Проросло безсоння із зерна розлуки
І літа по ньому сірий пух будяччя,
В колючках акацій тягне з ночі руки,
Та буяє радо, тільки - но заплачу.

У мого безсоння жовто- чорні очі
Розчерком зіниці розкололись хижо.
Що воно шепоче, знати я не хочу,
Але, щоб почути, мабуть, подих стишу,

І згорнуся втроє, до колін притиснусь.
То все лиш здалося - птах агукнув хрипло.
А у шибці темній білий місяць висне,
На подушку мокру сивий промінь сипле.
05.2022

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Долею ображений народе,
Позабудь про сумніви сумні, -
Право на державність і свободу
Кров'ю здобувається в борні.
Хоч зі сходу чуються погрози,
Підіймай хоробрістю свій дух, -
Не спинися більш на півдорозі
І в холуйство не спрямуй ходу.
Йди невтомно на щасливу зірку
І порви неволі ланцюги, -
Жити всюди солодко і гірко,
Завжди будуть друзі й вороги.
Не соромся стогону від болю,
Зводячись поволі із колін, -
Тільки той змінити може долю,
Хто бажає й не боїться змін.
10.07.23

Хтось будує замок із піску,
хтось будує замок на горі.
Незавидна доля тих майстрів,
хто будує замок із брехні.

Гарний замок із води й піску.
Одна хвиля – і його нема.
Тішить око замок на горі
з каменю – стоятиме віки.
Зійде марево, в повітрі що іскриться,
тільки слава брехуна лишиться.

09.07.2023

Людям часто увижається чортовиння та вчуваються голоси божі.
А чому? А тому, що власне життя стає гірким як редька, а виходу зі скрути вони не бачать. Одні, від глупства чи безвиході, починають заглядати в чарку. Отут і пре у сни та думки анциболотна братія. Інші туляться до священнослужителів. І ті втішають страждальців розмовами про вічне жииття, смирення та...десятину. Без десятини краще до гурту ідолопоклонників не ходити, бо проженуть. Ще й відлупцюють. А то й штрафом обкладуть.
І ось тут починаються дива: людина кардинально змінюється. Забуває про все на світі, окрім, наприклад, Біблії.
Ви бачили, як люто новонавернені відстоюють свої переконання? Чули, як усіх, окрім, наприклад, Єгови, називають дияволами?
Мабуть чули. І бачили не раз. От і мій кіт саме з таких затятих: пісяє де хоче, бо така його природа. І хоч капцем його лясни, хоч вуса накрути - результату нуль. Хоча вихід є: відвезти його до Росії та забути про цю халепу раз і назавжди. Але з Росією ми зараз воюємо, тому усілякий непотріб звозити на цю територію біснуватих не маю змоги. Але треба..
І цих шкодливих котів ой немало...
Он, сусід, утоптаний як порося, каже:
- Росія нас ухоркає економічно. Людей у них більше, авіації більше, Давайте здаватися, бо війна завадить нам і далі красти та брехати.
Чи він правий? Авжеж. Тільки одна заковика:
я дуже злий пес,, перехворів свинкою та сказом, тому штрикнув цього вилупка вилами в пузо. Ну, так вийшло. Автоматична реакція на непотріб. А його жіноцтво в крик:
- Ти - убивця! Твоє місце в тюрмі!
То я під гарячу руку і їх теж настомив на вила Хай у селі стане двома коровами менше, але і однією сім'єю зрадників також. Бо від корови шкоди - нуль, а від колаборантів - одні могили земляків.
Можливо, я трохи погарячкував. Буває. Але однині у наше селище ракети не прилітають, а вночі не об'являють тривоги.
Чи я щось вчинив негоже?

8.07.2023р.

...і обираючи між двох
ти помилився , моя доле
тобі самотності політ
дорожче тихої розмови...


2022 рік

Тиша завжди залишає натяки на
Продовження слів,
Або на продовження фраз,
Або розсилає чорних птахів
Щоб ти роздивився нотний стан.
Щоб ти роздивився її мотив
Щоб ти розпізнав дивний почерк садів,
Повен теплих вітрів і холодних вітрів,
Щоб ти пізнавав свій меридіан
Де для тебе вона,
І для тебе вони,
Де нових птахів розсилає війна,
Де сирени, де вибухи і лунка
Тиша, яку обдираєш ти.
Тиша, яку обираєш сам.
І пишеш
Далі
Продовження слів
Затягнувши рядками
Меридіан.

