І ніби дива вже не жду…
Та ходить тінь твоя за мною,
Як кінь рухливою губою
Мене торкає по сліду.
Вечірня тінь – сльоза-печаль
Нечутно зашпорами зайде
Та ще пекельно нагадає
Не зустрічі, а біль прощань.
Тебе кохатиму довіку,
Тебе чи тиху тінь твою?
Сам дивну казку збережу
І сам віддам любов без ліку.

2011 рік

Я так довго на тебе молився,
я так довго на тебе чекав,
двісті років тому народився,
сто дев'яносто проспав.

І не хочу тебе я втрачати:
у Бога до тебе просився,
так довго мріяв кохати,
так довго на тебе молився!

2010

Вічність
принишкла
перед картиною -
жінка з дитиною!

Нема краси, немає страху й міри
Є тільки досконале почуття
І брак його
Лиш ти
І решта світу.
Світ у тобі
Та ти не в ньому
Ти чужа

Така ти незалежна й самобутня
І дика, і свавільна, і проста
І найскладніша галактична схема
Ти не його
Не їх
І не моя

Така тендітна, ніби зараз розіб*єшся
А падаєш залізним лезом непроломним
І все тобі під силу і нічого,
Пропалена брехнею і промита кров*ю

Ти зіткана із вічного тепла
Заточена із найчистішого кришталу
Перфектне зло – твоя чорна душа
А очі неповинні й повні шалу

І ти сама собі між всіх людей
Мені ти - мати, і коханка, і жона
Істота абсолютно чиста, брУдна докорінно
А я тобі – лиш дівчина із протилежного вікна

січень, 2011

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Я тиша тиш. Чекання всіх чекань.
Я усміх, що прилип колись до сонця.
Я сон, коли, стомившись, тихо спиш
І жнеш мої думки серпом бажань.

Я квіт зими у новорічну ніч.
Я спів дерев під інеєм кохання.
Я ягідка, примерзла до весни,
І сірий усміх сивих попелищ.

Хто ж я така? Напевно, тиша тиш.

Манять колючі дроти доріг.
Хлібом твердим, як ножик,
Краю життя своє – не на рік,
А на усмішки Божі.

Грубої в’язки печаль століть
Світиться порохняво.
Голос дитячий із-під землі...
Муза кличе «на каву».

Хмарки у річці файні таки –
Хоч на ялинку вішай.
А на могилі бомж і пташки
Булку їдять і співають віршa.

Сонце заходить в пінні сніги.
Аж зашипіло – й тихо...
Пробує доля мене на згин.
Глибоко дихаю.

Гнізда зимові.
Ночі безсонь.
Світло із болю злого.
Шрамні дороги шармних долонь –
Перші листи від Бога.

29 січ. 11.

І ти, як всі, доходиш до межі,
Коли життя почне зворотний відлік,
Як борг тебе роздасть: за щастя - біди,
За слово - сум, за мрії - міражі.

І згорне тебе птахом. Світла - вщерть!
А ти, злетівши, так натхненно віриш!
І свій політ землею перевіриш,
Розбившись зразу - не вдрузки - насмерть.

Не піднімай! Не треба похвали -
Стискає горло ніч глухою тінню...
В житті стояти легше на колінах,
Ніж в небеса летіти - догори.

Сніжинками з дерев
пооблітало
горобине
пір’я.
А потім пішов сніг.
До пір’я в гості.

Серпанок – твоїх долонь.
Серпанок – твоїх очей.
Серпанок – твогό чи тебе…
Коли ж нарешті
виплачеться небо?

Я бачила Ваші очі.
Як чийсь колихали сон...
Обличчя. А потім – ночі,
що падали в синій льон.

Я хотів би умерти при заході сонця…
/П. Тичина/
Пастельно вечір захід малював...
Не пензлем – подихом мелодій.
А потім десь у кузні накував
Найтонші пасма сонячних рапсодій.

