Вельми хвацький журналюга,
Не якийсь там волоцюга.
Тільки гроші ти кохаєш дуже,
Тому й совісті не маєш, друже.

2011

Маєш хисту небагато,
Щоб в письменники іти...
Замість того, щоб писати,
Краще йди пасти воли.

2011

Капелюха не знімаєш,
Щось таємне, мабуть, знаєш.
Чув, ще вмієш малювати?
Треба в Раді розпитати...

2011

ковтати тишу серцебиттям
змішувати фарби спільного раю
фарбувати повітря диханням мрій
вплітаючи небо у наші зізнання

внутрішньовенно
так глибоко
палко

ми пошепки будем
у небо пірнати

ми будем кохати
ми будем літати

ми
-
пта́хи.

думай про мене ночами безсонними
клич мене іменем клич
хай роздирають убивчими сонмами
гострі фантазії ніч

я тобі снитимусь важко прокинешся
і не згадаєш мене
довго тягтиметься час пуповиною
перегримується днем

сонце пектиме кармінною близною
з лівого краю небес
ми не захочемо надто приблизними
щоб залишатися без

безперспективні взаємоприречені
зріднені кров'ю омел
будем скидати закреслені речення
на неіснуючий мейл

Не слухай пісню — чужою стала.
Послухай серце, послухай совість.
Хай кожна буква у кожнім слові
Зчиняє крики, зчиняє галас.

Не дай так легко зламати волю!
Не схлипуй гірко під кожним цапом!
Не дайся бідам в голодні лапи.
Немає хору, то буде соло!

Не дай чужому своє забрати,
І рідним словом долай образу.
Не плач над цукром, не плач за газом,
Живи тим добрим, що дала мати.

І хай ламають, і хай говорять,
Що нам країну ховати треба.
У нас є жито, у нас є небо,
Та серце наше хронічно хворе.

Чиї ж то сльози втопили море,
Й залізли в серце гвоздем іржавим?
Вже цілу вічність моя держава
Лікує серце хронічно хворе...


11.11.2011р.

Зціли мене! ціль не у тому, щоб бути відкритим
розбити ілюзії, пам"ять на друзки розбити
забути усе, що колись на початку пройшли
зціли!..

у завтрішнім світі ми можемо стати птахами
з"єднатись з дощем, непомітно пробігти дахами
і вирости в погляді, вирости духом і снами
упасти у сніг і на весну з землі прорости

ми можемо більше. прости...

Дитинство ось-ось мине,
ми майже уже дорослі -
тому, щоб не йти наосліп,
домовимось про одне.

Я знаю, таки нелегко
міняти умови гри -
та буде нехай "Замри!"
ознакою небезпеки,

знайоме таке - "Води!" -
мене порятуй од спраги,
а "Холодно!" - одягти
незайве зимові краги.

Ще "Гаряче!" - не вмикай
опалення так уперто.

Будь чемна без мене, Ґердо!
Я - тільки на гірку.
Кай.

2011

Опять 25 – на те же грабли
Себя как понять? Крестом и гладью
Расписано все и шито белым,
Опять 25, и кто поверит?
Пытаюсь терять – немного больно,
Но радость, когда, не сыпят солью,
А вера в тебя, кредитом вера –
Зерно прорастет, и снегом белым
Дорога вперед, назад – не надо,
И совесть чиста – бальзам отрады,
Опять 25… и двери, двери…
Так важно, когда… в тебя поверят.

Момент ключевой – и ты на старте,
Камням за спиной – отставку! Хватит!
Тебя уже ждут и ты там нужен.
Опять 25, но грамм, за дружбу.

Б'є потік
із моїх мрій.
Лови, не втрачай цей шанс.
Неначе сфінкс,
Ідея фікс,
Цінність мимольотних фраз.
Ми щось втрачаєм,
Щоб дізнатись,
Що без втрат не пізнати сенс.
Підняті стяги,
Воєнні догми
Гублять наш ренесанс.

Відкрий очі
На захід сонця.
Воно йде, але не ми.
Шумливі крики,
Все повернеться,
Лиш тільки опір ти знайди.

