...Но вот зима,
и чтобы ясно было,
что происходит действие зимой,
я покажу,
как женщина купила
на рынке елку
и несет домой,
и вздрагивает елочкино тело
у женщины над худеньким плечом.
Но женщина тут, впрочем,
ни при чем.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело.
Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданье близких перемен.
Затем я покажу ее в один
из вечеров
рождественской недели,
всю в блеске мишуры и канители,
как бы в полете всю,
и при свечах.
И наконец,
я покажу вам двор,
где мы увидим елочку лежащей
среди метели,
медленно кружащей
в глухом прямоугольнике двора.
Безлюдный двор
и елка на снегу
точней, чем календарь нам обозначат,
что минул год,
что следующий начат.
Что за нелепой разной кутерьмой,
ах, Боже мой,
как время пролетело.
Что день хоть и длинней,
да холодней.
Что женщина...
Но речь тут не о ней.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело

От ми наблизились до вічності ще на крок.
І знов прогрес у шибу заглядає.
Ми так, потроху, йдемо до зірок,
Допоки нас ніхто не зупиняє.

А це цікаво - ти стоїш на грані:
Позаду - все, попереду - туман...
Занадто пізно, чи занадто рано
Життям засіяв чийсь одвічний лан.

І що там, далі, що там, у тумані?
Ти віриш в Щастя, чи підеш назад? -
Назад неможна - ти стоїш на грані...
І вже не чуєш нічиїх порад...

Діти прогресу - вперед руками, як сліпі...
Діти любові. Навіжені. - Просто в вічність!
О Боже, скільки безвісті в собі!..
Коли ти сам - Ніхто - для тебе теж гість.

І ти одна в малесенькій хатинці,
Що вміщувала б цілий світ!
А що так збоку висить на ялинці? -
То це, щоб звідти - зразу ж у політ.

Та більш того - ніхто ж там не дістане:
Ні цілий світ, ані отой прогрес.
Тут сумувати серце перестане? -
Моє життя, як стежка до ЧАЕС.

Тут дощик срібен стука у віконце...
Сумує стиха місяць - щастя - вповні.
Мені ялинку хай погасить сонце,
Бо я той птах, що заспіває в терні!

19:26 грудень 2010

Мій котику, що ніжками "туп-туп"-
тупоче по холодному паркету,
тихіше, серце! Не буди поетку,
фігово їй. Бодун. Поетка- труп...

Не цілувати ніжні вже вуста,
не пити вже підступного мартіні,
синці лягли під очі темно-сині...
вона лежить... Маленька, золота,

така вся хвора, втомлена, недужа…
моє кохання, мій солодкий друже!
…тобі до серця всі стежки відомі...
…чекаю о дванадцятій...
з "Боржомі"...

Всё труднее прощаться, но легче прощать,
собирать по углам прошлогодние мысли,
украшать ими пол, потолок и кровать
или ёлку – гирляндами чтобы не висли.

Всё труднее влюбиться, но легче любить,
смаковать на рассвете шашлык сумасбродства
и при выборе лучшего: «быть» или «слыть»
с У. Шекспиром, шутя, обнаруживать сходство.

Всё трудней вдохновиться, но легче вдыхать
на окраине лета осеннюю прелость
незапятнанных слов, и опять, и опять
умолкать – для того, чтоб когда-нибудь спелось.

2010

В моїй не гостинній холодній країні
Де заздрість квітує й гудуть солов’ї
Я плакав не раз та сміюся однині
Бо плакати більше несила мені

Червоне та жовте по синьому шиті
Гаптує коричневим тверда рука
А я б як колись розпластався у житі
Де жайвір сміявся та я собі спав

Похилена долі моя Україно
Можливо веселою будеш сама
Коли на чужині я грішний загину
Що зроду веселих пісень не співав?

Співав бо інакше: в журбу журавлину
Не каменем сам журавлем я летів…
Та день як спинається зараз над тином
Сміюся бо плакати щиро хотів

Сонячні крапельки −
Очка блискучії,
Дівчино, серденько
Дай мені рученьку.
Підійми личенько
Біле, вродливеє,
Глянь же ласкаво,
Ти ж моя милая.
Погляд твій ніжний −
Свята принада,
Брівоньки-ластівки,
Як я їм радий.
Усміх чарівний,
Солодкі губоньки,
Дівчино, любая,
Ти ж моя згубонька.
1989

ІІ

Сидить Марічка,
Як красна чічка
Над потічком.
Вплітає руту
В чорняву косу
Із барвінком.
Де ти, Іванку,
Любку-обранку,
Чому не йдеш?
Забув Марічку
І темні нічки,
Старост не шлеш.
Пасу я вівці,
Жену в кошари –
Про тебе думаю.
Складаю ватру,
Беру трембіту –
Баную я.
Як прийде осінь -
Ляжуть покоси,
Зійду з верхів.
Вже на весілля,
Моє ти зілля,
Приймеш сватів.
Ідуть музики –
Дзвенять цимбали,
А бас гуде,
Голос трембіти
Розносить вітер,
Їде княгиня
Із своїм князем. –
Весілля є.
200?

