ПРО ГОРУ ТА МИШЕНЯ

Такого ще не було у цьому краї...
Загуркотіло щось в горі, що підпирала крайні хати.
Каміння покотилося... Поповз ядучий дим.
Невдовзі ряднину начебто накинули на небо
Попадали селяни на коліна, а дехто й знепритомнів.
І раптом гуркіт стих. Прояснилось небо.
Настала тиша: гуркіт сердець лиш чути.
Звелись на ноги люди. Просять свого астронома
В трубу підзорну глянуть, що скоїлось з горою.
Приклав той до очей струмент і враз зареготав
Якимсь нелюдським сміхом.
«Що там таке смішне?»- питають селюки.
Трубу учений передав сусідові і бачить той:
Із писком з гори збіга миршаве мишеня.
Відтоді й розійшлося по всім світі
Оте промовисте прислів’я.
Р.S.
Скільки ж бо таких мишей
Збігає ще і в нашій стороні..

Голуба бляха неба
Прибита цвяшками золотими
До латин всесвіту

Світла бляха удень
Але цвяшки уздріти не вільно
Впоперек уночі видко цвяшки
А бляху вкриває пітьма

Просто вдень ми зримо
Нутряну оболонку покрівлі
А вночі оглядаєм знадвору
Бо комином дах
Обернувся до нас

Кажуть що із криниці удень
Можна бачити злото й блакить

О невже нам для того
Щоб бачити вись у красі
Необхідно спуститись
На водну поверхню студену
І на відстані глибу джерел
Осягати устави небес

20.05.11.

Нічні реалії
розтратили
свій їдкий
і палаючий-у-пеклі
час
на пошук відчуття
місця розщеплення
у ледве кровотворній
тиші.
Одушевлена шепотом,
утроба
трепетної луни
вже сповила собі
взірець зітхання
і була готова
заполонити
наступну хвилю
незайманого полум'я.
Іржавіючи у мертвому вітрі
і жабо-проковтнувшись,
джерело тепла –
пісня спарювання
випарувалась
не дочекавшись пари.
Затримавши
свою язично-вирішальну
перемогу
у животі,
переможець
підстрибнув раз
і порушив
безхвильовий спокій
його, зяючого у бік зірок,
водного даху.
Сплеск –
емоційний момент
для дзеркала,
де застряг місяць.
Але
жодних післяхвильових подряпин,
або плям
що надщербилися, засічок, і тріщин
виявлено не було.
Можливо луна поглинула
всі пошкодження
і висловила це
у сплеско-співзвучному зіставленні,
повільно виходячи
з власної повторності,
відпускаючи
краплю тіні,
аби знебарвити
у темряві
пару моленосних крил.

17 травня 2011

And in English:
---------------

Nocturnal realities
spent
their caustic
and burning in hell
time
on sensing
a cleavable spot
in slightly bleeding
silence.
The whisper-fertilized
ovum
of tremorous echo
had already delivered
an eidolon sigh
and was ready
to catch
another pristine flame.
Rusted in dead wind
and toad swallowed,
the source of the heat,
a check-for-mating song,
was interrupted by
a checkmate.
Treasuring
his tongue-decisive
victory
in his belly,
the winner
capered once
and disturbed
the waveless placidity
of his star-gaping
water-roof.
A splash,
an emotional moment
for the moon-stuck mirror,
yet
no after-wave scratches
or blemishes
with chips, nicks, and cracks
were found.
Perhaps the echo absorbed
all the damage
and expressed it
in a splashy-matching-sound way,
slowly stepping out
of its repetency,
releasing
a drop of shadow
to decolorize
in the darkness
a pair of moth wings.

May 17, 2011

Сварки синів переростали в бійки.
Ставало батькові і прикро, й гірко.
Що всі його напучення безсилі вже були.
«Ну, що зробить, аби сини у злагоді жили?»-
Од роздумів стареча голова мало не пухла,
Та якось увісні зродилася нарешті думка.
Покликав батько всіх синів уранці,
Поклав в’язку тугу лози на лавці
Та й каже: «Хто зламать спроможеться її,
Той буде найсильнішим у сім’ї!»
Як не старались хлопці дужі,
В’язку зламать ніхто з них не подужав.
Тут батько розв’язав її нарешті:
«Готовий хтось розламать лозину першим?»
Ніхто з синів не став цього робити,
Але відтоді перестали сваритися і битись.
P.S.
Якщо немає єдності в народі,
Про розквіт краю говорити годі.

на рівнині
гойдається вівчарик
у гаю
вростає в дерево
скрипка
долиною голосить
бог коси
хто взяв його ноти?

