Розбив би день на квадрати
і в альбом переніс -
міг би переглядати
його випадковий зріз.

Мав би колись таку змогу -
дивився б на цей газон,
на розпростерту дорогу,
що вперлася в горизонт.

На безволосі дерева -
липу, каштан, горіх,
була би така потреба -
дивився би я на них.

На небо в знайомій сині,
повітря, неначе скло.

І тільки твоєї тіні
уже б ніде не було...

2009

нижня білизна, ніжність білим по білому.
ми просто люди, і в ніцше уже не віримо.
ніч заколише нас непрямими ефірами.

ніжність між нами невідворотно нижчає.
магіям чорним нашу білу не знищити.
маєш ребро, сотвори сьогодні мене ще ти.

небо все нижче, небо неначе падає.
отже, коли я поряд з тобою спатиму,
пігмаліоне, виліпи з мене статую.

стану гріхом очей твоїх світло-горіхових,
буде синхронним кожен приглушений видих-вдих,
тихо, мовчи, відтепер ця історія не для них.

першим заснеш, і я вимкну tv і радіо.
більше нічого не можеш мені порадити.
ліжко на двох - це достатня причина радості.

снігом і снами заметені, та без жалю тепер.
бачиш, ми поряд навіть у цьому лютому.
ніжна білизна, зими білизна... люблю тебе...

хтось відігнав гієни снів
пішли в атаку губи пальці
скажи чи хочеш ти мене
як я тебе неандертальцю

дітей заради вже давно
не я вони мене чекають
а я не йду не можу не
бо
раптом
Каїн

скажи мені який з вогнів
є першим і в якій печері
дванадцять вас було всього
і чи свята була вечеря?

чи справді жінка там була
чи може біла тінь її?
все рвала коси на собі
тулилась боязно до стін і

сина кликала
   чи він
зачаття хворої уяви?
в печеру зазирає ніч
а тіло смокчуть зорі-п’явки

хтось відігнав гієни снів
як я тебе неандертальцю
чи справді жінка там була?
відбитки крил відбиткам пальців

Увечері, осінньою порою,
Осяявши далекий небосхил, -
Упало сонце тихо за горою,
Немов забракло мандрувати сил.
Осінні барви хутко потьмяніли
У безгомінні ранньої пітьми, -
Неначе я дивлюся на світ білий
Очима вкрай залитими слізьми.
Мене оце смеркання схвилювало
І спонукало до нових дерзань,
Бо проводжаю вечорів чимало,
Геть зовсім не стрічаючи світань…
10.09.11

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.

-------------------------------

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Причепурились, заясніли зорі
Ковша-Ведмедиці. Тепер вони блищать
і заграють до подруг з Оріона.
(На шоу-зірочок земних їм наплювать).
Усі ми смертні – люди, біосфери
і неосяжні зоряні світи.
Коли я слухаю чудесний спів Ганзери,
від захвату не можу слів знайти.
Зірки нічого вже тоді не значать,
як сльози ув очах моїх стоять.
ЗірОк на небі Ваня не побачить,
але вони в душі його горять.

28.08.11

Я ТЕБЕ НЕ ЗАБУВ

Я тебе не забув, я ніколи тебе не забуду,
Ти буде́ш у мені́ і тоді, коли пам’яті в світі не буде.
Ти частина мене, ти зі мною мандруєш усюди,
Ти і є, власне, – я, а я – вічно тобою лиш буду.
Я тебе не забув, я ніза́що тебе не забуду,
Я згадаю тебе й коли пам’ять про себе забуде.

Павло Гай-Нижник
5 травня 2011 р.

***
Сущий
Всеблагий
Твій Сад
що на краю Чумацького шляху
уже зістарився
його покручене
іще могутнє почорніле гілля
немов з гравюри Андо Хіросіге
прекрасним є ...
любуюся
проте прошу дай зрозуміти суть
народження зростання і старіння
суть Задуму Твого
Всевідаючий
Всюдисущий
*

Ми разом щасливі з тобою
Ти знаєш, ти знаєш, напевно, ти знаєш…
Як сум пропадає з журбою
Коли ти говориш як палко кохаєш.

У росах загублені втрати,
Що розвіються вітром навік
І буде нам що пригадати
Як наш час швидкоплинно пробіг.

