Він прийшов принести не мир, а встромити до рук меча.
Слів буває, що тьма, і за ними стоять пороки.
Він знаходить для тебе потрібні тобі ж слова,
В лабіринтах неправди, війни і земних окопів.
Ти ж цього не хотів. Світ здавався для тебе простим
У потоках чуттєвості мови і звичних звершень,
Тільки світ цей вручає у руки мечі молодим,
Забираючи слово, з яким зупинилося серце.
Десь он там у повітрі розірваний простір спада
Як прозорі завіси, ховаючи інший вимір
І ти перековуєш в зброю святі слова
За якими Господь і безмежне число херувимів.
Світло правди його – поле битви очей та сердець.
Давній морок гряде легіонами зла й чорнодушшя.
Слів буває, що тьма, і за ними чатує смерть
Чи ж небесна любов, чи її безпросвітна спокуса.

04.11.2023

Ніхто тебе й ніколи не любив
так віддано, як я тебе кохаю!
Не знайдеться у світі більше див
за цю любов! Я те напевне знаю.

Забутися не можу день і ніч,
стараюся не жити почуттями.
Гоню оте із пам’яті опріч,
але люблю. Безмежно, до нестями!.

І часом тяжко думам дати лад,
і душу укриває часу іній…
А може осінь?. Просто листопад
і крапельки роси на павутині?.

Нехай оця лунає мова
І веселить завжди мене,
Якою вперше я промовив
До мами слово вказівне.
І зрозуміла, й загадкова
Вона звільнилась з-під ярма,
Бо ми плекали пречудову
За те, що кращої нема.
У ній і шал, і міць відчутні,
А також правди торжество, –
За нею бачиться майбутнє
Життя вкраїнського єство.
В піснях і віршах, і розмовах
Усім одвічно слух втіша, –
Живе віками в нашій мові
Вкраїни праведна душа.
16.11.23

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Забавний колір… роси степові
І вітер поміх ними як приблуда
Приніс дощу… щось, видно, в голові -
На кожен сантиметр по півпуда…

У росах своя радість і печаль
У росах навіть сонце боязливе
Роса в росі те саме, що вуаль
Якщо пора не дуже вередлива…

Хіба якщо блукатиме поет…
Хіба якщо оселяться з мольбертом…
Хіба якщо вже загнаний мольберт
Хіба якщо прокинеться поетом…

Забавний колір… святість… небеса…
І хто ж отой небесний архітектор?
Ріка потрібна, човен, паруса…
Щоб віднайти, можливо і прожектор…
09.11.2023.

Оця краса, захована у старість,
Відродиться і вибухне у світ.
Вона укрита жиром, як у тарі.
Хвороби зруйнували її цвіт.

Як в жінці цій впізнати ту красуню,
Що вабила стількох чоловіків?
І звідки смерч на неї так насунувсь,
Скосивши те, що сяяло з віків?

14 вересня 2019

Юдейська непорочна Діво,
Даруй, що руки опускаю в розпачі безсило,
Бо неспроможен відтворить належно
Твоє замилування світом...
...То був печальний і прощальний погляд
Бо ж до пуття ти ще не знала,
Чи Ерец- Їсраель побачиш знову.
“Елі, Елі
Ше ло їґамер леолам
Гахол ве гаям
Рішруш шел гамаїм
Берак гашамаїм
Тфілат гаадам” .
Юдейська непорочна Діво,
Зачую лебедину твою пісню,
І дрож проймає все моє єство,
І погляд обертається до неба:
А що як з високості злине
Бодай одна із недоспіваних твоїх пісень.

В повітрі передмова зими.
Плівку минулого оцифровує ракурс вулиці,
Де бруківка відбиває сирени, і галасливі потоки людей,
Неспішно проходять скверами і сірими площами.
Вітер схиляє дощ до твого вікна,
І шквалом сполохує схлипи брудної маркізи,
І знову скрадаючись воркітливим міським карнизом
Кидається струшувати листя дерев,
Із жахливою рвучкістю звіра та його натхненням.

Виглядаєш з вікна.
Твій погляд, нагадує про мою васальну залежність,
І я, сприймаю, як даність, що ти і твоя поява,
Твоя театральність, манера тримати себе в руках,
Лиш доповнює з вулиці столітній фасад з маскаронами,
Як до прикладу парк нав’язує іншу розмову
Пропонуючи ковану лаву
Для твоїх зап’ясть, і для твоєї гри
Мізансцену з пам’ятниками та алеями
Для можливої післямови твоїх слідів.

