finita la commedia

Коли всміхаєшся
– то конкуруєш з сонцем
Не розуміють люди,
чи це правда або сон це!
Коли з очей в долоні
падають дощі.
Мені так само гірко
у глибині душі
Ти, справді, наче море
ніжності - такої,
що хочеться розлити
в тобі тепло рікою
Ти – космос відчуттів
Ти – океан думок
І як би я хотів
залишитись удвох…
з тобою!
2010

викрадати тебе не буду
з мавзолеїв, ілюзій, фільмів.
не робитиму ляльку вуду,
ще хвилина - і станеш вільним.

вибирай для дуелі зброю!
секунданти спітніють згодом.
я не ксена - принцеса воїн,
але буду стріляти, згодна!

ні, не цілюсь - сльозяться очі.
перший постріл. відсутність звуку.
негодованим тамагочі
простягаєш картинно руки.

відбувається швидко все це:
ось гаряча шалена куля
під схвильований свідків шепіт
відбивається рикошетом
від каміння, що в тебе в грудях, -
і моє розриває серце.

У полі пророста зернина.
І вибухає цвітом сад.
А я, мов Лотова дружина,
Все озираюся назад.

І кам'янію, кам'янію...
Дарма в свій край ти вів мене.
Я відпускаю руку мрії -
Мене твій біль не здожене.

Більш не спроможна народити
Ані дитя, ані сонет.
Мені із цим камінням жити.
І вже ні кроку - уперед.

2010

Дорога становится круче
Угасли Фохата огни.
И только лишь Высшая воля
Со мною была в эти дни.
И видя страданья земные,
Мне хочется к Богу кричать:
- Ведь дал Ты нам сильные крылья,
Теперь научи нас летать!
Нет сил больше ползать во прахе.
Душа давно рвется домой.
Сознание тонет во мраке
И сердцу лишь снится покой.
У нас впереди Беспредельность,
Пути совместятся не раз.
Но что же так сердце не может
Исполнить обычный приказ?
Приказ о логических числах,
О том, чему быть, чему нет,
О том, что нельзя остановку
Тут сделать на несколько лет.
Я знаю, что много страданий
Придется узнать до конца.
Покуда сольются сознанья.
И в ритме забьются сердца.
Сердца, что так тщетно искали
Друг-друга так много веков,
Нашли, и тепер уже едва ли
Не смогут порвать всех оков.
И ты нам поможешь, Учитель.
Пройдя этот путь наш земной
Войти в Твою чудну Обитель
В которой Ты даришь покой.

1997год

Київ, більшого не знаю міста,
Москва, Нью-Йорк, що мені до них?
Київ, шукаючи під сонцем місця,
Ходжу по вулицях твоїх святих.

Київ, потоками машин в заторах тісних,
Вриваючись у будні жорстких днів,
Спішиш на зустріч злетам і навмисне
Притягуєш до себе Божий гнів.

Київ, ти ж Вавилону став подібний,
Користь і жадібність господарі твої.
Urbs venalis. Є ті хто з цим незгідний?
Amicus Plato… Істина дорожча і мені.

Про велич предків пам’ятають стіни
Софії, що вознеслась над Дніпром.
В печерах праведних у світлі свічок гімни
Співають ті, що плачуть за Христом.

За хмарочос хова свій жовтий промінь
Світило, щоб з’явитись завтра знов.
Спи, Києве, стихає день і гомін, -
Надія спить у ризах … під вікном.

Urbs venalis – продажне місто (лат.)
Amicus Plato, sed magis amiga veritas – Платон друг, та істина дорожча (лат.)

Степ прокидається
Рано вранці,
Вино заснуло в зеленій склянці.

Молоко у глечику
Зве паляницю.
За столом навпроти сидить молодиця.

Молодиця кохана, а очі сині,
А за нами в садочку пісні пташині;

А над нами хмарка, хмаринка біла,
І, як сонечко, моя сміється мила.