12.02.2023

У Кримських го́рах є багато місць,
Що таємниці древні зберігають.
Віки й віки в долини з гір збігають,
Ламаючи фортець камінних міць,
Лишаючи останці, що стримлять,
Тримаючись і гордо й незалежно.
Їм люди шану віддають належну,
Ім’я ,при тому, власне можуть дать.
Бо ж заслужив в жорстокій боротьбі
Із часом зміг зостатись, не зламатись.
Якщо на Бабуган-яйлу піднятись,
Одразу в очі кинуться тобі
Високі скелі, що стоять, немов
Фортеця неприступна. Не піднятись.
До тих вершин, здається не дістатись,
Бо ж стіни вертикальні – будь здоров.
Останець зветься той Парагільмен –
«Йди за грошима», власне, означає.
Які він гроші у собі ховає?
Звідкіль взялись? Багато є легенд
Про той останець. Ось одна із них.
Було то у часі тепер далекі,
Селилися в Криму вже давні греки.
Жили тоді вони і в горах тих.
Навкруг було багато ворогів,
Які постійно здобичі шукали,
Степами, а то й горами блукали.
Заходили й пірати з берегів.
Свої багатства аби зберегти,
Місцеві по вузькій крутій стежині
Несли на гору. І чужа людина
Її у скелях не змогла б знайти.
А на яйлі ховали власний скот
До часу, поки й мине небезпека.
Коли вже ворог відступав далеко,
Тоді вже, заспокоївшись, народ,
Зганяв худобу до гірських долин,
А глави роду в гору відправлялись,
Де горщики з багатством зберігались
У заповітнім місці… Жив один
В Ламбаті всім відомий чоловік.
Кривий Суфракіс – всі його так звали.
З народження людина ваду мала –
Одна нога коротша, тож убік
Його з дороги зводило весь час.
Ледь розженеться по дорозі прямо,
Дивись, уже десь збоку бур’янами.
Тож, розігнавшись трохи, кожен раз,
Збавляв він хід, «вирівнюючи курс».
Ото за ті зігзаги хитромудрі
«Кривим» його й прозвали «добрі» люди.
Хоча за те він на людей не дувсь.
Кривий то і Кривий. Бо ж кожен мав
Тоді якеєсь прозвисько між люди.
Тож хай Кривим він прозиватись буде…
А тут тривожний час в краю настав.
Якісь незнані вороги кругом
Усіх грабують. Вістка прилетіла.
Чоловіки багатства прихопили
Та й на Парагільмен ховать бігом.
Суфракіс також горщик прихопив
Із золотими, що встиг наскладати
Та й покульгав за усіма ховати.
Ті вже й вертались, коли він добрів.
Та він на те уваги не звернув.
Орієнтир став перше обирати,
Звідкіль почати кроки рахувати.
В ущелині там тис великий був.
Від нього він на північ відступив
Стонадцять кроків, звідтіля – на захід
Ще стільки ж і тоді уже без страху
Копати став і горщик схоронив…
На цей раз ворог не спішив іти,
Застряг надовго, аж на кілька років.
Поки товчеться ворог той під боком,
Хто ж в село буде золото нести?
Так і лежало воно в тайниках,
Аж доки ворог, врешті не забрався.
Тоді вже кожен з глав родів зібрався
Забрати те, що сховано в горах.
Але Суфракіс став уже старий.
Куди йому стежину ту долати,
Рішив синів за схованим послати
І їм секрет отой повідав свій.
Сказав, як можна той тайник знайти,
Куди і скільки кроків відміряти.
Пішли сини, щоб горщик відшукати.
Тис там же і продовжував рости,
Тож старший першим взявся відмірять
Від нього кроки. Напрям перплутав
І вийшов аж до самої Алушти
Та й заходився там тоді копать.
Другий задовгі ноги надто мав,
Отож дістався аж до Партеніту.
А третій взявсь так само походити,
Як батько й до Ламбата докульгав.
Повиривали ями чималі,
Але знайти нічого не вдалося,
Ні з чим всім трьом вертати довелося.
Старий сердито стрів їх у селі:
- Парагільмен(Йдіть за грошима)! – він
Кричав на них. І знов сини забрались.
Як не шукали, як вже не старались
Та скарбу не знайшов з них ні один.
Вже і сусіди стали помагать,
До хрипоту щоденно сперечались,
Кульгання повторити намагались,
Щоб визначити точно – де копать.
Куди того старого занесло?
Уже всю гору геть перекопали
Та горщика з грошима не дістали,
Як, наче, зачаровано було.
Суфракіс так і вмер, не дочекав,
Коли сини знайдуть його багатство.
«Парагільмен» повторював він часто,
Його й з останнім подихом сказав…
Вже сотні літ минули із тих пір.
Але ще й нині люди зустрічають
Когось, що на горі отій копає,
«Надійний» десь дістав орієнтир.
Хто зна, а, може, й справді, десь лежить
В землі надійно сховане горнятко.
Комусь його удасться відкопати
І скарбом давнім тим заволодіть.

