І немає такої пори, що прийшла б за тобою.
Що надихала б слів, відірвавшись від губ, ніби дим.
Що накрила б тебе чорним вітром… сухою листвою…
Що тебе б віднайшла й погасила. Але не за тим,

Аби руки шукали осердя, тримаючи нитку,
Розплітаючи серце навколо живої води.
Аби ти, ніби борошно біле, пройшла крізь те сито,
Що накрило тебе, як торнадо високий обрив.

І не має такої пори, що прийшла за любов’ю,
Є пора розливання і виходу із берегів.
Є пора, що приходить й відходить –
Навспак – за тобою,
Ніби дерево, що не рахує у розрізі кіл.

Посиджу на доріжку.
Сніжинки порахую. Сніжинки, що розтануть
На плечах у містах.
І чобітки на ніжки турботливо ти взуєш,
Затулиш віршам рани
У місячних очах.
Посиджу на доріжку. Посиджу скраю ліжка,
Пакуючи в валізи
Усе своє життя.
А ти мені вже й книжку наготував в дорогу,
Цікаву дуже книжку
З нестерпності життя.
Наллєш обом мадери із запахом прощання.
І сам Мілан Кундера
Вже не порадник нам.
Немов холодна безвість, його нестерпна легкість
І сонна невагомість,
Яку тобі віддам.
Посиджу на доріжку. І подивлюся в стелю,
Немов то через неї
Виходити мені.
Ще я твоя оселя. І ти моя оселя.
Немов гіперборейців,
Нас засипає сніг.

Пройти –
Тихіше за тишу, біліше за білу зиму.
Вночі колисати на грудях сповите життя.
Молитись хрестам міжвіконня.
Усе у нас добре, сину.
У нас із тобою є ТИ
Й – невідривно
Є – Я.

Заплющити очі – і снігом рости, і корою,
І слідом на небі, який залишає душа.
Не вір голосам, що ідуть, як вовки, за тобою,
Повір – що героїв
Не завжди уміють втішать.

Я вчила столичні вокзали, і довгі тунелі,
Валізи, набиті книжками
Блакитної крові,
І вікна чужі, і смугасті – у винайм –
Постелі,
І губ філіжанки розбиті,
Й волове – волові.

Я бачила сходи глибокі і дно, із якого,
Не кожен підніме себе,
Не кожен себе народить,
Коли над тобою –
Замість легких пологів –
Місяць затемнений
Сходить.

І думи невтішні пізно спочити ляжуть,
Припадуть, як листки до воріт,
Віщі сни…
«І що вона має?» - розсудливо подруги скажуть.

Я маю прихід –
Коли в дім забігає мій син.

Доки з тобою, але без віршів.
Доки ти спиш – я у мережі,
Ти ще не знаєш мої
«Поза межі»…
Доки ти рівно дишеш,
Доки твій сон у махровій одежі,
Доки летять, ніби видихи, гулі.
В темних кімнат затісні обійми –
З рухами чорної пантоміми…

Я, притуливши до вени риму,
Сни свої вийму.

Не розливаючи чай у піали,
Я покидала міські вокзали
Й перших снігів засилля.
І по слідах – курсивом –
Губи об небо гасила.
Поперед себе – молитви й валізи –
Рухався світ по рейках колізій…
Вистачить. Бізі.
Вирвавши з себе покинуте місто,
Асталавіста.
Слухала Ліста.
І натщесерце в кутку голосила,
Ніби весь світ у ту ніч замісила…

Як поділити сили,
Щоб ти – щасливий?

Доки з тобою, але без віршів, доки у тебе –
Як в Бога – вірю,
Перешиваючи саван ночі,
Думи – на очі…
По волосині твій сон плестиму, по волосині збиратиму,
Сину,
Все, що не можу і все, що зможу.
Ти такий схожий…
На все, що маю, і все, що мушу.

Схожий
На Душу.

Ти мене на всі руки чужі відпустив
Без адреси і місця знаходження.

І береза гортала листочками дим
Без початку й кінця. Хто кого тут залишив?
Хто кому алкогольні гріхи відпустив,
Хто до смерті кого заколише?

Що йому непристойне моє життя?
Розговівся. І стеля вищала…
А я слухала серцебиття
Із грудей чоловіка вищого.