П-в:
Піснею лине кохання у небо,
Мені загадалися мрії нові…
Нам крім любові нічого не треба
Лиш б була вона щира і від душі.

Як приходить в життя листопад
За обрієм зорі гадають що буде…
Впускаєш тоді в мрій рясний сад
Віриш, що ніколи уже не розлюбиш.

Зараз – кохай, йди вперед, прощай
Образи, незгоди, обірвані фрази…
Розслабся! Повір! В небо злітай!
Попри стихію, попри всі негаразди.

Рідна хата, батьківський поріг,
На порозі ненька виглядає…
Посрібнились коси сивиною наче сніг,
Свого сина, доньку із даля чекає.

Пахне в хаті рута-м’ята
І калина під вікном,
Вже втомилися чекати
Батько, мати діток за вікном.

Ностальгія кличе все додому,
Поспішають діти у село своє:
Бо в селі своєму чарівному
Згадують дитинство зоряне ясне.

Тихо плине річка,
Золотий потік,
Наче синя стрічка
Вздовж якої новий, новий світ.

Пам’ятають діти
Нічки зоряні ясні,
Як учила мати
Їх співать пісні.

І як батько вчив їх майструвати,
Перші ті гарячі мозолі
Як привчав любити
Землю навесні.

Батько, мати й діти –
Дружнє коло за столом,
Разом знову будуть жити,
Лиш далеко за селом.

Ти чарівна, завжди усміхнена, весела,
Ти мов троянда, що цвіте,
Завжди в очах людей щаслива
І все лихе хай геть від тебе йде.

Ти твориш лиш добро
Своїми ніжними руками,
Виховуєш своїх діток
І носиш гідно титул мами.

Ти, немов сонечко весняне,
Що зігріває ласкою наш дім,
Слова твої пророчі,
Ти найрідніша нам усім.

І люблять всі тебе,
Вклоняюся низенько й дякую за все,
Що робиш ти для мене
Люблю тебе я над усе.

Бо ти є мама,
Це слово гордо так звучить,
Бо це найвищеє звання, -
Вона прийшла, щоб діток народить.

Продовжить рід
І гідних виховать дочок й синів,
Щоб залишить в історії яскравий слід,
Подарувати народові героїв.

О, мамо, ти – єдина,
Ти все лиш можеш зрозуміть,
До тебе першої біжить дитина,
Як хтось її в житті образить.

Ти корисну дасиш пораду
І захистиш від ворогів,
За тобі Господь у нагороду
Дає здоров’я ,сил і прощення гріхів.

Пародія

Невже війна почалася уже –
Полковник від сусідки вийшов рано…
Вона його провела… в негліже…
І Рекс не гавкав. Зовсім непогано.

Напевне побоявся невпопад –
На днях поплутав Макса і Олексу,
І Макс злякався – дременув назад.
Сусідка тиждень, вибачте, без сексу…

Що сенс життя, як плоть – хоч розпинай!
Рознервувалась – викликали “скору”.
Вже б згодилась на ідола – нехай…
Одне спасіння – хоч наднесло Жору!

…Було усе – коньяк і самосад,
Пекельний чад, екстаз, емоцій зливи…
Воно нічого так… на вежах зрад.
А зорепад був справжній, нефальшивий!

11.09.2011

Щастя приїде потягом.
Візьме плацкарт і чай.
Тамбурні сиві протяги,
ніби скупе «cтрічай».
Сонцем вікно засліплене,
кіптява, смог і шум.
Ти між моїми липами
станеш початком дум.
Я між твоїми мріями
стану нарешті всім…
Скільки самотньо гріли ми
душі посеред зим?

Читайте мої віршики,
Читайте і дивуйтесь,
Бо так багато розумного,ніде ненаберетесь,
Читайте коментарики,
Читайте мої дані,
Читайте інфотмацію,
Й не буде вам погано

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до річки,до озера,моря...
Як зїм щось солодке,кисле,солоне,
То булькати буду довго Я

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до степів,до гір,до низин...
Як випю я щось холодне,булькасте,гаряче,
То булькатиму вдвічі більше Я!!!

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до річки,до озера,моря...
Як зїм щось солодке,кисле,солоне,
То булькати буду довго Я

Буль Буль Булькаю Я,
Хожу до степів,до гір,до низин...
Як випю я щось холодне,булькасте,гаряче,
То булькатиму вдвічі більше Я!!!