І
Ця осінь не пробачить нам жодної помилки,
Жодної гри, у якій ми програли.
Осіннє прозріння з упертістю голки
Пронизує парки, алеї, квартали...

І правда проступає – шита жовтою ниткою,
Проступає на осінньому листі, як на папірусі,
Проступає на асфальті калюжною сіткою,
Проступає у тілі хворобами й вірусами.

І я викашлюю правду – з кров’ю, непросто –
Що таки напевно, у тій боротьбі
Моя любов була схожа на вдалу помсту
Самій собі, самій собі…

ІІ
Минуле смішне – наче висохла квітка латаття
У дальній шухляді, під стосами вицвілих фото.
І ми на тих фото, і усмішки наші, і плаття,
Що вийшли із моди, і знов повернулись до моди.

Минуле смішне – наче дотик на вигині литки
У вигляді квітки – і що нам лишилось від нього?
Ну, може, відбитки. На тілі незримі відбитки.
І більше нічого… Так смішно… І більше нічого.

01.09.09-26.05.11

***
Почуло серце
Рідкісного птаха –
З країни Сонця!

***
Лише говоримо
Про тебе, Україно,
А дбаємо про гріш.

***
Скрізь у столиці,
Немов у чужому краю, –
Хутчіше додому!

***
Розрослись незабудки
На могилі учителя.
Посадив їх торік.

***
Люба, не свари,
Що захмелів сьогодні –
Я з пролісками стрівсь!

Все логічно, циклічно і ще… Я не знаю, як.

Не іржавіють довго усі ці пружини-нерви.

Розумію, як завше, та серце – сліпий маяк,

Кам’яний потопельник, загублений смерті дервіш.

Позитиву! Хоч трохи. Від темних отих верет

Утекти і забути, бо холод кістки проймає.

Я виборсуюсь ледве, стогну, та пливу вперед

В рятівному жилеті – у жовтогарячій майці.

2011

Вони не відходять.
Бо тиша обрамлена словом.
Так зимно у червні,
Що ковдра прилипла до ніг…
Гучним безголоссям,
Відтінком новим кольоровим
Впадуть на долоні,
Зайдуть за знайомий поріг.

Не зраджують друзі.
Горять у підсвічниках ясно.
Якби ще теплішим був червень,
Якби не сльоза…
Вони не відходять. Авжеж.
І з’являється вчасно
Для друзів моїх
Ця небесна густа бірюза.
8.11.2011

Як добре, що є кому і у кого вірити
посеред Подолу, коли майже нуль за Цельсієм.
І злитись, набравши номер змерзлими пальцями,
і дихати пізньоосінньою пусткою вулиці.

Як добре не бути дорослою і самотньою,
таксі відміняти, ловити таксі і їхати,
цілуючи теплі долоні своєму ніжному,
і плакати, в груди б"ючись дніпровими хвилями.

Як добре передчувати відсутність одягу,
відходити в сон одночасно, повільно дихати,
і танути, мов листопадовий сніг за вікнами,
і рідними бути у звично чужому Києві.

Я встану з тобою удосвіта
Жовтневе проміння жати.
Ти, як сонце, посеред осені
Заяснієш мені, тату.

Піду за тобою я стежкою,
Де луг обіймає поле,
Де поляжуть в покоси висохлі
Всі хвороби, жалі й болі.

Там тиша над нами стоятиме,
А в небо, як птах, полине
Рідний голос, у пісню вишитий
Рідний погляд очей синіх.

Ще стільки дощів нам послухати,
Ще стільки розмов сказати...
Молодим біля мами берестом -
Дочекайся мене, тату!

Тіні ліхтареві замерзали в парку,
там, де ми так часто зустрічали день.
Скоро вже Михайло. Грудень на світанку
викладе в пюпітри нордових пісень.

А сьогодні осінь в листяних обіймах
зігрівала тільки клумби і газон
та дивилась з мосту в далі-дальні мрійно,
наче закривала жовтизни сезон.

Ніжність вечорова винайде бажання,
у теплі каміну вигріє зерно,
що зійде вогненно вперше і в останнє…
Як ми і хотіли – проросло воно.

Поцілункопадом я укрию губи,
так як огортає землю листопад.
Знаєш, закохався щиро і до згуби
у твої загадки, в сум твоїх монад.