Місто живе плакатами,
Вдихає фігури закутані осінню у плащі
Строкатими крамницями та кафетеріями,
Ставши листівкою якій бракує дощів
На зворотному боці твоєї самотності та меланхолії.
Його лабіринтами ходить, блукаючи молодість,
Шурхочуть розкидані стоси чернеток і любовні сни
Розквітають та гинуть, неначе на плівці старі манекени
Прибираються для нових вітрин, забираючи спалах
Завжди неповторної осені.

12.11.2023

Листопад, листопад,
В помаранчі увесь сад.
Падолист, падолист,
Чути вітру сильний свист.

Надокучливим дощем
Плаче осінь.В серці щем.
Зрідка сонце визира
Із-за хмар.Та й ця пора

Падолисту й листопаду
Душі теж приносить радість.
Хай земля наша вкраїнська
Миром скоріш благословиться.

2023 р.

Бій віддалявся далі й далі,
Стихав поволі і малів,
А ми від поту вже блищали,
Виволікаючи мерців.
Було поранених раніше
Евакуйовано у тил,
І нам ставало спокійніше,
Бо бракло витримки і сил.
Когось несли, когось тягнули,
Рвучи і жили, й животи, –
Немов прискорював хтось дулом
Нас місце битви обійти.
Нарешті зібрано докупи
Непораховані тіла, –
Уже б самим упасти трупом
Отут, де сніг, багно, зола.
Де обгортає рештки жару,
Неначе тінь війни, пітьма, –
Де працювала наша пара,
На жаль, багато недарма.
Де гарно бачачи роботу
Свою не стримуємо сліз,
Бо душі точить лиш скорбота,
А у серцях скипає злість.
І не втихає клич до помсти
За неживих оцих солдат,
Які жили спокійно й просто,
Допоки м’явся супостат…
Лежали мертві окрай поля
І чувся вітру тужний спів,
І ледь відталий сніг навколо
Убитих густо червонів.
А ми стояли з побратимом
В яскравих полисках заграв,
І запах пороху та диму
Неспинно ніздрі лоскотав.
15.11.23

Дві хвилини
мені відведено
до втрати втрат,
сто двадцять секунд…
сто двадцять хрестів
я перецілую
пошепки
і щезну?

15 травня 1989 р., Київ

Недовчився "поет" у школі,
Українську не вивчив мову,
Тільки суржик у нього кволий,
Цим хизується у розмові.

Перекручує мову за змістом,
Нівелює і деформує,
Бо не хоче він знати істин,
І свій розвиток теж гальмує.

Не засмічуйте суржиком мову,
Бо це явище нездорове.
Півбіди, якщо у розмові,
А поет коли пише - горе.

Раптовий поцілунок упав на мої плечі.
Здалося, чи мене це справді здивувало?!
Звідки взявся цілунок у безлюдній печері?
Чи колись взагалі я тепло таке відчувала?

Загадковий цілунок літав немов навіжений
І радів, що знайшов кого у ту мить цілувати.
Усміхався, щось радісне із порожнечі клеїв,
Любувалась і погляд від нього не могла відірвати.

Поєднала на радощах дію і лагідне слово,
Зримувала зі щастя кумедні дієслова,
Переплутала наголос і завела розмову
З поцілунком, що раптом на мене упав.

Прочитай мені повість в глуху, середземну ніч,
Про людей, що зазвичай вдаються до компромісів,
Про романтиків, що впадають у крайнощі видихаючи вірш,
Про дощі у державі, що змінюється за кулісами.
Про те, як показує мухи чиясь донька,
І про те, що книги в рядах де класична музика,
Що цієї зими не замерзне міська ріка
У тривкий льодохід, і про те, що Різдво відбудеться.
Про те, що існує чистилище, і те, що існує лімб
Для сумління поетів байдужих до власних витворів,
Про те, що тільки стражданню пасує німб,
І про те, що стражденним, він далебі не потрібен.
Про те, що все повертається. Війна – розпочне війну,
Що твоє милосердя прибуде відлунням серця,
Того хто прозрівши, загладить свою вину
Перед богом своїм, що десяток зійде сторицею.
Про тисячі слів з темних вікон, що кинуть комусь
Хто лишає сліди на дорогах глухої провінції,
Про темну журу, що жере Україну-Русь,
У купальськім вінку і повиту тугими косицями.
Про жало джмеля у дитячій долоні твоїй,
Білий сніг за вікном, що до тебе теплом повертається,
І що серце навпроти полюбить, так само, й на мить,
Нарешті усе зрівноважиться.

12.11.2023

Смердять забуті кимсь календарі
Вовтузяться у спаленому листі…
Токують між собою глухарі,
Чекаючи на справжніх літописців…

Шумлять гаї і сердяться вітри…
Гойдає сонце білі павутини
Завмер їжак у колі дітвори…
А зорі наче свіжі апельсини

Висять собі заплетені у сум
Навпроти самоцвітність широченна -
Осінній нерозгаданий парфум -
Календаря свойого наречена…
09.11.2023.

