Я перевтілююсь у літо,
щоб гріти серце, руки, слово
тобі, мій любий. Я – основа
життя і сонячного світла.
Я – ти.

Ти – я. І це не теорема,
яку доводити потрібно.
Клітинка кожна в тілі дрібно
прописує обох. Даремно
не віриш.

…десь
нащадка
душа
не сувора
крізь
віки
вже
вдивляється
в мене
і
все тоншає
нитка
сурова
за яку
ще
тримаються
гени…

2012

Щоб не рядки строчити –
мережила б серветки.
Оце було би хобі!
І вигода – була б.

А то… не біллю* – болем.
Не строфи, так – чернетки.
До чистої поезії
душа не доросла…

2012

Давай пробачимо похмурі
Та прохолодні дні весні, -
Тепло і світло ще занурить
Вона в простори крижані.
До примх, як дівка, завжди схильна,
Ховає вроду молоду, -
Давай пробачимо повільну
І запізнілу їй ходу.
Чи неквапливість ненавмисна?..
Якщо це так, то ти зумій
За безпорадну беззахисність
Пробачити сьогодні їй.
Іще хода її первісна
Розпалить полум’я бажань
І буде млосно вдень і тісно
Нам вечорами без смеркань.
Коти, заучені сонати,
Бриньчатимуть до хрипоти…
Давай весну не будем ждати,
А їй назустріч вдвох іти!
11.03.12

а місяць

випиває море.

воно, безсиле,

довгополе,

в спокійнім бризі

йде на горе...


і зовсім тихо,

без пручання.

лиш несміливеє

зітхання...


01.20. 12.03.2012

http://www.vip.rv.ua/pic/pics/vip63.jpg

Тихо плачуть асфальти,
Оповиті дощами...
Поглинають поля збайдужілі шосе.
Он, до неба свічки, що коріннями з нами,
Листям молять за степ
І за всохлі річки.


2007

Ми
Час пісків
І пірамід кути
Ми –кварцеве дитя,
Закутане у простір,
Що не тримає на прийдешніх злості,
Непроханих та наших днів,
Даруючи нове життя
З конвеєра
віків.
Ми
час пісків…

Уся зима у нас
на підвіконні:
Зірки маленькі
в молоці –
Розхристані
сніжинки
на щоці,
Я –
клаптик неба у твоїй долоні

2006

На тих тонких химерах ліній
нап'ято в космосі намет.
Не проти неба колір синій,
як і не проти вічності планет.

Біда, пробач, не проти правди,
хіба що зло - брехні кінець.
Ми, олігарху, - космонавти:
у нас один на всесвіт прапорець.

Тобі болить за те, за інше...
Не одному тобі болить.
Вже після церкви, де з колін ще
усе щось ми плануємо сплатить.

Ти маєш намір? Прагнеш росту?
Авжеж, ощадливий пакет!
Не проти ми, що маєш доступ,
як і не проти брязкоту монет.

Але збагни: звичайні люди
не поступаються тобі
у тому, що й без тебе всюди
самі спроможні раду дать собі.



12.03.2012

Звичайна жінка порухом одним
Розв’язує і припиняє війни.
Єдиним кроком переступить світ
І винесе вердикт, зронивши вію.
На сьомий подих – рішення і ціль,
Розрада й вирок, а печаль - довіку.
Ви їй колиску, ви її не зліть
І не будіть у жінці – чоловіка.

2012

Така облізла, несмілива , квола…
Тобі лиш воду із джерельних цебер,
Пташок намистом на дерева голі – і оживеш!
Бо як мені без тебе?
І забуяєш!
Як же без окраси?
І зацвітеш!
Весільно і єдино!
Допоки, весно, ми з тобою разом, -
Я – час кохання, ти – лише людина.
2012

—1—

Скерований словом в тунелі ідей:
Десь у кінці майоріє трофей.

Вдумливо зважуєш кожен ярлик,
І ліпиш на лоба (мабуть, уже звик).

