Метнулася тінню чорною!
Завмерла перед іконою...
Здавалась душа потворною,
Забрудненою долонею!

Схилилася, - Грішна,знаю!
Як і земля, з нечистотами!
Сновидою все блукаю
Стежками в яру,й болотами!

Сміялася, - Грішна, знаю!
Немає мені прощення!
Бо пам'ятаю...бо не прощаю!
Бо не прошу я благословення!

Завила душа...по-вовчому!
Затих невеселий сміх...
І плакала...по-жіночому...
За той неоплачений гріх...

Бо не забула...й нема каяття!
Бо не змогла, бо терпіла!
Йому залишила...життя...
Хоч вбити його...хотіла!

2011

Залягла утома під очима, -
До світанку не заснув пісняр,
Мав слова. Які слова! - Не втримав
Неповторну веремію чар.

Не сховав за пам’яті дверима
Той один – єдиний екземпляр
Ще й мелодія, немовби схима,
З пісні обернулась у тропар.

Творча доля часто нещадима,
Мохом пороста репертуар,
Мовкнуть як на гріх мотив і рима,
Серце заволочує тягар.

Та снага зорею знову блимне,
І окрилить душу Божий дар.

2011-02-01

Ти мовчиш,ти як завжди мовчиш,
А в мовчанні і туга,і сум,
За вікном прес розбурханих тиш,
І тривоги пульсуючий струм.
Ти печаль цю на двох розділи,
Я знайомий з цим болем давно,
Звук її наче шелест золи...
Помолись,подивись у вікно.
Я навчу тебе,як відвести
Ці тривоги,віддам оберіг,
Ти повір,я зумію знайти
Ту єдину в сплетінні доріг,
Той єдиний незримий нам шлях,
Що веде до блакитних струмків,
Почекай,ще зоря не зійшла,
І прислухайсь до віщих цих слів.
Дощ мине,обрій синім майне
Серед сірих розчулених хмар,
Подивись-крізь небесний синець
Пробивається промінь,мов жар,
Проганяючи тишу душі
Через бурю натомлених дум,
Тільки ти ,як і завжди мовчиш,
А в мовчанні і туга,і сум...
1995

Мої сльози - то ріки гірські… вириваються із полону
Забери мене у світи, де немає людських прокльонів.

Мої очі як сірі крила, помах ніжності і блаженства…
Пелена їх давно накрила… втерти б сльози і може вмерти?

Мої думи – це синь небесна… рознесуться у небокраї
Моє серце – вже не воскресне… знов болить... і по тобі – крає…

Пощади і вкради у гори, де удвох ми були б щасливі…
Побороли б усяке горе… не лиши мене в сльозах зливі…

Обпікаючи сяянням хмари,

Аж вилискує місяця бік.

Серед ночі хмільної гітари

Чую голос дзвінкий віддалік.

І немає ні сну, ні спокою,

Ні натхнення в стараннях моїх,

Коли ясно вночі за стіною

Вирізняю то стогін, то сміх.

Є веселощі й болі в коханні,

Як у темені блиски заграв.

Я учора комусь до світання

Сам спокою, було, не давав.

Я і досі заснути не можу

У безсоння свого на краю.

Пробирає щоночі до дрожу

Моє тіло сусідське "люблю”…

31.01.11.

неначе якесь прокляття – рожева личинка сну
блокбастером увірветься і зірве здобич пісну
о п’ятій коли ти дихаєш спасенням і осуд –труп
о восьмій заграє Бумбокс : метеликом влучить в гру

йдеш до вини чи ванної, вдягаєш шкіру нових ілюзій
віриш що в моніторах сузір’ям тріпочуть друзі
і кожен з них – серце твоє поява дорогоцінна
і ти відчуєш які теплі у них долоні та осінні коліна

рано всміхаєшся ведеш дітей у освітні заклади
зима ковтає тебе снігом і пастилками лимонадними
потім робота без якої пусті і пухнасті кишені
донька з ляльками успіху казок гарбузове зерня

син хочее ролик люди скласти іспит на совість
екстерном відбувається день і рушає на жилаві лови
нічого не проситимеш тільки дрібничку милу – спати !!!
ідеш по скловаті збираєш подвиги ртутні і ратні