Лиця українські в юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться.
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь.
Дороговказом узяв собі
Одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнсіньку людину.

Таку б осінь в мирний час,
щоб в красі цій загубитись.
Падолист танцює вальс,
плащ з мережива і китець.

Тіло Осені вологе.
Дощем вимите волосся,
прикриває стан і ноги,
а вона ж танцює боса.

Диригент в яскравім пончо,
хмари грають на цимбалах,
поглядаючи на Сонце,
як воно вправляє балом.

Плоть скуйовдив ритму вихор,
«Раз - два - три»,- вже лічить мозок,…
Я один наразі,- лихо.
Та кружляти хочуть ноги.

Враз завили злі сирени,
з міфів вирвавшись на волю,
надривають свої вени,
В вухах крик їх, аж до болю.

09.11.23

Настане час
і стихне гнів…
І вітер випрямить
знамена
І буде музика
до слів
з барвистим подихом
Шопена…
Вербова гілка
одцвіте
Із рік убиті
повиходять
А так як небо
голубе -
Усадовить Господь
на потяг…
І небеса Його
небес
окрилять кожного
в дорогу…
А час, не все таки...
а скрес
І Кесар теж належить
Богу…
08.11.2023.

Карантинні будні, замкненість, заслання
У пустелю дику без людей і снів.
Простір безнадії, простір заклинання.
До дверей заклання йде зневіра днів.

Ув’язнили будні у ротонді ночі,
Прикували міцно до глибоких ям.
В нутрощах кошмарів ниють сни пророчі
І згорають з тріском у танку примар.

3 квітня 2020

«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,
а хто дивиться на хмари, той не жатиме».
Екклезіяст 11:4

Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,
Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,
Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,
І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.
Я слухав як билося серце її тоді
І лякався зворушити словом крихке мовчання,
Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,
З останньою краплею, ніжність постане обманом.
Що зникне усе, як зупиниться прясти вона
З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,
Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна
Незмінної зливи у гомін мінливого міста.
Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,
Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,
Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,
Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.

11.11.2023

Так жура безутішно
Душу болем пройма,
Що розради у віршах,
Як раніше, нема.
Я не можу радіти
Гожим дням восени,
Доки бродять по світу
Чорні тіні війни.
На положистих схилах,
Мов живуть копачі, -
Що не день, то могила
І жіночі плачі.
І прощальні моління,
І благальні слова, -
І якесь отупіння
Від зневіри в дива.
Правда очі хоч коле,
Та ладнає ряди,
Адже доля від волі
Є залежна завжди.
13.11.23

Крізь віки любов до вишиванки
Українці пронесли і зберегли.
Ромби, кола, лінії, меандри...-
Візерунків тисячі на різнім тлі.

Часто вишивали мак, калину.
Щоб було багатство, щастя і краса.
Процвітання роду й України,
Чистота духовна, вічності роса.

Дуб могутній, соняшник квітучий...
Оберіг від лиха, горя і біди.
Щоб не сунулись на долі тучі.
Навесні, щоб квітли рясно, мов сади.

Символом незламності вважають
Вишиванку у воєнний нині час.
Дух непереможний в ній вражає,
Прагнення до волі, сила, єдність мас.

Із Миколи Гоголя

Се образ вельми нечестивий,
Примара для ченців усіх,
Іно́к надміру сперечливий,
Розстрига, що укоїв гріх.
І за оце своє розтління
Дістав звання він десь-колись...
Овва, чита́чу, май терпіння!
На перші літери в рядочках подивись.

(2023)

Попри війну та бомбування
Будемо жити
І втрати рідних, руйнування
Будемо жити.
Попри вогонь на хлібнім полі
Будемо жити,
Попри випробування долі
Будемо жити.

Все роблять вороги прокляті,
Щоб нам не жити,
Буде на вулиці в нас світо -
Будемо жити.
Усіх зусиль ми докладемо,
Щоби нам жити,
Щоб ясне сонце й мирне небо -
Будемо жити.

Зерном добірним золотиться
Пшениця й жито.
Ми переможемо рашистів -
Будемо жити.

2022 р.

І падали краплі у темряву ночі,
Про щось шурхотіли, ледь чутно, пророче.
І кожна співала, окремо від інших,
Ті звуки творили мелодію тиші,

Яка огорнула все суще навколо,
Була осяйною її колискова,
Що, мов розчинила у темряві світло,
Невидиме зору та серцю привітне.