I.
Перестань у мої кольорові
Не жадано приходити сни!
І приносити збурення знову...
Бо ти частка тієї весни,

Що п'янила мене диво- цвітом,
Спокушала отим відчуттям,
Де хотілося палко любити,
Де не тліло, буяло життя.

Де, здавались здійсненними мрії,
А дороги щасливими всі.
І була та наївність надії,
Що ти щиро чекати просив.

II.
Може, щиро? Потрухло чекання.
Віра в тебе загасла сама...
У задусі такого мовчання
Почуття охопила зима.

Час минув ... І у тій холоднечі,
Вся любов, перелита у лід,
Залишила в душі недоречні
Тихі спогади, суму услід.

І без тебе було моє літо.
Осінь стигла настане за ним.
Чим чекати роками і тліти,
Краще радістю повнити дім.

III.
Не іди у мої кольорові,
Залишись у минулому дні.
Там, в кохання, оте, паперове,
Ти ще віриш, а я уже ні.

Люби мене, як сонце любить літо.
І трепетно, і ніжно обіймай,
Мов липень подихом тендітним квітку.
Кохання ж мить дарує нам розмай.

Люби мене в пташинім стоголоссі,
Яке зливається з серцями двох.
Світанок вміло заплітає коси
Взаємності, із променів - пролог.

Люби мене у радості і горі
Слабку і сильну, грішну і святу,
Щоби цвіли очей щасливі зорі.
Тримай любові нитку золоту.

Микола Глущенко - видатний художник,
єдиний український імпресіоніст. Легендарний
розвідник. Підтримував приятельські стосунки
з Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром
Винниченком. Сьогодні його картини належать
до числа найдорожчих творів українських художників.


Мазки, мов коричневі хрущики,
плавно злітають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Товариш Матісса і Винниченка,
завсідник паризьких кав‘ярень,
здавалося, жив на повне крещендо -
на взліт, артистично, яро.

Митець… і воднОчас розвідник Ярема -
масштабу Ріхарда Зорге.
Амплітуда неразв’язаної теореми -
від аскези до богемних оргій.

Денді, артист, Дон-Жуан -
це зовнішній бік медалі.
Сонячний світ парижан,
життя - як шаблі в бокалі…

Та був бік медалі й інший -
світло ікон святих,
тихі пісні, гнівні вірші,
над прадідами хрести…

І він повернувся додому,
змолодів душею і тілом,
як рукою, зняло втому -
переболіло.

Дніпро переплив в сімдесят,
створив ужинок пейзажів,
з мольбертом щодня сам-на-сам,
життя - як ланцюг вернісажів…

Мазки, мов коричневі хрущики.
Роки добігають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Як тільки місяць зітреться до дужки,
Торкнутись хочу до вузького світла,
І дивною пробуджуючись хіттю,
Вдивляюсь у своє вікно, забувши,
Що скло його, холодне й непомітне
Ніколи не дозволить полетіти.

Молодиком чарує завіконня,
Де він серпом порослі хмари косить,
Й до себе кличе тонко , стоголосо.
Та скло лише остуджує долоні.
Хотілося б до ранку їздить возом
По викошеній місяцем дорозі.

