Здаля пташин троїсті йдуть музики,
Краде розмай вітрець - жартун лихий.
І крутить небом сонця рій півдикий,
Кипить у танці листя день стрімкий.

Стара стежина жде далекі зливи,
І гоїть пам’ять хмар сідих верба.
В густих отавах спить цвіркун щасливий,
І день кудись несе мурах юрба.

12.06.2023

На мить зупинись. І відчуй, як хвилини,
У вир небуття відлітають невпинно.
Так час невблаганно відмірює кроки,
Із подихом кожним коротшають роки.

А ти у полоні стурбованих буднів
П'єш радощів стиглих бальзам неосудно,
І все не вгамуєш ту пристрасну спрагу,
Бо є у душі ще чарівна наснага,

Що зветься любов'ю, давно і одвічно,
І це почуття є, насправді, магічним.
Допоки квітує воно світанково,
Із віком життя не веде перемовин.

Свят-траури, столи на членські внески,
нудне тертя гуртом навколо кону!
Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
Є рамка – тільки вкрадено ікону!

Де режисер – месія й панацея?
Де поводир без хтивості і понту?
Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
останній акт свого євроремонту?!

Можливо, винна трупа й запах трупи?
Чи сцена замала́? Чи, може, варто
зібрати всіх мойсеєвих до купи
і кожного обмити й одіпрати?

Від хабарів, гріхів, експериментів,
спектаклів, глядачів й аплодисментів!..

15 червня 2006 р., Київ

Ну то як воно, коли тоне в своїй хатині
немічний, прикутий до ліжка?!
Ну то як воно, коли жінка на даху тримає,
аби вище, дитятко за ніжки?!
Коли унизу пропливає труна із мамою?!
Заховався від правди далеко за брамою?!
Може серце ущент заповнене ватою,
а вуста зашиті міцною мотузкою?!
Ще читаєш Тургенєва й віруєш
в загадковість вєлікорускую?!

Я божевільно його люблю,
і навіть більш ніж того хотіла б.
То дай же, Боже, без сліз жалю,
нам разом бути душею й тілом.
Хоч дехто каже, що він не мій —
гіркава пінка в хмільнім фужері,
та я сплітаю з казкових мрій,
із ніжних пролісків на папері:
вінки сонетів, лункі пісні,
і все про нього — поеми щемні;
гаптую літо на полотні —
невже намарно... хіба даремно?
Чи запізнились на потяг свій,
що мчить в країну кохання й щастя,
чи на глухім пероні надій
тримає доля нас за зап'ястя?
Я вигоряю немов свіча,
колись дотлію на згарок чорний —
не зникне віршів тремка душа
в любовній ліриці неповторній.

6.06.2023р.

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.
P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

За віконцем дощ і вітер
Шаленіють в унісон,
Тож нудьга у душу мітить
І прогнати важко сон.
Мимоволі, ніби чотки,
Віднімаю й додаю
Гіркувате і солодке,
Що в свідомості ловлю.
Сію думами майбутні
Всі неходжені шляхи,
Доки настрій каламутний
І негоже навкруги.
12.06.23