Звучали дощу монотонні мотиви,
За хмарами місяць старів горделиво.
А сон ненав'язливо сіяв оману,
Яка, як і ніч, на світанні розтане.



12 листопада 2023 року.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

До берега причалює «A’ROSA»
картиною зі сну чи дежавю
і йокнуло у серці як заноза –
упізнаю не Музу нічию,
а Розу... із поезії і прози.
У небі, наче, інший зодіак,
та нам не розминутися ніяк...
бо я на рейді... сушею гуляю
і серце б’ється, а душа співає,
і тьохкає, і мліє, позаяк
не дерев’яна... і надію має,
що я уже не турок, а козак...
................................................
Стоїть «A’ROSA MIA» на причалі –
уже летюча... і її, мабуть,
я проводжаю у далеку путь,
а всі мої надії і печалі
за нею у майбутнє попливуть
з минулого, яке було недавно
на нашому короткому віку
і щезне течією у ріку,
а хвилі часу лагідно і плавно
зітруть сліди на вогкому піску
і цю занозу, що не відпускає,
але щезає десь у далині,
а я один стою на мілині...
скупу сльозу свою не утираю,
бо он вона хустинкою махає
і, може, усміхається мені.

11/23

Не об’єднають гору із горою
ніякі осі й полюси Землі,
як іноді у голубій імлі
за піною далекого прибою,
поєднані уявою живою
за обріями часу, кораблі.
Але буває, миті однієї,
ще виринає у нічній порі
із марева на видимій горі
роковане побачення з тією,
що промайнула образом лілеї
у зодіаку нашої зорі.
І досі є чого душі зоріти
до ранку на околиці села,
де ружею колючою цвіла
тоді єдина у моєму світі...
зів’яли у розлуці жовті квіти,
аби вона не вічною була.

11.2023

Цей тихий листопад так непомітно
Ввійшов у ночі і світанки пурпурові.
Хмарин пливуть фантазії тендітні,
А я купаюся росинкою в любові.

Хоч лист злітає, у душі - барвисто.
Цей тихий листопад умовностей не має.
І воля почуттям, вогнів намисто.
В мозаїці земній строката тепла гама.

Сумісність душ у тиші листопада,
Коли оголеність дерев - не серця пустка.
Осіння благодатна серенада
Із романтично-пізнім , щедрим смаком мусту.

Життя - мара?
Мак... Волошка...
Реальність де?
Я хліб чи ложка?

Думки чиї?
Чиї мрії?
Де в цьому я?
Хто мною діє?

Життя мара!
Маг... Ворожка...
Я, мабуть, хліб!
Чи... Хлібна ложка...

