Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?
Мучені тобою в школі діти, -
Апелює неук до освіти.
Ось, наприклад, Сталін, а чи Гітлер
Не учені, а які цабе!!!
Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?


30.09.11

на заплавах осінь водить
плавуни
сонцем виповнені води
утекли холодним бродом
до весни

в рясті літо дріботіло
мов кача
а позавтра - біло-біло
сніг нежданний на опіллі
зустрічай

відчеканять cпозарання
кольки мжі
сум на змерзлому катрані
побіжать сльозини пряні
від іржі

Коли ще юність, мов сторожа,
мене від болю берегла,
вона була як матір Божа,
святою в снах моїх була.

Мені ввижалося повсюди
її задумливе чоло.
І не було іще іуди,
і лжепророків не було.

Лиш спів божественно-святковий
в моєму серці не стихав.
Стелився в далеч шлях мій новий
не до гріха, не до гріха...

Лиш очі дівчини чудові
в моїх губилися стежках,
де в сяйві першої любові
злітав моєї мрії птах.

Здавалось, світ такий безгрішний
і знову в первісній красі,
де люди щирі, наче вірші,
що від сердечних голосінь,

і де моє усе довкола:
і день, і вічності краса,
лиш та - прекрасна й загадкова,
немов аж ген - на небесах.
2007р.

…Злітати до неба
І прямувати до сонця,
Тому що нам треба
Життя тримати в долоньці.

До неба злітати,
Кінця якому не буде,
Навчитись чекати
На здійснення чуда.

І від землі черпати
Наснаги і сили,
До неба руки підіймати,
Що розчинились в крила.

Приснилось мне под стук колёс,
Что мы не врозь с тобою,
И что у нас почти всерьёз
То, что зовут любовью.
Что разлучить уже никто
Меня с тобой не может,
И каждый день моё пальто
Висит в твоей прихожей.

Приснилось мне, что без меня
Ты места не находишь,
Вздыхаешь, чашками звеня,
И по квартире ходишь.
И если где-то допоздна
Я был и выпил даже,
Хоть и устала, но одна
Ты ни за что не ляжешь.

Приснился мне осенний дождь
Осколком жёлтой стужи,
И ты приснилась: ходишь, ждёшь,
Разогреваешь ужин.
И с каждым днём, что спет как стих,
Что нами вместе прожит,
Ты стала ближе мне других
И всех других дороже.

Приснилось мне… А наяву
Я в дом твой – ни ногою.
Истосковавшийся, живу
Который год с другою.
И не пойму, и жаль до слёз
Чего-то…
Что со мною?
Приснилось мне под стук колёс,
Что мы не врозь с тобою.

Почему тебе, детка, не спится?
Вязнут звезды в окошке пустом,
Ты листаешь забвенно страницы
Книги детства, где пишут о том,

Как спокойно в то время дышалось,
И как много потом не сбылось,
И о том, что осталась лишь малость:
Понадеяться вновь на авось.

Натянув легкий пух одеяла,
В сотый раз досчитавши до ста,
Позабудь, как когда-то бывало,
Посмотри: ты давно уж не та.

Улыбнись сонным звездам открыто,
Попроси нежной их теплоты,
Слишком мало тобою прожито,
Чтобы прятать от ночи мечты.

2011

Дерева теж, як люди, – не глухі.
Мене мій клен з півдумки розуміє.
Він розмовляє мовою птахів,
Він лікувати подихом уміє.

Він береже мене від злих очей,
Від чорних смуг непевної години.
Від мене він нікуди не втече
І від недобрих помислів зупинить.

Мій ескулапе вірний,
                                      ти завжди
Приймеш мене без черги і запрошень.
Прости, що лиш у присмутку біди
До тебе йду щоразу,
Як на прощу.

