Ти зрозумієш - літо не зима,
Вже котрий день тепла не фіксували.
І знову поміж нами ті вокзали.
Нічого не кажи. Міркуй сама.
Холодний вітер розкида дими.
І ми з тобою наче рикошетом, -
Летим у різні боки. Спів дуетом?
Ні нам не чути й посеред зими,
І в травні, серед літа, й восени.
Вже котрий день любов ми поховали.
І опустіли в парку п’єдестали.
Намріяні. Шепочуть ясени,
Мов літні та досвідчені мужі
Під крилами вітрів у безнадії,
Бо свідками були, як наші мрії
Розбились об каміння на Ужі.
Ти зрозумієш – зими, ох і злі,
Коли самотність виїсть до останку.
Коли тепло в розхристану альтанку
Не завітає, здавши вензелі.

У дворі машин, як гною, у вечірню пору.

На стоянку Гнат під'їхав, що з будинком поруч.

Місце тут знайти - раз плюнуть. Став хоч вже машину,

Але Гнат в житті рахує кожну копійчину.

Довго сторожа вмовляв той: - Виручи, як друга.

Потім буде могорич, та ще й плящина - друга.

Я віддячу, не обманю. Я не в тому віці.

Час від часу кинеш оком, чи стоїть на місці.

Сторож глянув на авто, а потім знов на Гната:

- Добре, став за сітку ззаду свого " агрегата ".

Цілий тиждень Гнат сміявсь зі сторожа - " балбеса ",

Доки якось не уздрів, що зняли всі колеса ...

Гнат одразу, звісно, в крик: - Ви гляньте, що ся діє!

В білий день у вас під носом все крадуть злодії!

Сторож хитро так всміхнувся і примружив око.

- Часом хочеться, як ліпше, а вилазить боком…

Ви нам пляшку обіцяли й могорич, мужчина,

Щоб дивитись час від часу, чи стоїть машина.

То навіщо і до чого ті дурні розмови?

Про колеса, точно знаю, в нас не було мови.

У маршрутці в трьох бабусь - дебати про культуру,-

Винен хто, що не читають вже літературу?

І театр наш буде, певно, скоро вже вмирати,

Лиш комп’ютер діти хочуть, різні ігри грати.

Хто ж тепер читати буде повість чи сонета,

Як воно сидить до ночі в різних інтернетах.

А Мишко і Юра поруч знай собі регочуть:

Ну чого старі іще тут від малечі хочуть?

Чують бабці поруч сміх і нумо в них питати:

- Що із класики скажіть, ви любите читати?

Юра глянув на Мишка, затим подумав трохи:

-Я читаю тільки те, що треба на уроки.

Люблю Лесю Українку і Шевченка дуже,

Ще Франка ціную трохи, інше все байдуже.

Тут озвалась інша пані з критикою Юри:

-Не цінує наша молодь справжній скарб культури!

-Непогано, ніби, хлопче, так, як ти говориш,

А скажи, які ж ти любиш їхні кращі твори?

Щось подумав хлопець трохи і сказав їм Юра:

-Я портрети їх ціную. Ті, що на купюрах...

2011

Захід багряний (мороз обіцяють на ранок).
В тиші завмерли навколо дороги й міста.
Падає зірка, свій вектор націливши в ґанок.
Темно у вікнах, бо хата давно вже пуста.
Місто в тумані, а смог на душі ще щільніше.
Час помолитись. Вже час. О, люди зневіри.
Гадки не мають. Все думають – буде пізніше
час для розплати. Та сурми вже чути в подвір’ї.
Страхи довічні в біблійних листах, як спокута,
Напрям для пошуку, компас. І мучить сльоза.
Шляху свого, нам ніколи повір не минути.
Мчать вже вітри і над світом зібралась гроза.
Темно у душах, бо душі давно вже на попіл
Витліли в полі зневір і облуди гріхів.
Наша Земля вже на старті. У полум’ї сопел
Двері до неї відкрито.
Зайде хто хотів.

5.12.2011

Ну как вот можно не влюбиться
В огромность изумрудных глаз?
Пусть гром сразит меня – царица!
Убор твой явно на заказ
Творили боги вдохновенья,
Так он причудлив. И узор –
Умений тайных подтвержденье –
Лишь подчеркнул твой дивный взор.
А хрупкость пальчиков сравнима
С младенца нежною рукой.
Нет, ты и впрямь неотразима.
Кто устоит перед тобой
Средь этой братии, жужжащей
О несусветной ерунде?
Когда ты нрав свой настоящий
Откроешь им, то быть беде:
Наказан будет легковерный,
Что суть дистанций не постиг –
Погибнет глупо и пещерно
К тебе попавший на язык.