2011

Стою взирая на спасение Господне -
Во внутрь себя смотрю.
Единством силы воли - истиное я,
Через свой путь познаю себя.
В жизни ничего не желать
И ничего не делать -
Это ужасно так же,
Как и делать зло.
Воплощаю свои мечты, анализируя пристально.
Присутствую в вечности и ради нее.
Творю свободно и принимаю радостно.
Вижу МИР Гармонии, Его красоты -
Света все четыре стороны.
Звездами дорога Домой освещена.
На востоке - Анатоля звезда,
На западе - Дисис Добра,
В полночь Арктоса лучами,
В полдень - Мудрости Мессия.
Истина внутри - Солнце Вечной Жизни.

2011г.

Вовк бачив віслюка,
Що мирно на лузі пасся,
Добрячим шматом м’яса.
А як наблизивсь, зауважив,
Що той накульгує на праву ногу.
«Що сталось, друже?»- вовк пита .
«Через тин схотілось перескочить,
Та лиш загнав колючку.
Може, зарадиш чимось?»
«А чому б і ні?»- подумав вовк.-
Та же і м’ясо без колючки краще...»
Підняв поволі віслюк ногу,
І тільки вовк став розглядать її,
Так хвиснув ненависника копитом в морду,
Що хтозна, чи й лишивсь хоча б там зуб один.
Упав на землю вовк і корчиться од болю:
«Батько ростив мене на м’ясника,
А я надумав стать ветеринаром...»
P.S.
Як хочеш, щоб вийшло усе справно,
Лиш за свою берися справу

Днини спекотної віслюка найняв юнак.
Попервах можна ще було в сідлі сидіти,
Та опівдні вже не стало сил.
Юнак на землю зліз і ліг в тінь віслюкову.
« Е, ми так не домовлялись!»- хазяїн в крик.
«Що, не на повний день оренда?»
«Так і не так»
«А якже?»
«Найняв ти віслюка, але ж не його тінь!»
Довгенько сперечались так і не вздріли,
Як непомітно відійшов віслюк убік,
А далі – тільки й бачили його.
P.S.
Як за дрібницю всерйоз б’ються,
Серйознішого можуть так позбуться.

ти спиш і світ прекрасний
проступають лінії світобудови
і починається час для себе
добраніч

Коли тримаєш скрипку у руках,
А грати ти на ній і так не вмієш,
То чим же хвалишся? Хіба ж ти музикант?
Брехнею ти мене не обігрієш.

Якщо не любиш, скажи і я піду,
Твої акорди тиші не потрібні.
Ні погляд твій,ні серце кам’яне,
Вогню не згасить. Ми так собі подібні.

Скрипка мовчить, і я мовчу.
Пощо вдавати, що в нас живе кохання?
Ми колії прокладені у даль,
Якби з’єднались , було б одне страдання.

Я стану пташкою, й в простори полечу,
Ти хитрий лис, що по землі блукаєш,
Не приземлюся там де ходиш ти
І ти мене уже ніколи не спіймаєш.

Якщо ти
висаджуєш квіти
на восьмому поверсі,
ця земля
має надію
не закінчитися...

Спіймавши автобус
біля Панської гори,
невже ти думала
втекти
від простого козака?
Того вечора
він придбав квиток
не без долі.

Обіймаю дерево
під яким зустрічаються
рідні погляди
поглядом
обіймаю рідних
дерево родить
і ти прищепила
його наймолодший
пагін
дарма що буревійно
ми сплетені
мовою
знаками
вірою
гіллям
у дерево роду
ми
вистоїмо...

Украв хлопчисько в школі до писання щось.
«Розумний! Гарно робиш, синку!»- на те мати.
Удруге плащ приніс, мовляв, що хтось забув.
І знову мати похвалила сина.
А вже як юнаком зробився,
То чого тільки не носив в господу!..
Та все ж вдалось спіймати злодіяку.
І ось уже ведуть на смерть його.
А мати обіч. Захлинається од крику,
До сина підбіга, сльозами росить щоки...
А він, буцімто сказати щось схотів,
Нагнувсь до матірного вуха.
Та замість слів - узяв і відкусив його.
«Негіднику!- вола од болю мати.-
Так ти отак за мою ласку і любов?
Мало того з тебе, за що карають,
Так ти ще й матір на старості калічиш?!»
«Якби ти за крадіжку не хвалила, а карала,
Героєм, а не злодієм мене б тепер назвали».
P.S.
Коли у правді не ростить дитину змалку,
Для стількох лих віднайде вона шпарку.

