Якби я міг зібрати узори
що вишиває небо у ночі,
То не сміялись би над нами
Олігархи –багачі

Віками нас гнобили
Царі, пане, монархі
Тепер нас мордують
Президенти ,міністри,олігархи.

О! Боже-чи довго терпіти?
Чого доля сміється над нами
Смуток бродить по Україні
Над селами і містами.

У свої новітні державі
Не можемо дати раду
Не свою ,а чужинську
Вибираємо владу.

Можновладці нас мордують
сиплять сіль на наші ране
нами командують чужинці
москалі, жиди, молдовани.

В свої хаті без батички
не знаючи роду,
як не можемо дати раду
то скачімо в воду.

Може в воді омиємось
Від усього бруду.
Із кадилом викуримо
Всю нечисту юду.

Огонь любви пылает неустанно,
в моей измученной душе,
все мои мысли, постоянно,
родная ,только о тебе.
Я так хочу, чтоб были вместе
с тобою раз и навсегда,
и, от рассвета до заката,
не расставались никогда.
Ведь я живу одной тобою,
ведь я дышу лишь для тебя.
Ты – весь мой Мир, моя отрада,
любовь и счастье,
жизнь моя.
23. 08. 2010

Недогледів тебе. Чи забракнуло сил
Змайструвати човна для рожевих вітрил?
І тебе, найдорожчу, –
                                    украсти в усіх!
Хоч і знаю: з чужою любитися – гріх.
Насміялися з мене пересуди злісні,
Що належно прийняв цю розпачливу дійсність.
У собі затамую сльозу неслухняну
І про сум свій ніде не обмовлюся сп’яну.
Моя дівчинко мила,
                                    навіки чиясь, –
О, як важко збагнути, що вже не моя! –
Ти щаслива пішла з ним, веселим і дужим...
А мені так хотілося
                                    бути байдужим.

1991

За вікнами – дощ,
за вікнами – осінь,
у просторі площ
заплуталась просинь.
Гардини закрили.
За вікнами вечір
колише несміло
будинки за плечі.
І сховані тіні
у шурхоти листя,
що впали на спини
парканам плечистим.
І знято вже грим
у полоні сонливім…
Я мов пілігрим
між краплинами зливи
пірнаю в тунель
незвичайно лякливий,
бо знято прюнель…
Він сьогодні – плаксивий...
Турботлива ніч
вже міняє афіші -
осінній бо спіч
на завтра – рідніший…

Дай Боже! Тому, хто не бачить,
Прямої світлої попутної дороги.
Тим підкажи, у кого серце плаче
І приведи до рідного порогу.
Безсилим, Боже, дай такої сили,
Любов свою змогли щоб захистить.
Закоханим усім пташині крила,
Для них хай буде щастя кожну мить.
І тому, хто не вміє чути правди,
Дай доброї погожої пори…
Бо я щаслива, милий мій і рада
Що й ти щасливий. Душу отворив,
Дістав із неї найдорожчі перла
Всі прислухались і земля завмерла.

Оце ж бо, друзі, сталася пригода:
Втопився сенс у мене між рядків,
Його натура, бачте, дуже горда,
В моєму вірші жити не схотів.

«У тебе тут, - він мовив, – сирувато,
Туман для сенсу - річ таки страшна.»
Та й став ту сирість ложкою збирати,
Тоді пірнув у неї – і хана.

Йой, матінко! Слідом набігли кузьки
Здоровий глузд шукати у словах,
Та я сказав: «Знайти незриме? Дзуськи!
Он міль шукала, поки з’їхав дах…»

Хай дивні зерна сію я у ниву,
Вони зійдуть всім критикам назло.
Я вірю в це, і вірою щасливий.
Он, бачите? Одне вже проросло…

Буває так, що серце затерпає
Від холоду в душі та скрежету жалю...
А я думки у сповідь обертаю,
Тому страждати більше не люблю.