він насупить брови і скаже: дитя, божевільне
почуха потилицю зачепить оком на полотні свіжу олію
купу літер під щокою сережки розкидані та мобільний
чорна вуглина кота заворкоче в напрузі Вія

Ми вчора були не в гуморі.
Ось скло від розбитих чашок.
А ще вчора сніжило і зводило
Виски, мов ножем би врізали.
Дзюркотіла вода із краника,
Терпка кава застигла невипита.
Геть розкидало думки і клаптики,
І нема вже сил, щоб зібрати їх.

Ми вчора були не в гуморі.
Нам вчора варто б замовкнути.
Щоб образу, бува, не бовкнути,
Щоб довіру хитку не зтрусити.

Це все метеорні зрушення,
І рутинні магнітні бурі
І ми від них не застраховані
Хоч тиснулись у рамки пристойності.

Та ми вчора були не в гуморі.
Нам учора було померти..
Бо ж сьогодні момент уже втрачений.
..Спинами одне до одного


2011

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

Я вроджений під серцем Вкраїни
Із пісенних мелодій садів,
Із широких степів, полонини
Та із вільного духу дідів...

Я зачатий на кручах дніпрових,
У бузковому цвіті весни,
В рідних житніх полях,
у дібровах,
В падолисті, озерах ясних...

Я народжений Богом з Любові
На найкращій у світі землі...
І пісні її всмоктані кров’ю,
Знов виплескують гени мої...

Я співаю про зорі над степом,
Про дівочу красу й льоноцвіт...
Я народжений, мабуть, поетом,
Бо співає в мені цілий світ.

Ти розплющуєш очі, всміхаєшся, кажеш: «Привіт!»,
У волоссі Твоєму заплутались сонячні зайчики.
Ти потягнешся плавно, як киця, до хрускоту в пальчиках
І зіскочиш із ліжка умить.

Посміхнешся ще раз, підморгнеш і закусиш губу,
І лукаво виблискують очі Твої перламутрові.
Хоч у наших стосунках з Тобою все вкотре заплутано,
Ти вже пишеш сторінку нову.

А у склянці моїй знов парує мелісовий чай,
І до тіла Твого залишається відстань в долоню…
Щось запустить годинник: секунди відлунять у скронях –
Вже пора. Мушу йти. Прощавай.

2011

Лечу крізь хмари штормові,
Кидає, крутить турбулентність
життєвих збурень і сентенцій
у обважнілій голові.
Агов Земля, я втратив курс
в хаосі цім падінь і злетів,
прошу, дай пеленг-нині, де ти,
чи може світ перевернувсь.
І я учасовій петлі
ув'язнений, гримлю кістками
між хмарами і між зірками
в цім велетенському котлі.
То де ж цю душу приземлить,
як уповільнити падіння,
навряд чи зможе ніч осіння
щось підказать в критичну мить.
Куди мене ця мить несе,
куди я падаю, плането,
прошу, дай пеленг, нині де ти,
мовчанка й небо... Ось і все.
2010

Лагідний, трохи печальний,
Часом, веселий без меж,-
Вишгород мій вікодавній
Зводять до зоряних веж.
Никне на схилах горбатих
Дух сивочолих століть.
Пращурів зморена хата
В джунглях бетонних стоїть.
Місця для болю немає,
Тільки на серці карби.
Батько і мати чекають
Втрати її щодоби.
Хата моя, рідна хата,-
Казка із прикрим кінцем.
Жити мені й сумувати
В згадках про тебе тихцем...
2008

На місці тому де скипілась кров
ти бачиш квітку, ніби чорну ружу.
І кажеш, що любов готує знов
підступну змову хижу і ворожу.

Пелюстки крові, як дурні літа,
гойдають грифів на своїх раменах.
Той час забудь коли такі летальні
ми сіяли весну в осінні клени.

Забудь вино у мене на устах,
замерзлі пальці і гарячий погляд.
Міський голодний перелітний птах
нехай у вирій забере цей спогад.

Лишилась кров холодна і тверда,
І тромбом в горлі промовляє тиша...

