Наче промінь сонця, українська доля,
То яскраво світить, то погасне вмить.
Поза море – слава, в поле – вольна воля,
А душа бездонна щулиться й болить.
Наче вітер сильний, українська правда,
Верховіття брехень хилить до землі.
У руках нечистих безтурботна влада,
Кожен тягне воза, щоб було собі.
Наче ніч бездонна українські люди
І життя запекле виклика на бій…
Що то вони роблять, що то воно буде?
Витримати все це простолюд зумій!!!

До біса цю “ріллю”, “волошку”, “стежку”!
Поезія зловила передоз!
Авангардист регоче під арештом,
А консерватор вірить – все всерйоз.

Зухвалі та убогі критикани,
Протези замість мозку в головах,
Запліснявілі, як і їх канони,
Канонізують класиків в церквах.

Дратуюсь від амбітності ще юних,
Смішить зарозумілість вже старих…
Поети різні. Як і різні люди:
Лице богеми, а душа – бариг.


13.04.2010.

Сяйво, що йде з твоїх віч, о прекрасна феміно,
Опромінює кожну клітинку мою.
Наче в кометі, що Всесвітом зоряно лине,
Енергію космосу в рухах твоїх пізнаю.

Так не буває у цьому земному краю,
Де споконвіку існують рутинно й буденно
Люди, і їм не цікава Вселенна.
Я ж у тобі відкриваю Вселенну свою.

Є між зірок, що їх ніч розсипа незчисленно,
Диво-зоря, від якої гарніш не знайти
Инде в світах і у снах, о принадна Сирено.

Не проминуть її й погляду не відвести.
Ось та зоря, що дана провідною для мене,
Їй довіряю одній, бо ця зіронька – ТИ!
2010

На дворі біло, сліпнуть очі.
Закрити б їх, хай краще ночі.
Тут спокій на душі пригрівсь,
Не б'ється серце, світ спинивсь.

Сумних думок в ночі не видно,
Вони у темряві й безплідно
Шукати в ребусі проблем.
Сховались, скуті ясним днем.

Коли на дворі сонце сяє,
А смуток ясність закриває,
Я кличу Бога -поможи,
Мої тривоги розв’яжи...

Я щиро вірю ,все минеться
І серце дзвоном озоветься
Почую «слово» із небес-
Я тут ! Для тебе я воскрес!

Півроку як півстоліття –
Рукою тримаю плечі…
Півкроку, як мерехтіння…
У стислих словах – дві речі.

Про наші (твої) забобони
Вже ходять людські пустомови
Й про те, що ми б’ємо поклони
І дзвонимо в дзвони знову…

Пів вічності за дві ноти,
Які відкликають луною.
Пів подиху за дві спроби
Зостатись навічно з тобою…


01.03.2011

Тоненька гілочка вербова
І свічка воскова
Тремтливим полум'ям поволі
Схололе серце зігріва

2011

Ти не приходь, пора моя чеканна.
Є лиш чекання.
Осені нема.
Душі за славу я сплачу повстанням.
А потім – тіло в шрамах і димах.

Ми учні смерті.
Нам життя – це свято.
А я люблю вас, люде, як себе…
О як я перед вами винуватий!
Так винуватий – швидше б до небес.

Легенд епохо, ти ще не минула.
Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
Моя душа згадала і зітхнула,
Зорю згубивши в пазухах беріз.

І ти, і ви…
Люблю, кого не знаю…
Минає все. Минає. Промина.
Сміливий вітер лірику гортає.
Бабуся юна мріє із вікна.

Гаряча синь.
Я знав цю вишню білу.
І друзі тут.
Любили і пили.

Так є уже…
Щоб шабля не ржавіла,
Зроби її із воску –
Й запали.

Провесінь!..
Очі мої,
небо, земля і дерева
знову -
нАдзелень.
Хмари з неба
вже не впадуть
снігом німо,
тільки з башти
час рівномірно
дзвоном:
дзень-дзелень!..

1996

Між нами земля нанизала століття
Так рясно – із горя, і болю, і блиску:
Чим більше живу в неспокійному світі,
Тим знаю напевно – Ти близько.

Схрестилися долі, мечі і дороги,
Хрестилися ми на стежки непомітні.
Не відаю інших шляхів і нікого,
Хто був би настільки рідним.