Від ситості відмовився, солдате,
І світська розкіш стала як більмо?
Рутині буднів зміг протистояти,
А скільки нас у битві цій злягло…
Тобі згори дано перемагати
Лукаву раду, похотне нутро.
Даремно зуби скалиш, супостате,
Не для таких як він твоє ярмо.
Ти – непорушний ! Чим тебе злякати ?
Предвічна мудрість, зморщене чоло.
Vivat тобі, мій доблесний собрате!
Що ти не дремниш, коли суне зло.

06.12.11

Нефертарі, пташко бірюзова,
Горлечко золочене твоє.
Стишено чатують птахолови,
Тонко сіть мусліном виграє.

Нефертарі, лотос дикий серця,
Клітка ось – опалами зорить.
Віч вологих густо-синє денце
Стріли вій приховують на мить.

Нефертарі, згублене люстерко,
Пещене звірятко для утіх.
Шкіри персик трепетно і терпко
У вазі прикрас невинно стих.

Нефертарі, рибко безборонна,
Міражами мріяний ручай.
Рук чужих тавро на тілі соннім –
Таїна відбутості ячань.

Нефертарі, півдитинна жрице,
Обезболь мою стражденну тінь!
Божества зловіщого правиця...
Жде у лоні незачатий син.

Нефертарі, танець довгоного
Закружляв корицеву тебе.
Помираю, мила, під порогом
І благословляю смерті день…

06.12.2011

В мелізмах душі мелодика вечора,
складу експромтом щось про осінній дощ,
як тане пам'ять свічки звечора,
так всюди вражає голизна міських площ.
В мелізмах душі мелодика вечора,
візьму на абордаж осінній дощ,
як мереживом думок сизіє правда вечора,
так всюди вражають мелізми міських площ.
А ми з тобою двоє бранців листопадового дня

Шевченка мово й Лесі Українки,
яких знущань ти тільки не зазанала!
Тебе, мов продану у рабство жінку,
топтали, нищили і викидали.

Калічили душі святу основу,
щоб рідний звук назавше з вуст зітерти.
А ти народжувалась - знову й знову,
свідомості не даючи умерти.

А ти цвіла калиною у лузі,
журавликом верталася до весен,
в серцях своїх прихильників і друзів
повік із забуття ночей воскресши.

Бо ти одна - щаслива, наче жінка,
якій дитя сказало вперше: "Мамо!"
Шевченка мово й Лесі Українки,
тобою я гордитись маю право.

2007

Ще голос мами – крізь бетон,
сіль,
мідь…
Прожекти тануть , мов у каві – крига.
Для віршів денно виплітаю сіть…
А потяги…
а роги…
ризи…
дзиги…

Для Асусени шити б іграшки –
Так їх у «Метро» навезли тьму-тьменну.
Не в котловани, не в чужі совки –
Тече молитва серця
в неба вени…

Знов розцвіте край поля барбарис!
Син листя гінкго* рве…
Яріє Вчора…
Біжу міжряддям…
Чую: «Озирнись…»
І на коріння – звік червоно-чорне…

– Таки… чужа… – шерхочуть будячки.
– Авжеж… ав…жеж… – повійка зла дзенькоче…
Кріт сліпородий чмише: «Ти є… ким?»

– Я жінка єсмь… – над прядивом торочу.

Ще голос мами – вересневий плід,
Мов оберіг від німоти і бід.



* реліктове (динозаврове) дерево висотою до 40м, дає сімена аж на 25-30 рік.


