
Їх тут зустрінуть й щиро привітають!
Хай про братерство наше знає цілий світ,
Про звичаї і про козацький рід;
Хай Україна наша процвітає,
а Господь рясно всіх благословляє!

Живи сьогодні, як у день останній,
відкинувши про майбуття турботи,
звільнивши серце від рутини
щоденних клопотів й скорботи.

Живи сьогодні, як у день останній,
даруючи усім навкруг надію;
будь вдячним ти за кожну мить життя,
душа нехай у Господі радіє.

Живи сьогодні, як у день останній,
любов'ю світ зміни, почавши з себе;
своєму ближньому роби лише добро,
щоб з вдячністю він згадував про тебе.

По совісті чини завжди
чи бідний ти, чи чоловік поставний;
знайдеш – не тішся, втратиш – не сумуй,
живи сьогодні, як у день останній.

Моя душа – засмічене дворище,
Де тільки хто і як не сипав бруд.
У тихий закут заховати пищик -
Це наче вкрасти і піти під суд.

А все душа,її була угода,
Та правда зло дала мені у двір.
І ворогом лишень зробила згодом
Свій власний світ, ну хто б іще зумів!..

Пройду, зберу, змету усі печалі,
Зіллю з водою дим жорстоких мрій:
Вже час настав -он райдуг світлі далі:
Візьми у руки, ну, хоч раз зумій!

Як хочеш жити там, де вітер свище,
Бери біду у кожного з руки:
Так більші гори чорної муки...
25.02.2012.

Здравствуй, Господи! Ты прости, что я отвлекаю тебя от жизни:
у тебя и так над душой стоят толпы мелочных и капризных.
Нас тут, Господи, подмывает все разузнать, что же миром вертит,
мы тут, Господи, чертыхаемся, пьем вино и боимся смерти.
А как ты живешь? Отмеряешь ли бег времен по часам с кукушкой?
Кто приносит тебе воды испить, кто целует тебя в макушку?
Как нам быть, если ты уволишься, утомившись быть вечно добрым?
И кому ты… кому ты молишься, когда кошки скребут по ребрам?
Почему вокруг тех, что любим мы, – свет пронзительный, словно гало?
Почему их черты и контуры не вписать ни в одно лекало?
Подставляешь руки под поздний снег и стоишь, онемев, как в храме…
Почему сотрясенье сердца так незаметно на томограмме?
Впрочем, ладно, все это глупости, хоть терпеть их уже нет мочи.
Я к тебе по другому поводу: просто, Господи, доброй ночи.


2012

Дні промайнули і канули в Лету...
Марення темнії лізли у сни.
Серце кричало у темряві: «Де ти?!»
Не відпускай, зачекай до весни….

Злість, мов гадюка, у серденьку вилась,
Але раптово змінилося все:
Стежка до тебе навік загубилась -
Наче приснилось коротке ессе…

Ранок безжальний забув запитати –
Як розпочати його мені знов.
Мушу устати, темряви грати
зняти із Долі – хай квітне Любов.

Я занавешу чёрным зеркала
и, чёрные одежды надевая,
холодным разумом отвергну силы зла
и не приму добра. Я – никакая.
Я не пытаюсь лицемерить, нет,
для равнодушья не ищу причины.
Пускай случатся миллионы бед –
не шелохнусь, не дрогну, не покину
своей тропы, указанной судьбой,
не прекращу движенья по орбите…
Я никогда уже не буду злой,
и доброты во мне вы не ищите.
Мне всё равно. Равно, как гладкий стол.
Как море в штиль, тоскливый, безнадёжный.
Всё пусто и никчёмно. Разум гол.
И нет души. И чувства невозможны.
Да, всё погасло, превратилось в прах.
Нет ничего, достойного вниманья.
Промозглый ветер в брошенных полях
играет реквием на струнах покаянья.
И не затронет суета сует
бездушный истукан в моём обличье –
мне всё равно. Тебя со мною нет.
Всё остальное в мире – безразлично.