Бо глибоко так - суєта не торкнеться
І відчай не дійде, і ворог не вкусить, -
В самісінькім серці – іще одне серце –
Імення Твоє, Ісусе…
3.03.11

Шаленіє Антлантики подих
І бушує штормами негод,
Вітровії гудуть в димоходи,
Вибасовує ринви фагот.
Скачуть хмари - замилені коні,
На дорозі болото, сльота,
А за склом на сухім підвіконні
Дивовижна живе красота.
Гіацинт - посланець Аполлона,
Мальовничість весняна тепла,
Надпахучі обійми полону
Твоя ніжність рожева сплела.
Гість заморський, голландськеє диво
Запашисто-тендітний корал.
Гіацинтові квіти журливо
Провесінню шепочуть хорал.
Дуновіння легкого зефіру
Зап"янило пахучим зелом,
Ароматне сузір"я ефірів
Полонило весняне тепло.
В ароматних долонях полону
Я п"янію в польоті пісень...
Гіацинт - посланець Аполлона -
Мальовничий весни переддень.
2003

Перед Творцем схиляюся в пошані,
Не знаю де слова подяки взяти
За той безцінний дар, що нам послав він
Й дозволив ЖІНКОЮ його назвати!

Як у саду розкішная троянда,
Царює в різнобарв"ї чудо-цвіту,
Овила Землю запахом лаванди,
Ти - красивіша від всіх разом квітів!

Що дав Творець тоді до тої глини,
Із кого образ став він твій ліпити -
Не знає людство правди і понині,
І тайну цю нікому не відкрити!

Бо в твоїм образі усі земні бажання,
Усі земні здобутки і звитяги.
У твоїм образі витає дух Кохання,
Дух Ніжності, дух Вірності й Поваги!

У твоїм образі вирує Материнство,
Ховається палке бентежне Слово,
У твоїм образі сам Оберіг Дитинства,
І сама Суть всього життя земного!

Перед Творцем схиляюся в поклоні,
Його творінню возсилаю шану,
Коли він брав моє ребро в долоні -
Шматочок серця взяв мого, кохана!

Чи я у снах тебе стрічатиму,
Чи в сни ходитиму сама,
Яка різниця? Потерчатами
Думки, безвірні, як Хома.
То крають спогади на терції,
То викорчовують слова.
Зелений дим псевдоінерції
Тугенько шию обвива...
Колись непевні ваги схибили.
(Вони вагаються й тепер.)
Я краю час товстими скибами
Психоделічних атмосфер.
Губами трісканими тризвуки
Ловлю, як вишуканість страв.
А сни по гендерому присмаку
Навряд чи хто перевіряв.

Стають зв'язки анаеробними,
Сповзає надпис по стіні.
- Ми все завжди на краще робимо! -
Щоночі кажеш ти вві сні.
А лінотип чужої гідності
Тебе смішить. Ти сам на сам
З діагнозом невідповідності
Мені, життю і небесам.

Не так, як сусід подарунками
До свята дружину лишень.
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень.
Гнітити чужими обновами
Я душу не вмію чомусь.
Тобою колись зачарований,
Донині до тебе горнусь.
Неначе дитина до матері,
До тебе спішу звідусіль.
Не раз, і не два, і не п’ятеро
Вбирала ти в себе мій біль.
В гарячих обіймах зігріюся
І мовлю тобі ще не раз:
- Люблю я тебе і надіюся,
Що це все взаємно у нас!



06.07.09.

Проживають твої діти у чужій країні
Розкраєне в них серденько, плачуть ще й до нині.
Ех, якби ж то мати крила, в небо б полетіла,
Потихенько без гАмору на свій дах би сіла.
Помолюся. Бери крила ! Нехай повсихають!
В Україні моїй милій, xай діти зростають.
Бо, як кажуть, кругом добре та лиш в рідній хаті,
Проживеш в тихім спокою, xоч і не багатім.

finita la commedia

АВbа аbАВ аbbаА
2011 г.н.э.,
снова Якутск.

Пародія

Губи із присмаком кави “Галки”…
Ну подивися, яка я файна:
Талія, стегна – то від скакалки,
А аромати – Келвіна Кляйна.

Все натурально – які протези?
Без імплатантів – тобі до пари!
Будем нестримні, як ірокези,
І невгамовні, як делавари!

Потім – покуримо люльку миру.
Кажеш, що скальпи у вас, як гроші?
Ну, по ковточку ще еліксиру –
Ти і без скальпів мені хороший!