2011

на землі розритій не пізнати раю
без трудів жертовних мíзерний ужин
не боюся смерті - побуту страхаюсь
без мети прожити хоч би день один
радості немає від годин безцільних
дума творча сохне опадає лист
очі застилають каламутні більма
мре у надрах серця Богом даний хист
мово моя рідна напувай щоднини
спрагнену до праці суть мого єства
і нехай відлуння віршів моїх лине
крізь читацькі дýші до душí Христа

06.12.11

Коли чорно,
а на зубах пісок,
обов’язково чорний ще мазок
лягає повторно
поверх зімкнутих вій,
як чорна паранжа, і задихаюсь в ній...
Коли чорно, і черевик
наводить блиск об ніжність губ,
і не спасуть китиці рук, і крик...
Коли рубці і шрами,
і кровоточиві рани
накриють ніжності сліди дев’ятим валом -
тоді аж надчутливі стануть...
аж можна буде бачити губами
крізь бетон.
До 2000

Змиритися з зимою з безсонцям і холодом
Нав'язала природа свій хід - не справити,
Мізерні дні... лиш грудень - наситилась мороком,
Заглибилась в себе, залишається марити.

Всі почуття десь позникали - навіть дивуюсь,
Зима волю ламає, а хронічне - так дивно лікує,
До свят без настрою святкового готуюсь
Ще двадцять п'ять днів, можливо відчую....

Впало яблуко спіле
У пожухлу траву,
Але впало невміло –
Та й розбило брову.

І на кров його світлу
Назліталось комах...
Закрадається в літо
Яблунева чума!

Перетрусить ненатло
Все гілляччя біда, –
Буде вітер стогнати
В опустілих садах.

...А те яблучко бідне
Помира в бур’яні,
І знекровлені бліднуть
Червонявці ланіт.

1994

ДОНЕЧЦІ

Лише́ тебе я колихав ночами,
Лише тобі співались колискові,
Для тебе златом спалахнули зорі
Й кружляють досі дивними танкáми.

Лиш за для тебе сонце вранці сходить
І місяць по ночах свої казки шепоче.
Так чари діють й Провидіння хоче,
Яке із тебе погляду не зводить.

Бо ти у Бога обрана. Він в янгола з крилá
Здмухнýв пір’їнку щастя – диво долі,
Й спустив тендітно на твої долоні,
Щоб Його квітка на Землі зросла.

Все це для тебе. Ти лиш розквітай.
Не бійсь, візьми це щастя в жменьку
Й до серця поклади в кишеньку
І з ним живи, радій, кохай і знай

Що я лише тобою дихаю і тішусь,
Твоєю мовою дзвенять лише-но мрії,
В твоїх очах душа лишень ясніє,
Що ти в мені. Я ж – лиш твоїм залишусь.

Павло Гай-Нижник
6 грудня 2011 р.

Чи ти думав про мене
Як слізьми вмивалась,
Як нещадно кинжалом
Назавжди поранив,
Без спокути зосталась
Перетерла сумлінням,
Ти для мене десь був...
Далекою тінню.
Десь блукала наосліп,
Зі смаком полину,
Позасвіт колисав
Чуттєвим безладдям,
Памятатиму щем
Я душі дозагину,
Поранена досі,
Своїм безпораддям.

Я ходив собі тихо у нетрях лісів,
На поваленім дубі спочити присів.
Раптом Лель, наче птах, звідкілясь прилітає –
Знов лише про кохання думки мої всі.

4.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Тіні днів стають густіші,
Мед – солодшим, довшим – сон.
Зустрічаємось частіше,
Сміємося в унісон.

Співпадають мрії наші
І сплітаються думки,
З однієї, ніби, чаші
Пригубили. Сторінки

Спогадів сумні-подібні,
Мов кленові два листки.
Одне одному потрібні
І як човники хисткі

Ми тримаємось за руки –
Доля білить рушники.


2011

Час як вітер, що в небі свище
Відлітає все вище і вище,
Теплим спомином ляже на груди
А тоді помандрує в нікуди.

Буде в тишу холодну вслухатись,
Буде доля єхидно всміхатись,
Буде дні календар відривати,
Буде тяжко про все забувати…

2010 р.

Не можна батогом шмагать життя.
Не треба підганяти час вперед.
Зі злом у серці – то не каяття.
У діжці ложка дьогтю – вже не мед.

Не варто зневажать буденний день,
Перетворивши в свята будні всі.
Все ж жаль серед букетів орхідей
Ромашку не помітить у росі.

Тримай в руці синицю що є сил,
Бо журавель у небі – то фантом.
…І все ж, чому такі чудові сни?
В них – цілий клин у небі, за вікном.

18.09.1996.
 

