...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
книги, де бути чи не бути – уже не питання,
постери на стінах поблякли,
недоїдене яблуко на долівці

...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
пам'ять як павутиння – кутками завісилася
пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
неділя ж бо
...торкнеться фото у рамці –
зворушення тепле, як великодній кролик,
сльоза солена, як огірки вагітні...
сміються до нього сонячно
дітки нечемні:
Адамко – солодкий первісток,
Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

...відколи вони пішли –
(то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
що є там, поза брамою золотою?
що є мудрість і що є терпіння?
що хотіли на смак відчути
на зуб скуштувати
тугу шкірку
і солодке лоно
яблучного кохання...

...дивиться з неба, пантрує внуків –
дрібонькі мачинки в обох долонях
подихом зігріває
(до весни би діждати)...
Рай на замку тримає –
а мо повернуться –
а все як і було...
чекає досі
дзвінка
листа
есемески
бодай колись
бодай на Різдво:
- Ми тебе любимо, татку...

Являєшся
Венерою із піни,
Я в обійми
Падаю,
Лечу.

У воді народжується ніжність.
Загадково, тихо, білосніжно
Піна
Поглинає час.

По твоїй шовково-мокрій шкірі,
Ніби по порфірі,
Світло
Краплями тече.

Ароматом пестощів і ласки
Так, немов повернення до казки,
Ваблять нас
Незвідані слова.

Опускаюсь мовчки на коліна
І схиляю голову покірно:
Мий її
І забери собі.

І не треба любощам нічого
Крім купання пінного, нічного,
Що в кінці
Три крапки
Покладе…


2011

кожне лице
лице Бога
Він прозирає з нас тихо
повільно
дає час Себе усвідомити

Метелик капусниця,
він їв капусту ще у минулому житті,
як був гусінню –
сидить на мальві,
ніжками чеберяє.
Світ у його очах міниться барвами,
і кожна – така солодка!
Жовта – куляста, немов кульбабка,
червона – манлива, як перші маки,
синя – дражлива – дзвіночком в луках –
калейдоскоп кольорів –
побачених, бо важливих.

Біг пес через овес сірий,
небо сіре над ним хилилося,
реп'яхи сірі у сірій шерсті в хованки бавилися,
чоловік сірий з очима сірими
чекав на нього –
теплими руками
кликав –
і байдуже було до всього іншого,
окрім цієї любові довічно-сірої –

бо
кожен бачить лише те, що для нього важливе:
метелики – кольори,
пес – господаря,
ти – мене,
я – тебе,
а Бог – усіх нас.

Горобці спадають з гілок мов яблука,
вітер кличе мене у пустку,
а я вперто тримаюсь за соломинку
і доїдаю оком хмару.
Осінь прийшла.
Вбралась парасольками,
повистуджувала грубки і душі,
а моя паленіє.
Барило місяця висмоктує сили,
теліпається на волосинці останній трамвай,
хто не добіг, буде довго плентатись
сліпими вулицями
мріючи про філіжанку доброї кави.
вчора сюркотали цикади,
а тепер пахне прілим листом.
Димами окутаний вечір
протравлює все живе.
Знеможений Замок тихо осідає
під сивим хмаровинням часу.
Надсадно скриплять давні брами,
Під тягарем літ
вкотре впав старий будинок.
Безглуздне місто в глупу пору,
нема геройства в пустоті.

..Думок безодні..
Часом важче себе стає знайти серед тенет,
що в голові моїй сплітаються...
І, наче птах безпомічний, з кривим крилом,
я потрапляю все частіше в них,
і все частіше хтось на моїх струнах грається..
Це звісно ТИ.. І, звісно я не сподіваюсь порятунку;
хоч ти й пообіцяв мені те "щастя"(щоправда другого ґатунку)..
Я не прийму.. ти краще далі
залишся там, в чужих піснях..
Мені ж чужим стає твій Страх..

.. ти все говориш.. стільки слів - що я не з "тих",
а може й зовсім не така -
Не всім подібна, і тобі потрібна..
Але чи ж справді в серці Я.. таки одна ?...
Ми "день і ніч", ми дивно любим,
Кого і ЩО - ніхто не знає..
І може хтось за це візьме на осуд нас,
(а хтось таки осудить..)
Та в світі цім усе дарма,
усе минає,
Твоя ж печаль - уже давно печаль моя..

