день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
осінь довге намисто пояснень низає на душу.
хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

через зебру доріг під підборами наміри задумів
одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…

Я залишу трішки ще на потім...
Недолюблю... знаком запитання...
Недодам на краплю в тіло плоті...
Приховаю в затишку кохання...
Недопишу вірша лиш на риму...
До очей не пущу на відтінок...
Лиш на день залишу в серці зиму...
Декілька не розгорну сторінок..
Може ти доповниш що лишилось...
Відповіддю будеш поміж крапок
Тілу спраглому свою відкриєш щирість..
Увійдеш коханням в теплий ранок..
Віршу подаруєш новий подих..
Очі доцілуєш до безмежжя...
Зиму відштовхнеш.. весняний дотик...
Подаруєш серцем обережно..
Дочитай мене до епілогу....
Два доповнення.... два серця .. дві дороги....

по падолисту смерть і пародисту,
бо так розпорядилися ПееМ.
щоб у чужі вірші не думав лізти
і не препарував двозначних тем.

а то пародії в інет клепає здуру.
нехай дістане корисний урок:
смерть пародисту! геть клавіатуру!
і ручку геть, і гусяче перо...

по падолисту згинуть пародисти -
у ліриці зав’язнуть накінець.
та хтось тихенько до весни під листям
гостритиме старенький олівець.

Молюся тихо Богу,в той же час до чорта посилаю.
В душі не лишилось нічого, тільки пекло вінчане із раєм.
Колись говорила про біль - стерлися з пам"яті рани.
Тобі говорила, що мій - я так нічиєю й не стану.
Відкрита усім до останку - себе прочитати не можу;
Боюся лишатись до ранку,мовляв не впізнають, може.
Не вірю у Бога, ні в чорта, не вірю у те, що є віра....
Я склала життя у когорти й забути мов сон хотіла.
Хотіла прожити спочатку,мелодію вже прожиту,
от тільки ходити задки тоді би прийшлося навчитись.
Думок в голові багато, та всі не підходять тепер -
Я просто хотіла кохати, та вірус кохання помер.

Долина сліз. Життя – долина сліз.
Сьогодні я своє уже відплачу…
Ця осінь, Господи, така гаряча,
Навіщо ж, людоньки, збирати хмиз?

Бо що мій біль у вироку осуднім,
Сорочки шмаття і солоність щік?
Чужих обмов гадюччя в'яже вік,
І я не я, а лиш рубці і руб’я.

На тлі осіннім у багрянці риз
Юрба шаліє, озвірівши ґвалтом,
І кожен враз є божеством і катом.
…Мені так страшно…
Не збирайте хмиз…

18.11.2011

Кров під корою хрипіла: «Рятуй!»;
гора розгорілась нарАквиця;
жОвна жоржини прожовкли; в міртУк
зірки полохливі ховаються…

жимолость: в жилах біжить журавЕць,
згорає гнів, голос геранії:
«Джигавки, бджоли і джаз навпростець».
Промінням стікає день зранений…

Спалахи темряви в чорних човнах,
на віях фіранки цератові…
вітер споріднений, став у мочах
Дніпро – проковтнув секвестрАторів…

Перець горів у вогні, нендзорі
як ті зірочки, що у загороді…
місяць у небі, немов оберіг,
і смерть, що прийшла в гості зАгоді…

Чара, чаклунське сполучення слів,
злиття літер, хриплі регалі…
Вірш – замовляння, пророцтва носій,
кодований грім в римі, гарпія…

Зміст – другорядне у вірші, із букв
буття синтезуються в істини,
зімкнення сенсів у космос; набув
знання: вірші – з видихів місиво…

Розчеши мої коси, вітре!
Заплети у них квіти й небо -
Хай я вільно лечу над світом.
Чи вільнішої волі треба?
Розфарбовую дні і ночі
В тепле сонце,
Зелені трави,
Бо я в осінь іти не хочу –
Літа любі мені заграви.
Як світанків рум’яні личка
Любо-любо цілують роси,
Так туманів ранкових стрічки
заплети но річкам у коси.
І неси мої мрії, вітре,
До далеких отих галактик,
Де ніхто їх уже не витре,
Не посадить душі за грати.
Розчеши мої коси, брате!
Заплети у них сонця промінь.
Ми народжені, щоб літати,
І закохуватись до втоми,
І з нічого красу творити
До безмовності,
до судоми.
Ми народжені просто жити –
Ми ж бо знаєм з тобою, хто ми…

ІІІ
До жінки в листопадовій печалі
додати трохи коньяку, і сталі
у погляді на хугу за вікном,
її журбі високій в унісон.
...........................
І, не потрібен жоден Купідон,
аби вона зняла із себе шати, -
...........................
було б кому в скорботи скарб відняти...