1996

І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, –
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!

Мій мужній Леве,
відпочинь, приляж:
вже вінценосний день скидає шати,
лягає на Високий замок спати,
а ти все княжиш...
Мій мудрий Леве,
цей нетлінний камінь
ремісники відточують у мури,
бояри познімали вовчі шкури
і одягли овечі.
У передмістя вже надходить вечір.
Ще засурмлять у серці всі тривоги,
в левинім герці розіб’єш ятвягів…
Кошлатять сутінки крихку небесну синь.
Засни, мій мирний Леве, відпочинь.

Пародія

Вже відчуваю, що дозріла,
Вишу на гілці – сил нема…
Тремтить на сонці бідне тіло –
Себе би викрала сама!

Висіти небезпечно… надто…
Зірвуть же – діло молоде!
Буває щастя забагато?
Вже ледь тримаюсь! Де Ви? Де?

Нектаром пóвнюся добíла,
Здалека видно на біду!
Ледь від чекання не зімліла…
А Ви, мабуть… в чужім саду?

25.02.2012

Не відсікав Ед вух – ані собі,
Ні учневі, що позаочі кпинив,
Любив товсту натурничку Люсіль.
Жив сам-один. Були на те причини.
Не мав човнів, шикарних галерей.
Майстерня-студія – в підвалі дому.
На свята бачив друзів і дітей.
А я – в його очах – талант і втому.

Він розмовляв зі мною тет-а-тет.
Він ликом схожий був на Модільяні.
Позаторік простяг мегапортрет.
– Із тебе – довгий вірш і… кава п`яна.

Купила кавомолку.
Вірш пишу.
Дві філіжанки припадають пилом...
Де ж візитер поштивий? – ворожу.
Росте мій борг...
Човни вечірні – мимо…



2006-2012

Стоїмо разом в обіймах серед поля
І тихо-тихо, навкруги!..
До нас, іде Весна - вербна чарівниця кохання...
Її любов - живий напій до серця,
Чистий, як сік березового світла.
Приємно нам шепоче: заметілям відбій,
Вдихайте це солодкозапашне повітря мрій.
Веселкою іскрить на віях Господня сльоза,
Коли тепло Любові приймає душа.
В долонях, квітка Її серденька Радість -
Доля вогняннобілих пелюсток вічного щастя.
2012р.

1

Вона перебирає крам допізна,
Щоранку пил змітає із вітрин…
Зайду – старенька жінка гріє крісло.
Нікому не потрібен магазин,
Що схожий на занедбані музеї
У рідних селах – між бузку і лип.
Щоб навернулися до віри фарисеї,
Над Браїлками
дзвони
загули...
А літ зо двадцять тому в гарнізоні
Рев літаків лунав над міццю брам.
Сюди – крізь вилом в довгій огорожі –
Ішли цивільні…
В магазині крам
Був якісний – від тарілок до плетив.
Тоді народ не знав ще бутиків.
Як сяяли погони-еполети!
Круг них товклася сила хлопчаків…

2

Матвіївну побачила крізь віти.
Охороняє тліюче «добро»…
– За торжника в крамниці – протяг-вітер!
Сьогодні він придбав старе цебро…
А позавчора – шолудиві маки...
Якісь кокарди вибрав син?
– Оці...
Скажіть мені відверто... наостанок:
Набридло зазивати покупців?

– Каштани вже стомилися тягтися,
Лягають на порепаний асфальт…
А виторг був отут по кілька тисяч!..

На вішаках – ні блузочок, ні пальт.



2004-2012

Крихкі, нерозтрачені будні
Зап’єм підсолодженим чаєм.
Я гостро в собі відчуваю,
Що треба зайнятись майбутнім.

Я голі, подряпані нерви
Відправлю на реставрацію.
Зупинимо русифікацію,
На щастя, ще є резерви.