Зупинись не на мить, а на дотик.
Зупинися не завтра, а вже.
Від моєї словесної рвоти
Осінь клени безжально стриже.

Залишись не мені для нотаток,
Залишись для оргазму очей.
Від моїх псевдовіршів крилатих,
Сіре небо на зорі тече.

Загубись не в собі, Бога ради,
Загубися в моїй глибині.
Від моєї суворої правди
Загорілися краплі в вікні.


11.09.2011

Зелена ряска затягнула плесо.
Притоплений пеньок, покритий мохом,
Під берегом у зелені застиг.

Пробилось сонце крізь осінні хмари.
Шорстка кора міцного осокора
Заряботіла тінню від гілок.

З вершини осокора жовтий лист,
Прошелестівши, падає додолу,
Лягає у траву.

В траві блищить роса на павутинні.

2011.

* * *

Хто щирий спів переливає в строфи,
Той обірвав немало срібних струн.
До кого мчить через усі голгофи
Цей дикий кінь, крилатий цей скакун?

Чи він летить до місця катастрофи,
Де спалює свої пісні мовчун?
У кого віть квітуча пересохла?
В чиїй душі не вистачає рун?

І хто коня відважно перепинить,
Той досхочу нап’ється з джерела,
В якім цілюща кожна крапелина.

Прилипне чорна заздрість, як смола,
І я біжу Пегасу навперейми,
А він ірже і б’є копитом вельми.

2011

...Як весело мірошникує тато:
У борошні і руки, і лице.
Вдалася осінь на врожай багата,
Зерно - як віск! - духмянить вітерцем.
Всідаються припудрені чували,
Невтомних жорен музика проста.
А стільки мені в гулі тім вчувалось:
Шумить колосся, хлюпа синьо став...
Врожайне збіжжя щедро-густо вродить,
І радість знов із втомою навпіл.
В руках у мами тісто сонцем сходить,
Ввібравши запах молодих степів.

Прийдіть до мене , всі дороги,
Що у житті я перейшов,
Іще ведіть мене в любов,
Іще мої цілуйте ноги.

Ви доторкались підошов
Моїх то лагідні, то строгі,
І наші з вами діалоги
Я оновити хочу знов.

За горизонтом зріє путь,
Якою люди всі ідуть
На іспит совісті своєї.

Дороги, ви - мої трофеї,
І мій до вічної дебют
У щирім золоті алеї.

11.09.11.

***
Затужавіла літ плетениця.
Забуяли калинно вуста.
І здалося: прийшла і святиться
молода, ясночола, проста.
Зникли інших і руки, і лиця.
Інші підтюпцем геть відійшли.
А вона, мов богиня, сміється.
А вона, мов сузіря з імли.
Із джерел її п’ється і п’ється –
струменіє натхненно краса.
Раптом глянув: не жінка,а птиця,
вся з омани, в чужих голосах.
Закружляла нараз в багряницях,
ген з веселками воду п’є.
Ох чужа! Ох чужа! Чужениця! –
покотилося серце моє.
За такою, – кричать, – не годиться
пориватися в ніч строкату.
Наче злива в долі минеться,
що життя підтопила й хату.
Не дослухавсь. Огудонька в’ється
по тинах і моєму житті:
чи блаженний він, чи самовбивця –
за коханою в небо злетів!
2010р.

Я. Саландяку, І. Банаху, В. Федорчуку, С. Колодницькому

Там, де лють приблукала злобно-сліпа,
де воюють кігті й копита,
ворог яму на стежці моїй копав –
заважав йому, сибариту…
Знав, що іншого шляху в мене нема,
тільки честю, полем любові.
Як і жив, так і рив – тихцем, крадькома
спокій ночі, усміх ранковий.
Дошкуляли йому вітри та літа,
що сутулились за спиною,
та у світ мій грудками проклять метав,
бризкав часто злості піною.
Але стишився враз – дзвінке джерело
журавлино з-під брил злетіло,
над дитинством його змахнуло крилом,
а над зрілістю спохмурніло.
Нахиливсь, мов ніч, до води тоді.
Пив – прощення просив у долі.
Хрущ останній над ним скептично гудів,
чорний місяць геть божеволів.
Спалахнув, як побачив, що я вже йду, –
скупо так – мов ліхтар в тумані,
щось кричав мені про біду – не біду,
що й у серці гримлять повстання.
Потім кухлем джерельної пригостив
(несподіваний жест…величний!),
і дивуюся, друзі, – диво із див –
став за мить журавлем криничним.
2010р.

