* * *
Так статись не мало: надвоє
Життя розділивши, лежать
В полях між тобою і мною
Кордони, як слід від ножа.

Надвоє – на «віриш» й «не віриш»,
Надвоє – єдина душа.
Печуть у сліпому повітрі
Слова, як сліди від ножа.

І все ж під невидимим небом,
Вразливе, як вогник свічі,
До тебе, до тебе, до тебе
Зривається серце вночі.

2009

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

обрети со мной гавань иную,
другие горы,
маленький город любой, какой пожелаешь.
только не этот, со смертью, играющей
в каждом дворике
/пока ты не заговоришь с ней
и не узнаешь./

обрети со мной гавань иную,
другие горы...

2010.

Я чекатиму вічність. Вона – в твоїх сонних казках.
У відвертих світанках, народжених в снах барвінкових.
Ти відчуєш, як радість розкуто струмить у думках,
І навчишся красою осяювать серце та слово.

Ти побачиш уперше, як сонечко мріє вгорі...
Як здіймається щастя. Безмежне. З чиєїсь оселі…
Я чекатиму вічність. Вона – у бруньковій зорі…
Кольорові струмки її ніжні і завжди веселі…

Ти народишся вранці: знаменням блакить пророста!
Будеш схожим на тата – він так же уміє дивитись…
По периметру неба – його голубіють жита…
Щиро вірю чомусь, що ти хочеш уже народитись!
2011 рік

Ні, не з історії знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс в Дніпро Дунаєць кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені знать малому,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків ти повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачено в нашім селі,
У вакуацію нас вигнали із хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника окриком спинили.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

Коротке життя,-
Мов душа спинилась на хвилинку,-
Щоб дізнатись, хто тут я,-
І у даль піти на "знимку"...

Щоби сфоткатись лиш тут,
Найяскравіші узять моменти,-
Тільки Розум позабув,-
"Як тут жити,- як легенько..."

Тільки Розум заблудив,-
В свому лісі - у проблемах,
І Душі загородив,-
Те, що їй одній лиш треба...

Треба їй тут віднайти,-
Те, що манить, світить очі,-
Аби знову в Даль піти -
Треба брати те, що хоче...

Треба їй подарувать -
Незабутні в щасті миті,-
Щоб ти міг собі сказать:
"Класно вийшло! Все. Спасибі!!!"

14.06.2011р. Дякую:-)

Нажмите на тормоз, удержите педали,
Проводите меня до границы печали.
Я смогу промолчать и хоть раз не ругаться
И сегодня, впервые, не буду прощаться.
И водитель, смотрите, прошу Вас, в окно,
Мне так тошно от взглядов и так тяжело.
Волки воют внутри, а в глазах тишина,
Отвезите туда, где я буду одна.
Декорации жизни хочу изменить,
Улыбаться, молчать или просто курить.
Рисовать на песке, изучать мотыльков
И на волнах, вдали, распознать рыбаков.
Всё случилось, сбылось или просто мечталось.
Я в машине тихонечко с Вами прощалась.
И лишь дворник вдали помахал мне рукой,
Я в ответ улыбнулась - Вы мой дорогой…
13,06,11

Всё на своих местах – по полочкам,
Только вот в голове не укладывается.
Мысли все впереди, торопятся,
Всё бегут и куда-то прячутся.

Я сегодня одна молчала
И так просто смотрела в окно.
Где-то музыка тихо звучала,
А соседи всё пили вино.

А мне тошно от песен, знаете…
И в квартире хочу я бардак.
И хочу я упасть, сломаться
И все мысли свернуть в кулак.

Разбивая надежды в дребезг,
Допивая холодный чай.
Ты меня обнимаешь нежно,
Говоришь: помолчи, не скучай…

Я писала, писала… рывками
И в кармане сжимая ключи.
Не справляюсь сегодня с руками-
Всё дрожит.
- Я уйду
Помолчи.

Июнь 2011

І знову не вдома. І знову не там.
Вокзали і потяги, й протяги.
Ти поміж ангелом і чортеням
З ріжками, хай і короткими.

Тягне за руку не перший, а той
Із обгорілими крильцями.
Кроку не ступиш, отямишся – ой! –
А ви побратими й зріднилися.

Вже тобі й дьоготь – не дьоготь, а мед,
Тільки замісу тугішого.
А на вокзалі така коловерть! –
Від неї рятуються віршами.