Вдягаєш свідомість у пишні трактати,
Щоб потім докупи cебе не зібрати.

Життя - у коробці, душа - шкереберть.
Розпалюєш его, дозуючи смерть.

Розум облудний метає тобою.
Коли вже ти будеш готовий до бою?

—2—

Хочеться жити?! Заглянь собі в очі!
Можливо, помітиш угіддя урочі:

Цвітіння гербер, міріади озер,
Де вітер спокійний, як гіпнотизер,

Що душу очистить від грізних проваль,
Красою із лотоса змивши печаль.

І все це в тобі. Не бійся, заглянь!
Бо серце - це більше, ніж орган зізнань.


[26 жовтня 2011 р.]

Ожинове літо наших зірок
впало мені до ніг.
І, навіть, мій кіт,
що у зливу змок,
На грудях твоїх приліг.
Він на сьогодні -
мов кардіолог,
Наші серця відчува:
Треться об тебе, ходить по колу,
Щоб ти не пішов бува...
Не залишав його господиню,
Ожиновим літом прирік.
Тож залише вусань
нас на годину,
Щоб ти був зі мною
навік.
11.03.2012

Нарешті вже весна! Аж зачекалися.
А неба купол більшає щодня.
Дарує сонце день – і усміхається,
І зігріває, манить віддаля.
Як той підсніжник, радість пробивається,
Горить в очах, у посмішках усіх.
Регоче, щось наспівує і сяє вся,
вИхлюпує зі серця щирий сміх.
Гостинно, світло, щиро, мимоволі
Охоплює весна усі серця.
Ростуть у них, мов проліски, поволі
І віра, і надія без кінця.
Весна прийшла. Природа оживає,
Несе деревам зелень і красу,
А для журби притулку вже немає.
10.02.2012 р.

Я справжня жінка, ніде правди діти,
Від решти всіх жінок нічим не гірш –
З нічого я
Чотири речі
Можу сотворити:
Салатик, драму, зачіску і вірш!
11.03.2012р.

Ішла я навесні простоволоса,
І раптом вітер в очі шугонув.
Такої сили був, що аж здалося –
Проник всередину і в голові загув.
Заглянув там у кожен закуточок,
По звивинах легенько промайнув.
Втікаючи, згубив один рядочок,
Одну цитатку, фразочку одну.
Я підібрала згубу, обтрусила.
Подумала – навіщо це мені? –
Та викинуть уже було несила,
Бо вже припала фраза до душі.
Її хотіла я зробить шедевром,
Тож одягала в пишнії слова,
Та домоглась лише таким маневром,
Що вийшла в мене куля снігова.
Я так сама на себе розізлилась,
Що гнала кляту кулю з голови!
Її я кип’ятком усю залила:
«Розтань і щезни, й душу не трави!»
Вона неначе й танула слухняно,
За словом слово йшло у небуття.
А з-під руїн раптово і неждано
З’являвся вірш, тендітний, як дитя.
Його потрібно ще відшліфувати,
Та твердо я затямила собі:
Що варто по перетягах гуляти,
Бо користь є й від вітру в голові.

10. 03.2012р.

Плаче свинка у калюжі,
Бо до неї всі байдужі.
Кролик свинці дав морквинку,
Та вона не тішить свинку.
Двоє добрих мишеняток
Їй відсипали зерняток.
Плаче свинка - все намарно.
Всюди сум і в небі хмарно.
Їй корівка круторога
Молока налила свого.
Цапик Буць притяг із клуні
Бурячків мішок для Хруні.
Плаче свинка - сльози градом,
І нема на те розради.
Їй букетик би чи кошик
Хоч ромашок, хоч волошок.
Та чомусь ніхто на світі
Не дарує свинкам квітів.

Прозорий загадковий ліс,
В якому скрізь панують мавки,
Відрізаний лускатий хвіст
Як символ німоти русалки,
Химерні квіти, гострий кут
І змерзлі крила птаха щастя –
Все це вмістилося отут,
На склі маршрутки в мінус двадцять.