за дві хвилини скінчиться Вона
повії помирають рано
вже завтра нам співатиме зима
і бинтуватиме морозом свіжі рани
за дві хвилини скінчиться любов
повій такі питання не тривожать
вони потоком кольорових "love"
її розтиражують і помножать
вже дві хвилини як прийшла зима
нагнала холодів гамселить ними в двері
міста обороняються і крадькома
сіють тепло між бетонних артерій
мине три місяці між небом і снігами
життя прокинеться з щімливого півсну
і теплим вітром обціловуючи шрами
повії зустрічатимуть весну.

спільно з Альоною Данченко

среди бегущих улиц, подсвеченных домов,
по облакам и углям за снами берегов,
пришла в обнимку с грустью, коктейлем и бордо,
аперитив бездумный, лимон, концерт в Лидо.

какой букет воздушный, снегам не снилось, нет,
подумаешь, невкусный! а кабаре - к весне!
бежала к марту быстро, по крышам миражей,
и видимо, со смыслом и с верой, там... в душе.

по циферблатам скользким, за стаями минут,
мы расстаемся после, а песни всё бегут...
и строчки, словно птицы, летят, летят, летят,
вчера не повторится, февраль - давно поп-арт.

пускай! врывались, снились, играли на снегу,
сбылись! – я точно знаю – мечты... и берегу,
а то, что ветер ищет... ему давно видней,
что в трафаретах ливней, за тангенсами дней
2011

Нові часи, напівчаси і люди.
Нова Голгофа і новий Содом.
Нові стандарти з’являться повсюди,
Модерні вежі виростуть кругом.
Нові порядки і нові потуги.
Гігантська хвиля, що змітає все.
І вік старий, «народжуваний» вдруге,
Віджиле і минуле форматне.
І постають нові пилато-юди
В оновленому статусі «онде».
І десять дів єгипетських прибуде,
Їх лють гримуча світом перейде.
Все розпорошиться під пресингом облуди.
Перемішається, спотвориться, впаде .
Господь лише незмінюваним буде,
Коли судити грішний світ прийде.

VІІІ
Не тонше за подумки, і не вірніше за мить,
розчахнуту погляду вени тремкої тропу
бери, - обери, о, неначе, востаннє собі
торкання не тіл - терезів коливальну ходу,
оту «у_тобі»-not_to_be – «не_в_тобі»-or_to_be,
і в серці камінчик, що чорно і біло щемить -
не більше за подумки, не голосніше за мить…


20ІІ

Лише поглянь: у цій блосі –
Твої мізерні одкоші усі:
В моїй крові змочивши зуби,
Вже п’є твою, з’єднавши нас без шлюбу!
Не є, сказав би і святий,
Це втратою дівочої цноти,
Та в тім зазнаймо насолоди:
Із двох – одна, кров плине, наче води, –
Так запал наш далеко не доходив!

Ти три душі помилуєш від згуби:
В істоті цій ми з’єднані у шлюбі!
Це ти і я, блоха ця нам –
І шлюбне ложе, і вінчальний храм.
Попри батьківську вдачу псину,
Ми вдвох в живому домі із бурштину.
Тож не дозволь, щоби твій гнів
На самогубство міритись посмів,
У вбивствах трьох дійшовши трьох гріхів.

Та пощо злюці боронить?
Невинна кров твій нігтик червонить!
Блохи цієї в чім вина –
Що краплю крові випила вона?
Радієш ти - тобі байдужі блохи!
Ти кажеш - не ослабли ми нітрохи.
Та не такий страшний вже був той гріх:
Збезчестить він тебе не більше міг,
Ніж крові ти утратила від бліх.
2009-2011

Про першу непокору між людей,
Про плід заказаний, чий тлінний смак
Привів на землю смерть і всяке лихо,
Про втрату раю, поки більший Муж
5 Відновить нас і сяде на престол,
Співай, небесна музо – пастуха
Надхнула на Синаї ти й Оребі,
Щоб він навчив вибірні зерна, як
Земля і небо спершу піднялись
10 Із хаосу; але якщо Сіон
Тобі миліш й купальня Силоам,
Що побіч храму Бога, я ізвідти
Позву тебе своїй на поміч пісні,
Що не ширяє в серединнім леті,
15 А до речей, не втілених ні в прозі,
Ні в римі, мчить над Іонійську гору.
Найперш Тебе, о Духу, що миліш
Тобі за храми серце щире й чисте,
Прошу: навчи, бо знаєш Ти. Ти був
20 Одвіку, дужі крила розпростерши,
Мов голуб, над широтами безодні,
І запліднив її, – ти ніч осяй
В мені, і підніми низинне, щоб,
Довівши до вершин велику повість,
25 Я міг утвердить вічне Провидіння,
Вказать шляхи Господні до людей.



