я ще не вмію жити без тебе
але я дуже стараюся
я тобі ранкової кави не несу до ліжка
щоб окропом сну не обпекти
я на долоні арешт накладаю
за намагання порушити прикордонну зону
твого тіла
я відвертаю погляд
якому не терпиться роздягнути
тебе з усього несказаного
я зупиняю питання
яким кортить
розрубувати гордієві вузли
я стримую слова
які мустангами рвуться
до водопою твоїх неприборканих очей
я серцю казки розказую
що колись усе зміниться
і що я навчуся жити без тебе
чуда ж бувають

Забуть…забудь усе і всіх…
живи як хочеш ,це ж бо є не гріх!
Гріх є твій біг від життя , коли воно тобі на зустріч мчиться
Піди від тіні,вона не зрозуміє так ,як сонце гріє…
Відкрий вікно, а з ним і душу
Впусти той теплий свіжий вітер,хай повіє!!!
Навчись дивитись на людей,не на людину
Побач весь світ ,а не країну
Почуй в собі, побач оту дитину
Що стихла вже в тобі, пусте що надто вже мрійлива..
І байдуже що довго так іде ця сіра злива
Треба лиш одна твоя хвилина
Щоб сталося одне маленьке диво
Воно ж бо є ота жарина,дмухнеш ….
І ось, вже цілий вогник…заллєш слізьми -
Погасне світло…з ним тепло..промокнеш знову..
весь світ є лиш для тебе ,живи лиш так ,як хочеш ти!
І байдуже що скажуть всі,вагомим є лиш те,
Що знаєш ти,живеш бо ти для себе,не для них..

2009 рік

Готові до сновидінь – переходимо з одної кімнату в іншу
Як зі світла в півтемряву
Обрубуючи хвости тіней що кровоточать звуками кроків:
Вони запізнюються на ледве вловимі часини

В моїй голові тисячі чоловіків сперечаються
Хто з них більше на тебе заслуговує
В моїй голові – фондова біржа, де акції на тебе
Невпинно зростають

Готові до сновидінь – переходимо –
Знаючи, що сновидіння – поезія втоми
Подібно до того як гниття лимонної шкірки – живопис смерті
А зчищання бруду із пальто – музика неспокою

Неспокою, бо двері за нами ніяк не зачиняться –
Чийсь незримий крок застряг між одвірком та дверима –
На часинку спізнився; а ми не помітили й заснули,
Продавші всі акції на тебе всім внутрішнім чоловікам за безцінь

Хто ти
що йдеш попереду
закутана
в світанкову крихку тишу
Розцвітають квіти
на місці
де робиш ніжні
впевнені кроки
Не оглядайся назад
світ банально смішний
щоб збагнути твій намір
спокій у тривозі
усміх у сльозах
Небо горнеться до землі
там
на горизонті
полотно любові
виткане із болю
Твій шлях довгий
хоча
можливий...

Хто ти
що зникаючою цяткою
виднієш
на сивому горизонті
промовляючи стиха

вирушай у дорогу
з легким багажем
скільки ще всього
тобі не потрібно.

Зусилля. просто заради життя
Немає сенсу, самоціллю роботи,
Можливо з тим світом самозлиття,
Хоч жив! І спробу ще зробив перемкнути.

Надокучливий аналіз безфактичної дійсності,
Не можна розумом за логікою все ось так збагнути
Як віриш у Вище й докази науки - в тобі дві особистості,
А їх часу не вистачить до смерті досконало й повно осягнути.

Можливо просте довірливе життя до внутрішнього голосу німого
Весь світ подарує в мені без протоптаних до мене іншими стежками,
І як нема потреби жерти пил, лиш відчувати у душі присутність Живого,
Я протопчу свій шлях цнотливими, не видними для інших справжніми полями.

я сам собі клітка, я всередину себе провалююсь, тягнучи навколишнє
хапаю близьких за руки, щоби втриматись,
але вони борсаються: “відпусти! без тебе спокійніше”
ти теж таке кажеш, першою, бо найближча

і — сенсу себе прив'язувати до простих буденних речей — вже немає
все злітає з поверхні мене, ніби пил, і — далі — поверхня злітає
наче покрівля з будинку під час урагану: з тріском відшарпуються шифер, рубероїд, дошки
все це безладно розносить на кілометри від мене

хто всередині мене переживе цю негоду? чи лишиться хто живий?
коли клітка під пресом стискається, ламаючи ребра себе —
хто перший скаже “він блефує”, хто перший кине в мене пташку?

