Прихвачусь мерщій до тіста.
Пироги побгаю...

Словник Б.Грінченка

Життя – це сон.

Педро Кальдерон де ла Барка


1

У рань встаю, щоб пиріжечки бгать,
Пливти в човенцях Правди і Омани,
Щоби від спеки вбивчої конать –
І затінку просити у каштанів.

Прокинулась. А кажуть, яв – це сон.
Сіяє церква – в рамі з труб і віття...
Поміж лілей дрімає кіт Ясон.
З-під руна – риб’ячий скелет, лахміття.

2

Буття – й кіот, і кукурудзяний качан,
І хлопченя, що їсть його на лаві,
І тріска, що в супружника очах,
І хрестик срібний – подарунок мамі,
Й вишнева кісточка, що муляє п’яту,
І син, що полюбив співанки Цоя...

Невже, заснувши, більше не знайду
Найголовніших „снив”, казок героїв?


2007

Тату, говорить твій син.
Як тобі там за межею,
З кимось ти там, чи один,
В темені, чи під зорею.

Жаль , при твоєму житті
Мало я в гості заходив.
Як би я зараз хотів
Знову почути твій подих.

Падає честь у ціні,
Кривда виходить на чати.
Ти би порадив мені,
Як у житті поступати.

Бо , утрачаючи, ми
Пізно оцінюєм збиток.
Дяку синівську прийми,
Вибач, як скривдив коли - то.

Скроні осріблює вік,
Став дідусем я без тебе,
Розмисел тільки обпік, -
Ти не почуєш цей щебет.


Все на землі промине
Радощі, болі утрати.
Там ти зустрінеш мене,
Вже як не сина, а - брата.

21.11.11.

старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
твої двори не будуть зроду тихими.
доправиш усмішку в Іcпанію чи Рим,
гаданням затремтиш на персах Піфії.

тобі хоча б на ніч жагу квіток Кармен,
що в’яжуть світ устами карамельними.
кістлявий спокій від безсоння мре,
у пастку спальні не зачиниш ніч меренгову.

за норов серця катував по всіх кутах,
саджав за грати недосяжність грації.
на кутні кожен зуб терпінням калатав
і бив танок ключем що вартий коронації.

ти змієм вився коло сталі смуглих ніг
і вовком вив в смугасту вбраний вірність,
а по спіралях днів в жертовному вогні
Кармен твоя на таці щастя зріла.

Її кармін світань задушить чахлу млу
І кастаньєти слів зриватимуться вихром.
ти пригадаєш як вином топив вину,
коли вона втрачала здатність дихати.

Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
Коли пінилась кров, мов рідкий обожествлений кремній.
І листочок верби плив до зірки по білій воді.

Заморожений час на ялинах іскрився інійно.
День був дуже хороший… Світило дитинство з душі.
І дорога до себе – Дніпро – юним снігом засіяна.
І блаженно-нервові поети… вони ж алкаші.

А сліпенький Сірко – бо ж позичив комусь ясні очі –
Виє й виє на Місяць, якого нутром відчува.
Я у поїзді в Луцьк.
Вже нікого, нічого не хочу.
Зайва музика навіть, не те що слова.

Майже все відбулось.
Тихо так – наче дощ по деревах.
Білий ворон на полі клює чиїсь чорні кістки.
Тут багато гієн на одного старечого лева.
Тут дорога до себе найліпша – по денці ріки.

Виноградна лоза моїх жил сріблом-золотом світить
І етруською бронзою перший сніжок віддає.
Та здається, мене уже кличуть не з нашого світу,
Що в мені, як дитина у жінці, зворушливо є.

Не піду, не піду…
Пахне рибою вітер-апостол.
І коралова люлька моя на морозі димить.
Хтось небесний нам всім стелить білу крохмалену постіль –
Подаруночок дівчинки-смерті
Для тьоті-зими…

19 лист. 11.

Зоветься Батьківщиною земля,
Де народився, де минула юність,
Де серед рос живе душа твоя,
Куди завжди приємно поверутись.
Зоветься Україною земля,
Відкраяний самого серця шмат,
Де колисає пісня солов’я
І надихає ароматом сад.
Зоветься українцями народ,
Якого силу волі не зламати,
Що зміг успішно вже багато перешкод
До щастя і свободи подолати.
Зоветься українською душа,
Що і живе і любить, як востаннє.
Її ніколи віра не лиша
Й підтримують надію сподівання!!!

Тут хоч не хоч, та звикнеш до самотності,
Цвіркун є свідком глибини,
Не скористаєшся німою гордістю
Зникають сенси , бо життя спинив.

Чекання бісить, б'ється, рикошетить
Стискає волю у кулак
Хтозна ще скільки залишилось метрів,
Можливо я прозрію і побачу знак.