Друже, благаю: пильнуй чортеня
З валізою віршів і повістей.
Ті багажі до останнього «я» –
Поету з сумнівною совістю.

29.05.2011.

***
Її називали в селі красунею...
Здавалась рідній землі лебідкою,
Розкішною вся була і юною,
Жоржинами юнь цвіла й нагідками.

Всміхалися Небеса: Ой, дівчино!
Свята ж бо твоя краса вражаюча,
На синьооких льонах заквітчана,
На злоторунних ланах зростаюча.

Зірвалося навесні, мов віхола,
Весілля. Добротні сни надихало,
Та й двійочко діточок з'явилося.

Теплом наливались дні, кохалися
І думами у зерні купалися,
Щедротний то був рочок, вродилося!..


***
Усяк її звати звик куркулькою,
Тавро і брудний ярлик чіпляючи,
Болотяно сили злі забулькали,
І щастя, й плоди землі ковтаючи.

Безжалісно чобітьми розтоптана,
Заляканими людьми замучена...
Та вірою в небеса окроплена,
Не в'яла її краса засмучена.

За гратами чоловік, страждаючий,
Минає за роком рік, вбиваючи.
За мужа і діточок молилася.

З торбиночкою пшона і волею
Вступила в двобій вона із долею.
Останній життя ковток... Ділилася!


***
Війна назвала її солдаткою.
Смертей носились рої, зринаючи,
Блукали в небі думки над хаткою,
Скупі солдатські рядки чекаючи.

Вже шестеро лебедят горнулися,
Листів просили, мов свят, від батечка,
Та знову в сім'ю біда вернулася
Й жіноче серце з'їда: "Ой, таточку!".

Бо вбито вже татуся. Над ямою
Удвоє зігнулася. Безтямною
Озвалася між людьми, ридаючи.

Забилася на горбку, надломлена.
Все долю кляла гірку натомлено,
У смерті: "Й мене візьми!" - благаючи.


***
Тепер назвали її вдовицею.
Горнулася до сім'ї, піклуючись.
Кружляли малим пісні світлицею,
Серцям їх мрії чудні даруючи.

І вивела їх у світ, пишалася.
На старості час розквіт внучатами.
В лебедиках у малих кохалася,
І краючий біль притих з малятами.

Минув уже цілий вік, як з мукою
Вінчав її чоловік розлукою.
В доріженьку почала моститися.

...Їх поруч хрести стоять - заручено,
Ряст довго прийшлось топтать - наскучило.
До мужа свого пішла... любитися!

На станції "Вічність" чекатиму потяг "Життя",
У ньому колись проїжджали удвох ми з тобою.
Я вийшов раніше. До тебе нема вороття,
Тепер я - душа, переповнена завше журбою.

Й на мить супокою кохання земне не дає,
Незатишно тут, в потойбіччя обіймах колючих.
Немає мене, але в серці одному я є:
Завжди відчуваю твої поцілунки жагучі.

Мені невідомо, ще скільки часу промайне,
Коли, як актор, поспішу на прийдешнього зйомки.
І вірю чогось: там зустріне живого мене
Знайома до болю (не знати чому) незнайомка.

1999р

Проміння сонячного стріли
Пришили небо до землі.
Позолотили хмари білі,
Мене своїм теплом зігріли
І зникли в райдужній імлі.
Укрила тіло прохолода,
Коли дню вслід прийшла пітьма.
Хоч непорушний, як колода,
Таївся я од неї подаль,
Але, як бачите, - дарма.
Бо навсібіч сіяли зорі,
І тліла обрію зола,
А я у сутінках прозорих,
Відчай долаючи і змору, -
Блукав у пошуку тепла.
12.06.11.

У перестиглий простір літа вплітає срібло павутинь
Бліда рука. Повісив смуток, неначе глечика, на тин,
Плащем промоклим огорнув замерзлу душу і пішов
Кудись у ніч останній воїн. На рванім серці грубий шов
Не заживає. Плаче рана болючим холодом століть.
На перехресті білий камінь без жодних надписів стоїть.
Підеш наліво, то загинеш. Підеш направо, то помреш.
А прямо? Прямо – будеш жити. Але недовго проживеш.
Тебе зустріне гола осінь вагітним танцем живота.
І буде сонце ворожити: чи та це осінь, чи не та?
Але яка тобі різниця – хай пальці ловлять часу плин.
Іди собі куди захочеш. Та маску лиш повісь на тин.

