Три кроки до прірви. У шумах банкету
Ведуть нас сліпих попід руки вожді.
Падіння на дно. А хотілося злету.
Ми кращого варті. А, може і ні?
Смиренно – байдужі, неначе як п’яні.
Не перший в історії чорний нам день.
Покірно рахуємо кроки останні-
Колонами, строєм у ногу ідем…

Не дивись на землю так окрилено!
Не для того погляд затаївсь!
Краще скинь тенета небосхилені
І лети, поринь в глибинну вись.

Чи не бачиш - чайки розкуйовджені
Загрібають лазуровий бриз?
А вверху, пташинням розтривожені
Хмари п'ють туманностей кумис.

Ти не слухай ґрунтово-приземлених,
Ти літай у просторах богів.
Бачиш, небо ангелами встелене,
І Стожар вогняно загорів.

Ти забудь про фурій помаранчевих,
Розтули святий портал душі.
Чуєш, вже натхненням перелащені
Зорі розв'язали кунтуші.

Ти не спи, не будь червиво зніченим,
Не плазуй, а крила випрямляй!
За тобою - Всесвіт нескалічений,
У тобі - в майбутнє сивий плай!

Намистом срібним падали униз
І розбивались об каміння люті,
Ті спогади, провісники спокути,
В душі зривали неспокійний бриз.

Ті спогади... Щасливі і безхмарні,
Роки дитинства відпливли у даль.
Скувавши душу у дамаську сталь,
Лишились пити щастя у кав'ярні.

А очі все проймає пам'ять літ,
Злетівших з гір, немов стрімка лавина.
І знову й знов настане світла днина -
Дитинство повернеться в сивий світ.

Колись в моїм серці квіти цвіли,
тепер там засипаний листям пустир.
В душі моїй голуби два жили,
вікно відчинив ти і їх відпустив.
Розбите серце… туман у вікні…
Рахунок ти виграв у битві.
Безмежні ілюзії, марево снів,
що снились і будуть снитись…
Мелодію щастя із нот складав
дикий і вільний вітер.
Два серця, дві долі не відпускав
хвиль друг, ворог лютий квітів.
Тож маєм тепер новий результат.
Для мене не дуже втішний.
Ти вільний наразі, і вільна вже я,
Не разом ми… вітер грішний…


2009

зима моя київська післяноворічно-засніжена
гостре загострення ніжності в бажанні писати
про те що прозою не сягнути стану наближення
до яблука навпіл розрізаного із молекул Касандри

про те як сніжинок віхола фарбує рожевим щоки
щуки в Дніпрі б’ють хвостами об кришталеве небо
дивлюся собі під ноги на біле тремтіння кроків
цей сніговий гербарій – урок твій чи божий жереб

діти мов ластів’ята летять на санчатах в дорослість
роси світились і сам ти себе переріс до великої крапки
це не образа а рана прийдешня ягідним плаче морсом
все беру у лапки й шкребуся до ложі з антрактами

антарктида чужих облич - акварельна байдужість
кинувши в хрещенську ополонку тіло несеш як видру
я прокидаюся заново як Довженківські зорі в калюжах
як розвидниться - бачу колір щастя у посмішці мудрій

‎"Гойдаю планету", - у думці в людини.
Планета мовчить, бо то ж рідна дитина,
Така премогутня, вона замовкає:
На горе чи долю - довіра безкрая.

Уривки снів писати
під обривками шпалерів,
Шматки себе-несплячого до всіх
припасувати.
І так, щоб шов до шову ідеально
самосклеїтись
І уцілілим проживати всесторонній
натиск.

Збирати речі у відпустки
чи для переселення,
Проекти щасть, немов чужі промови,-
відпускати.
І по собі лишати менше сліду,
більше зелені,
І дати менше приводів для
антикваріату.

Хай стати голим, але чесно,
хай і непричесаним,
Хай мозок препарують:
«Це чому він?»
«Це про що він там?»
Ну, нашатир вдихнуть
зі стерео-типовими медсестрами –
Аби лише не розкладатися
забальзамованим.

