Усе земне завершується сумом,
усе нестримно поглинає хлань.
І, навіть, найбагатшим товстосумам
не оминути цих розчарувань.

Вже не чекаєш од поранків дива,
вже навіть не очікуєш новин -
сплітаються мережива життєві
з пустих обітниць і старих провин.

І раптом - ти, така уся на виріст,
у серці - біль, усмішка - на лиці.
Сум’яття це і цю дрібну нещирість
прощаю легко, мов своїй дочці...

вересень 2010

Я- українка! Та чи посміє хто сказати,
Що це не так! Що я не громадянка,
А ці жахливі Понтії Пилати
Вже довели,що у своїй країні бранка!
Бо чи ж то варто лялькою побути,
Бо чи ж то варто…Я вже на межі,
Мені дали ковтнуть відро отрути,
Та я тихенько гострю вам ножі,
Що звільнять світ, а заодно й мене,
Ніким не ждану й не потрібну гостю,
Запхаю лють в звичайне портмоне,
Та ще й добавлю я до неї злості.
Це все зіллється під рядками,
Бо знаю,
вірю,
мрію,
і люблю,
Бо виливається любов віршами,
До України - неньки,де тепер живу.

А на дворі прощальний сніг…
Тобі не треба залишитись?
Можливо, впадеш ще до ніг,
Та я не схочу подивитись.

Збираю речі на вокзал,
Траплялось всяке, й непотрібне,
Альбом, пошарпаний журнал,
Це ти залишив мені гідне.

Ось давній плед… горить вогонь,
Згадала наші теплі дні,
Міцне сплетіння двох долонь,
Твій поцілунок на вікні.

Та у реальність пробудило ,
Гучний дзвінок мого таксі.
А сніг паде так ніжно й мило,
Ловлю усмішку у руці.

Я чекала тебе восени…
Чуєш?Знаєш?А ти не прийшов...
Хоч не перший,та все-таки ти,
Ту дорогу до серця знайшов…
Під мелодію стомлених гір,
Під бурхливі потоки весни
Ти мене не шукав,не беріг…
Я втекла до чужої зими.
Закрутило і знов замело,
Мов той вихор мої почуття,
Помінялось місцями тепло,
Несподівано зникла зима,
І вже літом серпневі покоси,
Танцювали із мальвами гір
Я тоді закохалася в осінь,.
Перестала питатися в зір.
Швидко зникли,зламались оправи,
Знаєш?Чуєш?А ти вже не йди,
Я тихенько зрікаюся слави…
Я втекла до чужої зими.

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

Отак і айстри вицвітуть усі,
як швидко розлетілися кульбаби.
Недовге літо, тільки мить у баби,
заінені пелюстки – не в росі.
Короткий день. І навіть довга ніч
не радує, як то було весною.
Налий но вірші – посиди зі мною
між римами і серед протиріч.
Ти квітів не неси мені – вони
осипляться, як мрії нездійсненні.
У міжсезонні, як у сьогоденні
все невідоме – тільки півтони.
Та час розпалить осені вогонь,
і закиплять дерев червоні гриви
під зливами, словами… Я щаслива,
ти душу розпростер мені, либонь.
Ще павутиння не летить у світ
і осінь не забабилась у літо.
Міжвіршів філіжанки дві налито,
із медом і вершками. Тож привіт!

Я хотіла…

Я хотіла про щастя співати,
А душа знов шепоче про біль...
Розірвати хотіла ці ґрати,
Але щось зупиняло: не смій!

Я хотіла від смутку тікати,
І сміялась, аж небо гуло,
Та із реготу сльози зривались,
І зринало усе, що було.

Я хотіла веселкою хвацько
Розписати минуле своє,
Але висохли фарби зненацька,
І залишилось все яке є.

Я хотіла не плакати зовсім,
Я хотіла сміятись крізь біль,
Та не може без сліз і ця осінь,
Бо життя вимагає руїн...
2011р.

Я Вас люблю и снится каждый день:
Нависли надо мною Вы, как тень,
Скользя, как отмороженный тюлень.

Вчера отведали мы разных вин,
И в снег лицом вдруг шлепнулся один…
Перевернули – это Вы, пингвин.

- Приподымите, ему больно ведь!
Вы пятерых - в охапку и реветь.
Бока намяли, белый Вы медведь.

И вот с другим удрала я в луга…
Вдруг Ваша тень вполнеба надвига..,
Унизанные звездами рога

Меня с земли подняли на плетень -
Мстил за измену северный олень...
С тех пор - одна. С мозгами набекрень.

