В липні літо,
В білі лілії одіте,
Сіло під розлогі липи
Від - по - чи - ти.

Вітер з лісу
Біля лип крутився лисом,
Літо Вітра в гості мило
За - про - си - ло.

Тепла Злива
Недалеко мила ниву,
Літо з Вітром їй ласкаво
По - гу - ка - ли.

Так здружились
Літо, Вітер, тепла Злива.
І завжди у липах в липні
Дружба квіт - не.

Ці дні найважчі від усіх припущень,
Були вагання - висновками стали,
Дерева снили листям нерозпущеним,
А нині - розкидаються опалим.

Хитнуло світ, як вітром павутину,
Спинився Той, котрого завше мало.
Взялось чоло глибокими, незгинними,
І сиві терни скроні віншували.

Та поки осінь вигріти не пізно
І поки в Лету каменем - зарано,
Моя печаль зуміє бути ніжною,
Мої вуста проситимуть дурману.

Безбережне, засніжене поле,
У жалобній розпуці зими,
Де – не – де почорніло від болю,
Щедро вмите відлиги слізьми.
Охололе, оголене груддя
Заціловує вітер здаля.
Та сьогодні, в боязні застуди,
Гри вітрів не сприймає рілля.
Оніміла… Зіщулилась… Зблідла,
Відчуваючи ласку тепла.
Білизну випрасовує підло
В полі вітер поволі до тла.

2010

Вздовж лугу пролягла стежина
Від дому рідного до школи...
А я б жила і не тужила,
Якби - бігмак і кока-колу
І чобіточки на підборах,
І невеличку іномарку,
Будиночок в Альпійських горах
І шубку з хижака немарку.

А ще - якби давала школа
Гарантії, окрім освіти,
Що нас держава не розколе
І не пошле блукати світом.
Щоб не латати власних мантій
Було під силу королевам...
Та хто ж їх дасть - отих гарантій?
Хіба Au pair чи Work and Travel...

На острові мрій,
у колисці дитинства
збираю я крихти
надій.

Складаю їх щільно,
на келиха днище,
готую для тебе
напій.

Ти все зрозумієш,
коли його вип’єш,
коли цей розгорнеш
сувій.

На дні твого смутку,
на цім попелищі
він зцілить глибокий твій
біль.

Загояться рани
і виплине правда,
нектар її дасть тобі
сил.

Ці зерна любові
посієш у землю,
і зійде з них лан
золотий.

липень 2006р.

слухаю пульс твого сну
дихання спокою
знаю
ти пригортаєш мене до грудей
ти мене
хочеш

лежу біля тебе
рука на живіт
тихо
картинно
світлий метелик чистого сну
стоїть на колінах

молиться
мовчки
іконам-повікам
малює ідилію божу
у невагомість
як благодать
входжу

дивлюся

зайчик рожевий
не він
а вона
приспана запахом
ласки
спить біля тебе
може то я
я
повернувся у казку


2010

Розмови з тобою — червоне вино,
Хмеліє мій розум від них вже давно,
Повільно затягують мене в свої сіті,
Заплутатись легко, та важко звільнитись.

Розмови з тобою — наркотик,
Немов відчуваю гарячий твій дотик,
І в венах моїх скипається кров.
Все більше і більше я ХОЧУ... розмов.

Розмови з тобою — солодка отрута.
Та я помираю вільна й розкута.
Повільно чекаю розчарування.
Бо це лиш розмови, а не кохання

Білою плямою – своє відчуття –
малюю.
Трохи червоного, трохи зеленого –
в пляму тую.

Світ починає – яскравим – бути
і сталим.
Мовчки – навпомацки – тихо – крізь тишу -
диявол.

Шлях – вигинається – дибиться – спинами
гір.
Серце – шалено – і стрімко – в незвіданий
вир.

Пише. Не знає – до чого, то що і
то як.
Дума. І знов - помирає: камінний
знак.

Стовбур - солодкої яблуні – гріх -
земний.
Я припадаю до святості:
врешті – мій!

