Хотілось казати просто і весело, а натомість
Кільцем залізним оперезана голова.
Скажіть: якщо хвора моя свідомість –
Виходить, хворі мої слова?

Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті
Неможливо визначити, де підлога,
Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,
А зіпертись хотілось на Нього,
Чи означає це, що Його немає
У цій кімнаті прямокутного кольору?
Що Його немає, бо Він літає
Поза межами дому?
Чи працює столяром,
Так, звичайним, буденним теслею,
У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?

…Так хотілось казати легко і весело,
А натомість – хочеться плакати.

23.01.2010

Уже не дочекаюся, либонь -
спливає час, на пошуки відведений.
Здалося? В двері стукала любов?
Таки вона! Та знову ізсередини...

весна 2011

Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

Во плацкартовой светёлке,
В блёклом свете ночника
Ангел спит на третьей полке,
Подкупив проводника.

Может, слишком лезет в око
Женским полом кандидат?
Но по жизни так высоко
Только ангелы и спят.

Видит ангел старой Кристи
Сновидений чуингам,
Живописно свесив кистью
Сорок пятый килограмм.

Нарождающейся ночкой
В городское далеко
Провожали ангелочка
Кошка Машка, пёс Рябко.

Невесомую обузу
В сельской тьме ночных светил
До столичного до вуза
Авва Отче посадил.

Но пока на три-четыре
Уголок земной страны
Мёртвым сном утихомирен,
Все пути разрешены.

Но пока плывёт белёсый
Предрассветный зябкий пар,
Но пока стучат колёса,
Ангел едет сам, без спроса,
В кенгурушный Занзибар.

2011

Дощитиме у переддень зими
і сіра тиша буде на постої.
Не буде тільки свічечки простої -
її колись не запалили ми.

Ще буде так, як сказано в письмі:
не мав нічого – нічого втрачати
Та буде смуток порожньо кричати,
що хтось його спустошити посмів.

Ще буде вітром колихати світ,
у рамах жовтих осені густої.
І ти самотньо у дворі постоїш,
і зробиш те, чого робить не слід:
зітхнеш,
повернешся,
назавжди підеш –
від…
12.11.2011

Щебечуть ластів’ята у гнізді
Під стріхою старої хати,
А ти із ложечки годуєш їх усіх,
Ти – їхня мати.
Так затишно, так солодко, але
Із ревністю дивлюсь на солов’я,
Бо часто прилітає. Ти ж моя!
І батько – я.


2011

                                              I.Г.

ти спала і чула, як жовкне листя,
як місяць, роздертий у вовчій пащі,
повільно, мов постріл старого мисливця,
кровить над розхристаним тілом міста
і хоче впасти

як тихо крадеться північний злодій,
як скрипне дверима й майне з порогу,
щоб потім постати з пітьми напроти
щоб тишу застати на верхній ноті
не клич нікого

він зніме з плеча обважнілу сумку
і ніж його зблисне в твоїх зіницях,
і вже не шепчи, що прийшло на думку,
не згадуй святих, не шукай рятунку
це тільки сниться...

...коли ти проснешся від сухості в роті,
польотом синиці сірітиме небо
повсюди лежатимуть білі банкноти,
розпорота сумка і напис напроти:
це все для тебе

щастя - луною та не золоте а бронзове
муміфіковане вичахле до кістяка
в кисле вино перетворюється амброзія
бал у розгарі а пів-гарбуза в корозії
рівно дванадцята – з казки щодуху тікай

поки до ста рахуватиме осінь-мачуха
поки лунатимуть крики прислужливих сов
принц-одноденка тебе розівчиться* бачити
кинь черевичок не варте хандри утрачене
зранку розвіється солоно стелений сон



*розівчиться - діалектизм.

Вгадаю, чого ти бажаєш:
Гілля верби без ніякого опору вітру,
Чи винограду з лозою –
Повзучим гадюччям;
І тоді я без порухів зайвих
Твій піт ізцілую і витру
Або ж оповию –
З лозою так схожа разюче…

Вгадаєш, чого я бажаю:
Шепоту, стогону,тиші,
Сонця зимового
Чи заметілі улітку,
Чи коли протяги
Пружно фіранку колишуть,
Чи коли дощ поливає
Залюблену квітку…

В долонях долі подих стишу,
Вуста полегшено стулю:
Півні цих опівнічних віршів
Запалять ранок солов’ю!
Вгрузає предковічне рало
В слова, у погляди, у тіло -
Щоб на пюпітрі покривала
Ми ноти щастя залишили…



2010р.