Бо духи, як захочуть,
Статей обох одразу набувають –
425 Така в них незабруднена природа,
Не скована суглобами і плоттю
І не зіперта на ламкі кістки,
Як у людей. І форму будь яку –
Летку й міцну, яскраву чи похмуру, –
430 Прибрати вони в змозі, щоб чинить,
Як їм велить любов чи ворожнеча.
Поріддю цьому звірився Ізраїль,
Його живлющій силі, в забутті
Олтар лишивши правий, у поклоні
435 Він падав у кумирні – так і в битвах
Він падав від ворожої потуги.
Із духами була і Астарот,
Астарта фінікійська, що над небом
Царює й має роги перехресні.
440 Це їй вночі при місяці сидонські
Дівчата слали молитви й пісні, –
Оспіваній в Сіоні, де стояв
Для неї храм на бескеті нечистім.
Його ізвів той женолюбний цар,
445 Який кохав, хоч серце мав велике,
І нечистивиць. Таммуз далі йшов –
Поранений щорічно, повабляв
Жінок сірійських він до голосінь,
Пісень любовних в літні дні. Тим часом
450 Адоніс пурпуром стікав зі скелі
І плив до моря – і вважали кров’ю
Його із рани Таммуза.

Хай навіть ти моя шизофренія,
Хай навіть ти фантазія, уява -
Я все одно від тебе шаленію,
Пишу для тебе я вірші коряві.

Хай навіть ти далекий наче небо,
Хай навіть ти кохаєш не мене -
Пишу вірші сьогодні я для тебе
І ще про щось - моє і неземне.

Хай навіть я..."ну зовсім не для тебе",
І не мене шукав ти все життя,
Але признайся: більшого не треба
Кохання, ніж кохає це дитя.

переклад

***

Не бійся наснитися рвійно чи плавко.
Буття - під габою зі снив легкорунних.
Я снився комусь - напівсписаний аркуш,
Радію: хтось чутиме вірша відлуння.

Було б мені сумно, було б нестерпимо,
Якби враз умовкли всі ліри огрійні,
Іти в забуття,
колихаючи рими,
Без пікселя пам"яті в буднів борвіях.


2011


-----------------------------------------------------

Олег Чабан


***

Не надо бояться кому-то присниться.
Вся жизнь исподволь опоясана снами.
Я рад, что кому-то приснился страницей,
Я рад, что кому-то достанусь стихами.
Мне было бы грустно, мне было бы страшно
В тот миг, когда вдруг голоса бы затихли,
Остаться в забвении глупом и "важном"
Без пикселя памяти в жизненном вихре.

Легенький іній на волоссі,
А очі - мудрості глибини...
І поки що я - тільки гостя
у Клубі літньої людини.

Яка родинна атмосфера!
Добро не відійшло в минуле.
РокИ фіксуються папером,
душа - ще молода і чула.

Хай довго обрій чистим буде,
незгоди світ не заступають.
Зібрались разом літні люди,
хай осінь трохи зачекає.

2007

Мов небо, гляну з висоти
на світ у скельцях -
гойдне він рибок золотих
і тиші крильця.
На денце ляжуть тіней сум
і зблиски світла,
і час помчиться наобум,
як сон на мітлах.
Життя втече у плавники
й барвисті шати -
лишень на відстані руки
грайливе свято.
2011р.

Зоря кривавить схил альпійських гір,
В жилетку хмари місячний упир
Все плачеться – о як йому погано! –
А в мене – кровосльози – на папір.

3.12. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Шпак
Ніяк
Не скаже так
Подрузі шпачисі,
Щоб із нею політать
У захмарній висі.
Він всадив її на дно
У дуплі на дубі -
Вись пообіцяв давно
Горобчисі любій.
Половину всадовив
На яєчок трійко,
Сам подавсь до удови,
Любої Цвірійки.
- Нумо, серце, злетимо
У висоти дальні,
А вона клює пшоно
В курячій їдальні.
Так від’їла тілеса
Люба його пташка,
Що не те, що в небеса, -
Метр злетіти важко.