Ми клянемо тих клятих москалів
За те, що вони гноблять Україну,
За те, що устромляють ніж у спину,
Віками прагнуть нашої землі.
За те, що душ мільйони ізвели
Вони зі світу за свої ідеї.
Здається, з пастки вирвались тієї
І жити власним домом почали.
Та їх то, все одно не зупиня
І пхають носа куди їх не просять.
Свої ідеї про братерство носять,
Мов то їм наші двері відчиня.
Та я б не став одних лиш москалів
У тім винити – є таких багато
І поміж нас, що ладні помагати
Забрати частку нашої землі.
Готові в службу москалям іти,
Аби піднятись врешті-решт над нами.
Таких у нас плодилося віками,
Хто корені в Московії пустив
І помагав їм пити нашу кров
Аби самому бути між панами.
Тих прізвищ можна видавать томами.
З’являються і нині знов і знов.
Про одного такого із ділків
Хотілось би сьогодні розказати.
Його ми звикли Феофаном звати,
Хоч Єлизаром звався у батьків.
Він народився в Києві, в сім’ї
Купців, малим зробився сиротою.
Та дядько пожалів дитини тої,
Взяв в Могилянку вчитися її.
Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
Тої освіти видалося мало,
Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
В Василіанський орден поступив,
Став уніатом. То відкрило шлях
Йому до Риму. Там вже єзуїти
Належну надали йому освіту.
Учився він на совість, не за страх.
Освоював ораторство, яким
Мільйони потім люду зміг дурити.
Урешті-решт, отримавши освіту,
Знов повернувся та не в рідний дім.
В Почаєві знов православним став,
Як то все просто в нього так виходить,
Із віри в віру легко переходить?
А далі в Київ почимчикував,
Де став ченцем й прозвався Феофан,
Узявся в Могилянці викладати,
А язиком вмів гарно теліпати,
Що зрозуміє, навіть і профан.
Тоді ж і першу книгу написав.
Аби скоріш її надрукувати,
Вгорі Мазепі написав присвяту.
Як ворогом царю Мазепа став,
То Феофану в шкоду не пішло,
Бо ж він і з губернатором водився,
Не раз йому порадами згодився.
А скоро і з Петром його звело
Чи провидіння, чи «уміння жить».
В святій Софії про царя отого
Та про його Полтавську перемогу
Вітання удалось проголосить,
Де він Петра з Самсоном порівняв.
Цареві, мабуть, до душі припало.
Коли в похід у Прутський виступали,
То цар с з собою Феофана взяв,
Щоб той солдат запалював у бій.
Хоч закінчився той похід невдало,
Цареві знову до душі припало,
Як вівся Феофан за тих подій.
Тож скоро за протекції царя
Ігумен він в монастирі у братськім
У Києві і ректор Могилянський.
Отак його і сходила зоря.
А скоро вже і в Петербург зовуть,
Щоб ставити у Псков митрополитом.
Тут кілька слів потрібно уділити,
Щоби подій всіх зрозуміти суть.
Коли Петро «реформи» розпочав,
То в духовенства він не мав підтримки.
Аж надто відбувалося все стрімко,
Цар іноземцям надто довіряв,
Велів боярам бороди голить…
Та ще було тоді багато чо́го,
Що відвертало тих попів від нього.
Та ж церкву він не може відмінить?!
Тож цар рішив другим шляхом піти –
Щоб церкву власній волі підкорити,
Став ієрархів з заходу манити,
Що змогли власну віру зберегти
Та західну, проте освіту мали.
Між українців, білорусів звав,
Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
Вони його опорою й ставали.
Сказати слід, що з ієрархів тих,
Які в Росії кафедри займали –
Більш половини українці мали.
От був і Феофан посеред них.
Коли помер в Росії патріарх,
Петро не дав нового обирати.
Блюстителем Яворський мусив стати,
Але без влади справжньої в руках.
Керує там Освященний собор
Та Монастирський ще приказ до того.
Задумав цар, щоб залучити Бога
До своїх справ, щоб обер-прокурор
Ім’ям царевим там тримав порядок.
Задумався колегію зладнать,
Яка духовним буде керувать.
На те Яворський не годився, правда.
Хоч галичанин, мріяв вже тоді
Із часом, може патріархом стати.
Тоді навіщо сук йому рубати,
Той кострубатий, на якім сидів?
Тоді про Феофана цар й згадав.
Призвав до себе, повелів зробити,
Як можна патріарха замінити,
Щоб цар на церкву вплив великий мав.
І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
Цілий трактат був написав для того,
Щоб волею все пояснити Бога.
Там він до того, навіть дописавсь,
Що патріарх цареві конкурент,
А влада є єдиною від Бога,
Отож нема поганого нічого.
Цар – самодержець. Чим не аргумент?
Цареві до душі припало все,
І скоро вже Синод у церкві правив.
Туди цар Прокоповича й направив,
Нехай попів тих трохи потрясе,
Бо ж щеряться на кожен його крок,
Із сином Олексієм мутять воду.
Аби не було йому з того шкоди,
Надав він гарний синові урок.
Позбавив права всістися на трон.
Своїм указом ввів порядок новий,
Що кожен цар останнє має слово –
І слово царське те – то є закон –
Хто саме має право царювать.
Дурний указ, адже привів до того,
Що спадкоємців не було у нього.
Помер, але не встиг ім’я назвать.
І сотню літ імперію трясло –
Одних скидали, інших становили,
Когось убили, у тюрмі згноїли.
Чого лиш за сто років не було.
Без Феофана знов не обійшлось,
Знов книгу пише, знову «обіляє»,
Монарх, мовляв у діях правду має,
Бо ж Богом то йому передалось.
Він перед Богом лиш відповіда.
Що б не робив – то користь для народу.
І далі все царю Петру в угоду
Пояснення для простолюду дав.
І далі, що би цар там не робив,
То Феофан всьому знайде причину,
Пояснить, що то правильно єдино…
Отак Петрові вірою й служив.
До речі, хоч і сан духовний мав,
Та світського життя він не цурався.
Не гидував, до чарки прикладався,
Гулянки п’яні без кінця збирав.
«Зловмисники» нажалілися вмить,
Приїхали вночі до Феофана,
Там в розпалі якраз гулянка п’яна
І Феофан із чаркою стоїть.
Не розгубився, як царя впізнав
Та здравицю проголосив монарху,
У очі подививсь тому без страху.
І цар веселим голосом сказав
«Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
Мені ж така гулянка до вподоби!»
А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
Та що робити, коли цар велить?!
Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
Що й дуба врізав і не встиг назвати,
Кому на трон той сісти царювати.
Та Феофан і тут оприділивсь.
Підтримав Катерину, бо вона
Тоді підтримку Меншикова мала,
За ним же якраз гвардія стояла.
Та ще ж боявсь, що друга сторона -
А то усе бояри та князі,
Знов стануть патріаршество вертати,
Йому ж тоді добра з того не мати.
Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
Тоді от Прокопович й заявив,
Що був з царем в англійця на гулянні
І цар, мовляв, сказав про спадкування,
Що Катерину бачити б хотів,
Для того і корону їй поклав.
Хтось там слова потвердити ті взявся.
І Меншикову «хід конем» удався:
«Хай править Катерина!» - закричав.
Як Катерина на престол зійшла,
То він уже ж вгодити їй старався
Та з «ворогами» разом розібрався.
В тім Катерина, звісно ж помогла.
Яновського спочатку «підсидів»,
В Карелію далеку геть відправив.
Вже Феофан у Новгороді правив,
Де той Яновський до цих пір сидів.
Та тут нові з‘явились «вороги»,
Які під нього узялись «копати»,
Померла Катерина й захищати
Не стало кому «вірного слуги».
Сів малолітній на престол Петро.
Князі й бояри навкруг нього стали,
А Меншикова аж в Сибір заслали.
«Кінець усього!» - відчував нутром.
Тут ще на нього справу завели
В Таємній канцелярії, неначе
Він єретик, за ним в’язниця плаче.
Вже б, може і в застінки одвели.
Та провидіння втрутилося знов.
Помер Петро від віспи – й знов питання:
Хто на престолі після нього стане?
Але ж то має бути «царська» кров.
Згадали Анну, що якраз сидить
В Мітаві, у Курляндії , близенько.
Надумалися звать її хутенько
Аби імператрицею зробить.
Але, та має перше підписать
Кондиції, що згодна усю владу
В якусь Таємну передати раду…
Тут Прокопович теж не став чекать,
Бо то для нього був останній шанс.
Таємно він посольство посилає
І згодитися Анну умовляє.
Та обіця, що за короткий час
Він владу їй спроможний повернуть.
Все відбулося згідно з його планом,
Кондиції розірвані були,
Князі й бояри під арешт пішли.
Час зоряний настав для Феофана.
При владі Бірон й Остерман були,
Які із церкви гроші лиш качали.
Священики на те протестували,
Але нічого вдіять не могли.
А Феофан, тим часом, під шумок
Із ворогами розібратись взявся,
Через яких він скільки «настраждався».
Якраз йому прийшов для того строк.
В Таємну канцелярію пішли
Один за одним ті, хто намагався
Його зіпхнути, хто над ним сміявся
І майже всі засуджені були.
А він катам поради ще давав,
Як краще з люду правду вибивати.
Самому б, може, було катом стати…
Але, при тому Прокопович мав
Любов до книг та до наук усяких.
Він шлях для Ломоносова відкрив,
Коли той ще у Холмогорах жив.
Ото хіба за те йому подяка.
Тим часом, більше сотні «ворогів» -
Чи явних, чи уявних вже скарали.
В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
Того, який найбільше насолив.
Та Феофан кінця вже не дождав,
Уже тріумфу свойого не відав.
Лишив у спадок нам усі ті біди
Імперії, яку він збудував.