В старі часи, коли безчестя уникали,
і розросталися чутки в лихі скандали,
писака борзий згадувати імена,
чиїсь обігруючи простодушні фрази,
міг, може, раз, чи два - до довбні, колуна,
якими норов "чужописця" виправляли.

Можливо жорстко, та повазі цим навчали.

Аристократи ж бо "дуелили" образи,
що виникали навіть з натяку насмішки...
То ж, ясно, що було й безчестя зовсім трішки.
Не те, що нині, де публічно в "унітази"
будь-ким будь-що переробляється на "біс", та
за кимсь все вторять до безчестя звиклі маси,
що "унітаз" над кожним - учта пародиста... (

2011

щоб сни твої птахами,
де опала хвоя,
в далекі вечори,
в повітря невагоме,
на сутінковий схід,
в безмежну охру,
до пристані вітрів,
від бризу мокру..

Моя душа немов в полоні,
А мозок стиснутий в долоні,
Піду шукати маку цвіт,
Напитися й забути світ!

Я хочу визволити душу,
Для цього, я лишити мушу,
Це грішне тіло що болить.
Зварю навар, той маків цвіт.

Бо кажуть, це допомагає
І болі всі повідбирає,
Ще й заколисує до сну,
Лишає душечку святу.

Злетить душа моя до неба,
Це лиш одна її потреба,
А тіло на землі лишу.
Я все забуду, все прощу!

Мукою навиліт серце рване
Однесла вона у монастир
Утреню, вечірню і псалтир
Прикладати з вірою до рани.
У миру зостався ніжний звір,
Дивною жагою пожаданий,
Кат пестивий з позором нірвани,
Схибленого щастя ювелір.
Золото подовгу ще пектиме
У душі відвертій молодій
Жужелем розплавлених надій;
Відгорять літа, відмерзнуть зими,
Поки ця долонями блідими
Молитовно біль удушить свій…

22.11.11.

Зберися в дорогу. Постав собі хрест.
За плечі- душа і торбина
Читай-не читай – не напишуть про честь
Ти віриш, а значить – людина

В тобі ще вмирає як бог на війні
Знекровлений дух патріота
Питали чи так, а сказали що ні
Духовність – найважча робота

Йдучи так далеко, шматочок візьми
Землі, яку топчеш ногами
Бажай собі щастя, вони-це не ми
Тут – з ворогом, там – з ворогами..

Можливо, в раю не молились за нас
То звідки ж ця клята провина?
Міняються люди, а кажуть що час
Тікаєш, а отже – людина.

10.11.11

…А впритул мистецтво безпорадне,
Ще й назвуть – бездарне мальовидло.
Перспектива відстані – як правда.
Пензель майстра – з відстані – помітно.

Життя невтомне корчити гримаси –
Високовольтно реагують нерви.
Благословлю ретроспективу часу:
Життя – крізь неї – бачиться шедевром.

2011

РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
цукрова дитинко мого всеголосся,
засни, як озима, на татовім торсі,
нагрій його тіло – вже буде зима.
бешкетнице люба, із кашлем кропивним,
що змушує скинути пестощі снива.
і коні летять, напинаючи гриви,
туди де нарнійський ліхтар.

чи слухати знов неспокійне сопіння,
смаглявим цілунком ловити постійно
твій піт найсолодший і з криками півня
молитися богу, спокутавши гріх?
бо що не збулося, час візьме на мушку,
без права на поспіх дотрусить за душу,
бо дичка – також найродючіша груша
в терпкі та кисільні вбрела береги.

засни, моя доню, ніч тримко і в’язко
на тілі історій нотує підказки
про те що здоров’я не має поразки,
коли ти для нас – золотий повноцвіт.
а завтра прокинуться феї водиці,
заграється морем русалчина киця,
і туго сплітатиме в радість косиці,
крізь мамині очі шукаючи брід.

