Не виринув з буднів, немов не вернувся із бою.
Без вісточки канув. А час, як ішов, так і йде…
Душа – не в жалобі. Солом’яною вдовою
За_вмерла у горі. І вірить у диво. І жде.

Чутки, наче круки, кружляють над зяючим болем.
Чуткам-бо не вперше – очорнювати висоту.
…Душа, як блаженна, тебе виглядає з ніколи.
І тужить. І вірить у силу любові святу.

09.2011

Вартніш сотень спроб
один вдалий експромт.
І крапкою
стала для мене ця кома.
Ніяк не здолаю осінній синдром,
який нав'язали хандра і утома.

І важко сказати
щось певне тепер,
коли так непевно я чуюся вдома.
І хмари,
немов хто на шмаття подер.
Добряче мене притомила ця втома.

11.09.2011

Мерзне стежка в стерні серед поля,
у край сонця водила колись.
А тепер непривітністю коле,
вітер літу кричить: "Повернись!"

Гіркота у насупленім небі
переллється у сльози ось-ось...
Сумніваюсь, що плакати треба
за усім, що вже виплакав дощ.

2003

А я тебе кохаю, хоч не хочу -
І не здолаю поклик почуттів.
І ти мене кохаєш неохоче.
Не зрозуміла? Я - і поготів.


13.09.2011

О! Як спрага воду солодить!
Просту, звичайну воду.
Яку ж несе нам насолоду
ця довгождана ніжна мить.

Від шепоту твого у голові шумить...
До тіла голого тремтячими руками добираюсь,
з уст п’ю – устами напуваю,
а тіло, мов струна бринить...

Пов’януть руки ― часу не спинить.

На горизонті чорнім сонце догорає,

яке нас мало б спопелить...
2009

Невміло і грубо, квапливо либонь,
невправно орудую ― так, ніби слон
коло посуди:
репані руки на ніжнії груди...

А тіло твоє – суцільні губи...
Куди подіти свої руки грубі,
аби не обдерти ( о! Боже боронь!)
ніжність губ тих об шорсткість долонь?

Та ж можуть і шорсткі та репані руки
ніжнішими бути за лагідні звуки
чарівливих мелодій...
Лиш будь терпеливим і вправним, як злодій.
2009

О-о-о! Яка кицька!
Я роздивлявся її зблизька-зблизька
і доторкнувся...
А вона ж така слизька ―
я й послизнувся
і впав... у неї...
На дно її очей, в безодню її тіла,
бо так вона хотіла, так сталося.

Ні – ні! Ми не кохалися...
Ну-у-у! – Просто було дуже слизько,
і я упав...так низько...

сьогодні наступаю втретє на ті самі граблі
і лже-коханців згадую… та їх до себе ваблю
висмикую з макітрі мляві білі коси
й загадки не загадую… вбираю пОстіль
лягаю гола й неприкрита – сторч у згубу
(цнотливість ?) свою душу в їх обіймах гУблю
приймаю в дар нестримно-похітливе тіло
а в носі роз’їдає запах поту й мила
а завтра всьоме проклинаю свій непотріб
свої чуття замолюю й складаю в сивий погріб
і заново приманюю все тих таки коханців
…

навчать мене ті граблі?.. чи затиснуть в дверях пальці?...

Не гукайте пані свого серпня,
то історія...Приємна хоч доволі.
Ви спочатку були наче зверхня,
потім подобрішали... і голі
почуття впустили до кімнати.
Натяки, а далі знову й знову,
але я хлопчина не галантний,
тож облишив казку про три слова.
Натяки скінчились і ми з вами
Перейшли до (як би це сказати?)
Ну, коротше, зайнялись...віршами
і заснули десь в годині п"ятій.
***
П"ється кава вдома на балконі,
згадую...а серце наче терпне.
Ми ж і справді були в "Міжсезонні",
Але, Пані, не гукайте серпень!

Гортаю сторінки своїх прологів:
Яскраві... незакінчені...прості...
Щораз вертаю в пройдену дорогу,
Де кожен з нас любив, хоч не хотів.

Сторінка болю, радості, зажури...
Три крапки знов...і знову я одна.
Зав"язка є, хоч ми її забули,
Бо нам не треба: згадки - сивина.