ти просто слухай
але не вір
тули до вуха
цей майже вірш

де вічний кашель
старих касет
де крає погляд
нічне шосе

де контрабандою
крізь кордон
ми гнали зиму
на трьох авто

і злившись ребрами
верховіть
дерева спали
немов живі

і рятували нас
бережись
ведмеді білі
з товстих крижин

сміявся місяць
блідий віщун
що я до тебе
не домовчу

бо вже на колесі
патрулі
і нам обличчями
до землі

лежати й дихати
в пізню ніч
і крізь невпізнані
позивні

ловити тихий
неясний щем
далекий вогник
твоїх очей

Коханий, в ці святії ночі
Я прийду подивитись тобі в очі,
І заклинання над тобою прошептать,
Щоб серце вирвати... То ж пристрастю карать
Призначено душі із покон віку;
Так предки віщували: «Чоловіку
Покірною потрібно бути мить,
Врости у кров, якщо навіть болить.
Врости корінням, вітами, зерном,
Єдиним почуттям, добром і злом,
Як буде жінка й чоловік – одне,
Обох благословіння не мине.»
Ти простягай мені свої долоні,
Таїна смерті та життя в моєму лоні
Я ніжність та квітучая краса,
Нистримна буря й тихая роса.
Коханий, в полі трави нашептали ,
Що в небо мої зорі закохались
В се предковічне лагідне ім’я
Ще у колисці вічного буття.
Сьогодні вранці разом на світанні
Омиємось у вірності кохання,
Як у бузково-місячній ріці
Підем на глибину рука в руці.


07.01.2012

«Діти, напишіть мені листа -
скучила за вами на чужині!
Розлучила доля непроста:
ви ж у мене – крихітки єдині.

Солоніший півдня океан:
через гіркі сльози материнські.
І важка робота без оман,
і думки – ще важчі – наодинці…

Доню, як там бабця? Чи, бува,
не хворіє ненечка старенька?
Іноді трапляються дива –
ось вам лялька і гостинців жменька...»

«Матінко, вертайтеся, молю!
Скучили найдужче? Ми – так само!
А ляльок я більше не люблю -
я сьогодні вийшла заміж, мамо».




січень 2012 р.

ти казав що ми окремо – дроби
цифри мінуси і дві мікроби
а разом на графіку нам добре
в площині координат ікс-ігрек

ми вже – розв’язок – ти кажеш – точно
вирізаєш із реклами море
домальовуєш до стрілок очі
(загалом ще б музику dies ire)

і під нами – векторами – проби
глиби проб
і ми – два дроби

гарно – кажу – ми тепер дві стрілки


ні ми – вектори – ти кажеш – в мисі
леденіємо у мікроскопі
ми ж – дві лінзи – кажеш – лінзи вкупі
глянь під нами так багато мірок
і життя як гра в косинку риссю
а повз нас атракціон галопом

як нам добре – кажеш – в цьому супі
ми – два кусні м’яса
з нами краще
суп зварився – кажу – тільки нащо

все-одно – перечиш – в нас є вихід
а якщо з’їдять – то навіть два є
з нами ангели он

кажу – ні то
піна клею сочиться на зрізі
а романтика – це стрес
це злий гід
що проштовхує по шматтям краю

все-одно – ти кажеш – дивись звідти:
ти не вір а ми – вершини вісі

ти сказав – вершини вісі – ми це
і ввіткнув дві жили дня у спиці

це нацизм вже – кажу – виділяти
і стираю зграю старих міток
ну а ти горбатишся під нахил
й креслиш дві проекції на сонце
а в твоїх очах – медузи й скати

кажеш – чути море
кажу – ні то
призвуки на старій плівці з бахом
й взагалі: мабуть ігристий сон це

нас розкусять – кажу – як фісташки
ти сказав – ми кам’яні
нас важко

краще побудь тихо там ліворуч
і відчуй цю безкінечність чисел

ми прямі – ти кажеш – безлімітні
через неевклідову реальність
повз нас світло променем мчить поруч
вихром загортаючись під виссю

що нам ще бажати – кажеш – в квітні
і впадаєш у дурман і крайність...


