Я знаю: ви -- створіння неземне.
І все, що я скажу вам -- не до речі...
Ви вчасно попередили мене:
Нам небезпечно бачитись під вечір...
Заклавши камінь у безсоння храм,
Коли ще ціла вічність до світання,
Не можу відповісти на питання:
Чому я знов іду назустріч вам...
Я знаю як пройти отой рубіж
Щоб вас не зачепити ненароком
В моєму серці наче гострий ніж...
До вас лишилося пройти півкроку
Які ж вони важкі ці перепони
О дай мені дійти і роздивитись
Упасти до колін і помолитись -
Допоки ще дзвенять церковні дзвони

часом тепла буває замало
для нормальних стосунків.
часом треба, щоб морозами поламало
всі вікна кількістю візерунків.
щоб сипався градом емоції
сімейного неба звід
і хоча б декілька днів у році
озера змерзались в лід.
холод. він всім потрібен,
щоб дужче радіти теплу,
щоб серед тисячі істин
знаходити ту одну,
яка вселяє надію
у справедливість буття.
холод. він іноді діє
краще, ніж каяття.
але попри всі принади
не забувайте все ж,
що його треба дозувати
краплями. триматись меж
і фронтів зимової дійсності,
а ще правил своєї сім'ї,
щоб серед крихкої стабільності
в снігах не згубити її.
2011

Як жінки неприборканої подих,
Як відчуття нестерпної жаги, -
Бентежить вперто спогад тепловодий
Душі пришерхлі з часом береги.
Затьмарює сльозами сині очі
І викликає присмак гіркоти, -
Неначе досі, немічний, я хочу
Загублене та втрачене знайти
На тім шляху, що стелиться донизу
Поміж веселих, молодих беріз, -
Попід якими ще немає хмизу,
А також місця для старечих сліз…

10.12.11.

У кутик гаю всіх «дівчат» затис,
Розкрив обійми-руки вітроріз –
Могутній дуб – своє він діло знає –
Султан серед оголених беріз.

10.12. 7619 р. (Від Трипілля) (2011)

Думки тії задимлені,
запалені, поломлені,
горять в мені,
як в пломені...
У голові розколеній,
надіями знеболеній...
Іду шляхом розореним,
побитий, сірий, зтомлений,
та ще живий....нездоланний!
Гнобитель мій розгніваний,
тому ще більше лютий він....
Упав..і знову піднімаюсь в очікуванні змін,
падати доводилось багато поколінь....
і на терпимість мою ще не має цін...
Та прийде час ще...час перемін!
І перетворю гніт я в тлін!
Тільки мовчить чогось свободи тої дзвін...
Я хочу змін...я хочу змін....
"Заснув...вмирає він..."
Та ні! Ще виберусь з безвиході пород!
Очищу я від бруду свій город!
Бо я козак! Я і чумак! Я і сколот!
Бо жити буду вічно - я - народ!

Ше хочу бачить світло, що в кінці тунеля.
Бо то життя нагадує качелю:
Тільки піднімешся угору і випєш трохи елю,
Як зразу в низ тебе несе…і знову тупо в стелю…
Краще в труні собі постелю,
Ніж жити в подібній темноті
В такій мінорній ноті…
Ше хочу шоб завжди чисті листки були в блокноті,
І ручка під рукою, і сигарета в роті,
шоб римами передавати свої мрії
роздуми, бажання і надії
шо серце в той момент нагріють
шоб я частинку свого міг в блокнот посіять…
І ше хочу, щоб брехали менше люди,
шоб неправди було менше всюди,
Шоб міг вдихнуть на повні груди,
і шоб кожен міг мене почути...

Заквітчана яскравим світлом зір,
Застелена сукном самої ночі,
Завірена безмежністю надій,
Залюблена… Пізнати лиш не схоче!

Зажурена сльоза скотилась з вій,
Заплакана, йде впевнено життям,
Затуркана злетіла в небо мрій,
Залюблена… Та не лишилась там!

Закутана у полотно зневіри,
Засмучена утраченим давно,
Заплутана у перехрестях віри,
Залюблена… Все якось не воно!

Завірена! Та це лише слова.
Хоча любов’ю лиш душа жива!

09.12.2011р.

Моєму верблюду присвячую. Щиро.