Моє світло прийшло на поріг до твого безвіконня.
Захитало пилюку кутків, павутиння і тишу.
Хочеш, я залишусь і ці жовті малюнки залишу,
Хочеш, я перегляну чи просто понищу закони?
Та чого тобі лячно? Я просто відбиток люстерка.
Так, від сонця відбиток. Але не спалю. Не сахайся.
Може, досить наосліп ходити і дихати гасом?
Тіло звикло давно. А душа? А душа часом терпне.
І гнітиться у цвілі, і мацає променя спомин,
і пронизує тишу не зойком, не криком, а болем...
Хочеш, я залишуся назавжди, навічно з тобою
світлом жовтого літа у стінах твого безвіконня.
16.11.10.

Відшуміло, розвіялось, витекло

Днів серпневих останнє тепло.

Непомітно забулося літепло,

Ніби вчора його й не було.

Був у літо я щиро закоханий,

І від сонця любов не таїв, -

Та сховалось тепло наполохано

Поза хмарами десь від вітрів.

Позабуло про мене й не дивиться,

Що душа загорнулася в щем.

Тільки обрій упалий, як вилиця,

Багровіє печальним синцем.

Дивлюсь в маринарці на виріст
З калюжного монітора.
У мене була можливість
Цю землю залишити вчора.
Ліфто-інсульт. Реприза
Розтину часоплину.
Спроба польоту донизу
Вдала наполовину.
Тримали слова молитви
Приводи неробочі.
Лікар-ліфтер діловито
Завбачливо мружив очі.
У нього дрижали руки.
А Судді Небесної Зали
Продовжили час розлуки
І не амністували.

Умань 08-11 2010р.

Перехильцем бредуть зимові ночі
Мов чортенята − дні. Агов!
Я не вженусь за вами, та й не хочу...
Як вайлувато сніг пішов...

Шибки вже іній вранішній мережить.
Донизу сонце − не межа.
Зимові інкрустації бентежать...
Мороз − що, хоч не вирушай.

Залишусь до весни у теплім сховку,
Малим заснулим ведмежам,
Зима бува швидка, мов скоромовка,
Коли доступна Мережа.

За місяць-другий землю розберезить
Безмеживо нових бруньок,
Розборознить поля весняний нежить,
Уплав піде хисткий місток.

Напоїть свіжим вітром п'яно-п'яно,
Здурманить перший-ліпший шлях.
Мереживо рядків сплітати стану
В безмежно інших мережах...

2010р.

Ти в мені розгледів мене.
І від щастя в нас виросли крила.
В піднебесся, за хмари, ген-ген
ПіднеслА нас кохання сила.

І в потоці палких почуттів
В нас закільчилась висота -
Проросте, може, щось із нас,
Ми ж зустрілися неспроста.

Проросте і щедрим зерном
Ляже рясно в Господню ниву...
Ми ростемо увись безкінця...
Ти знайшов мене. Ми - щасливі!

наче на вроду
насунули хмари:

неясні примари
у ясну погоду...


наче на води,
і неба, наче:

свари, а плачі,
у спокої, згоди...


або на коси
чорні хустини:

темніші днини,
біліші роси...

2002

В день свята моляться у храмі віддалік,
Ховають вирла від свого народу,
Голодомор назвавши "недородом",
Богобоязні ситі владарі.
А уночі насниться їм дівча,
Що вірило у Альфу і Омегу.
Ніч відірвала від сувою крепу,
Укрила і рідню, і потерчат...

Воно пішло уранці по росі.
Воно хотіло жити.
"Нет! На хутор!!!"-
харчав енкаведист
І кидав путо...
І годував м"ясцем породних псів.

Діждалися... Ось правнучок підріс.
Гектарами земельку склав на пузо.
Всі згадки тих, що вижили, у вузол.
Боюся пити соки із беріз,
Бо я не знаю, з кого пророста
Красуня гаю - тиха, білокора.
Була такою ж тихою покора,
З якою ждали манни від Христа.

Ось на корі - таблички заборон,
Якими поле розквітало рясно.
Владар кладе балик собі на ясна...
Гризе кульбабку - залетіла в сон.


2010


В 1932-1933 роках на "чорні таблички" наносили колгоспи, села, області.
Існувала заборона виїзду за межі населеного пункту. В селян вилучали все наявне продовольство, прирікаючи їх на голодну смерть.