ІІІ

Причаївся за скалами Довбуш,
Такий молодий, як сонце,
Він скарбу стороже гожого,
Він ділить його укотре.
За пралісом місяць сходить,
За пралісом горе ховається,
За хатою зрадник ходить,
В хатиночці серце крається.
Не було любити любку,
Не було ганьбити мужа,
Вже дзвони голосять лунко,
Вже Дзвінка пращає душу.
Вже гори зчорніли горем,
Вже плаче нарІд і маржина
Отамане, батьку гордий,
Нещасна сьогодні днина.
О, як то тужили трембіти,
О, як то лилися вина,
За скалами скарб розбитий,
За скалами трем полонини.
Ватаги пішли лісами
І нікому більше пімститись.

Ти мій лицар. І що із того,
що ні біцепсів, ні гроша?
Є своя, хай вузька, дорога,
повна сонця і мрій душа.
Ти мій юний і сивий-сивий,
Дон Кіхот, трубадур, піїт.
Де знаходиш велику силу
ув обіймах тримати світ,
і мене обіймати словом,
і вітрам городити шлях?
Я люблю тебе... ти ж ізнову
з вітряками... в чужих полях...
21.01.11

ОГО!
Я хочу з тобою пофліртув-а-
ти
хочеш здається чогось більш-
ого!
скільки ти хочеш всього!

Я хочу з тебе поцілув-а-
ти
хочеш здається чогось інш-
ого!
скільки ти хочеш всього!

Я хочу з тебе поко-
ха-
ти
хочеш мене обкрути-
ти
хочеш мене обдури-
ти
хочеш мене відши-
ти
справді хочеш цього?
Ого!

Останнім часом я живу, як робот –
Встаю і шукаю зв’язок з Інтернетом,
Генерую думки, скрипти і коди,
Доки не сяде моя батарея.

Тоді заряджаюсь чашкою чаю
І першим, що тільки потрапить під руку.
Собі 220 не підключаю:
Процесор псується від змінного струму.

Часом буває, що я зависаю,
Нічого не роблю, дивлюсь в одну точку,
І ctrl+alt+del не помагає –
Треба змінити програму поточну.

Я налаштовую гов-протоколи,
Встановлюю драйвер до телефону,
Клієнт-сервер-схема працює по колу,
Доки оперативку всю не заповню.

Тоді я файл підкачки збільшую
І обробляю всю інформацію:
Непотрібне – стираю, потрібне – записую
І проводжу верифікацію.

Деколи в мене пролазять «трояни» –
Тоді інсталюю грипекс і стрепсілс,
Валяюсь в ліжку цілими днями
І відключаю зайві процеси.

Потім знову вмикаю комп’ютер
І інфою обмінююсь з ним.
Знову п’ю чай, з’їдаю бутер
І переходжу в сплячий режим.

Я люблю бути на грані,

Ще більше грати на грані,

Загравати з грайливою пані,

Поки ми такі недоторканні,

Милуватись на дуже гарні,

Грайливо-гранато рум'яні,

Слухати нереальні,

Зізнання у некоханні.

Люблю коли в спілкуванні

Ми абсолютно спонтанні.

Хай кажуть, що пан і пані

Гуляли вдвох - окаянні.

Хай пліткують про нас погані.

Ми ж знаємо, що це гра. Ні?

До мене летіла му-
за мною ходила лу-
на голову впали ді-
в-ки-ше-ні світили дір-
ки-дати не можна смі-
я-ти-сь-огодні ми па-
ра-зом можна навіть ді-
ти дуже любила Мак-
сим-паті-я – цього ма-
ло-ви-ти мене як пта-
ха! – кажеш поки що ра-
но-сити тебе на руках…

Втрачаю надії.
Шукаю роботу.
Розгляну усі пропозиції.

Працювати готовий.
Вночі і в суботу.
Не буду писати петиції.

Потрібні гроші.
Здійснити плани.
Вчитись. Тримати слово.

Працювати готовий.
На вас і з вами.
Знаю польську й англійську мови.

Я програмую.
Перекладаю.
Пишу вірші і добре готую.

Я не підробка.
Я не з Китаю.
Не підставлю і не надую.

Шукаю роботу.
Потрібні гроші.
Готую запаси на зиму.

Дзвоніть на мобільний.
Пишіть на пошту.
Розгляну все, крім інтиму.