Життя пустеля!
По ній поведу
Свій сумний караван
В пошуках
Криниці чистої.
По зорях
Вибираючи шлях...
Буду слухати
Як пісок шумить
В клапсидрі Всесвіту.
Нагадайте мені
Куди повертатись
І навіщо
Старому номаду -
Бедуїну забутих слів
Та оаз медитацій.
Місяцю!
Свідок сліпий
Моїх одкровень
І прозрінь недоречних!
Промені кволі кинь
На сандалі подерті
Нашого часу сухотного.
Погрітися дай
На світлі твоєму хворому
Дай дочекатись
Світанку
В цій дикій пустелі!
Побачити дай
Тіні шакалів
І слід скорпіона
Поки буревій
Все піском не засипав...

Покажи, який ти великий,
Рученята до сонця випростай,
Босоніж - по теплі роси.
Рости...

Покажи, який же ти гарний.
Весь до мами, та більше татовий,
Для обох неподільно - син.
Рости...

Покажи, як міцно ти любиш.
Не для користі, не у відповідь,
Просто любиш, бо ти - єси.
Рости...

Люди відходять у глину
хто із поклоном
хто пострілом хто за некрологом – чинно
відходять
немов проривають
вороже оточення поспіхом
неначе слідом – вогонь у спини

Клином найближчим – у вирій
заспані хоч і заспамлені
під аватарами – сірі
відходять
вжививши нам архечіпи
із опціями пам’яті
і сотворіння собі кумирів

Вдень полювали на користь
на сон планували підступи –
хто кого переофшорить
відходять
з відкритими блогами
наносамотні у підсумку
одним зі способів непокори

Лишають нам світ як посаг
як біль для ініціації
лишаються в нас як осад
відходять
рахуючи подумки спроби:
для себе
заради
з нуля
і так – до тринадцяти
і засинають
і тиші просять
***
2011

Я променем стану, що гріє, але не пече,
щоб лагідно, ніжно твоє цілувати плече.

Я стану сльозою, щоб щоки твої цілувати,
або джерелом, щоб спрагу твою втамувати.

Хмариною стану, щоб дощиком землю полити,
Я стану водою, щоб в серці пожежу згасити.

Лелекою стану, гніздо побудую під стріхою,
щоб твою оселю наповнити миром і втіхою.

2009 р.

Розплавиться серце мов крига,
теплом розігріє мажор,
кохання - неначе відлига,
такий своєрідний декор.

Застигнуть бурульками сльози,
й розтануть в усмішці весни,
життя перевищує дози
торкання душею струни.

Любов прозвучить на "лігато",
а пристрасть додасть "сотіє",
і буде акордів багато,
і в них буде щастя моє.

2008 р.

ми із братом - автори
кожен виступ як наркотик
задовбав цей чорний котик
але просять - повтори

натякав маркіз де Сад -
пісня зробить вас такими
тож не котики - бики ми
Олексій і Олександр

довели ми Пантюку -
СПУ насправді глиба!
вірить абсолютно Скиба
в безкінечність коньяку

як "останні з мужикан"
ми Бики у всьому профі
пишуть геніальні строфи
Олексій і Олександр

ми гуляєм поміж вас
метри співаної рими
ми не котики - бики ми -
шалапут і ловелас

Що тобі сниться, хато, в дощ і морози люті?
Чи не болять в негоду рами і стін шматки?
Чи пам’ятаєш, хато, як будували люди?
Як новосілля грали? Сволок і рушники?

Руки, що до Великодня стіни мастили білим,
і запашну хлібину з печі на довгий стіл?
Скільки років минуло? Скільки сльозою збігло?
Чи повернутись, хато, вистачить людям сил?

Чи пролунає знову пісня, хоча б у свято?
Чи затремтить у шибці сонцем дитячий сміх?..
... Дивиться в сиве поле осиротіла хата
і виглядає, схоже, тільки грудневий сніг...
2010

Панове не струшуйте пилюку додолу
Її не струшували з часів Тюдорів

Не сідайте на стільці лордів і герцогські канапи
У вас для цього не достатньо спадкових хвороб чи хоча б подагри

Ось рукавичка на якій сидів королівський сокіл

Цей мармуровий пес досі зберігає королівський спокій

Ось спиця із котроїсь потомственної карети

А це ошийник який носив якийсь шляхетний сетер

Погляньте на ці гобелени міль їх їсть уже триста років

За цим столиком труїли і грали в покер

А цю табакерку витягали коли хотіли чхнути

Або ненароком сипнути у чай отрути

Ось дзеркало яке одне могло не боятись правди

Проходьте проходьте

Ви не достатньо шляхетні і мертві щоб залишитись тут назавжди

- Робота така: дітлахи "дістають"...