Злість також віднаходить рими,
Пускається в про все, ніяк
Набої знов шукаю, буду прима
І вирву з себе наболілий шлак.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. В просвітах між гілками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь. Не ворухнеться листя.

2011.

* * *

Жук журавлика малює,
жабка жолудем жонглює,
жайвір жвавенько співає,
жевжик житечко збирає.
=*=
Зайченя загадку знає:
скільки смужок зебра має?
Зліва біла, збоку чорна, -
хитро каркнула ворона.
=*=
И! Буква И
кличе до грИ.
Один, два, трИ –
м’ячик ловИ!
В цифрі трИ
є буква И.
=*=
Іграшкова ігуана
заховалась за диваном.
Іграшковий слоник
втік на підвіконник.
=*=
Їжачок шукав ожину,
їстівні гриби, малину.
Назбирав букет суничок
у подарунок для синичок.
=*=
Йод в аптеці продають,
йод до солі додають,
йодом ранки обробляють,
для здоров’я йод вживають.
=*=
Кошеня прибігло з двору,
зазирнуло у комору.
Чи на місці смакота:
сир, сметана, ковбаса?
=*=
Ластівки літають,
ластів’ят навчають:
- Літайте стрімко,
співайте дзвінко.

2011

Навіщо впадати у море Каспійське Волзі -
Їй впасти в Червоне не хочеться чи навпаки?
Галактика їде скрипучим Чумацьким Возом -
Іду, запишу геніальні свої рядки.

О, Сонце, тобі не набридло вставати на сході -
Зійти по приколу на заході невтямки́?
І ми одягнемось тоді по паризькій моді,
На заході стрінемо сонце - yes, чуваки?

О ви, урагани, збивайтесь у дикі зграї -
Гуртом навіть батьку, ви чули, набити табло́.
А місяць уповні, і я на даху́ гуляю,
Вам не здогадатись - було́ це, чи не було́.


21.11.2011, 25.11.2013

Я пам"ятник собі
Руйную методично,
З примарності чудес
Вивищую мости.
Такий тривожний сон…
До тіла по дотичній –
З любов"ю, а чи без –
Не важить: я не з тих.
Багаття і зірки.
Лиш подиху відлуння
Розносить по степу
Містерія німа.
Заснув давно барон,
Притихла семиструнна…
Циганочка-то є,
А виходу – нема.

21.11.2011

Ми знаєм будову галактик,
Полічено всі хромосоми,
Та тільки не маємо й гадки,
навіщо? і звідки? і хто ми?
Здригаються нерви судомно.
Пульсує і міниться простір.
Ми, горді, розумні, свідомі,
Приходимо до парадоксу -
Історія ділиться навпіл
І третього дано не буде:
Ось -
людиноподібні мавпи,
Ось -
мавпоподібні люди.

2005.

Твоє серце — капустина: теж зелене і туге.
Приросло тобі до спини та й додолу її гне;
А у серці купа листя, а не пристрасті орла,
Слава Богу, якщо чиста, а не чорна і гнила.

Твої очі — то горіхи. Шкаралупою зросли.
Забагато в них потіхи, їх закрили мрії, сни.
Вже горіхові осердя всохли, канули в імлу;
Очі, очі би продерти! (Треба сапку і мітлу.)

Твої руки — наче терен. І не нігті, а голки.
Сіють горе, а не зерна, і стогнання гомінкі.
Кострубаті, сірі пальці обертають на пісок
Все: ідею, мрію, працю, чари міфів і казок.

Тож нема уже людського — анічого у тобі!
Є рослина і дорога крізь поля, поля журби.
У душі, неначе гума, гірко тягнеться ніщо. —
Біля дзеркала я думав… І подалі відійшов.

2011

я вийду з осені у зжовкле місто N,
що кутає у сніг родимі вади.
воно змінило тисячу імен.
та не дає йому спокою ген
безрідності. це місто – безпорадне.

втікають вени перелякано з-під ніг
і тоншають під шкірою до нитки.
я намагаюсь вижити між них,
боюся дихати, бо кожен видих-вдих,
здається, наче був не раз у вжитку.

тебе тут страчено. я бачила твій слід.
над ним жебрачка тихо шепотіла,
поспішно затирала кільця літ..
і порожньо було, смертельно біло...
я обернулася, а ти впізнав і зблід,
коли зима добралася до тіла.

их мало, средоточий -
пастушья индевеющая сумка,
оплывший воск садящихся сорок
среди берцовых сосен...