На зламі епох шанс з’явивсь історичний,
зустрілися двадцять дев’ятого січня
під Крутами різні світи.
Один зневажав усе українське,
другий – сіль цієї землі.
Цвіт нації – юнь – дикунів зустрічала.
Озброєну, люту, ворожу навалу
ці триста спинить не змогли.
Героїв-дітей катували, вбивали…
Всі триста у вічність пішли.
Не маємо права того ми забути.
Як Ісус на Голгофу йшли хлопці під Крути
жертовно, назло всім смертям,
що можна, що треба свободу здобути
вони показали всім нам.
01.95

і знову сніг з дощем
і знову – ти
до щему свій
але й чужий до сказу
оповідаєш
брéхні про оази
спасеннику
з долини самоти

...а зиму важко якось
перетри-
чи перестри-
(-тривати і -стрибати)
ще й ти усе торочиш
про екватор
про схід і південь
теплі там вітри

не слухати не чути
сотні «не»
заношу руку вгору
для відмашки
новий почати відлік
(ні не важко)
та знову «не» і «ні»
і цирк тіней

і ми у ньому
наче в бочці о-
гірки і темні
мокрі і слизькі
містечко непривітне
Неверморськ
згадаємо
і хижі заміські

в чужім
Мементоморську
де пейзаж
щомиті
ризикує вийти за
життєву риску –
в ничії віки
нас із тобою –
нагло –
у тираж
виводячи – обох –
поза лапкú

- Мій тато бізнесмен – чотири точки!
- Мій на ремонтах в Києві. А ваш?
- А мій, а мій за компом цілі ночі.
- А мій в мансарді, де новий гараж…
- А мій приходить зрідка, по суботах.
У нього інша жінка, але він
приносить подарунки. На роботу
Мене бере…
- А мій татусь пінгвін.
Так мама каже, бо страшенно товстий.
- А мій худий!
- А в мого борода!
- А мій уміє говорити тости!
- А мій, бабуся каже, що біда…
- А в мого мерседес!
- У мого вольво!
- Мій гітарист і слухає хард-рок…
Перерва. Галас. Тільки Катя й Вова
повторювали тему на урок.

finita la commedia

Ти, хлопчино безтурботний, із усмішкою, мов промінь,
Не просив би щастя того, що отруює світи,
Бо тобі розчарування ще достоту невідомі,
Чарівне прокляття скрипки - ще його не звідав ти.

Затуманюється погляд, гасне серце недолуго
У того, хто тіло скрипки взяв хоч раз до владних рук.
Йде услід за скрипалями привид вовка-волоцюги.
Духів пекла зазиває чарівної скрипки звук.

Мусять вічно катуватись ці дзвінкі, співучі струни
Під вітрами та снігами, і смичком, що втратив глузд,
Божевільно обвивати бурунів біляві руни.
І ніхто не порятує від оцих довічних уз.

А коли скує утома, сили грати більш не буде,
І смичок на мить єдину ти опустиш, друже мій,
Ікла сірих кровожерів розірвуть безжально груди,
Лапи сірих кровожерів спів придушать чарівний.

Зрозумієш: пісня люба узяла тебе на кпини.
Зазирне у вічі острах - найпекельніша з наруг.
І тужливо смертний морок обів'є серпанком зимним,
Наречена заридає і задумається друг.

Тільки бачу, що сміються променисті очі сині.
Чарівну одержуй скрипку! Пізнавай жахи й жалі.
І помри страшною смертю, задихнувшись на вершині,
Зазирнувши у безодню, - як і гинуть скрипалі.


2011

И на земле возможен рай,
Коль под собою сук не рубят:
Да будет свято слово «дай» -
Дают, а это значит любят.

Безглузді спроби власних неписань
Не допоможуть. У червонім місті
Нас штампували із одного тіста
Без зайвих родзинкових копирсань.

Та різний бог вдихає різну суть.
І різносортно виборсавшись в люди,
Я відцурався штучного облуду
У коренях угледівши красу.

Чи-то відзнака – вміти не змовчать,
Коли довкола й на думках печать?
В свободі слова щасливіші міми.

Завжди знайдуться дивні (не дурні),
Що вже по вуха втоплені в лайні,
Але волають поглядом на німо.