Піди й "освіжи" запобіжники.

- На владу я скаржуcь: життя не дають...

Піди й "освіжи" запобіжники.

- Хотів жартувати? Коментував б?
Гадав - "челентано"?!
А мавпа із мавп...

Піди й "освіжи" запобіжники.


10.12.2011

Небуденна якась гіркота. Хай самотніми скверами,
Хай нагими серцями або ногами кволими,
Чи душею одною лише б за собою вели ми,
Щоб тільки не схибити і не ходити колами.
Перекреслити всесвіт, зібрати цей пазл, зрозуміти, як
Взяти сoнце в долоні, не горіти ж йому самотньому.
Освіти мені стежку. Налий мені воску на шлях.
Нагодуй мене тишею і не питай "чому"...

Умивається гай мій печально сльозою,
Дочекався у грудні погоди такої –
Вже на гіллі виблискують перли-сріблини –
Ностальгують за справжньою диво-зимою.

10.12.7519 р. (2011)

– Что Вам ответить, о, наш ироничный Шико?
Вас убеждать – право слово, смешная затея,
О переводах кто только ни спорил, потея,
Истину кто-то поймал в свои сети? Никто.

Просто считайте, что это такая игра,
Игры ведь разные любят и взрослые дети,
Как неуютно и скучно жилось бы на свете,
Если б не эта «даремна» разминка пера.

Что же до смысла, то он – удивитесь Вы – есть:
Пусть расцветают сто роз на ухоженной грядке,
Вы сомневаетесь? Всё будет в полном порядке!
Как Вам такая, вполне новогодняя весть?

Скоро двенадцать, мой милый Шико, посмотри!
Я подержу твой парик, ты настроишь гитару.
И в бестиарии каждый найдёт себе пару,
Ну, раз, два, три,
............раз, два, три,
......................раз, два, три
.............................раз, два, три.

2011

В генах осени что-то лисье.
Этот желтый металлолом
грациозно гниющих листьев
пахнет памятью и теплом.

Мы ворчим. Мы нудны и пресны.
Недовольные всем и вся.
Нас лепить и лепить, как тесто,
жидко-вязкое донельзя.

Скажешь, пламенны и отважны?
Но пред Господом – гопота.
(Сколько можно писать о важном?
Я – очкарик, но не ботан!)

Ни профессор психиатрии
не поможет тебе, ни Бог.
Я лечу себя изнутри и
так хочу, чтоб ты тоже мог.

Не тревожу тебя ни всуе,
ни по делу насущных дней.
Медитирую под Матсуи.
Свет стновится все видней.

Мы малы были, мой бесценный.
Мы пинали наш мир с ноги.
Я избавилась от оценок
и суждений. И ты смоги.

Мне теперь ровно в той же мере,
что и солнце, приятен смог.
Я учусь безусловно верить
и хочу, чтоб ты тоже смог.

Ясный мой, ведь китайцы правы:
все, что нужно, - придет к тебе.
Пусть твой путь – непременно Дао.
Пусть в душе у тебя – Тибет.

Одевайся теплее прочих.
Больше спи, чтоб хватало сил.
Я счастливее с каждой точкой.
И хочу, чтоб ты тоже был.

октябрь 2011

Половина сердца,
Осталося в груди,
Это все серёзно ,
В глаза мне посмотри

В них таится тайна,
Сердца моего,
Ты поймешь буквально,
Но увы не все,

Долго будешь думать,
Будешь ты гадать,
Что не сможешь сердца,
Тайну разгадать,

Лишь когда уйду я,
В небо навсегда,
И тогда поймешь ты,
Что любил тебя.

Тихо входить вечір в хату,
Сіє сутінки рясні.
Дивна казка волохата
Заховалася у сні.