Я вираз "ми" на вираз "я" міняю.
Я вчуся бути егоїсткой, взагалі.
Сама стелю, сама собі лягаю.
І почуття тримаю у труні.

в іржавому листі не грає етюди скрипаль.
безмісячна ніч одержимо шукає наосліп
зернину любові, в реліктове літо пророслу.
тобі її жаль? і мені його інколи жаль.

затягне морозами душі зимова петля.
і скрипка засне, і прокинеться в іншому світі,
де навіть зацькована тиша захоче завити,
і листя дощем припаде до руки скрипаля.

УРОКИ СОЛОМОНА

13

“Джерело скаламучене чи
зіпсутий потік –
це праведний, що схиляється
перед безбожним. ”

І кожен змарнує
недовгий свій вік,
і будуть обоє вони
переможені...

З дому йти, недописавши вірш,
В натовпі шукати рідні очі,
Аж допоки ніжно залоскоче
Їхній усміх мій журливий зір.

Довго йшов ожвавленим бульваром,
Все чуже - сумні слова і сміх.
Виглядав одну з - поміж усіх,

Думав зустріч виникне, як чари,
І за рогом завертав за ріг,
Та вернувся в дім один, без пари.

На душі смертельно-непророче.
Серце в чистий дивиться папір,
Щоб знайти путі для мрійних лір
І солодкий їх злизати почерк.

2011

Коли хтось у твої дверцята тихо стука,
а у крові твоїй вирує буря,
і заструмить вода по твоїх венах,
немов гармонія - тремтлива й плинна.

Коли хтось у твої дверцята стука
а ти ще знайдеш час причепуритись
і квітень весь відродиться в троянді
і в честь її краси заплаче кров'ю день.

Коли хтось у твої дверцята стука раптом
з відлунням дзвонів й голубиним шумом
а серце й досі вірить в поетичність болю.

І досі віриш ти в життя, і що існує вірш для тебе.
Ось ти сумна і хтось в твої дверцята стука,
ти їх відкрий, бо то любов, кохана.

Коли все закінчиться,
нас не залишиться зовсім,
хіба що ось трішки тебе у котромусь вікні,
відкритим, як завжди, між «разом» і «ні»,
закритим, як завжди, без права на «досі»,
без міри і способу, миру й війни.

Коли все закінчиться,
(тільки якщо доживемо),
сховаємо очі і будемо жити, як всі.
Земля не поверне своєї осі,
і горе моє не зачепить, напевно,
не зрушить на йоту важкі терези.

Коли все почнеться,
можливо, тебе не згадаю.
Наївні індуси ще вірять у точність начал.
Та той, хто з мечем, – не помре від меча,
а той, хто зі словом, – ще точно не знаю.
Така от суцільна і сіра печаль.

Коли все почнеться
(якщо все це врешті почнеться,
і я – таки вірна собі, і той самий ще ти).
Мені не дозволь, промовчавши, піти.
І той, хто із нас не вернеться,
розірве нарешті ці кола-мости.

УРОКИ СОЛОМОНА

10

“Людина, що стриму немає для духу, –
це зруйноване місто без муру.”

І лютує нестримно всю ніч завірюха, –
дикий танець розлючених фурій.

А вересень мій – на поріг –
у тернах терпіння й чекання…
Вдивляється в обрій горіх –
невизнане древо пізнання.
Дивується, певно, горіх
всією чутливістю звивин:
хто жив без любові -- чи міг
по-справжньому бути щасливим?
Розколює час без кінця
життя на минуле й минуще.
Майбутнього серцебиття –
в ядрі, під замком шкаралущі.
І присмак гіркої журби
в плодах, що збираю для доні.
Горіхове зерня… якби
і мудрість – ось так, на долоні.

2004(2011)

* * *

У небеса не лину я безкрило.
У Слові радо оновляю крила.
О, як далеко ще Єрусалим*,
А душу осяває дивна сила!

