Україна, Ненька-наша.
Ми любимо твої каштани,
Ласку,Мудрість,доброту.
Вулиці та райони рідні-наші,
Не зрівняються з нічим.
Весна у тебе гарна,красна,ясна.
Озера та річки дуже гарні-рясні.

2011р.

Я лише мандрівник на Землі,
Серед пристрастей праці і болю.
Ми-люди, сходимо сердцями
До вічного кругу Любові.

2011р.

Прийшла Весна...
Засяяло, заграло.
Все ожило. Полинув небоспів.
І пахощами землю обійняло,
І аромат весняний всіх споїв.
І в повені солодких поцілунків,
У полум’ї гарячих почуттів,
У погляді палкім і невимовнім,
Із серцем переповненим від слів...

Поспішав на Твоє Свято, ЖІНКО,
щоб ще раз освідчитись Тобі:

Ти - ніжності пилок із найдорожчих квітів.
Ти - весняний струмок у сонячнім суцвітті.
Ти - зірка із небес на полотні у ночі,
Солодкії уста і величаві очі.
Ти - спалах від світил, що засія - не гасне,
Ти - божество без крил, засмучене й прекрасне.

ЗІ святом ВЕСНИ !

Апокаллипсис-большой сдвиг в Пути,
Новое начало движения людей
От материального к духовности.
Школа мысли-энергия ума?
Она мозаика Бога-это музыка...
Я человек-ангел Земли.
Сказка Жизни-Принцип Воли.

2011г.

Плану Творца принадлежать
Не власть, а Истину искать.
Смотрю на своe отражение,
что вижу в зеркале?
Внешнее мое-отражение внутреннего.
Что искала я, то нашла
-Во мне живет семя Бога.
Акцент на Живого Христа,
Чтобы спасти нашу Планету Земля.

2011г.

Символ человечества нового-дорога Вечного,
Нас к труду и действию зовущего.
Коснувшиеся Света
Себя недовольством не пронзят,
И никогда,
Не окаменеют у Врат.
Живу так, чтобы Вечность
Любовалась красотой сердца моего.
И знаю, все будет хорошо,
Ибо совершенной жизни цельнотканная одежда
- Создателю нашему высшая жертва.
В час нашей победы-над собой,
Он подает нам Руку Свою,
Приветствуя нас всех с Любовью!

2011г.

Якось я стрітив діда по дорозі
І запитав його: «Куди мені іти?»
І дід сказав мені в тривозі
«Іди туди де зможеш ти знайти»

«А що ж знайти?» я ще його спитав
Він тихо: «Те, чого шукаєш»
А я не знав чого шукав
І діда більше не тривожив

А потім йду і думаю про себе
«Знайти, знайти!»
І певне дід той знав,
Що я себе іще не відшукав.

І якось так мені зробилось,
Імла ударила в лице
І я побачив діда того
Із його зморщеним лицем

І певне він знайшов дорогу
До себе, ну і до небес
А я блукав на вулиць рогу
Й не знав ніяких тих чудес.

Я б так хотіла
У сонячні дні
Прихисток знайти
За гратами
Твоїх
Повік

Я б так хотліа
Твоє обличчя
Дряпати до крові
Поглядом
Своїм

Я б із каменю теплого
Твій профіль
Нестерпно красивий
Видовбала б
Майстерно

Я б ніколи не сказала тобі
Ким ти є для мене
Ким я роблю тебе
В полоні думок,
Бо себе не впізнаєш

Коли я малюю людей
Обличчя виходять не схожі
Для всіх,окрім мене
Тому я тебе не малюю
Тебе і так вже є -
Двоє несхожих

Змія-то краса,живе колоритно.
Полює,міняє шкіру дуже швидко,
Вона стара,її скинути слід.
Повзе-пливе,чарує болотяний вид.
Для мене красива,іншим гидка
Їх вбивають, панам потрібна "Грошва"
Красу вбивати!Такого закону нема.