14.02.2012

Дивилась на нього, немов на останній свій шанс,
Упевнена: більше нікого – в її тридцять п’ять…
А він за душею корону з картону припас,
Зірки бутафорські – для неї не шкода дістать!

Ще ніч не затерпла на кінчиках пальців п’янких,
ще зорі здивовано плющать носи перед склом,
а жінка таємно веде макіяжу штрихи,
неначе це є її суттю, душею, єством.

Вона обробляє світанок, мов справжній орач,
Який восени розмальовує чорним ріллю…
Ці вицвілі вії – її таємниця (хоч плач!):
«Я їх вдосконалю – мов каву на скатерть проллю…»

Він звично погляне у вранішнє свіже лице.
Сховає байдужість у складочці впертій між брів…
Вона ще не знає: останнє побачення це,
Бо юний коханець вже вирости з неї посмів…

11.03.2012.

***
Немає слів. Елегію мовчання
Дарує небо під рум’яним склом.
У тиші теж своє палке звучання
Із вічністю безмежжя в унісон.

На нотах часу - непомітна сила,
Що німотою здавлюючи крик,
Ламає гордість і підносить крила!
Слабенький вогник, пам’яті сірник…

Прибій вечірній. Зтончене безслів’я
У погляді розсипаних зірок.
Цвіркун уяви. І ряднина віри
Між тишею і словом стелить крок...
(11.03.12)

… як пшона у суп, зірок у море
Господь кинув і заправив сіллю…
Каже Йсусу Єва нерозборлива:
«Як скуштуєш плід, то й не розіпнуть».

в туалеті єретик вмер – Арій,
Катерина друга і Алексій;
і викльовує орел двоглавий
із Писання заповітів десять;

на колоді ґазда дрова коле,
мов чорт душі на вустах Іуди;
вітряки здолали донкіхоти –
гаспид вже нові їм напосудив;

день і час пізнаєш свій на дотик:
в них однакові з мовчанням риси;
загороджений до хліба дотовп,
криком стиснутий в страждання присмерк;

ніч зимова – тіням до сподоби;
від луни зірвався сніг у горах,
так виходять із водоймищ води,
коли крига пробиває горло;

сонце, мов розбитий заколоток;
«По воді ітимеш, Петре, взуйся!», –
відбиваються в краплині поту,
що звисає з підборіддя Йсуса…

– Швидко вмер сей чоловік магнитий,
хоч і Бог. А далі хто?
– Мазепа…
по Марусин поясок налита
самогонка у стаканах тепла…

Вона грубо торкається до легенів,
мов узимку холодним вітром,
і здається, що небо чуже і темне
від куріння її над літом.
Снігом попіл злітає з її цигарки,
замість пісні і слів закляття,
сухий кашель скидається на гав-гавкіт,
і кінець йому не покласти.
Вона каже нестримно про білі ночі –
вдень під сонцем іде наосліп,
як шалено і жадібно, чітко хоче
бути схожою лиш на осінь:
"Тільки ти зрозумієш – я вірю, вірю!
Ми ж бо сестри, хай за нещастям,-
у недопалках тане її подвір’я –
навіть яблуку ніде впасти.-
Подаруй, будь ласкава, змогу дожити –
пережити спекотний серпень
і до вересня любого через літо
долетіти, бо вже нестерпно.
Я корону готова оддати, владу
у пахучу твою долоню,
закружляти цитриновим листопадом,
всі долаючи перепони,
цілувати вуста до розкрилля, доки
іскри ражу не згаснуть вільно,
золотим, помаранчевим бігти соком
у осінню хистку прядильню».
Я мовчу і не можу сказати правду:
що ніхто не чека на неї –
нині вересень в сутінках винограду
робить іншій з дощу камеї
і змиває вустами її скорботу,
перетворюючи у роси
сльози, часті від щастя, і сум достоту,
бо кохання його – це осінь.


2012 р.