22.08.2010

І знову – так.
До нового – мов хвиля –
Брилою.
Ніжністю, невідомо, як
Вона виникає?!
Стиглою –
стиглістю
Вуст – припадаю
До щік.
Сповиваю –
Пальцями
Руки, плечі – ось так
Прокидаємось вранці -
Ми.
29.10.10

Чекаєш снігу,
а приходить дощ,
на чорних гіллях
посивілі краплі.
Лиш в серці біло,
наче сам Господь
вбирає душу
у зимові шати...

Спустошення: на місяці закляклі білі плями.
Зрив: в піднебесся. Звідти – до омани.
Моє життя - каміння Тамерлана.
Я з нього – спрагнено - кургани. Всі інші – вниз.
Чиїсь слова. І поцілунки. Жага
Нескінченних погроз:

Ненавиджу. Піду. І – не зомлію.
Кохання – мов політ . З тендітних роз
Твоє – життя. Моє – смарагд трави.
І паморочливий аромат
П’янких нарцисів.
Я – то земля -
Навзаході весни.

2010

Оббиваючи ноги об сни,
І волосся вплітаючи в трави
Ми неначе по хвилях пливли
До свого небувалого раю
Власну сутність пройшовши у брід
Ми зненацька ставали водою
Нас вимріював білий пісок
Сподівань. Накривав з головою.
Наші душі стогнали, гули
Напливали, сплітались в двобої
Ми шукали себе.
Чи ж знайшли?
Чи ж знайшли?
Нас манила дорога.
І – море.
А у кожного море – своє.
І дорога, незаймана мушля…
І виток за витком, мов по східцях, углиб
Ми пірнали в схвильоване Суще.
І на хвильку, на вічність усю
Розуміння черкнуло мов грифом:
Ми уже народились, ми є.
От і все...
От і все...

Тихо-тихо…

Нехай з глибин на волю рвуться
Слова окрилені Твої,
Бо як душі без революцій? -
Вона ж так звикла до боїв.

Хай почуттів жагучі зливи
Тебе омиють, як колись.
Повір мені - існує диво,
Йому Ти серцем посміхнись!

Сумних очей блакить безмежна
Додасть вогню душі Твоїй,
У почуттях нема обмежень,
Нема страхів у наших мрій.

Хоч я для Тебе стала болем,
Який так солодко ятрить -
Дозволь собі напитись волі,
Які несуть з небес вітри!

І не важливо, "так" чи "ні" є -
Іди за серцем навмання,
Нехай у ньому завесніє
І... десь в куточку буду я!
9.12.2010р.

Кутки − то справжні сховки запустіння,
зерно агресії в царині самоти.
Чекання. Голод. Невагомі тіні
бажання − бути, бачити, могти.

Плетуть павучі лапки пружні скрутні,
у риштувння каверзне сильце −
зимові дні, обридлі та марудні,
спіймать, як мух, і обкарнать тихцем.

Я знаю − як переживу цей спокій
в затишному покутті над столом,
ще й стане мені сили доти, доки
тримає кокон пам'яті тепло.

Оцей малюк, можливо, вас уб"є -
Як виросте... Буденне лицедійство:
В його руці - червоний пістолет.
Стою в автобусі. Хлоп"я займає місце.
Татусь його на руки не узяв.
Підскакує автобус на вибоях...
Наводить дуло жваве хлопеня
На люд...
Сопе.
І світ назвав це - ГРОЮ.

Мовчить татусь. А хлопеня - щосил:
"Ти вмер! Лягай! У тебе - куля в вусі..."

"Ну й козарлюга, ну й боєць ваш син..."-
Піхвалює дитя суха бабуся.

...а я ряденечка в хурделицю купила.
Привабив погляд чужоземний крам.
Син хихотів:"Є, мамо, жовтий килим..."
Я диво-смужки гріла... Сяяв храм...