2011

Вдивляюсь у небо - ось зіронька впала,
Мигнула востаннє яскравим вогнем.
Я мрію собі на зорю загадала -
Ти світлом кохання зігрієш мене.

Вдивляюсь у небо, вслухаюсь у вітер,
У серцебиття, що луна з далини.
До мене прийди і з очей моїх витри
Всі слізоньки теплим цілунком весни!

Вдивляюсь у небо, де місяць уповні
Магічним промінням бентежить цей світ.
З глибин виринають бажання безмовні
І душу штовхають в безмежний політ.

Вдивляюсь у небо, там янгол іскриться,
Обох нас так ніжно торкає крильми...
Кохання - найбільша з усіх таємниця,
Яку тільки разом пізнаємо ми!
13.06.2011р.

Я залишу тебе ночам,
у мовчанні перемовчу…
Буде тиша гірка, як чай
з полинових димів дощу.

Буде вітер, як гнів проклять,
рвати сутінки десь не тут.
Буде спогад під шифром «ять»,
буде думка за словом «будь».

Я залишу тебе на мить,
щоб забути колись навік –
буде сутністю нам штормить
ритм, що ти ним життя нарік
11.06.2011

Цей двірник був мольфаром в одному з життів:
надто рано він досвітки мовчки змітає у баки.
Ще порядні міщани рахують, мов дріб’язок, сни,
і не спиться хіба водіям і собакам,
навіть сонце червневе навшпиньки не пройдеться по
пересохлих од спраги чи хіті ранкової вікон –
тільки він над усім цим – усьому тло,
що ніколи не стане таким собі чоловіком
плото-кровним,
з минулим («було…»),
і майбутнім (окресленим словом «завтра»).
Все мете, віддаляється в горизонт,
і мугикає щось під носа, неначе мантру.

Мене побільшало з літами,
як обрію – під небеса.
Вітри здаються там братами,
день капелюшком нависа.
Я розростаюся в корінні,
я роздаюся серцем вшир.
Бо лопотять сліди по ріні
днів, до яких ти не спішив.

У Музи я була за свідка,
за подругу – дзвінкій бджолі…
Мені приходили нізвідки
маленькі радощі й жалі.
Зозуля слала телеграми
і час життя ще не труїв.
Коротка вісточка від мами
із рідних батьківських країв…

І крила важчали потроху
від татових стражденних віч,
коли упали до підлогу
краплини поминальних свіч –
мене побільшало печаллю
(ховала глибоко сльозу)…
Вона карала й пробачала –
моя молитва, сповідь, суд.

Побільшало мене, нівроку –
онукам, дітям завдяки.
Не гнуть мене доземно роки
(зізнаюсь, швидше навпаки!)
Мене побільшало не в плечах,
шлях заважким був не дарма,
і серце клекотом лелечим
мене до сонця підійма.

У грудях я несу покуту,
бо ждуть на обрії жнива.
Творцем до днів земних прикута,
бо долі іншої нема.
3.06.2011

Не плюй у душу вчителя – зажди!
Вона ж прозора й чиста, мов криниця!
З душі тієї доброї води
ще доведеться, хлопчику, напитись!
Не каламуть води у джерелі,
не сип отрути, наче підлий злодій!
Адже нема людини на землі,
яка так вірно віддана роботі,
яка настільки віддана серцям,
що світять юним сяйвом променистим,
яка несе осмисленим очам
усе найкраще, світле, щире й чисте!
Як неправúй – то вчасно зупинись.
Людина ця усе простить охоче.
Бо у житті, як звикнеш до дурниць,
й тобі посміють плюнути між очі.
І тільки той, хто в світ добро несе,
сказати зможе (хай почують люди!):
– Учителю, пробач мені усе!
…А не твоє: – Я більше так не буду!

Затужила зима за незвичністю рими…
Я була не сама, лиш прозоро-незрима.
Я була межи днів, хоч тебе не пізнала.
Ми були не одні – була пісня між нами.
Ми жили собі так: в напівсні, напівказці.
Серцем стукали в такт невловимій підказці.
Скільки нам свічечок запалилося небом!..
Запалали – й мовчок… Лиш для мене і тебе.
Колихнулось крило у прозорому леті.
Нам космічно було на єдиній планеті.
3.06.2011

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Сонце заснуло на комині,
Пес його ніжно - лизь...
Поет рубає до дровітні
Вірша свого на хмиз.
В діжці втопилася темрява,
Хрущ убивався на склі...
Душа, ти куди по темному? -
Вип'ють хмільні солов'ї.
Мрії ночують з лихвариком
Слово шуга, мов кажан,
Притчу заманюю пряником,
Ту, що не доказав...
Роги покручено місяцю,
Серце зірвалось бігма,
На зойк солов'ї бісяться,
Цілує взасос пітьма.
Думи сягнули горішнього -
Поговорити б на сам...
Тільки цю ніч у Всевишнього
Віддано солов'ям.