от як набиралась вода в ванній
де лиш я і ти – обітований…

Марніє день, як присмерк синій,
Згасивши всі свої вогні.
Жбурляє снігом хуртовина,
В обличчя цілячись мені.
Неначе двір обносять муром
Сніжинки хутко звідусіль,
Коли громадить кучугури
Вздовж тину дужа заметіль.
Сховаюсь, певно, за снігами
Од вас я, друзі, до весни,
Бо, як ведмідь, давно затямив,
Що взимку час пірнати в сни.
22.01.12

за розщепленим сонцем в нейтрони заряд як початок
одубіли контурні дні
це не дні були – замахи
виповзаючи з букв
виповзаючи з осені чатів
у кімнату – спекотну мов еруптивні спалахи –
ми збираєм коріння й домішуєм жаб’ячі лапки

за пустими пляшками суцвіття із трав та усмішок
наші тіні відлунюють в склі та пробірках у нішах
вибухають вулканом червоного згорнуті маки

ти казав ми ворожим на обрій свого горизонту
і вже скоро потрапим на місяць або хоч прикинемось
витирав з моїх щік склоподібні сполуки водню
перетворював світло у світло рядків а рядки в вино

а далі – метаморфози і де фрагментації
системи у розпаді атомів й зрушені цикли
ти кажеш все буде як хочу в сьогоднішній акції
малюй – кажеш – кисті нема то бери гіацинти

і образно в чарку води я підмішую полюси
і декілька мантр вмить міняють структуру на іншу
ти кажеш ми були тут
лишили лунки у конусі
бо рвались назовні пустими пробірками з пішки

ти кажеш давай вибиратися із геометрії
у вінку заклинань змістив швидкість цунамі і градом
декілька стуків досипав у суперсиметрію
і слухав як тихо розвалювався наш екватор

я допомагаючи змішувала дві орбіти
подвійні фотони ділила у променях сонця
ти сутри дочитував
старт даючи – коли бігти
ми бігли повз дзеркало й думали інколи – хто це
а потім як вибігли з пут гравітації поля
де над землею ковпак і не зірки а дірки
ти кажеш що ти накоїла
й в гострому піку
відходиш шукати у плутаниці доріг ноя...

Дівчинка хоче сенсу а не бушпритів
в водах її нейтральних солоних талих
білих голубок, благовістів і літій

Крупно мазками
сенси малює хлопчик за пару євро
На катедральній площі його фігура
раптом веде рукою лоскоче нерви

Химині кури

Варто лише хотіти казали мудрі
буде усе що треба какао з чаєм
сенси і секс і діти золотокудрі

Стіни дощами
відгородили реальність її не видно
Тільки осьо Рубіка дивний кубик
долі склада абсурдно ідуть новини
хоче то купить

Чоловік хоче ключі від машини й хати
спати не сам
хоче
Вони як діти.
А якщо жінка шити не хоче й прати –
то що робити?

22.01.2012

Ой, у місті Віфлеємі,
У містечкові малому
Народився там Найбільший
Із Аврамового дому.
Народився там син Божий
Від Марії ПрісноДіви.
Чабани Йому вклонились,
А з небес лунали співи.
Божі Янголи співали
Славу і Отцю і Сину,
А також Святому Духу,
Що зійшов тоді незримо.

Весна бузковим цвітом буяла у саду,
Чекала зустріч з літом – зустрінула біду.
Принесли літні грози з далекої війни,
Журби підступні сльози у материнські сни.
Принесли розставання, надію у вікні,
Молитви повні ночі, тривоги повні дні.
Їй звістку про загибель приніс з собою сніг,
А разом з нею фото – його веселий сміх,
Немов говорить: “Мамо, не вірьте, я прийду”...
І спомини повстали у довгу череду...
Продовжує чекати в безмежній самоті,
Так вірити, як мати, спроможні лиш святі.

Позавчора
У сусідній в’язниці помер чоловік,
Якраз добігали кінця
Чомусь надзвичайні новини.
Недодивився. Сплюнув.
Гірко зітхнув і важко приліг.
Безпорадно заснув, старим.
І як дитя – безмірно винним.

Він когось там убив за межу,
Чи будучи на межі.
За ним ковтала слова стара,
І пес через сльози гавкав.
Вели в кайданках.
Очі колола стерня, в серце – ножі…
На озимину падав сніг,
Вже по ньому.
Вже – післязавтра.

Дорогою втрат

то малих, то великих.

Щораз і щодень

по узбіччях розбитих.



Дорогою втрат

і поспіль, і наосліп.

Втрачаючи щось -

набуваємо досвід.