Хворіє паралельністю хода
замерзлих наших онімілих тижнів.

– И климат Крыма так идёт поэтам,
как дамам искушающий шифон.
– Вы, сударь,– хам, скорей подите вон,
я даже слушать не хочу об этом!

– К лицу им лёгкий утренний загар
в компании упругих кипарисов,
– Ещё добавьте, что закат матиссов,
а я отвечу Вам: «au revoir»*!

– И влажно с гор сползающий туман,
и говор – на татарском, на иврите...
– Вы гадкий, отвратительный тиран!..

Какой вагон, Вы говорите?

Осені вина. Винна.
Випила сонця вволю.
Листя над лісом піна
піною хмар. Знеболю
бабиним літом осінь,
зморшки сухі каштанів.
Серце любити просить.
Серця за день не стане.
Тільки схолоне погляд
в снігові і погасне.
Небо ще буде поряд,
чорне граками. Галас.
Осені вина. Дайте
випити повну чашу -
знаю смертельну дату
любощів ніжних наших...

Білим – під ноги, сріблястим – в долоні
Вирує пухнастий сніжок.
Сонце – на схилі, серце – в полоні
Впряглося в неспинний танок.

Навкруги – свавілля, невтішне і грішне,
Примари в зимових пальто.
Крокують алеями чоботи сніжні.
Ми всі –
позабуті
ніхто.

Минув наш час?
Уже минув?
У почуттях чогось не стало?
А душу вік не обманув,
І стежка в цвіть не заростала.

Утома літ торка струну -
І ти смутна, і я невесел
Мінять на заводь бистрину
Неситих одчайдушних весен.

Минув наш час?
Минув хіба?
Ще вабить світ,
ще сонце бризка,
Ще кличе затінком верба,
Стрічає шелестом берізка.

Наш час ніколи не мине,
Допоки ми з тобою будем,
Допоки грітимуть нас будні,
І не розлюбиш ти мене.

На білий світ ми народились, щоб радіти,
Для щастя Бог створив для нас усе.
Щоранку ми повинні говорити
Скільки добра у світ цей принесем.

Любов помножиться від цього у стократ,
Бо не страшні їй ворогів тенета.
Дорогоцінністю вже буде не карат,
А радістю наповнена планета.

Саме тоді зрадіє наш Господь,
Як зрозумієм ми його мотиви,
Коли в кожній душі, куди не приходь,
Засіяні добром побачить ниви.

Засвітяться серця тоді від щастя,
Здійсниться людства заповітна мрія
І стороною обійдуть нас всі напасті -
Рай на землі створити ми зумієм!

Кімната прихована посеред міста під вечір.
Мені - твого відліку, відчаю, чаю і м’яти…
Годинник до півночі зіркою світить на плечі.
А ти наді мною. І небо над нами, як свято.
Ця стеля прочитана, стіни спадають до тебе,
Ховаються глечики доісторичні в куточку.
Чужим завойовником, схожим напевне на себе,
Ти голосно дихаєш, тихо сповзає сорочка…
Колотиться місяцем серце маленьке, як пташка,
І ніч залишається нині у світлій кімнаті.
А хтось задихається, тіні гойдаються важко –
Чужим завойовником, тілом, водою, лататтям…

Чому туга сумна
Моє серце знайшла
І мені спричинила страждання?
Чого хоче вона -
Болю в серці княжна -
Зруйнувати мене до світання?

Це ж їй радість велика,
Коли в муках людина,
Коли стала самотня й чужа.
Тоді щастя велике
Відчуває безлика
ЇЇ злістю просякла душа.

І чи взмозі хто-небуть
Поборотися з нею
І здолати страждання й біду?
Щоб всі люди на світі
Були щастям налиті
І радіти своєму життю!

Таємниця мене. І вино, і зелений чай.
Добиратимеш слів, а слова вже тепер не ті.
Заховаюсь в тепло, як ховаюся зазвичай,
І тепер в мене світ, що любити мене хотів.
І тепер в мене ти. І вода на плиті кипить.
Буде день і вогонь. За вікном помирає сніг…
Незабаром весна - поминальна за снігом мить.
Таємниця мене. І вино, як вчорашній гріх.

