І
Мамо рідна, помолися,
І мене Господь почує!
Чорні ворони у висі
На лиху біду чатують.
Танки, гради і окопи,
Куля кращих вибирає.
Хтось тікає у Європу.
А ми тут між пеклом й раєм.

Приспів:

Молюся, мій сину, за мертвих й живих
За воїнів світла, добра і за тих,
Хто віри не втратив, надії, сумління,
Від мук у полоні не впав на коліна!

Благаю сердечно, щоб нам допоміг,
Бо щира молитва — міцний оберіг!
Врятуй, Боже Праведний, всю Україну,
Війною знедолену кожну родину!

ІІ
Мамо, землю захищаєм —
Нас ніколи не здолати!
Не боюсь ворожу зграю
І лихого автомата!
В ЗСУ — усі герої,
Батьківщини не зреклися —
З нами: віра, правда, зброя!
Ти лише за нас молися!

Приспів:

Молюся, мій сину, за мертвих й живих
За воїнів світла, добра і за тих,
Хто віри не втратив, надії, сумління,
Від мук у полоні не впав на коліна!

Благаю сердечно, щоб нам допоміг,
Бо щира молитва — міцний оберіг!
Врятуй, Боже Праведний, всю Україну,
Війною знедолену кожну родину!

ІІІ
Мамо, Бог усім керує,
Перемогу ми здобудем!
І допоки світ існує
Україна є і буде!

04.07.2023р.

Як Україна у скорботі –
Булькоче радість на болоті,
Казяться бісові брати –
Яку б мерзоту віднайти.

Шалійте, виродки, шалійте,
Горілку у горлянку лийте,
Псалми співайте і осанни –
Та нуль вам шансів, окаянні.

Спокій, я дивлюсь, ще далеченько…
А Різдво у кожному дворі
Люба моя,
донечко маленька,
Будь собою завжди у добрі.
І в негоді будь завжди собою.
Хай сніги вгамуються й вітри…
Не журись занадто самотою,
Як завіє, сонечком зітри…
А весною вийди у садочок,
Затаївши запахи скорбот…
Він тебе чекатиме охоче
З нотами, а може і без нот…
Помяніть і тих, що загубились
В безіменнім вирію війни.
Бережіть обоє свої сили…
Не забудь, і комент увімкни…
2024.

Рік зеленого дракону
сподіваннями багатий.
Справедливого закону,
мирної діждатись дати

Прагнемо багато років.
Звук сирени ненависний
розлетиться на всі боки.
Так розірване намисто

Втрачено безповоротно.
Нитки болю, сліз та горя
виткали сумні полотна.
Хвилі їх поглинуть моря.

Кролик майже до кордону
вже добіг. Одну лиш справу
не завершив! Тож дракону
доленосну цю виставу

Радить він скінчити гідно.
Мирний шлях потрібен рідним.

29.12.2023 16.40 – 17.20

Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед.

Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві.

Кажімо більше ніжних слів.

З раннього. Увійшов до першої поетичної збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр, 1991.

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

чоловік… чоло і вік…
з віком і чолу ясніти…
все змогти.. зуміти – сміти!
це лиш відлік а не лік…
це очолити чуття
гідно долю вікувати
бо чоло не для биття
на чолі – життя писати
віковічного тепла
світлим дітям на офіру –
здобувати волю й віру
по̀том праведним чола…

В болоті буднів борсаюсь надсилу,
стрибаю з купини на купину,
аби не затягло в трясовину
суцільного занепаду, в могилу
національно-братську.
Хлюпотить
багнюка піді мною й наді мною…
Не хочу складовою перегною,
хоч це й почесно вельми, послужить,
бо хочу ще пожити! Як не як,
я заслужив поваги й рівноваги
душевної – за всі боріння й змаги, –
почесних удостоївся відзнак
на маргінесах: націоналіст,
петлюрівець заклятий, самостійник…
Розхитую радянський наш відстійник,
і в цім свого життя вбачаю зміст!
І поживу! Всім недругам на зло,
вилазить буду з тихого болота
в урочний час, – така моя робота, –
щоб недругам незатишно було!

А українці - найвродливіший народ
Душею доброю, широкою, як поле,
В якому цінності людські і волі код,
Любов до матері-землі, до барвів слова.
А скільки лихоліть душа пройшла оця,
Свавілля царське і Гулаг, голодомори.
Виборювала правду, щастя від Творця,
Хоч пролилось немало з неї крові.
За Незалежність досі йде страшна війна
За рідний дім, за батька, сина, доньку, матір,
Бо Україна в кожного бійця одна.
Розірве, вірмо, ЗСУ лихий, ворожий ятір.
То ж українці - найвродливіший народ,
Що прагне миру, праці і навік свободи.
У єдності вся нація проти заброд,
Бо українець - справжній на землі господар.