Я хочу бути з тобою –
Вести тебе за собою
Вже по втоптаній стежці.

Я хочу з тобою ділитись
Сльозами і сміхом. Добитись
Твого кохання нарешті!

Я хочу з тобою долати
Усі перешкоди й напасті –
І вмерти з тобою від щастя.

Але коли я біля тебе,
Хоч знаю, що дуже треба –
Нічого не можу сказати,

Бо соромно, що забувся,
А перепитати боюся:
– Як тебе звати?

Виключи день -
Я хочу прокинутись пізно,
Коли вже сенсу додому іти не буде.
Виключи час -
Хай нас не розводить нарізно.
Я з тобою забуду про світ і хай світ забуде.

Вимкни мобільний,
Щоб не задзвонив будильник
Чи може хтось інший не подзвонив невчасно.
Виключи світло -
Хай стане світ чорно-білим,
Щоб тільки очі твої було видно виразно

Виключи звук,
Щоб я міг закричати від щастя,
Чи може, щоб ти могла закричати від мене.
Виключи біль.
Щоб щосили тебе обняти,
Притулити до серця, взяти в свої рамена

Вимкни маршрутки,
Щоб я не поїхав до хати,
І не пускай посеред ночі пішки.
Місяць залиш,
Щоб я бачив кожен твій натяк
І цілу ніч милувався тобою в ліжку.

Хочеш зробити паузу
В мому житті і в свому -
Спинитись на трохи, подумати,
Хочеш поставити кому?

А потім продовжити речення,
Побігти за серця покликом,
Підсилити всі емоції,
Поставити знаки оклику.

Не хочеш мені довіритись.
Говориш, що все впорядку.
Хоча я й сам розумію,
Що означають три крапки.

Але, коли я щось пояснюю
І знаків ти не розумієш
Будь уважна не помилися
Де я ставлю тире, де мінус.

( гумореска )
Вчора вечір справді вдався, навіть сам початок:
Ми з Ігорком « зачепили » в барі трьох дівчаток.
Відпочили « перша кляса»! Випили добряче!
Веселились всі на повну, вже як друзі наче.
Встав я ледве під обід. Відразу до Ігорка.
- Як здоров’я, апетит, вдома обстановка?
Ігор нині сам не свій. Чогось блідий … і нервний.
Може, раптом захворів? Чи закохався, певно?..
Щось плете собі під ніс: - Забава так забава.
Та й повторює, як робот: - Третя була зайва.
А мені ж цікаво стало: про яку ж то мова? -
Він до всіх чіплявся вчора, наче Казанова.
- Та котра ж: руда, чорненька чи ота русява?
Як заведений торочить: - Третя була зайва.
- Ти давай кажи конкретно: Галя чи Наташка?
- Та ти шо? При чім тут Галя? Зайва третя пляшка!..
21.01.2011

Хай ніч розмахує плащем
І в небі зорі в зборі, -
Ти поцілуй мене іще,
Не дивлячись на пору.
Хоч вітер тихий охолов,
Земля налита трунком.
Зігрій мене, кохана, знов
Гарячим поцілунком.
Уста вустами обпечи,
Як щойно, до тепер це.
Засни на лівому плечі
Поближче біля серця…

Не змінилась ти ні крапельки:
Десять років – ніби рік.
Не сховаєшся у затінку –
В тебе світло з-під повік.
І така ж коса до пояса,
Тільки схована у шафі.
Аромат п’янкого голосу
Шлейфом літ.
Від білих птахів
Ти навчилася літати
Понад землю, понад обрії –
Бог тебе хотів би мати
Біля себе…
Дикі оргії
Переплутаних бажань
І знеболеної мудрості:
Упіймала «інь» і «янь»
І сховалася від старості.
Притлумила у собі
Біль і сльози.
І приниження.
Ти така ж як і тоді:
Недоступна і наближена…
Не змінилася. Лише
Очі витерла хустинкою,
Стала кращою іще
Загадковою блондинкою.


2011

Так неприховано-картинні
Свічки, фіранки і Мартіні,
Накладені на відчай тіні
В бажанні подолати страх.

Із болю вичавлені сльози,
Випробувань граничні дози,
Шматки поезії і прози –
На сайт: зневіра-крапка-ру.

Минуле зболене – невже? –
Серед проблем і вічних меж,
У колі пристрасних пожеж
Вагомість надає словам:

Всього по вінця – щастя жінці,
Всього по краплі – щастя нам?