Я пиріг святковий в ту ніч замісила
І розбитих віконниць закоханий бриз.
Танцювала. Ліпила. До ста лічила
Переселенську безликість валіз.

І зосталось мені по світу
Обійматися міцно з вітром.

Це не її зупинка. Вона іще буде чекати.
І відчинятиме вікна. І протиратиме очі.
А за вікном хлоп’ята – малі пустуни-аргонавти –
Мандрують по чорних калюжах,
Що снігом учора були.

У неї одна кофтина, кофтина – на всі паради,
І мрія одна. Про неї – мовчати лицем у стіну.
У неї мала дитина і ніде сховати правди.
І ніде сховати серця,
Хіба що в глибоку труну.

А небо таке гаряче, що грітися можна до ранку,
А небо таке маленьке, що облетиш за ніч.
У неї своя дорога між снігом і небом – на санках,
На санках пов’язаних знаків. І фото рідних облич.

Це не її зупинка. Вона іще може чекати.
Вона дозволяє вітру заходити до оселі…
У неї мала дитина і ніде правди сховати.
Вона підкидає душу і м’яко ще нею стелить…

Розкажи, як сховати лице, коли об нього розбилися зорі?
Коли на іншому боці серця –
Тебе – як блакитного загубленого кита –
Викидає море?
Коли в очах викривлюються параболи сліз,
Коли руки бігають по клавіатурі,
А хтось говорить:
«Що твоя писанина? Як кістка стоїть у горлі!» -
І змушує тіло, без того гнучке у руках обставин,
Дивитися значно нижче –
Ніж просто «вниз».

Я розтягую свої джгутові нерви,
Мов перед тим, як поміряти тиск,
І відчуваю, як мерехтить під повіками блиск,
І одягаю розбиті свої окуляри бездонні,
Аби у реальність три-де утекти – із безсоння –
Сховати свої чернетки – із життя узяті,
Узяті з гарячого нутра, ніби з небажаного зачаття,
І викинути на підлогу – брудну і чорну,
Немов прив’язати за лапу ворону.

Розкажи, як мені дихати, дихати димом і не задихатися?
Тільки – крізь всі образи прошу – поквапся!
Я буду йти по найвищій блакитній кроні…
Я безпритульність сховаю в гарячі долоні.
Я шануватиму матір свого чоловіка,
Я свою долю вестиму сама під лікті.
Ось тільки –
Тільки скажи мені,
Страво моя з базиліком, -
Хто мені лікар?!

Я погортаю нічку, вклею вирвану вітром сторінку,
Пригорнувши до серця дитинки тонку павутинку…
Як же бути очам, як повірити їм у рай?
Ти мене, базилік, не питай…

Усе, що у мене є, -
Ранки вівсяні й тягучі на дерев’яних ложках,
Кашель грудний, розпатланість,
Вікна з виглядом на своє серце.
У мене є інтермецо
І невигойна розпластаність
Тіні – в надбитім люстерці.

Лимонні краплі у сутінках –
Злизані із дитячої щічки.
У мене є іще нічка,
Ніби в руках синичка, -
Для недоторканих клавіш,
Для всього того, що уявиш.

Капці, серветки, плоди надкушені,
Краплі на шибах від пари кухонної,
Кроки моєї самотності сонної,
Сни перлітні і фарби згущені.
Дні, ніби коси, роз-пущені.

Усе, що у мене є, -
Вигляд на небо, рожеву безодню,
Вигляд на втрати гострі й висотні,
Вигляд – і видих – на світ, його світло,
Вигляд на те, що уже не розквітне.

Вулиці довгі. Дороги пізні.
Сум по собі, немов по вітчизні.
Руки, що несли любов над собою,
Час, що замерз ще тією зимою.
Очі байдужі, думи гостинні.
Все, що тримається на павутині.
Все, чого більше, ніж просто – людині.

Усе, що у мене є, -
Ти уже попросив
І підірвав, як атомну станцію.
У мене є ще мої голоси,
Від яких я тримаю дистанцію.
У мене є все –
На тебе так схожий син
і непристойно-скандальна
Репутація.

Репутація –
Схожа на ампутацію.