2011

Русяве щастя молоде й веселе
Моєї не покинуло б землі.
Не сумували б люди й журавлі,
Воскресли б, як одне, загиблі села.

І час розвіяв би туману пелех,
І сяяли б клейноди і шаблі.
Ми на вітрах не впали б, як малі,
Бо нам ніхто й соломки не підстеле.

Чи справді завинило плем'я враже?
Де обіцянок завчені пасажі
Летять, як ластівки, до ясних зір?

Мій друже, чуєш, ти мені повір,
Якби на світі царювали квіти,
Любили б ми і вірили, як діти.
2007

Принеси с собою желтых, осенних листьев
Собери их в подол старой, поношеной юбки
Еще влажных от росы и, как ты, не отошедших от ночи.
Просыпь немного на пол озябшей маршрутки,
Назови мою улицу внезапно и громко выстрелив
В серые, повседневные взгляды попутчиков
Не разневав, не удивив,- ожесточив.
____
Рассыпь их на полу моей квартиры
Покажи мне как это, когда на улице осень.
Опои меня миром, отрави меня миром
Золоти, серебри, трепай мои волосы
До блаженного забытья, до трещин в бетонной стене
Что б не вспомнить от своего до твоего имени
И если спросят, чего бы хотелось мне,
Я бы сказала: Попасть под осенний ливень!
Принеси мне хотя бы листочек, прошу.
Дуновением ветра опусти на бумаги,
Спрячь под подушку, положи в карман.
Пусть он станет холодным глоточком отваги
Невинный, беспомощный талисман,
Частичка осенней влаги.

Глибоким небом скреслого Дніпра
Пливе крижин білясте хмаровиння.
Таки пора вже, березню, пора
Здолать зими потуги половинні!

Завальсувати немічну стару,
Щоб з неї піт зацюмрився струмками,
Щоб не могла здійняти кволих рук
І довго ще приходила до тями.

2004

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?
--------
Вірш Рільке переклав Микола Бажан

У житті так слизько часом... Ожеледиця...
Листопад бере за жінку Осінь золоту.
Перекотиполе трохи зосередиться
і вдягне весільну ранком радісну фату.

Знаєш, попри смуток ти тепер запрошений:
чистого повітря п'єш хмільний напій.
А зима сніжинками, наче на горошині,
їм готує постіль вже - подарунок свій.


19.11.2011

Всіх знать не знаю я чомусь
Там буде вітер де є хвиля
І буде дощ там де роса
Но знать я їх не знатиму
Вони приходять без кінця

Коли блукав по лісу я
І бачив їх, поривом вітру
Серце накриває
І душу мохом застилає
Чому так шкода їх мені ?

Та вжеш між ними і малі
А всі на вигляд як одні
Вони всі бідні, бідні
Як один
Чому так шкода їх мені?

Я хотів допомогти
Хліба дати і води
Сам я бідний як вони
Все дав що мав для них тоді
Чому так шкода їх мені?

Вона – дружина поета.
Може, колись репресованого
Нею і подружнім життям,
Коли шрифтом пахла нова газета,
І пахла любов’ю, притаманною
його віршам.

Тепер ті рядочки пожовклі
Вкарбовані в шпальти
Самотнього серця.
І думка в душі удовиній
Не змовкла:
Невже ж то оце все?..
Невже ж то оце все?!

Ох, треба було не просити
Мовчати безсонне перо
У нічному затишші.
Уваги до себе не потребувати:
Хай пише, хай пише,
Хай пише, хай пише!..

Загляне вже вкотре
До нього в чернетки:
А, може, там лист…
Ну, хоч поміж рядками!
«Земний мій, законний мій,
Любий поете!
Талант визнаю твій.
Як жаль, що – з роками…»

13.03.1997.

Все твои волны и
бури
прошли надо мной
Слез не осушат
муссоны,
не выклюют птицы
В горестной мгле
ненасытной лишь ей
не
годится
Радовать глухо
прикрытые
масками лица
Плачем ли вздохом ли
выдать что ложен
покой
Капает воск на
озябшие
пальцы. Молчат
Двери не ведая
скрипа и
прикосновенья
Липко, тягуче в углах
разливаются тени
Сыростью тянет от
дней
беспросветно-осенних
Полно глумиться и
веровать в зыблемый ад

Знову вечір осінній, танцюють оголені тіні.
Методично годинник протореним шляхом крокує.
Я самотність рахую: складаю докупи хвилини –
І щоразу те саме: вона у безмежність прямує.

Світ без Тебе тісний, кожен рух беззмістовний і зайвий,
Очевидний, сумний, передбачуваний до деталей…
Десь в далекім вікні неслухняна, зваблива й ласкава.
Я ж сьогодні один. Час сьогодні надміру тривалий.