Щемить душі краса,
як незбагнена сповідь
лісу вітрові,
як хмар жива
летюча благодать,
як плюскіт річки
по дзвінких каміннях –
щемить душі краса,
як запах ранку
в росяних лугах.

щемить душі краса
мов арфи звук,
вібруючи у
титрах долі
прозорим спалахом
лілового світанку –
щемить душі краса
таким оголеним
до краю нервом
мов відблиск неба
десь під Канивом,
в Дніпрі.
щемить душі краса –
мелодія
незнано-незбагненна,
записана у
нотнім стані зір,
і ти мені повір –
щемить душі краса,
не убивай її,
вона єдина
пренепорочна ще
у світі сім.

Ще мить – душі краса!

Прийшла весна і сонечко пригріло -
Так любо десь у лісі посидіти.
Пташки додому прилетіли
І весело почали гомоніти.

І потічок дзвінкий бурхливий,
І спів пташиний у гаю,
І погляд милого щасливий -
Мені так добре, я ніби в раю.

Душа й природа все розквітло,
Таку піднесеність і радість відчува.
І на душі так сонячно і світло -
Кохання в крові закипа.

Ми йдемо вдвох: щасливі, молоді,
Рука в руці і погляд очі в очі.
"Весна і молодість - то сестри золоті",-
Ліс-дідуган нам приязно шепоче.

Із незримих глибин
ти пронизуєш відстань і простір.
Мовчазна (не німа)
за життя пахнеш солодко й тлінно.
Скам'янілі долоні
прикрасивши дивним волоссям,
знов приглушуєш крок
споконвічним земним голосінням.

Коли в мене зима -
ти живеш в протилежній півкулі.
Чийсь порепаний шлях
заліковуєш стигло-зеленим.
А як раптом туман
мої вікна до світу затулить -
живосмугами тіл
проростатимеш вгору крізь мене.


2011 р.

Ти все наплутав... Недогледів.
Історія, як світ стара.
Завжди хотіла бути небом...
А зовсім не «з твого ребра».

Вертав назад... З усіх маршрутів.
Та стан не мій – аеродром.
Я не з ребра. Ти переплутав.
Набір із інших хромосом.

Праматір, кажеш… не коханка…
(Крізь пальці витік цілий світ.)
Ти переплутав ніч із ранком.
Прощай, Адам.
Твоя Ліліт.

31.01.11

Завагітніла снігом полтавська земля..
Зачарований день тихо бренька на лютні..
В кирзаках білий янгол вальсує.. кружля..
Загрузаючи в дзвін кришталевих ілюзій..

По вузеньких стежках тополині гурти
Йдуть до Неба..в заметах втопившись по груди,
Їх долоні благають -протягшись в Світи..
Наче люди..

Котять сонячний м"ячик ліниві вітри...
Зачарований День тихо бренька на лютні..
На волосся Тобі.. діаманти згори
Сипле лютий..

Поведи. Поведи, поведи
На вершину, на пік, на Говерлу,
Між густі забобонні ряди,
Воскреси мене, тричі померлу.

Я тремчу, я тремчу, я тремчу.
І повіки, і ручки, й колінця…
Чашу спраглу, бездонну, п’янку
Ти наповни, коханий, по вінця.

Потримай, потримай, потримай
Цю хвилину блаженства на небі,
Щоб вона не втекла, щоб вона
Повернулась при першій потребі.

Не виходь, не виходь, не виходь
Із солодко-щемливої казки,
Кульмінацію наших бажань
Не веди, не веди до розв’язки.

Не підходь, не підходь, не підходь
До мінливо-зрадливого краю,
Не пускай, не пускай, не пускай
Мене, грішну, з Едемського раю.

Хай святиться ця мить! Небеса
Хай осанну творять насолоді.
Це нірвана. Це рай. Це краса.
Благодать із блаженством на споді.