Та до сну іще година,
Ллється втома в глек часу.
Працювати не покину,
Свою ношу донесу.

Хвіртку тихо прокривають
Запокинуті думки.
Вони стільки всього знають,
Що вгинаються й рядки.

Я їх швидко закосичу,
Заряснить весняний цвіт.
В ночі часу ще позичу
І лишу вам власний слід...

Музика - це диво, радість, чудеса.

Музика - це сонце, зорі, небеса.

Музика - це честь і відвага.

Музика - це мудра порада.

Музику люблять усі.

Музика живе у моїй душі.

***

Я сосонка маленька,
Росту собі й росту,
Завжди радію сонечку
І вітрик я люблю.

Я граюся із зайчиком,
Грибочок прихищу,
Люблю яскраві зірочки
І ліс я свій люблю.
***

а по утрам дожди смывают серость ночи,
плывут по облакам - мечты, как крепдешин,
струятся на ветру за палантином строчек
и тают не спеша за белизной вершин...

в полуденном огне лениво незнакомом,
за танцами надежд и угольками сна,
врываясь, тормошит в раскатах диких грома,
шумит, волнует слог и пенится волна…

уклончивый закат все шепчется с цветами,
заботится о снах и с ветром невпопад
играет на волнах, летит за облаками,
целует плечи мне и как мальчишка рад!
2010

Пародія

Він чекає давно у ліжку,
І жага його незборима…
А мені “не лягає” рима –
До півночі мордую “мишку”
(Він не знає – я пишу книжку)

Я потрібна йому, потрібна…
Опиратись не буду. Годі!
Мо’ верлібром? Данина моді –
Ігнорую хорей (я здібна)!
“Клава” клацає дрібно-дрібно…

Не сховатись за монітором,
Не прогнати – зрива нічнушку,
І таке шепотить на вушко…
Не допишу сьогодні – сором!
А мені б ще зайти на форум…

Він заждався мене чекати,
Обіцяю йому лукаво,
Надпиваю останню каву.
…Звук будильника, як гармати –
Шоста з гаком. Пора йти … спати…


10.12.2011

Де трави у росах, де квітів розмай, де білява хата у віночку мальв вікнами – блискітками дивиться у даль, там мати старенька біля воріт виглядає сина з далеких доріг:
« Сину, мій соколе, прилети, прилинь, на порозі батьківському присядь, відпочинь від турбот щоденних, метушні та суєти.Низько перед ненькою голову схили, натруджені руки до уст піднеси й від них наберися снаги»
Дороги, дороги без кінця і краю, ми вас шукаємо, ми вас вибираємо, на ваших просторах ми друзів стрічаєм. Та єдина дорога до отчого дому, її не судилось вибирати нікому. Вона нас кличе й манить завжди: синім зором блаватів у житі. Тихим сплеском стрічки-ріки, колисковою піснею неньки, її руками вишитим рушником, співом жайвора у піднебессі, плакучими вербами понад ставом. І клекіт лелечий у пам’яті, як музика, зринає, що казкою щастя над рідним подвір’ям витає.
Й вже стукіт вагона чи гул літака несе нас додому, бо просить душа, бо серце в обійми родинного раю, до неньки-голубки птахою лине долаючи гори стрімкі і глибокі долини. І спогади...
О, спогади! Ви, як прекрасна музика, хвилюєте серця, ключем журавлиним над краєм рідним линете, як пісня без кінця!..
До 2006р.

Розчини у вечірні сутінки вікна,
щоб я змогла увійти крізь північ на каву
до твоїх опянілих стін ароматом кориці,
Коли спека втамує свою надрозпалену спрагу

Я тобі принесу у кишенях лазурне проміння,
нитки сяйва зіркового пилу і трохи вина,
ну,а ти,тільки сонце зайде-розчини в небо вікна
і залиш трохи світла у лампах,щоб їх не згасила зима

І хай тюль п'яну рве розхолола засніжена буря,
і торкає волосся не спека, холодна печаль...
ти на мене чекай, й розмальовуй лампадками віхол
тиху мить, доки північ не звузить розбачену даль.

- Ви не читали останній переклад мій? - Ні.
- Ви взагалі не читаєте? - Трохи читаю)
Проти перекладу віршів нічого не маю,
Тільки з російської - щось некомфортно мені.

