І як не ховайся, а світ заповзає під комір…
І дихає поруч ось тінь моя, вірна, як пес.
Потріскують дрова. Ще літо спалахує – колір
Червоно-блакитних, холодно-гарячих небес.
Серпнева вечеря на дотик ще тепла. А після
Спадатиме тихо обпалене листя з долонь,
Згорятиме в часі, кружлятиме відчаю дійсність…
І тінь моя плаче, що я вибираю вогонь...

Зашерхлі долоні по шкірі - як відчай.
Згортаємо пальцями листя із вікон.
І тіло, як щастя. Тут тіні і свічі.
Спадатиме сукня в пастельному світі.
І музика втихне у серці до ранку…
Назвеш мене мовчки собою і мною,
Бо подих і шепіт…Бо осінь на ганку.
Рятується світлом душа. І тобою…

Був кожен з нас малим і кволим…
Ми пам*ятаємо той час,
Коли найкраща в світі школа
Уперше зустрічала нас.
Найкраща в світі – Дев*ята школа-
Уперше зустрічала нас.

Не завжди вчитись ми хотіли,
Та вам спасибі, вчителі,
Що головного нас навчили -
Людьми лишатись на землі.
Ви головного нас навчили -
Людьми лишатись на землі.

В шкільному парку (там, де тополі,)
Дитинство наше відгуло,
Коли в найкращій світі школі
Кохання перше нас знайшло.
В твоєму парку, Дев*ята школо,
Кохання перше нас знайшло.

А час, немов шалений вітер,
Що листя кидає до ніг,
Розвіяв нас усіх по світу,
Як білий пух тополь твоїх.
Розвіяв нас усіх по світу,
Як білий пух тополь твоїх.

Хай не вернути нам ніколи
Дитинства безтурботний час,
Але найкраща в світі школа
Завжди чекає в гості нас.
Найкраща в світі - Дев*ята школа,
Як мама в гості кличе нас.

Хай не одне мине століття,
На всі часи, на всі світи -
Дев*ята школа – найкраща в світі -
Ти в нашім серці назавжди.
Дев*ята школа – найкраща в світі -
Ти в нашім серці назавжди.

як достеменний поціновувач традиції
в тому сенсі що вона в мені як інфекція
ну я можу не знати про неї а вона є
і можна з нею боротись
а можна просто жити
знаючи що вона не передається
через шкіру слину
ну повітряно-крапельним шляхом
отож як поціновувач традиції
інфікований з необережності
я пишу про горілку і сигарети
і всі прокляті поети
навіть ті яких я не читав
кажуть мені ну бля ти просто задовбав
якщо співаєш співай своїм горлом
тремти своїми легенями і діафрагмою
якщо ти дійсно хочеш співати

А давай ми на все заб"ємо!
І втечем на безлюдний острів,
Чи в пустелю якусь без стелі,
Де не треб промовляти тостів...

Візьмем книжки,навушники , плеєр
Вимкнем світло і станем чекати,
Що знайде нас зелена фея
І буде рани в душі лікувати

Зарубцюються,стягнуться рани-
Ми хмільні і щасливі доволі,
Ми загублені і нестабільні-
Дві забуті вигнаниці долі

Ми босоніж пройшли сім кіл пекла,
Та до раю шляхів нам немає
У думках і у снах примари
А для раю там місця немає...

2011

Я вже давно стою на перехресті
у шапці-невидимці, а вони
нервують, їдуть, тицяючи жести
такі - навзаєм - боже борони!

Я посміхаюсь, ніби все за планом -
в невидимості аура така...
Все вигладяю - де ж то мій коханий,
що за кермом асфальтного катка?

Моя примхлива вишукана ніжність,
як і його терпіння, має край:
він розчавив мене на роздоріжжі.
Гуд бай, май лав. Воістину - гуд бай!

