Вагітніли хмари, ось-ось із землиці,
Народиться квітам життя весняне,
Голівки вже видно, чекають водиці,
Ще трохи, і зливою небо шмагне.

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
з-під скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

2012

Заримую втіху й стріху –
Ой багато буде сміху!
Олігарха й голодранця,
Ще – сусідку і коханця!

Мерседеса і карету
(Для динаміки сюжету)!
Про Гаваї – годі! Годі!
Загоряти – на городі!

Ще про душу, рідну хату,
Щиру вдячність депутату!
Про Пегасів, Муз і каву,
Лáвровий вінок і славу!

Тут поети й поетеси –
Подавай делікатеси!
В них фантазія багата –
Треба щось… таке… до свята.

Напишý про перса, ноги,
Пасувало б ще про… роги.
Не в сусіда, а у лося.
Прошу! Пробуйте! Вдалóся?

Зміксував кохання й лóзи –
Аж перчить – на очі сльози!
То не страва вийшла – мрія!
Назва – сміхотерапія!


1.04. 2012

Стікали хмарами години
На тлі червоного вікна,
А ти справляла роковини,
В бутилці теплого вина.

В уяві бігли кіноленти,
Колись щасливого життя.
І ті щасливії моменти ,
Перетворились в каяття.

Навіщо ти спалив до тла?
Невинної дівчини почуття.
У них ж любов твоя цвіла,
Й гнилою впала того дня!

Коли покинув рідні береги,
Ти зрадивши пішов в чужі краї.
Ступивши на пісок омани,
Ти вщент розбив ті вірні скали.

Ті скали вже не возведе ніхто.
Пісок ж розвіє вітер по землі.
І сам для себе ти будеш "ніхто",
А поки ти у сні, на висоті...

Але ж вона не буде вже твоя.
Навіки стане мов чужа.
І понесе її до нового життя,
Розвіюючи в вітрі імена.

Прийде тобі лиха година
І та лукавая змія.
Візьме тебе y домовину,
А заодно й твоє життя.

І що мені на це сказати?
Ти втратив ангела свого.
З котрим могли удвох літати,
Якби не зрадив ти його!

(Jersey City 01.04.2012)

О рідна мамо Україно!

Писать про тебе,кажуть, гріх.

Неординарно мислить треба,

А я старий пускаю піт!

Неправда все!Без тебе, мила,

Всім новоявленим кінець.

Якщо ж в тобі нема потреби,

Для чого нам іти на герць?

Бо, як не ти, якийсь загреба

Здобутий одягне

вінець.


2000

Допиши два рядки.
Хай затихнуть останні трамваї.
Гобеленовий шлях нескінченний,
Немов муліне.
Після зливи земля пахне літом
І липовим чаєм.
Все здається сумним,
Що було невимовно смішне.

Повечеряти вдвох,
Забираючи крихти в долоні.
Хай прикметам на зло.
Ці ромашки сухі на столі.
Наш цукровий сироп –
Не повіриш – нестерпно солоний.
Всі великі слова, виявляється,
Надто малі.

Допиши два рядки.
Хай здивуються шафи і штори.
І статечна сльоза десь зависне
У складках повік.
Хай за вікнами дощ
І липневі дорожні затори.
Що завершене в строк,
Залишається з нами навік.
1.04.2012

Пародія

Пече й болить – мовчать скрижалі…
Питання мучить непросте:
Без рейтинга писати далі?
А що, як він… не підросте?

1.04.2012

Яка поезія, коли
Зорею жінка ясноока
Неждано вийшла із імли
І засіяла на всі боки?
Які там рими і слова,
Чи у рядках зворотів перла,
Коли йде кругом голова
І навкруги – життя завмерло?
Шляху не видно на Парнас
Моєму погляду весною –
Стоїть, як вкопаний, Пегас,
Очей засліплений красою.
Вони, мов небо, голубі,
І як живі чуття безкраї, -
Мене підкорюють собі
І ні на мить не відпускають…
29.03.12

наготую колива
нагодую кожного
покочуся колесом
з дому чужоложного

пригорну старого діда
мідночолого Аїда
Церберу у три роти
дам цеберко пустоти

Аж зуби заломить одразу кринична вода,
А п'ю - не нап'юсь, бо смакує дитинством далеким.
Ще згадує хата, люстерками шиб вигляда,
Гостинно клекоче з гнізда верхового лелека.