***
І вказав мені Бог на святу…
Нашептав мені чорт про грішну.
Божа виткала літ висоту,
Інша щирим озвалась віршем.
Чом не з божою був, не збагну.
Свідчать очі – нічим не гірша.
Бо…чортівка од ранку до сну
велемовним буяла віршем.
Схвилювала метафор струну –
так, що й вечір мій став світлішим,
так, що й ранок у сяйві тонув,
спраглу душу натхненням тішив.
Я з пліток пересунув стіну,
заглядав у небесну нішу.
Дужий острах в дугу зігнув,
став під небом могутнім віщим.
То ж почув із небес новину:
йдеш у пекло…Покинь милішу…
Таврував мене світ з полину,
відшмагала дорога січнем.
Мов дитя, обійнявши вину,
загубився у снах вторішніх.
Знав, що радості не здожену, –
вже недоля моя хутчіша.
Наче древо, ростив самоту,
та веселкою ріс, мудрішав,
і…вказав мені Бог на святу,
нашептав мені чорт про грішну.
Приховав я душі наготу
й до святої літом готичним…
Відчував, що до неба росту
нездоланним і мозаїчним.
А свята, мов вояк на посту,
стерегла свою честь магічну,
поки Бог сотворяв на льоту,
поки чорт виглядав комічним.

Але, хутко змінивши мету,
увійшла в русло многогрішне.
Упізнав в ній чортівку оту,
що прощально ячала віршем.
В пору віку свого золоту
раз у раз повторяв невтішне:
Бога, чорта, мужчин і сльоту
дурить жінка земна одвічно.

Словечко заховалося в кутку,
А я всю ніч тривожусь і шукаю.
Невже воно вовків зустріло зграю?
Потрапило на очі ватажку?

Такі є нетрі неподалеку,
Яких немає, певно, в жоднім краї.
Я всіх ледь світ – на ноги підіймаю,
І люд біжить, одягшись нашвидку.

Моє словечко ніжне і лякливе,
Почувши гамір – не відкриє вуст,
Бо є нові проекти й директиви.

Збиткується над ним усякий хлюст,
І не пускає навіть до порога, –
Ви мовчите, надіюся на Бога.

2011

Вітер на стьожки дрібнить
бравурний транспарант…
Ніби по колу біжить
місто порепаних п’ят,

навпіл порепаних снів,
в них – молоко з-під долонь…
Луг з чередою корів
в снах є вигнанцем-послом…

Юність – повія навік,
з примусу, і просто так:
мову міня на «язик»
(мова ж – «селянськості» знак!).

Місто порепаних п’ят,
гоєних в ріднім селі -
там, де від хат і до хат
інколи йдуть поштарі…

Діти приїдуть не раз,
ще й онучат привезуть.
Кров одна, любі, у нас,
та «городська» у вас суть!

Мова - одна на усіх,
як підростали, була…
Нині ж, зросійщених їх,
тих онучат – півсела!

… Місто прамову ковта,
цілить плювком у цебро…
Бульба балкон обгорта
духом землі - на добро!..

2-3.12.2009.

Погожої днини тобі, Україно,
і мудрості сивих віків.
Воістину радий, по-правді щасливий,
що тут тебе, нене, зустрів.
Блакитної долі і сонця любові,
і праведних дум та чинів.
Хай день цей прийдешній засяє у тобі
й усіх спопелить ворогів.

Зустрінемось, рідна, колись ще, удруге,
повір, я б так цього хотів,
Як в день особливий під дзвін перемоги
своїх позбираєш синів.
Погожої днини тобі, Україно,
терпимості в розмаху крил,
Бо світ цей лукавий, а час полохливий,
Господь хай додасть тобі сил.