Я дякую за братню допомогу.
Тримаймо стрій од фронту до сім’ї.
Хай рік новий дарує перемогу
і сили нам, аби здобуть її!

Обірвало вітром пелюстинки сині
З кущиків низенького бузку, –
Наче розстелила квітчану хустину
Мама поза хатою в садку.
Наче повернулась юність чарівнича
У життя теперішнє сумне,
І перепочити на хустині кличе
Мама наймилішого мене.
Наче оживає рідне і далеке
В пам’яті утомленій моїй,
Де не відчувались миті небезпеки
Серед життєрадісних подій.
Наче розстелила квітчану хустину
Мама поза хатою в садку,
Щоб хоч трохи менше думалося сину
Про війну жахливу і тяжку.
Виникла в уяві дорога картина,
Наче мами фото в рушнику, –
Обірвало вітром пелюстинки сині
З кущиків низенького бузку…
01.01.24

Культура – спадщина народу –
дає натхнення, силу, вроду;
ріка років – терен походу –
несе її, як спраглим воду...

Міцні сім’єю душа в душу,
вітати хочу вас і мушу;
народе мій, мої кровинки –
Отця хвилюють наші вчинки…

Здорова будь, моя сестричко,
тримай красивим своє личко,
стерпи і цю останню нічку,
неси до Бога свою свічку.

Щасти тобі, мій юний брате,
дай Бог життя достойне мати,
в країні ж зникне все пихате,
та буде Син і Його Мати!

02.09.2023р.

просимо
дивонько ясне
більше тепла
світла
й сили
хай же наш Бахмут
не вгасне
дай нашим воїнам
крила

дай не піти охоронцям
в мерзлу розкопану яму
лийся з відплатою
сонце
переливайся краями

в кожній
хвилині прожитій
в кожній
невчасній загладі
той
хто прийшов
буде битим
серденько
вірі не зрадить

куля до кулі -
намисто
висне
між персами втрати
вибухи
ходять по місту
що може видивом стати

знай
недобитий ще
враже
те
що за нами
те рідне
тут
на околиці
ляжеш
ми зустрічаємо
гідно

10 Лютого, 2023

Час із часом нам стає
усе дорожчим...
Не суттєво, чи він є
стабільно точним.
Нам би встигнути із ним
розрахуватись,
щоб із часом десь від себе
не ховатись.