ти розповідаєш незнайомцям про мене всю правду, ті кажуть:
“ти надто іще молода, відпусти його руку”…
а потім усе заспокоюється, небо світліє, а бездомні
збирають докупи ті дошки що від мене лишилися, прагнучи в них оселитися

крапки над і — больові точки

самотність безболісна
самотність дерева, з якого не виростає іще одне дерево,
не розриваючи деревину і кору, не додаючи річних кілець у зрізі німба
самотність снігу навпроти ліхтаря і ліхтаря навпроти снігу

стерильність, ангедонічна безболісність
препароване часом вугілля тіл

зима у дзеркалах замерзлих озер і калюж — розпатлана
як божевільна, холодна жінка, що все у собі тримає
все пакує всередину себе, безрадісна, все стискає всередині себе
до стану льоду — прозорого вугілля

крапки над і — голуб'ячі клювки на снігу
крапки над і — самотні сліди каблуків на снігу
коли підошви невідомо куди зникають
ніби рана від кулі є, а пострілу — не було

стерильне місце на дереві — дупло, завіяне снігом
це холодне дівоцтво зими, яке тисне на неї, на лід перетворюючи
зима — та самка, що сама себе народжує, а тому триватиме постійно
особливо — всередині

і ти ще дивуєшся
що хата скиглить
відчайдушною тишею
що в холодильнику
борщ з минулого тижня
що павутина спокушає
розкинутими на стелі гілками
що комп'ютеру з ніким побалакати
що коридор порожній
бо на одну пару чобіт менше
що порох виціловує старі фотографії
що брудний одяг розлінувався біля
пральної машини
що кава тільки на одне горнятко
що пустеля
зовсім тобі не личить
чому дивуєшся
адже ти сам відкрив
їй двері
і впустив у свій дім
тепер вчися чекати
будеш терпеливим
може сестру свою
тобі приведе
любов

Самый грустный вид спорта — это женское одиночное фигурное катание! Сколько бы эта молодая и красивая женщина ни каталась по льду, сколько бы страстно ни вытягивала вперед руки, сколько бы ни выгибалась, ни крутилась бы… всё равно никто к ней не выскочит, не обнимет! Так она и останется одна на льду.
Е. Гришковец



Ця дивакувата дівчинка любила ліхтарі
Вона вибігала щовечора до заспаних жовтооких циклопів
І підставляла своє обличчя їхньому світлу
Чи ж грілася?
Чи з розуму тихо сходила?
Банально і перше і друге.
Це точно – банально.
Й бананова туга її обнімала півмісяцем….
Гойдалися зорі у небі
Очей її сірих…
І так це прекрасно було!
Так щемливо, тривожно,
Неначе
Це зовсім не дівчинка з поглядом трішки наївним,
а хмарка сніжинок,
яка струменить у потоці ліхтарного світла…

І вірилось дівчинці – танець мережить для Нього.

Та світло це – для випадкових,
Чужих перехожих.
Понурені голови, зігнуті втомою плечі..
Ще сірі обличчя, поїджені буднями.
Прикро:
Вони не оцінять, вони не помітять цей танець,
І так й не дізнаються, мабуть, - та точно! - ніколи
Як світло із світлом обнявшись розтоплює ночі…
Як холод зникає,
Як очі дівчачі сміються,
І як ліхтарі розм’якають,
Даруючи власну присутність
Щовечора тій,
Що танцює душею для Нього….

І
…Місто з єдиним ліхтарем сонця вдень.
Місто з єдиним ліхтарем місяця вночі.
А може, сонце – той самий місяць.
Тільки зайчиком шубку свою змінює на ніч.
(Сонячні зайчики розбіглися в різні боки вулиці).

ІІ
…Місто з п'ятиповерховими коробками новорічних дарунків
Під ялинками сосен.
А з верхнього балкону он тієї кімнати зараз випурхне пташка.
То з першого під’їзду виходить сірий чоловік
І фотографує вас поглядом.
(Хтось так приховав приховану камеру, що й досі не може знайти.
Це ж скільки там було б несподіванок!).

ІІІ
…Жінка, що несе під пахвою червоного півня.
(Навіть від єдиного ліхтаря може вибухнути ціле місто).

ІV
…Місто з червоною фарою світлофора на затертій голками
Погляду мого вулиці.

V
…Місто з сірим небом,
Полами хмар застебненим на ґудзик сонця.
Сьогодні його взагалі немає.
Мабуть, він відірвався.
Мабуть, буде сніг.
Цікаво, а чи з’явиться вночі місяць?
Може, тут не обійшлося без гоголівського дідька.
Хоча він більше спеціалізується на рогаликах.
А тут – паляниця.
(Якщо забуду сьогодні купити хліба, не варто й дивитися в небо.
Його все одно не буде).