03.07.2011

Мій солодкий рогалику, мій шоколадний пиріг!
Моє ніжне суфле, або краще рахат із лукумом,
мій з родзинкою, кремом, нугою, горішком… Як міг
ти нажертись отої гидоти учора із кумом?
Я солодкого хочу. А ти до кісток пропахтів,
прокоптився таранею, пивом і куривом також.
Мій солодкий рогалику, цьом, міцно-міцно… А, втім,
то все буде опісля. А зараз я смачно так вмажу!

День утік за хмар мережку,
Вишив дощ край неба стежку.
В білу смужку, в світлий хрестик
Біль і тугу мою сплести.

Пізня птаха б'є крилечком,
Світ тяжкий, моя лелечко.
Ти далеко, я далеко,
Знаю добре : ждать нелегко.

Вишив дощ дорогу в далі,
Дні розлуки будуть далі...
Дощ надій чи сліз дружини
Кличе в рідний дім з чужини.

Злетіли півні з ваших рушників,
І розлетілися по всій окрузі.
І дивувалися знайомі й друзі
Дзвінкоголоссю їхніх голосів.

Я чув їх навіть у далекім лузі,
А ви б їх упізнали поготів.
Один із них в світлицю прилетів,
І промені поклав на вашій блузі.

Ви, радісні, проміння те взяли,
І людям роздали, щоб сяяв ранок,
А золотистий, що лишивсь останок,

Сумне почувши в небесах курли, –
Ви раптом кинули на щастя птицям,
Щоб стріла їх привітно чужаниця.

2010

Занадто коротка шворка.
До того ж - навік під струмом.
Про нього завжди промовка
У люду, що диха сумом.
Під шаром рудої фарби
В іржавих болячках шкіра.
Лишень спалахнули фари,
Я бачу зіниці звіра.
В його напівтемнім шлунку
Витравлюється свідомість.
Тут клунок лежить на клунку,
І старість плює у совість.
Погиркує вовк сталевий,
Приручений хижим віком.
Протерті до дрантя нерви
Кондуктор лікує криком.

Хай буде дим.
Це вогнище доречне.
Цнотливий хмиз
і вісім сірників.
Візьми в кулак –
брутально і безпечно.
Мої слова –
на тисячі шматків.

Моє палке,
податливе і хтиве
це тепле тіло
витримає шквал.
Хай буде дощ.
І вітер полохливий.
Вологих вуст
напружений овал.

Безсонний світ.
Як гірко пахне осінь.
Безглуздий зміст
беззахисних рядків.
Хай будеш ти –
розгублений і босий,
Без сірників.
1.07.2011

шукати дорогу, яка тобі часто сниться,
плестися узбіччям, ловити вказівники.
згоряють зелені зірки, порожніє сито,
і ти, перетнувши межу, стаєш ніким.

під ніком «ніхто» зупиняєш авто червоне
чи біле, байдуже, важлива лише мета.
відтак розумієш утягнутий марафоном,
що відповідь мусиш знайти на всі «не так».

і потім, скуривши із ворогом люльку миру -
здолати останню(зелену) милю. як приз -
тебе автострада помилує, врешті, віриш,
і зникне в кінцевій точці своїх реприз.

У немочі старечості зодяг,
Слабкість доріг підперезав постами.
Від нерозважливості хід мій остеріг
І недугом тяжким помножив рани.
Лахміття діл моїх жбурнув у рів,
Безперестанно змусивши блукати.
І до стіни безвиході привів
На хрест вказав, звелів його підняти.
Бувши малим, не в змозі хрест нести,
Потяг його дорогою зневаги.
Під окрики осудливі юрби
Ішов на схід навчатися поваги.
Провалювавсь у відчаю ями,
В пітьмі вдарявся в кам’яні постави
То спотикався під батіг ганьби,
То упирався у зневіри брами.
Не перестав... Щоб бути назавжди.
Щодень вмирав, щоб смерті вже не знати,
Щоб скуштувавши муки на хресті,
Так як і Ти - міг вічність упізнати.

Написав би я вірші,-
Й полетів за ними...
Ген за крилами Душі,
За рядками цими,..

Я у далі б залишивсь...
Там де моє серце,-
Серед снів би пробудивсь,-
Та не знаю: "Де Це?"

