А стелиться чомусь не завжди м'яко,
не завжди спиться солодко чомусь...
І застигає туга в серці вклякло -
Я винна щось собі, а чи комусь?

Перебираю пам'ять по зернині,
рахую кількість безпричинних зрад*,
чи то мені лише здається нині -
причин нема... Вернутися б назад

переписати долю, поміняти.
М'якеньке ложе вимостити їй,
де б не було журби, зітхань, утрати
себе в собі... Змінити хід подій...

Та серця раптом озоветься голос -
Від себе не тікай, це - ти. Це - ти!
Зерно життя складається у колос,
а в центрі серця - сплетені світи.

Я народилась
в далекій Волині,
Тепер проживаю
в Яготині.
У серці у мене
дві Батьківщини
І кожна по-своєму
рідна мені.

Там – я зростала,
до школи ходила,
Тут – народились
дівчатка мої,
Там – мені Мавка
пісні дарувала,
Тут – щебетали
доні мені.

Я вміло у серці
своїм поєднала
Дрімучість лісів
і блакитність озер.
Дві Батьківщини
в душі є у мене,
Котра рідніша –
не знаю тепер.

***
Ще цвітуть гикавка і пасльон
і непомітна в траві галінсога
мабуть для рими згадався Війон
що так незвично носив в собі бога
мабуть він Бога бачив як я
в обличчі трави ув опалім листі....
креше вітер вогні у місті
крижаніє Дніпро в своїм ложі...
ми так неможливо близькі і схожі
віднесені у просторі і часі
усамітнені перехожі
*

Не будь рабом ні кривди, ні брехні.
Нехай тобою не керує настрій.
Не будь рабом чиєїсь маячні,
І наче раб, не прислуговуй – власній.

І шлунку повсякчас не догоджай,
Найниціші – раби свойого шлунку.
На шепіт самолюбства не зважай
І ревнощів не пий гіркого трунку.

Скуштуєш раз – і вже навіки раб.
Рябіє світ продажними рабами.
А ти не будь рабом ні схиб, ні зваб
І не торгуй святими почуттями.

Дороги і суми рабом не будь.
Не будь рабом безсилля й безнадії.
Не дай, ще чистій, совісті заснуть,
Засне – тобою зло заволодіє.

Об землю лихом бий і бий чолом,
Та не ламай об сумнів правди стрижень.
…Ніхто не назива мене рабом,
Чому ж душа втомилась од принижень?

2004 (2011)

Присипане корицею,
надмірністю дещиць.
Зкинуте разом з полицею,
візерунком з-під холодних спиць

Слово-саджанець потрапило в поганий ґрунт,
затерпле і несказане. Слово намір.
Без дій. Гливкість характерна. Тут
будильник не дзвенить, ще до сих пір,
а хоч би трохи догори щоб нижче бруд...

і щоб без таємниць,
щоб не прикрите плащаницею,
щоб день настав і долілиць упало все прив'язане,
й душа наповнилась з торицею.

30-8-11

Суміш диму, думок і дива.
Літо в ірій летить вітрами.
Синім смутком падає слива.
Що ж ти, осене, робиш із нами?

Божа птаха крилом майнула.
Горобці позлітались на сповідь.
Гілку яблуня в тяжі прогнула.
Рік новий - чи життя оновить?

Пісня стишена, мрія забута.
Стежка, що заросла полинами.
В дощові постолята узута,
Що ж ти, осене, робиш із нами?

Сонце втомлено голову хилить
На ніким не палене листя.
Ще мені не бракує сили,
Але десь я уже - колишня.

Затяжними дощами скрадається,
Холодам відчиняє брами.
Обрій повниться передчуттям...
Що ж ти, осене, робиш із нами?

14. 09. 2011

Цей страх передранішній в’яже мене, наче сіть,
і не утекти, і нема кого поруч обняти.
Ще тінь, до стіни прихилившись, навшпиньках стоїть,
хоч той, що приходив – давно за порогом кімнати.