На шиї осені шипшинове
намисто,
А на майбутнім – шрами
павутиння…
Темнішає невиплакане
небо,
Перетліває намірів
гординя…
Червоним чорне грається.
У пальці
Бере разок доспілого
вогню.
Шипшина в зиму дивиться
печально,
А я її й роздягнену
люблю.


2011

На сніданок сонцю
Вже виспіли роси –
Досить
На цілий день
                     мандрів.

Добулось на гору,
Заледве не вмерло, –
Сперлось
На довгий свій
                       костур.

А злодюга вечір
Подумав спросоння:
Сонях, –
Та й ну крутить
                          в’язи.

1996

Майбутнє сплюндровано, голий фільвАрок,
розчахнуте небо мовчить знедолено;
калЮжки, в яких відбиваються хмари,
мов очі дитини з дорослим поглядом;

вода мертвоснІжна, вогонь життєдайний
з’єдналися острахом, сонцем зІгнутим,
крізь морок засліплений, нетрі йду далі
питать у тандИтників справжні істини,

регочуть невігласи, совість як смішки;
душа розривається, крикнув згАряче:
„Ось фінку беріть чи кинджал, мене ріжте,
інакше я сам вас поріжу, наволоче...”

ікона з анцихристом в плісняві; нАрід:
сліпий, біснуватий, глуха недбАлиця!
Вже діти плюються на батька і матір,
ні встоять, ні всидіть – перевертаються

мерці у гробах... Але класика досі
рятує: ще ліпше, ніж муровАниця:
беру книгу і відкриваю наосліп,
читаю ті вірші, які відкриються...

Листопаду симфонія - ніжна колискова
зронена в самотність нічну
лишає етюд невидимий
на грані тремкійі
і десь зойкнула любов
у тиші нестерпній
непохитність людини Ідеалу
як вірность її Любові
завжди знаменом перемоги
Його Волі
2011р.

Щоб не спинить майбутнього ходьби,
Шукаємо ми мудрості скарби.
Для мене скарб - порада велемовна:
Полюбиш правду - кривду полюби.

***
О генії з правдивими вустами,
І вас нестимуть уперед ногами,
Проте молюся, щоб подібно смерті
Людське безглуздя не вчинило з вами.

***
Вчорашня совість дум не освіжить.
Сьогоднішня, з'явившись хоч на мить,
Немов би воїн - вірний друг тривоги,
Похід суворій правді просурмить.

***
Є дві сестриці - гордість і гординя.
Байдужості змітають павутиння,
Мов ті невістки, в наш зайшовши дім.
Та в кожної своїх пожитків скриня.

***
На інших злість не нацькую, мов звіра,
Згадавши: й звірові властива віра,
Що можна, врешті, вирвавшись на волю,
Не кидатись на горло бузувіра.

***
Нема моралі, що загал влаштує.
На власний лад плетемо ми косу їй.
Мораль не ангел у гріховнім світі,
Між злим і добрим завше балансує.
2011р.

I heed not that my earthly lot
Hath — little of Earth in it —
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute: —
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer by.

[1828-1849]

Переклад:

Не дбаю я — мій супокій земний
Землі так мало у собі поглинув.
Роки любові — де тепер вони?
Забулися в ненависті хвилинах.
Нема скорботи — цей пустельний пил
Щасливіший, ніж я, й солодший — може.
Оплакую твій жаль за мій уділ,
Де залишаюся — лиш перехожим.

М’якої осені згасаюче тепло
Щодня в туманах розпливається і тане.
Імлиста далечінь, як помутніле скло,
Притишено стоїть у полисках багряних.
Спиває сльози мжички перетлілий шлях
Там, де дуби розхристані уздовж узбіччя.
Мережиться словами смуток у рядках
Тоді, коли дивлюся осені у вічі.

26.10.11

у жовтому листі збиратиме сни листопад,
і листя на вухо йому шепотітиме тихо
сумну колискову, в якій не вмирають від зрад,
з якої ніхто добровільно не хоче назад,
і сам собі снить наймилішу на світі безвихідь .

