Піддослідні думки побриті наголо.
Шукають вчені ознаки людини.
Вивчають душу скальпелем і лазером.
А в мене є пояснення для сина:
«Ми всі, насправді, трішечки, та ангели.
До речі,за природою ми звірі.
Не випускай в час гніву гострі пазурі,
І не показуй іншим ікла білі.»

Зрадники
Ода Ані Герман і тушам депутатам.


Ода Ані Герман ітушкам депутатам


Баба Фрося, Ану Герман
Параскою назвала,
Бо як була при радіо
То гарно співала.

Тепер продалась за мільйонне
Хвалить владу і регіони
Міняє різні парики,
Сукинки різні, шеніони.

За гроші все можна купити
З потрохами продатись теж
(від Юди зрадники повелися)
І в зраді в них немає меж.

Між депутатами повелися
зрадливі туші
Про них кажуть,вже тепер
Що у них вонючі душі.

Зів'яне зрадлива слава
І обірветься їм вінець,
Як лайну продажному
На смітнику їм кінець

4 квітня 2011

Слободський Г

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

Lacrimosa dies illa... Кожен день
пропікають наскрізь звуки вібрафону.
Не коштовні краплі - сльози: дзень-дзелень...
Не впізнаєш номер мого телефону.

Світла сукня, строга зачіска... Змогла
вийти з ряду, щоб до мрії бути ближче.
Між бровами зморшка болю пролягла:
погляд вгору, а увага - трохи нижче.

Lacrimosa... Ще невидима сльоза
dies illa... того дня сушила очі.
qua resurget... Воскресила, мов роса,
ex favilla... попелясті сни дівочі.

Що, маестро, вже не весело, мабуть?
Обіцяв же, повертаючись додому,
що й мене навчиш дивитися у суть
й розчинятись в сяйві сонця золотому.


березень 2010

Я знов позву тебе. І в тиші
Своє кохання заколишу.
Й тобі, знайомому такому,
такому ідеально – неземному,
Писатиму свої вірші.

І щось воскресне у душі.
Я щось покину в сірім дні,
Й співатиму тобі свої пісні
Допоки не прокинусь! Знову й знову!

Забуду це невтішне, невловиме слово,
І тільки поцілунком, дотиком нестримним,
Усім, чим зможу, поки не загину,
Я малюватиму тобі своє кохання!
Допоки не народиться останній
Мій подих-погляд. І зітхання
Не зрине тихо з твоїх вуст.

Й щоб ти мене ніколи не забув,
Я вітром даруватиму тобі любов,
Щоб пам’ятав мене. І знову... знов!!!
Любов мені свою, і пристрасть, і кохання –
Віддав уперше. І востаннє.
2008 р.

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву.
Щоб дорогою не билася
В пакет од відчаю,
Не хапала міського повітря
Губами спраглими,
Не дивилась на мене щоб
Очима круглими…

Ці очі надовго ще в душу втупляться,
Ці очі довго ще мене молитимуть:
На столі кухонному,
На плиті розжареній,
На тарілці,
Золотом розмальованій…

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву,
Щоб я, тріпотливу її, не клала
У холод і темряву морозильника…
Щоб не дослухалася під дверцятами,
Чи б’ється хвіст її, чи уже
Остигнув…
Щоб не таїлася ночами мерзлими:
Чи б’ється серце моє, чи уже …

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву,
Щоб довго не нудилася у цеберці, -
Сім літрів простору,
Щоб не затягувала мене у себе
Ця доля риб’яча,
Не задихалася вечорами
В німім безвиході…

Усі ми добрі. І я також.
Рука підніметься?...
Мені ось цю, що підплила -
З червоним хвостиком…
Я відвернусь. А ви - продайте…
8.03.11

Солоні дощі починались без блискавки й грому.
Удвічі важкою ставала убита печаль.
Вареничні душі спішили із дому Додому.
Одні були з вишнями, інші ржавіли, як сталь.

Коня не було у Чумацького Шляху над нами.
Чи вкрали сусіди, чи, може, свої пропили?..
Підпанками легше.
Та важче назватись панами,
Налившись сивухою, наче печаллю калин.

