Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле море,
Нагірний сад далеко од очей,
І не встає німий пестун ночей
Ласкавого прилляти блиску в морок.

І в час,
коли на обрії далекім
Впадає в ніч останній струм зорі,
Я, мріючи на кам'янім дворі,
Лиш города суворий чую клекіт.

11.Х.1936

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

Пошли натхнення – Велеса молю,
У гаю Божому вклонюсь гіллю.
І фібрами душі, немов радаром,
Вібрації поезії ловлю.

11.12.7519 р. (2011)

Доброго ранку, Сонечко!
Доброго гарного дня.
Хай тобі буде сонячно,
Друзі, знайомі, рідня
Хай тобі нині всміхаються,
Хай тебе любить один,
Той, хто про тебе піклується
Кожну з неспинних годин,
Той, хто про тебе думає
Навіть тоді, коли спить,
Кажеш: він серця немає…

Та серце у мене болить.

Доброго ранку, Сонечко!
Спокою, миру, тепла.
Щоб народилася донечка
І щоб згоріло до тла
Те, що порушує спокій,
Те, що тривожить, ятрить…

Буду любити, допоки
Свічка моя не згорить.


2011

Еще один поэт ушел -
непонятым и неутешным.
Не пил с утра, но и не лгал
о «как бы чувствах» в сердце нежном…
Так между строк и срок истек,
как исчезает «как бы время»,
и потому «как бы ушел» -
минуя наше «как бы темя»…

канатний скрип не дихає димар
на дно морів спускається зима
і кораблі навиворітголів
зникають в алебастровій землі

у кучугурах сьомого життя
вони до наших снів давно летять
та долетіти годі їм усім
і витікає з трюмів білий сік

не буде форте більше не питай
куди дрейфує наш індокитай
оливковою шкірою обліз
з його гевей муляжний парадиз.

позбав мене імені осоте

я хочу стати тобою
я хочу хапати лисиць і козуль за лапи
і не полохати їх
розповідати птахам
сни мого коріння
ховати у пазусі сиву змію
і вигрівати її дітей
я хочу знати
де пасуться стада підземних жуків
куди зникають нетлі
з червоними животами і сірими крильми
як б'ється серце саранчі
і як проходить флейта крізь куницю
я хочу годувати з рук ведмедів і ворон

я хочу стати собою
осоте

В суботу рано – вранці, в центрі міста ,біля банку
Зустріла якось Люба давню подругу Світланку.
Почали, звісно, говорити про життя й новини.
Здоров’я, моду і погоду, про дітей і ціни.
- Була учора в бутіку. Новий відкривсь, до речі.
Нормальні ціни і повір -шикарні, класні речі.
Старались дуже продавці, замучились аж бідні.
Хвалили якість і красу, моделі,бренди різні.
Костюмів, суконь вибір там, що дійсно гріх жалітись.
Годину міряла усе, у що могла залізти.
- І що ти взяла гарне там? – спитала та Світланку.
- Незручно було йти ні з чим… То взяла в них рекламку
2011

***
Я пам'ятник собі не обирала,
Не мала ще бажання зідоліть.
Щодня немов проклята працювала,
І ви мене, безумну, не виніть.

Хто прижиттєво пам'ятник готує,
Тому не підніматись на Парнас.
Я,радше,до знемоги попрацюю,
А пам'ятники всім розставить час.

***
Я пам'ятник собі... Здається, марю.
Шкільна програма, Пушкін,пам'ять...Знов
Зустріла на базарі тітку Варю,
А в неї, як завжди, сотні розмов.

Ще по дорозі стрівся дядько Яша,
Спитав здоров'я, побажав удач.
Повз нас промчала дівчина-не наша.
Долинув із-за рогу гомін, плач.

В дорозі ще якісь думки роїлись,
Проблеми зависали...Виски гальм...
У бур'яні невдачі причаїлись,
Сховались мрії в кронах кримських пальм.

Майорка, фініки, Албанія, тунгуси...
Калейдоскоп буравить магму мозку.
Стихії, форс-мажори, струси...
І в бочку меду-дьогтю чайну ложку.