2010

Вони яскраві – стиглий пломінь,
Гарячий, з подихів вогнистих.
Вони терпкі, мов муки втоми,
Мов ягід диких колір чистий.
Вони й солодкі, і медові,
Замішані уміло в тісто,
Густі неначе розчин крові,
Немов кисіль туману в місті.
Вони жадані в сонмі ночі,
Містеріально-магнетичні,
І еротичні, і пророчі,
Живі і трохи синтетичні.
Вони розталі в поцілунках,
Холодні в гніві, наче сніг.
Із губ твоїх нап’юся трунку
І вражений впаду до ніг.

20.01.2011.

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

на подвір’ї церкви Хрест височіє
уквітчаний рушниками
що вітрами випрані
обступлений травою
що не витоптана

і на ньому Тебе нема

отже
у нас є час
я сподіваюсь
ми вже маємо трохи сили
і встигнемо зарадити собі
і більше не змусимо Тебе
нас рятувати і брати
наші гріхи на Себе
я сподіваюсь
*

Прісні води рік несуть до моря
Нашу долю на засіл вікам.
Хай там що історики говорять, -
Правди скарб не на землі, а там.

Тут він зогниє, а чи звітріє
Мов старий папірусу сувій,
Чи дослідник на догоду мрії
Дасть йому нюанс омани свій.

Сивий Дніпр поповнить море Чорне,
Злуда сяде мертвою в намул,
Істину глибінь морська огорне,-
Не страшне їй зло земних акул.

Прісні води рік несуть до моря
Нашу долю на засіл вікам.
Ми йдемо на дно, та дуже скоро
Правди скарб об’явить море нам.

Потім, як у Пушкіна бояна
З моря вийдуть душ проводирі,
І можливо стане світу явна
Русь зі стольним градом на Дніпрі.

finita la commedia

«Где ж начало этой песни?
Ну, не пишется, хоть тресни!»
Долго мучился поэт –
Есть бумага, мыслей нет.

Крылья слиплись за спиной,
Только рифмы – ни одной.
Выпил рюмочку чайка,
Глядь – уверенней рука
Начала водить пером.
Стал поэт писать о том,
что всё плохо в этом мире,
как в общественном сортире.

Посмотрел поэт в окошко,
написал еще немножко:
о погоде, о народе,
о делах на огороде,
о сухом насущном хлебе,
о высоком зорком небе,
о своей любви к порядку –
всё занёс в свою тетрадку.

И пошёл, собой любимый,
Пух отлёживать перинный.
………………………………….
Завтра будет, вашу мать,
Он опять стехи песать.

Коли душа ридає я сміюся,
Щоб менше люди знали що болить.
Та іноді буває не здержуся,
Так хочеться хоч крапельку пролить,
Сльози гіркішої від полину.
І потайки полинуть в далину,
Де тільки двох, не плачуть , а сміються.
Повір мені, як важко в час розлуки
Сказать ось те про що душа кричить.
О, краще б винести найгірші муки,
Ніж покохавши знову розлюбить.
Сивий дощ мочить душу мов стріху.
Ти смієшся, мені ж не до сміху,
Я не вмію для втіхи любить.

27.07.1990

Так добре – учора не вмерти. Найкраще з моїх воскресінь.
На днів надтонку волосінь нанизую спогад про літо.
Твоїм сторожким сателітом збирала би мушлі і рінь
на березі річки, що часу не владна, бо ми в цьому світі
всього лиш чужі сталактити на стелі одної з печер.
Сніг білий, мов чистий четвер, на всіх моніторах зими.
Так добре – не знати про дні, поділені навпіл триванням.
І дихати, наче востаннє. І бачити райдужні сни –
обруччя земні їм тісні. Дороги, такі нездоланні,
мов пуп’янки, в даль розпов’ються. Закриєш від ночі грудьми
цю тайну між навом і явом. Не відає болю струна,
напнута до зойку стегна, бо іншої долі не знає.
Під сподом твого небокраю довічно в долонях човна
шукати б глибокого дна у вічності, що не спитає,
чи довго ще буду твоя. Занадто швидка течія –
крізь пальці в ніщо витікає.

Так губиться світ у тінях. Даремно стікає в ноги.
І галас уперше гасить даремний і дикий крик.
А я ще спроможна, доле, не впасти, хоча би трохи?
І вийти на інший рівень чужої дурної гри?
І скільки життів у мене? Усі віддаю за диво –
лишити мене собою, без рангів і нагород.
Лякають мене не кнопки і правила – перспектива
забути пароль у душу і згодом секретний код.

Кінець і початок єдині.
Займався ранок.
Ласкаво-тендітне проміння
Створило замок.
У ньому до сонця сто сходів.
В пелюстках неба
Ця квітка розкрилась на сході,
Мов око нерва.

Кінець і початок єдині.
Минає вітер.
У хвилі влилися хвилини –
Чекання світла.
Є тільки сто сходів до неба.
Хіба це відстань?
Я – човен зі сплетених нервів,
А сонце – пристань.