А я народила від моря.
Дитинка моя не кричить.
Лепече стонадцять історій
І мушлі жбурляє в блакить.

Веде надвечір"ям у хвилі.
На нитці шовковій - корал.
А я роздивляюся крила
Між блискіток, піни, кружал.

Дитина, зачата між течій,
Без тіні, шумлива завжди.
Сідає на таткові плечі,
Малює пір"їнкою дим.

Вкладаю у човен, що - лігма...
За брязкальце - зрізаний мак.
В дитини не ліжечко - лігво...-
Заковтую каяння всмак.

Дівчатко завбільшки із тальку
Без пригляду хоче рости,
На ґанок насипало гальки,
Здичіло шепоче "Пусти!",

Спалахує синьо, черлено
Між вікон, доріг, рве кольє.
А в мене заручини з Кленом,
У нього в дуплі - ательє.


серпень 2010-2012

Ти мене полюбила таким
Не причесаним, неідеальним.
Покохала мене не святим
І не золотом вкритим сусальним.

Я себе не вдягав у брехню,
На минуле не вішав прикраси.
Ні свободу твою, ні красу
Не хотів ні забрати, ні вкрасти.

Душу ніжну не ранив нічим:
Ні словами, ні вчинками... Вранці
Ти щаслива була, а тепер
Лист прощальний підносиш на таці.

…Наповзає на очі стіна
І у прірву впирається вулиця.
Ти любов зачала для обох,
А тепер мене прагнеш позбутися.


2010

Стежки, грунтівки, у асфальті траси -
Мої дороги - зашморги для часу.
Бруковані, бетонні, автобани,
Мої шляхи - для намірів колчани.
Пунктири просік крізь лісів безлюддя,
Гірські маршрути, сотані в облуді,
Звірині лази через гниловоддя,
На південь з півночі, із заходу до сходу,
На видолинках, у полях завиті,
Мов долі лінії в долонях світу.
Мої артерії принадливо-знайомі,
Достоту сповнені натхнення та утоми,
То навпростець, то знову манівцями
Моя стезя заплетена із вами.
З пів-ніч в пів-день, зі сходу до захОду,
В житті до смерть' я - вічний ваш заброда.

2010р

Закрут замулено стомиться марити
мрії і сни із походів чужих...
Ріки так людяно здатні постаріти,
зібгано тріснуть, мов зношений міх.
Не наудачу дзеркальними скалками
прикро розсипле тканнЯ рукава
час... Мов ерозія він, і однаково
знищить і руку, й ріку, і слова,
та й недоріку, що їх промовлятиме
стиха, квапливо, не зваживши рим,
ніби у небі віршами-загатами
вітер ловитиме, що невловим.
На горностай очеретної мантії
осокорИ інкрустують смарагд.
Жаб"ячий хор у нестямнім завзятті
самозреченно вославить розпад.
Річка вмирає так пишно й приречено,
так передчасно, мов хтось із рідні...
Пам"яті сповнений, глузду предтечею
човен прадавній лежить у багні.

2010р

Пролетіла, промерзла, проплакала.
Ти як щастя на мить лиш дароване.
Засміялалась опалими знаками,
Вже не жовті вони, вже зіпсовані.

Ти будила щоранку туманами,
І над вечір лякала морозами.
І віршами, живими й екранними,
І піснями, як світ, стоголосими.

Дефіцитом розлуки й сміливості,
Я не прагну у тобі залишитись.
Бо бажанням моїм і можливостям,
Аж ніяк не судилося вижити.

Відпускаю так просто й безслізно я,
Ту, без кого я сповнилась втратами.
Прощавай, рудокоса. Не спізнюйся.
Скоро знову на тебе чекатиму.

18. 11. 2010 р.

під осінь вишня зацвіла -
мабуть, на лихо -
і знов печаль ота прийшла
самотньо-тиха

опало листя. ніжний цвіт
не родить плоду.
спада печаль із голих віт
на зимну воду.

2010р.

