Іще вовтузиться грайливо
У травах сонний вітерець.
Іще у сутінках, як привид,
Зоріє вогником чебрець.
Іще трава в прозорих росах
Тремтить поволі, спроквола.
Іще далекий обрій просинь
Торкає кінчиком крила.
Ще птахи тихо, поодинці
Ледь-ледь настроюють лади.
Іще у мене на сторінці
Чорнил не висохли сліди.
Непогамовний, несказанний
Світанок зір ще забавля, -
Та наростає дня сіяння
І ширше бачиться земля.

поки всі на фейсбуці натхненно говорять про
революції, страйки, суди, прапори, зарплати,
помаранчевий сік розливається, мов дніпро,
наші губи все ближчі, нам берег не обирати.

забуваємо, хто проти кого, для кого, з ким
у підпіллі готує чергову словесну зброю.
поки їхні гостряться об клавіші язики,
наші міцно сплітаються в пристрастному двобої.

розливається сік, та байдуже, бо ми вже на
цьому ліжкомайдані, без лідерів та ілюзій.
поки там, на фейсбуці, триває чиясь війна,
я в реалі. пробачте, мої віртуальні друзі.

Зради бувають різні,
зради бувають щодня,
міленьке брехні насіння -
груба жаска стерня.

Сльози бувають різні,
сльози бувають щодня,
лиш би не дуже пізні,
тільки б не судного дня...

Щастя для кожного різне,
щастя приходить щодня,
було би воно наскрізне,
цілить же - навмання.

Правда буває різна,
жаль, не для всіх одна,
править за нею тризну
доля людська, чудна.

2011

Ця ніч для нас і перша, і остання.
На завтра вже замовлено квиток
І лайнер вилітає на світанні,
Вкорочує й без того куций строк
Кохання нашого. Чи не кохання,
А чергової пристрасті в житті?
Але всю ніч, від вечора й до рання,
Я чув лише два слова: "Amo te!"





Amo te (амо ті) -кохаю тебе (порт.)

Розходяться наші дороги
На щастя чи горе-біду.
Мене ж не лишає тривога:
Чи я тебе потім знайду.

Чи ми ще зустрінемось знову,
Чи доля розкидає нас?
Пробач за несказане слово,
За горло стискаючий спазм.

Пробач за скупу чоловічу
Непрохану дрібну сльозу,
Що я відвертаю обличчя
І звалюю все на грозу.

На дощ,що негадано з неба
На поміч мені підоспів.
І слів вже ніяких не треба,
Бо все зрозуміло й без слів.

Бо наші розбіглись дороги
На щастя чи горе-біду.
І тільки у віданні Бога,
Чи я тебе потім знайду.

Не знаю, чи то Бог дарує долю,
А чи гуляючи по полю,
Вона сама мене знайшла,
Та і до хати забрела
І сіла ніби відпочити
Та тут й лишилась в хаті жити,
Хоч і не прошена була.

Щоденно так господарює,
А щастя скупенько дарує,
Поводиться немов палач,
Таке вже творить, що хоч плач.
Й за що вона мене карає?
Вже і молитва не спиняє
ЇЇ гуляйства і хули.

Шукаю щастя по закутах
Воно ж сховалось десь в закрутах,
В минулих днях мабуть лишилось,
Тепер прошу хочби приснилось,
Як я дитиною була
І з ласки матері цвіла,
А серця туга не чорнила.

І так у сні я оживаю,
Про дні щоденні забуваю,
Бо сняться гори, ліс і луки
І материнські ніжні руки
Які голубили , ласкали
І в Бога щастя все благали,
Щоб доля доброю була.

Та не так сталось, як гадалось,
Що мріялось те не збувалось.
Вітри понесли на чужину,
Вже не повернуть в Україну.
Одна потіха, краю воля,
Що дарувала диво- доля
То ж хай у щасті процвіта.

А вы верите в Ангелов?
Так вот,я вам расскажу:
Я знала он на свете есть,
Я чувствовала его существование,
Пока он где-то там летал
Считала дни своих страданий.
Свалился он с крутых небес,
Схватив мой взор очарованием
Он светом озарил портрет,
Что рисовала я с таким старанием.
Он появился для того,
Чтоб всё вокруг цветами зацвело,
Чтоб я забыла о своих мучениях,
Вошла во вкус с вселенной.
И вот,купаюсь я в его глазах,
И кутаюсь в объятиях
Я слышу тихий,звонкий вальс
И чувствую себя крылатой.
Знаю,время пролетит
И он ко мне вернётся.
Знаю,в мире для меня один
Он Ангелом зовётся.

