Тоді світало довго, майже тиждень,
бо згарища чаділи і тополі
протягували руки якось хижо,
такі згорілі, ламані і голі.

Вовки минали навіть чорну Умань,
зруйновану не вперше і забиту.
Здіймались в попелищах сиві думи,
вітрами розліталися по світу.

Зерном чіплялись ті, хто раптом вижив.
Замішували глину на полові.
І проростали з бур’янів і тиші
хатки у стріхах, у піснях і слові.

Здіймалася у небо дума думна,
літали голуби над ярмарками...
Моя старенька кольорова Умань,
обхоплена річками, як руками.

Відроджена укотре з попелища,
замішана на крові і на глині.
Із року в рік таки і ширша, й вища.
Та з битими дорогами донині.

Така ж, як і тоді, у ті століття,
у пазусі зі скарбом... і базаром.
Запилена, закурена у літі.
З чужими і донині образами.

Чого тобі, моя лукава мати?
Стели на оксамитах і ніколи
сльози не покажи. Тобі тримати
ще стільки неба, зір у видноколах.

Тобі ще пережити треба сили
синів, які випалюють без диму.
Ти краще би у гості не просила
того, хто ворітьми твоїми гримне.

Моя солодка, скільки руйнували
твоє життя і кидали зі скелі,
а ти одначе під фортечним валом
чужинцю, як своєму, м’яко стелиш.

І віриш у майбутнє, як у казку...
Чи вже не віриш, а вдаєш натомість?
Скидай терпіння ланцюги і маску,
байдужість, і смиренність, і утому!

І покажи усім своє обличчя!
І не мовчи, бо вигориш до кістки.
Ще є криниці, навіть трохи глибші,
ніж гайдамацькі...
           І тепленькі крісла,

в яких стають глухими і сліпими,
з яких не видно далі рук і носа.
Вставай матусю, бо піде за димом
добро. І ти підеш по світу боса!

... Тоді світало довго, майже тиждень,
бо катували ватажків-героїв.
У відповідь – така болюча тиша...
І ми, матусю, мовчимо з тобою...
05-07.12.10.

Неначе коні у полоні
Твої такі тремкі долоні.

Чи не пустити їх на волю?
Нехай пізнають кращу долю,

І попасуться, небораки,
На полонинах, у байраках

І вечір й нічку аж до рання,
А заодно здійснять бажання.

Навіщо їм такі тортури?
Давай зруйнуємо-но мури.

А ти прямуй до мене вперто -
На відстані двох міліметрів

Передавай тепло партнеру,
Мов у доісторичну еру.

І не соромся, прошу щиро -
Сідлай коня сміливо, Іро!

І я, мов огир, зразу стану
І відвезу тебе в нірвану.


07.12.2010

Як же добре, що Ти не оглух,
Не осліп, не зневірився в людях,
Що і досі міцним є Твій дух,
А ще - серце гаряче у грудях!

За вікном закурили сніги,
Б'є у шибку надривисто вітер.
Ми з Тобою - мов два береги,
Пишем долю свою поміж літер...

І нехай почуттів каламуть
Нас штовхає до власного виру,
Я у Тебе змогла зазирнуть
І розгледіти душу там щиру.

Поміж нами і відстань і час,
Є у кожного власні стежини.
Я ж радію - Твій вогник не згас
І до мене Ти думкою линеш.

Головне - ми з Тобою живі,
Попри все - так безмежно щасливі,
Бо моя і Твоя - це вже дві,
Дві душі, які вірять у диво.

Наші вірші - незримі мости,
Йти по них ми з Тобою навчились.
Знаю я - десь у світі є Ти -
Щирий друг. Це велика є милість!
5.12.2010р.

Так солодко і так болісно
П'яніють у вазі квіти
З очима одурених янголів,
З душею самотніх дітей.

Сонце крізь плями на вікнах
Золотить їх танучі німби.
Янголи струшують крила
На підвіконня людей

Запарасолилися вулиці...
Заосеніла далина...
В благенький жовтень сквер зіщулився -
І просить теплого вина.

А небо плаче-не наплачеться,
Блукає містом жовтий лев.
Туман щоранку тихо лащиться
До світлих стомлених дерев...

Ти залишився в моїй Осені,
Ти відкапав байдужим дощем.
В зимній каві, в гіркому осаді
Ти залишився в моїй Осені.

Не знайти теплоти в твоїм погляді,
Як морозом Зима обпече,
Ти залишився в моїй Осені,
Ти відкапав байдужим дощем...

07.12.10.

Ти розірвала серце на шматки
І я стогну, зализуючи рани:
Усе віддам,
що маю,
залюбки.
Усе – за шанс:
малесенький,
останній.

Та де знайти надії сірничок?
Я заблукав, мов дитинча у лісі.
Вже поминальний чую тріск свічок:
Так зле душі – закоханій актрисі.

Безсилі: друзі, книги і рідня.
Ніхто, крім мене –
Тільки я і Доля.
Про це співали сотні раз в піснях –
Не розумів, допоки був на волі.

