Тополя вкрила жовтим листям
Траву серпневу.
Спеки вістрям
Пройшлась по руслах вен і нервах,
Що дибки стали,
Тінь посухи –
І трави вітру в ноги впали,
Бо впали духом.
Старість рання
Пішла гуляти понад степом.
Тяжкі зітхання
Гонять цепом
Ранкову свіжість геть зі шляху
Жаги вологи.
Сіра птаха
Завмерла грудкою тривоги.
А часу коло
Гострим лезом
Стриже у ніч секунди кволо
І денний безум.
Осінь нишком
Скрадається по леза краю,
І вже по трішки
Сірі зграї
Хмарин ховають літо в просинь.
А прудконогий
Дощик босий
Вертає серпню борг вологи:
- Напийся, вбогий,
У дорогу.

ІІ
Початки!
Красиві і ждані,
як літа найперші дні!
Лишив я б одні початки -
земні й неземні загадки
у їх первині́ - пелені,
що досі у згадок півсні
ви все ще несете мені.


ІІІ
О смутку добровільна браночко -
у вас і личко, і легка осаночка,
І шпильки на 16 см і мрії.
То звідки суму снігові завії?!
Вас полонив не той?
не так?
не там?
Але тепер, коли ми сам на сам,
Я виправлю усе, клянуся вам!


ІV
Колінце в руці тремке,
торкання сердець - лунке!

Чому ж не таке легке -
кохання твого саке?!

У танці ти неземна,
а потім, як та зима…

Як те, кришталеве бра,
не бачиш в мені добра...


V
Пішла, і не вернеться вже, - у «ні»
доріжка місячна зникає, тане слідом,
і наче невтамовані жалі
майнуть услід за жайворовим літом,
подібно до печальної зорі
потануть на світанні угорі,
над випаленим почуттями світом.

______
____
__

О, ця несила, слабкості краси -
на вістрі дотику, цілунку, прабажання!
Внизу земля, Господня кузня, - Я!
А Ви, - о Ви! – все там, де обіцяння,
де вина світанкової роси
і ангели сповідують братання.
І вище тільки любощів єднання -

і Ви.

111

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

ПРО СЛЬОЗИ

Чи бачив ти колись, як плачуть сльо́зи?
Як із сльози́ викрапує сльоза?
Чом сльози замерзають на морозі
І чом не замерзають на очах?

Чи знаєш ти, як кат себе катує
Всерéдині, непі́знаній самим,
І як сумління б’є його, мордує,
Коли в нім сльози плачуть мов живі?

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Пусти надію… Най летить.
Нащó тобі надія нині?
Зірвáній квітці й у воді
Вже сподівання не потрібні.

Облиш і кинься на ножа,
Щоб не тремтіти перед смертю.
Вона не кoштує й грошá,
Щоб ї’ чекати в тихім тремті.

Піди достойно на той суд
Навіть якщо ти жив ганебно,
Але спочатку не забудь,
Що перш батьків не вправі вмерти.

Їх ти до судного кінця
В теплі своїм винен довéсти.
То – твоя місія свята,
То – твоє ви́правдання в пеклі.

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1991 р.

* * *

Я хочу вмерти так,
Щоб хтось це бачив.
Щоб хтось узрів
Як час ламає гай.

Щоб плакав дощ
І хтось відчув, що втратив
Когось того,
Від чого скрізь печаль.

Щоб знав я в цю
Хвилину нескінчeнну,
Що сум на мить
Когось заполони́ть,

Що люди скажуть:
України сина
Ховаємо ми
В України плоть.

Щоб три верби
Зажурено стояли,
І три топoлі
Тя́глись до небес,

Щоб у ногах
Дніпрові хвилі грали,
А над чолом
Щоб височився хрест.

Павло Гай-Нижник
5 січня 1991 р.

Пародія

Якось воно римується ніяко…
Пологи затяжні – в очах туман,
Сусідська тупо гавкає собака.
Не можу – хочу. Надто дивний стан…
Ще той Пегас – справжнісінька зараза!
Я ще не дописав найпершу з спроб,
А він, тварюка, з ходу в пику вмазав,
І ще копитом цілився у лоб!
І Музи теж… якраз йому до пари,
Анічичирк, мовчать – ні “бе” ні “ме”,
А я ж на ранок “заказав” фанфари,
Та товариство видалось “німе”.
Вищить “Швидка”. Уже відходять води?
Геть одурів, писать немає сил…
Римую знов (щоб перевести подих).
А як воно буває у Світил?

16.08.2011

МАТЕРІ

Я багато знаю твого плáчу,
Тихих зíтхань в вечоровій млі.
Мамо, матінко, учора я Вас бачив
У казково дивовижнім сні.

Як стyжи́вся хутко за очима,
Де самі лиш ніжність та любов,
За словами лагідними: “Сину,
Повечеряй перед мудрим сном”.