чиїсь проминуть у вікні листопади.
чи нам воно треба, те лихо вусате?
вже скоро сніжинками білої вати
під нашим вікном буде грітися сад.
несе Дід Мороз по степах подаруноки
в дзеркалах ставків по зірниці Перуна,
і коси РампУнцель – золочені руни
зростають як в римах слова.

Меланхолійна діва осінь
надламує зів’ялі квіти,
гойдає сонячне проміння
і вихолоджує тепло.
А серцю важко розуміти,
що відгоріли барви літа
і вже нічого не змінити -
усе мине, як і прийшло.

Зі споконвік пливуть по колу
події, імена і дати,
і відголосся ранніх весен
шукати марно восени.
А все ж, як важко рахувати
здобутки, помилки і втрати,
коли ти так багато тратиш
у спробі втечі од зими.

Меланхолійна діва осінь
шепоче сніговійним вітром,
що марно вірити безсмертю
чи милосердю холодів.
І тільки душі згаслих квітів
живуть феєрією цвіту
й малюють візерунки літа
в осінній крижаній воді...

2011р.

Здається, ще не встали ми з колін,
І любимо давно цю рабську позу.
А демократії маленькі дози
Посилюють національний сплін.

Ми чуємо далекий передзвін,
І бачимо лише псевдоморфози.
Ідеш ти в очерет, а той у лози,
І міряє усіх на свій аршин.

У багатьох – по зав’язку гордині,
Немає тички, щоб дістати ніс –
Ти відвернувся навіть од святині.

Чи треба нам іти на компроміс,
І класти з поспіхом щодня покіс,
Якщо це дошкуляє Україні?
2011

Бридка бридота у брудному бруді.
Пекельне пекло...- платиновий плід.
Росте зерно закопаного блуду.
Летить життя в останній свій політ.

З його перелюбів-шалінь –
Щоніч до рана –
Випещуй клопоти-жалі,
Чужа кохана.

Дари зібрала – і в сльоту
Пішла з дарами.
Що ж відчуваєш самоту
В пустелі храму?

Його зруйновано, поглянь, –
Невже не бачиш?
Пощо стоїш і місиш твань,
Причинна наче?

Зречися пострахів-шулік –
Не втрать нагоди! –
Що обертають на калік
Святих і гордих.

Ти не з таких, не бійся їх.
Спаси лиш душу!
Молись, щоб Бог знайти поміг
Шпарки віддушин.

1993

З мого ліхтарика хтось цупить батарейки.
Мій потяг переводять на трамвайні рейки.
Хтось втихаря зламати хоче мій кларнет,
у гардеробі видають замизканий кашкет,
хоча й приходив я у шляпі...
І взагалі, таких багато ляпів...

Пора вже знати, шляпа – не в моєму стилі.
З кларнета видую, хіба що через силу,
єдину ноту, ноту "ля".
І сяйвом аури я користуюсь, замість ліхтаря.
А щодо потягів? Я бачив їх лише в кіно,
бо пересів на гравільот давним-давно.

Та все одно, хтось в когось краде батарейки,
і потяги з'їжджають на трамвайні рейки.
Комусь ламають втихаря кларнет,
і в гардеробі харкають в кашкет,
хоча й приходила людина в шляпі...
І це вже клініка, та люди думають, що ляпи...

Миколаїв - 2011

Живу, працюю і люблю,
Страждаю, вірю та радію,
Коли мого життя ріллю
Минають лиха суховії.
Гублю, шукаю, віддаю,
Соромлюсь, каюся, молюся
За те, щоб болі течію
Років не зупиняли в русі.
Спіткаюсь, падаю, встаю,
Терплю, тривожуся і кличу
Примхливу вдачу у бою
Уберегти од зуботичин.
Дивлюся, слухаю, мовчу,
Тягнуся, вмію, повторяю:
- Життя впізнав я досхочу,
Бо був у гущі, а не скраю…

22.11.11

***

Пекуча ніч, студений ранок,
Гаряча кава , два горнятка,
Від молока порожній збанок,
Й вішак порожній, лиш краватка…

Тікає ніч в німий світанок,
Зоря ранкова - в небі цятка.
Буденний ритуал – сніданок,
Сиджу і п´ю з твого горнятка.

