Все здесь - радость почем
И откуда беда -
Все здесь в тайне.
Пластилиновым днем
Здесь я встретил тогда
Айне кляйне...

Пластилиновых тем
Неожиданный крой.
И тем паче -
Гретхен, Гретхен! Зачем
Ты рассталась со мной
Наудачу?

С Лотарингии ли
Начинались дела
Или с Менса,
Гретхен, в снежной дали
Ты была, ты была -
Совершенство.

Здесь не будем одни,
Руку здесь протяни -
Снимут палец.
Знаешь, родина-мать
(Не желавшая нас целовать)
Юбер алес.

На каком вираже,
Небеса, этот сон
Обернете?
Фауст перерожден:
Спит в качалке уже
Старец Гете.

2009

Я осідлаю місяць в небесах,
Накину зорям золоті вуздечка -
Вночі здолаю весь Чумацький Шлях
Дістанусь, люба, до твого сердечка.

Лиш не насуплюй брівки чарівні-
Сховай у віях гострі блискавиці,
Веселкою всміхнись в цю мить мені,
Розтань в обіймах, ніби ніч в зірницях.

І розмалюєм небо голубим,
Примхливі хмарки сонечком прикрасим.
Як добре все ж відчутись молодим!
Життя, спасибі! Ти таки - прекрасне!

Рибиною об лід
Народ товчеться
Допоки не візьметься
Оселедцем,
Аби покраяним
На золотій тарелі
Впинитися в Москві
Чи у Брюсселі.

У нас тут
При шикарному ставочку
Щупак поставив
Велетенську бочку
І маринади
Пряні насолив:
- Єднайтеся
В консервний колектив!

Чехов писал и писал; а у каждого мера
Весен и весей своя, не сегодня сложилась.
Суть не в клубничке. Не нужно совсем адъюльтера.
Боже, полцарства отдал бы за тонкость и живость.

Здравствуй, мой свет невечерний. Живая прохлада.
Легкий воробушек взгляда и краешек речи.
Глядь, и не рада; потом и опять-таки - рада.
Нет, все равно заменить это скучно и нечем.

Так и в рассказе, ей-ей, огонек не затушен
С верой, что непотопляемы грани натуры.
Глянет какой-нибудь Кашин, какой-нибудь Хрюшин.
Дама и дама, - он скажет, - ну, Гуров и Гуров.

Пусть ухмыльнется, но только оставь напоследок
Что-то еще понежнее, а то не заплачем.
Свет невечерний беседок неверен и редок.
Мир этот пристальный был бы напрасен иначе.

2009

Запросили в Раду з почестями Зраду,
Посадили в крісло поблизу міністрів.
Заходились радо Совість гнати з Ради,
Та так захопились, що ледве спинились.

Не стало уміння вижити Сумлінню,
Вигнати із Ради були його раді.
Довго Правду гнали, ганьбили, кричали,
Та все опиралась, за крісла трималась.

Не змогла встояти та й пішла блукати,
Сирота без роду ходить між народу.
І не знає влада, чом люди не раді,
Що провели нові реформи у Раді.

2011

Хіба ж безголоса Вкраїна моя, без'язика?
А пісні не чутно: хористи німі і глухі.
Заспівувач ревний тремтить, як болотна осика,
Уклінно приймає поради лукаві, лихі.

Стидаюсь мовчати. Довкіл розкошують пілати.
Стягам заборон служить вірно зацитьканий страх.
Не пісню виводжу, а волю з глухої палати -
Хай благовіст спрагло ширя на весняних вітрах!

Щоб гук довгожданий осмілив одвагою брата,
Що був безвідмовним - та й в нього не вічний терпець!
Стогнів стрепіхатий* хіба ж не жадатиме плати,
Хоч зве до прощення всевладний і мудрий Творець...

Хіба ж безголоса Вкраїна моя, без'язика?..


*З вірша В.Стуса

Я заходжу у Всесвіт незнаний,
У чужу територію зір,
Де пробуджено дихає тайна
Між гарячих натруджених гір.
Пахнуть медом і рутою ночі
І зоріє небесний кристал...
Я заходжу в коханої очі
І здіймаю їм свій п’єдестал...
Гуркотить у дощі блискавиця,
Віддзеркалює промінь жаги...
Я заходжу, щоб знов відродиться
Із гарячих джерел берегів...
Я заходжу у Всесвіт незнаний,
Де згораю у плазмі вогню...
І шепочеш ти тихо: "Коханий...”
І у відповідь чуєш: "...люблю”.