10 грудня 2009 року

Моя муза відпускає чілочку.
Моя муза кохає ,
заради якого вона й відпускає чілочку.
І довге волосся, щоб більше подобатись йому.

Але з тих пір, як вона покохала ,
чомусь забула про мене.
Ходить подумки тінню за ним,
оминаючи моє грішне двадцять друге життя,
яке минулого квітня стало моїм першим народженням.

До того моя муза була майже безтурботним дівчатком.
До того моя муза часто любила дивитися в небо,
хоча воно вже тоді було кольору його очей.
Вона ще приходила до мене,
і ми разом зустрічали рожевоокий світанок.

А тепер вона навіки загублена
в нічних вуличках своїх розбитих рожевих мрій.
І тільки вчора вона вперше за ці місяці
зіткнулася зі своєю мрією сам-на-сам.

…Рожеве вікно з рожевою шторкою.
Рожеве світло з вікна.
І поряд той, який уже ніколи не стане ріднішим,
жаданішим, ніж…

А вулиця все крутила колесо
своєї незбагненної фортуни,
і наближала їх до місця розлуки.

А вночі моя муза писала тільки сплески віршів,
ліричною героїнею яких була я.
І казала я вустами моєї музи
( не навпаки !):

…я відпускаю чілочку
…я кохаю 
…скоро квітень мого народження
…сьогодні в неба знову твої очі
…рожеве вікно в напівнічному місті
Я хочу прожити з тобою все…

29 лютого – 1 березня 2008 року

«Кто за лето не сделался богат,
хозяином себе уже не станет.»
Р.М. Рільке.
1.

Старий смуток вглядається
В терикони.
Він довго йшов
До своєї Саур-могили.
З дитинства...
Ріс і болів, щоб спочити
Під сонцем.
Вклонилися соняшники –
Йому надто жовто...
Мабуть, зросте тут
Насінням трави
Серед степу:
Вагомо і тихо...

2.

Час, заглиблений в себе
Заснув посеред літа.
Впав навколішки
І довго плакав вві сні
Перед соняшниками.
Мовчать терикони.
Пісні...
Спокій серед життя,
Як озеро,
Пливе і всміхається:
На спомин – назавжди.


3.

Роздерлося простирадло неба
Від спалаху блискавки
І вирвався регіт грому...
Напруга повисла, як птаха,
І хлопає хмарами-крильми, -
Допоки зелень не стихне
У вологих пестощах зливи.
Ця напруга не змовкне:
Добреде до порогу сутінок
І стане моєю тривогою.
Тільки безсмертник
Змовчить у своїм фіолеті,
Ніби знає, нащо
Ці грози.


4.

Дикий дзвін цвіркунів
аплодує виходу Місяця –
Північ.
Переді мною лиш плесо
сухої темряви –
незбагненне поле
чужої свободи.
І трави…
Мої сподівання нуртують
в задусі
і рвуться надією вгору.
Та їх зустрічають зорі –
втомлені човни
буденно-важкого неба.


5.
Зашторене денною спекою
Небо вляглося
На спину обрію,
Й повіяло спокоєм.
Лише маленька пташка
На абрикосовому дереві
Вперто нанизує тишу
На голос-нитку.
Вечір іде прохолодою
З саду,
І накидає шаль-павутинку
на плечі…

Алюзія до "Жертвопринесення"
реж. Андрія Тарковського


Світ надто довго
спав на межі свідомості
Йому просто снилися
солодощі…
Ми впивались собою
і дзвонили в минуле.
Там холодно…
Вірю:
Народжені в час
зачерствілих сезонів любові
все одно захворіють болем.

1.

“…Лишь нежностью и держат
Божие персты“…Лишь нежностью и держат
Божие персты
Вселенную, которой тяжело.”
Р. М. Рільке.



Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..



2.
"…Я больше сна во сне…"
Р.М. Рільке.

Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

2002

Єва викрала тепло
Для тебе –
І рай спорожнів,
Розчахнувся великою зіницею
І пестив її тінь
Аж до воріт:
Огортав її вітром,
Обпікав сонячним промінням
І нестримно цілував її ноги
Своїми буйними травами.
І Єва відчула, як
Її найсамотніший сором
Переростає в біль
І лягає в глибину її очей –
І були перші сльози,
І Бог пізнав,
Що таке Жінка,
Та Єва вже викрала тепло
Для тебе...

Світлій і болісній пам’яті
діда Андрія та баби Гані.


Світ на грані сліз
Все ще прагне любові,
Посивілі голови
Все ще шукають дорогу
...додому.
Чому світ замкнувся у собі
Й не хоче жалітись? –
Молитви давно
Віддають пусткою.
Навіть, осінь у світу
Не така добродушна...
Ми – крапка на острові
Божої милості.