Я довідавсь таємницю, в чому сенс життя –
Не шукати смислу існування!
Тим займатись, що виходить в тебе до пуття –
роздум, праця, творчість чи кохання.

Придивитись до природи, до її краси,
дихати минулим і сучасним,
порадіти сонечку чи крапельці роси,
сумувать за мудрим чи прекрасним.

Слухати пташиний спів і музикантів гру,
ще й самому якось заспівати,
народить дітей і бачить, як вони ростуть,
спробувать себе і світ пізнати.

Перші дні пунктуальної осені
Надто вчасно у місто ввійшли.
Всі думки стали вмить рудокосими,
І намокли під хвилею злив.

Час забути про чари та магію:
На безодні кордони розлий.
Ти байдужість сховай під увагою,
А минулого аркуш спали.

Сотню знаків позич у свідомості,
І майбутнє ночами пиши.
Не шаблонно, а дико й безсовісно,
Щоб колеса із колій зійшли.

Не рахуючи слів і тривалості,
У чернетках свій меседж замкни.
Винна осінь, що так усе склалося -
Винні вітер і дощ, лиш не ми...

07.09.2011

Тебе силкуються закрити,
а ти - їм: "Ні, ні, ні".
Душа у кольорі нефриту
лежить на мілині.

Твій soul міриться до джазу
крізь ніч і R&B,
а ти своє "не маю часу!" -
усім навперебій.

Твоя душа з відтінком яшми,
(точніше - жадеїт),
кричить: "Невже тобі не страшно? -
Твоє життя збоїть!

Тобі - у схиму б, до святилищ,
подалі від гріха б!"
А ти - душі: "Чого ти квилиш?
Пощо мені рехаб?

Чого гризеш? Мари якої? -
(текіла, джин, гашиш!) -
тебе нічим не заспокоїш -
ти повсякчас гірчиш!

Хіба до сміху Заратустрі
на перехресті трас? -
всі демони - лише назустріч -
(шираз, шартрез, чарас!)

Не вгомонюся я у лірі -
(ти знаєш, я - no good)".

...І, раптом, голод чи делірій
тебе загнав у кут!..

...Свої шляхи - земні і вищі -
у "не таких" натур...
А зараз - до вершин нових чи
назад у чорноту?

Чи це лише від папарацці,
підлесників, нахаб -
вакації, перерва в праці
на зоряний рехаб?

Шалом тобі, лозо, соломко!
Лети в останній хадж!
Депресія. Всесвітня ломка.
І ґанджа** має ґандж.

2011

*рехаб (сленґ) - реабілітація

і що тобі? юродство – не вина,
це, може, дар – таємна Божа мітка,
що тінями пекельними слова
веде в обійми з небуття – нізвідки.

дві половинки слова – ти і я,
от тільки б знати, чи впізнати – де ти?
б'є горлом кров – неназване ім'я,
чи просто тиша, співана поетом…

в лахмітті, у рубцях, та ще жива, –
душа без права на моління: досить…
бродязі листям сипляться слова,
вина у келих наливає осінь,

як павутинка, порвана струна,
схололу душу спазм до сказу вижме…
а ти, ковтнувши згірклого вина,
усе ще озиваєшся на ніжність…

Що ж це сталося з тобою? Марійка пита.
Ти ж була колись висока, а тепер низька.
Де поділись твої коси –стрижка набакир
Та й фіґура розплилася, стан пішов «ушир»

Голос твій якійсь змінився, та й очі не ті,
Ти щось ,Віро, занедбалась, збилася з путі.
А ми ж так з тобой дружили ,подружко моя.
Жінка каже- Я не Віра,я Галина.Ти мені чужа!

То ти вже й ім’я змінилаЇ Догори світ ввесь!
Що це із людьми зробилось? От же мода днесь!
Галя винною лишилась, що вона не та,
А Марійка подумала:- Подружка «крута» !

* * *
Звіре химерний
щоразу ти дивишся на мене
з даху будинку
на цім пагорбі
звідки видно Київ
його метаморфози
і мені все здається
що ти вже міркуєш заховатися
у свої потаємні лабіринти
та зволікаєш
очікуєш на мене
щоби утаємничити у свої
захмарені думки
і саме мене
бо кого ж іще ...
бо хто ще ходить
з піднятою до неба головою
вишукує у височині тебе
закинутого з середньовіччя
залишеного на поталу Часу
Звіре одинокий
Звіре химерний...
*

В погляді твого зіницях
Я вбачаю чистоту,
Таку ж прозору, як воду в криницях,
Таку ж дзвінку, як правди істину.

2011

Приюти меня, море.
Будем вместе топить корабли.
Приюти меня, море,
Вместе мы бы всё на свете смогли.