Усі птахи живуть в польоті,
А Чорногуз лапає жаб в болоті.
Микола Кум (с)

Кумкаю на жаб»ячі я теми,
Кумом я Миколою зовусь,
Я розвів болото на «ПееМі»,
І своєю смілістю горджусь.

Я люблю, коли ото у віршах
Явища трапляються такі:
Сморід, блювотиння якнайгірші,
Харкотиння, а також – плювки.

Чистоплюїв ріжу на капусту,
Помага мені пекельна рать.
Я люблю, коли кругом розпуста
І усе на світі – обсирать.

Ви пишіте про кохання знову,
Святість я у ньому розтопчу,
З лицаря зроблю я Казанову,
І в багно лицем його вмочу.

Я тут просто «шоколадний» заєць,
(Де ви вовка бачили ходу),
Я - поштивий, «ласковий» мерзавець,
«Жартом» вас до сказу доведу.

Всі, хто матюки тут загинають –
Під моє ховайтеся крило.
Вміло бо своїх же захищаю
Я – брехні і підлості король!

18.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Я сім небес прощення перейшла.
Мій світ на дибі зради розіп’ятий,
мій тихий ангел більше не крилатий.
Де сім ключів від раю – сила зла.

Я тижнів три чекала на листа,
поштар не оминав моєї хати.
Мовчання – надто відповідь проста,
та краще так, неправду ніж сказати.

Тепер би розібратись, хто тут туз –
в очах облуда, на очах картуз.
Не скаже карта і на масть не ляже.
Дарма забув ти літо дивне наше.

18.11.2010

Звон колоколов.
Он взывает к совести!
Очищает полностью! –
Душу приготовь.
Веруй! Не останешься
В полном одиночестве,
Бог, всегда ведь рядом Он,
Ангелом, Хрестом…
Звон колоколов!
Сколько в звуках радости!
От младА до старости
Слушаю. Итог
Подвожу. Усталости -
Нет! Хватает храбрости
Устоять соблазнам – мир
Грешен, и жесток…

Прогуляюсь в утренню
Давними маршрутами,
ПризнаЮ грехи свои,
Верую. Готов
Слышать исцеляющий
Звон колоколов.

Сичить зима морозами
І віхола мете
Сніги несе метелиця
У комині гуде.
До ранку вкриє
Поле, й ліс
Сніжинок рій білесенький
Є мило, тиша навкруги
І сонце в душу проситься.

Троянди давно уже відцвіли
повяли давно квіти
солов'ї там співали
ароматом віяло звідти.

А тепер а тепер там пустеля,
Лиш кульбаби злітають у вись
Там пісня дзвеніла і кохання було..
Все було, все було тут колись.!

Скатерть небесна нависла
Блакиттю освітлює ночі.
Лежить під хрестом могила
І ворон сідати на хрест той не хоче.

Було тут село, люди жили
за ніч всіх увезли до Сибірі
(не шкодуючи старих і малих)
А хати їхні спалили кагибісти- звірі.

А ранком проїжджі цигани
Недалеко поставили шатро
Циганка стара згадала
тут женився їх циган Дмитро.

І пішли цигани в село ,
На те страхітливе згарище
І трупи згорілі знайшли
Ще на не остиглім попелище.

Забрали зпопелені кості
В єдину могилу закопали
По християнському – звичаю
Хрест над могилою поклали.

Похилився хрест над забутою могилою
І ворон над могилою не кряче
свічку ніхто там не ставить
над могилою ніхто і не плаче.

Лишень цигани проїдуть
і згадають тут було село.
Тут пісня лунала
Тут кохання було!

..Сьогодні..янголи руді
Мені принесли День..останній...
Розкутий. На тремкім світанні
Зайду у Твій небесний дім -
В холодне Царствіє Твоє..
Крізь брами зимного полону.

Назустріч підведешся з трону,
І брязнувши до ніг корону
З мойого серця відіп"єш..

Ставить жінка в бар горілку
Та словами хльоста:
Не чіпай цю пляшку тільки, -
Хай стоїть для гостя!
Уночі, коли голубить
Нетерпляче, грішно, -
Не чіпай! - кажу крізь зуби, -
Хай стоїть для інших!..