Вже вкотре до мене являється він іздалі,
здогадуюсь, хто він, та глянуть - відваги замало.
Лиш чую легенький цілунок його на чолі,
і як мої руки ховає він під покривало.

І ще відчуваю я погляд його - не з очей,
а звідкись звисока, далеко з-над даху будинку.
Він так проникає, він так невимовно пече,
пече, наче сором його непрощенного вчинку.

А потім паду із півсну, мов зірвавшись із круч,
і страх цей терплю, мов за щось недозволене плату.
І тихо шепочу: "Не мучся, не мучся, не муч...
Я виріс уже і давно вже простив тебе, тату..."

2009

Десь по чужинах наблукавшись до знемоги,
волхви вернулись на поклін селу,
щоб українську винайти дорогу
та українську часову шкалу.
Що ж, хай завмруть, немов хорти у стойці,
над кожним паростком, який без них воскрес!
Хай на церквах півмісяць хоч на сонце
замінять, щоб таки просяяв хрест!
Хай заболять голодомором й голокостом!
Хай пошукають іскру у золі!
Як ця земля порушеним колгоспам,
премудрі завинили цій землі...
Хай трудяться, зневаживши погрози,
поки відродять те, що винищив мороз, -
метафори на всі метаморфози,
анафори до всіх анаморфоз.
Може, й не зайво мліти будуть "діти літ" -
оживлять простір, зрушать мертвий час?
Може, іще таки ці книжники-будителі,
хоч якось-чимось, та й здивують нас?
"Старійшини! За мрію перемоги
все вам пробачимо, розтрачене дарма,
аби на чисту знов ступити нам дорогу,
на котрій точки неповернення нема!"

2010р.

Знервовані, спокійні,
Купці та продавці, -
Мандруємо постійно
Світами навманці.
Забуті та відомі
Дороги і стежки
Вертають нас додому,
А часом – навпаки.
Від щастя до напасті,
Від світла до пітьми, -
Пройти і не упасти
Стараємося ми.
Між радістю і горем
Із піснею й без слів, -
Згораємо, мов зорі,
Нерідко без слідів.
Негарні і красиві,
Великі та малі, -
Бідуємо, щасливі,
Ми вічно на землі.

Годинник спинився, розсипались квіти,
Душа розривається, хоче тепла,
Та лід твого серця вже не розтопити.
Як шкода, що ти не така, як була.

Які сніговії тебе осипають?
Які чорні хмари наносять сніги?
Які тепер друзі тебе зустрічають?
Як себе поводять твої вороги?

Яка тепла течія зможе зігріти
Кришталь твого серця? Холодний кришталь.
Та... час зупинився, розсипались квіти,
Розбилося серце. Душа вбита. Жаль...

Надії – огризок окрайця.
Сліпма балансую над краєм.
Світ – пустка. Хоч неба хапайся…
…Вхопилась. Тримає.

Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
"Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
із такими сусідами приходиться бути донором -
"Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
"Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

травень, 2011

Є така книга, в кожного своя.
На сторінаках якої звичайною ручкою писати не можна.
На полицях книгарень таких не знайдеш.
Не звантажиш електронний варіант в мережі.

Її називають книга життя.
І кожна подія, всі наші слова та вчинки,
Все, що не зробиш, куди не підеш зберігається там навіки і довше.

Я бачив примірники всякі -
Тоненькі гламурні,старі монотонні, міцні й грізні,
Пусті в обкадинці залізній й просто ніякі від болі чи страху.

Тримав я в руках і книгу невдахи.
Там кожна історія ним недописана.
Там лінь і гріх і я не скажу чиш все закінчиться.

Захоплююсь я такими книжками, котрі пишуться й досі, хоч їх автори давно вже не знами.
Закохуюсь в книгу з пустими рядками.

