плескалося літечко
у дзвінкій ріці
сіяло крізь ситечко
кольоровий цвіт

фарбами веселими
малювало світ
танцювало трелями
між зелених віт

чорними черешнями
колихало сад
ягодами вешталося
їло всі підряд

золотило променем
ніжило теплом
залишивши спомини
швидко утекло

Снів як перснів, проте не з матерії, радше,
з більш важливих складових, тих,
що лиш сама знаєш, в темпі адажіо,
піано по гучності, так, щоб не збудити усіх
хто вже спить, але й так, щоб цікаво
і, звісно, що наживо.

2010

Таємний шарм під відблиск перламутру,
останні миті щедрого цвітіння...
Коли не стану лагідна і мудра,
то не знайду твойого розуміння.

У суперечці полум"я і ночі
мій час короткий краю добігає.
Останній раз поглянь мені у очі -
я ще люблю...Але уже вмираю.

Останній місяць літа суне уперед,
А гори в непорушності собі куняють,
Бо горя вже століттями не знають
І як не знають виглядає очерет.

І линуть комарі, мов бджоли ті на мед,
Притулку, їжі навкруги шукають...
Цей вітер трави, ліс усе хитає -
Такий навколо залунав концерт,

Що годі щось всередині розчути,
Собі у душу тихо зазирнути,
Шукати істину свою, єдину,

Знайти правдивий й неповторний путь
Й від нього вже ніколи не звернуть -
Ти тільки тут відчуєш у собі людину!

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

«Скажи мені, мамо, це правда, що рай є на небі,
І щоб долетіти туди - крил дитині не треба?
Устелений сонцем, теплом і стежинкою світла,
І той хто попросить всім серцем, здійсниться молитва.»

Цілую дитину в чоло і до себе її пригортаю.
«Так, доню моя. Бог усіх береже, і про всі нужди знає.
Душа, мов кораблик, пливе по життю. Бог нас любить.
А той, в кого в серці добро – він цього не загубить».

Дзюрчать струмки стрімкі собі велично,
Летить у височінь красивий птах,
Шумить трава у горах цих незвично
І чути метушню закоханих комах.

Усе дзвенить, у гаморі хтось кличе,
Легенький вітер душу обійма,
Єдиний журавель собі курличе -
На південь прокладає довгий шлях.

Лиш сиві гори в задумі схилились,
Ялини піднялися в синю височінь -
Одна лишилась пересічна тінь,

Яка з навколишнім тихенько злилась.
Співа природа літнії пісні:
Трива ідилія, немов в найкращім сні.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівська область

Тільки тут людина варта відпочинку,
Лиш тут спиняється година і хвилинка.
Знаходиться святковий присмак целюлози
Посеред пишних гір, похилих верболозів.
Нема брехні, борні, зловісної загрози,
Скрізь стишились страшні гучні підступні грози.
Погода пречудова і святкова нині,
Що довго хочеться лишатися родині
Посеред цих хребтів високих і величних,
Архітектоніки, дібров старих, незвичних.
І я всім щиро раджу їхати в Гребенів
Поніжити себе й пустити ще зелених.

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

і двері в сад прочинені –
за сферами
з ефіру і твоїх сумних віршів.
там три зорі
зустрілися й вечеряли,
і ти мене
в котрійсь із них зустрів.
на те слова
багряними потоками
вливалися
в правічний океан,
що більше нам не бути
одинокими,
лиш вийняти
цвяхи останні з ран.
мій дар тобі,
що пахне сном і сполохом
і б'є крильми
розкритими вночі, –
дозволь покласти руку –
легша голуба
моя рука
у тебе на плечі.

Щоденна зрадонька і злісні перепони,
Бардак шматує нас на клятих перегонах.
Життя потрібно ще напевно осідлати
Аби проблем отих ніколи ніколи вже не мати
І йдуть буденно дні в підступності неначе,
Лиш світ навколо нас постійно скиглить, плаче.
А нам лиш рватись в бій, у світлість перемоги
Допоки стане сил, допоки стане змоги
Творити, нищити, шукати в рідній хаті,
Щоб вибратись вперед, угору вперто гнатись.
Потрібна завжди ціль, яка веде до бою,
Яка ніколи не дає думкам спокою.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Тепер смаки вибагливі, аж страх!
Тепер все більше лобстери і суші.
Вже не знаходять смакоти вуста
В цукрованому білому м’якуші.