У заростях барвінку
Блукав і кози пас
Чорнильного відтінку,
Засмаглий папуас.
Замурзаний по лікті,
Зривав і їв оці -
Солодкі, соковиті,
Чорнильні баранці.
Компанія строката -
"копита, роги, хвіст"
Хрум-хрумала завзято -
Надкусить, як не з'їсть.
І що там літня спека,
І плями на щоці!
Не бігайте в аптеку -
Шукайте БАРАНЦІ!

Троянди червоні та блідорожеві,
Жовті та білі і темновишневі
Квітують побіля вікна.
Королеву квітів
Найкращою в світі
Кожен вважає із нас.

То ж далі квітуйте,
Красу всім даруйте
І ніжний такий аромат
Та чудовий настрій.
Красуні-троянди,
Було би так сумно без вас.

2023 р.

Досі сумнів голову морочить,
Душу, часом, гадка сколихне:
Чи насправді любиш ти охоче
Іншим необхідного мене?
Мимоволі згадую недбалі
Рухи пальців, погляд без тепла
Отоді, як шарфика сплітала
І на шиї міцно затягла…
09.07.23

У небесах печаль німіє,
І згустками збирає щем.
Там розпач голосом стихії
Громово вибухне дощем.

І краплі й звуки ваговиті --
Їх чути ген віддалеки.
У серці мов порвались ниті --
Старі спрацьовані зв’язки.

І сонце трепетне над світом --
У сяєві своїх обнов --
Викочується на орбіту,
Немов нова в душі любов.

8 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Діані Сливинській,
професору й неабиякому кулінарові
Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

рамки і правила
залиште для інших
жінка не знає
ніяких обмежень
Богом і долею
їй подаровано
бути єдиним
правильним
твердженням

2022 рік

Коли ти був, цвіли ромашки і тюльпани.
Коли ти був, співали солов'ї.
А зараз - квітнуть хризантеми,
А зараз - плачуть мріями дощі.

Коли ти був, бандана яскравіла на чолі,
Коли ти був, чекали звуки і пісні.
А зараз - тиша вкрадлива сичить,
А зараз - день перекриває ніч.

Коли ти був, чи коли я була?
А зараз пісня є? Чи музика німа?
26.06.23

12.
Бриніння тиші...

У серці, як горобці,

Стрибають вірші.

13.
Душа і тіло —

Запалені сірники...

Вже відболіло.

14.
Цей день похмурий —

Чорне змінює біле...

Клавіатура.

15.
Очей твоїх струм

Просвічує, мов рентген...

Ти бачиш мій сум.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.

Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Пташиний невгаває легіт.

Пасує лісові калиновий рум*янець.
Ялин смарагдові спідниці.
І маслюків під соснами незвичний глянець.
Радіє око полуницям.

Обняти б ліс сторуко, душу добру, щедру,
І мудрість взяти споконвічну,
Бо благодатну має ліс зелену цедру
І дух його непересічний.

МарАкас грає знов на парасольці,
Й калюжі сірі ожили від крапель.
У затишок сховатись осінь квапить,
Обіцяним на завтра манить сонцем.

Мінлива ця пора, неначе жінка ,
Бо не в літах, не зріла, тільки стигла .
Послухай, її музика не стихла,
Хіба що барви стишили відтінки.

У натовпі не кидається в очі.
Її вогонь ще треба розпізнати,
Не б'є тепер він полум'ям косматим,
Але зігріє ніжно, як захоче .

То жінка- осінь. Зранку дощ сьогодні,
І виграє застужено марАкас.
Так до лиця їй іноді й поплакать.
А погляд зловиш- там така безодня!
2022.10.

Блискавиця з легкістю проколе
Піднебесся щільну й вогку товщ,
І крізь отвір на посохле поле
Струменем поллється врешті дощ.
Впоєна вологою пашниця
Вкриє густо зеленню ріллю,
І ростиме в колос вся пшениця,
Душу заспокоївши мою.
08.07.23

Тихо краплі падали на подвір’я,
тихо віяв вітер із півдня,
і двкола все було тихим,
та давно прокинулось лихо.
Розгулялось лихо у полі,
позбирало душі і долі.
І у місті теж побувало,
тільки знов йому було мало.
Завітало лихо у села –
наливало горя озера.
Повертаються у родини
найрідніші люди в домовинах.