1998

Зізнайтесь, Майстре,
звідки Ви?
І хто Ви?
Чи в підмайстрах у Вас,
бува, не янгол?
Що не конання плоті*, то ікона.
Що не безсоння Духу, то осанна.
Тут що не зала – арка із порталом.
І де не стань – стіна плачу для істини…
Десь тут сама історія вклякала,
теплішали холодні очі містики.
З якої піднебесної майстерні
ці дивом інкрустовані інтарсії**? –
Живе душа у неживому дереві,
аж дихає…
Напевно, так і справді є:
коли вогні погаснуть вечорові,
і світ засне,
на довгу ніч, як вимре –
по сходах тінь ковзне
на третій поверх…
і двері рипнуть
у четвертий вимір…

2011

Не стало Бога. Бог помер*.
І ви плекаєте надію,
Що порятовані тепер?
О люди-люди.
                          Лиходії!

Змертвили Бога. Не воскрес.
Точніш – у вас убили Бога.
Во гніві стиснуто ефес!..
Та ви далекі ще від того.

1993


__________

* "Бог помер!" – проголосив Ніцше,
і це спокусило багатьох.

З доісторичної каменоломні
В шибу ідилії кинуто каменем,
Де із марксизму у класах екзамени
Учні здавали голодно - бездомні.

В школі закинута Марксова книга,
Час подолав свою певну дистанцію,
Нині обізнані всі із фінансами, -
Пенсіонер і елітний барига.*

Тільки одне - поміж ними провалина,
Переступити яку не зуміють
Разом узяті оракули хвалені,
Щоб подолати їм буржуазію.

30.09.11.

*Барига – нечесний ділок.

Я взяв у душу небо молоде,
Гріхи спаливши, як суху солому.
І Той, що в небесах до нас гряде,
Простив мені провини, як малому.

Я не вагаюсь, і за кроком крок,
У небі сію зорі, ніби ружі.
Моя душа у сяєві зірок,
І світять іншим зорі небайдужі.

Несу не млу, а світло до людей,
І душам, що полонені пітьмою.
І притуливши слово до грудей,
Із доброю іду я новиною.

Так рідко завертаю до стежин,
котрі міліють в пам’яті потрохи.
Вони струмлять у далеч між ожин
крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.

Їх пил гірчить зачахлим полинóм,
а він печалі і утрати вісник -
мій слід під ним - застиглий полінóм
моїх імен, уже тепер недійсних...

А зусібіч -
пропелери дерев,
що шлють у ніч
недремний вітру подув,
оскомина морель
і акварель
моїх облич,
задивлених у Воду**...

осінь 2009

*мокрі роси – не випадковий образ. Весь час, коли проходжу стежками свого дитинства, пригадую, як намокали штанини від ранкових осінніх рос по дорозі до школи.
**Вода – річка Коропець, одна з двох річок мого дитинства. ЇЇ власною назвою ніхто ніколи не користувався, максимум – називали її «Коропчиком». А так, зазвичай, просто Водою.
Другу річку Дністер, в яку впадав Коропчик, в тому місці, де я жив, називали просто Рікою.

Від непорочного зачаття зливи – вістка,
росте і ділиться несамовито там,
де сіре тоншає. Під пензлем неба – місто.
За мідним стуком – на дахи прийшла вода.

Черпнули краплі свіжого для крил повітря,
так щиро й хтиво – ним черкнули вістря вух.
Влетіли, не зважаючи на опір вітру
і падали – неначе яблука в траву,

що у саду осіннім – на мої простори,
де блискавок стриножила давно гроза
і я виходжував – любов’ю серце хворе –
переливав із олов’яних куль назад

стійких солдат – мого дитинства зброєносців,
а з похоронок днів моїх, що відцвіли –
кораблик, опаперивши у підсвідомій млості,
сльозою відпускав, як усмішку – палив.

Себе ураз відчувши краєм непочатим –
ділився з вісткою, де стукіт – виникав,
до шиб віконних – пальці перестав привчати,
бо стала берегом для ласк – моя рука.

30 Вересня 2011

(: усміхнено :)

У вірші недоношенім – півтиша,
півтінь – за недоструненим рядком.
Дорогою до серця – музу спíшив –
спішúв попасти в яблучко-дат-ком.

