Стою,
як Бетховен,
у бурю шалену…

Могутні
акорди
космічних
симфоній
пророчо
летять
над розбурханим
краєм,
щоб люди почули
скрізь дзвони
Свободи.
Зриває вітрисько
афіші наскоком,
і душу
остуджує
ревом
холодним...

А очі ворожі,
пекучі від злості,
пронизують
чорно
знамена
шовкові,
впиваються
в серце
Свободи
гадючо, –
і смерті бажають
моїй
Україні.
Та скоро,
я певен,
ця буря затихне,
і сонце загляне
у кожну світлицю,
і буде повік
Україна
щаслива.

Стою,
як Бетховен,
і слухаю
сурми…

І б'є, і б'є! довбе й рокоче!
Трясе дахи незрілий град:
З гілляки рвуться неохоче
Тверді плоди; стрясає сад
Від горя мамці-жалібниці
Та граду яблук білолицих.

І прохачі не будуть гризти
Чи ними повнити кишені:
Немає стільки альтруїстів
У всьому світі; навіжений
Збирач опалих недоносків
Їх набере у ржавий возик.

Та й безліч яблук поховає.
Трава, і дощ, і ніч, і злива.
Слугуйте іншим урожаям.

Бо гнити — доля

(нещасливих).

2011

ТОБІ
-
Тобі співаю піснь кохання,
І йду в майбутнє навмання́,
І не очікую верта́ння
В минулі дні. Лиш пізнання

З тобою вічності волію.
Тобою дихаю й зорі́ю,
Щодень зчаро́вуюся й млію,
Бентежусь, плачу і радію.

Тобі дарую шлях життя,
Свої надії, сміх, страждання,
А ще – мандрівку в майбуття,
Любов, надії й сподівання.

Тобі курли́чуть журавлі,
Буяють квіти й сяють зо́рі,
Вранці щебечуть солов’ї,
Я ж – віддаю всю решту долі.

З тобою лиш себе розді́лю
До серця крихт, без каяття.
Тобі до ніг встеляю мрію
Й себе всьогó – без вороття.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2011 р.

ЗІЗНАННЯ

Тебе зустрів у всéсвіті людей,
Щоби довіку сяйво це плекати
І в нім палати. Й посеред тіней
Горінням серця світло зігрівати.

Між спалахами грізних блискави́ць
Мені Бог дав тебе оберігати
І підбирати рóси із зіниць,
І у обі́ймах цвіт той пеленати.

Я заплету у твóї коси зорі
І укладу на хмарку колихати
В чуттєвих хвилях, наче в морі,
Щоб вічно в ніжності втопати.

Під переспі́в цілункових дощів
Віків до спливу віддано кохати
Тебе єдину – я дарунок долі стрів,
Аби ніколи більше не втрачати.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2011 р.

ВОНА ПРИЙШЛА...

Мряка з дощем переплели́сь
Так млосно і розтя́жно ту́жно,
Що небесами розляглись
Чеканням хмари. Незворушно

Спливає в краплях час по склу
І тільки вітер про барвистя
Чуттів шепоче їй й крізь млу
Розтихо кличе тре́мтом листя.

Вона прийшла із сонцем в жменьці,
Все світлом вмила й враз здійня́ла
Розсиплі про́мені у серці,
Й веселка Всесвіт обійняла.

Павло Гай-Нижник
13 вересня 2011 р.

* * *

Мені наснились спогади – минуле.
Іще колись воно було майбутнім.
Колись – тоді – незнане, незбагнуле,
Воно вже встигло стати незабутнім.

Те, що булó, знов стало сьогоденням
За ніч одну і промайнуло враз
Як наяву, крізь мене, над буденням,
Життя могó пронісся пересказ.

Перегорнулись сторінки і зникли
У променях світа́нкового дня
Й сховатися між зорей долі встигли,
Аби не взнати більше вороття.

Павло Гай-Нижник
3 вересня 2011 р.

Пародія

Хто ти? Місяця тінь? Не знаю.
Очі он як горять… яснí…
Звичку маю таку – забуваю,
І здебільшого це – навеснí.