Замало пісні – шоу подавай,
Замало драми – хочемо реально.
Сучасні гладіатори, на жаль,
Ми вимагаєм ще і ще летальність.

Летальні душі долі поїдять:
- О, як він плакав! Бачили, як плакав?
І справжні сльози лізе утирать
Коростава, чужа глядацька лапа.

Тепер смаки вибагливі, аж страх!
Даєш усі деталі самогубства!
І крупний план, і точний опис плах.
Лише таке зворушить може людство.

Та що шукать, - питаю, - що шукать?
Коли вже душі тоскно посіріли,
А на чесноти склали компромат
Й давно здали у дім перестарілих.

26.04.2011

Зеркала занавешены тьмой.
И Ты,-
всплеском желаний
на пороге солнца
и пустоты .
Вечный покой .
Успокой меня,
Господи,
И Ты…

* * *

Я люблю́ тебе всю, від сльози до усмí́шки,
Від суми́рних спокýсливих тихих зітхáнь
До хижaцьких очей надвечірнього блиску
І безтя́мних ночéвих палки́х обіймaнь.

Щодень – захоплююсь від краю і до краю,
Від тіла до душі, від дум до слів: «ти мій»,
Кохаю всю тебе, від поцілýнкового раю
До нерухомості у сновидiнні вій.

Павло Гай-Нижник
2 квітня 1993 р.

* * *

Я хтів би стати твoїм сном,
Щоб в ніч розквí́тчану весною
Тебе обня́ти всім єствóм,
Твоєю впи́тись наготóю.

Я сном би бути захотів,
Щоб колихáти тебе в зóрях.
Я б із краси твоєї млів
В дівочих пéрлових покóях.

Я сном би стати твoїм хтів,
Щоб володіть тобою всéю,
Я би поніс тебе у вир,
У райські сoлоді з енéю.

Павло Гай-Нижник
30 березня 1993 р.

* * *

Той плач, як журавли́ний тихий сум,
Як лебеди́ний крик відчáйний,
Як поцілунок смертний куль
І як зати́шок погребальний.

Очми́ не плачте, серцем плачте!
Так, як-но їх серця могли
І маки багряні́ поклáдьте
До їх зажурених могил.

Не плачте слíзьми, не ридайте!
Бо їм нестерпний той ваш жаль,
А матерям поклін віддайте,
Що в серці носять біль й печаль.

Синів їх доля розстріляла,
Їм Янгол зрадив в чужині,
Їх мати недообіймала
Коли були вони живі…

Матусі воїнів святі…
Вони найлюбше загубили.
Тож вклонимося їм усім
Так, як сини би ся вклонили.

Павло Гай-Нижник
9 лютого 1992 р.

Вона збира своїх гостей
(не паперові рими),
щоб розпочать бенкет ролей
й себе самої з ними.
Її майстерності рука -
звичайна жінки мова.
Не ледар... Навіть словника!
А ще - хазяйка слова.
Короткий образу портрет:
яка різниця, де це?
Як кров, згортається сюжет -
життя людського серце...

Вірш,
про який, власне,
йдеться


"Не наводить страхУ
на асфальті самотність дощу.
Лопотить на даху
барабанний оркестр досхочу.
Як ніхто на землі,
розбива дощ вінки бульбашок.
З бульбашками на склі
я живу їх останній танок.
Я також серед них -
з бульбашок в середині себе.
Віднесли й не таких
до землі, що з батьками зведе.
Незабаром навчусь
дощових ледь помітних думок.
І тому не боюсь,
що не стане моїх бульбашок.
Може, згодом один
на засіяні словом поля
вірш напише мій син,
ніби мій... Ніби автором - я.
А майстерно чи ні -
ні про що вже я не попрошу.
Лопотить у мені
невимовна самотність дощу."


27.08.2011

* * *

А осінь, як підступна ді́ва,
Заманює яскравою красою.
Як крáля пишна, повна чар і ди́ва,
Мене спокушує суми́рністю злотою.

Вона так вабить свіжою журбoю
І падоли́стом ніжним і ласкáвим.
У ній, здається, я нaйду спокóю,
Що вкрив її тумáном величавим.

