О ні, не стане велич на котурни!
Лише мізерне прагне висоти.
Коли пророки вимруть, наче тури,
Не матимем до кого дорости.

Полохають чортів чортополохи –
Не все ж троянди й мальви не усе ж!
Дніпро не спотикнувся об пороги,
І ми, гадав, не спотикнемось теж.

Слабкі і дужі, ниці й полум‘яні…
Але безсмертям славиться почин!
Все пізнається, друже, в порівнянні,
А не в рівнянні різних величин.

І на котурни зводиться епоха.
І текст сьогодні, що учора – вірш.
На те й ростуть вони, чортополохи,
Що проти них троянда красивіш!
2011

іще ні слова ні півслова лише гул
тяжке дудніння гомін спраглий до зростання
а вже Гефест в золу тепліючу дмухнув
жаринку викотив коржавими перстами

кульгавий лубу наскоблив і раз у раз
міхи присилюючи полум’я роздмухав
заговорила Етна спалахами фраз
мовчання зламане відновлюванням слуху

______________________________

ми глина дороги якою простуємо ми
тій глині мугикати чавкати чмихати йти
за колесом кожним за ботами за чобітьми
щоб нами ставати і поруч ставати могти


найменший зі свищиків щойно опалена твань
ми глина хвилинна огорнена в гонор пустий
хтось тихий і глиняний зіп’ятий із кружелянь
нас – душу вдмухнувши – спікатися світом пустив

___________________________

я несу тобі в долонях
мрій дитячих повну жменьку,
слів гарячих, сліз солоних,
молитов моїх тихеньких.

я несу у них незримо
незалякані надії,
я завжди тобі нестиму
перші промені на віях.

розчини у склянці ліки...
в круговерті велелюдній
зникну й я отак безлико,
розмінявши сни на будні.



квітень 2011 р.

Я до тебе й торкнутись не смію.
Ти приходиш і сам в мої сни.
Я від цього поволі шалію,
Та не можу сказати – Піди!..
Все таємно. Ні слова, ні думки
Не дозволю у мріях собі.
Все даремно. І наші стосунки
Чимсь подібні крижаній воді.
Я не знаю як подихом, рухом
Ти зумів упектись в мою кров.
Ти говориш – і я стаю слухом.
Ти мовчиш – помираю знов.
Кому треба ота незалежність
Ні від кого? Від себе ж теж…
Самота. Одинокість. Безмежність,
Яка має мільйони меж!..
Ти проходиш повз мене як вчора.
Так сьогодні, так завтра пройдеш.
В серці біль мовчазного докору,
І сльозами його не зітреш.
Власного серця гетера
Від любові залежна душа.
Скільки було, що майже померла.
Шкода лиш, що майже. Шкода.
18.02.2008

І знову ніч. І знову я одна.
Навкруг зима плете свої тенета,
А я малюю обабіч вікна
Хатинку, свічку і оті замети.
І вже давно нема куди піти.
Куди б не йшла – приходжу лиш до тебе.
Невже весь світ зійшовся на тобі?!
Кричати марно. Тільки пустка й небо.
І на подвір'ї сизі голуби.
А їм в житті так небагато треба –
Лиш скибка хліба й горнятко води,
Для них єдині альфа і омега…
Шкода, не можу так, як от вони.
Мені потрібно щось, а що – незнаю.
Здійняти крила можуть лиш пісні.
Мої пісні. Але й вони вмирають.
І далі ніч. І кава на столі.
І сигарета у руці згасає.
Згадати хочу – люди без обличчь.
Померти хочу – щось мене тримає.
І я від олівця ані на крок.
А гнотик свічки непомітно тане,
А на папері – помира любов,
А у вікна – троянда мовчки в'яне… 27.12.2007

Прийшла весна. Цвітуть стрункі черешні.
В полях невтомно коники сюрчать.
Незмінно зачаровують тутешні
чудесна вічність, сонце, благодать.

Дрімають в люльках іграшки забуті:
либонь, тут хтось збирався похапцем.
Дощі без сліз відмолюють покуту -
штрихують плеса сірим олівцем.