йдучи по тонкому, мов ангельська шкіра, льоду
за пізньозакоханим в осінь сяйну листопадом,
зумію лише зрозуміти, що сліпо іду.
і ця неминучість, як шрами від сліз на роду.
і слухати навіть не схочу, що в осені краду.

я знаю напевне, я осінню вчора була,
горіла в іржавім огні і згасала кармінно.
і чула, про що голосила гінка ковила.
і бігла без хустки набосу до того села,
в чиїх сінниках листопад порозтрушував сіно.

Байдýже, що в судьбі земній
земної мало глини -
кохання літ шкода мені,
коли їх мить поглине.

І не від того сльози ллю,
що в серці - холод вічний -
що тú ридаєш од жалю,
хоч я для тебе - стрічний.



текст ориґіналу:

To * * *

I heed not that my earthly lot
Hath little of Earth in it,
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute:
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer-by.

by Edgar Allan POE

Радісно обросилась дівоча душа
місячний травостій сколихнула
у скрушну парубочу струну
перелинуло росне відлуння
поєдналися подихом струн
заясніло любовним полоном
заколиханно лад простогнав
до обраниці
яку спокоем тиші зіткав
у пасткі
перетятій пекельним ярмом
лебединої музи фату - ностальгійнозоряну
у імлі нічній мололочній
дарує привід ніжно нареченій
вона одежу ніяково скине
і тепло її потайне
його пересмаглі вуста
долонями жіночого серця торкне
2011р.

І ніч мине… Відійдуть сорок днів,
Наповнених тупим звиканням з болем…
І матері народять ще синів.
Тужить їм буде нІколи… нікОли!

І прийде день, банально-рятівний:
День Свята ПологОвого Будинку!
Й насняться кольорові давні сни…
То ти радітимеш за маму, синку…

20.07.1991.

Серця – хрести
розіп’ятих віршів.
Уста оцти,
якими не грішив,
прицвяшений увагою, рядок.

У слові – страсть –
живучіша із ран,
мовчання наст
над водами в Йордан
і світла пережитого ковток.

Поезія
колує у строфі –
той Божий яв,
який любов привів,
у літерах веселку воскрешав.

Очей вогонь
збирається рости,
у кузні скронь
доковується спис,
гостріє в гарті – тіла просить – шшша...

... не ви_тече душа...

26 Жовтня 2011

жага затопила по саму ватерлінію
все більше вимагає снаги для супротиву,
щоб долати гормонів хімію
і керувати думками спекотними.
хочеться розчинятись без залишку,
або випалати осадом.
хочеться домашнього затишку
серед холодної осені.
хочеться бігати босою,
щоб сніжинки малі зігрілися,
розсипатись вогнями над трасами
маяками для тих,що згубилися.
хочеться обійматися з хмарами,
а тоді падати каменем долі.
спілкуватись лише з санітарами
і керівниками світових монополій
хочеться стукатись в скроні
любов*ю та обережністю
і цілувати долоні
з турботою за гранню безмежності .

пензель променем
міст
срібною підковою
на щастя
що від Київа
до Львіва
над рікою слів
у кручах завис
міст дружби у часі
творінням уяви хист
(В) безлічі стріч
прощань розлук і самоти
пригортаюся ніжно до віч
залишитись
чи в спомин піти
важливо не те
скільки ми переживаемо
а як глибоко ми
це переживаемо...
2011р.

Прости мне милая, родная,
за боль и за отчаянье прости,
Прости, что сам того не понимая,
нанес я вред твоей душе.
Разбередил я в сердце рану,
напомнив о любви своей,
В плену желанных встреч и расставаний,
живем мы вот уж много лет и дней.
И пусть весь мир покрыт тоскою,
а жизнь печалями полна,
В моей душе и моем сердце
всегда есть только ты – одна.
И лишь с тобой познал я счастье,
пусть это был – короткий миг,
Но нипочем мне бури и ненастье,
когда я нежным, робким поцелуем
касаюсь сладких губ твоих.
И что бы не придумала судьба – злодейка,
какой бы путь не ожидал нас впереди,
Сквозь все прегради и невзгоды,
приду туда, где будешь ты.
23.06. 2010

Мы ли солнечны, мы ли мглисты –
Это сверху, небось, видней,
Но ты спрятан на самом чистом,
Незапятнанном самом дне.

