Хочете, сонечком Вам усміхнусь?
Хочете, хмаркою в небі пролину?
Хочете? Хочете? Я не боюсь!
Як не боїться дитина!

Хочете, квіточку Вам принесу?
Хочете зірочку? Раптом дістану!
Хочете? Хочете? Чисту росу
Я назбираю Вам рано!

Хочете вітром легким промайнусь?
Хочете, листям почну шелестіти?
Хочете, просто до Вас пригорнусь?
Як пригортаються діти!

Хочете, з Вами усе розділю?
Бачите, раптом попадали зорі!...
Знайте, я Вас дуже сильно люблю!
І все життя буду поряд!
2011

Слова не скласти у дотик,
Твій погляд я нічим не заміню,
Ти рідним став, мій котик,
Ти грієш краще проміню!
Слова не скласти у поцілунок,
Коли торкаєшся губами моїх губ,
Ти від Бога нашого дарунок,
Без тебе, наче скрегіт труб.
Слова не скласти навіть у розлуку,
Її ти сам хотів відчути,
Подарув кохання муку,
Не можу я тебе забути!

Крізь віщі сни,
Де ти і я,
Лиш поясни,
Чом не твоя!
Крізь спів пташок,
Крізь безліч слів,
Моїх думок,
Де ти зітлів...
Ти вже не тій,
Крізь порожнечу,
Бо вже не мій,
Даруєш втечу.
Вона заплаче,
Я ж мовчу,
Ніщо не значу,
Не кричу!
Крізь погляд дивний,
Що мовчить,
І голос тихий
Ледь тремтить.
Сопілка грає,
Чуєш звук?
Вона лиш знає
Серця стук...
Крізь шум дощу,
Крізь крапель стук,
Що по кущу тремтять,
Цей звук...
Ти чуєш, так?
Ти не забув?
Це віщий знак,
Таким він був...
Крізь віщі сни,
Що промайнули,
Лиш поясни,
Ми ж не забули!

Безмежжя слів - моя стихія,
Без волі - я раба тіней,
Твоє кохання - просто мрія,
А наша дружба - просто клей!
Без музики - як та пустеля,
Без книги - наче без води,
Без тебе - без шпалерів стеля,
Неначе яблуня, з якої зірвані плоди!
Без сміху я - неначе ніч,
Без снів, неначе без кохання,
Без тебе - здолана я Січ,
Та я чекаю ще зізнання!

Подарував німецьку шоколадку,
Я червоніла, наче від вина,
І ось зайшла в медичну я палатку,
Між нами виросла війни стіна!
Я думала, ніхто не помічає,
Що про кохання знаю тільки я,
І думала, що й він не знає,
Бо то була любов лише моя!
Я червонію досі, скільки ж років
Минуло з того часу, порахуй,
Й не пило те кохання наших соків,
Зозуля, полічи, зозуля, куй!
Ще й 20 років не було, таке дівчисько,
З рушницею, у формі, гарні очі,
А він... простий сільський хлопчисько,
Що мріяв може про шалені ночі!

Обрив, війни стіна і все скінчилось,
Його ховали під гарматний дим,
Дівчині тій ніщо не залишилось,
Як цілуватись вперше і востаннє з ним...

Люди, схаменіться, ще жива
Україна наша, не продалась,
Подивіться на плодючії жнива,
Вона наша і вона зосталась!
А ми топчемо те рідне, дивно,
Не цінуємо багатої культури,
І в очах ще наших якось димно,
А герої йшли і на тортури!
А боролися вони за нашу волю,
За життя у мирі й згоді,
Натерпілися страшного болю,
А у наших силах сказать "Годі"!

Де тебе шукати,
Де тебе знайти
І кому казати,
Що пішла в віки?
Україно рідна,
Де твоя земля,
Покажи, що гідна
Й краща від "Кремля"!
Знаю, де шукати,
Знаю, щи ти є,
Треба повставати
Й повернуть тебе!
Де твої герої
І чому мовчать?
Нам не треба зброї,
Просто прокричать:
Слава Україні
І героям слава,
Щастя у калині,
Є наша держава!