2001

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Жінка, чи просто душа у жіночому тілі?
крила порубано - все ж залишаються білі
кров очищає від зла

я б перетяла життя від основ, від початку
хто на судьбі моїй ставив цю чорну печатку?
я перепишу сама

важко не впасти і навіть не битись об стіни!
все, що нам дано знайде свої істинні ціни.
замкнуте коло і надто стрімка течія

Тут залишаються тільки зневірено сильні
небо за нами і ангелів погляди пильні
нас проводжають здаля

З грецького:

Керкінітида спала, мов дитина,
І море тихо мацало пісок.
Котило сонце, як Сізіф, проміння,
Плело тканину міфів і казок.

«Ти де?» –
Співали дзвінко струни.
«Озвись…»
Є тільки небо – свідок.
«Ти де?»
Вертається відлунням…
І ввись
Летить душа Керкінітиди.

Культура інша простягнула руки
І ловить в мушлі запахи і звуки…

З кримськотатарського:

Бахчисарай не спить, читає зорі,
Чигає, кличе і не чує вісті.
Очима серця море й гори боре,
І рветься, рине вище, вище висі.

«Не плач» –
З фонтану крапле днина.
Зоря
Вгорі співа різноголоссям
«Побач,
Над Кримом ми єдині.
Моя…» –
І пестить милої волосся.

«Моя ти щира, вірна, сильна, вільна.
Хай буде небо Криму нам прихильне».

на вірш "мат...ріархальне"
http://maysterni.com/publication.php?id=56539


Це сучасність, не третє століття до нашої ери,
То ж футболку зніми і шкарпетки, є в крані вода...
Відірвися від компу, сидиш там, неначе в печері,
Мій художнику слова, поете, я ще молода!

Подаруй мені казку, любов, чи хоч секс, в цьому світі
Нині патріархат - ти читаєш щоночі вірші.
Я ж бо самка твоя, зараз кажуть "дружина", а жити
У панельній квартирі мені уже не до душі

Із таким динозавром. Піду і знайду папуаса,
Що йому до книжок і до світла, у нього бамбук
Є міцний для хатини, з ліани постіль і матраси
Буде матріархат, буду жити спокійно, без мук.

б'юсь об заклад на авто повнопривідне -
я тебе викину, виверну, виперу,
з серця і з подиху "ванішем" виведу,
чорною шкапою з пам'яті виорю.
доста вже мучилась, плакала, вішалась,
пила вино, заїдаючи соромом...
стільки емоцій у віршах намішано!
геть забирайся! лети чорним вороном!
я не зламаюсь. повірю і виживу.
ранки стрічатиму в сонячній Франції.
я тебе вивезу, винищу, вижену,
і розкладу на молекули й фракції.


08. 01. 2011 р.

Що за пух летить подвір'ям
І кружляє білим пір'ям?
Над лісами,над хатаАми,
Над дорогами й стежкАми!

Вуса обліпив котові,
Гарно котику в обнові!
Та не радий кіт Мартин:
"Краще вискочу на тин!

Ніж такі обнови мати
Утечу скоріш до хати!"
Нерозумний кіт Мартин!
Мабуть,ти такий один!

Знає і мала дитина,
То в сніжку стоїть хатина,
То на ганок і поріг
Випав перший білий сніг!

2010

Судити інших -
Справа легка.
Себе судити -
Дуже важка.

2010 р.Б.

Трамваї, тролейбуси в парку дрімають давно,
Ні шереху в місті. Принишкли камінні квартали.
Ніч тишу пролляла, неначе густюще вино,
А зблиски ліхтарні туманами залоскотала.

У час у такий відбувається дійство нічне.
І в мить високосну розкриє свої таємниці,
Повідає світу про щось незбагненне, значне
Бурсацький узвіз, як Андріївський,
той, що в столиці.

З фасаду будинку на Римарській зійде кентавр.
Процока бруківкою, в Лопані груди остудить.
З узвозу війне конюшина - ну чім не нектар?
А пастись не буде.