Без кульмінацій. Просто поклик тіла.
Старе кіно, сценарій почуттів...
Любити я нікого не хотіла,
А хтось любив мене, хоч не хотів.

Розв"язка - біль, чи просто "будьмо друзі".
Казок нема. Давно не вірю в них...
Я серце не тримаю у напрузі:
Хтось був, любив, а потім... просто зник.

12.09.2011р.

Ой, грибочки, ви, грибочки лісовії,
Назбирала повен кошик вчора білих.
А ходила я за вами по лісочку
І просила: покажись мені, грибочку.

А ходила я за вами так далеко,
Не боялась ні дощу я, ані спеки.
Не боялась, що подряпаю я ноги,
Що ходитиму по лісу без дороги.

Ой, грибочки...

Намалював я щастя на стіні,
а вітер враз з'явився і ... роздмухав,
пролопотів грайливо понад вухом
із поспіхом віддався далині.
Я вдруге, втретє... не виходить. Ні,
мені цей образ вже не відтворити.
Без тебе, друже, вік свій коротити,
бо хто ж таке малює в юні дні.
Намалював я щастя на стіні...

Свое сердце я открыла для тебя,
Положи его где-то в самом себе,
Ведь оно уже давно в твоих руках,
Ведь оно уже давно живет в тебе.

Сохрани его, согрей и защити,
Прочь от холода…и от дождя укрой.
Просто прикоснись легонько ты,
Заслони своею сильною рукой.

Пусть не знаешь ты как все дрожит,
Как от радости искрят глаза мои,
Очень сильно мое сердце дорожит
Тем, что снова плачет на твоей груди.

Собери слезинки горечи моей,
Потопи ты их в безмолвии своем,
Приложись с лечебной силой и сумей
Все тревоги, как дитя, приспать ты в нем.

Забери всю радость. Хочешь? Забери!
Я отдам, что скажешь. Ну и что? Пускай!
Я отдам тебе все то, о чем смолчишь.
Но надежду у меня не забирай.

Боль твоя теперь течет во мне,
Жизнь свою тобою проживаю,
Свяжет ли судьбой нас на земле
Точно только Бог Единый знает…


10.09.2011 г.

Не згасають, мов зорі, пригадки мої
Про віддалені дні молодечі,
Та жахаюся їхньої втечі
У загублені щастям краї.

Я розбив тобі з мріями глечик,
Як нас кликали в гай солов’ї,
І не знав, що у кишлі змії
Почуття схоронив я сердечні.

То тому ж так пекуче болить
Пам'ять серця про ту давню мить,
Що в череп’я змінила гладущик,

Коли ти за межею стоїш
Усього, що бувало давніш
І не буде уже у грядущім?
12.09.11.

Ще ціла вічність до небесних пенсій,
але допоки носить нас земля,
мов у старому доброму саспенсі
біжить лічильник вперто до нуля.

Ти - юний цар, з тобою охорона -
крилом торкає тіло молоде,
та при ходьбі хитається корона -
іще до лиха з голови впаде!

А ти біжиш - через щаблі і ранги -
ще амулет свій згубиш до біди!,
і ледь встигає за тобою ангел,
щоб у клепсидру хлюпнути води.

А у тобі уже потреба лету,
та по дорозі у небесний порт
ти не помітиш тіні амулета
і мимоволі вилаєшся :"чорт!"

А потім - стук, і ти вже знаєш, хто там,
та ще в надії - ангел на посту!
М’яка посадка! Плескаєш пілотам.
І раптом - вибух в аеропорту.

лютий, 2011

На землі журавлиній
від птахів sms.
О четвертій годині
журавлиний експрес.
На осіннім пероні
спорожніють стільці.
Дофарбують вороні
краєвид горобці.
Може, теж у квартирі
прокурличу в ці дні:
"Відлітаю у вирій...
Повернусь навесні."


12.09.2011

Несказана, неспівана, неспита,
неюна, несолодка, як тоді.
Ти мрії пересіюєш у сито.
І тільки літа згадки - молоді.
Важка коса ховає сиві нитки,
а скриня – тонко шиті рушники.
Ти вільна, ти самотня. Ніби клітка,
така свобода у такі роки.
Ховаєш очі в темні окуляри
і кутаєш у шалик біль душі.
Тебе життя не било. Без удару
дороги застелили спориші.