З чужими панами, під культом безбожності й мату,
Живемо, існуєм з глибинними мінами душ.
Все важче і важче обходитись без автомата.
Все легше і легше піснями накликать біду.

Душа ж не вмирає.
Душа засинає, як вітер,
Вином полиновим упившись
І голосом зір.

А як засинає – тоді вже не гріє, а світить.
Не гріє, а світить,
Мов шкіра, протерта до дір.

Ходит женщина по свету.
Вы не раз её встречали,
Проходили торопливо,
Бросив беглый взгляд едва.
Для неё я собираю
Вечерами и ночами
Несравненные сравненья,
Драгоценные слова.
Закричит полночный поезд,
Мне про отдых намекая,
И уснёт усталый город
В жёлтых пятнах фонарей.
Ходит женщина по свету,
Для неё я проникаю
В тайны звука и глагола,
В лабиринты словарей.
Она манит и тревожит,
Как звезда Кассиопея.
Без неё мои порывы
Безнадёжны и глухи.
До весеннего рассвета
Я надеюсь, что успею
Звонких слов собрать копилку,
А затем отлить в стихи.
Я живу большой надеждой,
И не вижу в том секрета,
Что однажды, на закате
Замечательного дня,
Сядет женщина за столик,
Развернёт она газету,
Прочитает эти строчки
И узнает про меня.

коли б’ються об щоки темні слизькі хвости,
відчуваєш: ця ніч безводна, а більш – бездонна,
відчуваєш в плавцях наспинних мости понтонні,
ті, які пережити – неначе переплисти…

коли роки задкують, неначе дрібні рачки,
а в очах запікається місяця чорне срібло,
з прибережних коряг ти минеш у нічне безриб’я,
розігнувши ці води, неначе потрійні гачки

щоб відчути: ці ріки, ці верби, усе це – ти,
щоб молитись, допоки стане тобі безсоння,
за рибалок нічних і важкі, ніби час, понтони,
доки спини сомові будуть цей світ нести

(переклад)
Ти про любов мені тихенько розкажи.
Тепло сердець і ніжний трепет збережи.
Любов прийшла…
і відійшла.
На все життя нам наші душі обпекла.
Чому таке кохання ми не зберегли?
Хто винен тут – чи я, чи ти?

В спекотний вечір ми з тобою сидимо
і п'ємо темне оксамитове вино.
Твоє життя –
моє життя!
Ту мить ми згадуєм, коли любов прийшла.
Заприсяглись, що збережемо почуття.
Клялася ти. Поклявся я…

Стоїть будинок, як поема
І в ньому сто життів у епілозі,
Спіткнулась моя пам"ять у пролозі-
Як вийшла молодою мама

03-04-11

Талант передається, як хвороба?
Чи може рОдиться він у труді?
Він спадок від батьків?
Чи дар від Бога?
Чи все залежить лиш від вчителів?
Один поет предмети оминає,
занурює у власні відчуття,
і логіки ні в чому не шукає,
абстрактностей нанизує слова.
А інший – майстром є оповідання,
фотографічно він фіксує все,
розказує захопливо й повчально
історії про те, або про це.
У кожного з митців своє уміння.
У кожного із них – своє крило.
На крилах двох тих від буденності тяжіння
ми до осяяння вершини злетимо.
Вже, кажуть, є такі комп’ютерні програми,
які поетів можуть замінить –
вони придумують поеми і романи!
Та хочеться з живим митцем пивка попить…

Хтось думку у вІрші шукає.
Хтось любить словесне повидло.
Для когось щось вперше буває.
КомУсь уже все остогидло.
Не тужся когось здивувати.
Не бійсь комусь здатись банальним.
Продовжуй собі віршувати.
Не перший ти і не останній.
Не бійся повторів, поете.
Буть оригінальним не варто.
Ну, що сказав нОвого Гете?
Чи чим вразив так уже Байрон?
Шекспір сам свогО не придумав,
лиш переспівав десь почуте.
ПопЕред і після Колумба
в Америку плавали люди.