Аж забажалося померти,
Упасти прахом в лоно ями,
Як перестав писати серцем,
А диктувати - почуттями.
Як полишив душевні муки
Рядками сіяти у віршах,
Немов наклав на себе руки,
Застряг навік в пекельній ніші.
А як воскрес твоїм цілунком, -
Поезій луг ожив цвітастий,
Затріпотали рими лунко…
І тут я дійсно вмер… од щастя.

Коли таланту грані стерті
І слово в серці замерзає,
Урятуватися від смерті
Смерть нелюбові помагає.

22.01.12

Я сам собі страшна орда,
Від віри – храмів попелище.
На відкуп молодість поклав,
А скільки є мене ще – тисячі…

Служив бажанням, як божкам,
Тепер на требищі я, жертва.
На плаху голову – важка,
Бо помирати легше мертвими.

Без волі, наче без води,
Триває в застінках облога.
Хто проривається сюди –
Цілую руки, мию ноги їм.

Слова ціную, довгі дні
І що на серці, як на ситі.
Ще може, випаде й мені
Собором в небо
відновитися.

Маю, маю ще надію
на дрімучі на ліси.
Свисни, грюкни, Соловію,
щоб аж лиця навскоси.

Добери жаги у груди
і відваги, і жалю —
тільки так тепер розбудиш
силу - Муромця Іллю.

Хоч і пхав тебе у торбу,
шарпав часто за ребро,
все прости, хай кине з горба
всяку нечисть у Дніпро.

Всюди януси дволикі
( лики « ух! » і лики « цить! »).
На престолі князь великий
ручки ближнім золотить.

Все крадуть — і скарб, і славу,
перевершивши руду*.
Певно, князя і державу
вражі діти украдуть.

А волхви частіш німіють:
хто в кущі, а хто — за Буг.
Озовися, Соловію,
бо завмре усе довкруг.

Ні, билина не старіє.
Глянь, народе: пре пітьма.
Не розбудиш Соловія,
ждати Муромця - дарма.

25 липня 2004р.

*Лисиця, символ підступності в українських народних казках.

Проводжаючи сина в дорогу,
Мати, голосом повним журби,
Промовляла мені: "Віру в Бога
На важкому шляху не згуби!..”
Витираючи сльози на віях,
Повторяла щомиті своє:
"Пам’ятай, що людині надія
Помирати в житті не дає!..
Може, довгою буде розлука,
Бережи у душі ненасить
До найвищої в світі науки –
Україну всім серцем любить!..”

22.01.12

Івану Банаху...вдячний.

Колись і я був хіппі – пригадалось,
немов екстаз,
юне-дурнувате життя – о-є!..
Але нараз
запротестувало
усе єство моє:
чому було?! - Я й зараз хіппі є!

2012

Чи з парадизок Вітрове дання?
Враз полюбила дворище, сад, глечик…
Його сорочку вишиту, коня…
Гарячу хвою сипати б на плечі,
Змітати б із коханого чола
Волосся Грозовиці – злегле, чорне…
За це мольфару півжиття дала б!
Я увійшла б у див червоне горно!
Моя жага зростала б у сосні...
Вільце на свайбу сина Вітру – з мене…

– Щоб уколола й отруїла? Ні…
Зцілися від жаги, дівча зелене...
Отямся, мавко! Трави звеселяй…
Сосною? Щоб губити днів галуззя?!
Та Грозовиця дерево спиля! –
Обняв мольфар.

Я – ніжний квіт у лузі.







Нічна фіалка ще відома як любка дволиста.

2004-2012

Десь далеко за морями,
За дрімучими лісами,
Квітку Щастя я знайшла,
І всім радість принесла.

Бо ця квітка чарівна,
І красива й запашна,
Всі бажання наші враз,
Виконає й прозапас.

***
© Кравчук А. Г., 2012 р., Рівне

Дякую, Боже, уже підросло
Гордих поетів нове покоління.
Та не бере воно в руки весло,
Мова, як море, – йому по коліна.

Литі рамена і сила в руках,
Швидше-но сходьте, егей, із дороги!
Небо труснувши, ідуть по зірках,
Ніби по келихах битих, у ногу.