Згадала сукні одного фасону,
Ховзькі опони, піч, безхліб"я, крок
У сірих валянцях - рипкий, півсонний,
"Циганську" гору, мінзавод, ярок,
Ялинку - пахла озером і дивом,
Червона зірка сяяла вночі,
На гілочках - цукерок срібні линви,
А на долівці - смужечки оці.

З бабусею ми різали плахіття,
Несли майстерниці клубочків міх...
Отямся, сину! Годі хихотіти.
Прибережи для мультиків цей сміх.

Ішла ж по каву. Пахне булка пряно.
Задубли пальці. А єство дзвенить...
У вервиці по чорному екрану
Проходять ближні...
Рветься втіхи нить.


2010

Растаял звук последнего аккорда,
Прислонилася к грифу гитары щека.
Наступила короткая пауза у костра.
Молчали, грея руки, пришедшие друзья.
Один из них молвил слова:
Извините добрый человек,
В песне Вашей мудрые слова,
откуда у Вас такие знания,
кто Вы, и откуда?
Отвечаю: Спасибо за внимание,
Спасибо, за теплые слова,
А Знания - от Бога.
Родился в Украине
И Я, такой же, как и Вы, просто
Знаний немного больше у меня.
Господу Благодарю!
Он Жизнь мне дал
И испитания, чтобы духовно,
В МИРЕ и миру,
Крепла и росла моя Душа.
Чтобы училася, в каждом миге Бытия,
В смиреньи кропотливого труда.
Знания - Свет, Незнанье - Тьма.
Знаю, ожидают чудесные моменты
В будущем меня.
Сегодня, многое удается и, сопровождает Благополучие меня,
Ибо, Он и Я - Едины всегда.
По пришeдшему сроку все
Возвращается на круги своя,
Так гласит пословица, Друзья.
В ней, - Истина Мироздания.
Вновь воцарилась тишина и,
В ее пространство, поплыла
Нежная мелодия гитары и костра.

finita la commedia

Намалюй мені сонце, проміння щоб було зелене.

Радість синього моря і острів, який лиш для мене.

А на острові цьому – садок і птахів так багато,

І маленький струмок, у квітках розмальовану хату.

А далеко, далеко, аж ген, де кінчаються хвилі,

Намалюй мені обрій і небо, безхмарне і синє.

І малесенький човник, що звістку несе із далека.

Білосніжні вітрила і вірності ніжність – лелеки.

Намалюй іще щастя, що поруч сидить мене воля

По правицю мою. Ну, а зліва – свобідная доля.

І мелодія тиха весь острів любов’ю вкриває.

І немає там лиха, лиш правда ясна весь день сяє.


***
І коли б це тобі, і звичайно було до вподоби,

І коли б це тобі не принесло ніякої шкоди.

І коли б це іще було прагнення також для тебе:

Поруч мене себе, домалюй ще себе біля мене.

2009

Захмелілий пахощами м’яти,
По росі до саду побреду.
Не ревнуй, як буду обіймати,
Мов сусідку, вишню молоду.
Не сердись, що стану цілувати,
Як уста, розквітлі пелюстки.
І невміло стан її торкати
Пальцями несмілої руки.
Не журись, кохана, на світанні,
Що короткі ночі весняні, -
Що одна весь час безперестанно
Ти так мало снилася мені...

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Я у тебе не вірю, та це не значить, що тебе немає.
Так само - я вірю в нього, але чи завжди вірю йому? Боже...
Коли я його цілую - це дуже на сповідь схоже.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Він мене у пекло кидає, а потім знову до раю.
Ви друзі з ним, безперечно, а може й рідня по крові.
А я ж навіть не людина, а просто маленький кролик.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю!
Він у мені вже розлився Дніпром, Нілом, Дунаєм.
Боже, від тебе до нього піду, і ти ж не спиниш...
До молитви складаю руки, а на них - запах його спини...

1. зима у нашому селі

Зима відяглась у кожушисько,
А в хаті - піч, а в хаті - рай...
Колядників не жду, бо слизько
І темно, хоч у морду дай...