Ось і режисури суть
На життєвій сцені, -
Скоро вилупки підуть,
Клопоти сімейні.
Не злетіти ввись тобі
Вже нізащо, шпаче.
Жінка фиркає в гнізді,
Горобчиха плаче…

З Анни Ахматової


Це ж оті, що хрипіли:"Варраву
Відпусти нам - день свята...", оті,
Що цикуту Сократу - за правду,
Щоб умовк у тюрми тісноті.

Їм би трунок ядушний улити
В їх невинно-обмовливий рот,
Цим любителям катуш - півситим -
У обрамленні сиріт когорт.

2011


Защитникам Сталина

Это те, что кричали:"Варраву
Отпусти нам для праздника...", те,
Что велели Сократу отраву
Пить в тюремной глухой тесноте.

Им бы этот же вылить напиток
В их невинно клевещущий рот,
Этим милым любителям пыток,
Знатокам в производстве сирот.

1961

...а їх немає, їх – немає!
Їх проковтнула каламуть,
підступна і продажня суть,
що нам реалій не прощає…

І б’є у груди чорний грудень,
а, втім, крокую до весни!
Ті кроки, – вірою ясні,
зі мною поруч в свято й будень!

І не проспати б те, що рідне!
Ми! Орачі й плугатарі
у відблисках його зорі
нове творімо – слави гідне!

05. 12. 2011 р

… доведеш мене, Мово,
до клятої підмурови…
до мерзлої буцегарні…
до Павловської лікарні…

юродствувати-радіти,
що ніде тебе подіти,
понуро напроти неба
виструнчуватись у тебе
в безвихідності оргазму –
цідити киплячу плазму
у пеклі вічної спраги…
у німбові із бодяги
доїти дурепу-душу…
- кілком у хребті:
я мушу!
мушу… мушу…
…………

Він українець — це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.
Колись він навіть — хоч давненько —
Щось написав чи переклав,
Але ж цензура — боже — люта!
І пер він більше не псував.
Колись кричав: \"Народ люблю я!
За його хрест би я поніс!\"
І за народ в каліках-віршах
Пролив дрібних він з ложку сліз.
Але ж народ — темнота темна —
І віршів тих не зрозумів, —
Мужицтво кинувши, герой наш
На \"тепле місце\" десь засів,
І хоч накази часто пише,
Щоб в шори брали мужиків,
Але ж він каже: \"Україну
Люблю я так, як і любив\".
Він галушки і досі хвалить,
І \"Кобзаря\" бере читать,
І напідпитку починає
Слова вкраїнськії вживать…

1892

Не тоді нам у полі до бою ставать,

Як вже сонце і сяє, і гріє,
І як співи пташині в повітрі летять,

Усміхаються дні золотії!
Не тоді! не тоді! Як лютують вітри
І скрізь ніч, всюди хмари похмурі,—
Ти тоді уставай, свою зброю бери

І борись серед темряви й бурі!..


1885

коли почуєш мої сни -
шукай крізь ночі,
коло раптової весни,
серед співочих.

і часом буде серед нас
в очах безодня-
будуй мости!
не гай наш час
через сьогодні...

а раптом вітер принесе
слова відверті,-
то пам"ятай, що над усе
ціную впертість...

а будеш падати до хмар,-
шукай найкращу,
бо серед стриманості чар
весни - найважче...

Задали мне вопрос:
Легко ли на крыльях уноситься!
Ответом скажу:
легко тем, кто чует крылья.
Ведь для того, кто познал себя самого,
Жизнь подобна несущейся колеснице,
А крылатая СЕМЬЯ -
Это геометрия вершин УМА!

2011г.

Людину старою вважаю,
Бо тішиться тільки минулим.
Лиш пам’ять їй серце торкає –
Все те, що уже промайнуло.

Не та нині молодь, ой леле!
І мода не та, й ідеали…
«От був у нас ситчик веселий,
От гарних пісень ми співали!»

Не можна, не треба, не варто
Дітей своїх не розуміти!
Не бійтесь – із ними співайте,
І радістю зморшки зігрійте.

Все ж, старість – то річ прогресивна,
А літні – то сейфи архівні.
То ж ситцевим дяка сивинам:
Минула живе і понині…

11.09.2001.

 

Поете, якщо ти і справді поет,
Скажи все, що я не зумію сказати.
Ти вільний і риму, і стиль обирати,
І мовних скарбів найпишніший букет.
Але коли раптом осінні двори
І мертвий горіх біля рідної хати
Тебе, як дитину, не змусять ридати,
За мене нічого не говори.