Я - вдома, я - вдома! Радіє євшанно земля,
Вона не зникома. А спогади трепетні, світлі...
З городу хустинка матусі майне іздаля,
Рвонуся назустріч, а неньки нема на цім світі.

Залишилась яблуня, вже напіввсохла, стара,
Вона пам'ятала бабусю і нас - малюками.
А час, хоч безжальний, у серці не все витира,
Що панькало, гріло і що запеклося роками.

По хресній дорозі, що нас од порогу веде
Всевишнього ласку і нові дива відкривати
І отча любов, і завзяття душі молоде.
Хіба ж ми посміємо, брате, оце забувати?

30.03.2012

Біль пронизує серце

Притискує ноги до полу

Краплина здоров`я на денці

Не терпить життя проколу

Серце вистукує. Серце

Прямує додому горем

Хто повернЕться з герцю

Тому зеленітиме поле!

2005 - 2012

Боже, какое время…
Словно парад невест
Звезды горят на небе
Нету свободных мест
Птицы никак не смолкнут
Старость ответит:- вот
Годы – всеядные – волки…
Тише, старуха врет
/Юность взрослеет позже
И непременно в долг/
Время какое, Боже!
Реже приходит толк
Взоры в окошке мнимы
И на морщинках боль
Ты не уйдешь с картины
Это такая роль
31.03.2012

на сто верстов
співали емпіреї
що ти любов
борониш бо козак

а ти пішов
від мене
і від неї
сховався в себе
мов старий їжак

той рік як Збруч
від мене і до неї
розповноводився
а ти не взяв весла
і голіруч
немов малі спудеї
не звідавши ні титла
ні мисла

у світ пішов
слід загубивши босий
себе шукати
досі не знайшов
у світ пішов
в собі збудивши ката
а жертві втяли коси
хоругов

31.03.2012

Хто ти? Чом рука навстріч
Не стрічає руку сестриньську?
Очі чекають лиш якусь мить
І опускаються сором'язливо.
Сад зачинено. Нема стежки.
Дороги тим паче.
Сад зачинений – чоловік.
Може, самій піти?
Чи битись об скелю до крові?
------------------
Рахель (Рахель Блувштейн-Села) –(1890-1931) – класик івритської поезії, перекладач.
Парафраз з «Пісні над піснями», 4:12: «Зачинений сад – то сестра моя, наречена, погамована хвиля, джерело загачене».

Зійшов ти з потягу небесного на мить
На станцію «Життя» містечка «Україна»
І в інший пересів, щоб в сонячну блакить
Помчати , як за повівом пір’їна.
У боки два квиток у тебе був.
Оплачені сповна усі витрати.
Сльоза скотилась на тремку губу,
В журбі смертельній похитнулась мати.
Вона печально мне в руках квитка
І ходить вздовж самотньої платформи,
Чи є про тебе звістка хоч яка, -
Зорить у далі поглядом незборним.
Все швидше стали мчати поїзди,
Прощань, розлук побільшало у світі.
Погас твій біль весняно - молодий ,
А мамин - тліє в бабиному літі.

31.03.12

а сніг на образах ти спиш у сіні
маленьке необлітане пташа
ходім в село там пахне вечір синій
солодше за найкращого вірша

село ласкаве там червоні лиця
на кухвайках там сиві рукави
а ми хто ми розкаяні провидці
чи може ми заблукані волхви

ти спи не вгадуй у селі там люди
живуть жують і жебрають життям
та не тремти бо що вже там не буде
я вже тебе нікому не віддам

в селі є відьма праведна родима
ночами сходить у якусь ясу
як я тебе закутаю й нестиму
повз її хату тричі пронесу

прокинешся та й підемо вже з миром
в це незнайоме золоте село
старої хати сволоки чотири
загоять все що душу нам пекло

впокоримось отим червоним лицям
на них який вже біль не замерзав
ти прокидайся можна помолиться
а сніг заплющив очі образам

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

І небо всміхнеться, і зорі дивують -
Як щастя у домі - господар будує,
Як щастя в народу - поети раюють,
Як мир на планеті - то люди царюють.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Ти прийшов у життя, якось пізно й невчасно,
Коли впали на землю останні плоди,
Я тебе виглядала в саду. Ой, як часто!
Танув день і зникали болючі сліди.