Він любив її.
А вона – розхлюпана, неозора,
Самотня й солона –
Схожа на Чорне море –
Із монетами, суднами, ланцюжками –
На дні,
Медузами і перлинами,
Із потопельниками, що зрослися із нею спинами.
Вона була, як висока хвиля
Із м’якого пінявого текстилю.

Вона була прихованим в шафі скелетом
І його амулетом.

Коли під язик вона клала місяць
Із потойбічним корінням –
У ньому ламались усі паралельні лінії
І він колихав її у сітках багряних,
Щоб гоїлись рани.
Болісно проростали із солі два темних тіла,
Клялися і розривались,
І без вогню горіли,
Зашиваючи світ у бурштинове коло безмежжя, –
Він тоді їй належав.

Одягнувшись у рану її гарячу,
Він багато для неї значив.

Вона виростала з піщинки і падала ницьо,
Ніби думала тільки сниться…
І на ранок об берег билась,
Ніби справді лиш снилась.
Вранці він збирав водорості й кидав монети,

Аби повертатись в її секрети,
Аби ловити високі хвилі…
І ненавидів своє безсилля.

Стільки просьб у любимих завжди!
У розлюбених просьб не буває.
Як я рада, що струмінь води
Під прозорим льодком завмирає.
І я стану – Христос, поможи!-
На покрив цей, крихкий і світлий,
Ти ж листи мої збережи,
Аби нас розсудили діти.
Щоб чіткіш і ясніш
Ти виднівся їм, мудрий і гарний.
В біографї славній твоїй
Хіба ж можна лишать прогалини?
Надто солодко п’ється земне,
Затісні ж бо сіті любовні.
Хай згадають колись і мене
В твоїй книжці потомні.
І хто повість оту прочитав,
Хай собі усміхнеться лукаво...
Як любові й спокою не дав,
Наділи хоч гіркою славою.

--------------




Столько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.

И я стану — Христос, помоги!—
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,

Чтоб отчетливей и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питье,
Слишком плотны любовные сети
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети,

И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво...
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.

1913

Твої очі дівочі, твій усміх наче гріх, мені на душу ліг
Ти з’являлась щоночі, наче пісня шепочеш, забери мене
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Навіщо скільки думок и горювань, навіщо стільки бажань и почуттів
Я пам’ятаю якими ми були, та напевно не пам’ятаєш ти
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Ці слова не лікують, вони тугу трактують, тугу мого життя
Наче дві колії на розі дороги, наче весна після зими, наче ми
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би...


2011р.

Зимі ворота листопад,
немов сестрі, відкрив.
І в тихий у чеканні сад
гостинно запросив.

Кружляли в парі: листя й сніг.
Біліло ув очах.
І світ стелився їм до ніг,
а може, то - печаль?

Призупинивши танець свій,
промовила:"Пора.
А за прийом гостинний твій
я вдячна, як сестра".

Не відповів їй листопад,
йому забракло слів.
Бо зовсім він зимі не брат -
любив її, любив...

2007

Запах поцілунків - трунок,
тіла збудливий рисунок
й бажання нам замінить час,
ще крок - але між нами джаз...
Середину заповнює спокуса,
пристрасть в венах, в русі,
душить вогонь ласк,
Вибач - знов лунає джаз.
Тепер лиш спогади палають,
біжать в відверту путь,
катують кілометри нас,
А в вухах знову клятий джаз...

Промерзлий вітер
об нашу хвіртку — буц, буц...
Ах, не впустімо ж!

(хокку)
(12.2011)

І шато, як шатро, і нічні шепотіння, тінь
від руки чи від птахи, і трави густі, як коси…
Ти нечутно приходиш – ти тишу з собою носиш
як дитину, чи воду у глечику.
Знаєш, ті

переплутані станції, сплутані пальці, снива –
то з Його гобеленів нитки_як роки…
Ріки
не повернеш назад, як не пустиш Його руки…
Світла гривка на очі.
А очі – як дикі сливи.

Потім - арки, і лавки у храмах_німих_завжди,
дикий кріп, виноградове листя, червоне винце,
і мовчання густого налито по білі вінця,
і тримаєш в долонях тремтячу жагу води…

Вона шукала собі коханця,
Хоча коханою й так була -
Шукала вперто його на танцях,
В кафе і клубах, ша-ла-лу-ла...

