Полишу своє невтішне "вчора"
У краплині згуслої смоли,
Поміняю в серці всі декори
І забуду тих, що вже були.

Відв'яжу човна, що на припоні
Вірно, наче пес, провікував.
Хай пливе у дива ночі сонні,
Щоб ослаблий дух підлікував.

Я зустріну "завтра" на підйомі,
Наберу немислимий розбіг,
І мої баскі гривасті коні
Викрешуть скалками срібний сніг.
2011

Дивно дихала Зима.
Снігу в полі ще нема.
Ранок. Тиша. Серпантин
На дротах з дрібних льодин.

В білих шатах ліс і сад.
Дмухне вітер - й снігопад
Закружля над головою -
Казка поруч із тобою.

Дивно дихала Зима.
Встигла все-таки сама:
Побілів казково світ.
Рік новий почав політ.
2011.

Щоранку нас єднає із тобою
холодний чай і присмак гіркоти…
Все важче зустрічатися з весною,
коли навколо – пустка самоти.

Хоча полин росте – де була м’ята,-
духмяним залишився у мені:
я завжди буду ніжність пам'ятати,
що запалила зорі осяйні...

Вам хочеться помóвчати певно... –
Сила мовчання з Вами.
Коли мовчання даремне, –
Тоді грають словами.

У кого міцніші нерви, –
Ті паузу довше тримають,
Дивляться просто в Небо, –
Там Зорі до них промовляють.

Мовчання – глибоке, як море,
Значне і хвилююче, мов океан,
Та, хто його перший поборе, –
Той виграв чи може програв?

Білі завжди ходять першими,
Пухнасті – чекають, рахують втрати...
Хочеться з часу шкуру здерти
Чи в мовчання з Вами зіграти.

2010

У Місячному сяйві Панна
Літотепла, стишена, ніжна,
Посмішка легкостанна
Тане у променях грішних…
Видіння – Марево – Квітка,
Вільна дорога без вороття
Стелиться сонячним світлом
І зникає у вирі життя.

2011

Мій ніжний Лицар без щита й забрала.
Легкоусміхнено блищать уста.
Легендою для нас ця зустріч стала,
Беззбройною і я тоді була.

Беззахисно, як ластівка, летіла –
Висока пісня завжди до небес…
Як важко впасти не зламавши крила,
Як легко позбуватись штучних меж.

2011

Цей ешафот любові - майже щастя:
віддам тобі усе, що в мене є.
Браслети ночі тиснуть на зап'ястя,
порозсипались коси, мов кольє.
Віддам тобі цієї ночі тризну.
Як сильна жінка - стану безборонна,
бо присмак солоний моєї Вітчизни
на вустах загірчив... як англійська корона.

Коли в душі – хуртеча-заметіль,
Не плентайся по пачку трамадолу.
Ти море уяви – і смаглявій...
На дно не падай!
Виплети кодолу.

Якщо в оселі з рідних – ні душі,
Сам приготуй какао чи різото.
Перечекай спустошувальні дні.
Розтане сніг!
Запалюй свічки ґнотик.

Якщо вітраж утіх – на скалки-друзки,
Як від удару кулачищем – скло,
Ти не вив’язуй скрутень із мотузки –
Молися... І хай цілим буде лоб.

Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів „ломок”, стихне сміх...
Благай у Бога небозвід і крила.
Політ – найлюксусовіша з утіх!



2006-2011

Не вельми жаль наївну Катерину,
Що закохалася нестямно в москаля,
Під лід шубовснула – в лиху годину…
Мене москаль-красунчик умовляв,
За цноту обіцяв коня, корівку...
А я від любощів
сховалася в горіх.
Казала бабця Настя: „Ти – півдівка.
Кохатися до шлюбу з милим – гріх!”.

Сама – з-під віжок, лайками обплутана –
В шістнадцять літ із мазанки тепла
Летіла у коноплище край хутора...
Там Ваня ждав.
Ніч мальвами цвіла…

Знайшлася взимку Любочка чорнява.
Признав дитину мій веселий дід.