Завзято займемося сутнім,
І новонароджені істини,
Допоки вони ще не вистигли,
Вкладемо у вуха присутнім.

Тремтять твої руки холодні,
Не має кому їх зігріти.
Зі сліз проростають квіти,
І це видається природнім.

Забудь на хвилину про себе,
Ми маємо спільну ідею,
Ми всі стоїмо за межею
З якої рукою до неба.

Та наші гарячі промови
Не всім до смаку припадають,
І деякі нам закидають
Брудні політичні замови.

І знову повільно спливають
Крихкі, нерозтрачені будні,
І ми все займаємось сутнім,
Хоч, дехто уже забиває.

2012

Перечитає сонце зиму
І віднесе вода мутна
У глибочінь ярів незриму
Чудні морозів письмена.
І скільки би не оглядало
Очей веселих і сумних,-
Непогамовний долі слалом
На жорна криг осипле їх.
Які були яскраві вірші!
А проза – тиха, мов печаль!
Вікнá обідрана афіша…
Покрівлі скапана скрижаль…

25.02.12

Отцвела у окраин молва.
Порыжели деревья окрест.
Осыпается тополь.
Слова,
Остывая, слагаются в крест.

Это голос.

У ваших могил –
Полуночных светил имена.
Я не помню, чтоб я вас любил,
Просто чаще других вспоминал.
Просто вызрел на Млечном Пути
Сожалений и чаяний след.
И по этому следу идти
И не год, и не тысячу лет,
А всегда.

И оттуда, со звёзд,
Оглянуться не вправе назад,
Вспоминать облетающий сад,
Облака над рекою и мост,
И знакомых,
Пришедших стеной,
К опрокинутой глади небес,
Непременно проститься со мной –
За отсутствие чувства к тебе.
И тебя над чертогом воды,
На исходе короткого дня,
Где в звенящем
Безмолвии
Ты
Обещаешь не помнить меня.

Берегом моря на віслюкові їде раббі Шім’oн бен Ельазар.
Ще кілька таких уроків, як сьогодні, гадає молодик,
І в знанні Тори з учителем зрівняюся невдовзі.
Скажу тоді: «Посох рабі Меіра в моїх руках!»
Погожа днина, море плюскотить грайливо...
«Який же чудесний світ створив Всевишній!»-
Подумав і вигукнуть уже хотів на повні груди,
Та, мов заціпило йому: на піску сиділо щось,
Скорше схоже на опудало, ніж на людину.
Наблизивсь раббі й, одвернувшись з огидою,
Питає: «Нещасний, чи в стороні твоїй усі такі потворні?»
Звівся на ноги чоловік, став супроти й замість одвіту:
«Піди до Майстра, що сотворив мене, й скажи:
«Яку ж нікчему Ти виліпить спромігся!»
Збагнув раббі про Кого йдеться, і загули у голові
Слова наставника: «Не дивись на жбан, а лиш на те, що в ньому»
Скочив з віслюка і став навколішки перед тим,
Ким ще хвилину тому бридив:
«Каюсь! Прости мене, люб’язний чоловічe!»
«Нізащо!Допоки не почую, що Майстер відповість на закид твій!»-
Не озираючись, пішов, мабуть, додому.
Раббі Шім’он за ним. Щоправда, вже не на віслюкові.
В мовчанці підходять до містечка.
«Мир тобі, раббі!»- схиляються в поклоні перехожі.
«Кого це називаєте ви раббі?»- здивований, питає чоловік.»
«Того, хто позад тебе».
«Ну, якщо так, то якомога менше хай буде таких у нашім краї!»
«Та що це ти таке верзеш? Це ж раббі Шім’он...
Зрештою, чим він не догодив тобі?»
Вислухали городяни, що сталось, і в один голос:
«Прости йому на милість. Не по злобі це».
Прощений був раббі Шім’он.
А гріх свій замолював у синагозі словами,
Що стали надбанням усіх юдеїв:
«Бути гнучким, як очерет, а не твердим, як кедр».
-----------
Раббі Меір (близько 110-165 рр.) – один з найбільших мудреців Ізраїлю. Походив з герім (себто тих, хто прийняв юдаїзм ), нащадок Нерона чи когось з римських полководців. Саме ім’я його є псевдонімом і означає «Той, що світить». Раббі знав напам’ять усю писану Тору і спроможен був відтворити її на сувої. Уславився як чудовий проповідник. Останні роки змушений був провести в Малій Азії, де й помер. Похований згідно із заповітом біля моря, щоб «хвилі, які омивають Ерец Ісраель, омивали і його могилу».
В «Піркей авот» («Повчання батьків») є ще й така настанова раббі Шім’она бен Ельазара: «Не намагайся умилостивити товариша твого, коли він розгнівавсь, і не втішай, коли перед ним небіжчик його. Не розпитуй, коли дає обітницю, і не старайся побачитись, коли він нагрішив».