Почорніли хати, похилилися трави ,
Ти ступаєш в давно вже невидимий слід ,
На похилім стеблі, відгоріли заграви ,
Я не та що була. Навіть місяць поблід.

Білі хмарки потопали в небі синім,
І торкались сонця шиї лебедині...
Із труби,що височить за ровом,
сизі хмари виповзали хором...

Спокійно. Тут нікого.
Тільки німого
Бійся, бійся!
Смійся/не смійся,
А ти програв.
Нова зупинка : «Спатиму. Сплю. Спав.»
Твій транспорт
Їде на аеропорт,
Чекай на рапорт:
«Спорт – сила, сила – спорт!».
Відкрились двері
В атмосфері.
Зверни увагу, ти один
І втрачений. Годин
Нема, годинник став –
Стара зупинка: «Спатиму. Сплю. Спав.»

В повільному танці кружляють сніжинки,
І тихо на землю лягають.
Поглянь навкруги- діаманти-перлинки
У місячних променях сяють

Сріблястії віти в чарівному сні
Ніч лагідно снігом вкриває,
А вітер свої колискові пісні
До ранку ялинкам співає.

І ходить мороз од вікна до вікна,
Крижанії квіти малює.
І тільки старенька берізка одна
Здається, за літом сумує.

А місяць сіяє серпанком повитий,
Зібрались навколо хмарки,
Неначе сидять біля вогнища діти
І слухають дивні казки.

січень 2010

Весна нестримно повнить соком,
Теплом і ніжністю землі, -
Стебло тюльпана невисоке
Та зав’язь цвіту на стеблі.
Щоб незабаром у кімнату
Мою і світло, і тепло,
Його цвітіння жовтувате
Так само щедро принесло...
28.03.12

Вам дарували кульчики, бузок,
Браслети, книги, келихи, цукерки?
Дарів набрала в пам’яті з візок...
Мені не дарували феєрверків!

А Теклі піднесли – поміж халеп.
Півоніями різав ночі покрив!
Сяйний букет прийняв за неї степ,
Що так стомився від хімічних добрив…

Не вазу кришталеву чи манто,
Не ланцюжок з підковою чи серцем –
Подарував їй диво муж Петро –
Та й пив до ранку оковиту з перцем...

Він по війні гранату відкопав.
Безрукий – та кохання квітло в небі.
Я чула, як гула друзяк товпа...
Пелюстку дива підняла на греблі.



2007-2012

1

За ставом – ліс… Тут – хвилями – осмута…
День – пекло, а вночі – спогадок рай.
Як у світань варив густу отруту
Для мавки, перелеснику, згадай!
Лиш пригубила пійло… Місяць марю.
Підступний карбівничий, красень-маг,
Дання з тройзілля ти назвав „нектаром”,
„Від спраги” келих різьблений простяг.

Укрила плахта – з пахощів і звуків…
Зів`янув сором, притлумивши страх…
В колибу занесли смагляві руки…
«До ранку – твій, зелена! Твій я – Стах…».

2

Палюча лава пропікала вени…
А ти сміявся… Йшов – за живопліт…
Вінки плела – з ромашки і марени…
Забула всі орелі – з вишні віт.

3

Я бігла – бо зникав ти...
Переповзала луки…
Я навісніла з горя...
Співала – від розпуки…
Я роздирала сіті…
Ти в Ївги їв книші…

– Русалко… досить згадок... –
Шерхочуть комиші.

Бо насправді тебе не було...
Розігралась веселка уяви,
Коли сонце на серці цвіло,
Як зі сну прокидалися трави.