...І в пристрасті корисно мати тяму –
Щоб не зійшовся на ставочку світ.




2006-2011

А ти знаєш - що є в нас основою?
Що є сенсом Господнього промислу?
Кожен день нас усіх проскановують -
Наші думи, бажання і помисли.
Залишається грань незбагненою
Поміж світлом і тінню одвічними,
Наша кров, протікаючи венами,
Нам життя по краплині відлічує.
Стерто грані між днями і ночами,
Між гріхом, що вростає у праведне.
Що нам зорі ясні напророчили?
Постелили б собі, якщо знали би...
В цьому світі, зневірою зморені,
Йдем наосліп крутими стежинами,
І душа, мов землиця незорана,
Прагне трішки зігрітись... Людиною.
І нічого у цім дивовижного,
Бо єдиною, всім зрозумілою,
Є любов, що даруємо ближньому -
Мова Бога і Всесвіту цілого!

Життя наше - це сіре сьогодення
В очі зазирає нам щодень,
Коли немає в ньому радості й натхнення,
Коли не грають струни серця нам пісень.

Гірко й прикро так стає до болю,
Та душа не потребує тут нічого,
Бо вона і втих, хто має сильну волю,
Бажає всього-навсього простого,

Щоб враз хотілося нам плакати й радіти,
Плекати і творити, мов митець,
Щоб прагнути теплом своїм зігріти
Лишень одне із тисячі сердець.

А варто подивитися лиш довкола,
Облишити всі клопоти і час
І пригорнуть людину, що ніколи
На хвильку навіть не лишала нас.

І оком ми не встигнемо змигнути,
Як теплом наповниться весь день
І уже не зможемо заснути...
Й серцю так захочеться пісень,

Що будемо ми плакати й радіти,
Плекати і творити, мов митець,
І будемо теплом своїм ми гріти
Це найдорожче із усіх земних сердець!

2009 рік

Слились два тела воедино-
И,вроде бы, душа одна!..
Одна...навечно нам дана-
Такая странная картина.

И,ту божественную ночь,
Когда сплетались наши руки,
И эти сладостные звуки...
Ты был не в силах превозмочь.

Твоя душа плыла ко мне
Под звездами в мерцанье ночи.
Я помню искренние очи-
Они расстаяли во мне...

И с этих пор-душа одна...
Ты пел, и песня растекалась,
В моем сознаньи возраждалась.
А в небе-полная луна...

Я не могу молчать, когда всем плохо!
Кричать я тоже не могу...
И все бегу-бегу-бегу...
Какой-то крученой дорогой...
Дорогой, уходящей вдаль...
Не деться от мирских невзгод,
А жизнь безжалостно трясет!!!
Но прошлого совсем не жаль.
И прожито, и пережито,
И снова нужно как-то жить,
И кем-то стать, и кем-то быть,
А кем была- уже забыто!
И только...светится вдали-
Ярчайший Свет!!!
Ярчайший Свет на много лет-
Большой маяк моей Любви!

*-*-*
Життя прекрасні миті , як наркотик.
І добре нам, і безтурботно доти,
Допоки ломок невимовні болі
Завершить супокоєм смерті дотик.

27.12.11.

На пEчі борщик смачно закипає,
Є теплий хліб і буде діткам сить.
Чекаєм тата- ще ( вже) його немає,-
крізь хату час неспинено летить.

Сидить, іще малий, козак безвусий-
Козацьку ложку тисне у руці-
Це витесав йому Богдан - пан Русин,
Щоб так він їв , як їли на Січі!

А дівка з "перцем"- кароока Настя -
Вичікує собі удачну мить:
Як мама не побаче, може вдасться,
Ту ложку в брата - хитрістю схопить.

Таки забрала! -і хлопчисько плаче...
-Чого б то, синку? Годі сльози лити.
У світі є ще більш болючі речі-
Це все ти потім зможеш зрозуміти.

А покищо - читайте разом книжку,-
Сестричка старша сторінки гортає.
Та древня казка про сіреньку мишку
через роки щось тепле нагадає.

