йди, могутарю! ступивши, йди.
ти вже виступаєш! ти, як можежа. можеж.
могуне, змагуне! мож! я можію.

моглянине, я можу! мож та можій, як я.
можій, можійся, я! вміливо, сміливо!
могатий, ти ж ― могач! ти ба! ти побач!
насправді ж-бо мої моганські очі
припомагають всьому, на що вони впадуть.

ступайте, мої моги, переступайте
через мене самого, через мою можу.
рушай, можум'яко! де твої руки?
руки, руки! а де твій можний лик?
о, лику-могутлику, що могатенно,
можественно можливий для моглебнів!

можедущі очі, де багато-магато
могатих дум, мов можини телят!
напружте ваші мужні чорні брови,
проголосіть моглебень моготи.
округлися, обличчя могди-хана!
тепер ти можеш можити орду.
а ви, о руки! з чим вас порівняти?
могунні, могарні, чавунні! чавіть
могесно могиву можадібну мож.

могатурствуй, монголичний лику.
многоможте, моголясті м'яти множини.
це ж-бо ви так маєте, коси-могікани,
змащені щедро мощем та руками малих моженят.
а в тих моженятах вже зможніли можі,
схожі на тебе могутенці,
ніби зелений мох.
з них одне моженя виступає спороможно
наперед неможливого, й можиться, що може змогти.
зможе, авжеж, бо я могутарно
лиш подумав про це, та й забув. ти диви!
в дзьобі воду несе, захлинається!
то ― ворон, мій джура-можура.
може, я кваплю події, коли поспішаю назустріч
і розмежовую натовп мужливих спроможнюків ―
я оможливлюю світ множини, як ромашка, ожин,
бо мені примоглося, що можу лиш я один:
цим згарищем-марищем, де могутіла можежа,
ступаю могою могути,
могозваний могута могутнів,
вельможнів, магнатів та змагачів:
магатії, не бійтеся, мої спроможниченки!
пожинайте можаву, примножуйте славу
моїх багатьох-магатьох перемог!

Багрянцем гарячим і золотом
Кружляє та падає лист.
І я зупинюся здивовано,
Хоч знаю вже осені хист.

Вона знов чаклує над фарбами,
Малює чудовий пейзаж,
Червоними сяє коралями
Калинонька котрий вже раз.

Вітрець повіва прохолодою
І бабине літо пливе,
Прикрашене перлами-росами.
Це осінь у гості зове.

2016 р.

Обстріли ворожі
Не страшні йому,
Хоч від них і схоже
Світло на пітьму.
У сирім підвалі,
Де він другий рік, –
Куля не ужалить
В голову, чи в бік.
Та і поруч мати
Прагне залюбки
Синові читати
Про добро казки.
В пам’яті потрошку
Вже закарбував,
Чим Котигорошко
Змія подолав.
Скарги для дорослих
Геть не по літах:
Чом не має досі
Булави в руках?
Щоб чуму злодійську
Нищити щомить, –
Щоби українську
Землю захистить.
18.09.23

Я кохаю не тебе, а поезію про тебе
Твої думки, емоції, життя
Мені комфортно, коли ти біля мене
І мені не так ненависне буття

Я люблю тебе лишень, коли дивлюсь на тебе
І слухаю лише, коли мовчиш
Тобі не подзвоню я без потреби
Ти цікавіша в моменти, коли спиш

Хто ти для мене?
І головніше, яка ти в глибині?
Міраж? Моє життя липневе?
Що ти знайшла в мені?

Ми стільки років процвітали,
що, врешті, зовсім процвіли…
І мимоволі загнили…
І нас не стало…

6 березня 1989 р., Київ

немає любові яка витримала б усе
немає людини якій можна усе сказати
бо є вага слова і є слабкий хребет
що в якийсь момент скаже
досить!
і прощення нічого не змінить
адже звільняє від тягаря
серце не винуватця
а ображеного
ставить навколо нього
щораз вищу загорожу
перескочити яку зась

отак ти мене навчив
тепер заплющуючи очі
бачу як відганяєш від себе палицею
щойно розтуляю рота
як закидаєш камінням
бо загрозливо відкриваюся
очима та тілом
як стаєш убивцею
хоч і зарікся
не мати жодної ролі
в моєму житті

ти дав мені небо
куди я кричала
дослухаючися до відлунь
тепер воно впало на мене
громами та градом

14.09.23

Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.