Ми зустрінем зиму в царині кохання,
у обіймах ніжних, в дотиках сердець…
Тіні ж ліхтареві змерзнуть до світання
і підуть за сонцем в місто навпростець…

На плечі яблунь, плечики худі
Чіпляє літо яблука-гірлянди.
Які солодкі й бажані плоди!
Які труди важкі і непринадні!

А сад покірно плечі підставля,
Аби найкожне яблучко світилось.
Прийде людина мов нізвідкіля…
Мов споконвіку вдячності не вчилась…

2011

Мені наснились герменевтики,
Сине́кдохи, синедріони
Філологічної еклектики
У непробивних бастіонах

І зрозумів одне - пророчий
Мій сон сумбурний був - і очі
Заплющив я швиденько знов,
Знайшовши риму до "любов".


11.11.2011

Заберіть мене, бабцю Уляно,
З перехрестя великих доріг:
Я на світ Ваш тихенький погляну,
Де куняє крислатий горіх,

Де просякло волошками небо,
І хати потонули в садах,
Де нічого, крім Бога, не треба,
Де й біда відійде, як вода.

Заберіть – шкодувати не стану –
З маячні велелюдних доріг:
Там лиш ідолам сіють пошану,
Виставляючи Бога на сміх.

Приготуйте березову купіль,
Щоб, любистку хлюпнувши з ковша,
До молитви
                       з надією вкупі
Піднялась омовіла душа.

Заберіть мене, бабцю Уляно,
З перехрестя лайливих шляхів:
Я на світ Ваш явлéний погляну, –
Може, думи покинуть лихі.

1993


____________

Явлéний (церк.) – чудодійний.

Звиваєшся… ловлю і знову гублю…
Тебе в обіймах білих простирадл…
Таку чужу й незвідану голублю…
Захоплююсь картиною принад..
Дотик до тебе обвиває струмом
Всю душу від маківки і до п’ят…
І десь майбутнє пронімає сумом
Що на світанку одягнеш халат…
Сховаєш те що не мені збирала
В намисті довгих радісних років
Повір – ця ніч для мене не забава
Ця ніч – натхнення для віршу рядків…
З очей зніму розбурхане волосся -
З душі не зняти сумніву тягар…
З тобою поєднатись серце просить…
Тіло у тілі, без цнотливих чар…
Тактовний ранок стукає у вікна…
Раптовим з снігом змішаним дощем…
На білому – розкрита і тендітна…
Ти розтопила в серці давній щем…

Займався ранок .. миті гарні
Переплелися у промінні..
У лоні затишку кавярні
Залишена сидиш в півтіні
Ще нерозгадана …з горнятка
Парує смаку ікебана…
Навпроти я… живу початком..
Ще невідомого роману..
У віях романтичні очі
Завуальовані світанням..
Повірити собі не хочу
Що підкрадається кохання..
Мені вже серце непідвласне
В терпінні видивляюсь погляд..
Ранкова сонливість погасла
З тобою оживаю поряд..
Відповідаєш.. лиш півусміх..
І знов до уст підносиш каву…
Для мене й це важливий успіх
На стежці до очей яскравих..
Вже третій місяць зустрічей збігає….
Щодня з тобою п’ємо поруч каву..
Та так приємно серцю як згадаю..
Найперших наших поглядів виставу…

Часом досить промінчика з добрих очей
Щоб зробити щасливою поруч людину…
Свічка в змозі розсіяти мряку ночей
Й простелити до доброї справи стежину…
Слово лагідне може розмити в душі
Ту фортецю, що гнів будував в ній роками
Вчасно вилиті іншій людині вірші
Виліковують тугу й журбу нашу з Вами…
Посміхнеться назустріч Ваш погляд мені..
І забуду про те що дощить і без сонця…
Довго жив в непроглядній холодній пітьмі
Досить в серці закриті тримати віконця…
Відкриваєм серця… визволяючи іншим..
Те що час накопичив, неначе скарби…
Пропадає чомусь те собі що залишив…
Що віддав повертається знову мені…
Так приємно себе відчувати потрібним…
Так приємно – що поруч лицем до лиця…
Сотні, тисячі променів сонцеподібних…
Що шепочуть…: « Вже час … ВІДКРИВАЄМ СЕРЦЯ!!!».(2010)