Дозволь, кохана, опуститись нижче,
Минаючи дощем тендітний стан.
Хай тихий дзвін вуста твої колише
У сяєві любові без оман.

Лічить зірки на ангельському тілі,
У вигинах вмлівати до безтям.
Цілунки залишати майже білі,
Про подих твій співати солов'ям.

В твоїх очах світанки зустрічати,
І пити теплих рук гірський кришталь.
Шовкових марев сонячні плакати
У серце заховати під вуаль.

Дозволь коліна ружами вкривати,
І, небо прихиливши до повік,
Метеликом душі твоєї стати,
Крилатим пухом надвечірніх мрій.


[18 вересня 2011 р.]

Традиції твої мої нічиї
Допоки в серці гине віра
У те святе дитяче чисте
Що дивувало тоді звісно

Усе на продаж іншоземцям
Бо не цінуєм власних предків
В пошані те що із пластмаси
Воно ж не квітне і не пахне

Задумайся, як ти живеш сьогодні,
Що ти зробив за пройдений вже час.
Чи з щирою душею йдеш в майбутнє,
Чи може ти душею зовсім згас.

Задумайся ти про земне і вічне,
Що ти несеш в думках, в душі.
Чи укріпив собою древо пишне,
Чи може нищиш древо на землі.

Задумайся про рід і про родину,
Хто дав тобі життя і батьківщину.
Чи пам’ятаєш-це, ти у важку хвилину,
Чи згадуєш про них у добру днину.

Задумайся і про сім’ю,
Що з нею проживаєш.
Чи досить їй даєш,
Чи більше забираєш.

Задумайся ти про дітей,
Що в тебе народились.
Чи правильно ростуть,
Чи може з шляху збились.

Задумайся про дім,
Що при житті будуєш.
Чи буде храмом він,
Чи самоту відчуєш.

Задумайся над тим,
Кого ти вибираєш.
Чи ти за правду йдеш,
Чи владу захищаєш.

Пролітають як птахи літа,
На висках сивина виступає.
В душах наших ще є пустота,
Тому спокою й ладу немає.

Ми вже люди дорослі і зрілі,
Дехто навіть онуків вже має.
Все погане здолати ми в силі,
Та розсуду не завжди хватає.

Правду завжди потрібно цінити,
Вона гіркою часто буває.
Тяжко з нею сьогодні прожити,
Та без правди нас горе чекає.

Якщо ми перестанем брехати,
Нас люди почнуть поважати.
Якщо будем поради питати,
Не прийдеться ніколи блукати.

Все нам менше лишається жити,
Так добро поспішаймо творити.
Щоб нам істину Божу познати,
Треба чорта з душі виганяти.

Пролітають як птахи літа,
І ніхто-це не в силі спинити.
Якщо в тебе в душі доброта,
Тоді легше і старість зустріти.

Пам’яті перестінки.
Згадувати не варто.
Є у життя відтінки,
знижки, свої націнки,
міри, півміри, кварти.

Де гаманці губила,
де продавала серце,
стінку поставлю білу,
борошна всію, пилу.
Хоч і дарма усе це.

Пам’ять затисну в рамки –
хай не болить луною.
Нащо зірки і ранки,
промені у фіранках?..
Ти амнезуєш мною…

Велич польоту стала пізнавати,
В селі Мантюти, поміж вікових лісів
І тільки стала в небо ти взлітати,
Як Мінськ тебе до себе поманив.

Повіяв вітер з Білорусі на Вкраїну,
На хвилю вітру Чайку підхватив
І так поніс на південь мов перїну,
Лише в Здолбунові на землю опустив.

Розпочала ти тут своє гніздо звивати,
Серед садів, на батьківщині козаків.
І стала мову соловїну пізнавати,
Не позабувши мови і своїх батьків.

Посажене тобою древо роду,
Вже незадовго почало цвісти,
І поливала ти його росою поту
Вже незадовго древо принесло плоди.

Плоди дозріли, соком налилися,
Пішли в життя ніхто не заблудився,
І ти за них до Господа молися
Щоб іх весняний ранок по довше не скінчився.