Та ж він закохався. Його змордувала любов.
А все та студенточка - ще неціловані губи...
Хіба ж вона взнає, на нього чи гляне,либонь? -
Кентавр... Що він зможе?
Хіба що навіки погубить.

І вже не будинки довкола - якісь рундуки,
Примари і тіні. А ніч оголошує віче.
І десь з-поміж інших мої розкошують думки,
Купаються в росах,
з кентавром говорять про вічне.

Узвозом з'їжджає неквапно чумацька гарба.
Козацтво на конях. І чорні авто наче крісла.
А з натовпу: "Слава!" -
і гнівне, і грізне: "Ганьба!"
Злітає,
ширяє над віче, як шабелька блисла.

...А хтось говорив, що на світі чудес не бува.
Не вірте такому, він просто уяви боїться.
Чаклунським озоном охочих узвіз напува
І солодко сниться.
Як вміє він солодко сниться!..

Йой, горе. Ой, Божечку. Жах.
Кушпела безмовного марева,
На схрестях доріг переляк
Кружляє кульбабкою замертво
Біда у словах не промовлена
У шибках-окрайцях очиць
Ошкірилась смерть не схоронена
На безні бліда горілиць...
Її би у землю, до Матінки,
Укрити од звіра, ячить
Оглухла од безлюддя ластівка
У сивому танці вовчиць
В домах-домовинах-кладовища,
Блукають примари-сліди
Остовів не схованих скопище
В обіймах журливих лози.
Квітасто горить самосійками
Поліське завмерлих облич,
Неспішна, древлянська гомінка
З світлин пожовтілих, світлиць.

РазОм. В багні розпусти й фальшу
Тремтимо чи зі страху, чи у екстазі
Хапаємося поглядами з усіх сил
Пропускаємо крізь себе електричні спазми

Через ляпаси, зради і відчай
Задихнемось в інтригах кривавих
У потужному штормі тривог
У руках чужих і лукавих

Для нас немає на землі судів
Вирвуть з нас сили прокльони і муки
Ми не вийдемо з цього живими
Та головне, що ми тримаємось за руки

Затужила на галявині хатинка...
Дивувалася, здіймалася навшпиньки:
"Де ж то сонце заблукало жовтокосе?
Сльозолисто ліс по ньому вже голосить."

І стурбовано віконце спохмурніло -
зранку в шибку диха вітер біло-біло.
Зачакловане немов - це сонне царство,
сіла осінь вже туман-куделю прясти,

веретеном ночі палець уколола -
та й заснула.
...і заснуло все навколо.

2011р

Чому так мало слів - коли їх так багато?
І влучно не зумів слова ті підібрати?
Мов камінь у ріку: на іншому кінці
вервечки змісту - арлекін картатий...

2011р

Не тридцять срібних - вистачило трьох..
Сади цвіли на білу біля хати,
виходила старенька зустрічати.
Минали дні, роки, знаменні дати,
але ніхто не йшов... І навіть Бог
не скаже їй, чому лише за три
так зраджують... Лише заради гри....
15.01.11

Жінка я? Ні! Я - Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? -
З неба чатують всіх янголів погляди пильні...

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.

Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись - прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі...

Янголи очі відводять - не страшно спіткнутись.
В серці гірчить - це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю - до неба крильми неодмінно торкнуся!

Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.

Знаю - я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю -
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
15.01.2011р.

Трикутник серця АВС беремо,
У нього циркуль долі цілить штир.
І вперто креслим разом чи окремо
Образ, думок і болю штрих-пунктир.

В означень болю наслідків незримо,
Непропорційні, неподібні ми,
Трикутник серця нам в руках не втримать,
Бо ділим сум на радість кожну мить.

Доводим кожен свОю теорему,
Не обійти ж бо гострі нам кути,
Нервуєм, креслим, пишем, щось зітремо,
Безжально рвемо серце я і ти…
2011

Коли видаляєш людину з телефонної книжки –
вона назавжди залишиться в серці.
Коли видаляєш людину з серця –
вона назавжди залишиться в телефонній книжці.

Шукай мене у своїй телефонній книжці…
Той номер, що стерти не зміг.
Загубитися там – не найважче,
Бо ти мене в серці зберіг.

Не розказуй нікому нічого.
Розумій це як хочеш,.. як сон.
В нас з тобою немає дороги,
Але в нас і нема заборон!

