Рік був щедрий на дивовижності.
Все, що мала, - прозоро й тепло –
45 кілограмів ніжності
(переважно до тебе).
Ще до осені і до Германа,
до старого чортяки Гесе:
ти лікуєш мене від мертвості,
він – від стресу.
Осінь світить мені всередину,
осінь бачить про мене правду.
Осінь знає, як розвередити...
Я замушлююсь, наче равлик.

А, проте, мушу чесно визнати,
що навчилася зрячим серцем
пізнавати так, як ми пізнані.
І спасибі Йому за все це.

2011

В неё войдя не зная брода,
Невольно дышит как бы гном.
Пуста история народов -
Она от века ни о чём.

Всегда в работе жизни дальней
Непродолжительный батут,
Надеждорубка, наковальня.
Половозрелые, несут

Года увечье за увечьем -
Под вечер всем чего-то жаль.
Своим подходом человечьим
Мне дорог этот фестиваль.

А ты, судьба моя, судьбина,
Всё не поднимешься никак -
Как серп луны, как суп "Мивина",
Как груди Ксении Собчак.

2011

Если в паспорте загодя вклеены все портреты,
Перед вами, не сомневайтесь, одни поэты.
Всё у них ощущение жертвы в толпе зевак.
Для поэтов Освенцимы водятся просто так.

Мало-мальские козы у них - красотки.
Утром солнце у них цепляется за высотки.
Мальчик с шарфом у них не мальчик, но интеграл.
Мост их в реку глядится -
Что-то в ней потерял.

Все их фэнтези,
От тайги до Мадагаскара,
Не пожрёт с песком играющая Сахара.
Мало-мальские лужи у них - моря.
И у них не случается август -
Слишком много в нём сентября.

Впрочем, все они гедонисты, губа не дура,
И у всех у них документы Рембо Артюра.
Все их первоосновы рушит Салман Рушди.
Все их реки впадут в некошенные дожди.

Их трясёт и в конце убивает смертельным током.
Их желание - просто вернуться к нон-стоп истокам.
Перед ними маячит в зеркале пессимист.
Перед ними - дрожит и икает
Бумажный лист.

И полгода у них то вечность, а то погода
И увитая виноградом стена завода.
И причина у них не пропасть - а лишь причина.
И любовь у них - просто женщина и мужчина.

2011

Можливість обманути долю
Мене з дитинства спокуша,
Не знаю як, я відчуваю,
Коли дасть доля відкоша,
Який тихенько обминаю.
Практично і не помічаю,
ЇЇ "дарунків". Боже збав,
Тих "щирих" поцілунків Долі.
Коли покрутишся у колі
Миттєвоплинного життя,
То зрозуміеш, що за так,
Ніхто нічого не отримав,
Розбагатів - і раптом згинув,
Спромігся славоньки вкусить,
Аж тут хвороба нагодилась,
І де, куди усе поділось,
Сидить собі в монастирі,
Замолює гріхи свої..
На себе треба сподіватись,
Легким здобутком спокушатись,
Бажайте ворогам своїм,
Бо ж буде що платити їм.
Не можна довіряти тому,
Що в очі плинний час несе..
Все що існує йде по колу,
Що відбере то поверне,
Ковтни тихенько валідолу,
Все промине, все промине..

Хто виграє у цій ігрі
Усім давно уже відомо,
Лиш дух бійця людину змусить
Іти й боротись до кінця.
Як Бог не здасть - свиня не вкусить!)

14:23 21/02/2012

Дворищу по вулиці Говорова в Яготині


Поміж бузку, квітучої спіреї
Дурманив бджіл розложистий жасмин...
Там я пливла у світ Ассоль і Грея,
Там хвилювався поля крепдешин...
Та хата – мов сорока-білобока…
Там від застуди – липа, моня, лій...
Там не стрічався злодій чи обмовник,
Там позичали цукор, масло, хліб...
А матері все баглося свободи,
Нової хати – десь у вишині!
Поклали скарб нехитрий на підводу...
Леваду розшукали – у багні.

Гора „циганська”, несмачна водиця,
Іржаве озерце... Таким був „рай”.
Мелькали дрібно у колесах спиці –
Я їхала в поля, за виднокрай,
Бо у дворі дитинства – пес муругий,
Дві абрикоси впали у спориш!