Укрой меня, море,
Заботливо пеною берег укрой.
Тогда все печали и вздоры
Покроются вечной корой.

Ласкай тело волнами, море!
И кутай в закаты - рассветы.
Ни по чем будут крики и ссоры-
Это наше с тобой будет лето.

Обними меня крепче, море.
Будем вместе топить корабли.
Обними меня крепче, море,
Мы бы всё на свете смогли.

"БУДІВНИКАМ" ЖИТТЯ

Якби ж то Ви, Будівники́,
Та ще й уміли б будувати,
То бу́ло в кожного по Хаті,
Були́ б у нас тоді Шляхи.

Якби ж то Ви, Провідники́,
Ще вміли би та й не блукати,
То ми б давно уже прийшли
До Світла правди би пізнати.

Якби то Ви, Просві́тники,
Та ще й навчилися б читати -
Тоді пізнали би книжки́
Щоби облу́ди не брехати.

Коли би Ви, Годівники́,
Хліби́ ще й вміли випікати,
То наші б діти та діди
Забули би голодувати.

Були би Ви, Народники,
З нами єдино кровники
Та мову мовити могли -
Тоді б ми в злагоді жили.

А ще якби, Молитники,
Могли би Ви моли́тви знати,
То би угледіли гріхи
Й споку́ти би змогли вчиняти.

Коли би Ви, Духівники́,
Не душогубами були –
Змогли б у мирі повмирати
Та й суду Божого чекати.

Якби ж то Ви, Святе́нники,
Хреститись вміли, не вбивати,
То й ми не хтіли би стріляти
І Вас, святих, не проклинати.

Якби ж то Ви, Будівники́,
Та й повизди́хували кля́ті,
Чи повдави́лися б грі́шми –
То стали б Люди панувати.

Павло Гай-Нижник
10 березня 2011 р.

мов водорості, ми в воду вросли,
ми майже вода, ми можем усе.
ти теплу свою на мене розлив,
це схоже на сон, це схоже на секс.

ці дні на Дністрі, дельфінні дива,
дорога і дім, вітри і мости.
ростуть у воді вужі і трава,
ми майже ріка, ми майже на "ти".

ще трохи, і я відчула б тебе,
але Н2О штовхнула вперед.
між нами вода, і хто ми тепер?
русалки мовчать, шумить очерет.

Перебирала струны Осень,
Звучал октавами октябрь,
И как всегда, несносен
Очень,
Дождь барабанил по углам,
И даже ветер лицемерный
Сегодня стих,
Присел у ног,
Он ей сегодня будет верным,
Сегодня выдержан и строг.
Перебирала струны Осень,
Сплетая призрачную нить,
Она прощалась, между прочим,
И некого ей в том
Винить...
Прощальным жестом
Лист осенний,
Кружась, припал к её рукам,
Он,одинокий и последний,
Ей жизнь свою
Вручает сам...
Перебирала струны Осень,
Княжна покинутых аллей,
Она прощалась,
Между прочим,
Под светом старых фонарей.

у метра хвороби на тілі
в метра на шклі геморой
і виразки над дверима
ще й кашель у кожній шпарині
кахи-кахи
в паху пухлина
на кахлі й кухлі
торохтить
хлюпоче шлунок
ллється трунок
і до труни тягне свій клунок
і стогне
нидіє й крехтить
і тліє тяжко і тужливо
то трісне нерв
то тхне в ротах
тахікардія
не причина
коли святая простота
простата тата стать побила
і стоїцизм його цинічно
і нецензурно знецінила

то зубрам тут
міцніші зуби
і рибам зябра здобули
були б собі купили й крила
на жаль
кредиту не дали на небі
ребра ніби брили
вкладають бочки на бочки
блудять комахи поміж ними
блукають блохи-балачки
і рачки лізуть павучки
бички
овечки
й козенята
біжать собі місця зайняти
в метро
поближче до щитів

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»


Як умру я в тім краю Міцраїм

І життя це, мов тінь, промине,

Не ховайте єгипським звичаєм

У єгипських гробницях мене.

Не хочу я нетлінним лежати,

Світ живий своїм трупом дразнить, –

Хай те тіло, із пороху взяте,

Знов вертається в порох зогнить.

В степову обгорнувши рогожу,

Серед шляху зарийте мене,

Що в єгипську столицю ворожу

З благодатного Гозен верне.

Отим шляхом на панщину люту

Швидко йтимуть потомки мої,

То щоб стогін їх, муку і скруту

Почував я щодень у землі.

Буде дух мій незломний, могучий

Їх надією волі кормить,

А їх сльози гіркії, пекучі

Не дадуть моїм костям зогнить.