Сидять під горіхом онук з дідусем,
В тіні заховались, бо ж спека надворі.
І вітер гаряче повітря несе.
Не хочеться десь потикатись в цю пору.
Тож сіли на лавці, знайшли холодка
Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
Неділя, онуку не йти до садка,
А діда робота також не чекає.
Онук же цікавий, все хочеться знать,
Тож діда й на мить не лишає в спокої.
А тому цікаво теж розповідать,
Бо ж знає багато всіляких історій.
Урешті питає онук дідуся:
- А що наше місто так дивно назвали?
Напевно, над тим насміхається всяк?!
Хоч назв в Україні існує чимало –
Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
Чому так зовуться, усім зрозуміло.
Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
Чи то кращу назву знайти не змогли?..
- Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
Бо ж назву найкращу для міста дали,
Що іншим містам лише заздро дивиться.
Як хочеш, історію слухай одну,
Звідкіль оця назва для міста взялася!
Відтоді вже вік не один проминув.
Століттями Тясмина стрічка вилася
Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
Селились тут люди, жили і вмирали.
Надходила й селам вмирати пора.
Але на їх місці нові виростали.
Отак і з’явилось містечко отут,
На березі Тясмина, Яцькове звалось.
Навколо ліси, болота – глухий кут.
Але в ті часи то й на краще, здавалось.
Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
Віднайде містечко й розорить безжально.
Людей же чекатиме доля лиха,
Ясиром до Криму посунуть печальні.
Тож люди жили тут між топких боліт
Й широких лісів, господарством займались.
Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
І місто росло, і хати будувались.
А якось по місту чутки поповзли,
Що звідкись прийшов дід старий із малою.
У місто, щоправда, вони не зайшли,
Чомусь обійшли Яцькове стороною,
Сховались в лісах. Чи боялись когось?
Чи то між людей жити не захотіли?
У місті ніхто не дізнався того.
Про ту новину кілька днів говорили,
А потім забули. Вже час проминув.
Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
Бувало,встигав хтось і пожартувати.
Аж раптом на стежку дівчина ступа.
Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
Одразу і сміх поміж ними пропав.
Стояли стовпом, на дівчину дивились.
Один бешкетливий до тями прийшов,
Надумавсь над дівкою пожартувати.
Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
А можна в уста тебе поцілувати?
Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
- Як спробуєш крок ще до мене зробить,
Заріжу! – спокійно йому відказала.
І вже у руках звідкись ніж появивсь.
Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
А як тебе звати? – питать заходивсь.
Вона лише мовчки стояла, гляділа.
І раптом пропала. Була і нема.
Де ділась, ніхто того і не помітив.
Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
Та і поспішили забратися звідти.
Відтоді стрічали її на стежках
Не раз і не два. А, як звати, не знали.
Тож Смілою й звали. А хто вже така,
То в неї при стрічі уже й не питали…
Хоч мирно жили між лісів і боліт,
Вважали, що тут їх орді не дістати.
Та, видно, навів хтось ординців на слід.
Уранці якось, ледве стало світати.
Собаки гуртом валувати взялись.
Сторожа зі стін видивлялася пильно.
Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
Немов мурашва обложила суцільна.
Місцеві за шаблі, мушкети взялись
Аби від навали тієї відбитись.
Жорстокі бої біля стін почались
І кров ручаями по них стала литись.
Хоч бились завзято з ордою вони,
Татар було більше, вже скоро здолають.
Подав би хто поміч їм зі сторони
Та ж вістки подати можливість не мають.
Мабуть, доведеться загинути всім,
Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
Орда не залишила вибору їм…
Загін козаків по татарському сліду
Назирці ішов. Небагато було.
Відкрито напасти – себе загубити.
І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
Не знає, як з кошем отим поступити.
Стоять козаки та чекають наказ,
Готові погинути в битві з ордою.
Тут з лісу виходить дівчина якраз,
І до отамана стрімкою ходою.
Не встиг той і рота відкрити, вона
Промовила: - Є стежка через болото
Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
Звідтіль небезпеки орда не чека,
Ударите ззаду по хану самому…
І дивиться, шаблю трима у руках,
Неначе зі зброєю добре знайома.
- Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
Не знали ще досі такої ходи
Козаки – болото тягло їх за ноги,
Хотіло звалити. А дівчина йшла
У них попереду і то їх тримало.
Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
Вони й не такі перешкоди долали.
Нарешті, болоту кінець. За ліском
Вже чується гомін татарського кошу.
Козацтво забрьохане стало рядком,
А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
Вертайся назад чи сховайся скоріш.
Бо далі уже чоловіча робота.
Вона лише стиснула шаблю сильніш.
- Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
А проти… то я обійдуся й без вас.
У мене з татарами власні рахунки.
- Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
- Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
Забрьохані, наче ті лісовики,
Зненацька козаки на кіш налетіли.
Татари на них не чекали-таки
Та ще й отакі страховидла уздріли.
«Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
І кров потекла по траві, мов вода.
Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
Ударили дружно й орда подалась.
Вже шаблі козацькі її лиш косили.
Лиш курява вслід по орді піднялась,
Бо та утікала до Криму щосили.
Зрубавши останніх, кого досягли,
Вернулись козаки загиблих зібрати.
Шукати дівчину оту почали,
Що так помогла їм татар подолати.
Знайшли…поміж трупів ординців вона
Лежала – прохромлені шаблею груди…
Остання усмі̓шка лишилась одна
На пам’ять від неї врятованим людям.
Над Тясмином місто ховало її,
На пагорбі, щоб було видно здалека.
Щоб бачила сонце в ріки течії,
Щоб рано весною вітали лелеки.
Не знали, як пам’ять її зберегти.
Аж доки у когось ідея з’явилась:
- А, може, нам місто на честь наректи,
Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
- А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
- Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
Історію дід розповів цю мені.
Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.

Сніжинок біле птаство закружляло.
І що йому до тих стосунків,
Які вже не горять, а шепчуть мляво,
І чути дзвін розлуки лунко.

У білих сукнях лиш дерева мріють,
Весну усміхнену чекають.
Лягають на папір холодні рими,
Морозом обіймають каву.

Сніжинок біле птаство розлетілось,
Заплуталось на мить у віях.
Блукають ще кохання краплі в тінях,
І що ж зима серцям навіє?

Черго́вий рік іде у небуття,
остання залишається сторінка.
Усе вперед, на те воно життя,
пустішає майбутнього торбинка…

Одні готують новорічний стіл
і не ліняться бідкатись на втому.
Життями інші заслонили тил,
лишившись на віки у році цьому…

Без феєрверків і гучних тості́в
я питиму за наших оборонців,
що від окопів і до блок-постів…
Здоров’я і удачі, любі хлопці!

***
Росія визволяє три віки
від нації Бандери українців.
Але навіщо ми, сякі-такі,
у відповідь на бомби по столиці
поцілили у їхні літаки?

***
Не лікар я, та маю на увазі –
у хворої совкової сім’ї
діагноз є... поїхали по фазі.
Вертаємося на круги свої
у просторі, у психіці, у часі.