Вона красива була, як мрія,
А ще активна і молода,
Та в голові в неї вітер віяв -
Аж дах зривало, шаб-да-бу-да...

Чим це закінчилось? Я не знаю.
Дізнаюсь, може, колись, але
Чому у грудях пече-палає
І, лиш згадаю, стає так зле?..


09.12.2011

Я з осені вийду у зжовклій тіарі
(Як Ною вдавалось знайти всім по парі? ...
І де той фарватер між «ліво» і «право»?)
Життя – розфарбовка. У когось яскрава,
У когось не вистачить фарби і хисту.
Зразок? Не до нього! І далі по змісту.
Комусь до лиця монохроми відверті,
Комусь до снаги змалювати і стерти.
Така от історія, любі малята.
Без винятку всім час відтоптує п’яти
(Хтось книжку з кінця полюбляє читати).
Вінок з акварелей плести б до нестями –
Виходить же гарно! Бувають і плями,
Та підретушуємо – так наче й треба.
Ми небо фарбуємо. В колольорі неба
Вбачаєм щось інше , наразі брудніше.
І в кутику хтось так розбірливо пише:
«Фарбуйте! Усі! Відганяйте журбу!»
- По кому то дзвін? Не по мені ж, мабу...

Умань 08.12.11

кидают косые взгляды
нам в спины тупым железом.
мы ищем себе отрады,
они же из кожи лезут,
чтоб только нам не малина,
чтоб только отбить охоту.
их постные злые мины
у нас вызывают рвоту
и дикое нежеланье
кориться тупым законам.
за облачной неба гранью
стоят наши терриконы,
где им ограничен доступ,
а нам пять минут до жизни,
где звездная наша россыпь
блестит мелодичным свистом.
нам есть где от них укрыться,
нам есть что им всем ответить.
в намереньях их нет смысла
среди наших мертвых петель.
вооружены свободой,
воспитаны побежденьем,
мы в грязные их болота
приходим как привиденья.
от этого и враждуем,
отсюда и эти взгляды.
оставьте в покое, люди.
от вас ничего не надо.

2011

Стор. кн. Малий мотлох-3 сАм видав 2011р.

* * *

Помолись за мене Богу, мамо.
Якщо знаєш як – я вже забув.
Розкажи, що каятись ще рано,
А народження своє я вже відбув.

Попроси не голосно, не слізно,
Просто пошепки, і десь не на виду́,
Щоби Господу не видалось, що пізно
Я колись до Нього сам прийду.

Поясни, що я вже у дорозі,
Тільки десь затримався в житті
Ненадовго, і вже десь невдовзі
Я в Святім з’явлю́ся обійсті.

Розкажи, що я вже вивчив мову,
Ту, з якою линуть до Небес,
Що вмиваю душу й з нею знову
Під Його впаду́ Всевишній перст.

Павло Гай-Нижник
9 грудня 2011 р.

истеря уходя
в отрыд

из-за тех
кто влаен и ввыт

и еще из-за тех
кто врыт

не жди что
они отпустят.

мы с тобой одной глины
устной.

выговаривать все
должны.

Голуби ховались на карнизах поверхів,
а знизу, верхи на коні
пливла поважна пані...незгадані
уривки листя,
як обломки щастя,
тали на гарячих каменях стіни...
Невинно бігли миті,
метушнею ситі,
грілись в променях війни,
у іграх тіней...Літо
покривалось потом,
що потім біг дощем в світи.
І місто бігло, гнало, десь туди,
де люди бачуть сни, посіяні
панянкою, що на коні,
де голуби ховались над карнизами стіни.
-------
Прозоре небо дірявили три зорі,
і десь вгорі,
у цьому морі,
Простори мрії хмарами творил гори...
І горе тому, хто говорить,
немов там магії нема...
Пітьма закутала системи,
де ми існуєм...й - дивина - проблеми
тікають в вени небуття,
всі схеми летять до чорта...
Й повітряним ескортом пірнаємо до казки дна.
Стіни буття руйнують тиші тонни,
де тільки тіні пошепки гомонять...
і зорі стогнуть -
ніч завершує життя.
-------
Місяця дочці приснилось сонце...
Наприкінці дощу, в пустій бляшанці,
народжувався танець...
Лопав панцир сірий
і зір вростав у вир той щирий.
Летів у вирій світла промінь,
розставляв акценти, коми
в домі монотону...залишав він спомин
вічний тих кількох хвилин,
коли дива зявлялись і зникали,
коли вся папороть цвіла,
коли ще пахло літом...
а зараз сліпить запах формаліну,
замість цвіту - бірки, ціни,
а диво десь в куточку лиже рани...
рано прокинулась донька зі сну -
безсоння тепер мучить місяцеву на світанні.