14.09.2011

чш

***
жоден шлях прокладений на Землі
не приведе до вас...
дивлюся на птахів
дивлюся на хмари
запам”ятовую шляхи Неба
*

Руйнуєш світ, руйнуєш цілий світ!
Затулю вуха і заплющу очі –
Не хочу чути, бачити не хочу,
Як плаче-облітає білий цвіт –
Руїна – світ...
Ніколи не повернуся туди,
Зруйнованого світу королева,
Ще не такі ламалися дерева,
Ще не такі стиралися сліди…
Ідеш – іди.

Нескорена, нездолана, невбита,

притлумлена, понівечена вщерть,

розхристана, просвічена, як сито

прозора і примарна ніби смерть.

Така ж, як смерть холодна й невблаганна,

нечаста гостя , зайда серед зайд,

сліпа й кульгава, бідна, безталанна,

життя гравцями загнана в офсайд.

Тобі немає місця в лоні долі -

людської правди вирвана струна...

Без тебе світ - що прісний хліб, то солі

на рани сип, щоб виїла вона

для тебе місце у німому серці,

у воду сип, що у очах бринить...

Ретельно замуровані бо дверці

в тюрму душі, де янгол божий спить...

Збуди його, тобі бо ймення - совість,

бо ти його скалічене крило,

допоки править серцем випадковість -

до того часу балом править зло.

2011

* * *

У галасі юрби не чýтно Бога,
Не видно янголів і праведних шляхів,
Там в’ється блуд і пастками дорога,
Трясовина оман і манівців.

Отрутою обмащені вуста
Цілунками лукавих травлять душі,
Й принадно-лестно зраджують Христа
Порожнім дзвоном й зпоюють з калюжі

Хмельних із розуму. Жадоба
До слави п’яної та розблиску монет
Там править літургію і подоба
Тіней ширяє й божевілля злет.

Павло Гай-Нижник
10 серпня 2011 р.

НЕБО ТВОЇХ ОЧЕЙ

Кволі зорі мимоволі не тримались в небесах
І підступно оселялись в твоїх сяючих очах.
Там, під віями, як в хмарах, спить світанок із роси,
І народжує серпанок незбагненної краси.

У зіниць твоїх суцвітті, в блиску барв, в їх глибині,
Бог сховав таємні миті і бентежно-неземні
Водограї-почутті, де любов’ю пристасть грає,
Де спокуси вир буяє, а в нім – всесвіт мій втопає.

Потопає і втрачає часу плин, ночей і днин
В дивнім небі оченин, у яких сплели́сь в один
Світ тендітний сліз і гри, смутку, сміху й чарування,
Примхів зорь і залицяння, в очі – всяяні коханням.

Павло Гай-Нижник
8 серпня 2011 р.

РАНОК

Там, де небо до землі впадáє
Й від дошів схвильована вона
У його обійми лине...– розквітає
Вкотре незбагнéнна дивина.

Знов вмиваються росою юні зорі,
Заколихані у сонячних руках,
І розчісують хмаринки білочолі
Перше світло в дзéркалах-ставкáх.

Там із тéмряви народжується ранком
Оповитеє туманом немовля –
Новий день, що з зо́ряним світанком
Прокидається у співі солов’я.

В діамантах квітів засвітився
Небосхил. Він, зрóщений з ночéй,
Пестощами прóменів розлився
Щоб побачити красу твої́х очей.

Щоби з їхнього суцвіття увібрати
Барв в веселку й кольори у сни
І зірницям в небеса додати
Той серпанок з блиску та краси.

Павло Гай-Нижник
6 серпня 2011 р.

РОЗЛИЛИСЯ ФАРБИ, НАЧЕ КРОВ

Розлили́ся фарби, наче кров,
Плямами й нерівними стежкáми
На папері... Як й моя́ любов
Розтіклáся по мені струмками.

Запекли́ся змішані чуття,
Як в суцвітті кольоровім рани
Й розплескáлось барвами життя,
Й пензлем долі нарізає шрами

Там, так гли́боко, – в душі...
Той, хто рухає серцями,
Хто шляхи малює у тиші́
І розкраплює палітру між світами.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2011 р.