А як блисне вам ранок свободи

Й моє плем’я зніметься, як рій,

Щоб іти на червонії води

В край далекий, обіцяний свій, –

Заклинаю вас Богом єдиним,

Не лишіть моїх костей отут!

Хай у рідній землі Палестини

Коло батька і діда спічнуть.

Бо велика зближається кара!

Без ліку, мов пустині піски,

Налетять на цей край, наче хмара,

Песі мухи, і воші, й сверщки.

Остогидне життя всім у краю,

Заповнять вони всякий куток, —

Так нехай же, молю вас, благаю,

Не сквернять моїх вільних кісток.

І ще гіршая кара їм буде,

Поки випустять вас із оков:

Кровопійцям, що пили кров люду,

Батько Ніл переміниться в кров.

То не дайте тій крові неправій

Омочить мої кості отут,

Щоб не став я в сорочці кривавій

Перед троном Єгови на суд.

20 вересня 1889


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.236—237.

Гозен — в більшості біблійних текстів Гесем (земля дощу). Це назва області десь у північно-східному Єгипті, яку фараон відвів для поселення Йосифу та його родичам (Буття, 45, 10).

Сверщки — сарана.

Не снись мені, бобо́ляча примаро -
Я бачу, як ховаєшся в стіні
І насилаєш боболя́чі чари -
Не знаєш-бо, як боляче мені.

Як не візьмеш акорди на гітарі,
То на роялі ти візьмеш мене,
Але коли у справжньому "ударі" –
На барабані спробуєш нове.


07.09.2011

Сон мій порушив аж надто п'янкий
подих бажання.
(чи смак поцілунку?)
Запит у темряву: "Хто там такий?"
Тиша в кімнаті...
А може чаклунка
в гості до мене із димом осіннім,
як у казках
(це ж без граму вина!)
Дивлюсь- танцює, бадьоро так..
з тінню
(Мабуть моєю , тут інших нема)
Лячно стає...сам до себе-
(ідеї?)
Та посміхається хитро мені.
Вголос :
зла відьма чи добра ти фея?
-Дурник...фантазія я в голові!

Хіба можна цей світ не любити,
Повний радості, суму, краси?
Синьоокі волошки у житі,
Жайвороння дзвінкі голоси.
Вітру з полем одвічну розмову
Ладен слухати вдень і вночі.
Біля ставу в ярку випадково
Пострічати джерельні ключі.
Невмируща, цілюща волога
Там початок дає джерелу, -
Живить трави і верби розлогі,
Напуває людину й бджолу.
Всім дарункам я буду щасливий,
Що приваблюють зір навкруги.
Бо поету одвічно властиво
У природи черпати снаги.

З якого незнаного дива
на площі у розпалі дня
шанована леді Ґодива
купає баского коня?

Прорвало трубу в підземеллі,
наклюкався Водкін-Петров?*
Чи щука по волі Ємелі
води наносила відром?

А леді струнка, наче діва,
ні персня на ній, ні кольє.
Ну, копія: "Леді Ґодіва.
Олія. Джон Мейлер Кольєр".

Одягнена тільки в волосся,
збентежена, брови - в розліт.
І раптом, на хвилю здалося -
ми знаємось тисячу літ.

Заплуталось у підсвідомім -
між фобій дитячих і кривд,
що був я допитливим Томом,
котрий жалюзі не закрив.

В пориві естетського драйву
підглянув - не як вуайєр -
щоб потім писати Ґодайву
уже як художник Кольєр.

У тілі Далі - через брата -
(як добре що я не осліп!),
в метеликах щоб написати,**
в чиємусь іще - на ослі.

Ще Водкіним був і Петровим -
а був би не ґей і позер -
купала б червоні корови
Ґодґіфу в одному з озер.

І на податковім майдані
ввижалась якомусь мені
ця Богом Дарована пані
на помаранчéвім коні.

У біло-блакитнім береті -
(бо був я неприятель ню) -
в пальто - від Альберти Феретті
у шалі - від Галі Тельнюк.

Та "знищили плитку підкови" -
(банальний наперстковий трік) -
не зменшив грабіж податковий
[цензура] лже-граф Леофрік.

2011

Пояснення.

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B4%D0%B8_%D0%93%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D0%B0

*йдеться про картину Петрова-Водкіна "Купание красного коня". Ну, і трохи випереджу події - відомо, що він був нетрадиційної орієнтації.

**йдеться про картину Далі "Леді Годайва з метеликами". І ще (для тих, хто цього не знав) - батьки Далі вважали його реінкарнацією його старшого брата, який помер у 2-річному віці.