..Знов в серці протяги...
Вже влаштували свій марафон нові й нові сплетіння..
Нових думок танок..
І , якщо б тільки я могла покликати тебе з собою -
МИ б танцювали!..
Там все інше - квіти, поле,
повітря чисте і зими немає ..
там небо мрій моїх палає,
там щось, мабуть, для когось значу..
там сонце роздають на здачу!

..мені б до моря зараз!..поплакати із ним..
Сльозами в ньому розійтись, омити сіллю рани..
і просто знати..ти поруч.. живеш "нами"..
І на руках у вічність..

p.s. ..Захворіти б тобою смертельно..
..ще не наважуються мої струни..
Якщо загубиш мене - забувши пам'ять,
обернусь у твоє "минуле"..

Не кажи "не падай"
Коли падаю я.
Не кажи "будь сильний"
Коли нема їсти.

Не кажи "тримайся",
Але підтримай мене.
Не кажи "виздоровлюй",
Але уздорови мене.

2010 р.Б.

1.
обережно -
на подвір’ї злий пес.
обережно -
на твоєму подвір’ї
чужий злий пес.
обережно,
моє подвір’я -
гицлярня для чужих
і злих.

2.
течуть сльози.
кажете, врекли?
візьміть молоток -
забийте на місце
несподіваний цвях.


3.
чобіток
давно готовий.
але минулорічний
ще порожніє
бажаннями.
вчеплю новий,
може Санта не здогадається,
як довго його чекаю.

Самообман.

Она сказала, не поверил,
Да, верить это глупо иногда.
Пускай любовь всей её жизни,
Но недоверие грызёт.

Поверить, допустить желанье,
Всё то, что добивался я.
И сердце греет фраза,
Желание купить цветок.

В глазах при встрече, троеточие,
Она ответа и не ждёт.
Всё просто, вырвал из контекста,
Её слова всего насмешка.

Но греет душу пониманье,
Её слова, слова насмешки,
Признанье чувства скрытого в душе,
Самообман и восхищенье, что нужно мне?

Николай Блоха 12.05.7519 год (12.01.2011)

Рукою лиш змахнути встиг услід -
За рогом зникли радість і тролейбус.
Залишився самотнім на зупинці,
Де з ліхтарями бавився смерканок.
В гуртожиток вертати не хотілось
До книг, конспектів...
Не було тебе там!
І відтепер, гадав, не буде довго.
Можливо, згодом лист од тебе прийде,
Якщо дозволить клопіт повсякденний
Урвати хвильку на заняття це.
Так рік мине. За ним небавом - другий.
І третій теж баритися не стане...
Й усе-таки ти вернешся до мене:
Зненацька, у січневу завірюху,
Усміхнена, невтримно-празникова,
Аж боязко торкатись,
щоб не щезла
У веремію спогадів-чекань...
Моя ласкавко! Ждана господине!
Забудьмо все. Хай розкошує свято,
Цвіте весна - в очах цвіте, довкола...
Що нам зима і людський поговір?
...Скінченне все.
Прощаюся з тобою.
Як гірко знати, що тебе не буде
Зі мною завтра і позавтра, й потім,
Що ти не зможеш народити сина,
Якому б ми були за батька-матір,
І навіть повернутися до міста,
Котре тебе не хоче забувати...

Десятки тисяч Данко
Вирвали з грудей свої серця,
Щоб освітити дорогу
Нікчемним карликам,
Що шкутильгають попереду.

матерія є покривадло,
яким підтикуємо Сутність:
дбайливий розум не вміщає
навіть того, що в собі має.

бо Справжній Світ за пеленою,
а вся химера – з цього боку:
і лише кілька днів за року
щось відбуває із душою.

розчахується нижнє Небо,
святішають з водою люди:
з повітрям Справжність входить в груди…
оце і мить ота, що треба!!!


2008

Ми падали, ми налітались –
В куди цей одинокий слід?