Блукала боса римною стернею –
кульгавила, кривавила в словах.
Ні світла – щоб котилося за нею,
ні Бога – де воскресла би трава.

Очиста зграя удогін летіла,
під розуміння набирала висоти
і ледве дихало построфно тіло
поезії без вітру і води.

І ніби óбразів накидано по горло
та й образíв – наставлено хрестом.
Нема душі між туркотливих горлиць,
немає дотику небесного до ком.

І вірша світ заледве в крапку слизнув,
забився там – у піксельнім кутку.
Очиста зграя розійшлась капризно
і стало чисто... серцю на листку.

30 Вересня 2011

*
На Кам’яних могилах
Озерце
Відбило трохи неба,
І хмарини
Нагадують про той щасливий день.


Фото: Тані Дяченко

перед тим, як пірнути у неї, спершу
ти згадаєш: три дні не голив обличчя,
забував імена, запивав їх "з перцем",
і дивився, як ніч зі своєї нички

дістає по зірчині на кожну душу,
бо ж осіниться небо на денці ока,
бо вже вітер-вигнанець з-під неба юшить,
а ти трішки тверезий, і ждеш, допоки

перед тим, як пірнути у неї знову,
будеш бачити: бліднуть жіночі руки,
і спливаються риби на краплю крові,
коли клен прибережний кровить з розпуки

і як купчиться місячне сяйво в ранах,
коли доля твоя, із зустрічних перша,
тебе тягне крізь себе в осінній ранок,
де й лишає самого, немов померши

де лишає тобі все похмілля неба,
що зависло в тобі, лиш хмарить назовні,
а взамін забирає частинку тебе,
лиш маленький окраєць такий, назовсім

Немає людини, якій би міг сказати,
Що кохаю до нестями,
І у відповідь почути те ж саме.
Я довбаний інтроверт
І залишаюсь на самоті,
Запихаючи свої почуття в товстий конверт.
Відправник відомий, адресат у небутті.

2011

Я засинаю й прокидаюся з думкою про тебе.
Ти найважливіша для мене в усьому світі,
Одна лиш ти мені треба.
І я не знаю вже, що далі робити.

Щодня плекаю надію свою примарну,
Що здійсниться моя мрія і я буду з нею.
Ніколи не знав таку дівчину гарну:
Чарівну зовні та прекрасну душею.

Я намагаюся приховати свій сум,
Стараюся бути веселішим.
Хочу втекти від цих поганих дум,
Стати набагато спокійнішим.

Я втрачаю розум разом з головою,
Мені набридли безсонні ночі.
Лиш мрію бути з тобою,
Вдивлятися в твої милі очі.

Щодня, щохвилини хочу бачити тебе я,
Твій ніжний голос прагну чути,
Що здається мені співом солов'я.
Та як тобі все це збагнути?......................................

2010

Я люблю вашу тень, ваше солнце, луну и звезды,
Не меняйте меня на пластинку чужой зимы!
Это сладко и страшно – земля, и вода, и воздух…
Разожгите огонь, ненадолго хотя бы, взаймы!

Я не плачу слезами – я лишь соревнуюсь с дождями…
Плачу цветом акаций – всухую, без всяких там грез.
Прививали мне: а) романтизм; б) модерн… остальное – гвоздями
Прибивали (на память), не вспомню, а был ли наркоз?

Я очнулась в саду чьей-то юности, нежной и пряной:
На все стороны света – аллеи темней и темней…
Как же хочется, друг, распрямиться, душою воспрянуть!
Если сам это сможешь, прошу, не забудь обо мне…

В рясному вінку палає ружа,
Пливуть рядки - від розпачу.
Принишк поет як тінь, а вона гнітюча,
Він до млину критики улучив.
Кохання перше - крила.
Кохання друге - сила!
Розгубився в розпачі поет-
Хіба зупинеш почуттів заграву?
Кохання - це шедевр,
А не якась забава.
Віра, Надія, Любов!
На землі немає більшого дива.
2011р.