Дoрогі твоєї мови звуки,
Від яких все дихає теплом,
Клопітливі, працьовиті руки,
Щира ласка лагідних долонь.

Мій вірний друг у прoменях натхнення
І рятівник в годину найтяжку,
Тебе я бачив гарну та веселу
В ряснiм та пишнім весняні́м садку́.

Всміхалась ти у вишитій сорочці
І волошки́ збирала поміж трав.
Як мало мені зоряної ночі
І сну, в якім я матінку згадав.

А зрaння знов дивлюсь в далекий шлях,
Заплутаний в поверненні до тебе,
Даруй мені за сльози на очах,
Що викликaв колись я через себе.

Павло Гай-Нижник
25 жовтня 1990 р.

Ось і двадцятий рік пройшов,
затихнув, мов луна промов,
ненависть потайна немов
чи нерозділена любов.

Було всього у тій двадцятці,
неначе в привокзальній ятці,
неначе в славній тій коняці,
якій так тішились троянці.

Спочатку ще точився рух ,
затим прийшли роки розрух,
був «вітер змін», та скоро вщух,
лишивши прикрий посмак скрух.

По нас пройшлися канчуками,
медведчуками й кравчуками, –
а ми ж таки на щось чекали!
Чекали ранку, наче кари…

…Лунає відчайдушно Гімн,
мов лист і мертвим, і живим,
ворушить ротеням кривим
в президії вельможний мім.

Ледь чутно кроки обережні:
блукає залом привид Брежнєв,
і переходить незалежність
у цілковиту протилежність…

З реляцій про ходу реформ
тхне формалін і хлороформ,
від щедрих прожиткових норм
хто валер’яну п’є, хто – бром.

І хоч скасовано паради,
зате роздуто апарати…
Чи будуть табірні бараки
і заґратовані палати?!

Бо знов з Хрещатика всміхнувсь
диктаторів чорнявий вус,
і знов спокуса із спокус –
нехай і митний, а – Союз.

…Двадцяте з тих кілець на зрізі,
остання з тих вар’яцьких візій:
зі Сходу сунуть орди грізні
червонопрапорних дивізій…

липень 2011

Метаморфози осені –
В краплях на склі - прозою:
Лишила слід босий свій
Й тьмяне ранкове «лю».
Роси впадуть, й косами
Краплі стечуть, босоніж
Тихо краде осінь ця
З уст боязке «люблю».
Слів нечітка ритміка
Сон віджене – ввімкне нас,
Знову якась тітонька:
«На, оплати проїзд»
Хочеться десь дітися,
І на момент вислизнуть
З того ущерть повного...
Осінь жену – не лізь.
Вийду, пройдусь босоніж,
З осінню ми схожі є,
Плачу і я – прозово,
Але й сміюсь до сліз,
Вмивши лице росами,
Знову стаю серйозною...
З накипом дум дорослості,
Осінь жену – не лізь.

Прощається з матір'ю князь Святослав:
" Ой, їду я, мамо, та в Переяслав,
Щасливий, веселий Болгарії край,
І пишно там котиться срібний Дунай".
А в Ольги пустилися сльози з очий:
" Не кидай рідні, сину мій дорогий!
Не бідний, а рідний і руський наш край,
Дніпра не замінить вам срібний Дунай.
В чужині там скарби, та й зрада ж бо є!
Чужого забагнеш, а стратиш своє".
Та дарма ридає і дарма благає,
Князь буйний дружину в похід закликає,
І неньку стареньку у сльозах лишив,
За славою й сріблом в Болгари спішив.
Ой правду сказала та мать Святослава.
Де скарби, там зрада, а гіркість, де слава.
Воює в Болгарії князь Святослав,
Багато там горя і лиха зазнав.
Втім з дому доносять:
" О, княже, вертай!
Орда печенігів воює твій край".
Ой скорим походом на Русь повертав
З багатим здобутком буйним Святослав.
А хвилі Дніпра по порогах шумлять,
В густих очеретах вороги сидять.
А Свінельд, стар лицар, сказав до князя:
" О княже, не видержить сила твоя.
Як нас у степу нападуть вороги,
Не зможемо їх удержати ваги.
У Корсунь хіба на зимівлю вертай,
Весною ж у рідний повернемо край".
" Мій край нападають поганські сини,
А ми маєм ждати спокійно весни?
Ні грек не злякав нас, ні військо болгар,
А тут степовий би злякав нас дикар?"
Пливуть Дніпра води то тихо, то з шумом,
А військо князеве огорнене сумом.
А скоро ніч темна на степ налягла.
Кровава була там і люта борба,
І падали трупи, в покіс мов трава,
І кровця лилася рікою-рікою,
Заледве де сотий уйшов з того бою.
Уранці кривавеє сонце сходило,
І Русі великеє горе звістило,
Ось війська останки знесилені йдуть,
Князя безголовий труп коні несуть.
А хан печенігів в степу пирував,
На пир старшину свою всю завізвав.
Побіди він празник з ними обходив,
Із срібної чаші на пирі тім пив.
Се чаша - то череп князя Святослава!
Оправлений в срібло, - ось вся його слава!
На чаші тій напис лиш знати дає:
" Чужого забагнеш, утратиш своє".
***
Із збірки " Із літ моєї молодості".
....................