Ми падали ...
Тримав мене мов скрипку –
Коштовність, варту віртуоза,
Мелодія була твоєю,
Я була твоєю, може...
Ти у мені увесь
Як вичавлений мед
З вощини розтопився,
Опалим листям
На тоненький слід.
Усесвіт лиш для двох,
А Чи одна єдина мить?
А на чолі проклався
Перший слід.
Було аж тільки двоє
На одну небес блакить
Та тільки був тут ще хтось.
Сидів в моїх очах
Без дозволу.
І був він птах,
Бездомний вітер ненаситний,
Як безіменний трунок,
Дивний як ніщо.
Ти хто? –
Мовчазно зойкнув і поблід.
− Я те, що і тебе колись поглине.
2007

Злетiвши в тишi до небес,
тихо сiдаю на краєчку Душі,
та споглядаю, як тече ріка
-ріка багатомірного та дивовижного Життя.
Богато, в річцi, вирує енергій
-Сил Добра та Зла.
Це Радість та Горе,
помилок гіркота, та
фейверки тріумфу Щастя.
Сьогодня, поряд вони,але,
людям свобода вибору дарована:
-Підеш шляхом сили Зла,
будеш мати купу золота,
але, загубиш свій рід
і самого себе сповна.
Підеш Шляхом Любові Божої,
то знайдеш Щастя-Вічне Життя!
Людям дані Закони Божі,
в Них Повнота Буття,
тож Їх потрібно знати,
бо Вони-для виконання.
Себе не мучити-корити,
рюмсати-не вдале життя.
Воно, є в пагубних звичках
-бермудський трикутник це:
-негативна думка,слова та дія,
Є Основою шляху страждання.
Та раптом, бачу-
над рікою РАЙДУГА.
Інший напрямок вказує Вона
-шлях Творіння Любові-Добра,
кувати чистими думками підкови Щастя.
Повертатися прийшла пора
з глухої країни нерозуміння.
Злітаю, в очах Роса
збризгами ріки-Щастя!!!

Весна обіцяє,
Осінь підраховує.

***
Літо підстрибує похапцем,
Хлюпає, сповнює.
Зима мовчить і тривалить –
Спокій ближче до вічності.

***

Так високо – казка.
Так глибоко – мудрість.
Так широко і просторо думці.
Занурююсь в тишу...
Спокій...
Зима.

Стрічає мамине село
Питальним поглядом:
- Надовго?

Спішить кирпатенька школярка,
Вітається і... не взнає.

А ясени, які садив я,
До мене аж на вигін вийшли!

Припав до рідного одвірка.
А хата вірить і не вірить:
- Невже назавжди?

це правда
я люблю себе
себе і славу
блиск і глянець

самозакоханий
і гордий
черствий
нездатний відчувати
страждання ближнього

це так

люблю себе
але з тобою
свій стан люблю
коли ти поруч
тебе люблю
як нагороду
твій плач
на кінчику страждань
слова
наповнені бажанням
у ніжність оповитий день
занурену у пристрасть казку
твій запах
лагідність
тепло
вино з тобою

та я п’янію
не від вина
а від присутності твоєї
на відстані цілунку
ти
моя заплакана царівно
моя мелодіє
весни

2011

Ну що за прокрустове ложе –
між бажанням та мудрістю.

* * *
Лета повільно злизує роки –
не задивляйся в каламуть.

* * *
То яблуко вартує Трої –
ще Єва куштувала у Раю.

* * *
Безмовна Ехо –
вічна сповідь Нарциса.

* * *
Нещасна Іо – ти прекрасна
та ґедзь сказився на красі.

* * *
Як впав лихо дощем золотим,
був нелюбий спогад металевих ночей,
холодив, не пік, не грів.

* * *
Десь поруч вчувся плюскіт Стіксу.
цього разу мудрий Харон проплив повз,
але Цербер розгавкався дуже.

* * *
Між Сцилою та Харибдою –
вихід один.
Не домагайся взаємності у вічності.

* * *
Авґієвих конюшень сморід
тут змиє лиш розлив Дніпра.

* * *
Комедія життя – в її трагічній ролі.

День горів як свічка
біля люстра.
Вітер дмухнув –
і пустився дощ.

***
Дивувалась янголам
в криниці –
бо любили воду
мов живу.

***
Відбивала студня
крайчик неба.
Зоресвіт вмістився
у цебрі.

***
Море виплеснуло
перстень на долоню –
чиясь доля
затремтіла у чужій руці.

***
Кованим карбом
в долоні, мов русло,
доля відбилась,
як камінь в воді.

***
Безвимір злитий у цебро дощівки –
доброго ранку тобі доленько!

У відерці змолитовилось спасіння.

2010

Прибився полин
До міського порога.
Мене відігрів.