2. весна, однако...

Прийшла весна, ще несмілива й тиха,
Поволі розмерзається село.
Дарма, що на ставку ще сніг і крига,
Зате з дахів і з носа потекло!


3. літні пристрасті

Літо красне, Івана Купала,
Через вогнище молодь стрибала.
Хто ж стрибати не звик,
Загорівся - і в крик,
Той пішов на купальський шашлик...


4. димами осені пройдешньої навіяне

Принесла осінь в серце щем,
Деревам лист позолотила,
А над селом сумним ключем
Летять і квилять крокодили...

Не біль мене, а я його - пронизую,
Нанизую, мов голка намистини.
І це зоветься творчою не-кризою,
Коли скимлять від стоїцизму спини.
Така доба. Чи можна без героїки?
І хтось напевно втрапить у безсмертя.
Але насправді виживають стоїки,
Хоча й живуть - до часу - безхребетні.

2010

ми спимо, наш будинок хитають вітри,
хитрим звіром у тебе втискаюсь таємно.
тихо подихом холод з долоні зітри,
і зі мною впади в ніч поганську і темну.

я тебе заколишу, коли ще не сніг,
але вже не дощить, і до щему у серці
буду слухати пульс, ледь торкаючись снів,
щось між нами міцне - на вітрах не порветься.

щось між нами вночі, але ранок прийде,
упаде біля ліжка, знеможено голий,
нас за руки візьме і потягне крізь день,
аритмію ховаючи у корвалолі.

алкоголем у спальних районах черкас
проливаються крани, а тіло, як вата.
хитрим звіром з долонь вигризати екстаз,
біле екстезі вдячно готова лизати.

але зараз - не час, тепло й темно мені,
застрягає туман між будинків типових.
ми спимо, по-звіриному втиснувшись в ніч,
і вітри обвівають тринадцятий поверх.

Забыть любить-не значит убить сердце.

Забыть тебя-не значит умереть.

Закрыть замок-не значит закрыть дверцу.

Закрыть себя-не значит всё терпеть.



Заснуть на век-не значит не проснуться.

Заснуть с тобой-не значит что вдвоем.

Обнять тебя-не значит что коснуться.

Обнять лишь тень-не значит что всё сон.



Сидеть одной-не значит одиноко.

Сидеть во тьме-не значит что грустить.

Уйти в себя-не значит что надолго.

Уйти с другим-не значит не любить.

Напишу тобі листа, та не відправлю…
І у білому конверті збережу.
Не відправлю, бо того воно не варте.
Лиш у серці образ твій знайду.
Напишу в листі про те, що було…
Напишу про щирі почуття…
Розкажу про те, що я відчула…
Знай, нема в минуле вороття!
Ти читай! Читай та тільки серцем!
Ні про що ти в мене не питай!
Не питайся, як оце все зветься…
Зрозумієш ти, що це мій рай.
Я з тобою маски всі згубила…
Я з тобою істина сама…
Я з тобою сірий світ розбила…
Я з тобою шлях той віднайшла…
Не кажи, не смій казать, що любиш!
Бо не вірю більше я словам.
Вірю лиш, якщо ти приголубиш…
І підеш блукать зі мной по снам…
Обіцяю, ти зі мной забудеш,
Світ німий, який раніше знав.
Своє щастя дуже часто губиш,
На яке, життя усе чекав.
Напишу тобі листа та не відправлю…
Лиш конверт для тебе підпишу…
Не відправлю без вагань, бо це все марно…
Разом з вітром в небо відпущу…

Добре бути, як сонечко світить,
Пестить променем тіло і душу,
Коли знаєш, що Хтось є у світі
Й битись серце примушує дужче.

Добре бути між тіней і світла,
Що лягають на долі стежини,
Бути згаданим в щирих молитвах,
Разом з ними у небо полинуть.

Добре бути струмком, що вливає
Свої води у річку могутню,
Як з глибин нова сила зринає
Й ви стаєте єдиною суттю.