2010 рік

Сьогодні двісті і вчора двісті. Суцільна хмара.
Культурні тости. Окремі гості вже сплять у барі.
Майбутні мери свої кар'єри кидають в келих.
Майбутні вчені, конверт в кишеню - майбутнє стелять.
Усюди війни, аби надійно сховати справжнє.
Усюди шумно, аби бездумно тепер й назавжди
Закрити вуха, аби не слухав живих історій,
Закрити очі, бо ти захочеш нових теорій.
Замкнути двері. Твоїх істерик надовго стане?
У темний простір, а вранці — розcтріл. Мороз вустами.
Ви тільки гості, вас в серці вдосталь, як диму в барі.
Сьогодні люди і завтра люди. Суцільна хмара.

22.11.2011р.

В любові запах матіоли,
В розлуки – смак горобини,
Поки серця не охололи
Нема в них почуття вини.
Байдужість зовсім не смакує
І не тривожить, не болить,
Душі вона не опанує,
Поки ще є навіщо жить.
В любові запах матіоли,
В розлуки – смак горобини.
Не покидай мене ніколи,
А особливо – восени.

2002 рік

Просто деколи пишуться вірші
Не для когось , не на заказ.
Ті, що довші – напевне гірші,
Бо розмиті сутністю фраз.

Просто деколи вирветься слово
Та не вголос, лише в уяві,
Рима точиться поступово
Болем , наче рани криваві.

Здавалося, цвіли красиво ружі,
А ми були однаково байдужі,
А ми були однаково не втішні,
Бо люди ми – такі земні і грішні.

Життя – це буднів течія,
Любов – душевна печія,
Минулий час – просте “забуду”,
Вже осінь – так багато бруду,
А ще нападали каштани –
Лікують всі болючі рани,
Самотність – привід для думок,
Чи вірний мій наступний крок.

2008 рік

Одна невеличка пухлина – пропав у піску
І, голос зірвавши стоп-краном, шепочеш молитву.
Приреченість власна занурює в дюну важку,
Раніше хотілось багато,тепер би – попити.
Води у пустелю! Води…, та чекай на міраж.
Хтось інший (не ми) набреде на зелену оазу.
Ти просто на святі життя так іще не вмирав –
У розпачі хочеться встигнути все і одразу.
Та сонце пече. Сонце немилосердно пече.
Пунктиром думки, а між ними – самі заповіти.
Від тіла отут, наодинці, ніяк не втечеш.
Без нього тобі не вціліти і не посивіти.
Табу на безвихідь. Інакше приступить самум.
Червоним піском каравани зневірених вимів.
Ти краще зізнайся: побачивши смертність саму
Усі ми стаємо так невідворотно живими.
А нам би – умову постійну – відвертих себе.
І якось почути стікання піску щохвилинне.
У жовтому пеклі піднятися аж до небес
Буває потрібна одна невеличка пухлина.
2011

Снігом бавиться пізня осінь,
снами дражниться ніч в авто.
Я воліла б сказати «досить»,
а натомість іду під сто.
Я додому. Даруй, що пізно
повертаю з важких доріг.
Вибачай, що не до, а після
втеч у безвість. А ти беріг
і листи, і книжки, і дати,
і неглянець моїх світлин.
Що я можу тобі сказати?
Дочекайся… У нас є син.

а сніги у полі пелехаті,
спи
заколише сон зірки у хаті.
спи
замете осмути і тривоги.
спи
за добро помолиться до Бога,
спи
за усіх - і знаних і незнаних.
спи
васильки торкне за образами,
спи
рушникам розпутає торочки,
спи
позіхне, умоститься в куточку.
спи
не прогнати сон з тієї печі,
спи
де тепло нахукала малеча.
спи

Я про життя складаю пісню
Люблю я фільм "Сафо і "Місто янголів"
Мені буває в цьому місті дуже тісно
І сльози стримати не можу я коли вже край...
Переповнюють моменти щастя душу,
Полечу думками десь за небокрай,
Живий - хто раз відчує нестримну ніжність,
Тепло і ледь відчутний дотик від подиху,
Забуде про реальність і пірне у вічність.
І ти не знаєш , що погляд твій у ніч,
Мене зігріє від холоду...

Увійти у себе важко, в зболені сніги?
Та мене не клич, монашко, в круговерть юги -
надто сумно, надто тремко, надто ти як я,
і не у борні із Богом - ціль-мета моя.