Що може щаслива жінка?
Ну, майже все. Запевняю.
Сміятись часто і дзвінко.
Щокою торкатись раю.

Ховати сонце в обличчі
І сяяти тихим світлом.
Дивитися прямо в вічі
І бігти супроти вітру.

А слово її - як птаха, -
У небо підняти вміє.
Без сумніву і без страху
Назустріч найбільшій мрії.

І так загорнутись добре
В обійми її розкішні
Вона - і ріка, і обрій,
Вогонь і зимова сніжність.
Щаслива. І це помітно.
Що ще ти їй можеш дати?
Зосталось завжди уміти
Єдину її кохати.
23.02.2010

шепотіла: знаєш а може не треба
не впевнена що ми готові що це дійсно потрібно
не можеш приймати рішення сам
цей правочин виходить за межі дрібнопобутового.
відповідав: ця осінь розкішна але вона заполонить і твоє тіло
зима не найкраща пора якщо почуваєш себе водою
ми цілісні тільки тоді як займаємо весь простір.
ти в очі дивилась: а хіба ми з тобою не море?
спльовував і знову курив:
коли важкою ходою хтось будить мене
ми не море ми острів і потоп нас не омине
треба вбити старого і ще кількох людей
тоді є надія на порятунок принаймні тебе.

* * *

Усе покину – лиш поклич, – я полечу, помчу, полину,
Вчіплю́сь за вітер силоміць і буду бігти без зупину
До тебе... До твої́х зіниць... До тихих вод твоє́го плину.
Усе зали́шу на твій клич і в течію́ пірну неспинну
В шляху́ до змріяних суцвіть, аж поки врешті не зустріну
Світанок твій у мо́ю ніч, аби кохати до загину.

Павло Гай-Нижник
16 червня 2011 р.

ПЛИННІСТЬ

Нам часто видається, що літ вже забагато,
А весен прóжитих не вистача завжди́
І все стікá задовго до кінця, а надто –
Роки́ міліють з часом назавжди...
Зашвидко так... Та в час, коли багаття
Вже догоратиме, замислимося ми
Чи встигли ним когось зігріти, а завзяття
Життя свогó із честю донести
До Бога. Чи в плинності сум’яття
Не обпалив когось, не давши розцвісти́.

Павло Гай-Нижник
8 червня 2011 р.

* * *

Не стримуйте на злеті мóю мрію
Вона лишé мене збентежує, я встóю
Поміж вітрів і навіть не зомлію
Коли спущýся і піду ходóю.

І ширший шлях не вказуйте спиною,
Не вартий я його. Піду з собою
Стежиною хвилястою, вузькою
До джерела з цілющою водою.

Не закривайте очі мені знову
Їх встигне ще заплющити труною
Той, хто відкрив колись, і Той, який промову
Вдихнув в уста й пильнує вже за мною.

Не затуляйте слів моїх юрбою,
Їм простір треба й дихать широтою,
Вони свободою живуть й летять стрілою
До тих, хто чує... Хто живе красою.

Не затискайте серце моє щільно
Поміж одвірки й не тисніть стіною...
Воно клекоче й так уже не вільно –
Людини біг все не дає спокóю.

Не заливайте, прошу, душу мóю
Бетоном й склом, оманою крихкою,
Дайте лягти їй м’яко між травою
Поки тримається вона іще зі мною.

Павло Гай-Нижник
26 травня 2011 р.

ПТАШЕНЯТА

Дві пташки гамірні́ знов прилетіли
Й, щебéчучи одна наперед óдну, залетіли
В мої́ обі́йми й наче опови́ли
Крильцями-рýцями. Аж струни затремтіли
В людському серці... й ніжність розстелили
По всій душі. В усе єствó, в усі можливі жи́ли
Вони цілунком рай свій розділили
Зі мною грішним... Звідки в них ті сили,
У тих очах-черéшеньках грайливих,
Таких відвертих, чистих і щасливих,
В яких втопаєш й що розворуши́ли
Тебе до дна. І все заполонили
Добром первинним... Що й думки́ зомліли
І лише тішаться. А потім зрозуміли,
Що пташенята їх вже геть заворожили,
А в сенс всього - кохання оселили,
І в серці мóєму давно гніздечко зви́ли.