Добре бути в Поета міжряддях,
Свіжим вітром в спекотну годину,
Добре бути любові заради,
Коли знаєш, для когось - єдина...

В рамах вікон – веремія…
Сіро – біло. Небо – сніг…
Віроломно постаріє
віра, мрія, день і рік.

Вихор, візажист майстерний,
звалищ пірсинг, ям рубці
снігом вкриє ще затемна
залишки декору ці.

Ліхтарі – очиська вулиць…
Миготить… Не погляд – флірт.
Я милуюсь і дивуюсь –
мовби справді неофіт -

відчуваю – серед віхол
у зимових вальсах дня
знов закохуюсь у тихе
змолоділе місто я…

2010р.

Процокотіли кроки лунко,
І зовсім звично - не зі зла -
Чужі обійми й поцілунки
Вона до мужа принесла.

Про щось фальшиво говорила,
Відповідала невпопад...
А за вікном весняні крила
Згорнув нараз пожовклий сад.

І каламуть блакить затьмила,
Захрипла пісня у чижа.
Бо рідна-рідна мила-мила
Уже була чужа-чужа.

2010.

На пашу сонечко веду...
І ранок, наче у меду, -
Цвіте і пахне конюшина.
Пістрявий килим ліг до ніг,
І радісно дзумить моріг.
Дурманить голову шипшина.

Бадьора свіжість од ріки.
За лугом - поле. Буряки.
І мама там, і тітка Зіна.
Хоч ми із братом ще малі,
В руках і вила, і граблі -
Ворушимо в покосах сіно.

Як спека викупа в поту,
То ми - до річки.На плоту
Побавимось. У глиб пірнаєм...
Коли б я міг цю мить спинить,
Але - невтримна - вже бринить.
І що за нею - знаю, знаю...
2010

Опосіли круг душі слова,
Розпашілі, як жива трава -
І від них нікуди не подіться.
Мучать, і хвилюють, і болять,
Наче сни чорнобильських малят,
Чи як вістка божого провидця.

Скривджені чи зранені вони
На собі несуть печать вини -
І тому у сприйнятті невтішні.
Їх би пригорнути до грудей,
Та чого чекати від людей,
Бо й самі, як люди, многогрішні.
2010

Мы стоим у края Бездны..,
Думаем о том, что случится
В Мире, Друг мой,
Что прийдет в наш Дом?

Мы мечтаем о ,,Вершинах''-
О вершинах ясного Сознания.
Духовный голод, вопиюют к Господу сердца,
Гнездится в них ностальгия глубочайшая.

Друг, прошу- не падай Духом,
Верь в Самого Себя.
К Цели мы дойдем,
Сознаньем воспаря в Универсальное
На Ее вершине свободу обретем.

Знаю, сознание не в силах
Свободу достигнуть в одночасье,
Подготовка к этому событию - процесс,
Чтобы птенцу родится на свет,
Ему нужно сформироватся внутри,
И скорлупу - оболочку взорвать изнутри.

Все дети мы Живого Бога,
И храня Порядок- сохраним себя.
Достигнув свободы в Изобилии Любви
Ответственность за наши мысли
И поступки, сами обязаны нести,
Дабы не рухнуть в Бездну Инволюции.
2010г.

Ми в опозиції до влади,
Хоч є і вірші про любов,
І не питаємо поради
Від неї вкотре знов і знов.

Навіщо битися у груди,
Кричати всім: ”Я – патріот!”,
А потім за срібняк Іуди
Продати землю чи завод,

І з ними акції фабричні
За пачку доларів, рублів,
Тоді і вулиці столичні
Тим, що торгують „на розлив”?

Бо патріот не той, що прапор
Собі на лацкані вчепив,
І не котрий кричить у рупор
Та обіцяє диво з див.

Той патріот, хто в час тривожний
Візьметься зразу за граблі
І хто загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі.

Той патріот, хто пам’ятає
Про Батьківщину, де б не був,
Хто мову рідну добре знає
І дітям каже: „Не забудь!”