Павло Гай-Нижник
8 лютого 1992 р.

* * *

Я пишý тобі листá
Ніччю зи́мною і злою,
Місто спить, і лише я
Сумно тýжу за тобою.

За тобою, як весною,
Одиноко лебідь жде
Свою милу і з журбою
В хвилі кри́лечка кладe.

Як теплó чекають квіти,
Як зорю чекає день –
Так, кохана, цеї миті
Я пригaдую тебе.

Проминaють в тýзі дні,
Ночі óбраз твій малюють,
Губи ж і́м’я шéпчуть в сні
І твої́ устa цілують...

Павло Гай-Нижник
22 січня 1993 р.

НОЧЕВІЙ ЗІРЦІ

Ти самотня сьогодні. Як і я - ти одна...
Серед тисяч зі́рок тобі ту́жно із всі́ми.
Як і я, ти зігріта в безодні була
Найярки́ми, та смок не розвіявся ними.

Ти була́, як і я, найніжніша за всіх,
Чула ніжності слів і безтямність диха́ння,
А на ранок зчезала й тяжі́лась від них,
Ніжно пе́стячи сво́є самотнє кохання.

Як і я, шепотіла, напевно, слова
Про любов занебесну, а думала інше,
І так само, як я, ти вважала бува́,
Що у ніч до нас йде із пітьмою все грішне.

Моя зірка самотня розпо́між тепла́,
Може з місяцем взнаєш ти доленьку ліпшу?
Прилітай-но до мене, хай іще ніч одна
Розірве́ ніжним стогіном зо́ряну тишу.

Павло Гай-Нижник
14 грудня 1992 р.

* * *

Я дарую тобі ніч осіннюю цю.
В її ди́ханні зи́мнім я твій стан обігрію.
Ти в цю ніч, моя квітко, згадаєш весну,
Розцвітеш так чарі́вно, що й осінь зтеплі́є.

В цім теплі́ буду я сонцем м’я́ко палки́м,
Оголяючи тіло твоє жаром ласки,
Не обпа́лю ніяк я твої́ пелюстки,
Устелю́ їх лише́ в насолоду, як в казку.

Тихим вітром розніжним колихатиму я
Поцілунками сте́бло і листячко тво́є.
І смакливо безмежна злива оргій твоя́
Обійме́ у безсиллі тіло в пристрасті мо́є.

А осінь зімліє дивля́чись на нас,
Розте́плиться ве́сною пані злота́,
І в сво́їм житті станеш ти в перший раз
Княгинею ласки, любові й тепла́.

Павло Гай-Нижник
13 жовтня 1992 р.

Впокорений осінньою порою,
Ловлю жовтогарячу пізню тиш.
Як ллється світло лагідне з узвиш,
Його п’ють спрагло яблуні корою.

Я молоду погладжую рукою,
Немов питаючи – чого не спиш?
І знаю, що стрічатиме радніш,
Якщо до неї припаду щокою.

На яблуню цю схожа – і жона,
Як не підходжу, то вона сумна,
А доторкнуся – квітне, ніби юна.

Віддячує за ніжності сповна,
І ніжиться, немов під вітром, руна,
Всміхається до мене, як весна.

2011

На вузькому березі
двох зустрічних смуг
не сиджу у "Лексусі",
доки лестить рух.
На губах ворушиться
зграя "теплих" слів...
Лопухова вулиця
не для лопухів.
Не діждеш можливості
не зустріти джип.
Досягаєш зрілості
пішоходних діб.


Вистежили знаками
напрям і добу.
Закатали баками
звичку на ходу.

27.08.2011

Смолилась райдуга вороняча вночі,
а місяць не знаходив собі місця…
        Трійця!
Вербові і кленові гілочки
у стрісі, за іконами… З вовчúнця

слизький
сичав
паздéристий гріхами змій…
Пророцтво справдилося невзамíту:
у зашморг голову просунув, чую: «Стій!», –
собі сам закричав я з того світу…

Дощило…
Віко прибивали до труни,
я не давав: штовхав, кричав скажено…
Усе чим зміг собі допомогти –
на домовину кинуть віршів жменю…

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»



Гадаєте, вже й побідили

Отті, що в безумнім гніві

Мордують жидів на Вкраїні?

Побачим, як будем живі!

