Срібні полиски зір
Звеселяють мій зір
І освітлюють довгу дорогу, -
Повен згадок і мрій
Йду до тебе по ній,
Хоч торкає душі засторога.
Може, ти не одна
І уже не сумна
Пострічаєш мене біля хати, -
Бо стражденний твій лик
Поміняв молодик
На властивий красивим дівчатам.
Не спиняється час
Для роз'єднаних нас
В ранній юності збігом обставин, -
Ще донині звідтіль
Я несу в душі біль,
А у пам'яті - згадки яскраві.
Сяють зорі бліді
Крізь пітьму, як тоді,
Коли ми розлучилися мовчки, -
Аж до болю в очах
Видивляюся шлях,
Густо вкритий колючим терночком.
06.10.23

Скоро листя додолу впаде,
І поволі сивіє, жовтаве.
Тільки небо вгорі — молоде,
Як розвихрений чуб — величаве.

Унизу все — печаллю взялось,
І похнюпились в тузі дерева.
Тільки вись поміж хмарних волось
Квітне, ніби усміхнене мрево.

Розколовся надвоє цей світ,
Як горіх у сталевих лещатах.
Уклоняюсь мінору я віт,
І угору лечу, як на свято!

5 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Росії важко без царя прожить.
І не важливо – триста років тому
Чи нині. Хай опудалом сидить,
Лякає чернь, яка, як всім відомо
В усе то вірить, голови схиля,
Біжить щоб царя-батечка вітати,
Хай, навіть, і провалиться земля,
Нехай за то самих чекає страта,
Спитають лише: – Мотузки свої
Нести, чи то розщедриться держава.
У тому сила й слабина її,
Бо ж бунт в Росії – зовсім дика справа.
Безглуздий і нещадний вибуха,
Коли його ніхто і не чекає,
Когось уб’є, скалічить, настраха
І, наче сам собою затихає.
І знову чернь перед царем схиля
Свою повинну голову на плаху.
Своєю смертю інших звеселя,
Бо ж страта для розваги – не для страху.
Так і живуть уже віки й віки,
Мабуть, один без одного не можуть
В Росії цар, а з ним народ такий,
Що більше на овець отару схожий.
І чомусь пригадалася така
Історія, як приклад того всього.
Московія в тридцятих же роках
Століття вісімнадцятого того.
Петра нема вже, Катерини теж.
І Меншикова вже в Сибір заслали.
Петро при владі, але другий все ж.
Син Олексія, що закатували
Його велінням батечка Петра.
Зоставсь один, хто право править має.
Йому п’ятнадцять, від державних справ
Він свого носа справно відвертає.
Розпусний і примхливий деспот, він
Весь час проводив чи на полюваннях,
Чи на «гуляннях» у дівок. Один
Зостався, тож не мав бажання
До справ державних влазити. Однак
Весь час крутились коло нього люди –
«Верховники» - прозвалися отак,
Вони якраз і влазили усюди.
Їх було сім чи дев’ять – не з простих,
Усі, як на підбір – аристократи.
Голіцини, Толстиє серед них,
Ще Долгорукі . Варто ще назвати
І Остермана. Правили вони
Ім’ям Петра. Укази видавали –
Рішали долю миру та війни,
Петра про те нічого й не питали.
Аби цар був – народу головне,
А хто царює – справа то десята.
Куди вже хто отару пожене,
Народу то не треба було знати.
І, наче, все наладилось, як слід.
Вже в кожного із них великі плани.
Вже гордо подивляються на світ,
Який, можливо, скоро їхнім стане.
І тут біда – хвороба ж не пита
Про чиїсь плани – віспа причепилась.
Був цар Петро і бути перестав
І все, як кажуть, що «лафа скінчилась».
Що їм робити? Був би заповіт,
Царя тоді б поставили другого.
А тут, бач, не продумали, як слід,
Не написав Петро. Писати сво́го?
Як Долгорукий запропонував,
Щоб його доньку в ньому указати,
Адже Петро на неї види мав,
Ще б трохи і могла б жоною стати.
Та всі ураз зацитькали його,
Бач, захотів у перші зразу вийти.
Тут інтересу всяк блюде свого…
Та все ж не знають, що його робити.
Нема в сім’ї Петра чоловіків,
Які б могли на трон законно сісти.
Зійшлися, бач обставини такі
І цар Петро у тому винен, звісно.
І тут Дмитро Голіцин пригадав:
- В Петра ж був брат Іван, донька у нього.
Її він у Курляндію віддав,
Сидить десь там у глушині, небога.
Нам все одно – цариця то чи цар,
Аби порад «розумних» дослухались,
Та не давали приводу для чвар.
Тут мої люди трохи вже дізнались:
Ця трохи груба жіночка, товста
Й негарна животіє у Мітаві.
Для неї звідти вирватись – мета,
Чого ж би нам на неї не поставить?
Кондиції запропонуєм їй.
Як згодиться умови підписати,
Тоді нехай на трон сідає свій,
А ми всі будем нею керувати.
Всі згодились, складати узялись
Кондиції, що вільно для цариці,
А чого ні. Гарнесенько пройшлись –
Із прав лишили – в люстерко дивиться.
Ту Ганну колись заміж віддали
За герцога курляндського. Прожи́ти
Два місяці із ним лише й змогли