Все продається. Чуєш, брате!
Все продається - батько й мати.
Вже найдорожче розікрали
Новонароджені вандали…
..............................................
Про що шумів старий поліський ліс?
За чим дощами плакав гірко?
Розкутим болем грози розлились.
Історії сумну писали збірку.

Де сосни щоглові сягали зір,
Впродовж століття брали сили.
Під корінь виродки стяли той бір –
Лиш чорториї-ями залишили.

Кривава не здригнулася рука,
В людину вселеному звіру.
Бо навіть вовк далеко утікав,
Коли над дубом монстр підняв сокиру...

Все продається. Чуєш, брате!
Все продається - батько й мати.
Вітчизну зможуть розпродати
Новоклоновані мутанти...

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

єдину проблему – весни депресію
згадаєш – і нумо стрічати літо
жовтіюче поле уяви пресою
засіяно – сходить і все – не жито!

і що залишається – знов оратимеш
та й то самотужки без жодних радників
і вродить-таки не зерном – лапатими
листками надії – півколом райдуги!

О́браз обра́зи…
У чорному смерть.
В білому обрис пекельної муки.
Терпнуть і пальці, і руки, і дум
Дихання гасне.
Вповзає у звуки.

Ким у сценарій уписано злам
Лінії долі,
Доволі кривавий?
Знов по пустелі запечених ран
Сліз безпорадних
Ідуть каравани.

Котиться колесо схилом життя,
Відблиски лоску креше з юдолі,
Міни минаючи буднів.
А ще
Плавить на олово
Душі господні.

Хочеться вірити в світле,
Але
Світло вітрилом
За вітром
Пливе.


2011

Розлуки вітер дме на нас,
І береги покине радість,
Незчерпні згадки: рідний клас,
Душі залишуть теплу ясність.

В життя доросле "хто куди.."
З травневим дзвоном подадуться.
О,друзі, щастя ви знайдіть,
І не забудьте повернутись.

Пройшли ми з вами триста бід,
Втирали сльози і йшли далі,
Вивчали Стронцій і Хлорид,
Повірте, це ще не всі далі...

Нехай дорога тобі, друже,
Відкриє всі твої бажання,
Але борись і словом дужим,
Ввійди в цей світ - життя змагання.!

Роззирається світ, як по паводку:
Де намул, де – намитий пісок?

…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні - до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
Ключ його скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»

А майбутнє – себе уже згадує.
І дивується власним слідам…

2011

Мій притулок – Місто Рим.
Я живу і мрію з ним.

Раз чи два, неначе в Тібрі,
я скупаюсь у верлібрі,
попірнаю у мейнстрим…
і таки вернусь до рим.

Можна – танка, можна –хоку,
мов льодяника за щоку:
посмокчу, а все ж не з’їм –
в них мені бракує рим.

Можна часом ¬– білим віршем,
можна віршем ще вільнішим.
Скільки образів у нім!
Але вірш ковзкий – без рим…

Кажуть, це – простонародно,
й так писати вже не модно,
й хто до рими наркоман,
той нездара й графоман!

Кажуть, що в англійській мові
геть пусті склади римові,
а в китайців – жодних рим
не було й не треба їм.

Тільки в нас-то все інакше!
Скільки рим у мові нашій,
ще не займаних ніким.
Як же можна нам – без рим?!

Я за свіжі слово-мислі,
за метафоричні й стислі,
і за образів нестрим…
Та чому, скажіть, без рим?..

В римах тісно, як у рамці?
Може, просто – більше праці
і (хай метод є старим)
стане вільно в рамцях рим.

Ваблять, мов міста античні,
ритми рим геометричні,
звично з ними – тож ходім:
вічне жде нас Місто Рим!

2011

Бракує пауз,
Немає слів,
Самотній дощ
Давно зітлів.
Мої світи,
Твої листи,
З тобою ми
Давно на «ти».
Нікого тут,
І ноги босі,
Із неба впала
Змокла просінь.
Самотній дощ
Давно зітлів.
Бракує пауз,
Немає слів…

Від сивої річки Тиси-
І до підмосковної річки Клязьми,
А потім – далі, ген до Японських островів по абсцисі,-
Заговорили поети про оргазми.