2011р.

Я люблю піцу
Таку гарячу
За яку платить Даша.

***

Сімнадцять років -
Це так прекрасно,
Нема на сраці целюліту.

***

В мене на шиї
Красивий шарфик.
Колись мене ним вдушать.

***

Так вабить пекло
Чортячим пивом...
А на душі печально.

***

У тебе кидають
Камені,і ти
Думаєш,що ти Ісус.

***

Ти сидиш у штанях,
Де тісно і темно,
Але даруєш життя.

Козак зайшов до хати татар:
-А ну розтупітся, переді мною!
Я свою волю не кину на волі,
Томущо козак я.. і все,
Сірко нас не змусив ми самі повірили,
Що той дасть нам сили, і справді так було,
Але ж ненадовго він дав нам тои сили,
Всі ви боялись його...

3.03.2011

...падає сніг,
падає сніг у сутінках –
чисто і невмолимо падає,
мільйони та мільярди малюсіньких крижаних камікадзе –
летять безголово,
помирають безжурно...
...а пам'ятаєш – інший сніг, у іншому місті:
де вікна високі, як почуття,
де арки округлі, як груди?
...він тоді падав під музику –
а може, то музика підігравала йому,
наче актору невдатному?
Не знаю, але виходило в них достобіса гарно,
гра у чотири руки і два серця –
пронизливий вальс про лагідного звіра
і завіконний сніг на тлі індустріальних пейзажів...
... і ти – унизу –
вирізняю тебе у натовпі
і реву,
притулившись носом до задубілої шибки,
від ніжності нестриманої реву,
від любові неопалимої –
під музику і під сніг реву –
а ти йдеш, отам,
чотири_поверхи_під,
і сніг падає тобі на голову,
і музика падає тобі на плечі,
а за мить – я падаю тобі на груди,
і вибираю з волосся білого ледве живі сніжинки,
і шрифтом Брайля читаю Тору твого обличчя,
і шепочу-шепочу
похапцем через сльози
боса
навшпиньках
із двома миршавими хвостиками
про любов ще таку зелену,
яка розцвіте весною...

Спить фіалка.
Засинає Троянда.
А ромашка ніяк не засне!
А чому ж?
Зна тільки вона.
Я не сплю, бо в мене листя не побіліло.
А коли в мене жовте листя, то я сплю.
Ось-ось побіліє, я чекаю и чекаю,
Кожен Божий вечір.

Малюю-Малюю я вірші,
Та не як не намалюю,
Хочу але не можу.
Нихто не знає чому?
Я мучяюся вже два дні,
А може і три?
А хто зна?Я вже й сам не пам'ята.

Росте травичка,
А коло неї бігае Марічка.
Росте травичка,
А коло неї смерічка.
Росте травичка.

У небі сяють зірки,
А люди дивляться і дивляться.
Неможуть Зрозуміти що то таке,
а то безмежний простір,
який сяе бескінечно.
Вони ніколи не перестануть сяяти.

Білий лотос
в кожному з нас.
Нитка знань на лікоть намотана.
Ми Лемурії діти,ми чарівники Любові.
Він нам дав свободу,щоб
Світло Його людям нести,
І незважаючи ні на які труднощі,
Шукачам дорогу до Дому осяювати.

2011р.

Белый лотос в каждом человеке скрыт.
На локоть наматываю знаний нить.
Мы дети Лемурии, мы Волшебники Любви.
Твор
ец нам дал свободу,
Чтобы Свет Его в миру нести,
Озаряя ищущим Домой дорогу,
Не взирая ни на какие трудности в Пути.
Я нигде и Я - везде.
Дни кропотливого труда - при мне.

2011г.

Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
І роздасться писк курчат.
А як стануть вже курми,
То продам тоді їх вмить.
І на гроші на великі
Куплю собі черевики.
А ще - сукню і намисто
Та й полину собі в місто.
Скажуть парубки: «Красуня!..
Як їй вдяганка пасує!»
Я ж на захват парубочий
Лиш примружу мовчки очі
Та ще, як це я люблю,
Отак голову схилю...»
Пада глечик у траву.
Не в думках, а наяву.
А з ним сукня і намисто
Й усі задуми дівчиська.
P.S.
У кого мрія дію обганя,
Той йде, вважай, що навмання.

2005

останній день
у лютому їх мало
хоча… а ні…
замерзнути устиг
зимовий обрій
завтра весно
твій час
почне свій відлік
завтра?
ти скоро
звикла
до її любови
до теплої
легкої течії
до волі і
великої свободи
її навіки
вписано у дні
твої…
о мріє!

Судим мы о мире,
из опыта своего исходя,
но разве есть предел опыта?
Нет... Это мой ответ.
Кто последует путем мудрости,
тому будет открыт цветок Жизни,
Союз Слова и Ума-Ясномыслие Христа.

спасибі тобі сестро зимо за ночі
повні золотих рибок
срібних зірок і білих тюльпанів
за очі кольору талого льоду
за те що й сьогодні матиму
доволі снігу та свободи
за те що мені затишно
серед алмазного холоду

вір
я маю так багато любові й ненависті
що всі дотики-прощання-погляди… мої –
глибші за Маріанський жолоб
дивакуватіші за Фройда

я досі вважаю чорну кішку на білому
ніжною-чистою-панестетичною
і ніколи не перебігаю їй дорогу
(нікуди не поспішаю – ніяково
адже рукавички це не зрозуміють)

давно не розмінюю на дрібниці
ні ворогів ні друзів
(іноді думаю,
що вони мене собі таки вигадали,
бо насправді такої панянки нема,
а є зима,
солодка погань на високих підборах)

…і знаєш
відколи ми сестри
я дихаю

2011

Зірки омріяні вони,тим, чим можна прикрасити увесь цей простір наш.
Та не їм верішувати, а нам людям, мудрим та розумним.
Ми дивимось на зірку як на брата рідного свого,роздумуючи, чи жива вона?
Але не всі знают, що, у просторі нашім все взаємозв*язане.
Лише людина здатна на це, бо більш це нікому робити.
Усі, допомогаєм один одному, щоб бути взаємозв*язаними.

Так довго була порожньою,
аж раптом - ніжності повінь.
Не втрималась -
розкололася навпіл.

***
Чужа душа - сутінки.
Як же станеш рідною
Навпомацки?..

***
Коханий мій, загублений у січні...
Слід його затягнуло льодком, аби
ще якесь дурненьке дівчатко
не напилося із нього
і не стало
кізонькою.

:))

Лишилась зоряная ніч
У темряві рясного саду,
Ми йшли з тобою пліч о пліч,
Тремтіло серце радо-радо.

Нам травень залишив надію
На поцілунки у гаю,
Невже таки я не зумію,
Сказать тобі палке „люблю”?

І сміло глянуть тобі в очі,
Де моя усмішка блищить,
І дарувать травневі ночі,
Як місяць схоче відпочить.

Для тебе всі зорі із неба,
Дістану і знов запалю,
Моє серце лине до тебе,
Тебе я так палко люблю.

Чи це все, що ти видихала сьогодні?
Стояла як метелик махала,
Крила Махаон.
Руки пастельні, постійні, постільні.
Стіни навколо, а ти дивишся в стелі.