***

Син зі світлини
В обійми біжить мої.
І дух перейма!

***

Знову субота.
Дивляться мовчки на шлях
Батько і мати.

сосни стали схожі
до полотна Делакруа -
бідний хлівець
заприсягся покорою
до сонця

побачила тебе
серед волхвів
у поклоні -
ти був миттю?
словом?
поглядом?
(хіба можна
бажати більшого? -
ти і зараз є...)

горлом утекла молитва:
проріс у мої руки
бальзаміном
(а ця зима мене не вберегла)

спасибі Христові
що непотрібні тобі
золото
ладан
і смирна

2011

тиха зоря
радість возвіщає.
лиця –тарелі.
світлом повняться.

дванадцять апостолів
свічки несуть у Святвечір.

шурхотить сіно,
гучнішає коляда.

Христос рождається.

Верба кряжиста з грубою корою
Розлого вкоренилась на узліссі,
Її гнучке гілля звисає, мокре,
Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,
Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах
Й незримо точиться, стікає у калюжі.
На схилах ліс у сизому тумані.
Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,
І краплі густо полетіли вниз
На грубу і потріскану кору,
У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок
Нові прозорі крапельки води.

2011.
* * *

Я цілую твою відсутність
Крізь химерну п’янку цнотливість,
Проникаючи аж до суті,
Усвідомлюючи важливість
Не моменту цього, а ночі,
Що втопила в собі майбутнє,
Що сховала тебе і хоче
Лиш одна в моїм серці бути.
Але серце моє – для тебе.
І допоки тебе немає
Я відсутність цілую в губи
І відсутність таки минає.
І являєшся ти, як ранок,
Відриваючи кірку з рани.


2011

і народиться Месія...
маємо вуха, щоб слухати.
чуємо.
і звістить це зоря...
маємо очі бачити.
сяйво зі Сходу.
маємо серце, щоб вірити.
Син Божий.
маємо душу, щоб відчувати.
Ідімо ж, поклонімося...

Радій, мати Маріє – не час плакати.

Акул злука...
Вік вовків
Віру вимив у рів,
У мул глуму.
О, мамо,
А воля ж ялова!

Трубным гласом Божьи Слова
в СМИ сего дня,
заглушают дрожащие голоса
ограниченного слепой верой жречества.
Глас, яснее и чище,
чем дворцовой лжи противоречия.
Для детского сознания,
старые идолы вполне хороши,
по сему, кланы жрецов политики
и наставников невежества,
напевают песенки рекламной илюзии добра,
чтобы убаюкать младенцев Новой расы,
и погрузить их
в ложные сны.
Те, кто смотрел широко
увидели, что колыбельные песни,
многие, были лживыми,
и смело шагнули вперед они
во имя уничтожения лжи.
Великие волны мудроти
катятся к ним от
вечных берегов бесконечности.
Новый век Хрустальной расы
из водоворота илюзий подымается.
Стезя вознесения - это стезя Любви.
Миллионы мыслителей освобождение обрели,
они понимают, что истинный путь души,
пролегающий сквозь солнце и тени,
направлен к Любви.
Илюзии ими окончательно развеяны.
Они у дверей Вознесения,
и нет чудес,
есть та или иная
ступень знания.
Открыта тайна Рождества Христова
- это чистота сознания.

Мати - Всесвіт,
зачатий у таїнстві,
в якому
зароджується
найбільша із таємниць.
У Матері теж є
Сонце.
І сонце її згорає
мільйонами
жертовних вибухів.
І тепло його
знаходить тебе
на всіх сторонах Землі.
Мати світ би весь
прихилила до тебе.
А світ би сам
горнувся до неї,
якби знав, що має
Матір.
Усе життя
Мати ходить вагітною
снами про тебе -
ніжними,
тривожними,
віщими.
Щоранку,
на перших росах
молитовно
готує тобі
Сили.
І будить,
І годує,
Тебе, сонного.
І ти, сонний,
думаєш,
що то -
молоко...
Матимеш все
або
втратиш.
Покаєшся
або
зневіришся.
Будеш
наказувати,
кликати.
І тільки
надірвавши голос,
як пуповину,
зрозумієш,
що
Мати - все.