Але, все ж нам не можна «нас» -
У цьому чужа доля винна.
У нас не щастя – в нас шматочки щасть –
Я – пів-мене, ти – друга половина.

А час – не клей й не голка із нитками.
Пів-щастя в мене в рамці на поличці.
Щоночі «МИ» милуємось зірками.
Мене немає в телефонній книжці?

15.10.11 00:32

Ясеневий помазок
Неба щіть імлисту милить
І збриває до зірок
Ранок пітьму з висі вилиць.

Тут було колись море.
І плавали білі птиці.
Але зараз не скаже ніхто:
«Старий, прочитай-но вірш...»
Як усмішки, шрами
Темніють на голих лицях.
За мною полює багато
Жорстоких вір.

А пастки прикриті лише черешневим цвітом.
А душі такі – хоч намазуй на хліб і плач.
Любов має жити не більше, як вірші й квіти.
А вічність?..
Не треба.
Ти змерзла.
Накинь-но плащ.

Дітьми золотими відбуде остання осінь.
Життя – це вигнання із неба за плач і сміх.
Вечірніми квітами пахнуть дівочі коси.
А бабським зітханням мовчить синява доріг.

Від страху й жалю ми ховаємось в рідну пісню.
Вітчизна – як руки, заплакані тим і тим...
Іде собі час – наче дощ.
І ховатись пізно.
І щастя вогню п’яне в бездомний дим.

Убити так легко.
Так важко серце зліпити.
Собачі зіниці ростуть – наче Місяць.
Так...

Тут було колись море.
Колись було можна жити.

А зараз, а зараз, а зараз, а зараз як?..

29 верес. 1996

І
Ти казав їх любити, Господи, -
це червоне світло, що б’є крізь повіки,
цю юрбу босхівських пик, що шпурляють у Тебе каміння,
вивергаючи з дна пересохлих на жужіль душ
найчорніші під небом прокльони:
«Роз-пни! Роз-пни!» - рветься рев із пітьми горлянок,
гоготить, як в метро, по підземнім тунелю віків
(стук “вагонзаків” по стиках рейок!) –
і відлунює з другого боку: «Зі∂ - хайль! Зі∂ - хайль!».
Засклені очі,
викинуті руки,
стиснуті кулаки.
Се люди Твоя, Господи.
Бачиш: вони не змінились:
амфітеатри Колізеїв,
стокмовиська бестіаріїв,
дух горілого людського м’яса на площах Мадріда –
це вони несуть оберемки хмизу на автодафе,
всапують хтивими ніздрями хруст єретицьких кісток
(кат опускає червоний каптур на обличчя,
слідчий спрямовує в вічі сліпучий прожектор лампи,
центуріон поправляє бляху на ремені…).

А це - мій народ, Господи:
видибає із “вагонзаків”, похитуючись на нетвердих ногах,
валиться долі, упившись першим ковтком свободи,
тремтячи підводиться, збивається в купи,
мутним зором обводить довкілля в пошуках пастуха –
інквізитора, кесаря, центуріона, -
того, хто скаже: «Прийдіть, вклоніться мені –
і визволитесь oд себе!», -
і вже наливаються, тверднуть м’язи,
випружуються руки, намацуючи каміння,
і засклівають очі, і радо гупає кров,
виносячи клекотом з тьми набряклих горлянок
той самий, правічний ритм
двотисячлітнього крику…

Се люди Твоя, Господи.
Пошли їм іще раз Сина свого.
Приходь, Господи:
вони готові.

II
8.08.2008
Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
«No passaran! Вони не пройдуть!» –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю – червоне,
і коричневе - брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No passaran! Вони не пройдуть!..

Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій -
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір…

Так чому ж я мушу
стояти на цім п’ятачкові - вузенькім окрайчику -
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: «Вони не пройдуть!» -
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі)
що у цій-от точці – принаймні в цій, -
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді -
не пройдуть?

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

+ 38°. Спека. Сонце в Леві.
Круг Межигір’я всі паркани металеві.
Зі зброєю солідна охорона.
Мабуть це зона.

Сховатись самому за тином дико.
Таки утримують, падлюки, чоловіка.
+38°. Сонце в Леві. Спека.
Мабуть що зека.