Звідки взявся? Відлуння лісу?
Чи осінній листок в траві?
Ще й на тиждень припер валізу,
Може краще б на ніч чи дві…

Що ти кажеш? В прожúлках сóки?
Видно, радість ще є… таки…
Не тремти так. Зважай на рóки.
Знов забула! Пробач – рокú!

Дикий! Справжнє лісів відлуння…
А цілунок – гіпноз-наркоз!
Зранку кликав мене “Настуня”,
В тебе тáкож, пробач, склероз?

Прям, сюжети для Голлівуду,
Ти , звичайно, не з Сан-Хосе…
Я б згадала… Але не буду!
При тобí забуваю все!

16.09.2011

Сам же обрав дорогу без осан ти -
допоки серце ще горить і не згоря,
пройти свій шлях Сліпого Музиканта,
Ікономаза Мандрівного, Кобзаря.
Вже й розумієш, що ніщо не бездоганне,
і те - брехня, що "правда не в ногах":
так важко поле перейти снігами,
через сніги і тонучи в снігах.
Спасибі - хоч вернули зримість очі...
Але й від того радості нема:
ти в пусті залишився проти ночі,
хоч проти ночі нічогісінько не мав!
Просяє зіронька, та й знову хитро (шасть!) - в тінь...
Так порожньо - хоч Всесвіт покоти...
Проте казав один твій "родич по нещастю",
що, поки ноги ходять, треба йти!
Завія на твоїй бандурі грає
розчарування вічністю своє...
Не бійся: Україна не безкрая -
уже якась Диканька постає.
Там ще жінки на співчуття багаті.
Там кожний дід премудрий, як... Тибет.
Дивись - горить вікно в охайній хаті!
Ще хтось не спить. Можливо жде тебе?

2010р.

Ні обрію, ні вітру, ні зірок...
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя...
Так легко в невідомість робиш крок,
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де "замки вічності, які ти спорудив?
Де "хрест важкий", який ти дотепер ніс?
Ніяких "пара-див" та "парадигм":
тут - лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць...
Ні стогону, ні шепоту, ні рими...
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нетрино.
Це в них і відсипалася пітьма
до того, як наринути відверто!
Ти - у темнотах (і тебе нема!)...
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта...
Тут - тільки даль колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: "Я - обраний між нас!"
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви... серед поля.

2010р.

Герой не одного катрена,
плаття чудне.., на босу.
Заходить у місто повз мене :
- "Здрастуй. Приємно. Осінь"

Злива, туман і пензлі
в кошику складені стильно.
Губи мої замерзлі:
- "Пані, взаємно.Прихильник".

Розрізую ніч по Чумацькім шляху,
немов медівник уродинний -
бери половину, а як до смаку,
то навіть і дві половини.

Розламую день по сліду літака,
мов кахлю, покриту глазур’ю -
із сонцем - тобі, а мені - хай така,
ще й вітер віддам - не обдурю!

Ділитиму серце по свіжім рубцю -
на скалки воно розлетиться.
Бери, не соромся, найбільшу - оцю...
Візьми! Ну хоча б для годиться...

2010

Відшуміло весілля, відгоріло, мов тріска,
і рихтують потоптаний двір…
Ще удосвіта - дівка, по обіді – невістка,
і нуртує людський поговір:

Ой, чому ж ви, дівчата, зоветесь «невістками»? –
Для нової ж родини ви – «вість»!..
Ваші звичаї й звички залишились у мами,
і тендітний будується міст.

Це до свекра, напевно, поспішає доріжка,
а на ній – колючки й конфеті…
Вчора ще наречена, а сьогодні – невістка:
нова віха в твоєму житті.

До свекрухи стежинку протопчи по найпершім,
найніжнішім стосунків сніжку:
заговориш, промовчиш, а подекуди й стерпиш –
мовчазну її чи говірку…

Намалюю в уяві я швидке новосілля –
та не видно таких перспектив…
Відкричалося «гірко!» - проминуло весілля,
й мішурою он, хтось насмітив…

2009р.

Можливо, що й твоя з тих душ,
що вміють Всесвіт слухати з кімнати.
І у статичності впізнавши рух
про істину і сутності змовчати,
залишивши сухим перо, незайманою туш.