зачерпнувши в оці
               тон ультрамарину,
пише синій смуток
               лазурові сни…
він черкне по серцю –
               викреше людину,
і назве ім'я їй,
               і шепне: лети!
а я буду сині
               прочиняти двері,
у сапфірах ночі
               зводити мости.
я тебе собою
               виллю на папері,–
не впізнати нам, де
               ти, а де – не ти...
і мене ввібравши,
               оживи натомість,
спалахнувши мною,
                до кінця гори!
ти мене сказала –
                це про мене повість,
повтори нас знову,
               чуєш? повтори!
пройде ніч над містом
               синьоперим клином,
не закривши книгу,
                день перегорни,
вмочиш сум у серце –
               я тобі прилину
синім падолистом
               в сині-сині сни…

Баба Марія, згасаючи, мріє.
Сіє в подушку волосся і вії.

Хвора Марія живе у халаті;
Нявкає кіт у запиленій хаті.

Кліпає баба сліпими очима,
Соває тихо своїми плечима.

Ледве устала кота годувати,
Сіла котові на лагідні лапи:

Нявкає кіт, а Марія зомліла.
Кіт репетує! волає щосили!

Кіт із-під баби нечулої лізе,
Бабине тіло йому як залізо!

Тягне, витягує лапи побиті,
З хати тікає. На вулиці літо.

Кіт у кущі дикорослії ляже,
Буде сичати і дихати важко.

Баба очуняла, очі протерла,
Бабі боліло: іще не умерла.

Кличе кота сивокоса Марія;
Жінка не каже, а мріє.

2011

Она, глядя в зеркало, вскользь подмахнет договор
С самою собой
О себя_же_неразглашении.
Спрячет
За девять замков в рундуке до каких-то там пор.
И медные трубы сыграют бравурно отбой
Бесплодной надежды и экстренное погружение.
Значит,

Уже пора…

И, веки задраив, уходит в глубины_себя,
Ложится на дно,
Пеленгует неслышимо-странное…
Рыбы
В аврале губами за рынду-булинь* теребя,
Бьют склянки в осколки, и колокол вторит одно:
Зверь полуприрученный – в сто раз опасней, чем раненный…
Вы бы

В любых морях,

Огни погасив, разошлись с ней вслепую. Но крест
Все той же рукой
Так глумливо поставлен на таинствах…
Стон лишь
Не в рифму качает в рисованной люльке зюйд-вест!
Елей в темных водах разлив, все шторма успокой,
Но омут наркозный, что мертвою зыбью останется,
Вспомнишь:

По трубам больничным гудело прощальное «оммм…»
Вослед - в тлен и смерть - воплотившемуся едва…
Балласт жуткой памяти слив в мелководье чужом,
Бетонно_спасательным кругом ей бросишь: лучше уж будь жива
Со лживейшим упованием в сердце, чем с ножом
Свершившегося предательства.

Його поезія:

Хвилі екстазу... несамовито
її вродливим личком пробігали,
щось... суміш радості та болю... тої миті...
І до розкоші постаті і статі
загадки додавали,
та мука-усміх ― вираз хіті?

Її проза:

Боліла голова* ― не знала, де себе подіти, ―
біль забирав силу і волю
і щоб якось собою володіти,
бо плакати не випадало, ―
всміхалася...
від болю.

*хай би той біль щез назавжди.
автор

Не муч душі і не вичавлюй сльози,
Бо весни перевершили твій грим.
І нащо заримовуєш ти прозу?
Скажи це просто, щиро, і без рим.

Якщо кохаєш, він тобі повірить,
З вогню любові з’явиться дует.
І ледь торкнувши срібнострунну ліру,
В твоїй душі народиться поет.

Хіба в коханні не буває дива?
Ніхто не бачив лебедя без крил.
І хто в чуттях і слові бережливий,–
Той не боїться – і вогненних стріл

2007

РУБАЇ
***
Хтось губить мовчазно, а хтось у розмові
Образи – душі найщільніші окови.
Напевно, цій згубі радіємо більше,
Ніж всім придбанням і найкращим обновам.
***
Нам сутність душі душі зрозуміти не просто.
Для когось душа – це безмежність, це простір,
А дехто її незрадливо шанує
Як мудро од глупства захований острів.
***
Боязнь і печаль залишив я на потім.
З екстримом душа обвінчалася потай.
Хоч щастя сховала із лих огорожа,
Не лізу в щілину – штумую ворота.
***
Не відмахнуся: скраю моя хата…
Я в душах зболених – persona qrata.
Чи не тому, довіру їх відчувши,
У власну душу не впускаю свята.
***
Якщо душа, мов діва Беатріче*,
Буває, похвала її калічить.
Хвалу співаю душам, що з любов’ю,
Бо кожна з них розумна, наче віче.
***
Я душею, було, виходив з берегів,
Мав із смертю чимало жагучих торгів,
Але,Господи, певно, був щирим з тобою,
Бо Хароном** не став для своїх ворогів.
***
Загрози в тому, бачиться, нема,
Що на душі не літо, а зима.
Страшніш, коли на гульбищі тривог
Зникає світло і довкруж пітьма.
***
Ми всі в душі з минулим вороги –
Колишні зваби б’ють нас за борги.
В одного боржника мораль – покута,
У всіх разом – із совістю торги.
***
Завше жадаючи хліба й видовищ,
Душу, мов церкву, з руїн не відновиш.
Гнаний ордою пороків збагнеш ти:
Власна душа – не найкраще із сховищ.
***
Образишся – сядуть на шию тобі.
Поранять презирством, якщо ти в злобі.
Щоб честі твоїй у сльозі не втопитись,
Душевну броню загартуй в боротьбі.