Коли перші шпаки серед хмар
Розтягнули весняне знамено -
Захмеліла з надуманих чар,
Змайструвала тебе достеменно

Тільки в мріях своїх до світань...
Цілувала несправжнє, любила.
Квіткувала себе між бажань,
Тіні втіхи в думках знаходила.

А насправді тебе не було
Ані днини, та навіть півмиті...
Там, де сонце у серці цвіло,
Залишились надії розбиті...
(25.03.12)

Я ховаю себе у долонях
Зацілованих, теплих, тремких,
Стугонять якісь тиски у скронях,
Бо зі мною є ти, з тих палких.

Ти зустрів мене, ніжну й співучу,
Ти торкнувсь цього леза країв.
У кропиву зелену ядучу
Запустив своїх трьох солов’їв

Перший - гарний, вродливий, цікавий,
Другий птах має птаха в собі,
Третій спробував бути ласкавий
І у скриню заліз до скарбів

Ось, дивися, перстені й коралі -
Це я теж тебе люблю, повір
Ми з тобою разом в ідеалі -
Це найкращий з усіх сувенір.

2012

Не треба слів. Вони такі важкі,
Їх зносити щодня – німіють руки.
Розрад нема – терпіння і розпука,
Тож не ліпи зі слів нових божків.
Вони для тебе цінні, що й казать.
Поблискує мармиза золотава…
А що, як це – не суть, лише оправа
Без дозволу повернення назад?
Кайданки на вуста – твоє «клянусь».
Ти знов промовив! Хто тебе зурочив?
Прошу, помовч, бо всі слова – пророчі.
От вимовиш – і станеться комусь.
2012

Пародія

Те хвилювання
Гірше як отрута,
А поцілунок – алерген!
Апчхú!
Не жах – жахіття!
Вкотре переплутав
Казкові губи
Й дикі їжачки…


30.03.2012

неотвратима словно тать
пришла суббота
в окошко скалилась Луна
вполоборота

и в черном вымокшем плаще
по влажным крышам
ходил Охотник но никто
его не слышал

а кто-то пел а кто-то ел
рассвета плесень
и ветер выл, уныл & зол,
и мракобесен.

Я вересень сьогодні зустрічаю,
Не хочу вимережувати слів.
Виходжу в сад, і там мене чекають
Дерева із ліхтариками слив.
Чи я романтик чи таки невдаха?
Чи осінь не зведе на манівці?
Горить,  як серце зоряного птаха,
Ліхтарик сливи у моїй руці.
І пахне сонцем! Тéпло сонцем пахне!
...Та щось гірке в душі мені щемить,
Що прийде час, коли цей сад зачахне,
Плодами згасне, листям відшумить...

звуки мира летящие в небо,
ритмы улиц с басами дорог,
и распевка за утренним следом,
в перезвонах, за шагом слог.
___

низкий голос, улыбка мягко,
что-то манит, волнует сны.
Эвридика, мечта, загадка...
сердца полюс, росток весны.

да, у ветра сегодня праздник!
перебором звенит струна,
оглянешься - забудь о главном,
да, Орфей! Вот, такие дела...

птицы в небе как запятые,
между строк, между да и нет,
кто-то вспомнится... были, были...
не забудь улыбнуться в ответ
2011

Як в»юн.. як дощ.. та моцні пальці майстра
у три погибелі зімнуть – і в кут..
І буде час, вона, од центра крайня,
Вже інших закликатиме до пут...

Та як завжди не квапиться їх вітчим.
Згубитися самому серед них?
Йому ніяк сьогодні вже до річки
Щоб різати «живе» вночі.. не з тих!?

.. за скільки літ нарізав - вирок: розстріл..
Лоза із вітру березнем кричить:
До осені сховай мечеті ніздрі!
.. очима змовк, і плетене мовчить..

Які там майстри! – справжні живодери..
Ви бачили як скаржиться лоза?!
Коли по жилах лезом гострим в перед
З усіх боків нам цвіркає сльоза?..