Забути б себе біля вітрини
якогось магазину
з дрібничками цивілізації,
залишитись там сьогоднішньою
і повернутися іншою:
без полинної пам’яті,
без смутку і зимової втоми.
Знайти б у тій вітрині
трішки дефіциту –
клаптик спокою –
і забути те, що ще й
не збувалось.

«Ніколи про тебе»
«…Скільки чуттів міститься між двома ударами серця
стільки предметів можна обхопити двома руками»
«Ніколи про тебе»
Г.Збігнєв



1.
Обіймаю поглядом
нашу кімнату
і оживають книги,
диски і чашки:
ми п’ємо чай з шоколадом
і посміхаємось затишку.
Тихо…
Але так повно…
повно Тебе і… нас.
Скільки всього може
обійняти серце?...


2.
Дощі буднів,
дощі смутків,
дощі тривог
і…
дощі очищення,
дощі надій,
дощі спочинку.
Які ви різні,
дощі мого Неба!
Небо огортає дощами
не одну вулицю і
не одне місто –
воно обіймає
стільки світу,
скільки в мені любові.

Візьми мене за руку
біжи
розхитуючи Землю
так приємно
вмоститися у Тебе на долоні
і пригубити щастя,
прицмокнути твій смак
а потім боязко
пірхнути високо
до хмар
і лоскотати небо
крилами з тепла

ми - територія, на якій постійно іде війна, нас розриває снарядами
ми - земля, в яку пси люблять заривати кістки, відгризаючись від інших
на нас запікається кров, яку ми за якимось разом нарешті змиваємо в душі
одне з одного

ми обплутані телеграфними дротами, щоби внутрішні радисти могли передавати дані
дислокації військ, місцярозташування псів та закопаних ними кісток
коли ми гулятимемо в ботсаду, територію нас засипле останнім листям
воно догниватиме на землі-нас, і його ми також ледве змиємо в душі
одне з одного

але навіть після душу на нас лишаться бодай якісь сліди від війни: розгромлені церкви
житлові будинки із вивернутими кишковиками газопроводів та каналізацій
голодні пси, які докопуватимуть вже до наших із тобою - живих - ребер
і вигризатимуть їх із нас
нам буде боляче, ми обійматимемось від болю, одне одного заспокоюючи
і нам ставатиме легше

ти
квіти
і місяць світить
надворі літо
ми сміємось, як діти,
і не знаєм, куди подітись
і сміються з нас квіти
ми одні в цьому світі
як малесенькі діти
і любов’ю зігріті,
я і ти,
і квіти

все зникає, все вислизає як змії із власної шкіри
все — лише згустки пам'яті, тромби в крові
згадуєш — і захлинаєшся спогадом, корчишся, ніби в інсульті

обличчя пливуть навпроти очей — скляні кораблі сутінків
світляно-жовті, як ліхтарі, над темними плямами одягу
застрягають у пам'яті тромбами, і одразу ж розсмоктуються

рідні обличчя — найбільш болючі
приходять уві сні на інших тілах, заглядають у сплячі очі зсередини, муляють
ніби пилинка під контактною лінзою — обличчя коханих

а потім зникають, вислизають, як і усе — зі сну — але ж не з голови:
ніяка бабця їх яйцем із пам'яті не викотить
такі лінзи знімаються лише з очима, таке забувається тільки зі смертю

2009

час вміє розквітати нашими зустрічами
час вміє загнивати нашими розлуками

коли ми ще не зналися
час був молодим як трава
над ним ходив садівник і дбайливо підстригав його газонокосаркою
ніби хотів сказати: «не дуже розганяйся у рості, часе
а то наробиш багато дурниць
встигнеш вирости доки вони зустрінуться
і тому вони будуть надто досвідченими, із надто вже грубою шкірою
так що він не зможе їй залишити красивого засоса під пупиком
а вона – подряпати його плече зовсім ненароком в екстазі злиття
коли особливо добре

часе, я маю на увазі, що вони будуть надто товстошкірими щоби навзаєм закохатися»

час слухався, ріс тихенько, аж доки ми зустрілися
тоді він став таким буйним, ніби рослинність чорнобильської зони
він ріс для нас так високо, так широко і так довго
що ми знаходили в ньому дупла, закапелки, а в них знаходили наше щастя

«часе! дупло у тобі вигниває за той час, доки вони у розлуці
але вони неодмінно зустрінуться і кохатимуться в цьому дуплі – коли гниття зупиниться»:
так говорив садівник

а потім – коли ми й дійсно зустрічалися – він дивився на нас усюди
і йому не набридало
не тому що він вуаєрист і збоченець
а тому що ми так світимось коли поряд
що від нас не відвести очей