* Флорентійка, ідеалізована в поезіях Данте Аліг’єрі.
** В давньогрецькій міфології човняр, який перевозив людські душі через річки підземного світу в царство мертвих.
2010р.

міліони тебе у мені.
чорт, невже це і справді можливо.
дощ. а, може, справжнісінька злива,
а ще краще коли заметіль..
почуттєва, чуттєва. тілами,
чи частинами, частками тіл,
і потоками ласк звідусіль
це напристрасне сяє між нами,
і не може спинити потік
надприроднього стану без тями,
що поринув у прірву на зламі
піврозкритих гарячих повік.
надто щиро, аж страшно зізнатись -
міліони тебе у мені.
ми сьогодні лище головні,
ми - на мить уповільнений запис.

2011

три минуты тридцать три секунды -
разговор длинною ночь без сна.
мне бы слушать стены без конца..
жаль, мы недостаточно безумны.

разговор, что все перевернет,
или перекладывать продолжит
то, чем я дышу уже, быть может,
без четырнадцати месяцев как год.

телефонный раздвоитель чувств
в три минуты тридцать три секунды
вложит столько мозговой простуды,
что еще чуть-чуть - войдем во вкус.

ни о чем, ничья, ничто, никак,
ни за что, ничем, никто, ни с кем.
говорить таким набором схем -
с половиной трехминутный мрак.

2011

РУБАЇ
***
Для мудрого світ наш тісніший од скрині,
А час– це пісок,що тікає із жмені,
Та мудрого з дурнем не сплутаю,адже
Ні світ,ані час в нього, друзі, не винні.
***
Сьогодні глупство,зазвичай, як поза.
Наш світ дано заплутався в курйозах.
Колись він був, мов Янус той дволикий,
Тепер назвавсь моралі віртуозом.
***
Цей світ– хамелеон,бо до нестями
Міняє шкури з остраху з літами.
То ж чи доречно світу нам боятись,
Коли, мов ящір, стежить він за нами.
***
О ні, Хайяме, світ наш не віслюк…
Його талант чигає,наче крук.
І я з цим світом впертим не змирився,
Але лишень як з генієм розлук.
***
Цей світ, що не зміг відійти від примар,
Змальовує радо обличчя почвар.
Атлантом душевним ти вись обіймаєш,
А натовп вигукує: гляньте – комар…
***
Не світ нас творить – ми його творці,
Пізнали шлях прямий і манівці.
Та як того б ми, друзі, не цурались,
У нас відбиток світу на лиці.
***
Шукав я світ, де усмішки і квіти,
Де б кожен прагнув у душі зоріти,
Поки не скрикнув, біль не вгамувавши:
Слимак у мушлі – ось який ти, світе!
***
О світе, моральність твоя,наче хвіст
Того крокодила,що жертву поніс.
Як часто не бачиш ти жаху і крові
За морем стрімких крокодилячих сліз.
***
Ти,світе, крадеш нас у доброї казки.
Куштуємо згодом гіркої закваски.
В сумнім поєднанні романтики й гніту
Краса, що ячить з-під залізної маски…
***
Хоч псом я не лаяв, хоч вовком не вив,
Себе в цьому світі, мов зайця, ловив,
Але, не впіймавши,зневірою битий,
Жив так,наче камінь руками чавив.
2010р.

Белая ДорогА Бесконечности мила,
Но, нельзя насильно открыть глаза.
Не стыдно встать на колени,
Но стыдно с них не подняться.

Невежество, предрассудки и страх,
Это нелепости трехмерная тюрьма,
Когда мысли не в кармане страха,
тогда Свободе Духу двери открываются.

Дети Единой Семьи вместе всегда
И легко открываем Счастья Врата.
Там Истина в Любви и Красоте,
И Мир царит - в Гармонии Доверия.
2011г.