7.3.11

У смутку - фейс-контроль.
У радощів - пароль.
У осені- акциз...
У творчості - каприз.

А я шукав (або блукав).
Не спогади, але міняв.
І золото знайшов.
І бомж, бо маю кров.

А на болоті злив
себе уже розлив...
І музика - одна:
там є моя струна.

Я вірив, я плекав!
Я все терпів-мовчав.
Натомість маю схил
не дерев'яних жил...

І з'їв, а хочу ще...
Це борщ. Це не чуже.
Осінній славний дух
вдягає капелюх.

16.09.2011

Все, що було минулося.І нині
Лише зітхання тихе у соснині.

Лише зітхання та зоря блакитна,
Але далека, недосяжна, скритна -

Любові свідок, рвійної, палкої...
Хоч, певно, це її не непокоїть.

Вона - холодна, почуття ж - гарячі,
До того ж ненаситні, нетерплячі...

На жаль, усе минулося. Та досі
Твоїм волоссям пахне кожна осінь.

Мені казали: Ви мене шукали.
Але, на щастя, так і не знайшли.
Хоча, яке там щастя... Так вже сталось
померла я - відколи Ви пішли.

Мені казали: Ви таки хотіли.
Але, на горе, тільки не мене.
Хоча, яке там горе? Власне тіло
мене ніколи болем не мине.

Мені сказали: Ви тепер жонатий:
ні радості, ні суму, ні біди.
Хоча... воліла б я про це не знати:
любила Вас - єдиного. Завжди.



02.2004 р.

Гудуть тривожні дзвони людських душ
І молиться, як мати, Україна,
Бо по слідах великих радіацій
Іде в безсмертя гордий мій ровесник.

Затиснувши в кулак зрадливий страх,
Даю сигнал смертельної тривоги.
Димить планети безмір неосяжний,
І скрізь ростуть АЕСи, мов гриби.

Страшна ява, та ще страшніший сон:
Холодний подих мертвої пустелі,
І виє вітер, наче сіроманець,

І попелом засіює поля.
Обнявши кобзу ніжно, мов кохану,
Я кобзарюю по чужих світах.

ЗЕМЛЯ, В ЯКІЙ РУБАЮТЬ ТИХИЙ РАЙ

Під небом є земля, де на очах у Бога
Облу́дники рубають тихий рай
І не страшаться. В них своя дорога
Без божих сентиментів. Зазвичай
Вони з лукавства й моляться. Відро́ддя
Там горстка є, що золотим тельцем
Вже й Го́спода запнули і з пого́рдя
Себе на стінах вішають взірцем.
У тім Краю́, у цілого народу
Стирають пам’ять, а з душі
Здирають віру наживо й свободу
Як пса припняли і за бариші́
Купують слово й затикають мову.
Поступово конає право там й сваволя
Розхристано зухвало вкотре знову
Ґвалтує люд й пиячить, а недоля
Блукає в тім раю. І тільки в вишині
На глум цей Бог вже підбира нагоду
Аби воздати кару в судні дні
І гультяям, і рабському народу.

Павло Гай-Нижник
13 серпня 2011 р.

ВОНИ І МИ

Їхні мріі про рабів інколи
збуваються...
Втім, лиш раз. Й не серед нас.
Сподіваюся...

В їх кишенях холуї́в
назбирається
Повсякчас... Та хай без нас
лобизаються...

Бо вже суне в їх бордель,
наближається
Гніву час. І кожен з нас
поквитається...

Павло Гай-Нижник
12 серпня 2011 р.

В танок в небі зібрались лелеки
Перед політом в далекі краї.
Осінь дощем, опавшій, листя омиває
Замовкли на квітах бджолині рої.

Старий лелека своїм кру-кру
Стаю скликає у путь.
Дорога не легка через море летіти
Може в дорозі де котрі помруть.

Не хочеться рідний край покидати
(Так у них склалось в житті)
Заплаче лелека-мати,
Як будуть вмирати діти в путі.

Як весна настане в нашому краї
Лелеки повернуться знов.
Зів'ють гніздечко над дахами
Знову залунає пісня, завирує любов

Лелеки повертаються до рівного краю
Ця тайна природи не відома мені
Чомусь то люди їдуть в чужину
Звідти вертатись не хочуть, ні!