Старий асфальт, в якім нема потреби,
освідчується мовчки журавлю -
блакитна фарба, мов дарунок неба,
і ніжний напис: "Я тебе люблю".

Одне лякає: тут занадто тихо.
Неторканий, цнотливий світ роси -
Чорнобиль... Білий біль. Нечутне лихо,
вкарбоване у трави і ліси.


травень 2009

* * *
Далеко, далеко, за тисячу літ,
Перепелиний глас.
Хто я? Навіщо? Чавунний лід –
Найважча з усіх прикрас.

Зустріч, якої тоді не було.
Можливість найбільша з усіх.
Подряпавсь буттям, розбивши скло,
Здійснивши звичайний гріх.

Хто я? Навіщо? Нечутний плач
Нікчемних моїх покаянь.
А козеня кидається вскач:
Чужа і первісна рань.

Далеко, далеко. За тисячу літ
Двір заросте споришем.
Не відшукати дитячий слід,
Пекучу сльозу лише.

Мої очі – ранкові роси,
А комусь – бруньки замерзлі.
Заплітаю любов у коси,
Визираю з думок тверезих.
А характер пахне м’ятою,
Хоч насправді на кактус схожий…
Вдача не напхана ватою,
Листопад занадто ворожий!

Пастелі останнього літа
        вже ллються на місто безладно.
Твій Київ вечірній, горіхово-шоколадний,
маршрутом кільцевим
        виводить свій звичний «о’к».
Вокзали, розкривши пащеки,
        впускають потоки людей.

Ти. Вечір. Неділя.

Я знову тиняюсь без діла,
        годую чужих голубів –
і очі мої голубіють, і небо усіх кольорів,
неони пославши до біса,
        розводить свою акварель.
І ти посміхаєшся світло: «Я знаю. Конечно, апрель…»

Ти знаєш…
        І повняться сіллю

долоні німих жебраків,
        що щастя збирають по гривні.
Так глибоко в сонному вирі…
Кому і для чого ми винні?
Це серця гойдається човник.
До гирла безпечно тече,
        поволі зникає Почайна.
Будуймо нарешті ковчег.

Я. Місто. Ти знаєш. Востаннє.

Я від сонця заховалась –
а воно мене знайшло!
Де дістало –
цілувало,
поки маком зацвіло,
зашарілось,
завстидалось
і – втекло!

1994

Дощ хлюпоче:
– хлюп-хлюп-хлюп,
я – охоче!–
сплю, сплю, сплю;
дощ дахами:
– дум-дум-дум,
а думками –
сум, сум, сум;
смуток ніжністю присплю,
посміхнусь тобі: люб-лю;
нас захлюпнуть не дощі –
любо-любо-любощі;
ніч шепоче:
– люб-люб-лю,
я – не сплю, не сплю,
не сплю...

1994

Це все – моя остання золота симфонія:
Весни зажурена мелодія,
І вальсу білий невгамовний дим…

Засяяв вечір – й у тривозі я…
В повітрі золота поезія
Спокійних крихітних хвилин…

В душі ворушиться стара трагедія…
Чарівних мрій сумна елегія
Шепоче голосом чужим…

До задзеркалля ще залишилось
чотири кроки.
Через туман і морок,
небо й сонце.
Трохи.
Ще трохи пристрасті на білім полотні.
Самотньо так співають яблука у сні…
А у вікні,
далекому, прозорому й дзвінкому,
зникає час.
І в настрої такому
чомусь розквітнув сніг,
мій загадковий оберіг…
Та й лід – блакитний вірний друг –
засяяв, з подивом, в обіймах
твоїх рук!
2001р.