Поговори зі мною, ластівко моя,
Щоб у мене кружилась голова,
Щоб ніжне розливалося тепло
З душі і серця ще мого.

Щоб ти всміхалася мені,
Як перші промені весни
І щоб хотілось знову жити,
Перемагати і любити.

Щоб відступав біль самоти,
Коли зі мною поруч ти
І твої вчинки і думки
Я поділяв би назавжди.

Щоб зникли зради і образи
Коли серця палають разом.
І щоб не гаснув цей вогонь
Несу тобі свою любов.

Щоб право кожного було
На щастя, радість і тепло,
Щоб ці найкращі почуття
Живили все наше буття.

хай заростає
шторами
місце
де ніч
голка
що полатала
хворих нас
в кожному щось та
змовкло

те що за мене
дихає
пам’ять
стінна
риба
під крейдяною
кригою
з ротом завбільшки
в шибу

зникнуть пороги
рідного
слова
душа
в хоку
звик_не до вітру
східного
щирого наче
опік

рань ще розквітне
в мильниці
м’ята
в зубній
пасті
в що крапля світла
виллється
де мають тіні
впасти

сон тонший звуку
звуглиться
святом
води
з крану
і однорука
вулиця
посеред горла
стане

24 Лютого 2012

Є спогади...
любові лиш нема,
Мов й не було -
згоріла поміж слів.
Мов вервечка
заплутаних доріг,
Як ті картинки
Із закритих книг ,
Неначе монумент,
шо безголовий,
Як у степу
розтлілая полова…

Було чи ні?
І тільки тіні
Нагадують
Минулу
дива силу.
24/02/2012 00 00

Скажи будь ласка Господи мені.
Чому все матеріальне на землі???
Куди поділись людські почуття?
Взаємодопомоги й співчуття.

Де ті відверто щирі люди?
Котрі жили на цій землі.
Які готові були все віддати,
Аби дітей до тебе довести.

Все те минулося давно!
І стали рідні, мов чужі.
Вони готові рідну матір,
Продать за ті зелені папірці.

Кохать клянуться на життя,
Допоки смерть їх не розлучить.
Але розлучить не вона,
А знахідка товстого гаманця.

З дитинства нам брехали в очі,
Що те "добро" перемагає "зло".
Так озирніться навкруги,
Виходить зовсім навпаки!

Прокиньтесь мої любі, дорогі.
Міняйте цінності свої.
З любов'ю в серці, йдіть по цій землі,
Та закарбуйте це, в коріння молоді.