2011

Погляд чесний. І слово – як гиря.
І карбований мужністю лик:
«Я приймаю
смертний ваш вирок,
бо тікати від смерті не звик.
Та допоки живу боротьбою
і живуча мерзота слизька,
запевняю – "безноса з косою»
ще по світу мене пошука.
І допоки моя Україна
буде скніти в полоні брехні –
обіцяю, що кожна хвилина
стане спрагою помсти в мені.
І щоб заспівом стала, початком,
недоспівана пісня моя –
знайте, вбивці, мов прапор, нащадкам
заповім я своє ім’я.
Народився і виріс я в герці,
щоб свободи наблизити час.
Перед Богом клянусь: і по смерті
повставатиму супроти вас!»

27.01.2009

Заплітала в коси ніч
Зоряні намиста,
На тендітну звабу пліч
Шаль спускала млисту.

Вхóпив сутінок - жебрак,
На доби пероні
Відпуцований * п’ятак
У тремкі долоні.

І затис у жменю хмар,
Аж спітніли лиця,
Та не встояв проти чар
Нічки – молодиці.

Розпростав міцний кулак
Хоч і неохоче
І осяг, що він – жебрак –
Крез у сяйві ночі.

2010.

*Путцен (нім) – чистити ; звідси …відпуцувати - відчистити…зах. діал

Замовчи і дивись, як за вікнами мріє світанок,
Як танцює на стінах од вітру фіранкова тінь,
Як біжать перед поглядом сотні розірваних ланок,
Поспішають кудись, ніби зляканий загнаний кінь.

Твої сни вже потрапили в пастку химерну над ліжком,
Твоя ніч надто чорна (хоч тепла)і дивно пуста.
Я намисто низатиму з іскор, полишених лишком.
І вкладу тобі труйний цілунок в холодні уста.

2011

Засміялось Сонечко,
Стрибнуло в віконечко!
Цілувало щічки
Нашої Марічки!
Сміх подарувало,
Носик лоскотало!
Неслухняне Сонечко!
Розбудило донечку!

2011

Я переповнить не боюсь
Своєю радістю твій келих.
Пісень журливих я чомусь
Співаю більше, ніж веселих.
Стоїть неторканим вино,
Одному випити несила.
Твоя гірка любов давно
І без вина мене сп’янила.
І не моя у тім вина,
Що я відшукую причину
Тому, що десь ти не одна,
А я з вином на самотині.
Вино червоне на столі.
Порожні келихи безликі.
Чому так радощі малі,
Чому печаль така велика?
Мені давно не все одно,
Чому такий нам жереб випав.
Стоїть неторканим вино,
Без тебе я його не випив.
Я переповнить не боюсь
Своєю радістю твій келих.
Пісень журливих я чомусь
Співаю більше, ніж веселих...

Я родився в далекій країні,
Там, де сонце стає дуже рано,
Та душею я весь в Україні,
Не дивись, що маленький я, мамо!

Я повернуся, о б о в" я з к о в о!
Якщо вам це скоріше не вдасться,
Допоможу їй зняти окови,
Допоможу здобути їй щастя!

Не дивіться так,татку і нене,
Я здійсню заповітную мрію!
Помолися, будь-ласка, за мене,
Богородице Божа, Маріє!

Він кружляв у безхмарному небі
Так високо,як більше ніхто,
Любовався собою "Це ж треба!
Я-цар неба,повелитель всього!"
З висоти озирав сині далі,
Заглядав в потойбіччя світів,
І пишався ще більше.Надалі
Степом теж керувать захотів.
Оглядав уже землі звисока,
Як свої володіння,рубіж,
Дикі трави,наповнені соком,
І росинки,мов крапельки сліз.
Від його нишпорливого зору
Не сховатись було,не втекти.
Він - цар неба,і степу,і моря,
І живого всього навіки!
Раптом щось там мелькнуло у травах-
Стрепенувся орел,чуть завис...
"Хто посмів?Хто яке має право?!"
І він каменем кинувся вниз.

Руда кішка звивалася вправно.
Треба щось вполювати,знайти.
Щось поїсти,знайти якусь страву,
Ну а потім до діток іти.
Бо вони десь,маленькі,голодні
Там шукають матусю уже.
Попоїла,ще й діткам сьогодні
У зубах якусь здобич несе.
Ось гніздечко -маленькі котята
Виглядають матусю,пищать...
Раптом з неба щось коршуном клятим,
Тінню чорною вкрило котят.