11. 09. 11

музика
рветься за мури
повна терпкого прозріння
смутком налита по вінця
свічка горить поминальна
тиха
прощальна

музика
кришить на шкалки
сумну проминальність
страждає
тремтить у печалі
вічна
як справжня любов

Свіжовмиті, рум’яні, духмяні,
Лунко падають яблука з віт
У вологу траву і на ганок,
І на стежку руду до воріт.
Застелили подвір’я і грядку
Восени яблуневі плоди, -
Наче дякує ними на згадку
Мені яблуня та, що садив…

10.09.11

Не питайте про мене в Бога -
я - не Байрон і не Гомер!
А наука - тим більше вбога
на знання про життя химер.

Я - мандрівець, напівлегальний,
не для мене стежки святі -
пробираюся між прогалин
у законах буття світів.

Розглядаю небесну сутінь
у криниці сліпу трубу -
я усюди давно відсутній,
я нікуди ще не прибув.

Ані тіні земних регалій.
Як зовуть мене? Де живу?
Найреальніші із реалій -
тільки спалахи дежа ву.

Ніч зашторить земні простори -
я – болід із чужих боліт.
Коридори лісів Пандори -
там мій слід.
Він болить. Я -
в політ.

2010

Вона не може, ну, ніяк
заснути, лежачи навзнак.
Лежить сумна, прикривши очі...
Ні! Він не прийде сеї ночі.
Вона лежить і тихо плаче,
але щось скрипнуло неначе,
злетіла, мелькнула між штор --
пустий, холодний коридор.
Знову лежить, скрививши гарний ротик,
поклавши руки на плаский животик...

Вона не може, ну, ніяк
заснути, лежачи навзнак.
2009

На дні її очей
спрага всіх пустель –
піски гіркі, сипучі.
Гори її грудей,
крутіші гірських скель,
були біло-сліпучі
у темряві хмільних ночей.
Я пив з її джерел
терпко-гірку отруту,
я рвав не м’яту-руту...
Я не літав, наче орел:
тонув собі в гірких пісках,
тримаючи в руках
жагу-облуду --
диво природи...
Вона була така,
вона була слабка,
не треба було згоди,
щоби її втішати...
Це вже згодом,
коли усі упали шати,
я здогадавсь про згубу.
Я вичитав у корчах її губ,
в пожежі її щік,
в конвульсіях її слабкого тіла,
чого вона хотіла ...

Її зомліле ніжне тіло,
її безвольні слабкі руки,
коли не у моїх руках були,
моє ж стискали горло.
Її гладенькі білі зуби,
мовби перли,
покушуючи ніжно не мене за груди,
на клапті моє серце дерли!

Така весна, така чудова знову!
Метелики у небі трепетливі...
Ми мить одну були щасливі --
мить щастя відібрала мову.
.
І мерехтіло, і пливло, мов слід фантому,
й віддало гіркотою втрати...
Усе дарма, немає ради
в усьому просторі ― прозорому й дзвінкому.

Заглушений зітханням, мов гудінням літака,
розмазаний сльозою, мов зів’ялий,
світ сповнений метеликами, але
порожній щастям ― ніби торба жебрака.
2009

на завтрак остались вишни - с весны позапрошлой, грезы
и в осень больное солнце, унылое по утрам.
И снов золотых - обрывки, улыбки мои и слезы,
дождей водяные нити, ушедшие к небесам.

а что на обед? затишье, застывшая светлая память,
надежды чуток - не боле. и горсточка макарон.
И все, что когда-то будет, и все, что уже не с нами,
любовь - словно незабудка, упавшая на ладонь.

а что у меня на ужин? поплакать, поесть картошки,
глотнуть колючих снежинок и книгу твою прочесть.
немного красивых песен, мечтаний две чайных ложки,
упреков твоих, печенья... Скажи мне: как это есть?



август 2011

Він вийде з хурделиці, схопить її за рукав:
Господи, як я чекав на тебе, як зупиняв
безнадійно розкритих жінок у квадратах кімнат,
крик – у горлі, щоб не зависнув над
тою, чужою. А пелехатий сніг
я зупинити ніяким теплом не зміг.
І вона, вириваючись, гляне йому в нутро
так беззахисно байдуже, і не розкаже про
те, як міцно можна любити чужих малят
і порожні вокзали, коли назад
значно важче, ніж потягом – уперед,
коли кинутий виклик ніхто не бере.
Він струшує зиму з її волосся, просить іще
пару хвилин, підставляє життя, плече
ненадійне… а хоч би один ковток…
Єдиний, хто не здається – її квиток.
І вони попрощаються без усяких «прощай».
І у ній ворухнеться поранений горностай.
09.2011