"На ПМ майстернях скоро
Ждіть у гості ревізора",-
Но згори зіпхнули факс,
Тут у двері Жанна Д'Арк, с-с-с.
- З сат. журналу я, власкор.
/"Боже мій, це ж ревізор!"/
- Будь ласка, прошу, ось сідати.
Сатиру? Гумор? Що подати?
- Лишень сідати... ну що ж нехай і так,
Питання перше: " Хто і як,
У кого тут які резерви,
І хто подовше, без перерви.
Почнем з найбільш сміхоагента
На ймення Йван, Іван чи Гента.
- О, тут все чисто, по закону,
Відповідає рамкам клону,
Вірші, пародії -
близнятка,
Як два мальованих горнятка.
- Близнятка... ну, непогано для початку,
Хто далі має добру хватку?
- Даймон Пеем з античних літ
На ліво - право ділить світ,
Щоб по місцях ставало й грало,
Йому лиш шпильки не хватало.
- У мене є, це не проблема,
Тут постає нова дилема -
- Мене цікавлять форми, очі.
- Та в нас є спец, це Вітер Ночі.
- І щоб не страшно було в грози.
- В нас є один, що тисне сльози.
- А може ще є з кого зиск?
- ?... Лиш комариний з нього писк.
*****
Щоб вийшов гарний діалог,
На результат, а не в пролог,
Спитаю ще в несмілій формі:
- Чи і-і-і м-м-м потенція л-л-л в них в нормі?

Ми знов удвох. Про се й про те
Ведем розмову обережно.
Боюся втратити тебе,
Так, ніби ти мені належав.

Пихатий, зверхній. Та пусте.
Моя сліпа любов - безмежна.
Боюсь образити тебе,
Так, ніби ти мені належав.

А щастячко моє - скупе.
Ти хочеш бути незалежним.
Як розумію я тебе!
Так, ніби ти мені належав...

2007

чи знаю тебе, коханий?
напевне, я вірю в це:
ти осені любиш ранок,
як дощ омива лице.
ти любиш гарячі грінки,
зелений холодний чай,
пожовклі старі сторінки,
історію, Схід, Китай...
і небо - чисте, блакитне,
сріблясті швидкі літаки -
несила без нього жити,
а я... я усе навпаки...
бо квіти люблю і кішку,
холодні тонкі млинці,
і каву гарячу в ліжку,
і грудочку ґрунту в руці...
відмінності нанизавши,
щодень нас єднає знов,
бо спільні для нас назавше
надія, віра, любов.


травень 2008 р.

Глузують відверто
осінні дощі.
І гасять дими,
що снувались поволі.
Дотріпують листя
убогі плащі,
що не захищають
від бруду і долі.

Минаю калюжі.
У залишку барв
таке ще чітке
віддзеркалення неба.
Листочок-мідяк,
задзвенівши, упав.
Ця осінь до мене
по-своєму щедра.

2008(2011)

В моєму домі сонячних кімнат
так просто і водночас складно жити.
Прозорий вітер пестить юний сад,
над прірвами гойдає білі квіти.

В моєму домі всі картини сплять,
усі тварини вміють розмовляти.
Ці стелі не здригались від проклять:
під ними звикли ангели кружляти.

В моєму домі місячних ночей
за вікнами тріпочуться фіранки,
на стінах сяють вогники очей,
і зорі не згасають до світанку.

Питаєш, звідки сила? Річ у тім,
що я, коли навколо дні палають,
дивлюсь туди, на захід, де мій дім
далекі сині гори обіймають.


липень 2010

Сумно, ой же сумно та й мені -
Котика не гладять по спині,
Рибки мій хазяїн не купив,
Та іще й на хвостик наступив.

Сумно, ой же сумно, няв, няв, няв!
Мій хазяїн лисий уже став.
Де б йому хазяєчку знайти,
Аби жити як усі коти.

А хазяйці в будні і свята
Я б радів до кінчика хвоста,
Я б хазяйці ручку полизав,
На коліна вклався й промурчав:

Приспів:
Рибкою набивши животи
Інші он хвалилися коти:
Кожен вечір, я брехать не стану,
Їм дають хазяєчки сметану.

Затянувши свой пояс потуже,
Не забудь побриться и поесть.
И запомни, что бывает хуже,
Радуйся тому, что в жизни есть.