***
Немає репутації у гнид,
а рейтинги – лише більмо на оці.
Лишається єдине – суїцид
і харакірі у новому році...

***
Кілок на лобі декому теши,
усе одно у нього чорне – біле.
Та хоч собі сьогодні не бреши,
навіщо вчора обіляв дебіла.

***
Не жадібні бувають москалі
у ейфорії і на епатажі –
все під ялинку: сушки, кораблі,
ракети, батальйони, екіпажі.

***
Руїною окопана земля
готова до чергової атаки,
аби плюгаве пугало кремля
як шишку почепити на гілляку.

Ітоґо:
Уже на носі високосний рік.
Колядники із офісу активи
украдені пакують на Мальдіви,
омани, емірати, в інший бік...
злодійкувата партія базік
очікує на новорічне диво.

Ти не плач, дитинко.
В час передранковий
Дай тебе підняти. Правило двох стін ...
Тут, у коридорі, буде й колискова,
Й постіль із подушки, й рук моїх заслін.

Птахою схилюся, поцілую кіски,
Подихом розвіє їх легенький шовк.
Спи, маленьке диво, дай но витру слізки.
Подивися, Мурчик в схованку прийшов.

У тепленьке місце моститься до тебе.
Спи, моя розрадо. Спи, моє дитя .
Ніч мине й засяє сонечко у небі,
Будемо дивитись, як хмарки летять.

То листи до Бога, а у них без ліку
Молитов гарячих, щоби нас біда
Оминула скоро, й на твою голівку
І малій пилинці впасти Він не дав .

Ця війна скінчùться, будемо гуляти
Ми утрьох по місту стрічками алей.
Спи, а я тихенько помолюсь за тата,
Хай заслін від кулі Боженько пошле.
30.12.2023.

Поле моє, полечко,
Восени ти зоране,
Весною засіяне,
Влітку колосилося
Врожаями щедрими,
Золотими зернами
Поту хліборобському
Віддячило повністю.

Руки працьовитії,
Душа добра чистая,
Радісна й щасливая,
Бо будемо з хлібом ми.
Коли його зібрано,
Тоді можна й піснею
Гарною веселою
Потішити серденько.

2017 р.

Хоч воронками зорані
Українські поля, –
Обцілована зорями,
Гоїть рани рілля.
Морозенком обласканий
Всюди кожен пролом, –
Тож западини засклені
Дзенькотливим льодком.
Жита сходи і корені
Під прозорістю скла, –
Лихоліттями зморена
Українська земля.
31.12.23

ластівонька прилетіла
принесла весну на крилах
і гніздечко в стрісі звила

мила
ще не зеленіла м'ята
де мені тебе шукати
ти одна
доріг багато

свято
лиш тоді в душі настане
як тебе знайду
кохана
доле
ти моя
незнана

тане
лід у серці весняному
і тепло шукає дому
повторятиму без втоми

в тому
променистому багатті
до сивин би дочетатись
і палати
не згорати

в златі
щоби щастя мить зростили
у якої білі крила
а весна додала б сили
мила

1 Лютого, 2023

сонце
і небо
приземлені
в морі прапорів
цвинтар тоне
увінчаний
нема зелені
бо земля
від свіжості
стогне

дороги словам
не втоптані
хвилини сльозам
не пришиті
і серце моє
невговтане
стискається
в прагнені
жити

пройди
через вічко відстані
прийми в неминучості
втрати
і стань для розради
пристанню
гірка
перемогоньки
плато

за край пісень
недоспіваних
за темряву в душах
камінних
за те
що тліти
тобі
в мені
зворушливим
криком
і спліном

дай світла снам
хай же дихають
нехай уміхнуться
дитинно
нехай весна
буде тихою
без пострілу
в груди
чи спину

31 Січня, 2023

Самота роз*їдає людину,
Ніби цвях покриває іржа.
Час безжальний біжить неупинно,
Не існує для нього межа.

Розкажи, як живеш наодинці.
Не приховуй. Твій біль струменить.
Відчуваю, бо в кожній клітинці
Так вразливо й тривожно щемить.

Не мовчи. Загою твою рану
Теплотою своєї душі.
Від акорду старого органу
Розіллються рікою вірші.

Не залишиться сліду від суму,
Із шпаринок його прожену.
Лиш твої бачу очі у тлумі,
І вночі мені теж не до сну.

Я втамую твій біль поцілунком
І хмарини розсію суцільні.
Візаві, мов бальзам порятунку.
Тільки вдвох ми з тобою... сильні.