Стою – липнева жінка – ані руху.
Лечу в дитинство,
краю синю тиш...
В піддашші хати – ластів’ятка-писклі,
В півтемряві сараю – ночви й „хлам”.
Жене бабуня кіз – на пасовисько...
Я з бантиком іду – в „науки храм”…
Тікаючи від гуски, на паркані
Там зависаю – ллється лемент-плач...
Навпроти хати діда Чорноштана
Ганяю влітку зеленастий м’яч…

Із чоловіком і білявим сином,
Прийшла я подивитися на двір...

Мій сад вишневий, ти по хвилях плинув
До… саблезуботигрооких прірв.
На місці саду – пишна кам’яниця.
Побіля неї – три теплиці в ряд...

Однак мені ТЕ дворище насниться –
На дощ осінній чи на майський град.




2006-2012

А как тебе чудовищные грозы.
Июньские, под Киевом, ну как ?
Вот это нескончаемая проза
Когда на небе, смотришь, швы трещат...

Я здесь застрял у Вышгорода снова
И в серединку гнева угодил
Бессовестного шквала проливного
Ведь надо же, а кто - то там просил...

А молнии! а молнии с раскатом...
Со мной "Жигуль" и тот не устоял.
Не обошлось без кофе.. И без мата...
Устроим в Бесконечности привал!?..

1999г.

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, наче кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.

Борюся з тим, чого нема,
Борюся з тим, що скоро буде.
Та незруйнована вина,
Ще й далі суне поміж люди.

Борюся з нинішнім гріхом,
Хоч, знаю, завтра буде більшим.
Я збожеволіла цілком,
А, може, просто стала інша.

Борюся з натовпом химер,
Що обступили мою душу.
Їх біль у вічності завмер,
І вперто совість мою душить.

Борюся! Хоч не маю сил…
( Й, можливо, ці слова банальні).
Мене, мов долі еліксир,
Допили наслідки летальні.

Ти була у моєму житті,
ти була, пам’ятаєш?
Перша, вперше і сотні солодких разів.
І щоразу тремтіла
осиково: боязко, тайно
На приліску гріха – найчистішою з дів,

Розкриваючи цвіт. Пам’ятаєш,
бо пам’ять – це цнота,
Золотом з мулу ніч вимиває: «Привіт…»
Чистий розум, критичний, мов Кант,
послідовно зворотній,
Ти ж готова на все, проти всіх і… на мить.

Ти пізнала мене, наче плід,
надкусила по-суті,
на губах твоїх мій ще спікається сік.
Проковтни мене – ланку поживи
своїх еволюцій
Або стри, як помади не з’їдений слід.

Тільки не забувай
і не спрощуй минулого часу.
Все тече, але дехто – супроти води.
Течія і несе, і возносить,
а часто – і гасить.
Хочеш – повінь, а хочеш – річний норматив.

Ти пробач, я не мудрий,
не витримав ждати на зміни,
Задалеко заплив на твою глибину.
Надреально (дарма, що уявно)
стаю на коліно,
Пальчик твій – серце_спис – і цілую, й кляну.

О Владычица смерти и жизни, Ты меня нашла.
Смотрю на пергамент с печатью времен Лемурии - "Дар любви"...
Замирает сердце при мысли - нежная радость нашей встречи...
2012г.

Непомітний вурдалака
стелить кроки
м’яко-м’яко
але спробуй не спини
враз прилипне до спини
вип’є спокій
серце з’їсть
(ось такий
лихий це гість)
і за тебе враз цукрово
поведе
із ближнім мову
та хоч як у цукрі стій
видно де
цей ворог твій
виглядає поміж слів
(він із серцем
щирість з’їв) -
і вже ти стаєш до герцю
не тоді
не так
не з тим.
Між рядків
у очі лізе
ворог твій неначе дим
одягнися хоч у ризи
чи у свитку сіячів
та кукіль
душі твоєї
не приховано
нічим.
Заздрість - геній фарисеїв
поцвяхованим
міцним
стане зашморгом твоїм.

Троянда запитала у ромашки:
-Що за замашки?
Чом з королями стала поряд, вийди,
І повелю всі відмінити кривди!
- Я там стою, де відчуваю Бога:
Хоч безталанна, та Його небога
21.38. 21.02.2012

Слушай, а были бы мы, например, стрижами…
Низко летать… Ну на чуть-чуть хотя бы?
В норке чирикать утром в льняных пижамах…
Поздно – октябрь.