Уже світанок – скоро новий день.
Можливо буде милостивим небо?
Яку майбутнє ниточку пряде?..
Що б не було –
я знову йду
до тебе.
4.12.2010р.

З глибин душі на волю рвуться

Чуттям стривожені слова.

Благає серце революцій

І щиро вірить у дива.

Благає серце неспокою,

Горіння в пізньому вогні.

Я хочу бути із тобою,

А ти зі мною – так!.. Чи – ні?..

Про тебе думати несила

Мені щодня із давніх пір.

Твоя весна заполонила

Мене зимі наперекір.

Глуха розлука поміж нами

Межею давньою лежить.

Я закохався до безтями

В твоїх очей сумну блакить.

Я закохався мимоволі

Колись у тебе із здаля.

Щасливий тим, що трохи болю

Й наснаги серцю ти дала.

Твій слід у тиші небовиду

І в глибині його не згас.

Я терпеливо йду по сліду

Твоєму, люба, повсякчас.

І трохи боляче... І любо

На хвилях марних сподівань.

А ти смієшся, дивна згубо,

З моїх натомлених зізнань.

Скільки часу он-лайн,
Щоб мовчати, мовчати, мовчати?..
Переводяться в ніч
Нетривкі, мерехтливі мости.
Там десь сон і туман,
І вогненні завіси на чатах,
І до неба ключі,
Та до тебе ніяк не прийти.
А ти знаєш, слова
Забуваються так непомітно…
Сто парсеків мовчань,
Коли світ — тільки відстань без меж.
Де, надіє, твій шлях?
Полохка стебелиночко світла,
Ти ростеш?

У салон татуювання
завітав з проханням панк:
- Хочу, щоб мені зробили
на спин́і татушку - танк.
Ну, цін́у обговорили,
уладнали, все гаразд.
Майстер каже: "То лягайте,
зараз все зроблю Вам враз"
Процедура вся тривала
до години - більше ні.
Все готово. Панк і каже:
- А скажіть-но Ви мені -
як таку складну роботу
Ви зробили швидко так?
Ви, напевне, ас в цій справі!
Профі справжній, спец, мастак!!!
- Я скажу Вам - каже майстер -
сладно зовсім не б́уло,
усього чотири букви -
як по маслу все лягло!

05.12.2010р.

Дивочні алгоритми у дощів.
У мене - зонт, в пегаса - паполома.
Окроплюють дощі зело й солому
Під вигримляння, шелех, спів...
О, безлік їх - як мурашви й кущів.

І жоден не лишав мене сухою!
А райдуга так рідко в небесах...
Звикаю жити в злагоді з собою,
Тратую самоти озимий страх.

Повік мені (та й вам...) не розгадати:
Коли, мов блискавка, зітне коса,
Душа злетить: у пекло? в небеса?
Які б від неї захистили лати?
А дощ вмовляє:"Спати...
спати...
спати..."

Зажди, я допишу... Лий на плащі!
Хоча закони всі - у длані Божій,
До алгоритмів "крап...крап...крап...",
"чів-чів..."
Поет хоча б один додати зможе.


2010

Шурує перо,
мов лопата,
Щодня піддає
гостинці,
Писати, аби
писати –
Такий головний
твій принцип.


Загнавши
на смерть Пегаса,
Мордуєш
тендітну музу.
Нехай виходить
не «в касу»,
Проте, об’єми –
від пуза.


Зруйнуєм омани капище:
Як каже один твій фан,
Щоб стати ТАКИМ графоманищем,
То теж треба мати талант.

6.12.2010

Я вже без тебе не дихаю. Вдихи і видихи втомлені.

Тут на екранах комп’ютерів, наче допінг на біг.

Білі ангельські кучері, сон на подушку приліг,

Йду я крізь нього всю ніч, наче вірші на повторення.



Як то було колись, в класі здається, першому,

Вигадала тебе. Що ж ти , дурний , прийшов?

Через мене усю небом залишений шов.

Сію слава і німби серцем, неначе решетом.



Пруть пустограєм дні, раєм загорнуто спогади,

Довгі городи сковані пасткою- сильний мороз,

Світень дереться, мов кіт, з мене відхльобує морс

Нову мою мороку: огляди, погляди, допити.



Тільки вії свинцем, пурхають перелякано,

Наче таке приречення :бачити, чути, не спать,

У чарівній чечітці постріли зрілі вищать.

Ось отакі тортури віддано накалякано.



Гладиш пшеничне волосся, виплескано – ласкавий,

Вилоскотаний життям, вишепчений нагріх

Я прибираю з очей синіх господній сніг.

Сигналізацію глючить – ляжуть свої лекала.



Ти тут давно вже свій. Зимня повінь курортна.

Нащо тобі полотна і заіржавілі дзоти?

Я відчуваю очі, я уже знаю хто ти,

Краще би не озивався, квітнем крізь мене не сходив.

Тебе немає поряд. Тільки ніч
Надходить, ніби кров'ю проступає
Крізь наші недовиплекані дні,
Заломлені в промінні листопаду.