Він подумки схопився за голос теплий.
Навпроти вечірнього сонця початку осені,
За його плечима розсіювалась мала циферблатна стрілка,
Без хвилинної стрілки.
З її ходою,
А точніше, з її відходом виникали питання,
На які не знаходиш жодних пристойних відповідей. Наприклад,
Той теплий голос, потрохи ставав холодним,
Минуле зникало з мови, відмираючи осінню,
Немов тіло скуте недугою чи якоюсь хворобою,
З часом одужало, зміцніло і все забулося.
Залишалась поезія, залишалась музика струнних,
Натхненних альтів, цілий оркестр, що грає твою симфонію.
Чуєш?
Голос буває фальшивить в сердечних деках,
А музика, музика, музика, мабуть ніколи.
Вона розливається із невідомості,
Виникає з сонця, що розсіює тіні,
Вона виникає в твоєму тілі,
Спочатку, як теплий,
Літеплий голос.

15.09.2023

І чому ж ти не зводиш очей?
Не люблю похітливих усмішок,
Пліткувань і токсичних людей,
Злих собак і подряпини кішок.

Не терплю голосінь без жалю,
Й тих, хто лізе у дупу без мила,
На сосні смертоносну петлю
І пташині обпалені крила.

Спокушати не треба мене
На розпутті долин межиріччя!
Недоречне зізнання чудне —
мокрим снігом періщить в обличчя.


16,09,2023р.

Сідає пил на одяг
і на взуття сідає,
а ще – на підвіконня
і на віконне скло.

Вікно помила мама,
взуття – сестра Оксана,
татусь почистив куртку
і витряхнув пальто.

А хто почистить мову, –
співочу, калинову, –
від бруду і від пилу
московських матюків,

вульгарного сексизму,
від дурості, цинізму,
брехні і шовінізму,
і від порожніх слів?

16.09.2023

Мій Алібанте, Граде кімерійський,
на берегах Гіпаніса-ріки
шумів ще до колоній ти ольвійських,
за сотні три минувшини віків!

Нарешті повернувся в рідне місто,
що зупинило полчища орди.
Не мирний Миколаїв, але чистий,
та де-не-де лишилися сліди…

Сліди війни, атак ворожих, бою…
У самім серці – залишки руїн.
Мій Дикий сад, пишаюся тобою,
та у душі усе ж лунає дзвін…

Із відчаєм, надривно тужить скрипка,
їй хижо в унісон – сирени альт!
Поранене гілля схиляє липка
в посічений уламками асфальт…

У нас немає права це забути,
пробачити украдені життя…
Упевнений я – перемозі бути,
зірвемо вікові московські пута
і всю орду рішуче – на сміття!

Стали мутними пейзажі
І посиливсь вітру спів, -
Спорожніли смуги пляжів
Трав'янистих берегів.
Непривабливо темніє
Раннім холодом вода
І за літом ностальгія
Все частіше напада...
17.09.23

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Із О.А.Галича

Епоха – в тенетах військо́вих шерег;
й спливає на пам’ять недаром:
«Як нині збирається віщий Олег
помститися клятим хазарам...»

    І ці, ніби міддю дзвенячі, слова
    ми всі промовляли не раз і не два.

Та я́кось на людях новітній стратег
гукнув із невдаваним жаром:
«Колись-то намірився зрадник Олег
нашкодити братнім хазарам!..»

    Зникають слова й виникають слова,
    за правдою правда вступає в права.

Тому я виношу на розсуд колег
заяву, нейтральну на диво:
«Якимось хазарам якийсь-то Олег
за щось там помстився, можливо...»

    Прийміть же, братерських народів сини,
    сказання такої собі давнини!