Время морским коньком, золотой пираньей
/нужное вставить/ или волшебной сельдью
Тайно исполнит третье моё желание.
Третье, последнее.

Может и зря – стрижами, давай – пингвинами.
Знаешь, у них ведь тоже мечты и планы:
Ходят на службу, греются у камина…
Учатся плавать.

Хочешь – старайся, или же просто сдайся:
Волки морские любят пиццу Ди Маре,
А сухопутные – ловят в трамваях зайцев,
Чёрствых и старых.

Просто так холодно… Даже аура синяя,
Нашего моря дно – вязкое, пресное.
Жалко тонуть, как никогда – сильными.
Там уже тесно.

21.02.12

весняне серце – льодове німує в комі
воно належало тобі тепер нікому
його понівечив зі зла хтось крейзанутий
бо за відсутності ребра не міг заснути

ото між мотлохом зими знайшла до речі
коли студила до вікна чоло хуртеча
крилом подібне знала я весняне серце
але тамте було живим а це – не б’ється

пульсує аура слабка і аритмічна:
сплелися лютого снага зневіра січня
і вириваються слова і вити хочуть
та серцю маряться не сни – грудневі ночі

весняне серце заберу в далекий вирій
і лікуватиму теплом його зневіру
опам’ятається колись без ран-порізів
якраз тоді зітче пітьма вечір*я сизе

я розкажу про небеса де зорі світять
щоб не тривожили весну нічні жахіття
і ти заслухаєшся теж і безголосо
перемотати час назад мене попросиш

Хтось пальцем написав на плесі ночі,
Що я тебе вже завтра не захочу…
А вчора я читав на стрісі дня,
Що ти мене вже випила до дна.

Але десерт лишила – кілька крапель.
Зібрала на вуста їх, як на паперть,
Переді мною стала на коліна
І вигинами неповторних ліній,

Мов літній дощ, змиваєш денну втому.
Ведеш до ложа так, немов до трону,
Вертаєш сили вабою тепла –
Уже й любов нектаром потекла…

Вже скавучать думки мої голодні,
Бо я тебе бажаю вже сьогодні.


21.02.12

(моїм подругам :)

Весняний джаз: танцює птаство
поміж котячих серенад.
Мені би вас сьогодні вкрасти
стареньким «Опелем пассат»:
коктейльні мрії смакувати
у fashion пабі, як колись -
(щоб озирались: ну й вар’яти).
Весна влаштовує стриптиз!
І посиденьки ці дівочі -
не те що пиво і футбол.
Коти ласуючи, муркочуть:
весна танцює рок-н-рол!

Із чужої казки принц останній
Приблудився пізно на світанні
В нью-джерзійську осінь левітанну.
Тане сутінь, та нe сутi, тану...

Зупинивсь, відкинувши забрало.
Дух і подих дівчині забрало...
Рицарю без докору і страху,
ЗАщо бідну голову – на плаху?

Тре’ було ув очі не дивиться
Крізь тісні віконця кам’яниці,
Тре’ було триматися за ґрати
Як душа пручалася заграти...

В очікуванні солодкої миті
Завмирає серденько, наче дійшло межі...
Далі - сяйво очей безодні...
2012р.

Лоза спинається на ноги:
- Ну здрастуй, Світе!
- Диви, вже вилізло з нічого
і поруч квітне!?...
2010.

Вино осіннього листя,
келих – зими кришталь.
Вітер його не напився,
тільки змочив уста...
Осінь уже за снігами...
...В потязі холодів
губиться вітер думками,
що не збагнув тоді
ніжний осінній цілунок...

...Сивий безрадний хміль...
Віття безлистого струни
заспівує
заметіль...
2012р.

коли зранку приходить усвідомлення,
що до весни зосталося тільки 10 ночей
ти почуваєш себе до біса втомленим
і помалу звикаєш до нового порядку речей.
на зламі сезонів тяжко наважитися на вчинки,
але можна хоча б обтрусити ковдри від золотавих снів,
вимести із-під ліжка останні новорічні хвоїнки,
можна відкрити вікна і напустити в кімнату снігів.
до того як серце почне керувати, ще можна встигнути
багато з того, на що постійно не вистачало часУ.
поки зима у твоєму місті бавиться білими квітами
варто вигадати собі інше заняття, окрім як чекати весну.
2012

Живу сьогодні, як у день останній:
Серце полум*ям любові плавить межу,
Рве терпіння кільця страху.
Потрапив я до вогняних пелюсток Сонця,
Це чарівна мить - повернення до Дому.
2012р.