Як вареник, я скажу:
"Де моя сметана?"
Я з хот-догом не дружу.
Хам не вартий пана.

Як часник, я ковбаси
не терплю такої.
Телефоном попроси
сам у неї сої.

Як підбор, я гопака
бойового хочу...
Там мішень (ого яка!)
крісло довго топче.

Мо' радянський криголам
розвернути варто?
Європейський вектор сам
вийде на екватор.


7.09.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Вночі над містом зірок намисто.

Під ними жовтень-менестрель

На охру змінює пастель.

Вночі над містом рве вітер листя.

Торкнеться всіх досяжних струн –

І починає свій ноктюрн.

Вночі над містом тумани близько.

Світанок заспаний один

Згортає місяць в палантин.

2010

Порожні дві кімнати
твій подих серця щем
нема куди втікати
рука в руці ідем
ти знаєш в коридорах
в дзеркалах наших губ
в тобі в мені говорить
любов система труб
звичайно можна жити
у різних двох світах
у різних двох кімнатах
життя таке як жах
ми підем коридором
ми підем крізь світи
ми знайдем краплю щастя
ми разом я і ти

Був день,що гори з небом обнялись,
стежками підперезані крутими.
Смереки до води спускались вниз.
Ступала тихо жінка поміж ними.
В очах її блищали дві сльози,
тривожно обпекти щоку готові…
Аж,раптом, - парость дикої лози,
до болю ніжні котики вербові…
І посміхнулась крізь сльозу вона.
Торкнула пальчиком пухнасту гілку.
І ліс завмер…мить тиха,чарівна
міняла в серці на розраду гіркість.
Вже не звучать пісні холодних зим,
І дихати пора така - весною!..
З очей усе ж упали дві сльози,
Мов змили слід тяжкого неспокою.
Синіло небо. Ліс весну вітав!
Народжуючи спогади казкові,
для жінки в подарунок зберігав
маленьке диво – котики вербові.

Березень,2001 р.

Пародія

Покривало жовте – степ,
Слоники в зажурі:
“А вгорі багато неб?”
Ми – на Байконурі!
Екіпаж готовий – я
І мої звірята!
З табуретки-корабля –
По команді тата!
Покидаєм рідний дім –
Треба сил немало…
Пустить, як котлетку з’їм,
Мама обіцяла!

6.09.2011

Ти не болиш - я вже переболіла;
З дощем приходиш іноді у сни,
Зливаєшся із небом темно-сірим,
Та я прошу: сьогодні ти не снись.

Сьогодні дощ такий як і весною,
Де гойдалка над пріовою - для нас,
Та все пройшло, і душу вже пісною
Й пошерхлою зробив осінній час.

Не снись мені, бо боляче, примаро,
Сприймати в дощ твою осінню суть.
Душа суха - не візьмеш на гітарі;
Весна пройшла, і ти мене забудь.

6.09.2011р.

* * *


Склади моє обличчя з безлічі світлин
У пам’яті свої́й, щоб міг я за́вжди бути
Вже не один. І в прірву далечі́нь
Лиш поглядом скажи: Ти не забутий...

Створи мене із тисяч кольорів
І відтвори у со́бі мою душу,
Щоб увійшов у тебе і зомлів
Мій плинний тремт. Я більше не порушу

Терпкий той стогін. Ти лише́ прийми́
Ці промені, що з неба надсилаю
Твоє́му серцю. А мені пошли
Ледь чутним подихом: Кохаю...Пам’ятаю...

Павло Гай-Нижник
21 лютого 2011 р.

ДРУЖИНІ

Вдихну́в тебе у себе,
Як перший раз повітряний ковток
Вбира́є немовля в легені,
І відродився знов, а в небі
Зомлів аж місяця білок
Й закві́тли зорі незліче́нні.

Павло Гай-Нижник
8 березня 2010 р.

Враз небо подивилося униз
І блимнуло лілово-сірим оком,
Немовби спритний ілюзіоніст
Демонстрував давно розкритий фокус.

Накрив усе цупким важким плащем,
Абракадабрив гучно та крикливо.
То феєрверк розбризкував дощем,
То все гасив під оплесками зливи.