Край неба гупали громи.
Мечі кресала блискавиця.
Одна, в очікуванні зливи,
Зупинилась...
Під дубом-велетом.
В страху не впала ниць.
Зривався вихор, нісся полем,
Толочив землю, пхався, вив.
Вона навхрест розкрила
Руки-крила
Й полетіла в вись
І полетіла з ним.
Збіліле тіло холодили краплі вперті.
Набубнявілий одяг обіймав,
Мов гола пристрасть смерті.
Кружляла в захваті нестерпнім
Поміж розгніваних зірниць.
Так мчала степом дика кобилиця.
Роздмухані боки, із ніздрів жар,
І шалу поклик первісний,
І крові молодої сила,
Й зову природи вічний чар.
Летить стріла – розгнуздана самиця
Між тілом і душею – волі дар.
Відгомін пам’яті
І скитська діва – степова цариця
З міжчасся стрепенулась
Й понеслась у шквал.

мої пальці бережуть запах твого соку

моє волосся дихає твоєю ніжністю

пам'ять просякнута твоїм виглядом
у хвилини, коли ти розквітаєш

мій подих п’яніє тобою
і бубнявіє твоїм збудженням

я напуваю тебе вологою
і поливаю єство твоє струменем

я позбавляю тебе ревнивості
і пелюстками граю-милуюся

ти залежиш від мого голосу
я долаю до тебе відстані

ти тріпочеш під вітром-поглядом

ти з’являєшся і зникаєш
у болотному часопросторі

ти моя недосяжність лагідна
ти моя орхідея-привид


2011

Степ. Село. Садиба. Слива.
Синь стіка студена, сива.

Смерк ступа сутуло, сіро.
Стелить сон солому, сіно.

Скавучить собака сипло:
Сніг-сновида срібло сипле!

снігова баба
заповзає замовлянням
у біле вікно
(закручена
в дернову хустину вечора
ніби кумедна
баба-шептуха)

поріг у снігу де-де –
ніби репанець;
веселий
бокатий

а холод усе шемрає губами
до зорі
під іконами
на Святвечір

добігаю до ночі
ремінна й комірна:
морозець сокорить
за душею барвінку

дивлюся –
падає світло
до ташки землі

засніжений клен –
одинокий лебідь-шипун
як ти

2011

Старий Новий рік.
Назва парадоксальна, як життя.
Раз не встиг за календариком –
І вже в офсайді.
Та він потрібен нам, як спогад про майбутнє;
Як підтвердження того, що вже відбулося;
Як бонус до Казки.
Контрольний постріл шампанського…
Келихів дзвін не по тобі,
Але на честь твою,
Старий добрий Новий рік.

Та ні: мабуть НІЩО людська свобода.
Ми й так і сяк - невільні тупаки...
Залежні ділом. Боремося словом…
Із світом для загального фурору.
Доводимо непевність власних фраз,
Червоним викликом гартуємо життя.
Лиш дзеркало сприймаєм позитивно.
Усмішку в ньому по-фальшиому наївну.

2011р.

Побігла за журавлем,
а він задивився в криницю
і не хоче летіти.

Забаглося заховати літо в пазуху,
а воно розтеклося
солодким молоком вересневої зливи.

Пірнула між латаття,
коса до дна приросла,
білою лілеєю дивлюся
у вічі місяцю.

Розгойдав мене круторогий,
ось-ось виплеснусь у безодню.

Тривогою дорогу охопила
коріння дубові змія чорна.
Боронила тебе дубе від неї —
руки одубіли від
отупілих поглядів зграї.

Чому ти такий слабкий дубе?

Тримаю корені твої в землиці,
відпущу — розчахне їх блискавиця.
Чи ще коли побачу сонце?

Відгриміла буря, а тут — сніги.

Знесилена, неси мене стежино,
якої вже давно нема спомину.
А тут давно росла трава?

Проб’юся чи загину?

Тьма зазміїлася у
коловороті лабіринту,
а тут іще сльота.

А воля то примара чи мара?

Генетичну пам’ять кінцівок
Спраглих меча
Намагаються увіпхнути в
Прокрустове ложе історії.
Іронія.
Гречкосіїв коронують на гетьманство.
Козацькі могили надійно
Поховали славу.
А ви сидіть зі своїми мисками
У хаті скраю,
За високим парканом
Не наткнешся на пронизливі
Очі співвітчизника.
Але я теж знаю, що
Грамоту свободи
Підписують вістрями мечів!