(2023)

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ростуть осінні квіти біля тину,
Під ноги їм барвінок простеливсь.
За кожним, хто загинув за Вкраїну
Плачуть їхні ніжні пелюстки.

А навесні барвінок кучерявий
Так спрагло питиме небесную блакить,
Віночком ляже до могил героїв,
Котрим би іще жити та любить.

Знов прийде осінь і жоржини жовті
Ту пісню пам"яті співатимуть сумну
Героям нашим і дівчатам й хлопцям,
Які загинули, спиняючи війну.

2022 р.

Бажана, але нетривала
Яскравого літа пора, –
Згрібають вже листя опале
В раптово принишклих дворах.
Дерева та трави вогнисто
Мигтять і рясніють кругом,
Але прохолодно у місті
Прадавнім над сивим Дніпром.
На клумбах жоржини і айстри
Терпляче квітують іще,
Мов хочуть поліпшити настрій
Зіпсований трохи дощем.
Неначе жаринки, привабно
Горять і тьмяніють вогні, –
Журливі, мінливі, неквапні
Барвистої осені дні.
16.09.23

Якби була ти чистим джерелом,
Прозорою, мінливою водою,
Мені забракло б двох моїх долонь,
Аби ущерть напитися тобою.

15.09.2023

***
Не оминаю титли, коми,
поета не псує війна...
пишу собі... а як нікому,
то це хіба моя вина?

***
Не знаю, що не треба більше
вибагливому читачу,
чи списані у небі вірші,
чи не почуті, як мовчу.

***
Яке кому до того діло,
що все життя і кожну мить
своя сорочка ближча тілу –
це ж не душа, яка болить.

***
Оцінюють найвище те,
що виглядає як солідне,
це очевидно, та проте
сліпому видиме не видно.

***
У фурії усі свої –
і світочі, й багаті боси,
але оцінює альфонса,
який обожнює її.

***
Пегас окрилює катрени...
Олімп чекає перемог...
оновимо свої знамена
та гімн і нас почує Бог.

Узагальнення
Нема кому, як це було раніше,
присвячувати оди... ямби, вірші...
себе недооцінюю, аби
оцінених не прибувало більше.
Поява ШІ* у поетичній ніші
не додає азарту боротьби.

Сонце оболок* жене,
обрій висне лантухами,
а я граюся з вогнем,
як причинна* з сірниками,
сподіваючись на те,
що не обпечуся сильно,
баби літо золоте
спалюю демонстративно,
мов не я була колись
і сумирна, і цнотлива.
У багатті падолист
дотліває полохливо.
Розважаюсь, не збагну,
що скінчились дні кармінні,
та на душу осяйну
сум влягається осінній,
і пливуть за небосхил
пошматовані перини.
Бог не дав мені вітрил —
в небеса хитку драбину.

Оболок* — хмара
Причинна* — божевільна

13.09.2023р.

Посміхаєшся ти, посміхаюся я,
посміхаються місяць і зорі.
Серед осені квітне казкова весна,
коли сповнене серце любові.

Ти мені напиши, я тобі напишу –
думку й обрій не вставиш у рамки.
Я осінню красу у душі принесу
і віддам тобі всю до останку.

15.09.2023

Квітка за квіткою здіймається.
Обрій цвіте, роса зливається.
Квітка за квіткою – до осені.
Літо ще спить у гладіолусі.

Зрада пройшла грозою тихою.
Чуєш, як холодно я дихаю?
Мов каяття в твоєму голосі,
бджоли гудуть у гладіолусі.

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду

Поки блукав я у розчуленні,
хто вас плекав, мої улюблені?
Руки чиї, як не коханої!?
Сльози чиї, як не жаданої!?

Мій гладіолусе, наляканий,
ти, як і я, дощем заплаканий…
Квітка багряна та й за квіткою
вишита в серці, та не ниткою!...

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду!