Ворвалась осень свистом ветра
И легким шелестом дождя,
Каким-то зябленьким приветом -
Послом от зимнего вождя.

Дождь сеет мокрыми горстями,
Вихрь паруса зонтов трощит.
Рябина кистями-кудрями
От ветра трепетно дрожит.

У непогоды свой намёк:
Как хорошо, забравшись в плед,
Испить духмяненький чаёк
И осознать такой момент.

У осени особый шарм:
Неповторимый, одержимый...
Ещё один подарок нам -
Природой вымысел хранимый.

2011 год

Тепло каштанових плодів,
Прив’яле листя гасить кроки.
Ця осінь, як Рембрант, глибока.
А ти, немов оволодів
Знанням про сутність та причини,
Але розляжеться зима,
Одчай змайструє домовину
Для мудрості – і вже нема
Прозорості сприймання світу,
Зате ілюзії сповна
Своє візьмуть. Тебе весна
Щасливим обіця зробити,
А лютий віру зігріва.
Зважай, зважай лише на осінь,
Бо мудрість – то її дива,
Вона сумує і не просить.

Дівчина, змалечку мамою кохана,
Жалілась нам на одвічну проблему:
Скільки вже можна стикатися з «лохами»?!
Де вони повзають – ті, що з «богеми»?!

Евакуйовані всі – ешелонами,
Їдуть на Захід… чи Схід – лиш подалі!..
Велопробігами та перегонами –
Так захопились, аж гублять педалі!

…Якось зустрілася, «пофестивалила»:
Декламувала, аж провід урвався!
Він портретист – йому й сотні замало:
«Криза ж навколо – в ціні я піднявся!»

Переплатила йому для надійності…
Все до найменшого розрахувала:
Будуть дзвінки, подаровані вічності,
Гамірні ба-га-то-люд-ні вокзали…

Квіти, шампанське, ще й пудра для мозку,
Гарні слова, алкогольні коктейлі…
Разом поїдуть на море Азовське
(Та імовірніше – до Коктебелю)…

Він на коліно, цікаво, ставатиме
(Вік же солідний – то, може, й не варто?),
Коли заміжжя їй пропонуватиме –
Довгу дистанцію з ніжного старту…

Той підтягнув живота обважнілого,
Ще й колупнув… учорашнє у роті…
Відзвітував телефоном покірливо,
Що він запізниться, бо - на роботі…

Жінка законна у слухавку гикнула,
Що означало «на ранок вертайся»…
«Муза» принади за столиком випнула:
Хай же оцінить перестарок -«Тайсон»!

…Крим у багатій уяві рябіє
(що те Азовське – забава для діток!).
Ну, а в художника – скромні надії:
Може, минеться… без радикуліту?

…Сталося все не в зірковім готелі,
А у майстерні – мов справжня робота!
Він зекономив на тім Коктебелі
(пудрити мізки – і то неохота!).

Все було чесно: коктейль - з самогоном,
Купа ідей для панно і для фресок…
Вранці чекає дружина законна –
Їдуть же разом вони до Одеси…

8-10.08.2010.

На павутинці бабиного літа,
у крапельці холодного дощу
ще мерехтить слабкий промінчик світла -
а значить, ще не час мого плачу.

І поки у очах твоїх бездонних
і у душі твоєї глибині
не вíдпалахкотів кленовий вогник -
ще не пора печалитись мені.

А як уже закрутить і завіє,
огорне світ засніженим плащем -
тоді уже прощай, моя надіє,
тоді уже ридай, моя душе...

осінь 2009

День переходить в ніч,
Річ не у тім, хто був правий.
«Так» змінено на «ні»,
І кожному своє далі.

Ти можеш просто йти –
Стих біль на час в моїх грудях.
Та ще не всі мости
Спалені дотла між нас були.


Приспів:
Любов є
і весна повертається
Ритм
у серцях озивається
І
кольорові в обіймах сни.