Є на небі такі зорі, що наднові звуться
То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
Світить собі така зірка, непоказна, наче
І ніхто її між інших зірок і не бачить.
А то раптом, як засяє, розцвіте на небі
І всі погляди одразу приверта до себе.
Спалахне на мить і згасне та й більше немає.
Ніхто уже не побачить, ніхто не згадає.
Отак само і між люди іноді буває,
Живуть собі непримітно, свій хліб добувають.
А прийде лиха година, устануть до бою
І десятки й сотні тисяч ведуть за собою.
Спалахнуть, як зірка в небі та й скоро згорають.
Дуже часто «вірні друзі» тому посприяють.
Бо ж так хочеться скоріше місце те зайняти,
Щоби булаву тримати і самим сіяти.
Й ім’я того геть спаплюжать, із багном змішають.
Їм здається – вини тоді вони вже не мають.
Отаким, мені здається, був Степан Опара,
Що зумів хоча б на трохи вгамувати чвари,
Об’єднати Правобіччя в боротьбі за волю.
Та гіркою у Степана була його доля.
Був він сам з земель черкаських, з-попід Чигирина,
У Медведівці відома був, мабуть людина.
Та Медведівки тієї мало хто і знає,
Хоч село ще в часи Хмеля свою сотню має.
Після Зборова згадали й його у тій сотні.
То були часи тривожні, і часи турботні,
Коли кожен міг піднятись розумом і вмінням,
Із козака, із простого вибитись в старшини.
Тож, уже в часи Юрася і Степан пробився
На чолі своєї сотні в селі опинився.
Ходив з гетьманом походом попід Слободище,
Де маршалок Любомирський москалів понищив.
Юрась знов рішив із ляхом будувать державу,
А Опару із посольством відправив в Варшаву.
За два роки так нічого і не збудували,
Правда, що із москалями тепер воювали.
А у битві під Жовнином москалі здолали,
Полоняником Степана в Московію взяли.
Був два роки у полоні, мабуть, надивився
На москальське життя-буття…Багато навчився.
Зрозумів, до чого саме москалики прагнуть –
Як не будемо пручатись – то ярмо одягнуть.
Та, для того, щоб вернутись з полону додому,
Довелося з Брюховецьким «подружитись» йо́му.
Якраз на Правобережжі піднялось повстання,
Бо знов ляхи узялися відбирать останнє.
Москва, видно, захотіла отим скористатись,
Щоби знов на правий берег із військом упхатись.
Тож подався Брюховецький , а з ним і Опара,
Щоби ляхів геть прогнати до самого Бару.
З Брюховецького вояка нікудишній зовсім.
Поки він із козаками Правобіччям товкся,
Прийшов з ляхами Чарнецький, а із ним татари,
Брюховецькому не дали дістатися Бару.
Потовкли і погромили, за Дніпро прогнали,
Свої ляські гарнізони в містах посаджали.
Та жорстоко помщалися, велись лютим звіром:
Кому – шабля, кому – паля, кому в Крим ясиром.
А тоді якраз Тетеря, що був гетьман, вроді
На усім Правобережжі, сказав сказав собі: «Годі!»
Хоча ляхи і здолали проти нього смуту,
Не схотів служить татарам та гетьманом бути.
Втік до ляхів, булаву ту гетьманську покинув.
І, здавалось, не знайдеться на весь край людини,
Що підніме булаву ту, народ об’єднає,
Хоча, й «погетьманувати» багато бажає.
Овруцький полковник Децик, брацлавський Дрозденко
Скористатись булавою могли би хутенько.
Та чи з користю? Чи, справді за народ боліли?
Чи то гетьманської слави просто захотіли?
Зібрав Степан своїх хлопців у Яру Холоднім,
Запитав : «За Україну боротися Згодні?»
«Згодні! Згодні! - закричало в отвіт товариство –
Будем бити всіх, хто схоче в Україну лізти!»
«Тож, давайте проголосим Січ Холодноярську,
Будем бити й королівську силу й силу царську!»
От на тому й порішили. До татар послали,
Щоб татари, як при Хмелю, поміч надавали.
А татарам то в охоту, їм би воювати
З ким завгодно, тільки б зиску з того всього мати.
Поки думали татари та поки збирались,
Козаки з-під Чигирина й Умані дістались.
А в Умані сидів Свіньїн й москальська залога,
Думали, що не допустять у місто нікого.
Та козакам їхні думки зовсім не цікаві,
Обложили та й зладнали досить скоро справу.
Була Умань з москалями, а козацька стала.
Тут же після перемоги і раду зібрали.
На тій раді заходились гетьмана обрати,
Стали більшістю Опару тоді викликати.
Був Опара лише сотник - гетьманом зробився.
Та ладнати нову владу зразу ж заходився.
Дорошенка генеральним обозним обрали,
Фридрикевича, якого ще й до Хмеля знали,
Генеральним осавулом на раді зробили.
Щоб татари воювали та вірно служили,
До турецького султана посольство зібрали,
Щоби турки Україну під свій захист взяли.
Майже всі полки, що були на Правобережжі,
Зголосилися Опару визнати належно.
Тут і ляхи сполошились – чого їм чекати?
Це ж візьмуться їх козаки з України гнати.
Та поки в Опари сили на таке немає,
Тож посольство до Варшави бігом відправляє,
Мовляв, ми не проти ляхів, але совість майте
Та залоги з України свої забирайте.
А залоги ті, тим часом, без хліба лишили,
Щоб забратись з України скоріш поспішили.
А самі пішли Лисянку тоді визволяти,
Де сидів тоді Протасьєв й його москаляки.
Хоч ті опір і чинили – мусили забратись.
Брюховецькому веліли із тим розібратись.
Той у Каневі із військом якраз ошивався,
Тож бігом на Білу Церкву із військом подався.
Та чи війська було мало – бо не зміг узяти,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
Став жалітись на Опару, що Москву той зрадив,
Йти на правий бік із військом із великим радив.
А Опара за тим часом нові плани має,
Він на Канів своє військо уже направляє,
Щоб звідтіль на лівий берег потім перебратись
І вже там із москалями, як слід розібратись.
Мотовилівку задумав по дорозі взяти,
Де сидів полковник Децик, лизав царю п’яти.
Але, як не штурмували, узяти не в змозі,
А тут Децик і Дрозденко полки по тривозі
Підняли, аби Опарі ударити в спину.
Свої полки найвірніші проти них він кинув,
В сподівані, дуже скоро усе ж місто взяти…
Але «друзі» постарались, напевно, «закляті».
Мав Степан необережність листи написати
До Сірка та до Дрозденка, де їх закликати:
Розберемось з москалями й на татар ударим.
Тож листи ті хтось із «друзів» передав татарам.
Коли Степан на нараду в Богуслав приїхав,
Де стояв весь кіш татарський, трапилося лихо.
Звинуватили татари Опару у зраді
Та й забрали із собою. Козаки ж на раді
Гетьманом тоді обрали Петра Дорошенка.
Тож, якщо вже придивитись на все хорошенько,
То виходить, що Петрові вигод більше всього.
Чи то не він свою руку і приклав до того?
Скажу більше, Петро тут же звернувся до хана
І з татарського полону викупив Степана.
Не для того, щоб свободу й булаву віддати,
А надумав того бранця ляхам передати,
Щоб довести свою вірність, вірніш, показати.
А Степанові у ляхів довелось страждати.
То казали, що в Мальборку в підвалах тримали,
А тікав, тоді на палі бідного скарали.
А другі казали, наче, в кайданах возили
По Вкраїні, та все смертю козаку грозили.
А відвезли до Варшави, чи, може, у Раву
Мазовецьку і отам вже завершили справу.
Злі усі були на нього: москалі й татари,
Ляхи. Та і українці злились на Опару,
Бо ж колишні «вірні друзі» плітки розпускали,
Та із багном ім’я славне скоріше змішали,
Щоб свої прикрити вини та підступну зраду.
Так ославили Степана через ту неправду,
Що вже скоро і забулось, як прикрість маленька.
Та всіх має пам’ятати Україна-ненька.