Літературна пародія на вірш Ярослава Чорногуза *Марсіанське кохання*


Ти, напевно, полисів недавно,
Ще валяється гребінь в кишені.
Не сидиться тобі уже в плавнях -
Вирушаєш у мандри перчені.
Там Галактика жінкою зветься,
І повірить блищанню портрету.
Ти її замани, як ведеться,
На свою чорногузу планету.
Заспіваєш бентежно і млосно,
Та по струнах майстерно утнеш,
Нехай знає - закоханий острів
Є на Марсі - планеті пожеж.
А, якщо марсіанка - прегарна
І повірить зненацька поету,
То втечеш ти одразу. (намарно !)..
На свою недалеку планету.
І співатимеш знову і знову,
Бо у тебе чарівна бандура,
Про кохання своє пречудове,
Марсіанки дівочу статуру.
І коли ти мішатимеш в супі
Тим пером із далеких польотів, -
Прилетить марсіанка у ступі
І знайде чорногуза в болоті...

Вимірюючи ціпком нерівності на дорозі,
вдивляючись у життя нерадісну суєту
чекав на далеку путь... Не раз на його порозі
стояла вона сумна... і кликала душу ту,
яка не жила іще... Ховала у рай від болю,
від голоду і хвороб, зневіри і ворогів...
Тебе не взяла. Мотав свої двадцять п’ять за волю...
З надією у душі усе пережити зміг...
А зараз, а зараз що? Зневіра, образа, втома?
За кого лягли кістьми мільйони, мільярди? Ну?
За кого згубив себе, коли яничари вдома?..
І як вистачає сил ще жити, я не збагну....

Усі, хто може ще тримати зброю,
Гуртом біжімо мову рятувати!!!
Я впевнена, готові ми до бою,
Російську мову нумо в кожну хату!!!

Її з усіх усюдів витискають
Не відає наш люд її ваги...
Про неї освітянський батько дбає,
Та одномУ йому не до снаги!

То треба нам міністру підсобити
І мову Пушкіна від знищення спасти!!!
Щоб в Україні мали змогу діти
Російськомовними надалі в нас рости.

Культурними нащадки хай зростають,
(Не личить їм малоросійська мова),
Та Чехова в оригіналі прочитають,
"Поет" цей - надзвичайний майстер слова...

Як боляче душі моїй сьогодні,
Нестерпно важко думати про те,
Що моя мова, як межа городня,
Вже скоро бур'янами заросте.

В якім краю скажіть, будь ласка, люди,
Тримали б в кріслі владному людця,
З нутром й лицем біблійного Іуди?..
Чия ж скажіть в країні влада ця?..


17.11.2010

Мій Господи, я знову ожила!
Спасибі за чудесне воскресіння.
Як довго я у ньому не була, -
У цьому сні, що схожий на спасіння.

Ті очі, що обожнюють мене...
І ніжних рук освідчення відверте...
Нехай мій дім світанок обмине, -
О, Господи, не дай мені померти!

...Отямилась у ліжку, як в труні,
За марево хапаючись панічно:
Я й досі ще КОХАНА - в тому сні.
Навіщо я прокинулась? Навіщо?!

11.2010

коли пливе місяць
океаном небесним
хвилі незримі
землі досягають
вітер хлюпоче
тихо
прозору
росу залишає
слід океану нічного
*

Не стихає біль, а щем
Точить кожний вечір, -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі.
Що просила – те носив
І моливсь за неї,
Та немає більше сил
Квітнути лілеї.
День за днем, за ніччю ніч
Ломляться в оселю, -
Прив’язав би їй до пліч
Молодість веселу, -
Прикував би ланцюгом,
Щоб жили у парі, -
Щоб не лізла напролом
До матусі старість.
Хай горить вона вогнем,
Мерзне в холоднечу, -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі...

(літературна пародія у відповідь на поетичний відгук)

Ти відбив її у Казанови
і собі охоту теж відбив...