Як добре, що ви хворі не з-за мене,
На щастя, не заражена я вами,
І не була нам постіль за арену,
Й не соромно при зустрічі ні грама.
Можливість є здаватися смішною
І,хай розпусно, гратися словами,
Адже життя є усього лиш грою,
Де ми торкнулись ледве рукавами.

Як мило обнімаєте ви іншу
І не болить від того анітрішки,
Бо бачу я за інших трошки більше:
Як вам на лобі проростають ріжки.
Якщо колись згадаєте про мене
І при нагоді бовкнете щось всує -
Почервонію трошки навіжено,
Бо гикавки страшенно не люблю я.

Спасибі вам і серцем і рукою
За те, що ви, не відаючи навіть,
Мене кохаєте: і сплю я у покої,
Бо в побуті хвороба бал не править.
У цім житті завжди можливе диво,
Й розумний ні у чому не клянеться -
І я про вас подумаю… можливо,
У час, коли ваш грип уже минеться.

Ось знов в мою оселю тінь журлива
У гості рветься, наче до подруги.
Я чую її поступ в шумі зливи,
Що крок один - то глибша моя туга.

Журлива тінь через віконну раму
Майнула непомітно й тихо сіла.
І раптом, наче марево з туману,
З цієї тіні вийшов образ милий.

Ти був так близько, погляд твій іскрився,
Зробила крок - а ти, мов за межею...
Так янголи жартують в небовисях
З моєю засумнілою душею.

Мені здавалось - щастя наше поруч,
В пітьмі навколо ми до світла йтимем.
Летить мій погляд в небо неозоре,
Туди, де оживають мої рими.

Туди, де світла доля й ніч велична
І день зорить, дарує благодаті.
Почуй мене - тебе, Коханий, кличу
Принад любові разом скуштувати!

Мене розлука більше не лякає,
Нестримно в далечінь стремлюся зором.
Журлива тінь поволі відступає
В обійми ночі... Ти повернеш скоро!

Так вабить шлях, якого не збагнути,
По лабіринтах серця йду невпинно
І прагну відшукати Половину,
З якою я одною стану суттю!
21.01.2011р.

Пародія

Я, певно, присоромив Соломона,
Бо рішення, яке придумав я,
Давало шанс поїхати одному,
А завтра вже “підтягнеться” сім’я.

Ну, ніби треба все підготувати,
Найняти номер, влаштувать комфорт.
(Про жінку і дітей потрібно дбати).
Сховати в холодильник пиво й торт.

Сьогодні в світі не останнє – гроші,
Як “бабки” є – все робиться в момент.
За півгодини хату зняв пригожу,
Продуктів накупив, оформив рент.

Я ще нівроку… І свобода, гроші…
Бікіні. Топи. Випари від вин…
Пляж і тіла спокусливо-хороші
(Забулося, що добрий сім’янин)…

Ну, словом, сьомий день почав я зразу.
Знайомство, хата… Гладко і без нот…
І та мулатка – молода зараза
Все розуміла . Швидко, бо цейтнот…

…Під ранок все привів я до порядку,
І задрімав… Яка то благодать…
Дружина будить: “Там прийшла мулатка,
І просить амулетика віддать”…


21.06.2010

Молодий сержант із жезлом бродить біля ринку,
Бачить в чорній іномарці за кермом блондинку.
« Гарна краля » - дума він. Раптом за хвилинку
Ставить та авто під знак. Нагло на зупинку.
Він з усмішкою підходить і питає м’яко:
- Чи ви знаєте, шановна, під яким ви знаком?
Та поглянула на нього: ніби не лукавить.
- Звісно знаю. Та чому це вас отак цікавить?
Щось підказує мені лиш, що не все так просто,
Ще не чула про такі от способи знайомства.
Та якщо вас так цікавлю я, а не дорога,
То признаюсь чесно вам, - під знаком КОЗЕРОГА!

Снимая золотые аксельбанты,
Укутывая вечер в паранджу,
Уныло ночь нашептывает мантры,
А я покой в душе не нахожу.

Над ярким фонарем клубится роем
Дождя капель, коклюшками звеня.
Я душу настежь небесам открою,
Когда родной душе не до меня.

Глоток тумана и стальные вены
Способен сжать в невидимую нить.
Не я ли пред тобою на коленях
Не обнажалась? Что там говорить…

2011 г.

Як відчую в голосі тремтіння
чи зашпори, що сковують всього,
обнявши у долоні чашку, грію
все тіло й чую,
як кипить прибій.