Загуби мене, Боже, благаю
І нехай я сліпою зостанусь.
А голодні ненависні зграї,
Хай все бачать, усе помічають.
Поможи не дивитись, благаю.
Не дозволь мені, Боже, почути,
Як дерева сколихує вітер.
Не дозволь мені більше дивитись,
Я навік усе хочу забути.
Не дозволь мені, Боже, сльозити.
Забери мене, Боже, від світу.
Я не стану зорею ніколи.
Не від радості плачу, від болю,
Поможи мені, Боже, згоріти.
Відпусти мене, Боже, я можу
Що завгодно прожити й стерпіти.
Лиш не жити між ними, не жити,
Я не можу між зрадами, Боже.
Я не можу неправді служити.

18.11.2011р.

Ніч безсовісно красива,
Ніч зухвало молода.
Кіс рудих доземну гриву
Місяць хтиво розгляда.

Повня повнить пружне лоно…
Вільгість. Пахощі зела.
Бродять соком виногрона,
Медоносить ковила.

У очей зелене денце
Чортик плюснувся – і-га!
Причаклую зграбним танцем:
Я і в одязі нага…

Нічка хмурить чорні брови,
Плечі кутає в туман.
Полечу, де тужать сови,
Світ реальності – обман.

18.11.2011

я пам'ятник собі перетягнув зі скверу.
стояв одним – один, як символічний перст
на п’єдесталі днів доби СРСРу.
такий важезний, жах. та я давно допер,

що золото у нім, а може й діаманти -
чому б йому іще сіріти дотепер?
і якось уночі під гордий бій курантів,
аби не чув ніхто, бігом додому спер.

про всяк - а мо’ колись настане світла днина,
підніметься рука на «непорочну» тлінь.
і скарб моїм очам розкриється предивний.
я скину капелюх і видихну: «амінь».

Ношу я твоє на зубах
"каміння":
сумління
і пломбою скоренийй жах.
Тебе уникав я, та крах
коріння...
Спасіння!
Бо рот мій вразливий, як пах.

Зайду я, зайду. Мимохіть.
Як здобич.
Мій обруч
із губ - заморожена хіть.
Я, сидячи, згоден ходить
ліворуч.
Ти поруч...
Й уколу тамуюча мить.

18.11.2011

Закінчив школу поїхав в місто
На лісовозах на вітру
Справа річка зліва ліс-
ніколи з пам'яті не зітру.

Була зима, ковзались діти.
Я від дитинства утікав,
Що чекає в переді
Я тоді іще не знав.

Скрипіли вози по сухому морозу
В кожухах мерзли возарі..
Я мчавсь на зустріч, сходящій ,
юнацькій ранішні зорі

зима чудесна проминула,
повернувся знову у село.
Жінки понуро із сапами ,
Немов, то стадо кудись брело

Попід вікна бригадири
На роботу позивають
а колгоспні командири
у конторі самогонку попивають

мати ранком поспішала
у колгоспну ланку
не хотів іти в колгосп із
із косою зранку.

За пів літру самогону
Тато довідку на виїзд здобув.
Тоді п'яничка голова
в сільський раді був.

Виїхав із села на лісовозі
А приїхав в Казахстан
Вже на паровозі.

Степ козацький то безмежний
Є вівчарський край
Дали коні нам стальній
Цілину брат піднімай.

Ми хлопці молоді
працювали вдало,
щоб пожартувати ми казаху
над дверми - прив'язали сало

три дня тер він лоба
аж промокали штане
все – Алла,алла , Алла!
Хай згинуть шайтане1

Через довгі роки
Повернувсь у рідний край
На всі груди закричав
Добридень Україно!
Сина блудного в стрічай!

Поцупили мишки бабло на горішки,
Заначку розкрили кота!
Кімнатою ситі тиняються пішки,
Мов кіт їм – якась пустота.
Але Леопольд не паяц, хоч добряга,
Із пастки забрав весь сирок
І муркнув тихенько: увага, увага!
Аж подруг повергло у шок.
Похмуро без сиру. Хоч і в мишоловці,
Зате на весь дім аромат …

Валюту нориці вусатому мовчки
Вернули усю акурат.

У давнину речі рідко коли називались
Багато так і розсипалось не набувши назви
І звірі ходили переважно безіменні

Вполювати звіра легше ніж назвати
А як і назвеш то що ти робитимеш із поіменованим звіром
Кому така розкіш потрібна
Названий звір неїстівний і шкіра його недобра
Назв ледве вистачає для хатнього вжитку
Дружина почне волати
У нас удома ще й досі не назване все начиння
А ти розкидаєшся назвами по всьому лісі
А якщо у нас народиться дитя
А ні назв ні імен удома уже не залишиться
Воно занедужає як було із наймолодшим
Доведеться чекати коли хтось із рідні помре
Щоб можна було взяти його ім’я

Чи народиться і перекинеться звіром
Волохатим і безіменним

Подивися на глобус.
Це - довічно-вагітний, це звично_жіночий округлий світ,
Таємниця - всередині, ніби ядро (чи дитина),
що стукає пальцями з головного – тамтого! - боку,
А ти по-змовницьки відповідаєш їй звідси:
точка-тире, точка-тире, точка –
виходь!