(Jersey City 2012)

за вітражами пелюстків пяти бузкових
в пісках постелі
оаза тіл пускає пагони зі скову –
міраж пустеля
на прузі випитих небес – вузька коронка
розмитих тіней
і обривається дочасно там де тонко
в душеплетінні

Ось і весна
нявчать коти
кортить аж
музу роздягти
дзвенить струна
і входить в раж
теплом навіяний
кураж.
І мрій не міряно
і сни під віями
такі омріяні
що й не до сну
і вірші просяться
аби засіяли
їх на сторіночку
і не одну.
Душа колоситься
чуттями
ніжними
і до знетями аж
у очі ближнього
відверті рими ті
відкрити хочеться
та як утриматись
Ерот бовва́ніє
коли вже точить ця
еротоманія
хоч ми не збоченці
та вже на грані ми.

Якби отак заплакать радісно,
Аби й сльозинка заспівала
І, оселившись в диво-радузі,
Маленьким тілом засіяла.
Аби сльоза гірка над міру
Когось од болю відлучила,
В себе примусила повірити
І в муках додавала сили.
Якби отак заплакать гнівно,
Аби в плачу отім воскресли
Сліди моління і катівень,
Земні зітхання і небесні.
З надією заплакать втішною,
Щоб Бог почув усі ті звуки –
І синові слабкому й грішному
Простяг свої ласкаві руки.


Вениамин Блаженный

Когда бы так заплакать радостно,
Чтобы слеза моя запела
И, пребывая каплей в радуге,
Светилось маленькое тело.
Чтобы слеза моя горчайшая
Была кому-то исцеленьем,
Была кому-то сладкой чашею
И долгой муки утоленьем.
Когда бы так заплакать бедственно,
Чтобы смешались в этом плаче
Земные вздохи и небесные,
Следы молений и палачеств.
Заплакать с тайною надеждою,
Что Бог услышит эти звуки —
И сыну слабому и грешному
Протянет ласковые руки...
---------
Веніамін Блаженний (Айзенштадт) -1921-1999 рр.

Згідно візій повітря, закрай землі
всюди. І, заочі білий світ
співпадає, чим би не замели
сліду, з отим, що і вочевидь.
От і погляд зіниці не відволік,
косячи, буцім серпом, поля;
сума дрібних складових дедалі й неподалік
неупізнаваніша нуля.
І усмішка ковзне, наче ґави тінь
по горожі щербатій, багрянці куп
глоду глушачи неміччю голосінь
жимолості, не розтуливши губ.

Я на сюжет придумаю сценарій
під мотив мелодії Вівальді:
як натхненно дощовий гербарій
малює образ міста на асфальті.
Бачу весну яскраво-шовковисту,
і шепіт вуст, очей таку бездонність,
святково короновані намистом
старої башти темно-сірі скроні.
А шепотом, навшпиньки, серед снів,
коли згасатиме лампада дня
цей мовчазний і незрівнянний ЛЬВІВ
зі мною буде ніжним… левеням.



(про місто мого дитинства, 1998)

Люблю весну – пору нових надій,
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій –
Із нею ми здолаємо найважче.

До дна допито дні холодних чар.
В моїх очах уже квітує ніжність.
У юнім серці радість - ніби жар...
Озвучую рядком духмяну свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками дотягаюсь ген за хмари
І чую я світанку тихий дзвін.
Тривожать душу квітів дивні чари.

Хоч би гілочку від Персефони –
чи відпустить ушосте Харон?
Заборонене і безборонне.
Тора Слова і слави тавро.
Я – за обрій… Умієш – молися.
Повертатимусь, доки ти є.

…П’ятикнижжя моє. П’ятивисся.
П’ятисмертя безсмертне моє.

2012

Я ЦІЛУВАЛА СОНЦЕ В ГУБИ

воно, беззубе,

тим безтілессям

дивувало,

та не пропало.

я цілувала вічність!ніжно!

і так безгрішно...

вона ж мені відповідала...

а це лякало...


я цілувала сонце в губи!..
ВОНО Ж БЕЗЗУБЕ!!!