щодня благословляється на світ
це дар усім
з отих аж позахмарних бескидів
із Того Світу
де моляться за нас за всіх

легкі й незримі
слова ці
кожному приносить Вітер

* За картиною в кераміці Галини Севрук

В сердце своем я един
с Тобою, Отец,
и признаю Тебя Бытием,
Отцом всего.
Ты - Вездесущий, Всемогущий,
Всеведущий Дух.
Ты - Мудрость, Любовь и Истина;
сила, вещество и разум,
из которых и посредством которых
созданы все вещи.
Ты - жизнь моего духа,
вещество моей души,
острота моей мысли.
Я выражаю Тебя
в своем теле
и в своих делах.
Ты начало и конец,
в Тебе заключено все Добро,
которое я способен выразить.
Мысленное желание,
зароненное в мою душу,
питается твоей жизнью
в моем духе;
и в назначеный час,
по закону веры,
оно принимает видимую форму,
в моем опыте.
Я знаю, что добро,
которого я желаю, уже существует
в невидимой форме в Духе
и только и ждет
исполнения закона, чтобы стать видимым.
И я знаю,
что я уже обладаю им.

...-2011г.

Залиш Господа, записаного на сторінках Старого й Нового Заповітів, собі.
А я візьму того, про кого не написано жодного слова.
Річард Зімлер «Останній кабаліст Ліссабону»

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом просто зійшов би
На котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

2010

Гіркі плоди терпіння,
Але солодко буде тим,
Хто терпить.
Тяжка праця упокорення,
А віддяка на Небесах.
Вузькі шляхи Господа:
В тісняві та вибоїнах.
Шляхи лукавого
Для восьми колісниць.
Душа моя, де твої сили?
Серце моє, де твої сльози?
Тіло моє, де твій тягар?

и коллажами-лажами
ложками
сажу мы
ловим, глотаем,
проглатываем,
быстро схватываем,
пересматриваем,
перематываем,
ярко матовые,
яростно матерные,
занимательные,
знаменательные,
невменяемо невнимательные,
опечаленные,
опечатанные,
замечаемо замечательные,
не мечтаемые, но мечтательные,
молчаливые,
чтивые,
впитываем
все что считываем,
считаем,
питаем-летаем-кидаем,
сойдемся-расходимся-таем,
зовем поднебесную раем,
теряемся и теряем,
еще не родясь
умираем.

2011

Вони народжуються першими.
І помирають першими,
приречено хилячи голівки
на святковий вівтар краси, –
кому як судилося –
хто в іскристому кришталі,
хто у вишуканій порцеляні,
а хто – у гранчастому склі…
Бо вони – первоцвіти.
Любов до них
така незмірна і буденна,
що кожної наступної весни
їх стає на планеті
все менше і менше.
Щорік
із початком сезону
квіткового полювання
їх заплановано визволяють
із рук підступних браконьєрів
у хустинках і картузиках.
…А потім,
задля високої мети
збереження природи,
підошвами казенних черевиків
знавісніло розтоптують
беззахисні тендітні стебельця.
І ніхто,
крім землі і неба,
не помічає німого благання
у сповнених подиву і жаху
пелюсткових очах:
«Зупиніться!
Ми ж іще живі…
Дозвольте нам
померти
красиво!..»

25.02.2011

Когда в человеке болезнь начинается,
Себя оздоровить таблеткою он
пытается,
Но болезней нет, как таковых,
Ибо, клубок негативных эмоций - причина их.
Когда в среде обитания царит Покой, -
Жизнь в гармонии со своей душой,
Все проблемы обходят человека стороной.

2011г.

Эпохи цивилизаций, для меня,
Это части Времени, и сквозь них прошла моя душа.
Проходя, воплощалась в среду обитания,
познавала суть ее,
а познав, далее в
пространстве Времени продвигалася.
Сегодня-сейЧАС, иду,
наполняю Светом пустоту...
Я путишествую, я стражник СтранникА.
Я ОдинОК-один образ креста.
Рядом, в одеждах из
нитей Божей Любви,
сейчас, мои Друзья Учителя -
их благотворящая Энергия Добра.
Они, - СтражникИ МИРА,
ВСЕ ЗА ОДНОГО, ОДИН ЗА ВСЕХ,
в Эпоху Нового.

2011.23.02.