Раніше, як не було у нас сексу-
Про оргазми говорилося недостатньо й мало.
Хіба що, критикуючи американську жовту пресу,
Компартійні видання щось там трохи писали.

Навіть, описуючи бродвейські прем’єри
І сумнівні цінності Голлівуду,
Ніхто словом „оргазм” не зловживав на папері, в етері,
І я теж надалі не буду!!

Немов на дріжджах ерекції
Зростає оргазмокультура!!!-
Ви думали, що це вже кінець?-Ні!!!
Так само зросла й моя мініатюра!!!

А тепер кожен поет – доктор, спец оргазмології!
Чим частіш вжива слово „оргазм” – тим більш знаний!!!
І замість актуального терміну „нанотехнології”
Вживає ще більш актуальний термін – „онано”.

Оргазмують поети бурхливо-
ГЕТЬ комуністичну патетику!!!!
Відмінимо соцреалізм цнотливий,-
Даєш оргазмоестетику!!!!

Ви не подумайте, я ж не проти оргазмів у принципі,
Хай вже краще оргазм, аніж грип свинячий!
Лишень подивіться –он хлопчик малий сидить,
Він не зна, що таке „оргазм”, і гірко плаче!

01.04.2011

Другий день мої очі сумні й
Перелякані. Мій таємний психоз
Мене страхає - ніби мій, та НЕ МІЙ.
Я не дівчина мрій, не безодня натхнення.
Мої мислі - гарячі, як прірва огненна.
Я світаю вночі, на світанку темнію.
Все що можете ви, я давно вже не вмію.
Все, що хочете ви, я умить здобуваю...
Й прокидаюсь.
Згадаю.
Згасаю...

03. 04. 20011

пародія

Щодень міняю колготи, за місяць напевне всоте.
Дев’ять кілометрів нитки – всього лише сорок грам.
Твій погляд такий колючий - від нього і віндовз глючить,
На кожнім коліні стрíлки… Не віриш? Помацай сам.

Оранжеві, чорні, білі…(а погляди зрозумілі).
Тобі до вподоби “в сітку”? Мій “екс” полюбляв“ажур”…
Чи може тобі “з акрилом”? Чи я без колготок мила?
“Сі-Сі” – то не “Габріелла”. Та я і не Демі Мур.

Дрижу вся в режимі вібро (як добре, що мікрофібра).
Сезонне бажання – сила, синхронне зітхання – рай…
Ці зустрічі – як тортури. Літають навкруг Амури.
Торкаюсь руками раптом… Обручко, не заважай!

Закрили колготки, сорі, заставку на моніторі,
Люблю, зрозумій, Ван Дама, мужчина – очей не мруж!
Під ранок тобі присниться те місце, де ластовиця,
І вже неважливо навіть, чи “Омса”, чи “Мулен Руж”.

Порив, і суцільний ерос! Незручно тут принтер, ксерокс…
Комп’ютерний стіл маленький, і зимний такий, як лід…
На сповідь до шефа завтра! Та я ще і шефа варта!
Кінчається день, як треба! Уперше за стільки літ…

3.04. 2011

Ніч, місто - смолоскип.
Знов пісню хтось співа.
Як до смоли прилип,
так промовля слова.

Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже легка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

Я пішки світ пройшов,
на підприємствах був.
Не полишав розмов -
про "міні" різне чув.
Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже липка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

Сто "о т а к и х!" ночей
хай зачекають ще.
Хай зачекають ще -
ось вийду в селище...
Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже липка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже липка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

3.04.2011

 
Можливо не все, що тобі підкорилося
античним опівднем лункої п’ятниці

У каменях яшми, очима кентавриці
пульсуючи протуберанцями Місяця
кавалер Ланселот у чаду осяянім

Змій оракул & блискавка бестіальна
чарівниця Шалотт зачаклує прощання
білі клапті латаття, печалі вільні

На південному обрії твоєї страти
негамована пристрасть, готичні брами
коридори між викресленими світами

Леопардове хутро, циркові шмати
клеопатрові звірі, птахи фіміамні
хвилі чистого спокою золотисті

Голосами виткана вічність імлиста
у вогневій спливаючи тантаграмі



У/




 

На перехресті рук і ніг
людське єство - душа і серце:
Любов ніхто не переміг -
хоча й розбилося люстерце.