12.00. 24.02. 2012

Ні обрію, ні вітру, ні зірок…
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя…
Так легко в невідомість робиш крок
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де «замки вічності», які ти спорудив?
Де «хрест важкий», який ти дотепер ніс?
Ніяких «пара-див» та «парадигм»:
тут – лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць…
Ні стогону, ні шепоту, ні рими…
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нейтрино.
Це в них і відсипалася пітьма,
до того, як наринути відверто!
Ти – у темнотах (і тебе нема!)…
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта…
Тут – тільки даль, колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: «Ти – обраний між нас!»
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви… серед поля.

2010 р.

Опори зламані воріт,
Зелений мох обсіяв пліт,
У полі бабцею - тополя,
Молодиком - у небі дід…

24.02.12

Черкаське море, а що ховаєш?
Повзеш поволі за обрій білий.
Фарватер колють бетонні сваї,
Немовби гострі, масивні вила.

Черкаське море, о ти потвора!
Товста дитина стрункої річки,
Слабке і хворе, не гори горне,
А берегам лиш оближе щічки.

Коли вже велет із дна постане
Та рубоне, козарлюга, дамбу?!
Вода втече, залишивши твані,
І от —

На дні,
у радянській ванні,
Знайдуть
Священну трипільську бабу.

2012

Де веранди плечима туляться
і будинкам віками тісно,
я бродила тобою, вулице.
я блукала тобою, місто.

Я дощами була і зливою,
під повіки ховала хмари.
і була, як тоді, щасливою
в місті дива, любові, кари.

Я літала між віття жовтого,
голубів розганяла зграї.
Міста я не любила жодного,
а за цим все життя вмираю.

Де верандам у плечі холодно,
де дорогам асфальти сняться,
я зустріла його і молодість,
як тоді, у свої сімнадцять.

Світ – як жертва у зблиску леза;
схлип сансари, чиї колеса
мелють, збурюють вир шалений,
мішанину мішур, мішеней…
Чистих душ замутивши плеса,
лине привидом безтілесним

грізна леді залізна Калі.
День в оскомі та ніч в оскалі –
все для тебе, людинозвіре.
Із чиєї лихої віри
і смертельних заклять на сталі
карцинома душі настала?

Замість усмішки – вищир вовчий.
Чи була там колись любов? Чи,
оминувши пости й паролі,
озоветься фантомним болем
десь у грудях, мов давній злочин,
мов забута молитва? Мов…чи,

не блазнюй і не плач картинно.
Гільйотини і карантини
вже відтак ні на що не вплинуть.
Сходить в небі зоря полинна.
Де Пречиста, а де – причинна?
Ешафот. Ще одна сходина…

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

До зустрічі, Північ, до зустрічі, гори,
Колиска шляхетності, край непокори!
Де б не мандрував я та де б не блукав,
Узвишшя навіки цих гір покохав.

Прощавайте, засніжені гори, високі,
Прощавайте, долини зелено-глибокі,
Прощавайте, ліси дикорослих дерев,
Прощавайте, потоки, дощі без перерв!

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

Десь між небом і небом застрягла,
заблукала у стомленій ночі.
Ти аморфним непоглядом бачиш
і бездушним наддотиком хочеш.

П"янить подих нічного надбання,
мружить зір заліхтареність міста.
Ще учора безмежно порочна -
я сьогодні незміряно чиста.

Тихо марить рефреном неонів
хижий погляд блискучого дива.
Пий мене, доки свіжа ще кров, -
я сьогодні сп"яніла й лінива.


12.04.2011

складной излом лимонницы на кислом
графите ежевичного куста -
еще не время цвета и листа
(но близко).

Золотом малює сонцеказку
Сонячне проміння за вікном,
Про ведмедика, про кішку, і про ласку,
Про Івана з чарівним пером,
Про царівну з лицарем у парі,
Про веселих гномів і дива,
Про краплинку, що живе на хмарі,
Про таємні, чарівні слова.
Затанцює промінець на щічках:
"Прокидайся! Ранок на порі!
Вже вплітає веселкову стрічку
У волосся сонце угорі!"