Ростіть, ростіть, мої весняні квіти,-
дрібне козацтво - ще плаксиве трошки.
І буде щастя піснею сповите,
І та - з дитинства - незабутня ложка!

мысли вдаль уносит ветерок
средь поля вижу белый лепесток...
стройнее стана розы не найти
трудно удержать свои мечты
о как ты сладостна!
сочится с уст твоих мед благоуханный
взлетает до небес мольба моя
храни Господь сей плод желанный!
2011г.

День пішов на збільшення,
День почав зростати,
Сонце пише тінями
Кола і квадрати.

Сніг іскриться, міниться
Радощами й тугою,
Сонце попрощалося
Рожевою смугою.

Зійшла перша зіронька
В небі несміливо,
У повітрі задзвеніло
Новорічне диво.

26.12.2011

Навіщо так: долоні
одній людині - дві?
Вони такі безсонні,
невтомні і живі!

Навчили їх любові,
навчили шани їх -
обидві виняткові,
як видих ротом... вдих.

Одна якщо долоня -
для потиску руки.
А як синочок, доня -
в обох несуть батьки.

Навіщо так? Не знаю.
Ну, дві то й дві...всього!
Ніхто не вимагає
чогось лиш одного.


27.12.2011

Ти зчинив мені ніч, у якій мені досі так лячно,
Мерехтливо тремтить та зоря, що спіймалась у листі,
І над нами верба застудилася смутком невдячна,
Я сховалась у вітер ненависного відліку щастя.

Тож навмисно ні день і не ніч, не сьогодні,
Ти немов та журба, що вже скошена косами ватри,
Лиш втікають дощі хитромудро в долоні у повні,
І зачахле багаття старе те багнюкою пахне.

2011р.

Був собі Мороз завзятий –
Він кудлатий,
Він лапатий,
Сніг летить,
А він – тріскоче,
Кожен ніс
Дістати хоче.
Він вщипне
За кожен пальчик,
Ще й залізе
Під рукавчик,
Привітається охоче
З тим, хто
Рукавиць не хоче.

2011р.

Тобі,
Поспішно небо одягає
Лукаві зорі і сумні вітрила,
І свічка в темряві невинно засмагає,
І опиратись божевільні цій несила.

Вона твоя.
Вона як ти напевне:
Ти ж полюбляєш м’ясо і вино;
Та лячно якось бавитись непевно –
У цій пітьмі ти винен все одно.

Все рівно,
В цій манері недоречній,
Довіритись – це значить не дійти,
Я догораю вільно, безперечно…
Ти можеш вирішити, хто нарешті ти?

2011р.

Без нас все буде так,
як і при нас.
От тільки я не зможу доторкнутись
до тебе люба
й усього, що довкруж.

Передзимовий шелест лине містом,
що бачить сни мінорні восени,
охоплене холодним падолистом,
що жовті розстеляє скрізь лани.

Невільники його летять за вітром.
Не те, щоби махнути враз крильми
й майнути вверх, де світло сьози витре!
Не оминути й нам пітьми зими.

(2011 р.)

найдовша ніч у році. кава-ніч,
що пахне снігом. рідкісна лаваца.
і ми в дорозі - пульс жене 120.
коту не спиться, виється собаці.
і сходить місяць в овидах облич.

просвітлений найвидиміший час
для тайн, що врівноважують безсоння:
коли росте дитя, біліють скроні,
коли міліють штучні рубікони
перед життям, що вірує у нас.

Ніщо не диха.Повна ніч.

Не світять зорі, їхніх свіч

Не допуска печаль туману...

Та все чекає: прийде ранок,

Сховає смуток всіх і всього:

Знов посмішки,і рух. Та мана

Нічного шарму знов настане.

Ніч - чародійниця, красуня.

Хоча ми в ній злегка у сумі,

Проте цей щем - чарівний трунок!

Сестро моя інцестна,
Рве павутину днів час,
Лодія неба креслить
Ночі судомний екстаз.