А тепер – на мурашник.
Міріади стежинок звивистих – то жіноча логіка вікопомна,
Де одна на усіх спина тягне всемеро важчу сутність –
і так -
вічно.

Ще – левиця завмерла перед стрибком.
Сильні м'язи, що грають під шкурою золотою,
Жертву звично приносить господарю –
не зі страху, поваги чи ще із якоїсь причини.
Та вона собі знає, навіщо...

Вулик - вузлик свідомості, світ амазонок, де
Первозданна жага ще у тілі стримить, як жало,
Як жалюче наслання:
Не здамся тобі без бою...

Бо –
жінка у жінці -
ніби японські мотрійки:
більша,
і менша,
і ще менша,
і ще…

Ці заховані-замасковані сутності, суп у супниці, помада на брехливих губах,
Заморочки усі, замочки, вавки у голові, низка комплексів – ніби сині коралі
Сльози знічев'я, ну, розбила люстерко, із ким не буває - та скалки у серці – ах!,
І роки – ніби кола у дерева.
Тільки зрубавши, ти їх перелічиш.
Далі -
Чи Галинка в Далі, чи Даліла – тільки шкіра покинута, оболонка, з якої втекла змія,
Глибше, глибше дивися у неї, у цей чорторий, що відлунням кличе.
Витягаєш мотрійок по черзі, усі п'ять перероджень,
Де кожна із них – я.
Придивися пильніше, милий:
Це ядро,
це бджола,
це мураха,
це вічність,
це моє засмагле обличчя.

поцупили мишки тепло, на горішки
дістанеться їм від кота:
він сир з мишоловки вкраде тишком-нишком,
а сир - то така смакота!

без сиру похмуро у мишачій хаті,
і миші - самі не свої.
котові тепло доведеться віддати,
щоб сир з мишоловки не їв.

1

Спідничку в Гаспрі виплела свекруха.
Плела повільно – днинок двадцять три.
Тонка барвиста вовна. Гетьте, скрухи!
(У тій обновці обійшла я Крим…).

Дивилася на май крізь окуляри.
Уважний погляд на гачок і нить.
Ген за ожиною – шосе… алярми…
Юрась під казку повновидо спить…
За кипарисом бовваніє пошта.
Плете начальник…
Нитка – мов сургуч.
Й мені б навчитися гачечком – можна,
Та я тримаю спиці обіруч.

Довгенько тліла чудернацька «юбка».
Подивувала подруг і чужих.
Я в ній скидалася на пишну юкку.
Нарешті шелех моря в помці стих.

2

Вівторок.
Падолист.
Веду свекруху
Осиротілим парком в рай ниток…
Акрил. Мохер. Альпака. Щось із пухом.
- А покажіть отой «морський» моток!

…П"ять лицьових і виворітних стільки ж.
Початок є. Та гість – чотири дні.
Розмови про склероз, горіхи, пільги,
Апізартрон, сватківських кіз, півнів…
- Начало єсть!
- Плестиме далі доня?..

Мої борги не віддані сповна.
Свекруху в сон завидна осінь клонить…
А я по шпицях…
шибах…
в бік човна.



2011

і що ти без неї робитимеш?
коли не дорахуєшся дітей, повітря й на грудях родимки,
коли засохнуть у горщиках квіти і пил загуляє в домі?
пробаламкаєш всі розмови – телефон замовчить від втоми,
чорна кава розради засне на її перечитанім соннику.

осінню, сонним мерцем "не паритимешся" і це так схоже
на тебе ,але там, глибоко ,де шумлять сосни і машини,
на дні твого серця, оживає її сміх і погляд дитинний,
і ти розумієш що шини проколото, і до біса шини.
у різних її сережках завжди світилося щось хороше.

буде марудно, ти знаєш і однобоко, і ні до чого шпалери,
що все ж ,таки, клеїв, бо так їй бачите забажалося,
бо от така вона дісталася – ні сіло ні впало і все!
сміється у кожнім кутку і каша сімейна вариться,
наскрізь просверлить – таке вже вродилось стерво!

проживе без тебе –це стовідсотково, правда- мамка в обличчя.
закрутить бізнес, за, що б не бралася – крешуть іскри,
дітей виростить бездоганно – оце вже болючий вистріл
любистку наварить до столу та іншому стане містом.
високих будинків та буднів незвіданого усебіччя.

ти пошепки молишся ,забігаєш у першу ліпшу крамничку,
лапаєш по кишенях гаманця, щоб стачило на орхідеї,
щоб вона одним поглядом не різонула сонну артерію…
знаєш, цього замало, і кожна затяжка цигарок за неї –
простуєш додому, де в клітці живе синьоока синичка .