Біліла хата: стінами і стелею.
Бувало хаті: людно і погідно.
Тоді вона ще звалася оселею.
Тоді вона ще знала слово «рідна».
Була їй спрага зустрічі – солодкою.
І світ зорів – одразу за порогом.
…Замкнули нащось. Брязнули колодкою.
Лишили хаті пустку і тривогу.
Це ж скільки літ її душа не світиться.
Це ж скільки зим – не мариться й не спиться.
Така стара? – пісок із ребер сиплеться.
Така сліпа? – ні просвітку в зіницях.
Єдиний привид щез кудись, без приводу.
Останній спомин вивітрився в комин.
І нікому присолодити кривду ту,
Ця хата – вже сама собі оскома.
Ні шурхоту – під крівлею й долівкою.
Забутий клопіт. Нічия провина.
…Біліла хата – світлою домівкою.
…Чорніє хата, ніби домовина.

2011

У любові уста пошерхлі
Від цілунків палких і жаги,
Очі наче лампадки в церкві
Все осяюють навкруги.
У любові долоні теплі,
Гріють ніжними рухами плоть
І гарячий гамують шепіт,
Затуляючи ніжно рот .
У любові душа відкрита,
Двох єднання властиве їй.
Так спроможна любов любити,
Як ніхто на планеті цій.
Я до неї іду настійно,
Треба - витерплю сто доріг ,
Чи розрухи які, чи війни,
Бо прожити без неї - гріх…

21.11.11.

Звук потяга доноситься здалека
І волю відбиває звук коліс
Звикати до самотності нелегко
І хтось до боротьби з собою не доріс,

Печаль крадеться й хоче розірвати,
А ніч чомусь не спокушає сном
І як мені з собою раду дати,
Стиснуло в грудях і у горлі ком.

Нещадно на кавалки розшматує
Немає спокою і ладу у душі,
На настрій твій постійно я полюю
Знайди мене, бо досі я на дні.

Н.К…
Сльотливо, порожньо і сіро
Увись сьогодні та у шир, -
Моя нудьга не знає міри –
Хоч ти її утихомир!
Цілунком, теплим і жаданим,
Як не вуста – щоку зігрій, -
Тобі знедавна притаманно
Не позбавлять мене надій
На те, що буде гожа днина,
З гарячим сонцем між хмарин…
Осінній день у тім не винен
Що з ним нудьгую я один.
20.11.11

Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Твої очі – буденно-земні, як і вуха:
Маєш два, а не більше, і ніс в тебе є.

Ти земна до дрібниць, до найменших деталей,
Бо у тебе є ноги, також і між ніг,
Є волосся і брови, і вії так само,
Маєш спину, сідниці, все так як у всіх.

І за це я люблю тебе, хоч і не тільки,
Маєш повно принад, маєш повно плюсів:
Твої вигини, стегна, палаючі щічки,
Твої губи червоні, рожевий язик.

Твої зуби, як сніг на вершині Говерли,
Твої груди, як груші, кажу ж бо «земна».
І допоки з тобою, кохана, не вмерли,
Мусим цим скористатись, причому – сповна.

Дзвінок за дзвінком, та знову не ти
Хвилини в надії тяжіють,
Безглузді примари, думки в маячні
Надумані сумніви сіють...

І плавиться час, спливає у вік,
Минає можливість жити.
Ціна відвертості, мабуть рік,
За це - варто щирість убити.

Навіщо втрачати, що довго плекалось,
Що так забувалось, та збулось на мить,
Насильно роки тебе я зрікалась,
Та все ж ти мене зректися не зміг...

О, цей вертеп, таємниця, табу!..
Щиро кохаю, й коли в це не віриш –
Не пожалію вухату юрбу,
Та й промугикаю голосно вірш.

В руки сміливо гітару візьму,
Бренькну оте, що у юності вчив…
Хочуть – хай садять мене у тюрму,
Щоб твій під’їзд від пісень відпочив!

Ви поспите без моїх серенад…
Та вже невдовзі відпустять мене!
Знову влаштую і залп, і парад,
Знову «теракт» проти мене утне

Дама, що поверхом вище живе:
Не викидатиме з місяць сміття…
Потім піджак мій обіллє й порве!..
Та вже немає назад вороття!

Так тебе палко кохаю, люблю!
Хай про це чують… та тільки не всі:
В дальнім районі я… маю сім’ю
(Спокій потрібен дружині й дочці!).

Знай, що якби я тебе не кохав,
Я б і не клюнув на цю дрібноту…
Крихітко, я й не таких обіймав!
Нині – всі геть, і – ату їх, ату!..

Я все роблю, щоб свого домогтись:
Буду дбайливим, щедрішим за всіх.
Тільки… від мене з одним відчепись:
Кидати жінку – непрощенний гріх!

