Акул злука...
Вік вовків
Віру вимив у рів,
У мул глуму.
О, мамо,
А воля ж ялова!

Трубным гласом Божьи Слова
в СМИ сего дня,
заглушают дрожащие голоса
ограниченного слепой верой жречества.
Глас, яснее и чище,
чем дворцовой лжи противоречия.
Для детского сознания,
старые идолы вполне хороши,
по сему, кланы жрецов политики
и наставников невежества,
напевают песенки рекламной илюзии добра,
чтобы убаюкать младенцев Новой расы,
и погрузить их
в ложные сны.
Те, кто смотрел широко
увидели, что колыбельные песни,
многие, были лживыми,
и смело шагнули вперед они
во имя уничтожения лжи.
Великие волны мудроти
катятся к ним от
вечных берегов бесконечности.
Новый век Хрустальной расы
из водоворота илюзий подымается.
Стезя вознесения - это стезя Любви.
Миллионы мыслителей освобождение обрели,
они понимают, что истинный путь души,
пролегающий сквозь солнце и тени,
направлен к Любви.
Илюзии ими окончательно развеяны.
Они у дверей Вознесения,
и нет чудес,
есть та или иная
ступень знания.
Открыта тайна Рождества Христова
- это чистота сознания.

Мати - Всесвіт,
зачатий у таїнстві,
в якому
зароджується
найбільша із таємниць.
У Матері теж є
Сонце.
І сонце її згорає
мільйонами
жертовних вибухів.
І тепло його
знаходить тебе
на всіх сторонах Землі.
Мати світ би весь
прихилила до тебе.
А світ би сам
горнувся до неї,
якби знав, що має
Матір.
Усе життя
Мати ходить вагітною
снами про тебе -
ніжними,
тривожними,
віщими.
Щоранку,
на перших росах
молитовно
готує тобі
Сили.
І будить,
І годує,
Тебе, сонного.
І ти, сонний,
думаєш,
що то -
молоко...
Матимеш все
або
втратиш.
Покаєшся
або
зневіришся.
Будеш
наказувати,
кликати.
І тільки
надірвавши голос,
як пуповину,
зрозумієш,
що
Мати - все.

Край неба гупали громи.
Мечі кресала блискавиця.
Одна, в очікуванні зливи,
Зупинилась...
Під дубом-велетом.
В страху не впала ниць.
Зривався вихор, нісся полем,
Толочив землю, пхався, вив.
Вона навхрест розкрила
Руки-крила
Й полетіла в вись
І полетіла з ним.
Збіліле тіло холодили краплі вперті.
Набубнявілий одяг обіймав,
Мов гола пристрасть смерті.
Кружляла в захваті нестерпнім
Поміж розгніваних зірниць.
Так мчала степом дика кобилиця.
Роздмухані боки, із ніздрів жар,
І шалу поклик первісний,
І крові молодої сила,
Й зову природи вічний чар.
Летить стріла – розгнуздана самиця
Між тілом і душею – волі дар.
Відгомін пам’яті
І скитська діва – степова цариця
З міжчасся стрепенулась
Й понеслась у шквал.

мої пальці бережуть запах твого соку

моє волосся дихає твоєю ніжністю

пам'ять просякнута твоїм виглядом
у хвилини, коли ти розквітаєш

мій подих п’яніє тобою
і бубнявіє твоїм збудженням

я напуваю тебе вологою
і поливаю єство твоє струменем

я позбавляю тебе ревнивості
і пелюстками граю-милуюся

ти залежиш від мого голосу
я долаю до тебе відстані

ти тріпочеш під вітром-поглядом

ти з’являєшся і зникаєш
у болотному часопросторі

ти моя недосяжність лагідна
ти моя орхідея-привид


2011

Степ. Село. Садиба. Слива.
Синь стіка студена, сива.

Смерк ступа сутуло, сіро.
Стелить сон солому, сіно.

Скавучить собака сипло:
Сніг-сновида срібло сипле!