Снігом сіється поволі
Цвіт на стелу кам’яну,
Обпікає серце болем
Біля Вічного вогню.
Йдуть сюди, бо пам'ять кличе
І полеглих голоси.
Забувать живим не личить
Нелегкі війни часи.
Захисник і визволитель
Тут знайшов свою осонь.
За усіх солдат убитих
Не згасатиме вогонь.
Говорить онукам мушу
Тільки правду про війну,
Щоб змужніли їхні душі
Біля Вічного вогню.

попалася, голубонько, куди
зібралася летіти, лиш заблисло
скупеньке сонце? їла сливи кислі,
то й далі їж, і носом не крути.

кротячі нори – прихисток бажань
підбитих снів, що тільки оперились,
зіприся зручно на старі перила
і правді у лице тверезо глянь.

запізно, золотко, не шарпайся, змирись –
яка не є, та не найгірша доля,
всього було потрохи і доволі,
а те, що буде – може і колись.

У вечірньому білому місті
Облітають пелюстки кришталю,
В переливах сріблястого тіста
Запорошені мчать магістралі.
Заховався десь місяць вгорі.
Сніг ляга на рядно тротуарів.
Різнобарвно тремять ліхтарі
І неонові вивіски барів...
Стукотять, пробігають трамваї,
Червоніють авто вогнянисті...
Ніжне марево пуху спадає
На вечірнє засніжене місто...

2004-2011

9 Травня. Пам"ять по війні.
Хто згадує пропавших і убитих,
Хто йде парадом в блиску орденів,
Ну а для кого - привід щоби випить.

По телевізору салюти у містах,
Гримлять вівсю старі радянські марші.
Тут радість, сміх - там сльози на очах,
А там он чарка і солдатська каша.

А он стоїть, обпершися на пліт,
Дідусь старенький, озирає площу.
Він дотепер воює ще з тих літ
І свічку ставить кожен рік на прощу.

Та не за мертвих ставить - за живих,
Щоб спам"ятались у одвічній злобі
Й почули те, що час іще не встиг
Сховать навіки від свого народу.

Він помішав. Згадав як все було,
Як захищали вони свою землю,
Як по ночах лиш бачились з селом,
З родинами віталися натемно.

Як на роки забув своє ім"я
І лише псевдо знали його друзі,
Не ради втіхи, а щоби сім"я
Не опинилась в заполярнім крузі.

Як всеньку юність розгубив в лісах,
Як доостанку бивсь з всіма на світі,
Як захищав жовто-блакитний стяг
І як на ратуші хотів його уздріти.

Пройшли роки, етапи позаду,
Полон, катівні і сибірські нари...
І лопотить он прапор на плацу,
Йдуть в орденах вчорашні комісари.

А він так й залишився у тіні,
Ціле життя в підпіллі, без імення.
Спиніться віддавать почесть війні!
Загляньте в очі правди сьогодення!

Завмер Хрещатик.
Біль і тишина.
Чекає місто
Відгуку команди.
Стоять пліч-о-пліч
Юнь і сивина,
Чекаючи, як вдарять
В такт литаври.

Очікує бруківка,
Мов удар,
Той перший крок
Військового параду.
У штучнім небі
Нехватає хмар -
Їх стерли,
Прогнали, замалювали.

Як все кругом,
Та штучні кольори
Якісь бліді
В очікуванні шуму,
Бо поряд
Із героями війни
Нема героїв
Із УПА й ОУНу.

Їх, як і хмари,
Не впустили знов.
Їх очорнили
Нізащо й забули,
Що це вони
Той прапор із оков
Фашизму і радянщини
Здобули.

Забули, що
Владимирський тризУб
Вони з сердець
На волю діставали.
Забули, що це з їхніх
Вірних уст
Ми "Ще не вмерла..."
Вперше заспівали.

Натомість гул
Крокуючих рядів
І кожен крок
Вбиває у бруківку
Призив до волі,
Що лишень злетів...
"Спецназ" Хрещатиком
Крокує, по-російськи!

Ланцюг слідів по снігу тягну молодому,
Ланцюг життя. Де тягне він по світу тому?
У білий аркуш дня втискаю до судоми
Свої гріхи й жалі, бажання несвідомі…

І де б не був, стирав підошви, очі, втому.
Світи доріг, думок пройшов. Аж страшно часом. -
Ланцюг слідів щовечір тягне знов додому.
Як пес старий, бреду за ним по колу часу…

Буває, на взутті, як світ отой брудному,
Принесу дітям чистий сніг добра додому.