Забагато вражень
Від цвіту яблунь,
Що пахнуть розтраченим дитинством.
Намисто запахів
Огортає шию душі
Аж до знемоги…
Задихнутись від щастя –
І думати
Як би
Від травня вистрибом
Чимдуж нести ноги
Там, де спориші
Мережать стежки
Посивілих надводних ранків.
А потім на ґанку
Зустріти старого друга,
Що звечора десь
Назбирав реп’яхів повен хвіст…
І яблунна туга
Вільготно взиває на біс…
Співати без слів
І без музики,
Тихо…
Відчути, як дихає поле
Зеленим покоєм пшениць
На розсорочених грудях…
І навіть не болем,
І навіть не люддям столиць
Молитись за те,
Чого вже не забудеш…
Забагато вражень
Від цвіту яблунь.

Светом знаний свой разум озаря,
Покоришь вершину эго - самого себя.

Все, что вокруг - суть целого Единого.
Будь ко всему готов всегда,
Чтобы человека защитить тобой любимого.

Справедливости внимай, уверовав - поли старанья.
Не знаеш -восполняй пробелы знанья.

Вокруг себя добро твори,
а с негатива примера не бери.

Коль мудрых знания тебя ведут,
Твой труд и вера к цели приведут.

Благо мудрости возьми
и мудростью возросшей
в мир верни.

Если хочешь в Рай - зависть и злобу отстраняй.

Познавая мир вокруг себя,
Познаешь глубины самого себя.

Помни, Зло бесплодно, оно дать обещает,
А на деле - забирает и уничтожает.

Не прячь души добро,
что подаришь - то твое.

Счастливы друзья - счастлив и я.

Гнева ропот на устах толпы -
разрушитель Храма Христа во Плоти.

Вечность Бога - бесконечное Время Творения.

Доброе слово воде скажи,
Ибо сам состоишь из Воды.

Какой чистоты произносящего слова, такова и его жизни судьба.

2011г.

Сопучи, поволі по курному шляхові
Тягли воли важчезний віз.
І ось щоразу, як треба було повернуть,
Пронизливо й несамовито колеса скреготіли.
Не витримав візник, звернувсь до воза:
«Скажи на милість Божу:
На що ти скаржишся, коли отак скрипиш?
Не ти ж бо, а воли везуть вантаж цей тихо!»
P.S.
Так повелось: ті найгучніш кричать,
Кому б годилося мовчать.

гармонія волосся –
як передісторія нашої землі;
неможливо пізнати
не побавившись
із дитиною…

волосся біля скроні –
ніби карамель
волосся за вушком –
розквітлий метелик
волосся
спадає на плечі –
срібне молоко
дикої білої корови неба
до землі
шепотом

пасмо
що вибилося зі жмутка
і вкрало трохи тіла
над бровою –
пахне
древлянськими білицями
(куди ж ти спровадила
красунь Іскоростеня,
Вольго?)

голубі очі:
десь на самій глибині –
сиві голубки
зіниця –
жертва князя Ігоря

дівчинко!
ти – полісянка

2011

ТЕЛЕБАЧЕННЯ
ВИПАДКОВО
ТЕБЕ БАЧИТИ
ТРИ КАДРИ
КРУПНОГО ПЛАНУ
ШОКОВАНА ВІДЕОКАМЕРА
ЧЕРГУЄ
ТЕБЕ
ЗІ ЗЙОМКАМИ
РЕЗЕРВНОГО АЕРОПОРТУ

ТИ
СХОЖА НА СОНЦЯ СЯЯННЯ
СЛІПИШ
ЗАЛЕДЬ УПІЗНАВАНА
АЖ
ПАДАЮТЬ
ПОЗА КАДРОМ
ПРОЕКТИ ВАЖКИХ ЛІТАКІВ

ПУЛЬТ УПРАВЛЯЄ
ЕКРАННОЮ
ДИСТАНЦІЄЮ
МІЖ НАМИ
ТВОЄ НАБЛИЖЕННЯ - ОПТИКА
ЩОМІСЯЦЯ В ТЕЛЕСКОП

ПРОВІНЦІЙНА НАУКА
ДОСЛІДЖУЄ
РОЗМАХ ЧУТОК ПРО ЯВИЩА
І ЛЕТОВИЩЕ
МЕНЕ Ж ЦІКАВЛЯТЬ
ВИКЛЮЧНО
СТОЛИЦІ
ТВОЄЇ СВІДОМОСТІ

ТУМАННОСТІ
МАЮТЬ НАЗВИ
І ПОТРЕБУ ВИВЧЕННЯ
Я Й ДОСІ НЕ ЗНАЮ
ЯКЕ ІМ"Я
У ЦІЄЇ ПАТОЛОГІЇ
БОЖЕВІЛЛЯ
АЛЕ
ПЕРМАНЕНТНО
ПОТРЕБУЮ
ТЕБЕ
НАЖИВО

білі тюльпани
як білі лебеді
плавають обережно
водою травня
із довгими шиями
із мокрими голосами
читають відображення
риби в небі

білі тюльпани
як білі лебеді
б'ють мою тишу
у плечі ...