на оргáні подвір’я дому мого
вітер знову заграв свій нічний хорал
побудив картини
що чорними павуками на стінах повисли
розчесав хвою на прибраній ялинці
аж зелень помолоділа
зашурхотів спасівським зіллям
щоб не спало
щоб оберігало
розбудив
похиленого
на жовтизну гуцульського глека
дідуха
не спи дідугане
бо
завтра тобі до пивниці

завіяв білою піною небо
а воно осіло на мене
прозорою завісою
щоб
простору не бачити
і не летіти
услід за вітром

і
не грати хоралів
не будити картин
не чесати хвою
не шурхотіти зіллям
не будити дідуха
не розвіювати піну
сну
засну
сплю
.....

мурами старого замку блукає місячне сяйво,
розсипаючи срібну куряву,
розбризкуючи відголоски давнього сміху
награє на павутинячих арфах.
кажани і сови – чи не єдині мешканці
сумної обителі…
та ще пацюки,
але про них не заведено говорити
вони звикли любити тишу
аби не тривожити сплячих привидів,
колишньої величі спраглих,
а можливо, і свіжої крові…

на ратуші захриплі куранти видзвонюють північ
таємничий шурхіт долинає з глибин
вікових підземель, що приховують
сотні жорстоких історій,
зовсім не схожих на казку про лицарів
круглого столу
як там їх звали, до речі?
ковзає по білому мармуру коштовний оксамит
скрегочуть завіси
зі склепу пахне топленим воском,
а ще - іржавим залізом.
князівна прокинулась,
зволите подавати сніданок?
вона йде
волочить за собою тягар покути
а на устах – спопеляюча посмішка

місяць здивовано
вкотре у цьому тисячолітті, як йому
ще не набридло…
роздивляється
обриси дивної постаті
він її знає, хоч ні…
радше вона йому когось дуже нагадує,
але пристаркуватий напівбожевільний
блукач половинного світу
не має снаги пригадати
або просто боїться
панянка сходить на вежу,
стає на самісінький наріжний камінь
і тільки й тіні всієї у ній,
що колами попід очима
на блідому шляхетному личку
і тільки й дзеркала в неї, що
глянцеве кружало повні.

співає...
кажани злітаються на голос,
а от сови - значно обачніші,
навчилися вдавати глухих.

Сегодня в научных трудах по биологии
Я прочла, что красота бабочек их защищает от хищников
Что птицы пугаются яркой окраски
Я подумала, откуда они знают
В научных трудах по биологии
Откуда они знают
Что птицы пугаются их яркой окраски
Ведь, может, они просто не могут
Красоту уничтожить
Их внутренний ступор
Есть внутренний ступор уничтожать красоту
И я подумала, что хрупкие должны быть красивыми
Сильные могут быть некрасивыми
Только хрупкие
У каждого своя
Айя-София

Чорні коти гріються на сонці.
Хтозна, з якого дива вони повибиралися з підвалів.
Чи то і їм колись утовкмачили про користь
свіжого повітря?
Коти сидять на люках теплотраси (от хитрюги!)
І здалеку здаються чудернацькими грибами,
А коли хтось наближається,
їхні золотисті очі ніби запитують:
Ну як тобі третій день свят?

Цього року дуже правильна зима.
Вона розпочалася строго за календарем –
першого грудня.
На Новий рік були і сніг, і мороз,
а напередодні протягом тижня цілодобові
іній і паморозь плели мереживо
на деревах, дротах і загорожах.
На Різдво трохи потепліло, зате випало більше снігу,
якось тишком-нишком, по ночах.

Сьогодні ж так яскраво світить сонце,
що не дивлячись на відлигу
та перспективу намокання чобіт,
люди вибираються з насиджених диванів,
відриваються від шинки, холодцю та нескінченних концертів по телевізору
і йдуть, часом вигинаючись,
часом хитаючись,
йдуть нагадати собі відчуття
лоскоту дзвінкого повітря в ніздрях,
сліпучого, аж до повного примруження очей,
блиску снігу,
стукоту крапель із розталих бурульок
і швидше вгаданих, ніж вислуханих,
уривків колядок.

Листопад 2009
© На березі моря, 2011

Скажи мне зачем?

Скажи мне зачем?
Нюансы тел, и лживость веры.
Заполонило всё сознание народа,
И каждый думает, что прав.

Кому-то тело возбужденье,
Кому-то, вера и прощенье,
Кому-то, власть, другим не светит,
Кому, порок и извращение.

А мне смотреть на них,
Искать кусочек жизни глазах их,
Программ, бездушности поступков,
И не какой свободы действий.