ще здалеку
від горизонту
побачила дерево
воно закривало півнеба
й світилось незвично

нарешті я підійшла

й тож не дерева крона півнеба заступила
то замислений Джура скам’янів наче брила
навкруг нього молоді Вітри поставали
що чули од діда-прадіда оповідали

загули Пороги під водою Дніпра
випросталась
потягнулась угору принишкла Трава

над Великим Лугом
небо стало пругом
зблиснула Кінська Вода
повертається Пам’ять
пробуджуюсь я


* За картиною в кераміці Галини Севрук

так
хочеться
сказати комусь
я вмираю
не тому що
вмираю
а тому що
хочеться
так
і
так
хочеться
почути від когось
у відповідь
не вмирай
не тому що
а просто

2011

я кричав
виривався із тіла
малював
на стінах вікна

мені не потрібні
двері
лиш тільки
би бачити світло

ти приходиш
до мене часто
проти тебе
у них шприци

я не вірю
ні їм
ні шприцам
їм не вірять вени

я малював
у вікнах море
його стирали
прибиральниці

а коли малював
я знову
мене били
електрошоком

я відправлю
тобі сову
і вкажу свою
адресу

забери мене
звідси
пирогова 109
палата номер 10

2011

Лікарю,
Вилікуй її від кохання.

Чаклунко,
Дай їй напитися чарів,
Щоб вона забула про мене.

Правдо,
Стань солодкою,
Щоб я міг проковтнути тебе.

Пісне,
Народися у серці зболеному
І обмий мої рани сльозами.

Вічносте,
Заховай у безпам’ятство все,
Чого ніколи не зможу змінити.

Доле,
Подаруй мені крила,
Щоб міг я стати
Журавлем у небі,
Лелекою,
Що приносить дарунки.

Янголе,
Позбав нас від страждань
І подаруй нам янголятко.

Демоне,
Відпусти мою душу,
Не тримай мене за крила,
Дай мені волю,
Щоб я міг піднятися в небо
І стати для неї
Піснею,
Долею,
Правдою,
Лікарем,
Вічністю,
Янголом
І янголятком.


2011

Чи ти мій сон, що написаний мовою древніх атлантів на фантомах уяви?
Чи ти – той танцюючий образ над горнятком міцної ранкової кави?
Чи той візерунок, що вплітається сріблом у древні ведичні легенди?
Чи шторм, що змітає буденність і бляклість до крихти, до краплі, до щенту?..
Я не відаю, що ти і хто ти,
Але ти в мені,
ти в мені, наче кров,
наче слух,
наче кожне скорочення м’язів.
М’яка арабеска на теплій арабській стіні…
Узор на спині…
Смаглявий пророк кольорових солодких фантазій…
Я зрослася з тобою,
Я зростила тебе у собі
Я пустила коріння
В твою душу,
А може, і глибше.
Поділила наш час на секунди
У довгій добі –
Половина з них нам,
Половина – чужим попелищам.
І виходить багато…
І виходить, що ми не такі вже й самотні
І глибока печаль – це як плинне шовкове сукно
Ми поріжем її
на сьогодні,
На завтра,
на потім
і крізь час перетрем - перевієм
шовковим піском.
І хай кружать довкола
Розмальовані демони снів
Хай танцюють свої
Віроломницькі ритуали.
Нам не треба боятись -
ми золотом на рукаві
розцвітем у Того,
Хто допише
Потому і нас
У Священні Скрижалі.
01-12,2010

розкинуті фарби купідонами
небо – блакитить, сонце – палає
моє серце зеленого кольору
відтінку твоїх очей

всі зірки вже давно закоханих
ними ж вони й перераховані
обов’язково і ми спробуємо
натиснувши “any key”

і може все-таки скуштуємо
махіто із запахом дотиків
недосконалих, зате відданих
чистоті нашої етики

розкидатиму пелюстки тюльпанів
і відчуватиму ніжний запах
запах твого (нашого) подиху
і може все-таки

цього разу буде без “може”…

2011

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

На строкатому килимі осені
Два метелики -
Спогад з літа.