І хто бездумно не калічить
Цю мову суржиком щораз…
...
Та виставляти, мо', не личить,
Патріотизм свій напоказ?


08.12.2010

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Літало серце пристрасне повсюди…
Нарешті повернулось назавжди,
І склавши крила,
Поселилось в грудях,
Вуркоче пісню і голубку жде.

Коли в травні щебет ластів’яний

Оббиває з яблунь пелюстки, -

Спозарана в запахах духмяних

В’ють нові гніздечка ластівки.

Повертають пташечки додому,

Не спішиш вертати лише ти.

Хоч для тебе в небі голубому

Райдужні споруджено мости.

Повернися пташкою весною,

Поки в цвіті яблуні в саду.

Я тебе веселою й сумною

Кожний день, кохана моя, жду.

Світлом сонця та теплом налиті,

У минуле відбігають дні.

Ластівки кричать несамовито,

Мов тебе вітають вдалині.

Ластівки показують дорогу

Від печалей давніх і турбот

У краю, де жду тебе, їй-богу,

Наче Дульсінею Дон - Кіхот...

Eдины Божьи Законы всегда,
И Они неизменными останутся.
Неприложны и благотворны Они
Потому, что всегда хороши.

В глубине нашей Души
Растет Дерево Жизни,
И самый ценный, дорогой,
Животворный, совершенный из Его плодов-
Это Любовь.

Любовь-это Духа совершенный плод,
Энергия Великой Вездесущей Жизни
В которой Живет Человеческий РОД.
Божественный Принцип Любви устраняет
Все печали, болезни и неприятности.

Если мы любим, мы
Не можем не отдавaть,
А отдавать - значит получать,
И Воздаяния не избежать.

07.12.2010г.

Все змішалось: квіти зі снігом,
Фарби, звуки, вода з вогнем.
То повільно, то кроком швидким
ніч за ніччю і день за днем..
Сновидіння і сподівання,
Чиїсь лиця, усмішка, сміх..
Чи ж дарма цій душі страждання?
Чи ж дарма їй прощаю гріх?..
Чиїсь руки , немовби крила.
Чиїсь руки усе наскрізь,
Наче током по всьому тілу..
І минуле вертає вісь...
Перезняти і пересіяти,
Підібрати усе без втрат.
І любов свою вітром розвіяти.
Хай несе.. вона вільний птах...
Вже нестримна в своїй невагомості.
І не та, що словами брав..
Я в твоїй заховалась свідомості,
ти й не думав, ти й не чекав..
Вже не знаю, чи є слово - "вірити"...?
"ТИ і Я"- все змішалось в раз..
Припиняю тебе собі міряти,
Натискаю - "збережено".. в час..

Викреслена весна,
Взята суддею під варту.
Вицвіла і тісна
Камера в центрі з партою.

Серед людей - один.
В кожного - роздумів зграя.
В кожного - свій полин,
Тільки вовки не каються.

Здана натемно гра,
Білими шиються справи.
Тріщина - ще не крах,
Винятки знають правила.

2010

Опівночі не зорі -
сніжинки на тишу летять.
Перелузану осінь
у сніг першогрудень завіяв.
Зорі... Їм серед білих
сліпучо-прозорих латать
розквітати лілеями -
будьмо хоч подумки біля.
Хай мережиться ніч
в чудернацький летючий полон,
хай мережиться небо -
зимі опадає в обійми,
хай із ними кружляє
в зимнім парку сумний Аполон
і йому пощастить:
він цілунок сніжинки упійме.
Дивний погляд очей
не зведе, не підставить долонь,
лиш в чеканні замре
його серце, життям не зігріте.
Снить коханням хмільним
боголикий земний Аполон.
Ви милуйтеся ним
віддалік, та від сну не будіте.
Тільки зорі з небес,
та сніжинки – цілунки богів...
Він повідає їм
свої думи таємні й бажання,
та не людям. Німий,
він живе без образ і боргів
світ йому мерехтить
переситом людським, вітражами.
Поцілунки згори
ледь торкнуть його уст
невагомо, цнотливо, зимово.
Повелителю Муз,
час до тебе вернувсь...
чи ти просто із часом у змові?
5.12.2010