Ранок… Як завжди – та я не винна!
Сам пригадати, пробач, не в стані?
Звідки я знаю, хто цей мужчина?
Певно пристойний… Пахне Армані…


3.03.2011

О ,Господи!Що ця країна робить з нами?
Я вірю в тебе ...хоч я і атеїст...
Немов 60-ті...невільницькі програми...
нас знищують тихенько...слуга народний їсть..

І бачачи таку його розкутість...
Не терплячи єхидних хапунів...
Я хочу стіл "жидів" перевернути..
Я хочу щоб живіт йому болів...

А що від тебе доброго народ сей має?
Невже тобі так мало клятих ,злих грошей?
В той час як хтось від голоду вмирає...
Воно кормить ковбасами ...котеджових мишей..

Я ще молодий... того не розумію...
Але в цей ранній вік ...вже розбирає лють..
Слуга веде експансію у всенародну мрію...
Не помічаючи того,що високо плюють...

Та досить демагогії...
таке тяжке життя...
Цю суть політології..
НЕ в змозі до путя...
Не то що зрозуміти..
В народі це :" Пойнять!"
Ще будуть під нас рити...
На долях "жирувать"...

Рабське життя котиться в Лету…
Нові князі вилізли з бруду!
А нам, смертним, не буде почету,
І не торкнеться рука пересуду…

Хто ти, шляхтич, новий цар?
Герб осінив пів королівства!
Нам ти даси гречки погар
І зробимо діяннями святими твої звірства…

Плебеям мислення не до рук!
Плебеям до керівництва зась!
Плебей - то звичайний байстрюк,
Свобода якому перевелась…

Котиться к бісу життя рабів,
Падаючи в Лету холодну й німу…
Плавають залишки незакритих гробів
У забуття гнилу стрімнину…

І серед забутих душей,
Які несе смерть на старечих плечах
Жодне світло крику не зрушить!
Навіть нового народження страх…

2011 р.

Твої очі ,немов скло прозоре,
твої вуста ,немов солодкий плід,
І знов кричать :"O tempora, o mores!"
"О часи ,о звичаї",- романтика Фемід...

хоч я і був щасливий... та рана кровоточить,
навіщо роздираєш? коли вже зажило...
душа не відчуває...залишилися клоччя..
До мене з почуттями ...не лізь...їх замело..

Чому до тебе грубий я?
Чому так не ласкавий?
Чому страшить мене твій погляд?
А я скажу:"не знаю..."

Тепера ми по різні сторони болота...
І ненаважиться ніхто на перший крок,
Розбила те кохання чужа нота...
Тепер я з іншою... далеко до "зірок"..

Та знай ...тебе я не забуду..
В душі моїй ...ти залишила слід...
В твоїх руках і досі лялька Вуду..-
То мій герой...із кров"яних порід..

Не зраджуйте стереотипам...

Броджу по інтернеті мов стернею,
Дивлюсь, як топчуть жито косарі,
Серпів нема, й лиш з думкою своєю,
Безрадно ходять їх господарі.

Слова, слова, пусті немов полова
Летять у безвість! Зграя горобців!
Душа шукає паростків. Обнова ж-
Причаїлась, сховалась між женців.

Чому ж вона боїться розмахнутись?
Прищулилась і змокла до кісток.
Боїться, щоб назад не повернутись?
Сама себе загнала у куток.

І душить жаль, що мудрих цих поетів,
Засипле снігом, вкриє забуття,
А це ж душа, благає чистих взлетів
Чекає вітру , простору, чуття.

Любов сліпа! Та кожен нею впікся!
Любов жорстока! Байдуже усім…
І я кохання досі не відрікся
Хоч небу клявся. Впав і не підвівся.
Накликав гнів у герці грозовім…

Стара любов не здатна спопеліти,
Стара любов підводиться з колін!
Не можу серцем своїм зрозуміти
Чому без тебе легко захворіти,
Немилий світ запертий в сотню стін?

У тебе закохатись я поспів,
А ця любов сліпа була й незряча.
Кохання десь вражає і богів,
Я є полонений, я пізно те уздрів,
Що черствість ти тверда і геть невдячна!

Ошуканий… А шкода, знаєш, шкода…
Вона зостанеться - частина серця вірна!
Любов сліпа! Сліпуча твоя врода -
Всередині неторкана погорда!
Та й ти любові вклонишся покірно…

2008 р.