Не згаси в мені світло,
Не убий в мені віру,
Не покрай мені серце,
Не порань мені душу,
Не злякай в мені птаха,
Не зітри в мені спомин,
Не даруй мені спокій,
Не діли мені щастя,
Не буди в мені смуток,
Не бери в мене радість,
Не шукай в мені осінь,
Не чекай в мені друга,
Не читай в мені зраду,
Не катуй мене болем,
Не пророч мені долю,
Не малюй мені стіни,
Намалюй мені вікна,
Хай світ відкриває мене.

Тогда ещё...Поехали.

* * *
Сверху
Или снизу
Куда мы брали визу
Бежали от shizo
В Ниццу,в Канны
Пекин,Амстердам
Cinema Bizzare
По пятам...
Везде всё уплачено

А там уже схвачены
И обесточены
Сами собой.
По обочине
Кривой
Мостовой
Жизни
Не той
Смерти
Смешной
Обьятий
Слепой
Зимой
Стой...
Ты мой встречный пожар
Распроданный с молотка
Бесплатным аукционом
Капающий с потолка
Эффект кипятка
Свод законов
Уходящий под звоном
Наручных цепей
Высотных балконов
Затихающих стонов
Предрассветных огней.

Всё седей
Мосты
В попытках на бегство
Не как цель
А как средство
Смешное соседство
Стенокардии и нот.
Море несёт
Бинтовать устало
Положит отчёт
[Ты мой переплёт
Моя птичья стая
Мой вечный зачёт]
О том,что не стало
И тихо споёт...

Я тебя аннулирую
В моих сосудах
Двусторонним движением
Встречным падением
Зрением близоруким
Разбитой посудой
Полумёртвый Будда
Забудет,паскуда
Назначит на вдохи
Не сдаст всех карт
С размаху контракт
Небу под дых
И стих...

Когда время плакать
Бежать с эфиров
Рисовать негативы
Но ты уже пуст...
Стать просто чем-то
За 2 полуцента
Слепой барахольщик
Купит зачем-то
Полкило чувств.

И будет долго обесцвечивать
Цветные сны
Вы все так смешны
Себя лишены
Дожить до весны
Не спи...

Непостижимо.
Звезда повесится
Перед окном.
Как маятник настойчиво
Разбито и сбойчиво
Так неустойчиво
Будет шататься
Туда-сюда
От вина.

До утра
С лопнувшей стрелкою
Мелкой тарелкою
Сбитыми нервами меня собирать.

Мне холодно.
Включаешь газ
И в час
По 17 раз
Втираешь о рае
Дожить до мая
Что снег расстает
Оживёт в жилах кровь.
Но я
Собираюсь в стаю
И улетаю
Я-то ведь знаю
Что твоя любовь
Сделана в Китае.

03.01.11.

Намагнічені пальці
пульсарами на схилах тіла
сполотнілі губи –
це не літні дощі,
це спазми ковтком сльози ...
сьогодні адамове яблуко
пульсує в горлі не ковтнуте
таке солодке ...
сьогодні востаннє тужавіють
намагнічені пальці
на схилах білих
витонченою як батист
білизною шкіри
судомить орган –
завтра нас не буде,
у нас не може бути завтра
прощай ... прости...
тільки розімкни
намагнічені пальці,
проситиму – не відпускай –
то відпусти ... погаси
намагнічені промені
недожатого літа ...

Заплакані очі ні, не ховай
І не бреши що то вітер чи дощ.
Плач, плач, знай, пам’ятай:
Жоден біль не буває даремним,
Кожна крапля горя – цеглина,
Кожен відчай – цемент.
Будуй стіни з відчаю й горя
Та не навколо, а тільки в собі.
Будь сама ти стіною,
Щоб ні бурі, ні шторми
Тебе не розбили,
Бо наймогутніші стіни
З відчаю й горя.
А тепер ніколи, чуєш? НІКОЛИ
Заплакані очі ні, не ховай
І не бреши що то вітер чи дощ.
Плач, плач, знай, пам’ятай:
Наймогутніші стіни
З відчаю й горя.
Ти не плачеш, ти не слабка,
Ти просто будуєш стіну.

Немає сил терпіти
Безглуздості життя.
Хоча...
Й немає сил для вороття.
Стіна попереду
Й позаду тінь –
Ось принципи буття.
І не проб’єш,
І не втечеш,
Хоч якби ти хотів.
І вже складаєш руки
І стулюєш уста,
Та серце, серце ж б’ється
І... просить забуття.
Забути все і повернути
На першу сходинку життя?!
Нізащо!
Тому що я – це я.
А „Я” – це значить
Боротись до останнього,
А „Я” – це значить жити до кінця.