Ти хто - мій побратиме,- обирай,
Якщо мудрий хлоп, а не далекий:
Вб'єш ординця - то потрапиш в рай,
Пожалієш - грітимешся в пеклі.

Не хрестом єдиним світ живе,
Справи важливіші є за віру.
Точить кров із українських вен
Дезертир та єговістський клірик.

Обидва боротися не хо,
Той із фронту втік. А той не піде.
А відмовки - супер! О-го-го!
Вся рідня - це ложка до обіду.

Не злічити у тилу іуд,
В кожного для зради є мотиви...
Та опісля січі буде суд,
Не небесний. А людський. Правдивий.

12.11.2023р.

Все мало учинитися не так.
Банальщина, проте суціль правдива.
Гірке, що вийшло, – суттю і на смак:
фальшиве і брехливе.

Брехня собі – найгірший вид брехні,
нема у ньому жодного «во благо».
І нащо ці «люб’язності» мені –
замилення відсутньої відваги?

Все через острах ілюзорних втрат:
самоутверджений і наскрізь ілюзорний.
Зрада себе – найбільша з-поміж зрад.
Але хіба вона така непереборна?

Простити складно, та я все ж прощу,
хоч це, мабуть, займе чимало часу.
І литися невтішності дощу
в розколоту й несклеювану чашу.

То справа вибору. Людського і душі.
Й блукання в мороці, як не співпало.
І кожному – по ріжучій сльозі,
які стіканням біль не тамували.