Не був солістом він іще ніколи,
Хоч голос мав чарівної барвистості,
Поволі доростав до особистості,
До першої ще не готовий ролі.
Та підсвідомо прагнув буть поміченим
Й "крещендо" власним виділявся в хорі,
Та диригент спиняв його суворо -
І він стихав засмучено і знічено.
Глумилися із нього посередності,
Нещасним підголоском називали,
А богом необділені - мовчали,
Помалу виростала упередженість.
Ходив на студію вокальну із надією
Хоча би раз біля роялю стати,
Та безголосі вчилися співати,
А він додому повертавсь осміяний.
Все іншим ставив голоси маестро,
Йому ж казав єхидно, мов здивовано:
"Побудь на хорі ще зо три семестри,
Ти в нас алмаз, але неодшліфований".
На себе став страшенно вже розсерджений,
До хрипоти співав на самотині,
Вже не кричав і не пускав тих півнів,
А вміло вів мелодію, упевнено.
Вже на концертах за рукав не смикали,
Мовляв, мовчи і не фальшив уголос,
Аж ось його на студію покликали
І там уперше доручили соло.

...А зал гудів, як вулик розтривожений,
Літали фрази, наче бджоли гнівні,
Його зустріли вельми насторожено,
Бо перед хором став уперше нині.
Ось пісня почалась і невдоволення
Вляглось поволі, наче море в штилі,
Розгладжувались чола насурмонені,
Мов розсувались хмари почорнілі.
Многоголоссям пісню хор розцвічував,
Випростував мелодію величну,
І соло так впелося органічно,
Що зал захвилювався... та по-іншому.
Скінчився спів, і він вклонився людям,
Прикривши усміхом бентегу зболену,
А всі аплодували задоволено
І навіть сиві метри - строгі судді.
Од квітів одсахнувся спантеличено,
Бо з чаші гіркоти він пив доволі,
Та вже не підголосок обезличений -
Співак прийняв той перший усміх долі.

7496 р. (Від Трипілля) (1988)

Тобі люди довіряли,
Чути ж їх ти не схотів.
Любий друже, ти нас зрадив.
Йди ж тепер...до своїх бджіл.

2011

День ховає
Наші приспані надії.
Ще серце співає
І здійснюються мрії.
Збуджують таємницю ночі,
Все розкажуть його очі,
Як жив і як любив.
Чекав, а вона не прийшла,
Може іншого знайшла.
Їздив по світах,
Шукав всюди тепла.
ЇЇ породила весна,
Відкрило серце літо,
Спянило пахучим цвітом.
Вона так полюбила його,
Хоч він тепер далеко
І не знав про її любов.
Він спав і нелегко,
Вкотре наснився той сон.
В якому він її любив,
Таку мрійливу і довірливу.
Як тоді її згубив,
Коли володіти нею захотів,
А вранці двері зачинив.
Почастішало серцебиття,
Перевернулось все її життя.
Пройшли стежками їх роки,
Вони стали вже батьки.
Все в минулому зосталось,
Але у снах своїх вони ще досі
Один до одного літають.

Дуже сильний чолов'яга
У країні став монархом.
Батько рідний, бог і цар,
"Ждьом атвєта за базар."

2011

Мені здається ти мене не любиш
І напевно ніколи не кохав.
Твої слова як мелодія Шуберта,
Та ти свою мрію не спіймав.

Ти кажеш, що світанок серпанковий
Буває тільки у казках.
Я ж бачила його, він чудовий,
Нажаль він лише у твоїх снах.

Ти кажеш, що я тобі потрібна
І вистеляєш квіти при землі.
Та для тебе я не німфа,
Ніколи не була, це не дано мені.

18.08.2011

В душі неначе дірка
Велика утворилась.
Пронизує навколо пустка,
Вона від стін відбилась.
Не доведені теореми
Лежать сховані в столі.
Накреслені всі схеми
Переплелися в голові.
До тебе схема є відсутня,
Дорога ангела в пітьмі.
Подорож ця незабутня,
Коли портрет твій на стіні.
І час все цокає тихіше,
Приховує прожиті дні.
Які здавалися без тебе,
Неначе це пройшли роки.