Я шукав тебе між зір й далеких планет,
Як самоціль й мету прийняв.
Та не до душі тобі кохання сонет!
Я б його ні на що не зміняв!

Між нами відстані жалюгідний крок,
І невидима перепона- стіна
Зупинила рух до зірок.
Поглинула спів любові тишина.

Війнула холодом на пагін слабкий,
Градом вдарила , притиснула його до землі.
Та у нім страстей вогонь живий,
І він зросте новим деревом у веснянім теплі.

Я даруватиму тобі чуттів своїх пориви,
Як твій відданий слуга- апологет.
І вливатиму у холодне серце життєдайні зливи
Віршів моїх. Можливо, проросте любові сонет...

2009 р.

Крізь шквал дощів, що ріжуть лезом очі,
Крізь суховій розбурханих пісків -
Я йду у дні, що встали проти ночі.
І час для мене з трепетом дозрів.

Як ясне світило, що крізь товщу хмар
Проходило і буде проходити -
Я йду в життя - по мрій живий нектар,
Вертаюся по тебе, щоби жити!

Для мене ти - це небо, сонце, зорі,
Ти, мов прибій, що скоро відійде.
Але ніде - ні в небі, суші, морі,
Таку як ти ніхто вже не знайде!

Мабуть як ніч не може стрітись з днем,
Так й ми з тобою стрітися не можем.
Але любов горить святим огнем,
Як золотом, та більше тільки схожим!

І цей вогонь безсмертям запалав -
Від суховіїв, від дощів не згасне!
Бо так як я, ніхто ще не кохав,
Хоч це кохання зморене й нещасне…

Ти запитаєш: "Зморене чому?".
Тому, що ти його ще пізнала.
Ти ж і не знаєш, що лише йому
Душа моя про тебе заспівала.

Зникає день, новий приходить день,
Вітри приносять смуток і наснагу.
Думки одні, одні думки лишень:
А як мені збороти серця спрагу?

Ти не підозрюєш, живеш життям своїм,
Хоч інколи стрічаємось думками.
А серце спраглося за подихом твоїм.
А серце спраглося за карими очами!

2005 р.

В мить, як очі у бабулі
Згаснули сумні,
Хвіртки скрип угруз в намулі
Затонулих днів.

Дві поливані каструлі
З дірками на дні
На прискалку боки тулять
Журно впорожні.

А було - буряк, цибуля,-
Борщики смачні
В них кипіли, буля - буля, -
Шéпчучи мені.

Жаль - бабусина зозуля
Щезла вдалині….


03.02.11.

О скільки парасоль в цей дощ не будуть спати,
кружлятимуть у вальсі закоханих кав'ярень,
коханню не потрібні диспути,дебати,
коханню не потрібно додаткових схвалень.
О скільки парасоль заглибились в цей дощ,
а скільки вже дощів заглибились в цю осінь,
поглянути б у біль зарюмсаних тих площ,
де вже закохана душа розміром у просинь.
А просто так любити парасольно-щемно,
любитися у вітрі як в найкращих спазмах,
закоханим серцям болітиме поемно,
мелодія дощу в його найкращих фразах.

Відспів, бракує смерті три до літа,
сухої крейди вівтарю навколо.
В такому храмі гріх не відмолити,
коли не 'ха' дзвінке, то дзвону холод.

Затесані думки і вістря-митар
збиратиме до сліз осиний колот.
Колом осиним нажививши миті,
розпопелятиме піднятий голос.

Бо він лежав не там, де легко брати
на душу гріх, для серця кров і стріли.
Куди такому підійматись? Милить

його промовне. Хто жевріє – втратив
спромогу розродитись розгорілим.
В золі немає зла, воно вогнями змилось.

2 Березня 2011

Як сонце заходить за хмари і вечір стукає в вікно. На березі стоять,
Дрімають хати, а чорний кіт по берегу все ходить. Місяць спить,
Дрімають хмари, а хвиля бродить все по пляжу. Проходить ніч,
Приходить день. Заснуло все. Лише одна дитина вірші про чорного кота
Складає.

2011 рік

Треба швидко в дитсадочок одягатись Тані.
Вже мала стоїть в чоботях, гольфі, сарафані.
Одягнув на доню тато не одну кофтину,
Щоб, не дай Бог, застудити дорогу дитину.
Шубку з кролика, з ангори – теплі рукавички,
Під вушанкою сховались навіть дві косички.
Шарфом замотав кирпатий, тільки видно вії,
Не страшні тепер малечі люті буревії.
Вийшли з дому на дорогу… Змерзла бачить тато.
Глянь, у доні ніжки голі. Де штанці? У хаті!