Січень, 2011

Диханням – зігрію,
подихом – наснажу,
словом – полікую,
а очима знаджу.
Заведу в заплави,
де не вмію плавать,
порятуй в отавах,
від дурної слави.
Загорни – в обійми,
будь мені за правду –
полікуй ми кривду,
за яку карав би.
Задощить надовго
засніжить на славу… –
Хай віття розлоге
прагне на розправу.
З тими, хто чатує,
хто чекає цілі,
кому чорне – біле,
кому куля – вільна..
А мені – мій подих
полікує душу
і класична мода
правил не порушить.
Поєднає – словом,
подихом зігріє,
поверне в основи,
де зростає мрія…

Візьми моє серце в долоні холодні,
щоб потім розбити або розірвати,
і викинь далеко його до безодні,
моя королево, Аїдова мати.

Та ні, не кидай, ще можна знущатись,
повільно вбивати березові колики,
кров випивати, примхливо кусатись:
так, як кусають розлючені кролики.

Коли вже награєшся серцем зів'ялим,
можеш його у безодню кидати.
Та спершу зітри поцілунків овали,
бо знатиме смертний занадто багато!

2010

Україно! Як мені мовчати,
Коли серце голос подає,
Коли бачу вічно винувате
Я лице усміхнене твоє?
Вирізняю радість удовину
У твоїх засмучених очах,
І тягар невтішної провини,
Що повис у тебе на плечах.
Відчуваю ясно своїм болем
Кожен крок твій і невмілий рух.
І як правду ту, що очі коле,
Ти сприймаєш болісно на дух.
Заяскріє вогником і гасне
Сподівання в серця на межі, -
Чи бажання щастя передчасне,
Чи з тобою ми уже чужі?
Чи, мов мати бідами недужа,
Потребуєш синових зусиль
Подолати кволість і байдужість
Стрясонути із душі, як пил?
Докопатись як мені до суті
Негараздів наших і покар?
Неспроможний і себе збагнути,
Я тебе сприймаю, наче дар.
Хоч і пробігає завжди мимо
І ніяк не йде мені до рук
Ще ні разу мною невловимий
Щастя смак, як сонця в небі звук.

В тісному кварталі старого Тбілісі
Блукають віки, наче мавки у лісі -
І брами їм рідні, і мури.
Бруківка узвозу, крута і гаряча,
В лозі виноградній балкони висячі
І сонця плавкі кучугури.

В це райське міжгір'я прийду, як прочанин,
Де пісня невтомна і лазня сірчана,
Й вино у бездонному розі.
Кура плюскотлива. Платанові тіні.
І все доокіл у пахкому цвітінні
Зустріне мене при дорозі.

Тихими митями сіється часу у життя,
Дикими конями мчать неприборкані роки.
Ніжиться місячна ніч мов невинне котя,
Злизує зір непорочно-молочні потоки.

Ось і усе... Усамітнившись думами в тиш,
В шелести снів пообсипались давні печалі.
Вистигло небо. На ньому зосталася лиш
Крига очей перемерзлих у сутіні чалі.

Згублене серце десь там, за орбітами зим,
Вилягло в інеї, вкрилося сизою цвіллю.
Довго ховалася доля за сонячний грим,
Нині пройшлась мов коса по зеленому зіллю.

Скільки надій розбрелося по стежках земних,
Скільки чекань отруїло грузьке монотоння.
Струни душі... Камертону не має для них,
Є боротьба у буремних пучинах безсоння.

"... а я Дарвіна люблю.
Я за Дарвіна піду.
Еволюцію ... породи
десь на березі знайду!

Дарвін - чисто індивід:
свій веде від мавпи вид.
Не такий вже й Квазімодо -
науковий є приплід!"

29.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Що мені плач і стогін - Світло поряд;
для мене біль життя - це вже не горе...
Ким був - у те вже не поверну,
у бік з дороги я не зверну.

Лишаю все - що мав й чого не мав,
весь світ із хитрісттю його й лукавством,
вертаюсь я до Батька назавжди
у дім Його, що зветься Царством.

Не плачте зливами рясними
і не кричіть весняним громом!
Це ви в житті як на чужині,
а я уже іду додому.

Ти думаєш... Горілка це чи мозок?
Мабуть одне у другому втопилось,
І плава в голові нікчемний лозунг-
Не треба пити, але ще лишилось.