12.11.23

Ти в сни мої приходь, приходь без попереджень
Запрошення моє одне на всі віки
О як бракує снам сторінки від полегшень
Не вийняток і я - такі чоловіки…
І навіть якщо ти не вимовиш і слова
І навіть якщо ти з мовчанкою на "ви"
У їх рядках твоя залишиться підкова
Назавтра ми почнем із нової глави…
Ти в сни мої приходь, ховайсь від непогоди
Усядимось удвох, в обіймах переждем
Розгорнуться у ніг славетні епізоди…
У морі поцілунків не тільки з діадем…
08.11.2023.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі за вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

Любив, чого соромитись любові?
Грішив. Грішу. На сайті урядовім…
Не долюбив…
Наздожену
Крізь довжину
Тримайтесь, пречудові…

Слова без слів розкидані до цього
Усе, що заплановано - від Бога
Не долюбив…
Наздожену
Крізь довжину
Якою не була б дорога…
07.11.2023.

Ховає сон у хмари туги
апатії густий туман
і марні розуму потуги,
як душу сковує зима.

А холод сіється байдуже
на уповання килими.
Біля труни надії тужить,
сльота космічної зими…

І час тече до небокраю,
його уже не зупинить,
але оте лиш серце крає…
Усе життя – єдина мить!.

Життя – ідилія комфорту,
коктейль природи і чеснот,
короною морського форту
уже веде на… ешафот

Визирнуло сонечко крізь осінні хмари
І теплом торкнулося білих хризантем.
Починався гарно так цей осінній ранок,
Трішечки й забулося, що війна іде.

Та вона нагадує про себе так часто
Вибухами димними дронів і ракет.
Ніяк не вгамується ненаситна раша
Та стрілять продовжує уночі і вдень.

Господи, дай силоньки нашим мужнім воїнам,
Щоби вони вигнали звідси ворогів.
Разом відбудуємо ми усе зруйноване,
Рани залікуємо матінці-землі.

2023 р.

Недільнвй день… лежить, дрімає
Весь білий світ за ворітьми…
Ліворуч сум… праворуч зграї
І стежка зтерта чобітьми…
І дим, який ще не розвіявсь
Куди спішити, час ще є
А він, як вІдомо, повія
Що "до" і "після" - пристає…

Недільний день з нулем у сумі
З колапсу витягся, приліг
Бо з понеділка знов до мумій -
Якщо хтось схилиться до ніг…
07.11.2023.

Роби, що належить,
хай буде – що буде!
Умовностей межі
придумали люди…
Кайдани свободи
їм руки скували –
моралі і роду
не стримать навали…

Роби, що належить,
і буде – що буде!
Ростуть ніби вежі
людські пересуди,
прокльони і крики,
але те минеться,
а слово – навіки,
воно не зітреться!

Із Миколи Гоголя

Італія – казкова сторона!
Давно по ній душа моя сумує.
Вона вся рай, утішна й чарівна,
у ній кохання круглий рік веснує;
прикотить хвиля, й лагідно вона
чудесний берег пестить та цілує;
там небеса виповнює блакить,
горить лимон і повів пахкотить.

І вся країна повна просвітління;
на всьому відблиск давності лежить;
й мандрі́вник – до великого творіння
сюди від снігу півночі біжить,
в його душі – натхненне пломеніння,
й сльоза невільна на очах дрижить;
і він, увесь пори́нулий у мрії,
подій минулих шепіт розуміє.

Земля любові, просторінь кохання!
Едем помі́ж безодень та пустель!
Той сад, де мають силу сподівання,
де ще живуть Торкватто й Рафаель!
Чи врешті дочекаюся вітання
твоїх гаїв, путівців та осель?..
Мене твій подих зве і обіймає,
підхоплює і в небеса здіймає!

(2023)

Мряка звечора - і до обіду,
Сипле розкіш на землю слізьми.
Вже немає жовтневого сліду,
Листопада візитку візьми.

Він прийшов бідолашний зі схлипом.
Зрозумій суть полинну його.
Оголив душу юної липи,
Тільки ж шепче на свому арго.

І від нього вже терпко і пряно,
Ніби келих глінтвейну ти п*єш.
Він занадто зухвалий вітрами,
Як повіє - кущі без одеж.

Передбачити щось нереально.
Атрибутів своїх ще додасть.
До річок доторкнеться дзеркально,
Грудкотрус попаде тільки в масть.

І тікає від нього людина.
Щоб не сіяв у серце журбу.
- Я не винен, - шепоче, - не винен,
Отаку вже я маю судьбу.