Ти знаєш, у тобі розчарувалась,
Бо я кохала у тобі героя,
Невже сама собі зізналась,
Неначе різко вийшла із запоя.
Я твій портрет в душі намалювала
І риси щастя приписала всі тобі,
Сама себе тобою зчарувала
Й відчула муки у душі, в собі.
Я малювала нас з тобою у подружжі
І плакала, коли вривалася реальність,
Ми по одинці, бо не разом, мужні,
Та про яку я мовила запальність?..
Бо не горів в душі твоїй вогонь,
А я палала почуттями сильно,
Та ти й не згадував мене либонь,
А я дивилась за тобою пильно.
Перестраждала, переплакала, втомилась,
Я зрозуміла - ти не мій герой,
І якось дивно почуття перегорілось,
То маже й справді, був якийсь запой.

Я ні скажу своїм надіям,
Навіщо боляче робить?...
Я ні скажу своїм всім мріям,
Не стану я себе дурить...
Почую спів того я гурту,
Який колись любила так...
Пошлю усих колись до чорту,
І стану малювати мак...
Червоний буде він, яскравий,
Я пристрасть намалюю так,
Можливо буде дуже гарний,
Отой не скошений ще мак.
Червоний колір - то надія,
В яку не вірю більше я,
Червоний мак - то може мрія,
А може мрія вороття...
Та не повернеш час назад,
Коли його вже упустила,
І не посадиш з маку сад,
Коли так душу зачепила.

Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не зігріває душу теплий чай,
Неначе серце вітер вириває,
І розумієш, не потрапиш в рай.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли палає літня спека, не мороз,
Неначе рідний голос десь лунає,
Або це починається невроз.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не віриш тим, кого любив,
Хоча те вогнище іще палає,
Бо ти ж за нього так молив.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли кінець приходить сподіванням,
Життя бездушно сторінки гортає,
Знак оклику із знаком запитання!

2011

Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не зігріває душу теплий чай,
Неначе серце вітер вириває,
І розумієш, не потрапиш в рай.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли палає літня спека, не мороз,
Неначе рідний голос десь лунає,
Або це починається невроз.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не віриш тим, кого любив,
Хоча те вогнище іще палає,
Бо ти ж за нього так молив.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли кінець приходить сподіванням,
Життя бездушно сторінки гортає,
Знак оклику із знаком запитання!

2011

Закриті очі, ковдра тепла, поруч ти,
Так добре на душі ще не було,
А ти міг би від самотності спасти,
Та це наснилося мені і сердце загуло.
Ти янгол мій, хоча про це іще не знаєш,
Ти завжди поруч, у моїх думках,
Хоча на мене зовсім не чекаєш,
Але ми часто зустрічаємось у снах.
Так тихо вдома, всі думки про тебе,
У дім цей ти ніколи не ввійдеш,
За надто скромність я картаю себе,
На самоті я плачу й ти самотньо йдеш.
А я ховаю свої очі, бо кохаю,
Можливо ти цього й не помічав,
Лиш привода побачити шукаю,
Й не мрію, щоб на мене ти чекав!
Мені достатньо просто відчувати,
Що ти покличеш, мовчки я прийду,
Я не залишусь в тебе ночувати,
І почуттів твоїх до себе не знайду!
Мені достаньо просто розмовляти,
Щоб чути голос твій і тільки твій,
Щоб мовчки плакать і себе картати,
І лиш собі казати, що ти мій!

2011 р.

Ріка людей вливається у храми,
Але я бачу, як міліє дух.
Він вайлуватий, мов невмитий сплюх,
Що любить повну чарку й мелодрами.

І повелося це ще від Адама,
Цей кожному відомий слабодух –
Не відігнав метеликів од вух,
А власну душу – розчинив, як браму.

Заходить Єва і вповзає змій,
І заглядає хитрий лицедій,
І роблять там – усе, що заманеться.

Де той Адам?.. Та це ж бо я і ти!
Забувши свій, несем чужі хрести , –
А Слово не пускаємо до серця.

2008

Прозора ніч.
Прозоре небо і земля.
Прозорі зорі, й все, що є навколо.
Лиш тільки ти не є прозорою одна,
хоча душа у тебе чиста, аж прозора.
В прозорості повітря й простирадл
рельєфи непрозорі помічаю тіла твого,
прозорий подих непрозорих уст твоїх
я відчуваю у прозорості прозорій.
Прозорий світ далеко за вікном,
вино прозоре у прозорому кришталі.
Усе прозоре навколо, лише
стосунки наші й ми самі не є прозорі.