Бездомним псом блукаю в передмісті
словосполучень й шелесту книжок.
Через дроти хапаюся за вісті,
пригублюючи кайф. Гіркий ковток!

Душа поскиглить і виплесне отруту
на лисий аркуш; хоч радій - хоч плач...
Ми до стовпа високого прикуті -
я - безталанна й геній - мій читач.

біле коріння сонячне зовсім сонне
вогкість гладку полуденну вплете у спокій
ти ніби риба важкою рукою присолена
дихаєш морем і випускаєш соки
дикі ножі над тобою зійшлись хрестами
символи знаки символи-знаки всюди
пробуєш тишу на дотик на слух вустами
і вириваєш у будня свій власний будень
ти ніби будда тільки живий і справжній
ловиш нірвану в пустелі німої стелі
коло сансарне мухою душу дражнить
птахи безчасся влітають у вікна келій

на роздоріжжі доріг в божевіллі станцій
де обриваються смерті народження близькість
ти ніби сонях – красивий і самодостатній
кидаєш в небо молитву твердого листя

Я вчора бачила смерть
Своїм мовчанням стелила
Дорогу в пекло

Безголоссям печалі опадає
Остання думка
В ніжні руки жінки з потойбіччя.

1999р.

Я хочу зустрічати з тобою сніданки, тонути у простирадлах,
цілувати повіки, застрягати у твоєму волоссі фалангами пальців...
Я до слова взаємність ще досі вживаю артикль.
Щоб ти більше ніколи не плутав його з банальним фальшем,
а я нарешті до самотніх вечорів та телефонних мовчанок звикла.

Боюсь засинати з думками,вони в голові цвяхами забиті.
Ржавіють, пускають томатні соки, інфікують сумління,
знекровлюють ідеями прозу.
Я вкотре хворію летаргійними снами, мої рани від них
цілодобово відкриті, наче дешевий супермаркет на розі
двох педантичних, забутих пішоходами вулиць.

Ти сьогодні мовчиш, сутулий, такий безпорадний,
пригнічений...
Я ,віриш, давно все з вином ковтнула, я забула, що
тобою була ображена, словами скалічена.

Ну что нам ходить-то вокруг да около,
Считать чужие дни и чужие ночи
В нищей стране, где государство прокляло
Учителей, врачей и сельхозрабочих?
В этом краю перекосов и ран,
Где забывают в аду момента,
Где просто подонок и наркоман,
А где - представитель истеблишмента,
Просто поверить, что жизнь еще
Вовсе не кончена.
Эдаким днем погожим
Просто понять, что мы рядом - к плечу плечо,
Просто сказать, что мы
Жить друг без друга никак не сможем.

2010

Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

1.

Літо сивіє золотом.
Вовчі ягоди зір.
І не жарко, й не холодно,
Лиш душевно сльозі.

Струмно.
Очі коров’ячі
Нетутешньо-сумні.
І – політики-сволочі.
І поля в бур’яні.

Мов із Лети карасики –
Он листки золоті,
Музи лірика-класика
Еротично-святі.

Похоронніють настрої.
Мов сніжинка – сльоза.
По «бутилочці нА троє» –
Три століття назад...

Щось печаллю розкосою
Тонко виє в траві.

В кров з найближчого космосу
Осипається цвіт...

2.

Трав’яний відвар мойого літа...
На душі – важкий прихід волхвів.
Скрізь туман – як пінна ртуть розлита
Між хрестами й тими, хто не цвів.

Як відкрию очі – бачу вітер.
Як закрию очі – бачу час.
Он моя дорога – наче вітка,
Зламана по яблуку якраз.

А хотілось жить, як в древніх книгах.
Мріялись принцеси і бої,
Маска річки – злоторунна крига,
Подорожі в сонячні краї.

Дружба – щоби зразу – і до пекла.
Пісня – щоб до раю – і назад.
Смерть така близька мені й далека,
Як оцей красивий зорепад.