Занавешен лучами мая,
Золотым октябрем укрыт...
Обвинить бы, но - обнимаю
И все так же люблю навзрыд.

Просто ты был, как взрыв сверхновой,
Шакьямуни среди ослов.
Все, что было в тебе святого,
Я любила, как богослов,

Все, что было в тебе не очень –
Не вносила в реестр помех,
Чтила пни у твоих обочин,
Даже твой идиотский смех!

Билась в Бога, ломилась в небо,
Дров таскала ему в камин,
только б ты был счастливей Феба
и во веки веков аминь

Доучилась, наверно, точно
До магистра ночных молитв,
А теперь от души до почек
Пустота по ночам болит.

Боль ли, быль ли – скорее небыль,
Заменим же ведь, повторим,
Но никто мне так дорог не был,
Так несносно неоспорим.

Да, я сердцем – как хлебный мякиш,
Но без этого мерзко жить!
Ты когда-то во мне иссякнешь?
Ты иссякнешь? Когда, скажи?

Почему все провидцы – слепы?
Почему нежность так глупа?
Извини мне мою нелепость
И желанье в тебя упасть.

да минует тебя простуда
и сердечный лихой ушиб
и спасибо за это чудо –
Промыванье моей души.

26.09 -04.10.11

Коли доступні висі, то сира земля –
клепсидра – скрапує у нікуди з нікуди.
Геть чисто зношеного подиху вахляр
складається вітрилами в завмерлих грудях.

Стихає наболіле – потойбічний штиль,
одноголосність вироку звучить зичливо
для дрейфу ледь прозорого при ломці хвиль,
у ясному човні, при повному відпливі.

У непримхливому похитуванні зір,
при перших криках і останніх тремах тіла
душа світліє, бо втрачає на вазі...
Сніжинки падають. Подвір’я неба – біле.

26 Жовтня 2011

Я відійшов.
                     Я вже не я, –
Отави латка.
Я залишив своє ім’я
Комусь на згадку.

Це вже було.
                     Ці дивні сни
Мені вже снились,
Де я – трава,
                     і в тиху рань
Мене скосили.

Та я живий,
                     ще проросту
З роси й терпіння.
І так щораз,
                     бо в цій землі –
Моє коріння.

1997

Пародія

Відкрию очі – тихо… І молю,
Щоб друг не чув – бо спíзню на роботу.
А він такий цінитель стилю “лю”!
Він має час, здоров’я і “охоту”…
А я – катмá! Голитися і душ,
Все по секундах – бутерброд і кава…
Як встати з ліжка? Дзуськи – кроком руш!
Така щоранку невесела справа…
А ти далеко. Як йому вдовблю?
Не хоче й чути бéстія проклята,
Ні совісті не має, ні жалю –
Такий невтомний, як солдат на чáтах.
Яких я тільки не знаходив слів,
І аргументів – ледь не виліз з шкіри!
Таке йому про вечір я наплів…
Та заспокоїв – схоже, що повірив.
А в мене цілий день – нелегкий труд,
Кручусь як білка – план, проблеми росту…

Прокинувсь… Шоста тридцять! Вері гуд!
І слава Богу, що не пів на шосту!


26.10.2011

Хвиля об скелю, хвиля об скелю,
мов лапою лев умивається,
в небі каміння зливно настЕляно,
в мозОльних пісках николАєць;

Хвиля об скелю, хвиля об скелю,
мов лапою лев умивається,
човен долає хвилі майстерно;
по синіх столах коровАєць –

човен пливе по морю, ніж клЕплю,
поезія їде наОхляп:
хвиля об скелю, хвиля об скелю,
об скелю б’є хвиля схвильовано…

Як пахли суницями губи й слова,
І звихрені леготом коси!
По ягоди спілі
                        осонням левад
Ми бігли закохані й босі.