Оточили… в сімдесят
Обійдусь без допомоги
Жаль, позбувся ніженят…
Що тут скажеш, "педагоги"...
Запозичишш, знов не те
То не там, не з тим громадиш
То патлатиш як три де -
Не тому молебні радиш…
То плетешся наче краб
Затіваєш різкі рухи
А з усіх знайомих зваб -
Ліпиш слоника із мухи…

Я не знаю як у вас
А мені все це набридло
Підвіконня. В кварті квас.
Ні, почну з повидла…
06.11.2023.

Красота торкнулася душі –
трепетання прокотилась хвиля,
сколихнулись буднів спориші,
щось прекрасне промайнуло біля.

Прекрасне щось, тендітно-невловиме,
ще безіменне, безголосе ще,
у ранці дотику лиши нечутно і́м’я,
воно у ній красою проросте.

У ній воно. Як буде ґрунт родючим,
як щедро поливатиме рука,
прекрасне розростеться в неминуче –
нев’януче, призначене вікам.

І будуть долучатись інші душі
у спільне розповсюдження краси,
взаємною зустрічністю зворушень
єднаючи самотні полюси.

10.11.23

Осиротілість відщипує шматки мене,
Немає красок, лиш інтеференція вся сіра.
Все піано, ніякого форте.
Всередині чужорідні чорні діри.

Коливаються ятріння хвилі.
Вогник, що всередині горів,
Тепер закопаний в могилі.

Повний жахіття та примар
І милосердя крихт
Це не світ без барв,
Це я тепер без них.

Думки в емоції, емоції в думки:
Ніяк викований хронос,
Не розріже уроборос.

Не ми перші, не ми останні,
Намагаємося це змити в гарячій ванні.
Та адреналіну пʼянкий хміль
Не заглушить онімілий біль:
Він приходить незграбним та сутулим,
Замечує марити минулим.

10.11.2023

Мрія знову несе – між мелодій і слів.
Ні про що і про все ти мені розповів.
Між мелодій і слів – всюди наша любов.
Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов!

Приспів:
Хай знов і знов наше протистояння
призве любов, ніби спершу – востаннє.

Люблю – й боюсь, і не боюся.
По правді б’юсь, і не по правді б’юся.

За всю любов, за святе надкохання –
протистояння в нас. Протистояння!!!
Протистояння…

Ти тривожиш дощем таїну моїх мрій.
Я не скорена ще, але ти зрозумій:
що в раптових листах не чорнила, а кров –
бо в відпущених днях зволікаєш любов!
Зволікаєш любов…
Зволікаєш любов.

Приспів.

А любов скрізь-поскрізь хоче зустрічі знов,
мріє вмерти від сліз від промов до відмов...
Твоє рідне лице – уві сні ночі й дні.
Ні про що і про все глибині́й у мені.
Глибиній у мені!
Глибиній у мені!!!

Приспів.

Чи можна бути щирим українцем,
Залюбленим в московські матюки?
Сказав би я одверто наодинці,
А як про те на людях - невтямки.

Лютує навкруги лиха година
Та біль не відступає із грудей -
Чи варті українці України,
Чи вдатні лиш у випасі свиней?

Надто важка пелена на його плечах.
Крізь туман проглядається сонце його століття.
Хтось малює для нього картини розкішних троянд
Де зіпершись на меч він чекає сліпучого світла.
І вагання душі мов на шальках старих терезів
Не зрівняє любов із кривавими слізьми бою,
І серце немов в порубіжжі розквітлих садів,
Що вмить заливає долину гарячою кров’ю.
І слова наче віск. Пересохлого горла вуста
Мов печать на листі, що нікому уже не читати,
Тут пустеля довкруж, і пустельні стоять міста,
І немає троянд, і немає кому саджати.
Наче сонце весни розпалившись – спалило до тла
І каміння небес вітражі потрощило храмів,
І лягає на шальки, мов пір’я лиш чорна зола,
І серце навпроти легке, хоч твердіше за камінь.

05.11.2023

Порядність нині не в пошані
і чесність зараз не в честі́.
В час, коли цінності бляшані,
існують істини прості:
Людину чесну і порядну,
що каже правду, хоч ти ріж,
зневаги накривають ря́дна,
лише перейдено рубіж…
Чого чекати тій людині
у цю шалену коловерть?
За правду і порядність нині
її чекає лише смерть!.

У світі закипає сквира,
вирішують усе мечем,
а влада – то завжди сокира,
що чесним голови січе…
Істота, що її тримає,
недосконала і слабка.
Вона себе лише кохає
і не дрижить її рука,
коли бодай-хто суперечить
уподобанням чи меті.
Ці очевидно підлі речі,
на жаль, панують у житті!.