Літо у природі і у долі.
Між весною й осінню – гніздо.
Готика старезної тополі.
Грому зойк на другій ноті «до»...

13 черв. 11.

Мотив (Luna tu - Alessandro Safina)

Таких, як тут, не буде більш казок...

Таких, як тут, не буде більш казок...

Вчителі,
Найдорожчі люди на усій землі,
Всі слова подяки надто замалі,
Щоб віддячить Вам за Вашу теплоту,
Посмішку очей, безмежну доброту...
Виросли вже крила - відлітаєм в путь
Із гнізда шкільного - мрії досягнуть...
Та стежки до школи - ні - не заростуть!
Там дитинство будемо стрічать...
Щасливе!..

Таких, як тут, не буде більш казок...

Вчителі,
Тихим смутком Ваший голос забринів,
Рідне слово в серці кожному лишив,
Оберегом щоб зігріло повсякчас.
Не журіться, не забудем Вас...
Ніколи!..

Наче сонце, сяйте нам завжди у наших душах!..
Наче сонце, зігрівайте нам серця!..

Вчителі,
Хай Господь мов скарб, Вас завжди береже;
Лиш усмішка на обличчі хай живе;
І нехай щастить завжди Вам у житті!
Не забудем Ваші імена святі!..
Хай виросли вже крила й відлітаєм в путь
Й казку цю нічим уже не повернуть...
Ми Вас любимо і не забудем Вас,
І Ви, рідненькі, згадуйте про нас,
Хоч зрідка...

Найдорожчі, Ви пробачте нам за Ваш неспокій,
Найрідніші, зігрівайте нам серця!..

Наче сонце, сяйте нам завжди у наших душах!..
Наче сонце, зігрівайте нам серця!..

Таких, як тут, не буде більш казок...

Таких, як тут, не буде більш казок...

Сонце згасало. Сонце котилось за обрій.
Гуркотінням доріг знов сади обдало.
Вертається вечір. Забаривсь. Сам на себе не схожий -
Розтривожена тінь від турбот,
Не помітивши навіть свій "зоряний час".
І зірки від утоми не сяють.
І промовчавши стонями фраз,
Глуху ніч після себе лишають.
І, хоча...
На годиннику, мабуть, - вже за північ.
Розтривржена тінь у турботах шукає свій спокій.

А в душі - мов пустельний міраж:
Серпень, літо... Ми до нашого моря рахуємо кроки.

03.06.11 22.24

Літо згадує нас! Як найдивнішу у світі мелодію.
Ту, яку наспівувала Любов, піднімаючись усе вище на небосхил.
Ми розмінялись на час. На секунду часу зі спогадів,
Де залишилися Янголом... - Притискаю до серця уламки крил.
Домовились же, що будем у небо вірити,
Не в обставини і не відстані!
Вечори, перестаньте минулим марити -
Із минулого казка щастя не виросте!
Ми ж тут, зовсім поруч,
Під своєю Любов"ю,
Читаємо вірші наніч:
Ту, майже космічну повість...
До зустрічі, першого літнього вечора,
А другого бути неможе!

Ми дивимось очі-в-очі...
А літо за небом стежить...

01.06.11 21.44

Золотим німбом часу котилося сонце
За багряний небосхил.
Усміхнені зірки неспішно виходили з Раю,
Інкрустуючи небо мріями.
Із золотих ковшів спокоєм напивалася ніч

І виходила з хати, мов пані Грація,
Осяяна снами земних світил.
А її сліди розміталися снами, зграями,
Доки боги у них вірили,
Закутуючи свій Всесвіт небом сторіч.

Висвітлена вся сутність в інверсії:
Мрії сяють із неба зірками,
Вони падають в душі коханням,
Вершить неможливе попри всі незнання.
А чиєсь небо знов марить морями
Із частинкою неба. Та іншою - порізно.

27.05.11 20.54

Старесенька грушка в подвір’ї
Щоночі малює всі сни.
Всі образи, кольору мрії,
Всі очі чудної весни.
І відпускає під зорі,
А там їх збирали вже ми.
Ховали в флакони прозорі,
Щоб вистачило аж до зими…
Ділились, мінялися снами…
Дивилися в них півдоби.

А сни приглядали за нами,
Бажаючи снів і собі!