И возбуждение нет,
От созерцанья противостоянья .

Николай Блоха год 7518 или (2010) январь.

після нас залишиться дерево
яке ми посадили
або не зрубали
після нас залишиться дім
який ми збудували
або не зруйнували
після нас залишиться пам”ять
в серцях внуків
яких ми виховали
якою буде пам”ять
якими нас запам”ятають ті
кого ми любили і ким дорожили
залежить від того як ми жили
в що вірили
як кохали
скільки добра в світ повернули
скільки зла подолали
скільки душ відмолили
скількох від гріха застерегли
і скільки самі не нагрішили
все запишеться і залишиться
в книзі нашого життя
яку не перепишемо
яку перечитають нам раз
останній
в день наш непокаянний
і крила в кутку припадатимуть пилом
на них ніхто нікуди не полетить
після нас залишиться хрест
який зотліє
після нас залишиться зірка
яка світитиме подорожнім
після нас залишиться дерево
і троянди
що ростуть з душ мрій
що недавно померли
і вони колись стануть гумусом
котрим живитимуться дерева
і посадять свої дерева
наші нащадки
і їх не грітимуть наші душі
їх зігріватиме їх кохання
а ми будемо дивитися на них
і молитися
щоб вони не повторювали наших помилок

2007

де ти
хто я
що коїться в душі моїй
це вже не я
це ти в мені
в тривозі дні
навіщо і чому і як
це сталось
так солодко і мрійно так
дрімалось
пробудження таке важке
і голова немов з похмілля
кохання випитого зілля
думки ці не мої
мої були легкі і ніжні
а ці думки важкі і грізні
це ти в душі моїй
запанував
не знаю я чи цього хочу
але без тебе вже не можу
що вдіяти куди іти
щоб повернуть мої світи
невже це так і має бути
і в радості і в горі
нести печаль і сміх
навпіл
ні це не гріх
це щастя

2007

(Й. Кертісу)
Кто бы что ни сделал, кем бы кто не стал
Никто не проиграл

Е. Летов

не навчений заземлятися, я випромінюю струм, вигораю ізсередини
так сніг ізсередини порожніє, коли людина падає в нього і робить янгола
потім піднімається, йде звідти, сліди вминаючи, ніби і янгол теж пішов від снігу
так я іду від себе, але навіть слідів не видно — тільки іскри, згарини, падають додолу

заземлення — це як стілець повішеному, який ногами перебирає, ніби вже швидко пливе
заземлення — це як прив'язати повітряну кульку й забути її на морозі — худнути, худнути, падати
як різко бити посуд — об землю (від горя, на щастя)
як сніг

ніхто не програв, все неодмінно справедливо
немає нічого підлішого від безоглядної справедливості
коли шальки терезів дорівнюють
коли боги й духи танцюють з людьми танок гармонії
і жоден не має права зламати ногу, впасти, загидити, зіпсувати усе
корчитися в епілептичному припадку в усіх на очах
дохнути, крючитися, зображувати янгола на голій підлозі
не лишаючи зрештою жодного помітного сліду

2009

чому мовчить
цей телефон
пощо їх створюють
купують нащо
щоб лиш мовчали
і тишею геть душу рвали
це ти мовчиш
він не мовчить
готовий донести
всі барви голосу твого
і фібри всі душі твоєї
мені у вухо
та дарма
пропущених дзвінків нема
і прийнятих також
Отож...

2007

я посадила канни
у своєму квітнику
вони дуже красиві
високі з величезними квітками
які цвітуть до самих морозів
але дуже вибагливі
наче ти
ти також дуже красивий
і дуже вибагливий
коли ти виріс у моєму серці
я й не помітила
що робити з квітками на городі я знаю
удобрювати щодня поливати
щоб цвіли у повній красі
а що робити зі своїм серцем
хто скаже
як доглядати як поливати
і чи треба
ти і так там дуже добре вкорінився
і не пересадити і не вирвати
бо вирву разом із серцем
і що тоді робитиму без серця
а ти наче монстера
пустив із серця коріння
і всю душу ним обплутав
але чому ти так скоро відцвів

2007

ти батько моєї музи
може тільки названий
або її чоловік
або коханець
а може ти і надихати
не можеш?