НА ЗУПИНЦІ

Ти стоїш одна (чи на одинці?),
Несміливо мрієш про любов
Й сподіваєшся, що раптом на зупинці
Між людей його зустрінеш знов.

Як стиснéться в клекотінні серце
В мить, коли він знову обіймé
І у твóї очі, як в люстерце,
Той жаданий погляд зазирне.

Як тоді… Закохано… Як жінці,
Від якої в серці стигне кров…
І всміхаєшся розгублено хмаринці,
Бо він досі так і не прийшов.

Ти стояла би, можливо, так ще довго
Й млосно тішилась у вимріянім сні,
Аж тут п’яний випадковий поштовх
Нагадав – не мар, минули тії дні.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2011 р

***
я
павутинка
що летить за вітром
листок
підхоплений його течією
радію рухові
*

Розвіяв би печаль оцю гірку
з гори у діл води стрімкої луком*,
але боюсь - в гірському потічку
твоє ім'я знов заіскриться звуком.

Розбив би відчай об залізо скель
клевцями** хвиль, що б'ють у ціль невпинно -
якби знаття, що божество морське
тебе не воскресить із шумовиння.

Спалив би горе в дикому вогні
горнил мартенів і горлянок домен,
коли б не страх, що в мертвому мені
він спопелить живий про тебе спомин.

2010

*лук - дуга (діал.)
**клевець - молоток (діал.)

В оркестрі сонця – срібні сурми ранку
З кларнетами й тромбонами злились,
А візерунки білого серпанку
Пливуть під ніжну музику увись.

В оркестрі сонця, в злагоді гармоній,
Немов струна, невидима є нить,
Що кличе мою душу до симфоній, –
Вона, як флейта сонячна, бринить.

В оркестрі сонця, в кожному акорді
Є незбагненна, вічна таїна.
Куди ж тепер сховатися негоді?
Цвіте у душах сонячна весна!

В оркестрі сонця забринять планети,
Лише б не пропустити той момент,
Коли зберуться разом всі поети , –
І з'явиться нежданно диригент.

В оркестрі сонця зріє грім овацій,
Мабуть, такого ще не чув ніхто,
І вихорем – фінал без варіацій,
Крізь душі до космічного плато...

В оркестрі сонця не шукай спокою,
І не чекай, бо там його нема,
До нього йдуть стежиною крутою,
Коли покличе голосна сурма.

В оркестрі сонця – радості по вінця,
І не зміліє синє джерело.
Невже гадаєте, що в нас провінція?
Не притупилось гостре чересло.

Донині з радістю і болем
Мій зір приваблюють поля
Тому, що маю я мозолі,
В яких спресована земля.
На долю скаржитись не варто,
Бо досі в рідній стороні
Між небесами і асфальтом
Я доживаю тихо дні.
Встаю із першою зорею
І сію, друже, вір не вір,
З долонь, пропахчених землею,
Як зерна, букви на папір…

залишили ескорт. мовчазні, наче їх охоронці,
небеса нависали, прогнувшись до сонця грудьми.
троє екс-президентів ішли до води проти сонця,
з трьох міцних цигарок говорили до неба дими

сіли поруч, і тіні повільні, мов нафтові плями,
розтікались удаль, лоскотали корчі й поплавці,
троє довгих вудилищ дивилися просто і прямо,
наче очі ракет, що наведені точно на ціль

риби чули їх пізню розмову. і падало листя,
їм хотілось мовчати й минати. і кожен це знав,
і вдавав, що сміється, хоч більше насправді молився,
бо вже осінь, а в неї для кожного свій трибунал

і хотілося статися чимось простим і зникомим,
доки тиха планета ще крутиться на олівці:
просто тінню метелика, що прилітає на спомин,
просто пам"яттю риби в остиглій осінній ріці

Сушив клітини Еталон...
Ржавів тим часом Термінатор.
Не залицяльник - Аполлон!
Закам'янів... Яка простата...

