Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Небо похмуре,
Гілля ледь шевелиться.
Вітер гуляє,
В саду листям стелиться.
А листя багряне тріщить,
Тихенько з дерев опада...
Лежить одне на одному,
Як спить...
А вітер гуляє між листя,
Між листя шумить...

2010

Згорнулася киця в клубочок тай спить,
Їй сниться мабуть тепле літо.
В якому вона по травичці біжить,
Минаючи повз себе квіти.
Їй сниться мабуть тепле сонечко там,
Де бджоли кружляють садками.
Де коники скачуть в зеленій траві.
Біжить вона тими гаями.
Біжить і не може вона зупинитись,
Тай думає "сонце дістану"...
А я подивлюся, аж сміх пробирає.
Упала бідненька з дивану!

2010

Білі колони розкішних аркад
вкрилися тріщин прожилками.
В атріумі апельсиновий сад
всихає – гілка за гілкою.

З літер на фризах сиплеться пил,
і літери теж відпадають собі.
Янгол на вежі стоїть без крил,
але ще сурмить на трубі.

А вікна віталень і спалень вілл
зашторені багатозначно.
Від прорікань Кассандр і Сивілл
вілли ховаються лячно;

плекають ілюзію вічних вигод,
задохлі у смороді хтивости.
А звірі й птахи оминають сім год
це місто, цураючись гнилости.

У залах під стелями із кришталю
лжа патетична свій править бал,
оздоблює кинутий без жалю
на співгромадян легіон кабал.

А в затишних нішах у спеці терм,
під егідою гедонізму,
розмови довкола конкретних тем
дзижчать камінцями цинізму.

Це місто живих мертвяків і сновид,
цей філіал лепрозорію
ще животіє, хоч пурпурний схід
над ним вже свій плащ розпросторює.

Лиш крайні квартали ледь вловлюють гул,
і куряву бачать із мурів пости.
Та місту байдуже, чи гот там, чи гун, –
міські арсенали пусті…

Останніх щурів вистигають сліди.
Вже сонце щезає за тінню.
І статуї владців – на подив орди –
одне золотіють над тлінню.

2009

Се хмарочос, кістякуватий перст,
старезним містом піднятий повчально, –
поважніший, аніж церковний хрест,
що десь внизу, маленький і звичайний.

Се хмарочос. Над ним – лише птахи,
птахи та хмари, і ще неба клапоть.
Від архітекта він набравсь пихи
і певности, що шпилем в небо втрапить.

Там, унизу, тікають хто куди
малі будинки від його громаддя.
А він – страшний, неначе знак біди,
болячка міста і його прокляття.

Під ним якась не наша авеню,
хоч назвою ще від князів струмиться.
Се хмарочос, зухвалий парвеню,
що втерся між шляхетні кам’яниці.

Вантаж своїх граційних кілотонн
над іншими всіма несе врочисто,
він – сам собі і влада, і закон,
кінець історії розчавленого міста.

2008, 2020

Но, ты…

Но, ты напомнила её,
Ту, что любил уже давно,
Глаза, причёска, нежный взор,
В твоих глазах, её укор.

Мгновенья счастья и любви,
Всё то, что дарят мне твои черты.
Кудряшки, завитушки,
Когда-то радость от моей подружки.

Анастасия! – Я влюблён…
В тебя в неё…
Здесь памяти укор,
И троеточия боль.

Великий Князь Возрождения Руси Николай Блоха
20.04.7519 год (20.12.2010)

Глаза.

Глаза кричат мне о любви,
Воспоминание мечты,
Дыханье сбито, сердца аритмия,
Ты далеко, мы не родные.

Но мне охота лишний раз,
Сказать тебе, привет,
И здравия в этот час,
Когда увижу вновь и вновь.

Твоё лицо, царапины на сердце,
Не суждено общенье наше,
Но разрешите записать в друзья,
Пусть сердце шкрябает таска.

Анастасия толь моя.

Великий Князь Возрождения Руси Николай Блоха
20.04.7519 год (20.12.2010)

Сонце крізь вікна проміння пустило,
На синьому небі хмаринки нема.
"Ти думаєш літо приходить повільно?
Ні, не вгадав - це та сама зима."