Від осені лишається лиш «інь».
Б'ємось об кришталевих мрій споруди.
Не загубись на тлі чужих площин.
Зігрій мене, хоч подумки, в цей грудень!..

2010

Олександр Зубрій
поезія “Я вам пишу”

Всем, кто творил, движимый любовью, посвящается…

…Я пишу Вам письмо, отбивая ногой
Ритмы сердца, что в стих я сую через силу.
Я не Пушкин, не Байрон, не мега-герой,
Просто я Вас люблю, находя очень милой.

Опус мой хил и слаб, и, конечно же, глуп,
Ведь сейчас я с трудом напишу даже «мама».
Но вступив в ваших доблестных рыцарей клуб,
Я сижу и творю, и не сдамся упрямо.

Вы получите мой «искрометный» сонет,
И, скорее всего, смех ваш вызовет слезы.
Но в один лишь конец покупаю билет
Я в любви. Без шипов не бывает ведь розы...



пародія

Що я тільки у вірш через силу не пхав!
І листа Вам також написав через силу!
Що там Пушкін! Дитя! Шварценеггер не знав,
Що часами рядок є сильніш від тротилу.

Відбиваючи ритм, вже затерпла нога,
Все по пояс також наче стало із вати…
Прискакав би Пегас. На шедевр. Ні фіга!
Вийшов опус слабкий і якийсь… дурнуватий.

Намішав вінегрет – про любов і жагу,
Ще про доблесть і честь, зорі, вії, мімози…
Іскрометний сонет! А про секс – ні гу-гу!
Саме це, вочевидь, викликає в Вас сльози.

Рими кволі якісь, нікудишні думки –
Запозичити б щось в авторів безіменних.
Швидше всього,що Ви розсмієтесь таки –
У листі пропада (через другий) прийменник.

О, жіноча душа! Милий погляд з під брів,
Почуттів і емоцій розбурхані ріки!
Я приїду до Вас! Вірно я зрозумів –
Можу брати білет…у любов…One Way Ticket?


7.12.2010

Веселиш наше серце змолоду,
Коли гине воно в депресії.
Ти рятуєш від смутку й голоду,
Від агонії і агресії.

Хоч не здатний до аналітики,
Відчуваєш, коли тривожуся.
Я куплю тобі ще магнітиків,
Лиш будь ласка, не розморожуйся.

Сенс життя для мого животика,
Та і мозок тобою тішиться.
Ти теплієш від моїх дотиків,
Уночі так бадьоро світишся.

О величний! Ти чудо техніки!
Ти вражаєш умами дивними!
Що би там не казали скептики,
Ми як мухи без тебе вимремо.

Тобі мало поставить пам’ятник.
Тобі мало цих строф невартісних.
Ти наш ідол, кумир і праведник.
Будь же повним завжди і радісним!



06.12.2010

Терпіли довго. Мовчки біль ковтали.
Кінця чекали всіх цих лихоліть.
Ви нас приспали... Так, ми довго спали.
Тепер тремтіть же, бо народ стоїть.

Він вийшов на дороги, на майдани.
Нема прокльонів, злоби чи хули.
Ваш час минув. Тепер наш час настане!
Народ є завжди, ви ж лише були.

Царю – цареве, а народу -- волю.
Ви на коліна більше нас не гніть.
Земля моя зазнала досить болю.
Це влада гине, а народ стоїть.

Вже світ цілий побачив нашу силу,
Піднялась Україна, як один.
За кращу долю для доньки чи сина,
За щастя всіх майбутніх поколінь.

Заграва на Вкраїні запалала –
Оранжевих знамен святий огонь.
Це мирна сила, це вогненна лава,
Яку не спинить «Беркут» чи ОМОН.

Хвала тобі, мільйоноликий Київ,
За хліб і сіль, і за тепло душі.
За те, що Захід й Схід ви обігріли
Без фальші, без облуди і без лжі.

Вітай же нас, о Україно-мати!
Це твої діти вийшли на Майдан.
І нас багато, нас не подолати,
Міцним, непереборним став наш стан.

…Душа палає. Серце прагне зміни.
І час минув рубіж тисячоліть.
Система влади вже потроху гине.
Вони здаються… А народ стоїть!

2.12.2004

Дякую за ранок! І за вечір – дяка!
За усе, що буде і було!
І нехай надворі знову – мряка,
І нехай – ще поки в силі зло.

І нехай іще по-вовчи вити
Мами вчать своїх невовченят.
Дякую, що так непросто світом
Мої крила стріляні летять.

Дякую, що завжди – поруч казка
І незмінний Янгол на плечі,
І нехай по долі кривда ляска,
Ненависник звисока сичить…

Дякую за сили жити далі
І в душі прокльонів не нести,
За оце життя по-вертикалі,
Невловимий трепет висоти.