- То Ви вважаєте, те що роблю я дарма?
- Більше скажу, я давно переконаний в тому)
Перекладати ночами "салому" в "солому"
В нашій двомовній країні резону нема.

- Що ж тепер варто робити? - А жити собі
І шаленіти від Бродського в оригіналі
Тема перекладу на новорічному балі
Трохи не в тему, мені так здається) - Maybe)

- Знову ми, Чорі, лиш бранці словесної гри)
Маску поправлю, насуну на очі перуку.
Он вже Ляшкевич веде якусь пані за руку,
Тож раз, два, три,
............раз, два, три,
......................раз, два, три
.............................раз, два, три.

Летіли білі лебеді,
Торкалися крильми,
Мов іскрою у трепеті,
Сплелися їх думки.

Їм тепло так зробилося
Від приязні в серцях,
І клекотом котилося-
Ми друзі в манівцях...

Про Діоніса згадаю, Семели преславної сина.
На узбережжі піщанім пустельного моря з’явився
Він на косі, у подобі незрілого хлопця: розкішне
З просинню темне волосся його розвівалось на вітрі,
5З-поза плечей його сильних спадала пурпурна накидка.
Трапилось на кораблі міцнопалубнім хижим піратам
Плинути поруч тиренським по темновинному морю.
Доля вела їх недобра. Тож ледве забачили хлопця,
Змовились швидко на мигах, раптово на нього напали
10Й на корабель його свій посадили, радісні серцем:
Сином їм здався царевим, що рід свій виводить від Зевса.
Путами зразу хотіли важкими його оповити,
Тільки на нім не трималося зовсім те пруття лозове,
З рук його й ніг відлетіло, а темні очі дивились
15З насміхом радісним. Зразу керманич, усе зрозумівши,
Інших до себе покликав, розважно таке їм промовив:
«О навіжені! Ми бога якогось, напевне, схопили!
Бо кораблеві міцному везти його далі не сила.
Може, це Зевс усесильний або Аполлон срібнолукий,
20Чи Посейдон, бо муж цей на смертних не схожий ні в чому –
Лиш на богів олімпійських, що мають небесні оселі.
Тож залишімо його якнайшвидше на березі темнім.
Руки свої не здіймайте на нього, бо ще розізлиться
Й бурю велику нашле, вітри супротивні здійнявши», -
25Так говорив. Та різкими словами відмовив ватаг:
«Сам навіжений ти! Справа твоя – піднімати вітрила
Й вітру чекать ходового. А хлопцем мужі хай займуться.
З нами Єгипту, надіюся, він досягне, або Кіпру,
Навіть до гіпербореїв чи й далі, аж поки не скаже
30Хто його друзі і браття і де всі його незчисленні
Статки, бо хлопця демон прихильний віддав нам у руки.»
Ледве сказав це, поставили щоглу й напнули вітрила.
Вітер потужний подув, моряки натягнули канати.
Бог їм одразу справи являти почав дивовижні.
35Спершу солодке вино запашне по човні темнобокім
Скрізь потекло і пахощі вмить розлились амброзійні.
Подивом всіх моряків охопило побачене чудо.
Поряд з найвищим вітрилом гарна лоза виноградна
Виросла буйно, і незчисленні з неї звисали
40Ґрона розкішні, і плющ темнолистий обплів усю щоглу,
Пишно заквітчаний, згорда здіймав він плоди свої вгору.
Кочети квітами всі увінчались. Пірати, це взрівши,
Зразу до суші керманичу путь повертати.
Бог же у трюмі левом зробився, страшним неймовірно.
45Голос могутній подав, і являючи дивні знамення,
Посеред палуби хижого він сотворив ведмедя.
Лев іспідлоба дивився, ведмідь же піднявся дибки,
А на кормі пірати зібрались – охоплені жахом,
Поряд з керманичем стали розважним, зі страху безсилі.
50На верховоду раптово наскочив Діоніс, а решта
Кинулась геть із човна, від страшної тікаючи долі –
В море пірнули божисте, набувши подоби дельфінів.
Лиш над керманичем змилувавсь бог і йому не зашкодив,
Щастя йому дарував і слово до нього промовив:
55«Зовсім не бійся, побожний, ти серцю моєму став милий.
Я ж бо Діоніс гучний, що мати мене породила –
Кадмова донька Семела, із Зевсом в коханні зійшовшись.»
Радуйся, сину Семели! Той, хто тебе забуде,
Ладити пісню солодку ніколи вже більше не зможе.