06.07.2023

А тепер от крапка й край!
Місяць повно час тримає.
Довго-довго дня немає.
Пі́тьма й розпач: сонцю, сяй!

Це самотність – і нехай!
Осінь за́вжди мало гріла.
На кленове листя пріле
сніг улігся: сніже, сяй!

Вийди, серцю, сліз не край!
Бо без тебе попри вдачу
зір утрачу – й не побачу
щиру зраду: серцю, сяй!

Отже, любко, час не гай!
Бо без серця, снігу й сонця
геть затьмарено промовця!
Сяй коханням – іншим сяй!

26 липня 2003 р., Богдани

Куди утікаєте стрімко літа?
За вами ніяк підоспіти несила.
Спурхнула у небо пора золота,
А в мене сверблять запорошені крила.
Хоча вже не та, що бувало колись,
Перекотиполем несуся за вітром,
Бажаю злетіти у сонячну вись,
На повні легені вдихнути повітря.
Надпити із келиха щастя вина,
Плекати на гойдалці мрії рожеві.
Лихої юдолі сьорбнула сповна
(Із ким і навіщо? — тепер не суттєво.)
Ще вабить мій погляд безмежна блакить,
І душу гаї солов'їні тривожать.
Допоки у грудях ще серце щемить
Обпалені крила розправити зможу!

03.07.2023р.

А той поет все сидить під дощем.
Промоклий до нитки,
але з гарним віршем.
По розмоклим сторінкам
Писав він слова:
«Колись вже закінчиться уся ця гра»
Гра в кохання, гра в життя,
Смерть чекає кожного творця.

І не знайдеться епітетів у словнику,
Щоб описати красу цього дощу.
Шум листків і шум краплин,
Спів птахів та цвіркунів.
Записати все він встиг,
Вже земля іде з-під ніг.

Намокли сторінки, намокли і очі.
По щоці протікає вода.
Тільки не ясно,
сльоза це, чи краплина доща.
Вмить поет наш униз подивився,
Крок зробив,
і на птаха перетворився..

Записник його все ще там лежав,
Мок під грозою, та слова на вітер відпускав.
Слова про прекрасне життя,
Та хіба ж таким є кінець щасливого буття?

Dablvi 2023

Ой, літала чаєчка понад морем,
Співчувала матері в її горі,
Бо єдиний син її та й загинув,
Рідну землю боронив й Батьківщину.

Квилить чайка-чаєчка й плаче мати,
Де чий голос важко вже розібрати.
Хай не буде більш війн братовбивчих
І сини ріднесенькі в них не гинуть.

2020 р.

Вже черга наступна: в переліку квітень.
З двадцятого року з ним поряд – ковід.
Та байдуже – це не впливає на цвіт.
Дерева вже білі, прокинулись квіти.
Шкільні заняття не відвідують діти.

Бо сховищ немає, постійна загроза
В чеканні сирен та ракетних атак.
Події жахливі спотворюють смак
Життєвих моментів у сірості прози,
Постійних тривог перебільшена доза.

Тож тема війни – домінуюче вето.
Ковідний початок – це квіточки тільки,
А ягідки далі – врожайні настільки,
Що навіть від болю страждають сюжети.
Народжують їх небайдужі поети.

09.04.2023

Твоє волосся – це запах вітру.
Слова – бузок.
Торкнутись рукою талії наче
Налити бокал
І пити
Під небом блакитним
Соковито-зелений бокаж.
Блукати вустами,
Мов картами географій
Цілувати ріки,
Цілувати галуззя приток,
Мережити
Мелодію сонця твою безкраю
Потопаючи в снах,
В безсонні,
В повноводді твого Дунаю.
Розписати,
Пігментами слів розсипати
Дотики
Долонями ночі
Сплавляти сни
Мерехтіти зорями у тремких світанках
Твоїх
Випещених долин...
Бути з тобою –
Це, часом ловити подих
Вдихати тумани,
Грози,
Сонячні пагорби
І полохливі дощі.
Єднатись з природою
І проситись в пейзажні рамки
Вічності
Картиною на стіні.

21.01.2023

Брехня давить собою
й душить, ніби холодною рукою.
Вона слизька й бридка,
неначе сльози фальшивої гри.
Кожне слово, кожне речення
додає ваги й до того важкому.