Благаю: ти просто будь...
Не треба ні сліз, ні прощі.
Хай схимниці являть блуд,
Хай глузд розіпнуть на площі.
Хай „шабаші” лисих гір
скерують безумство в пращу.
Не слову, а вчинкам вір –
бо серцю в довірі краще.
Людина людині звір -
це друг тобі в очі каже.
Тож вір йому, і перевір –
удвох вам варити кашу.
В стосунках поріс будяк,
і дай колючкам тим раду!
Добро твоє жде подяк -
життя підсуває зраду.
Убити – смертельний гріх,
довіру убити - злочин?
Хто бачить межу, поріг? –
Феміді закрито очі!
Усупереч логіці - будь,
затисни зубами стогін.
З ким разом з’їв солі пуд –
не стане судити строго.
Пік зради – куди не глянь,
брехні у житті по вінця.
Паяци чужих гулянь
під бубни брудних червінців,
по крові і черепах -
йдуть душі із світла в темінь...
Вже смородом світ пропах,
з праху вийшли - до праху йдемо.
Поторочу гріховну з нас
блуд очей дістає незрячих.
Амнезією хворий час –
лікувати б його, одначе!
2010

Й опісля нас утопії не вимруть:
Світ житиме новими донкіхотами,
І на межі незвіданого виміру,
Що зовсім поряд, ніби за воротами –

Так само буде сходити посіяне,
Стеблом уперто пнутися угору
Задумане, намолене, намріяне
Крізь чари, чвари, морок і гомору …

Не бійтеся прекрасне рясно сіяти!
Не так страшні дощі і суховії.
Не Дай лиш, Боже, розучитись мріяти,
Й сміливої соромитися мрії.

Ненависть гартує душу.
Кохання полонить тіло…
Вбиває одвічне «мушу!»,
Акторів, що так хотіли,
Навчитися зняти маски,
Та маски – навічна кара,
Розмішані темні краски,
На серці гримуча хмара.
Не ладна тепер змінити,
Бо й досі горять мости…
Лишається просто жити.
У світі під назвою «Ти».
Ненависть гартує душу.
Кохання полонить тіло…
Пробач, моя рідна,мушу!
Піти,хоч,повір,не хтіла.

20.10.2010
23:42:00
Львів.

Голодні
Ви знали голодні ранки,
І пристрасні знали ночі.
Ви кляли чужі світанки,
Ховали розгублено очі.

Солоні стікали сльози,
Та музика десь по венах.
Посипались мертві рози,
Коханці - то десь у генах.

Ви знали гріховні груші,
Бо яблука вже зогнили…
Забили на слово «мушу»
Коханці, що так любили.

І знову ж були світанки,
Прокльони і знов любові.
Нестерпно болючі ранки,
Із запахом вашої крові…


18.10.2010
2:06:00

Львів

Твій живіт засріблиться лукаво…
………………………
Поцілунки, неначе сорочка, -
вище ніжної білої плоті...
Ірина Зелененька «Попрошу серце грудня до завтра»

Вище пупа
(пародія)

Твій живіт засріблиться лукаво,
Позолотою вкриються плечі,
Хитро очі блищатимуть міддю,
Лиш залізною лишиться вдача.
Ти всміхнешся латунно і хитро,
Дзвоном бронзи твій голос лунатиме.
Я не знаю навіщо так ніжно
Мою плоть в білу сталь цілувати
Намагатися. Але що це з тобою?
Де майстерність твоя загубилася?
Поцілунки – коротка сорочка
Нижче пупа ніяк не… Ой лишенько!


2010

Ти вийшов зі світла в тінь.
Із тіні – в туман і мряку.
З туману – в печаль осінню,
а з осені – в зиму клякнув.
Ти в зимах шукав обіймів.
В обіймах – уже свободи.
На волі про руки мріяв.
В руках – про тепло і вроду.
Ти грівся, ти пив і плакав.
Ти плакав, бо пив безбожно.
А Бог намагався знаком
спинити хвилину кожну.
05.12.10

Відцвіла і віджила своє матусина черешня.
Вже давно онуки в хаті батьківській живуть.
Вже й мене, як і колись матусю, називають "теща",
Й правнучата мамини бабусею зовуть.

Вулиця дитинства стала незнайомою, чужою,
А в сусідській хаті вже сусіди молоді.
Тільки знову й знов у снах я до батьків біжу, додому
Й повертаюсь знову я в давно минулі дні.

Мене стріне мама посмішкою рідною до болю,
Батько обізветься тихим голосом, слабким.
Й назовуть мене батьки, як називали завжди, "доня"
І черешня білим цвітом зацвіте й рясним.

Промайнули непомітно весни, промайнули зими,
Тато й мама у далеку вічність відійшли.
Мамина черешня відцвіла своє і відродила...
А мені все сняться й сняться про дитинство сни.

Я не хочу чекати до завтра,
Я не хочу майбутнім ще жить.
Та невже моє серце не варте,
Щоб сьогодні пізнати ту мить,
Коли серцю в грудях бува тісно,
Коли щастя по вінця бува,
Коли в кожному погляді - ніжність
І душа від кохання вмира?!
Мить, коли в унісон серця б"ються
І від щастя не стримать сльози.
Мить, коли замовкає мудрість
І безумству вклоняємось ми.

2010р.

Не зови меня по имени
в ночь весеннюю, беспутную,
не ходи по шаткой жердочке
над рекою тонколёдною.