Швидко ідуть, бо не маючи крил,
Просто і легко – ні неба, ні мрії.
Струни душі, то напруга для жил,
Муза – і слова сказати не сміє.

Друже, тримай-но міцніше весло,
Мова, як море, і треба вітрила.
Слово кигиче – ставай на крило, –
Сміло, завзято, як птах легкокрилий.
2011

Я вперше в тенетах такої борні -
Про мене щось пише детектор брехні...
У очі ліхтар. Вазон на вікні.
Тьмяний силует. Сигарету? Ні…

Він дуже коректний. Педант. Брюнет.
Підкреслено ввічливий. Палить. Естет.
Обізнаний дещо…Шекспір, сонет…
От тільки брехня йому – пріоритет.

Лунають питання, повзе крива,
Як дивно мої виглядають слова,
Невротика графіком. Густо. Трава.
Крива суне вниз, у гору брова.

-Було у житті, що брехали? – Так.
-Ви знали його з дитинства? – Так.
-Кохали її до нестями? – Так.
-Ви впевнені в своїх словах? – Ще б пак.
-Ви були одружені тричі? – Ні.
-Завжди поступались місцем? – Ні.
-В той вечір ви були із нею? – Ні.
-Вас бачили там… - Не кажіть дурні…

Він ловить мене, як філософа світ,
О ні, не естет він, а радше кріт,
Шукає навпомацки свій гамбіт,
У цім його сенс і його політ.

Кохав до нестями? О так, кохав.
І «так» відповів…як би він лиш знав…
Що меркне це слово…Що я відчував!!!
То що я, збрехав? Чи правду сказав?

В той вечір із нею…я всі вечори,
Був поряд думками, в полоні гри,
Не був з нею тілом лиш тої пори,
Та поряд були аромат, кольори.

Ще довго детектор собі міркував,
Напевне брехню в моїй правді шукав.
Педант був спокійний. Палив. Мовчав.
Кудись заглядав. Щось ретельно писав.

Що б там не було, я готовий. Нехай.
Детектор закінчив. Сиди. Чекай.
Брюнет підійшов, на стола сів край:
-Мої привітання, шановний…Рай…

2011

Не покидай свою любов.
Вона сама тебе покине,
зітре, мов посмішку для сина,
що ненароджений пішов.

Не забувай свою любов.
Вона сама тебе забуде,
і не сміятимуться люди,
байдужо звиклі до обмов.

Її мовчанням не карай.
Бо той Шекспір, що радив бути,
вже не доллє тобі отрути.
Спокутуй сам свій грішний рай.

Ти не шукай любов ніде,
пусту, мов сенс життя без Бога.
Колись, глухого чи сліпого,
вона сама тебе знайде.

2009 - 2012

Слава Господу Ісусу
І Предтечі Іоанну,
Що хрестив Живого Бога
В лагідній воді Йордану.

Слава Духові Святому,
Що зійшов з небес високих,
І Його тоді побачив
Іоанн пречистим оком.

Слава Сущому, Чий голос
До життя збудив народи.
Вся Земля тепер радіє
І святяться чисті води

Як ти мене забудеш знову,

Тобі нагадувать не стану,

Чи так, чи ні - до мого крову

Прийдеш, прийдеш, я точно знаю



Милий мій, ти моє щастя,

Ну, а я твоя біда,

Як прийдеш, почуєш:"Здраствуй!

Ти втомився, то ж сідай."



Коли повернешся додому,

Тебе виховувать не буду.

Покличу, як завжди, до столу

Байдужа людських пересудів...



Милий мій, ти моє горе,

Ну, а я, твоя біда.

Ти прйшов - сідай до столу:

Ніч на дворі, спать пора.
2004

«Невже ти не віриш, люба? Мені у тобі затісно.
Замерзнуть різдвяні зими – я їх оживлю (в траві)!»
…Знімаю терновий одяг. Рушаю на прощу (з містом).
Але вечорові боги усі, як завжди, черстві

Й брутальні. Грішить брущатка. Молитвено стогне січень.
Вночі виривав зізнання про те, на чиїх плечах
З’являються жовті тіні (не крила, а спалах свічок).
…Я більше люблю сміятись - в обличчя йому мовчать.