11 лютого 1998 р., Київ

Занурився Вишгород в осінь
І тоне в бентежній красі
Каштанів і лип жовтокосих,
Намоклих в іскристій росі.
Опалих листків шарудіння,
Звучить всюди шурхотом хвиль,
Стривожених вітром осіннім
Без всяких надмірних зусиль.
Вкриває сира позолота
До теплого літа стежки,
І сонцю уже не збороти
Холодного пензля мазки.
Лиш хата моя ще і досі
Бажане тепло береже,
Хоча вже поглибшала осінь
І Вишгород стигне уже.
15.09.23

Ми різні, від Мазепи і Богдана,
як Полуботок, Орлик і Сірко.
Не вистачило нам і двох Майданів
упильнувати волі молоко!.

Чужинцям віддали маєтність, владу,
лишилися вітрила і стерна.
Перетворились у овече стадо
і, зрештою, – небачена війна!.

За сотні років випало народу
пролити море крові, ріки сліз
і дивиться у ту солону воду
зажурено з небес Великий Віз…

Бо захищати маємо свободу
свою тепер не лише у полях,
а перемогу, ніби нагороду,
не подарує і Чумацький шлях!.

У кожного своя доля. Інак не буває.
Один долю свою дуже трудящую має,
А другому дісталася до того лінива,
Що уже й позаростала бур’янами нива.
Один боки пролежує, а все одно має
І що їсти, і де спати – доля помагає.
А другий до ночі з ранку трудиться у полі,
Але десь у цей час гуляє ота його доля.
Жили –були двоє братів – багатий і бідний.
Наче ж із одної хати та й по крові рідні,
Та багатий не париться, п’є собі й гуляє,
А добра у нього в домі тільки прибуває.
Бідний же з рання до ночі трудиться, небога
Та не має, окрім хати старої, нічого.
Скосив якось бідний ниву – три копи поставив.
На братову подивився – там зліва і справа
Стоять копи у рядочках – аж завидно стало.
На своє ще раз поглянув та, щоб не покрали
Й того, вирішив на полі він заночувати.
Прокинувся серед ночі – щось не дає спати.
Бачить, жінка якась ходить по його покосах,
Колоски збира, що впали та й до брата носить.
Він тихенько підхопився, підкрався до неї,
Ухопив та і питає у жінки тієї:
- Ти хто така? Що тут робиш на моєму полі?
- Я – вона відповідає,- твого брата Доля.
Йому служу, помагаю… - Еге ж, зрозуміло…
Чом не пити й не гуляти, коли таке діло.
Чом не спати, коли Доля не спить, помагає.
Отож, люди дарма кажуть: хто робить – той має.
Чого ж воно так: я б’юся, роблю без спочинку,
Але добре, коли маю на обід скоринку?
- Ти хіба того не знаєш? – та відповідає,-
Твоя Доля у корчмі он у місті гуляє.
Сходи, хлопче у корчму ту, там музики грають,
Всякі ледарі й п’янички танцюють, стрибають.
Візьми доброї нагайки, та Долю за патли,
Бий, поки не поклянеться кинути гуляти.
Пустив бідний брата Долю, дотерпів до ранку,
А вже вранці з нагайкою у корчмі на ганку.
Зайшов туди, а і справді – там музики грають,
А його пропаща Доля у танку кружляє.
Розпашіла, підстрибує, ходить вихилясом
Та й музикам підспівує щось вульгарне часом.
Ухопив її за косу та й взявся учити,
Замашною нагайкою ледачу лупити.
Лупить, лупить, приказує: - Не роби дурного!
Не марнуй, не розбазарюй господарства мого!
Кидай гульки та берися скоріш до роботи!
Уже аж йому сорочка змокріла від поту.
Бачить Доля – біда буде, проситися стала:
- Поки житиму, щоб я ще хоч раз танцювала?!
Буду все в тебе робити, не буду гуляти,
Щоб було у тебе в хаті та і коло хати!
Лиш тоді пустив він Долю та й вернувсь додому.
З того часу повернуло все на краще йому.
Поправилось господарство, нива уродила.
Вже й худоба завелася – череда ходила.
Став він хутко багатіти. Бо ж Доля старалась,
Дні і ночі працювала й більш не лінувалась.

Порушив спокій несподіваний дзвінок,
і увірвалася у дім іржава осінь.
Запаморочливо зробити перший крок
на підвісний місток розхитаних відносин.