Вся каверза у тім, що дух — дворушник
Перед собою бачить те, що є
І вибравши до серця вкрай насушну
Любов, свій розум іншій віддає.
Або навспак зробивши хід кмітливий
Він пішака вбирає у ферзя,
Тоді ж шукає втрачену можливість
Де щастям омивається сльоза.
Він мучиться у сумнівах дошкульних
Не знаючи, як краще до пуття,
Чи ввергнути себе навік у чуйність
Чи вибрати роздвоєне життя.
І тільки вік сповільнює порив,
А смерть довершить те, що сотворив.

25.12.2023

Біле все- ні стерні,ні мітлини
І в малиннику- тільки вершки ,
Хвилі білі застигли під тином.
А мені ти прочистив стежки.

Пробіжуся по них біля хати,
По не стоптаному полотні.
Кущ порічок,від снігу вухатий
Чемно клониться в ноги мені.

Привітає засніжена вишня
З ніжних гілок скидаючи сніг.
Та під дахом пташина десь писне-
Прилетіла пір'їна до ніг.

Біло , м'яко стежки замітає
Та вороння до снігу кричить.
Йди до хати. Малиновим чаєм
Ми з тобою зігріємось вмить.

Розкладем чорно-білі світлини
В тон пейзажу в зимовім вікні.
А на них- ось весілля хвилини,
Ось батьки наші ще молодими.
Це ж який сніг водою вже сплине?

Завірюхою рòки- що дні.
Й кілометрами білі стежини...
12.2021.

Обізвися до мене хоч словом,
Розтривож більш струну почуття, –
Переповни коханням казковим
Обмілілі струмочки життя.
Не вкривайсь яблуневим туманом,
А до мене скоріш повернись,
Щоб упився у щоки рум’яні
До сп’яніння ізнов, мов колись.
Помани мене поглядом ніжним
У любові цвітучі сади, –
Ці слова, як заучену пісню
Повторяю на різні лади.
Та від тебе ні руху, ні звуку
Не діждатися звіддалеки, –
Завдають лиш нестерпної муки
Про бажане щоденні думки.
30.12.23

Весна прийшла, а ти пішов,
Лишивши за собою осад.
Купа уламків на нашому шляху,
Ми йшли по ньому босі.
Розірвались всі дроти,
Не зв’язані ми ними більше.
Пом’ята постіль охолола,
Хоча зовні потеплішало.
Відпустити, виявляється, вкрай просто,
Забути фото і безсонні ночі.
Обривками з’являються у пам’яті твої бездонні очі.
Щирі побажання, а, можливо, й хибні,
Справдилися все ж, видніються далеко мої мрії.
Висохли з теплом заплакані вії, скінчилися розпачу злидні.
На звалищі нині гниють спільні плани й надії.

29.12.2023
2:20

Забилося частіше серце...
На тлі помилувань і страт
До таємниці доторкнеться
Червоним спалахом гранат.

Та потім в нотах ностальгії
Зухвало спалить всі надії.
Він сліз моїх не визнає.
Лишився попіл. Це моє.

І я приймаю той дарунок,
Як згусток всіх моїх провин.
Їх так багато, я - один.
Я сам створив цей візерунок.

Я - співучасник, не глядач!
Червоний спалаху! Пробач!..

Я люблю тебе, щербата,
Не жахаюся екстриму.
Компенсую твою втрату
Поцілунками палкими.

Я згодую тобі кашку,
Заколишу свою лялю...
Спи в моїх обіймах, пташко, –
Різну я тебе кохаю.

2008

У світлі дні твоя свята душа
відвідає мою самотність грішну,
щоб серце, мов народжене лоша,
у білі сфери, ніби вперше, вийшло;

щоб защеміло між сріблавих трав,
насьорбавшись роси з твоїх чистилищ;
щоб вирвалось від того, хто вмирав, –
на рай, а не допало мертвих вирвищ.

Віддай усе, що заслужив мій тлін,
земним шарам у споконвічний спадок,
постав мене на ноги з цих колін,
де затягнувсь приземлений припадок.

Я поцілую руки голубі
своєї удоволеної тіні
і, возлюбивши безвість у собі,
злечу, мов птах у вир, прозоро-синім.

Повз світлий-світлий день, а не пітьму,
повз пам’ять, перемножену на много,
свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.

12 лютого 1994 р., Київ

Чи ж я не раб розгойданих жадань,
Чи ж я не риба, що поймають сіті
Твого мережива і темних поривань,
Що наче ніч владарствують на світі.
Якщо покора схрещених зап’ясть,
Принадна юнь шовкових перс та стегон,
Від щастя перетягнуть до нещасть,
Земля не стане вищою за небо.
Таких вершин не здужає поет
Шукаючи красу в любовнім слові.
Хай тістечком смакується сонет,
А талія смакується в любові.
Цінуєш дотик, лиш тому, що мить
Минає в радості і в час коли болить.