Схожі. З тобою ми цілу вічність.
Сходи відносин такі циклічні.
Важко збагнути, де я, де ти.
Пташко, життя – інтим.
Туга виводить у серці фугу.
Другом не стане ніколи другий.
Стіни прозоріші від води.
Стріну – ти лиш прийди.
Знаєш, любов – це коли прощають.
Краєм провалля дійти до раю.
Поки не вломиться «я і ти»,
Роки будуть іти.
19.07.2011

Сармати, гуни, царські скіфи!
Піняву кров бурхливих рік
Всотали щедро наші міфи,
Ще й відригнули... п'яний сік.

Хто п'є його? Царі-горохи!
Бач, степову шорстку щоку
Провидці нової епохи
Товчуть ціпами на току.

Тече ручай. Неквапним плином
Свої окраїв береги,
Припалі пилом і полином.
Сни забуттям його нудьги...

2007 р.

Торішнє листя
Бурими мазками
На полотні,
Де сповідь і причастя
Сплелись у вузол.
Вулиця, як щастя,
В якого крила
Зрізали колись.

Звелись мости
Могутніми руками
Володар міст
Розхитує колиску.
Підходить ніч, як ризик,
Зовсім близько.
Свій стелить килим
Стежкою увись.

Ще не збулись
Прогнози і погрози
Перестороги,
Вирвані з картини.
За мирний світ
І долю України
Ти помолись.
12.08.2011

Ой, напишу я вірш про Того,
Що живе в телефонній буді!
Не судіть його, люди добрі, -
Хай нащадки його осудять!

Він живе у вагоні підземки
Між Подолом і Осокорками,
Як є франк – то бере попутку,
А нема – то топче ногами…

Він живе в залізничнім вагоні
Поміж Києвом-поміж Львовом,
І на склянку вагонного чаю
Заробляє своїм лише словом.

Він живе, а не пробує жити.
Він притягує, наче магнітом,
Він ліхтар-смолоскип серед ночі,
Він бродяга, що бродить цим світом.

Однією своєю присуттю
Освятив він “Корсар” з “Полонезом”.
Він живе в телефонній буді.
Йому заздрять Рокфелери й Крези.

І коні в іконі
Вечірнього степу.
І дзони церковні
У леготі теплім.

І запахи м'яти,
І пахощі жита,
І втома прим'ята,
Що днина прожита.

Хай очі лоскоче
Твій погляд ласкавий.
А вечір охоче
Запросим до кави...

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2012

Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

* * *

Колись за нашими дідáми
Жінки ішли на Колимý.
Чи здатна ти піти в страждання,
Коли повторюєш: Люблю́.

Чи пронесéш теплó снігáми
І не розпро́даж у зимý,
Чи не грішиш ти між словами,
Коли повторюєш: Люблю́.

Павло Гай-Нижник
12 липня 1991 р.

* * *

Ми з тобов відкохали вже все, відгуляли,
Відбентежили нічку останню свою́,
Всі суниці в зорі́нні весни перебрали,
Перем’яли всі трави в гостиннім гаю́.

Нам зозулі у нім в надвечір’я кували
В тихих сутінках тих все сумніш і сумніш.
Солов’ї у світаночку знов зустрічали,
Та не бу́ла в тім спі́ві зоря вже ясніш.

Проминули ті дні, як ома́на чи казка,
Повертаються но́ченьки ті лише в сні,
А згадай, як не вня́ли ми серця підказкам,
Як турбота й зхвильованість жили в душі.

Ми любили і хтіли кохатися вічність,
Свято вірили в щастя рожеве своє́.
Ми молилися разом й не вірили в гіршість,
А тепер нас розлука на крилах несе.

Павло Гай-Нижник
6 липня 1991 р.

* * *

Чия́ ти? О, ніч в мене тя́мку забрала!
У кри́лах своїх ти мене обласка́ла...
Я й, пташко, забув запитати в розпа́лі,
Як мати з тату́сем тебе змалку звали.

Заслухавсь слова я твої́ чарівні́ї,
Загра́вою звав, звав – кохана і мила.
А ти все своє́: про кохання, про мрії...
І я полетів... В тебе ж – зні́жились крила.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Поклич мене, коли кригою сти́сне ті’ серце,
Коли сум й однина́ заполо́нять кімнату твою́,
Коли той, хто любив – одлюбив,
Коли сліз ти налила озе́рце,
Коли злив череда потопили веселість в журбу.