Просто надворі погода змінилась,
Синиця на гілку злетіла, щоб там,
Сказати як сонце на небі сміється.
Даючи тепло всім зимовим пташкам!

І дуже охоче сьогодні усім,
Малим дітлахам на санчатах кататись.
Спочатку на гірку виходити їм,
А потім донизу як-швидше спускатись!

А снігу багато і повно усюди,
Не тільки "бабусю" ти можеш зліпить.
А й дім, і фортецю, і що тільки зможеш,
В своїй голові ти собі уявить.

Та скільки не хочеться бути на дворі,
Всерівно прийде час коли,
І сонця вже майже буде не видно.
Почне вечоріти, темніть на дворі!

Щасливо тоді ти додому помчися,
І вчувши як голосно десь вдалині...
Гукає тебе вже до хати матуся:
" А як це приємно згадати й мені!"

2009

В Україні, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!, -
вартістю у тисячу пляшок міцної рідини.
Росіяни, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
ревносно неславили з вини нестерпної "ціни".
Тож почав ганяти
наш "Fiat" "горбатим",
хоч ім'я козацьке не затер.
Він народним, білим
став автомобілем -
найдоступнішим в СССР!

Як не дивно, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
"мусив" "червоніти" на вимогу тисячі причин.
Не забути б, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
залишав "козаччину" вже як "південний селянин".
За кермом хетчбека,
мов привіт з Артека,
"Таврією" нишпорив "Non stop".
Як в пікап пошився,
кріпаком зробився,
навіть наростив розкішний "горб"!

Навороти, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
знову "перекроїли" уже "Славутою" на звук.
Через неї, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,-
"... місце визначніше від простого..." в суміші пилюк.
Не з нагоди слова,
а для когось мова -
глянути угору з конопель!
Та, здається, годі:
зникне й на заводі
"Таврія"-"Славута" як модель.

20.12.2010

Широким степом України
блукав підводний флот човнів,
та враз команда: «Стоп машини!
На мілину наш флагман сів!»

В ефірі тут здійнявсь гармидер,
бо ж кожен хвилю мав свою,
тому усі, також, як лідер,
зарились носом у ріллю…

Доволі сумнівів. Навіщо
Вчорашнім днем вкривати плечі?
Так, я зробила тобі смішно.
Так, я забрала свої речі.

І повитрушувала мрії.
І килимки надій згорнула.
Останній погляд: перевірю -
Ні, я нічого не забула.

Не сподівався, що окріпну
Я, під твоїх амбіцій пресом.
Хай чашу гіркоти ще вип'ю.
Наразі - чашечку еспресо.

12.12.2010

Я цей сум пам’ятаю змалку.
Ще зі мною ця прикра ноша:
Найгарніша в крамниці лялька –
Не моя, бо забракло грошей...

Ти росла в депутата-тата:
Мов принцесу – несли на ношах,
Я – любив під зірками спати:
Свіже сіно – то царське ложе.

Безліч краму в семи кімнатах...
Лиш в одному були ми схожі:
Я, так само, любив читати
І обожнював листоношу.

Промайнула, як літо, юність.
Ми зустрілись – сяйнули очі -
І здригнулись: Яка красуня!..
– Що ти можеш їй дати, хлопче?

– Що я можу?..
І сам не знаю...
Крім поезій сердечно-босих...
Чи не мало цього для „раю”?
Чи любові для щастя – досить?..