24.12.2023

Приступає господиня вдосвіта до праці,
Дістає з покуття кремінь і кресало.
Знак хреста на неї тричі ставлять її пальці,
Викресають іскри і вогонь удало.

І пісні готує жінка святвечірні страви.
Їх дванадцять із городу, саду, поля.
Саме цих плодів багатство для такої справи,
Як подяка року за щасливу долю.

Це грибочки, бараболя і кутя з пшениці,
І коржі, узвар, горох, квасоля, риба.
І варенички, капуста, гречка із пашниці,
Голубці смачні і хліба ціла скиба.

Загориться свічка - світлий символ віри в Бога.
Сіль укаже суть гармонії людини.
Прожене часник тих духів злісних від порога,
Подарує він здоров*я для родини.

І засяє перша зіронька в небі за вікном,
З молитвами вечеряти почне сім*я.
Ангел Божий прилетить... тихо-тихо над столом.
Народилося дитя - БОГ йому ім*я.

Вертаємося до своєї хати
на кращі села, де ще є сім’я,
тоді і буде Муза нічия
до тебе Аелітою літати.

Поетова фантазія багата,
тому на зламі цього житія
вертаємося до своєї хати
на кращі села, де ще є сім’я.

Її оберігатимуть пенати
як не удома, то у лободі,
а побудуємо небесні шати,
полетимо у вирій і тоді
вертаємося до своєї хати.

Є чим, буває, душу обігріти,
коли життя до фінішу іде,
тому і залітає де-не-де
у келію Еола Аеліта.

Її зоря його зорю найде,
якщо обом іще на цьому світі
є чим, буває, душу обігріти,
коли життя до фінішу іде.

Полетимо до сьомої орбіти
і не даремно тішимо себе
деінде, досягаючи зеніту,
і поки сяє небо голубе,
є чим, буває, душу обігріти.

12/23

Ця ніч - як давній фотонегатив :
Блакить небесну чорна плівка вкрила,
Сховавшись , місяць хмари підсвітив -
Летять на чорнім небі білі крила.

Там , де чорніли скиби із землі,
Рябіє тіней біло - сіре диво,
І білий сніг , що втримавсь на гіллІ
Малює контур саду негативом.

А зорі - ніби з іншого життя -
Такі яскраві в чорнім оксамиті,
В морозній чистій висі мерегтять
На небі , що дощами грудня вмите.
01.2022.

Багряна осінь перейшла у снігопад,
Під ним листочки жовті залишились.
А сніг все падав й падав невпопад,
Лиш червоніли ягідки калини.

Нехай іде, стежки усі вкрива,
Душі б лише завії не торкнулись.
То й знайдуться для когось в ній слова,
Які зігріють ніжністю й розчулять.

2020 р.

Милозвучним пташиним привітом
Сон, буває, звучати почне
Й ароматом бузкового цвіту
Давні весни поманять мене.
І в свідомості радо воскреснуть,
Щось шепочучи листям мені, -
У весільних нарядах черешні
Та горіхи в святковім вбранні.
І забуду тоді на годину
Про шуміння холодних завій,
Бо зустрінеться мама із сином
Серед весен в уяві моїй.
29.12.23

Мовонько рідна! Ти вмита сльозою
Кольору довгих, запеклих боїв.
Сповнена гордістю, сумом, красою,
Дихаєш тишею літніх гаїв.

Мовонько рідна! Окроплена кров'ю!
В полі за тебе стоїть батальйон.
Гостю казала завжди: "На здоров'я!",
Вбивці брудному - одвічний прокльон.

Мовонько рідна! Свята і кохана!
Чиста, як мрія дитячого сну.
Дай мені сили та вилікуй рани!
Спів твій здолає і смерть, і війну!

Знаю, що ворог здолати не зможе
Мову, що в серці сестри та вдови.
Рідна моя! Бережи тебе Боже!
Мово! Благаю! Ти тільки живи!

Хай Вам сниться –
Кіт і киця,
Кнур і льоха,
Пес і блохи,
Дід і баба,
Курка ряба,
Птах і пташка,
Штоф і пляшка,
Добра книжка,
Кайф у ліжку,
Відьма в ступі,
путін в дупі.
Кримський міст лежить на дні
І москва горить в огні.