Та не знаю де там є-
І моя та стежина,-
Дописав я лиш куплет,-
І за нею йтиму...

І піду собі шукать -
Край для мого серця,..
Може й він проліг в рядках,-
Може в них озветься...

Дякую:-) 24.06.2011р.

Вдягала нічка темну сукню,
А смерк на пнях - корчах дрімав,
Ясні зодіакальні букви
Читали всує пси: «гав - гав!»,
Обíч садиб, через левади
Дивак одвічний - пілігрим -
Ішов уперто слів заради
І небувалих досі рим…
Пройшли літа, а він понині -
Сандалі, посох, калита -
Напроти глуму і гордині
Не зрікся свого хомута.

03.07.11.

У нетрях слів поезію шукати –
Ловити взимку в небі журавля,
Коли відпочиває ця земля,
Натруджена і стомлена, як мати.

А ти чомусь продовжуєш блукати,
Але вдаєш із себе короля.
В колисці Музи схожий на маля,
Що не відвикло пальчики смоктати.

Хоч ти й не коронований король,
А висловитись тут мені дозволь,
Бо любить слово істину глибоку.

І вибачай, що прикра правда ця,
Бо мантія тобі не до лиця, –
І це найкраще, друже, видно збоку.

2007

Лягає вечір
Землі на плечі,
А там на ганок
Виходить ранок.
І день охоче
Примружить очі,
Напевно, знає:
Життя минає.

Життя минає,
Душа ридає,
Чомусь від суму
Волають думи.
Прикрили вії
Рожеві мрії.
І дні ,мов судні,
Зчерствілі будні.

Зчерствілі будні
Набридли трУдні.
Куди течете
І що несете?
Кому це треба-
Тікать від себе?
Не дорікаю:
Себе шукаю.

Усе життя служив для тіла.
Тепер для духу послужу!
Та ти, відчувши владу й силу,
Мене вже кличеш за межу.

І краєш гострим лезом ночі
Життєві далі голубі.
Дивлюсь до тебе, смерте, в очі:
-Ну, як не совісно тобі!

В твоїх обіймах я пливу рікою,
Пірнаю стрімко і сягаю дна.
Живе в твоєму царстві таїна,
І всіх чарує постаттю стрункою.

На троні серця – істина сумна,
Як здалеку махне вона рукою,
Чи ледве-ледве поведе бровою,
В моїй душі – царює тишина.

Я п’ю, як хміль, благословенний спокій,
І вловлюю твої небесні кроки,
І зріє слово на моїх устах.

І повен ти безмежної любові,
Що сходить сонцем над потоком крові, –
Як ти несеш планету на руках.

2007

Пародія

Так калáта серце… На погоду?
Душ прийму, поніжуся у ванні.
Може, дійсно, ближча до народу
І зваблива буду в… сарафані?

Зацікавлю графа Монте-Крісто
Бáбциним моністом – буду фея!
Ех, дівчата, що там гармоніста –
Зааркáню нині я ді-джея!

Заглянýти треба ще в аптеку
(Фініш – може всяко… Діло звичне)
Перед тим, як йти на дискотеку –
Ще в “Продуктах” щось… енергетичне!

Специфічний кавалер сьогодні –
Може вдасться з ким побути в парі?
Очі в того он які… голодні,
Але швидше п’яні, чи в “угарі”.

Ті – в куточку згрупувались кучно,
Вже червоні – щось було до кави.
Оглядають – аж мені незручно,
І про честь їх зовсім не цікавить!

…Йде до мене! Ой! Звершúлось диво!
Щось кульгáє – хоч би не з протезом!
Хай би вже понуро і ревниво,
Але щоби щиро і тверезо!

3.07.2011

Візьму я у руки гітару
щосили по струнах ударю
і вийнявши з серця тугу
віддам я її струні

найтоншій і найніжнішій,
найпершій і найдзвінкішій.
А потім торкну я другу
і байдуже вже мені,

що ніжну струну терпеливу
найтоншу, в обіймах тремтливу,
здолавши слабке пручання
від себе я відштовхну -

найтоншу і найніжнішу,
найпершу і найдзвінкішу,
щоб вирвать з неї зітхання.
Й ненароком розірву.