Я цей сум пам’ятаю змалку.
Ще зі мною ця прикра ноша:
Найгарніша в крамниці лялька –
Не твоя, як „не маєш грошей”.
16.12.10р.

finita la commedia

Можна довго жити на землі,
Та якщо ти колос на стеблі,
Зрілості сягнувши золотої,
Мусиш вмерти хлібом на столі.
2010р

Одягнула твою сорочку:
ребра просяться тихо в руки.
Тіло можна назвати раєм,
що не витримає розлуки.
Рухи плавні, пізніше - сильні.
Стогін губи порвав навіки.
Розплітаю лукаві коси -
буду гладити, ніби ріки.
Ліпше серця нема нічого:
засріблився до неба хрестик.
Поцілую твоє розп'яття...
Знову ми до весни воскресли.
Язики шерехаті злиті,
де цілунки застигли - тиша.
Над тобою я! Знову вища.
Біль - неначе голодна миша.
Руки міцно вхопили стегна;
квітне вільне гаряче лоно...
Тіло мучиться, ніби рана,
пахне солодко і солоно.
Ноги труться до ніг печально
(ночі стали на диво пишні),
і твої зчервонілі груди -
ніби дикі примхливі вишні.
Пальці вийняли пекло з тіла
(знову схожа на ртуть зіниця);
хтиво вухо твоє вкусила
та сховалася, мов куниця,
у хутро, у самшити, вовну...
Ти лежиш і бажаєш дива.
Я скидаю останній сором,
білосніжна, п'янка, красива.

2010

Од літа серпень одліта
І осінь дихає у спину.
Але розвесненим літам
Нема ні спокою, ні спину.

Де сни притихлої Десни
Пливуть підсиненим туманом,
Солодкий запах борозни
Поважно ходить отаманом.

На гай, як блискавки нагай,
Сяйне болідовий підранок.
...І ти намарне час не гай -
Світ повен див, надій під ранок.

На бій зі злом готуй набій
І слів, і справ - й не буде збою!
І певен я, що, далебі,
Ти переможцем вийдеш з бою.

Я уже не сумую, не плачу,
А радію з гіркої снаги.
На зупинки прощань і побачень
Стрімко впали холодні сніги.
То завія стихає в зажурі,
То розмахує радо крильми.
Як бархани, кладе кучугури
У безкрайній пустелі зими.
Наче білою пряжею шите
Наболіле – веселе й сумне, -
Покриває рясним пустоцвітом,
Заколисує хуга мене.
Свистом вітру і неба риданням
Угамовую нині жагу
Відшукати відбитки кохання
І тебе, до цих пір - дорогу!
І сміюся із болем і смутком
Зі своєї гіркої снаги.
Я назавтра піду з первопутку
Розчищати злежалі сніги!

За що в темряві триматись,
якщо скрізь слизькі дороги..
Перехожі йдуть ховатись...
а за них сховались боги..

Для кого ж терпіти муки?
Через болі знов сміятись?
Не подасть ніхто же руку..
в почуття не вміють гратись...

В пустоті де сил шукати?
як в невірі вірно жити?
В самоті кого кохати?
як з ненавистю любити?

Без надій кого чекати?
а в тиші кричати варто?
Всім ж навколо наплювати...
совість знов програли в карти..

Для кого всім світом бути?
для якого ще Іуди?
не прийде у час він скрути..
бо такі ми є...ми-люди..

ми байдужими не стали,
та серця вже не зігріти...
в почуття ще не награлись..
ми -бездушні ...просто діти...


2009

Багато хочеться сказати
Не вистачає просто слів..
Думкам властиво помирати
Чи породжати новий гнів...

Сказала би,та вже не можна,
Бо знищили мої слова,
А думка вільна так тривожно
Ще ледве шепче,що жива..

Розповіла я би багато:
В словах іще горять огні,
Та зіпсую величне свято
Усепрощаючій Брехні..

Ні, не боюсь я говорити,
Але для всіх уже німа...
А слово може ще убити,
Та сенсу в цьому вже нема...

І хай говорять,кому можна..
Я на секунду замовчу...
Бо згине ваше слово кожне...
А я у вічність закричу...


2009

Ви бачили колись чарівну квітку?
Ніжнішої й милішої нема,
і навесні, і восени цвіте, і влітку,
і навіть взимку, як усе дріма.

Вона цвіте у пісні невмирущій,
і цвіт у пам’яті людській навік воскрес.
Вона співа, і спів той всюдисущий
з грудей, мов птаха, рветься до небес.

Вона із роду дів – провидиць віщих,
мов ружа, і небесна, і земна.
Ім’я цієї квітки – Квітка Цісик.
Та жаль, назавжди зірвана вона.