самотня ніч
складається з безодні
вона в мені
як дотиків холодність

хворіє час
знемогами заснути
тремтить свіча
і оживає сутінь

а серця стук
нагадує про себе
воно - п'ястук
затиснутого неба

де душі слів
вивчають тиші рамки
вони не злі
на неминучість ранку

і рідна сіль
дає устам відчути
у всій красі
боліти -
значить бути

та гріє все ж
одна єдина думка
ти в снах прийдеш
до мене з поцілунком

цілунки ці
промовисті
яскраві
рука в руці
метелики
в уяві

летять собі
за пристрасті пороги
то по тобі
лелітки неземного

і ніч
не ніч
і сутінь
не по суті
тремтить в мені
все те
що не забути

29 Січня, 2023

так
нам бути
серце -
брутто -
стиск-і-виштовх
і чуття
шосте певно

з каяття
починається молитва
з пострілу
стигматить битва

колір сірий
у буття
смаком сліз
зайшлась кутя
з видиху
осіли ребра
тиша
загубилась
в тембрах
відчаю
чи то вина

неприборкана
війна
оголяє душі Богу
перетворює
у спогад
рідні дотики
і рай

хто не з нами
не вмирай
хай біжить дорога
іншим
моє серце
вічність спішить
і зупинить
забуття

притаманне вороття
снам
і неосяжним планам
через океан омани
я перепливаю
все ж

дивно так
немає меж
між думками
не втонути
і бажанням
просто бути

28 Січня, 2023

Жертовник сну в її глевких очах,
Займає дух паломника сліпого,
А в них безодня, а над нею птах,
Холодні води, що на дні морському.
Ти вільний зір приковуєш до вуст
Тримаючи усесвіт на бретельках,
І як слона поймає дикий муст
Заходишся від безуму та спеки.
Для пристрасті в тобі розкішний храм
Що губ вбира’ вологі поцілунки,
І волю надаєш палким рукам,
Вихлюпуючи від конання звуки.
І стільки б жертв принести не зумів,
Цінніш’ за все – багаття вічних слів.

23.12.2023

Як гарно влітку гостювати у селі.
І ліс, і річка, і повітря дуже чисте.
Аж на все літо прибули із міста
Канікули провести тут малі.
Для них все нове, все цікаве є.
А вже бабуся для своїх онуків
Такі смачнючі готувала штуки,
Що жоден, не доївши, не встає.
А то, як вже напилися узвару,
Й збиралися вже спочивати йти,
Бабуся й каже: - Буду хліб пекти.
Уже он і поставила опару.
І от священнодійство почалось.
Бабуся вранці тісто замісила,
Поставила аби набралось сили,
Для випікання гарно піднялось.
Сама ж тоді до печі узялась.
Дровами її гарно протопила.
І, доки ті дрова перегоріли,
Якраз із діжі й «шапка» піднялась.
Малеча споглядала лиш за тим,
Бабуся тихо ве́стися веліла,
Бо ж душі предків в запічку сиділи,
Щоб криком часом не зашкодить їм.
Тим часом бабця, руки у муці,
Із діжки стала тісто діставати,
Місити й на жаровні розкладати.
Такі маленькі, начебто хлібці.
Та, поки ще до випічки дійшло,
То тісто і в жаровнях піднялося.
Як то йому так швидко удалося?
З жаровень ледь не вилізло було.
Бабуся ж зазирнула до печі,
Кивнула головою. За лопату
Та й стала тісто до печі саджати.
Знов шикнувши малечі: - Не кричіть!
Пройшла якась година й розійшовсь
По хаті аромат смачного хліба.
На свіжий магазинний схожий, ніби.
Та було в ньому неймовірне щось.
Малеча вже від печі ні на крок,
Облизуватись ледве устигає
Та на бабусі тільки й позирає,
Аби скоріше дала хоч шматок.
І ось, нарешті та жадана мить.
Бабуся дістає жаровні з печі.
Перед очей здивованих малечі
Хлібини, що й в руках не охопить.
Бабуся їх з жаровень виверта
І на столі на рушники складає.
Давати малюкам не поспішає,
Бо час іще, напевно, не настав.
Змочивши добре руки у воді,
Весь хліб бабуся рясно покропила,
А потім рушниками його вкрила,
Щоби відпаривсь… І уже тоді…
Малим уже триматися не сила.
Найперший хліб бабуся відкрива,
Від нього два шматочки відрива.
- То ще не вам!- малечу зупинила.
Із хлібом тим на вулицю пішла.
А там вже труться і собака, й кішка.
Дала одному і другому трішки:
- Поїжте хліба, тільки-но спекла.
Тоді вже черга й до малих дійшла.
Відрізала їм дві добрячі скибки.
Змела в долоню (то для пташок) дрібки.
Ще молока у кружки налила.
Малеча ухопилась за той хліб.
А він м’якенький в роті так і тане,
Хрумтить приємно шкірочка рум’яна.
Лиш плямкання й зубів дитячих дріб.
Як з’їли хліб, запили молоком,
Тоді в бабусі стали вже питати
Те, що доконче би хотіли знати:
Чому вона зробила отак о.
Той, що постарший, запитав: - Чому
Ви перше, ніж нам дати скуштувати,
Взялись кота й собаку годувати?
А меншенький піддакує йому.
Бабуся їм на те відповіда:
- Якби ж то не коти і не собаки,
Нам би хлібів не бачити ніяких.
Без хліба ж бути людям – то біда.
- А як так сталось? – дітвора тоді.
- Ну, як цікаво, слухайте, маленькі.
Було то у часи такі далекі…
Вже рід людський не у раю сидів,
А на землі хліб потом здобував,
Як того Бог і побажав Адаму.
Нелегко було людям, скажу прямо.
А Бог за тим із неба споглядав.
І жаль людей зробилося Йому.
Щоб хліб їм не так тяжко діставався,
Господь його переробляти взявся,
Щоб колос був аж по стеблу всьому
Від кореня. Тоді ж і менше сій,
І більше того хліба будеш мати.
Тож людям буде чого споживати.
І людям дав Господь дарунок свій.
Та час минув та і надумавсь Він
Зійти на землю, між людей пройтися.
Як їм живеться нині, подивиться.
Пішов між люди, звісно, не один,
З Петром святим. Заходять у село.
Там дітвора по вулицях ганяє
І святим хлібом у футбола грає.
Взяло Петра від того, кажуть , зло.
Та ж далі йдуть. Аж молода сидить,
Дитя маленьке на руках тримає
І святим хлібом його підтирає.
Того уже й Господь не зміг стерпіть.
Пішли у поле, де ще хліб стояв,
Взяв Господь колос й з усієї сили
Шморгнув, аж усе зерня полетіло,
Ледве не все його з стебла зірвав.
Раз хліб цінити люди не хотять,
То хай пізнають, що то значить голод.
Нехай стебло стоїть у полі голе.
Аж тут коти, де не взялись, нявчать,
Собаки збіглись та давай брехати:
- Ти ж наказав біля людей нам жить.
А що, як хліб не буде вже родить?
Що будем їсти? Як нам виживати?
І пожалів Господь собак, котів.
Ото, що на стеблі вгорі трималось,
То так на ньому із тих пір й зосталось.
Хоч Бог зірвати колос весь хотів.
Отож, ми вдячні маєм бути їм,
Що лід людський від смерті врятували.
Їм перший хліб відтоді всі давали,
Щоби віддячить за рятунок тим.