А що робити? Вечір повнозначний...
І друг під стіл давно уже звалився.
"Не можна пити" - сам собі товкмачиш...
Навіщо знову, як свиня напився?

2011

Намалюй промінчик у тунелі,
Щоби я повірила у рай.
Кинь канат від Альп до Піренеїв.
За тобою п́іду, так і знай!

Наточи ножі проти чужинців,
Тільки близьких, прошу, не чіпай!
Перестань лягати наодинці,
Постелила я тобі розмай.

Наливай хутчіш мені єлею -
Я для тебе стану божеством.
Від вершини сніжних Піренеїв
Прилечу розважити твій сон.


18.01.2011

У морок сну занурюється світ...
Все ближче край, за котрим невідомість,
Куди Душа, зігнувшись від утоми,
У свій останній вирушить політ.

Аби навік зректися порожнеч,
Себе пізнати в поступі невпиннім,
І з каяттям за всі свої провини
Тягар важкий позбутися із плеч.

Від самовтеч, згорання і терпінь
Іде Душа дорогами по колу
І до стократ зростаючого болю
Вертає знов, немов у власну тінь...

Тоненька цівка тіні від Душі
В могутню річку може розростися -
Як прийде час і янголи у висях
Напоять Душу в райському дощі.

І не злякають темінь, прірва, край
Душі, що прагне світла доторкнутись,
І осягнути світу вищі суті...
Та доки ТУТ - за грань не зазирай!

Хай не міліє річище Твоє
У веремії вічних перероджень,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень
І світ радіє - Ти ж бо в ньому є!...

Як обрій замикає небом землю -
Ми світу пізнаємо таїну.
Занурюється світ у морок сну...
Лише Душі окриленій не темно!
28.01.2011р.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Я серед люду лиш людина,
Із власним баченням життя,
Я неочікувана днина –
У світ закохане дитя.

Я серед ночі зацвітаю,
Бо сонце – мені талісман,
І щастя у руці тримаю –
із ним – я чистий океан.

Я серед люду лиш людина,
Але мій шлях не навмання,
Душа – найкраща полонина,
Кохання – то моє ім’я…

Посмію тінню у чужих піснях
іти на голос твій, і на мовчання,
солоний сік стікатиме на рани,
та я сміятимусь, щоби ніхто не знав.

Зірвуся звуком у лунких рядках,
щоб докричатись до ядра земного,
а ти... ти не відважишся за мною,
твоя хода - обачна і хитка.

І зими перетнуть дотичну грань,
до них тобі тепер не досягнути.
Птахи безрідні - грудень, січень, лютий.
Женеш… жени, та крила не порань.

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

...Тепер я – скульптура.
Мистецтво доби ренесансу, -
Жіноча фігура*
у позі напівреверансу.
Душа дерев’яна.
На сукні – сліди позолоти.
Здається, був танець...
партнер... і кружляння...
А потім?
Замовкли раптово
мелодії дивної звуки.
Лиш сутінки знову
мені цілуватимуть руки.
Й задума огорне
у тиші музейній
голівку.
І щось неповторне
сльозою впаде на долівку.
У часу питаю:
чи стіни оці
мені личать?
Стою. Не минаю.
Минають віки і обличчя.
…Й бува, на світанку
відкрається тінню од мене
чи спогад незваний,
чи він… мій творець безіменний?

2004 (2011)

Цей день неспішний...
Ранок, кава,
Якісь дурниці по ТБ,
У вікнах небо голубе,
Прості слова: а як ти спала...
Усмішка в кутиках очей
І дотик, без ваги, до скроні,
Моя щока в твоїй долоні...
Так тепло від простих речей.

З тобою затишно...
І втішно...
Мовчу...
Вслухаюся у тишу...

Фантазія, гадаєш?
Мрія?
Чи просто...
Психотерапія...

27.01.11

Не глуха! Але не чути,
щоб у цей хоча б момент
пролунав на повні груди
чоловічий комплімент...

28.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Пародія

Не розумію – чого я сам,
Пили ж горілку з другом.
І на щоці звідки взявся шрам,
І ще один – за вухом?