Брехня збиває правду з ніг,
даруючи знайомий погляд.
Їй так легко замінити світле на темне,
знищити всю щирість земну.
Нікому не підвладно керувати нею,
бо весь світ не сприймає її всією.

Брехня чудова, ніби яскраві зорі;
чаруюча, як польовий туман.
Її очі кришталеві повні сліз,
дурманом вкритих наскрізь.
Її погляд сіє відчай, показуючи віру;
зберігає свою силу, аби знищити добро.

Брехня повсюди ширить біль,
зневіру й безнадію.
Сприймає смуток людства,
як словесний дар землі.
Довго читає кожен рядок,
аби ненароком не впасти на гачок.

05.07.2023

перестиглої ягоди димчасті кисті-
бродить в чорній смородині сусло із соку;
павутинною ниткою - ніжно- іскристо
перев'язане гілля,- із яблунь високих
вперемішку із листям плоди недолугі
облітають з гілОк як незАвидна ноша,
і подерши боки в трави падають глухо-
знАйдуть, може?
..
ось листочком заклеєно слід плодожерки,
бік сучком розпороло і тріщенок кільця:
біля аґрусу - три, два - на кущику зверху
а одне ,як на списі, на зламаній гілці,
кожне яблуко десь у своєму куточку-
соком бродять і запахом винним дурманять;
на землі - барабан, і щодня і щоночі,-
барабанять...
..
пахнуть яблуком губи, волосся, ключиці;
заворожує ніч , на хмарині неспішно
срібний місяць пливе, і по краплі сочиться
поміж гілля до саду ;
травинкою ніжно
мою шию торкнеш - так метелик торкає
ледве- ледве крилом і злітає до неба;
я з тобою і ім'я своє забуваю :
може , Єва?

2023.01.
Лилиана Сашина
Время яблок

перезрелой смородины тусклые кисти —
бродят в лопнувшей ягоде пряные соки;
паутинною нитью — непрочной, искристой —
перевязаны ветви, — у яблонь высоких
незавидное бремя, и паданцы часто
вниз летят вперемешку с пожухлой листвою,
и, бока оцарапав, о землю стучатся —
вдруг откроют?

..
червоточины след под травинкой прилипшей,
бок распорот сучком, тёмных трещинок сетка:
у крыжовника — три, два — под шумною вишней,
а одно накололось на нижнюю ветку,
остальные нашли уголки понадёжней —
прелых яблок в саду аромат нескончаем;
не земля — барабан, перетянутый кожей, —
застучали...

..
пахнут яблоком волосы, губы, ключицы;
нет волшебней ночей, и луна-ворожея
в воды тёмные светом по капле сочится,
низко-низко зависнув; соломинкой шею
тронешь ласково — так мотыльки задевают
еле-еле крылом и сливаются с небом;
даже имя своё я с тобой забываю:
может, Ева?

а вона ж не назавжди
лиш на мить , не на вік
придивись - її очі то болі і смутку безмежжя...

але попри цей біль її сміх ще дзвінкий
і усупереч болю вона ще від тебе залежна...

2021 рік

Не плачте по мні, мамо.
Не крайте свого серця.
Нехай вона для внуків ще
Шалененько поб'ється.

Не плате по мні, таточку.
Чого вам горювати?
Он іще, брата мого
Треба научати.

Не плач по мні, подруго,
Якщо була такая.
Тобі заповідаю я
Свої духовні дбання.

Чого ж вам плакать за мною?
Що я собі надумала?
Ви лиш радіти будуте,
Коли мене не збудете.

Чого вам побиватися?
Нащо всім тужити?
Ви, краще, поскоріше
Весілля отгуліте.

А мою душу темную.
Мене давно померлую
Забудьте.

Живіть собі щасливенько.
Живіть, поки живеться.
Радійте дням усяким,
І що серденько б'ється.

04/03/2023

Здається, небо доторкнулось до землі
І синяву густу розсипало в Карпатах.
Китяток, аконіту, ніби дивомли,
Хрещатого тирличу зілля ароматне.

В обіймах сонячних перестріч гайовий,
Альпійські дзвоники, горлянка, цицербіта.
Розкішний і широкий свіжий краєвид:
І феєричність пахощів, і соковитість.