Весна твоя звечайно вже позаду,
Ніщо не вдієш, не стоять літа,
І з того люба ти не маєш перейматись,
Ще попереду в тебе літо, осінь і зима.

Пройшли літа і стали Ви безсилі,
Ви все здоров’я праці віддали.
Покрили голову уже волосся сиві,
Глибокі вже морщини на чолі.

Ви все життя руками працювали,
Бували і голодні дні.
Але ніколи Ви про нас не забували,
Хоча й пішли ми по життю самі.

Сини і внуки ми Вам щиро вдячні,
Ми пам’ятаємо хто дав життя.
Онуки Ваші молоді та гарні,
Але й до нас прийдуть такі літа.

Ваш ювілей прийшов в осінню пору,
Коли кипить робота на полях.
Запаси носять зараз у комору,
Налились соком яблука в садах.

Але не Вам роботу вже робити,
Робити все вже мають молоді.
Потрібно Вам спокійно жити,
В достатку, в спокої, в теплі.

Тебе сьогодні всі щиро вітають,
Здоров’я і щастя бажають,
Одні для тебе душу відкривають,
А є й такі, що маску одягають.

А ми батьки відверто щирі,
Бажаємо жити у радощі й мирі
І друзів біля себе чесних мати
І горя й зряди у житті не знати.

Родилася ти у літню - щедру пору,
І у самої щедрості у тебе вистачає
І з тим повинна підніматися ти у гору,
Бо іншого шляху в порядності немає.

Живи по правді, не за ради слави,
За ради честі й справедливої держави
За ради друзів і за ради Бога
І у житті у тебе буде перемога.

І Бог пошле тобі всього в достатку
І буде в тебе до вечері й до сніданку
І житимеш ти з тим аж до останку
І матимеш грошей як в правекс-банку

Переход, - это Пробуждение души.
Соединение, когда слушаем сердцем Жизнь, полную любви.
Мы не боремся с миром, а прислушиваемся,
Благословением звучит симфония лепестков Огня:
Сотворим жизнь, какой видим ее,
В белоснежном пламени Его - Все есть Одно.
В поющей тишине - воссозддание жизни,
Где маленькие ручейки - создают большие реки.
Благословенные слова:
" Собирайте себе сокровища на небе".
Согласен - нужно верить в чудеса:
" Ибо где сокровище ваше -
Там будет и сердце ваше".
Это волшебство сотворчества со своим высшим Я.
Сам, познавший себя, осилит бремя свое
ИБо,
Все есть Одно -
Все есть ДАО!


2012г.

Вже насмикав пір’я з її боді-артних крил?
Не оголюй плечі: ти й так нам здаєшся Богом.
...Головне – не впасти й не сплутати кольори,
Світлофорні тіні провівши через дорогу.

Змалювавши храм (на розлогих твоїх плечах),
Не забути тих, що дзвіницями – в небокраї.
…Ти щоразу першим вночі її зустрічав.
Вона завжди хвора й завжди тебе відчуває.

Її пір’я - гостре. Від нього - на стінах кров.
Червонить дахи й проступає крізь мертві вікна.
Йдеш весні назустріч. Роздягнеш й запестиш знов.
Та навіщо їй твоя мерзла графічна вічність?
2012 рік

Ви поєднали мрії, почуття, серця,
Щоб жити разом дружньо до кінця.
Благословенною хай буде та дорога,
Якою ви підете разом у життя.

Ви схожі між собою наче квіти,
Хоч ви уже дорослі, але наші діти
І доля вас в один букет зібрала,
Безмежна радість у батьків настала.

Живіть щоб родина горя не знала,
Щоб радість наші душі наповняла,
Щоб квітка де ступили розцвітала,
Щоб мить сумління ніколи не настала.

Хай буде в вас кохання безкінечне
Різними шляхами ви до його йшли
І наполегливо долали перешкоди
І руку ви друг-другу подали.