...плавав з нею у човні рибацькім
і за по.. щічку потримав не раз,
упадав за нею, мабуть, хвацько
Казанова-клуболовелас.
а вона тепер розквітла - пава!
в сарафані моднім - перший клас!
і за тебе забувати стала.
Казаново, вимкни газ.

Відбив_на по флотськи Микола Кум

Вмію хвацько я по-флотськи бити,
І з розмаху словом я лайну.
Закликав, було, колег любити,
А тепер роблю з них відбивну.

Я люблю «плюватись» із-за рогу –
Напишу на автора бридню
Ще й під псевдонімчиком убогим,
На сторінку вхід забороню.

Може так не дасть він здачі знову,
І тоді моя візьме таки.
Лебедя він робить з Казанови,
Я ж роблю, звичайно, навпаки.

Я поп»ю із Чорногуза соку,
Відбивну із нього я зроблю,
Бо моральність маю я "високу",
І колегу свого я "люблю".

17.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ми зустрілися двоє -
на хвилини або на віки.
Всесвіт весь перекроїв
теплий дотик твоєї руки...

І теплом цим зігріта,
як з-під криги, воскреснувши знов,
ніжним паростком літа
намагалась ожити любов.

Та осінній серпанок
недарма листопадом кружляв.
Подарований танок
твій останній - мов крик журавля.

Віддзеркалює небо
в наших душах безмежність розлук.
Вже нічого не треба!
Лиш змогти
відірватись від тебе!..

І погаснути в дотику рук...

(пісня-мрія-жарт)

І
Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив,
Я тебе відбив у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

Ти казала: «З ним аж дві доби я
З спальні не виходила, бува»…
Я тебе на тиждень там закрию,
Й ніжні говоритиму слова.

Віршами тебе там нагодую,
А коли стомлюсь од млосних чар,
В парк тебе чарівний поведу я,
Де червоний блимає ліхтар.

Ти вдягнеш пальто також червоне,
Сядемо на бричку і – в галоп,
Понесуть вперед нас бистрі коні,
Після нас – їй-Бо, ну хоч потоп.

Бахнемо шампанським у галопі,
Віжки опущу, не натягну,
І візьму тебе тоді за… щічку,
І веселу пісню затягну.

Домчимо до озера і долу
Зійдемо, щасливі й молоді,
Посаджу тебе я у гондолу,
І візьму гітару я тоді.

Аж на небі розбіжаться "тучі",
Пісня всіх зачепить за живе,
Заспіваю я вербі плакучій:
Як по морю човен десь пливе!

Серенада тихо-тихо лине,
Вікна в павільйоні там: блись-блись,
Супер - Казанова й Магдалина -
У шаленій пристрасті зійшлись.

Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив.
Я відбив тебе у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

ІІ
…Врода вже твоя тепер не вабить,
Ранувато щось «підошви» стер,
Посивів, полисів, мов кульбаба,
І не до дівчат мені тепер.

І тому у мене є прохання –
Пустоту не варт в душі плекать.
Хлопці, будьте вірні у коханні,
Щоб до ста могли козакувать!*


13.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*Прохання не плутати автора з ЛГ.

Упаду обличчям у траву,
Серце заховаю в спориші...
Натягну востаннє тятиву –
Випущу отруту із душі.

Не Амуром... Муром? Тінню став.
Сонце в плечі, мов тавро, вроста.
Шкода, що не колеться трава
І земля стоїть не на китах.

Упаду... впаду-впаду-впаду!!!
І коли ридатиму в траві,
Хай годинник мій переведуть
На добу, чи на життя – тобі.

Перестигла осінь саду,
Пересохло сіно днів,
Докосили ми отаву –
Залишилися одні.
Вили, граблі – під навісом…
Мозолі, вузли і біль.
То на біса ми косили?
Чи худобі, чи собі?
Вже повиздихали коні
І корів давно нема,
На ослоні в’яле тіло,
Під ослоном – вже зима.
У печі згасає вогник,
А колись таки горів!
І змиритися не можеш,
І чомусь бракує слів.
Тихо ходить і муркоче
Кіт беззубий під столом.
Вже не прагне до покращень
І не бореться зі злом.
Пригортає сон до себе –
День закінчиться за чверть.
Стоголосо скиглить старість,
Заповзає в душу смерть.