Фіолетові фіалки,
фотозйомки, фоторамки,
фотографії в альбомі -
фотосесія у домі.
=*=
Хом’ячок несе до хатки
кукурудзяні початки,
зерна гречки і гороху.
Про запас всього потроху.
=*=
Цвіркунці і цапенята
на цимбалах вчаться грати.
Цілий день цвіркун співає,
Цапеня - допомагає.
=*=
Чайка чаплю пригощає,
чаю з медом наливає.
Пий, Чапелько, чорний чай,
завтра знову прилітай.
=*=
Шпак шпаківню прибирав:
шибки мив і пил шукав.
Швидко в домі лад навів
і до школи полетів.
=*=
Щипавка щавель щипає,
щиглик пісеньку співає,
щурик щикає щосили,
щука щіточку купила.
=*=
Юрко, Юля, Юстиночка
назбирали у корзиночку
черешеньок солоденьких,
полуничок червоненьких.
=*=
Яблучко покотилося
біля ящірки зупинилося.
Ящірка налякалася,
під ялинкою заховалася.
=*=
ТітонЬка ЛінЬ
шукала в затінку тінЬ.
- Куди поділасЬ тінЬ? –
дивувалась ЛінЬ.

Загадкова темрява світання.
Снить туман відьомським молоком.
Може, осінь ця комусь остання
Так, неначе перша... отако...
Що у сплячку хочеться впадати –
Не у вічність –
Тільки до весни –
Тим, що тільки й щастя, як піддатий...
Ну а так – біль совісті й вини.

Пахне космос дзвінко і полинно.
Проростає вітер світлом зір.
Хто там знає – як усе повинно?..
А не знаєш – то лови і вір
Перший цвіт і перший сніг, і жінку...
І Дніпро – дорогу для сліпих,
І самотню на устах сніжинку –
Рідних, тих...

Восени це все таке тремтливе
І таке земне – як Божа кров.
Листопад – тінь зоряної зливи
І винця вороняче перо.

За туманом синім кашля поїзд.
За туманом білим – літаки.
Осінь – це розмова із собою
Про старі бабусині казки.

Із тиші безшелестної промінчиком тепла
скрипку Серця ніжностью торкнуло янголя
в тоскноті нічній
воскрешає Любові подих любожаданний
він віщий на грані єдинотремкій
і для сторонніх він невидимий.

2011р.

***
- п'ю тебе, не уп'юсь, утоплюсь у тобі, Листопаде,
- що ти, Осене, кажеш, не думай, не смій і ніколи не буде між нами ніякої зради,
- це любов. у тобі закричу і злечу днем останнім
- на плаву, на льоту я тебе крізь біду збережу на руках пронесу крізь зиму у весну, ти засяй в ній...
- я згасаю, змерзаю, злітаю в тобі лист опаде
- в дубі-нелині ми у переймах зими іскру викрешем знов і останнім листком перейдем в веснолітні лампади
- значить, я не згорю, не умру, не втоплюсь у тобі, Листопаде?
- це любов. не горить, не вмирає, не тоне. і є осінь в весні і у літньому дні,
кожен день у вогні,
ми живемо любові заради
18.11.2011

Загорілися дзвінко, розбилась на скельця.
По ланцюжках і дзвіночках війна.
І навпіл покотилось розвіяне серце,
більш не постукає в нього вона.
Не збагну, не побачу, не сплю, не заплачу,
вже Офелія в руки бере кулемет
без надій. П"яне місто на райдугу скаче
-- ореол нескладних і дешевих прикмет.
Досхочу закуповувать можу світанок,
можу сіяти квіти в розбризканий дим
-- нескінченна свобода дивитись на ранок,
заплативши дрібницю. Співай молодим
любо-хитро, що Сонце гаряче та ясне,
що шалено кохаєш свій край,
доки мозок від сміху навік мій не згасне,
не плач, Марусю, співай.

Дарує срібний гріш понівечена доля,
нічний шепоче двір ; в повітрі повсякчас
десь вогник спалахне, і дим пливе поволі
німецьких тютюнів, фасованих у нас.
Безсоння; п"яний спів десь чути за стіною,
він до вподоби їм, про танец та про плоть
розповідає, щоб знов загравать з тобою
схотілося мені. І докором колоть
приємно іншого, себе піднісши. Зорі,
хоч мають вдати, що не бачать нас,
та чи вже так ми їх цікавим? Їх прозорі
повіки стерлися; танцює хтиво час.