Та й довелось небозі овдовіти.
В Мітаві пройшла молодість її.
З нудьги такої там і мухи дохли.
А принци оминали ті краї -
Ті принци, за якими вона сохла.
Одна розвага – конюх Ернст Бірон,
Що скрашував для неї дні і ночі.
Вона все виглядала із вікон,
Аби лиш зазирнути в його очі.
Вже й мріяти про більше не могла,
Здавалось, тут навіки й опочине.
Але її година все ж прийшла,
І Бог їй шанс змінити все підкинув.
З кондиціями ті ж і подались
В Мітаву, Ганну згоди запитати.
Гадали – їхні плани удались,
Бо ж сама Ганна вийшла зустрічати.
Люб’язно дуже вислухала їх,
Кондиції ті пильно прочитала.
Нічого не сказала проти них,
Не повела й бровою, підписала.
Раденькі ті вертали в Петербург,
І кожен в перемогу свою вірив
Не знаючи, що вже заніс обух
Над ними кат безжальної сокири.
Бо Ганна з виду хоч дурна була
Та жінка хитра. Вже про них все знала.
Себе наївно перед них вела,
Лише хвилини певної чекала.
Її коханець і слуга Бірон
Вже між гвардійців провертав роботу,
Щоб верховенство врешті взяв «закон»,
А не якісь багаті «доброхоти».
П’ятнадцятого лютого вона
Уїхала врочисто до столиці.
Раділа, що думок ніхто не зна
Й вона спокійно може роздивиться.
А вже на дев’ятнадцяте число
Зібрались всі в Успенському соборі.
Народу стільки – не пройти було,
Стояли аж на паперті надворі.
Туди їх не цікавість привела,
Повинна знать була уся зібратися.
Присягу Ганні у той день дала.
За кілька днів в Лефортівськім палаці
Знов повний зал. Придворні всі стоять,
Зайшла цариця, на престола сіла,
Навколо всі «верховники», глядять,
Аби чогось такого не вчудила.
І тут крізь натовп гвардія зайшла,
Уся при зброї, перед нею стала.
Вона акторка іще та була,
«Із подивом» пояснень їх чекала.
Черкаський вийшов, їхній командир,
І заявив, що гвардія незгодна,
Що на царицю тиснуть до цих пір,
Бо ж царська влада є «богоугодна».
Бог не для того владу дав царям,
Щоб хтось її обмежить намагався,-
А у самого очі аж горять
Хоч голос сильний, рівний,не зірвався:
- Благаю вас відмовитись тепер
Від тих угод, які вам нав’язали.-
І грізні очі в Остермана впер.
І очі ті йому усе сказали.
Акторка спритна – Ганна, тут же їм
Здивовано-гнівливо відказала:
- Та я ж не знала, що стоїть за тим.
Так для держави треба – я гадала!
Я думала, що то народ бажа,
Ніякого обману не чекала.
А вони, бач, вже гострого ножа
На мене, на державу зготували.
І гвардія вперед ступила враз:
- Ми не дозволим волю диктувати
Цариці нашій. Слово лиш від вас
І ми їм будем голови рубати!
«Прихильно» Ганна згодилась на те,
«Верховників» одразу ухопили.
А Ганна десь в душі своїй цвіте,
Бо хитрунів тих все ж перехитрила.
Назавтра вона вийшла із Кремля
До скупчення великого народу.
Здавалося, парує аж земля,
Юрба стояла – зрахувати годі.
При всіх взялась кондиції читать.
«Чи згодні з тим?» - в юрби весь час питала.
Гвардійці ж, щоб юрбу налаштувать:
«Нехай живе цариця! - не змовкали,-
Смерть зрадникам! Розірвем на шматки
Усіх, хто буде титул відбирати!»
«То що – папір даремний отакий?»-
В юрби цариця узялась питати.
Й під галас розірвала геть його
І правила тепер самодержавно.
«Верховники» ж отримали того,
Чого найменше всього і бажали.
Івана Долгорукого за те,
Що опір ЇЙ наважився чинити,
Колесували. Двом дядькам, проте,
Веліла язики укоротити,
А слідом уже й голови. Така ж
Спіткала доля й старшого у роді.
А Катерина Долгорука – та ж,
Що Петру була наречена, вроді,
Відправилась довічно в монастир.
А Ганна десять літ ще царювала.
«Біронівщину» знаєм до цих пір.
Та, бач,й така Росію влаштувала.

Усе переплуталось і переплелося,
Зникло
У вогні наче хмиз догорів поезії,
Що часом збирають з осіннього краєвиду,
Допитливі серцем, але обмежені
Велелюбним Сонцем.
Так, вони обожнюють Сонце,
Гаряче каміння, пісок і пінисті хвилі,
Літо висушує їм коліна
І лягає багряним шумовинням
Осені.
І тоді вони йдуть, щоб добути хмизу,
Тріщать гілками, шурхочуть листям, і тільки
Як спускається ніч, їх вражає холодна шпилька
Що спадає з Волосся космічної Вероніки.
І вони відвертаються від краєвиду,
Вірші
Втрачають розміреність ритму і рими,
І тепер їм здається, що серцю чогось бракує,
Їх зваблює Місяць, і тривожить щось невловиме.
Їхні тіні видовжуються і сідають навпроти,
Тумани вдягають в печальну мантію.
Вони все шепочуть питаючи: "хто ти?
Задивляючись в чорне мерехтіння галактики.