Я прийду́, коли тяжко тобі і зтужі́ло
Пригорну, як ніхто і ніколи не вмів.
Ти поклич мене думкою тихо, несміло,
Без плачу́ за минулим, без за́йвилих слів...

Я по кличу твоє́му прине́су, мов вітер,
Рясну хмару вологу в пустелю твою́,
Щоб коханням оа́зу в тобі відродити,
Щоб на мить ти згадала жіночість свою́.

А по тім я піду знов від тебе далеко
І залишу ту плоть поміж двох берегів.
До якого пристанеш, повіє-лелеко?
До обох – розірве́шся, хоча й це – по тобі́.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Ти, як дика й спокуслива кішка,
Млосно трешся, звиваєшся й млієш,
Устеляєшся зна́дливо й вабиш до ліжка,
Про кохання все стегнами пишеш.

Я так лю́блю твій шепіт і стогін снажли́вий,
Вир в безтямність з полону рук ніжних,
Коли кличеш в нектаровий шлях солодли́вий –
Час прийшов полювання для файної кішки...

Ніч над вечором гору бере достроково,
Знов жіночий каблук пробиває мні серце
І пантерою кішка стає поступово,
І твари́нна любов в дикі пестощі рветься...

Павло Гай-Нижник
17 червня 1991 р.

ДЕКЛАРАЦІЯ – 1990*

То – вихор мови про бажáне,
Пeра то oпис про жада́не,
То – давніх прагнень гарний злив,
То – вираз мрій у дійсність слів.

Крапля роси там в кожній стрічці,
Що замінила бурхіт річки
В снагу́ пекельну гіркоти́,
Звідки лінуємось втекти.

То – як оа́за у омáні,
На мить щаслива у дурмáні,
Хотiнь заспокоє́нні жа́хи,
Пір’я не зло́вленої птáхи.

Павло Гай-Нижник
30 вересня 1990 р.





* Декларація “Про державний суверенітет
України”, прийнята Верховною Радою УРСР у
липні 1990 р.

* * *

О, Боже! Як же ж я кохаю
Цей край росою умивáний,
Під морочливий плач дощу,
Де надкраса наводить сум.

Як бачу дзеркальце-озéрце
І в нім милується верба,
То в зачарованості серце,
Здається, битись забува…

А там, за ним, на край землі
Пови́лась річенька, мов стрічка,
При ній заснули мочарі
Й лунає пісня молодична –

М’якa, леліюча природу
Й захопленням налитий погляд,
Свіженький вітер й глибину́,
Місток та шлях в далечину.

Вздовж шляху до́левого того
Про щось задумалась калина.
Мабyть про те, що надто довго
Не смакував я ягоди́ни

Із гілок-рученят земли́стих
Її шляхетності та хисту.
А вітер лине над ланами
Із солов’їними співaми.

Душа в красі цій тане наче
В краплинах та веселці вранці,
І Бога я в сльозах вмоляю:
Дай вічних літ моєму краю.

Павло Гай-Нижник
25 вересня 1990 р.

Что ж теперь завывать или падать замертво?
Уделю вон вниманье колготкам и сапогам,
раз уж Мокошь пока что не мною занята,
ну а я не привыкла навязываться богам.

Как и людям. Бесценным, но обесценившим
даже нежность, что била из скважин сильней, чем нефть.
Что ж теперь полоуметь, вскипев и вспенившись?
Сотрясаться от желчи и жалости, гнить, чернеть?

Разоряться на бисер, метать пред свиньями?
Разораться на Бога и клясть, на чем свет стоит?
И взывать не к душе, так хотя б к извилинам?
Неет, чем парить чужие, уж лучше промыть свои!

Принимать универсум в различных видах, ну
прекратить фанатично трястись над фонемой «я».
Отдохнуть. Это значит – подальше выдохнуть
всю труху метафизики, зыблемость бытия.

Отоспаться, предаться чревоугодию,
наплевав на состав углеводов, белков, жиров.
Не иметь ни претензий к плохой погоде, ни
к желто-синему шарику – лучшему из миров:)

2011

Із мішка виглядає шило,
Чахне фікус на підвіконні...
Надто часто вже ми спішили,
Забагато загнали коней...
Я пізнала тебе і те що
Відбувається вколо тебе,
Чуєш - море в долоні плеще,
Загляда під спідницю неба...
Сплять метелики, склавши крильця...
Що я, гірша? Я теж так буду!
Ах, на роль Головного Принца
Довга черга простого люду...
Десь далеко сирена скиглить,
Десь так поряд чаїться Каїн..
Не спіши, моє серце, встигнеш.
Нас давно уже там чекають.