У кожного любов своя:
сліпа, блаженна чи свавільна,
свята, наївна як дитя.
Мені судилась… божевільна.
Втікаю – годі утекти,
а проганяю – не прогнати.
Благаю вкотре: відпусти! –
вона ж не вміє відпускати.
Зорею ніжності сія
в тривожній тиші передрання
і заборонене ім’я
шепоче, ніби заклинання.
Мирські умовності й табу
їй, божевільній, не збагнути.
І знову зірвано скобу
із мрій, що прагла я забути.
І заздрю всім, хто перехресть
життя твого не міг минати,
і жінці тій, що мала честь
тебе – як сина – пригортати.
І тій, з якою восени
відзначиш бронзове весілля.
…Мені зостались тільки сни
й любові тихе божевілля.

2002(2011)

Осінні сльози розсипає,
але ж іде, за кроком крок.
Зів"яле листя обіймає
блискучий Каті чобіток.
Настирне небо проглядає,
але мовчить. Асфальт промок,
та цілувати не спиняє
чорнющий Каті чобіток.
Чекає хтось, як я колись-то,
скінчиться доки вже урок,
і обійме пожовкле листя
бруднющий Каті чобіток.

Жируйте, танцюйте, даруйте сріблястий бур"ян,
і пийте, безцінні, до ночі шовковий обман.
Всі двері відкриті на змолотих в попіл кістках,
забудьте у співах солодких нескорений страх.
Землі добродушної пийте безрадісну кров,
щезаючу вщент, що про них нагадає вам знов.
Світанки стурбовані, вічний нестримний комфорт.
В ласкавій родині новий виростає Пол Пот.
Мить подиву ближчає стуком вогненних коліс,
народжуйте іскри в потоки невидимих сліз.

Коли мальва воскресне на попіл і прах,
і засяють розбиті свічада,
я піду по байдужих немитих очах
полум"яно спокійного граду.
Перехрестя дзвінких нерозумних сторіч
надішлють мені перший цілунок,
і, оглянувш пильно мою вічну ніч,
ти полюбиш її візерунок.
І всміхнуся привітно тобі, як сама
розцвітеш тут гранітним суцвіттям
-- поряд з вічністю ніби різниці й нема
-- мені день, чи тобі півстоліття.

Червоним і чорним розірвана неба глибінь,
і хаосу рветься на волю вогонь непоборний,
і альфа в огненному колі, з химерних склепінь
і зір споконвічних тавро. Небеса -- ясно-чорні,
червоні -- жага до життя, кров, до плоті порив,
моя божевільна любов до химер неможливих,
і клич з казематів моїх вогнеликих братів.
І чорна -- не кроплена кров"ю -- не сіяна нива.
Червоним і чорним у вузол зв"язалось життя,
і тільки вперед, по калюжах червоних і чорних
руїнах, ми підем без сумніву і каяття,
без віри й задуми, одна лиш упертість нескорна.
Хай буде червоним горіти веселий бензин,
і чорна жалоба по всій малодушній країні,
я лиш посміюся із ваших дрижачих колін,
спитавши "Зозулю, сьогодні чи завтра загину?"
Чи здатен упасти на хрест, під колеса часів,
під спритні нестримні голодні жахаючі жорна,
що нас перемелють і виплюнуть радісний гнів,
два жорна сталевих імперій -- червоне і чорне?
Червоним і чорним зустрілись із полум"ям твердь,
і навіть у пеклі, у повній поразці незборній,
куди зажене дурноверха нас пристрасна смерть,
засяє нам знов наше сонце червоним і чорним.

Щось маркітне в цьому реместві,
Не з утіхи йде йому початок.
Не зважай, – нам є про що мовчати
На годину добру чи й на дві.

Мовчимо, навіщо нам слова.
Там словами важко спілкуватись,
Де слова занадто вайлуваті, –
Ось такі-то, брате мій, дива.

Помовчім про те, що відбулось,
Хоч і мало статися звичайно.
Ні, пусте, я зовсім не печальний,
Це тобі насправді так здалось.

Світлий сум не схожий на печаль.
Інколи і в смуткові потреба,
Певне, й тим, хто в Господа на небі,
Хто в житті нічого не втрача.

От і все. Я навіть усміхнусь,
Щоб тобі мовчалось веселіше.
Знаєш, тиші прагну все частіше,
Бо в содомі цьому задихнусь.