Листи вже не дійдуть до свого адресата,
Опалюєм конвертами повалені доми.
Твоя душа водночас бідна і багата.
Не вимагай нічого, просто заслужи.

Ти так хотів війни? Та ж ти її отримав!
Воюй з самим собою досхочу.
І сум чомусь щосил дверима гримав,
Бо глузд рубав іще зелену алечу.

Підкручу гучність власної свободи,
І водночас під класику цілую тишину.
Вмощуся між дахами, замовляючи погоду,
Бо лише вітер вірить у дешеву правоту.

художній переклад
із Анни Ахматової

***

Все обіцяло - бути вдвох:
Край неба, тьмавий і черлений,
Погідне сниво під Різдво,
Стодзвонний вітер Пасхи - в вени.

Й багрянолозий виноград,
І водограєві канкани,
І пара бабок - сіли в ряд
На ржі чавунного паркану.

І я повірити змогла,
Що друга любого побачу,
Коли між горами ішла
По крем"яній стежі гарячій.

2011


***

Всё обещало мне его:
Край неба, тусклый и червонный,
И милый сон под Рождество,
И Пасхи ветер многозвонный.

И прутья красные лозы,
и парковые водопады,
И две большие стрекозы
На ржавом чугуне ограды.

И я не верить не могла,
Что будет дружен он со мною,
Когда по горным склонам шла
Горячей каменной тропою.

1916

Художній переклад
із Анни Ахматової


***

Ти, мов янгол, що побрижив воду,
Зазирнув углиб моїх очей.
Повернув і силу, і свободу.
Обідець поніс у млу ночей.

Вже мої рум"янці млосні, спечні
Згасли від сумливих молитов.
Та у пам"яті лишаються хуртечі
Днів лютневих, дзвін моїх заков.



***

Словно ангел, возмутивший воду,
Ты взглянул тогда в мое лицо,
Возвратил и силу и свободу,
А на память чуда взял кольцо.

Мой румянец жаркий и недужный
Стерла богомольная печаль.
Памятным мне будет месяц вьюжный,
Северный встревоженный февраль.



------------------------------------------------------
* каблучка, обідець...
с. 653 Словника синонімів української мови.

Україно - Батьківщино,
Моя ти єдина,
Незрадлива, найрідніша,
Красива й мрійлива.

Радію я деревам
І квітам на землі,
Я рада, що вродилась
На цій святій землі.

***
2010 р.

Прощальним тужінням птахів стихли передзвони осені
гуляйко вітер пустими ланами
шугає над лісом що вже дрімає
зітхнули дерева на Підгаеччині
морозяним скрипом відкрилила двері Зима
перші сніжинки кружляють у веселому танку
з ними бачу сестричку з дІтьми
пестять мое серденько їх посмішки щастя
своею красою - наші перлинки любомилІ чарівнІ.
2011р.

Заиграл солнца луч игривый.
- О, мой ангел, мой милый!
- Шептали ее горячие губы.
В тишине блаженства пристань чистых сердец.
Радость уюта семейного, та небесная гавань,
Которая наполняет жизнь Божественной волною счастья.
Когда горят неугасимой любовью сердца,
В них Царство Небесное -
Мир, Любовь, Покой, Совершенство и Гармония.
2011г.

Гарна дівка чорноброва,
Та отруйна твоя мова.
Довгі коси, ясні очі...
Нащо ти в ток-шоу сидиш щоночі?!

2011

Сімнадцять рочків навесні,
Жениться вже не зможеш ти...
Верховна ж Рада на сторожі,
Недарма платимо їм гроші...