А я наперед вам те кажу,

Як в наших це письмах стоїть:

Завчасно з побіди хваляться,

Жиє бо ще цар наш Давид!

Ви чули, жидів много тисяч

Іде на всі кінці землі.

Вони йдуть шукати Давида

Край моря в дворі на скалі.

Там з Божої волі живе він,

Щоб плем’я своє боронить:

Він вчує про нинішні кривди

І страшно ті кривди пімстить.

Вже раз з свого замку край моря

Сходив він жидів рятувать;

Коли ще й тепер його впросять,

Він певно явиться опять.

Та трудно це, дуже це трудно.

У краю далекому десь

Є море страшенне, кипуче,

Самбатіон море те звесь.

Лиш раз один досі те море

В далекій, незнаній землі,

Шукаючи в поміч Давида,

Побожні жиди перейшли.

Ви знаєте дивну ту повість?

Раз цар був безбожний, хотів

У свойому царстві живучих

Усіх повбивати жидів.

І вислали своїх равінів

Жиди до царя і рекли:

«Не тикай нас, царю. Жиє ще

І наш цар Давид на землі».

А цар розсміявся безбожний:

«Ідіть це дурному скажіть.

Умер і зотлів цар Давид ваш,

Якраз тому тисяча літ.

А впрочім, беру вас за слово:

Ідіть і нехай ся явить

До мене на учту велику

За сорок день цар ваш Давид.

А як не явиться до мене

Давид на означений день,

То всіх вас, жидів, в моїм царстві

Без милості виріжу впень».

І далі говорить та повість,

Як з трудом великим зайшли

Жиди над кипучеє море

В далекій, незнаній землі.

А море реве і клекоче

І парою в небо бухтить,

За морем тим в замку високім

Невмерший живе цар Давид.

І впали жиди ті на землю,

Молились три ночі й три дні,

Стогнали і плакали тяжко,

Аж поки слізьми підплили.

А сльози їх в море влилися

І в кригу стяглись ледову,

А хвилі кипучі на кризі

На той бік несуть жидову…

Минуло днів тридцять і дев’ять,

Послів як нема, так нема,

Жидам вже погасла надія,

Лишилась тривога німа.

На славную учту зібрались

З цілого півсвіта царі,

І шумно, і говірно, й гучно

У царськім високім дворі.

А оддалік в тюрмах і мурах

Пильнують жидів сторожі,

Кати походжають гуртами

І гострять мечі та ножі.

Ось учта в дворі почалася,

Як гучно музика гримить…

А плачуть жиди і ридають:

«Не їде наш цар, наш Давид».

Півучти скінчилось, півп’яні напились

Вельможнії гості в дворі;

Кати походжають, в руках їх іграють

Блискучі ножі й топори.

Вже учта скінчилась, цар п’яний

Жидів мордувати велить, —

Втім чути: гримить, наближаєсь…

«Ах, їде наш цар, наш Давид».

У чорній, замкнутій кареті,

І коней вороних шість пар,

Без слуг, без погоничів їде

Жидів невмираючий цар.

Стає, відчиняєсь карета,

Дід з неї, зігнутий навпів,

І сивий, як голуб, тремтячов

Ногою ступає долів.

Ступає тремтячов ногою,

От-от дотикає землі,

Та диво, земля подається,

Немов полотно на воді.

Все нижче, все глибше… Вже двір весь,

І місто, і царство ціле

Хитаєсь, хвилює, і звільна

Все нижче, все глибше тоне.

Злякались царі і благають

Давида: «Вертайсь, не ступай

Ще другов ногою на землю,

Бо згинемо ми і весь край».

Дідусь усміхнувся і каже:

«На учту просив ти мене,

Не хочеш — вертаю, та слухай же, царю,

Не тикай ти плем’я моє.

Ти ж бачиш, весь двір і весь край твій

Не в силі мене удержать;

Тож знай, уся власть твоя — ніщо,

Щоб плем’я моє звоювать.

А що не приняв ти до учти

Мене, то прийде такий час,

Коли моє плем’я засяде

До царської учти між вас».

Оттак наші книги говорять,

І правду говорять святу:

Живе цар Давид наш і бачить

Усі наші кривди й біду.

Нещасне село те і місто,

Де в муках, в пониженню жид, —

І горе землі тій, як стане на неї

Обома ногами Давид.