почати з осені, останнім журавлем
відправити вагання - крапка. ну ж бо.
одне малесеньке ціаністе «але»,
воно не боляче, воно лише ледь-ледь...
на брудершафт навиворіт - за дружбу!

не торгувалася, і випила до дна,
і вірила - зима не за горами.
і ти сподівано мене не здоганяв.
тоді щокою притулилась тінь до дня,
аби відчути, як маскує шрами.

ще не надихалась присутністю зими,
ще тільки білим світ благословлявся,
а ти прийшов до вічності за мить
і витяг ніч з порожньої суми,
щоби душа скотилася по пласі.

Суне час черепахою в черзі…
Ти за мною в тій черзі стоїш.
Підійшов кіт чужий і потерся,
Я пригладила шерсті розкІш.

Гарний кіт, а брудний! Ну, халепа:
Доторкнулась рукою щоки…
Ти смієшся так дзвінко й дотепно!
І - в кишені, шукати хустки.

Витер бруд на моєму обличчі,
Ледь торкаючись пальцями щік.
Ах, ця випадку ніжність, лишися!
Будь зі мною, хоч неподалік…

Посміхаючись, кинув: «Ця черга
Зрозуміє нас, мабуть, не так…»
Як приємно мені, як нестерпно
Бути в центрі уваги зівак!

Зрозуміють вони, як годиться –
Доторк, усміх, очей голубінь…
Це ж не їм, а мені буде сниться
Отой кіт, який сам по собі…

18.09.1998.

Я пам'ятник собі збудую з добрих діл,
І заберу з собою в Небеса.
Бо на землі стає все мотлохом старим,
А в небі завжди неземна краса.
Без добрих діл піднятися несила,
Бо віра - то крило лише одне.
А справа й віра вже надійні крила,
У Край небесний підіймуть мене.
І кожну справу, у вінок увиту,
Я вручу Тому, Хто мене чекає
(моє ім'я Він на долоні має),
Уже давно - від збудування світу.



грудень 2011 рік

Знов горить життєдайний вогонь.
Вибух -- батько світів невгамовних,
що стирає з натруджених скронь
цвіт дрібниць золотих і любовних.
Ще бодай кілька кроків, іще
трохи швидше, влучніше, щоб знову
міг полити гарячим дощем
світ обману й янтарну полову.
Не лякайся, бо лагідна сталь
на руках, чи в сплетіннях -- омана,
що лоскоче зрадливу печаль,
помирати ж ніколи не рано.
Нам надію вогонь дарував.
Знову танець свинцевий кружляє,
щоб Господь знов Петру наказав
пропустить відчайдухів до раю.
Розбиваючись в бризки об лід
нездоланної світобудови,
змиєм кров"ю безвиході слід,
щоб світанок яснішим був знову.
Тисячі ми голів і долонь
склали юних безмежних жертовних.
Й знову бунт -- життєдайний вогонь,
вибух -- батько світів невгамовних.

Переситившись щастям незміряних міст,
світле пиво виллєте рікою.
Світлим полум'ям тільки я радісну вість
запалю вам на страх і на долю.
Щоб в серцях не лунав надокучливий дзвін
про відсотки й укази незгасні,
до пляшок підливайте палючий бензин
та частуйте ним наших люб'язних.
Ти смієшся. Рука у багряній руці,
танець волі й ножів незрадливих
перемірює сходи й підвали оці,
вогняне підсолоджує пиво.
Я несміло спрямовую погляд за ним,
не лякайся - ціна невисока.
Де вогні криють лід, закривавлюють дим,
ожидайте мене, синьооку.