тужать за розмовою слова
сиротливо туляться одне до одного
і мовчать

залишаються тільки спогади

обкутати ними закоцюблі плечі
немов барвистою хусткою
з буковинським візерунком
і грітися
перебираючи пальцями кольори
у пошуку теплого подиху
нової весни

розтанути

потекти потічком поміж конваліями
поснулими від зимна
і
прожебоніти
кілька слів
про те
що

тужать за розмовою слова…

ти знову
маленькою дівчинкою
у шафу сховалася
бездомна сльоза
готувалась заволодіти
зраненою темрявою
я
прислухався
і
почув її шепіт
і

Бог мені знову
не дозволив
відкрити двері
сказав
що ця сльоза
Йому належить
і що руки мої
заплямлені
злий їх водою часу
сказав
осуши полотном каяття
тоді станеш чистим
тоді сльозИ
зможеш торкнутися

тонучи
щасливим будь
і вдячним будь
за те що тебе
ніхто не рятує

гнися, звивайся, входь у світло зсередини води
в смуги світла, як у смуги тигрових рибин
випотрошених твоїми нігтями — рвучко, імпульсивно, агонійно
при нестачі кисню

йди до дна, приєднуйся до намулу
спів Льореляй замінить тобі повітря і хліб
води й без того буде предостатньо

залишай населений речами світ
твої тостери та кавоварки давно знікчемніли, зламавшись
їх не стало для тебе, вони товаришують на смітниках із гниллю та бляшанками,
відпусти їх
видихай, видихай останнє повітря з легенів —
останні ланцюжки пухирців до світу людей, яких уже забуваєш
уже забув

Льореляй стає тобі всіма людьми й істотами
дна пісок і намул — усіма речами
у вухах твоїх спів її звучить
а дві рибини їдять твої — такі несуттєві вже — очі

Не воюй,
Бо у війні тільки плач й осиротілі діти.
Не воюй,
Бо у війні тільки біль і кров.
Не воюй,
Бо у війні тільки зруйновані мости.
Не воюй,
Бо у війні нема щастя -
Воно у мирі...

2009

твоя відсутність — сильнодіюча психотропна речовина
я — ніби паралізований, дивлюся довкола — і нічого суттєвого не бачу

я — ніби коробка передач, маю декілька швидкостей,
декілька станів, ніби комп'ютер —
стан активності, стан сну,
стан безперервного думання про тебе — ніби живлення
від мережі нашої любові

з мене був би гарний робот-чорнороб, і навіть робот-топ-менеджер
якби мене постачали на ринок
укомплектованим тобою
але зараз я без тебе, тож моє ККД на найнижчому рівні
думаю — керівництво всерйоз планує розібрати мене на деталі
або й викинути на звалище спрацьованої техніки

твоя відсутність — як іржа, я накурився твоєї відсутності ніби сальвії
сиджу тепер у кріслі, і тіло ніб ватяне, нікуди йти, рухатись немає сенсу
думаю — якби я був моїм керівництвом — точно би себе викинув
адже навіщо я

2009

переступи
забудь
про всі закони
і доторкнися плоду
заборони

відчуй
відчуй
прекрасну насолоду
життя
його корону
одягни

переступи
довірся
повір
і до небес сягни
до зір

переступи
забудь
довірся
і
кохай

дощ крізь неба брудний плафон
можливо тіки сон
під кайфом
всю ніч вікно
азарт
обдерте золото іконне
зневірений народ здає в ламбард
всю ніч вікно взираю
шлюхоподібні очі міста
зализане до біле ліжко раю
цифри часу тісно
останній поверх дощ насправді
сталої дії
всю ніч вікно збирає краплі
міліграми подіяли
останній поверх де я
ось хмарачос впаде
як згвалтована містом ідея
всю ніч
дощ іде

ти
їхатимеш здалеку
я стану при дорозі
повним колодязем
щоб
напився мене
розкину віти
рясною яблунею
аби
скуштував мене
вимережу радістю стежку
до дому мого
хочеш -
смійся з мене
а я
намащу душу
трунками запашними
словами зрозумілими
щоб
сп’янів від мене
і
замкнув у колі рук своїх

не вирватись...

Так всё не просто и лукаво.

Так всё не просто и лукаво,
Он смотрит на тебя,
В желании застыв игривом,
И невозможно не поддаться,
И начинаешь с ним играть.
Азарт игры тебя пленит.
И лишь от боли возглас иногда,
Царапины следы игры,
И промывая раны, злишься на себя,
Жалея, что поддался его взгляду.
Он нагло смотрит на тебя,
С желанием игру продолжить.
Но видя раны на руках,
Ты сдерживаешь, желание ему поддаться,
И вновь, и вновь с котёнком поиграть.

Николай Блоха 8 января 7517 года (2010)

Снег, зима.

Снег, зима.
С ночи, до утра.
Мороз и лёгкая пурга.
Мороз щепает, за лицо,
Блондинку и брюнетку, кодека и нимфетку.
И для тебя не делает он скидки,
Ты прячешься за воротник,
Но память греет сердце согревая,
Когда в такую же погоду,
И брёл в надежде, ждал и верил.
Сегодня всё ещё люблю,
Вот только что? – я не пойму.
Мороз щепает, слёзы мёрзнут на щеках.