1883


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Після відомих жидівських погромів на Вкраїні в р. 1881 панувало між нашими жидами, особливо на Підгір’ю, велике занепокоєння. Носились дивовижні слухи, тривожні оповісті, зловіщі пророкування. Жидівські народні співаки склали навіть пісні про ті факти, то гумористично висміваючи жидівську тривогу, то наслідуючи тон давніх псалмів і благаючи Єгову о поміч. Мені лучилося чути кілька таких пісень і оповідань. Особливо вразили мене сучасне приноровлення відомої мені вже давніше казки про кипуче море Самбатіон і пісня (жаль, що я не міг її записати), зложена в жидівськім жаргоні, з повторюваною в кожній строфі апострофою до пір’я з розбитих жидівських перин. Оце й були сюжети двох перших «Жидівських мелодій» (І. Франко).

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1887), с.24—32.

Тикати – рухати, торкати.

Учта – бенкет.

Говірно — голосно, багато розмов.

Навпів — до половини.

Тремтячов — тремтячою.

Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Обуяла, знаешь, до жизни жадь,
А байда расплещется без труда.
Кружевная Софья, устал я ждать,
Ты мне скажешь свое когда.

Погулял я по миру. Комцу мир!
Подойди, послушай - с хренком не съем! -
Вот тебя там, Софья, смешной кумир,
Нет совсем.

Сладко длятся дымы родных краев.
До чего ж я взмылен от тех европ!
Третий глаз мне высветил ёмаё
И от этой правды я стал циклоп.

По следам болото - князьки да знать, -
Залегло за окнами вдаль и вширь.
А слабо кайсацки в Иран скакать?
А потом волконски в Сибирь, в Сибирь?

Дорогая Софья, тебе смешно?
Всё, что сбылось, сбыто в последний раз.
Расплескала Нюшка пшено, пшено.
Знать, Петрушка дует на хлебный квас.

Попалились! Всем-таки нам к врачу.
Ведь на то и Чацкий - чадит, чадит.
Заскулит Молчалин - молчу-молчу,
Зарыдает Софья - уйди, бандит.

Вот поэт, растерзанный вдребадан,
Вот Москва - столица хваленых бед.
Вот когда в Саратов, а не в Иран,
Вот тогда и кончится Грибоед.

2011

Изображаем зверя в строчку:
Наш зверь перед природой чист.
Он априори одиночка,
Своей судьбы рецидивист.

Его предел - избыток пищи,
Его спасенье - плотный мех.
Такой сочувствия не ищет.
Иное дело - человек.

Доверив суетное блогу,
Стучась в очередной Сезам,
Он обращаться может к Богу,
К психологу или к друзьям.

Он тот, чья печень не остынет.
Правдивый самый лицедей,
Порой он чувствует в пустыне
Себя как бы среди людей.

От спортплощадок и до спален,
Чуть озаряется восток,
Он окружен, и неоставлен, -
И тем вернее одинок...

2011

Постійно сновигаєш у дорозі,
Живеш за нормами, в нові ідеш жнива,
А правда часто залишається крива -
Нічого тут змінити ти не в змозі.

Стоїш криваво на старім порозі
І мучишся допоки доля ще жива,
Допоки в пекло ти забратися знова
Не годен - лиш валятись на підлозі.

А час у безвісті собі біжить,
Лиш тільки вічно німець узлуватий
Працює зранечку до ночі клято
Аби буття хороше нині звить.

Та ми готові у багні лежати,
Щоби не мучити людей багатих.

20.08.2011 року Сокаль-Львів

МОЛИТВА

Цáрю небесний! Цáрю мій лéсний!
Дай мені міці з смерті воскрести,
Сили дай ви́соко хрест свій пронéсти.
Дай мені духу па́лко кохати,
Дай мені щастя вік не вмирати!

А як умру все ж я тілом, то, Боже,
Дай мені світла в останній дорозі!
Дай моїй дýшеньці змогу вита́ти,
Милих і лю́бих свої́х цілувати!
Дай мені очі, щоб міг я з виши́ни
Бачити ніжну красу Батьківщини.

Павло Гай-Нижник
30 жовтня 1991 р.

ЗГАДУЙ МЕНЕ

Згáдуй мене,
Так, як згaдують птáхи
Вéсни улюблені десь в чужинí,
Дощ коли плаче, вмивaючи дáхи,
І коли сонце розмáює дні.