снігова баба
заповзає замовлянням
у біле вікно
(закручена
в дернову хустину вечора
ніби кумедна
баба-шептуха)

поріг у снігу де-де –
ніби репанець;
веселий
бокатий

а холод усе шемрає губами
до зорі
під іконами
на Святвечір

добігаю до ночі
ремінна й комірна:
морозець сокорить
за душею барвінку

дивлюся –
падає світло
до ташки землі

засніжений клен –
одинокий лебідь-шипун
як ти

2011

Старий Новий рік.
Назва парадоксальна, як життя.
Раз не встиг за календариком –
І вже в офсайді.
Та він потрібен нам, як спогад про майбутнє;
Як підтвердження того, що вже відбулося;
Як бонус до Казки.
Контрольний постріл шампанського…
Келихів дзвін не по тобі,
Але на честь твою,
Старий добрий Новий рік.

Та ні: мабуть НІЩО людська свобода.
Ми й так і сяк - невільні тупаки...
Залежні ділом. Боремося словом…
Із світом для загального фурору.
Доводимо непевність власних фраз,
Червоним викликом гартуємо життя.
Лиш дзеркало сприймаєм позитивно.
Усмішку в ньому по-фальшиому наївну.

2011р.

Побігла за журавлем,
а він задивився в криницю
і не хоче летіти.

Забаглося заховати літо в пазуху,
а воно розтеклося
солодким молоком вересневої зливи.

Пірнула між латаття,
коса до дна приросла,
білою лілеєю дивлюся
у вічі місяцю.

Розгойдав мене круторогий,
ось-ось виплеснусь у безодню.

Тривогою дорогу охопила
коріння дубові змія чорна.
Боронила тебе дубе від неї —
руки одубіли від
отупілих поглядів зграї.

Чому ти такий слабкий дубе?

Тримаю корені твої в землиці,
відпущу — розчахне їх блискавиця.
Чи ще коли побачу сонце?

Відгриміла буря, а тут — сніги.

Знесилена, неси мене стежино,
якої вже давно нема спомину.
А тут давно росла трава?

Проб’юся чи загину?

Тьма зазміїлася у
коловороті лабіринту,
а тут іще сльота.

А воля то примара чи мара?

Генетичну пам’ять кінцівок
Спраглих меча
Намагаються увіпхнути в
Прокрустове ложе історії.
Іронія.
Гречкосіїв коронують на гетьманство.
Козацькі могили надійно
Поховали славу.
А ви сидіть зі своїми мисками
У хаті скраю,
За високим парканом
Не наткнешся на пронизливі
Очі співвітчизника.
Але я теж знаю, що
Грамоту свободи
Підписують вістрями мечів!

Не згаси в мені світло,
Не убий в мені віру,
Не покрай мені серце,
Не порань мені душу,
Не злякай в мені птаха,
Не зітри в мені спомин,
Не даруй мені спокій,
Не діли мені щастя,
Не буди в мені смуток,
Не бери в мене радість,
Не шукай в мені осінь,
Не чекай в мені друга,
Не читай в мені зраду,
Не катуй мене болем,
Не пророч мені долю,
Не малюй мені стіни,
Намалюй мені вікна,
Хай світ відкриває мене.

Тогда ещё...Поехали.

* * *
Сверху
Или снизу
Куда мы брали визу
Бежали от shizo
В Ниццу,в Канны
Пекин,Амстердам
Cinema Bizzare
По пятам...
Везде всё уплачено

А там уже схвачены
И обесточены
Сами собой.
По обочине
Кривой
Мостовой
Жизни
Не той
Смерти
Смешной
Обьятий
Слепой
Зимой
Стой...
Ты мой встречный пожар
Распроданный с молотка
Бесплатным аукционом
Капающий с потолка
Эффект кипятка
Свод законов
Уходящий под звоном
Наручных цепей
Высотных балконов
Затихающих стонов
Предрассветных огней.

Всё седей
Мосты
В попытках на бегство
Не как цель
А как средство
Смешное соседство
Стенокардии и нот.
Море несёт
Бинтовать устало
Положит отчёт
[Ты мой переплёт
Моя птичья стая
Мой вечный зачёт]
О том,что не стало
И тихо споёт...

Я тебя аннулирую
В моих сосудах
Двусторонним движением
Встречным падением
Зрением близоруким
Разбитой посудой
Полумёртвый Будда
Забудет,паскуда
Назначит на вдохи
Не сдаст всех карт
С размаху контракт
Небу под дых
И стих...

Когда время плакать
Бежать с эфиров
Рисовать негативы
Но ты уже пуст...
Стать просто чем-то
За 2 полуцента
Слепой барахольщик
Купит зачем-то
Полкило чувств.