У шлюб самостійно вступили,
У місті Львові, кільця одягли.
Шампанським ваше щастя закріпити,
Сьогодні близькі з радістю прийшли.

У суботній, літній ранок,
Лелека залетів на ганок.
Сповістив щасливій рід,
Що родився в них Давид.

У нього богатирський ріст,
І має він чудову вроду.
І має він спокійний хист,
Продовжувач нашого роду.

Пролинуть тижні, місяці і роки,
Зробить у життя він перші кроки.
Ми будемо усі молити Бога,
Щоб твердою була його дорога


2009

Землю всю обошел
Копал...
В глубины озер погружался
Искал...
И то
Что искал
Нашел в себе
Мысли ветер живой
Твоя
Поселилась во мне
Дышу тобой
В сердце поет весенняя капель
Мир
В котором
Ты
Вечная Любовь
2012г.

Осінь в золото ліс одягає,
Вітер хмари над містом несе.
Вже два рочки для Єви минає,
День святковий до неї іде.

Тато й мама донечку вітають,
Женя міцно її обняла.
Подарунки бабусі виймають,
Я дарую онучці вірша.

Як про квіточок тих не писати,
Не звеличити їх у віршах.
Як любов їм свою передати,
Що в душі і моїх почуттях.

Єва наша як перли в оправі,
Очки в неї, як два вугольки.
Коси пишні, хвилясті, чорняві,
А на щічках у неї ямки.

В неї усмішка дуже приємна,
Наполегливість в неї своя.
В ній формується воля безмежна
І характер і власне ім’я.

Хай дитинство твоє довгим буде,
Хай здоровими будуть батьки.
Хай сестричка тобі помагає,
Хай веселими будуть думки.

Ти рости моя внучко щаслива,
Хай негода тебе обминає,
Хай тобою гордиться родина,
Хай про тебе Господь пам’ятає.

Підростає наша Женя,
Як та тополина.
І чарівна, така пишна,
Мов в саду калина

Ти принесла усім радість,
Ранньою весною.
Ліс і поле оживає,
Все, разом з тобою.

День народження сьогодні,
Ми тебе вітаємо
І уже весну четверту,
Разом зустрічаємо.

Сонце тіло зігріває,
А ти серце й душу
І про – це усім сказати
Я сьогодні мушу.

Хай життя у тебе буде,
Веселе й щасливе
І не скоро покидає,
Це дитинство миле.

Хай завжди з тобою буде,
Вся твоя родина
І приносить тобі радість,
Ця щаслива днина.

Хай у тебе буде свято,
Не тільки сьогодні,
Хай тебе охороняють
Ангели Господні.

Я вітаю тебе моя люба,
Хай відступить осіння пора,
Залишайся завжди молодою,
На обличчі хай сяє весна.

Вже тридцята річниця минає,
Як створили ми нашу сім ю,
Вже і листя з дерев опадає,
А я подих весняний ловлю.

Багряніє і ліс золотіє,
На висках сивина виступає.
Та душа ще у нас молодіє
І вогонь, ще у серці палає.

За столом на балконі зберемось,
Чарки по вінця наллємо,
В минуле своє озирнемось,
Вітання від близьких приймемо.

Відчувається радість і щастя,
Що не марно проходять літа,
Хоч і старість уже не далеко,
Але й молодість, ще не пройшла.

Теплим словом ми рідних згадаєм,
За їх щирість сповна наливаєм,
За здоров’я до дна випиваєм,
Від них ми життя починаєм.

Стежку кожному Бог визначає,
Та у кожного доля своя,
Шлюб стежки у дорогу єднає,
Хай дорога в нас буде пряма.

Зустрів я тебе молодою,
Дев’ятнадцять тобі не було.
Я признався тобі, що кохаю,
А навколо все пишно цвіло.

Ми створили сім ю не задовго,
По життю ми вже разом пішли
Не питали підмоги ні в кого,
А самі самостійно жили.

Двох діток ти на світ народила,
Ти пишаєшся ними щодня.
Ти бувало ночами не спала,
Колихала своє немовля.