Обмити втому у Дністрі
і посуд вимити дочиста.
Три дні (шкода, що тільки три)
я милувалась падолистом
великих і малих доріг,
які лягли на захід, в гори.
І дощ мочив од вух до ніг,
а я щаслива і не хвора.
Стрімкі потоки межи гір.
Намет промоклий знесло вітром.
Ми грілись віршами, повір,
хоча бувала і півлітра.
Шугає листя врізнобіч –
вертаюсь на думки багата.
Шкода, що цю четверту ніч
не буду мокнути в Карпатах.

наснилося – стишений дзвін
на заході сонця одвічно
в сусальному спокої стін
припалює вечора свічку,

як матір, скликає світлá
в журну плащаницю молитви,
змовкаючи, гасить до тла
відлуння далекої битви.

у сутінках схимний монах
вслухається в óдгомін воєн
і дивиться мовчки на шлях,
мене виглядаючи з бою…

Журбу осінню відкладу на завтра.
Опалі мрії встигну підмести.
Сьогодні сонце проситься у кварту,
А в руки – літом писані листи,
Ще теплі дотиком останнім...

Запахла м’ята босих вечорів
І спомин в одурманеному стані
У літнє щастя променем побрів...

2010

Изначально бесконечно
Небо надо мной.
Листья падают – не вечны,
Грустно быть листвой.

И в осенней заморочке
Неба и листвы –
Продолжение цепочки:
Вечность, я и Ты.

*
Твой домик с виноградною лозой
У старого не твоего крыльца.
И в лужах дождь под тучей грозовой,
И тень в ночи размытого лица.

Так затеряться можно невзначай
Среди ничейных капелек дождя,
И не успеешь вымолвить «прощай», -
Как нет тебя, и не было тебя.

Їй здається: життя промайнуло,
Засмокталось болотом пустушки…
А вона ж, безсумнівно, фактурна,
Їй же заздрили вчора подружки!

А вона ж, безперечно, красуня!..
І... напружують ґудзик надії:
Може, долю подалі посуне
Від незграбних вітрів-суховіїв?

Ті вітри на білизні танцюють
Пасадобль пелюшково-привітний…
Кажуть: гріх, і не згадуйте всує
Ненавмисно посіяні квіти…

А вона виглядає з балкона,
І прання – наче символ поразки.
Хоче вирватись, наче з полону,
З материнсько-самотньої казки…

Чоловічих немає шкарпеток
У квартирі, де квітне розпука.
…А маля прориває тенета:
Воно хоче до циці й на руки!

Запасися, матусю, терпінням,
Перейди за безжальні бархани.
В тебе є твоя рідна дитина,
Й за тобою – майбутнє, кохана!


9.09.2011.

В тобі – моя любов, і слава, й сила,
В тобі – моя снага і крила дум.
Нікому не віддам тебе на глум,
Ти ніжним оксамитом душу вкрила.

Пройшла ти гордо крізь усі горнила,
І вижила, та цей ворожий тлум
На тебе накликає недоум,
Щоб ти в піснях і душах не дзвеніла.

Рідніша і дорожча ти в стократ,
І знову миє руки десь Пілат,
Ніхто від нього не почує слова.

Я вірю, що любитиме онук –
І кожну букву, і твій кожен звук, –
Ти серця квіт, душі жива основа.

2009

- Чашку вітру мені, трохи диму,
Якнайменше тих сонячних променів.
Трохи холоду, як це не дивно,
І дерев, на третину оголених.

На десерт хочу порцію суму,
І повітря, що пахне жоржинами.
- Може, зраду одну? -Лиш бездумну,
Щоби вранці вже стали чужими ми.

Забирайте зі столу ці мрії!
Принесіть краще пляшку із планами.
- Вам рахунок блакитний чи сірий?
- Вчора осінь платила туманами.

10.09.2011

( Вінниця,осінь 2010)

А листки, що метелики, ─
трепеткі-багряні
пурхають весело,
мовби пані п′яні.

Тихо – печально…

А тут і білочка руда є,
з рук горіх бере вона,─
у листі кумедно ховає
коло пляшки з-під вина.