Павло Гай-Нижник
16 травня 2010 р.

Ты легка, ты тонка и изящна,
Как прообраз любви во плоти.
Годы прячут меня в чёрный плащ, но
Ты лети, не стесняйся, лети

Вдаль по жизни такою же бойкой,
Вся из эпосов и кинолент -
Озарённый процессом настройки,
Удивлённый собой инструмент.

С неизбежностью, часто и густо,
Будут, будут уже всё равно
Все твои повседневные чувства,
Как уста большеглазой Нино.

Не страдая идейностью пыльной
(Кто сказал, что у нас её нет?),
Сольно, сильно и, может быть, стильно
Пани юность взошла на паркет.

Половодьем, нахлынувшим звонко
Из своих да в мои-то года,
Мне клянётся смешная девчонка:
"Будем жить - не умрём никогда!"

2011

Об этом самом я и говорю:
Мы верно салютуем январю,
Мы каждый день рождаем здесь зарю
И со смешком, и с горечью - до колик, -
В стране, где "мазды" ездят с ветерком,
Где тихо дохнет Укртелеком,
Где интельгент гинает матерком,
А сын соседа - датский алкоголик.

В среде из рая выгнанных взашей
Всяк протеже сидит на протеже.
В пространстве подковерных платежей
Здесь быть придется раком или греком.
Бредут в свои жилища стар и мал.
Под вечер обживается квартал,
Но Гоголь будто и не усыпал
И Грибоедов вызрел по сусекам.

Кого и хоть бы чем ни одари,
Все походя своруют снегири.
Здесь можно оказаться на пари
Богатым или нищим в три недели.
Кому-то, безусловно, повезло
С профессией. Но, зная ремесло,
Взирают беззастенчиво и зло
Политики и девки на панели.

2011

Потрапив грішник (звісно!) в пекло,
Невдовзі там - до всього звик
І так у пеклі тім притерся,
Що став чортам, як помічник:

Одним дровець у піч підкине,
А тим пательню чимсь змастить…
Та час, однак, все швидше лине,
І вічність там пройшла - за мить...

І ось гріхи його - прощенні,
Він на добу на Землю йде,
В час "Ікс" - вернутися повинен,
Хай був тоді б - а хоч би де.

А грішнику – і в пеклі добре:
Знайомих, друзів - тьмуща тьма…
Вернутись хоче - і хоробро
Грішить - ну, просто без гальма́:

Пиячить, палить і гуляє
З жінками цілий день і ніч...
Та бач - до півночі встигає
Лиш на таксі добратись встріч.

Аж раптом – бабця край дороги
Їм "голосує", бо спішить...
Таксі спиняє... і небогу
В куща́х ґвалтує – а за мить

Помчав до ангела... У ку́щах
Той зустрічає козака
І каже: «В рай!» А той: «За віщо???
Грішив я так – а-ха-ха-ха!»

Всміхнувся ангел, сівши скраю:
"Ти в пекло прагнув? Хи-хи-хи…
Тобі ж та бабця - пам’ятаєш? -
Враз відмолила всі гріхи!»


12.09.2011

Мене купує осінь в літа.
До ніг лягає золотий листок.
Та ні! Боюсь продешевити.
Не знаю, а чи вистачить і сто.

Яких там сто! Вона багата –
Простелить килим дорогий мені.
Не усвідомлюючи втрати,
Ступлю…
За решту з літа - теплі дні.

Усе. Купила до останку.
Причинна, йтиму на примарний блиск.
Отямлюсь (пóдруга? коханка?),
Як холодно пригорне падолист.
2011

Розбив би день на квадрати
і в альбом переніс -
міг би переглядати
його випадковий зріз.

Мав би колись таку змогу -
дивився б на цей газон,
на розпростерту дорогу,
що вперлася в горизонт.

На безволосі дерева -
липу, каштан, горіх,
була би така потреба -
дивився би я на них.

На небо в знайомій сині,
повітря, неначе скло.

І тільки твоєї тіні
уже б ніде не було...