4.10.11

Де ті хлопці з сорокових,
В штанях драних, пречудових?
Зараз хіпстер - це мажор,
Має "тачку" він й Айфон.

2011

***
яка сила
згортає наші світи
у тугий сувій
і потім
із невловимою швидкістю
розгортає їх
щоб існували окремо
освітлені ізсередини
доброзичливим світлом
торкаючись краями
чуттєвих полів
позбавлені опору
їх незбагненному ритмові
*

***

Ось так ускочиш аж на дно, буває, кратера -
ще й іжицю майстри пропишуть там для автора.

***

Рятує ріст піїтики
тверда солома критики.

***

Невдячних тем ще пошукати треба,
хіба що є на те чиясь потреба.

***

Пародія на текст - еквівалент тротилу.
Питання тільки в тім, в чию це вводять жилу.

***

Буває й так, що іноді читач
у текст уп'ється краще, аніж драч.


10.11.2011 :)))

я так люблю прокинутись рано,
запорпатись носом в тепло подушки
і заплітати в свої буденні плани
твої надії і твоїх очей волошки.
я люблю дивитись як прокидається місто
і втомлені двірники розганяють проспектами осінь.
як гасне неонових реклам намисто,
яке моя вулиця так по-модному носить.
а ще я шалено люблю повертатись додому
і всі мої подорожі зводяться лише до того,
щоб, долаючи відстані і переступаючи втому,
вертатись до рідних вікон і підвіконня старого.
до неметених сходів з сусідами занудними.
на балкон,де я годую ангелів і пташок.
розкидати нові враження закутками безлюдними
і збирати нові маршрути в потріпаний речмішок.
2011.

плакати.цілуватися.
обіймати.вибачатися.
забувати.сміятися.
любити. кохатися.
сьогодні. завтра.
то лід.то ватра.
сонцем. хмарами.
вірою.чарами.
горами. пляжем.
твоїм. нашим.
серцем. душею.
я буду твоєю.
ефіром. склом.
світлом. теплом.
берегом. дном.
привидом.сном.
шкірою. кров'ю
брехнею. журбою.
піском.травою.
я буду з тобою.
сльозами.радістю.
пам'яттю. гордістю.
казкою. сповіддю.
стежкою. долею.
бігти. ховатися.
крити. прощатися.
водою. небом.
я буду за тебе.
2011

Пильнує місяць незворушно
твої крихкі затишшя снів,
та ще дзиґар так наче скрушно
вицокує: хто-смів? хто-смів?!

Ти усміхаєшся в безжурі,
у сни задивлена свої,
та зранку — обрії похмурі
залишать риски на чолі.

Але ти вмієш не стогнати
над тим, що збудеться... Облиш,
бо вже зима у чисті шати
вдягає листопадну тиш.

(11.2011)

Досвітніх півнів голоси намерзлі
прозоро-сині аж до хрипоти.
Уже зима. Таки зима. Тремтить
заклякла річка під холодним лезом
цього світанку – і поволі
козацькі чайки півпрозорі
із чорториїв німоти
крізь дамб намулені хребти
несуть тіла свої до моря.

Пливуть у тиші. Тіні тіней
услід закляттям шурхотять.
І рвуть соми рибалкам снасть,
і, підкоряючись велінню
нечутного серцебиття,
за ними линуть. Мерехтять
у сірім світлі їхні спини.
І час, подрібнений хвилинно,
перстом лягає на уста.

Стихають спорожнілі хори.
Ніч закриває свій псалтир.
По омофорах золотих
човни пливуть. І гаснуть зорі.
І їхнім хтось молитвам вторить
з-за обрію серпом вузьким.
Так світло бризкає нізвідки,
зникає темінь нікуди.
Човни стлівають непомітно.
Лиш сонячні горять позлітки
на фресках чорної води.