Николай Блоха 8 января 7517 года (2010)

Гей,
море зеленого співу,
бурхливе і трохи сумне,
до нас завітай, бо ми ще щасливі,
образ не торкайся, а краще –
захлюпай мене.

Яка павутина навкруг заснувала
емоції, нерви і жили Землі?
То десь під горою
навік налякала
богиня Героїв
тупих ковалів.

Це
чудовисько – жінка,
це –
плетиво з дивного дива,
це –
кості і гори шинки,
це –
море зеленого співу.

Гей,
море зеленого співу,
бурхливе і надто сумне,
ти схоже на кисле пиво,
що мимо відра промайне.

Якась абсолютна невдача
в житті покохала мене,
підійде до серця, заплаче,
і – мимо відра промайне.

Тоді я вважаюсь померлим,
складаю чудові пісні,
мішками скуповую перли,
як ті жебраки навесні.

Тримаюсь поважно, як пава,
відбльовую кислий нектар,
моєю коханкою – Слава,
і сам я тоді – Божий Дар.

1994

У чорних відбитках
сирої повісті
Стоять
митники
моєї совісті
І якщо взяти
й зламати
лиха годинник
щоб було тихо
Почується рівний скрип
гільйотини
Що відділяє від решти
частку
А я шукаю думки
закваску
Боже, будь-ласка!
Бо хто помітить
Бліде в історії?
Хто відчинить ворота
країни Нової?
Або тараном проб’є їх
чи головою...
* * *
Стіною зі сміху
Червоною цеглою
омріяних
заповітів
Ціною покладених
квітів
Паперів
Перлів
Плів одну за одною думку
Щоб донести
гіпотетичному
онуку
Здатність
воскреснути
Й вбити гадюку,
Випекти місце,
де гніздиться туга
Перша – помре,
та залишиться друга
Дешевша – Говерла,
дорожча – Ніл
Молодість – серце з мішенню для стріл.

1994-2003

в голові як оси в кулевому паперовому гнізді
живуть лише думки про тебе
лоскочуть зсередини лапками і крильцями
не дають тебе забувати
нестерпно далеку тебе

хто шлях між нами виміряє, якщо він в глибини нас простягається?
хто цих ос випустить, якщо мед тебе так далеко, що вони повмерзають навічно
у це осіннє повітря а не долетять..?

був би я лікарем — вигадав би трансплантацію ос
зі своєї голови в твою
вигадав би хірургічне видалення відстані
шляхом кохання

а поки —
ти нестерпно, болюче відсутня
а оси — з голоду і розпачу — їдять одна одну
так що моя голова — легке паперова гніздо —
відлетить за вітром
із масивного дерева тіла зірвана

сподіваюсь вітер пронесе її поряд із далеким твоїм вікном
і бодай так я побачу тебе

спіши любити
бо люди відходять
бо
хтось втупився в газету з самими лише некрологами
хтось вчить комп'ютер віртуальної любови
хтось в чужих обіймах заливає горлянку
хтось параноями розмальовує стіни
хтось у смітнику роздумів порпається
хтось Бога загубив
а когось Бог звільнив врешті від нього самого
хтось чекає прощення
хтось чекає твого прощення
спіши любити
бо завтра
буде пізно

зі всієї павутини часу що обкрутила нас нарізно — у відрізаних коконах міст -
можна було би сплести одіж кожній істоті — і китам, і комашкам, і нам з тобою
так би ми стрілися зовсім скоро десь на вокзалі під проникливим дощем
і злиплися би павутиною до павутини, попадали би смішно в калюжі, біля кинутих сумок

“лежати, не підводячись, цілувати усе твоє обличчя, волосся
незграбно виплутуватися з часу, що тане від води, мокнути
стискати тебе в обіймах, під лушпинням мокрого одягу знаходячи тепло”
саме так описане поняття “щастя” в наймудріших із древніх рукописів


2009

Які люди дурні бувають:
Тікають від реального щастя...
Відпускають рибину думаючи,
Що більшу впіймають.
Важко на це дивитись...

Процес відрікання від реалії
І падіння в ілюзії, в якій нема щастя.
Нерозумно ти чиниш!- скажу я тобі.
Ти йому подобаєшся;
Повір- це важливо.

А ти чиниш як мала дитина,
Яка боїться темноти..
Можливо тебе ніхто не покохає,
А ти граєшся з почуттями.

Чого ти хочеш?
Гарний голос, високий, веселий-
Думаєш цього достатньо для щастя?
Якщо "так",- ти дуже помиляєшся...

2009