та руки знають –
їх зачіпати не можна

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Одна медуза криває на ніжку ліву,
Друга німа, а третя – не має одного ока,
Іншим ж нічого не бачить,
Але танцює вона найщиріш з-поміж інших,
Найщиріше танцює вальс.

Коли я заплющую очі, чую звук хвиль,
То медузи мої за морем сумують,
Коли я заплющую очі, бачу кола барв різних,
Бачу кола.

Коли хочу угледіти щось правдиво цікаве,
Лягаю на землю й заплющую очі
Й залишаю привідкритою дрібну щілину
Крізь котру споглядаю світ.

У моїй голові живуть птахи чудернацькі
В покручених кованих клітях залізних,
Що не знають симетрії й не відають часу.
Коли мені сумно, я відчиняю котрусь із клітей
Й слухаю пісню пташиної волі.
Мовчки записую трелі на великі мотки бобін
І до підвалу відношу, щоб пилом припали.
Якщо прослухати котрусь з тих пісень навиворіт,
То світ зупиниться й вмовкне.

Коли бачу світлини, на котрих постаті людські
Поруч з деревами, що тихесенько квітнуть,
Розумію, наскільки ми нікчемні на їхньому тлі,
Наскільки недосконалі й позірні. Не до сконали?

Коли море застане вас тілом теплим своїм,
А чи тілом холодним застане –
Затанцюйте вальс на морському дні
З рибами
Й мушлями для медуз моїх,
Що сумують за морем.
Вони усміхнуться вдячно
І мовчки, кульгаючи, не промовлять ні слова,
Лиш сліпенька єдиним оком своїм підморгне,
Бо шумітиме море в моїй голові.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.

Якоїсь ночі надибав вовк собачу буду.
«Скажи-но, як тобі вдається ситим бути?-
Питає вовк, утамувавши нарешті голод.-
А в мене, ребра лізуть вже на холод».
«Не працюєш. Тиняєшся і там он, і отут ...»
«Я кину мандри й отаборюсь хоча б і тут.
Ані росинки в роті не буває часом...»
«От і чудово! Будем на сторожі разом!»
«А що це там на шиї в тебе, любий?»
«Нашийник. Та говорить про це не будемо».
«А нащо він?»- питає вовк у дрожі.
«Хазяїн каже, що я занадто злий і можу Покусати будь- кого. І без причини...
Вдень - на цепу. В буді зачинений... »
«Немов невільник?»
«Не зовсім. Уночі відв’язують, як бачиш.
А вдень – сите життя собаче.
Сплю собі скільки схочу...
Але ти, мабуть, слухати не хочеш...»
«Та краще б я не чув вже про таке життя ...
Прощай! Вертаюсь в ліс. І вже без вороття».
P.S.
Воля, навіть голодна, – краща,
Ніж рабство сите і ледаще.

Не розкажу нікому про те,
Що відчуваєш ти,
Коли торкнуся рукою
Твоїх грудей…

Ні сонце, ні вітер
Не бачать моєї руки
Під твоїм плащем.

І якби зараз була ніч,
Всі зорі заплющили б очі,
Щоб дати можливість
Випити щастя
На честь життя
Із келиха твоєї цицьки.

Я пив би довго,
Допоки моя душа
Не стала б Галактикою.

А ти…
Була б єдиним сонцем
У ній.