2011 р.

..............М.
смерть схожа на собаку
вона нюхає мене опівночі
обнюхує
моє обличчя
ноги
спину

вона не дихає
але майже дотуляється
до мого тіла
порожнечею
пустотою
що у неї під капюшоном
темнотою своєї сутності

у неї немає обличчя
вона без носа
але я відчуваю як
вона вдихає моє тепло
запах моєї крові
аромат плоті
пахощі парфумів
вона вдихає
присутність життя
і не видихає нічого

мороз пробігає по шкірі
я не дихаю теж
певно
в такі моменти
смерть схожа на мене
чи навпаки

холодний піт
приводить мене до тями
і я ловлю себе на думці
що це був не сон
що це я
нюхала смерть
над прірвою
перед кінцем
світу


2011

сади
вишневі усмішки
у вишнях – небо
три вишеньки
в дитячій
на стіні
знадвору – садженці
ґелґочуть
співом
ще ненароджених
немовле-ягід

світ вишній…

давай будемо
один в одного
хоча б
родимкою на шкірі

я візьму
фломастер
і намалюю тебе
на грудях

так ти будеш
зі мною вічно
тим паче
ближче до серця

або давай не будемо
один в одного
родимками
на шкірі

улітку з’явиться
підла засмага
і тебе не зовсім
буде видно

а серце можуть
мені замінити
наприклад
через хворобу

давай краще
станемо
зайчиками
мабуть, сонячними

будемо гратися
малювати
посмішки
на чужих вікнах

але спочатку
намалюємо
на наших
станемо егоїстами

або давай не будемо
зайчиками
ні сірими
а ні сонячними

бо сонце
заходить
за обрій спати
періодично

а я хочу
тебе цілувати
що секунди
доки дихаю

давай тоді, може
залишимося
людьми
такими холодними

холодними шкірою
на відміну від зайчиків
і не помітними
на відміну від родимок

зате
гарячими в серці
на відміну
від інших

2011

Ти маленька незграбна лялька
пластикова але не пластична
твої синтетичні кіски недбало заплетені
втомленими китайськими пальчиками
на чотирнадцятій годині дорослого життя
Ти маленька незграбна лялька
твої усміхнені вуста мовчать про те
як хочуть потрапити в хороші руки
у маленьку затишну кімнату
в якій є одне вікно і одне ліжко
і ніколи не повертатися додому
де треба навчити братика
і трьох захованих (не похованих) сестричок
заплітати маленьких незграбних ляльок
вбирати у пишні платтячка
рум’янити бліді щічки
і ніколи не дивитися їм в очі
у них віддзеркалюються сльози
Ти маленька незграбна лялька
допоки з тобою ще можна гратися

Его Энергия во мне:-
Время не ждет, в Корень зри.
Апокалипсис - ветер перемен, направление:
Акцент на Вознесение Земли.

Апполон Гипербореи - Свет внутри.
Дано через икс в центр войти.
Вперед, силой своего сознания,
Откройте себя для любви.
Цветок и Нож - Сила Мудрости Девяти.

2011.18.02.

У твоєму монастирі
самотності стало тісно

* * *

Придивилася і побачила
що пейзаж твого серця
перемалювала рожевим кольором

* * *

Печалилося, печалилося і розвиднілося
теплим подихом весняного вітру
ти увійшов тихо і залишився ...

* * *
Твоя присутність така мовчазна
і я мовчу ... говорить присутність.

кидаєш один камінь -
кидай і другий

знаю
ти кинеш і третій...

чому
не перетворююся
в гору каміння?..

таємниця
(для мене
для бога моїх портретів -
сумних і високих
портретів
серед каміння)

ти - дійсно глибина:
вперто
носиш
стільки гравію
за пазухою

і він мене жаліє
оцей
твій
гравій

падає...

в тишу...

в мовчання...

до ніг...

2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45