Заламываю книжные страницы,-хрустит переплет
Крошатся мои нервы в слабый утренний чай
Может, сегодня что то произойдет,
Но для меня останется «невзначай».
Соседские ссоры за стенкой, споры и крик.
Бьется посуда, бьется сердце, я слышу
Из нашей квартиры...
Остановился миг.
Ты помнишь, ты помнишь наше, НАШЕ, малыш?
Это было похоже на цветение вишен –
Облетая, белые лепестки покрывали землю собой,
Посыпали голову пеплом, не находили покоя...
Наше осталось светлым. Там, за темной чертой.

Двое идут пешком, идут никуда не спеша,
Ночь похожа на корм, которым покормят птиц,
Споющих к утру рассвет. А сейчас она хороша.
Он сорвет ей цветок, она не опустит ресницы,
Лето, было тепло. Сколько там общих лет?
К осени с холодом – страх, первые капли дождя,
Поезд покинул вокзал, а я сжимаю билет,
Вру и себе и другим, и ухожу уходя.
Если вернусь на перрон, то только в забывшихся снах
Боль – широкий зрачек, предчуствие – рушится мир.
И столько теперь всего разложено на весах,
в вихре слились очертания крыш, ступенек, квартир...

Відчиніть мені темницю,
Подаруйте світло дня,
Карооку молодицю,
Чорногривого коня.
Дайте раз по синім полю
Проскакати на коні,
На життя своє і волю,
На побічну мовби долю,
Ближче глянути мені.

Із дощок напівзогнилих
Дайте човника мені
Із розтріпаним вітрилом
У стихії грозяній.
Я тоді полину морем
Безтурботно і один,
Розгуляюсь на просторі
І потішусь в буйнім спорі
З хіттю дикою пучин.

Дайте ще палац високий,
Навкруги високий сад,
Щоб в тіні його широкій
Зрів янтарний виноград.
Щоб дзюрчав фонтан без краю,
Мармуровим залом плив,
І мене б у мріях раю
Орошав своїм звичаєм,
Усипляв і знов будив…

08.12.11

бачиш - золотаві куполи
передзвонів голосиста віхола
ти забув усі волхвів дари
та очей святих росу горіхову

день почнеться рано на зорі
на зорі забудеться й згадається
як волошку голубу зустрів
як тривожив сутінки гітарою

сиротою рідна сторона
згадується мова перелесника
і в усіх дзеркалах днів вона
спогадами - яничари-вершники

до порогу –вишитий рушник
стелить мати і чекає сина
винами з чужої сторони
кров розлуки крапає полином

запеклось виною на устах
голуба волошка переможена
дім казенний – чорна борозна
оленятко німоти стриножене

кавовим осадом ніч розійшлася,
десь серед поглядів, серед вистав,
тихо герої губились по трасах
зрадженим поспіхом вітру без справ...

щойно світанок, стривожений сонцем,
танув на скронях фарбованих днів,
пальці торкались до мого волосся,
наче уперше... як вересень мрій

будуть гойдати словами секунди,
ті, що так довго не мали адрес,
вулиці, спогади, джазові будди...
в обрисах тануть ранкових чудес

Наче смерть, ця холодна байдужість її,
Бездиханні упали в гаю солов`ї…
Та страждання і муки я благословляю –
З них поезії перли зродились мої.

4.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Накадило, ой, кадило обер-ворожнечу
над "нудотністю", що вчиться. Ледь не маніфест!
Лейб-знавець вважатиме її за порожнечу,
мабуть, розглядатиме з позиції "ост-вест".

Заслане в заслання кредо пустку порожнечі
витримає з гідністю (йому це до снаги).
Адже там, їй-Богу, смерть усякій ворожнечі!
Завтра це не пустка - це обжиті береги.


8.12.2011

У душ є безліч публічних масок,
Лише сміливий шукає справжність.
Юнацькі мрії доводять часом:
Блукати треба! Шукаєш — знайдеш!
Люблю любити людей за настрій,
Емоцій тонни ламають простір.
Не знаю, де він — таємний острів,
Омитий сльозами людського щастя.
Мабуть, то дивно, коли зненацька
У когось раптом спадає маска.

Приємно й тепло, коли з тобою
Римують радість і в ритмі світла
Останній колір в сумній палітрі,
Розчинять в сонці, відпустять з вітром!
Есеї раптом живими стануть,
Картини врешті відчують дотик.
Туман розсіє понад містами
Орнамент дивний із прагнень сотень.
Радійте митям, їх так багато!
Охоче сяйте вогнем невмирущим.
Вдихайте справжність на повну душу
І кожен ранок хай буде святом...