Позабудь и в ночь купальскую
моё имя сладко-горькое,
под Луною травы тихие
колдовскою полны силою.

Не зови и в ночь осеннюю,
всё равно дождями смоется,
истечёт вином рябиновым
по запястьям в губы жаркие.

Но зимою буквы сложатся,
в ночь, на исповедь похожую,
и тогда на веки-вечные
с надземною повенчаешься.

І будуть питання без відповідей...
А що? Вони завше були і ще будуть.
І завжди - форевер, щодня - еврідей
Того, що немає, шукатимуть люди.

Гаразд би - не знали, та принцип людський -
Себе виділяти із натовпу люду:
"А я особливий, не згоден ні з ким,
Всім прийде кінець, а у мене - не буде.

Я знаю, як слід лікувати чуму,
Я вмію як треба заварювать каву..."
Але ж на могилі поставлять йому
Не нолик, а хрестик. І все ноу-хау.

благаю, не кажи, що тобі шкода.
що сталося, те сталося. дурниці.
перейде все - погода і негода,
старій вербі, тій весна присниться,

але скажи мені чому? чому я
так гостро відчуваю свою малість?
я за тобою більше не сумую,
але якась струна в мені порвалась,

чогось не стало і його нестачить,
воно кричить такою порожнечею!
о неймовірно, як все мало значить,
коли так хочеш врятуватись втечею.

2010

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім – мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів.
Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків,
А космос – океаном окаянним.

Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба, ні землі.

Того чекаєм, що уже збулося…

В сім років я літала з абрикоси,
Що на причілку буйно розцвіла.
Зміїлися на вітрі довгі коси.
Кричала дітвора:"Ну і діла!..".

Ланцетний подорожник ріс повсюдно,
Не поважали ми бинти і йод.
На Говорова вулиці безлюдно.
Іду із сином. Він несе йо-йо.
Я згадку по стежині карколомній
Аж тридцять літ, люляючи, несу...
Мабуть, бабуся Настя була вдома,
Хліб випікала чи варила суп.
Я парашут пошила із ряднини.
Аж тричі приземлилася в спориш.
Потому з болем відростали крила,
Понад Супоєм плинула у тиш.

2

Літала... Падала в жита, на руки.
Зірвала з персика відерце груш.
Відшукую правічне і посутнє,
Ціную не смарагди - сяйво душ.
Веду бесіду з аркушем - охвітну,
Дзумкочуть думи, як бджолиний рій.
Кривавилась рілля, щоби спісніти.
Круг дворища дитинства - біль-пирій.

Самутіна Тамара, що латала
Після польотів диво-парашут,
Бухгалтером працює - прочувала.
В солідні цифри влився її труд.
Між нами - ріки, перегати, села,
Урозліт, врозбрід кинувся народ.

Товаришку згадаю - день весела
Серед напливів ґлею і турбот.


2010

Маленьке, притихле навіки від болю,
подертим плащем притулилось до голих стін,
шукає її в кожній жінці і в будь-якім слові,
торкається смутком до стомлених, тихих днів.

Самотнє дитя...з величезно-пустими очима,
з намальованим світом, в якому ніхто не живе...
Запалило сірник - і пускається струйка диму,
і мокро в легенях - там сирість від сліз гуде...

Засне на асфальті і марити буде дитинством,
В якому є мама, що сльози зітре із повік...
Та сон перерветься чиїмось нахабним задирством:
"Тут що тобі ліжко? Ану забирайся з-під ніг"!

"Та що ви?" - старенький дідусь-перехожий,
подививсь на маля засивілою сотньою літ...
"Не покиньте його - він дуже на Долю схожий,
Нашу Долю в особі діток-сиріт".

2010

Цукрову пудру віршів на столі
Спокійно залишу - не вкраде Валя.

Повчора витік глузд, як сік, з голів –
І двійко подруг третю катували.
Та, буцімто, украла пудру й лак,
Помада на губах здалась „моєю”.
„Вона б украла, підла, й „Кадиллак”,
Так не було!”.
Злоба повзла змією...

Як випили, взялися поучать -
Вогнем і склом - „подруженьку-крадійку”.
(Я саме входила, півсонна, в чат.
Сусід шукав, бо ж листопад, снодійне...).

Волосся підпалили. В унітаз
Засунули по шию – промивали.
Був поряд храм.
Спаситель їх не спас,
А янгол-охоронець... знов куняли.

Пркинулись таланти: ”Малювать!”-
І лаком „Ти - тварина” написали.
Вони гарчали - п”яні: ”Під крова-а-ать!”
А жертва м"якла, ноги їм лизала.

Повчання вбили дівчині у лоб.
"Отак злодюжок вчать повсюдно!!!"
Упало дзеркальце.
Збирали скло -
І різали, мов аркуш, спину, груди.

Стогнала зболено:"У храм піду...
Господь мої гріхи... і ваші... бачить".
Пила водичку із долонь - руду.
Мучительки жували сало, качку.

Весь одяг відібрали. Повели.
Хай випере криваву постіль жертва!
Сміялися над гіркою золи:
”Тепер не крастиме! Давай спокійно жерти.”