2009

ты подумаешь, справилась, переросла, переболела.
отвечаю сдержанно, даже не заревела.

ни одной эмоции ни в одной из строчек,
только безразличный и холодный прочерк
вместо засмайлованных сбитых предложений,
где в каждом словечке мое проявленье,
где буквы сияют, а точки смеются,
где скобки все в нужную сторону гнутся.

но это такое, не очень-то важно.
другое на самом ведь деле тут страшно.
внутри что творится - вот так не опишешь -
тут мало сказать, что срывает мне крышу.

какого ты черта опять объявился?
хватало того, что все время мне снился.
а тут – ну вот надо же было так в тему, -
когда у меня ни единой проблемы,
когда все ну просто идет, как по маслу.
а ты возвращаешь меня в свою «сказку».

зачем это делать? ты знаешь же точно,
меня так легко довести до фулл точки,
сломать, вскипятить, обнажить мои нервы.
из тысячи зол ты и так уже первый.

2011

Виписуючи долю
на клаптику життя,
нікого не неволю
на дружнє почуття.

Умов угоди - жодних.
бо не без тягаря
до рівня земноводних
хтось іноді жбурля.

А там - уже узбіччя.
Ні смуг, ні КПП...
На прізвисько обличчя
у відповідь сопе.

Не приязнь - ворожнеча
вихлюпує буття.
А значить - порожнеча
на клаптику життя.

І щоб не зрадить слову
випробувань своїх,
я обробляю мову,
розприскуючи сміх.

Тому і не неволю
до приязні в мій бік,
виписуючи долю
увесь свій, мабуть, вік.

1.07.2011

Я малюю чоловічка:
Чуб ріденький, невеличкий,
Очі – крапочки дрібні, –
Ще й підморгують мені.
Брівки, носик-патичок
Ротик, ну – і язичок.
Домалюю вушка два –
Ось уже і голова!
А ще тулуб, ручки, ніжки, –
Та й пограємося трішки!
2010

От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Две стороны медали -
радость и беда
по жизни бродят бок-о-бок всегда...
Веселье людям дарят и печаль.
Их розделить не получается...
А жаль...
2011р

Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.

Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.

Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.

Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…

Не мав Адам тещі,
А Єва - свекрухи,
Тому їхній розум
Нікого не слухав,
Тому й довели
До гріха нас усіх.
Була б в нього теща -
В раю був би гріх!

Востаннє привели її ,
І так повіяло весною,
Наче в тюрму прийшли гаї
З його юнацтва під Москвою.
Він заворожено присів:
Красуня боса йде по гаю…
Сказав би щось, - немає слів,
Бо знає, - завтра розстріляють.
Встав. Підійшов. Притис її,
Та, раптом схаменувся наче, -
Намертво впали солов’ї
Лиш чорне гайвороння кряче.
Косоворотка. Кобура,
Душі нема – порожнє тіло.
Промовив глухо: вам пора.
І все святе у нім дотліло.

Ще в грудях димував докір,
Та й той розвіяв конвоїр.

2009

Відрубую руки ранкам,
Що в чергу стають без тебе.
Викручую ноги ночі,
Що схожа із самотою
І винна в твоїй відсутності.
Жорстоко. Це садо-мазо.
Розмазана кров по стінах.
Любов у чужих весіллях
Застряла ножем у горлі.
А хтось тебе не цілує,
Цінує не те, що поруч,
А просто бере у лапки,
Бо ти – ніби штамп у паспорт,
Бо ти – мов розсада в грядці
Для нього. А я страждаю,
Пускаю у серце рани…
Суглоби дощам ламаю
І плачу сльозами віршів.
Вмираю без тебе мовчки.
Бо жити без тебе – гірше…


2011

В голове белеберда,
только это ерунда.
Раскладу мозги по полкам,
чтоб работать ими с толком,
звивины прочищу складно,
их проветрю - да и ладно...

Чтоб мозгам хотелось жить,
надо с головой дружить!

На поворотах кида ешелон,
Несе кудись він молодість ув'язнену.
У кліть різноманітних заборон
Потрапив я, розхристаний піжон,
Законом, наче ременем, пов'язаний.