Любов є
поцілунками зв’язана,
Вже
про любов усе сказано
Все ж
я знаходжу слова нові
знаходжу слова свої…


Час по секундах збіг,
Сніг спопелив мої скроні.
Шанс нам дарує ніч –
Лиш без усіх дурниць-повторень.
Смак цих шалених губ
І відстань мінус сім дюймів.
Як я Тебе люблю
Як без Тебе був (не жив, а був), люба?!.


Приспів.


Без вогню в очах, без жаги в серцях,
Без тепла долонь не живе любов:
Губ нестримних смак і зітхання в такт,
наче струмом б’є, бо насправді є…


Приспів.

2011 р.

Під снігом блукаючи, в пошуку щастя,
Збираю по крихті його між облич.
Заповнюю пустку – втрапляю у пастку –
І замість тепла лиш самотність і ніч.

І спалахом світла засніжений погляд,
І хочеться ніжності (як і тепла).
Натомість – пронизливий вітер і холод:
Любові не стало… Вона відцвіла.

Сніг… Вкотре сніг…
Замість снів.
А мені
так хотілось весни…

Зраджений снігом, по світу блукав.
Зраджений снігом, я щастя шукав.
Зраджений снігом, що мав, те втрачав… –
Тебе я кохав…

Сніг зводить стіни між нас,
Сніг перемелює час.
Ти загасила свічу.
І знову, кохана, для інших про тебе мовчу
а для себе – кричу.

2010 р.

Справжньому Учителю
Цюпці Л.
Вклоняюся Вам низько, шанобливо
За працелюбність, за душі талант.
За Вашу м’якість і за Вашу силу,
За той вогонь, що в душах запалили.
За Вашу мудрість – древній фоліант.

2008

Зблиск очей
здетонує в грудях
і прискорить в жилах пульс…
Сплеск ідей
спантеличить мозок
і почне цю гру.

Помилюсь
я, можливо, вкотре,
але цього не боюсь –
доторкнусь…


А далі все по колу
я просто божеволію без Тебе,
з Тобою.
Нас двоє,
у Всесвіті думок себе шукаєм –
не знаходимо.


Час збіжить,
і самотність сіра
пустить корені свої.
Ти мовчиш,
тільки погляд мовить
значно більше слів.

Розкажи,
не тримай у собі,
поділись зі мною цим –
мова сліз
увімкне між нас
любові механізм.


І знову
Ти дивишся на зорі, я говорю
з собою сам.
Героєм
не стану я Твоїм, але мелодії свої
усі віддам…

2010

Твої кроки – рвучкі, Твої очі – жагучі,
кожне слово, мов постріл, що влучає у ціль.
Ти мене убиваєш, повільно катуючи,
й за мить воскрешаєш цілунком своїм.

Ти гаряча, як жар, і шалена, мов вітер,
Ти загадка удень і ще більша вночі.
І до серця Твого двері міцно закриті,
тож щоразу, мов вперше, шукаю ключі…


Дні із Тобою це пекло…

Та ночі справжній рай для двох,
коли ніде нікого, лиш ми.
Коктейль із тиші і зірок
п’ємо, закутані в обійми…

а далі день…


І оголені нерви, невиспаний мозок,
і одвічні проблеми захоплюють нас –
Ти ховаєш від інших і радість, і сльози,
зачиняєш всі шлюзи і тиснеш на газ.

І одразу ж далека, п’янка, неприступна,
хоч, як завжди, зваблива, проте без душі.
Всі паролі – недійсні, логіни – забуті
і прострочені мною здобуті ключі…


Дні із Тобою це пекло…

Та ночі справжній рай для двох,
коли ніде нікого, лиш ми.
Коктейль із тиші і зірок
п’ємо, закутані в обійми…

а далі рок…


Дні із Тобою це пекло…

Та ночі справжній рай для двох,
коли ніде нікого, лиш ми.
Коктейль із тиші і зірок
п’ємо, закутані в обійми…

2010 р.