РУБАЇ

***
Що є життя? Лишень од смерті втеча?
Чи, може,то тягар важкий на плечах?
О ні! Воно – це буйний шторм фортуни,
Якому штиль душі завжди доречний.
***
Так прикро: день вчорашній не вернути,
Ідем до смерті будь-яким маршрутом,
А ще прикріше, коли день прожитий
Біжить услід за нами звіром лютим.
***
Доводжу іншим, що людське життя –
Душі і всесвіту стрімке злиття,
Але на світі той насправді жив,
Хто сам зробив це дивне відкриття.
***
Коли минешся, літ стрімких ватаго,
Старечий крок вважатиму за благо.
Чи не тоді збагну я достеменно,
Яка ціна тобі, моя відваго.
***
У кожного літа прудкі, мов коні –
Не стямимось,як щезнуть з оболоні.
Одне побачим: тихо і понуро
Пасеться наша старість на припоні.
***
Тьм'яніють хутко наших літ узори.
Немов за склом, і радощі, і горе.
Огляне старість юності портрети,
А на портретах скло вже не прозоре…
***
Не можна жити, звісно, без обмежень,
Тому і зводим вежі застережень,
Та все життя нестямно боїмося
На вежах тих раптової пожежі.
***
Хто чемно, хто, бува, вульгарно –
Все рідше мовимо намарно,
Коли збагнемо: вік людини,
Неначе вислів лапідарний.
2010 р.

Кожного по-своєму носила,
кожен по собі залишив шов…
Біль той пригадати вже несила —
і не треба… Стільки підошов

он, топталось нині на подвір’ї :
гамір, вереск, і плачі, і сміх!..
Часом розлетяться, мов те пір’я,
а бува, не хата – повний міх!

«Розмовляйте, - мудреців порада, -
спати укладаєте – торкніть…
В казці вечоровій є принада,
в колисковій – неповторна мить».

Говорила, тішила казками,
пісню шепотіла, як могла…
А провина перед дітлахами
гостем несподіваним прийшла.

Хай простять поважні педагоги,
що на гурт читаються книжки.
Радощі й непослуху тривоги,
і про все на світі балачки…

Індивідуально не виходить:
всі – до купи, кожен – на виду…
А зернинка пророста і сходить
в хаотичнім маминім саду.



11.10.2009.

Дивлюся щастю в карі очі,
Веду за руку, мов юнак.
І хоч воно іде охоче,
Я не маню його в байрак.

А кличу в сад, у гай, в діброву,
Лелію в серці і душі.
Несу йому найкраще слово,
З росою взяв у спориші.

Кажу, як є, і не хитрую,
Не любить щастя хитрунів.
Мине п’яничок і нехлюїв,
А зрадників – і поготів.

І щоб ішло воно охоче,
Я подаю таємний знак.
Дивлюся щастю в карі очі,
Тремчу й хвилююсь, мов юнак.

Мені після того наснилась війна,
Коли було гірко вночі засинати,
Коли я побачив початок кінця,
А серце моє побачило грати.

Мені снилися рани і снилася ти.
І снився той страх, що в окопах ночує.
Я чув і кричав: „Любове, живи!”
Та слів тих, мабуть, вже ніхто не почує.


17.09.2011.

За щастям доля веде вслід
Мене з дитинства без упину.
За ним ступаю слід у слід
І споглядаю щастя спину.
Ніяк його не здожену,
Щоб доторкнутися рукою.
Неначе риба в глибину
Тікає, блиснувши лускою,
Воно від мене вдалину
Живою мрією людською.
За щастям доля веде вслід
Мене з дитинства без упину.
За ним ступаю слід у слід
Слідами батька - перед сином…

04.03.10

***
Я собі сама колись наснилась,
Але ти в реальність повернув...
І віддав для злету мені крила,
Щоб не впала, легким вітром дув.
Піднялася - ти радів за мене,
Загубилась - поміж час шукав..
І чекав, що доля нас поверне
В корабель, що в море відпливав..
Те широке, де життя в спокою,
Те чарівне, де життя як рай..
Те щасливе, де лиш ми з тобою
Плинем тихо, ген за небокрай...
З висоти я не торкнулась моря,
Як орел між хмарами летіла.
Як змарніла, посивіла доля,
Твій поступок добрий зрозуміла...
Прилетіла, ти всміхнувся щиро
Й залатав любов'ю мої крила...

2011

Моя Україна - колиска вербова,
Жовтогарячі пшеничні поля,
Козацька новела і пісня казкова
Нині сумним переспівом дзвенять....
І плачуть серця, ридає в зневірі
...Не незрячий, обдурений владою люд.
Синьожовтий наш стяг і тризуб вже сірі
Від тих, хто давно чинить нам самосуд
Упавші в гріхах, запродані душі
За безцінь країну продали Москві.
Знищують луки, косять квіти і сушать,
Щоб не стало краси для усіх поколінь.
Посипають нас атомним звугленим димом,
Викидають у водні простори гної,
Закривають роти нам шампунем і милом,
Що зготовили з мертвих собак і котів.
Від Європи відлякують, тягнуть в Росію,
Хочуть знову нас взути в тяжкі кирзаки,
Аварії створюють фури в надії,
Що скоро ми станемо всі хохляки.
Що будем пяніти та не від кохання,
Лише від горілки з пляшок козаків,
Тризубів, гвинтівок, а ще із гетьманів,
Що їх зготовили горстка хохлів.
Мріють, горилокомуни, що знову
Прапором крові нас вкриють до ніг...
І будуть ліпити з нас баби матрьони,
Щоб був для Москвітів новий оберіг
Але мова моя і душа моїх предків
Ниць ніколи не впадуть під брамою зла.
Я з тобою боротимусь зрадник до смерті,
Щоб коріння фальшиве згоріло до тла.