Минулому немає вороття.
Та й нікому вже, Боже, відіслати
Моє, таке спізніле, каяття -
Бо десь лежить розтоптане життя
І за наругу вимага розплати.

З надією в майбутнє подивлюсь
Туди, за дріт колючий ешелону,
Та, впавши на коліна, помолюсь
І наболілим з Богом поділюсь:
Його, дрімуче, витягну зі схрону

Мерзенного проклятого єства,
Де, окрім бруду, не знайти нічого.
А може в нім, найглибше десь, бува -
Жаринка чогось доброго жива.
Її вхоплю і понесу до Бога!

Лісова дорога спутана травою,
Височать над нею велети-дуби.
І хитає гордо праліс головою
Та дивують очі вікові чуби.

Юність волошкова птахом прилетіла,
Визира звабливо з рідного села.
І садком вишневим ніжно зашуміла,
Й до дверей хатини рвучко повела.

Опиняюсь миттю на знайомім ганку,
Поскоріш відкрити, до сіней зайти.
Байдуже брязкоче заржавіла клямка:
Й не в гостях я в батька - в царстві самоти.

Павутиння складки обіймають бридко
І беззубо, мертво осміхнулась піч.
За плачем беззвучним інше вже не видко -
Захиталась юність, обірвалась в ніч.

Гей! - озвався вітер, - сивий чоловіче,
Чом туманний погляд в стежку увіткнувсь?
Одинокий пагорб на розмову кличе,
Ти ж, мов дід старезний, до землі зігнувсь.

Цвинтар примостився на пологім схилі -
Там єства, здається, часточку зронив.
То ж піду вклонюся батьківській могилі,
Перед нею довгим часом завинив.

Розійшовсь, на пісню щедрий, соловейко...
Пролунало збоку: "Це, синочку ти?"
-Смерть твоє Полісся, від'їжджай швиденько -
Шепотіли тихо схилені хрести.

-Став Чорнобиль славний горя апогеєм,
Звір радіаційний поруч причаївсь.
Он дерев верхів'я з'їдено іржею...
Гострий згусток болю по мені розпливсь.

Повертав додому, наче з домовини,
Прокладали сльози в серці борозну,
А село - змертвілий клаптик України -
Кожен вечір бачу, тільки-но засну.

Чужі слова я зовсім не шукаю,
Із терня для мене чужий вінок,
Свої думки я мов той скарб збираю,
І радість й біль я покладу в рядок.

Не смійтеся, що я пишу про неї,
Вона заполонила душу й світ,
Вже стільки літ, я лиш її кохаю
Вона і сонце, й неба даль- блакить.

ЇЇ пісні бренять в душі щоденно,
Пташки співають мовою батьків,
А з давнини мандруює зовсім певно
Моє дитинство , тих безжурних днів.

Лиш той, чия нога була в чужині,
Може відчути цей сердечний біль,
Писать про тебе,милий, більш не вмію,
Бо Україна стала- хліб і сіль!

Якби ж були в мене пташині крила,
Щоб я літати в небеса могла,
На рідну землю зразу б полетіла
І пригорнулась до її чола.

Не треба слів, бо я її кохаю ,
В моїх думках єднаємось в одно,
Молюся Богу, щоб покращав долю,
А ці рядки були в душі давно.

Половина з нас сміється,
Половина– плаче.
Отаке у українців
Житіє собаче.

Вибрали ізнов не ту,
Чи точніш– не того,
Одна половина іншій
Наставила роги.

Одна біла половина,
А інша- блакитна,
За двома кольóрами
Третього не видно.

Третій- колір помаранчі,
Чи жовто-гарячий,
Половину дня сміється,
Половину-плаче.

Одна половина- бидло,
Інша-гонорова.
Отака в нас Україна,
Різновеселкова.


18.02.2010

Ніч сипала зірки - цвіло небесне сито,
І тиші оксамит гойдав і огортав.
Нас виморила ніч, нестримна і несита,
В обіймах палахких поміж холодних трав.

Десь ласку схриплих слів розкочували роси,
І ніжність протекла надією у сон.
І з наших уст пили духмяність абрикоси,
І гупали серця шалено в унісон.

А жар горів, горів! Не перетлів на попіл,
Хоч вистигала ніч, зрідніла і п'янка.
Чинили сліпо ми розлукам першим опір -
Любов тримала нас, жагуча і стрімка...