Вона одна з усіх чеснот
переосмислила минуле,
усе невігластво і зло
давно пробачила й забула.

І перемножила мене
на силу слів і досвід моці,
на біль віків, що не мине,
на власний біль у кожнім кроці.

Перенаправила "прости",
переплела всі "так" і "буде",
перечитала всі листи,
не вірить досі пересудам.

Знамена білі - в Небеса -
вона одна не має права.
Тому поглянь - яка краса:
згоряє пурпуром заграва.



квітень 2011 р.

Ну нарешті, о лагідна весно,
Ти прийшла ув обійми мої...
Аж трава усміхнулась чудесно,
Каруселі пташині в гаї

Принесли нам вітри превеселі,
Закрутились вони між гілля…
У розлогій природи оселі
Сонцесяйво співуче гуля.

Плесо озера ніжить грайливо,
Чуть веснянки дроздові сюди.
Пада звуків піднесених злива,
Підтанцьовують риби з води.

2.04.7519 р. (від Трипілля) (2011)

Чи літо бабине, чи вже тепер – сонет,
Вона ж бо й далі сипле Діє-словом,
Не Беатріче, не одна з Джульєтт,
І не Лаура – Баба, промислова.

Її ловили – хто відром, хто – гаком
Петраркові нащадки й Данта слуги,
І замовляли – горе забалакати! –
Понадсучасним віршем, недолугим.

А їй би стиха – завести весільної…
І гопака – аби гули світи всі!
Тоді б зустріла не картеччю – сіллю,
Із хлібом запашним, що аж світився б!

А їм вона – то Баба, то Нібаба вже,
Ну як тут будувать майбутнє райдужне!

В бурном омуте дня городского,
На бетонной тропе городской
Не нашёл я на счастье подкову,
Потерял я душевный покой.

Сколько лет мы о счастье мечтали
Веру в правду несли до конца.
Мы устали, устали, устали.
Жить и верить устали сердца.

Отогрейте мне душу от стужи,
Как бродягу в случайном дому.
Неужели я больше не нужен
На родимой земле никому?

У огня посижу я до срока,
Оживит мою веру тепло.
Мне на этой земле одиноко
Оттого, что размножено зло.

Я иду среди горя людского,
Окружённый холодной тоской.
Не нашёл я на счастье подкову
На бетонной тропе городской.

Пусть отчаянье в сердце мне метит,
Защищает меня пусть броня.
Никому не удастся на свете
С белым флагом увидеть меня.

Не вертай, не вертай, лиш долоні склади
До молитви за всіх, що тебе не кохали
Болеслав Лесьмян


Не хочу, щоб голоблі часу розвернулись в юність,
Тоді, присвоївши її собі на шкоду,
Горів я безнадійно в полум’ї любові.
Лише вона зоріла в кострищі тому.
Годі помічать було готових визволить.
А були ж такі ... Навіть зізнавались в тому...
Та я затямивсь: тільки вона спроможна.
О, комплекс однолюбця!.. Петрарка, Данте
В коханні учнями були. Не вчителями.
Любовна катаракта застелила очі також і їм –
Згоріть ради одної, аніж зігрівати інших.
З літами полуда спала. Розглянувся –
Скільки жіночих лиць довкола квітне!..
Краса відкрилась захватом, а не користю.

ранок.
зроби мені каву,
поки відкрию вікна.
будь же до мене ласкавим –
я вже до цього звикла.

сонце
так лагідно світить:
напровесні це можливо.
будь же до мене привітним –
сонечко, ти мов диво…

вітер
постука в шибку
і принесе стоголосся…
будь же зі мною до віку -
скільки б не довелося...