По сходинках ген до неба,
Я колись кудись піду....
Віднайду тут те, що мені треба,
І себе, можливо, тут знайду.

Можливо, я віднайду стежку,
Яка мене додому приведе,
Можливо далі йти вже лекше,
І там за ніччю прийде день...

Дякую. 23.02.2012р.

Коли у вікно заглядає сонце
ти прокидаєшся. Сон - це
просто окреме твоє небо
для мрій. Забудь "не", бо
дійсність сміється зі слова такого.
У сні до тебе приходить та, кого
ти давно намагалася грати.
То була чесна гра. Ти
створила на ній стільки рівнів,
що звивини мозку ставали рівні в
паніці і знемозі, намагаючись відкрити
якісь секрети. Хотіла до, а йшла від. Крити
було вже нічим. Колись ти була цікава.
Пам'ятаєш давні моменти ці: кава,
поезія, сніг, рушники на тині?
Тоді всі були п'яні, лише ти ні.
Тоді ти одна знала назад дорогу
кому до раю, кому до пекла, кому до рогу
Янгеля і Перемоги. Ти ж не могла забути
скільки сказали "проти" з тих, хто мав "за" бути?
Якщо прокинешся, як колись, проста і звичайна,
тоді хоч криком клич мене, зви. Чайна
(і не тільки) церемонія тобі забезпечена. Будем тримати
рахунок твоїм життям. По-моєму, зосталось три. Мати
тебе коло себе, то моя давня мрія. А ще почути
як ти проходиш крізь, а не по. Чути
звуки твого серця постійно і поряд. Ще носити твоє намисто.
Якщо взаємність виразити у відсотках, то між нами - сто!.
2012

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

Були сніги такі терпкі. Стояла тиша.
Зима із власного ребра різьбила вірша.
Її блакитна кров гула на вістрі смутку,
І сльози падали - дрібні, мов незабудки.
Напевно, боляче було. Напевно, щасно.
Слова кружляли голубі - такі невчасні.
Вершився вірш. Віршився світ. Пегаси-клени
Брели, шукаючи рядків темно-зелених.
Чекало першої води гілля безлисте,
Передчуваючи життя - таке барвисте:
Хорей синиці, ніжну брость, річок хорали.
Зима різьбила білий вірш. І помирала.
Поглянь сюди - на лід крихкий, на шовк проталин.
А що той вірш? Такий смішний, такий невдалий...

2011

Двор опустел. Суть вытекла из формы.
Стих уходящих голосов поток.
А на асфальте, молча и покорно,
лежать остался брошенный цветок.
Шум праздничный умчался, затихая;
свет, блеск, цветная мишура –
исчезло всё. Реальность не такая,
какой была сегодня и вчера.
На краткий миг под знойным покрывалом
на том цветке остановился взгляд –
и всё вокруг иным и… тусклым стало.
Я поняла, что нет пути назад.
Как звёзды гаснут в глубине бездонной,
как убегает влага сквозь песок –
пропало что-то. Я осталась, словно
твоей рукою брошенный цветок.


1996

«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злидні, жах –
Несвітський жах усім морозив душу:
І найодважнішим ставало жаско,
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: «Світла! Світла!»
І на відповідь чувся голос дужий
Земного бога з високості трону:
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
О, не один нащадок Прометея
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла,
А сміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотині…
І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі, –
Тепер замовкли, і страшніше тиша
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, –
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в’язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів…
Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди
І розпачливого гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться.
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