…Звісно, скажу, що дружина - товста,
Звісно, нероба, ще й бруд розвела…
Ти ж статуетку на місце постав –
Хай там стовбичить, де вчора була!

Що, коли й ти (так буває, повір!)
Зробишся прикрим її двійником?..
Дві статуетки – то вже перебір:
Несмак стоятиме рівним рядком!

…Під твої вікна ліхтар засвічу
(Зорі сяйнуть зі сміттєвих баків!).
Гнівній сусідці букета вручу:
Мабуть, до рідних пора берегів…



22.08.2010.

Попід небом радянським в їдальні сидів,
поїдав за копійки належне,
щойно гречку дешевим портвейном запив,
як почув, що ми вже незалежні.
І без бога прожити й нужденних спасти
ми змогли на початку століття,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
Нині нових примар зажадали дійти,
душі новим дурманом зігріти,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
По спіралі історія п"яна пливе,
розкидає химерне зерно,
і старе перероблене знов на нове,
і на зміну ла*ну йде ла*но.
І, як знову з верхів нас до раю вести
чергові зажадають істоти,
плюну знову на той балаган, як завжди.
Я завжди буду проти. Проти.
Я -- прокляття режимам, ідеям, верхам;
як всіма ними проклятий буду,
тоді й матиму щастя, що, може, роздам,
отому божевільному люду.

Сапфірний шрамів блиск жіночих рук твоїх,
що мріяли про все, що мушу я любити
тепер, коли ніхто не бачить більше їх,
о зранена. Горять, як ти дотепні миті
твоїх нестримних днів. Напевне знала ти,
що мальва зламана дивацька невідома
оживить нині те, що п"яної мети
не дійде до пуття, поетко невагома.
У карі й сині ми в дотепній тиші цій
поглянем ніби знов, допоки осінь сива
не приспокоїть нас, не... Не щезай , постій
на хвильку стиглу ще, забута незрадлива.
Розкажеш про добро, і чернь, і млу підпільну
-- всміхаються ж-бо нам обом ясні тумани!
Ні, краще смерть навчи невпинну сіять вільно,
а не любов, котра дедалі в серці в"яне.

Коли погасне захід доконечно,
щоб дать світити п'яним ліхтарям
бульварним, вийде він, укотре гречно
сказавши ночі "Знову радий Вам".
І гляне ввись -- де, куполом обнявши
наш світ навкруг, небес простягся степ,
на іскрах зір вони, натренувавши
хитрезну спритність, як старий вертеп,
виставу творять знову нескінченну
-- діставшися не знати як до зір
(хто сам не тямить, як, хто достеменно
навіщо, знає, й чом) з прадавніх пір
з зорі на іншу зірку скачуть; диво
химерне це спостерігають, щоб
аплодувати їм, тут, унизу, поштиво
всміхаючись, і хитрий телескоп
їм не потрібен, щоби бачить ясно
стрибаючих -- геть близько ті і ті,
й не намагайся, смутку мій незгасний
спинити їх, сказать щось їм, внести
якийсь хоч лад у дійство незбагненне
-- хай перестрибують, нема їм ліпше, як
блукати від Алькора до Альгени,
з Касіопеї -- знов на Аламак.
Так, я люблю це марення яскраве,
найкраща із усіх коли одна
вона мені, над тисячі, ласкава,
таких Вона, як і сама вона.
У різні боки рухи безтурботні,
аж кілька ген у напрямах чітких
летять та інших кличуть; дехто згодні,
але не хочуть кидати своїх
улюблених Денеба чи Алькора.
Якби сягнуть до них і станцювать
по зорях так, щоб боса Айседора
лиш з подивом застигла; тісно, знать
для мене там. Та сонць рожеві вири,
червоні серць, багряні вири мрій
несуть кудись, несуть крізь ночі сірі
туди, де ранки поряд твій і мій.

Я знаю, знаю, думаєш про мене –
Про це у гаю пташка жебонить
На «їжачках» сосни вічнозелених –
В`є співом ласки доленосну нить,

Що так невидимо оповиває
І гріє серед холоду зими,
Вона сердечні рани зашиває,
Зшиває нас із «я» і «ти» - у «ми».

Крізь кілометри тисячні так зримо
Душа екраном світиться немов,
Де вії сяють нитями ясними
І очі випромінюють любов.

20.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

я памятник собі замовлю, з чоколяди,
на білий постамент бісквітного коржа.
ти явишся, такий весь в образі де Сада,
голодний і страшний від надміру бажань.

почнеш із голови – оближешся нахабно,
і білий шоколад надсадно захрумтить.
це ж ніжні льоки-блонд, їх треба їсти зґрабно -
не патики гризеш і не стальні дроти.