і коли ти мене приведеш у весняне цвітіння садів
де ніхто не ходив де гординя мирська відсутня
де городи м’які як в дитинстві –солодкі і босі
де ми різні такі чи однакові (фальшивість відчутна)
і липке ластовиння фраз обсипає набридлі пости

і коли ти скажеш «пробач» чи я сумовито скажу
врешті знаєш хоча б у якої достало й достигло сили
Натюрель – антиквар – до лопаток легке волосся
яке ми берегли яке ми поміж « дихали» і «носили»
розсікає тепер у піраньях чужих голосів і анонсів

і мозолимо очі затято - така вже музейна гра
всі « грінпіси» спідниць зриваємо кінчиком шпаги
Натурель- антиквар ти схожа на мене така
біла ніжність замішана зрілістю рійного рангу
кара вірність застиглої груднем красивої саги

будем бігти крізь сад той – веселі дрібні дівчиська
будуть хльоскати кіски по носі квітками сліпого довір"я
і горошок червоно на - блузах а не по блютузу
ти сама зрозумієш що в пострілах « енних» не винна
золотава Рампунцель зав’яже на дружбу вузол.

Святим Духом,
Наполняется чаша Души
из родника Истинной Любви.
Изобилие Радости Ее
Светом озаряет миры.

Богом, нам богатство-Земля нам.
Землянам, свобода вибора, - Жить,
в Свете Радости Добра,
или, - сорваватся в пропасть Ада.

Сегодня, иду к первому-Единому
и Господу благо дарю.
Он подал мне руку -
Радость - МИР - Люблю!!!

2009г.

Був собі Вовчик Братанчик. Жив він і чекав від життя щастя.Чекав, чекав, а щастя не було й не було. От якось зустрів він давнього приятеля - Хитрого Лиса.
- Здоров був, Хитрий Лисе'
- Здоров, Вовчику Братанчику! Давненько тебе не бачив. Ну, як поживаєш?
- Та наче нічого. Живий-здоровий. Все в мене є. Тільки от щастя ніяк не дочекаюсь.
- Гм,- гмикнув Хитрий Лис.- А ти хочеш щастя великого чи маленького.
- Не зовсім дрібного, але й зайвого не треба - такого, щоб якраз на мене вистачило, такого, як я.
- А яким ти собі своє щастя уявляєш?- хитро спитав Хитрий Лис,- сірим, чорним, білим чи рудим.
Призадумався Вовчик Братанчик:
- Навіть не знаю...Та гадаю, що сірим щастя бути не може.
- Щастя буває різним, і сірим також.Але ти, Братанчику, поміркуй і виріши для себе, яке б ти хотів мати щастя.А тоді прийдеш до мене - може я тобі, як давньому приятелеві, щось і присовітую.
Подякував Вовчик та й пішов собі.
Йде він лісом та й думає вголос:
- Ні, я хоч і сам сірий, але сірого щастя мені не треба.Та й чорного теж, чорним буває хіба що нещастя. І білий колір мені не подобається - це колір зими, коли холодно і голодно. Бр-р! Всеж, скоріше за все, шастя має бути рудим.
Коли наступного дня Вовчик Братанчик прийшов до хатинки Лиса, то сказав йому:
- Я хотів би, щоб моє щастя було рудим.
- Радий за тебе, друже!- щиро сказав Хитрий Лис.- Що ж тепер далі , чекатимеш свого рудого щастя?
- Мабуть що так,- відповів Вовчик.
- Е-е, Братанчику, так можна - нічого й не дочекатись.Треба діяти. Голодного вовка ноги кормлять,
адже так?
- Так то воно так,- погодився Вовчик.- Але як діяти, як наблизитись до щастя? Ти ж обіцяв дати пораду.
- Гаразд,- сказав Лис.- Я знаю три способи досягнення щастя.
А ти вже сам обирай. Спосіб перший: щасливим можна стати, коли доб'єшся успіху. Ну, наприклад, для чоловічої статі успіх - це гроші чи одруження, а для жіночої - це заміжжя і здорове потомство.
- А другий спосіб?
- Щасливим ще можна стати, коли ощасливиш когось іншого,- просторікував Хитрий Лис.
- А як відчути себе щасливим третім способом?-допитувався Вовчик.
- Треба мати поруч однодумця чи однодумців,-
продовжував Лис.- Для прикладу, Мисливець і Вовк не можуть бути однодумцями. Мисливець, полюючи на Вовка, називає це спортом.
А якщо навпаки – Вовк вполює Мисливця - це вже вважатиметься кривавим вбивством.
- Так, так,- кивав головою Вовчик.
- Ну, Братанчику, вирішуй сам, як тобі досягти свого щастя.
Аж саме в цю хвилину двері відчинилися і в хатинку Лиса граціозно ввійшла гарна руда молода особа.
- О!- вигукнув господар,- Знайомтесь, це моя сестричка - Лисичка.
- Чула про тебе, Вовчику, багато хорошого від свого брата,- зблиснула оком Лисичка.- Давно хотіла познайомитись.Ми маємо схожі уподобання. Я теж, як і ти, не люблю сірого, чорного і білого кольорів. Але твоя сіра шерсть мені подобається. В ній є щось таке…
- Яке?- вишкірився Вовчик.
- Сильне і мужнє,- пустила бісика очима Лисичка.
- Ох, і гарна в тебе, Лисе, сестричка!- сказав вражений Братанчик.- Радий був познайомитись.
- Так, гарна,- погодився Хитрий Лис,- і незаміжня – все якось їй з цим не щастить.
- Я ще завтра прийду,- сказав на прощання Вовчик.
Йде він по лісу і лап під собою від хвилювання не чує:
- А вона й справді нічогенька, ця руда Лисичка…А як на мене дивилась…- проказував він вголос думки і враження, які переповнювали його.- Мабуть це і є мій успіх…І щодо кольорів ми однодумці…Всі три способи…