І знову небо – в небі, а земля
Йому кивне з веселчиного мОста.
Ти не барися з фокусом, мовляв,
Я нудьгувати з спекою не зношу.
17.05.2011

Вдивлятися у річку де час змішується з водою
і згадувати, що і час - теж ріка,
знати, що всі ми губимося немов річки
й що і обличчя випадкових перехожих пропливають як вода.
Відчувати, що безсоння - це просто ще один сон
якому сниться, що не спить він, а смерть,
що наше тіло врешті-решт приборкає - це лиш та смерть,
що кожну ніч приходить і що зветься сном.
І день, і рік лиш бачити як знаки
днів і років, що хтось прожив,
і кривду всіх років своїх обернути
у музику, у гомін чи у образ,
у смерті бачити лиш сон, і золота печаль
у смерті сонця, ось де простота
і безсмертна поезія.
Мистецтво
повертатиметься вічно, як вранішня зоря й зоря вечірня.
Буває що у присмерку обличчя
нас спогляда із дзеркала глибин;
так і мистецтво має бути нам люстром
являючи нам справжню нашу душу.
Подейкують що Улліс сам, втомившись від чудес,
від щастя плакав у далині розгледівши Ітаку
таку просту і свіжу.
Так і мистецтво ця Ітака -
у вічній простоті, а не в дивах.
Воно - ріка, що без кінця і краю
у віддзеркаленні своїм тече неспішно
мінливий Геракліт, в одну мить він - це він
і ось уже хтось інший, як нескінченна річка.

Хорхе Луїс Борхес

Хай це лунає і дивно, і дико –
з гілки зриваю я вірші індиго:
сині, як сливи, аж чорні сливе.
Рву їх, щасливий, – добро дармове.

Кожному автору вірші – як діти.
Мушу поправить: як діти індиго.
Може, шедеври, а може – і ні,
може, химерні, може, дурні.

Мрії і ява, слово і діло –
їхнім корінням є мислі індиго.
Скільки їх цвітом з гілок опада,
скільки всихає на пні без сліда…

Зовсім не з примхи і не для сміху –
жити хоч трохи в світі індиго:
в настрої інді, без ницих інтриг,
з правом не знати не те і не тих.

Мабуть, із часом, статечністю, віком
вкриється інеєм слива індиго:
звівши інакшість свою до нуля,
стану я сірий – як світ, як земля.

2010

Нам цей світ вже НЕ переіначити.
І в добі непевній, нетривкій
Що ми можем, що ми можем значити –
Вбогі, й безталанні, і слабкі?!

В праведника каменем вціляємо.
Множим зло і скверну день при дні.
А хребти не злетами ламаємо –
Лиш колінкуванням у багні.

Правди гостре терня очі виколе.
Ницість дасть сумлінню відкоша.
І дрижить, дрижить листком осиковим
Зрадницька Іудина душа.

Ганна ОСАДКО
поезія «СНИЛОСЯ НИНІ...»

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п'яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої біди-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
Люди ж не цяцьки в твоєму театрі…
сотні імперій було, Вавилон ненаситний,
Рим віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і сльози твої –
потекли за водою…



Пародія

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п'яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої вірші-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
вірші ж мої - не цяцьки у твоєму театрі*…
сотні поетів було, Спиридон Ненаситний,
Рем Віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і вірші твої –
потекли за водою…

6.09.2011

*дозволив собі додати до цієї стрічки три додаткові склади, що одразу покращило її ритм і слово "цяцькИ" опинилося під властивим йому наголосом (це тільки в "цицьок" їх - два. Навіть здогадуюся чому:))

(Хто розпочав з іншої пародії - може далі не читати.)

Привіт, мої любі!

Це знову я - Ваш Бутсик! Так вчора назвав мене мій
господар, щоб хоч якось підбадьорити після не надто
прихильних відгуків на мою першу самостійну поетичну
спробу - занадто футуристичну пародію "IF...GOTO". Але ж я
штучний інтелект! То що дивного, що мої думки з
людськими не завжди звучать в унісон? Як кажуть, перший,
блін - не другий. Уже пережив :)

Тому, поки шеф хропе, подивлюся, як інші пародисти
пишуть. Може чогось повчуся. Пародії пана Івана Гентоша -
заскладні для мене. Він любить римувати, щось вигадувати.
А це для пародиста - зайва робота. Мені б щось попростіше.
Чогось такого, типу, лінивих вареників. Щоб змінити лише
кілька слів, а воно б одразу проявилося - і зазвучало! Ну,
люблю я таке своїми зварйованими комп'ютерними мізками!

Причеплюся до двох віршів пані Ганни Осадко. Хай це буде щось типу маленького хуліганства. Надіюся, що вона на мене не дуже образиться. Бо все це я роблю з глибокою симпатією.