Осінь відгастролює,
Вітер зірве афіші,
Профілі безшелесні
Тугонітимуть все сильніше.
А понад ними клином
Небо розріже крик:
- Я люблю тебе, рідна земле,
Сльози снігами втри,
Пустку цю напророчив
Злостивий прадавній Вій,
Тебе розлелечу весною,
Чекай мене, спи і мрій.
29.09.2011

Земля без праці щедро не зародить,
Порожні зерна в колос не підуть.
І сонце гордо тільки там лиш сходить,
Де мудрі вчителі дітей ведуть.

Учителю! Важка твоя робота.
Орати й сіяти, полоти бур’яни.
Та урожай побачити охота –
Яка ж людина піде у світи?

Дитина йде до школи – чисте поле:
Посій що хочеш – виросте усе.
Укинеш зерна злоби – зійдуть болем
І вітер їх далеко рознесе…

Добра зернятка дуже вже дрібненькі,
І сходять довго – треба їх глядіть.
Але якщо зійдуть в малих серденьках,
Не страшно тих дітей у світ пустить.

То хто ж вони, колеги-педагоги,
Що вибрали професію святу?
Вони ступили на важку дорогу,
Вони щодня в майстерності ростуть.

Художник голки, пензля а чи слова,
Професор такту, майстер до сердець.
Освітлює знанням усе довкола.
Учитель – то достойний знань вінець.


2008

Плащик не по погоде.
Тонок стекла висок.
Медленно переходишь
Площадь наискосок.

Болью утрат из окон
Вытечет день навзрыд.
Воспоминаний кокон
Будет ночами свит.

Сразу всего не стало.
Но не понять другим.
В гулких мешках кварталов
Эхом твои шаги.

Ветер закружит с летом,
Не попадая в такт.
А за тобою следом
Всё, что уже не так.

Всё, что с тобой отныне,
Всё, что отныне врозь.
В комнате, как в пустыне,
Лампы созрела гроздь.

Коли душа, немов каліка,
канючить сонця мідяки,
у краплі серця – море крику,
у сріблі місячнім – думки
скидають лебедине пір’я
і зодягаються в луску.

В тобі, забутий до сих пір я,
будую спомини з піску.

Піщини втіхи золотої
вбирають теплоту долонь –
і стіни дихають тобою.

Щоки моєї не солонь,
над морем чайкою озвися
і накигич вітрам себе –
до ноти вибраної тиші
із тремоло семи небес.
І надихáй – весни надúхай
неперевершено в рядки.

Коли в душі безмежно тихо –
ловлю на слухавку гудки,
на око припадають висі,
перо народжує слова.

У сріблі місячнім – умився,
у краплі – море вколисав.

29 Вересня 2011

* * *
А тело движется на запах,
Без фонаря к нему идет
Кто был давно и прочно заперт,
Но вдохом обнаружил вход,
Где слиплись камфора и мята
И хочется лизнуть тайком
Жестокий мускус невозврата
И затаить под языком.
Надежно голову теряя,
Ее под ложечкой прижав,
Так радостно дойти до края,
Который вместе всплеск и сплав…
И выйти из-за поворота
Растерянной, совсем другой,
Сквозь запах притяженья рода,
Совпавший с этою ходьбой.

2011

1

Зазіхає на знання
людство, певно, не щодня.
Тільки істину одну
знати хочеться... Ну-ну!

2

За усіх своїх часів
людство творить вчителів.
За невидиму стіну
в ізолятор їх... Ну-ну!

3

Написало стільки книг -
ні розумних, ні дурних.
Сіять розум по зерну
зобов'язує... Ну-ну!

4

Правда, дбати про знання
людство хоче не щодня.
Спише думку провідну -
до перегляду... Ну-ну!

5

Раз на рік із усіма -
в ізолятор... Жартома...
Осінь зносять на весну.
Квіти, посмішки... Ну-ну!