Земне гріховище. Цей смак
іще не звіданої плоті.
Думок – як мурашви на плоті
(порахувати легше мак).
А спробуй-но, із ними зладь!
В гріху великому родились,
тобі, як грішнику, судились,
судомлять душу і болять.
Ці руки...Грація...Цей сміх
в її очах... Усмішка... Дотик...
Ти сам себе не відав доти,
доки не звідати – не міг!
Напруга схожа до струни,
де почувань стрімке крещендо
байдужість знищує дощенту
і здатна розум полонить.
О гріхосвіте! Ти живуч...
О невгасиме плотохіття!
В безодню пекла – світ, як сміття:
в огонь... безжально... власноруч
2010

Їхав, їхав пан, пан
На «мерині» сам, сам
До столиці радий-радий,
Бо попав у Раду, Раду.

Голосуйте хором, хором:
Став Михайло Семафором,
А йому на груди цяцю
За ручну невтомну працю.

Як там натовп, стих? Стих,
Бо дали під дих, дих.
Їм і зашморг, бачте, тісний,
Їх інспектор сильно тисне.
Не подобається пісня?
Їм давай своїх артистів?
А! Їдять сухе та прісне?
Не вдоволені міністром?
Щось їм там смердить у місті?
А у нас машини чисті.

Ми вас бачим.
Ми вас чуєм.
Ми вам гетто розбудуєм.

07.12.2010

Майже рік, як пішов з ефірів
Наш майдановий „чемпіон”,
Так безславно кредит довіри
Прогундосивши в мікрофон.

Не по силах народна слава?
А дарма! Бо урвавши пуп,
Ми чекали на чесні справи,
А отримали диcпут-клуб.

Можна гордо до строю стати,
І „Ура!!!” з усіма кричать.
Можна дзиґою обертатись
І не зрушити ні на п’ядь.

Може грім рокотать суворо,
Тільки хмара не дасть дощів,
Може довго шуміти море,
Не виходячи з берегів.

Можна словом любити красно,
Можна гімни співати в тон,
Тільки час відкриває ясно
Дум розхристаних Вавилон.

От і маєм в своїй державі
Кримінальний нахабний лик.
Що ми бачим? Конкретні справи.
А які? То вже інший бік.

Президенти, як всі ми, грішні.
Хто нас ще за ніс не водив?
Чи то нинішній, чи колишній...
Ми достойні своїх вождів.

07.12.2010

Мені з тобою легко серед світу!
Мені тепліш від того, що ти є!
Я ж розквітаю від твого привіту
Й тоді мене ніхто не пізнає

Ти такий справжній! І мені не страшно
Ні бурі, ні грози, ні самоти.
В моєму світі ти один – найкращий.
Без міри й ступені. За гранню висоти.

Ти поки друг. Ти ще не мій коханий,
Бо я тебе ще боязко люблю…
Та вірю, що зійдемося шляхами
І я тебе вустами підкорю!

І будем МИ. І буде сніг і сонце.
І буде все, як серце повелить!
І ми разом заглянем у віконце,
Щоб бачить, як лелека прилетить!

22:10 04.12.10

Мій ліс дріма, закутавшись в хустинку
біленьку, хутряну, таку пухнасту...
А я сама, між сосен, по коліна
в снігів прошу умовну міцність насту.
Навколо - тиша, тиша, тиша, тиша...
Луна чаїться в кожному заметі...
Лише модрину вітер ледь колише
як те дитя, що спати не вкладеться...

2010р

Тоді світало довго, майже тиждень,
бо згарища чаділи і тополі
протягували руки якось хижо,
такі згорілі, ламані і голі.

Вовки минали навіть чорну Умань,
зруйновану не вперше і забиту.
Здіймались в попелищах сиві думи,
вітрами розліталися по світу.