І лиш в моменті наші погляди зійшлися у цвітінні безбарвних пелюсток.
Наче... Сльози ллють з очей в цім безкрайнім світі болю .
І розум мій затьмарив жах, коли побачив тебе знову.
Вже не знаю , куди дітись , де сховатись , де спочити.
А в думках лиш очі , що затьмарили мене.
03.06.2023

Неначе кетяги калини
Червоні флокси розцвіли,
Голівки долу похилили,
Бо важко їм тягар нести.

Одне стебло - квіток багато,
Мов у намистечку в росі.
Захоплюватись й дивуватись
Не перестанеш цій красі.

2016 р.

Війна життя моє змінила,
Лишила спокою і снів, –
Воно летіло, як на крилах,
А нині стало між вогнів.
А зараз мов його не стало,
Хоча до полум’я я звик
І вже не пробую помалу
Гарячий попіл на язик.
Війна життя перевернула,
Біду помножила на страх, –
Бо тхне знедавна тухлим мулом
Низов’я вічного Дніпра.
Уже свинцем налиті хмари
Не можуть стримувати сліз,
Бо забарився час покари
Отих, хто горе нам приніс.
Війна навчила цінувати
Мене миттєвості життя,
Раз покидаю стіни хати,
Почувши лиш сирен виття.
Минає довго тимчасова,
Невідворотна і страшна, –
Удосталь викупана в крові
Людей беззахисних війна.
11.06.23

Червоне танго знов танцюють маки,
Кагор любові спрагло п’ють до дна вітри.
І жайвір небо лине обіймати.
Веселик сонця щедро сипле сміх згори.

Мандрує листя неба берегами,
І ловлять верби зранку хмарки світлий бриль.
І пише казку літа між квітками
Щоднини по рядку щасливий дядько джміль.

10.06.2023

Дощ іде так рясно, рясно
Другий день підряд.
Весь час моли'мося богу,
Що б не влетів снаряд.

І що б наші козеченькі
Здоровенькі всі були.
Розгромивши ж ворогів,
Перемогу й здобули.

Ми їм всі тут допоможем,
Бо без того аж ніяк.
Не цураймося усьо'го,
Що б не вийшло аби як.

Без народної підтримки
Важко буде війську,
Поваливши розтоптати
Навалу ту російську.

То ж бо всі і де, хто може
Взя'лися до діла.
Як би в ці часи нелегкі
Доля нас не била.

Як така народу сила
Війську допоможе,
То ніяка вже зараза
Нас не переможе!

26.03.2023 р.

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Нас били, палили,
бомбили, топили,
і гинули всі –
і старий, і малий.
У зомбо-рашистів,
московських фашистів,
натиснута кнопка єдина –
убий!

У здатності нищити
сусідів найближчих
немає їм рівних
у світі ніде.

Та прийде світанок,
настане той ранок,
коли ця війна
у минуле піде.

Нащадки убогі
брудних технологій
у псковських хлівах
будуть лапті плести.
На місці же мощей
із красної площі
будуть комиш
і осока цвісти.

10.06.2023

Ми діти свого краю

Не можеш чорта чортом звати,
Який малює край в руїні,
Щоб не дай Боже гріх не втратив
Гордості в нашій Україні.

Колись, ще не було держави,
Тарас наш писав без зупину
Про тих, які несли неславу
В нашу страждальну Україну,

Хоча теж була заборона
З кремля, з чортівської палати.
Тарас, який нам як ікона
З рідним заходив до кімнати.

А нині що? Скажіть що нині,
Коли вільна у нас держава?
Про гріх і біль в нашій країні
Писати я не маю права?

З чортами миритись не хочу.
Повірте друзі, що й не буду
Славити чортівство з півночі.
Чорти – ординці, це не люди.

Я впевнений, що прийде ранок
І сонце правди всім засвітить.
Тим над Дніпром і тим над Сяном.
Бо всі ми свого краю діти.
08.06.2023р.

А, чи було воно, таке кохання,
Що силою нагадує вогонь?
Твоє єдине. Перше чи останнє?
Від юності до посивілих скронь?

А чи було воно? Чи не наснилось?
Омана невловимого чогось...
Що дні малі тобі давало милість,
А, потім, сокровенне не збулось.

А чи було? Себе питаєш знову...
Слова, мовчанням сповнені палким,
Колись чарівно ляжуть за основу,
Тобою ще написаних рядків.

А чи було? Думок огорнуть хащі...
Та відповідь, можливо, поруч є.
Якщо і дотепер воно найкраще, -
Напевне, заповітнєє твоє!