И будет долго обесцвечивать
Цветные сны
Вы все так смешны
Себя лишены
Дожить до весны
Не спи...

Непостижимо.
Звезда повесится
Перед окном.
Как маятник настойчиво
Разбито и сбойчиво
Так неустойчиво
Будет шататься
Туда-сюда
От вина.

До утра
С лопнувшей стрелкою
Мелкой тарелкою
Сбитыми нервами меня собирать.

Мне холодно.
Включаешь газ
И в час
По 17 раз
Втираешь о рае
Дожить до мая
Что снег расстает
Оживёт в жилах кровь.
Но я
Собираюсь в стаю
И улетаю
Я-то ведь знаю
Что твоя любовь
Сделана в Китае.

03.01.11.

Намагнічені пальці
пульсарами на схилах тіла
сполотнілі губи –
це не літні дощі,
це спазми ковтком сльози ...
сьогодні адамове яблуко
пульсує в горлі не ковтнуте
таке солодке ...
сьогодні востаннє тужавіють
намагнічені пальці
на схилах білих
витонченою як батист
білизною шкіри
судомить орган –
завтра нас не буде,
у нас не може бути завтра
прощай ... прости...
тільки розімкни
намагнічені пальці,
проситиму – не відпускай –
то відпусти ... погаси
намагнічені промені
недожатого літа ...

Заплакані очі ні, не ховай
І не бреши що то вітер чи дощ.
Плач, плач, знай, пам’ятай:
Жоден біль не буває даремним,
Кожна крапля горя – цеглина,
Кожен відчай – цемент.
Будуй стіни з відчаю й горя
Та не навколо, а тільки в собі.
Будь сама ти стіною,
Щоб ні бурі, ні шторми
Тебе не розбили,
Бо наймогутніші стіни
З відчаю й горя.
А тепер ніколи, чуєш? НІКОЛИ
Заплакані очі ні, не ховай
І не бреши що то вітер чи дощ.
Плач, плач, знай, пам’ятай:
Наймогутніші стіни
З відчаю й горя.
Ти не плачеш, ти не слабка,
Ти просто будуєш стіну.

Немає сил терпіти
Безглуздості життя.
Хоча...
Й немає сил для вороття.
Стіна попереду
Й позаду тінь –
Ось принципи буття.
І не проб’єш,
І не втечеш,
Хоч якби ти хотів.
І вже складаєш руки
І стулюєш уста,
Та серце, серце ж б’ється
І... просить забуття.
Забути все і повернути
На першу сходинку життя?!
Нізащо!
Тому що я – це я.
А „Я” – це значить
Боротись до останнього,
А „Я” – це значить жити до кінця.

Лежать и молиться в ванной
Или ходить по лезвию ножа?
Посоветуй ты мне, свеча.
Умолкнуть навсегда
Или кричать вовеки?
Подскажи ты мне, свеча.
Подняться в небо, крылья расправляя
Или пойти под воду камнем вниз?
Предскажи ты мне, свеча.
Течь по щеке слезе дождя
Иль капельке крови?
Скажи ты мне, свеча.
„Молясь ходи по лезвию ножа.
Умолкни, но кричи.
Поднимайся, падай и
Снова вздымайся ввысь.
Слеза дождя пусть кровь всю смоет,
А ты живи и называй
Всё это – ЖИЗНЬ”.

Одна птаха у небі літала,
Крила могутні розправляла
І мріяла бути серед людей,
Серед тих, чиї дикі душі
Завжди в полоні й без крил.
Вона мріяла бути з ними,
Мріяла познайомитись з тими,
Хто літає без крил.
А люди дивились у небо,
Дивились на птаха у висоті
І мріяли що виростуть крила,
І що будуть літати десь там.
Мріяли що крила могутні розправлять
І що душі відпустять свої,
І будуть один за одним вони
Як птахи у небі радіти...
Та не знали єдине вони –
Що птахи в небесах не радіють,
Насправді ж птахи мріють,
Мріють що стануть людьми...