Буквы прилипли к губам,
словом тебя не задев,
тайна пошла по рукам,
четко, как ты хотел.

Веря тому, кто ослеп,
просто живи наперед,
новый встречая рассвет:
счастье, оно - вот-вот...

Сердце – не спирт. Не горит.
Водку ты глушишь в глуши.
Попусту что говорить -
круто ты все решил.

16 августа 2011

Відчинять браму і введуть у зал –
у зал колон та мармурових статуй.
І все, що я чинив і що казав,
численні «проти», нечисленні «за»,
розгляне суд, холодний і затятий.

І кожна пара мармурових більм
раптово спалахне, і на екрані
прокрутиться життя, кумедний фільм;
затим його продюсер-анонім
задасть мені свої важкі питання.

Згадаю все, що за дверми лишив, −
чого б волів не споминать – згадаю.
Почну одвіт, але забракне слів,
І той, про кого в снах кошмарних снив,
зведе
по східцях
в підземелля Раю.
2004

А стелиться чомусь не завжди м'яко,
не завжди спиться солодко чомусь...
І застигає туга в серці вклякло -
Я винна щось собі, а чи комусь?

Перебираю пам'ять по зернині,
рахую кількість безпричинних зрад*,
чи то мені лише здається нині -
причин нема... Вернутися б назад

переписати долю, поміняти.
М'якеньке ложе вимостити їй,
де б не було журби, зітхань, утрати
себе в собі... Змінити хід подій...

Та серця раптом озоветься голос -
Від себе не тікай, це - ти. Це - ти!
Зерно життя складається у колос,
а в центрі серця - сплетені світи.

Я народилась
в далекій Волині,
Тепер проживаю
в Яготині.
У серці у мене
дві Батьківщини
І кожна по-своєму
рідна мені.

Там – я зростала,
до школи ходила,
Тут – народились
дівчатка мої,
Там – мені Мавка
пісні дарувала,
Тут – щебетали
доні мені.

Я вміло у серці
своїм поєднала
Дрімучість лісів
і блакитність озер.
Дві Батьківщини
в душі є у мене,
Котра рідніша –
не знаю тепер.

***
Ще цвітуть гикавка і пасльон
і непомітна в траві галінсога
мабуть для рими згадався Війон
що так незвично носив в собі бога
мабуть він Бога бачив як я
в обличчі трави ув опалім листі....
креше вітер вогні у місті
крижаніє Дніпро в своїм ложі...
ми так неможливо близькі і схожі
віднесені у просторі і часі
усамітнені перехожі
*

Не будь рабом ні кривди, ні брехні.
Нехай тобою не керує настрій.
Не будь рабом чиєїсь маячні,
І наче раб, не прислуговуй – власній.

І шлунку повсякчас не догоджай,
Найниціші – раби свойого шлунку.
На шепіт самолюбства не зважай
І ревнощів не пий гіркого трунку.

Скуштуєш раз – і вже навіки раб.
Рябіє світ продажними рабами.
А ти не будь рабом ні схиб, ні зваб
І не торгуй святими почуттями.

Дороги і суми рабом не будь.
Не будь рабом безсилля й безнадії.
Не дай, ще чистій, совісті заснуть,
Засне – тобою зло заволодіє.

Об землю лихом бий і бий чолом,
Та не ламай об сумнів правди стрижень.
…Ніхто не назива мене рабом,
Чому ж душа втомилась од принижень?

2004 (2011)

Присипане корицею,
надмірністю дещиць.
Зкинуте разом з полицею,
візерунком з-під холодних спиць

Слово-саджанець потрапило в поганий ґрунт,
затерпле і несказане. Слово намір.
Без дій. Гливкість характерна. Тут
будильник не дзвенить, ще до сих пір,
а хоч би трохи догори щоб нижче бруд...

і щоб без таємниць,
щоб не прикрите плащаницею,
щоб день настав і долілиць упало все прив'язане,
й душа наповнилась з торицею.

30-8-11

Суміш диму, думок і дива.
Літо в ірій летить вітрами.
Синім смутком падає слива.
Що ж ти, осене, робиш із нами?