Чи слухав ти сосни віолончель,
Як вітер грав на ній свою сонату?
Я знаю – в світі музики багато,
І слухав я, не зводячи очей.

Не чув раніше срібного стакато.
Можливо, я почую ще… ачей
Задля симфоній весняних ночей
Сосна покине лісові пенати.

Як подругу, її я поведу
Із пошанівком до найкращих друзів,
Які раюють у моїм саду...

Сюди частіше прилітають Музи,
Коли клекочуть юно чорногузи , –
Я відчуваю трепетну жаду.

2010

Сьогодні слухала серцебиття птахів
під фото Пола Маккартні з цигаркою між зверхніх,
промовисто впертих пальців.

В голові застряг твій рельєфний відступ,
голий, змащений кунжутним смальцем.

Я не знаю для чого існують ночі, в яких губиться
нижня білизна і збивається ритм серця...
Розріж мене навпіл, наче стиглі, пружні томати,
і у солоній воді замочуй, поки я не затерпну.
Дай мені свою долоню, я за неї буду триматись.
Навіть, коли боляче, навіть,якщо нестерпно.


Я, наче Пізанська вежа, вивертаюсь дугою
тобі на груди,
волосся цупким мереживом обплітає шию.
Звичайний будень
перфекціоністки...
Наводжу лінзою пластмасового ока
відверту різкість.
Щоб він вкотре насупив носа і приречено запитав:
-Ну в кого ж ти така вперта?
Ця дискримінація, здається, таки расова.
Я темношкіра, запечена сонцем жінка,
яка заради тебе ладна померти!

***
За чорним склом
вечірнього поїзду метро
бачу стомлених птахів
невміння літати яких
стало генетичною нормою
пізнаю серед них себе
одвертаюся та уявлене
залишається моєю реальністю
Ранок
повертає мені впевненість
бо за прозорим склом
переповненого поїзду метро
спокійні як вічність
схили
дерева
Дніпро
*

Я старий, надірваний криком наголос
на новій, ще теплій від фарби палітурці.
Я завжди буду потрібною, щоб не трапилось.
Ніби зім'ятий виворіт твоєї зношеної часом куртки.

Я сухий, хриплий від ангіни розділ,
яким починаються перші сторінки твого сценарію.
Повітря важчає від гірких подихів, наче після
чаю з смородини, нерви натягнуті,
мов струни на твоїй мовчазній скрипці.

Таке коротке ім'я, а займає ціле серце.
І ,мабуть, все це
через те, що прокинулись ми сьогодні не
зовсім в Лондоні.
Я нерозмінним центом роблю наші
зустрічі теплими й довгими.
Загортаюсь в непомітно тонку з любові
плаценту, стаю твоєю як фізично так і духовно.
Щоб в епіцентрі подій ти взяв розхристану,
відчинену навстіж душу і її вагомим сенсом наповнив.
Щоб примусив стати м'якими та мокрими ці солоні очі-мушлі.

«Я – патріот Вкраїни-неньки!» -
Облиш, не треба зайвих слів…
Лиш запитай себе, рідненький,
Для України - що зробив?

Щосили б’єш себе у груди,
Кричиш усім: ”Я – патріот!” -
А потім (за срібняк Іуди!)
І землю віддаси й завод,

Цехи та акції фабричні -
За пачки доларів, рублів,
В оренду - вулиці столичні
Тим, хто торгує „на розлив”...

Ти патріот, бо синьо-жовтий
Собі на лацкані вчепив?
Але народ уже оговтавсь
І не повірить в жодне з див.

Як патріот, чи в час тривожний
За вила візьмешся й граблі?
Кажи - загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі?

Що, патріоте, про Вкраїну
Ти дбаєш день і дбаєш ніч?…
А, може, й мові солов’їній
Свою дитину рідну вчиш?..

Й немилосердно сам калічиш
Ту мову суржиком щораз...
…
Чого змінився на обличчі
Ти, патріоте напоказ?..


30.06.2011

ЛЮБОВ

Любов – прекрасні ці пориви,
Злітає чайкою душа,
У простір почуттів первинних,
На крилах щастя і добра.