Вона рум’яна й блідолиця,
Вона і грішна, і свята.
Вона – Дияволиця-Янголя,
Вона – Муза моя.
Її уста червоні й спраглі.
Її обійми холодні і п’янкі.
Її цілунок в лоб –
Її клеймо проклятих.
Вона приносить світло ночі
І темінь всіх світил.
Інколи лагідно муркоче
І засинає коло ніг.
Інколи шепоче божевілля
І в руку суне револьвер.
Хто взагалі сказав
Що Диявол носить Прада?!
Він носить різнобарв’я
Простих й блаженних кольорів.
А ще у нього маски,
Безліч масок:
І веселі, і сумні.
Такий собі він –
Привид карнавалу,
Приходить і зникає водночáс.
Буває забуває на роки,
Проте присутність
Відчуваєш завжди
І подих в спину
Той, що у нього аромат трункий.
А погляд?
Погляд бачить твою душу
І викидає тебе
Як рибину на сушу.
Муза, Дияволиця, Янголя...
У смерті багатьох повинна вона:
Багатьох штовхала в прірву,
Багатьом давала мотузок,
Багатьох алкоголем вбивала,
А зараз...
Несе й мені свічу.

Коли думки уголос як голуби війни
Із уст твоїх злітають,
Коли долоня стискається в кулак,
Коли метелик як листочок
Падає, кружляючи в танку,
Коли гілля від плодів гнулось і гнеться,
Коли на швидкості ти мчиш,
Коли яблуко гріха смакуєш не востаннє,
Коли над головою лиш дощі,
А під ногами не Земля, а Пекло,
Коли стіна, стіна, стіна, а далі – порожнеча,
Коли тремор в руках,
Коли сидиш, а хочеш політати,
Коли кричиш, не можеш промовчати,
Коли квіти лиш на могилі,
Коли завжди усмішка, але навпаки,
Коли паросток асфальт пробиває,
Ти милуєшся, але паросток – не ти,
Коли хтось щось десь говорить,
Коли порожня душа,
Коли в серці все через вінця ллється
Коли чайка над морем кричить,
Коли квітка крові проллється,
Коли всі забули про світ,
Коли всі забули про світло,
Коли всі забули що таке вічність
І пам’ятають лиш що таке забуття,
Коли душі – не довгожителі-зорі,
А лиш маленькі каганці,
Коли вітри малюють шторми,
А шторми стирають міста,
Коли Життя малюють Смерті,
А Смерті стирають життя,
Коли все соціальне – це дике,
А все дике – до болю твоє,
Коли хтось тобі у вухо шепоче,
Ти ж гадаєш – голос Небес,
Коли Небеса – це і є те Пекло
Яке під ногами неначе Земля,
Коли помічаєш усе до простоти складне
І бачиш складність у простоті,
Коли Потворність – це і є Краса,
А уся Краса потворна,
Коли пульс відчуваєш у вухах
І доторк Долі до твого чола
Це все означає єдине – Ти Жива.

Слушал Тишину, молчал.
Ты так в игру свою играл.
Молчала Тишина в ответ,
Смотрела тебе в след,
Когда ты с громким скрипом башмаков
Ушел к другой
С нежным именем Ночь.
Тишина всё так же молчала,
Она вечно любила и ждала,
Ждала когда надоест тебе Ночь
И ты уйдешь от неё прочь.
А ты не уходил,
Дурак влюбленный
В черные глаза.
Ну зачем тебе она?!
Ты ведь все равно
Вернешься к Тишине,
К той единственно твоей.
Зачем ты Ночи объясняешься в любви?
Она легко заменит тебя другим,
А Тишина тебе одному верна,
Ей не нужны пустые слова,
Ей нужен ты, твоё дыханье,
Её нужно даже твоё молчанье.
Когда ж ты наиграешься,
Когда поймёшь что
У Тишины от тебя дочь?
Маленькая и на отца похожа очень…
Дочь Поэта и Тишины,
Имя ей – Музыка Души.

Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
На п’ядистал її ти ставив,
Вона ж не знала ціну почуттям.
Ти всіма світами правив,
Лиш недоступною вона одна була.
Благав богів про допомогу,
Про благання ті знала й вона.
Відправили боги в дорогу
Криваво-чорного ангела.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І свічку в церкві ставив
Хтось незнайомий зовсім вам.
Чорний ангел долями правив
І смерть їм доля дала.
Віддав би він душу Богу,
Покохала б лиш вона.
Була готова вирити собі могилу,
Якби лиш та в ній співчуття убила.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І шахи так розставив
Що вони обоє розпрощалися з життям.
Так помилку життя він виправив
Ту, що несправедливою була
І втамувавш смертельну спрагу,
Вхиливши чарочку вина
Відправився чимдуш в дорогу –
Назад, на небеса.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
Над нею і над ним розправив
Й приніс смерть всім почуттям.
Чорний ангел крила розправив
Й хмільною ходою пішов в небеса.