Як гарно весною у парку,
Коли набубнявілі бруньки
Ще тільки-но сонцю моргають,
Неначе у нього питають:
Чи можна уже розпускатись?
Бо рвуться листочки на волю,
Їм тісно в отих шкаралупках,
Їм хочеться сонця. Доволі!
Хай пташку людина послуха
Із вітів зелених, не голих.
Ще десь-не-десь тане льодинка,
Та всіх вже чарує ця гама.
Як мило колише дитинку
Ласкава щасливая мама!
На вулицях – інша картина:
Людей поспішає лавина,
Ярмарки кишать покупцями –
Повіяло духом весняним.
У парку – пливуть каруселі,
Гойдаються діти веселі,
І пташка на бруньку моргає,
Їй пісню чарівно співає –
Напевно, також дожидає
Весну, що теплом зігріває.

Я сегодня побывала в сказке:
Лес стоял притихший и немой.
А душа моя, расстёгнутая настежь,
Мчалась по дорожке моховой!
Вижу племя рыжих Мухоморов
На поляне, скучившись стоят.
И, устав от лишних разговоров,
Грузди закосили под Маслят.
Вот и Зонтик - мой спаситель,
От дождя защитник мой,
Мой коварный искуситель-
Заберу тебя домой!
Лучик солнца сквозь листву
Озарил мою опушку-
Упаду сама в траву,-
И качаются верхушки...
Сосны машут мне рукой,
И облака уносят вдаль.
Наклонясь над трепетной рекой,
Утихает ноющая боль...

Неприйняті дзвінки. Пурпурний шрам.
Красуня. Розпач і над’ївше серце.
Поезія. Поразка. Сам-на-сам.
Ти зовні чай, а п’єш – неначе з перцем.

Смітник. Двірник. І коваль з року в рік
Створіть любов, хоч вигадану втільте!
Мій світ. Мій біль. Смутний, похмурий світ.
Затемнення. Кінець. Вже смерть? Не вийде!

Живу. Марнію. Добрива нема.
Вода втекла. Засуха з почуттями.
Безодня. Гріх. Довірливість. Зима.
Безликий спір з чужими язиками.

Хвороба. Місяць. До безумства страх.
Цигарки. Вени. Шприц… Лиш не для мене.
Одна планета. Попіл. Пух і прах.
Надія-мрія. Психи. Вдача. Гени…

Занепад. Зірка. Телефон в руках.
Сльоза. Щока. Змокрілі вії. Подих.
Свій ідеал чекаю. Ні, нема!
Отрута. Пісня. Рок. І знову подих.

Опіки-рубці по всій душі.
Нитка. Втрата. Стук. Удар на серце.
Грім. Молитва. Клятва. Не лиши.
П’ю той чай в середині із перцем.

Пустота. На дні. І нерви, нерви.
Тиша. Тінь і сум. Кохання. Голод.
Тільки чорне. Не існує зебри.
Мінус. Полюс. Тягар. Від тебе – холод…

Вдихаю настрій сутінків –
Сердечний плач і біль…
Пігулки з назвою «любов»
Ковтаєш, наче сіль.
Долоні склеїлись в одну,
Щось губи шепотять.
Піїт іде в мою весну,
Де мрії шелестять.
Метаморфозно пахне час
Й підтюпцем утікає.
Я жити почала із Вас,
І підсвідомість знає.
Землі я заздрю, бо вона
Свою орбіту має.
Я ж одинока, і сама
В руках свій світ тримаю…

Два келихи – в однім отрута.
Ти п’єш чи відсуваєш геть?
Назавжди до стіни прикуті,
Невільні і життя, і смерть.

Скуштуй! Як солодко і дивно,
І тільки потім запече
Підступно, жадібно, невинно,-
Укусить нишком і втече.

Ти п’єш? Ти п’єш,- тремтять долоні
І мимо вуст червоний слід.
В такому вічному полоні
Ти не була вже стільки літ.

А потім чорна ніч пророча,
І зрада. Випила одна!
Ти віриш в це? Як довгі ночі,
Коли я п’ю тебе до дна.

Усміхайся! Весна з тобою!
Ніжно пестять ліси руки снів.

Нова зірка стане навік золотою!
Головне, щоб її хтось зігрів!

Головне: Не триматись суму...
Лишить місце для Щастя в душі.

І воно повернеться... Обов́ язково!
Мріять знову щасливі вірші.

Подивись на зірки, як вперше.
Загадай... Не чекай на долю

Своє Щастя, хай серце вирішує!
Усміхайся! Весназ тобою!