Різко вигнулась кішка дугою,
Полишила і здобич з зубів,
І стрілою метнулась до бою,
Ще не бачучи тих ворогів.
Чорна тінь обернулася в птаха,
Що на крилах могутніх навис.
Гострі кігті і дзьоб,наче бляха,
Впились в неї як стріли,як спис.
Ті удари,що майже смертельні,
Пробивали її геть наскрізь,
Пазурі рвали тіло пекельно...
Кішка враз обернулася в рись!
Мов нещадний той звір вона стала.
Усі сили зібравши в комок.
І комок той з орлом в диких травах
Розпочав свій смертельний танок.
Все.Здавалось останнії сили
Покидають її назавжди,
Та зібралась ще раз і вчепилась
Прямо в горло орлу...Потекли
Теплі струмені царської крові
На зелені стебельця трави
І завмерли обоє багрові
Від тих ран у пилу боротьби.

Хто там бігає в гущі отави,
Хто тривожно попискує там?
Це котята, шукаючи маму,
Розповзлися по різним кутам.
Ось побачили,жалібно плачуть,
Аж проймає той плач все живе.
Щось зарухалось...От дітки бачать-
Їхня мама з під птаха повзе.
Піднялася,сердешна,вся в ранах,
Озирнула побоїще вмить,
Облизала котят і почала
Їх назад у гніздечко носить.

А повержений птах мертвим зором
Десь у небо дивився повік,
Ніби з жалем,а ніби з докором-
"Хто посмів?Хто мене переміг?"
Був могучий-а вже і немає,
Був всесильний-а зараз ніщо,
Материнську любов не здолає
Ані цар,ані воїн- ніхто!
Не судилось,не було,не буде,
Нема сили у світі сильніш.
Так, як мати, ніхто не полюбить,
Не пожертвує так ніхто більш.
Невмируща любов окриляє,
Дає сили все зло побороть.
Мати любить і перемагає,
В цій любові і сила,і плоть.
Воздадім же у кожному слові,
В кожнім вчинку,в пориві душі
Вдячність цій материнській любові,
Що з дітей нас возвела в мужі!

У своячениці Білки
Зайці грали у сопілки,
А зелені коники
Дзенькали у дзвоники!
Круторогий дід Баран
Бив щосили в барабан!
"Ех,раз! Іще раз!"-
Заспівав бобер Тарас.
Навіть тітонька Сова
Щось тихесенько співа.
Галасливі дві сороки
Узялися дружно в боки,
І здається, що й ріка
Затанцює гопака!
Знають гори і долини,
То у Білки іменини!

2011

Фальшиві посмішки,
Фальшиві почуття,
Під масками
Проводимо життя.
На попелищі
Дотліваючих основ
Фломастером
Малюємо - Любов.

За істину
Приймемо без вагань
Все, що дарує
Здійснення бажань,
А на табло
вже засвітивсь рахунок -
Твоя душа!
То був фальшивий подарунок!

2011

Вечір, зорі дишуть в спину,
Я ж думками в мрію лину!
В танці крутяться слова,
І душа співа - співа!

Ось лягає на листок
Мій віршований рядок!
Подивилась. Почитала.
Щось не те душа співала...

Й там не те, і там не те,
І отам усе пусте!
Ще подумала з годинку...
Написала про хатинку,

Виправляла тут і там,
Щоб сподобалося Вам!
Ось лягає на листок
Котрий вже новий рядок!

Так, тепер здається гарно!
Не пройшла робота марно!
І співає знов душа!
В інтернет пишу вірша!

Ось тепер оцінять дар!
Маю перший коментар:
- Й там не те, і там не те,
І отам усе пусте!

2011

Новий день за вікном
Засліпив тебе трохи промінням
Сонця, й так аскетично зігрів.
Від байдужості знов
На тобі пристає павутиння
І вбирає в себе колір днів.

Ти на дотик тверда
За тобою – стіна аргументів
Сперечатись давно пропав сенс,
Всі слова – як вода
В порошковому клеї «моменті»,
Лиш загуснути можуть і все.