Прокльони, панібратство, шельма стряпчий
Пвітря у мішки і...за "бугор".
Я пам'ятник собі...Хіба незрячий,
А замість серця - вогняний мотор.

(пісня)

Скільки разів гадав – з любов’ю я “на ти”.
Скільки разів сердечний біль ділив з чужими.
Скільки разів – не знав де дім? куди іти?
І розпачу дощі не замовкали в римах.

Чи знає хто історій толк, чарівність фей?
Чи знає хто, де ще пала багаття слави?
З надією на янгольські вогні з очей
живу і тчу любов і доброту з обави.

Здалеку – райське забуття,
де водять душі хороводи.
У янгола в очах – життя,
це сон, коли любов приходить.

Благословення долі – час
для серця битися про себе.
Нічні симфонії звучать,
немов присяга перед небом.

Буває так – метелик на вогонь летить.
Буває так – чекай, пробач – забута пісня.
Буває так – як опече, то відкипить,
збере плоди, відтуркотить кудись колісно.

Зі мною буть! Сльоза чи сміх – не вигорай.
Прийматиму блаженно я дощів молебінь.
Весна іде. А зацвіте цілунком рай –
лічитиму я до семи пелюстя неба.

Здалеку – райське забуття,
де водять душі хороводи.
У янгола в очах – життя,
це сон, коли любов приходить.

Благословення долі – час
для серця битися про себе.
Нічні симфонії звучать,
немов присяга перед небом.


13 Грудня 2011

Я здаватися можу проблемою, рідше – грою.
Мені байдуже - з ким я сьогодні, кому належу.
Проти мене у них є отрути, хвороби, зброя...
Ну і клоуни – зовсім не бачать межу манежу.
Я таке непомітне – а в них закоротка пам"ять,
Просто звично проходжу чи то - пролітаю мимо.
Я огидне і бідне, вони мене просто палять.
Найсерйозніші не уявляють мене без гриму.
Я все ставлю на місце. Вони все карбують дати.
Вони люблять мене, я маленьке таке, чудове.
Ну й смішні – обіцяють за когось мене віддати.
А назавжди лишитися досі ніхто не вмовив.

13.12.2011

Там древні склепи, скошені хрести,
Там надписи короткі долю вмістять.
Однаково, коли чогось не встиг.
Минулося. Невчасно. Ненавмисно.
Каплицю вкрила патина мохів.
Порипують дверцята. Плющ повсюди.
Ростуть живі дерева з кістяків…
І де ті люди? Де тепер ті люди?
Реінкарнація. Поклацує замок.
Тут, за ворітьми, - давнє цього міста.
Не має значення - єдина між думок –
Чи жовніром хтось був, чи бургомістром.
Минув. Нема. Так я колись мину.
В нав’язливих обіймах у коріння
Мовчатиму. Не згадуйте мене.
Я з того ще, старого покоління.
Як я жила і що мене з’їдало,
Чим тішилась і де шукала сенс –
У цьому так фатально не відстала.
Поклацує замок. Вертає все.
І там не страшно. Там вже не болить
Оте життя живе щоденно в скронях.
Спить спокій порцелянових облич,
Осіла тиша у жовтневих кронах.
2011

***
Я вийду з осені у зжовклу
Схололу, вистиглу траву.
Я вийду з осені й замовкну...
Візьму у руки тятиву

І буду цілити в зневіру,
В брехню й омани пелену.
Я вийду з осені... й за віру
Оголошу свою війну.
2011.

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

***
вже нашої ріки
скелясті береги
тонкою памороззю вкрито
і довгі тіні
наших вечорів
все віддаляючись
згортають
широке полотно
у сріблі вибілених днин
і час од часу
цей сувій
зрина у хмарах
місяцем уповні
*
грудень 2011

Присниться б адресантам, а пока
Наскресть морфем, поймать бы языка,
Найти бы ключ, спасти святое чтобы.
Мне говорили, мол, велик, могуч -
Ах, разогнать бы ширпотребобуч
И строй его расправить до амёбы.