2010

finita la commedia

Який же ти нещасний, друже,

З благальним поглядом своїм!

Тремтиш зажурено від стужі

І йти не хочеш у мій дім.

Сидиш скоцюрблений на сходах,

Піджавши куцого хвоста.

Не ранній гість, не пізній злодій,

Увесь – безродний сирота.

О скільки болю та відчаю

В твоїх безрадісних очах!

Немов ножем хтось зараз крає

Тобі облізлий сірий пах.

Немов важкій скорившись долі,

Тепер ти гордість не зберіг

І, здичавілий мимоволі,

Пришкандибав на мій поріг.

Давай, заходь без осторогу

І залишайся назавжди!

Хоч проживаю сам убого, -

Для тебе вистачить їди.

Відчув, як смачно пахне з кухні

І скільки завжди там тепла?

Тож голод твій одразу вщухне

І сум відлине спроквола.

Чого боїшся, бідолашний, -

Відкіль зневіра у тобі?

Чи був уже на шиї зашморг

Із таврування на горбі?

Дозволь до тебе доторкнутись

Одним лиш пальчиком на мить.

Дозволь за того усміхнутись,

Кому в цей час також болить…

Чого тобі? Чого піджав хвоста
і дивишся на двері, як на Бога?
Така в обох сьогодні непроста
робота – дожидатися... Небого,
у мене бутерброд, як хочеш, є.
Та не давись, хоч трохи пережовуй.
Сідай до ніг. Не надто, а стає
тепліше. А дощить з учора. Жовтень...
Ця черга нескінченна, як сльота.
Чекання сохне цуциком при вході.
Отак в порогах вистоять літа,
а двері не відчиняться – та й годі...
15.11.10

Першим льодом різана вода.
Птахи попрощались.
Дивно й тихо.
Блиск калини.
Гул у проводах.
Хтось небесний просто в душу дихає.

Взяв я «Слави» в заспаній корчмі
Двісті грамів...
Плюс «сільодку» з хлібом.
Люльку запалив і понімів –
Кровна пам’ять віщого дуліба.

Хтось зламавсь,
Хтось згорбився,
Хтось вмер,
Перебравши градусів і граду...
Хто поет у світі цім тепер
Поряд з депутатами сільради?

Плаче димом вогнище душі,
А калини полум’я – туманом.
Пишеться –
Ножами на ножі.
Дзенькаю –
Стаканом об стакани.

Світ горить –
Як «водка» на сльозі,
Першим льодом різані обоє.
Біла відьма наварила зіль,
Чорна щось ворожить над судьбою.

Та тече угору тільки кров.
Ртуть іще...
Коли до Сонця – нервом.

Ніч.
Сніжинка падає в Дніпро
І зоря...

І Шлях здається деревом...

Невідворотне

Росла, росла, тягнулася до сонця...
Цвіла щедротно білопінним цвітом,
Та осінь обірвала струни серця...
Всіма забута, в'яну.
Нуджу світом.

Сумне

Ну, що ж? Не стала я твоєю.
Не довелось, - таке життя...
Пішла... Й ранковою зорею
Розтанула у світлі дня.

Песимістичне

порошинкою в око впала
я тобі
в цьому винен вітер
у сльозинці - щоку цілувала
не відчув ти
й сльозу ту витер

Ніжне

Прилину барвистим метеликом, любий,
як небо - всміхнуся тобі - голубе.
Легким вітерцем обійму, приголублю
і в краплях дощу зацілую тебе.

Радісне

Буває, похмурої сірої днини
між хмарами клаптик прогляне блакитний.
Вмить - сльози, подякою за подарунок:
мене пам'ятаєш і шлеш поцілунок.

Я тобі розказала казку,
Ти повірив мені. Навіщо?
Одягла я посмішки маску
І на сходинку стала вище.
Вище болю свого і печалі,
Вище слів, навіть вище себе,
Вище крику і вище мовчання,
Вище пам'яті, вище неба.
Ти в моїй залишився казці,
А твоєї я казки не знаю.
Я від тебе пішла рано вранці,
Я тобі цілий світ залишаю.