о, руки не чіпай, невже ще не наївся...
каблучку залиши із правої руки -
у ній желейний страз!..от ненажера бісів,
скажи мені, за що люблю тебе таким?

ну, як тобі шедевр, не знудило, де Саде?
я знаю, що смачна в бікіні із нуги.
та доїдай, не злюсь, нема з тобою ради...
і зуби забери зі справжньої ноги.

Вагітна Муза плаче цілу ніч,
Стікають сльози на подушку римами.
Міняються місцями «так» і «ні»
І губляться між сенсами й причинами.
У сумнівах минає сонний час,
Сідає поруч мрія перелітна…
А хтось іде з букетом на Парнас,
Бо знає: Муза Музою вагітна.

2011

Знову імлою окутана осінь
Зняла перуку печальних дібров,
На золотаву уклалася постіль
І задрімала, на хвилю немов.

Очі відкрила, а скроні берізок
Іній іскристий нараз посріблив ,
Навіть листочків іржаве залізо
Стало неначе казковий відлив.

Тиша ступає криштальним ефіром,
Хрупає висі морозяний хрящ,
І у зимовий вдягаються звірі
Одяг у тайній гущавині хащ.

Шле криптограму настійливо дятел
В надра потоками кореневищ,
Хоче достоту сердега узнати
Скільки лишилось до віхоли грищ.

Вітер пронизливий відповідь виніс
На поглинаючий розсуд ріллі :
Обрієм кінь набігатиме синій,
Знай , - то несеться зима у сідлі.


20.11.11.

наніч кава з молоком
солонуватого щастя присмак.
досить триматися одинаком
ідеалу шукати в надщерблених призмах.
досить,як в омут, кидатися в крайнощі,
життя поділяти на біле і чорне.
вчись дивуватись повсякденним радощам,
якими твоє існування повне.
вчися по-справжньому дивитися в небо,
зустрічати гостей,проводжати осінь.
лишати все лише краще для себе
з того,що сонце тобі приносить.
грійся дощами, смійся хмарами,
пливи до безпам'ятства сивими водами.
кидай свої звички перейматися чварами,
пробачай образи,тішся свободами.
милуйся веселкою,люби віддано,
забувай, хоч іноді, про свої справи.
користуйся часом не дверима, а вікнами.
долай гравітацію, будь винятком з правил.
втрачай пам'ять, відновлюй враження,
забивай на принципи (на чужі особливо).
приймай рішення твердо і зважено,
святкуй обережно, керуй сміливо.
за телевізором не бараній,
виколупуй знання із закутків світу.
знаходь свою долю, розчиняйся в ній,
будуй свій космос, виходь на орбіту.
танцюй,як востаннє, цілуй, як вперше.
тримай за руки, дивися в очі.
кожного дня сам себе перевершуй.
межуй те, що треба із тим,що хочеш.
допивай свою каву, лягай і думай
про все,що билось об тебе, мов град.
сам вирішуй, твори, видумуй.
слухай серце.не слухай порад.

Поквапся. Стерня нервує. Й занедбане поле. Вдома
Сконало нікчемне літо в оточенні горобців.
Мені ще тоді (до сходу) було вже давно відомо,
Чого в польовім безсиллі ти понад усе хотів.

Зі сходів - поштових скриньок - лелеки. Сумнівна зграя.
З'являлися, як примари. Дзьобами у снах трясли.
...Побачив мене (на листі) - в обличчя тепер впізнаєш.
Птахам не показуй тільки, коли ти буваєш злим.

Й не дихай мені в долоні: їх вже обпалили жовтні.
Губами своїми в'їлись, тавруючи холоди.
Ти хочеш маленьку доню? ...Я - сіра, а очі - жовті.
У соняшнику зимую. Я тут не живу. Іди.
2011 рік

непевний, як вранішнє море,
гострий, як влучне слово,
нестримний, як ехо у горах.
так радісно, світло і ново
обпік мене і розбився
на тисячі сонячних зайченяток
твій погляд. так народився,
мов зірка нова, наш початок
2011

Молитва тіла вигорала танцем,
Надривним і багряним ля-мінор.
Губив тональність, страчуючи шанси
Прощань, повернень, видихів. Зостався
В безчассі меж минувшини узор.

Не танцювала, а жила у рухах,
З подолу сукні квіткою росла.
Підборів вистук, як хорали слухав,
Не жінкою, а захмелілим духом…
Палила серце огином крила.

Червона сукня, як вогненна кара,
Постави рух, напнутий в тятиву.
І кожен крок по лезу чи по хмарах,
Бруківки біль з підборами у парі,
Червоний вихор протинає млу.