Лежать и молиться в ванной
Или ходить по лезвию ножа?
Посоветуй ты мне, свеча.
Умолкнуть навсегда
Или кричать вовеки?
Подскажи ты мне, свеча.
Подняться в небо, крылья расправляя
Или пойти под воду камнем вниз?
Предскажи ты мне, свеча.
Течь по щеке слезе дождя
Иль капельке крови?
Скажи ты мне, свеча.
„Молясь ходи по лезвию ножа.
Умолкни, но кричи.
Поднимайся, падай и
Снова вздымайся ввысь.
Слеза дождя пусть кровь всю смоет,
А ты живи и называй
Всё это – ЖИЗНЬ”.

Одна птаха у небі літала,
Крила могутні розправляла
І мріяла бути серед людей,
Серед тих, чиї дикі душі
Завжди в полоні й без крил.
Вона мріяла бути з ними,
Мріяла познайомитись з тими,
Хто літає без крил.
А люди дивились у небо,
Дивились на птаха у висоті
І мріяли що виростуть крила,
І що будуть літати десь там.
Мріяли що крила могутні розправлять
І що душі відпустять свої,
І будуть один за одним вони
Як птахи у небі радіти...
Та не знали єдине вони –
Що птахи в небесах не радіють,
Насправді ж птахи мріють,
Мріють що стануть людьми...

Вона рум’яна й блідолиця,
Вона і грішна, і свята.
Вона – Дияволиця-Янголя,
Вона – Муза моя.
Її уста червоні й спраглі.
Її обійми холодні і п’янкі.
Її цілунок в лоб –
Її клеймо проклятих.
Вона приносить світло ночі
І темінь всіх світил.
Інколи лагідно муркоче
І засинає коло ніг.
Інколи шепоче божевілля
І в руку суне револьвер.
Хто взагалі сказав
Що Диявол носить Прада?!
Він носить різнобарв’я
Простих й блаженних кольорів.
А ще у нього маски,
Безліч масок:
І веселі, і сумні.
Такий собі він –
Привид карнавалу,
Приходить і зникає водночáс.
Буває забуває на роки,
Проте присутність
Відчуваєш завжди
І подих в спину
Той, що у нього аромат трункий.
А погляд?
Погляд бачить твою душу
І викидає тебе
Як рибину на сушу.
Муза, Дияволиця, Янголя...
У смерті багатьох повинна вона:
Багатьох штовхала в прірву,
Багатьом давала мотузок,
Багатьох алкоголем вбивала,
А зараз...
Несе й мені свічу.

Коли думки уголос як голуби війни
Із уст твоїх злітають,
Коли долоня стискається в кулак,
Коли метелик як листочок
Падає, кружляючи в танку,
Коли гілля від плодів гнулось і гнеться,
Коли на швидкості ти мчиш,
Коли яблуко гріха смакуєш не востаннє,
Коли над головою лиш дощі,
А під ногами не Земля, а Пекло,
Коли стіна, стіна, стіна, а далі – порожнеча,
Коли тремор в руках,
Коли сидиш, а хочеш політати,
Коли кричиш, не можеш промовчати,
Коли квіти лиш на могилі,
Коли завжди усмішка, але навпаки,
Коли паросток асфальт пробиває,
Ти милуєшся, але паросток – не ти,
Коли хтось щось десь говорить,
Коли порожня душа,
Коли в серці все через вінця ллється
Коли чайка над морем кричить,
Коли квітка крові проллється,
Коли всі забули про світ,
Коли всі забули про світло,
Коли всі забули що таке вічність
І пам’ятають лиш що таке забуття,
Коли душі – не довгожителі-зорі,
А лиш маленькі каганці,
Коли вітри малюють шторми,
А шторми стирають міста,
Коли Життя малюють Смерті,
А Смерті стирають життя,
Коли все соціальне – це дике,
А все дике – до болю твоє,
Коли хтось тобі у вухо шепоче,
Ти ж гадаєш – голос Небес,
Коли Небеса – це і є те Пекло
Яке під ногами неначе Земля,
Коли помічаєш усе до простоти складне
І бачиш складність у простоті,
Коли Потворність – це і є Краса,
А уся Краса потворна,
Коли пульс відчуваєш у вухах
І доторк Долі до твого чола
Це все означає єдине – Ти Жива.