2002

Сонечко протерло очі ,
позіхнуло ,потягнулося своїм промінням до землі.
По дорозі розігнало хмарку , і глянуло на Країну Мрій.
Ласкаво поцілувало перші квіти весни, які відкрили свої пелюстки
та жадібно ловили сонячні зайчики,
а ті пили срібні крапельки роси.
Сонечко готове було збудити Країну Мрій і повернути бажання дії.
Воно намагалося повернути розум
і своїм теплим батьківським поглядом нагадати,
що Мрії без діл нічого не дадуть.
Сонце завжди ось так пробувало збудити країну.
Минали століття, а Країна ховалася у тінь.
Прокидалося тільки поле і говорило тисячними голосами.
Все тут метушилися , жило. Працювало не тільки для себе, а для Країни.
Ну це так у полі.
А от місто ще не розуміло чому це воно мусить прокидатися і починати життя.
Так хороше спиться при закритих вікнах .
Темрява йому зовсім не шкодить.
День це не для нього.
День приносить турботу і треба думати, як же виповнити обіцянки для замріяної країні.
Хочеться просто мріяти.
А це найкраще коли ти лежиш у своєму затишному куточку на своєму м’якому ліжку.
Ну ще час- до- часу вилізе з темряви,
але сонце засліплює очі і тоді країна нічого не бачить..
А раз не бачить, то й робити нічого.
І знову іде спати.
Те що з лісу повилазили різні звірі це не турбує Країну Мрій.
Ну й нехай собі господарюють.
А Країна МРІЄ!
Мріє, що буде щастя.
Буде так, як колись було.
А може воно ніколи й не було?
Ну, це не важно.
Головне, щоб добре виспатись, а там –якось воно та буде!

Покохала весна,
Ніжні дотики білого снігу,
І під шепіт вітрів,
Вся пашіла, творила відлигу.

І не знала вона,
Чим палкіше кохає, голубить,
Тим вбиває любов
І коханого скоро вже згубить.

Білий сніг полюбив,
Цю свою різнобарвну царівну,
Та чим ближче туливсь,
Розумів- полюбив він не рівну.

І так завжди в житті,
Коли молодість старість кохає,
Ллются сльози сумні,
Бо зимою весна не буває.

Споконвіків кота бояться миші.
«Як пострах цей змінити на щось інше?»,-
Старе й мале над цим ось голови сушили.
«Щоб ми завжди були напоготові,
Дзвінок на шию слід почепить котові.
Завіється лайдак мишей ловить,
Дзвінок про це нас сповістить»,-
Спало на думку миші молодій,
Як можна справді зарадити біді.
Зібралось товариство рудувате
В забуту людом крайню хату.
Яка знялась тут веремія
(Мишва, як всі на світі, радіти вміє)!
Та ось як оплески і галас уляглися,
Слово взяла найстарша й наймудріша миша:
«Що тут казать – чудова думка.
Вона і справді може стримать недоумка.
Одне лиш не второпаю достоту:
Хто візьметься за небезпечну цю роботу?»
P.S.
Ідеї щонайкращі лишаться словами,
Як не потвердяться ділами.

Лис якось у криницю впав.
Од страху й холоду там потерпав
І вже з дружиною та дітками прощавсь,
Як невідь відки на той час
Почувся голос цапа з високості:
«Вас жаби, друже, запросили в гості?»
«Як, вам не довелося чуть ніде,
Що посуха в наш край уже іде?
Я тільки-но довідався про це,
Ближч до води майнув мигцем.
Вона така тут чиста і смачна!..
Якби подужав, випив би до дна!
Оце допавсь до неї, мов до браги віл,
Не маю сил, щоб рушити відсіль...»
Як цап почув про посуху страшну,
Став на цямрину та й униз гунув.
А лис тільки й чекав тої хвилини,
Щоб стрибнуть цапові на спину
Та, ще й на його роги спершись,
Нагору видертись нарешті.
P.S.
Світ призвичаївсь жить без осуду та жалю,
Коли на дурневі розумний виїжджає.

ніщо не почнеться без тебе це установлене правило кожен щасливчик може побачити на установлених бігбордах по усій країні майже усій східній Європі і абсолютно усій південній Африці

бо щасливчики кожного ранку заплітають собі на правицю міжнаціональні зв’язки немов фєнєчки за допомогою програм новин соціальних мереж сусідів по кімнаті у гуртожитку політичних карт та інших засобів масової інформації

бо щасливчики навіть прокинутися не встигають а думка про те що ніщо не почнеться без тебе уже розтікається по їхніх тілах сполоханим нічним теплом

але коти і кішки які прохавані з цього приводу значно краще і просинаються значно раніше ніби Японія злизують це сполохане нічне тепло переможно мявчать і займаються усіляким таким дрібним саботажем

отак і стає зрозуміла уся велич котів але тільки не собак які давно на цю тему забили лишаючи увесь кайф на призволяще

ніщо не почнеться без тебе навіть комунізм якби він починався прямо зараз пропустив би тебе вперед ніби вагітну жінку у черзі за молоком або Леніна у черзі за бронетранспортером

старий Мао до речі не знав російської бо у нього були справи важливіші але кажуть що дивлячись записи вождя по відаку вітчизняного виробництва окрім здобутого потужного педагогічного досвіду він зрозумів ще одну маленьку але дуже корисну думку бо помітив коли Іліч картавив особливо енергійно китайською це було співзвучно фразі ніщо не почнеться без тебе