12.08.2011

Багатогранність.
Грані - самоцвіти.
У серці, що кохає, -
стільки барв!
У ньому розцвітають
диво-квіти,
котрим ти
філігранності
додав...

15.08.2011

Закукурікав...Пробудив...
І заджмеліло моє серце.
Майорять думки.
Троянди спогадів оздоблюють гілки.
І марево з'являється здалеку,
Згадалося: зустріла тут лелеку,
Маленькі ручки, ніжний поцілунок,
Багряне чудо - сина подарунок...
Джмелі гудуть, духмянять дивоквіти,
Блакить лелечить - підростають діти.

Мабуть таки час починати збирати каміння,
Бо достатньо уже по житті ми його розкидали.
Неможливо ж, аби все нажите - та забрано тлінням!
Золоті самородки й на нашій дорозі траплялись...

А із сірого каменю, що об нього збивалися ноги,
Спробуй світлу й простору домівку нову збудувати.
Все можливо, повір, і нової не бійся дороги.
Час збирати каміння. Досить просто його розкидати!

15.08.2011

Над озером в глухій діброві
Спасався десь-колись монах,
Все в праці тихій і суровій,
В задумі, пості й молитвах.
Вже смерті ждучи леда-хвилі,
Старий і гріб собі копав
І, щоб з життя ослобонили,
Святих угодників благав.
Раз в літню пору край порога
Своєї хаточки старий
Анахорет моливсь до бога.
Смеркало. Пінивсь чорторий
На озері і дихав млою.
Бір почорнів. У небесах
Плив місяць смугов світляною
Вдивлявся в хвилі наш монах.
Глядить, і страх його проймає,
І сам не зна, що пізнає.
І бачить, хвиля бризка, грає
І тиха знов, гладка стає.
І враз легенька, мов тінь ночі,
Біленька, мов маєвий сніг,
З хвиль діва виплива, плюскоче
І мовчки сіла на моріг.
На монаха глядить тужливо
І пишні коси чеше влад...
Старий із острахом на диво
Глядить на ту чудову стать.
Вона головкою хитнула,
Рукою старцеві кивнула
І враз падучою звіздою
У сонних хвиль глибінь пірнулa.
Всю ніч не спав старий понурий
І не молився цілий день,
В думок зворушених він бурі
Вбачав ту дівчину лишень.
Знов мла на бори ляговиться,
Крізь хмари місяць прогляда,
І знов на березі дівиця
Сидить, чарівна та бліда.
Глядить, манить його до себе,
Цілує, мовби знехотя,
То грає, плюскається в водах,
Регоче, плаче, мов дитя.
Монаха кличе й мов зітхає...
"Сюди! Сюди!" І звук бринить
І знов у хвилях поринає
Серед нічної тишини.
На третій день пустинник сивий
До праці й труду вже не йшов,
Сидів над озером до ночі,
Аж бір покрила мряка знов.
Розвіяв ранок тьму нічную -
По монасі пропав і слух,
Лиш сиву бороду у хвилях
В час бурі бачив раз пастух.

* * *

Як дивно думка гармонує з морем,
З таємним гоміном ледь-ледь-но видних хвиль.
Як зачаровано ширя́ над суходолом
З вологим вітром і не зна падінь.

Як заплітається вона в самотній кущик
І ніжно стелиться на ки́лимі піску,
Пірнає знову у глибúнну гущу
І в ній розвaжує зколихану траву.

Звідтіль вона вини́рює у світло
І чайкою у височінь зліта…
Кохає думка простір так незмірно,
Що тільки в нім гармонію шукa.

Павло Гай-Нижник
22 вересня 1990 р.

* * *

Земля батьків в солодкому тумані поляглá…
І діамантом рос, мов ковдрою, встеля́
Ніч, своє теплo, свою любов
І мову зачарованих дібров.

Ніч… Земля батьків
Витає у полоні її снів,
В пухнастім цвіті килимів-садів
Спить Край у вільнім хмелі чистих мрій.

Свята земля…
Марія-Діва знов народжує Христа
У цім чудеснім бaтьківськім гаю,
В цім кольоровім Божому раю.

Павло Гай-Нижник
20 вересня 1990 р.

* * *

Я вже не зву тебе своєю,
Вже не цілую твоїх губ
І не розлaмую вже скелі,
Не маю сильних й ніжних рук.

Булó все сном, як мáнна тиха,
З’явилось щастя й пронеслóсь.
Нас лише вкрила його втіха,
З нами погралось і втекло.

Павло Гай-Нижник
29 березня 1991 р.

* * *

Не зітхай тихим вечором, ми́лая,
Не збирай мрій букет в вечори́
Одцвіла наша рута чарі́вная
Одшуміли бентежні сади.