Я обожаю желтую маршрутку
госномер 35-47
Я так ее люблю,
что готов об этом рассказывать всем
про ужасно обычный понедельник,
декабрь, холодное утро
и я, как всегда, бездельник –
проснулся поздно, собрался шустро.
Когда я запрыгнул в автобус –
мы оказались рядом,
с расстояния полуметра
она в упор стреляла взглядом.
Я проглотил язык,
подкосились ноги.
Словно за минуту –
Растаял этот час в дороге.
Я пропустил свою остановку
и очнулся уже на конечной
Приглашение на кофе звучало неловко –
Но все равно услышал «Да, конечно!»
Я пил американо,
а она эспрессо,
и в своей синей шапочке
была как таблеточка от стресса.
Я даже подумал: «Наверно наркоманка!» -
Когда услышал ее смешок.
И было совсем не жалко
Что наши следы заметает снежок.

2010

ВЕРХОВИНКА
... взимку я замерзаю без тебе – і грудень
тихо в сон мій прийде, заколише ласкаво
і лишить
дрібку ніжності сніжної,
віко сивого-сивого суму...
Чи ти любиш цей сніг, цей мороз, оцей біль,
цю самотність – усюди?

ГАННА ОСАДКО
...ледь тепла грубка, грубий светер, грудень
калатальцем калатає надворі,
на пальці хукає і потемки шкребе
у шибку закоцюблу...
звісно, пустиш,
бо що ж йому, блукальцеві без роду,
у цих снігах ходити до світання?
...запариш чаю - м"ята, материнка,
постелиш постіль білу, як душа...
найвище щастя - це відігрівати
руками_тілом_серцем золотим
отого, що...
отого, з ким...
до кого...
отого,
що ім"я його
мовчу...

ВЕРХОВИНКА
...мовчу й чекаю...
Грудню сивобровий,
мій хлопчику заблуканий, далекий,
проталини на шибці закоцюблій –
сніжить, сніжить і замітає стежку...
І пусто. Ні словечка, ні слідочка...
Приходь же, любий, не блукай світами.
...Докину дров у грубку, витру сльози.
Світає вже. Чекаю і мовчу...

2010-11

ти заховався
у моїх венах
і пахнеш сосною

дотикаєшся серця
жорсткою стеблиною
пачулі...

твій дивний код
убиває мене
як мамонта
регоче аборигеном
або дощем
обіймає снігом -

усе сподівається
що вибіжу
чиста й жаска
лише
у піжамі ночі...

а я
просто переможена
венами...

2011

кружляють кружляють
дрібні лелітки
заламують руки
ламаються навпіл
лементують заточуються
підіймаються
біжать дорогою
догори до неба
аби не догоріти
аби донести світло
зі сволоку світу

ми - свято
ми – тихо
ми біло

Великий миг перерождения -
близится конец илюзий,
традиций и суеверия
на которых построена
современная цивилизация.
Все что было
стабильно и крепко -
пошатнется оно.
Полный, Космический переворот
текущих институтов -
социальних, политики,
финансов и религии, он очистит место,
чтобы человечество смогло
соприкоснутся с тем,
что существует и было
создано задолго до того
как человеческое сознание возникло
и отвергло его.
Истина с благосклонностью
внимательной, сияющей и любящей,
ожидает времени того,
когда человек осознает, что
он способен обьять
Сознание то,
которое существовало вечно,
и превратится в НЕГО.
Все идет в одно
место.

2011г.

Неможливість досконалості:
Зачіпаєшся за погляди, точки зору…
Мотивовано - хтось – пихато:
(Звідки в нього права на думку?!)
Треба так, бо ми так вважаємо!
Все, що інше – вперЕстріть,
Насторч і не глибоко.
І – зі сходів – сторчголов – в прірву.
А вона під тобою – проваллям.
Залишились секунди:
Вмирати? Чи – на збитки –
Перемагати?!
23.12.2010

Коли на Землі
вже не було людей,
йшов дощ,
вітер пронизував
морозною тугою.
Мабуть, сонце
вже ніколи не зійде.
Я знайду собі
холодну поламану лавочку,
згорнуся клубочком
і буду чекати весну,
яка ніколи не настане.