8-10.06.2023 року.

Очі все бачать, а серце не вірить.
Зі мною це сталось - тобі ніхто не повірить.
Руки мої по лікоть в крові , в вогні моє тіло лежить в самоті.
Ноги мов вата - встати не вийде , тіло скувало ця правда і біль.
Хочу тобі хоч слово сказати , але тіло згоріло у цьому вогні.
09.06.2023

Хто йде, той шлях здолати в змозі
Діставшись фінішу за крок,
А ти лише на півдорозі,
Хоч пальці й п'яти збив у кров.

Війна доріг не вибирає,
Їй неба досить для біди!
А ти крокуй до свого плаю —
Іди, крізь терени іди:

Вогонь і воду, бескид, скелю,
А Аріадни срібна нить
На світло виведе з тунелю,
Хоч за тобою звір біжить.

Хоч вся потвора проти тебе,
Іди на сяйво, в себе вір!
Туди, де світ гойдають верби
І не дістане бузувір!

Де сонце сходить над землею,
Любов'ю кропить небосхил.
Немає зла, олжі і ґлею,
Від кулі — смерті і могил!

08.06.2023р.

мій світе
край моїх вчаровань
де лине завше пісня - самота
мій любий край
моє жадане слово
що зрідка відпускаю в небеса
там тільки вечір
огорта мій вогник
і сяють зорі
з місяцем блідим
там тільки сон
там тільки барви ночі
там тільки день
і ранок - пілігрим
мій світе
моя правда долі
ти весь як всесвіт - грішний і один
мені даєш наснагу не зламатись
піднятися з утомлених колін
прошу тебе
молю тебе мій світе
най не образиться на мене бог
існуй навік
і будь зі мною , світе
у щастя вір
за нас
за нас обох...

2008 рік

Нарікають знову люди
На тополі цвіт, –
Тополиний пух повсюди
Затуманив світ.
Залітає крізь квартирки,
Лізе за поріг, –
Я спочатку тільки фиркав,
Потім – ізнеміг.
Трохи пирскаю, а чхаю
Ледь не до плачу, –
Краплі капаю і чаєм
Горло полощу.
Витираю слізні очі
В спробах ясноти, –
І на вулицю не хочу
В час оцей іти.
Криє віхола споруди
І між них стоїть, –
Тополиний пух повсюди
Затуманив світ.
10.06.23

Недоля накинула чорну хустину,
На голови впало диявольське зло,
Страждання і кров залили Україну,
Здавалося, сонце навіки зайшло.

Та вище здіймаються наші знамена,
Сильніше стискає нам лють кулаки.
Запеклих убивців поріддя скажене
Зметемо зо світу на вічні віки.

Обнявши мене ти побачиш армаду старих галеонів
Шпангоути їх тіл оббиті тоненькими рейками груші,
Напнуті вітрила без вітру і трюми спустілі без рому,
Без срібла, алмазів, рабів, що отримали душу.
Читатимеш серце моє мов радист телеграфну азбуку –
Три звуки коротких, три довгих тире і три крапки,
І можливо в тобі, відгукнуться травневим смутком
Пусті кораблі. І можливо ти станеш бранкою
Навмисно моєю. В каюті на верхній палубі
Як дутиме вітер і гнатиме хвилі хто-зна куди,
Подалі від слів, кипарисів, подалі від берега,
За кілем, птахами, дельфінами, шумом води
Оминаючи рифи, тікатимеш з острова мертвих
Поетів.
Мов з острова Бекліна.

15.05.2022

Кида'ймо всю роботу
І йдемо' до ві'йська.
Щоб зари'ти у болоті
Ту свиню не свійську.

Бо як тільки її раним,
Вона й заволає.
І не буде нам спок'ою
Вже у ріднім краї.

Хай вона уся там згине,
Смердіть уже не буде.
І тоді у мирі вільно
Дихать зможуть люди.

16.03.2023 р.

Гниє моє серце , і душу затьмарило ,
Очі в пітьмі , а мозок не вірить.
Я все біжу, біжу все туди , де небо синіє , а сонце так смажить.
Біжу від турбот до щирості мрій, до щастя , до спокою , до саду нічного.
Не вистачить духу забути тебе , і я падаю знову у прірву цих мрій.
06.06.2023

У золочених відерцях
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.

Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває
І зеленим віничком

Підмітає пух сріблистий
Стрункої тополі.
Хай же всім приносить щастя
Та добра доволі.

2016 р.