2009

нижня білизна, ніжність білим по білому.
ми просто люди, і в ніцше уже не віримо.
ніч заколише нас непрямими ефірами.

ніжність між нами невідворотно нижчає.
магіям чорним нашу білу не знищити.
маєш ребро, сотвори сьогодні мене ще ти.

небо все нижче, небо неначе падає.
отже, коли я поряд з тобою спатиму,
пігмаліоне, виліпи з мене статую.

стану гріхом очей твоїх світло-горіхових,
буде синхронним кожен приглушений видих-вдих,
тихо, мовчи, відтепер ця історія не для них.

першим заснеш, і я вимкну tv і радіо.
більше нічого не можеш мені порадити.
ліжко на двох - це достатня причина радості.

снігом і снами заметені, та без жалю тепер.
бачиш, ми поряд навіть у цьому лютому.
ніжна білизна, зими білизна... люблю тебе...

хтось відігнав гієни снів
пішли в атаку губи пальці
скажи чи хочеш ти мене
як я тебе неандертальцю

дітей заради вже давно
не я вони мене чекають
а я не йду не можу не
бо
раптом
Каїн

скажи мені який з вогнів
є першим і в якій печері
дванадцять вас було всього
і чи свята була вечеря?

чи справді жінка там була
чи може біла тінь її?
все рвала коси на собі
тулилась боязно до стін і

сина кликала
   чи він
зачаття хворої уяви?
в печеру зазирає ніч
а тіло смокчуть зорі-п’явки

хтось відігнав гієни снів
як я тебе неандертальцю
чи справді жінка там була?
відбитки крил відбиткам пальців

Увечері, осінньою порою,
Осяявши далекий небосхил, -
Упало сонце тихо за горою,
Немов забракло мандрувати сил.
Осінні барви хутко потьмяніли
У безгомінні ранньої пітьми, -
Неначе я дивлюся на світ білий
Очима вкрай залитими слізьми.
Мене оце смеркання схвилювало
І спонукало до нових дерзань,
Бо проводжаю вечорів чимало,
Геть зовсім не стрічаючи світань…
10.09.11

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.

-------------------------------

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Причепурились, заясніли зорі
Ковша-Ведмедиці. Тепер вони блищать
і заграють до подруг з Оріона.
(На шоу-зірочок земних їм наплювать).
Усі ми смертні – люди, біосфери
і неосяжні зоряні світи.
Коли я слухаю чудесний спів Ганзери,
від захвату не можу слів знайти.
Зірки нічого вже тоді не значать,
як сльози ув очах моїх стоять.
ЗірОк на небі Ваня не побачить,
але вони в душі його горять.

28.08.11

Я ТЕБЕ НЕ ЗАБУВ

Я тебе не забув, я ніколи тебе не забуду,
Ти буде́ш у мені́ і тоді, коли пам’яті в світі не буде.
Ти частина мене, ти зі мною мандруєш усюди,
Ти і є, власне, – я, а я – вічно тобою лиш буду.
Я тебе не забув, я ніза́що тебе не забуду,
Я згадаю тебе й коли пам’ять про себе забуде.

Павло Гай-Нижник
5 травня 2011 р.

***
Сущий
Всеблагий
Твій Сад
що на краю Чумацького шляху
уже зістарився
його покручене
іще могутнє почорніле гілля
немов з гравюри Андо Хіросіге
прекрасним є ...
любуюся
проте прошу дай зрозуміти суть
народження зростання і старіння
суть Задуму Твого
Всевідаючий
Всюдисущий
*

Ми разом щасливі з тобою
Ти знаєш, ти знаєш, напевно, ти знаєш…
Як сум пропадає з журбою
Коли ти говориш як палко кохаєш.

У росах загублені втрати,
Що розвіються вітром навік
І буде нам що пригадати
Як наш час швидкоплинно пробіг.

П-в:
Піснею лине кохання у небо,
Мені загадалися мрії нові…
Нам крім любові нічого не треба
Лиш б була вона щира і від душі.

Як приходить в життя листопад
За обрієм зорі гадають що буде…
Впускаєш тоді в мрій рясний сад
Віриш, що ніколи уже не розлюбиш.

Зараз – кохай, йди вперед, прощай
Образи, незгоди, обірвані фрази…
Розслабся! Повір! В небо злітай!
Попри стихію, попри всі негаразди.