Згáдуй мене, коли сум пеленaє
Очі прекрасні, так милі мені,
І коли ніч колискoву співає,
Згaдуй у кoжнім солодкому сні.

Інший коли обіймає, ти згaдуй
Руки і губи вишнéві мої́.
І коли доля, бувá, ображає,
Згaдуй цілунки гарячі мої.

Згaдуй мене, коли бýдуть стояти
В твóїй кімнаті квітки́ чарівнí́,
І як розніжено вмів я кохати
Й те, як любов дарувала мені.

Павло Гай-Нижник
22 червня 1992 р.

ВИШНЕВА НІЧ

Ніч гаряча під вишнями
Танула в миті,
В падоцвіті весні́ла,
Стелилась в туман.
Ти у теплому зли́тті
Від зо́рей тих мліла
В ласках дивних трави
Вигинаючи стан...
І сипав цвіт
Дощ з цілунків рясни́х,
Нарікши вишні ніч твоєю,
Щоб кожним пелюстком він встиг
Торкнутися й назвать своєю
Чарі́вну квітку мрійних снів,
Ним не очікувану навіть.
Здавалось, з ними безліч слів
Кохально-ніжних вилунають.
Здавалося, уся весна
Тоді вишнево шепотіла
Оті чаруючі слова,
Які ти лю́бому дарила.

Павло Гай-Нижник
8 грудня 1991 р.

ПЕРЕПІЛКА

У жита́х золотих, в я́сних зо́рях,
Де колос периною ляг,
Перепілкою в мо́їх долонях
Ти билась, як серце в грудя́х.
Все німіло, не дихало поле,
Твій-но подих, чи стогін, чи голос
В піднебі́ссі рає́вім тоне...
І криле́чка останній колос
Устеляють і зламують мляво
І мене укривають тепля́во...
Серце б’ється у сто́мі й вирує:
Перепілка соло́дко цілує...

Павло Гай-Нижник
3 вересня 1991 р.

БРУКІВНА КВІТКА

Тебе у сyтінь oбрій дав мені,
Брукiвна квітка, що цвіте ночáми,
О, як уміли пелюстки́ твої́
Холóдно гріти перші мої рани.

Від тебе віяло французькими духáми,
Багря́них губ метелик кри́льми в’є і мліє
В тюльпані п’яному з байдужими очами.
Ти – найтверeзіша любов моя, повiє.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

* * *

Мені надихав ніжний шепіт ночі
Твоє ім’я́ і ку́чері дівочі.

Мені зірки, пронизливо пророчі,
Намалювали в небі твої очі.

Мені в дібро́ві голос чийсь цвірко́че
Твоє бажання зна́дливо жіноче.

Мені у гру́дях се́рденько стукоче
Про почуття нестримне парубоче.

Про те, що в тиші ли́стява шепоче
Іди стрічай її у две́рях сво́їх, хлопче.

Павло Гай-Нижник
27 серпня 1991 р.

Ах, друже мій, поет сучасний -
Він тим сучасний, що нещасний.
Поет - значить, вродився хорим,
Болить чужим і власним горем.
В його чутливість сильна, дика,
Еольська арфа мов велика,
Що все бринить і не втихає,
В ній кождий стрічний вітер грає.
А втихне вітрове дихання,
Бринить в ній власних струн дрожання.
Негармонійний згук той, друже!
Він дразнить слух і нерви дуже,
Наяві дразнить, сон тривожить,
Вертить докором, зло ворожить,
Жене тебе, де кроком рушим,
Кленеш його, а слухать мусиш.
Так не жадай же, друже милий,
Щоб нас поети млою крили,
Рожевим пестощів туманом,
Містичних візій океаном,
Щоб опій нам давали в страви,
Щоб нам співали для забави!
Най будуть щирі, щирі, щирі!
І що хто в життьовому вирі
Спіймав - чи радощі, чи муку,
Барвисту рибу чи гадюку,
Алмази творчості блискучі,
Чи каяття терни колючі,
Чи перли радощів укритих,
Чи черепки надій розбитих -
Най все в свої пісні складає
І співчуття не дожидає.
Воно прийде!
Слова - полова,
Але огонь в одежі слова -
Безсмертна, чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.
1900

Ачей, тоді почуєте мене,
Як зачиню я перед вами двері,
Щоб ви уздріли душу на папері,
Коли вона жар-птицею майне.