Тихо – печально…

А в лікарні, де за вікном хоробрі
ті білочки живуть руді,
кажуть, що результати добрі,
й ми тому тихенько раді.

Тихо – печально…


А в першому трамваї гойдає,
і хлопець пісню невідому
про кохання козака співає
за хто-що подасть йому.

Тихо – печально…

А тут і собача забавно
своїх по трамваю шукає,
бо загубилося недавно,
та лиш ковбаски йому перепадає.

Тихо – печально…

А вдома сліпий Маркіз, мов кріт,
теж ковбаску полюбляє,
бо він кіт…
і смішно вусами дорогу шукає…

Тихо ─ печально…

І залишається без отвіту,
чому буває тихо, печально,
коли все добре-загально,
як для цього світу.
2010р.

Ваша мысль - молния в письмах,
Слова любви открыто в числах.
Живые мысли - алтарь души,
Из лодки Света нити мудрости.

Одно мгновение,новый взгляд,
Сделай шаг,не надо ждать,
Если осознан вами выбор
Очень важно равновесие удержать.

Без слов живых и песнь мертва
Коль выкинуть из музыки слова.
Сказали метко мудрые о том,
Не скрыть любовь и благовонья под замком.
2011г.

Зачекай, не зникай,
Світанкова тишо!..
Темпераментний півню,
Зажди із початком
Наступного дня...
Любий мій, мов дитина,
Спокійно і рівно так дише,
Тихим подихом вторить
Моїм безсловесним пісням.

Темпераментний півню,
Що тобі до жіночого роду,
До проблем однолюбства,
До інших жіночих проблем,
Коли водиш стількох
По пустому (бо осінь) городу,
Коли маєш шумний
І багатоголосий «гарем».

Темпераментний півень
Мене не спитає, як бути:
Заведе свою пісню і знайде
Потрібні для неї слова.
Цього ранку – не стримать,
Цього ранку вже не повернути!..
Я чекаю на «завтра» -
Стиглим плодом
воно визріва…


2004р.

Я шепочу губами спраглими,
по Сахарі мандруючи пішки:
"Якого кольору ваші янголи,
Попелюшки і Білосніжки?..

Простите, мудрецы, но все же я
Скажу (рискуя схлопотать по роже),
Что истина у каждого своя,
А друг – один. И посему – дороже.

Життя - театр?
Життя - то гра?
Та годі...
Яка там забавка...
Чи бавимось до сліз?
Чикрижимо із себе
в данність моді
напівпаяців
з душами навскіс…
Життя - азарт?
Життя - то електричка?
Хто не промчить -
ще загодя програв?
Життя - рефлекс,
то вже затята звичка
буденних фраз,
невироблених справ…

У ній любов,
шаленим тільки блудом
вдаряє в серце -
п'яна?
Тверезить!
Злоби сліди стирає
і огуди,
і музикою
у серцях дзвенить.
Рікою теплою
вливається у вени
і топить лід
завмерлого чуття,
заблудлу душу
поверта зі сцени
в реальність дій
реального життя.

2011

* * *

Що є моє́ життя без тебе – пустка!
Що я без тебе – річка без води!
Що варта квітка без пелю́стка,
Чи без суцвіть весни сади.

Без тебе я, мов жито без зерна,
Немовби смуток без зітхання,
Провалля, що немає дна,
Дитя без сміху і ридання.

Хто я без тебе – світ без кольорів,
Шлях у нікуди, що узявсь нізвідки,
Буття без но́чей і без днів,
І Слово, що не має свідків.

Без тебе не відчув би смак життя,
Не взнав би барв офірува́ння.
Хто я без тебе – часточка буття,
Людина, що не зна кохання.

5 травня 2011 р.
Павло Гай-Нижник

Цілуватиму твої сльози , Відпускатиму серце на зліт,

коли фрази твої не повні , будудь битись об тьмяний граніт

Коли щоки обвітрені вітром , доторкнуться моєї руки

Дух недавно хворівший безвіддям , впаде в сплячку до після зими.

Цілуватиму твої руки , розбиватимусь вщент до зінниць ,

Коли ноги торкатимуть люки , А у мозку забракне полиць.

Закиплять мої зорі з просоння , доки вистачить небу води,

Цілуватиму на підвіконні твої очі , і твої думки.