Зерном чіплялись ті, хто раптом вижив.
Замішували глину на полові.
І проростали з бур’янів і тиші
хатки у стріхах, у піснях і слові.

Здіймалася у небо дума думна,
літали голуби над ярмарками...
Моя старенька кольорова Умань,
обхоплена річками, як руками.

Відроджена укотре з попелища,
замішана на крові і на глині.
Із року в рік таки і ширша, й вища.
Та з битими дорогами донині.

Така ж, як і тоді, у ті століття,
у пазусі зі скарбом... і базаром.
Запилена, закурена у літі.
З чужими і донині образами.

Чого тобі, моя лукава мати?
Стели на оксамитах і ніколи
сльози не покажи. Тобі тримати
ще стільки неба, зір у видноколах.

Тобі ще пережити треба сили
синів, які випалюють без диму.
Ти краще би у гості не просила
того, хто ворітьми твоїми гримне.

Моя солодка, скільки руйнували
твоє життя і кидали зі скелі,
а ти одначе під фортечним валом
чужинцю, як своєму, м’яко стелиш.

І віриш у майбутнє, як у казку...
Чи вже не віриш, а вдаєш натомість?
Скидай терпіння ланцюги і маску,
байдужість, і смиренність, і утому!

І покажи усім своє обличчя!
І не мовчи, бо вигориш до кістки.
Ще є криниці, навіть трохи глибші,
ніж гайдамацькі...
           І тепленькі крісла,

в яких стають глухими і сліпими,
з яких не видно далі рук і носа.
Вставай матусю, бо піде за димом
добро. І ти підеш по світу боса!

... Тоді світало довго, майже тиждень,
бо катували ватажків-героїв.
У відповідь – така болюча тиша...
І ми, матусю, мовчимо з тобою...
05-07.12.10.

Неначе коні у полоні
Твої такі тремкі долоні.

Чи не пустити їх на волю?
Нехай пізнають кращу долю,

І попасуться, небораки,
На полонинах, у байраках

І вечір й нічку аж до рання,
А заодно здійснять бажання.

Навіщо їм такі тортури?
Давай зруйнуємо-но мури.

А ти прямуй до мене вперто -
На відстані двох міліметрів

Передавай тепло партнеру,
Мов у доісторичну еру.

І не соромся, прошу щиро -
Сідлай коня сміливо, Іро!

І я, мов огир, зразу стану
І відвезу тебе в нірвану.


07.12.2010

Як же добре, що Ти не оглух,
Не осліп, не зневірився в людях,
Що і досі міцним є Твій дух,
А ще - серце гаряче у грудях!

За вікном закурили сніги,
Б'є у шибку надривисто вітер.
Ми з Тобою - мов два береги,
Пишем долю свою поміж літер...

І нехай почуттів каламуть
Нас штовхає до власного виру,
Я у Тебе змогла зазирнуть
І розгледіти душу там щиру.

Поміж нами і відстань і час,
Є у кожного власні стежини.
Я ж радію - Твій вогник не згас
І до мене Ти думкою линеш.

Головне - ми з Тобою живі,
Попри все - так безмежно щасливі,
Бо моя і Твоя - це вже дві,
Дві душі, які вірять у диво.

Наші вірші - незримі мости,
Йти по них ми з Тобою навчились.
Знаю я - десь у світі є Ти -
Щирий друг. Це велика є милість!
5.12.2010р.

Так солодко і так болісно
П'яніють у вазі квіти
З очима одурених янголів,
З душею самотніх дітей.

Сонце крізь плями на вікнах
Золотить їх танучі німби.
Янголи струшують крила
На підвіконня людей

Запарасолилися вулиці...
Заосеніла далина...
В благенький жовтень сквер зіщулився -
І просить теплого вина.

А небо плаче-не наплачеться,
Блукає містом жовтий лев.
Туман щоранку тихо лащиться
До світлих стомлених дерев...