Нічого вічного
під вічним небом -
сама лиш Вічність

і дивна вічності
жива потреба...

То символічність,
чи вічна казка,
чи сон із снив,
що снить сновида?

Чи спрага, голод
голодним див?

Де вдих і видих
окроплять рясно
дощі краплин -
блаженні сльози...

І вірність віри -
Отець і Син...

А ми в дорозі,
бо подорожні,
і дорогА
сліпа стежина...

А Вічність стелить
серцям стезю
одну-єдину...

Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька проміння ясне
Од сну пробудило мене, –
Досвітні огні засвітили!
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, –
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, –
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

[1892]

До скриньки положені терпіння плоди - не диво.
Відати, що час розлуки мине - не диво.
Якщо сердце любові віддане коханій,
Сонячной ніжністью її зігріти - не диво...
2012р.

Я тебе розпізнаю за болем і сміхом,
Хоч вони й несумісні, здавалось, ніяк.
Заплету почуття у матерію втіхи,
Простеляючи нею до вірності шлях.

Я тебе розпізнаю за відліком часу,
Що розбив нашу відстань на сотні прощань.
Я зірву із життя цю похмуру гримасу,-
Вибухову сукупність постійних бажань.

Я тебе розпізнаю за мовою тіла,
За манерою впасти на мене дощем.
І за тим, що душі так давно вже кортіло…-
За шаленим у серці кохання вогнем.

Хто ходить на манівці, той падає в рівці.
Прислів`я



А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться чорні манівці блукань:
Розшукую Пегасову підкову.

Над ланом вигримляє сив Перун,
В тополі поціляє... Спека. Роси.
Я в житі проростаю – крізь кору…
Не хочу загубитися – між просом.





2006-2012

Холод такий, що вмерти.
Світ крізь діряве дно
Витік, а по четвертій
Створений буде знов.
Ще одна ніч безсонна,
Ще за вікном вода
Падає. Ще ікона
Тихо в рушник рида.
Дивишся в скло віконне -
Хто ж ти тепер такий,
А хлопченя з ікони
Тулиться до руки...

Очі чорнії, очі пристрасні!
Ви прекраснії, ви, мов іскри ті.
Як люблю я вас! Як боюсь я вас!
Видко, бачив вас я в непевний час!

Недаремне ви глибини темніш!
По душі моїй бачу траур в них.
Бачу полум’я невгасимеє
Догора на нім серце біднеє.

Не смутний все ж я, не печальний я,
Тішить те мене, що так сталося.
Бо найкраще все, що Господь дав нам,
В жертву я віддав цим очам-вогням.


Е.Гребинка «Черные очи»

Очи черные, очи страстные!
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!

Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей,
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, чт о лучшего в жизни бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.

Не вернусь я в наш дім без проліска.
Не вернуся обіймів без...
Є у мене ділити долю з ким
На цілунки сімнадцяти весен...
Не вернусь я в наш дім без сорому,
Покаянь не вернуся без...
Ми з тобою засуджені порівну
На цілунки сімнадцяти весен...
2010.

Коли Всевишній на горі Морія
Обрав місцину для Святості Своєї,
Не знав Він попервах, як її назвати.
Праведник Шем нарік її: «Шалем ».
Не згірше ймення дав і Аврагам: «Їр’е ».
Котре із них узяти, аби не скривдити нікого?
Як і в усіх звершеннях своїх,
Господь премудро вийшов із цієї скрути:
Узяв та й поєднав обидві назви.
А, глянувши у далечінь століть,
Почувши голоси охочих
Привласнити чи розірвати на шматки
Місце Його Слави, сказав: «Їр’е Шалем!» -
Себто єдиним буть на віки вічні Його місту!
Отак-от і з’явивсь Святий Єрушалаїм.
---------
Старший син Ноаха (Ноя).
Шалем (івритське) – цілий, повний, досконалий. « А Мелхиседек, цар Шалему, виніс хліб та вино (Аврагамові – І.П.). А був він священник «Бога Всевишнього» - Книга Буття, 14:18.
Їр’е(івритське) – третя особа однини чоловічого роду майбутнього часу від слова «лір’от». «І назвав Аврагам ім’я місця того: «Господь побачить », що й сьогодні говориться: «На горі Господь з’явиться».-Книга Буття, 22:14.