Все було в тім саду, і дощі, і весна,
Були зи́ми й було розцвіта́ння,
Та пала́ла у нім тоді рута й жила́
Квітка нашого диво-кохання.

Чи знайде́м ще одну між смерек у ліску́,
Чи запалимо те, що зітліло...
Я не знаю... Бо може, й не треба вогню,
Бо і так вже багато згоріло.

Павло Гай-Нижник
12 березня 1991 р.

* * *

Погляну в море, та й згадаю
Ставок маленький між лугів,
Як тихо вeрби сум гойдaють
Під мрійний шелест тополів,

Десь там, на обрії, біліє
У мальвах писанка-село,
А навкруги садок рясніє,
Казково й зaтишно кругoм.

В височині ширя лелека,
Крильми на вітерець лягa
І слухає пісeнний шепіт,
Що мовить тиші осокa.

Казковий краю мій далекий,
Стyжилась по тобі душа
У цім безкраїм морі й стeпі –
Землі, де прoстору краса.

Павло Гай-Нижник
14 вересня 1990 р.

УКРАЇНЦЯМ ДІАСПОРИ

О Боже! Радник мій високий
Покинь мене в скрýтний цей день.
Нехай мій погляд кароокий
Вже не турбує більш Тебе.

З тобою житиму я далі,
Навчатимусь святих учінь,
А Ти, молю Господь, благаю,
Поглянь за тую далечінь…

Аж, бачиш, там, за океаном,
Мої терза́ються брати,
Колись їх предків тут застала
Важка біда страшних років.

О Боже! Дай їм ради й віри!
Нащо́ мені… Подай же їм
Із нею вітер з України
(Я ж бо живу в своїй землі).

Хай ним потішаться в чужині,
Все ж стане серцю веселіш,
І стань порадником сумлінню
Їхніх дітей та матерів.

Хай Батьківщина в Твоїй церкві
Дасть їхнім ду́шенькам теплíнь,
Бо їм недістає так Неньки
Та українських сновидінь.

Павло Гай-Нижник
8 вересня 1990 р.

ЗАГИБЛИМ В АФГАНІСТАНІ

Вони – немовби тро́мби в жи́лах,
Неначе сіль на ранах кров’яни́х.
І жахається в снах Батьківщина
Дотепер від страждань матерів.

Бо пливуть у оча́х, оповиті
Рушником українським, човни.
І нема без віночка, без квітів,
І нема де б не бу́ло труни.

А між ними у чорній хустині,
По коліна у крові й воді,
Стоїть Мати – краса-Україна –
Зустрічає героїв своїх.

Повернулися врешті додому,
В лебеди́ні гніздeчка свої́.
Вони там так просили у долі
Швидше впа́сти в обі́йми батьків…

Павло Гай-Нижник
25 серпня 1990 р.

* * *

Слухай пташко мене моя́,
Покидай той чужи́нний край,
І лети крізь ліси й моря́,
В мій пекельно-солодкий рай.

Я у жертву тобі віддам
Ніч бентежну і стогін трав,
Подарую твої́м уста́м
Насолоду палких зітхáнь.

Я в казкову цю ніч навчу
Тебе в’ю́ном ви́тись в траві,
У шаленім тремтіти танкý
І вита́ти в космічній млі.

Всі спокуси, що є в саду́,
Подарую умить тобі.
Покидай тую чужинy
І барвінком встелись мені.

Павло Гай-Нижник
9 березня 1991 р.

Нехай в тобі живе весна
Тим вічним пуп'янком зеленим,
Для мене будеш лиш одна
Ти ніжним янголом серпневим.

В душі нехай цвітуть сади,
І літо барви розливає
І там, де будеш ти, завжди
Веселка в небі виринає.

Я покажу тобі цей світ
Усі поля його і гори,
На них прекрасний дивоцвіт...
Почуєш тихий шепіт моря.

Я розкажу тобі усе:
Про що співає свіжий вітер,
Що хмарка на собі несе,
Чому дерева хилять віти...

Ми будем малювати дощ
На склі холодному віконця,
Лише б в твоїй душі завжди
Яскраво сяяло би сонце.

Настане день, і ці слова
Я знаю точно, прочитаєш
Маленька донечко моя,
Для мене ти усе, ти знаєш.
2011р.

* * *

Лягає, сте́литься туман,
В смерка́нні землю обіймає.
О, загадковість цих коха́нь,
О, це природи чарування.

Аж те́рпне в жилах кров палка́,
Як бачиш їхню насолоду,
Коли пару́є вся вона,
Його тепло́м укривши вроду.

Вона, як ти, в ніч дивну ту,
Сама споку́са і тендітність,
Йому красу дарує всю,
Всю свою лагідність і ніжність.