Піднявся тиск і розболілась голова,
обценьками затиснуло пекучі скроні...
Та обірвалися залатані слова
хиткою кладкою в мобільнім телефоні.

Коли ж наважуся сказати: "Не дзвони!
Зв'язок між нами неспроможна відновити.
Не дорікай колишнім, бо нема вини
моєї в тім, що розлюбила мертві квіти."

У затишній кімнаті пахне благодать —
на підвіконні розпустився білий крокус,
а штучних маргариток, що не облетять,
позбудуся мерщій, допоки ще нівроку.

12.09.2023р.

Ой, Семене-Семеночку,
Вишила тобі сорочку,
Край віконечка сідала,
Ниточку до нитки клала.

Чорна нитка і червона -
Від лихого охорона.
Ти вдягай її, Семене
І завжди думай про мене.

І у свято, і у будень
Нехай тобі добре буде
У сорочці вишиваній,
Мій Семеночку коханий.

2023 р.

То мрійним поглядом привабиш,
То глузуванням відштовхнеш, –
Хоч і не лаєш, наче драба,
Проте й не пестиш словом теж.
І так від юності й донині
Лише надіями живу, –
Тобою марю я щоднини
Під час спання і наяву.
Любов до тебе, як раніше,
В моїй душі та почуттях,
Лиш стало смутку трохи більше
В моїх закоханих очах.
14.09.23

Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

*філософське*

Розчинилися зорі
У багряній скупавшись росі...
Чи тривога, чи горе
Доторкнулися? Боже, впаси
Від манірної згуби
Відображень чуття у часи,
Що виблискують грубо
У краплинах кривавих роси
На землі, де охоче
Танк ворожий ріллю проорав,
І з воєнної ночі
Сходить ранок кривавих заграв…
Непотрібно чекати
Слів натхнення, які замалі
Щоб у них описати
Віршотворами тему землі,
Де у світлі історій,
Головних і тому вирішаль -
них, поховано зорі,
Що запалені згідно вірша.

Серго Сокольник, 2023

Сором,язливий мій герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....

Найліпше – здогади облиш,
підстави для жури – даремні.
Гляди – сама себе провчиш
за всі фантазії буремні!

А раптом справдяться вони,
бо ти до них давно готова?
Хоч я й ні в чім не завинив –
мене ти звинуватиш знову?

Приспів:

Не поспішай знайти любов, не поспішай!
Вона вже поруч, навіть подумки з тобою.
Не поспішай, а залишись і почекай…
Я повернусь до тебе з піснею новою.

Не поспішай і долю більш не спокушай.
Кохання сховане мелодією в слові.
Не поспішай, не поспішай, не поспішай!
Інакше – ми не зрозуміємо любові.

Коли ти знову у журбі,
я переймаюся тобою –
і раджу плакати тобі,
й лікую, виключно, любов’ю.

Кохай сьогодні і тепер,
а завтра – буде те, що буде.
Перед тобою я завмер,
не поспішаючи нікуди!

Приспів.

Найгірші спогади облиш,
бо я їх та́кож полишаю.
Коли ти просто поруч спиш,
я спішно в сон той вирушаю…

Приспів.

9 серпня 2002 р., Богдани́

Заплітає вітер листя тополине,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
Та воно не може землю обігріть...
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Листячко втрачає свій яскравий вигляд,
І тремтить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Тихою ходою осінь по землі.



Вересень 2000 року.

ІКолись були батиї і мамаї...
а нині що? Корупція вбиває,
а те, що мімікрує угорі:
парафія диявола, гундяї
і наймані царі та упирі,
яким ніде аналогів немає,
хапають у хижацькі пазурі.
Ця акція займає два етапи –
обожнювання ідола і фарс.
Московією правили не раз
скажені параноїки, сатрапи
і... маємо: допоки є кацапи,
у пекло тихо котиться земля,
Європу облюбовують арапи,
китайці опановують здаля
уже свою євро-азійську мапу,
язичники, які наймають папу,
канонізують мафію кремля.