23.09.2023

Від почуттів таких жагучих
У серці чую благодать, –
Умієш пестощами мучить
І поцілунками зцілять.
Моє єство не має болю
Давно від пристрасних кипінь, –
Немов проходжу вищу школу
Єднання втіхи і томлінь.
Ця близькість душу освіжає,
Бо сум вичерпує до дна, –
За щастя видиме й безкрає
Тобі я дякую щодня.
05.10.23

Один її погляд -
Півкроку в обійми...
На двох один спогад
Зустріне на війнах…
І знову на варті
І знов поіменно...
А спирт, що у кварті
Безсонне знаменно…
Як мало нам треба
Любові і Миру
І погляду Неба
І трішечки сиру…
5.10.2023.

Родили. Авжеш. Не питаючи згоди.
Вернувшись із поля в одному із сіл…
І хто б там, і щоб там… а янгел господи…
Пригледів, подумав, і взяв на приціл…

Бувало усяко… шкреблись в огорожу,
Манили в болото, штовхали у смерч…
Та янгел те знав, сперечатись негоже
Попереду грому звисав його Меч…

І дай тобі, Боже… стелилась доріжка…
Мужніли питання. Життя - голоси…
І хай потомились обоєньки трішки,
Але ж і родили не ради краси?..
4. 10. 2023.

Як блискавка майнула небосхилом,
стрілою полетіла вдалечінь…
Куди спішиш, красуне, ти щосили?
Тебе не доганяє навіть тінь!

Які краї приваблюють, кохана?
У чому мотивація душі?
А може підганяє серця рана –
то не останній у житті рушій!.

Нехай ласкаво усміхнеться доля,
і схилиться до ніг весь білий світ.
Любов, говорять, гірше за неволю,
але за сонце не прийми софіт!.

Я нічого не боюся,
Бо рука в руці татуся,
Він мене обороняє -
Україну захищає.

Я нікого не боюся,
Я до татечка горнуся
І кажу йому тихенько:
"Я доросла, не маленька,
Ще чекатиму на тебе,
Україні поміч треба.

Так пишаюся тобою:
За широкою спиною
Наша люба і єдина
Рідна Неня-Україна."

Я ніколи не боюся,
Лиш за татечка молюся...

Подих холоду пестить волосся
В дисонансі пташиних відлунь...
Шо це? Осінь, кохана. Це осінь
Запліта степову ковилу
І туманом відбілює коси,
І у шибку сльозинами б"є...
Що це? Осінь кохана. Це осінь
Стукотить у віконце твоє.
...відігрітись і душу зігріти
Ще хоч раз наостан до весни,
І любити, всім серцем любити,
Як раніше поринуть у сни,
Де лиш ми... Я і ти... Ми обоє
Заплелись у жаги відчутті
І востаннє впилися любов"ю,
Доки холод торкнеться до тіл...

Серго Сокольник, 2023.

збирай каме'ня — бий чужі шибки.
їмили щістя, думают, назавше.
воно тобі по серці, ніби рашпіль,
здоймає почування на диби.
пропащий.

надвоє тріснутий і юж пустий,
втекло у землю й заросло бур'яням.
навиворіт рукою босоркані
звернений нагло. а у спід рости
намарне.

вишиваний упоперек хрестом,
під шкірою носити аж до скону.
живи собі, бо ніґде не боронит
отой лукавий, що без чести, бог
з ікони.

В капелюсі жовтім
Й багрянім кафтані
Йшов поволі жовтень
Та усіх вітав він.
Зичив щастя-долі
Хризантем букетам
У кожному домі.
Ділився секретом

З вітром прохолодним
Та дощем дрібненьким
І дубом високим
Все ще зелененьким.
Помахав прощально
Журавлям й лелекам,
Що вже відлітали
Далеко-далеко.
Присів на пеньочку
У лісі густому,
Відпочити хоче,
Він у себе вдома.

2022 р.

Вже пахнуть осінню діброви
І стали пахмурними дні, –
А я тебе, моя любове,
Кохаю ще, мов навесні.
Спадає листя поступово,
Але невпинно, всюди з віт, –
Лиш ти, красива і здорова,
Дивуєш молодістю світ.
Згасають свічі пелюсткові,
Бо жебонять дощі без меж, –
А ти донині загадково
Мені наснаги додаєш.
Маліють чари вечорові
І холод шириться чимдуж, –
Лиш не кінчаються розмови
Зігрітих любощами душ.
Не тішить погляди багровий,
Украй зволожений покров, –
А тільки радує казкова,
Роками зміцнена, любов.
04.10.23

Ще хочу літа в неба синій глині,
Де давні всі стежки мої дитинні.
Де ноти вітер пише в павутинні
І зорі проростають в конюшині.