29.09.2011

Жне смеркання золотим серпом
Колоски бадьорості людей,
Пристрасний любові апогей
Не дає заснути багатьом .

Струм росте сердечних батарей
І величина маліє Ом,
І коротке замикання «цьом!»
Ледь не будить приспаних дітей…


P.S.
Про діла діелектричні
В іншій буде причті.

Ни спросить, ни сказать - не ответят.
Рвусь на части: права, не права.
На столе черно-белый портретик
И от боли трещит голова.
Извиваются мысли, как рыбы,
Будто просятся вон из пруда.
Где ты есть? Да и где бы ты ни был!
Ни спросить, ни сказать… никогда.

17.01.2011

Задайте современному уму
Пройти средневековую чуму,
Как нас учили розгой в дни иные
Не предавать значенья ничему.

В одной молве, под пиво хороши,
Сойдутся кутежи и витражи,
Дородных чисел ярмарки кружные,
Невинных нот сплошные дележи.

Играючи войдет в свои права
Высокого искусства трынь-трава.
Ведь был же на часах какой-то Моцарт
И в Австрии случались кружева,

Какая-нибудь мягкая постель,
Какая-нибудь лёгкая пастель,
Какое-нибудь счастье, как придётся,
Апрель, капель, сплошная канитель?

2011

Там, за ручьём, где жить мы не сумели,
В моих сердцах - биение окраин,
В моих лучах - брильянты в сто каратов.
Не смейся мне. Своё не говори.

Моим словам присуща скорость света.
Я совмещаю время и пространство.
Вполне реальный, весь равновеликий,
Я алгебру с гармонией и проч.

Среди подвалов и многоэтажек
Живу в былинно-сказочной картинке.
Я обычаен, словно кот учёный,
И столь же я загадочен, как он.

Во мне большое небо распростёрто.
Я создаю сплошного рода эпос.
Таких, как я, не есть переизбыток,
Но как бы мне со временем не есть.

2011

Несамовито корчаться слова,
Розплетені й зав'язані у петлі.
О, Музо бідна, як ти неправа!
Чи не боїшся втрапити у пекло?!

В плетінні слів я мерзну, от дивак,
Вони ж не гріють, бо слова - не вовна -
Та я не поверну тепер навспак,
І не побачу, як тікають зовні.

Чого притихли? Я ж бо вас чекав
У хащах ваших заповідних врочищ!
Але немає їм до мене справ -
Самі про себе лиш собі торочать.

Слова обридли, як старезний светр,
В якому мерзнеш, як на вітрі цуцик!
Хоч і втечеш від них за кілометр -
Наздоженуть і геть тебе замучать.


29.09.2011

Любові чекала, мов свята.
Не зчулась, як звиклася з буднями.
Притихли думки-адвокати,
Розбиті думками-суддями.
А серцю тяжкі звинувачення
Ураз відхилити – запросто.
Для серця-бо – жодного значення –
Відсутність причин для захисту.
Дарма, що не має виправдань
Розлука, не має алібі…
Чи в тебе сорочка випрана?
Лиш біди твій дім обминали би!
Лиш ти б розминався з грозами!
Дружина тебе кохає?
…Безжалісний вирок розуму
Оскарженню не підлягає.

2004(2011)

а вже по обіді
а вже по теплі
на дворець прибув
пишний осені потяг
останнє курли
розплели журавлі
а ми все життя
відкладаєм на потім

леткі павутинки
як відгомін снів
котрі не збулись
або й зовсім не снились
і падають яблука
й довшає ніч
і сонцю зігріти
бракує вже сили

29.09.2011

я холоден
осень сорвала
с петель
нервы взломаны
видимо
время потерь...

2011

Ти даленієш, як перо стріли,
коли його прощає зором лучник,
і вже не озираючись з імли
за видноколом губишся беззвучно.

І як стріла, втрачаєш через мить
тепло моїх уже зчужілих пучок
і вже в тобі повік не защемить
незрима нитка спогадів пекучих.