ІІМи не учені, але є під боком
непрошений учитель-єзуїт,
який дає історії уроки...
за ніс водили нас не сорок років,
а нищили багато сотень літ.
Ніяке плем’я іншого народу
не витерпіло більшої біди
як посполиті Києвого роду
у боротьбі за волю і свободу
супроти ненависної орди.
Не каємося... і як діти Божі
з любові до людей, а не зі зла,
допоки не розвіється імла,
вилущуємо на кожусі воші
та дякуємо «кацапні хорошій»
і за науку, й за її пуйла.

ІІІНаука ця на світовому ринку
усупереч умовному відмінку
усе-таки дорожчає, зате
показуємо файні результати...
...................................................
ще є кому на дзеркало пеняти,
та нація міцніє і росте.

09.2023

У співах своїх солов’ї
Питали мене навесні:
Навіщо кохаєш її
Тоді, як вона тебе ні?
В легкім шарудінні гаїв
Вчуваються нотки сумні:
Кохаєш безмірно її
Тоді, як вона тебе ні.
Тривожно дзюрчать ручаї,
Мов марять незнаним ві сні:
Чи варто кохати її
Тоді, як вона тебе ні?
Поїхала в дальні краї
І зникнула на чужині,
А я все кохаю її
Тоді, як вона мене ні.
Думок сумовитих рої
Вкорочують віку мені:
Навіщо кохаю її
Тоді, як вона мене ні?
13.09.23

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)

Як хочеться жити й кохати,
Допоки ще годний на щось,
Бо милих, грайливих дівчаток,
Немов голуб’ят, розвелось.

Часи на любов недоречні
І ро́ки фатально не ті,
Та квітне заманливо гречка,
Неначе востаннє в житті.

Згадай, як добре нам було удвох
Світанки смакувати малинові,
Купати душі в озері любові,
Минаючи лячний чортополох.
Згадай, як добре нам було удвох.

Не забувай, ніщо не забувай
У час розпуки, чи сяйної миті,
Коли волієш думкою творити
З роси й води яскравий водограй.
Не забувай, ніщо не забувай!

Таку як є і грішну, і святу,
Нестримну, зачаровану, рахманну —
Кохай завжди, як вперше і востаннє.
Від божевільної хандри рятуй,
Таку, як є і грішну, і святу.

Я буду поряд поки мрієш ти
Шляхи здолати, що ведуть до мене,
Допоки ще нам хочеться шалено
Від сумоти до радості втекти.
Я буду поряд поки мрієш ти!

10.09.2023р.

Віддам своє серце тобі без вагань,
Кохана людино,
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.

Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
Я завжди готова.

2015 р.

Хоч донині теплі та безхмарні
Дні іще впрівають від ходи, -
Віднедавна зарясніли гарно
Золотої осені сліди.
Осені не стали на заваді
Ці приємні і погожі дні, -
Потемніли грона винограду
В листяному жовтому вогні.
Мовкне гай і стали німувати
Береги блакитної ріки, -
Грушами і яблуками в хаті
Вже пропахли всі її кутки.
Зароїлись метушливі мухи,
Боляче кусаючи усіх, -
Я на них даремно димом дмухав,
Бо прогнать докучливих не зміг.
Осінь всюди преться перед мною,
Ніби утікає від біди, -
Тож і бачу в неї за спиною
Погляду привабливі сліди.
12.09.23

Із О.А.Галича

– В ко́гось все життя – буденне,
а у когось – геть навскач...
Та – такенне! от – такенне!
це вже – господи, пробач...

Що́ нам Репіна палітра,
що́ нам Пушкіна рядки! –
Є наснага на півлітра
в чайній поблизу ріки;

переймається природа –
спочиває колектив!..
Тільки – сталася пригода:
я доку́мент загубив.

Я – в райвідділ, там – до Свєтки:
«Вилізь із своїх занять!
Оформляй мені анкетки
й круглу став на них печать!»

Прізвище, імення, батько,
рік народження... І тут –
утрутилось бісенятко,
щоб мене загнати в кут!