Різдво не розм’якне. Вкрите. Нальотом оживлень. Ранок.
Нудні невиразні прощі освітлює (щодоби).
Якби у мені не дихав, хрестами б загоїв рани.
…Ти не народився вдруге. Я буду його любить.
2012 рік

А туман із гір високих
котиться додолу,
наче здоганяє вітер
у широкім полі.
А дорога в’ється дальня,
зоряний мій світе,
де мені твоє кохання
ясним сонцем світить.

Ведуть мене твої очі,
ніби дві зірниці.
Ой, іду, не перескочу
стрімкої водиці.
Залишуся у глибинах
тих очей зелених.
бо лиш я твоя єдина,
як і ти у мене.

Ходить вітер до схід сонця
чеше хмарам гриви.
Вже тебе із мого серця,
та й ніхто не вирве.
До рум’яного світанку
у святу неділю
відгуляємо з тобою
ми своє весілля.

я не буду казати тобі -

напиши мені, напиши,

може, відчай у душу закрався,

може, просто у ній ти сховався...



а душа твоя - дивне створіння...

точно знаю, що я їй не рівня,

стільки затишку , ні, не створити...

а хто зможе тебе ще й побити?



я не буду писати, промовчу,

тихо воду у ступі потовчу,

почекаю - а раптом душа

ще й про мене тихенько згада?..

5 сентября 2011 г.


milewska…

Наснилося – йшли люди: сотні душ.
І я із ними йшла, куди – не знаю…
Сліпучо-білий довгий коридор
не мав, здається, ні кінця, ні краю.

Ішли неквапом, дехто поспішав,
а хтось стояв під стінами в скорботі.
Хтось плакав тут і голосно кричав,
жахаючись спаплюженій чесноті.

Спинилася. Поглянула убік.
Мені у вічі дивиться потвора –
сама собі огидна і бридка,
знівечена, занедбана і хвора.

Відразливі істоти - люди йшли,
такі, що годі навіть упізнати!
Єдине, що свічада не могли, -
спотворити безгрішність немовляти.

о горе, горе, чортова гора!
у ланцюгах на ній прип'ята казка, –
піймаю й напишу – така є гра,
моє чорнило з ночі – це неважко.

у чорну торбу – цюк! – пора, пора!
заворожу сторінку від погоні…
а ніч мені тікає з-під пера,
приклавши дуло місяця до скроні…

С.Л…

Ти мене байдужо не сторонься,
Бо в душі надія ще бринить,
Що зігрію променями сонця
Погляду холодного блакить.
Вивільню із мороку німого
Світ закутий гордістю у ніч, -
Тільки ти, жадана, ради Бога,
Запізніло хоч мене поклич.
Уквітчаю всі твої дороги,
Щоб ішла в небаченій красі,
А твої стрункі, засмаглі ноги
Викупаю в ранішній росі.
Обів’юсь навкруг тонкого стану
Пустотливим, молодим плющем
І розвію вітром досвітчаним
Із душі твоєї давній щем.
Співом солов’їним залоскочу
Я безвинно вушка звідусіль
І тобі заснуть не дам щоночі,
Як солодкий, невимовний біль.
Розімкнути буде нам несила
Жадібні до пестощів уста…
Не мовчи в задумі довго, мила,
Не марнуй ущерблені літа.

21.01.12

Прийшла азартною зима,
Платком накрила.
Хурделиць зграї й завірюх
Згорнули крила.
Всю ніч відьомський шабаш їх
Полохав душі.
А той, жахливо-дикий сміх,
Вповзав у мушлі.
На ранок стихло, відгуло,
Стомились грати.
Коли надворі розсвіло,
Уклались спати.
Ще чистий шмат лежить і там,
На дальнім полі.
Впиши мерщій на нього сам
Невтішні болі.
Лиши думки свої важкі
На білім плесі.
Вкладуть вітри їх у діжки
Від зору стресів.
Пиши усе на тих листках,
Що не сказати,
Нехай злітає на вітрах,
Готове стати
Хоч на крило гінке й міцне,
А хоч на плаху.
Життя підніметься ясне,
Не буде страху.
Весна розтопить й понесе
Струмками в ріки.
А ти писатимеш есе-
Сердечні ліки.
2012

І знов сумую мила за тобою,
Так прагну вирватись з буденності оков,
І все моє єство наповнює до краю
Безмежна, віддана любов.
Вже тихий літній вечір догорає,
Ніч кароока розливає барви за вікном.
Прекрасна мрія Душу окриляє,
Так вабить ніжністю й теплом…
А серце далі болем плаче,
Сплітаючи вінок натомлених надій,
Жадає так подарувати тобі ласку,
Серед нестерпної одноманітності подій.