Рідна хата, батьківський поріг,
На порозі ненька виглядає…
Посрібнились коси сивиною наче сніг,
Свого сина, доньку із даля чекає.

Пахне в хаті рута-м’ята
І калина під вікном,
Вже втомилися чекати
Батько, мати діток за вікном.

Ностальгія кличе все додому,
Поспішають діти у село своє:
Бо в селі своєму чарівному
Згадують дитинство зоряне ясне.

Тихо плине річка,
Золотий потік,
Наче синя стрічка
Вздовж якої новий, новий світ.

Пам’ятають діти
Нічки зоряні ясні,
Як учила мати
Їх співать пісні.

І як батько вчив їх майструвати,
Перші ті гарячі мозолі
Як привчав любити
Землю навесні.

Батько, мати й діти –
Дружнє коло за столом,
Разом знову будуть жити,
Лиш далеко за селом.

Ти чарівна, завжди усміхнена, весела,
Ти мов троянда, що цвіте,
Завжди в очах людей щаслива
І все лихе хай геть від тебе йде.

Ти твориш лиш добро
Своїми ніжними руками,
Виховуєш своїх діток
І носиш гідно титул мами.

Ти, немов сонечко весняне,
Що зігріває ласкою наш дім,
Слова твої пророчі,
Ти найрідніша нам усім.

І люблять всі тебе,
Вклоняюся низенько й дякую за все,
Що робиш ти для мене
Люблю тебе я над усе.

Бо ти є мама,
Це слово гордо так звучить,
Бо це найвищеє звання, -
Вона прийшла, щоб діток народить.

Продовжить рід
І гідних виховать дочок й синів,
Щоб залишить в історії яскравий слід,
Подарувати народові героїв.

О, мамо, ти – єдина,
Ти все лиш можеш зрозуміть,
До тебе першої біжить дитина,
Як хтось її в житті образить.

Ти корисну дасиш пораду
І захистиш від ворогів,
За тобі Господь у нагороду
Дає здоров’я ,сил і прощення гріхів.

Пародія

Невже війна почалася уже –
Полковник від сусідки вийшов рано…
Вона його провела… в негліже…
І Рекс не гавкав. Зовсім непогано.

Напевне побоявся невпопад –
На днях поплутав Макса і Олексу,
І Макс злякався – дременув назад.
Сусідка тиждень, вибачте, без сексу…

Що сенс життя, як плоть – хоч розпинай!
Рознервувалась – викликали “скору”.
Вже б згодилась на ідола – нехай…
Одне спасіння – хоч наднесло Жору!

…Було усе – коньяк і самосад,
Пекельний чад, екстаз, емоцій зливи…
Воно нічого так… на вежах зрад.
А зорепад був справжній, нефальшивий!

11.09.2011

Щастя приїде потягом.
Візьме плацкарт і чай.
Тамбурні сиві протяги,
ніби скупе «cтрічай».
Сонцем вікно засліплене,
кіптява, смог і шум.
Ти між моїми липами
станеш початком дум.
Я між твоїми мріями
стану нарешті всім…
Скільки самотньо гріли ми
душі посеред зим?

Читайте мої віршики,
Читайте і дивуйтесь,
Бо так багато розумного,ніде ненаберетесь,
Читайте коментарики,
Читайте мої дані,
Читайте інфотмацію,
Й не буде вам погано

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до річки,до озера,моря...
Як зїм щось солодке,кисле,солоне,
То булькати буду довго Я

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до степів,до гір,до низин...
Як випю я щось холодне,булькасте,гаряче,
То булькатиму вдвічі більше Я!!!

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до річки,до озера,моря...
Як зїм щось солодке,кисле,солоне,
То булькати буду довго Я

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до степів,до гір,до низин...
Як випю я щось холодне,булькасте,гаряче,
То булькатиму вдвічі більше Я!!!

Зупинись не на мить, а на дотик.
Зупинися не завтра, а вже.
Від моєї словесної рвоти
Осінь клени безжально стриже.

Залишись не мені для нотаток,
Залишись для оргазму очей.
Від моїх псевдовіршів крилатих,
Сіре небо на зорі тече.