Де ти її знайшов?
Десь у пустельних вуличках,
Де зовсім немає людей?
У сяйві зірок упізнав її очі?
В океанській безодні зустрів її погляд?
Ти відчув її запах у квіті троянд?
Чи в сірому небі сум?
Чи в шумі беріз її сміх?
Коли-небудь ти міг уявити,
що тобі не потрібен весь світ -
тільки світ, що у ній,
що вона – цілий світ?..

я не буду посвящать тебе стихи,
ни, тем более, романы-повести.
никогда, прости.

ты выносишь нафиг все мои мозги,
заставляешь забывать о гордости,
делать глупости.

я не буду улыбаться по утрам.
знаешь, некому. смысла тоже нет.
видишь, снова бред..

я не буду посвящать тебе стихи.
ни, тем более, романы-повести..
нет. я вру. прости.

2010

Я увійшла у нього, як у пастку,
і виходу спочатку не шукала,
бо дуже там сподобалось мені.
А потім я кричала, плакала й гукала,
і била кулаками в його серце.
Та все даремне – не знайшла дороги
і залишусь у ньому я назавжди.
А втім, це вже його проблеми,
як витягати з себе моє тіло.

Може, ти лише мій сон,
що наснився вночі,
потривожив думки
і пішов, не попрощавшись...
Я частіше буду спати,
щоб тобі було де жити.

під ногами небо
над головою земля
ти точно знаєш
куди йти
щасливий
тобі відомо
коли помреш
нещасний
іду навпомацки
не бачу світла
я не бажаю знати
дату смерті
куди ж нам разом
удвох з тобою

буду
повіками на твоїх очах
щоби
не пустити пекучі сльози
буду
нігтями на твоїх пальцях
щоби
не зламатися об життя
буду
помадою на твоїх устах
щоби
хоч якось їх торкатися
буду
сорочкою на твоєму тілі
щоби
хоч якось зігрітися
буду
стрічкою на твоїх трусиках
щоби
нікого туди не пускати
буду
ребром твоїм тринадцятим
щоби
дванадцять було не замало
буду
ліжком що розкладається
щоби
безмежно тебе обіймати
буду
надписом понад могилою

вічно твій і вічно з тобою

2010

(маячня)
Була у нього світла голова.
Він ріс і світом білим чудувався.
І козаками-предками пишався.
Мав мрії і бажання, як і всі.
Взяв хліба, сала, огірка,
уліз у двері дизелька,
як у портал, як в інший вимір –
себе направив у столичні хащі.
І там, в глибокім мороці туману
із слів, ідей, обманів, заборон
заплутався у Леніні і Марксі,
в Грушевському, Толстому й Лао-Цзи.
Навпомацки він вищипав їм вуса
і бороди постриг тупим ножем.
Зате протер він скельця окулярів
самому Фройду прапором червоним,
щоб краще роздивитись через них
гру грив коней юнацької жаги
і власних пристрастей плотських, шалених,
що нуртували в молодому тілі
і заставляли діять і творить,
ще й сім’я клекотале розсівати.
Пройшовши мідні труби чи тунелі,
віддавши вуглеводні і жири
огрому, що їх висмоктав із нього,
нарешті зрозумів, де є й ким став.
Враз вгамувався, споважнів і обважнів,
радіючи, що віднайшовся вихід.
То ж з часом вибрався з пустого часобігу
він через отвір під кобилячим хвостом,
на землю гепнувся коржем м’яким і теплим,
радіючи з природою злиттю,
попарував ще трохи залишками мріянь
і поривань юнацьких, і надій.
Але на ґрунті чорному й жорсткому
реального життя він швидко всох.
«Тепер кізяк, а був колись козак…
Та може я іще на щось згоджуся…», –
надія десь в серЕдині теплилась.
Він вірив в чудо, й чудо відбулось.
Взяла і підняла його десниця –
рука селянки, наче провидіння.
Збирала вона в кошик кізяки,
щоби підмазати шкалУбини в стіні
своєї скромної селянської оселі.
І от тепер в шпаринах він отих,
припудрений-підбілений вапном,
на вічність трансцендентно медитує.
В світобудові тріщини скріпляв
собою, хай лише локально.
Знайшов він свою нішу в цьому світі,
ще й рівновагу, й мудрість осягнув.
Історія ця справді мала місце
в пустій і світлій голові правління.
(2008)

Начепив Бог парика та сизий ніс
І на Землю подаруночки поніс...
Цілий міх!