2011 рік

Обіймає ніченька лагідно крилом,
Накриває ковдрою, кутає теплом
І лоскоче подихом неземний мусон –
Затишно у ліжечку: втома, спокій, сон…

Пропливають низько так хмари золоті,
Все в житті збувається: тільки захотів –
Й на вершині успіху, в епіцентрі мрій…
Довше б залишатися в казочці оцій.


2011

Сукають парки вузлувату нить,
У яблуці зерням Єлена спить.
Нагострена війна, бринять стремена –
Рокованості в’язі сокровенні.

Підмур’я Трої очорнила кров.
Ложесен розкіш в пещенні оков
Гріховно-безупинних нощно й денно…
Сто тисяч раз ненависна Єлена!

Яким зелом прив’язаний навік
Дитинно-безбородий чоловік?!
Ворон чорнизна ошалілонебна:
Багряна тризна чи безстидна треба?

А каяття не ждіте, ви, довкруж,
Бо що кому: коханець, а не муж.
Сирітські очі – божа шахівниця,
Сахнулась криком півбезумна жриця.

Останній лебідь піснею у жар,
Ступає переможцем в ніч владар,
І опадають крилами рамена.
Жадай зернинно-яблучну Єлену…
04.12.2011

Яка ж ця доля у таланту клята –
Взяла й навчила словом убивати.
І мертва ось любов лежить. О доле,
Даруй перу уміння воскрешати!

3.12. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

довго не можна дивитися тоншає скло
час до зими відвернутися доки не пізно
пізно крізь нього збирається память на тризну
память про тебе іще не отруєна злом

будуть гуртом городити пристінки глухі
сріблом і злотом латати пошрамлені стіни
ти не хвилюйся вони мене повністю змінять
я не дивлюся за скло ну хіба мимохідь

ой не котись, не біжи, зупинись на трішечки-трошки
Часику-братику, котику, прудконогий Котигорошку...
ой не лети, не несись, не кружляй хмарками далéсенько,
Часику-орлику, Часе-соколику, мій Телесику!

конику-стрибунцю, басику, візьми мене у дорогу,
Вовчику-сірячку, ласику, понеси мене бистроного,
зажури, забери за гущі за пущі за моря за гори
де сліпа Баба не шепче-не сичить свої наговори…

заховай мене, Часику, дядечку, батечку, діду-дідусеньку,
хлопчику-стовпчику, хлопчику-любчику, мій манюсінький…
будемо гратися із тобою... грітися мовчки: словá – не полова.
будемо мріями мірятись... маритись... ти мені – Силу... я тобі – Слово…

Яблуні також у вирій хочеться.
А от сусіди вже
Вікна спітніленькі клеять скотчами
В димі таких пожеж,
Що самі себе вогнять туманово,
Взявши в обійми ліс.

За журавлями, немов за циганами,
Йду по слизькій землі.

Перший сніжок на півмісяць падає –
І закипає в дощ.
Поле – пом’ята фольга шоколадова,
Бабця столичних площ.

Храми хлібів у печі розмальованій,
Кисла капуста, гриб...
Осінь у хаті і в серці схована,
Мов у Сузір’ї Риб,
М’ясо якого червоно-макове.
Мед золотий на дні.

...Тому сьогодні комусь однаково –
Буде весна, чи ні...

Якщо треба пройду Росію по дві сторони Уралу,
а потім, ще інші п'ять шостих суші,
щоб крізь пустелі і перевали
пронести наші смарагдові душі.
втоплю всі шлюпки, спалю парашути,
обріжу стропи. стаховку - до біса!
головне у житті боягузом не бути
і не ховатися за кулісами.
хай буде тяжко, хай буде солоно
слізьми,потом,кров'ю, а може водою.
я так проживу,щоб було не соромно,
щоб в фіналі почути: "я пишаюсь тобою"
2011

Я не провидець, навіть не пророк,
Та знаю – всі на щось приречені,
Ржавіє мозок від пустих думок,
Вогнем бажань тіла обпечені.

Наш світ зруйнує безліч помилок,
Лиш спогади врятовані від втечі.
Я не провидець, навіть не пророк,
В словах моїх – прості, банальні речі.

2009 р.

Сторінки кн. Кольорами серця.Самвидав.2010р.
Худ.оформлення Ольги Карої.