Любов – велика ніжна сила,
Що окриляє, сенс дає,
Вона до сонця піднімає,
І ніжність в тілі розчиняє.

Любов’ю дихає весна,
І первоцвітом застилає,
Все розквітає, сили набирає,
Для нового, щасливого життя.

В пориві ніжності, любові,
Цілую очі і чоло.
Прекрасні руки ,
Що ніжно пестять, даруючи тепло.

І наші душі, єдиним цілим,
У вихрі танцю закружляють,
На хвилі почуттів, у вирі ніжності,
Як зорі в небі ранішнім, розтають.








© Copyright: Надежда Мартынова - Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11106301625

Я гнав тебе несамовито з серця,
Яке вогнем палало і пекло.
Ти в нім своє залишила жало,
Немов сипнула повну жменю перцю.

І зразу серце впало на крило,
А ти води не хлюпнула з відерця.
Але чому я згадую тепер це?
Багато літ і вод стрімких спливло…

Вже відлетіла молодість у вирій.
І, ніби спогад, чується – курли…
Як ніжно серцю у розмові щирій…

Ти жалити своєму не вели.
Як данину, прийми мою офіру, –
Я чую посвист птаха чи стріли…

2009

Лагіднішає світ біля неї…
Пестить легіт кору зашкарублу.
Ця шовковиця любить дітей,
Їх замурзані пальчики й губи…

Ніби вчора – уперше цвіла,
Ягідок приміряла намисто.
Знов незчулася, як забрела
По коліна в траву шовковисту.

Сипле блискітки небо ясне
На шовковиці сукню шовкову…
Пригости, як в дитинстві, й мене –
Нагадай ту пору пречудову.

А захочеш побути в журбі –
Обітру дві дитячі долоньки…
Я, шовковице, вдячна тобі
За осонцену усмішку доньки.

2004(2011)

Живи щодня, немов востаннє…
Цілуй, неначе перший раз…
У серці бережи кохання
таке чутливе до образ.

Його, немов пелюстку ніжну
троянди в відблисках роси,
оберігай від віхол сніжних.
Люби й любов у світ неси…
22.06.11

в осінь горнеться сад
пустий
не вернути назад
пусти

і не склеїти дні
як слід
не дивися мені
услід

щойно скотиться див
з повік
не чекаючи йди
навік

Без тіні вагання –
ці рухи навзаєм
і рукоплетіння тіл -
до спраги моєї
вишневого літа
твоя година,

хриплина цілунку,
вростання зіниці,
і марева перехил:
нежданої ласки
зім'я́та перлинно
солона глина.

Запалені скроні –
полинно, провинно -
уста в уста.
Зціловані брижі
тремтінь.
                І торкання,
до скрику, хвиля.

Сітківка вбирає
мотиви спокуси -
по ноті з твого листа -
краплини п'янкого
смаку порятунку,

І божевілля.

2011

Все проходить,-
Пролітає,..
Тільки що щось "водить",-
Як його немає,..

Тільки що із сумом,
А колись і радість,
В школу йшли із другом,
А тепер розстались...

Тільки що минули-
Вся дитинства суть,
Навіть не почули,-
Як роки біжуть...

Тут усе проходить-
Побіжить у даль,
Все піде у води,-
Радість, сум, печаль...

Все піде у безвість,-
Пролетить у даль...
Те, що все проле́тить,-
Ти не забувай!

Не забудь лишити,
Щастя й радість тут,-
Щоб щасливі миті,
Твій проклали Путь,-

Щоб як ти поглянув
На своє Життя,-
В усмішці розтанув:
"Тут лишився Я".

Дякую:-) 24.06.2011р.

Тихо скрипнула хвіртка дитинства
І мій спогад у казку ввійшов:
Держить світ на собі стебелинка,
Скаче коник травою дібров,
Усміхається сонце привітно,
Пестить вітер сивіючу даль…
На душі і печально , і світло,
Та за булим ні крихи не жаль.
Луг барвисто прикликує в гості,
Хлюпом річки шепоче до вух:
- Не минайте, заходьте , дорослі,
Тут зміцнявся пісочний ваш дух.

Перетерлось, зам’ялось, забулось…
У долоні онуки рука
До хвіртчини від гуркоту вулиць
Навертає ізнов старика.

29.06.11.