З кийками охоронці. Ті ще гниди!
Туди й сюди ганяють самоскиди.
Мовчить, бідака. На паркані сонце грає.
Мабуть копає.

Не бійся, друже! Ще живі майдани!
Впадуть боги, паркани і кайдани!
Оця твоя оказія трагічна
Мабуть не вічна.

Знов сам собі і долі будеш паном
Без того животіння за парканом.
Підеш в народ волошками край поля
Мабуть на волю.

А в Межигір’ї розбудують з часом
Профілакторій діткам із Донбасу.
Ті діточки, що гамірливо підростають,
Мабуть згадають.

11.06.2010

там, де роси медовіють
на здичавілих стежках,
простягнули ноги мрії -
ноша видалась важка.

там були ми так недавно,
а насправді так давно -
геть охляли мавки й фавни,
циндрять душі в казино.

кольтом бавиться вендета,
тесаком грозиться нам.
та не вирватися, де там,
із підводного човна.

Любов ,як крига, тонка і ламка,
Зламаєш, що маєш – не нарікай.
Любов ,як скеля, яку не пройти
Упасти в прірву чи вгору іти.
Любов, як іспит. Здасиш, не здасиш,
Та інший білет уже не проси.
Любов, як буря раптова, стрімка.
Дожене і схопить. Втікай, не втікай.
Любов, як битва, жорстока стократ,
Пройди,як зможеш, без болю і втрат.
Любов, як вітер, сильна, п’янка,
Попутний вітер чекай, не чекай.
Любов, як море, спокійне і в шторм,
Купайся,кохайся, лиш не потонь.
Любов, як рана, болить чи спече,
Та серце знов хоче, хоче іще.
Любов то п’єса, любов то є гра,
В ній радість і смуток, сльози і страх.
Любов, як ліки для життєвих розрад,
Та ліків нема від підлих і зрад.
Любов, як тайна єдина на двох,
ЇЇ нам дарують доля і БОГ.
Любов, як свічка, неси, не згаси
Той вогник світла, тепла і краси.

Ну чого ти знов пристав, як той реп’ях, Семене,
Ходиш місяць вже чи й два як тінню коло мене,
Я ж казав тобі – віддам, бо ж не така то сума,
Щоби я і день, і ніч лише про неї думав.
Ти навідуйся, заходь, тож рано а чи пізно,
Гроші з’являться – віддам, бо я ж сказав – залізно.
Скільки зичив? – Двадцять, тридцять, навіть п’ятдесятку?
А у список я писав? А треба ж записати.
Отже, ти тепер у списку в другій аж десятці.
Так що десь під місяць грудень ти ще маєш шанси.
Бачиш, швидше аж ніяк, тож не підходь і близько,
Рознервуєш ще хоч раз, то викреслю із списку!

Слухав би шурхіт листя
Але в небі синьому
Всесвіту оргАн
Мені Баха заграв…
Осінній вітер.
Порожній парк.
Пустеля й холод.
Там почуття мої
Лишились жити
Коли я сам
Пішов собі
У тиху ностальгію...
Над давньою рікою
Над Славутичем сивим
Буду пісню складати
Про буття наше марне...
Падолист.

(Світлина автора віршів)

У кошику паски, ковбаси, бабка сирна,
яєць десяток-два червоних і рудих.
Вона до храму йде, веде за руку сина.
А він замерз і так зіщулився, притих.
Лягають на асфальт лункі підборів кроки.
Незвикла до хусток, покрита голова.
Вона згадала, як її ранковий спокій
гасили прапори і рупорні слова...
А біля храму люд у джинсах, максі, міні -
потік людей і душ, і просто суєта...
А поблизу стоїть і дивиться з каміння
старий і лисий вождь... Роки. Часи. Свята.
14.01.11

Руки потискує вечір,
Падають зорі у глечик,
Танцюють криниця і хата,
Весна на ставах і загатах.
Немає жури й порожнечі,
Є вишитий зорями вечір,
Є сяйво душі і півоній
Без гриму і самоіроній,
Без марнославного трунку
І юдиних слів-поцілунку.
Є вечір, і глечик, і хата
У Божих хоромах-палатах.

Розфарбовує вітер колосся,
Мружать очі на хутір лани,
Кучер сонця заліг в полини,
Ллється шовк і озер, і волосся.