Пустка твоя постеля,
Враз оніміли боги.
Ніч – удови пустеля,
Ніл розгубив береги.

Сестро моя інцестна,
Смерть очорнила вись.
Пипок вишні відкресли,
Солодом запеклись.

Сестро, квітко вінчальна,
Суджена з вічних літ.
Зорі ховались мовчанням
І проминався світ.

П’яді землі – не впасти б,
Сонця – на крик і вдих.
Вмер ієрогліф щастя
Поміж вищирів злих.

Страднице неустанна,
З ночі – прошу – відмоли.
Груди тугі шафранні
Вже молоком протекли.

Шкіра повік ропою
Вишерхла-запеклась.
Морок стис ваготою,
Морок став поміж нас.

Сестро, згубила спокій…
Скурено днів фіміам.
Сну не рятує опій,
Любощів пам'ять – обман...

Мені наснилося кохання
чарівним блиском. Наяву.
Здалося, начебто пливу
крізь синь сріблясту, ніжну зрання.

Солодкий привид сяйвом пишним,
розрадив душу й раптом зник.
Тепер із неї рветься крик,
мов сік зі здавленої вишні.

Здійснились мрії філігранні
у тім яснім, солодкім сні.
Пастельним небом навесні
мені наснилося кохання...

(2011 р.)

Так шляхи біліли.
Ніч. Авто. Зима.
Поспішав щосили –
мав із усіма
Рік новий зустріти.
Торт. Вино «Шабо».
Друзі: діти, сім’ї,
ти – один.
Або…
В перехрестях білих
де дорога-лід,
жінка майже бігла
і кричала вслід
водіям автівок,
падала із ніг.
Всі минали. Тільки
ти тоді не зміг.
Десь лунали тости,
грім салюту, сміх.
Та які там гості?
Під авто у сніг
породілля впала…
За життя обох
лікарі чимало
бились, бачить Бог.

Сонце безупинне,
п’ять минуло зим.
Рік Новий. Дружина.
Іменинник син.

ти мій єдиний у світі далече чекаєш пишеш листи
коханий мій морозно без тебе
в коліях шляху єдині думки
розлучення в грудях горлиці пече...

здається тепер я знаю, що відчувала Либідь,
коли її раптово затопили холодним бетоном.
тепер я знаю як це, коли твою сповідь
беззастережно читають у мегафон із балкону.
тепер я знаю кому Полтва вночі жаліється
повік на самотність приречена, розчинена в тузі.
я вам скажу, хай у цьому нового і не відкриється:
будьте пильними до ворогів, але вдвічі пильніше до друзів.
2011

Збожеволіть, збожеволіть від самоти,
Чи померти… Ні, заснути краще.
Уві сні побігти в темні хащі,
Де страшне, непрохідне болото.
Де водянику, пустуючи, русалки
Спати не дають, сміються дзвінко
Де немає Ганки, Христі, Інки,
Тільки вогники – душі моєї скалки.
Їх усі до купи позбираю,
Спокоєм і тишею з’єднаю.
Волохатий лісовик з ведмедем
Третім у компанію візьмуть:
Підіймем барильця з п’янким медом,
Щоб забулась смутку каламуть.
А на ранок наберу суниці:
Хай собі ласує клишоногий.
Зачерпну джерельної водиці,
Тихо-тихо помолюся Богу.
Плюскіт щастя в шепотінні крон…
Спати б так і бачить дивний сон.

виллю печаль третьою зливою,
коли затруїть спокій срібний скорпіон
на безіменному пальці правиці.
...ми зустрінемось.
надірваної доби,
з дозволу надірваної долі.
і уперше кохатимемось
на руїнах моєї весни,
на Олімпі чужої осені,
коли у волоссі губитимуться заціловані перли.
вони сміятимуться маленькими ротиками,
але мовчатимуть століттями,
...засоромлено.

не боятимусь див,
що липнуть за долонями метеликами мертвими,
і міняють колір наче фінські ночі.
погубили маски і крила там,
де вміють плакати зорі
солодко й спрагло.
останнє прощення страчено на вимогу
…дорогою
тануть жалі і гасне світло.
надпий останній сон з келиха для мартіні
…і зникни.