20.12.2010

Чоловік із минулого.
Ні, не мого. Просто так.
Ти ввірвався в сучасне
й не хочеш ставати минулим.
Я б тебе на хресті
вже здійсненних бажань розіпнула.
Тільки ти вже й без того
розіп'ятим був на хрестах.

Чоловік із минулим.
Вгортає нас ніч в чорний шовк.
Чи остання, чи перша
з тих двох і єдиних на півдні.
Я катую себе.
Я сиджу над абеткою гінді.
Ще допоки не пізно.
Допоки ще світ не зійшов.

Ще допоки не пізно,
допоки не дивиться Бог,
І мовчання величне,
й слова ще, і місяць у повні,
Ти мій вірний коханий,
мій геній і мій співрозмовник…
Тільки як же нам бути,
якщо нам не бути удвох?!.

18-19.12.10

А сказочка досказана,
Метелью припорошена,
На три узла завязана,
В глухой колодец сброшена -

Не вырвется, не встретится,
Тоска не вспыхнет порохом
И в горло мне не вцепится…
Да только мысли – ворохом.

Свеча перед распятием…
Слезой ее все смоется.
Вот лишь молва, проклятая,
Никак не успокоится.

хочу сонну
тебе
цілувати
у повіки
подихом
думок
щоби сон
із хати
не прогнати
у твоє
задивлений
лице
щоб життям
вчорашнього
блаженства
повнився
єства твого
струмок
щоби ти
зріднилася
зі мною
сон твій
обіймаю
вітерцем


2010

«Що за слід залишу на Землі?» …
Це питання кожного хвилює.
Тільки Доля … все своє мудрує,
знак питання ставить чималий.
Може слід ступати певно й стрімко,
і вести тебе до чистої мети.
А якщо планує горе принести,
то підійде тихо і навшпиньках.
Ось від чобота військового сліди,
що ведуть … на цвинтар чи до волі?
Це залежить від людської Долі,
що ніколи не спита тебе: «Куди?»
Але мусиш сам СЕБЕ питати
і давати чесну відповідь СОБІ:
чи залишить чорний слід тобі,
чи у людях білу пам’ять мати?
Сірий слід то прямо йде, то вбік,
то назад верта (щоб не втручатись !!!),
він з проблемою не хоче зустрічатись,
він її розв’язувать не звик.
Ось сліди глибокі та брутальні
пролягли крізь наші душі і серця
від людей, що творять підлість без кінця,
добуваючи її у дідьковій копальні.
Є сліди легкі, прозорі, ніжні,
їх лиш Янгол може залишити –
закликає нас ДОБРО ВЕРШИТИ
у цю мить, а не « на тому тижні …»
А ще мамин слід тобі знайомий,
поряд йде через усе життя.
Він з тобою піде в майбуття,
він покличе з дому і додому.
Якщо з ним іти – не заблукаєш
у пітьмі спокус, підлот, гріхів.
Щоб в любов повірити зумів,
поруч з ним завжди ходити маєш.
Кожен сам свій обирає путь
і вирішує, який відбиток залишити.
Та як будеш по життю ходити –
про ДОБРО в дорозі не забудь!
2007

Перехрестя доріг – розпута.
Там нечистий живе – все плута.
Ти не бійсь підійди, як скрута,
Сила духу зірве ті пута.

ПРИСПІВ:

Твоя доля не спить –
Шлях широкий.
Коли серце щемить –
То неспокій.

Там зберем всі вітри – хай крутить.
Млин життя змеле все, що нудить,
Що не любимо ми відтрутить.
Та що треба нам те, не згубить.

ПРИСПІВ…

То ж розгілля шляхів покличе.
Множина – звір лихий, хай свище.
Дзвін довкілля гудить, мов віче,
Майорить край Світів – там ближче.

ПРИСПІВ:

Серце млосно щемить
У неспокій.
В борні щастя злетить
Яснооке.