І вигукнуть струни у пісні:
-Чудово як! Нам вже не тісно!
Та тільки замовкла гітара
і пісня вже більш не звучить.

Найтонша і найніжніша,
найперша і найдзвінкіша,
моя ти любов і кара,
Не рвись... та струна мовчить

Навіяв день мені печаль,
мені журбу - тобі дорогу.
Нехай зіграє нам, скрипаль,
вбере у музику тривогу.

В твоїх очах, палких вустах
я бачу сум і біль розлуки
і в унісон у двох серцях
бринять й назовні рвуться звуки.

Моя рука в твоїй руці,
її легесенько стискаєш,
сльозинку на моїй щоці
губами лагідно стираєш.

В своїх словах, думках стрімких
я намагаюсь не згубитись.
Вони ж кружляють, як птахи,
не в силі долі покоритись.

Ще будуть зустрічі.На жаль,
будуть стрічання й розставання.
Нехай зіграє нам скрипаль,
вбере у музику кохання.

Сталка на луках. Прив'ялі покоси.
В гіллі бринять золоті абрикоси.

Вітер супрутній, смалкий і гарячий.
Крячка в заплаві стурбовано кряче.

Межінь. А отже мілішає річка.
Стиглими краплями бризка порічка.

В полі - жнива: буде жито й до жита.
Ходить худоба вгодована, сита.

День звичайнісінький. Маківка літа.
...В липня-художника щедра палітра!

Впіймай мене. Я подихом любові
Озвуся тихо крізь ранкові сни.
Цілуй тепер, бо далі нам з тобою
Не буде цвіту ніжної весни.

Кохай мене. Я ніжно і безкрило
Лечу крізь день у ночі забуття;
Вкради мене, бо я любов не вбила -
Моя душа не знає каяття.

Так часто душу садимо за грати,
Хоча вона і прагне у безмеж.
Душа моя у зареві пожеж,
В яких горять жалі всі і розплати.

Печать мовчання досі на вустах,
Неначе скеля, хилить дух додолу.
Щомиті біль душі зціляю болем
І прагну волі, наче неба птах.

Гірчать дощі і думи теж гірчать
Під голос грому, часом під Вівальді.
Фарбую душу барвами від райдуг,
Допоки світ готує до розп'ять.

Від самовтеч сховатися ніде,
Як не позбутись світові від тіней.
Тоді лиш миті щастя є безцінні,
Коли недоля в прірву нас веде!

Давайте поговоримо про дощ...
Про той, що йде за вікнами балкону,
Про свіжий вечір, що на підвіконні,
Про вітер, що торкається долоні.
Давайте поговоримо про дощ...

Давайте поговоримо про ніч...
Про ту, що починається з молитви,
Про зорі, що за хмарами не видно.
Я так люблю із Вами говорити!
Давайте поговоримо про ніч...

Давайте поговоримо удвох...
Про ліс, гриби, про листячко опале,
Про душу і про квітку, що зів'яла,
Про те, про що нікому не казали.
Давайте поговоримо удвох...

А потім помовчим... Хвилину-дві...
Про щось своє... Про хмари грозові,
Про коників, що скачуть у траві,
Про роси, що неначе з кришталю.
Про те, що я душею Вас люблю!

2-3.07.2011

Забракло слів.
Щемить –
а я мовчу.
Запалюю свічу
і медитую.
Щоб імені
не згадувати всує –
сумую під Вівальді
і гірчу…

Студене небо
хмуриться кошлато.
Громів розкати –
вісники грози.
Мольфари вміють
зречено чекати
на зимних скелях
пагонів лози…

Я знайшов одиноку на березі –
Ти стояла, ти хотіла втопитися!
Із долонь твоїх просто напитися
Мріяв ангел у чорному одязі.