Для людини..
Для пташини..
Для родини..
Для країни...

Повний міх!!

Навіть шлюхам..
Навіть вбивцям..
Папараці..
Юродивцям...

Щедрий міх!!!

Все роздавши до билини
Стрів старчиху - Україну...

ці ніжні білі квіти
потрібно щодень поливати
рясними сльозами
і захищати від тих
хто захоче їх зірвати

цим квітам необхідно приносити
в жертву своє сумління
їх треба ростити
обережно і дбайливо
здмухувати кожну пилинку
і всяку комашку
що забажає торкнутись
їх чарівного нектару
знімати неодмінно чуттєво

ці квіти треба зігрівати
теплом своєї присутности
і розмовляти з ними
найтеплішою мовою
турботою всипати їх стривожений ґрунт

і тоді
можливо
вони розквітнуть
щирістю Твоїх долонь
і опадуть тремтливими пелюстками
на моє чоло

Фея тісного міста
З метеликами у волоссі
Вплітає суцвіття іскор
У втомлено-асфальтні погляди

Збирає пилок із глибин лотосів
Щоб намазати підвіконня
Для снів донечки
Що втікають
На найцікавішому місці

Модерує роботу
Ліхтарників і поетів
Вислідковуючи речі
З нестачею світла-слів-вітамінів

Ельфи із книжковими крилами
Драми з фарбованою кульмінацією
Кроки заримовані із берцями та підборами
Дні із квітково-пахучими рястами…
Вам затишно співіснувати
В радіусі одного подиху?

Фея тісного міста
Розвішує душі дзвінких сніжинок
На віях туї
Що танцює
Корінням вглиб землі

з-під землі
у дворах на майданах у скверах і парках столиці
на поверхню виходять
ніздрі підземного монстра

ними до нас долітає
в’язкий смолистий аромат
його масного мастильного подиху
ці пахощі затягують нас під землю –
до його фатальних володінь-лабіринтів

ми даємо себе проковтнути
його плямкотливій пащеці
НЕМАЄ ВИХОДУ – ВХІД
із зачаєним острахом
просочуємось крізь залізні ікла
ПРОХІД ДОЗВОЛЕНО ДЛЯ 1 ЧОЛОВІКА
(але потвора не ґребує ні жінками ні дітьми)

щоб із мазохістською насолодою
гулькнути у стрімке жерло його стравоходу
НЕ МОЖНА БІГТИ СИДІТИ ЛЕЖАТИ ТОРКАТИСЬ НЕРУХОМИХ ЧАСТИН
та опинитись у розкішно оздобленому череві

мабуть саме так має виглядати пекло:
доволі комфортабельно й естетично
щоб увиразнити вимушену неналежність собі


НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ:
попереду нас чекає захоплива мандрівка
його нескінченно темними нутрощами
ОБЕРЕЖНО! ДВЕРІ ЗАЧИНЯЮТЬСЯ
ми знаємо – прийде момент
і чудовисько вивергне нас назовні
у наш світ отруйного світла і примарного простору
але ми назавжди залишимось у його владі
просякнуті його духом до найменших клітин

ми мумітролі
підземного царства
МЕТРО

2006

обійми мене міцно-міцно
щоби не продихнути
я не пручатимусь
у лещатах твоїх обіймів
я заховаюсь як равлик у мушлю
від цілого світу
і від самої себе
знову стану маленьким дівчам
здатним до подиву
і знову щось розпиратиме груди
і лоскотатиме між лопатками

дозволь мені бути слабкою

дозволь кохати тебе
більше ніж вчора
і менше ніж завтра

світ
має початок
у наших обіймах

28.12.2010

благаю
повернись до вітру
спиною
очі оглухли від печалі
кущі омели виросли на моїх руках
а гнізда розсипались

твій погляд відлітає від мене
ставлю тенета і сильця
а в них самі облизні
мій вабик втратив хист
і мене коробить від кожного його руху
солоний борвій оселився в моєму волоссі