І в’яже день для сонця знову коло,
І тиша крадне птахи ранній голос.
Дзвенить ледь-ледь у росах небо кволо
І сниться квітам бджілки щире соло.

03.10.2023

У гирлі віковічного Інгулу,
на берегах Гіпаніса стрімких,
раніше може ви цього не чули,
іще до козаків жили… жінки.

Тих доньок Ахелоя й Терпсіхори,
надовго Алібант запам’ятав –
вони вночі виспівували хором
і багатьом той спів останнім став…

Смертельні чатували їх пороги
в бистринах повноводної ріки.
Між бурунів стирчали біса роги,
що рвали подорожніх на шматки.

Одурений сирен чарівним співом,
сміливець не один життя поклав,
аж доки їх, заткнувши вуха мливом,
відважний Одіссей не подолав.

Перетворились фурії на скелі,
у камені застигли на віки,
і стали сяйвом на небесній стелі
співати мовчки скорені зірки…

Пройшли часи і знову Миколаїв
сирен московських дике рве виття.
Ті фурії гуртуються у зграї
в надії нас лишити майбуття.

Але рішучість нашу не здолає
ні фарисей, ні навіть Моїсей.
Упевнено крокує ріднокраєм
уже наш, український, Одіссей!

02, 03.10.2023

Дивитися бракує сил,
На зоопарк огидних рил,
Як недомірок-гамадрил
Пасе горил.

Усяке бачив на віку –
Брехню солодку і гірку,
Правдоподібну і гидку –
Та щоб таку?

Нестерпно бачити мені
Як людство тоне у брехні
І вигибає у війні...

Діймають видива страшні
В жахному сні.

Не нарадується мати,
Бо подобається Каті
Малювати і писати,
А найбільше – рахувати
У щоденнику оцінки
За зразкову поведінку,
Й добре вивчені уроки
В чітко визначені строки, –
Задоволена матуся –
Гарно учиться Катруся.
03.10.23

Слова, як попіл, птахи, як вітер,
І погляд неба більмом покритий,
І завтра – вчора, і мить – сьогодні,
І вже не скажеш, що світ – безодня.
Не скажеш надто, бо надто – більше
За те, що маєш, і що отримав,
Ти радше скажеш: коли б не гірше,
Минути б осінь, минути б зиму.
Закреслиш «точно», добавиш «мабуть»,
І мабуть погляд вже точно також
Нічого не скаже про хтиву звабу,
А скаже чесно, що серцю страшно
Бути з тобою але й не бути,
Також, мабуть доволі страшно.

Живеш до поки кричиш, а потім,
Все менше крику, життя все менше,
І вужчає всесвіт, як світло в гроті,
Але й від сонця тобі не легше.

02.10.2021

...Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає, все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

Ліс густий, як чорна хмара,
Тут є дерева та кущі,
Тут роздолля для мольфара
Буде більше ніж у селі.

Сонце променями грає,
Сонце в лісі мало сяє,
Ліс шумить, як Чорне море, -
Батько фауни і флори.

Ще буває в лісі тиша,
Що не чути навіть мишу,
В лісі добре заспівати,
Любу ноту можна взяти.

В лісі можна відпочити,
Погуляти, походити…
І пірнути з головою,
Милуватися красою.

Ліс - це диво, наша краса
І тут завжди є чудеса.
Нема над лісом короля,
Бо ліс – народна є земля.

02.10.2023.

А Покрова сипле й сипле
Жовтим та багряним листом
У осінньому гаю.
Божа Матінко Маріє,
Захисти нам Україну
Ти своїм Покровом всю.

Від ракет ворожих й "градів"
Та від куль і від снарядів,
Щоби дітоньки жили
Й усміхалися щасливо
Під блакитним небом мирним
Та здоровенькі були.

Підсоби бійцям на фронті
Танки нищити ворожі,
Дай їм сили в боротьбі
Всіх загарбників прогнати
Й перемогу здобувати,
Вдячні будемо Тобі.

2022 р.

То покотиться, то скаче
По подвір'ю пружний м'ячик, -
То шукають на городі
Цю опуку дружнім родом,
Бо не може ні хвилинки
Буть без круглого Устимко.
02.10.23

І знов німота ця, неначе напруга,
Упала на плечі, закрила вуста.
Укотре по колу, чи то не наруга,
Коли у повторі омана пуста?

До заходу доля схиляється тужно,
Хоча, ще чіпляє порожнього суть...
Напевне, до тебе вертається мужність,
Яку ще не можеш до дна осягнуть?

А з нею глибини такого провалля,
Яке не здолати, намарні труди.
Бо у почуттів є ознаки летальні.
У річку, ту саму, не можна ввійти.

І вже не важливо, що жевріла віра,
У того, хто кращим ніколи не був.
І долу летіли листки поруділі,
І плив над тобою нескорений сум.

Отак, і сумується, тихою ранню,
Про те, сокровеннеє, що відійшло,
І падає на незагоєні рани,
Іллюзій розбитих, потрощене скло.



23-30.09.23 р.

Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління
бездумно обкрадають тут!

Їх там попереду – немає…
Нікого, чуєте?! Зима!
голодна, вічна і німая,
без сонця, світла і тепла.

Куди тепер? В безкраїй космос
чи в океан до мертвих риб?
щоб знов роздягненим і босим
навчитись вперше говорить?..

31 травня 1989 р., Київ

Сидять рибалки понад ставом.
Над воду вудлища стирчать.
Мабуть, ідуть не надто справи –
Чи що й вдалося упіймать,
Бо і садки в воді порожні.
Та хто би переймався тим?
По пляшці виставили кожен,
Бо ж всяк подався зі своїм.
Уже й набралися добряче
Та в пляшках ще доволі є.
Ведуть розмови. Нетерпляче
Говорить кожен про своє.
Один хизується: - Учора
Такого коропа впіймав,
Що ледве і дотяг до двору.
Від жінки прочухана мав –
На цілу ніч із ним мороки. –
Показує, що ось такий,
Та й розчепірив руки в боки.
- Та то дрібниця, короп твій!
От я минулим роком, братці,
Такого сома упіймав.
Везли додому на безтарці,
Бо сам його б і не підняв.
Здоровий! Вуса, як у діда.
Хвостом, бувало, як мотне,
Дерева валяться по сліду.
Було - ледь не звалив мене.
Нема що третьому й казати,
Рибалка, видно, ніякий,
Про рибу ще не звик брехати,
А хочеться: - А ну, налий, -
Говорить другому. Ковтає.
Шматочком пирога заїв.
- Про рибу, хлопці, мало знаю…
Та запитати вас хотів –
Хто з вас цвіт папороті бачив?
А я в руках його тримав!
- Ну, не скажи! – Брехня собача!
- Чого би я оце брехав?!
Не вірите? Перехрещуся! -
І, справді, вмить перехрестивсь. -
Казати правди не боюся!
- І де ж його ти надививсь?-
Уже з цікавістю питають.
- Було то,хлопці, рік тому.
Я то все добре пам’ятаю,
Хоч дещо в розум не візьму.
Коротше, ми робили в лісі
Із хлопцями. Ну, розпили
За день не одну пляшку, звісно.
Чим закусити узяли.
Надвечір хлопці розійшлися.
А я ж напився та й заснув.
Ніхто зі мною не возився.
А це ж якраз Купала був.
Оскільки йти я був не в силах,
Під папороттю і проспав.
Прокинувсь – зорі вже світили.
Протверезів та й пригадав,
Що то за ніч. Давай шукати –
А раптом папороть цвіте?
А тут не треба і блукати,
Бо ж поряд папороть росте.
І бачу - цвіт блакитним сяє,
Блищить, як місяць угорі.
Я хутко квітку ту зриваю,
В надії, що на скарб набрів.
Та тут зірвавсь страшенний вітер,
Свистить, реве, дерева гне,
Ламає і кидає віти,
Здається, цілить все мене́.
Цвіт з рук у мене видирає.
Тож я тікати. Та куди?
Страшенний вітер з ніг збиває.
Чи ж то далеко до біди?
Аж чую – ззаду крик вчинився
Страшенний, тріск, вогонь і дим.
Волає хтось, щоб подивився,
Бо ж, наче, мій палає дім.
А від людей старих я знаю,
Що озиратися не слід,
Як би там страшно не буває.
Ранковий слід чекати світ.
Тож я й не озирнувся. Пхаю
Крізь бурю далі. Знову крик,
Що моя мати помирає,
Хоч не старий ще має вік.
Позаду плачуть і голосять,
А я іду крізь буревій,
Який ще й посильнішав досі.
Тут долітає крик новий.
Немов дочка моя благає
Порятувати. Люд зібравсь.
Та помогти чим їй, не знає.
Тут я і озирнувсь…Ураз
Все щезло, наче й не бувало.
Пропала буря, крик затих.
У лісі тихо й темно стало.
Тоді я роззирнутись зміг.
Стою на тому ж місці саме,
Де і заснув. І цвіт пропав.
Тож я одразу і утямив –
То чорт робив та й цвіт украв…
- А, щоб світанку дочекався,
Багато би чого умів.
І скарб в землі би відкривався,
Зі звіром-птахом говорив?! –
Протяг один. Другий піддакнув.
Той головою похитав.
- Та ні вже, хлопці, красна дяка.
До ранку я би й дурнем став.
- А, може, то тобі наснилось?
Зелені бавились чорти?
- Хто зна?! - та пити розхотілось, -
Мабуть, додому буду йти.

Намагався раз Василько
Ухопить за гребінь хвильку, –
Опустив у воду руку
І піймав зубасту щуку,
Зголоднілу так уранці,
Що вчепилася за пальці.
01.10.23

Не шкодуйте грошей для поета,
Бо духовно не зростете ви...
Не з’їсте колись одну котлету -
Є пожива мізкам голови.

Ну не купите моднячу сумку,
Стане трішки личенько худе.
Раптом в книзі геніальна думка
Вам навік у серце западе.