Якщо написані вже кращі твори
І все найкраще відбулось,
Тоді цей світ невиліковно хворий,
І скоро явиться Христос.

22.02.12.

Майне забутий спогад, мов примара.
Сяйне – і знов до обрію навпрóст.
Не бачити тебе – найтяжча кара.
Не снитися тобі – найлегша з помст.

Благословлю розлуки ніч безкраю.
Хитне задума відстаней імлу.
О, як це сумно – вже не сподіваюсь…
О, як це дивно – до сих пір люблю…

2012

Живу під забороною писати-
в мені поет не гасне попри все.
Рубоями вирубую загати,
Розплавлюю затягнене кільце.

Іду супроти течій і міцнію.
Думки брунькують слово на душі.
Підводить вірш свою прикриту вію
і колапсує з небом на межі.

02. 20. 12.

Ти цілувалась з вітром на світанні.
Ховались ви обидва серед жита.
І пристрасно так, нібито востаннє,
він плечі обіймав твої відкрито.

Ось бачу гру його з твоїм волоссям,
але чомусь нітрохи не ревную.
Спокусник вміє заплітати коси?
Я в нього цю науку опаную.

І щоб він не казав тобі на вушко,
чи заглядав в блискучі оченята,
чи кликав за коханку чи подружку –
не матиме цей звабник-вітер свята.

Бо підхоплю любов свою на руки,
щоб десь у житі зникнути до ночі.
Послухай, мила – серце вже не стука.
Воно тремтить...
Бо знов кохання хоче...

2012

Ты жизнью праздной одержимый,
Однако- баловень судьбы!
Немного дерзкий, но ранимый.
Ты в искушениях борьбы
Находишь ноты упоенья
И жизни неуемный пыл...
Ты уходил без сожаленья
И независимо любил.
Дарил себя и "брал в подарок",
Не поддаваясь жизни бренной.
Ценою сотни "контромарок"
Платил за блажь свою Вселенной.
Ты той монетой, что чеканил,
Платил долги и брал взаймы-
Нет исключения из правил ,
Как и без лета нет зимы...
Ты- зимний "парубок моторный":
В душе- прохлада, в сердце-лед.
Своей походкою проворной
Уже Весна к тебе идет!
Луч солнца и тепла краюху
Подарит щедрая Мадам!
Звенит капелями:"За днюху!"
И шлет любви и счастья Вам!

А встреча все же состоялась:
С зимою встретилась весна!
В сезон вошла, не постеснялась,
Любовью всех зажгла она!..
Пустила солнца луч туманный.
Пробился через снег росток-
Подснежник, вестник долгожданный,
Весны диковинный цветок!
Окутала дыханьем теплым-
Сугробы тают, льют ручьи,
Развесили сосульки "сопли",
И скоро прилетят грачи.
А воздух, как коктейль ледовый.
И к небу тянутся глаза:
Взглянув на купол лазуровый,
Невольно просится слеза...
Какое счастье видеть это-
Весною жизни пробужденье:
Начало дня, движенье света.
Природы чудные творенья!
Какое счастье быть на грани:
На грани двух сезонов сразу!
Еще сознание в тумане
При переходе в мастер-фазу!
На стыке двух стихий природы
Нас движет сила обаяний,
И, невзирая на погоду,
Она живет в плену желаний!

Вечір цей хижо дивиться –
гірко і сумно знову.
В нього монгольські вилиці,
із матюками мова.
Дим. Телевізор блимає.
Сохнуть бички в томаті.
Знаєш, у нього рима є –
та, де згадає матір.
Тане дешеве куриво,
вкотре півлітри мало.
Білі шпалери бурими
в тому столітті стали.
Хтось понад норму вирветься -
чорні синці на грудях.
В нього монгольські вилиці,
в того, хто вийде в грудні…

Ни на одной скрижали света
Ответа не было и нет:
Что без оценок жизнь поэта?
И что без рейтинга поэт?