А вже наступного дня Вовчик Братанчик з причесаною шерстю, з квітами і смаженим курчам знов завітав до хатинки Хитрого Лиса, де його радо зустріли хахяїн зі своєю сестрою.
Вовчик прямо з порога й кланяється:
- Прошу тебе, Лисе, щоб віддав за мене свою сестричку Лисичку.
- І тоді ти будеш щасливим?- спитав Хитрий Лис.
- Так, тепер знаю, що буду щасливим.
- А ти згодна,- питає Лис в сестрички.
- Згодна!- зашарілась Лисичка.- Якщо Вовчик зі мною буде щасливим, то і я з ним буду щаслива також.
Так Хитрий Лис віддав заміж свою сестру, яка засиділась в дівках.
А на весілля весь ліс скликали і так гучно справляли, що аж куряву до неба підіймали, і всі в той день були щасливі.

Станьте спонсором почуттів,
Фінансуйте їх власним серцем.
Бо, якщо вже про все відверто,
То послухайте:
Очі ті
Затуляли собою небо,
Поглинали всю душу в себе
І душею були в мені.
Станьте спонсором моїх губ.
Фінансуйте їх поцілунком.
Доля трохи не в тім керунку
Вигинає круту дугу
Не-доріг, а стрімких артерій.
Ви не Зевс, але й я – не Гера
Не мегери ми…
І, ні-ні,
Не кажіть мені ані слова,
Бо красиві не так слова…
Я шукала напевно Вас,
Там, де вже була й не готова
Передбачити і себе.
Станьте тілом мойого тіла
І надпристрасним болем білим
Вознесіть його із небес…

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

от его неприсутствия рядом тело выгибает дугой,
она шепчет: «милый мой, дорогой» тому, кому заявляла:
«чтобы теперь - ни ногой!..»
он гонит машину, хотя гололёд, снежное покрывало, -
Не Умань, а Уренгой.

Водитель: Как там… «умела ждать, как никто другой»?
или – «Ирония судьбы, с лёгким паром»?
Он: «я не боялся смерти, пока ты была со мной»…

как на выходе из астрала отчаянное «рот в рот»
с несимпатичным медбратом,
словно к содранному колену прикладывать стекловату, -
ждать пока время идёт,
щупает каждый атом…

но нежности нет искомей, чем : она целует его в живот,
а он держит её лицо в ладонях
и Новый Год
теперь наконец-то случится
вот-вот…


2011

Лиш темрява, а може, світло мічене
Віконне скло летіло у світи.
Пахне сакурою, може, ще трагічністю
Розібрані повітряні мости.

Зім"яті простирадла білі-білі
Розлита ніч, як кава на столі.
Чекання стомлює, а йти кудись без цілі -
Не відривати крила від землі.

Не спиш - і вся реальність навпаки
Не спиш, а небо тихо помирає.
В повітрі тільки чорно-білий дим
Чекання стомлює, а все таки чекаю...

Мой придуманный дождь – пересушенный пух тополей,
Перегретый родник, переплавленный (гордостью) ветер…
Кто-то скажет спонтанно: «Не любишь? Хотя бы согрей!»
Я в ответ промолчу, никому ничего не ответив…

Заблужусь в январе, ожидая тебя. За стеклом -
Мой таинственный дождь, (наянварно) потерянный в зимах…
Мне не важно, что было. Не страшно, что будет потом…
Я придумаю лето - ему это необходимо…
2011 год

Хай чекання смутком догора,
А любов'ю серце не зміліє!
Стрічами розвеснена гора
Шепче втаємничене:
Марія.

Час крильми гортають ластівки,
Та в мені живе надія-мрія,
Бо ж одне-єдине на віки -
Радісне й засмучене:
Марія.

Серце калатає - не стиха,
Певно, що кохання не старіє.
На солодкі муки надиха
Карооким усміхом
Марія.