Так і життя: в пухкій ріллі насіння
Пускає пагін вгору, в глибину - коріння,
Допоки сумом світлим душу обторочить
Листви прив’ялої печаль передосіння.

26.12.11

чекаю коли відболиш,
аж минає шосте століття,
як продала за півмрії Всесвіт.
світлий ....
.... слизький
і ніжний до ґвалту.
фатум
встиг набавитися тобою
озброєним,
лише заспаними спогадами
і маленькими ріжками.
та в повню виповзеш і простиш,
усіх бороданів-маріонеток,
вендети не буде,
лиш всипані попелом стежки
пектимуть п'яти,
а в надламаній мушлі
згасне загублений слід Мольфара.

Кілька добрих новин до свята
У червоній торбині січня
Принеси в цю простору хату
Новорічну.

Відшукай двадцять слів важливих
У верлібрах старих історій.
Будуть мрії в морози сиві
Всі про море.

Це самотнє горнятко чаю
Не зігріє зимові щоки.
Ти приходь. Я тебе чекаю.
З новим роком!
22.12.2011

Нас ображати є кому
І є кому нас не любити.
Й не проводжають по уму,
І вороги сміються сито,

І маслом – щедро у вогонь…
Нам важко жити у розлуці.
Вже срібло тулиться до скронь
І почуття міліють в муці.

Нам доля часто каже: «Ні!»
Не заживають рани давні.
Минає час… А ми, смішні,
Змагаємося у стражданні.

Життя нестримно так біжить,
Ось-ось і обірветься нить.


2011

Наше маленькое чудо побежало мне навстречу -
Душа вырвалась наружу, потеряла я дар речи

И дрожащими руками обхватила это счастье,
И парю над облаками, ведь я - чуда соучастник.

Я не знала, что бывает счастье глубже материнства:
Вот сын сына обнимает, как священно их единство!

А невесточка родная собой кормит наше чудо.
Как богине поклоняюсь маме внука. Это мудро.

Ведь она нам подарила свое лучшее творенье:
Двух родов красу, и силу, и святое продолженье.

Нет на свете дел важнее, нет ответственнее долга,
Чем дитя свое лелеять ежедневно долго, долго...

Ведь родился плод усилий сотен тысяч наших предков,
И потомки жаждут сильно воплотиться. Шансы редки.

Что сумела, то вложила в папу внука - смысл всей жизни.
От проблем всех защитила, прожила без укоризны.

Но за внука ощущаю я ответственность двойную:
И родителей, и случай, и себя перестрахую,

Ни врачам, ни президентам не доверю это счастье.
В руки я возьму планету - спасу внука от несчастий.

29 апреля 2008

Стривайте, люди, чуєте, стривайте.
Душі нема спочинку ні на мить.
І зайвих запитань не задавайте,
Бо їй, отій душі, іще болить.

Та хто із вас що знає про ту душу,
Чи про її отой нестерпний біль?!
Та збіглись,мудреці,неначе тушу
Ділити притягли бозна звідкіль.

Душа ж нікому не довірить правди,
Бо одкровення дороге в наш час.
То ж перш, аніж її голіруч брати,
Згадайте, що бува болить і в вас.
2011

Колотилась, мов лист на осонні.
Споглядала будення своє
І збирала журбу у долоні,
Й не вгляділа, що сонце встає.

Промінці доторкнулися серця
І засяяла цвітом душа.
Я тепер повертаю вам все це
У своїх щиросердних віршах.
2011

Легка любов до пишної оселі,
де пестять серце пахощі камелій,
усе довкруг, неначе лоно квітки,
а щастя ллється в серце, мов нізвідки.

Легка любов до рівної дороги,
яка камінням не кривавить ноги.
До сильної й заможної країни,
що всюди блиском розкошів зустріне.

А як домівка - в лютій хутровині,
а її стіни - скелі негостинні?
А як страждає серце на дорозі?
Чи не тяжка любов крізь кров та сьози?