я не вірю в божевілля
але божеволію
тремчу
ховаю обличчя
тамую серцебиття
сльозу видушую тікаю
хлопці
ні ти
ти єдина гарна солодка
знов ці банальні слова діють
навіщо

летиш

повз

я почуваюся пташеням
якому не залишилось хробаків
чому я не зозуленя
тоді б я викинув тебе із серця

Квантовый скачок - Реальность Бытия.
Перейти к величайшим просторам
Универсального Мышления
Сегодня не может тот,
кто глубоко погружен в
иллюзорность благополучия, водоворот,
и отчаянно цепляется за "борт"
того, во что он верует -
качество мышления "Трехмерный порт".
Время болезней, потерь, страданий-
это Абсолютного Закона Воздаяния тем,
кто поглощен стереотипами личного сознания.
Вера и убеждения
будут истощаться у людей
До осознания глубины своих "Корней".
Познавая "Корни" - познают себя
и будут способны вперед продвинутся.
Когда человечество от иллюзий
не желает отказаться в пользу того,
что существует Реально.
Закон "протягивает руку" прогресса,
позволяя скопившимся идеям человечества,
вибрируя, назад отражаться.
Так было всегда. Когда цивилизация
в разногласиях погрязла, в ее среде
прогрессирует насилие, болезни, войны.
Она уничтожается, чтобы в новом приливе
Творения
смогла возродится она.

26.12.2010г.

Тихо подихом від стелі до підлоги
Не чіпай мою ковдру
Очі цілують пальці руки волосся
То моя совість
Сонце стікає по вікні
Пише мені поезію
Завтра останній день перед дорогою
А мені б в твої сни
Лагідно-пастельні
Чай занадто солодкий
Він уже не лікує
То моя криза
Я шукаю в свідомому скоєний злочин
Та ніяк не можу знайти
Тільки сліди
Сліди
Сліди
То моя кара

Розпускаю волосся. Намагаюсь мислити крапка
Змиваю з обличчя фарби. Наношу серйозність крапка
Я шукаю сонце, а знаходяться тільки переповнені фрази, слова, літери, звуки крапка
На березі ранку не знайти притулку бездомній крапка
Ліктями упиратись
Топитись в блакитному
Закинути голову назад
Пити стелю
Спасибо тебе, благодарю тебя
Шукати вічність між пальцями
Бо першим завжди легше бути, жити, знати, дихати, чути, обіймати
Потрібен час
Кома

обіймай мої квіти-плаття
натхненно і жадібно
як вранці чашку гарячого
із щирим завзяттям
незрячого
бачити вітер у шторах
ніби в заторах
чи як сніг вибиває вікно


позбирай хвилини з підлоги
залишиться одна струна
на якій ранок зіграв
клич на допомогу
обіймав
подушки, що знають моє волосся
і які ми будували хмарочоси
з тендітного до крику почуття


24.12.10

прикладаю тебе до свого хреста -
і він стає осіннім
кладу тебе спати в серці -
воно стає сиглою
легені повторюють твоє дихання -
і дика тиша змовкає

немає сопілки на землі
яку б не переспівала любов

можливо минеться час і простір
але мене це не здивує
бо ж я сама встигла стати дивом
для осіннього хреста й сигли
для твого нерівного
калинового дихання

2010

Ціна кожного з нас
Пропорційна ціні нашого слова.
Саме тому українця
Вирізняє виключний нахил
До неухильного виконання своїх зобов’язань.
Найбільша чеснота лицаря — вірність.
Вірність українця — скривавлене простирадло цноти,
Одяг жерця без жодної плями зради.
Сила держави в чесності громадян.
Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
Наші плебеї радше помруть від голоду,
Ніж візьмуть чуже сало.

Світ викривляється іншими тінями
Поезію вимірюють кількістю вигуків
Ковтуни слів рвуться з горлянок тих
Хто заносить себе
У касту запліднених тишею
У касту поетів

А римовані балачки - це не завжди вірші
Алкоголізм – не ознака Майстра
Бо справжній поет – це вирок
На ешафоті ночі йому відрубують сон
І натхненно пульсує кольорова кров
На біле листя
Лишене поряд з ліжком
До знавіснілої музи
Що вибухає у ритмі
Замовчаних дотиків музики

Колись у країні Х поету відрубували руки
І писати ризикував не кожен
А лише той у кого втрата кінцівок
Не впливала на вміння літати