Знаю, що серце незряче,
Бачу, що доля сліпа, –
Скільки живу – стільки плачу,
Завжди жура проступа.
Холодно й темно повсюди.
Спокій ніде не приживсь.
Краще б осліп від полуди,
Щоб не блудити кудись.
І ні обіймів розкритих,
Ні частування нема, –
Скрізь лише стягнення мита
І одягання ярма.
Швидко затемнюють вікна
І зачиняють двори, –
Схоже, що я уже звикнув
До одностайної гри.
Тільки я вас не зневажу,
Поспіхом, потай, всліпу, –
Ні за відринутість вашу,
Ні за бездушність тупу.
Йду я від краю до краю
Богом дарованих літ, –
Друзки надій укривають
Мною залишений слід.
09.06.23

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зима взялась за них.
Багаття, навіть розпалить можливості не мали.
Багато хто ослаблений вже й закоцюб, застиг.
За геть замерзлим вже конем лежали два козака.
Один підстаркуватий вже, другий – ще молодий.
Навколо снігу нагребли, аж руки вже заклякли
Та все ж зігрілись і мороз, здається не страшний.
Лягли один до одного – усе-таки тепліше.
І кінь, і снігові вали від вітру захистять.
Лежать. Над головами в них блакитне небо лише.
Старому молодість чомусь схотілось пригадать:
- А я тут був! Там на ставках ми з татарвою бились.
Також зимою. Січень був, здається у кінці.
Тоді було повеселіш. Ми у бою зігрілись.
Такого жару їм дали на Тікичі-ріці.
Коли ж то бу́ло? Скільки літ відтоді проминуло?
Десь – одинадцять. Точно, так і пролетіло літ.
- Так розкажіть! – цікаво все то молодому було,
Бо я ж тоді з-під столу ще дивився в білий світ.
- Ну, а чого ж не розказать?! Які секрети в тому?
Було то ще, коли і Хмель цю бурю не підняв.
І лях ще товкся на Січі, не дозволяв нікому
Йти в козаки та ще й Кодак собі відбудував.
Хоч ляхи й гонорились та упоминки платили
Орді у Крим, щоб та орда в набіги не ішла.
А ото трапилось якраз – платити не схотіли.
Був злий султан та і орда розлючена була.
Збиратись почала в набіг. А то не скора справа.
Поки туди, поки сюди – вже й місяць пролетить.
Гасає степом без кінця, збирається орава.
Тут головне – оцей момент якраз і прослідить.
Тож відправлялись сотні в степ козацькі і корогви
Від ляхів, щоб прослідкувать та наміри узнать.
Як знати силу, знати шлях – звернути можна роги
Орді татарській. В рідний край ту зграю не пускать.
Так от, йшли вісті зі степів, що Тугай-бей збирає
Своїх ногаїв, кримчаків, буджаки теж ідуть.
Тож тисяч двадцять татарви він для набігу має.
З такою силою для нас нелегко може буть.
А гетьманом коронним був тоді ще Конєцпольський.
Не той зовсім, не молодий – Станіслав було звать.
Той і до Хмеля не дожив – бо вік його укоськав.
Здається, вже по двоє літ прийшлося й поховать.
Він, хоч старий був та, однак, був воєвода знаний.
Діставши вістку, став полки для опору збирать.
І сам з коронним військом став, був Вишневецький званий,
Магнати інші стали теж з полками прибувать.
Не знаючи, куди підуть татари, яким шляхом,
Прийшлося гетьману війська широко розставлять.
У Барі й Вінниці зібрав частину гетьман ляхів.
Другій частині повелів у Бузівці стоять.
Там Одживольський керував – теж воєвода знаний.
Із ляхами стояли й ми – козацькі всі полки.
Якось не було ворожби між ляхами і нами,
Чи, може на орду оту чекали ми поки?!
Я був тоді ще молодим – кіннотник реєстровий.
Ще грала кров, хотілося звитягу показать.
Ну, молоде було, дурне – сказати одним словом,
Хотілось крові чимскоріш татарам попускать.
Ще Вишневецький підійшов та у Мошнах зостався.
Тож перетяли ми усі для татарви шляхи.
А тут і нові вісті, що вже Тугай-бей піднявся
І з Перекопу пре орду у намірах лихих.
Чи то Кучманським шляхом йде, чи близьким шляхом Чорним.
Став Конєцпольський ближче всі підтягувать полки.
Тож Вишневецький перейшов, під Корсунь став проворно.
А гетьман у Ставищах став, чекаючи, поки
Надійдуть нові вісті. Й ті якраз не забарились.
Примчав козак і передав, що на Охматів йдуть.
Ми на Охматів подались і там отаборились,
Де Гірський Тікич і ставки перекривають путь.
Туди ж і гетьман підійшов. Чекали Єремію
Із Корсуня, бо йти йому все ж далі всіх було.
А тут примчала і орда, багаттям поле гріє.
Було її, як комашні, за річкою гуло.
Не скільки тих татар було, як тих татарських коней.
Адже у кожного один чи й кілька запасних.
З такими спробуй-но влаштуй у полі перегони.
Поки такого доженеш – кінь звалиться із ніг.
В бою татарин полюбля свої «татарські танці»-
Зненацька з поля налетять і пустять хмару стріл.
Кидатися одразу в бій не хочуть чи бояться.
Кидаються, як ворог вже багато втратить сил.
На другім боці ми стоїм, готуємся до битви.
Найперший Одживольський став і авангард при нім.
У другій лінії кінні, готові в бій летіти.
Піхота в таборі стоїть з гарматами затим.
Ну, і, нарешті стали ми – козаки і драгуни.
Ждем Вишневецького і бій ніхто не почина.
Минула ніч. Густий туман зрання на нас насунув.
І раптом тупіт крізь туман до війська долина.
Татари кинулися в бій,щоб дамбу захопити.
Ішли й по дамбі, й по льоду, бо ж кілька тисяч їх.
І Одживольському тоді прийшлося їх зустріти.
Він витримав удар й орду прогнати, врешті зміг.
Тож наші дамбу зайняли, щоб не ризикувати.
Тут Вишневецький підійшов та став по лівий бік.
Але ж гарячий дуже був, отож не став чекати
Та своїх кинув по льоду. В татар піднявся крик.
Злякалися, що відсіче князь їм шляхи відходу.
Та й Тугай-бей вже зрозумів, що зірваний набіг.
Отож підняв свою орду та й з того поля ходу.
Лиш кілька тисяч залишив, щоби прикрили їх.
Але гусари перейшли через вузеньку дамбу
І зразу кинулися в бій та й той загін змели.
Татари там, сказати слід, оборонялись слабо,
Бо ледь загледіли гусар, тікати почали.
Тоді все військо й подалось в погоню за ордою.
А коні втомлені були татарські, ще й зима.
Де забезпечити коней і кормом, і водою?
Тож часто, навіть, запасний кінь бігти сил не мав.
Під Кищенцями врешті-решт здалась важка кіннота.
Втомились коні татарву у полі доганять.
Дали довершить козакам, а ми якраз не проти.
І Тугай-бея самого́ хотілося впіймать.
Нас по слідах татарських вів тоді Зацвіліховський.
Теж непоганий був козак, хоча і родом лях.
Ми винищили по ярах усі татарські сховки,
Саму ж орду дістали ми уже на берегах
Синюхи. Там і бій дали. Побили, потопили
На переправі. Тугай-бей, щоправда, втік тоді…
Замовк старий, мов в нього всі закінчилися сили
І лише поглядом сумним у небеса глядів.