Як колись, пригадай…
Ти була така ніжна, тендітна,
Чиста, як паперовий листок,
А тепер вже не та,
Тепер вже чужа й непривітна, -
Не впізнав би за крок.

Власне, винен я сам, -
Менше став приділяти уваги,
Перестав вирізняти лице,
Ось і виник цей стан
Від того що забракло наснаги
Переносити далі все це.

І тепер я сиджу
В напівтемні кімнаті оточений
Все тобою й такими як ти.
Не побачить межу
Цього неймовірного збочення
Навіть Сонце, як зможе зійти…

Новий день за вікном
Освітив тебе ледве промінням
І, мабуть, навіть трохи зігрів.
Від байдужості знов
На тобі кляте це павутиння,
Що вбирає в себе колір снів.


Ти, шпалери смуга біла,
Не тримай на мене свою образу,
Багатьом речам ти мене навчила, -
Не повторю цих помилок іншого разу!


12-27.01.2011

помислом
подихом
порухом
світ постав

ніжністю
ласкою
вірою
виростав

ниткою
прядивом
плетивом
почуття

цяткою
зіркою
сяєвом
майбуття

маревом
краплями
росами
знов і знов

зéрнятком
паростком
пуп'янком
у любов

Так довгоплинно час собі тече,
розсіюється леготом у висі,
і чеше спини полонинам лисим,
вимолює, вигукує, рече
черлене сонце, вмочуючи в Тису.

А з піднебесся, онде, навпрошки,
по виноградниках поводарями,
дощі з благословенними дарами
ідуть, і захлинаються стежки,
у відблисках земної амальгами.

Принишк на бадилині чахлій вік,
над бистрі води птах звиває крила,
колиска тут і тут його могила,
і довгих його днів короткий вік,
й безмежна туга, чиста і зболіла.

Тут відгомін і стоголосся днів,
наповнює карпатським трунком води,
і прах, і душі, клени і клейноди,
і вечір тихий, що перегорів,
купають пам'ять з роду і до роду.

Не пиши мені епітафій – мій надгробок покрили плющі.
Не кажи, що самотність – то скарб, бо так боляче то для душі.
Не цілуй мої губи сухі, бо несила надпити водиці.
Не нав’язуй думки не свої, бо так хочеться правди напиться.

Напиши краще прозу в віршах, щоб було з чого спогади скласти.
Розкажи, з чого зроблений сніг, щоб могла я пройтися по насту.
Поцілуй у зіниці цілющі, що дають найпростіші одвіти.
Й зав’яжи мені вузликом руки, щоб на шиї їх в тебе зігріти.

Уривки відчуттів між пауз у мелодій.
Шепочеш: "Не люби..." У відповідь:"Не буду."
Та серце не змогли сховати ми на споді,
І знов для нас звучить ритмічне танго згуби.

Уже не треба слів, і пауз тут немає.
Танцюємо, забувшись, у прірву відчуттів.
Не каюся, бо й так - ти мій,тебе кохаю...
Та й сам ти не моїм... побути не схотів.

Лунають знов слова: забудь, і викинь з серця,
А далі вже дзвінок:"Манюня, повернись..."
Це танго для обох назад не повернеться -
Продовження веде окремо нас в Кудись.

Веселкою виблискуєш в очах,
Вгортаєш світ у вовну із води,
У поглядах дитинно-чисте «Ах…»
Розбуджуєш, мій лицарю. Збуди!

Збуди мене від сірих павутин
Думок, що оплітають відчуття.
Будити так умієш ти один –
Присутністю… У сутності злиття

Твого і тих, що йтимуть по тобі –
Життя… заплутані сліди… Іди.
Твори простори біло-голубі
З кристалів скрижанілої води.

І погляди людські заворожи
Чарівністю, що тихо струменить
Крізь час і нас. В тендітності крижин
Крихких сніжинок вгадується мить.

Холодний ти мій лицарю зими,
Все граєшся із скалками дзеркал…
А знаєш, сніже, трошки схожі ми:
У тихій грі приховуємо шал.