2010 р.

Вона:
А я у тому дні плела вінок із листя,
карміново-бурштинового злота.
Ти в ньому наче в юності Полель – осяйний!

Він:
Ти розчарована, бо виявилось потім,
це тільки Даймон древності печальний?

Вона:
Ах Даймон? То ж я чую – плечі, як вогнем!
Як не приборкувач краси, - вогню володар?

Він:
Вогонь, насправді, у чуттях твоїх -
у кубку для вина, що ваби роси
збирає ніжні, та опоює зухвальця...

Вона:
Зухвальця? Ні! (Навмисне так сказав?)
Бо голосом твоїм шумить комиш,
Бо лиш твоя печаль тамує осінь,
Бо тільки із тобою я… – Тамара.

… бо повертаєшся…, і солодко нам разом...

Він:
Давно минуле гріє серце, та -
не повернутися туди, і тої,
що так любила, на землі немає!

Вона пізнала більше, ніж гадала...

І ти себе пізнаєш, підійшовши,
до вод у жовтім листі, як Вакханку,
а не красуню із кар'єрним ростом...
Бо є куди рости і задля чого...
Та дотягнутися до сині зможеш
лише з моєї теплої долоні.

Вона:
Долонь твоїх тепло таке ж принадне,
Як ніжність листя білого латаття.
І я неначе квітка над водою.
Невже не потону, коли відпустиш?..

Я хочу відчувати оці пальці!
(Спокуссса…. В три кільця охопить тіло...)

Він:
Не так вже й невідомо хто й кого -
ця пристрасна ліанка, що так кволо
його долоню охопила, чи ж бо погляд
його на барвно-сонячні суцвіття...

І він долоню підійма до губ -
все ближче й ближче те тремтіння квітки.
Шепоче нерозбірливі слова,
які із плеч її здіймають крила...

[А пальці обережні, ледь відчутні, вишукують за пелюстками вушко, кружляють вилицями, і повзуть до шийки, і під листки волосся, потім дотики розходяться - одні пливуть угору, інші, дрібно, невтомними мурахами - до строгості плечей... Долоні не відчутні ще, лише розвідники-мурахи примушують її вдихати зрушене повітря частіше, і частіше..]

[Та в мить одну їй почало здаватися, що світло гасне і літня насувається гроза... Краплинки поту над вустами… і тропіки такі підступні… й сіль його долонь… ліана все тугіше тягне свої стебла. Повільно тягнеться до ліктів… й вище… із останніх сил стараючись не задушити пристрастю його, а залишатись тільки ніж-но-ю… І запахи суцвіть розкритих...]

Вона:
Була тихенька – лань на водопої,
Немов метелики, дрижали вії…
Манив у оксамитові покої,
А я цнотлива, зір піднять не сміла.

Втечу, втечу, втечу, втечу… Та де там!
Ти так розлив словесні фіміами:
Лукум, халва, рахат-шакер, щербети…
Хмеліє розум, не прийти до тями.

Я наче мед. Як масло те, що тане –
Пір’їнкою ведеш малюнки східні…
Як думаєш, о Даймон_без_обману,
Хто винен в тому, що тепер я відьма!? :)

Весною ранньою приходить твоє свято,
Хай буде радості в цей день тобі багато.

Уже тікають помалесеньку морози,
Хай ж не турбують тебе життєві грози.

Крізь довгі роки що минають й покоління
Яскравих спогадів не гаснуть хай проміння.

Й розтануть із снігами всі незгоди,
Але життя хай не залежить від погоди!

Бо в ньому завжди поряд бути мають:
Найкращі друзі, що тебе поважають,

Й кохана дівчина – сонце яскраве й миле
Щоб завжди щастя дарувала і серце твоє гріла!

Спогад - невільник ніжний -
Струшує рештки сну.
Коле сніги підсніжник -
Мій підсердечний сум.

Криги блакитні скалки,
Променя спис ясний...
Серце моє заплакане,
Бачиш: сліди весни?

Чуєш: дзвенить відлига,
Наче у клітці - чиж?
Серце моє, не хлипай.
Серце, не бийся, ч-ш-ш-ш...