Кому ти стелиш гобелени,
і віддаєш частину серця,
що він в очах твоїх зелених,
мов кінь у яблуках пасеться?

Чи збожеволіла від сяйва,
що засліпило випадково,
не відчуваєш що ти зайва
в чужім лукуллівськім* алькові.

Куди твоя поділась гордість?
"Раба кохання" це про тебе!
Спроможному годити годі
без особливої потреби.

Допоки гарна, хай підносять —
букети квітів — діаманти,
бо незабаром рання осінь
станцює соло на пуантах.

Серпанком вкриється обличчя,
залишишся на попелищі;
і хто тоді тебе покличе
у небеса все вище... вище...?

Лукуллівський* — розкішний

В Галі плани є секретні.
Подрузі відкрилась:
- Я приблизно на дві третіх
Вже сім’ю створила.
Вийти заміж я збираюсь,
Згодні мама й тато.
Лиш одну проблемку маю
Тільки розв’язати.
Я крутила і вертіла.
Ну ніяк без неї.
Тільки мова про весілля,-
Хлопець дурня клеїть.

07.06.2023

Ожили герої із казок,
заходилася нечиста сила
обілити те, що наробила –
викладає світові урок,
як йому боятися дебіла.

Класика усе-таки живе.
Це Тарас, а не Макіавелі...
і «Дніпро і стогне, і реве»,
а у Лесі «той, що греблі рве»,
повенями зрошує пустелі.

Ось і дині... ось і кавуни...
на етапі екогеноциду
НАТО не готове до війни,
їм немає діла до шпани,
чистоплюю гидко бити гниду.

І стікає крівцею вода.
Заплатили непомірне мито
ті, кого заманює орда
у її неміряне корито...
Та чекає злодія біда –
давиться московія несита.

06.2023

Якщо ненависть
породжує силу,
то безсилля
вбиває людину.

Якщо людина
не бачить себе
частиною суспільства,
то варто щось змінити.

Можливо, щось
їй заважає марно
і не дає снаги почути
свій голос підсвідомо.

Ось що здається все
так само неважливим
і навіть непотрібним,
хоча насправді не є тим.

Людина може жити
лиш тоді щасливо,
коли її життя проходить
не безслідно.

Коли у спогадах
ховаються усмішки
і радість криється
у сяючих очах.

Людина робить крок
і не боїться впасти,
бо знає, що ніхто крім неї
не зможе нею стати.

07.06.2023

Зустрів я дівчину у сні.
Ту , що подібна до хвилі моря , що заспокоювала душу,
Про неї слів бридких не скажуть.
Говорить , що знайомі ми давно , проте я не пам'ятаю.
Все розказувала, як їй добре було з нами.
Голос був її , неначе теплий літній вітер , що проходив крізь волосся.
Та вже час прийшов , і зникла вона серед натовпу людей - пішла до горизонту, уже й не видно навіть плями.
Так хотілося знов її зустріти , хоч ім'я спитати.
А вона неначе дим , швидко зникла без останку.
І лиш в пам'яті моїй пам'ятаю її голос та щосекунди забуваю все пов'язане із нею.
В голові лиш прірва з болю , суму і думок ,
Нічого вже не пам'ятаю , не згадати голос твій , ні слів , що сказала ти мені.
Вже зорі в небі засвітились. Сонце сіло вже давно , а я все ще думаю про тебе , не хочу я ні їсти , ні воду пити , лиш побачити тебе я хочу , та все дарма.
І лиш сподіваюся на те , що знову зустрінемося ми разом у сні , що вигадав я сам.
14.05.2023

Пригнічений, утомлений, побитий
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знеміг.
Все буде добре – треба тільки жити,
А не псувати смутками життя, –
Веселі, обнадійливі, відкриті
Мої думки завжди про майбуття.
08.06.23

я сам на сам
з тобою , моя доле
я сам на сам
кого ж іще знайти ?
одна душа , життя одне , а більше
не мріється в полоні гіркоти

я сам на сам
іду до небокраю
я сам на сам
навіщо хтось чужий ?
він кат , він лихо , він біда - нестяма
і слів його віддзвін німий

я сам на сам
допоки кров червонить
мої вуста і серденько моє
я сам на сам
допоки не замовить
за мене інший
слово
не моє....