А жертва – уже нишком – на балкон.
Він бовванів – її єдиний вихід...

Я не почула, вироївся сон,
Її падіння - в ореолі крихіт.

Як свічка з тортика,
упала на асфальт –
під човгання,
сирени,
сміх і мат...





листопад 2010

Ти так стомився, мій народе,

Надій вітрила напинати,

Що нині в темряві негоди

Покірно ждеш своєї страти.

Сидиш у тиші невимовній,

Боржник одвічний і трудяга.

Твердий і гордий, мабуть, зовні,

Флагшток осквернений без стяга.

Неначе немічний каліка,

У світ протягуєш вже руки.

Ховаєш очі під повіки

І терпиш сорому всі муки.

Чому б тобі ізнов не встати

У повний зріст на дужі ноги, -

До смерті бути брат за брата,

А не байдужіти щомога?

Невже надієшся на диво

Непевних проблисків на сході?..

Коли ж ми будемо щасливі

З тобою разом, мій народе?

Ілюзію беру за карк:
дурити досить, треба жити!
Та все ж, який у грудях скарб
від мрій, що ними час прошитий...
Ковтаю дум гіркий клубок,
сльозу нанизую на спомин -
життєвий "пат" для нас обох
сумних непередбачень повен.
І трунок нам гірчить здаля,
та лебедіють, чую, весни,
і в небо бруньочка стріля,
і я для літепла воскресла.
Я в світ залюблена така,
немов пробуджена для чуда...
Із небовисі витіка
мій день, і пісню в ньому чути.
Ні літ прожитих, ані днів,
отих, що згасли за плечима -
вони лиш сутінки одні,
та все ж чомусь-таки навчили!
А я - це я! Бува, себе
непросто у собі пізнати.
Прийде прозріннячко скупе
через суєтний людський натовп,
чортополохи, чагарі,
синці і мозолі розбиті -
проб'ється світлом угорі,
життя ударить в світ копитом.
І ти збагнеш, чого прийшов,
чого від тебе день чекає.
Між "вчора" й "завтра" пройде шов,
а час твій профіль відчеканить
2007

Так б'ється скло, довічний лейтмотив.
Ступає ніч, затверджена печаткою.
Сьогодні я до Вас іду на «ти».
Якщо в полон не візьмете – прощатися.

Як легко несподівано піти
В порожній світ стежками кривуватими.
Як тяжко, взявши ключ у дрімоти,
Лишати серце під твоєю вартою.

2010

На чужих помилках я не здатна збагнути глибини.
Ані вартості слова, ні важкості знаків між них.
Затулися од мене, якщо ненароком не спиниш,
а якщо не боїшся відвертості, то дожени.

Зав’яжи мені очі і вуха – я більше не можу
світло бачити, тіні і холод… Бо я
ні на тебе, ні навіть на себе ні трохи не схожа.
Я давно полягла у реальності сірих боях.

І давно проросла. Та навіщо із власної кістки?
Тільки вітру чекаю, щоб слово вчепилось землі.
І упало у зморшку асфальту великого міста.
Чи у тріщинку неба… Або у долоні малі…

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Кто из нас обречен? Воскресеньем разделенный год.
Два отрезка дорог, расчлененных иллюзией света…
Вновь зажмурилась вечность. Никто тебя не позовет…
Мониторным теплом твоя память давно перегрета…

Тихо клавиши стонут. Цинично молчат словари…
Размышляя о мудрости как доминанте печали…
Мы все время о чем-то (отчаянно) не говорим…
Все до нас рассказали (так часто бывает вначале)…

В электронных желаньях - e-mail-ы запутанных тин…
Так бывает в конце. Застывают цветные картины…
Я люблю, когда солнце задумчиво смотрит с картин…
Мы ещё говорим. Наша будущность не обратима…
2010 год

Коли уночі із моєї кімнати
почуєте тихе ричання,
прошу, не лякайтесь і не ховайтесь -
то я починаю навчання.
Нишком, бо сплять мої Мама і Тато,
я вчуся літеру “Р” вимовляти.
Навчитися мушу обов’язково,
бо дав собі слово, Захарове слово,
навчитися гарно слова вимовляти,
щоб у халепу не потрапляти.

Ось, наприклад, такої мені було -
раптом усе навкруги загуло,
вітер здійнявся, хмари стадами
заворушилися низько над нами
і на землю посипався град.
Біжу і зраділо кричу: - Випав ГрАД!
Всі розсміялися і здивувалися -
кажеш, з неба –колиски
посипались ГАДИ наче із миски.

А то на городі
кріт землю скопав.
Бабуся ж того не знає, бо
мене, малого, питає:-
Це ти, може, вранці скопав переліг? -
Ні, Бабусю, кажу, це КрІТ.
Сміється Бабуся -
хіба КОТИ риють під землею ходи?

Зарядку роблю і Бабусі кажу -
Виросту й буду міцний як криця!
А вона здивувалася: - Що? Як киця?
А я вперто твержу – як КрИЦЯ, як КрИЦЯ,
але сам вже почув, що виходить - “як КИЦЯ”.