1998

розплавлені сутінки
не опечись
коліна вогнем печуть
не доторком – струменем
вгору
вниз
і сутінь як перша суть
моли і вимолюй
тебе
не пущу
у ранки облич
і край
я вирок
я доля
я поруч лечу
кохай мене і…
кохай

Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
«Гарний поконав Адоніс», - так голосять всі ероти.
Більше вже не будеш спати на постелі із шарлату,
ти, Кіпрідо, - в чорні шати одягайся, бий у груди,
голоси, аби всі чули: «Гарний поконав Адоніс!»
Я заводжу голосіння – і голосять всі Ероти.
Ліг на пагорбі Адоніс, у стегно жахливим іклом –
у стегно утятий гострим, – і у розпачі Кіпріда
божеволіє із горя. Чорна кров тече із рани
по його блідавім тілі, очі – в погляді застиглім,
з уст його тікає барва, а нещасна Кітерея
все цілує його тіло – бо цілує вже востаннє.
Й мертвого підняли б знову ці Кіпридині цілунки,
лиш Адонісу байдуже до посмертних поцілунків.
Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
О жахлива, о жахлива у стегні зіяє рана,
тільки рану ще страшнішу в серці носить Кітерея.
Вірні пси довкола квилять, і за хлопцем гучно тужать
німфи лісу – ореади, а нещасна Афродіта,
розпустивши довгі коси, навмання блукає лісом,
неутішна, босонога. Гострі шпичаки ожини
їй впиваються у тіло і святую ронять кров.
І вола богиня прикро, мчить, нещасна, по галявах,
тужно кличе ассірійця – юнака, свойого мужа.
Чорна кров йому залила весь живіт довкола пупа,
гарні груди обагрила ця смертельна кровотеча –
а були вони раніше наче сніг – пречисті, білі.
«Горе, горе Кітереї», – заливаються ероти.
Втратила сяйного мужа – і святу красу з ним разом.
Гарною була Кіпріда, доки був живий Адоніс,
та усі її принади із Адонісом померли.
Плачуть гори: «О нещасні Афродіта і Адоніс!»
І ліси, і бистрі ріки з Афродітою сумують,
і ключі холодні в горах за Адонісом ридають,
а усі красиві квіти закривавилися з горя.
Не вгаваючи, Кіпріда у дібровах плач заводить:
«Горе, горе Кітереї! Гарний поконав Адоніс!»
Ехо їй відповідає: «Гарний поконав Адоніс!»
Про Кіпрідине кохання хто б, почувши, не заплакав?
Ледве вгледіла богиня ту Адонісову рану,
кров побачила багряну, що струмить із його паху,
в горі руки розпростерши, заволала: «Залишися,
бідолашний, залишися, доки я прийду востаннє,
щоб з’єднать вуста з вустами, щоби міцно обійнятись!
І цілуй мене так довго, скільки житиме цілунок,
доки дух не перейде твій крізь вуста до мене в серце,
доки я сповна не вип’ю трунку любощів солодких,
і любовного напою – збережу цей поцілунок
від Адоніса на спомин; бо, нещасний, ти відходиш,
ти відходиш так далеко – до потоку Ахеронту,
до царя, страшного вельми. Я ж лишаюся живою,
і, нещасна, несмертельна, за тобою йти не можу.
Тож прийми мойого мужа, Персефоно. Ти від мене
набагато є сильніша: все прекрасне йде до тебе.
Я, знедолена, страждаю з ненаситної розпуки –
за Адонісом ридаю, і твоїх я справ боюся.
Ти помер, мій пожаданий, наче сон, любов минула,
овдовіла Кітерея, і Ероти посмутніли,
і квітковий пояс висох. О навіщо ти, зухвальцю,
що таким родивсь красивим, звіра роз’ярив на ловах?
Так ридає Афродіта і голосять всі Ероти:
«Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний!»
Скільки він утратив крові, стільки сліз гірких пролила
Пафія. І проростають миттю квіти із тих крапель:
кров породжує троянди, ревні сльози – анемони.
Я заводжу голосіння, бо помер Адоніс гарний.
У лісах свойого мужа не оплакуй вже, Кіпрідо,
бо Адоніса не гідне це просте із листя ложе.
Хоч і мертвий, хай спочине на постелі Кітереї.
Він-бо і по смерті гарний, мов не мертвий, а заснулий.
Поклади його на ніжні і коштовні покривала,
на яких у сні священнім спочивав він, натомившись,
на ліжниці щирозлотній – хоч і мертвий, а жаданий.
Оповий його квітками – бо пов’янули з ним разом –
бо пов’янули всі квіти, хай же разом з ним загинуть!
І скропи його сирійським – миром ти скропи пахучим,
хай всі пахощі загинуть, бо сконав Адоніс гарний.
Ой поліг Адоніс пишний на пурпурних покривалах,
а довкола неутішно заливаються ероти:
пишні кучері зістригли із нещастя і жалоби.
Хтось з еротів тягне стріли, інші – лук із сагайдаком,
із ноги хтось зняв сандалю, інший золотим відерцем
носить воду, омиває стегна хтось його криваві,
ще хтось крильми овіває зі спини юначе тіло.
Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний.
Згасли шлюбні смолоскипи у руках у Гіменея,
і вінки весільні – долі, не співати Гіменею –
не співать пісень до шлюбу, все у пісні його чутно:
«горе, горе!» і «Адоніс!» – чутно в пісні Гіменея.
І оплакують Харити юнака, Кінира сина,
«поконав Адоніс гарний» – чутно в їхніх голосіннях.
Навіть Мойри – й ті зітхають: «Горе, горе! О Адоніс!»
Тільки він лежить байдужий, тільки він того не чує,
не тому лиш, що не хоче: просто Діва не пускає.
Годі плакать, Кітереє, годі бити себе в перса:
через рік знов заголосиш, через рік ізнов заплачеш.