Краю мій - перлинко України,
Тут моя душа цвіте бузком,
Слухає пісні пташині на калин
І співає ніжним голоском...
І сміється й плаче, і радіє,
І вдихає свіжий аромат...
В Україні - земленька в замрїі
Щось шепоче полю на свій лад..
Я бреду по росяних стежинах,
Світ ясніє від тепла й добра.
Де ж іще збуваються надії,
Як не в українських горах і степах.

2011 р.

Вдивляючись у зоряні долоні,
звіздар верховний пише гороскоп.
А під крилом небесних хіротоній -
Земля на нитці, наче гіроскоп -

описує божественну фіґуру,
хитається, мов маятник Фуко,
а в межичассі хитромудрий ґуру
рихтує долю чорним молотком.

І хай харизма в того хіроманта -
не допоможе - навіть не просім -
наворожити небо в діамантах,
а землю - без фуку- і хіросім.

Щоби були в героях геродоти,
але - не герострат і героїн,
щоби рої отруйної бридоти
не гнали нас із раю до руїн.

Бо щось таки наплутали планети
в панічній втечі від космічних пил* -
коли поети - більше ніж поети,
а люди менші за небесний пил.

Та що мені хореї і хорали,
чи в бахромі охровій хорогви -
не хоронили б краще, не ховали
людей у протитанкові рови!

Ерстеди, фаренґейти і рентґени
не розривали б Землю в унісон,
а хробаки хвороботворних ґенів
не пожирали б тіло хромосом!

От, взяв би - й проторив дорогу долі
від наших неспокушених пра-пра
повз пагорби клонованої Доллі
із Прометея Нового ребра**,

повз голокости і голодомори,
повз саркофаги і саркоми повз -
хай це мара - за Мармурове море
заради цього я б на пузі повз!..


...А він в полоні планетарних ліній,
спіралей, галактичних перехресть
вирізьблює на Дановім коліні***,
неначе меч, пересторожний перст...

травень 2011


*алюзія до теорії великого вибуху через космічного "техаського бензопильщика"

**алюзія до Франкенштейна, ну і далі...

***http://www.taday.ru/vopros/20295/23028.html

Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
Які твій лет міжсвітній має мети,
Де перед мандрами давніш ти жив?
Богдан Ігор Антонич «Метеор»

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я.
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Якщо на сто відсотків ти для мене,
Бодай відсотком стать для тебе.

Якщо заснути за кермом -
не зрозуміють.
"Злочинець!"- кажуть. "Самогубець!" -
діють.

Якщо заснути за пером -
"ха-ха"! Пробачать.
Зморивсь від праці словолюб наш,
значить.

Заснув і я. І бачу сон:
мене розклали,
щоб я горів. Горів, як дрова,
далі.

Звичайна піч. Стара - як клон
первісних вогнищ.
Вогнетривка, щоправда, цегла
поруч.

Експерт підносить запальник,
з'явилась тяга -
вогнем подібний я стаю до
стяга.

Проте тримає за язик
безпечна цегла:
"Тепло віддай, а сам - ні-ні! Не
мега!"

А я чекаю уві сні,
коли ж пробачать...
- Ха-ха, заснув... Ха-ха! Зморився,
значить."

17.09.2011

Стоять берізки в полі золоті,
Над ними небо синє, хоч осіннє,
А я пишу й пишу листа тобі
І дописати не хватає сили.

Густі тумани почали пливти
Й клубочитися над річковим плесом,
Давно уже мені не пишеш ти,
Мабуть вже й загубив мою адресу.

У вирій відлітають журавлі,
Курличуть сумно в нас над головою,
Вони повернуться до рідної землі,
А ми? Чи ми зустрінемось з тобою?

Калини кетяги аж гілля гнуть,
Вона милується в воді собою,
А дні все меншають примарними стають,
Як шанси помиритись нам з тобою.

Стоять берізки зовсім золоті,
Над ними небо синє, хоч осіннє,
А я пишу й пишу листа тобі
І дописати не хватає сили.

Природа оновила шати,
Розкішних барв хоч відбирай.
Цвіте весна милує око,
В обійми сонячні широко,
Пірнув мій любий рідний край.

Так радісно душа співає,
Навколо родиться життя,
Моя країна сонцем сяє,
Тут воля пташкою літає,
Недолі нема вороття.