Модна “шмотка”, а душа — убога -
Витяг хтось із тіла і відтяв.
Думка ж та, що дав поет від Бога,
Може врятувати вам життя.

Тож не нехтуйте золотословом,
Гине світ корисливий — чого?
Раптом ви правителем у ньому
Станете...- врятуєте його.

Бо читали слово невмируще,
І не шкодували грошей ви.
Тож візьміть автограф, поки сущий...
І спілкуйтесь — ще поет живий!

Бо якщо книжок не купували,
Набивали кендюха собі.
Чим же од міщанського загалу
Відрізняєтеся і жлобів?

Бо коли, коли його не стане -
Хто ж тоді від згуби вбереже?!
Плакати до пам’ятника п’яний
Прийдете та пізно буде вже.

30 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

вічність це синергія часів
це річка що її ти з моря висмикнув
приніс мені
в агонії
вона плескала маревним хвостом
здіймаючи в повітря віялом
блакитну кров
що цебеніла з рани
та охопивши передпліччя
знайшла хвоста в своєму роті
затихла
і ми знесилено заснули

крізь сон не можу зрозуміти
хто з вас сильніше
мені стискає руку
ти чи вічність

30.09.23

ІНам помагають, бо іде війна
Європою і мало є надії,
що не чіпає того сатана,
у кого на зелене алергія.

ІІ
Немає віри в те, що має шут
зіграти роль в історії країни,
тому немає іншої причини,
чому його у НАТО не беруть.

Америку узути мало шансу...
удруге не пускають у сезам –
і у конгресі не дають авансу,
і у сенаті долари... фіг вам.

ІІІ
Чи то пуста кишеня у ґаранта,
чи то в Опе агенти окупанта,
чи то в репертуарі попурі
актору рано носа задирати...
................................................
поляки й ті побачили по факту
хорошу міну при поганій грі.

09/23

Попри всякої негоди
І всіляких перепон,
Не зникають ляльководи -
Негараздів еталон…
Наче мухи обліпили.
Жмуть і жмуть зо всіх сторін.
Ех, мені б такої сили,
Не смоктав би анальгін...
24.09.2023.

Хай кине в мене камінь той, хто без гріха,
і я йому вклонюся ницо, як святому,
хоча не кланялась, крім Господа, нікому,
сльоза полинна неабияка гірка.

Пробачаться мої провини, бо хіба
на терезах усе злобливе переважить?
Хотіла від свого життя барвистих вражень,
та не помітила ромашок у хлібах

заборгувавши кучеряві береги,
і чаплю білу над глибоким небокраєм.
Бог патерицею не б'є і не карає,
а забирає нами створені борги.

18.09.2023р.

Вчителі. вчителі, вчителі,
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.

Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Усе те, щоб ми світ пізнавали.

Переходили з класу у клас
І дорослішали із роками.
Пам"ятаємо й нині ми вас,
Хоч багато хто уже не з нами.

Все, що сіяли ви, проросло
В наших душах добром та любов"ю.
Не забути нам те, що було
Й вас, наставники мудрі шановні.

2020 р.

Всюди знати має кожен
В непростий для світу час,
Що научимо й поможем
Тим, хто звернеться до нас.

Ро-До-Си – красива назва,
Скрізь шанована людьми,
Бо розумні та уважні,
Добрі й сильні завжди ми.

Будь-коли напоготові
Розпочати заняття, –
Створим кожному умови
Для належного життя.

Ро-До-Си – красива назва,
Скрізь шанована людьми,
Бо розумні та уважні,
Добрі й сильні завжди ми.
30.09.23

Не знаю як вам, мені сумно без Півдня.
Сержант старшині, пам’ятаю, нерівня…
Не плачу, не скиглю… усе це наївно,
Тим паче, що знову, безсоння в обіймах…

Дістало падлюче, як завжди, зненацька.
Та сила у нас в усіх гайдамацька
У Матінки - Неньки, у Кийова - Батька…
Ото ж віддійдіть, я прошу вас, від дядька…

А ви звідкіля? Ви, можливо, зі Сходу?
Гатили і гаттять… на непогоду
Ех би кілочок… настромити б урода
І я залюбки… залюбки б гріховоду…

І знову тривога… Вовтузиться Північ.
Вітер як вітер… Із світла лиш свічі.
Нумо згадаю я Блекмора Річчі…
Та хтось прокричав: - Не гріши, чоловіче…

Кровиночка рідна рванула на Захід…
Ризик, воно… недоречного закид.
Боже… мій Боже… гріхолюбства ознаки…
У кожному дні… що не ніч - вурдалаки…

Колись ти була таємничою як світанок
На вокзальній станції,
З пустими перонами, лавами,
Лункою залою і вицвілими плафонами.
Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,
Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,
А потім здалеку вчувалось гудіння потяга,
Дзеленчав семафор у легкому тумані,
Що був моїм особистим знеболюючим.

Вірші забирають тебе отримавши право на власність,
Не бажаючи миритись з минулим життям та втратами.
Сновигаючи тут в спомутнілій вокзальній станції,
Ти омиваєш руки туманами.
О так,
Філософія – обмилок в заводненій мильниці обивателя
На кожнім забутім, загубленім перестанку.