27.03.11 22:20

Не зупинивсь більше час ні на мить.
Серце спогадів повне до краю.
І емоцій... Який від них щит?!

Ти кохаєш його ще? -


Кожен ранок і кожного вечора
В літню спеку, зимову завію...
В тебе доля своя - непозичена.

Ти сумуєш за ним ще? -


Після того, як зрушився світ,
Допиваючи чашку зеленого чаю,
Ти загадала його біля своїх воріт...

Ти чекаєш його і донині? -


Твоє Щастя - чудна теорема!
На пів-Неба дорога до Раю...
Не розмінялись на звичні проблеми.

Ти пам"ятаєш все це? -


І навіть в сон загублену доріжку
Проходиш ти крізь сотні заборон.
Усе затихло... Не минуло й тижня.
І залишився
лиш дзвінок...
Чи сон?

05.03.11 23:20

Крихку галактику криштальних почуттів
Я загубила б на чужій дорозі...

Ішла у гості до сумних дворів
Серпневих зір, що ждали на порозі.
Кричали здалеку, що мають телеграму.
- Ну і від каго ж?
- Не казать просили...

"Частинка "нас", все ж залишилась з нами.
А ти мовчиш... І я не маю сили
Порушить камінь наших обіцянь,
Які ми перед зорями давали.
Ми виліпили гострий небокрай...
(Хіба ж то болю... ЩЕ було замало?)

А він мені ще й досі ріже душу...
Вона болить - не гояться ж-бо рани!
Бо ті секунди забагато важать...
і їх на час обмінювати марно...

А коли ти усе це пам"ятаєш...
І навіть хуртовини цих дворів -
Хотів би вірити, що ти мене згадаєш:
В сузір'ї Щасть... Дві зірки Почуттів."

24.03.11 22.37

Просякне листя сонцем
за весну,
за літо, і –
вже восени –
засяє.
А опаде –
під снігом поховає,
у зиму заховає
цю весну.

1995

А вже весна!
На білому світі
знову весна!
Течуть сніги –
такі ще недавно
білі сніги!
І знову вона –
така ще недавно
юна вона –
іде із ним –
таким ще недавно
закоханим!..

1995

Там де вітер колихає гілля,
Де хвилі біжать за край,-
Додолу, на зустріч схиляється їм гілля.
Там зароджається мій тихий рай...
Там цілий день розмовляють птахи,
Із теплого літа, аж до білої зими.
Хрумке листя танцює під вітром танок....
Там з квітів барвистих сплету тобі вінок,
І подарую, як оберіг,
Щоб оберігав твою маленьку душу.

Спи.Спокій твій я не порушу.
Покладу тебе на мох, духмяний, свіжий.
У сонця променів наріжу.
Вкрию, щоб було тепліше.
З пам"яті зітру усі слова
І між нами ляже тиша...
Лиш вона, кольору небесного, одна..

Метелики в лапках нестимуть тобі сни,-
Малюючи барвами посмішку на твоєму обличі
Ти зачекай, я ляжу поруч, зажди
Дивись, твоя посмішка, вона моєму серцю личить!

А хочеш, я крила тобі подарую?
Дорогу покажу до мрій !
Зірками стежину тобі прокладу я
І ангелом стану тобі...

Чиста енергія – час.
Чуєш? пульсує у скроні –
Докір для тих, хто погас
В царстві тіней і безсоння.
Вчора – згадати й знайти,
Зараз – простити й забути
Руку твою, тільки б ти
Більше не зміг озирнутись.
Вірна обіцянка – час,
Міряєш кроками вічність,
Тільки до тебе... до нас
В долі немає дотичних.
У задзеркальній ході
Вирок найважчий – навіки...
Квітка пливе по воді –
Світла сльоза Еврідіки.

О ні, не стане велич на котурни!
Лише мізерне прагне висоти.
Коли пророки вимруть, наче тури,
Не матимем до кого дорости.

Полохають чортів чортополохи –
Не все ж троянди й мальви не усе ж!
Дніпро не спотикнувся об пороги,
І ми, гадав, не спотикнемось теж.