І ми вдихаємо оцю красу земну:
Звабливість, щедрість, пишність, чудо полонини.
Цвітуть ендеміки чарівності зі сну,
Природний скарб - куточок раю в Україні.

Неподалік закіптявілої стіни,
В якімсь скривавленім лахмітті, –
Тіснилися і довго плакали вони –
Умить осиротілі діти.
Заходилися й захлиналися плачем
За найдорожчими батьками, –
Охоплював серця оточуючих щем,
Від жаху всі були без тями.
Лише пригадували мертвих імена,
Тіла знаходячи в руїнах, –
Ще безліч горя принесе страшна війна
Стражденній вічно Україні.
07.07.23

Вночі 6 липня рф, як завжди, жорстоко і
підступно атакувала Львів крилатими ракетами.
На превеликий жаль, є загиблі і поранені…
Місто Лева - це історична і духовна святиня.
Це - наша казка.
А хіба можна вбити казку?!


Небо кров’ю полите -
на святій самоті
сяють наші молитви,
наче білі хрести:
про загиблих героїв,
і, на щастя, живих,
про потужнішу зброю
і про захист від тих,
хто вночі, як гопОта,
б‘є по мирних містах:
високоточна робота -
«русский мир» на кістках…
Душі підло убитих -
на святій самоті…
Наші світлі молитви,
наче білі хрести.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ми й досі не оснащені бронею
у тій же мірі, що і вороги.
Хіба не ми у НАТО панацея?
Хіба не Україна щит Арея,
що перемозі додає снаги?
Московія не має автостопу
на аморальні дії бойові.
Її фінал – діра у голові...
тому... тому на совісті Європи,
що має роги, мовою Езопа,
а Україна має... селяві.

07/23

Сидять якось українець з москалем і греком
Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
Понад морем гордо неба блакить підпирає.
В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
Живе місто і щоденні вирішує справи.
А ці сіли відпочити та й розговорились,
Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
В ньому вони виростали, отож добре знали
Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
Як же місто називати. Москаль став казати:
- Місто Жданов недаремно стали називати.
Видатний діяч радянський отут народився,
До постів в Москві високих, навіть дослужився.
Зробив гарного багато в житті для країни…
- Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
«Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
Додумались, ім’ям ката місто називати.
- Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
Адже місто з заснування гарну назву мало.
Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
Тоді греки з того Криму місто й заснували.
В честь одного із районів у Бахчисараї
І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
Так, що саме так і треба місто називати.
Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
Історію. Вже в якому все то було році,
То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
І козаки степ навколо одні обробляли.
Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
Щоб ходити у походи, то брався за діло.
Виділяло товариство йому шмат земельки
Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
Теж задумався на старість уходом зайнятись.
Захотів собі земельки під зимівник взяти.
Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
Там старшина зимівники собі збудувала.
Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
Підходящу де ділянку у степах привільних,
То й будуй собі там хату чи то халабуду.
Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
І подавсь тоді Омелько земельку шукати
По степах та по байраках в пошуках блукати.
Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
Іде усе та питає, чи є де земелька,
Щоби могла прихистити старого Омелька.
Та земля уже належить комусь із старшини.
Тож степами далі й далі козак йти повинен.
Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
Понад річкою у вербах спочивати вклався.
І наснилось йому, наче, їде якось полем,
Тільки вітер голим степом гасає навколо.
А він орду виглядає чи то де не скаче.
Бо з ордою воювати – то діло козаче.
Опинився понад річку. Недалеко море.
Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
Наступає на козака. Дістав він домаху
Та і взявся із ордою битися без страху.
Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
Як махне управо – сотню голів разом зносить.
Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
І рятунку пошукати у степи подалась.
Утомився і Омелько, шабля з рук упала
І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
Став Омелько витягати – та сили немає.
Наче, земля його шаблю у собі тримає
І не хоче відпускати козака від себе …
Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
Його вірная домаха. Як то воно сталось?
Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
Та рішив Омелько далі землі не шукати,
А тут саме свій зимівник почав закладати.
І назвав його Домаха. Літа проминали.
Вже коли при Катерині Січ поруйнували
І козачі землі стали усім роздавати.
Стали німців, стали сербів сюди закликати.
Прибули із Криму греки на обжите місце
Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
Як би правильніше місто наше називати.
Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
А тут уже українські хатини стояли..
А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
Чи другі міста південні, ради інтересу,
У історії у їхній трохи покопати –
Усі вони починались з козацької хати.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Вже зранку голуб крутить щастя танець.
Шукає клен у вікнах сни малят.
В дрібних калюжах усміх неба тане,
І синь пильнує стража ластів’ят.