А так, бувало, надихав -
на еротичну прагнув гірку!
По-канцелярськи завжди дбав
у паспорті зробити дірку.

Тепер Чудовисько жінки
вважають за взірець фігури.
Не алкоголік! І чутки
розносять вісті "Від натури!"

І в'януть вуха (не завжди!)
І голос оха (не відразу...)
Туди-сюди, туди-сюди...
Забув. Якусь додать слід фразу.


14.09.2011

Жінка танцює – немов віддається,
А віддається – неначе танцює!..
Доля, мов кицька, улесливо треться -
Ще без образи і спогаду всує…

Шлях від порога — покірною свічкою:
Лиш побажай – і розтанули відстані…
Без заборон, забобонів і відчаю –
Зріють стосунки, стриножені піснею.

Ген, десь попереду – зморщечки - промені:
Крешуть, і крають,і нижуть на вістря…
Біль ще не вибродив брагою споминів,
Ще всі означення – безкомпромісні.

Власні й чужі «обіцянки-цяцянки»
Ще не розпались на цур’я і друзки…
Танцю безтямна наложниця-бранка
Вірить в кохання, родину і друзів!

Дай, Боже, сили усе це не втратить,
А зберегти і примножити з часом!
…Жінка закохана поглядом вабить –
Бавить дитя своє з іменем Щастя…


29.09.2009.

Помалу старію. Мені щось не сумно від цього.
Розмірений спокій моїм співрозмовником став.
А втілені мрії, зникаючи за перелогом,
Лишають на згадку перелік незроблених справ.
Помалу старію. На гамірних днів шарпанину
Дивлюся крізь пальці і осторонь наче стою.
Я маю надію відчути в людині – людину,
Нехай перевтомлену, але знайому, свою.
7.04.2011

Коли мені буде вісімдесят,
(Бабуня – яблуко печене),
Я так облечу, як осінній сад,
Затихну без туги і щему.
Я вже надивилась, я так нажилась
На білім, побіленім світі,
Я щось, та зробила,
А щось не змогла,
А щось відпустила за вітром.
На теплому сонці, немов уві сні,
Я спомином стану для плоду.
Дерева-бо білять лише навесні,
А осінь – пора для відходу.
26.04.2011

Глибокі подвір'я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жостку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився,

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам'ятаючи все, що з нею трапилося у липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння -
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,
з брамами зачиненими і нічними трамваями
є прихистком для нас усіх із нашими голосами,
є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,
яка вже стоїть і чекає за міською стіною.
Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,
тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,
чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,
всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,
всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,
всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,
всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,
всім вам теплої зими і тихого спокою.

Інею вам на дахах, сонця на гратах.
Гарячої вам зневаги і знання головного.
Народжуйте веселих дітей.
Помирайте в своїх кімнатах.
Кидайте це чортове місто.
Повертайтеся в нього.

Дощі, які ніколи не впадуть,
прикрасять квіти краплями роси -
на босі ноги сльози - не струси,
щоб не здійняти в серці каламуть.

Вітри, які спинились угорі,
прочинять вікна протягом рвучким -
злетять зі столу сотні вільних рим,
запахне димом: серпень догорів.

Зерно, яке ніколи не зійде,
у снах своїх квітує, променить,
наповнюючи змістом кожну мить,
несправжне щастя - вічне, молоде.

І тільки плач чаїний над Ужем*
поверне в яву, в зливи затяжні -
у віршах ти болітимеш мені,
немов троянди, зрізані ножем.




вересень 2011 р.