Вони не знають ще розлук
І зрад кохання їх не знало,
О, на́що ніч я бачу цю!
О, серце, на́що ти згадало!

Павло Гай-Нижник
6 березня 1991 р.

* * *

Лягали ро́си на долоні
Сльоза́ми зи́мними весни
Ще вчора їх не було в полі,
Ще ввечір ласки в них були.

Весня́на ніч під ни́зьким небом
Твій сором вкрала у пітьмі.
Смерка́лося... так було те́пло,
Так га́ряче було́ мені.

Втомилась ніч і свічка ски́сла...
Ми спле́лись з кві́тками в траві,
Над сонцем прохолода звисла
Світанком раннім в тумані́...

Твої сльози ро́сами вкрили долоні
І палаючі кві́тки сердець у весні,
Підкоривсь я на спо́кусу теплій природі –
Стало зимно, як ранку, з тобою мені.

Павло Гай-Нижник
6 грудня 1990 р.

На зло всім законам тяжіння
До сонця, до слави летіла…
А в слави – гаряче проміння.
А в успіху – воскові крила.

Одна із примхливих теорій –
На досвіду власній скрижалі:
У злету – мільйон траєкторій,
А падати… по вертикалі.

2000

Як самоїдства витравити звичку?
Здолати як абсурду торжество?
Хтось душу виверта, мов рукавичку.
А хтось – перелицьовує єство.

Подоба казки істиною зветься.
І викривлено світ – до навпаки.
Тут сльози лити б, а юрба сміється,
Над власною ж мізерністю таки.

2000(2011)

- Жила – була ніжність, така нерозтрачена.
Для нас, надсучасних, це диво небачене.
- Ми прагнемо драйву і рвемось до гніву.
І нам не потрібне оце ваше диво.

- А ніжність подібна на квітку блакитну:
Обійме, голубить і завжди привітна.
Вона не образить, не плюне, не вдарить.
Вона, навпаки, береже від удару.

- І як же ця ніжність така нерозтрачена?
І як ми такої краси не побачили?
- Достатньо рукою до неї дістати –
І вашою може навік вона стати.

Вона несучасна і зовсім нестильна,
А тепла і щира. І все ж, вона сильна.
Коли м’ясорубка життєва нас губить,
Вона не покине, вона приголубить.

- Не хочеться драйву, не рвемось до гніву,
А прагнемо чистої ніжності дива.
2006

Я буваю різка. То й що ж?
І ножем має бути хтось.

Я буваю фатальна. Знаю.
З переляку або з одчаю.

І буваю така, як вибух.
Гідність, знаєш, непросто випить.

А буває, бентежусь сильно.
Нерви слабнуть, не семижильна.

Я складна. Ти пробач. Я знаю.
Надчутлива.
Миттєва.
Вихор.
Але ж іноді я буваю
Ніжна-ніжна
І тиха-тиха.
24.05.2011

 
(сатурнійський сейшн)



Сонце Місяць

полин бринить & віщує
у ніч настане Вище Є
& вичахне ґламур
зійдіться сяйні манії
чавіться грона тьмянії
банзай блискучий сюр

(fadeout)



Зоряна

вступає альт, за ним віолончелі
орган у три ряди готичних труб. . .
венера (в чорному) маестро ботічеллі
між свіч танцює трайбл на youtube



Сонце Місяць

подвійноликий імпозантний янус
солює на сурмі & мимохідь
балетні тролі гупають собі
поцілюючи оркестрову яму



Зоряна

дужка місяця закриє першу дію,
глядачі посунуть до буфету.
запиваючи міцним солону фету,
зафіксують точний старт нічної мрії.

спраглі погляди заядлих театралів
дію другу споглядатимуть у трансі.
дух окрилено літатиме астралом,
поки залу підкидатиме брейкдансом.

дія третя. ретроградна амнезія
поглинаючи бравісімо й поклони
сни солодкі костюмовані навіє
глядачам ледь теплим суперсонним.

епілог.

бій литаврів залишає тавра.
осінь. перемерли
динозаври. . .



Сонце Місяць

поки фейерверк і доннерветтер
& луна поновлює анкори
поки з ніг не падають актори

& на золотому басонеті
карлик із тремкої мандраґори
дивоцвітні згадує акорди

королівна пепсі & попкорнів
спалахне у pas de deux незвичнім
на своєму тихому балконі
звиклий сенс впаде у темний відчай

& не вперше, навіть не вдесяте
збити міст від оксамиту до осанни
свято гримне у куранти~склянки

ей-палай беззміст!
шкварчи безтямне!



Зоряна

шарман! батман_ піке. . . троянські коні
у білих пачках юних лебедят
цнотливо за куліси дріботять
виходить мавр, білявки муж законний



Сонце Місяць

заходить сонце в пурпурові хвилі
довічного toBE*or*notTObe

(лунає дріб!)