А материнська наша мова
Голубить нас, несе нас в даль,
Слова мов квіти розсипає,
По полі вольному гуляє,
Вкраїна встала, геть печаль.

У клопотах невтомна,
в розвагах не_елітна,
жила людина скромна,
людина непомітна.

Всміхалася привітно,
про світле щось мовчала…
Людину непомітну
ніде не помічали.

Усі – в лице і в спину,
улітку чи узимку –
дивились крізь людину,
немов крізь невидимку.

Платити за образу
добром людина звикла,
та ось одного разу
взяла й направду… зникла.

І стала чорна дата –
до болю достовірна.
І виявилось: втрата
для світу – непомірна.

2004 (2011)

Як відмикали небо журавлі
Й сади зелені золотили коси,
До вулика продерлися джмелі,
А їм на поміч заспішили оси.

На соти люто рвалася орда:
Позаду оси, а джмелі - сперЕду!
Ненаситці, у них одна біда -
Ніколи не буває вдосталь меду!

Проте не знали (треба було знать,
То оминули б їх бджолині жала):
Хто працьовитий - вміє й воювать,
На зброю перековуючи рала.

ЗАКРАДАЄТЬСЯ ЩОСЬ НЕВІДОМЕ У ПАМ*ЯТЬ
І ДУМКИ ПОКРИШИЛИСЯ ЗНОВУ,МОВ ЗУБИ
ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЖИТИ... А ЧИМ ЖИТИ МАЮ?
МОЄ СОНЦЕ ПРОГНИЛО І ВИТЕКЛО В ТРУБИ

Я ЗНОВУ НЕ МОЖУ ЗДАВАТИСЬ СИЛЬНІШОЮ
ЗАНАДТО БАГАТО ВСЬОГО НАКОПИЛОСЬ.
ЗДАВАЛОСЬ,ЯК ВИРОСТУ - СТАНУ МУДРІШОЮ,
А МУДРІСТЬ З РОКАМИ ВТЕКЛА,ЗАГУБИЛАСЬ.

І ЩО ТЕПЕР ТРЕБА РОБИТИ НА МИЛІСТЬ
УСІХ ВОРОГІВ,ЩО ВЖЕ ДРУЗЯМИ СТАЛИ?
ЧЕКАЛА ПРОЗРІННЯ - ПРОЗРІННЯ ТЕ СПИЛОСЬ
І НЕ ЗАЧЕКАЛО,А ПРОСТО ПРОГНАЛО...

ПО ПОМЕРЛИХ НЕ ПЛАЧУТЬ...
А ЛЮБОВ? ВОНА ДІЙСНО ЗАГИНУЛА!
І НЕ ВАРТО СОБАЧИТИ
ТА РОБИТИ ЇЙ ШТУЧНОГО ДИХАННЯ.
Я ЇЇ ЦІНУВАЛА
І ЗАВЖДИ УМІЛА ПРОБАЧИТИ,
ХОЧ НАДАЛІ ЗАКРИТІ УСІ
БУЛИ ВХОДИ І ВИХОДИ.

ТОЖ НЕ ТРЕБА ДЕПРЕСІЇЙ,
ПОСПІШНИХ І ВПЕВНЕНИХ ВИСНОВКІВ.
НАША ДОЛЯ ТАКА
І НЕ ТРЕБА ТЕПЕР ГОРЮВАТИ.
ЦЯ ЛЮБОВ ПРОЖИЛА ЗАБАГАТО
ВЕЛИКИХ РЕПРЕСІЙ
І УСЕ,ЩО ЛИШАЄТЬСЯ -
ПРОСТО ЇЇ ПАМ*ЯТАТИ.

ЗАБУТІ СНИ І ДІЙСНІСТЬ ВИВЧЕНА
ЯК КОМЕНТАР НЕВДАЛИХ СПОГАДІВ
ДУША СКАЛІЧЕНА І ПОНІВЕЧЕНА
І НЕ ПРИСУТНЯ НА ВЕРХНІХ ПОВЕРХАХ

СЛОВА ДАРЕМНІ, ВСІ РУХИ СПОВНЕНІ
ЧУЖИХ ЕМОЦІЙ І ЗАЙВИХ РЕВНОЩІВ
І КОЖЕН РАНОК ПРИХОДЯТЬ ПОВЕНІ
І ПЕРЕСОВУЮТ ХАТНІ РЕЧІ ВСІ

І ТИ ЗДАЄТЬСЯ ГОТОВИЙ ВИБІГТИ
ГОТОВИЙ РАДІСНО І БЕЗ ОБДУМАННЯ
АЛЕ ПІД РАНОК ПРИХОДЯТ ЛЮДИ ЦІ
І ЗАБЛОКОВУЮТЬ, І ЗАБЛОКОВУЮТЬ...