2008 рік

І ми давно уже не ті
Й струя уже ніяка.
Стою я тихо в самоті.
Десь гавкає собака.

Кидаю, ма'буть я вже пить
Триклятий самогон.
І дістаю із шафи вмить
Гвинтівку та патрон.

Піду Вітчизну захищать
Від руської навали.
Ой буду я у них стрілять.
Вже суки ті дістали.

Хоч руки трішечки тримтять,
Гвинтівку ж заряджаю.
То не стакан пустий тримать.
Курок я натискаю.

І полетіли кулі вмить
Назустріч сраним мокшам.
Повинен був це я зробить
За Україну. Ось вам!

30.06.2022 р.

Минулого відлунням, безпорадно
життя твоє крокує з гірки вниз.
Неначе у виставі «Без реприз»
все дійство, в безкінечному антракті,
проходить повз. А ти один із тих,
хто лиш спостерігає із партеру,
як добігає дна активна ера,
серед отих, безвісно-мовчазних.
Як непомітно промайнули дні!
І ось останній акт тієї п'єси..
Не бути королевою принцесі,
чий юний образ тане вдалині.


29 лютого 2020 року.

Під прямим кутом наші лінії
перетнулися випадково,
ну а може не випадково,
а навмисно – не знаю я.

Я дивився у небо синє,
ти дивилася на вітрини.
Нескладних думок лімузини
бачив я на твоєму чолі.

Перехрестя миттєво минуло.
Я про тебе забув, ти забула.
Зрідка згадую про перехрестя,
що трапляються у житті.

07.06.2023

Літечко, літепло, літо,
Зозуленька в лісі кує
І соловейко привіти
Все трелями передає.

Хай теплим воно буде й мирним,
Палає лиш маків вогонь.
Зерно золоте та добірне
Торкне хлібодара долонь.

І з радості, що врожай щедрий
Його заспіває душа
Із жайвором. що в синім небі
Пісні дарувать поспіша.

2023 р.

Це нарешті сталось –
Більш нема стремлінь.
Чи настала старість,
Чи вітає лінь?
Певно, вдвох підкрались
Без розмов пустих
І чекати жалість
Марна річ від них.
Стали невмолимо,
Хоч я не просив, –
Воювати з ними
В мене бракне сил.
Снилось – і присталось
Без моїх хотінь, –
І настала старість,
І вітає лінь.
07.06.23

Від трьох хрестів дві тіні –
то Бог-Отець у Сині.
З часів Русі понині
живем з ним в Україні.
Але не все так просто,
хтось заздрить цьому росту
Господньої країни –
Христа Русі, Вкраїни.
Чиїх синів загони
на службі у мамони?
вони по всьому світі
сплели мережі-сіті.
І гноблять, гноблять вдачу
жіночу та козачу
у справах не ледачу,
на негаразд терплячу.
Зелених кленів віти* –
країв козацьких діти,
нащадки ви еліти.
То ж годі вже терпіти!

* все полегле козацтво.


01 – 05.06.2023р.

Після дамби їм буде амба...

Молитва за росію.

Відкрий ,Боже ,очі незрячим,
Ідола вщент розтрощи.
Щоби народ той побачив
Скільки він зла натворив
.
Відкрий .Боже,очі народу.
Як не спаде ж пелена,
В лоно воздай за те горе
Що принесла нам війна.

Відкрий ,Боже очі незрячим.
ПрОшу-росію спини.
А не захоче,то пеклом гарячим
Вилий Свій праведний гнів.
18.01.15.

Пошуки у домі марні.
Окрім сутінок, один
буде день зимовий, гарний,
І незімкненість гардин.

Тільки, в мокрих білих грудках,
промайне лапатий сам
сніг, що на дахах усюди,
І нікого більше там.

І буття прокреслить іній,
Знову запанують в нім:
вся нудьга торішніх сплінів
І зима минулих днів.

Так ятритиме донині
невідпущеність вини.
І вікно по хрестовині
здавить голод дров'яний.

Та порт'єрою до строку
пробіжить сум'яття все ж.
В тиші, міряючи кроки,
як майбутнє ти ввійдеш.

З'явишся. Відчиниш двері.
В білім одягу сама.
В чомусь із таких матерій,
шиє сніг з яких зима.

8-9 лютого 2020 року.

переклад віршу Бориса Пастернака " Никого не будет в доме" 1931 року

Чому так завжди стається?
Чому все зникає
непомітно і безболісно?

Не залишає навіть сліду
у пошрамованій пам'яті.
Їй не властиві почуття
провини і безсилля.