* РОЗПУТА – слово запозичено зо старовинного повір’я про перехрестя доріг

Спаси нас, Господи, спаси
Від вавілонського розтління,
Від пут лукавих сатани,
Жбурляння в ближнього каміння.
Від братовбивчої війни,
Від тісноти, вельмож свавілля,
Від всіх мерзот земних спаси,
Не приведи до божевілля.
Від многобожності храни,
Нас збережи в єдиній вірі,
Щоб православія стовпи
Не розхитали маловіри.
Від отих ідольських принад,
Поганського стовпотворіння,
Від блуду, скверни і стократ
Того, мамоновго служіння.
Й тупого леза суєти.
І від словесної прокази.
Звільни нас, Господи, звільни,
Зішли свої дороговкази.
Прости нам, Господи, прости,
З правиці дай своєї сили,
Щоб розступились вороги.
Молись за нас, Володимире,
Щоби не темряви сини
На Україні царювали.
Зішли нам сина ізгори,
Дай пастуха нам для отари.
Спаси нас, Господи, спаси.
На люд цей вилий розуміння,
Від всіх марнот убережи
І приведи на шлях спасіння.

2009 р

Віями – затулила небо.
Краплями – по щоках –
Жовтень.
Ледь відчутне – сонце -
Десь там, у греблях.
А мені тут – нескінченно холодно.
А мені – тужно,
Скрушно – ковтаю чай.
Шоколадом вбиваю горе.
Знову – знівечене почуття,
Знову – ідеал виявляється хворим.

Шалено – в обіймах.
Вустами – по віях.
Руками – від мряки:
Самотності – знаки:

Чай,
Журнал,
Очі – в небо…
А ти?
Гірко…
Я втомлююсь…
Від самоти.
30.10.10

Ніхто я тут, і жодної омани,
а тільки поклоніння,
на світовому дереві багряний
листок осінній.

Зимове світло ніжно осяває
дерева голі зранку,
наснаги свято в радості триває
безперестанку.

Усе живе не стишиться до скону,
граніт гуде тремтливо,
танцюють ліс, ріка, як електрони,
лунають співи.

Живого всесвіту не зупинити
стрімких потоку й лету,
засвідчують у віршах долю світу
його поети.

Коли вслухаюсь мовчки у стихію,
безкраю, безупинну,
коли мій гамір внутрішній німіє
хоч на хвилину,

зникають далі й часу перепони,
ось дерево зелене та осіннє,
я не один – братів навкіл мільйони
колись і нині.

Щено було сонце видно,
А ось дивлюся за вікно
Нема його , так тихо зникло
Мабуть від холоду втікло.
А на дворі мороз сильніше
Між гілок вітерець свистить
А де старе обсохше листя,
То він під ним стиха шумить.
Його підняти може вгору
На дерево в гілля забрати
І з знов листок старий донизу
Як в осінь буде опадати!


16 грудня 2010

Як надійде пора осіння
І сік землі доп’є коріння,
Я позолотою злечу
У невимовне безгоміння.

Приляжу в трепетні отави
Без сповідання і відправи,
Під гриб зарошений землі
У сни закутаюсь ласкаві.

І білий сипатиме хміль,
Щоб одурити рідним біль
І гіркоту вини покрити,
Що призбиралась нізвідкіль.

Та сік землі таки ударить
В гілля, що вп’ялося у хмари
І вирине єство моє
Диханням пари.

Під вітер косий сніг на землю летить.
Із неба високого падає вниз.
Він кожну сніжинку заставить кружить,
В святковому вальсі створивши каприз.
Сніжинки танцюють…
Сніжинки літають…
І ніжно у серці моєму вони,
Цей ранок грудневий, чарівний звіщають.
Сьогодні цей ранок, як в гарному сні….
Заглянеш у вікна - то казка здається,
Надворі розкинула царство своє,
Вдивлюся в літання сніжинок – вдається,
І мене ця казка в дитинство несе….

16 грудня 2010р.

крізь легкозаймистий жах
на вкрай істеричнім форте
мене перейшла межа
і вирвалася абортом
і Слово позбулось сили
у скронях осіла тиша
кровило і пахло сіллю
а зарубцювалось віршем
по-зрадницьки сумнів гриз
в мінорі хрипіла тоніка...
..."Я выбирала жизнь,
стоя на подоконнике..."