2011

Коли ти починаєш називати речі своїми іменами
мені стає моторошно
неділя одягається в будень
кіт мишей висвячує на той світ
а кактус на твоєму вікні нагадує людську душу
круглу
таку що хочеться до не неї торкатися
не шкодуючи пальців і не думаючи про наслідки
ти кажеш що найкращу каву іще не виростили
що « травеньв’яне» а червень стане останнім місяцем людства
бо дорогу у небо нам вказуватимуть кульбаби
ти кажеш що в моді сьогодні (тобто в неділю) національні мотиви
і одягаєш усе навиворіт
спалюєш день як останнього сірника
і топчеш босими ногами тліючий попіл вечірнього міста

(перебігаєш з барів у ресторани, гуляєш, п'єш за любов, співаєш караоке, фліртуєш, підморгуєш офіціантам, береш подвійне, замовляєш ще, їдеш верхи, скачеш у гречку, рубаєш від плеча, забуваєш про головне, робиш себе сильнішою, як казав Ніцше)

і називаєш все це своїм іменем
чи скоріше його змістом

Лежить у сховку сіроман
За кілька кроків од поживи,
Та лиш ковтає слину:
Не залиша отару сторож ні на мить.
Раптом овечу шкуру бачить :«А що як?..»-
І дія вже опереджає здогад.
Лише поглянув сторож в інший бік,
Як вовк в «овечку» загорнувсь:
Пощипує з отарою траву,
Пропхався з нею і в кошару.
Примітив овечку доладненьку
І дожида нагоди вискочити з нею...
«Зберу друзяк і пир такий утнем,
Що ліс гримітиме піснями й сміхом!»-
Од насолоди аж заплющив очі вовк
І не завважив, як сторож увійшов,
Аби добрать овечку на вечерю.
Звичайно ж, що обрав найкращу.
Та ж і була вона найближче.
І вправно так по шиї полоснув ножем,
Що й клацнути зубами вовк не спромігся.
P.S.
В яку б там шкуру не рядивсь хижак,-
Кари не в змозі уникнути однак.

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...ізнову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»
P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Кульбабка і біла сніжинка!
Так скоро зникають вони.
Перша ще проросте,
Друга десь зникне у водах,
Розстане мов сни водяні.
Сніжинка заплаче слізинкою.
Кульбабка, кудись полетить
І знову зернятком впаде.
У сонячнім цвіті красується
І житиме так з року в рік.
Біла сніжинка розтане і парою
Шукатиме друга,осяде в росу,
Піднімуться в небо де білою хмарою,
Гулятимуть небом, плестимуть косу .

Бог нам сотворил Вселенную Света,
Чтобы в нем играли всегда.
Через каждого из нас
Великий Дух выражает себя.
Он говорит о Мирах Сознания.
Для детей это только Свет.
Он - Дух Жизни Мать/Отец.
Мы - дети Божии - Сознание Христа.
МИР тот, каким ты станеш
- Доверие, Гармония, Любовь, Красота и Истина.
2011г.

невже на цьому ярмарку життя
обов"язково повністю розпродати себе
вміння писати лівою і малювати пензлем
краплі терпимості і крихітки віри
віддати всі осені й зими
невже, відчайдушна душа,
тебе таки на розпродаж завело життя
за копійку - рік двотисячний
дві тисячі третій за гривню віддаш
за вміння спати коли зовсім не спиться
цілу десятку напевне візьмеш
будеш щаслива купиш цукерків
які каменем зупиняться в тобі

Бавитися в життя поки ще можна
допоки відростають крила
і небо надто синє над тобою
залишати сліди по собі
намочивши ноги в калюжі у самому центрі міста і
слухати як воно б"ється і стукає у такт твоїм каблукам
заглядати в очі зустрічним
окрім втоми в них мрії знаходити
виринати з-під землі, як з одного життя в інше,
з одного часу в інший
залишивши з вагонами Лету і Стікс - ще вчора метрополітен
А потім раптом загубити межу
їздити туди-назад, як продавці серветок і голок
забути, який в тебе слід,
ненадовго випрошуватися в Харона, щоб полити вазони
і знову їздити туди-сюди, туди-сюди
поки зовсім не канути в Лету.

Мій сон ховається біля робочого стола.