25.09.1896

В пятерне страданий сердце изошло немой тоской...
Твоих кос, как струн гитары, коснутся бы мне рукой.
Эй, сердце, где ты? Откинь локоны густые.
Милая моя, чеку ревности не тронь - прошу.
Слышу молвишь: - " легко тебе поэту,
Фразами интриги плетешь, и все мимолетом.
А тут - без тебя, вся жизнь автопилотом...
Подхалимов, хоть отбавляй или пруд пруди,
всем им только давай, все вежливы...
С коварной улыбкой колени щиплют, льстят,
Тянутся к богатству - все шалят и хотят.
А хочется, чтобы рядом был друг,
Тот, кто не погряз в рутине - мудрости муж.
Чтобы радость ушкам нежно шептал
И верность во Храме не предавал!"
О снежинка не огорчайся, ведь знаеш сама...
Жизнь моя пред тобою - как открытая книга.
Мудрой будь. Слово ведомо тебе мое,
Как пред Богом присягу дал
И, в флешку памяти Акаши запечатал.
Сколько нежных ручейков излил любя.
Все мои песни и не меньше стихов,
Из родника, что в сердце моем - для тебя.
Неужели ты не веришь себе,
Или до смешного стали взрослые?
Известно нам, что страх точит изнутри,
И поди-попробуй в душу загляни.
А там - все шрамы жизни...
Спасибо милая тебе, за искуство благословения.
Вспомни свои слова: "Я
Очень счастлива за Вас!"
А я - с Тобою,
Таков ответом был мой глас.
Молвили мне небеса благославляя:
Троице Великой к стопам поклонись!
С чистого листа жизнь начни, миру улыбнись!
..................................................
Благословляю любви ветерок, пусть он радость тебе принесет,
Донесет любимой в серца сад, этой песни аромат.
Давно готов спуститься с гор, согласен, пора.
Мечтаю к твоим стопам припасть головой
В нитях радости обретая покой.
В твоих ладонях спрятаться я буду рад,
И этого достаточно, не надо мне других наград.
2012г.

...Ось і останній з тих,
Хто йшов по морю, як по суходолу,
Дістався берега.
І заспівав тоді Моше з чоловіками
Величальну Господу Богу.
А Мір’ям, сестра його та Агарона,
Бубон взяла в руки,
За нею і жінки, теж б’ючи в бубони,
В нестримний кинулись танок...
Бачать ангели, як юдеї славлять Бога ,
Тож і свій намірилися скласти гімн.
«Не смійте!- Господь на те їм.
Як можете оспівувать Мене ви,
Коли творіння рук Моїх
Гинуть зараз в морі?
Коня і верхівця на згин Я кинув.
Якби не впертість фараона,
Сидіти б їм у родиннім колі,
Діток чукикать на колінах...
А так.. Ще якась мить...
І кожен з них довічний знайде спокій...
Ступайте краще до юдеїв.
Напоуміть їх, що за порятунок
За все, що називають дивом,
Данину семикратну Я візьму,
Якщо й надалі будуть твердошиїми
І плакатимуть за казанами з м’ясом у Єгипті.
Сумніву піддаватимуть слова,
Що Я передаю через раба Мого Моше.
Хоч і клялися на горі Синай:
«Все, про що говорив Господь, зробимо!»
Не на те Я дав їм Свою потугу,
Щоб тільки вимагати благ, а не показувати
Кожному, в кого вдихнув Я душу,
Шлях праведний до Мене.
Для цього Я вивів їх з Єгипту».
Присоромлені, лишили ангели
На самоті Всевишнього.
Він же прикипів до тих,
Що силкувалися здолать
Розбурхане Червоне море.
-----------
Моше – Мойсей.
Книга Вихід. 15:1-21.
Книга Вихід. 24-3.

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12

Посеред світу ти один. один
вчорашня пам'ять завтрішній не вірить
і тільки ніч беззубу пащу шкірить
і тільки ніч знайде твоє ім'я
на цім розпутті...
де він, шлях, у небо?
чи ми тут всі живими пропадемо,
чи неживими ввійдемо в житття?

молися світлу. я цих кіл не зрушу
мені любов'ю випалили душу