У дитинстві колись, спозаранку,
я впіймав у траві кажана, -
помістив бідолашного в банку
і дивився весь день дотемна,
як тремтить і німіє, і плаче,
за стіною прозорого скла, -
перелякана здобич дитяча,
в світлі й шумі нового житла…
Пригадалася невипадково
Незабута з роками вина, -
Бо відтоді у світобудові
Стала ланка відсутня одна.

18.12.10.

І знову залишилася сама
У цім пустім і необжитім домі
А в серце підкрадається зима,
Воно вже не чекає подарунків долі...

Самотність стала звичною мені
На тротуарах пожовтіле листя
Я бачу перший сніг вже на вікні
А на душі - розірване намисто.

Блакитне небо. Тьмяне сонце.
Птахи вже не співають похвалу йому.
Все навкруги завмерло. Тільки серце
Продовжує любити цю зимУ.

Самотнiй та хмiльний я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.

О, скiльки тих свiтiв, таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.

А так воно i є, якщо не знати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,

Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
I правдою не зміряти буття.

Про батьківщину.

Мати, батько, Україна.
Життя в добрі- це батьківщина.
Ось наша істина єдина.
Як сонце, небо і дитина.

Злодійство, свинство- влада чинна.
Від цього гине Україна.
Кому потрібна батьківщина.
Де процвітає чортівщина.

І це тому лиха година.
І не розумна Україна.
Завжди як парочка єдина.
І безтолкова, і злочинна.
І вимираючи не змінна.
І сама в усьому винна.

19.08.10. В. Назаренко.

Вже чорні пазурі акацій
В холодне небо потяглись…
Несе Зима на срібній таці
Скарби, розгублені.. колись..

Хурделиці – старі повії
Шикують в білих кожушках –
У запорошених лугах
Гойдають сонечко на віях.,

Та в будуари з кришталів
Гукають морозенків юних..
Там білий вальс..там білі струни..
Там усміх сонної землі..

Ти так далеко
І так близько водночас,
Ти той, кого не знаю я,
Але тремтить від тебе тиша.
Слова твої нічого вже не змінять,
І крок у сни, що мрії заколишуть.
Натхненна ароматом чаю,
Любити важко - я це знаю.
Пензель у руці,
Твій образ на полотні
Нагадає про щастя мені,
Що дарував десь посеред літа.
Коли сиділа я в куточку,
Вишивала тобі сорочку.
Ти грівся на сонечку
Десь у вишневому садочку.
Виглядала у віконце,
Коли любий прийде,
Холодної води принесе.
Щебетала пташка у дворі,
Рахувала разом наші дні.

Ти мене, матусю, не свари:
То кохання стрілось вперше з долею...
Лагідні у липні вечори
Так натхненно пахнуть матіолою.

Не свари, матусю, не свари:
Цілувалася із ним за школою.
Небо колихали явори
І весільно пахло матіолою.

І злітало серце догори -
З ним була і сильною, і кволою.
Він слова пестливі говорив
І вони хмеліли матіолою.

Ти мене, матусю, не свари:
То кохання стрілось вперше з долею...
Лагідні у липні вечори
Неспокійно пахнуть матіолою.

Вокзальна суєта прощань.
Твоє засмучене обличчя...
Нічним експресом не в столицю -
Від'їдеш у мою печаль.

У прикрій гамірності слів
Чи те - так ждане! - скажуть очі?
Затриматись експрес не схоче,
Немовби він оглух, осліп.

І роз'єднає, роз'єдна,
Відніме враз надії куці.
І все несказане
пекуче
Щемітиме ще довго нам.