Ты живёшь в своей квартире, дома.
Так живи, здоровье не губя.
Ну ушла твоя жена к другому,
А могла бы вышвырнуть тебя.

Как болезнь навалится на плечи,
В голову дурного не бери.
Нет лекарств? Но слово тоже лечит.
Так иди с врачом поговори.

Зря ты на чиновника не гавкай.
Он не бюрократ, не в этом суть.
Ну и что, что он послал за справкой?
А ведь мог послать… куда-нибудь.

С хулиганом встретившись лохматым
Ты считай, что это – благодать.
Ну покрыл тебя он крепким матом,
А ведь мог бы и по шее дать.

Радоваться надо, а не плакать,
И соседа не ругать с плеча,
Что его зубастая собака
На тебя набросилась, рыча.

Да, собака ногу повредила,
А лечиться нынче тяжело.
Но сосед не держит крокодила,
В этом тебе крупно повезло.

Не спеши кричать: «мальчишка гадкий!»
Строгость преждевременна твоя.
Он стрелял в старушку из рогатки,
А ведь мог бабахнуть из ружья.

Макароны отвари на ужин.
Радуйся, что вечер подошёл.
Ты ведь знаешь, что бывает хуже,
Значит плохо – это хорошо.

Війни, зради, влад розбещене свавілля-
Це гостромечне минулого життя.
Добряче рубало воно життеві колоски
Не дотримуючись заповіту: "Не нашкодити"

Людям, котрі духовну цінність зберегли,
Сьогодня потреба - сіяти зерна до ріллі...
Вони завішані на жито колоска.
Його енергія - Сила, Воля, Знання.

2011р.

Лякає вчорашніми тінями,
Історії крутиться колесо,
Як президент - нижче плінтуса,
То й жарти тоді - нижче пояса.

Все нижче життя ватерлінія,
Нас нищать, нещадно винищують,
Вкраїна наша вся вкрилася
Прищавими попелищами...

2011

Десь у чийомусь ліжку
ми отримали доступ
до тіла палкого,
ми отримали доступ
до серця.
Нам відкрились ворота
Раю.

Рай – це місце де всі зібрались,
де не мучить ні спрага ні голод.
Рай – це час, коли не буває
зимно, сумно і страшно і болі
не відчуваєш зовсім.
Це тоді коли просто літаєш,
десь у просторі невагомий.
Це те чудо, яке існує
поза мною, наразі, й тобою.
Це щось, на кшталт сну, у якому
сняться сни кольорові.
Забуття у бутті,
у бутті неземному,
водночас для душі
і для тіла мого
не настільки й чужому,
мого тіла, так спраглого до життя,
і до чогось,
що життя те дає, котре є
по собі вже самим собою.

...на подолі тополі
високі і голі
бо осінь

2010

Заметелився
мій сад анемонами —
квітень увійшов.

(1 квітня 2011)
хокку

Ти не стискував міцно зуби
на румовищах невичерпних.
Не дивися на мене, любий -
ти не знаєш цих днів нестерпних.

Ти, від болю й надій безсилий,
не всміхався усім відкрито.
Не дивися на мене, милий -
ти не знаєш смеркання світу.

Ти ніколи не бачив страти -
там, у снах, помирало диво.
Не дивися на мене, втрато!
Ти не знаєш про ночі сиві.

Ти не плакав в пітьмі невтішно
на сходинках убогих ґанків...
Не дивися на мене ніжно!
Ти не знаєш моїх світанків.

лютий 2009

У серці – тиша. Світлих днів мовчання
Перетворилось на осінню ніч.
Благаю, більше ти мене не клич,
І не даруй надію сподіванням.
Моє кохання – ніжний поцілунок.
Він поміж нами на зорі розтав
І тільки згадкою у серці став,
Мов долі зачарований дарунок.
Так боляче і сумно у душі…
Холодна ніч подарувала сльози,
Збулись чиїсь затаєні погрози…
І морок, і печаль мене знайшли.
А я розмріялась, що бачу весну,
І знов в очах блакитних загублю
Свій давній біль, і радість пригублю,
Й нарешті у любові я воскресну.
Але всі мрії утекли у осінь.
Ти поряд – але ти мені чужий.
Моя любов, але і біль теж мій –
Блакить очей і чиста неба просинь…
8.11.2005