Та печально-тихий ангел крила розведе,
бо твоя сум'ятна осінь - це ж не зовсім те,
бо молитвою одною не звести кінці,
бо набридли горобині сиві горобці.

Закружляє пух на ложе - у дівочий скит,
огорнувши тіло в тіло - квіт у оксамит.
До столичного бедламу, до безсоння, до
не отриманого сану, бо не в сані й Бо...

2011

У двадцять зверталась до сорокарічного: «дядьку»-
Він був безнадійно старим у її безтурботних очах:
«Ви, дядечку, поглядом юність у когось украдьте…
А ваш смолоскип, ви пробачте, давно вже зачах!»

У тридцять здавалось: «Ну, що може бути в піввіку?! -
Рясна сивина та барильце пивне під паском…
Яке вже майбутнє в такого оце чоловіка?!.» -
І ставила «дядька» та «сивого» – рівним рядком.

Коли ж повернуло самій аж на шостий десяток,
Згадала обох: вони ж зовсім були… нестарі…
Ну, просто була для них… юним, дурним, але – святом.
Ну, просто пройшлася… модельним взуттям по ріллі!


29.06.2008.

Він не купить кота у мішку
і ніколи мішок не розв’яже...
Цуценя, котеня там? Хто скаже?
Норовлять же підсунуть свиню... у мішку.
...За мішок... в темний кут... і ... об мур -
скільки сила стареча дозволить,
а що там немовля лежить голе,
то таке й не присниться йому!..

Він не купить кота у мішку...
Він не купить кота без мішка...
Він не купить мішок без кота...
Він не купить...
Але, де не ступить,
ПРИРЕЧЕНИЙ МАТИ СПРАВУ З КОТАМИ В МІШКУ.

До 2000

Наламаю проміння, як хворосту,
На руці до хати занесу.
Стане на душі твоїй сонячно –
Розцвітуть попід стелею соняхи.
Будемо взимку під ними грітися -
Вже твої очі ніжністю світяться.
Ти віриш у здійснення мрії,
Бо - при надії.


2011

Замало кисню. Дихаю скоріше.
Ловлю повітря голими руками.
Секунди обертаються роками,
і галасом – ця показова тиша.

Забути все. Триматися потроху.
Не втратити розбурхану свідомість.
Роблю останній штурм, але натомість
гублю і цю слабку химерну змогу.
2011

Літня повінь не змиє смуток
з наших пильних душ.
Смак солоний гріхів спокутних
задовольняє не дуже.
Ти не прийдеш до мене в гості,
жодних перспектив.
Літній дощ добавить злості
і людський колектив
без зайвих слів і церемоній
рине навздогін
під звук складних дощових какофоній,
мов стадо на водогін.
Така вже природа речей буденних,
такий вже наш світогляд.
І з різних причин: непевних і певних –
формується наш погляд.

Серпень, 2011

Стрімкі маневри ранньої весни
без сумніву тебе заґартували.
Розправ скоріше плечі, адже ми
гучних поразок ще не зазнавали.

Довірся тим, хто просвітить тебе
в які ми одягнемось кольори.
Впізнай того, хто спокій твій вкраде,
щоб потім насміхатися згори.

В’язким потоком тягнеться життя,
немов гидка прострочена субстанція.
Для чого ж нам суспільне каяття?
У кожного своя окрема станція.

А Бог на все це дивиться уважно,
і поглядом прискіпливим сканує,
як ми пересуваємось поважно,
і, може, біля тебе пригальмує

і розпочне розмову неквапливу,
і поведе забутими шляхами,
і душу воскресить осатанілу,
забиту металевими цвяхами.

І божий поцілунок відобразить
на втомленому білому чолі,
що залікує всі твої образи,
отримані на грішній цій землі.

2011

Була колись я молодою,
Носила зеркальце з собою,
Тепер тримаю його в скринці,
Не хочу мать його в торбинці.
А як дивлюсь на свою вроду,
Вживаю грим , минаю воду.
Можна б за «фейсліфт» заплатити
І тіло молоде зробити.
А от, де силу можна взяти,
Щоб молодою знову стати!

Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати
Із понеділка. З нею ми мов сусіди:
Вчора приходила брала у борг до зарплати
(каже що скоро зима, а нема на що жити).

В неї подерті джинси і кльові дреди,
Осінь лабає блюз на моїй гітарі -
Любить футбол, критикує сучасних поетів
(вірші про осінь її вже конкретно дістали).

А вечорами ми дегустуєм пиво,
Топим кімнату у хмарах густого диму:
Осінь підвипивша, збуджена і щаслива
Лає політиків, що розвалили країну,

Вірить, що в світі ще можна усе змінити,
Тільки вже завтра (бо пізно і треба спати)...
Із понеділка (того, що закінчив літо)
Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати!

От синих небес даже снег перламутрово-синий,
Макушки деревьев продрогли под песней ветров,
И я б тебе пела, увы, на просторы России
Меня не пускает боязнь нелюбви холодов…
Опять сквозняки, это память листает альбомы,
Не спится сегодня, пишу, как и раньше тебе,
Но письма, нет-нет, не увидишь ты почерк знакомый,
Они все сгорают в прожорливом листьев костре:
Осенних, их каждую осень огромные копны,
А письма, пускай, лишь горел бы пожарче костер,
Они, как и ранее, прошлого отзвук знакомый,
И памяти проблеск, которую Бог мне не стер.
Ты смотришь в окно, стекла в ласах и чудных узорах,
Я верю, напишешь еще, и напишешь не раз,
Не мне, но я рада, манера стихов мне знакома,
Ты жив, это – счастье, не важно, кто рядом сейчас.
От счастья светился, когда шел за руку державши,
Ну, что ж, поздравляю! Я искренне, веришь? А зря!
И снег под ботинками скрипом поет как-то с фальшью,
Размеренным темпом кружится без пауз земля…
Следы на снегу человека отчетливо видно,
Вот он – след побольше, а это, конечно она!
Хотелось бы… Нет, ветер дует направленно в спину,
Другая любовь ему, видимо, Богом дана.
И я улыбаюсь. Достану листы и чернила,
Пытаюсь найти что-то в памяти, и зачеркнуть,
Предательский ветер, мороз, вкус жестокой Сибири,
Которой, не видя, смогла в холодах упрекнуть.

2011 0:22

Проміння висохле стебло –
гербарій слайдовий з теплом,
де місто, збите у качан,
стає байдужим до прочан.
Емоцїї вбирають все,
їх сенс приносить й серце ссе.
Життя моменти попаруй!
Хто справжній з них, а хто нехлюй?
Народжених реалій стос
запалює очима хтось.
Вогнями вулиць плаче світ,
годують кроки перехід.
Підземні дотики метро.
Скрегоче поїзд – їсть нутро,
щурі шукають рай собі,
бенкет нічний – смітник людський.
І запах їх веде за ніс.
Бенкетуватимуть вони
аж поки пельку не заткнуть
їм збирачі сміття і сну.
Цю маску з міста не зірвуть
події і голодна ртуть.
Ламається – де треба – ніж,
втискається – де можа – гріш.
То мною дихає цей смог,
зелений править в місті бог.
Так важко вислідити тінь
на тлі скляному, не в куті.
У морі масок – десь моя
пливе у човнику “Це я?”

22 Листопада 2011

Дивиться рілля у сіре небо:
Сухо , ні краплини з вишини,
Тільки хмар перистих кволі ребра
Тягнуть на собі тягар вини.

Сонце наче злодій небокраєм
До обіду сяк і так ще йде,
Потім стрімко голову ховає
У храбустя присмерку бліде.

Лиже роси порох на світанні
У надії на рясні дощі,
Біля вікон моляться герані,
Тужать у садибах орачі.

Річечка тече змілілим руслом,
Послання вербові морю шле,
Серце болотами скорбно згусло,
Без хлющів йому смертельно зле.

Раптом хмара синя снігопадом
Щастя безталанним принесла,
Сонце заіскрилось в гіллі радо,
Сміх дітей почувся край села.