Люба пані Ганно! Я знаю, що Ви маєте прекрасне почуття
гумору. Я перечитав купу Вашої чудової поезії (разом з
коментами!). Вашими "Пінгвінами", і особливо, Вашими
авторськими ілюстраціями до цієї збірки я просто
захоплений. Я - Ваш справжній фанат. Тому дуже не хотів
би, щоб ви образилися на мене за те, що можливо ці пародії
прозвучать занадто зухвало. Але така специфіка жанру. Як
кажуть, з пісні слова не викинеш. (Хіба що, поміняєш на
інше:) Хай це й справді буде просто звичайним приколом, який, надіюся, не в одного
викличе посмішку.

Ще додам, що виходив з позиції МІНІМАЛЬНОГО втручання в
поезії.

(поруч див. іншу пародію-жарт - "Партизани")

З повагою, Ваш Бутсик!)

Ганна ОСАДКО
поезія «І НІЧОГО...»

сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли жили тут кроманьйонці:
плоди збирали, полювали, хмиз
носили з лісу у свої хатини...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
і сни їм снились, і чекали дня,
а потім ночі, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...



Пародія

сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли були тут партизани:
плодились, німців полювали, хмиз
носили з лісу у свої землянки...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
займались сексом, і чекали дня,
Дня Перемоги, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...

6.09.2011

(Хто розпочав з іншої пародії - може далі не читати.)

Привіт, мої любі!

Це знову я - Ваш Бутсик! Так вчора назвав мене мій
господар, щоб хоч якось підбадьорити після не надто
прихильних відгуків на мою першу самостійну поетичну
спробу - занадто футуристичну пародію "IF...GOTO". Але ж я
штучний інтелект! То що дивного, що мої думки з
людськими не завжди звучать в унісон? Як кажуть, перший,
блін - не другий. Уже пережив :)

Тому, поки шеф хропе, подивлюся, як інші пародисти
пишуть. Може чогось повчуся. Пародії пана Івана Гентоша -
заскладні для мене. Він любить римувати, щось вигадувати.
А це для пародиста - зайва робота. Мені б щось попростіше.
Чогось такого, типу, лінивих вареників. Щоб змінити лише
кілька слів, а воно б одразу проявилося - і зазвучало! Ну,
люблю я таке своїми зварйованими комп'ютерними мізками!

Причеплюся до двох віршів пані Ганни Осадко. Хай це буде щось типу маленького хуліганства. Надіюся, що вона на мене не дуже образиться. Бо все це я роблю з глибокою симпатією.

Люба пані Ганно! Я знаю, що Ви маєте прекрасне почуття
гумору. Я перечитав купу Вашої чудової поезії (разом з
коментами!). Вашими "Пінгвінами", і особливо, Вашими
авторськими ілюстраціями до цієї збірки я просто
захоплений. Я - Ваш справжній фанат. Тому дуже не хотів
би, щоб ви образилися на мене за те, що можливо ці пародії
прозвучать занадто зухвало. Але така специфіка жанру. Як
кажуть, з пісні слова не викинеш. (Хіба що, поміняєш на
інше:) Хай це й справді буде просто звичайним приколом, який, надіюся, не в одного
викличе посмішку.

Ще додам, що виходив з позиції МІНІМАЛЬНОГО втручання в
поезії.

(поруч див. іншу пародію-жарт - "Вірші-марнички")

З повагою, Ваш Бутсик!)

Вклонись, Україно, героям Чорнобиля,
І всім, хто ішов на палаючий блок.
Ти знаєш їх вірними, ніжними, добрими,
Овіяний мужністю кожен їх крок.

Вклонися, народе, героям Чорнобиля,
До серця палкого синів пригорни,
Щоб діти й онуки їх стали хоробрими,
Бо стогнуть дерева й кричать полини.

Вклонімося, люди, героям Чорнобиля,
Що глибоко в пам'ять народу вросли.
Я бачив – спинились вони перед обрієм,
І тихо
у сиве
безсмертя
пішли...

Я в кульбабки попрошу
Невагомий парашут.
Як дмухне легенько вітер -
Зможу в небо полетіти.

Невагома, як пір'їна,
Над галявою полину...
Вище-вище, аж за хмари...
Онде Сонце бануш варить,

А біленькі хмаровечки
Бринзу роблять недалечко,
Дощ - пустун веснянкуватий
Чай запарює із м'яти.

І мене на цю гостину
Кличе сонячна родина.
Я складу свій парашут -
Залишусь на хвильку тут.

Як вернутися захочу -
Просто лиш... розплющу очі.