Відчути день як сонце, радість, сміх.
Відчути ніч, немов безодню болю.
Відчути поцілунок наче сніг,
Що прагне вирватись з небес на волю.
Пройти крізь всі обмани самоти
Зовсім давно забутими шляхами.
І вже від себе більше не втекти
Похмурими осінніми ночами,
І не знайти рятунку у віршах.
І втратить силу одинока відьма,
Згорівши у чужих очей вогнях,
І їй допомогти ніхто не прийде.
Не здійме крила колись вірний птах,
Й словам не місце в цьому божевіллі,
Де тане осінь у простих казках,
В твоїх небес щасливому промінні.
І ніби треба знов почати жить,
А я не вірю. Вже ні в що не вірю.
Мене направду треба би спалить,
Бо я по-іншому давно не вмію.
Бо хто я – бранка болю й терпких сліз,
Моя душа заблукана в тумані…
За мною тужить золотий осінній ліс
І його тіні, вічністю незнані.
А тут з'явилось чудо із чудес!
Чиясь весна несе мені(?!)кохання!
І віє подихом тепла з небес…
Але, повір, я не скажу зізнання!
Колись ти зрозумієш і простиш
За те, що не дала напитись горем,
Якого в відьми досить. Й ти залиш.
А я здіймуся яструбом над полем.
Я знаю, що завжди на все свій час,
Що цей полон – це все ж таки неволя.
Гіркий полин, як згадка, як наказ,
Що в нас з тобою зовсім різна доля.

Як маєш сили, то мені пробач,
За мене помолися… і не плач.
5.11.2007

іду осіннім парком золотим
під музику замріяного листя.
тече між нами час,
мов річки тихий плин,
та хоч далеко ти -
до тебе зовсім близько.
на досяг думки...
відстанню в життя
відміряно відмінності між нами,
поглянь у небо - там любов моя
вернулася до тебе з журавлями.
чарівна осінь... незабутній жовтень...
як пахне листям! хочеться любити!
усе навколо так розкішно-жовте,
мов під ногами золото розлите...


жовтень 2008 р.

Від "Порно" не завмерти б у тривозі...
Яка там мить!? Усе це - перманентно ж.
Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Гентош! Товариш Гентош!

Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Гентош!

І "знову не туди"... Колись і досі
триває цей процес практично юзом.
Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Кузан! Товариш Кузан!

Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Кузан!

Не тхне від поцілунку, адже в змозі
папір для туалету прислужитись.
Аби Хмельницький десь на півдорозі
не став голитись! Не став голитись!

Аби Хмельницький десь на півдорозі
не став голитись!

На "краба" схожа дівчина у позі...
Спітнієш, доки знатимеш, як стати.
Аби лиш Чорногуз на півдорозі
не звабив ската! Не звабив ската!

Аби лиш Чорногуз на півдорозі
не звабив ската!

Оголені та голі, навіть босі
живуть у віршах образи бурхливо.
Аби лиш пародистам у дорозі
завжди щастило! Завжди щастило!

Аби лиш пародистам у дорозі
завжди щастило!


1.04.2011

* * *
Що за обладунок у Ахілла!
Спис не взяв, тож відступив на крок,
Стиснувши меча, а жеребок
Потягнув у царство темнокриле.
Мить лише, холодна криця тіло
Розітне. Станцює свій танок
Бог Танат. Троянських сліз струмок
Потече у море пінно біле.
Та герою вже про це не знати,
Луками підземними блукати,
Біля Трої спочивати прахом.
Гекторе, на ворога дивись!
За спиною плаче Андромаха:
«Повернися, любий, повернись!»

Сідало сонце, хтось сідав в
маршрутку, хтось до поїзда
хтось на крісло лікаря,
хтось Бога, хтось деінде,
інший йшов, добігав, запізнювався
до неї, до нього, до мами, сестри
до дитини
хтось думав, чи йти, чи сідати
чи бігти, чи спати
до завтра, сьогодні, до вічності.