Ти в ливарні в дві зміни робила,
Щоб покращити наше життя.
Ти в навчанні мені помагала
І в роботі минали літа.

Ти про близьких завжди пам’ятаєш
І на крилах до рідних летиш.
Ти провини всі наші прощаєш
І в за ботах, як скалка гориш

Сорок п ять вже тобі наступає
Хай не старять ті роки тебе
Хай удача тебе не минає
Іскра Божа хай в тебе живе.

Місто плекає біль,
Тихо веде туман
Гирлами божевіль
У надвечір'я ран.

Місту потрібні сни,
Дощ омиває кров.
Триста століть до весни
(Вірив - і перейшов).

Вірив - і не забув,
Що затопило дні.
Місто годує шум
(Травми свої черепні).

Місто стоїть завжди:
Триста століть і зим.
Вірити - значить іти
(Або померти з ним).


[2 лютого 2012 р.]

Весняних днів на все життя!
Здоров`я! Радості! Любові!
Кохання, щоб до забуття…
І сліз від Щастя, не від болю.

Привітних усмішок людей
Коханих рідних і незнаних.
Яскравих блискавок ідей,
І макіяжів… бездоганних.

Шалених вражень, відчуттів,
Гламур троянд і хміль конвалій,
Дурман чаклунства ніжних слів…
І щирість холоду печалей.

У вир емоцій, в казку снів
Щораз пірнати з головою.
Життя тримати гордо німб,
Хай людство тішиться тобою.

2012р.

знову загадкою жменьки
наше майбутнє до плес
щастя на ніжках тоненьких
хоч і сягає небес
часто лелечо у слові
радістю хмар макраме
щастя щитами любові
в долі що пестить і дме
дзвони і стежі на жорнах
в леті мукА перемог
щастя і біле і чорне
в барвах коли ми удвох


Художник Ярослав Саландяк.

***
Маленька крапелька у Бога на долоні...
Старі листки і букви безборонні,
Що сипляться пророцтвом з-поміж хмар...
І хтось комусь несе вчорашнє вперто:
Брехливо чи занадто аж відверто -
Настояний одвічністю відвар

Терпких тернин і сліпості, й пізнання.
А за вікном уже гряде світання,
Десниця, що витрушує святе.
І впоспіху напи́хані скорботи,
Не знаючи ні звідки ти, ні хто ти,
І чи те зерня й справді проросте?

Та засіває і кропи́ть сльозою -
З долонь міцних боже́ською росою
В розхристані сучасністю уми.
Чи є бажання, чи отак - за тінню,
Лишаючись всеціло тільки тлінню,
І лиш на мить - Господніми людьми...
(9.03.12)

Логогрифом називається фраза або набір фраз, що містить послідовність слів (у випадку вірша ці слова як правило є римами), кожне наступне з яких отримується з попереднього відкиданням однієї літери. Порядок слів у логогрифі може бути і зворотним, коли кожне наступне слово отримується з попереднього додаванням однієї літери. Допускається відкидання або додавання на кожному етапі не однієї, а кількох літер, і не обов’язково на початку або в кінці слова, але і всередині.

* * *
Поглянь, як пишно мокра са-
кура – садів і гір окраса –
цвіте, яка у ній краса!
А ще тут жовтолиця раса
живе й дасть не одного аса.
В задумі тільки й мовиш:”Са”,
Й у відповідь долине: “А...”.

* * *
Лошатка ржання: “Е-е-е...”
Де світло й пітьма, де?
За ніччю день іде,
Й за мить – нема ніде.
О, знало б ти, гніде,
Де ясні ті огні, де?
Бог зна, та Бог – ніде.

* * *
Чи ж хочем шалу весен і
Осінніх сльот? Ми кажем: “Ні!”
І хоч погожі літні дні,
Та все ж тиняємось одні.
Чи ж бути разом ми не годні?
Й луна у відповідь: “Ми згодні!”