В намисті ягід жде черешня пишна.
Боїться пектораль свою згубить.
Гадає по ромашці сонця тиша,
І казка літа, мов ручай, біжить.

06.07.2023

Іноді приходять
зовсім дивні думки.
Вони з'являються
неочікувано й грізно.

Їхні леза ніби ріжуть
весь здоровий глузд.
Змушують вірити в те,
чого не може існувати.

Думки жахливі тоді,
коли копіюють спогади.
Вони транслюють в голові
пережиті дні й минулі ночі.

Кожна секунда, кожна мить
повертається в уяву.
Здається, що момент і не зникав,
бо завжди був десь глибоко в собі.

Він був захований і змінений,
аби злякати, або втримати в неволі.
Думки по-справжньому чудові,
якщо їх не паплюжити злими.

Вкритими смутком годинами
і мокрими від сліз сторінками.
Переписані книги, порвані на шматки
записки, що ховають спогади.

Не змушуй їх повертатися знову,
не впускай їх в свій розум.
Сила поганих думок слабшає
з кожним промовленим словом.

В цей час як нестерпний біль
стікає по серцю гарячих оловом.
Обпікає понівечені судини,
фарбує кришталеві сльози.

30.06.2023

Серед тисячі чужих сердець
Знайдеться те єдине,
Що неначе закоханий митець
творитиме кохання  безупинне.
06.07.2023

Царю, чи твій нік
часом не "двійник"?

2023

В обіймах невагомості і ласки
У сні твоїм я Музою була.
І зоряна безмежна світла казка
Фантазій насолоду нам плела.

Таїною запахло диво круто,
П'янило, проникало в душі нам.
Кохання розквітало, ніби рута,
Під місяцем лягав блискучий трап.

Поезія розлита океаном
В полоні дотику магічних слів.
Невже цей загадковий сон омана?
Бо місячний окраєць млів і млів.

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Відбувся день. Він сходить із підмостків.
Не варто кликати його на біс. І
Так вижити було у нім непросто!
А під розшиту зорями завісу
Гуде сирена. Ніби пісня бісів-
Їм грає лихо.

Придумав сатана сценарій жахів.
Приносить лиш йому вистава зиски.
А дощ змивав підмостки й гірко плакав.
Чи ж бачить світ- там небезпечно слизько!
Одна на всіх земля, крихка колиска ,
Гойдає тихо .
2023.03.

Літній вечір. Сутінь синя.
В небі місяця ріжок.
Вітер запахом полинним
Наповняє моріжок.
В'ється стежка під ногами,
Направляючись униз, -
Досі мріється так само,
Як у юності колись.
Силуети верб знайомих
Понад берегом ріки, -
Ясна стягує оскома
І про тебе йдуть думки...
06.07.23

Любов і кров, і трохи щастя -
Усе на небі, як в житті.
Хвилини радості нечасті -
Уже неначе золоті.

І хочеться у них сховатись,
Немов у мушлю захисну.
У вуха вставить хмарну вату
І відійти... хоча б до сну.

Життя столичне дратівливе
Розчиниться в думок на дні...
А ти поринеш в неба диво,
Зітреш реалії сумні.

5 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

найболючіший день починається в тисячний раз.
сонце робить обхід, повертаючись збочено в лютий.
повтікали вогні із захоплених смогом терас –
не струсити мару, не зірвати дрантя, не вдихнути.

час їде, шкутильгає, вдивляється із-за кутів,
мимохіть каламутить пилюку, добуту в щілинах.
не говорить нічого, обрюзгнув, зважнів, спохмурнів
почувається кволим і немічним. знає, що гине.

десь в окопі за обрієм тихо сидить полуніч.
нашорошила вуха, залежна від доброго звуку.
темно ззовні та хижий роз’ятрений клич
непокоїть й страшить, обіцяє насильницьку злуку.

несвітанок прийде, несміливо загляне в вікно.
календар на стіні відчитається – все іще лютий.
значить жити у лютому люто, якщо це дано.
обирати із люттю нескорене Бути!

05.07.23