Кинджальним сном розрізана усоте
Уявних нитей видима вуаль.
Вогонь гітари, скрипки ніжна цнота,
Танечниці кармінний трепет-спротив –
Осіннє танго плине тінню. Жаль…

20.11.2011

Жені Бурштиновій

За вертепом літ і ліри
од розчавлених воріт
плине бранцем, наче віра,
ПАНАЦЕЯ та, що від...
Грецький профіль... Каре око.
Руки - часу вітряки..
За стрімким, як лихо, кроком
неминучості витки.
У житті, немов у житі, -
мертва тиша і жага,
доки час несамовитий,
доки доля в берегах.
Герми вказують на "кепсько",
підкосились ніжки див.
Вдар об поли, діво грецька, -
хтось до тебе наслідив...
Годі ліків на ідеях,
де заміс - бальзам і тля.
... Ріже коси ПАНАЦЕЯ -
та, що від, а нині для...
2011р.

Всё дело во мне.
В засохшем лимоне на дне неподаренной чашки.
В последней растаявшей капле любимых духов.
В забытой на спинке кровати счастливой рубашке.
В стихе, что написан про странную суку-любовь.

Всё дело во мне.
Не веря, безропотно обе щеки подставляла.
Без устали билась и билась в закрытую дверь.
Бессонницу в гости звала, выпивали немало.
Душа за семёркой печатей закрыта теперь.

А что о тебе?
Досталась допитой до самого дна без остатка.
Сумеешь дождаться рождения новой весны?
Поверишь, что пахли цветы до безумия сладко.
Поможешь исполнить красивые вещие сны?

9.12.2010 год

Менший біс роззявив рота і старому бісу каже:
«Нум, ходімо, полетімо осяйній Інані в лоно!»
Полетіли до Унука, там Інану ухопили:

«Шляхом, що лише для тебе, ти підеш в підземне царство!
5Шляхом, вимріяним серцем, ти підеш в підземне царство!
Підеш до Ерешігалю, підеш у підземне царство!
Скинь свої розкішні шати – і зіходь в підземне царство!
Осяйну ти діадему скинь з волосся – сходь під землю!
І чарівність всю приємну – всю ізкинь ти, сходь під землю!
10І зніми із ніг браслети ти коштовні, сходь під землю!
А коли під землю зійдеш… [дефект тексту]

Осяйна Інана вільна, звільнена сяйна Інана!
Віддала вона за себе друга юного Думузі.
«Накладімо юнакові пута преміцні на ноги!
15Накладім йому колодки і на руки, і на шию!»
Гострого здійняли списа в юнака перед очима,
І залізнії сокири вже біси довкола точать.
Юнака вони підводять – юнака вони садовлять:
«Одяг з нього іскидаймо, нумо хлопця підведімо».
20Юнаку зв’язали руки, боляче йому зробили,
Голову йому зв’язали – власним одягом зв’язали.
І здійняв юнак до неба, і здійняв до Уту руки:

«Уту, друже мій, юнак я, ти мене повинен знати,
Бо сестру твою я маю в себе в домі за дружину.
25Та вона зійшла під землю, 26щоб звільнитися, лишила –
Навзамін мене лишила під землею,
Уту, ти правдиво судиш, тож мене не підведи ти,
Дай рукам подобу іншу, тілу дай подобу іншу!
30Дай із лап мені бісівських – дай втекти мені на волю!
Наче гадина, що в’ється по долинах і по горах,
До сестри до Гештінани хай живим я утечу!»

Уту витер його сльози,
Дав рукам подобу іншу, тілу дав подобу іншу,
35І на гадину повзучу він його перетворив,
Наче сокіл, що на здобич рине стрімко,
Він в оселю Гештінани перелинув.
Ледве-ледве Гештінана, ледве глянула на брата,
Щоки геть собі роздерла, носа геть собі роздерла,
40Поглядом блука довкола, одяга жалобні шати,
Завела жалобну пісню, завела над юнаком:

«О мій брате, о мій брате, ще ти днів своїх не сповнив,
О мій брате, о пастуше з Амашунгалана, ще років своїх не сповнив!
О мій брате, о юначе без дітей і без дружини!
45О мій брате, о юначе без товариша і друга!
О мій брате, о юначе, ти для матері нещастя!»

А біси довкола рищуть, скрізь шукаючи Думузі.
Подає біс менший голос і старому бісу каже:
«У бісів немає тата, у бісів немає мами, у бісів рідні немає.
50Ще звідтоді, коли небо із землею розійшлося,
Ви завжди довкола люду стоїте, мов огорожа.
Добрих діл вони не чинять, ні добра, ні зла не знають.
Хто без власної оселі зміг від нас живим піти?
Ми до друзів не підемо, свояків ми оминемо,
55Пастуха підем шукати до оселі Гештінани!»
І біси у руки плещуть і на пошуки рушають.