Кожного разу,
Коли я сідаю до комп’ютера,
Мене огортає спокоєм,
Пеленає затишком.
Сон теплою хмарою нависає наді мною
І починає наспівувати свою найновішу колискову…

Кожного разу,
Коли лягаю у ліжко,
Мене пронизує холодом зимного простирадла,
Яке пахне свіжістю альпійських луків
І нав’язливою рекламою прального порошку.
Неспокій влізає під ковдру,
З-під подушки виповзають тривожні думи
І, воїнами у металічних панцирах
З виставленими вперед списами,
Обступають мене.

Кожного разу,
Коли лягаю у ліжко,
Я починаю думати,
Що як багато геніальних творів
Я зміг би написати
Якби спав за столом
А працював у ліжку.

Хоча робота у ліжку
Кожного разу
Передбачає інший результат.

2011

Минає вечір, знову ніч. Не покидай мене бажання.
Горить все тіло і воно чекає сильного кохання

Я хочу ніжних почуттів і поцілунків по усьому тілу
Спітнівши падати в екстаз, відчувши міць твою і силу

Кричати, щоб стогнали стіни й щоб матюкали нас сусіди
Я хочу сексу без вагань, щоб не спіткали потім біди

Й щоб в темряві твоє ім’я, я промовляла мій коханий
І обійнявшись після сексу сказала: «Ти мій бездоганний».

коли настане пора матіоли
прийде час ув очі тобі поглянути

не обдуриш дотиком
не обведеш навколо пальця
не засмієш мого голосу

а будеш
через вікно прочинене
рахувати зо мною
китиці дрібного фіолету
меди раннього літа вдихати
і слухати як дзвенять
насипані з подолу ночі
роси

коли настане пора матіоли
прийде час ув очі тобі поглянути

не шукатиму форми
не гризтиму душу
не краятиму серце

а буду
тихо снувати павутину
суму білого
запахами матіоли
вкриватися
з цвіркунами про вічне
розмовляючи

бо

коли настане пора матіоли
прийде час
настане вечір
запахнуть меди
задзвенять роси
заговорять цвіркуни
тільки ти мовчатимеш
у моїх долонях очі ховаючи

серце музики –
апперцепція океану
серце скрипки –
наче скерцо світла

тиша – моя Іма Сумак –
дослухай

я – твоя Леді Блант;
буде потрібно
(щоби не жебракувати
очима дерева) –
продай

2011

МАМА

Чи всі ангели мають крила? Мабуть ні!
Я ніколи не бачила їх у тебе за спиною.
Ти просто була ангелом без крил.
Всі твої дії були сповнені любов’ю.
Ти була завжди там, де потрібна була твоя ласкава рука.
Твоя безмажна любов зігрівала мене у зимові дні,
годувала мене , коли не було кришки хліба,
заспокоювала мене у днях розпуки.
Навіть тепер, коли тебе нема поруч,
я відчуваю твою присутність і тихі слова розради.
Хто ж ти така? Ти втілення добра- ти МАМА!

знаю

так має бути
ліс іще дихає
цією планетою

адже
вийшла трава

вийшли
до шляху Муравського
кудлаті сонечка мати-й-мачухи
пухнасті квачики медунки
шерехаті спогади
мигдалевидні жалі

знаю
всесвіту потрібна
viola in the house

2011

За вікнами гріє весна,
А перед ними,
Перед моїми вікнами,
Ще кактуси не зацвіли.
Між рамами
Ще мухи не ожили
І не розтанув вранішній туман.
Ще не закінчила бриніти
Остання нота марева,
Зимово-зимного,
Вишнево-стиглого,
Погубно-літнього,
Пилом присипаного.
Ще не вилізли
Зі свого кокону
Напівмертві дива,
На дива ще не схожі.
Не рухайте кокон!
Бо повилазять -
Взимку недомерзлі,
Восени недостглі,
Літом незгублені,
Пил свій позтріпують,
Кактусами поснідають.
Не рухайте їх,
Вони ще недоспали,
В моїх коконах...
Стане час - сама їх розбуджу.

В печеру загнав отару пастух в негоду.
Побачив диких кіз: «Так це ж нагода!
Годуватиму, щоб приручити їх.
А віхолу і так переживуть свої».
По кількох днях в печеру зазирнуло сонце.
Розглянувся пастух і крикнув: «Що це?»
Всі його кози покотом лежать,
А дикі – гуртом уже на пагорби біжать.
P.S.
Старих товаришів занедбувать не варто:
Вони – як у негоду ватра.