09.05.11 20.40

Аби ж не зійти із розуму,
Як з вагону, що мчить в нелогічність...
Я поїхала. І тепер уже - порізно
Нам з тобою ділити всю вічність...
Мірятись небом і мріяти морем,
Купувати в часу незалежність...
І як непотріб, складати горами -
Ну і що, зависока вартість? -
Тільки ж дні, помножені на розлуку,
Тільки ж світ, що розбився навпі́л...
Ми з тобою ідемо за руки,
Як востаннє... По променях стріл...

06.05.11 22.11

* * *
Не на останній межі,
Не в переддень смерті,
Просто: прибрати в душі,
Як прибирають в церкві.

Вийшовши в гамір і чад,
В світ цей – велике вбивство,
Знати: в душі свіча
Світить рівно і чисто.

2009

У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Хоч всі вірять у відданість підданих,
Хоч всі вірять у вірність правих,
Знову в ніч понад ліжком дихає
Хтось привладний.

Щось нашіптує снотлумаченням,
Наче з власної графології,
Сняться „привиди” телебачення
Та історії.

Сняться „привиди” Ностарадамусів
Із привладного „телемовлення”,
Сниться кара дволиких Янусів –
Обезголовлення.

І привладний так вперто дихає,
Наче привид зі снозатемнення.
Я прокинувсь, як вірнопідданий –
Під знамення.

Я вже вірю у вірність відданих,
Вірю вибраним і окремим,
Коли так в ніч над ліжком дихає
„Темник”.

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!

Пародія

я не знаю, що мені насниться,
аж боюся поринати в сон.
збоку непокоїться синиця,
за вікном угледівши ворон.
кліпає розгублено очима,
як голодний захмелілий гість -
хочеться бо їй якимось чином
вилити на мене давню злість.
нюхом чує душу небайдужу.
я тримався довго скільки міг.
що ж робити – бути вірним мужем,
чи рванути геть без задніх ніг?
запросив би галок тих на каву,
і не тільки галок – птах усіх,
жодної пір’їни б не проґавив,
лиш синиця вдома, як на гріх.
пригрозила дзьобом для годиться
і заснула в теплім кулаці.
все-одно тепер мені не спиться -
я ж поет чи ні, кінець кінців!

Я сиджу й відчуваю як осінь ступає на п’яти
І стікає струмками дощів прохолодних по шиї
І немає чого з цього літа з собою узяти
І нічого не лишиш – все рідне, з самотності виє….

І нікому не скажеш – вернися! Не було ж нікого…
Не завиєш у стелю, вона ж бо німа і глуха…
І, мабуть, уже досить так чесно звертатись до Бога,
За плечима несучи недюжинну дозу гріха.

Накриваю портьєрами залишки сонного серпня,
Затуляю долонями щирість достиглих віршів
І на пальцях ця ніжність від сутінку сивого терпне
Стигне сонце гаряче на денці живої душі.

31-08-2010/11-06-2011

Я не знаю, що мені насниться,
І чи буде ще у мене сон,
Бо сьогодні гостею синиця
Стрімко залетіла на балкон.
Заглядала боязко в кімнату
Із порога в сутінках густих,
Наче намагалася впізнати
Позабутий образ чийсь, чи штрих.
Кліпала розгублено очима,
Як чужий і захмелілий гість,
Що йдучи колись од побратима
Потрапляв до мене раз із шість.
Може, заховатися од стужі
Прилетіла пташка на поріг?
Чи відчула душу небайдужу, -
Зрозуміти зовсім я не міг?..
Тільки хвилюватися не личить,
Що моя відома доброта,
Що коли нікого я не кличу –
Хтось обов’язково завіта!
Помахала крилами синиця,
Мов позвала в гості на сосну.
Я не знаю, що мені насниться
І не певний, що уже засну.

11.06.11.

Лицарю чорний,
лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили…
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!

Свіча у віконці не гасне до ранку –
Не спить до схід сонця прекрасна панянка,
Вдивляється в зорі й молитву шепоче,
Побачити швидше коханого хоче:
Того, що волошки вплітав їй у коси,
Й того, що троянди розкішні приносив…
Того, що русявий, із поглядом ніжним,
Й того, що чорнявий, палкий і поспішний…

Панянка сміялась, обох проганяла,
Полишили замок обидва васали.
Сказала їм гордо: «Ідіть хоч навіки!
Хто славу здобуде – назву чоловіком».
І легінь русявий подався за море,
Тож крається серце дівоче від горя.
А легінь чорнявий за гори полинув,
І плаче і тужить за милим дівчина.