2011

Він пішов і забрав
За собою свою епоху.
Ніби давній папірус –
Згорнув її і - поніс.
І, здалось, - не лишилось
Нічого опісля нього…
Так буває порожньо,
Коли вигорає ліс,
Так буває затихо,
Коли відживають звуки:
Всі разом, водночас,
Ніби скошений мідний дзвін…
Він пішов і забрав
У безчасну гірку розлуку
Те, що ніс у собі
Він один,
Тільки він один.
Не шкодуйте доби,
Що родила високі надії,
А шкодуйте душі,
Що не втримала їх у собі…
Він пішов і забрав
Всю –
Інакше ж бо – просто не вміє,
Як і жити не вмів –
На піврозмаху, серця на пів…
Все, як завше, банально:
Не стачило – підхопити.
Все, як завше: на зміну
Сонцю – холодний льох.
І лишилась епоха
Сиротою без цього світу,
І залишився світ
Без найкращої із епох.
2.03.11

Губи із присмаком капучіно,
руки, ще й досі такі гарячі,
ти був нестримним, як Аль Пачіно,
як індіанець племен апачі.

Ранок дає свої переваги –
поруч – ще незнайомий мужчина,
як не звернути на це уваги,
коли увага така причинна?
)

Не зрозуміле й загадкове
Щось у руках наших є
Кожний помре за це слово
Хтось через нього жиє



13.06.2010

Комусь властиво забути
Образу, що серце зі жме
у перший раз.

Комусь властиво забути
Нічні жахіття, що лякають
у перший раз.

Комусь властиво забути
Все на світі в коханні
у перший раз.

Але нікому не потрібно забувати
Де й коли зродила тебе мати!



07.05.2010

Весна до тебе прийшла уранці!
І закружляли в шаленім танці
Вітри жагучі.

Весна до тебе прийшла нарешті,
Її подругою тепер назвеш ти
Вже неминуче.

Дощі гарячі, на тебе впавши,
Усі печалі з душі прогнавши,
Весну прославлять.

Мрії поснулі, весною снивши,
Від почуттів ясних збудившись,
Крила розправлять.

Думи шалені відчують силу
І з тебе вирвуться на волю сміло,
Щоб оживати.

У піднебесся злетиш на крилах,
Знайдеш нарешті, що серцю миле,
Будеш кохати!

А якщо раптом вітри недолі
У твоє серце навіють болю -
Ти все здолаєш!

Бо в тебе світла в душі багато,
І ти, мов зірка, вмієш сіяти,
Ти - крихта раю!
весна 2010р.

Минають дні, минають дні
Спокійно чи у метушні
Вертають лише уві сні
Та в пам'яті тихенько доживають...

Минають дні, минають дні
Спокійно чи у метушні
Вертають лише уві сні
Та в пам'яті тихенько доживають...

Тягар своїх тривог
скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я
лишаю без вагань -
Щоби на крилах мрій
полинути у сни,
В яких з тобою ми
відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те,
що любе вже давно -
Тебе, світання час,
це небо і весну...
Майбутнє і минуле
зіллються знов в одно,
Але, чому це так,
я досі не збагну.

Реальність це чи ні,
ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої
на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій
сьогодні тільки наш
І пам'ять про любов
належить тільки нам!
2003р.

у суму – вологі очі,
припухлі тремкі повіки.
у суму - розмитий почерк,
нездатний «візьми_та_викинь».

у суму – важкі валізи,
вокзали, гудки, вагони.
обійми – чіпкі, залізні,
глухі до нічних рингтонів.

у суму – банальна звичка
вертати: думки в минуле,
у скриньку - ключі музичні,
в годинник – його зозулю.

Наша матінка прийшла
Сонце й радість принесла
Будем маму обіймать
Поцілунки дарувать

Щоб матуся пораділа
Щастя в хатку запросила
Бо без мами сумно так...
Всюди всюди в нас бардак)

А коли рідненька поряд
Все виходить в нас чудово
Допоможемо у всьому
І розвіємо їй втому...

Я кохаю тебе нестримно
І ненавиджу щиро-щиро...
Все за те, що тобі несила
Мене спекатися, коханий.

Відцурарайся мене!
Я знаю, шлях зі мною -
То з неба - в пекло.
Я вже була колись безкрила,
І до того я також звикла.

Не жалій мене -
Я не бідна!
Не корись мені -
Я не панна.
Якщо тільки тобі бажанна,
Будь зі мною святим і грішним!