Ллється вірш і симфонія літа,
Божі очі зринають над світом,
Плеще ранок в гарячі долоні,
Мерехтять павутинки на скронях.

Ллється шовк і озер, і волосся,
В серце стукає лагідна осінь…

Бойовому афганському побратиму Василеві Слапчуку

В пелюстя трун закуталась війна,
Кидає небо блискавиці в очі
І зазирає смерть у пащу ночі…
Цю чашу смутку випили до дна

З тобою ми, Василю, куцим літом.
Як тінь гіркот тулилася до світу
Сердець принишклих на верхівці бою,
Ми жертвували, страх який, собою.

І пило небо молитви і болі,
У пеклі днини затихали долі
Юнців безвусих – горе наше горе, -
Цих спогадів тепер нуртує море.

Мене болить. Той біль, неначе яд,
Все роз"їдає і повзе до серця.
Мене болить. Неначе слизький гад
Затиснув горло й вогнедише перцем.
Мене болить. На ранах свіжа сіль
Вбирає кров й пече невиносимо.
Мене болить і той нестерпний біль
Вже доїдає неслухнянне тіло.
Мене болить, що я все ще живий,
А там вмирають від шматка тротилу.
Мене болить, що він вмер молодим,
А я життя марную посивілим.
Мене болить, що я досхочу їм.
А там дитя вмирає у пустелі.
Мене болить за мій батьківський дім,
Якого «закрутили» в «каруселях».
Мене болить, що тонуть кораблі,
Мене болить, як літаки палають,
Мене болить, що на святій землі
Донині кляті війни не вшухають.
Мене болить, що мучився Ісус,
Мене болить, коли палили Жанну,
Мене болить за бідність людських душ
І за убогість теж болить нестанно.
Мене болить. А значить - я живу,
Коли ще біль той серцем відчуваю.
Мене болить...А нащо я терплю?
Чому мовчу, й не бившись, помираю!

«Мене вбивали тричі, хлопче мій.» -
Казав дідусь під хатою на лаві -
«І прапор наш (сказати не боюсь!)
Із кулями у серце заштовхали.
Отак й живемо разом всі літа -
Гаряче поле і блакитне небо,
Отож ти, внучку, не забудь бува,
Що стяг той, наче батько він для тебе!
Йому віддав я молоді літа,
За нього я віддам усе на світі,
Його хотіли в мене відібрать
Ще в сорок першім гітлерові діти.
Коли у Львові він їм, як пісок,
Засипав очі, свастику закривши,
Задумало гестапо дать урок -
Тоді, онучку, помирав я вперше...

Ми повертались з розвідки утрьох,
(В селі насмерть скарали поліцая),
Коли побачили (нехай боронить Бог!)
Колони смерті і собачі зграї.

У засідці засіли на болоті,
Бо дальше було нікуди іти -
Весь ліс заповнивсь криками німОти
І пси на шиях рвали ланцуги.
Прочісували кожен метер лісу,
Ішли рядами - автоматів блиск,
Ті сірі каски і значки еСеСу,
Я в кулемет поставив новий диск.
Супроти всіх, супроти всього світу
Я там лежав й дивився у приціл,
І дріт тримав в зубах, що мав піддіти
Оте кільце з гранати Ф-1.
Бо прив"язав собі її на груди,
Щоби живим не здатися в полон,
Щоби тортури не відкрили губи
Й не видали землянку друзів - схрон.
Притис приклад, стулив ще більше скули
І палець натискає на курок -
Озвався ліс і пащою акули
Пішов на мене...Вибух. Ніч. Морок.

Та не помер тоді - контужений лежав,
Там мене друзі потім й підібрали.
Гранату на собі не підірвав,
Лиш міною мене пошматувало.

Вмирав удруге у Карпатах я,
Коли з поляками зустрілись «око-в-око» .
Уже закінчилась та довгая війна,
Та нове лихо навалилось збоку -
Її ще «Віслою» назвали москалі -
Наших людей зганяли, як худобу,
І гнали по пропаленій землі
Через границю. Скільки то народу!
Поляки нападали по ночах,
Вбивали, забирали цінні речі.
От ми й зустріли їх тоді в лісах
І біженців закрили наші плечі.
Їх було більше вдвоє аніж нас,
Та ми, як леви, кидались в атаку,
Загнали їх в якийсь лісний барак
І там удруге став я помирати.
Бо автоматна черга просікла,
Пришила до похиленого дуба,
Але й удруге, хоч уже вмирав,
Я вижив, бачиш, знову, хлопче любий!