Стара картина на стіні старого замку
Живе по-давньому. По-давньому явля
Красу природи, щільно вміщену у рамку,
Де юна діва пестить немовля.

Мізерні тріщинки поморщили олію,
Мов павутиння розрослись на полотні.
Проте на твір сей нарікати не посмію,
Душа художника в нім вилилась мені.

Хто ж був той геній – не відомо нині,
Та й скільки ж тих імен поглинув час.
А він зостався жити у картині,
Крізь всесвіт барв мандруючи до нас.

Я Тобі ні жона, ні сужена...
Може грішниця не осуджена
із уяви чужої вкрадена,
що людським заповітам зрадила.

Ти ж мені на роду написаний.
В серце ввігнаний.
В розум втиснутий.
І любові не знала зроду я
поміж болем і насолодою.

Чи пороблено?
Чи наврочено?
Мов грозою в полях заскочена
не ховаюсь -
вмиваюсь зливами,
і розгублено,
і щасливо!

Підійму запітнілий стакан
В шумовинні погаслої віри..
І..зведуся назустріч вікам:
Вип"єм, сірі..!

Захмелілі залишим корчми
Навісну хитавицю..
Ви підете у безмір пітьми
Я..втоплюся в криниці ..

Буде вітер по вільхах товктись
Як по струнах..
Буде ношу правічну нести
Світ понуро..

І,можливо, на синім витку-
Диво-днини
Він надиба стакан на піску
Край цямрини..

Зачерпне крижаного вина
Тай.. уп"ється..
І збагнувши ілюзію дна
Усміхнеться.

О, від народження звані синами -
Бути ви я́влені богатирями!
Вистане мужності, сили, і слави.
Ярі віки́ би пишатися вами!
І до пуття здобуття і нестями!..
Але одспівані Святотцями
Чоловіки стають
Горобцями.


2011

«Прощай!» - звучало. Подих затамовано.

Ну от і все. Святкуй своє життя!

А це мовчання – поле заміноване… -

Як схибиш знову – прямо в небуття.

Не має змісту навіть «До побачення!».

Лиш погляд може вбити наповал…

Я тобою навік приречена…

Ще мить. І все. Останній інтервал.

Іще секунда. Фінішна пряма…

«Кохаю», хоч не вирвися до повені!

Ну от і все… Кажи ж, не будь німа!

«Прощаю… Щастя… в полі замінованім.!»

00.26 0.01.11

Ті само старі декорації.
Той само… Вчорашній сніг.
Минуле не має рації.
В минулого мало доріг.

В майбутнього їх – безмежжя.
Дні замітали сліди.
Палала холодна пожежа
І тліли в мовчанні сади.

І сходив на місяць вповні
Божевільних думок чоловік…
Щоб все почалося знову,
Ти на Щастя мене прирік.

І відтоді я вже приречена.
А відтоді минув не рік.
Не чіпайте мене – я мічена –
Я ж і є отой чоловік…

Божевільна, сиджу на місяці,
Розкидаю вчорашній сніг.
Я збирала тебе в колекції…
Повертаюсь… Стаю на поріг.

Не покличеш,.. бо я приречена –
Ти не любити мене не зміг.
Я б тебе у себе позичила –
Заважає вчорашній сніг…

Не має значення – я приречена.
А місяць вповні – мій оберіг.
Замітаю сліди щовечора…
Стежку Щастя слідів моїх…

І півжиття в таких декораціях.
Болюча мітка очей твоїх…
Я ховаю свої емоції
В той звичайний…
…вчорашній…
… сніг…

23.55 29.01.11

„Das letzte Konzerte in Bühne!“ –
Schreien Buchschtabe vor Anschlag…
Am Donnerstag hat man Furore,
Und jeder gedenkt dieser Tag!

Im Rolle romantisch Romeo
Er nehmen Theater Abscheid-
In meine Schicksal er teilnehmen –
Ich habe jetzt nur die Gluck-halb.

Ich möchte nicht vor mich beichten:
Morgen – erste ohne er der Tag…
„Das letzte Konzerte in Bühne!“ –
Schreien die stumm Anschlag…

20:03 22.01.11