Отакої мені буває,
бо літеру “Р” не вимовляю.
Щоби й вам подібних халеп не мати
треба самім собі ради дати
і, може, тихо як я, ніч у ніч
РРРРРРРРРичати...
*

Відчувай мене на відстані, брате,
Із солодкого місяцю вичавлений.
Торкайся мене, щоб не бачили,
Говори мені ,щоб без свідків.
Не пускай мене із своєї клітки,

Щораз, як намагатимуся тебе
Запаморочити корицею слів своїх.

Спокутуй за мене мій гріх.
Знаходь,як втечу,наосліп, чуй мене,

Як мантру індійських брахманів,
Я буду поряд, доки ти геть не очманів.
Я бурштином засиплю тебе – словами,
Я вип’ю тебе, впившись міцно у шкіру
Холодними пухкими вустами.

Навчися мене заспокоїти,
А я навчуся тебе збудити.
Тоді не вдасться нам нічого накоїти,
Інакше зникнемо
несамовитими.

Перебираю спогади, мов скарби...
Ось діаманти - посмішки синочка,
А далі мама в сірому платочку,
І з татусем сідаємо у човен,
І тихе плесо, світанковий гомін.
А ось корунд-це пристрастне кохання,
Червона зірка-вранішнє вітання,
І всюди ми тримаємось за руки,
Втонуло б серце в келиху розпуки,
якби не Ти...
А ось туманять гори,
Мов марево бурштину з молоком,
Рудіють стрічки-стежки за селом
поміж Карпатських гір...
А ще батьківська хата,
що золотіє на Різдв'яне свято.
І посмішками прибрана ялина,
Жаданий щебет чути щохвилини...

Перебираю спогади, мов скарби,
І щемний трепет, дивовижні фарби...

Спокійний будь і чистий серцем
Коли навколо всі живуть в страстях
Будь впевнений у собі і при цьому
Почуй як скаже правду - хоч би й враг

Чекать умій упевнено і твердо,
До наклепів уваги не звертай
На гнів ніякого не дай одвіту
Словечок надто гарних уникай

Помріявши не стань рабом фантазій,
У думах памятай: не мисль - мета.
У перемозі і в поразці
Сумирний будь - вони є суєта

Витримуй те, як сказане тобою
Буде покручено немудрим на біду,
Чи як усе що за життя ти коїв
Зруйнується, ти ж знову все будуй.

Збери всі виграші свої у кучу
І ризикуй в житті задля мети
Програй, і починай все од початку
Не смій згадать за програш свій

Примушуй серце, мязи, нерви, жили
Служить коли, здавалось, вже не є
Ні крови, ні любові ані сили,
Крім Духу що наказує - Вперед!

Із натовпом ти розмовляй в чеснотах
Як з рівним говори до королів
І ні на кого не тримай образи
Шануйсь але не створюй ворогів

Наповнюй змістом кожну мить життя
А ту, що не пробачать - поготів.
Що там казать, це й так твоя земля
Ти ж сину, будь Людиною на ній!
2010

Оригінал

If by Rudyard Kipling

IF you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream - and not make dreams your master;
If you can think - and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'

If you can talk with crowds and keep your virtue,
' Or walk with Kings - nor lose the common touch,
if neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And - which is more - you'll be a Man, my son!
1910

Приклади мене тихо, як літо, до ночі, до скроні.
Я не знаю, навіщо ця жертва; а треба - бери.
Слово б'є, наче подзвін. Набат опадає луною.
Зодягаю червоне - до сонця майструю човни.
Ти приходиш у латах, а я вибираю шоломи;
вирушаю дозавтра в обман, у туман, у дозір.
Так чекала на воїна, вірно чекала на волі...
Не бери моє серце, хай вічно лежить у росі.
Не чатуй у поразці, не грій над утомою руки.
Вороги мої завтра захочуть узяти, що є...
Не мовчи, бо до зброї пора, а зіграй на басолі.
Кров тужила до світла - покликала тільки тебе.
Я, царівна чи жриця, мечі підіймаю спадково;
за безсмертя, за ніч і за тебе сплатила б іще!
Танцювала на пальчику, зранена, падала з неба,
щоб лягти тобі в серце навіки, пекуче, вужем.

2010

А пам’ятаєш, ти ж була щасливою!
І час тоді не йшов, а зупинився.
Яка весна тоді була красивою..!
Аж вечір на зірки молився.

І суму тоді зовсім не було,
Бо він - як пил, що осідає з часом.
Й кого б куди життя не завело,
Та треба вміти відчувати Щастя!

І треба вчитись! Досвід, мій пораднику,
Мені з тобою стежки не знайти.
А найпростіше – просто впасти в паніку.
А шлях для сильних – досягти мети.

Як альпініст, тягнутись до вершини.
І дотик неба – дотик абсолютного
Щасливця зробить з тої лиш людини,
Яка пізнала хитрощі минулого…

А це не просто. Де ж ти, мій пораднику?
Моє «було» краде з-під мене твердь!
Ну все і ясно, - ставить пам’ять пам’ятнику –
Це ж, мабуть, краще, ніж розбитись вщент.