Насолоджуюся: душу дУшу. Здвиження.
вечір зцілює дощами щем; відчуй
порожнечу в тінях; як цибуля скришена,
місяць виболілий; Біблію віщун

перечитує, звіряє роси з травами,
вовком конюшина дивиться на сніг;
і розкОші захлинаються коралами;
попід тином подорожник всівся; гріх

під повіками гойдає чорні проліски;
крук у колі небокраю; хрест навскіс;
проповідувати думав, а натомість
треті півні не співали – тричі зріксь…

Відречися від мене сьогодні.
Прокажи три рази"Відрікаюсь!"
Загуби мене тихо в безодні,
Мов у снах потонувший Ікарус.

Мов Ікарус, що їде в минуле...
У минулім я краще залишусь.
Хай ти скажеш, що я колись "була",
Та пішла без повернення... в тишу.

Відречися від мене сьогодні,
Бо якщо я до завтра залишусь -
Не поїду ніколи в безодню,
щоби там закохатися в тишу.

10.11.2011р.

Коні крешуть іскри, коні
Рвуть обмеження повіддь.
Їм би в небо: хмарам сонним
Дерти бурихату сіть,

Визволяти сонця сваргу
На усеньку синь доріг.
Коні впились степом спраглим,
Що до грив покірно ліг.

Цей закутий в темінь стогін,
Як доземне каяття.
Коні небом яро-довго
Борознили вісь життя.

Мчали чвалом буйні коні
Блискавицями крізь час.
Німбом гаснув сонця сонях,
Плавився зорі екстаз.

Коні небом і Вираєм
Розгубили дзвін підків.
Ці – не вернуться до стаєн:
Дух покори перетлів!

10.11.2011

Нема гіпотез, подано лиш факти.
Не супереч, завчи собі і тям:
Старих богів намарне шанувати,
Вони давно позбавлені життя.

Навік вони поховані в легендах,
Як під землею втрачені скарби.
Та щось таки ворушиться у генах
І в закапелках пам’яті свербить,

Де хтось в мені ще молиться Дажбогу,
І блискавиці вергає Перун,
Де мудрі очі древнього Сварога
Сміються з мене спогадами лун.

1999

Купол Благовіщенського собору –
Правильне коло,
Де чергуються вітражі:
Жовтий, зелений, синій,
Жовтий зелений, синій,
А вже над ними –
Постать Бога із розкинутими руками.

Його обличчя стерто роками,
Або режимами, яка різниця.
Видно лиш те, що розмито лиця
І янголів, і самого Бога,
І тому невідомо, яке лице у нього –
Жорстоке і мстиве
Чи добродушне і милостиве.

Обличчя Бога стерто режимами,
Воно незриме,
Тому все, що лишається людям
Зі мною поруч, –
Домалювати його власноруч.

19.09.2009 р.

Вона….

Передчуття висить полону,
Йде-холодить думки Вона…
Несе бурульок стигле гроно
Й глінтвейну ,теплого вина…
Тепло у келиху міліє -
За мить зима його доп’є..
Спогади літа ще хмеліють..
Та вже ніяково стає..
В скоринку заховалось тіло,
Зі словом пара лине з уст..
Та як лице би не німіло,
Змінам в природі усміхнусь..
В вікні пейзаж був різнобарвним
Пензик відкладено, на жаль…
Все золотаво-пломенисте
У сивий вдягнено кришталь..
Все менше Львовом перехожих
У тіні тьмяних вечорів…
Та втриматись ніяк не можу -
Іду до світла ліхтарів….

Нас, міських, не навчено про осінь.
Не буває осені в містах!
В міжсезоння ходимо, як гості.
Крякне ворон – нам уже і птах.

А за містом осінь павичева.
Шарудять, мов крила, кольори.
А у місті це хіба дерева?
Все якісь сутулі стовбури.

І зметуть – хай упаде листочок.
І гербарій коштує старань!
Порпається бабця, наче квочка:
Ще б каштанів їй для натирань.

Я по справжнє виберусь за місто.
Там цікаво. Там пожежі листя.

Клапті диму падають навзнак.
Палять осінь, наче Жанну д’Арк.