Семь долгих дней, когда тебя не было,
превратились в семь обжигающих зим.
И у каждой зимы — особенное небо,
ожог от которого невыносим.

Я его заговаривал, присыпал снегом,
высматривал макушку Эйфеля из окна,
но стекло отражало со звонким смехом
только реки ожидания и вина.

А между днём и ночью приходил вечер
и очень обстоятельно рассказывал о Париже.
Но оттого, что порадовать было нечем,
подобострастно склонялся всё ниже и ниже.

Потом мы препарировали мёртвый ужин
круглыми скальпелями острых ложек,
а ещё соединяли чайные лужи
и пускали в них хлебные рыбки крошек.

До чего же он далеко — ненавистный Париж!
Половина расставшихся уехала в город,
где лягушки капели с промасленных крыш
так и норовят соскользнуть за ворот.

Где в утробах кофеен под видом богемы,
собираются бездельники со всего Парижа
и обсуждают одну-единственную тему:
почему же я так его ненавижу!

Там разговаривают на тарабарском языке,
и забывают друг друга сначала в профиль,
а потом слоняются с чашкой в руке,
запивая тревогу вчерашним кофе.

Но тревога разливается, как Сена-река,
вдоль обоев тумана, по руслам-ранам,
и плывут в этих ранах мои облака,
навсегда украденные у меня обманом.

А ко мне зачастило посеревшее утро –
таращиться в окна расплющенным носом,
но поступает по-здешнему ясно и мудро:
не раздражает меня ни единым вопросом.

Ведь я уже вечность не нахожу себе места,
пока наконец-то не попросят прощения
четырнадцатые числа твоего отъезда
у двадцатых чисел твоего возвращения.

Я споглядаю світ...
Калейдоскоп
Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
Мені його вручив гном-рудокоп,
Коли я провалилася у шахту.

Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
Барвистий рейвах вулиць,
щастя,
згуба…

Ви пам’ятаєте себе – маля,
Що зазирає в таємничу тубу?
У роті – монпансьє, липучі пальці...
Світ фрагментарний,
мов пиріг від зайця.





2007-2012

Я не прошу вас лізти мені в душу,
Лиш попрошу у неї не плювати.
Я знаю, що за все платити мушу:
І за любов, за муку і за втрати.

Я не прошу любові чи наруги-
Усе прийде по черзі, не інакше,
Лише коли собі шукаєш другу,
Нехай вона від мене буде краща.

Я не прошу щасливою умерти -
Для цього я неправильно живу.
Лиш, Боже правий, Ти моєю смертю
Не згашуй сонця вічну булаву.

Нехай воно зотліє наче хмиз -
Тоді лише застигне кров у жилах;
Нехай повісять головою вниз,
Бо іншого собі не заслужила.

6.02.2012р.

Полин не можна просто так зривати...
А він росте, і пахне, і бринить...
А дощ іде: в берези мокрі шати,
і листя жовте прилипа щомить...
Не рви полин – скажи слова урочі,
бо вхопить вітер зілля з рук твоїх...
Ущухне дощ, сріблиться серед ночі
полин-трава, що рвати її – гріх...
А він пішов кудись – блука світами,
зірвавши гілочку пахкого полину...
А вітер на дротах виводить гами,
та все повторює одну й одну...


2007

Щодня,немов ходжу по колу,
під легкий присмак Coca-Col(и)
переглядаю передачі і новини,
та всьому вірю,що там скажуть,
я із наївністю дитини.
Чи то від бульбашок з води,
а чи від “ правди” у ефірі,
боліти стала голова,
щоночі сняться сни жахливі.
“Останній рік”,”Армагедон”-
нам пророкує плем’я Майя;
2012-ий – Кінець ?!
Усьому,що беріг, любив я …
Та годі нісенітниць та новин!!!
Які жахають і життя блокують.
Ніхто не знає дня, ані хвилини,
а лжепророки з нас глузують.
Життя триватиме іще сто літ,
а може й тисячу для Бога вгодних;
крім телевізора багато є занять,
корисних для душі та й нервів – жодних!

Втекла з домівки Лінда – в сяйво зір.
Обридли тумаки... Не чули діти.
На жінку не напав голодний звір.
Як вільна пума, обіймала віти.