Гештінана не устигла припинити свого плачу,
А біси вже прилетіли в дім до неї:
«Де поділа свого брата?» А вона не каже й слова.
60Болячками вкрили стегна – а вона не каже й слова.
Їй роздерли все обличчя – а вона не каже й слова.
Поздирали з заду шкіру – а вона не каже й слова.
Їй смолу залили в лоно – а вона не каже й слова.
Не знайшли Думузі в домі, в Гештінаниній оселі.
65Меншний біс здіймає голос і старому бісу каже:
«Нум ходімо, полетімо до прекрасної кошари!»
Полетіли у кошару і Думузі ухопили –
Все довкола обходили, все довкола обшукали,
Поки в осяйній кошарі не угледіли Думузі.
70Проти юнака без дому підняли вони сокири.
І ножі на нього точать, і паркан його розбили.
І сестра ридає гірко через братову недолю, і блука, як птаха, містом:
«Милий брате злі нещастя я б за тебе понесла…»

Той день на інші був не схожий
На тлі побляклому небес, -
Пройнятий стужею до дрожу,
Притих він злякано увесь.
В передчутті обіймів бурі,
Гнітився долі тягарем
Від ранку втомлено й понуро
Межи будинків та дерев.
Укритий ковдрою туману
На ложі прілої іржі, -
Лежав безсило він і танув
Теплом у грудня на межі.

20.11.11

Ты господин Никто...
В Тебе, есть Все!
Струится свет из Твоих глаз,
Слова Твои несут Добро.

Мысли Храма Твоего чисты.
Льются из родника прекрасного святого
мелодией истинной Любви
Благословляя мысль каждого Добром творящего.
2011г.

ІV
І подих осені останнім жаром -
всього того: з Далі і Ренуаром -
майне з її зіниці на осонні
в обійми несподівано безсонні,
до крику-спалаху понад зимою
над білою, до березня, прямою,
її жагою за його порою…


2011

з листопаду в грудень
перейшов маруда -
несміливий сніг.
притрусив огуддя,
і казали люди:
«то не сніг, а сміх»
і заплакав гірко
перший сніг, із гірки
повтікав нараз.
то ж даремно санки
із самого ранку
готував Михась.

Як веселка дзвінко-сміха
в пересмішеному лісі,
де бузок за сонцем біга’,
де черешня в чорній ризі;

де в потічка вічка сині,
де кульбаби, як дівчата,
бджолянисті чисті скрині
мед ховають непочатий,

віддзеркалюються роси
в намантаченому лезі,
де зірки, упалі, в просі
з цвіркуном сюрчать по черзі,

де жує корова літо,
коропи в намулі стогнуть,
посивіле плаче кійло
і віщує сонцю когут,

буда пса, де дрова стосом,
кіт від баби навдеранці,
там, де курява за возом,
мов міцна сивуха в пляшці,

на вагу сумління кожен
крайчик хліба, чинять тісто;
як човни в причалах Божі –
на стовпах лелечі гнізда…

під туманом вербам сонним –
став розчісує волосся;
на штахеті глечик сохне,
кварта висить, де колодязь…

де звисає дощ на віттю,
на воді від крапель – кола,
наче десять заповітів –
українська рідна мова.

Прийшла пора - поет траву косити мусив.
Ліниво розвернувся - кров у тілі рушив!
Покоси клав...
Дихнув дурману трав -
кохатись закортіло вмить.
Прибіг додому - до дружини муркотить...
- Чого це раптом ти такий шалений? -
дружина запитала.
- Та от набрався сил, надихався я літа...
- О! І справді пахнеш, ніби квіти, -
зашептала, -
іди, іди до мене,
мій метелику НАДХНЕННИЙ*...

Назавтра до свиней... Хтось мусить й це робити.
Гидливо порався й не дихав...
сморід, гній...
Відмучився і до дружини знов тулитись:
пожалій!
- Йди геть – медів не буде, - дружина гудить, -
бо від твого НАТХНЕННЯ мене аж нудить!

*Детальніше обгрунтування див.Публіцистика - Записки неграмотного.
2011

Він розправив аркуш гордовито,
й траурно-співчутливо почав:
«Ми зібрались – і дорослі, й діти –
в пам’ять про усіх, хто постраждав

від системи тоталітаризму…
то-та-лі-та-риз-му (ну й слова!),
від Голодомору й сталінізму…» -
доповідь чита, аж упріва!

«Ми сьогодні знаєм, що відбувся
в ті часи страшенний Геноцид…»
(склала текст «співавторка» Маруся –
аж йому в горлянці деренчить!)