Бринять пісні, лунає в ній койне,*
Пливуть крізь неї чайки і галери,
Зникають у туманних далях ери,
А вас цікавить грубе портмоне.

Словами жонглювати я не буду,
Абстракні знаки, як один, сумні.
Кому вони не обпікали груди,

Той вимовляє їх, мов кам’яні.
О, як натхненно кличу вас я всюди,
А ви себе забули в метушні…

*койне – будь-яка загальна народна мова
2009

Не раз шукаєш доленьки собі,
Не раз ковтаєш згірчені образи,
Шукаєш вкраденої вчора вази,
Себе обстоюєш усе в суді.

Та не знаходять втрачене собі,
Лише синіються утім щоразу,
Тебе обходять тихо, мов проказу,
Спиваються в щоденності брехні.

Немов вампіри перебірні і криваві
Закохані в собі і завжди величаві...
А світ у буфонаді бурно йде

На бійню у байдужості веде.
Та ти оцим ніяк не переймайся -
В безвольності своїй повік кохайся!

Вечірній час захоплює усіх
Та надає життю новітні крила,
Розбійникам - прегострі чорні вила,
Щоб ще не раз вчинити десь розбій.

Постійне споглядання - це не гріх:
Не заборонено шукати скрізь бацилу,
А ввечері тут заливати р...ло,
Хвалитись, що одягнешся, мов мніх*

І до пригод готовий наш мастак -
Потрібно скрізь собі підзаробити,
Когось побити чи, можливо, вбити

Та швидко під шумок зробить бардак,
Щоб кожен чухавсь, завжди гірко плакав,
А хтось по телевізору балакав.

19.08.2011 року Сокаль

Ми долі й волі все шукаємо в житті...
Не так є легко повсякчас латати -
В душі пробиті наскрізь грізні лати,
Які не раз були в гарячому литті.

Потрібно думати про світлість майбуття
Й радіти тому, що зуміли мати,
Без бою розібрати рідні вади
Аби не плюхатись без бою у багні.

Весь день не п'ялитись безбожно в телевізор,
Із пузом не травить п'янкий коктейль,
Навколо не розводити новий бордель

Та не шукати вічності підлизи,
Яка із легкістю потягне нас донизу -
Ще нижче від убивства снів, людей.

18.08.2011 року Сокаль

Життєвий шлях не надто є важкий,
Однак потрібно трішки попотіти
Й даремно з жиру гучно не нагліти
Та добре вже напружити мізки,

Щоб не почути звинувачень у брехні.
І над прибутком легко не злетіти
Аби у пеклі десь собі не тліти
У вічнонеприступнім сивім каятті...

Життя ж бо незбагненна в світі річ,
Яке потрібно неабияк вберігати,
Щоби на місці тім не тупцювати
В осяянні щоденних протиріч,

Які нас пестять вільно крок за кроком
Годуючи новим й новим уроком.

18.08.2011 року Сокаль

Неволя нас брехнею завжди судить,
Усе готує нам підступності прихід,
Однак потрібно розтопити лід,
Щоб потім сорому ніколи не здобути.

Потрібно встати і наскрізь розкутись,
Піти до правди впевнено в похід,
Розбити неприступності жахливу хіть,
Бо треба в справедливості вмивати руки.

І не дивитись, як вбиває зло -
Лиш йти вперед до тої перемоги...
Тут тільки варто розпізнати тло,

Щоби у виборі повіки повезло
Щасливо оминати ці пороги
Й підняти гордо зранене чоло.

17.08.2011 року Сокаль

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have of every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have in every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

Дочка вогню і наречена апогею,
В рукописах жевріючих багать,
Я витанцюю босими ногами, -
лілею,
де з голубиних слів постане рать.
І виллє ніч бажання з малахіту,
І тятиву напне між двох сердець,
Із срібних ниток вив'яже тілами, -
сюїту,
де кожен тут і зрячий, і сліпець.
І в суміші жаги з апофеозом,
У поглядах змагнічених очей,
Без сумнівів покориться вустами, -
розум,
і світло вийде з мороку тінЕй.
25.08.2011
......................