Божа птаха крилом майнула.
Горобці позлітались на сповідь.
Гілку яблуня в тяжі прогнула.
Рік новий - чи життя оновить?

Пісня стишена, мрія забута.
Стежка, що заросла полинами.
В дощові постолята узута,
Що ж ти, осене, робиш із нами?

Сонце втомлено голову хилить
На ніким не палене листя.
Ще мені не бракує сили,
Але десь я уже - колишня.

Затяжними дощами скрадається,
Холодам відчиняє брами.
Обрій повниться передчуттям...
Що ж ти, осене, робиш із нами?

14. 09. 2011

Цей страх передранішній в’яже мене, наче сіть,
і не утекти, і нема кого поруч обняти.
Ще тінь, до стіни прихилившись, навшпиньках стоїть,
хоч той, що приходив – давно за порогом кімнати.

Вже вкотре до мене являється він іздалі,
здогадуюсь, хто він, та глянуть - відваги замало.
Лиш чую легенький цілунок його на чолі,
і як мої руки ховає він під покривало.

І ще відчуваю я погляд його - не з очей,
а звідкись звисока, далеко з-над даху будинку.
Він так проникає, він так невимовно пече,
пече, наче сором його непрощенного вчинку.

А потім паду із півсну, мов зірвавшись із круч,
і страх цей терплю, мов за щось недозволене плату.
І тихо шепочу: "Не мучся, не мучся, не муч...
Я виріс уже і давно вже простив тебе, тату..."

2009

Десь по чужинах наблукавшись до знемоги,
волхви вернулись на поклін селу,
щоб українську винайти дорогу
та українську часову шкалу.
Що ж, хай завмруть, немов хорти у стойці,
над кожним паростком, який без них воскрес!
Хай на церквах півмісяць хоч на сонце
замінять, щоб таки просяяв хрест!
Хай заболять голодомором й голокостом!
Хай пошукають іскру у золі!
Як ця земля порушеним колгоспам,
премудрі завинили цій землі...
Хай трудяться, зневаживши погрози,
поки відродять те, що винищив мороз, -
метафори на всі метаморфози,
анафори до всіх анаморфоз.
Може, й не зайво мліти будуть "діти літ" -
оживлять простір, зрушать мертвий час?
Може, іще таки ці книжники-будителі,
хоч якось-чимось, та й здивують нас?
"Старійшини! За мрію перемоги
все вам пробачимо, розтрачене дарма,
аби на чисту знов ступити нам дорогу,
на котрій точки неповернення нема!"

2010р.

Знервовані, спокійні,
Купці та продавці, -
Мандруємо постійно
Світами навманці.
Забуті та відомі
Дороги і стежки
Вертають нас додому,
А часом – навпаки.
Від щастя до напасті,
Від світла до пітьми, -
Пройти і не упасти
Стараємося ми.
Між радістю і горем
Із піснею й без слів, -
Згораємо, мов зорі,
Нерідко без слідів.
Негарні і красиві,
Великі та малі, -
Бідуємо, щасливі,
Ми вічно на землі.

Годинник спинився, розсипались квіти,
Душа розривається, хоче тепла,
Та лід твого серця вже не розтопити.
Як шкода, що ти не така, як була.

Які сніговії тебе осипають?
Які чорні хмари наносять сніги?
Які тепер друзі тебе зустрічають?
Як себе поводять твої вороги?

Яка тепла течія зможе зігріти
Кришталь твого серця? Холодний кришталь.
Та... час зупинився, розсипались квіти,
Розбилося серце. Душа вбита. Жаль...

Надії – огризок окрайця.
Сліпма балансую над краєм.
Світ – пустка. Хоч неба хапайся…
…Вхопилась. Тримає.

Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
"Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
із такими сусідами приходиться бути донором -
"Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
"Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

травень, 2011

Є така книга, в кожного своя.
На сторінаках якої звичайною ручкою писати не можна.
На полицях книгарень таких не знайдеш.
Не звантажиш електронний варіант в мережі.

Її називають книга життя.
І кожна подія, всі наші слова та вчинки,
Все, що не зробиш, куди не підеш зберігається там навіки і довше.