Бувши звечора пом’ятим,
я кажу для жарту: – Ей,
ти, – кажу, – у пункті п’ятім
напиши, що я – єврей!

Посміялись: «Ну й насниться!»,
їдьмо далі, цоб-цобе!
Це ж була для нас дрібниця...
Тільки зовсім не дрібниця
справа ця для КДБ!

От скінчилася відпустка –
і гикну́всь «зелений змій»!
Попервах – така «закуска»:
анулюють допуск мій.

Перший зве; брову насупив,
починає балачки:
– Отже, ти іще, докупи,
отакий в нас хитродупий
виявляєшся таки!

Значить, всі ми, кров на рилі,
маршируймо на плацу,
ти ж – в своєму Ізраї́лі
будеш хрумати мацу!

Ми стоїм за справу миру,
ми готові до війни!
Ти ж – бажаєш, як Шапіро,
вберегти свої штани!

Ти – чужа для нас потвора,
ти – погнилий наскрізь фрукт,
ти своє звання майора
проміняв на «п’ятий пункт»!

Я йому – докладно й тихо
все як вийшло розповів:
– Це я так, заради сміху...
Я не хочу в Тель-Авів!

Він як гаркне: – Ні, не псих ти!
Інших дурнів пошукай!
Ти задумав явно – збігти!
Очевидно це, і край!

Припремо тебе абиде,
й не вигадуй невралгій!
В тебе, голубе, не вийде!
Не надійся, дорогий!

Після зради оцієї –
ми здамо тебе в утиль!
Збіг недаром ти в євреї:
записався ти в євреї,
щоб втекти у Ізраї́ль!..

І пішло такеє, друзі, –
хоч лягай та вовком вий...
Я тепер живу в Калузі.
Безпартійний. Рядовий.

І мені – одна дорога,
чорт загнав таки у кут!..
Де тут, хлопці, синагога?
Підкажіть, який маршрут!

(2023)

Хто так тихенько шкрябає у двері
у бурштиновім золоті вбрання?
Ласкавий промінь кралю обійняв –
вродливиця міняє кавалерів.

Блаватним небесам забракло мови,
Коралові уста неначе мед,
краса – беззаперечний аргумент:
Солом'яна... багряна…. пурпурова…

Шепоче вітер… не наговорився…
Іде панянка в жовтизні́ алей,
І цинамо́новий із листя шлейф –
у терпкості духмяних чорнобривців.

Я так боюся двері відчинити –
й зайняти шанувальників ряди!
Яка ж вона зворушлива, гляди:
у капелюшку та шафранній свиті!

Як дощик став дрібненько накрапа́ти,
Зненацька погляд сонячний зловив,
Тепер повсюди лик Ваш воскови́й:
Ех,Осене, вершина всіх симпатій!

Стріли Амура рано чи пізно
кожного стріли.
Води Амура все непотрібне
змили, втопили.
Стріли і кулі вчасно свої
змінюють цілі.
Ті, що тримають вічне в собі,
лишаться цілі.

10.09.2023

Як цвірінькати-співати
Швидко вивчились курчата, –
Зрозуміла врешті квочка,
Чим курчат так вабив стовпчик
На який сідав горобчик, –
І чому тепер пищати
Перестали жовтуваті…
11.09.23

Доки ви сприймати в стані,
хтось, шановні читачі,
знову вірш про партизанів
вам складатиме вночі.

Час по колу чи спіралі,
нагнітаючи віки,
мостить пастку для моралі
вам, жінки й чоловіки…

30 жовтня 2016 р., Київ

Не називай цей край Вітчизною,
Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте,
Вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.
Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,
Не в серце вклав історію, а залишив у школі,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Я хочу до моря,
де зорі прозорі,
де місяць жартує з віконцем,
там Чаєчки діти
навчились летіти
далеко за обрій, до сонця.

Пісок з камінцями
мінялись місцями
в дитячих сандалях між пальців,
а Вітер солоний
гуля поміж крони
й запрошує квіти до танцю.

Я хочу до моря,
де зорі святкові
сміються в очах і у серці...
На хвилях любові
забудемо болі
й напишемо пісню веселці.