Ізнову смерть розтанула в літах,
Ізнову мене друзі врятували
А замість мене росстріляли страх
І більше вже його не повертали.

А третій раз вмирав в своїм селі,
Коли голодні йшли вночі за хлібом -
Нас окружила рота москалів,
Енкаведистів взвод ознависнілий.
Ото востаннє, втретє помирав,
Але й утретє не зуміли вбити.
Навіть Сибір мене не доконав,
Бо знав одне - я мушу, хлопче, жити!

А зараз, внучку, буду помирать
І хочу перед смертею сказати:
Для внуків збережи цей рідний стяг,
Щоб й їм було що внукам розказати!»

2010р.

finita la commedia

На вістрі пам’яті - лиш одчайдушний крик
І пасма гір у павутині світу.
Кроваві рани вишили рушник,
Зв’язали очі затишному літу.

Покручена спіраль тремких болінь
Вінками тулиться до серця,
Студену воду місяць п’є з озерця
І ходить світу посивіла тінь.

І хрипне голос міста вечорами,
І пам’ять пекла з’єднує мости.
На кладовищі квітнуть сльози мами,
Зігнули світлі голови хрести.

Умився вітром падолист,
Посріблив снігом скроні.
Серця калинових намист
Тремтять в моїх долонях.

Погасла правда у словах,
Повідквітала в тілі.
Мороз гуляє в головах -
Як вірші білі.

Війна війною. Прикрий час,
Моя матусю злота.
Стежини болю і образ,
Афган пече, - сволота…

Прийшов жид, принюс колєчко,
Нич не ржавоє,
Я ж му з Олвейза крилечко
Дала правоє.

На ланцку москаль сердечко
Дав "красівоє",
Тоже дала-м му крилечко
Уже - лівоє.

Прийшов русин небричений.
Писок колеся,
Нич дарити не навчений,
Забрав "Олвейза"!

Каже: - Фігля файна, ніжна,
Може, й дві є?
Каже:- З нив нога у чіжмах
Не запріє!

От такого би любила
Мати в домі я,
Котрий думат, де би била
Економія.

Я вже "Олвейз" не купую
Сама временно,
Не з-за того, што шповрую,
Ай беременна…

- Мусиме-ся поженити
Типирь, русине!
- Ти здуріла?! Та иди ти!
Ніт, не мусиме!!

Бов скандал великий, шумний,
Усьо кончено…
Ун хоть сволоч, но розумний,
Между прочим є:

Бо ни пахнуло уд нього
Ані малинько,
А в жида воняли ноги
Из москаликом!!!

Не такий я вже й великий
Уд копоні до п'яти...
Як же в мене голуб дикий
Трафив так из восоти?!

В лоб цульовала мене ніжнолюбляща мати,
В нус цулював ня сыночок малисинький муй,
В губи дівки сохтовали мене цульовати
Ти же, начальник, в гузицю мене поцулюй

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

Сходит сніг. Намочив пішоход
Всі топанки, но вто 'му не шкодит.
Из автобуса сходит народ.
Над Боронявов сонічко сходит.
З чоловіком ся сходит жона,
Дeбет-крeдит ся сходит у банку;
В комерсанту ся сходит ціна,
Алкашня в бар ся сходит на п'янку;
Тяжко сходит на пік альпініст,
Легко сходит из піка лавина;
На горшочок, коли ся наїст,
Сходит чесно малинька дьитина,
И розсада из породичок
Сходит дружно пуд склом, тай капуста;
Сходит з розума море мачок -
Хочут секс, як и жителі Хуста.
Из кунцьом як ся сходит кониць,
Прокурор нaраз діло заводит;
Сходит кісто уд друждю й яиць...
Лиш на гатях ся цібзарь не сходит!!!

У вусім без пяти
Прийшла на нас любов-
Лежав я без гати ,
А ти - без будюгов.
Так віллонь ни трясе,
Ги мнов типир трясло,
Упріло ми лице,
А также и чоло.