Розійшлися тумани долинами.
Поприходили друзі заплакані.
…Ти прощалась тепер з Україною
У чужій в півзруйнованій гавані!

Люби мене поміж рядків,
Коли слабка і швидкоплинна,
Коли хтось інший захотів
Тебе забути, Україно.

Коли вмирали у віках
Маленькі ангелів конверти.
Коли тримала у руках
Твоєї долі том четвертий!!

Вона дивиться в зір перехожих -
Вона бачить там просто неситих!
І ніхто уже їй не поможе
Розучитись найперше любити,

І ніхто не забуде лелеки
У гнізді чарівної октави.
Вона просто далеко-далеко.
Вона просто не вміє лукавить.

В дрібницях щастя на землі Господній
Я жду й не помічаю малахіти.
Щось головне утрачено сьогодні,
Але про це небуду я жаліти.

В дрібницях щастя, й поки не голодна
Радію небу і весняним квітам.
Щось головне утрачено сьогодні,
Але про це не буду я жаліти.

В дрібницях щастя, і човни півдводні
Не помічаю на своїх орбітах.
Щось головне утрачено сьогодні,
Але про це не буду я жаліти.

Дорога стелиться безкрая,
Згубився десь дороговказ...
За мить до прірви - мов торкає
Крилом незримим янгол нас.

У прірву рано ще зриватись,
Допоки в серці є вогонь,
Зринають рими в нім крилаті
І дух не знає перепон.

Хоч від біди ідеш до скрути,
Гірчить реальність, як і сни,
Твої слова ми хочем чути,
Як звуки лагідні весни!

Душа, що поруч, озоветься,
Своїм поділиться теплом,
Аби ще довго твоє серце
Тебе по світу цім вело!

Нерозумінням світ карає,
Лишає в серці біль образ...
Та в вічнім прагненні до раю
Душа знайде дороговказ!

Де цнотою пропахли вечорниці,
Де в соняхи закохані джмелі,
Ромашки нагадали білолиці
Мені життя на цій святій землі.

Хоч може не вродився я поетом,
М'яча ганяв і грався у війну,
Та вечори шептали по секрету
Римовану бентежну таїну.

Незримий світ відкрив свої фіранки,
В мені зуздрівши диво - солов'я.
І, наче ніжна пристрасна коханка,
В екстазі Муза билася моя!

***
Дух святий зійшов з небес,
Зяскравіли душі грішні...
В кожному - вогонь воскрес,
І горить яскраво, пишно,
Бо звершилось - світло тьму
Полумям яскравим вкрило.
І любов в людськім житті
Слід глибокий залишила...
Віра в серці загніздилась,
Укріпилась, проросла...
А надія заросилась
Слізьми щастя від тепла.
Дух Святий зійшов між люди,
Струни серця задзвеніли:
Більше горя й сліз не буде,
Тільки б ми цього хотіли..
2011р

О, Муза не зігнеться у поклоні,
Сама вона не ступить на поріг.
Не через те, що там свистить батіг,
Вона ходить не звикла у колоні.

Їй байдуже, як ти стоїш в короні,
Вона не ласа на чужий пиріг.
До неї я, захекавшись, прибіг,
Відмовившись вклонитися мамоні.

І перед нею ти не падай ниць,
І не хизуйся, не показуй міць,
І пам’ятай – не любить Муза ницих.

Вона не їде з почетом конем,
Вона завжди з’являється тихцем, –
Як прилітає у мій сад жар-птиця.

2007

Т. О…
Чи стала довшою дорога,
Чи додалося сліпоти,
Чи натомилися вже ноги
Безповоротно змалку йти?
Чи, повний розпачу і люті,
Не віднайду дороговказ
І од біди іду до скрути,
Як це траплялося не раз?
Чи, може, жевріє терпіння
В душі обтяжливого сну
І зве надії голосіння
У безкінечну далину?
Куди я досі поспішаю,
Ніяк донині не збагну?..
Дорога стелиться безкрая, -
Чи є хто поруч: - Ану – ну?.
02.07.11.