Дзвони...Дзвони...Дзвони...Дзвони!

Сива туга каяття.

На безцільні перегони

переведене життя.

Гомін...Гомін...Гомін...Гомін!

У нікуди мертвий шлях.

Ніч.Тривога.Давній спомин.

Тихий смуток у очах.

а ти приходиш
ніч приводиш сиву
і відчай глухо гупає у скроні
вода жива простягнена в долонях
поривом щирим віддано й красиво
неприйнята у чорний грунт стікає

і самотина серце обпікає
і гомонить душа моя з тобою
а ти не чуєш

інші дні настали
сховали згадку дати збайдужілі
і треба б відійти
бо то не діло
так серце під зневагу підставляти

жалю немає місця там де сила
оманливо відвагу демонструє
а ти приходиш
та мене не чуєш
і відчай розтікається по жилах
терпкий

і спрагло жду,що зазоріє
я б відійшла набік
та ще не вмію
твоє осяяння дивне
забути

2011

***

Лета бабьего слепые паутинки
Золотеют, словно Божья кровь.
Тут я бегал, позабыв ботинки,
Тут без слов писал про отчий кров…

Памятью душа тут обрастает:
Песни бабушки, тугой травы кристалл.
Словно вышел я из волчьей стаи
И коней на белом поле крал.

Мне пилось и умереть хотелось,
Как бессмертный умирает лес.
А в стихах расписывалась смелость,
Как последним словом на стволе…

Золотые, тонкие листочки –
Осени сошедшей маяки.
Самогонка.
Огурцы из бочки.
Небо – рыбы полные садки.

Можно жить, хотя и привкус вязкий,
В эту пору, с Богом без орды.
Пуповина…
Гроб…
Блины…
Коляска…
Лета бабьего слезоточивый дым.

Робкое и ласковое Солнце,
С ним уже не лето – осень ждём,
Как холодный кофе, чай на донце,
Как звезды снежинку под дождём.

И в судьбе порою этой самой
Воскресают призраки тоски.

Осенью опять уходит мама,
А стихи приходят без строки.

На морі широкому, морі гіркому, солоному
достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
Бамбуково
стебла
дзвенять золотими колонами.
Здивовані рибки пронизують сонячний клин.

Пора жнивувати.
Виходжу з серпом рано-зоряно.
До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
Хлюпочеться море –
несіяне,
зроду неоране –
Шепоче-розказує засутінкові казки.

…І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
жар-серце своє –
розцвіла на спокусу юрмі.
Одна тільки ніч…
А Купайло сміялося, їдучи
верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.

Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
побачить крізь землю усі таємничі скарби.
Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
Ще крок – і настане.
Зроби його швидше.
Зроби!

Та знай, що навіки душа перестане молитися,
крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
праістинна Магія… барви терпкого вина.

Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.

Чи жив, чи не жив…
чи помер…
чи безсмертний?
Незнаємо.
Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
Те буде насправді. Але не тоді і не так.

І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
Протерта до дір, переживши всі біди, душа
злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
дорогу пряму під зорею малого Ковша.

І прийдеш до тями…
Свистітиме серп понад хвилями.
Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
Гіркий і солоний.
Отруйний.
Як дикий дурман.

Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
до праці тяжкої – без користі і без мети.
Довіку – без думки,
без слів,
переповнений мороком…
Розплата за диво. За прагнення в інші світи.

2010

Ну що, мій непутящий фЕрте?
Чи хочеш ще словесної січІ?
Та я воліла б ліпше вмерти
Ніж гнити заживо у золотій парчІ.
Аркан на душу, у безпеці плоть.
Вечеря — вермут з трюфелями…
Все ж краще повернутись до лахмоть,
Ніж витись плазуном попід ногами!
Не потягну того, у що впряглась —
Настільки не кохаюся у скарбі.
Свободи кришталева іпостась
Торкнулася до серця ляльки Барбі.

Одвертя днів чи їх омана
Ніколи нас не розмине.
Смакує яблуком кохана,
Не помічаючи мене.

А я тону у світлій вроді,
Радію нищечком собі,
Що ці вуста, ці очі горді
В моїй прописані судьбі.

Ти озирнулась...
Усміх милий
Нараз осяяв день, літа,
А ще додав одваги, сили -
І я немов молодшим став.