Чому туга моя ніяк не засне,
Чом тисне у грудях і буря гуде
Зриває останні листочки весни,
А краплі дощу чом сольоні такі.

Чому помирають слова на устах,
Не чути щоб ехо неслось по верхах,
Скоріше у прірву ідуть почуття,
Не в силі підняти минуле життя.

Згасають роки , догоряє свіча,
Вже тіло чекає свого палача,
Та думку не вбити, вона все жива,
На білім папері залишить слова.

http://maysterni.com/user.php?id=5449

Лілія Ніколаєнко

Я буду снитись кожну ніч тобі,
Не відпущу тебе і не залишу!
П`янким нектаром виллється той біль –
Ти спив мене, як світанкову тишу…

Мене ніхто не ранив так, як ти –
Не боляче, а солодко, мрійливо…
Ти з неба кинув райдужні мости,
І простір самоцвітами засіяв.

Я маритися буду наяву,
Я дам тобі почути голос вітру,
І музику нетлінності живу –
То тінь моя сумує, тиха й світла…


Жарт


Я буду снитись кожну ніч тобі,
не відпущу тебе і не залишу!
Щоби у печінках твоїх мій біль
зайняв собі повік достойну нішу...

Мене ніхто не ранив так, як ти –
шептав: "Люблю... не зручно... скинь підвіски..."
Наобіцяв і шубки, і манти -
а потім поступив отак по-свинськи...

Я маритися буду наяву,
я кісткою тобі у горлі стану!
Віддай підвіски! Чуєш? Voulez-vous...
...хоч Рішелье не вибовкай, коханий!

16.09.2011

Стою,
як Бетховен,
у бурю шалену…

Могутні
акорди
космічних
симфоній
пророчо
летять
над розбурханим
краєм,
щоб люди почули
скрізь дзвони
Свободи.
Зриває вітрисько
афіші наскоком,
і душу
остуджує
ревом
холодним...

А очі ворожі,
пекучі від злості,
пронизують
чорно
знамена
шовкові,
впиваються
в серце
Свободи
гадючо, –
і смерті бажають
моїй
Україні.
Та скоро,
я певен,
ця буря затихне,
і сонце загляне
у кожну світлицю,
і буде повік
Україна
щаслива.

Стою,
як Бетховен,
і слухаю
сурми…

І б'є, і б'є! довбе й рокоче!
Трясе дахи незрілий град:
З гілляки рвуться неохоче
Тверді плоди; стрясає сад
Від горя мамці-жалібниці
Та граду яблук білолицих.

І прохачі не будуть гризти
Чи ними повнити кишені:
Немає стільки альтруїстів
У всьому світі; навіжений
Збирач опалих недоносків
Їх набере у ржавий возик.

Та й безліч яблук поховає.
Трава, і дощ, і ніч, і злива.
Слугуйте іншим урожаям.

Бо гнити — доля

(нещасливих).

2011

ТОБІ
-
Тобі співаю піснь кохання,
І йду в майбутнє навмання́,
І не очікую верта́ння
В минулі дні. Лиш пізнання

З тобою вічності волію.
Тобою дихаю й зорі́ю,
Щодень зчаро́вуюся й млію,
Бентежусь, плачу і радію.

Тобі дарую шлях життя,
Свої надії, сміх, страждання,
А ще – мандрівку в майбуття,
Любов, надії й сподівання.

Тобі курли́чуть журавлі,
Буяють квіти й сяють зо́рі,
Вранці щебечуть солов’ї,
Я ж – віддаю всю решту долі.

З тобою лиш себе розді́лю
До серця крихт, без каяття.
Тобі до ніг встеляю мрію
Й себе всьогó – без вороття.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2011 р.

ЗІЗНАННЯ

Тебе зустрів у всéсвіті людей,
Щоби довіку сяйво це плекати
І в нім палати. Й посеред тіней
Горінням серця світло зігрівати.

Між спалахами грізних блискави́ць
Мені Бог дав тебе оберігати
І підбирати рóси із зіниць,
І у обі́ймах цвіт той пеленати.

Я заплету у твóї коси зорі
І укладу на хмарку колихати
В чуттєвих хвилях, наче в морі,
Щоб вічно в ніжності втопати.

Під переспі́в цілункових дощів
Віків до спливу віддано кохати
Тебе єдину – я дарунок долі стрів,
Аби ніколи більше не втрачати.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2011 р.

ВОНА ПРИЙШЛА...

Мряка з дощем переплели́сь
Так млосно і розтя́жно ту́жно,
Що небесами розляглись
Чеканням хмари. Незворушно

Спливає в краплях час по склу
І тільки вітер про барвистя
Чуттів шепоче їй й крізь млу
Розтихо кличе тре́мтом листя.

Вона прийшла із сонцем в жменьці,
Все світлом вмила й враз здійня́ла
Розсиплі про́мені у серці,
Й веселка Всесвіт обійняла.