Пам'ять холодна і пуста,
ніби річковий камінь.
Кожен з таких камінців
складає берег.

А кожна з частин пам'яті
формує спогади.
Один з них карбує слід,
що залишається навіки.

Або до тих пір,
доки маєш змогу його стримати.
Доти залишаються події,
які стають схожими на сни.

Вони плутаються і змінюються
під впливом часу й бажання.
Спогади зникають і з'являються,
нагадуючи прощання.

05.06.2023

Сходить сонце над світом,
День новий настає, –
Зачароване літом,
Б’ється серце моє.
І в душі неспокійній
Тільки світло й тепло, –
Все лихе безнадійно
Звідтіля відійшло.
Зарум’янений літом,
Розпашілий стою, –
Сяйне море блакиті
Плеще в сутність мою.
Золотисте проміння
Переповнює вись,
Бо хмарок білопіння
Заховалось кудись.
Тільки сонце жаріє
Й височить синьота,
Як одвічна надія,
Мов найвища мета…
06.06.23

Із Д.Мінаєва

Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
        давайте чесно, ми ж не діти!
        Дивуюсь я на те завжди:
        бідняк – він звик нужду терпіти,
        і з того мало нам нужди!
                Дивись, не платять янголятам –
                і пеклом їм здається рай...
                А от – як жити на́м, багатим?
                Хоч, просто, ляж та помирай!

Ціна на паливо, всі кажуть,
для бідняка – це щось страшне!
Та бідний – справу врівноважить:
він швидко знайде десь «пальне»,
        вином зсередини зігрітий,
        утопить горе у вині;
        а як останній гріш пропитий –
        він сам же винуватий, ні?..
                Тож видно: нуждарям завзятим
                дає́ ще дещо рідний край;
                а як ведеться на́м, багатим?
                Хоч ляж до гробу та вмирай!

Ми здавна звикли до комфорту;
та враз – в життєвій боротьбі
віддати маєш розкіш чорту,
в усім відмовити собі!..
        Кімнат займавши скільки треба,
        я жив, як дозволяв бюджет;
        тепер – зросла ціна до неба,
        і це якийсь дурний сюжет!
                Моя пошана бідним хатам,
                але – нам трібний не сарай...
                Такі часи, що нам, багатим, –
                хоч ляж під небом та вмирай!

Де дні безжурні дешевизни?
Банкрутство шле нам свій уклін,
і хоч – із бідної вітчизни
біжи в Монако чи в Берлін,
        бо тут, на тлі старої слави –
        ущерть зубожать нас таки
        настирних підприємців лави
        та домовласників полки.
                З них кожний пнеться бути хватом,
                хоча по суті він – шахрай...
                Як жи́ти нам, колись багатим?
                Заплющи очі та вмирай.

Хто був завжди в житті нетяга,
щоб вижити, зі шкіри ліз, –
над нами в нього перевага,
бо вміє жити він в обріз;
        і роль свята літератури –
        плекати не його, а нас,
        реальних носіїв культури
        й освічений, пробачте, клас!
                А тут – суспільний ультиматум
                нам преса ставить, зла украй,
                і нам, тривалий час багатим –
                хоч, справді, ляж та помирай!

(Лютий 2023)

Де води потік стрімкий,
Верби під горою
Стояв козак молодий
З дівчиной стрункою.

Пригорнув її до себе,
Птаха спів там лине.
Не хотів казать, а треба
Про лиху годину.

Вже набігли хмари в небі,
Вітер теж підійнявся.
Як же так сказать далебі,
Плач, щоб не здійнявся.

А вона ж моя миленька,
Сердцем відчуває.
Що дорога далеченька
Десь мене чекає.

Та я все таки наважусь,
Серце стисло миттю.
Закололо, не поскаржусь.
Бо ще треба жити.

То ж рішуче я сказав
Вже своїй миленькій:
Йду долати ворогів,
Ти чекай серденько!

Ідемо' боротись браття,
Воювать з Пітьмою.
І нема назад вороття
Діставаймо зброю!

Підкую свого коня,
Та й зберу лаштунки.
Є кольчуга - то броня
Мо'го порятунку.

Візьму шаблю, що давно
Вже мене чекає.
Загартую. Тут горно
Полум'ям все сяє.

Не забуду взять пістоля,
Порох, з пів - горщечка
Ой не легка в мене доля.
В полі пріє гречка.

Нема часу покосити.
Дозріває й жито.
Треба Темряву здолати,
Силу, волю вжити.

Та й удача необхідна.
Куди нам без неї,
Козаків загони здібних,
З рідної оселі.

Порятунку ж потребу'є
Вся наша вкраїна.
Усе всередині вирує,
Хай Пітьма та згине!!!

03.07.2022 р.

Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
лягає полежати у труну.

1994 р.

Найбільший дарунок людині від Бога –
це воля – свобода у діях і мріях.
Він дарував нам свободу любити,
свободу творити і навіть карати,
хоча і застерігав: не вбивати, –
свободу змінити себе і здолати
усе, що в душі будяком проростає.
Почути, побачити те невловиме,
незрозуміле і неосяжне,
яке донедавна було недосяжне,
та жити не в муках
і не без обличчя,
і не ганьбити
сучасне сторіччя.

05.06.2023