З мештів обох десь поділись шнурки,
Вража болить голівка.
Трепет душевний…
Тягне з ріки…
Зимна й тверда долівка.

Десь з півгодини щасливим був.
Потім – коріння і небо…
Але ще думаю – значить живу!
Пити, мабýть, не треба!

Сади стуманені, імлисті,
Важка роса на темнім листі.
Торкнеш - і бризне срібло з віт.
А пахіт білого наливу
Невидиму розіллє зливу,
Заполонивши п'янко світ.

У цім князівстві, в передмісті,-
Нестримні дні, неквапні вісті,
З тобою, наче у раю.
Пірнаєм у пташині гами
І почуваємось богами
У нашій хижці з кураю.

Один:один...
Триває вічний бій...
Вже полягло закоханих немало...
Пароль той самий - «Ти довіку мій»
Або - «дістану зірочку одній»
...а як вона до ранку цілувала...
...а як він обіцяв її нести
на білих ручках, - ніжне серце срібне....
Куди? До хепі-енду. До мети
що сяє наче сонце – всюди ТИ
(вона чи він) підкреслити потрібне...
Підкреслили.
Феніта ля любов?
Знічев»я перекреслили цю казку.
...і борщ червоний, наче перша кров...
...і побут прилипа до підошов...
Один:один...
укол-прокол-поразка...

Упрёки, сравнения, жалобы-дротики
Метаешь, а я, словно загнанный зверь:
Клокочет Везувий из женского ротика
Срывая с петель беcполезную дверь.

Смешались обиды с надеждами, в розовом.
Я думал: ты их позабыла давно.
Отравлена радость рутинною прозою,
«Побито» любви «Золотое Руно».

Надеюсь: останется в сердце проталинка,
Когда-то устанет крушить ураган
И я отогрею цветочек наш аленький –
Напрасно колдует Разлука-Яга.

Закованы нервы, как веточки, инеем.
Кажись, миновало...
Но что это?
Нет!
Не надо!
Не смей!
Что ты делаешь, милая –
Я слёз избегаю с младенческих лет?!

Не плачь – я согласен.
Простишь меня?
«Grazie»!
И впредь, не сердись,
Я прошу тебя, «Please»*.
Иди же ко мне,
Дорогая Констанция
И нежно, как радуга,
Мне улыбнись.
26.01.11г.

Забери мої сни
і навчи мене дихати знову,
залиши на душі,
біля щастя, залізну підкову.
Забери мої сни,
а за ними і спогад останній.
Я віддав би усе,
що для щастя потрібно коханій!
Забери мої сни -
бо для них ти, либонь, яскравіша.
Забери мою душу -
для тебе вона важливіша.

2010

Покриття – як уривок душі.
Так жорстоко звучить і так підло.
Не нагострюй тупі ті ножі,
Що сховались у піхвах безслідно.

Очі з поглядом хижого звіра
Налякати не в силі сміливця.
Не впадай стрімголов у зневіру –
Вікувати в страху не годиться.

Переривчастість образів в снах
Викликає реальність облудну.
Але серце побачить в очах.
Всю приховано-явну полуду.


Покриття – оболонка.
Полуда – більмо, скалка.


26.01.2011

безвітряно
вечір
нікого
і ти – ніхто
і котиться, котиться, котиться тиша по колу…
а десь за рікою
кленовий
тече місток
на іншому березі
ти
не бувала ніколи

на іншому боці
безсоння
де все дарма
(іди не іди – а початку кінця не дістатись)
не гралася в піжмурки
з вітром
його ж нема
міцніш за канати
тримають закуття кімнати

і є тільки вечір
нікому
і ти – ніхто
ні дна, ні причалу
кружляєш, кружляєш по колу
ще трохи
вже скоро
почнеться великий потоп
забудь про ковчеги…
ти маєш надійного голуба?

Підійду до тебе тихо,
Увійду у тебе ззаду –
Пережити по-новому
Переваги і принади.