«Нате я й лис, аби перехитрити дурнів»,-
Подумав і раптово збочив,
А хорти помчали собі далі.
«Нізащо не знайти мене їм в оцім терні!»-
Сказав - і тут же оступивсь,
І аж підстрибнув од різкого болю...
«Що це за вихватка!..Ти з гончаками в змові?
Я захисту шукав, ти ж колючками раниш...»
«Е ні, стривай! Замість подяки, що я чую?
Ти оступивсь, а винні колючки мої?..
А знаєш , що вони мені – те ж саме,
Що пазурі тобі. Для захисту.
І це твоя вина, що наступив на них,
Бо, мабуть, уявив, що ти в своєму лігві.
Та ще й мене виниш... І як отака-от дяка,
То іншим разом сам тебе хортам я видам.
Р.S
Якщо шукаєш місце порятунку,
Не нарікай, якого він гатунку.

Як визволила миша з сіті лева,
То з його жінкою відтоді подружилась.
І от у бесіді відвертій спитала раз норівка:
«Даруй, царице, ти така огрядна і велична,
А світові даєш на рік лише одну дитину.
А я, на вид мізерна, виводжу стільки,
Що вже незмога просто полічити.
Щось негаразд, можливо, у вас з сексом?»
«Інша б розсердилась й нагримала на тебе,
Та не велить мені не стільки стан мій,
Як дяка за те, що ти колись зробила,
А ще відвертість твоя й приязнь.
Отож, як ти зо мною, буду теж відверта.
Не сердься, люба, часом мені здається,
Що виводок весь твій на те лиш,
Щоб менша братія моя – коти -
Була вдоволена тобою.
Тепер дещо про секс, що так тебе цікавить.
У вас, мишей, він, як крадіжка всього,
Що не так лежить в господі.
Вам байдуже – хто з ким, де й скільки...
В постійнім остраху й нашвидкуруч...
Яка од того всього втіха?..
А в нас!.. Як надходить пора сексу,
То завмира весь ліс од пристрастей,
Що в нас обох нуртують.
Цілісіньку добу з перервами малими
Трива любовна гра, аби ми вдовольнились.
Тож і являється на світ не нишпірка нікчемна,
А гора, що володіє царством лісовим!»
Р.S.
Перш ніж розмову делікатну починати,
Годиться співрозмовника достоту знати.

Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз.
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка разом з 200 єврейських сиріт)


Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий, себто на загин, юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки.ще й досі додаються..

прорісши,
не відаєш себе.
тріпочеш на вітрі,
відбиваєшся від невідомого
поспішно і безпорадно, –
вузенький листочок.
на вітті старої верби
тисячі таких як ти,
лиш ти ще не знаєш.
закусивши губи,
полосуєш світ собою, як лезом.
і день в порізах,
крізь які тече сонце...
боляче?
...
блакиті
подай мені.

Рання весна і перший теплий день.
«Ну, як тут просто берегом ходить,
А не поплавать? Та ще першим?!
Хлопці ж од задрощів помруть,
Дівчата возведуть мене в герої!»-
Так міркував хлопчак і роздягавсь.
Пірнув. Та що це? Не вода, а лід...
І глибина чомсь не така, як влітку?..
Хоч берег близько,- доплисти несила...
«Тону! Рятуйте!»- хлопець заволав,
Коли неподалік угледів чоловіка.
«Який же дурень, хлопче, ти...
Чи знає мати, де ти зараз?
Та лід же тільки-но зійшов,
І течія така ще сильна!..
Та, не порадившись ні з ким,
Ти в річку наосліп зануривсь»,-
Повчає так поговорить мастак.
«Рятуйте! Та хутчіш! Тону!»,-
З останніх сил хлопчак кричить.
...А мораліст неначебто й не чує.
Р.S.
«На все свій час»,- так кажуть люди.
Отож, слова безсилі і безглузді будуть
Там, а головне – тоді,
Де треба помогти в біді.

Бідна вдова тримала гарну курку
І на сніданок яйце щоразу мала.
«А що як дать подвійну норму корму?
Може, і яєць тоді побільша?»- гадає жінка.
І курка їсть все більше й більше.
Товстішає, частіше спочиває в холодку...
Чи ж дивина, коли якогось ранку
Вдова вже не діждалася яйця.
P.S.
Щоб не завдати справі шкоди,
Слухай не шлунок, а природу.

Хотіла б я забути цей день, цю ніч....

Та немає волі моєї на те:

І досі відчуваю гарячий подих і вуста солодкі ,

Що вп'ялися в серце назавжди .

І досі твої долоні, що спітніли від пристрасті,

Володіють всім моїм єством

Що за мить, солодша за отруту , пронизала

Наскрізь тіло й душу???

- О ні, не яд, а божество палке й нестерпне

Горить в тобі, коханий Пілігриме!!!!