Слабкі і дужі, ниці й полум‘яні…
Але безсмертям славиться почин!
Все пізнається, друже, в порівнянні,
А не в рівнянні різних величин.

І на котурни зводиться епоха.
І текст сьогодні, що учора – вірш.
На те й ростуть вони, чортополохи,
Що проти них троянда красивіш!
2011

іще ні слова ні півслова лише гул
тяжке дудніння гомін спраглий до зростання
а вже Гефест в золу тепліючу дмухнув
жаринку викотив коржавими перстами

кульгавий лубу наскоблив і раз у раз
міхи присилюючи полум’я роздмухав
заговорила Етна спалахами фраз
мовчання зламане відновлюванням слуху

______________________________

ми глина дороги якою простуємо ми
тій глині мугикати чавкати чмихати йти
за колесом кожним за ботами за чобітьми
щоб нами ставати і поруч ставати могти


найменший зі свищиків щойно опалена твань
ми глина хвилинна огорнена в гонор пустий
хтось тихий і глиняний зіп’ятий із кружелянь
нас – душу вдмухнувши – спікатися світом пустив

___________________________

я несу тобі в долонях
мрій дитячих повну жменьку,
слів гарячих, сліз солоних,
молитов моїх тихеньких.

я несу у них незримо
незалякані надії,
я завжди тобі нестиму
перші промені на віях.

розчини у склянці ліки...
в круговерті велелюдній
зникну й я отак безлико,
розмінявши сни на будні.



квітень 2011 р.

Я до тебе й торкнутись не смію.
Ти приходиш і сам в мої сни.
Я від цього поволі шалію,
Та не можу сказати – Піди!..
Все таємно. Ні слова, ні думки
Не дозволю у мріях собі.
Все даремно. І наші стосунки
Чимсь подібні крижаній воді.
Я не знаю як подихом, рухом
Ти зумів упектись в мою кров.
Ти говориш – і я стаю слухом.
Ти мовчиш – помираю знов.
Кому треба ота незалежність
Ні від кого? Від себе ж теж…
Самота. Одинокість. Безмежність,
Яка має мільйони меж!..
Ти проходиш повз мене як вчора.
Так сьогодні, так завтра пройдеш.
В серці біль мовчазного докору,
І сльозами його не зітреш.
Власного серця гетера
Від любові залежна душа.
Скільки було, що майже померла.
Шкода лиш, що майже. Шкода.
18.02.2008

І знову ніч. І знову я одна.
Навкруг зима плете свої тенета,
А я малюю обабіч вікна
Хатинку, свічку і оті замети.
І вже давно нема куди піти.
Куди б не йшла – приходжу лиш до тебе.
Невже весь світ зійшовся на тобі?!
Кричати марно. Тільки пустка й небо.
І на подвір'ї сизі голуби.
А їм в житті так небагато треба –
Лиш скибка хліба й горнятко води,
Для них єдині альфа і омега…
Шкода, не можу так, як от вони.
Мені потрібно щось, а що – незнаю.
Здійняти крила можуть лиш пісні.
Мої пісні. Але й вони вмирають.
І далі ніч. І кава на столі.
І сигарета у руці згасає.
Згадати хочу – люди без обличчь.
Померти хочу – щось мене тримає.
І я від олівця ані на крок.
А гнотик свічки непомітно тане,
А на папері – помира любов,
А у вікна – троянда мовчки в'яне… 27.12.2007

Прийшла весна. Цвітуть стрункі черешні.
В полях невтомно коники сюрчать.
Незмінно зачаровують тутешні
чудесна вічність, сонце, благодать.

Дрімають в люльках іграшки забуті:
либонь, тут хтось збирався похапцем.
Дощі без сліз відмолюють покуту -
штрихують плеса сірим олівцем.

Старий асфальт, в якім нема потреби,
освідчується мовчки журавлю -
блакитна фарба, мов дарунок неба,
і ніжний напис: "Я тебе люблю".

Одне лякає: тут занадто тихо.
Неторканий, цнотливий світ роси -
Чорнобиль... Білий біль. Нечутне лихо,
вкарбоване у трави і ліси.


травень 2009