О. кохана!
Скільки вражень!
Відчувати, як пульсує
Світло крізь нові фіранки,
Як у золото фарбує
Ліжко, стелю і підлогу…

З насолодою долати
Ще не звідану дорогу.
Йти повільно й відчувати
Запах збудження і тиші,
На порогах видихати
«Охи» й «ахи» неба вищі…

Щоби двері щохвилини
Для чуттів були відкриті,
Скільки я чекав цієї
Переповненої миті!

Йду собі куди захочу:
Збоку, спереду чи ззаду –
Лиш тепер, за кілька років,
Дав собі з ремонтом раду.
Поміняв і дах, і вікна,
Меблі стильні – мода вся ця!
Для життя усе, для себе.
Зал великий, світлі спальні,
Сходи з дуба, теплий спогад
Із каміном у вітальні –
Все в гармонії, красиво…

Не питайте: що це, де це?
Це в селі, у мене вдома.
Ти мій дім, моя фортеця!


2011

На світі стільки фарисеїв -
У них облудна навіть кров,
Слова солодкі і з єлеєм,
Але з брехнею згіркнуть знов.

Вони захвалюють у вічі,
Але позаочі – ой-ой!
Не зловиш їх на протиріччях,
Будь ти філософ чи герой.

Не знають підлі фарисеї:
Усе, що роблять – те собі.
А на гачках словес єлейних -
Уста, замащені в ганьбі.


28.01.2011

Плинність часу, як зашморг на шиї годинників.
Як сльози і рани на щоках вчорашній подій.
І з ритму збиваються люди і стріхи будинків.
Від плинності часу страждає тайфун-буревій.

У вчорашній вечері немає смаку відчайдушності.
У сьогоднішніх чашках засохли кавові рештки.
Монета вже кинута – і вибору не позбудешся,
Бо й плинність дарує на вибір орли нам і решки.

Навіщо втрачати себе у чийомусь просторі?
Коли ти уже й не згадаєш, де дім і свобода.
Забуду розбити на друзки я зорі прозорі,
Бо плинності часу вони ж бо і не перешкода.


20.01.2011

По голубих дорогах неба
Уже вертають журавлі.
Котрийсь із них листа від тебе
Приніс сьогодні на крилі.
Короткий лист, як та записка
Серед уроку: - Відчепись!..
Розчарування гіркий присмак
Ще довго юне серце гриз.
Я червонів і вперто очі
Ховав від сорому в журбі,
А на перерві саме клоччя
З листка того в портфель тобі
Жбурнув при всіх і гордо вийшов,
Щоб десь хоч трохи поревти.
І щоб не бачить, як навмисно
Смієшся радо іншим ти.
Пройшли роки. Проте забути
Мені чомусь не довелось
Кохання перший світлий смуток,
І тих записок цілий стос.
А це ось лист... Всього три слова…
Мов сніг у травні на землі.
І за вікном курличуть знову
До мене радо журавлі.

Знову посмішки в'януть у серці моїм,
І терпець перевершує вінці.
Над холодним проваллям безмежним твоїм,
Стоїмо ми із тінню в одинці.

Знову б'ється душа перед замком твоїм,
Не зупинить її навіть сяйво червінців.
тільки мучить сумління у тілі моїм,
Що, як цьому немає ні краю, ні кінців?..

Знову посмішки в'януть у серці моїм,
І терпець перевершує вінці.
Над холодним безмежним проваллям твоїм,
Стоїмо ми із тінню в обнімці.

літо 1990

Злість знову рветься на папір-
забудь,мовчи,не треба реплік!..
в проміннях срібнозолотих
ти в моїх вуст неначе степлер.

Чийсь вірний ти, та ж досить мрій!
Безкарно лицеміриш в очі...
примітивізмом своїх дій
мою байдужість мов зурочиш.

З азартом дивишся.Здаюсь.
Де перемоги-став відмітку.
Заплачу гірко,розвернусь.
Я знов попалась в твою сітку.

27.01.11

Європа вже давно переселилась
з печер у комфортабельне житло.
А ми все в мАзанках побілених тулились –
п’ять тисяч років наче й не було.
Так само орем землю, жито сієм,
горшки так само ліплять гончарІ,
в лугах траву коровам косимо на сіно.
Так само в сЕбе ми не головні…