Суницями зорі пахтіли вночі
І мрії цнотливі дівочі,
Суницями
                сонячні пахли дощі
І повні сподіванок очі.

1984

Розкотить ранок ворохкий туман,
Одшторить зачакловану завісу -
То не мана, то не очей обман:
Осінній бал у балагані лісу.

Вогонь дерев - і попелом трава,
Кружляє листя в безперервнім танці,
І дійство уповільнене трива
Журбописом старих інтерпретацій.

Замріть, оркестри!
Тиша грає вальс,
Елегія бере нечутні ноти.
Осінній бал на час якийсь реванш
Одягнених у золоті пишноти.

Як жаль, що шати не надовго, ні -
Спадуть, як сон їх остаточно зморе.
Пойнявся ліс в холодному вогні.
Осінній бал...
А смутку ціле море.

Дивуюся, чому буває страшно
нам заглядати за виднокругú -
ми живемо у майбутті вчорашнім,
вертаючи минулому борги.

Стараємося вилізти з безодні
буденних справ, та й почуттів, мабуть -
марнуємо теперішнє сьогодні
і віримо в його найвищу суть.

Але ніщо не вічне, навіть зорі:
за ніччю - день, за осінню - зима...
Ми, окрім всього, в завтрашньому вчора
і, може, нас давно уже нема...

осінь 2009

Смішні сніги, розсудливі морози
П’янке Різдво в передчутті кохання
І щему серця збутися не в змозі
Зоря займеться перша і остання…

Чужі думки, самотні білі ночі
Гаптують мрії взором віщий сон
Сплелись магічним тлом дива пророчі
Завія з маревом кружляє в унісон

Й осіли чари на повіки сонні
Сльоза змела минулого сум’яття
І все рекли передріздвяні дзвони
Танки вертіли з сніжного латаття

І в хвилі тій що освітить звіздою
Аж до глибин дрімотного обійстя
Повстане образ свячений любов’ю
Що так давно стромить у серці вістрям

Таячи подих вийдеш в ніч зірчасту
Там сипле сніг окутуючи в ласку
Звінчає одіж осяйним намистом
Й ця ніч різдвяна зміниться на казку!

* * *

Я маю доста образу і шику,
Бо викував талант я огнеликий.
І що мені якийсь-то гонорар,
Як є у мене премії великі!

Чого ми, хлопці, лізли у коня? —
скажи хоч ти, премудрий Одіссею.
Спалили Трою. Бачиться дурня,
бо рятували шльондру — не ідею.

Вже двадцять перше мислить бездоганно,
узявши верх над скопищем століть,
а ми не вмієм так, щоб без обману,
а далі, звісно, Господа моліть...

Воюючи і досі навмання
( душею ще немов неандертальці ),
чого ми, кляті, ліземо в коня?
Щоб спопелити Київ чи Підгайці?

Нехай там що — вип’ячуєм своє,
щасливі у сп’янінні та неславі.
Нас кінь троянський, хлопці, осміє,
або задушить в череві трухлявім.
2011р.

Знову дим як пензель в парку злотить крони.
Знов тумани річку кутають в ночах.
Інеєм на шибці вечір знов холоне.
Знову Ваші ноги... в мене на плечах
2011

Я сам собі плачу́ за свій піар:
Займаюся оплаченим піаром...
Я сам собі призначу гонорар -
І "розкручу́" себе я незабаром…


11.06.2010

Приклеює мені постійно крила
Високе небо.
Але все дарма.
Дорога
Втискує валізу вічно в руки.