* * *
А Ра – Іра: віра звіра.

* * *
Зло повзло,
Сало гасало,
Тіло летіло,
Рило барило,
Мило томило,
Рало карало,
Било губило,
Шило душило,
Гало благало,
Жало бажало,
Діло раділо,
Став заростав.

* * *
Годні – згодні?
Ні, одні бодні
І дні одні холодні.

* * *
І ні ліні в коліні,
І ні тіні в сутіні,
І ні сині в росині,
І ні бані в ковбані,
І ні лані на лані,
І ні коні в законі,
І ні поні в запоні,
І ні Тані в сутані,
І ні Вані у рвані,
І ні Ані – пані в жупані.

Як мисливцем злякана лелека
Відлітає стрімко від води, -
Ти пішла із юністю далеко
І твої згубилися сліди.
Схожий я на човен одновеслий,
Давніх переповнений надій, -
Бо донині час не перекреслив
Образ твій у пам’яті моїй.
Вічним болем і німим натхненням
У душі натомленій живеш –
То гориш яскравим одкровенням,
То гірчиш утратою без меж.
Не сказавши в поспіху півслова,
У житті зробила головне –
Ти навчила вірності й любові
Довгою розлукою мене!
10.03.12

Коли на груди ляже камінь -
не відвернуться Небеса:
зігріє сонце в неба храмі,
повірю знов у чудеса.

ПригОрне ясен світ ласкАво -
зі мною - небо.
Треба жить,
іти вперед бадьоро, жваво.
Усе мине.
Переболить.

О, Господи: вже час. Втомилось літо бути.
На сонячний годинник тінь свою клади,
Дозволь вітрам полями шаленіти,
Плодам останнім дай почервоніти
І подаруй тепло останніх сонця днів.
Останній аромат даруй п’янкому винограду,
Що карб осоння збереже в вині.
Безхатько нині не збудує хату,
Відлюдник сам зимівник освятить,
Сам буде прокидатись і листи писати,
Блукати по саду порожньому й сумному
І разом з вітром листя загрібати.

(Вільний переклад з німецької.)
10.03.2012

Оригінал:

Rainer Maria Rilke

Herbsttag

Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
Und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Fruechten voll zu sein;
Gib ihnen noch zwei suedlichere Tage,
Draenge sie zur Vollendung hin und jage
Die letzte Suesse in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
Wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
Und wird in den Alleen hin und her
Unruhig wandern, wenn die Blaetter treiben.

крамничка пензлів, дивних фарб і нових ранків,
кудись покликали альбоми й олівці,
у замальовках так замало слів про травні,
а хвилі літер вже не втримати в руці

на сходах березня, у посивілих скронях,
такі розчулені і зовсім вже чужі,
мої картини, вони різні, тільки подих
мене там викаже, а може просто - тінь

перегортати ці картаті замальовки,
перечіплятися за спогади і сни,
крамничка пензлів... випадкова мить польоту,
у перших тижнях знов прийдешньої весни

а таця місяця у кроках, де нас двоє,
про щось мовчала і не бачила шляхів,
і сніжна тінь вже перешіптувала зорям
нові історії картинно... поготів

Імбирний сон. Прозріння, мов ріка.
Сміливі думи і в руках доречно
Хустина…
Хребет уже напнуто до стрибка
До бігу з перепонами чи втечу
Неспинну…
Пегас заглох. Я сіла на «Газель»
Життя триває. - Мить або хвилина…
До втечі..
Хребет вже зачекався карусель…
Та тисне і тріщить господня глина
Стареча….

ОбрАзи, розпач, сум бентежний
Минуть, як біль, що відболів,
Я так люблю тебе безмежно,
Як вітер – просторінь полів,

Як хуга, що шаленством ярим
Ямища сварок заміта,
Як кіс твоїх сяйливу хмару
Небесна любить теплота.

І вже мина жура осіння,
Весна у мій приходить вірш,
Як твого погляду проміння,
Що зігріва - од сонця більш!

10.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

м. Київ.