Чи не жбурнеш її в тумани вічні?
Чи не втечеш із рук холодних січня
в травневі дні? Кудись, де тепло й п'янко,
де розкіш полонила б до останку...

Чи, врешті, розтопити злі морози?
Своїм теплом... Бо серце гріти взмозі...
А крига й сніг - страхіття смертні, тлінні.
І, все ж, у нас - осель наших коріння.

(2011 р.)

чи думав ти, що до дощу байдужа,

він не лякає, не пройма мене,

що погляд мій від болю тихо сушать

слова твої, лиш спогляну Моне?

я наче та картина відболіла:

туманне серце, голова ясна...

о скільки вже почула. прогоріло,

переболіло - як Моне жива,

і як Далі картини, що у русі:

не запитали, кажуть, - оживіть!

і я живу...

Моне й Далі, ми мусим,

нас не питають, просто кажуть - жить.

Стоило прожить вчерашний день,
Чтоб сегодня упиваться счастьем,
Радость хороводит, как метель,
И целует шею и запястья,
И мурашки телом - по спине,
Животу, к груди стремленье, выше,
А в душе – тепло, видать, апрель,
И капель звучаньем еле слышным.
Радость от того, что смог пройти,
Что унынье – только испытанье,
Много раз встречалось на пути,
Победил. А разочарований
Терпкий вкус и блеклый неба цвет
Оставлял ты для других моментов,
Радует сегодня белый свет,
Ты готов к любви экспериментам,
Понестись на полной по прямой,
Не упасть, по направленью к небу,
Удивить, (прохожий – рот закрой :-),
Быть собою, в одночасье – не быть.

так случилось...
что
потерялись
и расстались,
выходит зря?
и рассветы
и горько- сладкий
шоколадно-
осенний
ряд...
может, снова
и по порядку?!
может, просто
молчать в глаза.
только лист
пролетел
последний,
как страница
календаря!
но не стоит
жалеть, что было
или не было
по шагам...

карнавал
непременно в Рио
и рассветы
по облакам,
чашки кофе
с тобой,
Монмартры,
переулки,
огни,
слова...
голубей
покормить,
прогулки,
как
чудачества
номер два

разговоры,
мечты,
конверты,
береги себя,
просто будь!
разноцветные сны,
как ленты,
пачкой фокусы
зачерпнув...

невесомому
не расскажешь,
но иллюзий
одна толпа
все же
к лучшему,
улыбнешься.
я соскучилась,
как всегда!

2011

Хочешь быть безупречно честным –
приготовься вскрывать нарывы
без щадящих наркозов местных.
Приготовься, дружок, к надрыву,
ведь нельзя же взорваться плавно
или выдать за персик – грушу.
И нельзя так сказать о главном,
чтоб не вынуть себя наружу,
чтоб не вывернуть наизнанку,
не проткнуть прямо в грудь рентгеном,
заглянув в каждый угол, ранку,
в каждый нерв, каждый узел генов
и ходить потом, и светиться,
демонстрировать сердце, печень
и все прочие небылицы.
И краснеть. И прикрыться нечем.


2011

Милый брат по круглой планете,
На гнилье мы строим вигвам!
Ищем мудрости в интернете,
Ищем Господа по церквам,

Ломимся к нему по-воровски,
Молимся, зарывшись в кровать,
Бьемся лбом в иконы Swarovsky,
Он же не спешит открывать.

Ты стучишь, ты требуешь счастья,
Вымогаешь ноешь ревешь
ты б его наверно на части
ты б его под ноготь как вошь!.._________


________возлюби кого-то превыше
Всех религий, мощей, идей,
Вот тогда и Бог станет слышен,
Вот тогда он будет видней,

Вот тогда забудешь про эго,
На свою гордыню забьешь!
Мир похож на кубики Lego:
Что построишь, то и пожнешь.

Сразу перебесишься с жиру
И поклон отвесишь земле.
Вот тогда и дождь станет миром,
Вот тогда и солнце – елей.