Заходу вино червоне
Жадібно осінній вечір п"є.
Листя пада в вічність сонну,
Осінь тишу з неба л"є.
Кольори червоні й сині
Змішуються. Скоро ніч.
І ховаються вечірні тіні -
В темний ліс повзуть з узбіч.
Неповторних почуттів безмежність,
Ніби повінь у душі.
Кожний раз це знову вперше -
Ніби вперше пишуться вірші.

Завмерли стрілки в новім циферблаті.
Як зрозуміти: це колись було?
Десь причаївся жах, а може, радість,
щоб через мить – ушквал і напролом?

Де та межа між „вчора ” і „сьогодні”?
Стирають дні всі огріхи часу.
Зависла мить на ниточці в безодню,
як людство в нелогічності безумств.

Якщо усе до краю опоганить,
то нам довіку буде не до сну.
Бо мить така, мов куля у нагані –
достатньо на гашетку натиснуть.

І хтось натисне (може, ненароком?)
У вічності така коротка мить...
Чи будуть нам потрібними уроки
минулого, якщо ним станем
ми?

Серпневі вечори все більше на осінні схожі:
Червоне й жовте листя вітер з вишень обрива.
Запитує мене безсоння : « Це здається може?
А понад річкою зелена зовсім ще трава.
Ще небо не розхлюпало небес блакитну повінь,
Ще сонце щедро-щедро роздає своє тепло,
Ще в степ далекий, у нічне, виводить конюх коней,
Ще клин пташиний на прощання не махнув крилом.
Ще дощ не вміє безоглядно й гірко сумувати,
Ще серпень зорепадами вночі не чаклував,
Ще не закінчилось барвисте світле літа свято
І листя ще не все із вишень вітер обірвав".

Сумно і страх як пізно. Трамваї не ходять в депо.
Вони розлетілись околицями у небосхили.
Навій мені, вітре, та так, щоби все ожило.
І мрії мої зашкарублі напни на вітрила.

Вже зимно і лячно. Не сплять уночі гвинтокрили.
Вони усміхаються зорям, що впали додолу.
Напни мої мрії на їхні могутні вітрила.
Та не проси мене більше вертатись додому.

Вже гірко і тоскно. Трамвайчик заснув на даху.
Лиш мріями він так далеко злетів в небокрай.
Зроби ж йому ласку, здійми його мрію крихку
Й впусти його разом зі мною в казковий свій край.

14.11.2010

Вітер осінній у нашім саду
Яблука трусить завзято.
Я по стежині додому іду,
Затишно й тепло у хаті.

Як же давно вдома я не була,
В далеч покликала доля.
Було б у мене два дужих крила
У закордонній неволі...

Рідна домівка мене зустріча,
Світло вікон зігріває.
Чую себе я маленьким дівчам,
Так тільки вдома буває.

15.11.2010

А він у Осінь закохався сонцелику,
у злото кіс її, туман сумних очей
у вдачу непросту, і трохи дику,
тендітний трем оголених плечей.
“Ти змерзла... дай зігрію ноги босі,
до серця пригорнись, ти геть тремтиш...”
“О, легіню, - сказала тихо Осінь, -
залиш мене - себе занапастиш...
Мене кохати, то кохати тугу,
то приректи себе на вічний сум -
сьогодні я така, а завтра — друга...
Розтану наче дим, як вітру шум.
Проллюсь дощем у почуття гарячі -
схолонеш ти, і серце розіб'єш...
Ти п'єш кохання, а воно незряче,
доп'єш до дна — отрути відіп'єш...
Бо зникну я, мов сонце поміж хмари,
як паморозь із трав у день ясний,
не я тобі, мій легіню, до пари,
забудь мене, журавоньку сумний.
Я змушена піти... тебе покину -
Срібноволоса дівчина-зима,
сестра моя, прийде мені на зміну...
Укриє кригою тебе вона...

А він стояв, закоханий у осінь,
очима пив сумні її вуста,
бажав зігріти ніжки її босі...
“О, Осінь сонцелика, золота...”



2010