«Прокотився селами Вкраїни
репресивний сталінський каток…»
(Треба ж це читати без зупину –
дай води, Марусю, хоч ковток!)

«В ті часи, в країні нашій милій,
процвітав…такий собі… «терор»…
(Ну, Марусю, це в твоєму стилі –
ти мене, Марусю, не позорь!

От, понавигадують словечок!
А у мене ж місія така:
відкриваю вшанування вечір;
місія, скажу вам, нелегка!)

«Колективізація насильна…»
«Чорна дошка (Маню, поясни?!)...
Отака машина ре-пре-сив-на»
(ну й слова – немов жахливі сни!)…

Тягнеться та доповідь, мов жуйка
(хоч би був удома прочитав!)…
А Маруся, стримано і струнко,
збоку стала й текст перегорта…

І коли зганьбився привселюдно,-
процідив «глибокодумно»: «...дь!
Не могла вже не таку марудну
доповідь для мене написать…»


27.11.2009 р.

Затаила дыхание осень- безропотно ждет приговора.
Я покладисто с ней эту участь ее разделю...
А начну я, пожалуй с желтоглазого мутного взора,
И прохладный, но терпкий осенний коктейль пригублю.

У просторі витає вірус часу,
Хворію днями, що марно минають
Годинник рахує хвилини скидає в масу,
Дві стрілки в напрузі постійно тримають.

Немає неба тільки сірий панцир,
Крихти позитиву холод розчавив
З примусу закинута в зимовий карцер
Життєвий плин ти мій спинив.

Ще час у серце нам вживили
Очам годинник відбиває ритм
Всередині рахунок безупинний,
Лиш вічне почуття збиває звичний хід.

і так пусто без тебе одній на землі
і земля у зимі
я - гора та лавинам утратила лік
білий спокій у серце крижиною ліг
загасивши кармін.

і так холодно чути долоні моїй
порожнечу зими
я сную між руїн я живу між руїн
і настільки тонкі у чекання краї
що зірвуся за мить.

освіти осіни бо зникає земля
у без _тебе_ зимі
у завії блідих сонцемісячних плям
хто ж тебе так надовго і люто закляв
неприкаяний мій?

"Такой внутри комок"...(из цикла"Мой друг")

Я не болен, но и вовсе не здоров…
Быть может жизни рок,
Быть может ослепленье,
Быть может… просто наломал я дров!?
А может осужден в быту лишений…

И не разборчив я на людях и с собою…
Такой внутри комок,
Как бездна искуплений!
Как будто что-то не готово к бою:
В моей душе… быть может ссохлись вены.

Может я дурак?…, то думаю, что можно
Себе урезать срок,
Хоть нет на то прощенья!
Но если… болен! То мне ничуть не сложно,
Но коль здоров, то …

наварил варенья…,
мой друг.

Віднови мене, Боже, благаю...
І нехай я прозрію Тобою,
серед хижо-голодної зграї,
що зоветься сліпою юрбою
хай відкриються очі широко,
і напружено слухають вуха
плин живого життєвого соку
у артеріях сильного духу.
Не дозволь же боятися більше...
У студених лещатах морозу
хай любов гріє серце сильніше,
очі зрошують щирості сльози.
Віднови мене, милий мій Боже,
на землі я не звідаю раю...
Хай ця згуба мене не тривожить -
Ти зі мною вовіки, я знаю.

2011

Ніколи, милий не кажи "ніколи"...
З дитинства знаю - буде навпаки:
Багаті - з бідних, а герої - з кволих,
Котрим ніхто не подавав руки.

Ішли вперед і досягли багато,
Переступали через біль і плач,
От тільки для кохання штамп Нон-грата
Таке життя дарує...ти пробач.

Я це кажу, бо точно знаю, милий -
Сама уздріла штампу видноколи,
І зрозуміла,милий,зрозуміла -
"тебе кохаю" не скажу ніколи...

Зіпралось плаття і видно груди:
Полився сором крізь теє сито.
А дивні люди облили брудом,
Що гріх на тебе рікою витік.

Червона нитка стискає вену,
Зриваєш кляту завзято й дико.
Сльоза нестримна, палка й шалена,
Спадає легко, злітає криком.

Фірмові мешти затопчуть грізно
Твої бажання, думки і мрії.
Бо то все — люди, а люди різні,
Вони повчати хіба що вміють.

Зірви ту сукню і гордо, сміло,
Вкажи тим людям на груди голі,
На голу душу, на голе тіло.
Зіпралось плаття - зіпралась доля.


19.11.2011р.

день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
осінь довге намисто пояснень низає на душу.
хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

через зебру доріг під підборами наміри задумів
одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…