Ярмаркує книжкова ятка,
Ятрить душу уживаним крамом:
У ярмо інтересів чиїхось
Хочуть вкластись безхатьки-книжки,
Бо господарі винесли з хати,
Бо їх, може, і не прочитали,
А невтомний господарський віхоть
Стер пилюку з полиць залюбки…

Ярмаркує приваблива пані,
Виторговує гріш за автограф –
Бо з автографом буде дорожче
(Ви не знали? – цей автор в ціні!).
Ціла купа таких екземплярів,
Ніби чийсь стовідсотковий програш…
«Та підходьте! Чи знайдеться хто ще?» -
Може, куплять, а, може, і ні…

…Сиротіє надвечір автограф –
Не потрібний сьогодні нікому,
Так довірливо всівся в куточок,
Всю сторінку щоб не забруднить…
Вже запалені місяця дрова…
Повернулася пані додому.
Дарчий напис – з провиною хлопчик –
З непотрібної книжки… мовчить.

17.11.2011.

дзвенить Поділ – дзвонить –
нас і Час хоронить…
падаю на Подолі – у руки долі –
у води Дніпрові – тут горе мові…
тут щастя вітру – в життя повірити…
життя поміряти – померти скорено…
насказано-наговорено
нахожено-наброжено
навіяно-надіяно… намріяно…

з гір – додолу – додому – до Подолу…
за морем сниться – моя Щекавиця –
посічена-поділена – межами-наділами…
урочища, яри – лиш тінь дітвори –
ні сміху – ні співу – ні Божого гніву…
котиться на Вали:
ви_тут_не_жили!...

Ми як діти - важливо навчатися,
на життєвий становлячись злет,
навчання - розжевренна праця,
що зумовлює рух уперед.

Кружляють листячком мрії,
Хоч у повені прикра доба.
Всіх нас час перевірить у ділі,
чого варта кожна душа...

А я піду і, може, навіть завтра,
програвши майже виграні бої -
немов луна чи призабута мантра,
що втратила вібрації свої.

Цей світ - чужий, бо не на мене шитий,
таки мій вибір був не до пуття -
на перехресті "жити-жити-жити",
мабуть, я вибрав не своє життя.

А, може, він - такий тісний і грубий,
що не діждуся, як уже мине -
всього лише фаллопієві труби
усе ще не зачатого мене?

Чи, навпаки, це я - космічна гусінь,
що на Землі лишає чорний слід,
і це життя проплазувати мусив,
щоб заслужити право на політ?..

То хто я - фенікс, що згорить у жовтні,
щоб навесні воскреснути в плоді?
Чи каменюка, що у воду бовтне -
і тільки кола, кола по воді?..

2011

Сріблястий шум осіннього екрану.
Десь губляться самотні силуети..
Чіпляються листи в віконні рами.
А там покреслені душі сонети...

Співають очі із роси стежками.
І їх рельєфи на осінні слайди...
Крадеться холод. Дивлюсь вечорами
Дуетна осінь. У театрі. Драми...

Музика ночі у такт твого серця закутала місто,
У чорні вуалі вдягнула кожен сонний будинок.
Руки твої на плечах сплелись так ніжно і тісно.
І душі танцюють покинувши тіло під зморений рок.

Кружляють над ліжком, падають в очі, ховаються в тіні.
Від подихів наших мліють, живуть, у теплих обіймах.
І поки ти спиш закутана в ніч і в мОї долоні,
Танцюючи душі малюють любов у сонних серцях.

Музика ночі у так твого серця закутала місто…

2011р.

Я вийду з осені у жовтні
На листопадовий перон
Помандрувати гаєм змовклим
Повз шерехату оболонь
На сніжні дюни. Таємничо
Руда лисиця промелькне
Осіннім днем . Чи спантеличить
У біле вбраного мене?
Мабуть . Та я вже до вокзалу
Навряд чи схочу повернуть,
Шляхетну виявивши суть
Яви лілейної помалу.
Статечне сонячне проміння,
Бурульок сльози на вітрах…
Прощайте, дні мої осінні,
Бо я ваш перелітний птах.

2011

Коли стихає відчай, оклик сну
тебе торкнеться пальцями Предтечі.
Ти уві сні на вальс поклич вину,
впіймавши за худі тремтливі плечі.
І так вальсуй, мов той дитячий сміх,
якого не візьме за горло Вій...
Гляди й тобі відпустить небо гріх -
останній твій і перший - вже не твій.
2008р.