2011

Люстерко тріснуло, а ти
не бачиш і підводиш очі.
У тебе біль від самоти
і щось лихе сьогодні смокче.
У тебе серце на межі
вікна і сивої бруківки.
Хто і кого тут пережив?
І хто упав коли? І звідки?
Ти маєш тисячу причин
Дожити до Різдва… і літа.
Але душі життя по чім
ніхто не знає… Гасне світло…

Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому:
“Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно даний морю”.
Не говорив:
“Заздрить Кара-Даг однолітку своєму.
Ще б пак:
Гасать наввипередки з вітром,
Сміятись з чайками
І кораблі, наче дітей, чукикать...
А що йому?
Пильнувати пустотливе море,
Аби в скажених своїх грищах
Воно не вистрибнуло в безвість?
Чи памятає Кара-Даг,
Коли й од кого одержав той наказ?
Як легко все ж
Із вартового перерости в невільника...”
Я сина вчив мовчати біля моря.
Спраглими губами
Перехилявсь до моря Кара-Даг.

ти мені сто років не писав,
намалюй хоч найдрібніші літерки.
висип їх в осінній сивий сад,
там сьогодні знов напрочуд вітряно.

не імейлом, і не поштарем
передай: "живий, та заклопотаний".
вітер неодмінно підбере -
він такі листи відносить сотнями.

я у вітру тисяча одна,
що чекає голосу з минулого
аж донині...
ще й горня без дна,
так йому кавова гуща муляла.

У місті, де всі дні були як урочисті, –
Ти зорі натирав до блиску ув очах,
Купав мене у місячному листі,
І вигрівав ковтками молока.

У тому місті сліз ще ти мене любив,
Де радість розтеклася по щоках, -
Ідеш в мені, як чорний пілігрим,
Крізь час і схлип ковтками молока…

У тому місті сон ходив коло вікон.
Та сон тоді ще нас не лоскотав,
Бо ти мене любив, бо бились в унісон
Дві наші тіні в коловерті трав.

У місті, де сльоза іде як та гроза,
Не зупинить…І важко вже дивиться…
На місто те, де ти любив, але не взяв, –
Бо там уже давно нема нам більше місця.

Не дочекатись весни.
Дім один одному ми…
З вітром в маленькім
Вікні,
Світлом на білій сосні,
Білим твоїм чолом,
Святом
За круглим столом.

Світ ще не знає про нас.
Острів наш замело.
Студимо ми обережно
Кров голубу небес.
Ти мене не питаєш,
З ким я була до тебе,
Із відчуттям,
Що до тебе,
Ніби мене й не було.

Я вже забула й те,
Як осипались клени…
Я не вдягла на лоба
Шовкову самоту.
Світ бо не знає рук,
Що пригорнув ти до мене, –
Стомлених і печальних,
Що відведуть
Пустоту.

Світ золотим обманом
Тулиться до повік.
Час – не вода, коханий,
Час – це любов.
Та знов –
(Світ бо не знає талану
Бути тобі за дружину) –
Світ зализує рани
І проливає кров.


Я на руках твоїх
Вперше спокійно засну.
І поведу тебе
В снах
у свою весну.
Світ наш з тобою останній,
Світ, де живе любов.
Ніч пливе у тумані
Привидом за Дніпром.

Світло на білій сосні
Падає на обличчя.
І відбиває сніг,
Що на поріг іде.
Тріщинки наших доль
Воском вінчають свічі.
Сніг розтає на долоні
І вимиває все –

Колір чужих очей,
Запах забутих рук.
А за вікном мете
Відголосок зими.
Світ не підставить плечей.
Світ, мов підбитий крук.
Світ бо не знає про те –

В ньому
є тільки ми.

І на кінчику крику ти будеш стрункий, наче біг –
Невимовного слова, що бродить спіралями серця
І розчісує час, як розлуки повільної сніг,
Як розлуки, що падає тихо на тепле люстерце,

Де побачиш мене. Але я уже буду – не я,
Заростаючи болем, тебе, як відточену голку,
Я вийматиму ніжно, звиваючись, ніби змія,
Але все це – повтори. Усе це, коханий, без толку

Я вийматиму знову. Вийматиму з себе життя,
І на рани незгойні я рухи пришию старанно,
Щоби болю не вміти відчути, а лише злиття
Із свободою в серці –
з вийманням тебе –
невблаганно.

Тобою, мій міраж, моя хронічна рано,
Спускаюсь вниз. Все нижче й нижче падаю.
І говорю собі безперестанно,
Немає де – крім рани – більше спати нам.