Немов спохватившись зі сну ти записуєш зболені строфи
Намагаєшся все пригадати за тими рядками
А вони мов сповита імлою залізнична колія,
Зникають, мов вічність, яку не здогониш словами.
А потім,
Голос твій віддаляється зі світанком. Зникає ця тиша, у краплях роси — туманами
І вітер витає пероном, чіпляючись за верхів'я, наче
Знову дійшов до краю золотистий тонар під хмарами,
І просто собі шурхоче...

26.09.2023

нестереотипна любов
це любов двоголового чоловіка
батько навчив його пити
мати навчила не плакати
а життя навчило не думати
істини що їх він засвоїв з вином
захаращували макітру
викликали мігрені
тисли на очі та лізли з вух
бо ні виплакати
ні передумати він їх не міг
тож наповнивши голову
отриману при народженні
заходився шукати другої
другу купив на базарі
свинячу — іншої не було

кохання ударило в пах
але не зачепило голів
тому здавалося розумним
піднесеним і таким що підносить
святим і таким що освячує
всякий недолік і всяку брехню

однак все скінчилося швидко
поки перша голова цілувала
друга відкушувала пальці
схожі на маленьких ельфів
поки перша казала завжди
друга витирала носа
любовними листами
поки перша милувалася
анорексичними колінцями
друга хропіла і лаялася уві сні

жертва померла
внаслідок вибуху мозку
і — о диво — відбувся консенсус
серед голів
перша сказала сама винувата
друга сказала те саме

і жертва погодилася б з ними
якби була жива

14.09.23

У бабусиній оселі
Нині сумно Даніелі,
І з бабусею в кімнаті
Їй не хочеться гуляти, -
Тож вмовляє самотужки
Добродушну боягузку
Відпустити на годину
До гайочка по ожину,
Бо втомилися вже діти
Окликати її звідти...
А бабуся все лякає
Даніелу темним гаєм,
Умовляючи благенько
В хаті гратись помаленьку, -
Серце бабці спокійненьке,
Як онученька близенько...
29.09.23

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,
Осінь у вічі тобі зазирає.

Осінь - спогади про весну й літо:
Відзеленіло, з квіту - плоди,
Осені листю ще майоріти,
Вітру співати осінні пісні.

Всесвіт говорить, дякує Богу,
Полум'ям листя освятить дорогу,
Боже дитятко, ти не журися,
Дякуй Всевишньому і поклонися.

Осінь - премудра: не бійся зими,
Осінь - це крок до нової весни,
Серце холодним бути не може
Веснонька зиму завжди ПЕРЕМОЖЕ.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до роздумів нас спонукає,
Осінь розчулює,осінь вітає..

...А ще - осінь жовто-блакитна...

Осінь

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,
Осінь у вічі тобі зазирає.

Осінь - спогади про весну й літо:
Відзеленіло, з квіту - плоди,
Осені листю ще майоріти,
Вітру співати осінні пісні.

Всесвіт говорить, дякує Богу,
Полум'ям листя освятить дорогу,
Боже дитятко, ти не журися,
Дякуй Всевишньому і поклонися.

Осінь - премудра: не бійся зими,
Осінь - це крок до нової весни,
Серце холодним бути не може
Веснонька зиму завжди ПЕРЕМОЖЕ.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до роздумів нас спонукає,
Осінь розчулює,осінь вітає..

Згубивсь. Відстав. Приліг. Спочинув.
Набрав дзвіночок сам собі
Згадав усе… і ту дівчину,
Що перестрілись у журбі…

А краєвид торкнув долоні
І підштовхнув з обійм до дій…
І прошептав наживо промінь:
Запам’ятай, життя - двобій…

І зник безслідно. Обнулився…
Весь щлях, що пройдений до втом.
"Молись но, братику…" Молився.
"А все намолене в - альбом…"
28.09.2023.

Вільне місце у маршрутці.
Сів малий хлопчак гарненько.
Стала поруч в сірій куртці
Повна жіночка старенька.

Лиш малий устати хоче, -
Та у сміх. Його спиняє:
- Ще посидь! Не треба, хлопче.
Постояти час ще маєш.

- Можна встати? – просить стиха
Врешті- решт школяр у жінки.-
Через вас уже проїхав
Зайвих дві чи три зупинки.