Віки пролетіли, та й досі у вежі
Згорьований голос молитву мережить,
Там тіні літають, спалахує свічка,
І сльози збігають до темної річки,
Поскрипують сходи старезного ґанку –
Блукає ночами прекрасна панянка,
Сумує та долі щасливої просить,
Той голос печальний відлуння розносить:

«Лицарю чорний, лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили.
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!»


2011

Там, де земля торкається небес,
Там урвище, яке немає дна,
І там, за краєм, причаївся десь
Примарний дух, що звемо Пізнання.

Вічний політ – барвиста карусель,
Веселками орбіт летить вона.
І там за краєм – кожному своє,
І кожен наковтається сповна.

06-13.06.11

Знову.
Я знову тільки перо,
Без чонила і нових думок.

Перо загублене
Межи рядків і книжок,
Що оселились у цій голові.

Скажи,
О Боже, чи це треба тобі?
А не тобі, так кому?

Скажи,
Для кого сплетено
Чи заплутано потоки рим?

Я не хотіла...
Я не просила цього.
Мене ти нагородив?

Чи покарав?
Так, поясни, що хотів.
Лише два слова підказки.

Я далі сама
Усе розумітиму ясно.

Я далі сама
Досягну і збудую,

Ось тільки почути б
Задумку твою.
Скажи, я не чую...

І не відповів.
Але чув.
Точно знаю.
Він думає ще,
ну а я –
зачекаю.

12.05.11

Мала, не буває дива,
Усе – вигадки Голівуду.
Повір, ти і так щаслива,
Спокійне життя як чудо.

Мала, ти поглянь на мене -
Мав кору, а уже обтесаний.
До моїх двадцяти п’яти
З мене вибили дух протесту.

Питаєш де моя правда?
Ти права і її не має.
Із життям не буває жартів,
Я це знаю, а ти – не знаєш.

Мала, моїх друзів вбили.
Як? Живий, але навпаки.
В цій системі живуча сила,
Перемоле любі кістки.

А те, що справді важливо,
Ніхно не розкаже в пресу.
Мала, я, просто, хвилююсь,
Не грайся у поетесу.

Ці світлі хороші гасла
І звернення як полова.
Цьому світові мало діла,
А ти закликаєш до слова?!

А ти співаєш про небо,
Доки хтось гине від дози.
Не пояснюй мені, не треба.
Це – моє розуміння прози.

30.04.11

Ці голуби, що над моїм балкном,
І дні, і ночі все воркують про любов.
Я знаю, про любов торочать -
Немає більше теми для розмов.

Ти — моя ластівка, ти — мій соколе.
І байдуже, що птахи — голуби.
Доноситься — "Ой леле і ой доле,
Я так тебе люблю, люблю тебе.

Ти — моя рідна і моя найкраща,
Зі мною будь, тобі — весняні квіти".
Розмова один раз буда путяща —
Вона спиталася: “Де ми будемо жити?”

Історія стара-стара, як світ -
Туркочуть, і кохаються, і плачуть,
Співають, і гуляють до зорі.
Щасливі і сліпі або напівнезрячі.

Усе б нічого, але ці розмови
І спроби дотягнутися до зір
Схожі до того мильного роствору,
Яким годує нас телеефір.

Ці голуби, що не дають заснути,
Тривоги юні, драми — пів біди,
Гірше коли, здавалося б розумні люди
Пускають з рота мильні бульбахи.


11.03.11

О сестро люба, сестричко мила,
Одна лиш ти тут не полишила.
Повідвертались всі в час недолі,
Ти ж не лишила одного в полі.
Одного в полі, посеред вітру,
Прошепотіла: "Сльозу дай витру".
Тихо зітхнула: "Лишусь з тобою"
І стала, сестро, мені святою.
Ти не сказала: "Нехай і гине"
І врятувала від злої днини.
Тепер живу я посеред люду,
Та тебе, сестро, я не забуду.
Лише покличеш, усе покину,
Зійду до тебе у ту долину.
І огорнуся там самотою,
І залишуся разом з тобою.
Якщо потрібно, то і назавжди,
Заради тебе, бо ти є справжня.
Ти розбудила в мені людину
Убивши в тім’я гостру тернину.
Мене повела на хрест – розп’яти
І воскресила б, як рідна мати.
Ти не лишила тут сиротою,
І стала, сестро, мені – святою.