А як тебе я ждав!
Зі мною світ
Навколішки стояв
І виглядав
З некошених отав...

2011

Серый день ворвался в лето
Призрачным дождем.
Потрепал он ветви где-то,
Туче нипочем.

Насорил отменным градом,
Будто не со зла,
Стал для солнца сущим адом,
Плакала гроза.

День устал, прилег с дороги,
Храпом грянул гром.
День поспит еще немного,
Смаянный трудом.

2011

Стоїть стривожене село.
В нім дім осиротілий.
Так ніби все, що там було
малюнок застарілий.
Але в уяві бачу я
садок.В нім батько й мати
натруджені, як вся рідня,
не звиклі спочивати -
в труді.До берега город
і мЕжі срібно-рОсі.
Картопля зацвіла, горох.
Вниз - верби яснокосі
схилили коси до води -
так місяця вітають.
Ще так далеко до біди.
Та мабуть про те... знають.
Ото ж стрічають чемно так
зеленим чистим вбрАнням
дітей, що лізуть через мак
до них, як бджілки ранні.
І стежка, що біжить до ніг,
теплом їх зустрічає.
А он Юрко по ній побіг,
сестру застерігає:
- Дай руку, Раєчко.Поглянь
он там у житі боком
сидить Русалка.Рання рань,
вона ж моргає оком!..

Так ніби вчора все було:
його весна,його село...

Була весна.Нема весни.
Немає коней карих.
Лиш без середньої струни
висить,мовчить гітара..

Під вікном вже жасмин розцвітає,
аромат той духмяний п,янить.
Мене милий вже більш не кохає,
не для мене прекрасна та мить.

Не в моєму саду квітнуть трави
У моєму вогонь лиш палав.
Гірко серцю, що ради забави,
ти мене в цім саду цілував.

Я до себе жасмин пригортаю,
одиноко до нього клонюсь
-Сліз не треба,-себе я благаю.
Але сльози котились чомусь.

Вони впали в пелюстки й завмерли.
У сльозах заблищав білий цвіт.
Сяяв він мов сріблястії перли.
Тій красі дивувавсь цілий світ.

Час минув,знов жасмин відцвітає.
Ген на трави осипався цвіт.
Та душа знову цвітом буяє,
не зійшовсь на тобі клином світ.

Знову серце, як вперше кохає,
і у грудях, як вперше тремтить.
І душа нову пісню співає.
Вона тихо і ніжно бринить

Перегорнув я днів спекотних прозу,
І вивершив уже чимало кіп.
Кладу нову – і знову житній сніп
Освітлює глибінь душі і мозок.

А жайвори – небесні віртуози,
Якби я так співав, давно б охрип.
І поглядом, і серцем я прилип
До піднебесся, де змовкає розум.

І час, як вік… І щебету, й пісень
У душу ллється – не дрімай лишень,
І обома хапайся аж до поту…

І літа оксамитний зелен-шум
Тече промінням сонячним, як струм, –
Аби душа трудилася достоту.

2009

Мені наснився сон... Amore mio...
Не йди, не йди відразу, largamente...
Не треба, не виводь мене із ладу...
Невже і тут потрібні аргументи?!
А сон, що зупинився скраю прірви,
чомусь не переходячи у гріх?
Ця ніч, її навіювань принади -
Малий додаток до мирських утіх...
Не йди, прошу, так зразу - поступово,
Не хочу, не здавайсь мені моментом.
В життя не перейду твоє ніколи,
Але цей сон - це наше largamente.
02.07.2011

Все это так – и это все не так
И та маленькая рыбка
Уже не в Карибском море, нет
Она теперь здесь, плавает
В струях киевского воздуха
Пропитанного
Тленным и глухим
Вытекающим из переулков
И впадающим в наши июньские взоры.
В наши глаза, которые
Уже не могут требовать перемен

И почему-то всегда получается так,
Что ты приходишь, когда уже поздно и все твоего размера разобрали
И ничего твоего уже нет
И никому ничего не надо
И плохо это или хорошо – решать тоже не нам
Лишь бы как-то что-то или кого-то убить – каждому ведь свое –
Время-деньги-кого-то-на-худой-конец-себя

Останется только
Та маленькая рыбка
Последний герой. Survival of the fittest.