Когда стиха всегда взведён курок,
Любая долька счастья - не порок
И пивом можно бавиться, как дети.
Но ты сантехник. Но родная речь
Не перестанет течь, и течь, и течь.
Но разводной не покладая меч,
Но перед речью - мы за всё в ответе.

В контексте судеб, словно конь тыгдым,
Мы новый код, вестимо, норовим, -
В контакте безопасный, кисло-сладкий,
Играющий слюною за щекой.
А рядом с ним, ещё и не такой,
Горяч язык в предверьи лихорадки.

Мой синтаксис, ты видел, как меня,
С танцульки на танцульку семеня,
Какая-то капустница мочила?
Но там уж кто к устам её приник,
Тому в гипоталамус золотник.
А нам - неколебим, могуч, велик
Родник, рудник, Аскольдова могила.

2011

Торкатися розпечених долонь
Не боляче , не страшно, не пече.
Розпалений на спогадах вогонь
Запахне попелом й від сліз води втече.

А потім знову спалахи в очах
Як мить прозріння , вдарять блискавично -
Молись до неба як простий монах
Відверто, щиро і систематично.

2009 р.

У розгорнутій книзі життя
Довгі ноти – цілі, половинні,
Всі насправді такі швидкоплинні…,
Дні за днями – швидка течія.
Кожен день як пульсуюча чверть,
Підганяє секунди і кварти,
а беззвуччя – нічого не варте,
Танець музики - лиш круговерть.
Переходять слова на папір,
А під ними – мелодій рисунок,
Пісня серця – найвищий ґатунок
Пісня долі – найкраща, повір!
Пауз тиша, лише обертон
Десь відлунює в закутках зали,
Хтось дарує гербери і кали
І на біс знов бери мікрофон .

Щире соло. А може дует
Пісня ллється бентежна, тривожна
І давно вже душа – не порожня
І слова вже складають куплет.
Найщиріші свої почуття
Розподілить чітке фразування,
лиш ад лібітум – пісня кохання
у розгорнутій книзі життя…

2008 р.

Напружено мовчу. Вокзальна тиша
Не дише, співчуваючи з пітьми...
Давай, хоч мить побудемо дітьми,
Скажи ще раз: "Не бійся! Не залишу".

Де наше завтра, хто навчить чекати?
Минеться час, не будемо на "ти",
Крізь дикий біль насмілилась піти,
Крізь щем душі навчилася мовчати.

Розлуки біль на Львівському пероні.
В міцних обіймах ніжності тону.
Я проклинаю,чуєш,цю весну,
Повільно відпускаючи долоні...

Подарую я щастя в чарівності дня,
І накрию тебе гарячим зізнанням,
Нехай оминає нас повсюди біда,
А доля залишить навіки кохання.

Я ж буду постійно вберігати тебе
І грітись від ніжності погляду твого,
Хай згода в домівку нашу ввійде
А сміх цей дитячий хай буде розлогий!

20.11.2011 року Львів

Напевно кінець нарешті настане,
Впокоїться дух на смертельнім одрі
І мрії навіки сиві розтануть,
Щось тенькне на спомин нарешті мені.

Недовго ще жити. Останні хвилини
Ще буду я з вами на цій Колимі.
Я хочу вже Там Його похвалити -
Прощайте, іду. Простіть же мені!

24.11.2011 Львів

хлопець походив із важкої сім’ї
він мав лише батька і птаха

йому завжди хотілося бути німим
бо в такій родині мовчання вважалось ознакою гарного тону

бог-отець і бог-син так за все життя не перекинулися і словом
то божевілля говорити з самим собою
а бог-святий дух той узагалі голуб

він і досі шкодує що одного дня промовив слово
яке стало твердю і плоттю
тіснота така ніде повернутися

із птахом він би вжився
але слово не горобець

і хто мене тягнув за язика
жалкує він вмощуючись на клаптику вільного простору

треба було тримати язик за зубами
думає він укриваючись від холоду
що був його словом