мурахи бігають по спині
& пасма синіють у бороді

освітлювач міняє світлофільтри
і тчуть скрипки мелодію сумну

та дон жуан, опершись на рапіру
пливе дзеркаллям стіксу

(що йому!. . .



Зоряна

. . .з’їв каченятко з лапками – зажера)

і після надто ситної вечері
поплив перекурити але дзузьки –
у ніс вкусила комарина кузька

тут – пауза
під нецензурну риму
суфлер відбув за пивом і за гримом. . .



Сонце Місяць

тихо-легко майже невловимо
вийдуть зі стіни краса & радість
в супроводі чарівному мелузіни
попелюшки, трініті & барбі

вмазаний халявним кокаїном
перевдягнений наразі самураєм
заридає кай неначе каїн

гепі-енд помадиться барвисто
жорж бізе патлатий ніби гіпстер
свій рояль трощитиме настирно

явно косоокий капельмейстер
за вікно жбурлятиме валькірій
&
покоцаний безмежністю оркестр
одлабає вступ до харакірі



Зоряна

на високій лакмусовій хвилі
затріпоче правда карнавальна
ґоблін спустить воду у вбиральні
і вкраде нове турецьке мило

і щоби ніхто його не бачив
викрутить жарівку із плафона
видре з м’ясом кабель телефонний
і прихопить віскі на удачу

видихнуть софіти стихнуть звуки
пил впаде підмосткам на поруки
скрипне крісло у глядацькій залі

тільки гном у жовтих окулярах
все блукатиме немов яка примара
доки злі мєнти не пов’язали



Сонце Місяць

катма завіси. . . човгають слони ~
індійський гість
бездахово горлає з-за штурвалу

(танцівники той час гуляють у віст)

“весна прийшла-пішла, та ми не знали etc.”
в кулісах булькає.
відрижка.

“жигулівськім”.



Зоряна

заметушилися на сполох б’ють пожежні
ніяк не вирвати нікому їм із клешнів
неперевершений гігантський вогнегасник

(слони причовгали скажу не дуже вчасно)

та ось під звуки барабана у повітрі
ввімкнувся місяць в чунга–
чангськім
вітрі



Сонце Місяць

нумо в путь, самітники поети
флібустьєри амазонки менестрелі
люди-квіти велетні валети
лунапарки диво-каруселі

мить врочисто неосяжну згодом
внесуть в кришталевім черевичку
марнота минеться мов негода
все оздобить злотосрібна вічність

сей театрик шапіто кумедний
щезне, повернуться будні тижні
важкість скронь, артрози у раменах
скрізь мармизи апокаліптичні. . .

(місяць гасять. в шибку дощ застукав)

“всім на сцену! взятися під руки!”



Зоряна

гепі енд бравіссімо & кода
(набрело небачено народу)
хор заходиться в найвищій ейфорії

запах рому, мускусу і крові
купа скла богемського у друзках
в казані скипів шалений успіх
щоб кропити ним вінки лаврові

меду мимовільним свідкам дійства!
і віват віват до хрипу ночі
балаган під партитури ліста
хай танцює скаче і регоче

я там був мед-пиво лляв на серце
і купався в казані славетнім
мушу вам зізнатися –

нівроку



*завіса)




 

Любове вічна, Україно,
Твого садка я кревний плід, -
Моє підґрунтя і коріння
Укрите мороком століть.
Минулого кривлянням ситий,
Несу безвісності тягар:
Чи пращур був із посполитих,
Чи рід іде мій од татар?
А, може, я лихої вдачі
Тому, що серцем пів-на–пів
Онуком значуся козачим
І спадкоємцем чумаків?
Одвічно серце повне туги
За землю цю іще тому,
Що предок, певно, йшов за плугом,
А я не сію і не жну?
О, Боже милий, - хто я?.. Звідки?..
Кому на світі я рідня?..
Нема подіям давнім свідків –
Є різні версії щодня.
У суміші брехні і правди,
Початків губляться сліди, -
Та українець я насправді,
Бо так люблю тебе завжди.
І звичайнісінька людина,
Не в снах чи мріях – наяву, -
Моя відрадо, Україно,
З тобою в серці я живу!
14.08.11.

О, осене,
збуди в мені
печаль ...
Торкни струну
у серці
світанкову.
О, рідна,
чуєш ?
Відхили вуаль,
Дай зазирнути
в мрію ту
казкову.
У колорит
яскравих
дивочад,
У тихий плач,
у пісню
колискову.
Я, осене,
не відступлю
назад,
Я вип’ю келих
смутку
з твого грона.
Ні, осене,
мені себе
не жаль.
Я перейшов крізь
смерть, зневіру,
втому.
Так, осене,
візьми мене
у даль.
Я непотрібен
більше тут
нікому.