1.Вік свій міряю роками, і по бруку каблуками,
Цокаю наспівуючи я.
Та мені не одиноко,все моє милує око,
І співає тут душа моя.
Хай вірші й мелодії чудові, зазвучать для вас зі всіх боків,
Але самі ліпші гонорові, вам завжди дарує тільки Львів.
Приспів
Полину я, на крилах джазових пісень.
Тобою я, живу і радію кожен день.
Море пісень, розмови посмішки дівчат.
Все це мій Львів.І незабутній Львівський джаз
2.Я по Львову чемчикую, та по вуличках мандрую,
Пісеньки сладаю на ходу.
Сонечко мені сміється ,і чудовий день здається,
Я по місту радісно іду.
Парки і палаци поверхові,там на замку навіть вежа є.
Вулички чудові є у Львові , все хвилює серденько моє.
Приспів ( 2 рази)

Ми перейдемо, всі перешкоди, через вогонь і через воду.
Якщо хтось хоче нас розлучити, у них не вийде, в долі не
вийде .
І землетрус, і сильні грози, не становлять для нас загрози.
Наша любов – велика сила, вона дає нам крила.
Ми не маріонетки, ми можемо самі, керувати собою.
І ніякі таблетки мені не завадять, бути з тобою.
Не має сліз, не має болі, а тілька воля й море любові.
Серця не камінь, вони кохають, тепло і ласку відчувають.
Я не Ромео, ти – не Джульєта, сумного кінця в нас не буде.
І нами ніхто не скерує, ми не маріонетки, а люди.

(02.12.2009)

Перехрестя є у доріг,
є у променів, є у ліній.
Їх немає лише у рік -
дві зливаються у єдиній.

Ми - не ріки, тому і ти
не вагаючись перетнула.
Хоч і мимо могла пройти,
ти - крізь серце, неначе куля.

2009

18 вересня о 12.00, у Львові, у Конференц-залі Палацу Мистецтв - презентація поетично-кулінарного арт-буку "Лавандрин" Ганни Осадко та Олександри Шевченко (Ондо Лінде).
http://blog.i.ua/community/662/786001/
Ласкаво просимо!

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Озивається у мені
чорним яблуком ніч осіння,
ми - у серці її, на дні,
ми з тобою - її насіння.

Нас укрила мільйоном шуб
чорна м’якоть нічної злуди -
мовчки злизуємо із губ
ми її шоколадний пудинг.

Опівнічна оця хурма
достигає в гілках ебену
і, хтозна, може й ніч сама
одягла опанчу зелену.

2009

*Чорна сапота, або чорна хурма, чорне яблуко, шоколадний пудинг.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%91%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%8F_%D1%81%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%B0

На третій день життя дощу
його приреченість відчув –
хвилину годував мовчанням –
із потойбіччя гнав останньо
надривні втілення плачу.

Нірвана висохла на сіль –
розкришуй серце – світло сій.
Дахи роззеленілись міддю,
ржавіє літо і по віттю
іржа стікає, де усіх

збиратиме лелек весна
і небо видує сурмач –
віщун земного недокрів'я.
Прошитий спліном, дощезрів я,
мов тіло в землю – дощ приймав.

і засипав його теплом –
нехай всідає під крилом,
відклекотіле в далечіні.
Джерельне сонце в день осінній
по венах вітру потекло.

13 Вересня 2011

Дороги всі ведуть до Риму
і вас - поети одержимі
змете фальшивих слів орда...
Хто ж пройде по моїх слідах?

2011 рік

О, це материнство, настирне таке:
Торує стежину єдину.
Катає в асфальт, у бетоння рідке
Цнотливості очеретину.

А перемагати – природно цілком
(Та хто вам сказав, що це просто?).
Знайомства…розмови…вже чай захолов…
Обірвані бравурні тости…

Все перетерпіти – його віднайти
(хоч є небезпека помилок!).
«Ти – той, хто потрібен? А, може, не ти?...» -
І відповідь – ніби той вирок.

-Чому, - подивується вибору син, -
Чому саме він, а не інший?
Та він же мене на руках не носив,
І знати не знав тебе більше…

-Так вийшло, що поміж подій і пригод,-
Матуся усмішкою бризка, -
Серед велелюддя – його одного –
Обрала… старенька колиска!

28.06.2011.