28.09.2023

Миколка в лісі назбирав грибів
І вже було додому повертався,
Як чує – хтось по стежці наближався.
Тож він бігом за кущиком присів.
З’явились два десятки вояків,
Хто в чому та з тризубом на кашкетах.
Хто з автоматом, хто із пістолетом.
«Свої!» - мелькнула думка. Вже хотів
Схопитися на ноги та чомусь
Завмер на місці. Щось його лякало.
А ті по стежці всі попростували
У бік села. Куди тепер йому?
Пішов слідом та зачаївсь в кущах,
Звідкіль село було вже добре знати.
А ті ввійшли та й подались по хатах.
Почулись крики. В нього на очах
Пристрілили учительку, яку
«Совіти» до них в школу надіслали.
Йому дівчину, навіть, жалко стало.
А ті селян зігнали на крайку.
Один почав щось голосно казать,
А люди у юрмі загомоніли,
Мабуть, чомусь скорятись не хотіли.
Тоді один в повітря став стрілять
І всі замовкли. Тиша залягла,
Лише собаки враз завалували,
Як ті знов по дворах пошурували,
А вся юрба лиш стиха загула,
Бо ж п’ятеро тримали автомати.
Он до сусідки, бачить він, зайшли,
Корову з її двору потягли.
Сусідка стала голосно кричати.
І кинулась корову відбивать,
Бо ж в неї вдома семеро по лавках.
Чим же дітей їй бідній годувати?
Устигла лиш зробити кроків п’ять,
Коли один натиснув на гачок
І черга автоматна пролунала.
За мить вже жінка мертвою лежала.
Почулись дикі крики діточок,
Яких в юрмі тримали, не пускали
До матері. Бо ще і їх поб’ють.
А вояки вже тягнуть і несуть.
Підводу в дядька Коваля узя́ли
Та конячину ледве упрягли.
Мабуть, не вміють. На підводу так
Звалили все, що взяли по хатах.
Іще корів з десяток привели.
Миколка бачив, що було в селі,
Ніяк думкам не міг він раду дати:
Та ж це свої, що мають захищати?
Чому ж ведуться, наче москалі?
Коли ті знову мимо нього йшли,
Почув розмову й стало зрозуміло.
Один промовив: - Вот ми учуділі!
Как ми всьо ето кодло провєлі?
Нє супся, Гнат. Прєдатєлі оні.
Оні нємєцкіх холуйов кормілі,
А ми іх нинчє ловко проучілі.
Да успокойся. На вот, потяні,-
Недопалок сусіду простягнув,-
Тєпєр оні на всєх бендер озляться.
Нє будєт ім где в сьолах укриваться…
А той мовчазний: - Та я все почув.
Все ж почуваюсь Каїном, однак.
- Нічьо, прівикнєш. Скоро всьо забудєш
І сотнямі стрєлять бендер тєх будеш.
Запомни крєпко, что Бендера – враг!
І всє, кто сомнєваєтся – врагі.
- А вчителька? Вона ж, здається, наша.
- Тут, понімаєш, дєло в чьом, Ігнаша.
Ти жалость-то свою поберегі.
Коль для побєди нужно положить
І сотні жизнєй – значіть так і будєт.
Великая ідея, а нє люді –
Вот для чєго нам комуністам жить!
Вони пішли. Миколка вже й забув,
Чого він тут. Не міг прийти до тями.
Дитячий розум плутався думками
Від того, що побачив й що почув.

А вересень вже котиться до обрію,
Вже скоро жовтень ступить на поріг.
Як хочеться усім нам миру й спокою.
Щоб воїни верталися з доріг

Пропахлих димом та всіяних мінами,
Зритих окопами, з собою мир несли.
Зустрінемо їх хлібом-сіллю ми,
Подякуємо, що перемогли

Тих, хто хотів загарбать Україну,
Але народ вкраїнський не здолать.
А тих, хто у бою кривавім згинув
Будемо поїменно пам"ятать.

2023 р.

...Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

å з кружком сиділи під дашком.
А спалився,
кружок скотився.
Хто зали́шивсь під дашком?

аааа

Усе нижче до землі
Припадають трави,
Й часто губиться в імлі
Сонечко жовтаве.
Тихне скрізь пташиний спів
І поснули оси, –
Тільки тьмяних кольорів
Різко додалося.
28.09.23

Хто надворі листя носить?
Листя жовте і руде?
Господинька - панна осінь -
вітер в кошики кладе.
А нагорі - небо си-нє:
з-під порогу втік туман.
Попідтинню квіти стигнуть.
Диском сонце косить лан.
Хто надворі? Осінь, осінь!
Тягнуть вервечку хмарки.
На подвір'ї з яблунь роси
пахнуть вереснем палким.

2023

Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним по-білому,
Світ гуде контрабасами, і здається його смички,
До поезії стали подібними,
Лягають рядками. Це більше ніж просто жаль,
Що збирають вуста передруки любовного слова,
І безпам’ятно множать свою віковічну печаль
Заливаючись чорною кров’ю.
Перекажи.
Розкажи мені сон, що повторює вічно цей світ,
Як вбирає красу і стає ешафотом страти.
Можливо душа, це всього лиш зворотній бік,
Затертої порнографічної карти,
Страхів?
І нехай усе, залишається так як є,
Хай вуста випивають ночі і п’ють світанки,
І в лекторії десь, хтось почує в останніх рядах
Про воскресіння романтиків.

18.09.2023

Небо хмуриться, бо сонце
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.
І рахують звідти нині,
Не знайшовши інших справ, -
Скільки я оцих краплинок
Розважаючись впіймав.
27.09.23

пізнаю через тебе світ
тому кожне твоє слово стає символом
кожен твій рух відчиняє нові двері
кожен твій дотик проходить впростріль
і болить
ти вчиш радіти болеві
але не шукати його
кажеш
рости боляче
а любити ні
якщо досі болить — ти ростеш
на шляху до любові

26.09.23