Ця зимова зима
Небо у небі
А душа відкрита
Не важко
Дивлюся
Бачу
Живу
Лечу
До неба чи у ньому шукаю я значень?

Білосніжна зима
Свято у святі
Готуюсь
Готую
Не сплю
І неба чекаю, сніжинки збираю, люблю.

Ця чудова зима
Біло по білому
А двері навстіж
А вікна навстіж
Заходь, моя люба,
Віхолами
Морозами
І хороводами
І подарунками під подушкою, і небом заходь.

Бентежно, світло! Я - щаслива!
Хоч ти давно уже не мій.
Та іноді шалена злива
Сльозою доторкнеться вій...

Так легко й просто, сонцесяйно
Душа клонована навік,
Сповита музою печально,
Омита тихим плином рік.

Сніп мрій зв"язало перевесло -
Не нам чекати до весни...
І тільки лиш старий маестро
Смичком торкнеться до струни.

найперше люблю у критиках – крики ті
вигуки – «так не пишуть люба!»
категоричні очі на викоті
трагічні пальці в заломах грубих

«ніхто—і—ніколи—тебе—не—читатиме!..»
робиш висновок і… годі сквúрити –
в багатті вірші чудооово палатимуть
когось зігріють… за так – без приводів

а потім буде щасливий ранок
і купка попелу під ногами
і раптом – феніксом – віршик-равлик
воскресне – світлий і бездоганний

Пульсують скроні! В кров - адреналін!
Земля пливе синхронним круговертом.
Ритмічно стука серце: Він-це-він!
А я стою вже ні жива, ні мертва...

В єдину точку весь зійшовся час
У вимірі роздвоєних означень.
Цей світ вердикт виносив вже не раз,
Заручниками долі нас призначив.

Тонку боюся обірвати нить.
Кричать слова безмовними устами.
В думках волію зупинити мить...
Та це лиш сон, задивлений у пам"ять.

Біля сільського храму
підсніжників білі хмари
хилять голови
у молитві.
А мимо у вічній гонитві
хмари пилу з дороги.
Сивий,
старий,
убогий
дядько фарбує ворота
храму.
У нього своя турбота –
аби не стемніло рано
і висохло, і не всохла
посаджена горобина.
Білий храм, наче хмара,
за синім тином.

Можна взятись за чорний рукав?
Валить навзнак потужність моменту!
Погляд - вниз, без претензій, без прав:
поясни, що таке портаменто?

Я затисну в кулак почуття -
і звучить засурдинене форте.
Поясни, чи можливе життя
у симфонії "Viva la morte"?

В інструмента - чотири струни,
я ж - найнижча з усіх, найніжніша.
"Arco" значить - смичком. Поясни,
як нам краще порушити тишу?

Світло й темрява, святість і гріх...
Досконалість в подобі шатена.
Деташе застосуєш для всіх,
флажолети залишиш для мене.


березень 2010

Щока вмираючого дня
Кровить на видноколі,
За нею траурно рідня
У чорнім йде поволі.

Високо гострить Бог мечі
На золотім кружалі
Рубати вдень і уночі
Хвилини позосталі.

Моя душа зреклася сну,
Щоб мріями літати,
Та меч по небу полоснув
Холодним блиском страти.

Земля , трава, дерева, цвіт –
Чи їй цього замало?
Короткий вік , низький політ,
Часник, хлібина, сало.

Життя людини - ремесло,
Завішане на жито.
Назад поглянеш, - що було -
Мечами перешито.

30.03.11.