добре голубам вони не кидають слів на вітер

З давніх літ була в пошані
На андріївські свята
І пахуча і рум`яна
Символ щастя – Калита

В ніч Андріївську дівчата
Її випікали,
По ній суджених своїх
І долю гадали

Сонцелика і прекрасна,
Хоч немудра і порста,
Вірили ¬– приносить щастя
На Андрія Калита

А вона як сонце сяє,
Що дарує радість всім
Й кожну дівчину єднає
З милим, судженим своїм

І веселощі й забави
В ніч Андріїівську гули
А дівчата свої пари
У цю ніченьку знайшли

Калита їх поєднала
І пахуча і смачна
Нареченого вказала
Кожній дівчині вона

Всім в коханні побажає
Щастя й радості завжди
Й кожну мить оберігає
Своїм світлом від біди

У цю ніч коханих пари
До любові заверта
Та, що стала Божим даром,
Світлолика Калита

Хвала Тебе, Господь, хвала твоим созданьям,
Но прежде всех вославлю Брата Солнце,
Который день дает и Свет являет Твой.
Он так лучист в великом блеске,
И есть прообраз Твой, Всевышний.
Любви Идеалу хвала, хвала славянке,
возлюбленной Руси - ваятельнице мудрого народа.
2011г.

Сидим у камина вдвоем тепло
приятно почувствовать себя спокойно и расслабленно
просто тихо беседуем...
и этого вполне достаточно.
2011г.

Глибока осінь зрілості: поет
Здіймає списа - словом наперед!
Та тільки те, що знизу, не встигає,
Душа болить!
А в критика - співає!.. (

:)

Радію тобі, Україно моя,
У радості я і скорботі.
Струмує, як кров, заповітне ім’я
Твоє у живій моїй плоті.
Від тебе багатства та слави не жду
І долю не гнівлю примхливу, -
Коли та приводить у дім наш біду,
Як неня моя, таку сиву.
Страждати я мушу на отчій землі
Допоки тут прахом не стану.
Щоб горя не знали онуки малі –
Стояв ради них на Майдані.
Вплітав я надію у мрію твою
І щастю не заздрив чужому.
Багато терпів я, ще більше – стерплю
Без страху, спокою і втоми.
Без тебе я буду на світі оцім
Тремтіть, як чутлива мембрана.
Як зраджу тобі – то уб’є мене грім,
На серці відкриється рана,
В зажурі миттєво я спухну од сліз,
Без муки твоєї й скорботи, -
Пишаюся тим, що я гордо проніс
До скону ім’я твоє в плоті.
12.12.11

Дощик виводить соло.
Калюжно і парасольно.
По черепиці зранку
Краплями тарабанить.
Миє травнево-чисто
Синіх небес очиська.
Дощик чекає просто
Сонце до себе в гості.
2011

Треба посуд вимити -хочеться перебити.
Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
Як же це важко , Господи, - вічно любити.
Кожен ранок, Господи, кожну тінь.

Крізь вікно видніється обмерзлий рай,
Тьмяним яблуком моченим манила зима.
Як я благала тоді: « О , Господи, дай!»
-Ось! - відповідав, - та будеш нести сама.




Молитва на кухне.
Надо посуду вымыть, а тянет разбить.
Это отчаянье, Господи, а не лень.
Как это трудно, Господи, - век любить.
Каждое утро, Господи, каждый день.

Был сквозь окно замерзшее виден рай,
тусклым моченым яблоком манила зима.
Как я тогда просила: "Господи, дай!"
- На, - отвечал, - только будешь нести сама.