Ступає тихо-тихо грудень -
по першому снігу ступа.
І б’ється вітер студню в груди,
до степу примерза стопа.
Дощами мито – перемито,
осіння вимерзла сльоза.
Метіль розкішним оксамитом
над лісом білим нависа.
Петляє звіром по яругах -
то наступа, то відступа.
Земля і небо білосмуго
ховає груднева стопа.
Накине ніч кожух на плечі,
по вікнах пензлем поведе
(таких художників, до речі,
серед людей нема ніде).
Лиш інколи, сягнувши оком
удосвіта через поріг,
душею зойкнем ненароком -
Зима… Замети…Сонце…Сніг…
2008

Приключилась невезуха:
В дверь мужик мне позвонил.
И сказал: « Молчи, спокуха!»
И в большой мешок садил.
Я, конечно, психовала.
Не хотела лезть в мешок.
Я царапалась, визжала…
(Мишка запихнуть помог.)

Только зря я так брыкалась.
Знать бы хоть куда несёт.
По заказу, оказалось.
Как подарок, в Новый год.

Те, меня что заказали,
Терпеливо и без слов
При свечах с шампанским ждали –
Димка и Александров.

Что потом мы вытворяли?
Да… водили хоровод…
Ёлки «яблочко» плясали…
Здравствуй Заяц! Здравствуй Кот!

В. Л…

Іржа до кожної частини
Добралась древнього ножа,
Який століттями донині
В землі похований лежав.
Чия рука його тримала?
Чия на гострім лезі кров?
Сумну історію помалу
Окутав мороку покров.
Але проймає страх до дрожу
Мене, як думаю тепер,
Що, може, саме цей ось ножик
Тримав безжальний людожер?..
Чи, може, хтось добро на возі
Своє запекло боронив
І кинув ножик при дорозі
Із тілом ласим до нажив?..
А, може, пращур мій хоробрий
Колов ним ворога в бою,
Котрий із наміром недобрим
На Вітчину ішов мою?..
Додати тут щось може кожен,
Та не потрібно знать ім’я
Того, хто міг і, певно, зможе
Все те, чого не можу я!

17.12.10.

Упертий чуб, замурзана долонька...
Чи переплутав згортки чорногуз?
Мені усе ночами снилась донька.
То звідкіля ж узявся... сажотрус?

Їжак малий!.. Ні бантиків, ні кісок,
М'ячі, рогатки, голос - як дзвінок:
"Бридкі котлети! Чипсів і сосисок!
Котлети, мамо, - їжа для жінок!"

Ура! В атаку!.. І летять подушки,
Стільців уламки - мов уламки шхун.
Втішав мене, й почухував за вушком
Ведмедик Пух - досвідчений шпигун.

Всього було: врожаї та обжинки,
І помилки були - глухі кути.
Така у мене доля - мами й жінки -
Скарби оці нехитрі берегти:

Наш дім ясний, берізку світло-русу,
Старі листи, незайманий папір...
... Неспішно, гордо голить перші вуса
Мій син. Мій "Нобель". Мій найкращий твір.

Сходи на балкон, закури, на помощь
всё небо призвав, и смотри в него,
пока твой маяк поглотит не полночь,
а просто её два О.

По самое горло наполнен верой,
надеждой и чем-то ещё теплей,
молчи что есть мочи - меж трупосферой
и солнцем, как овцы, блей.

Из реплик твоих уцелела та лишь,
которой сказать не успел артист,
и лучше, пожалуй, уже не станешь,
хоть тысячу лет вертись.

Смотри в небеса, как со дна колодца,
и смело маяк погаси плевком,
и тихое облачко ввысь взовьётся,
чтоб плакать там ни о ком.

И может, когда-то, на свете целом
одна твою тайную быль храня,
звезда в синем небе моргнёт всем телом
от дыма, пусть без огня.

Зустрілись якось тет-а-тет
кохання та імунітет.
В очах кохання вогник згас,
не докуча малий Пегас.
Від Музи вихолов і слід.
Була пожежа-нині лід.
Без почуттів – яке воно?-
Не то вода, не то вино.
Довкола-літа перецвіт,
безбарвність дивиться із літ.
А з-поза нею мов сама
сумує осінь чи зима...
- Ми ще зустрінемося?
- Звісно!
Охляле серце шепче: пізно...

...Поміг сучасний інтернет -
підняв таки імунітет!
Все знову, як у перший раз:
є літо, Муза і Пегас!
2009