Я пупцьом пупиць тер ,
Попереком трудив,
Майскоро би-м умер,
Чим діло йсе лишив!
Як нимащений вуз
Скрипіло рекоме,
Бо ми великий груз,
Та щи собов б'єме.

Утік пуд стул мацур
И тихо там сидів,
Ни чути ні мур-мур,
(Гадав , што я здурів).
Сього-м чекав давно,
Ходив-им уцілий гуд,
То ковтав у окно,
То лізав через пуд.

Просив смиренно:- "Дай!"
А ти лиш - "нєт" та "нєт!"
Зайти-м хотів у рай,
Но ти кіряла гет.
Косиці-м ти носив,
Водив на кавиї,
До тебе-м ся молив,
Ги шофер до ГАІ

Тож стратив розум я,
Кой ляг без нагавиць-
Пустила до рая
Мене ти накониць.
И люблю тя типир,
Ги мухи люблят мед,
Ги руські люблят мир,
Ги хокеисти - лед.

..Минуло сім минут.
У вусім нула дві
Готово.Всьо.Капут.
Лиш мрак у голові.
Коли ж міні оп'ять
Вернувся розум муй,
Міркую:-"Благодать
Дустав малу я туй.

Сись довгожданний труд
Ни д'доброму веде,
Бо сім минут на гуд-
Мізерний КПД...

Я пишу "д'вам; котру ньевою!
Ци мош сюди додати штось?!
Ни прийду "д'вам, бо я ся бою,
Што в"єдно нас увидит кось
И пуйде по селови чутка,
Што я така, што я сяка...
Обговорит ня кажда тютка -
Я їх страшусь язика.
Ни вберу ганьби ся потому,
Такий пак пуйде розговор;
Інкаб посижу вичур дома,
А цідолу йсю вержу в шпор!

Восени захолоділо,
Не як у маю,
Но спиртним не грію тіло,
Нич не п'ю!
           Не балдію, не гуляю,
            Просто так жию,
            Жон чужих не заціпляю,
            Бо не п'ю!
Вшиткі свальбы и гостины
Так, як солов'ю-
Промыкаю доста слины,
Но - не п'ю!
            Всі до корчмы носят гроші,
            Я же - у сім'ю;
            Майпорядний, майхороший,
            Я - не п'ю.
Кум на мене пре, як трактор:
-Не упознаю!
Я ж додержую характер
И - не п'ю.
Вже з газеты приходили
Брати интерв'ю:-
-Удкі маєте вы силы
Нa тото "не п'ю"?
Ще поселят вас живого
Ангелы в раю,
Так додержуєте строго
Правило "не п'ю"?
У алфавіті послідні
Буквы "Я" тай "Ю"…
Дуже мало, котрі згідні
З правилом "не п'ю"!
-Я не хворий, не суботник,
Чесно признаю,
Мало-м упити охотник,
Но - не п'ю
Коли їду из машинов-
Ще ся з нив уб'ю-
То єдинов є причинов,
Што не п'ю.
Та з п'яницями ще буду
У однум строю,
Зразу правило забуду
Про "не п'ю"!
И душі и серцю скучно,
Также и х..,
Йсе доказано научно-
Кидь не п'ю.
Та поламлеся жилізо,
Слово вам даю-
Наливайте кулько влізе,
Вшитко п'ю!
Из пшениці або з цукру,
Аж бы з мелаю;
Й магазинну радо прумкну,
Й "просту" п'ю.
Доста было з капучіно,
Доста з кавию,
Стане море по коліно,
Як зап'ю.
Фіглі жонам я розкажу
Типа "Ай лав ю",
А потому тихо ляжу
Баюшки-баю;
Знову буду з колективом,
А не на краю…
Люди! Дайте кружку з пивом!
П'ю!

Я наче в морі човен паперовий,
Пливу в "кудись", не боячися хвиль,
Й хоч безвість відбирає трохи мову -
Та щастя не приходить без зусиль.

Хоч опиратись вітрові не вмію,
Й вода на борт мій хлюпає завжди -
Живуть у серці янголів надії,
І бережуть маленьку від біди.

Мій човен - без вітрил і без матросів,
Ба, навіть, серце й розум - вороги,
Та люблю світ - такий прямий і косий,
Що в нім ані сюди, ані туди.
2011