Обняв стару, як світ, крислату грушу,
І слухаю її… О Боже мій!
Чуття й думки біжать наперебій,
І кожну з них я вислухати мушу.

Беру я шланг і поливаю сушу,
Вона втекла – тут буде водостій…
А груша рада – згине суховій,
І відкриває, ніби сонце, душу.

Стомився день і ближче підійшов,
Коли збагнув – не буде тут обмов,
Спокійно ліг в саду на шовкотрав’ї.

А груша полетіла до зірок,
Я знав її кожнісінький листок,
Але душі, признаюся, не знав я.

2009

***
ми всі – безкінечне тіло Христа
розіп’яте на дорогах революцій
звиклі до смирення і каяття
спокутуємо зваб власних ілюзій
о гіркота цього почуття

ми всі – безкінечне тіло Христа

Проглянув в телефоні есемески -
така журба спустилась на лице,
Ніхто уже не пише в вирі сплеску,
Ніхто, ніхто не видавить слівце.

Колись писала, що мене ти любиш,
Що в тебе є залежність від пекучих слів,
Що ввечері гуляти ти зі мною будеш,
Коли приїдеш у прекрасний Львів.

Минулося... Лиш друзями лишились
та ніжні есемески плавають в душі.
Життя страшенно вже на мене розізлилoсь -
Занадто швидко все пізнати я спішивсь.

26.06.2011 року Сокаль

Загадкою сьогодні ти була,
Осяйні очі запалили крила,
Блаженство усмішки мені дала,
Огнем свого волосся спопелила.

Цей стан забуть старався я дарма,
Шукав так прихистку в чужому серці...
А ти шукала шлях в Червоноград -
Така спокуслива, така відверта.

І враз все зникло у підступності пітьми...
Ти вийшла тихо у шахтарськім місті.
Тепер я мучусь тяжко, мов в тюрмі
Та хочу вже до тебе, милої поплисти...

25-27.06.2011 року Сокаль

Приснився гарний сон, немов переді мною
Лежиш спокуслива і пристрасна така,
Що я за тебе всі стихії молю,
Щоби навік не зникла із мого життя.

Така привітна, щира і ласкава,
Чудова в ніжнім поцілунку чарівнім
І вірна подруга, щодень кохана -
Тебе б я в вічності таку любив...

Та сон розтанув, мов з дощу веселка,
Життя буденне зранечку прийшло,
Щоб ще принести нам проблем відерко,
Проте з думок цей дотик не зійшов...

27.06.2011 року Сокаль

Горю тобою, пристрасно кохаю,
Живу тобою і твоїм життям
І ніби знаю - начебто не знаю...
Розплистись прагну в тобі почуттям.

Та далі лину в водоспад кохання,
Шукати прихистку в твоїй душі,
Єдиним цілим бути у єднанні,
Щоб завжди поцілунком спопелять сліди.

Щоб гучно в унісон серденька грали
І пісня лилась щиро від грудей,
Щоб нас природа щиро привітала -
Понесла далі від страшних людей.

Кохаю,люба! Вічно і невтомно
Слова лунатимуть із моїх уст.
Я буду щирим, диким, безсоромним,
Щоб ти щасливою лишалася - клянусь!

27.06.2011 року Сокаль

Життя те мчиться тихо під укіс
І пекло наближається звершитись.
Спасеться тільки праведник живий -
Його лиш темнота із атому не зможе вбити...

Холодною лиш стане ця остання ніч,
Вітри скажені будуть завивати
Три дні у темряві й на дикий клич,
Земля почне потужно розриватись.

Лиш той врятується, хто в Господі завжди,
Хто вірить Матері, її пророчім слову.
Фатіма кличе людство все спастись,
Вернутись в лоно Церкви пресвятої знову.

28.06.2011 року Сокаль