Павло Гай-Нижник
13 вересня 2011 р.

* * *

Мені наснились спогади – минуле.
Іще колись воно було майбутнім.
Колись – тоді – незнане, незбагнуле,
Воно вже встигло стати незабутнім.

Те, що булó, знов стало сьогоденням
За ніч одну і промайнуло враз
Як наяву, крізь мене, над буденням,
Життя могó пронісся пересказ.

Перегорнулись сторінки і зникли
У променях світа́нкового дня
Й сховатися між зорей долі встигли,
Аби не взнати більше вороття.

Павло Гай-Нижник
3 вересня 2011 р.

Пародія

Хто ти? Місяця тінь? Не знаю.
Очі он як горять… яснí…
Звичку маю таку – забуваю,
І здебільшого це – навеснí.

Звідки взявся? Відлуння лісу?
Чи осінній листок в траві?
Ще й на тиждень припер валізу,
Може краще б на ніч чи дві…

Що ти кажеш? В прожúлках сóки?
Видно, радість ще є… таки…
Не тремти так. Зважай на рóки.
Знов забула! Пробач – рокú!

Дикий! Справжнє лісів відлуння…
А цілунок – гіпноз-наркоз!
Зранку кликав мене “Настуня”,
В тебе тáкож, пробач, склероз?

Прям, сюжети для Голлівуду,
Ти , звичайно, не з Сан-Хосе…
Я б згадала… Але не буду!
При тобí забуваю все!

16.09.2011

Сам же обрав дорогу без осан ти -
допоки серце ще горить і не згоря,
пройти свій шлях Сліпого Музиканта,
Ікономаза Мандрівного, Кобзаря.
Вже й розумієш, що ніщо не бездоганне,
і те - брехня, що "правда не в ногах":
так важко поле перейти снігами,
через сніги і тонучи в снігах.
Спасибі - хоч вернули зримість очі...
Але й від того радості нема:
ти в пусті залишився проти ночі,
хоч проти ночі нічогісінько не мав!
Просяє зіронька, та й знову хитро (шасть!) - в тінь...
Так порожньо - хоч Всесвіт покоти...
Проте казав один твій "родич по нещастю",
що, поки ноги ходять, треба йти!
Завія на твоїй бандурі грає
розчарування вічністю своє...
Не бійся: Україна не безкрая -
уже якась Диканька постає.
Там ще жінки на співчуття багаті.
Там кожний дід премудрий, як... Тибет.
Дивись - горить вікно в охайній хаті!
Ще хтось не спить. Можливо жде тебе?

2010р.

Ні обрію, ні вітру, ні зірок...
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя...
Так легко в невідомість робиш крок,
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де "замки вічності, які ти спорудив?
Де "хрест важкий", який ти дотепер ніс?
Ніяких "пара-див" та "парадигм":
тут - лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць...
Ні стогону, ні шепоту, ні рими...
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нетрино.
Це в них і відсипалася пітьма
до того, як наринути відверто!
Ти - у темнотах (і тебе нема!)...
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта...
Тут - тільки даль колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: "Я - обраний між нас!"
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви... серед поля.

2010р.

Герой не одного катрена,
плаття чудне.., на босу.
Заходить у місто повз мене :
- "Здрастуй. Приємно. Осінь"

Злива, туман і пензлі
в кошику складені стильно.
Губи мої замерзлі:
- "Пані, взаємно.Прихильник".

Розрізую ніч по Чумацькім шляху,
немов медівник уродинний -
бери половину, а як до смаку,
то навіть і дві половини.

Розламую день по сліду літака,
мов кахлю, покриту глазур’ю -
із сонцем - тобі, а мені - хай така,
ще й вітер віддам - не обдурю!

Ділитиму серце по свіжім рубцю -
на скалки воно розлетиться.
Бери, не соромся, найбільшу - оцю...
Візьми! Ну хоча б для годиться...

2010

Відшуміло весілля, відгоріло, мов тріска,
і рихтують потоптаний двір…
Ще удосвіта - дівка, по обіді – невістка,
і нуртує людський поговір:

Ой, чому ж ви, дівчата, зоветесь «невістками»? –
Для нової ж родини ви – «вість»!..
Ваші звичаї й звички залишились у мами,
і тендітний будується міст.

Це до свекра, напевно, поспішає доріжка,
а на ній – колючки й конфеті…
Вчора ще наречена, а сьогодні – невістка:
нова віха в твоєму житті.

До свекрухи стежинку протопчи по найпершім,
найніжнішім стосунків сніжку:
заговориш, промовчиш, а подекуди й стерпиш –
мовчазну її чи говірку…

Намалюю в уяві я швидке новосілля –
та не видно таких перспектив…
Відкричалося «гірко!» - проминуло весілля,
й мішурою он, хтось насмітив…

2009р.