2011

Усе життя – це мертва п»єса!
І не акторка в ній я – тільки поетеса..
І зайвими є в ній моїх поезій рими,
Бо все це інша гра, в ній тільки прози ритми…

На сцені тій всі дні виконують безликі ролі,
Своєї ж партії не знаю я – я мріями говорю…
Зітхаю між всіх реплік посміхом й зітханням,
Ламаю той сценарій я то щастям, то стражданням…

Цю гру створив жорстокий геній – не поети!!!
В ній вже немає місця почуттям Ромео і Джульєтти!
Й якщо б залежало все від мого пера,
Фіналом було б лиш ЖИТТЯ, а не бездарна гра…

2009 р.

нитка до нитки не рветься дрібна суєта
є лише час і залишений човен з пін –кодом
синя пантера осені вірність її руда
швидко захоплює погляди котить багряний мідяк
поміж долоні вичахлі втомленого народу

світлом прийдешнім на березі у дитинства
мама гортає зошит і ставить оцінку сім
срібло її волосся в місячнім світлі зими
діти по видноколу тисячі їх вітрил
лунко сміються і школа безсоння її барбарисове

квіти довіри тремтять на дубовім столі
ще іще трошки і пурхає модний зошит
сутінь ковтає Мавку і сукню її в горошок
сутність її ненажерлива хвилини рахує на гроші
на стінах сміються світлини приголосні й голосні

випуск за випуском повість шкільної форми
крильця метеликів фартуха та на голівці банти
краща її учениця була безумовно не ти
йшли кораблі великі крізь тони важкої води
море науки влягалося в звилини годні

стажу того п»ятьдесят років якихось і все
ти була просто донька варила за неї обіди
потім пішла далеко залишивши німб повітря
юнацького анабіозу і може іще півсвіту
де були знижки сезонні та стук кастаньєт

відчуває вона я знаю білі мої жоржини
світле зерно матіоли сиплеться в горщик неба
мама іде до школи і не збавляючи темпу
б»ються у рідному серці учні і діти і треми
а у полоні долі вчительська первісна глина

Всё, как всегда: бушуют войны где-то,
не утихает спор о божестве,
а межсезонье целится в поэтов
и норовит попасть по голове.

2011

Додому в думках і на шпильках і голос болить,
Дівчатка в дворі то у класики, інколи в салки.
А небо прогнулось, а небо над нами тремтить,
Бабусі вирішують долю держави на лавках.

У мене ж проблеми, бо ти у моїй голові,
Ти там оселився, ти винен мені за квартплату.
Про тебе курю і пишу, і ридаю...Лови
мої поцілунки, обійми і завтрашню дату.

Ти поруч із чайками, дихаєш Ялтою, вітром.
Стоїш на балконі із чашкою кави в руках,
А я обіймаю тебе - горизонтом, дощем і повітрям,
І все, що навколо - це я.Те, що поруч і в снах.

І все що навколо - це ти, навіть сходинки, небо.
Тебе на сніданок...Ти зовсім не маєш меж.
З тобою спокійно, з тобою нічого не треба.
...Коли ти залишиш мене, ти зостанешся все ж.

Спасибо, милая, за нежность,
За ласки теплые твои,
За ясный взгляд, ласкающий и милый,
Что сердце согревает мне.
Так счастлив быть с тобою рядом,
Пусть даже в те, увы, недолгие часы,
Когда так чувственно, безбрежно
свою любовь мне даришь ты.
Прости за горечь расставаний
И боль печальную прости,
Ведь для меня на всей большой планете,
Нет девушки прекрасней и желаннее чем ты.

2.12.2010

Гаталá промчало буйне літо
І, зігрівшись дрібкою тепла,
Босака пошвендяло пристріте
Старцювать од міста до села,
Неудатне в осені просватать
Кілька днин погожих...
                             Берести
Поставали думно коло хати,
Як бувалі й мудрі старости.
Рушники мережані зі скрині
Чи на згад опасистий гарбуз, –
Щó подасть поштива господиня?
По талан прийшли
                       чи по ганьбу?
У святочне вдягнена калина,
Старостів загледівши увіч,
Зашарілась кетягами чинно, –
Колупає тин, як дівка піч...

Чарівливі óбрази провінцій,
Поспішаю виповісти вам,
Як любов наповнює по вінця
Незглибиму суть мого єства!

2010

Осінь зітхає в спокої передчуття...
Листя кидає ніби-то у небуття...
Листя літає, наче лохміття,
На протязі тисячіліття...