На цих висотах – холод, пустота.
Я у тобі, моя нестерпна рано,
Вся розчинилась, загубилась. Шестигранна
Твоя утроба. Схожа на крота

Вже я тепер. І рана, як нора,
Я в ній живу, і рию глибше, глибше.
І пальцями пишу незримі вірші
На стінах рани. Звичка, мов кора,

Старіє, обсипається і трухне.
І дощ іде, і кружеляє сніг.
І рана – довжиною з моїх ніг –
Ще довшою зробилася. І жухне

Те світло, що згори за мною пало,
Той сон, в якому небо розстеляла
В твоїм проваллі. Я росла, вростала
У глиб, доки на зріст увесь не стала.

Ти віддзеркалення, моя хронічна туго,
Наперсток мій гарячий, що вдягаю
На себе поступово; все минає –
Рожева й ножова твоя напруга…

Ти поклав передчасся на очі – й не бачиш мене –
Ти давно вже не бачиш мене, мов мене тут немає:
Ти сидиш і спиною – минаєш, минаєш, минаєш,
Проминання оце нас з тобою у час загребе.

А сьогодні компреси зі спирту – гарячі вужі –
Заповзають у рани – і язиками ворушать.
Та немає компресів на вирвану похапцем душу,
Безпорадні компреси для тих, хто уже – як чужі…

За вікном так невпинно – послухай – співають цикади.
В них є затишна ніч до співочого шляху вмирання.
Я змиваю з повік перламутровий відблиск світання,
І погладивши теплих вужів, – укладаюся спати.

Коли звужуються зіниці до крапок –
І світ – замикають в нулі,
Я не можу заснути, я дихаю
через
раз,
Я викручую пісню бентежну, що танцює в імлі,
Із губ твоїх, мушель, –
І б’є джерелом –
у час.

Коли ніч мої руки й мислі пускає на самоплин,
А земля надувається – кулькою –
ось-ось
зірветься,
Я до тебе б тулилась – але не знаходжу причин,
Щоби кинутись вслід – зірвавшись,
схопивши –
серцем.

І щоб глибоко впасти у тебе – на дно –
голови,
(Вже – може – мій вдих і видих для тебе
Нічого не значать)
Аби тільки тихо відчути,
відчути – як ми були –
краєчком відчути
і – майже нічого не бачить…
Аби прилетіти, де трепет тієї імли,
Що б’є джерелом,
Де я не радію й не плачу –
Туди, там де ти
б
невблаганно й нахабно
вуста мої
гіркими словами стулив…

У цей час мої губи – тремтливі –
напрочуд –

такі гарячі…

Обійти б…
Але – сходи, сходи…
Витікають – мов перші води.
Відлітають…
Гербарієм – не листами,
Не вустами…
Я спускаюсь до тебе вгору –
По стіні, що по коридору
Виростає розбитим люстром, –
По стіні, як по ложу Прокруста, –
Порозкидані кроків петарди,
Як розкинуті похапцем карти…
Скрипом (що зупиняє хід)
Обійти б цей важкий похід,
Але ніг тонкострунні клейноди
Вибивають чечітку на сходах…
З головою в весільних вінках
На чужих невагомих руках:
Крок наліво – і міцно б спала,
Крок направо – і засвистала б
Пташка, що стукотить –
Невинно.
Просто губ непротерті вітрини,
Просто руки – як постріли – в спину –
Розхитали мене на сходах,
Просто глибоко так не ходять…
Щоб триматися за перила –
(Я собі вже колись говорила!) –
Я із солі це свято місила
І лляним рушником накрила.
А як зійде – міситиму тісто.
На цих сходах – ні сісти, ні з їсти…
Не повернеш – бо далі – глиба,
Розмальована кров'ю риба…
Я у Бога тебе просила –
А чи – роз-рахува-ла – сили –
І очей, і ночей, і рук,
І тривожний, приглушений звук?
Б’ється так у порожній діжці,
Де так прісно, як першій книжці,
Як цілунку – що бризнув із вени,
Ще до того, як став зеленим,
Світ оцей, з висотою й падінням,
Світ, якого і половини,
І не вибачиш, не побачиш
І ніколи собі не пробачиш?
Коли сходи – вдихнуть – за плечима,
Коли двері до них – хтось відчинить –
На те світло, що в спину дише.

Я піду…
і нічого більше…