2010

Не питайте мене нічого :
все одно я не скАжу правди.
Не питайте, що є сьогодні,
не питайте, що буде завтра,
не питайте мене про мене,
ні про інших, ближніх і дальніх,
ні абстрактно, ані конкретно,
ні в загальному, ні детально;
не питайте нічого важливого,
не питайте нічого певного:
ну, хіба – про улюблені квіти,
або ще – про улюблене небо.
Але більш не питайте нічого,
бо від мене правди не дІждетесь:
не тому, що брехня моє хобі,
просто правда моя – погибельна.
Цей безтямний політ над прірвою...
Вже душа як липка – обдерта.
Не питайте: в моєму вимірі
тільки крок від правди – до смерті...

1996

і буде вино смакувати тобі - мов кров
а сніг - наче манна небесна чи манна каша
покірно чекаю - іуда про нас розкаже
підставимо щоки під вітер чужих розмов

важкими шляхами ночей позашлюбних я
і десять хрестів за тобою нести не проти
здається, що це вже довічна моя робота
покірно чекаю - забий в мене перший цвях!

клянуся любити. клянуся в останній раз.
собою клянуся, воскреслою після злості,
і нашими дітьми, розбризканими у постіль,
а ще - матерями, які проклинають нас...

Ти мене поділив надвоє:
– Це мені – а це, бабо, тобі.
– А мені? –
зітхнув ненароком Телесик;
– А мені? –
заголосило кількаро бабенят;
– А мені? –
суворо спитала мама;
– А мені? –
як завжди, промовчав тато;
– А мені? –
поцікавився раптом ще дехто...
Ну що ж,
доведеться дробитись...

2007

Ну, ось. І ми прощаємось
у тихих вулиць мороці.
Одні дива кінчаються,
а іншим - буть не скоро ще.

А іншим - вже не збутися
(Бо, схоже, відліталися).
Інакше б - не на вулиці...
Інакше б - не прощалися...

2007

Життя-листоношу
стрічаєм, вітаєм.
Чекаєм від нього
лиш доброї звістки.
Й при цьому
(навмисне чи ні)
забуваєм -
є доля дочки,
а є доля невістки.

А роки
годин череду
підганяють,
шаленої швидкості
світу замало.
Життя-листоношо,
я ще відшукаю
ту скриньку,
де ти моє щастя сховало.

2008

Когда любовь стучится в двери,
Ты робко можешь спорить с ней,
Сказать украдкой: "Я не верю,
Ты не луч солнца средь теней."

Ты можешь попытаться биться,
Как птица в клетке, но увы,
Чтобы с любовью сей проститься,
Через нее нужно пройти.

Так не уйдет, будет стучаться,
Будет надеждами манить,
Ты за нее начнешь держаться
И по напрасну слезы лить,

В конце-концов, напившись боли
И потеряв покой и сон,
Ты скажешь: "Нет!" - этой любови,
Погонишь с сердца ее вон.

Однажды сможешь с ней проститься,
С свободным ветром в небо взмыть,
Но помни, лучше в ней томиться,
Чем вовсе в жизни не любить...

Нема давно недемократів,
Та із загалу, в той же час,
Шляхетні групи депутатів
Найпрогресивніші у нас.

Поперевозили баули
В елітне київське житло,
Людей на радощах...забули,
Бо закрутило, понесло
Життя тіла недоторкані.
Ввійшли під купол, як на бал,
Фракційні змінюють компанії,
Твердий збивають капітал.

Свої-ж колишні обіцянки,
Свій передвиборчий екстаз,
Мабуть, якимсь похмільним ранком
Злили спросоння в унітаз.

Не ображайтесь, я вас прОшу,
Хіба я зайвого загнув?
Ви - на коні, народ - в калоші
На вухах сушить локшину.

01.06.2007

На картині немає ні лиць, ні навіть силуетів -
Чорна пляма в кайданах одної з графічних фігур.
І на білому тлі то - немов негатив від портрета,
Що згорів у сполуках отруйних хімічних структур.

Залишився лиш контур і правильність просто вбиває,
Лиш контрастом одним защораз насторожує зір.
Що ж у собі те чорне від нас так ретельно ховає,
Нащо свердлить всіх нас з потойбіччя, як ранений звір?

Чи то чорна ненависть, чи завидки, чи може зрада,
Чи то смерть і нещастя, чи злість, а чи чорна біда?
Що ховається там в геометрії того квадрата,
Що віщить кругом нього та біла, як сніг, полоса?



2011р.