07/12/2011

город в музыке и проспектах,
греет пальцы на облаках,
будет утро шуметь от бега
и чудачить под ветра взмах,
побледнеет рассвет несмело,
под будильник сорвется сон,
в джезве нотами как в апреле
танец гущи кофейным днем.
улыбнется мне тихо после,
нежно скажет: "малыш, привет!
вот скучаю нескромно-звездно
поцелуйно, как ночи след..."
2011

я не писатиму тобі палких присвят
в яких піаряться гламурні охи-ахи
навіщо нам без племені та даху
тупий безперспективний маскарад

ти вір у те про що тобі кажу
замовчане вкради до серця пазлом
між нами – світло а не біла заздрість
і для інтриги трішки куражу

я не писатиму тобі – німі слова
ми відчуваємо безслівно і безмежно
на рівні алогічних узалежнень
у паралельних вимірах тривань

від тебе пахне сонцем,любистком і спокоєм
і для мене за щастя цитувати тобі Тополю.
*я каждый день молюсь за тебя дорогами,
посыпая их порохом,пеплом и алкоголем*
я розвішала твої фотокартки по стінах
без підписів і без рамок (тепер ними забите горище).
*я буду идти к тебе по жарким углям без ботинок,
чтобы умыться огнем и стать для тебя еще чище.*
я відкрию для тебе таємні секрети й ворота,
заміню всі вогні світлофорів лише на зелений.
*я буду любить тебя и окружать заботой,
я начну для тебя войну,если хочешь побыть Еленой..*
я навчу тебе здатності бачити правду у вікнах,
триматиму міцно за руку, допоки залишиться сила.
*я буду шептать твое имя пока голос совсем не утихнет
вместе с больным моим сердцем,которое ты приручила...*
2011

Як голічЕрва
втомлене "сьогодні"
почине у долині -
молочним шляхом
скрАдеться
навшпиньках
"завтра-нині"...

2011 рік

З Анни Ахматової


Сотні просьб у коханих одвік!
З губ розлюблених просьб не лунає.
Як утішно: вода жвавих рік
Під припоєм блідим завмирає.

І я стану – Христос поможи! -
На цей покрив – ламкий, наче згадки.
Ти листи всі мої збережи.
Хай по них нас розсудять нащадки.

Щоб так чітко ти з хвиль виринав,
Як тепер – відчайдушним і смілим.
У життєписі посеред назв
Не годиться лишати пробілів.

Пресолодкий житечний напій.
Преміцні твоїх любощів сіті.
Хай про погляд промовистий мій
Прочитають в підручнику діти.

Я у сітях сумлива, без прав…
Хай вони посміхнуться лукаво.
Супокою й кохання не дав,
Подаруй хоча б славу гіркаву.


2011


***

Столько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.

И я стану — Христос, помоги!—
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,

Чтоб отчетливей и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питье,
Слишком плотны любовные сети
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети,

И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво...
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.

1913

Поезію видно із перших рядків,
людину - із перших кроків.
А решта - то так, римування складів
під вигаданий неспокій.

Бо завжди знайдуться і ручка й папір,
у когось підглянуті фрази.
Я легко створила б який-небудь вірш.
Я хочу створити справжній.

2011

...І чим тепер заповнити
цю паузу? -
бо довга як сльота,
аж холодно в душі.
І туляться до вуст
слова несказані,
є подорожники між ними,
є мечі.

Я виберу якісь,
на мить вагаючись:
чи, справді, так і треба?
правильно чиню?
Спасибі долі
за неждану паузу,
ще на одну помилку
менше я зроблю.

2011

Відітхнули стіни:
                          слава Богу!
Породілля стогне в подушках.
Хай засне, намучилась небога:
Перший раз наука затяжка.

А чи буде другий – невідомо.
Не спасла Пречиста вояка, –
Розчинився в мороці густому.
Залишив на згадку дітвака.

От і втіху маєш, чорноброва,
Бо життя муруге та німе.
Не почуєш лагідного слова
І за сина дяки не приймеш...