- А скажи, дідусю, чому так буває?
Коли хтось бува багато грошей має,
То його усі в окрузі поважають
І за приклад для дітей своїх вважають.
А другий хтось також має купу грошей
Та всі дивляться с презирством, як на вошу?
То від кількості залежить чи від чого?
- Ні, онучку, навіть, зовсім не від того.
А від того, звідки гроші ті взялися.
Он, Петро Гаєцький, тільки подивися.
Як не глянеш, він постійно у роботі,
Свої гроші здобуває своїм потом.
Тож у нього й дім здоровий, і машина
Та високого нема навколо тина,
Бо немає чоловіку що ховати.
А Мусія, он Онопенка узяти.
Та ж з дитинства він був хитрий і ледачий.
Тим не менше, має дім, і має дачу,
І машину. Й дня, напевно, не трудився.
А, глянь, тином он яким обгородився.
Бо нечесні гроші. Є чого ховати.
То ж чого би його людям поважати?
Коли гроші щедро потом не политі,
Їх не можна було чесно заробити.
Щоб багатство без зусиль отак надбати
Треба, кажуть, душу чортові продати.
Колись дід мені малому ще повідав
Те, що чув колись іще від свого діда.
Чоловік жив хитрий у селі одному,
Все хотілося багатим стати йому,
Але так, аби зусиль не витрачати.
Довго думав, як багатство те надбати.
І надумався був чорта одурити.
Взявся перше глибоченну яму рити.
Коли вирив, то накрив її, зоставив
Лише дірку невелику. В неї вставив
Свою шапку також з діркою. По тому
Узяв книгу – «Чорну магію» відому,
Заклинання взявся з неї він читати,
З-під землі до себе чорта викликати.
Чорт почув те заклинання і з’явився:
- Чого, - каже, - чоловіче, розходився?
Чого кликав? - Хочу душу я продати!
- А за душу ти чого хотів би мати?
Та багато не загадуй. Душа в тебе
Вже гниленька. Хоч у пеклі такі й треба
Та вона багато зовсім не затягне.
- Шапку золота лише від тебе прагну!
Глянув чорт – та шапка зовсім невелика.
Крива усмішка заграла на всю пику.
- Що ж, я згоден. Став він золото тягати
І у шапку чоловікову скидати.
Та, що кине, гроші в дірку провалились
І нічого у тій шапці не лишилось.
Знову чорт вертає, золото таскає.
Вже упрів, але кінця тому немає.
Чоловік радіє – втомиться чортяка
І домовленість не сповниться ніяка.
Хай у шапці собі гроші залишає,
А все інше чоловіку бути має.
Раз не виконає чорт, що домовлялись,
То й душа би чоловікові зосталась.
Але рано він радів, бо чорт упертий,
Все не втомлювався золото те перти.
Зумів яму усю золотом напхати,
Що й із шапки вже не стало випадати.
Чоловік же на таке не сподівався
Та ж під договором кров’ю розписався.
Забрав золото, нехай його й багато,
Але душу мусив чортові віддати.
Хотів чорта обдурити – не вдалося.
Дуже дорого багатство те далося.
Як нізвідки хтось надбав собі багато,
То нема його за віщо поважати.
Заробити чесно то б навряд вдалося,
Тож без чорта тут ніяк не обійшлося

Хочу з тобою щоранку
Зустрічати світанки
В обіймах чи просто поруч
Роби своє щастя власноруч
Малюєш картини думками
Літаєш у мріях роками
Та мрія є щира любов
Яка стукає знов і знов
Відкритий свою душу і тіло
Скажи чого так хотіла
Хотіла б з тобою щоранку
Зустрічати світанки

2023

Від людських очей лисичка
Заховалася в копичку
І чаїлася там доти,
Поки люди від спекоти
Не вмостились під копицю,
Налякавши вкрай лисицю,
Бо, немов вогниста куля,
Мимо них вона майнула
До гайка отак вже швидко,
Що було хвоста лиш видко, –
Той стовбурчився позаду
І смішив людей до впаду.
10.09.23