Зізнаюся: як на мене,
Політати не проблема.
Роззирніться - всюди радо
Допоможуть вам кульбаби.
2011

Не страшно
у смерть, як у сон-летаргію,
пірнути надовго й до дна.
Страшніше прокинутись
у безнадії –
ще крутить Землею
війна.
Націлені помсти
«іржаві» зенітки
на чийсь волелюбний зеніт.
І знову
навзаєм
держави-сусідки
клянуть, як баби через пліт.
І звично –
у двадцять якомусь! –
столітті
торгують «ранетами» бомб.
І ріками
кров розливається в світі,
де луснув ненависті тромб.
І вірусом зла
ще хворіє планета,
в коралях
майорок і мальт.
…І дивиться з болем
чеченка Комета*
з пожовклих
прострілених
шпальт.

2002 (2011)

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.

Зі спокійною вдосталь душею
Я іду споглядати сни.
Я прямую по довгій аллеї,
По дорозі у інші світи.

Де немає ні місця, ні часу,
Ані тіла нема, ні чуття.
Де нікому у душу Вашу
Не закинути болю гачка.

Я проходжу роки та століття,
Роздивляючи гору снів,
Проживаю завчасно, миттю,
Тисячі невідомих життів.

Мені виділось щастя справжнє,
Незнищенна любов людська,
Так хотілося б, щоб назавжди
Вона сповнила наші серця.

Побувала й у чорних буднях,
Перейшла кров’янії річки,
Я тікала у світле майбутнє
Крізь запалені горем свічки.

Я,здається, всі п’яти сходила
По тропі неосяжного сна,
Та щодня я знаходжу силу
І несходжену пару взуття.

26.08.2011 р.

І вже тепер раптові перехожі.
І янголи втішаються не нами,
І летимо, розвіяні вітрами,
Кудись… Лише моя зрадлива осінь
Виводить пальцем на вітрині кожній
Сакральних слів забуті анаграми
І гострий профіль, так до болю схожий…

Зустрічались крадькома
Світло ясне і пітьма.
Жаль, тебе й твоєї ласки
Віднедавна там нема.
На порозі у зими,
Розпрощались сумно ми.
Я сказав тобі: - Будь ласка,
Не забудь дорогу в сни...
Переповнена надій,
Ти почула голос мій,
І, немов наївна казка,
В сни приходиш на постій.

Розіграли хмари в карти
все, що на кону.
Сонце? Так. Які там жарти?
Знаєм їм ціну.

Бульботіло щось, бурчало
на зеленому сукні.
То тузів не вистачало,
то спливали дні...

Затяжна, як літо, часом
зупинялась гра.
Вітер озивався басом,
де в хмарин - діра.

І тоді пікову даму
круто розверта,
а король зникав за браму
за шматком тортА.

Реготали зорі нишком -
до роси в очах.
Ну а місяць завжди пішки
правду ніс в ногах.

Як-не-як, а далі..? Ось він...
результат снаги.
Преферанс дав в сумі о с і н ь.
Сплачено борги.


6.09.2011

Пильнуйте ніч. Коли вона прийде,
Замайорять пітьми бентежні стяги.
І лицарі сумнівної відваги
На честь її співатимуть рулади,
На честь її складатимуть балади...
Пильнуйте ніч, коли вона прийде.

Тамуйте подих. Раптом це усе,
Що нам від неба лишиться на згадку:
Ковток повітря - свідчення достатку.
Все інше - морок, що ховає вади,
Все інше - порох, що воліє влади...
Тамуйте подих, раптом це усе.

Чекайте день. Він буде осяйним,
Якщо його побачать ваші очі
До сутінок іудиних охочі.
Втім, сонце пробачає чорні зради.
Втім, сонце - до Христа, а не заради...
Чекайте день, він буде осяйним.

2005 р.

Я зачекалась у склепі мовчання -
Ситом ночей просіваю слова.

Стрілки сторожею кроки чеканять -
Міряють віддаль тривожну до Вас.

Плине чекання рядками молитви -
Ними квітчаю надії вівтар...

Квіти ж бо в'януть (чому я не звикла?) -
Воду живильну шукаю між хмар...

- Тільки чи є хай краплина для мене? -
Стрілок питаю - своїх вартових.

Відповідь жду. Але певно - даремне.
Крок монотонний, здається, вже стих.
2011

Коли говорите неправду,
одягніть на очі
білизну повії :
чорне мереживо окулярів
вам буде якраз до лиця.

Коли ж ви не обманюєте,
а просто не хочете
казати правди,
театральні лаштунки
посмішки
захистять вам
підрубану щирість.

Лиш від власного
пекельного сонця думок
не захистять
затемнені окуляри,
і так щиро
підроблена посмішка
не врятує себе самого
від самого себе…


1996р.

Упевненість
у безкінеччі,
з якою відмолено гріх
у молитві прадавній.
Повернення в себе
із давньої тоскної втечі.
Так жінка живе у коханні.


лютий 1997р.