А люди навкруги її не зрозуміли
(вона ж всього лише стабільності хотіла):
Він лиш на свята п’є і не димить у вічі,
Й не чуха кулаки у неї по підбіччю…
І люди навкруги дроблять думками долю:
Невдячна-бо яка в своїй сімейній ролі!
Чого їй? – не збагнуть: відпустка – на курорті…
Хіба набридло буть родзинкою у торті?
І меблі – чули? – вдвох новесенькі придбали,
І друзів, бач, разОм частенько зустрічали…
А їй-таки не так… Надумані проблеми!
А потім додадуть до заданої теми:
Ніхто за вісім літ не чув чарівне слово,
Яке – немов магніт, яке – сім’ї основа.
Те слово – не «люблю», те слово – не «кохаю»
(Хто ще які слова «сімейні» пам’ятає?..).
Того словечка суть – сильніша компліменту.
її ж так не назвуть…Немає документа!
Дружиною отак за вісім літ не стала:
Свій зрілий вік вона в «подругах» зустрічала…

14.07.2004.

Лексуси і банки,
бутіки і вілли.
Хтось лише з бляшанки
сьорбає щосили.
Латані асфальти,
… вулиці-зигзаги.
На газетних шпальтах
«беркут», автозаки.
Це ознака часу,
ноша чи покута?
Вкотре цього разу
на хресті прикута
Україна? Боже,
сліпоти чи сили
дай мені! Не можу
у багно зі схилу.

Звоюй, стринож, зігни в покору,
Зірви печать, прожаль наскрІзь!
Бо кров моя тобою хвора,
Бо тіло лук, бо тіло віск,

Між пальців плавиться медвяно –
Прийми офіру на олтар.
Болючо-яро, чадно-п’яно
Гаси вином провини дар.

Зміїні рухи смагло-хижі,
Я – крок, я – крик, я – іскра в ніч.
Мій стан тонкий безстидно лижуть
Масні маслини царських віч.

Дивись, жадай! Жадання біле
Опуклих стегон. Стогін. Блиск
Зіниць. Браслетів дзвін умілий,
Єдвабний шал кармінних кіс.

Жахнися: я – тигриця, темінь,
Цнотлива хвойда, жриця втіх.
Ти вистогнеш моє імення,
Ти мною затавруєш гріх.

А танець звіром зрів навально
У серці темряви навзріз.
Під гримом викличним печальна, –
Ніхто не вгледить бісер сліз…

Останнє – сьоме покривало
До ніг. І я стою нага.
...Тебе на таці дочекалась
Моя невтілена жага.
25.10.2011

Этот вечер с чёрным дождём заодно,
и октябрь наши нервы, как руки, гложет.
быть в себе надоело, смотрим в окно,
но в окне, как ни странно, кино всё то же.

Кошка томно зевает, и мы не прочь…
помнишь: август. лягушки. вино по кругу.
и созвездье Лебедя каждую ночь
тянет нежную шею к Южному Бугу.

* * *

Марині Є.

Цей поїзд мчить, коли його чекаєш,
Як довго ждеш і радо зустрічаєш.
Кохання є – тут вигадки нема, –
Як міцно щастя у руках тримаєш.

На вкляклих снах, заціплих ланцюгах,
на перестиглих перерізаних чорнОтах
ідуть дощі і наперебеса
несуть нові дощі й криваве злото;

безумний день у безумі подій,
зблиск: ототожнюються пасока і стебла,
дороговказом витягнувся змій
і душі праведні спрямовуються в пекло;

за пекловодом йшов я слід у слід,
троянди кров’ю вибухали так пахучо,
усе скінчилось швидко, аж присів:
ні в рай ні в пекло не пустили – мучся!

Як жити? Відокремивсь, мов кора
міцна від стовбура, любіть мене: я – ближній;
цю осінь розіп’яли, як Петра
вниз головою на хресті, на чорних вишнях…

отак живу: чарчина, галушки
у комірчині зашморг, злива б’є ковтьОби;
Римаруку полагодив дужки
на окулярах і читаю Кисельова…