Загубись не в собі, Бога ради,
Загубися в моїй глибині.
Від моєї суворої правди
Загорілися краплі в вікні.


11.09.2011

Зелена ряска затягнула плесо.
Притоплений пеньок, покритий мохом,
Під берегом у зелені застиг.

Пробилось сонце крізь осінні хмари.
Шорстка кора міцного осокора
Заряботіла тінню від гілок.

З вершини осокора жовтий лист,
Прошелестівши, падає додолу,
Лягає у траву.

В траві блищить роса на павутинні.

2011.

* * *

Хто щирий спів переливає в строфи,
Той обірвав немало срібних струн.
До кого мчить через усі голгофи
Цей дикий кінь, крилатий цей скакун?

Чи він летить до місця катастрофи,
Де спалює свої пісні мовчун?
У кого віть квітуча пересохла?
В чиїй душі не вистачає рун?

І хто коня відважно перепинить,
Той досхочу нап’ється з джерела,
В якім цілюща кожна крапелина.

Прилипне чорна заздрість, як смола,
І я біжу Пегасу навперейми,
А він ірже і б’є копитом вельми.

2011

...Як весело мірошникує тато:
У борошні і руки, і лице.
Вдалася осінь на врожай багата,
Зерно - як віск! - духмянить вітерцем.
Всідаються припудрені чували,
Невтомних жорен музика проста.
А стільки мені в гулі тім вчувалось:
Шумить колосся, хлюпа синьо став...
Врожайне збіжжя щедро-густо вродить,
І радість знов із втомою навпіл.
В руках у мами тісто сонцем сходить,
Ввібравши запах молодих степів.

Прийдіть до мене , всі дороги,
Що у житті я перейшов,
Іще ведіть мене в любов,
Іще мої цілуйте ноги.

Ви доторкались підошов
Моїх то лагідні, то строгі,
І наші з вами діалоги
Я оновити хочу знов.

За горизонтом зріє путь,
Якою люди всі ідуть
На іспит совісті своєї.

Дороги, ви - мої трофеї,
І мій до вічної дебют
У щирім золоті алеї.

11.09.11.

***
Затужавіла літ плетениця.
Забуяли калинно вуста.
І здалося: прийшла і святиться
молода, ясночола, проста.
Зникли інших і руки, і лиця.
Інші підтюпцем геть відійшли.
А вона, мов богиня, сміється.
А вона, мов сузіря з імли.
Із джерел її п’ється і п’ється –
струменіє натхненно краса.
Раптом глянув: не жінка,а птиця,
вся з омани, в чужих голосах.
Закружляла нараз в багряницях,
ген з веселками воду п’є.
Ох чужа! Ох чужа! Чужениця! –
покотилося серце моє.
За такою, – кричать, – не годиться
пориватися в ніч строкату.
Наче злива в долі минеться,
що життя підтопила й хату.
Не дослухавсь. Огудонька в’ється
по тинах і моєму житті:
чи блаженний він, чи самовбивця –
за коханою в небо злетів!
2010р.

Я. Саландяку, І. Банаху, В. Федорчуку, С. Колодницькому

Там, де лють приблукала злобно-сліпа,
де воюють кігті й копита,
ворог яму на стежці моїй копав –
заважав йому, сибариту…
Знав, що іншого шляху в мене нема,
тільки честю, полем любові.
Як і жив, так і рив – тихцем, крадькома
спокій ночі, усміх ранковий.
Дошкуляли йому вітри та літа,
що сутулились за спиною,
та у світ мій грудками проклять метав,
бризкав часто злості піною.
Але стишився враз – дзвінке джерело
журавлино з-під брил злетіло,
над дитинством його змахнуло крилом,
а над зрілістю спохмурніло.
Нахиливсь, мов ніч, до води тоді.
Пив – прощення просив у долі.
Хрущ останній над ним скептично гудів,
чорний місяць геть божеволів.
Спалахнув, як побачив, що я вже йду, –
скупо так – мов ліхтар в тумані,
щось кричав мені про біду – не біду,
що й у серці гримлять повстання.
Потім кухлем джерельної пригостив
(несподіваний жест…величний!),
і дивуюся, друзі, – диво із див –
став за мить журавлем криничним.
2010р.