Не вір у цю приреченість долоні,
Не довіряй розчахнутій межі.
Я знаю, що твій номер телефонний –
Це код моєї сивої душі.
І це мовчання – то лише розплата
За те, що ніжність – тільки бите скло.
І ліжко це, ця ковдра, ця кімната
Ще бережуть твоє терпке тепло.
Твій голос повертається до мене,
І кожен стогін дроту – тільки крок.
Пульсує тиша, ніби кров у венах.
Ти знаєш. Ти чекаєш на дзвінок.
2004 рік

Липне ніч. І мислі – до душі,
нібито метелики – до світла.
Зрештою, лишилися вірші,
відео. Тебе нема у титлах.
Софія Кримовська


З великих літер, рівним шрифтом імена,
А після титрів - голос твій за кадром.
Слайд-шоу осені і жовтого стіна,
Униз, по черзі, фото водопадом.

Рука в руці – то, відповідно, не на «Ви»,
Не чуємо чужі перестороги.
Плащів торкаються і плечі, й рукави,
Нам листя тихо падає під ноги.

З екрану фото кольорові і прості -
Легенький сум, дивлюся на світлини,
Бо знову осінь, але ми уже не ті…
Ми зовсім інші в цьогорічні зливи.

Малює осінь по минулому слізьми,
Дощем допише контури уява.
По склу химери, міражі у них не ми,
Напевне інший біля тебе cправа.
26.03.11р


подивитися тут - http://www.youtube.com/watch?v=4M0iZr1kB9c

Перо, торкнися слів,
в них оживе душа
стокрилих павутинок з ‘і’,
задутих перших ‘ша’.

А вмієш – помовчи,
а ні – то розчорнильсь,
клади до уст – речитатив,
а під подушку – вись.

Як хочеш – розумій,
а можеш – не питай
за сонцем. По сумній сурмі –
лиш пам’ятна плита.

І в пам’яті оцій –
карбовані роки,
любов, амінь з кадил отців,
і кожне ‘на’ руки.

Попросиш – совість май,
а маєш – поділи
себе між небом і всіма,
а серце – на "коли".

Нехай приляже день
на янгола плечі.
Перо, перебіжися, де
ніхто не брав ключів.

30 Березня 2011

Молилась я. Була відверта й щира.
І в серденьку своєму в молитву мала віру.
Молилась я. В цьому була потреба.
Прислухалась, і вмить почула вістку з неба.

Почула я: «Як смієш ти прохати?
Занапастиш лише, не вмієш бо кохати.»
Почула я: «Як смієш ти творити?
Ти вся в гріху, зовсім не вмієш жити.»

Спитала я: «А звідки мені знати,
Кого і як кохати?
Кого і як любити?
І нащо мені жити?»

У відповідь: «Молись, забудь свої бажання.
Ще більш молись. Й відчуєш ти кохання.
Молися знов, як є в тому потреба.
Молись, дитя, та тільки не за себе.»

2011

Я на розпутті двох шляхів:
Один з них – в рай, а інший – в пекло.
Від холоду здригаюсь, біль…
Ось-ось, вже скоро стане тепло.
Лиш тільки вирушу в дорогу,
Лиш тільки оберу свій шлях.
Куди я йду? Не зна. До кого?
У світ! На волю! Мов той птах,
Що все летить, аби літати
І що живе, аби прожить
Що все співає, щоб співати
Кохає палко, щоб любить.

Спостерігає птах той пильно
За мною, Вами, кожним з нас.
Йому відомо все. Так дивно:
Він завжди поруч і в той час
Він так далеко, недосяжний,
Ніби й не чує тих пісень,
Що ми співаєм легковажно
Із дня у день, із дня у день…

Про що ж пісні оті всі наші?
Про те, що тяжко на землі?
Що жити з кожним днем все важче?
А ми не брешем? Точно? Ні?
Я заперечувать не буду,
Не маю ж права бо судить.
Та Ви задумайтесь, благаю,
Пориньте вглиб себе на мить…

Ніхто там черні не побачив?
Ніхто від страху не зомлів?
А, може, хтось із нас вже плаче…
А хтось, можливо, і зрадів…
Та годі нам усе бажати
Багатства, юності, краси…
Достатньо щиро всіх любити,
Щоб буть щасливим на землі.

Доля у кожного своя,
І кожен обирає сам
Обрала врешті решт і я
Шлях не у пекло – в небеса!