Не страшна тогда ни орда нам,
Ни маньяки, Локи ловчей,
И Любовь тебе – Иорданом,
И она же будет ковчег.

2011

Есть у каждого в литосфере
тектонический пласт о ком-то,
кто бесспорен и кто безмерен,
путеводен нам был, как компас.

И узнав, что им где-то скверно,
Что им тошно до одичанья,
мы сжимаемся в горстку нервов
от бессилия и молчанья.

Как нам вспениться, выкипая
за края свои человечьи,
чтобы те, кто нам в сердце впаян,
были счастливы самым вечным

из возможных подвидов счастья?
Как нам выбежать вон из тела,
разобрать себя на запчасти…
Что нам, Господи, что нам сделать?

Сколько надобно килогерцев,
чтобы им докричать блаженство,
тем, кто врезан в подкорку сердца?
Убаюкать их «вечно женским»,

спродуцировать киловатты
персонального освещенья,
устелить им каменья ватой,
успокоить их ось вращенья…

Но не вылечить, не коснуться
незаживших и незабытых,
и от этого плечи гнутся,
и от этого так знобит их.

Вот и кутаюсь, как капуста,
обрастаю словесным мехом,
только каждое слово пусто,
вместо истины – только эхо.


2011

Лелека, що приніс мене у жито,
Вже дивосилом у степу проріс.
Гніздо, із дуба вітрюганом збите,
Шукати марно – між ялин, беріз...

Я не люблю граків, лякає страус.
Залюблена у дятлів і сорок!
Кришу скоринку житніх мар-фантазій,
Спинившись від бесідника за крок.

– Так… так… – погоджується з груші дятел.
Я в лісі – телеграф... і санітар...
Простукую дерева, з їхніх ранок
Вихоплюю поживу… Ліс – гек…тар…

– Це й спр-р-авді так! – вицокує сорока. –
Не забувай... мене… й оцю… стежу.
Тебе р-розрад...жу… Заберу мор-р-оку!
Я всі сек-к-рети в дзьобі...збер-р-ежу…


2006-2011

Живи сьогодні, як у день останній!
А,значить, думай, дій. Не варто
Байдуже споглядати навкруги,
Чекати, що саме прийде тобі до рота!
В чеканні втратиш все!
Найперше,так свободу!

Живи сьогодні! Неповторність зла:
Утратиш час - повернення не буде!
Не бійся злоби, пересудів люду!
Лиш тих чека достаток і добро,
Хто сам засіяв поле.Так було
Записано в скрижалях для людини!
. . .
Живи ж уповні кожную хвилину.

Зі сповитка люблю я евфонію.
Гримкоче
тарантас
мого буття...
Літати вчусь!
Завжди – повзла б чи бігла,
Підштовхував би хтось, перепиняв
Мене в ході стрімкій до верхогір’я –
Вгрузали б ноги у житечну твань!
Є, кажуть мрійники, сяйний Елізій.
Там голуба пружиниста трава,
Там фланірують видовжені тіні,
Що до Гармонії тяглися... Боже збав!
Я виглядала б серед них комічно:
Вінця ж лаврового іще нема…
Мені було б дозволено щедротно
Міжряддями – пайєтки,
бісер,
мак...
– Чи є у тім поселенні спільноти,
Чи там, як смоква, зморщуєшся сам?
Чи пожильцям отим буває сумно?
Чи учорашній недруг омина?
Чи дзумкотять там ґедзі-бурчимухи?
Яка в раю вершечків густина?
Чи є там винокурні, ресторани,
Турецькі бані, для засідань зал?
Чи виступає з ран вишневих камедь?
Чи діти там здіймають лемент-ґвалт?
Чи стануть у пригоді книги, досвід?
Чи спомини юнацькі відберуть?
Чи хвалять одне одного за дотеп?
Мо’, як отут, – здебільшого скубуть?
Чи не набридне там нудне співзвуччя?

Хто задає тьму-тьменну запитань?
Кремезний Скепсис, йдучи невідступно
За тихим глуздом – з ночі у світань.


2006-2011