Слушал Тишину, молчал.
Ты так в игру свою играл.
Молчала Тишина в ответ,
Смотрела тебе в след,
Когда ты с громким скрипом башмаков
Ушел к другой
С нежным именем Ночь.
Тишина всё так же молчала,
Она вечно любила и ждала,
Ждала когда надоест тебе Ночь
И ты уйдешь от неё прочь.
А ты не уходил,
Дурак влюбленный
В черные глаза.
Ну зачем тебе она?!
Ты ведь все равно
Вернешься к Тишине,
К той единственно твоей.
Зачем ты Ночи объясняешься в любви?
Она легко заменит тебя другим,
А Тишина тебе одному верна,
Ей не нужны пустые слова,
Ей нужен ты, твоё дыханье,
Её нужно даже твоё молчанье.
Когда ж ты наиграешься,
Когда поймёшь что
У Тишины от тебя дочь?
Маленькая и на отца похожа очень…
Дочь Поэта и Тишины,
Имя ей – Музыка Души.

Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
На п’ядистал її ти ставив,
Вона ж не знала ціну почуттям.
Ти всіма світами правив,
Лиш недоступною вона одна була.
Благав богів про допомогу,
Про благання ті знала й вона.
Відправили боги в дорогу
Криваво-чорного ангела.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І свічку в церкві ставив
Хтось незнайомий зовсім вам.
Чорний ангел долями правив
І смерть їм доля дала.
Віддав би він душу Богу,
Покохала б лиш вона.
Була готова вирити собі могилу,
Якби лиш та в ній співчуття убила.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І шахи так розставив
Що вони обоє розпрощалися з життям.
Так помилку життя він виправив
Ту, що несправедливою була
І втамувавш смертельну спрагу,
Вхиливши чарочку вина
Відправився чимдуш в дорогу –
Назад, на небеса.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
Над нею і над ним розправив
Й приніс смерть всім почуттям.
Чорний ангел крила розправив
Й хмільною ходою пішов в небеса.

Я обожаю желтую маршрутку
госномер 35-47
Я так ее люблю,
что готов об этом рассказывать всем
про ужасно обычный понедельник,
декабрь, холодное утро
и я, как всегда, бездельник –
проснулся поздно, собрался шустро.
Когда я запрыгнул в автобус –
мы оказались рядом,
с расстояния полуметра
она в упор стреляла взглядом.
Я проглотил язык,
подкосились ноги.
Словно за минуту –
Растаял этот час в дороге.
Я пропустил свою остановку
и очнулся уже на конечной
Приглашение на кофе звучало неловко –
Но все равно услышал «Да, конечно!»
Я пил американо,
а она эспрессо,
и в своей синей шапочке
была как таблеточка от стресса.
Я даже подумал: «Наверно наркоманка!» -
Когда услышал ее смешок.
И было совсем не жалко
Что наши следы заметает снежок.

2010

ВЕРХОВИНКА
... взимку я замерзаю без тебе – і грудень
тихо в сон мій прийде, заколише ласкаво
і лишить
дрібку ніжності сніжної,
віко сивого-сивого суму...
Чи ти любиш цей сніг, цей мороз, оцей біль,
цю самотність – усюди?

ГАННА ОСАДКО
...ледь тепла грубка, грубий светер, грудень
калатальцем калатає надворі,
на пальці хукає і потемки шкребе
у шибку закоцюблу...
звісно, пустиш,
бо що ж йому, блукальцеві без роду,
у цих снігах ходити до світання?
...запариш чаю - м"ята, материнка,
постелиш постіль білу, як душа...
найвище щастя - це відігрівати
руками_тілом_серцем золотим
отого, що...
отого, з ким...
до кого...
отого,
що ім"я його
мовчу...

ВЕРХОВИНКА
...мовчу й чекаю...
Грудню сивобровий,
мій хлопчику заблуканий, далекий,
проталини на шибці закоцюблій –
сніжить, сніжить і замітає стежку...
І пусто. Ні словечка, ні слідочка...
Приходь же, любий, не блукай світами.
...Докину дров у грубку, витру сльози.
Світає вже. Чекаю і мовчу...

2010-11