Ти відлітаєш геть, за метром метр
все далі наших заповідних врочищ
і забуттям, немов обридлий светр,
мене ти розпускаєш і торочиш.

Твої у петлях корчаться слова,
роковані облуді на поталу...

Вся у вузлах аорти тятива,
а ти її безжально так нап’яла...

зима 2010

Моя сусідка живе навпроти,
В очах у неї відсутній спротив,
Піду́, куплю їй коньяк і шпроти -
Зайду у гості, немов жеброта…

Скажу їй: «Знаєш, сусідко мила,
Візьмі́мось, врешті, до того діла,
Терпіти, чесно, мені неси́ла -
Бо те чекання так утомило…

Мене, як рибу, спіймала в ве́ршу,
Тепер пишу я про тебе ві́рші...
Та це - по-друге, а є - по-перше:
Ти станеш перша, хоч і не вперше…

Інакше вп’юсь я, побачиш, мила,
Впаду із духом, зламаю крила...
Зніми ж із мене камінну брилу -
Бо погляд в тебе такий сміливий…»



29.09.2011

З веснянками носик,
усміхнене личко –
Це Сонечка доня,
дрібна-невеличка.
Така невеличка
ця сонячна доня -
Легенько вміщається
в мене в долоні.
Мандруємо разом
ми з нею по світу –
Весна це, чи осінь,
зима, а чи літо.
Яка ж невгамовна
ця сонце-дитинка!
Ні миті у неї
нема для спочинку.
Коли ж подрімати
я схочу хвилину –
Вона десь зникає –
Моргнути не встигну.

Напевне, допоки
блукаю я снами –
То сонячна доня
пустує і з вами.

2011

Очей твоїх співають херувими,
І всяких слів доступніші, повір, –
Ясний позíр
І порух тіла невловимий.

Думки свої, не мовлені вустами,
Переклади на музику чуттів,
Щоб світ летів
І перевтілювався нами.

Пощо слова, – очима говорімо:
Настала мить, де слів не підбереш
І не збагнеш
Словами сказаного німо.

1998

Вже не думай про те і не мрій,
Що з’єднаються наші дороги.
Розійшлися вони на горі,
А чи зійдуться – знано лиш Богу.

Ти по лівий, по правий бік я –
Опускаємось в грішні долини:
Необтесана мудрість твоя,
І моя тобі ліплена з глини.

Пожиємо ще – всяк при своїм...
І лиш думці запрагнеться висі,
Як побачимо: знову стоїм
На горі, де колись розійшлися.

1993

Скінчилось літо.
                         Коси віддзвеніли
Об соковиту росяну траву...
А я, малий, мов колосок неспілий,
Ще тими днями теплими живу.

Рудий листок поріг перелізає
І до господи проситься впустить.
Мені не вдасться, як зайців Мазаю,
Від снігу листя вимокле спасти.

Холоне день,
                 немов багаття згасле.
Пропахну сіном, зорями – незгірш,
Аніж Ісус, що сповивався в яслах,
І, може, стану трішечки святіш.

1989

Навіщо мрії та честолюбство?
Вони для мене як самогубство.
Так, мав я мрії і сподівання,
та правлять бал тут чужі бажання.

О як втираються мені в довіру,
так обережно і так уміло.
Медв’яна посмішка на їх устах,
й юрмою в двері «Ми тобі друзі»,
лиш на словах.

Зараз я там – де бути хотів.
Зараз я той – ким стати хотів.
Перемогти до кінця - не зумів.
Іду життям не оглядаюсь,
від кулі в спину я не ховаюсь,
бо вбивця скаже
«Я так і знав, він не від кулі від страху впав».

Коли вітряк шалений крутитися перестане
невже усе з початку ? І що зі мною стане?

Все дуже добре.
Все до пуття.
Втрачає сенс лиш моє життя,
ховаю старанно я від усіх
мої думки та почуття.

Коли вітряк шалений крутитися перестане
невже усе з початку? І що зі мною стане?
2011 29.09