Не обіцяй…
Обузою осіла
Осіння даль
І тиснява в трамваї
Перетече в огуду
Ця безкрая
Несамовита
Гордість і печаль

Яка сльота…
Зависло над юрбою
Медове «Так»
Із кошиком данешти
Прийде в твій дім
Цей вересень
Нарешті
Не обіцяти –
Це хороший знак

Якщо негода
Згодиться на змову
Я скину плащ
І сукню з крепдешину
Вдягну для тебе
Сонця половина
Засяє знову золотом…
Не плач.
7.09.2011

За мотивами...

Що може чоловік щасливий?
Він може все! І навіть більш!
Все неможливе – враз можливе!
Картина, серенада, вірш!

Дивитись в очі милій феї –
(У щасті всі стають… митці…)
Натхнення скільки! А ідеї!
Геракл й Орфей в однім лиці!

І сил неміряно – Сталоне!
Стіна надійна – бастіон!
І серце, що не охолоне!
І мудрий – наче Соломон!

Для Неї все – хоч місяць з неба!
Усі сузір’я і зірки!
І на руках – як є потреба,
Лише б – щокою до щоки…

З таким, повір, життя – як казка,
Назустріч мрії – до мети!
І неважливо, де та праска,
І хто прасує – він чи ти…

Ти пригорни – зроби щасливим,
Не залишай на самоті.
Дощ золотий – емоцій зливи!
А що ще вміють руки ті!..

13.09. 2011

На краківській площі ні круків, ні крику,
Хоча товариство й доволі статечне:
Крульова*-архаїка – мешканка Ринку,
Самотність і холод, і я, нетутешня.

У вітер я кутаюсь, наче у хустку, -
І він одчуває, що гості незвично,
Витрушую крихти з кишені – у пустку
(А був у кишені кренделик пшеничний).

І тут голуби і голубки – а звідки?! –
Мов мрії крилаті, приховані мислі –
Злетілись, моєї самотності свідки,
На крихти, розсипані площею міста.

Вже наче й не холодно, наче й не вітер.
Вписалась і я в архаїчне «сьогодні».
Все просто, й не варто про це говорити:
Розкриєш долоню – і ти не самотній.

08.09.2011.

13.09.2011

* * *

Розстелю́ тебе в травах я килимом,
Вітерцем навкруги обійму
І зігрію, мов сонце проміннями,
І у пестощах в небо здійму.
Пронесý між небес та зоріннями,
В дивоніжний туман обгорну
Й дощовими зцілую краплинами,
Щоб пізнала ти вічну весну.
Щоб розквітла ти й вкрилась перлинами
Чистих рос, щоб відчула красу
Того світу, куди тебе крилами
Я кохання свогó віднесý.

Павло Гай-Нижник
20 липня 2011 р.

СВІТАНОК ЙДЕ

Світанок йде. Відніється зарáння
Той час, як настає дізнáння,
Пора зізнань і покаяння,
Та мить, коли прийде пізнáння
Цілунка Бога і чекання
Мандрів в таємне задзеркалля,
А там – любов… чи покарання.

Павло Гай-Нижник
18 липня 2011 р.

Гей, колодязю,
світлий мій,
дідом чищений,
прадідом копаний,
ти напоєний соком землиці
й віками глибокими.
Це до тебе
ідуть,
як до рідного,
сироти,
що намучились тяжко
і встигли зневіритись.
Ми приносимо
– чуєш? –
у відрах-відеречках
до притихлих світлиць, –
безпісенні теперечки? –
цю водицю твою,
що прикрашена
зорями,
запиваємо ж нею –
і радість,
і горе ми,
й сиву тугу,
й біду,
що не звуться колишніми,
бо й тепер причаїлись –
ой-йой! –
поза вишнями...

Ой, колодязю ясний,
мій князю-володарю!
Чи довіку ти матимеш,
рідний,
господаря?
Хай же серце твого джерела
не замулиться,
наче батьку,
тобі
вся
вклоняється
вулиця...