Дві пари крил – і радість, і печаль,
Куди летиш, буває, сам не знаєш.
А як про них ти зовсім забуваєш,
Тоді в душі поселюється жаль.

І вже тебе не кличе синя даль,
І сам не свій по світу ти блукаєш.
Куди б не йшов – ти сам себе шукаєш,
А поруч – не стихає магістраль.

Важке сум’яття гне тебе додолу,
І ти ідеш замислений спрокволу,
Й дорозі тій – ні краю, ні кінця…

Живеш, немов чужий, в своєму краї,
І ждеш, щоб хтось хоч раз тобі відкраяв,
Немов окрайця – щирого слівця...

2010

Думками переповнена свідомість,
Я в мріях лину у далекий край.
Сказати хочу «почекай», натомість
Із вуст зривається гірке «прощай».

Як хочу я, щоб ти пішов зі мною
В мій світ, який придумала сама.
В цім світі не буваю я сумною,
Туди забула шлях німа зима.

Якби могли ми взятися за руки,
Ввійти в це царство, у любові світ…
Та серце обривається з розпуки.
Самотня я продовжую політ.

Лише надія душу зігріває,
Любов безмежна прибавляє сил.
Туди дорогу кожен сам шукає,
Всім серцем лине на обрубках крил.

Туди дійдемо різними стежками,
Як вперше, знов зустрінемося ми…
Ти зараз не тримай мене, благаю,
А на останок ніжно обійми.
2011.

Ти - мій майданчик оглядовий,
У тебе прагну, як в круїз,
Скарби збиратимем з тобою,
Що море виплесне за ніч.
Ти - мій наркотик, мяу-мур,
Життя, що витекло із мене,
Я йшла до тебе крізь стіну
Нерозумінь. Вино черлене...
Дофейєрверилась, авжеж,
І телефон не ловить знову,
Виводжу душу на екран
І образ зваби, як основу.
Кохання - перший поворот,
І, як незім'ята ще постіль,
Ти - мій секс-подвиг, вау-вав,
І нерозораний наш простір.
29.06.2011

Нарвати літа піввідра
Червоного, мов кров із вишні.
Дивитися, як ластівки
Мелодію кохання пишуть
На струнах електродротів,
Тіла складаючи в акорди.
Відчути мить, коли в думки
Тихенько входить липень гордий,
А серпень - ні! Бо на Іллі
Вже стукає у двері осінь...

Набрати в пригорщі тепла,
А в серце - днів, що поле косять...

І все це якось зберегти,
Ввібравши в пальці, очі, груди...
Бо там, у іншому житті,
Такого, певно, вже не буде.


2011

Доторкнулися вишні морозом
На порозі чуттєвого піку
На чужої квартири порозі.
Вдих і видих.
І вхід і вихід.

Від вина з бульбашками – мурашки,
А з твоєї вини – аж по спині,
Нижче, глибше…
Забуду – неважко.
І довіку, і вже віднині.

Педантично записують кадри
Провидіння нахабні очиці…
Ти радієш?
Я чую литаври.
Гарно вийшло,
без репетицій!

Я не проти такого порядку –
Поміняти видовища з хлібом…
Тане на язику шоколадка
Так вершково,
Щастяподібно…

29.06.2011

Я тобі угоно́блю голоблю
Чи голоблю тобі вгоноблю́ -
Аби знала, як я тебе лю́блю,
А, можливо, кохана, люблю́.

Напишу я 100 000 поезій
І у море купатись піду -
Не втону в океані ілюзій,
Якщо їх доведеш до ладу.


29.06.2011

Пародія

Страх смерті щез – пишý смілúво,
Зажúмку вбік – іду в астрал…
Грошéй нема – хіба то диво?
В боргах буває й адмірал!

Душа по шву – а я римую
Щось про метеликів і тин…
Ось про шурфú згадалось всує
(Ще б не забути свердловин)

І з ритмом теж якась нарýга…
Але ж відкрилося – капéць!
Вже збірка є, то буде друга,
Але і третя – не кінець!

Читач вибáгливий і впертий!
Не розуміє – ну і хай!
Його завдання – не померти…
“Швидка” вже їде? То читай!

29.06.2011

***
щасливий той
хто чує
молитву Світу -
настав його час
рятувати
настав його час
запам’ятовувати
настав його час
оповідати
*