2011

Розгадай мене
Між облудних слів
Химеричних снів
Звуків музики

Шумовиння фраз
Смолоскипом згас
Танець пристрасті
Та не відпустив

У циганську ніч
Замолити гнів
Гаддя ревнощів
Невідплачене

Інша то не я
Інша гірша знай
Дзвони хворі хай
Нам віщують тан

Танець губить такт
Вовчі ягоди
Проросли в душі
Тіні зсушені

Вістрями обмов
Ранять наш кіот
Западають в кров
Зерням докору

Обплітають день
Світ заковують
Заховай мене
У гаряче дно

Передсерцеве
Шпичаки-слова
Розшрамовують
Недовірою

Персики грудей
Де весна жила
Ти без мене хто
Я без тебе де…

Рибка радості
Животом пливе
Невагомий сміх
Пурхнув на вуста

Уневажнив біль
Розпогодив сніг
У клепсидрі літ
Ти пізнав Ліліт
22.11.2011

***

Все маю: і борошно, й сито,
І найговіркішу із муз,
І стильне індійське намисто...
І острах – я Смерті боюсь.

В часописі – фото маляти
На одрі, що Смерть застеля.
Четвер. Листя клена - у м"яту...
Мов хліб, остигає земля...

Дораджує янгол: „На прощу!”.
Виблискують бані церков...
Із храму виходжу – молодша,
Немов оновилася кров.

Три днини усім догоджаю,
Усім у пригоді стаю...
Що Доля у гарус вплітає
Жар-птахи пір’їни – таю.


2007

Як динозавр,
лежить в багнюці кран...
Він так стрілою в піднебесся рвався!
Але ж кремезний дядечко-прораб
Униз махав рукою:
– Майна, Стася!..

Кран споглядав заземлені мости,
Ажурні у світання мреві арки,
У кардинальному вузлі план мсти
Чаїв до вчора...
Пожалів вівчарку.
А той, хто тикав пальцем у багно,
До смерті буде бачити картину:
Злинає
кран
із рейок...
Сіє дощ…
З кабінки в котлован –
його дружина.



2005

Осені золото впало -
Усе що було то зівяло.
За вітром понесло у далі
Тонкії осінні медалі...

За що тільки та нагорода?
За що нас вітає природа?
Чи ж ми не забрали від неї
Частинки багатства своєї?

Вона ж віддає все що має,
Нічого в замін не жадає...
Чи з волі дає ті багатства?
Чи кориться як раба наша?

Скажи що ми маєм зробити,
Щоб далі в достатку нам жити?
Бо бачу що змучена рідна,
Розбита, принижена, бідна...

Вигляни в віконце,
В поле подивись,
Поки світить сонце,
Це прекрасна мить.

А в ніченьку місяць
на небі блистить -
То він поміж зорів
Одинокий спить.

А у лісі птахи
тьохкають для нас,
Хоч на дворі осінь,
літо чи весна...

Ніжно, моя люба,
тебе обійму -
бо ти моя згуба,
для тебе живу.

Нехай на нас небо
дивиться згори
і ми збережемо
цю прекрасну мить.

І тебе до віку
буду я любить,
і букети квітів
кожен день дарить.

Бо вони для тебе,
любая, ростуть.
Кожен день під небом
рясно так цвітуть.

Де ти моя люба?
До мене прийди,
Ці безсонні ночі
трохи скороти.

Може ти не чуєш?
чи небачиш ти?
Як тебе благаю,,
як прошу прийди.

Темна ніч на дворі -
місяць не зійшов
і на серці болі -
Тебе не знайшов.

А ще років прожити скільки треба
Своє обличчя звести в верх до неба
І що пройшло, нам того не вернути
тільки його неможна нам забути.

першу любов, і поцілунки й квіти
Адже любити так ще треба вміти
і рідну школу і веселий клас
як по голівці гладив вчитель нас

І як проводив хто додом дівчат
і як весь вечір грали у квача
Та вже не вийдеш і не побіжиш
бо вже дорослий, не дитина ти

Закінчив школу й університет
і чогось далі від життя ти ждеш
Ждати неварто - так життя пройде
тільки вчорашній день не повернеш.

Чекати щастя - точно маячня
бо так життя буде як западня
Впадеш глибоко і не вийдеш враз
бо буде важко, і потрібен час.

Та коли вийдеш зрозумієш врешт,
що ти існуєш лиш, а не живеш
і озирнешся, і заплачеш враз
Бо надто цінний ти вже втратив час!