Та йшов слідами чоловік-тиран.
Догнав – і хижо засичав: „Спускайся!
Спочило тіло від синців і ран?
Я був господарем – і ним зостався...”.

Муж не приніс голодній калача.
Звірюку зроду ваблять жертви кості.
Тих двох мій співвітчизник не стрічав:
Те діялось посеред Пентекосту*.

Ось-ось торкнеться кіс жаска рука...
З верхів’я
граціозно
впала
Лінда!
Сконав її мучитель – від стрибка...
Втікачка приземлилась на коліна:
Ліани, що кріпилися вгорі,
Від каменя за йоту зупинили!

А я згасаю в житі на зорі.
Ромен і мак – до серця.
Стогне лилик…

„Стрибок вниз головою… Сотні дул…
Ну що – втечеш, левице?” – глузд шепоче.

Втікала я від себе. Упритул.
Тече
небесна
кров
блаваток
в очі…



* острів (архіпелаг Нові Гебріди), за легендою, – батьківщина стрибків „нагхол”


2007-2012

Як неньку-ластівку під руки узяли –
здригнулася земля, схитнулись ковили
і тирса срібна, хоч її давно й нема,
зчорніла в пам’яті німих синів – німа.
Крик болю рвався з серця, бивсь у вікна віч –
в кишенях зрадники ховали підлість свіч:
“Щоб запалити потім, як її не ста...” –
хай навіть подумки замкнуться їм уста!
І очі никали в багнюці між чобіт,
щоб мертвих ницості живий не бачив світ...
А діти?.. Хто мовчав, хто тяжко голосив,
хто став на захист – вистачило сил!
Та оборонців замала була чота –
а більшість, як завжди, підібгує хвоста.
Хтось ніби тільки починав точить ножі...
А мати йшла. І стала на межі.
Стоїть, розхристана, а очі – до зірок.
І до хреста лишився крок.

2004

Іще нам лютий начебто погрожує,
Іще садам гілячки приморожує,
Ще день вкладає в ложе, як Прокруст,
Але почує лиш хвилинок хруст.
А сонце тільки на дахи позиркує
І тішиться, що у снігах вже дірки є.
То не зима – лише її фантом,
Лиш відблиск, тінь, відлуння, льодолом.
Зима іде. Малий горобчик тішиться,
Що хуга-хуртовина не засніжить все.
І хоч зима іще скрипить зубами,
Та сніг розтане в неї під ногами.
Весна іде, її ознаки невловимі,
І небеса стають такі врочисто сині.
Ну потерпіть іще хоч трішки, подорожні!
Недовго ріки будуть льодом заморожені.
І що б там не казала нам зима,
Але її нема, нема, нема!
19.02.2012 р.

відтепер мовчання переповнене
чистої б води та перемін!
всі талановиті, безумовно, ми
бо життя ж ми пишемо самі...
хоч надпий, хоч випий -- не до вибору:
все ж між нами келих, а не меч...
виверну себе до твого виміру...
суть відсутня, тож не супереч
недочасно кимось засекречено
азбукою чисел - протиріч
Господи, притиснемось до вечора
хай вже буде саме цьогоріч...
тільки -- щоб Любові не зашкодити
тільки -- щоб мовчаннячко текло...
тільки -- щоб могло журбу розрадити
погляду беззахисне тепло...

Два роки прем'єр при владі
(народ не впізнав)
для синка у Австрії
будинок будував.

За бюджетні гроші
купив землю у Криму,
Що народ живе у злиднях-
це байдуже є йому.

Після тяжкої праці
треба з народом говорити ,
Не вдалося депутатів всіх
з опозиції купити

Про президента в Україні
нічого сказати,
хто не з ним по поняттям
кидає за грати.

Навіщо їм Європа
з старою демократію.
Побудують новий світ
з кримінальною плутократію.

завірюха прийшла із вітром
вже у парі вони давно
снігом сипали - разом дихали
і, вальсуючи, йшли селом

шепотіли тихо під вікнами
потім чути було слова
раптом сніжками стали кидати
розбудили вночі півсела

вишень руки ламали стужами
"красномовство" жбурляли на шлях,
де недавно ішли, вальсуючи,
все тепер розбивали в прах

та на ранок усе вляглося
біло-біло - із ласк всевишнього

лиш тарілок нема на миснику -
у духовці пиріг із вишнями
2012