23.06.2011

Шумить надворі сніжний млин,
Кипить робота.
Учора був лиш тільки клин,
Сьогодні ноти
У полі сіє Завірюх
Гуртець дівочий.
Вклада валками
Світ довкруг
Ближче до ночі.

А прийде ніч і загуде
Хурделиць зграя.
На небі зірку осяйну
Від нас сховає.
За тим невпинним куражем
Не видно й світу.
Та ми у серці збережем
Надії квіти.

На ранок стомлені дівки
Вкладуться спати.
А ми підемо в день ясний
Листи читати,
Які лишили на стежках
Азартні дами.
Хто порозхристував думки,
Гайда із нами!
2012

босими ногами стояти на снігу
аж поки стане нестерпно гаряче.
загнати спогади в душу, мов у кімнату глуху,
і відчувати як сніжинки тануть,жалячи.
слухати без кінця твої повідомлення
задиктовані в тоні воєнної реляції.
заспиртовувати себе тяжким усвідомленням,
що тут вже ніхто не прийме апеляції.
спілкування у стані холодної війни
сприяє економії нервів і битого посуду.
насправді топити корабель під назвою "ми"
треба лише в кислоті, аби не лишалось осаду.
2012

Пріє земля під снігом,
скрегочуть струмки льодисто,
вечір – слізьми розчімхав,
ніч має до серця приступ;

лебедям крила – лезом;
вода: з недомовок; ось що:
місяць, немов отеса,
у чорному возі ночі…

більма снігів – печуться
самотністю; схлипи – врозтіч;
сніг від снів – наодлуці;
розп’ятий на віршах… поки що…

далеч синіє, марить;
гоц ловить хмарки за відсип;
вірш тече з галябарда
воскреслий; риплять завіси;

зернами тік налитий,
кровотіч важка наразі;
збили труну із липи,
вомісто півчої – блазень,

з бубном на віці гробу
ногою в такт ментеляє:
«Швидше вже… З мене годі!
Життя пусте, як ця яма…»

Коли Бог створив Адама
Й доглядати сказав рай
Адам голову почухав
Й замугикав-«жінку дай».

Щоб Адамові жилося
Вигідно і без турбот,
Сотворив для нього Еву
Щоб звільнити від забот.

Все було чудово й ясно
У прекрасному саду,
Ева мужа шанувала
Розганяла самоту.

І жили б вони ще й досі,
Вірний муж й його жона,
Якби Еві не з’явився
Змій, підступний сатана.

Зашипів підлесло й тихо
-Що ж ти Ево все мовчиш
І їси те що не треба,
Ще й Адама того вчиш.-

Ти б он яблоко зірвала,
Розум з нього б спожила,
Та й Адамові сказала,
Щоб він з’їв і ти взяла.

Тоді Ева ще не знала,
Що це значить розум мать,
Завжди мужу догоджала
Щоб йому лиш царювать.

Коли ж яблуко ізїла,
Ще й Адамові дала,
Зразу думка проясніла
Стала мудрою вона.

Залишила головою
Свого мужа назавжди,
Але шиєю крутила
Він сюди, вона туди.

І так завжди споконвіку
Де керує чоловік
Жінка головою крутить
Ну а він до того звик.

Та жінки більше не хочуть
В тіні нищечком стоять
Вони все беруть у руки
Годі мужу догоджать.

Гей дівчатка годі спати,
Всі берімся за кермо,
Наша сила все поборе,
Скинем відвічне ярмо.

А у житті буває так, що намальований вже грак kудись сховав байдужі крила... Йому художник, бач, не милий !!!
Він все пита: чом чорні крила, чому на сонці без заграв?
Чи хто художника спитав, чом кольору йому забракло?..
Був, може, сум...Тривожні далі майстерність уперед гукали, можливо,кольори пропали...
Він не розкаже, промовчить,бо в серці муза знов звучить, її дослухаться бажає.
Про вибір кольору не знає. Якщо побачить, то впізнає! А Бог дозволить - то напише.
В душі - мрійливо-ніжна тиша...