Я бачив примірники всякі -
Тоненькі гламурні,старі монотонні, міцні й грізні,
Пусті в обкадинці залізній й просто ніякі від болі чи страху.

Тримав я в руках і книгу невдахи.
Там кожна історія ним недописана.
Там лінь і гріх і я не скажу чиш все закінчиться.

Захоплююсь я такими книжками, котрі пишуться й досі, хоч їх автори давно вже не знами.
Закохуюсь в книгу з пустими рядками.

14.09.2011

чш

***
жоден шлях прокладений на Землі
не приведе до вас...
дивлюся на птахів
дивлюся на хмари
запам”ятовую шляхи Неба
*

Руйнуєш світ, руйнуєш цілий світ!
Затулю вуха і заплющу очі –
Не хочу чути, бачити не хочу,
Як плаче-облітає білий цвіт –
Руїна – світ...
Ніколи не повернуся туди,
Зруйнованого світу королева,
Ще не такі ламалися дерева,
Ще не такі стиралися сліди…
Ідеш – іди.

Нескорена, нездолана, невбита,

притлумлена, понівечена вщерть,

розхристана, просвічена, як сито

прозора і примарна ніби смерть.

Така ж, як смерть холодна й невблаганна,

нечаста гостя , зайда серед зайд,

сліпа й кульгава, бідна, безталанна,

життя гравцями загнана в офсайд.

Тобі немає місця в лоні долі -

людської правди вирвана струна...

Без тебе світ - що прісний хліб, то солі

на рани сип, щоб виїла вона

для тебе місце у німому серці,

у воду сип, що у очах бринить...

Ретельно замуровані бо дверці

в тюрму душі, де янгол божий спить...

Збуди його, тобі бо ймення - совість,

бо ти його скалічене крило,

допоки править серцем випадковість -

до того часу балом править зло.

2011

* * *

У галасі юрби не чýтно Бога,
Не видно янголів і праведних шляхів,
Там в’ється блуд і пастками дорога,
Трясовина оман і манівців.

Отрутою обмащені вуста
Цілунками лукавих травлять душі,
Й принадно-лестно зраджують Христа
Порожнім дзвоном й зпоюють з калюжі

Хмельних із розуму. Жадоба
До слави п’яної та розблиску монет
Там править літургію і подоба
Тіней ширяє й божевілля злет.

Павло Гай-Нижник
10 серпня 2011 р.

НЕБО ТВОЇХ ОЧЕЙ

Кволі зорі мимоволі не тримались в небесах
І підступно оселялись в твоїх сяючих очах.
Там, під віями, як в хмарах, спить світанок із роси,
І народжує серпанок незбагненної краси.

У зіниць твоїх суцвітті, в блиску барв, в їх глибині,
Бог сховав таємні миті і бентежно-неземні
Водограї-почутті, де любов’ю пристасть грає,
Де спокуси вир буяє, а в нім – всесвіт мій втопає.

Потопає і втрачає часу плин, ночей і днин
В дивнім небі оченин, у яких сплели́сь в один
Світ тендітний сліз і гри, смутку, сміху й чарування,
Примхів зорь і залицяння, в очі – всяяні коханням.

Павло Гай-Нижник
8 серпня 2011 р.

РАНОК

Там, де небо до землі впадáє
Й від дошів схвильована вона
У його обійми лине...– розквітає
Вкотре незбагнéнна дивина.

Знов вмиваються росою юні зорі,
Заколихані у сонячних руках,
І розчісують хмаринки білочолі
Перше світло в дзéркалах-ставкáх.

Там із тéмряви народжується ранком
Оповитеє туманом немовля –
Новий день, що з зо́ряним світанком
Прокидається у співі солов’я.

В діамантах квітів засвітився
Небосхил. Він, зрóщений з ночéй,
Пестощами прóменів розлився
Щоб побачити красу твої́х очей.

Щоби з їхнього суцвіття увібрати
Барв в веселку й кольори у сни
І зірницям в небеса додати
Той серпанок з блиску та краси.

Павло Гай-Нижник
6 серпня 2011 р.

РОЗЛИЛИСЯ ФАРБИ, НАЧЕ КРОВ

Розлили́ся фарби, наче кров,
Плямами й нерівними стежкáми
На папері... Як й моя́ любов
Розтіклáся по мені струмками.