сива ніч... старенька... мовчазна...
лагідно присіла край вікна
зазирнула у безсонні очі:
«спи, дитинко... заспіваю, хочеш?»
«хочу, бабцю…»
тихо почина…
я сховав лице в її долоні
в прохолоду влив гарячі скроні
і заплакав в унісон з дощем…
ллється із душі правічний щем
ніжності закутої в полоні
кам’яного тіла... ллється біль
п’яних пристрастей... байдужості похміль…
невагоме серце знов готове
підібрати кожне вбите слово
позбирати смуток звідусіль
вібрувати самотою світу
Летою плисти назустріч літу…
…ніч цілує заяснілі очі
і стихає...
…сонце зір лоскоче
й наливає мовлення амріту…

Вибач.
У мене постійні перебої в серці,
Неполадки з нервами,
Проблеми з шкірою.
До ідеальної мені рости іще
Років з тисячу.
А то і більше.

Вибач.
Я не вмію бути другою,
Десятою,
Однією із сотні.
Тільки першою,
Тільки ближчою.
І всіх дорожче.

Вибач.
Я не курю.
А як і курю, то що тепер?
Я не стану кращою,
Не буду вищою.
І як гріхи, то їх незлічено.
Я занадто тиха,
І покалічена.

Вибач.
Для інших залишено місце,
Бо ти не кращий,
І не вищий.
Просто так,
на секунду став ближче
коханіше
і рідніше.

Вибач.

А вчера была просто осень,
Падал дождь и срывало крышу.
Я летела куда-то в пропасть
И молилась. Никто не слышал
Капель грохот холодный. Лужи
Выпивали меня глазами.
Я молилась, но только хуже
Становилось. А дни за днями
Все хлестали, сорвав одежды,
Растрепав...
....Это просто осень.
И не будет уже как прежде.
Я молилась, но было поздно.

Грудень 2011

бринить, бринить - не вибринить,
гуде, гуде - не вигуде,
не сніжиться, не пижиться,
бровою не веде.

середзимові вибрики -
не смішки і не вигадки.
чекають снігу лижники,
ну де він, де він, де?

коли нарешті рушиться,
доважиться, доміситься,
доліпиться, допіниться,
домерзне і впаде?

хоч трохи – півокрушини
із півперлини місяця
від славського до вінниці
для звірів і людей.

Рояль і скрипка своє зіграли,
Останні ноти і пустка в залі.
Мабуть, у чорнім, як ніч, роялі
Акорди людям про біль казали,
Невинним звуком ламали тишу
І десь під серцем кружляли віршем.

Блукали звуки, врізались в пам'ять,
Устами скрипки озвався спогад,
Розбиті мрії не грають більше,
Класична крапка і більш нічого.
Оркестр спинився. І чути тишу.

12.12.2011р.

Сформировавшийся поэт
неприкасаем, братцы.
Читать дозволено. И вcё.
Лежать. Молчать. Бояться.

2011

І так пусто на землі без тебе, одній -
Було завжди, мабуть від дня світлин.
Не було сенсу - марна трата сили й часу.
І всі досягнуті висоти - міліли, і втрачали суть.
Кохання неземне, і те не мало повноти.
Душа стомилась шукати сталість.
Знайшла - біля Голгофського хреста.


грудень 2011 рік

Ей, бармен, ще по сто, без змін...
В оффлайн безлім і димом білим
хай душу вкриє нікотин.
Бо спротив стін, бармен,
вбиває спроби перемін,
здоровя гроблячи в замін.

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам:
таємний дух зо мною
В давнім саді.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, мила, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінні,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговинні.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду.
Я – додому.

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.

Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.

1936

лодій долоні у лодіях –диво невидане
в Лорці забутися звуками білими винами
ніч як ворожка товчеться малою дитиною
спати – не спали дихали голими спинами

нерви натягнуто в струни гітари грайливої
пальці сплітаються - під громом і гримом ми
драм учорашніх де гриви розтерзані римами
в статусі міста лишатися світлими мімами

ранок на совість білилом від рани відбілимо
гріх мій солодкий неначе варення малинове
нижня білизна заплакана пробними війнами
в Лорці забутися звуками білими винами

огріх горіховий постріл каро-каштановий
будуть мені черевички музи криштальними
ще досипай поки яром зійде сповідальник -
будень із білих лілій зігрітий до чаю чайник

Мала,забудь про нікотин-
Ти й так помреш від самогубства.
Для тебе завжди лишиться один,
Але повір - йому з тобою пусто.