*

Пустеля –
Море без піску

Пустеля
Море без води –

Пустеля –
Смуток у душі.

...тонка галузка посеред снігів -
як зморшечка_чи_риска поміж брів,
двох берегів... Причаєні, імлисті
минають дні -
чи їх перелічи,
ачи забудь, чи поховай, ачи
склади в гербарій, як осіннє листя -
не зміниться нічого. вітер ві...
ялинка штучна, іграшки рябі
висять, бо їх повісили висіти,
як символ свята, радості, т.д.
...тонка галузка... плетиво бліде
холодних тіней...сни, неначе діти,
біжать, і руки тягнуть: ну ж, візьми...
а потім - води, і веселі ми,
і миготливий зайчик на осонні,
і риби, що торкаються руки
з тамтого боку сонної ріки,
і наші дні - на дні - камінно-сонні,
як сива галька...

О чём ты думаешь, Чапаев,
Ты - девушка с улыбкой-клёш?
Как бы резвяся и играя,
Твою печаль не разберёшь.

Ты вся в избытко-недостатке,
Передающемся устам.
Происхождение загадки
Не вемо нам.

Раздольно прорастаешь в тесном
И в норку прячешься, как мышь.
Полунебесное в телесном
Полулелеешь и хранишь.

Ты то былинкой невесомой,
Чуть отрываясь от земли
Своей соломенной основой,
Напоминаешь ковыли,

То застреваешь мёртвой гирей
С глазами крошки-пикачу,
Мол, типа нету в этом мире,
Чего надеюсь и хочу.

Здесь не поможет труд ударный,
Ни костоправ, ни управдом,
И отголосок вящей кармы
Грохочет в небе голубом.


2011

Старушка зовёт на пирог и варенье.
Опять у старушки стряслось день рожденья.
Но возраст старушки смущает ребят,
Той самой, которой опять пятьдесят.

2011

Життя вбране в ранок, полуденок, захід.
Та їх поскидає, мов зношені лахи,
Сховавшись у тінях прийдешніх сторіч,
Як цнота дівоча в затворі монахинь .

21.01.12.

Піють півні, піють другі,
А я в корчмі п`ю…
Піють треті, ще й четверті –
Я додому йду…
З пісні



Недовго в пеклі грішнику страждати…
«Геть! Пертурбація…» – вищать чорти.
Злітають душі крізь червоні ґрати
У хутірські занедбані хати,
Де смак дровець – незбутня мрія пічки,
Де мох і пліснява – декор обдертих стін.
Вигнанець на долівку ставить свічку...
Пірнає в льоху картопляний тлін…
Знічев`я зазирає у шпаківню...
Дух не харчується, хоч медом шибу маж.
Й чомусь тремтить, як піють треті півні,
Пливка, гніда субстанція-міраж…

Ніхто, крім вітру, не гостює в хаті,
Де в’ється полум’я пекельної свічі.
Бува – прояву сина бачить мати:
Тринадцять цяток воску на печі –
Аспідне клеймування, штемп недолі –
В лункому переривистому сні.
Гукне – нікого.
Виглядає – з поля…
Шукає табелі, листи, пісні...

Летять сівкі душиці (пекло лають...)
У хутірські занедбані хати...
Лельом-полельом свічі остигають,
Як після спеки –
маківки, хрести...



2005-2012

А зазирни до списку "обов'язкових" рис
того, хто називатися зваживсь чоловіком.
У що "модернізовано" оборони спис
на випадок "тенденцій", що не усунеш криком?

У Карлсона є Карлсон-молодший, що росте
все там же - на даху застарілого будинку.
Що злодії чужим переймаються - пусте,
тут іноді вже снайпер зручну шука шпаринку.

Заможних малюків "обслуговує" тепер
потужний конкурент - всюдисущий Гаррі Поттер!
А Карлсону сьогодні хіба пенсіонер
зрадіє та замовить купить в крамниці water.

І Карлсону-молодшому зважитись на те,
що справжнім чоловіком "у розквіті" назветься,
мабуть, не доведеться. Заняття не "круте"!
Занадто вже ілюзіям хороше живеться.



21.01.2012