Запекли́ся змішані чуття,
Як в суцвітті кольоровім рани
Й розплескáлось барвами життя,
Й пензлем долі нарізає шрами

Там, так гли́боко, – в душі...
Той, хто рухає серцями,
Хто шляхи малює у тиші́
І розкраплює палітру між світами.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2011 р.

НА ЗУПИНЦІ

Ти стоїш одна (чи на одинці?),
Несміливо мрієш про любов
Й сподіваєшся, що раптом на зупинці
Між людей його зустрінеш знов.

Як стиснéться в клекотінні серце
В мить, коли він знову обіймé
І у твóї очі, як в люстерце,
Той жаданий погляд зазирне.

Як тоді… Закохано… Як жінці,
Від якої в серці стигне кров…
І всміхаєшся розгублено хмаринці,
Бо він досі так і не прийшов.

Ти стояла би, можливо, так ще довго
Й млосно тішилась у вимріянім сні,
Аж тут п’яний випадковий поштовх
Нагадав – не мар, минули тії дні.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2011 р

***
я
павутинка
що летить за вітром
листок
підхоплений його течією
радію рухові
*

Розвіяв би печаль оцю гірку
з гори у діл води стрімкої луком*,
але боюсь - в гірському потічку
твоє ім'я знов заіскриться звуком.

Розбив би відчай об залізо скель
клевцями** хвиль, що б'ють у ціль невпинно -
якби знаття, що божество морське
тебе не воскресить із шумовиння.

Спалив би горе в дикому вогні
горнил мартенів і горлянок домен,
коли б не страх, що в мертвому мені
він спопелить живий про тебе спомин.

2010

*лук - дуга (діал.)
**клевець - молоток (діал.)

В оркестрі сонця – срібні сурми ранку
З кларнетами й тромбонами злились,
А візерунки білого серпанку
Пливуть під ніжну музику увись.

В оркестрі сонця, в злагоді гармоній,
Немов струна, невидима є нить,
Що кличе мою душу до симфоній, –
Вона, як флейта сонячна, бринить.

В оркестрі сонця, в кожному акорді
Є незбагненна, вічна таїна.
Куди ж тепер сховатися негоді?
Цвіте у душах сонячна весна!

В оркестрі сонця забринять планети,
Лише б не пропустити той момент,
Коли зберуться разом всі поети , –
І з'явиться нежданно диригент.

В оркестрі сонця зріє грім овацій,
Мабуть, такого ще не чув ніхто,
І вихорем – фінал без варіацій,
Крізь душі до космічного плато...

В оркестрі сонця не шукай спокою,
І не чекай, бо там його нема,
До нього йдуть стежиною крутою,
Коли покличе голосна сурма.

В оркестрі сонця – радості по вінця,
І не зміліє синє джерело.
Невже гадаєте, що в нас провінція?
Не притупилось гостре чересло.

Донині з радістю і болем
Мій зір приваблюють поля
Тому, що маю я мозолі,
В яких спресована земля.
На долю скаржитись не варто,
Бо досі в рідній стороні
Між небесами і асфальтом
Я доживаю тихо дні.
Встаю із першою зорею
І сію, друже, вір не вір,
З долонь, пропахчених землею,
Як зерна, букви на папір…

залишили ескорт. мовчазні, наче їх охоронці,
небеса нависали, прогнувшись до сонця грудьми.
троє екс-президентів ішли до води проти сонця,
з трьох міцних цигарок говорили до неба дими

сіли поруч, і тіні повільні, мов нафтові плями,
розтікались удаль, лоскотали корчі й поплавці,
троє довгих вудилищ дивилися просто і прямо,
наче очі ракет, що наведені точно на ціль

риби чули їх пізню розмову. і падало листя,
їм хотілось мовчати й минати. і кожен це знав,
і вдавав, що сміється, хоч більше насправді молився,
бо вже осінь, а в неї для кожного свій трибунал

і хотілося статися чимось простим і зникомим,
доки тиха планета ще крутиться на олівці:
просто тінню метелика, що прилітає на спомин,
просто пам"яттю риби в остиглій осінній ріці