…а в кошики насиплють бараболі
Чи десь у тин горщечки –ліпота..
Піду і я. Зрізатиму поволі..
Почну із того.. крайнього прутка…
30.03.2012.

Тихий вечір. Спить село. На небі чисто.
У повітрі розіслався запах м'яти.
Срібна зірка, мов перлина із намиста,
Зачепилась за димар моєї хати.

Мліють верби у духмяній позолоті,
Сонна тиша огортає п'яні маки,
Тільки качка зрідка крикне на болоті
Й на краю села загавкають собаки.

Вдалині тьмяніє дзеркало ставкове,
Ген за обрієм поля відпочивають.
Ну а зорі, наче квіти кольорові,
Білим попелом натхненно посипають.

Я сиджу в дворі під грушею старою,
В таку пору тільки мріяти й мовчати.
Сум пішов. На серці спокій. Ти зі мною,
Ну навіщо нам в цю нічку засинати?

1998-2001

Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
служили стільки весен їм, боялись стільки літ…
Ще недоспілі яблука, о де ти, мій Адаме?
Чи це Лілі причарувала, чи насправді ця Ліліт?

Я ще збираю яблука в осінній круговерті,
листком не прикриваю все, що можна, уночі.
Ще двері раю нашого востаннє незаперті,
та змій пантрує, лагідно і щиро сміючись.

Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
Їх стільки весен слухали, чекали стільки літ.
Ми знали ціле слово, залишилися лексеми.
Ні крил тепер, ні ангелів, перерваний політ.

Боги нам біло заздрили,ми рай створили знову
на нашій грішно-праведній незайманій землі.
Увечері під вишнею шепочемо розмову,
є ти і я, є ми удвох, нема між нас Ліліт.

30.03.2012

Цінується відношення,
Не бірка, не ціна.
Скероване узгодження -
Лушпайка від зерна.
Не стомлена утомою,
А спалена украй
Твоєю надсвідомою
Байдужістю. Нехай!
Вона крізь попіл вродиться
Ще краще ніж була.
Було... Але розгониться
Світанкова зола.

***
у тиші кімнати
раптовий вітер огорнув мене
ласкавий вітер погляду
*

зіграємо у гру неправда_правда
крізь чорно-білий пломінь фоліанта
під зливу мук на чистому папері
о сонце_місяць, слово - веда_анта

осанна паростку під крівлею двокрапки
і тому клечанню, що б'ється із землі -
від інь до янь бої, великі й надвеликі,
такі насправді суттю крихітно-малі

у словогрі у біль_ненависть_радість
немає переможців, є - віхи і віки
укриті славою чи просто-напросто прожиті -
і те, і інше - багнення того... що не знайти

.............................

Еге ж, пригріває. І пам’ять, що ті поля,
перше плевелів злак із межі не звидиш.
Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
висівають сорго – мати б знаття, де Північ.
Рілля і лапки грака нівроку гріє, парка;
пахне живицею тес. І терпко
мружачись від разючого сонячного пучка,
бачиш зненацька сірішою щоку клерка,
метушню в коридорі, емальований таз,
чолов’ягу в м’ятому капелюсі; він супить брови,
і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас,
а обм’якле тіло й калюжі крови.


1975 - 1976

Завжди випадає можливість вийти із дому на
вулицю, і коричнева далина
заспокоїть твій погляд під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз куйовдить ботву,
і вулиця оддалеки звужується в букву "У",
як обличчя до підборіддя, і пся причинна
вилітає із підворіття, мов зібгана папірчина.
Вулиця. Деякі зі споруд
ліпші сусідніх, гарний крам у вітринах;
і бодай вже б тим, що як дахом поїде глузд,
то, принаймні, це трапиться не в їх стінах.

Дажбог сміявся і палив кресало.
Прадавній Київ мріяв про політ.
Княгиня свого князя виглядала
і так молилась про його прихід.

Цвіли каштани. Ранок - як ніколи:
його б напитись, ніби молока,
зірок би зачерпнути світанкових,
просіяти – одна роса дзвінка.

Весна була напрочуд виняткова,
як дівчина, що ждала старостів!
Закохані на березі Дніпровім
з рук випускали білих голубів.