Сіре небо так низько, здається , рукою
Дотягнувшись, легенько посмикати можна
Полотно те побите, із дІрок якого
Густо сиплеться вниз білосніжна пороша.

Павутина, що дивом дощами не збилась
Провисає з нанизаним бісером пИвним,
А із даху лякає сповзаюча брила,
Що за мить облітає крилом голубиним.

Виглядає в проталини лист недопрілий,
Темні жмені слідів помережили стежку.
Й знову падає дощ, сніжні залишки білі
Обіцяючи вправно до вечора стерти.
12.2022.

О скільки чула я зізнань в любові
І сотні компліментів флірту.
Були слова трояндово-шовкові,
П*янкі, хмільні, мов ріки спирту.

І обіцяли королівські замки,
І рай земний - життєву казку.
Які ж бо ласі, хитрі забаганки,
А на обличчях - тільки маски.

Сховали б ці ілюзії у нішу.
Для мене є найкращим в світі -
Вслухатися в природну чисту тишу,
Брехні у ній немає цвіту.

Наче крові згустки,
Застеляє хустку
Маків цвіт, –
Як глибокі рани,
Кольори багряні
Крають світ.
Серце сильно тужить,
Бо багато дуже
Крові барв
На оцій хустині,
Що колись дівчині
Дарував...
28.12.23

Одержала диплом учасника проекту Гіперпоема.
Так несподівано і приємно, що мій короткий вірш:
Слова, як зерна, силу мають,
Завжди про щось повiдомляють,
Є добре слово і лихе,
Слід пам'ятати завжди про це! Швець Тамара
включено до найбільшої поетичної книги у світі, яка увійшла до книги рекордів Гіннеса.
Від щирого серця дякую засновникам унікального проекту. Вітаю всіх поетів, творчих успіхів та натхнення!
#WorldLiterary
#WorldPoesia
#WorldRecordGuinessAnthology
#hiperpoema

Вдалась величному вечірка,
але хвилює епілог:
тепер уже він не ганчірка
чи ще усе-таки не лох?.

в грішому
у мені
світло
пускає стебла
очі заплющу -
ніч
рідне почую -
тепло

падаю
у сніги
власної поневірки
янголик зі снаги
втоптаний там
де гірко

сонечка -
на заміс
тіста з бажання жити -
млива доріг
і сліз
вправно працює сито

вічному
дам добро
смертному -
місце страти
ще для вина
є кров
а для зневір -
догмати

так воно
хай іде -
поза бедламом
втіха
пекло тут
чи едем
світло в тобі -
тож дихай

20 Січня, 2023