О, коли про війни вже забудуть?!
Повитуха торга за плече.
Немовля, що тихо смокче груди,
Любомиром ніжно наречеш.

1996

Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.

Странно и страстно мечется взор,
Вдруг углядевши дивный узор
Сребряных нитей, мерцающих троп,
Капелек цвета грез или снов
В нежных объятьях томных тонов,
Сердце влекущих снова и вновь
В тот первозданный мыслей поток
Что задевает струны души,
Восклицающих телу вдруг –
«Стой! Не дыши!»
И пульс, достигая горных вершин
Вдруг замерев, побудет в тиши, -
Лишь на мгновенье, и с места галопом
В коже жаркими волнами…. Что-то
Взору никак не дает оторваться,
Никак невозможно не волноваться
От странной игры желаний и света
Когда летний теплый ласковый дождь
Создаст бриллианты средь девичьих волос…

12.2011р.

Новый год у ворот - праздник волшебства.
Пылают в душах друзей Живые пламена -
Взаимопонимание, жгучее, эмоционально-страстное,
И сливаются влюбленные - Радость Единого торжества!
2011г.

Жердини дівочих фігурок,
пластмасові стегна і груди:
білизна така недоречна,
коли за вітриною – сніг…
Дрижать манекени без хутра,
й хутром не зігріються люди,
коли розтинає картеччю
повітря морозний батіг.

Гарячими почуттями
труба під будинком прорветься…
За ніч жеребець ожеледиці
протопче копитцями лід.
Хтось завтра впаде у безтямі,
когось це «лоша» не торкнеться,
а хтось на світанку повернеться,
і кине безпечно: «Привіт!»…

Проспект під носками модельними,
і зашпори в пальцях асфальту…
Дорога – в костюмі сніжинки,
що ожеледь шиє сама…
А ми почуттями хурделимо,
трубою рвемося завзято!..
Із неї вистрілюють бризки!..

…А кажуть, що - люта зима…


15.12.2009.

О серце віще – болем знов заний,
Бо погляд твій задумливо-сумний.
Іскринку=веселинку кину в вічі –
Хай сонцем сяє обрій весняний!

З.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Час просто минає. Стікає по склу.
Сповзає, мов ковдра, ковтаючи крики.
Згорає в долонях, згортає тепло,
І тоне в минулім, бездонно великім.

Час просто тікає від нас і без нас.
Зав’язує вузлики нервам і венам.
Ховає у зморшках надломлений шанс,
Зливає бажання і роки проблемам.

Час просто зникає. Мов цукор чи лід
У склянці окропу. Як тінь серед ночі.
Копитом вдаряє у зранені дні,
Оті, що лишитися з нами охочі.

Час вітром відносить надій ореол,
Лишаючи присмак… Коньяк? Валідол…


06.12.11

говорят, у нас минус какие-то пять,
снег танцует, гуляка, и скользко... опять
телефон... по бульварам и скверам
разгулялась зима в атмосферах.

говорят, перемелется - будет мука
и развеется ветром скитаний... не там
мысль шумела... и кажется, с нами
будет всё за порогами знаний.

говорят, завтра снег непременно взаймы
одолжит у весны пару дней... только мы
улыбаемся вместе, огни фонарей
засыпают под белой вуалью из дней.

говорят, что улыбку нельзя не поймать,
там где искренне дарят... и пусть минус пять,
и вальсировать смело по льду, мотыльком
разгоняя "всё сложно", "навзрыд", "на потом"

Ти зрозумієш - літо не зима,
Вже котрий день тепла не фіксували.
І знову поміж нами ті вокзали.
Нічого не кажи. Міркуй сама.
Холодний вітер розкида дими.
І ми з тобою наче рикошетом, -
Летим у різні боки. Спів дуетом?
Ні нам не чути й посеред зими,
І в травні, серед літа, й восени.
Вже котрий день любов ми поховали.
І опустіли в парку п’єдестали.
Намріяні. Шепочуть ясени,
Мов літні та досвідчені мужі
Під крилами вітрів у безнадії,
Бо свідками були, як наші мрії
Розбились об каміння на Ужі.
Ти зрозумієш – зими, ох і злі,
Коли самотність виїсть до останку.
Коли тепло в розхристану альтанку
Не завітає, здавши вензелі.