…Уламки капищ, вогняних покоїв,
баских коней та доблесті мечей.
Княгиня жде. Тим часом день рукою -
зітре росу з її ясних очей.

Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Безкрила, виглядаєш дощ
На ґанку самоти?
Він живить липи ніжну брость.
Чого жадаєш ти?

– Дощ колисково розмовляє,
Він біль мій розуміє:
Сердечна рана тиждень зяє...

– Глянь: Сонце землю гріє!
У променистому екстазі
Хлюпоче по ярах…
Воно загоїть ліпше мазі.
Злети! Забудь про страх!
Не маєш крил? Позич! Лети
Над світом посірілим!

І ось – нарешті: ви – на «ти».
Вростають крила в тіло...
Не дні, не пера – губиш страх.
Вже й Сонце недалеко...

Стрічай! Промінчик в пелюшках
Несе тобі лелека...



2007-2012

Літати? О, ні... Річок розлилось...
Є дім. Полюбляю прясти.
Дам голубу-вітру листа під крило –
Гінцеві мінливого Щастя.

Цей голуб здолає мільйони доріг.
У дощ він до тебе прилине...
В конверті не ключ, а крихкий оберіг –
Кохання червона перлина.

Одержиш її – не ховай у рукав.
Я в серці-мушлі зростила!
Ходити – то ноша легенька, пливка.
Літати над плесом – несила.

Леліє футляр – із твого каяття?
Вкладай ту криваву перлину!
Я вірю – тоді мій атол Почуття
Розбурхані будні поглинуть.



2002-2012

Чому ж такими ми чужими стали?
Так, ніби серце – не рідня.
І то ж любить не поспішали,
Чи то любов така скупа?
Чи може просто помилились:
І ти не той, і я не та?
Над нами долі поглумились
І ніби ж не бажаючи нам зла.
А сумно аж до крові,
Бо серце омивалося не раз,
І в своїм марнім пустослові
Прощалася не раз, не раз, не раз!
І я не знаю чи хтось спинить
Цю кляту круговерть чуттів,
Бо нам того не зупинить –
Ми лиш актори, а ви – невдячні глядачі.

Пусті прості слова,
Липкі гидкі образи
І сльози, як вода
Женуть/підштовхують до сказу.

Дарма давно примушуєм
Давитись один одним,
Чогось давно нема,
А може і не було досі?

Дарма! Воно було, є й буде.
Це вже давно записано в тобі-мені.
І боїмося, і не дуже,
Чого ж такі дурні?

Життя ще не навчило,
Чи не навчили ми життя?
Хай як було і буде,
Все, що не ми – то маячня.

2012

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося

леле, леліє - купаво у снах, що не хочуть завершити казку, -
пирснула мить і сховалась у ніч, дрібно_дрібно вицокує щастя
на годиннику північ, стрілонька стрілку милує, а старенька дзвіниця
розбурхала постіль і в тишу укуталась, лиш безсоромне плече...

носик до носика стиха посапує, флейта в повітрі ледь чутно розмову веде
місяць підглядує в шпарку між шторами, зірку прогавив - упала у прядиво_день

а на ранок розбудки_дзвінки вирвуть і викинуть й так нерозбірне письмо -
леля, лелія, купава_надія у віти сховається - голову схилить до рідної нені_землі

2012

Ты- мой рыцарь печального образа,
Дон Кихот из провинций Ла Манча.
Неподкупно смотрящий в глаза
Своего виртуозного Санчо...

Бесшабашный,блуждающий взгляд,
Персонаж из сомнительной сферы:
Собираясь на "бал-маскарад",
Демонстрируешь траги-манеры...

Ты- комично-трагичный герой,
Поражающий сердце наивностью,
Радикальный, пожалуй- изгой
С пережитками грез и учтивостью.

Прихвативший с собой патронтаж,
Непонятный для нашего времени.
"Ветряки" атакуешь ты на "абордаж",
Ног своих не снимая со стремени!

В бесконечной погоне
За призрачной целью,
Рыцарь в страстной агонии
Стал своей же мишенью...