Мала, повір, що алкоголь -
Тебе він просто не врятує....
Мала, ти не знайдеш пароль,
І проспівають "алілуя".

Мала, не виграєш без правил
У грі, де виграшу немає;
Твоє безумство Бог не правив,
Мовляв, колись вона сконає.

Мала, вбивай себе об лід,
І так лишилось небагато:
Тебе уб"є не грип, не СНІД -
Ти просто втомишся кохати.

Мала, будь ласка, зрозумій:
Ну не твоя він половила,
Бо ти помреш, а він(не твій)
Піде,і знай - сама ти винна.

Народження Спаса –
Не кульку сріблясту,
А Кулю Земну
В руки Божій Дитині
Небесний Отець
Віддає на спасіння.

Не зупинити почуттів -
і завтра не помре ніколи:
нестримне сяйво спільних днів
не дасть, щоб душі охололи

Нам не забути світлу мить
Що поєднала нас навіки
Мов перший раз - душа щемить…
А ти - мої найкращі ліки!

День двадцять шостий. Вітер. Листопад.
Холодним снігом почуття не стерті:
Горять мільйони пам’ятних лампад
За зниклими в голодній круговерті…

Молімося - тепер вони святі.
Вшануймо їхню пам’ять нині, друже.
Розіпнуті на сталінськім хресті -
Не відболять у віковічній стужі!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

Забудь мене, як забувають дощ,
коли земля вкривається снігами.
Якщо в любов не віриш - не тривож,
не плюй у душу гарними словами.
Любов крихка, як березневий лід,
як ранній цвіт, вона така вразлива.
А я складаю свій розбитий світ,
прошу тебе вернути неможливе.

Поверни мені день, у якому весна.
Поверни мені день, у якому є дощ.
Забери собі ніч, у якій нас нема.
Забери собі ніч, будеш мати хоч щось.

Любові храм - це не вівтар для жертв.
Єдина жертва - мати вірне серце.
А ти згорів на полум'ї пожеж -
чужих вогнів. Не вибачайсь, не вперше.
Свої в руках тримаю почуття.
Ще не одна, ще дихаю любов'ю.
Учусь без тебе бачити життя.
Верни мені усе, крім цього болю...

Слова – то соняшники в полі, -
Являють людям сонця суть,
А вже як визріють доволі,
Під молотильний ціп ідуть.
Із них поезію янтарну
Римар видушує у чан
І розфасовує у тару
Бальзамом од сердечних ран.
А є ще праця легкодуха -
Дільце без правил і без норм,
Коли почавлена макуха
Іде худобі на покорм.

12.12.11.

Обминають мене заметілі,
Залишають мій край снігурі.
У чеканні снігів почорніли
Юні вишні й горіхи старі.
Вже ялини тремтять од застуди
Голочками своїми всіма, -
Скоро зникне за обрієм грудень,
А в повітрі сніжинок нема.
Меркнуть фарби зимової днини,
Гасне звуків холодних ланцюг.
Лише іній і заморозь синя
Надвечір’ям ясніють навкруг.

11.12.11.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

- Здраствуй! Я тебе звоню, звоню...
Знаєш! В моей спальне новые розовые шторы,
и розовые все уборы...
Жду вечером.Ню!? Ню!?
- Я не приїду!
- Чего ты? В чем же дело?
- А! Ти мене ніколи не розуміла...
Ти... Завжди зверху...
Навалишся...вагою свого тіла!
- Сегодня сверху будеш ты, мой котик,
как хочеш ты…мой милый ро-о-отик…
- Ти знаєш, що не в тому діло,
не зможу я... бо справа в тому...
Ти мене ніколи розуміти не хотіла!
- Да? Ну во-о-от!
- Сейчас я понимаю, в чем причина…
Фу! Да у тебя…мужчина!
- Ні! Просто склалися такі умови…
Ми розмовляємо на різних мовах.
Прощавай!
2002