Не зітреш з пам’яті світлини:
Село, під стріхами хати,
Туман легенький при долині
І сонця усміх з висоти,
В садку додолу впали сливи,
Достигло лупають з трави,
А ми зелені та щасливі
Збираєм їх і - на стави
Купатися.
Яке то щастя,
Хоча минуло вже Іллі*,
Стрибати, плавати, сміятись
На лоні матінки - землі.

Давненько висохли ставочки,
Нема ні мазанок, ні стріх,
Лише в душі бринить дзвіночком
Дитинства безпечальний сміх.
І край вибоїно – асфальтний,
Немов на глум над давнім днем,
Побіля скроні крутить пальцем
І в гріб нас ввірчує живцем…

У лісі нашого дитинства
Казки блукали, спали сни,
Тепер із пнями наодинці
Німої мли хазяїни.
За просікою ген – романи,
Там байці місця не шукай,
Інтриги, зрадництво, обмани,
Із раю в пекло, з пекла в рай.
І це душевне гартування
Настільки звичним є уже,
Що тема вічного кохання
Здається пліснявим коржем.

Немов морозом серед літа
Війнуло у парке купе,
Отак в кінці тисячоліття
Явилось нам ГКЧП.
Генсек купався на Форосі,
Народ трудився на жнивах,
Рублі хандрили у панчосі,
А Підмосков’ям никав крах.
А ми жили собі й не знали,
Що скоро воля нам спаде
І домоткані ліберали
Нас поведуть не знати де.
Пили ми , їли, веселились,
Аж раптом: нате волю вам!
Мов для робочої кобили
Від воза з гноєм та у храм.
Дитинство,юність стали ззаду,
Пора до зрілих братись діл,
Та все маячить Ельдорадо,
Казок минулих грає хміль.


Чорно – білі кадрики прижовкли
Облетіли листям давніх літ,
Проходжає пам'ять із моноклем
Оглядає часу моноліт.
Там щербина, там уламок долі,
Там надряпав хтось: Тут був Іван,
Тут же той Іван освідчивсь Олі,
Стис у троє слів душі роман.
І моя тут височіє ніша
Без подряпин – в серці бо вони,
Нині ті рубці пульсують віршем,
Дивлячись на дійства далини.

*свято Іллі після якого, кажуть не можна купатися: «Іллі, Іллі, впав чорт з гілІ» (зах)


12.06.11.

Знайомство було дивне,
А хлопець — п'яний,
Розмова — незмістовна -
Про Схід і Захід.

Про різні мови
І про поняття
Честі, слова
І хто в нас батя.

Слова — короткі,
А голос — гучний.
Я була — ідіотка,
Дура і сучка.
***

То все байдуже,
Я точно знаю.
Кохаю дуже,
Від краю до краю,

По самі вуха
І Схід, і Захід
І цього друга,
Що крив мене матом.

Кохаю землю,
Народ і мови,
І, навіть, суржик,
Яким говорим.
***

“Кохаю!” чи “Гину!” -
Ніхто не почує,
Ніхно не винен,
Ніхто не воює.

З радяньських плкатів
Зажерлись миром
В багатій хаті
Голодні звірі.

Гризуться, виють,
Лижуть горішніх
Та яму риють
Для тих, хто нище.

14-27.03.11

Я писала б тобі поеми,
Віддала б тобі свою душу
І змінила би колір неба,
Якщо це я зробити мушу.

Я створила б оте багаття,
Що палає в сімейнім колі,
І негоди птахи крилаті
Не черкнули б нашої долі.

Я чекала б тебе з роботи,
Народила б для тебе сина
І несла той вінець турботи,
Який жінка нести повинна.

Малювала б на вікнах квіти,
Дарувала б усе, що маю
І немає де правди діти,
Я б кохала... І я кохаю.
***

І у нашому спільному домі -
Лише запах свіжого хліба,
Лише тонкі ниткі любові
І старий оберіг у сінях.

У грозу я палила б свічку,
Щоб вона цей обминала,
А у довгу зимову нічку
Чаклуном тебе називала б.

Я збирала би літом трави,
На той чай, що ти п'єш зимою.
Ти ховав би від мене каву -
“Вночі від музи нема спокою”.

Закріпила б усі вітрила,
Не було би більшого раю,
Ніж малий корабель
І сила, що його на плаву тримає.

І не було би в моря шторму,
І не було би снігу в маю,
І не було би цього горя....
Я б кохала... Я ще кохаю.
***

Та Йому ти потрібен більше!
Він сильніший за “треба” й “можу”
Він забрав тебе і ніхто вже
Не замінить і не допоможе.

19.02.11