Ти ж не від мене… Ти – від цього світу!
О досвіду, пораднику, - біда!
На все «було» не вистачить граніту.
І вірші ж – не криниця, що без дна.

Тому прошу, навчи не рахувати часу!
А дай ж небо, дай і висоту,
Щоб Щастя не носити, як прикрасу,
А хоч би вигнати цим Щастям самоту!

Ти мені вірний. Ти мене не зрадив.
Скажи, для чого ти мене беріг?!
Так дай мені отого Чуда,
Що так чекала з часових доріг.

І вибач же мені мою невіру,
Мою молитву, що могла цвісти…
Ти ж бачив мою душу, щиру… -
Не розміняй її, на волю відпусти!

Пробач мені, не все моя довіра.
Не дай мені без цвіту одцвісти.
Чомусь була в житті моєму міра:
«Любов» - любов’ю, а «прощай» - пусти.

Я у тебе не проситиму Щастя –
Я просила його у зірок…
І як просила – то й до цього часу
Стою вже від реальності за крок.

Я проситиму в себе сміливості,
Щоб вже більше час не рахувать…
Якось боязко… - трошки більш вічності -
I ja zmogę Szczęście odczuwać.

23:07 01.12.10

Хлопчик шепнув мені:"Як це нестерпно!"
І хлопчика вельми жаль.
Низав задоволено вересні, серпні...
І лише чув про печаль.

А тепер він знає усе не гірше
За мудрих, сивіючих док.
Зіниці повужчали, стали тьмяніші
Очі промінні за сяйво зірок...

Найпершій любові не дасть він ради,
Плюскоче море болінь...
Як спрагло, жагуче, безпомічно гладить
Безтрепетні руки мої.


2015

----------------------------

Мальчик сказал мне:"Как это больно!"
И мальчика очень жаль.
Ещё так недавно был он довольным
И только слыхал про печаль.

А теперь он знает всё не хуже
Мудрых и старых вас.
Потускнели и, кажется, стали уже
Зрачки ослепительных глаз...

Я знаю: он с болью своей не сладит,
С горькой болью первой любви.
Как беспомощно, жадно и жарко гладит
Холодные руки мои.

А з тобою п’яним весело –
Грузнеш у словес болоті.
Прапорці чіпляє вересень,
У траву жбурляє злото.

Йшли в оману пілігримами.
Ось дійшли – і гірко каємось.
Ну навіщо так безсило ми,
Так дивочно посміхаємось?

Про жалючі муки марили -
Леготу діждали втішного...
Не лишу тебе під хмарами -
Шалапутного і ніжного.


листопад 2010


-----------------------------------


***

Мне с тобою пьяным весело -
Смысла нет в твоих рассказах.
Осень ранняя развесила
Флаги желтые на вязах.

Оба мы в страну обманную
Забрели и горько каемся,
Но зачем улыбкой странною
И застывшей улыбаемся?

Мы хотели муки жалящей
Вместо счастья безмятежного...
Не покину я товарища
И беспутного и нежного.

Ростила мати хлопчика -
не хлопчика-горобчика,
не каченя бридке!
Навчала, як з родиною
лишатися людиною,
хоч свято це гірке.

Напевно, мала прикрощі,
але жіночі хитрощі
дитину берегли.
Не марила легендами,
хоча в житті моментами
співала, як коли.

Бузок буяв під зливою,
що звалась мудро івою
плакучою в книжках.
А ще - цвіли конвалії,
як гідність і весна її,
нев'януча в літах.

Блукав під вікна пролісок,
та не сягав його пісок
фундаменту стіни.
Зате кора березова
мотивом полонезу там
навіювала сни.

Ростила мати хлопчика -
давно вже не "горобчика",
вже з нею й не живе.
Вродливу від народження,
краси своєї сходженням
він шлях її назве.

5.12.2010

Цей місяць мій. Від перших чисел і
До того, що трактується як тридцять.
Останні сни заломлюються в склі.
Строката рана більше не ятриться.

Ворожі знаки вздовж імлистих трас.
Не тішить сонце. Милостиню ласки
Беру, хоч симулюю, мов жебрак,
Якому гріх і мідяка покласти.

2010

Сніговії і замети
Взимку настрій не погіршать.
Стали темою й предметом
І наснагою для віршів.
Муки вимерзли, а болі
Поховалися від стужі,
Лиш потрапив мимоволі
Я зимі в обійми дужі.
Хуга щедра та багата
Навалилася на плечі.
Я не хочу із кімнати
Споглядати вир хуртечі.
Не боюся шквалу бурі
Над принишклими шляхами.
Зігріваю в кучугурах
Ноги зболені літами.
Нетривкі й скороминущі
Дні зимові білокрилі.
Додає мороз цілющий
І бадьорості, і сили.
Сніг та сонце одночасно, -
Наче день прийшов урочий.
Білизна снігів прекрасна
Натомила світлом очі.
Не знічуся я ніколи
На морозах і в заметах.
Споглядаю світ довкола
Зором жадібним поета.