2007

Три віnки, три віки -
Зацвіли,заплелись над Вкраїною,
Розпустили стяжки,
Між свої пелюстки,
Пов'язались – мов доля, калиною.

А що перший вінок,
Із тернових гілок,
Коле тіло уже три століття,
Та підніметься птах
І на батьківський дах
Принесе Богом свячене віття.

А що другий вінок
З синьо-жовтих квіток
Він до волі і єдності кличе,
Вже пора! Вже пора!
До любові й добра !
Біла чайка над степом кигиче.

А що третій вінок,
Це лавровий листок,
Воскресає наш дух над руїною!
Понесуть молоді,
У боях і в труді,
Гучно слава полине Вкраїною!

Сумовитий, шумовитий,
день, до щему дощовитий,
день, дощами перемитий,
літній - в осінь перелитий,
ясним сонцем не зігрітий,
мною в радість не сповитий,
ніби немовля з водою,
не простою - дощовою -
вихлюпнутий!..

1995

Тиждень блукатиму містом у пошуках вИчерпних знань
І поцілунками зрОшу твої неціловані очі.
Й тричі на день позбуватимусь всяких трагічних вагань,
Бо у шуканні по місту віднАйду лиш те, що захочу.
____________________________________________

Тиждень я буду цнотливість собі зберігати.
Буду вмикати навушники й слухати тишу.
Мабуть, не вийде у п’ятницю знань відшукати
Та без вагань все ж тебе я ніяк не залИшу.
____________________________________________

І серед вранішніх співів суботньої сірої пташки
Я відшукаю такі недосяжно-потрібні мотиви.
І хоч лишилась неділя… Та відповідь маю не важку:
Те, що шукала так довго у інших – в коханій людині.

26.03.2011

Я, напевно, не Бог... Та не певен у цьому, не певен.
А мені би дізнатись. В нейронах моїх каламуть.
Я дивлюся за плечі - чи крила не виросли з стегон.
Я, напевно, не Бог - але ангельські крила ростуть.

Я, повірте, напну не одне ще словесне вітрило.
Бог – це Слово. А слів я навчитися трохи устиг.
Віршів 100 написав. Але, Бог дасть, і 200 осилю.
Я, напевно, не Бог. Я, нормальний, кажу вам, не псих!

Я, напевно, воскрес - тихо грають гавайські гітари
І, простіший простого, я граю в божественну гру,
Але, бачу, до мене щодуху летять санітари
І, напевно, готують сорочку мені гамівну...


31.03.2011

Останнього крилатого коня
Забрали на догоду мецената
Пили поети і пила двірня
Тримаючи усіх за панібрата
А потім йшли гуртом на іподром
І гонорари ставили на успіх
І нумерованих жокеїв ескадрон
Ганяв по колу під ату і усміх

Коли по колу час воно не час
Дебелі коні падали у милі
І лиш один за кличкою Пегас
Зійшовши з кола шугонув у вирій
Поглянеш в небо і проходить хміль
Так сталося з поетами і слізно
Наперебій кричали Мій! Ні Мій!
Та було пізно Було пізно

Як воно, коли воно трапляється?
Вже дивлюсь на сина знизу вверх.
Він ще так незграбно нахиляється,
В лоб мене цілує. Дядьку-Стерх,
Ви ж мені маля таке приносили -
Гусінь в капустяному листку!
Хто ж той час крутнув, що вже дорослий він?
Вже й щетина - заздрість їжаку.
Я під його поглядом сильнішаю,
Постать пригортаючи струнку.
І вкриваю на ніч мамовіршами,
І молюсь за нього, й за дочку.
Господи! Вони вже снять польотами!
Збережи у штрихпунктирі спроб.
Там, де чорне з білим пересотане,
Не звернули й не розбились щоб.
Зась і волосині впасти, Господи,
Без Твоєї волі з голови.
Я прошу, по материнськи просто так,
На усіх шляхах благослови!
Скільки того часу там нарізано
Нашим долям - знаєш тільки Ти.
Обдаруй, прошу, нас в небо візами.
І, як прийде час, перемісти.

Умань 30.03.2011