Мир тесен так,
что и ты не одета.

ДДТ.

Оголено-втомлена,
безборонно-відкрита
непевно несу своє ім’я
на долоні.
Це нічого, що руки
тремтять,
а у грудях тисне
тривога-колючка.
Це нічого, що біль
відчуваю завчасно
й розминаюсь з Тобою
у радості.
Досі боюся Тебе,
бо стою зовсім гола –
химера співчуття-любові
й язичницької сили.

Боюсь –
Не даси собі ради зі мною…

страхи
як гуси перелітні
по внутрішніх виріях
літа шукають

скубають
думки на льоту
аж до пустки їх
випасаючи

і все одно
лементують
наче голодні
і ніби рятуючи

бояться
м'яких подушок
і твердої плахи

а мене - нітрохи

треба буде
їм на ніч
притчу про
фуа-гра
розказати


2010

Посмішка твоя нагадує шлях,
Що пройшов по тернах,
Які лишили колишні.

Ти стоїш на пірсі в намисті,
Я збирав його з ранків,
Наших поцілунків.

Ненавиджу розмови про нас,
Якими ти утворюєш в мені,
Невідомі відчуття.

Обожнюю кохати тебе щоранку,
Просто без зайвих слів,
Залишаючи їх на завтра

не буди мене
передранкового

я саме біжу
росою
із дерева пляшкового
а зупинюсь —
розірвуся на скалки
бо роса його —
скло бите

соколом
я лечу саме
з башти стрімкої
і як лет
обірвеш мій
пір'я зламане
кров'ю
писатиме

не буди мене
ким би не був ти
годинником
півнем
набатом

бо крик
у проваллі горла
вічність
до тебе мовчатиме
поки
не вмітимеш конче
сплячу уяву
без доторків
збуджувати

2010

Она не ангел.

Она не ангел, призрачно чиста,
Её черты и белых два крыла,
Пьянят, сводя с ума любого.
И соблазняясь чистотой,
Любой, кто попадает в плен её,
Сгорает страстью опалённый,
Не замечая волдырей на коже.
И в жарком, дьявольском огне,
Любовной страсти погибает.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

довгі квіти
як довгі
ночі
порожні
без сну
пахнуть
незнаним
краєм
солодко

довгі квіти
як ноги
бузька
самотні
одна
без одної
на даху
старої
хати
потрісканої

довгі квіти
сохнуть
маківками
донизу
вдивляючись
у землю
порожню
де померло
коріння
їхнє
відрізане

Лишень би не почути голосів,
закрити двері, ватою закласти
шпарки у голові та поміж днями,
щоби пожовклі оклики минали,
щоб розсипáлись каліграфією літер,
листів, листівок, оголошень,
що рознесуться вітром по дворах,
прилипнуть до підошов перехожих,
але не більше; більше - тільки б не...

Нехай хтось інший залишки збирає
й захоплюється вакуумом слів
між паперових голосів про тебе.

Тріснуло дзеркало.
Крижаний візерунок
вперся в дереворит.
Кожна скалка
стала окремим світом,
змалілим і спотвореним.

Випадковий удар
розколов матерію
по лініям внутрішніх напруг.
Цілісна площина
умить припинила своє існування.

Благородний метал,
тепер вільний для доступу,
гризе невблаганна корозія.
Під дією пошкодження
у невидимі щілини
ринули кисень та волога.

Лінії зламів
тьмяно виблискують,
немов затемнені свічада.
Їхня мертвотність
створена грою світла
та відповідним кутом зору.

Внутрішні грані
амальгованого скла
неприродньо різкі.
Дивлячить на них
гостро відчуваєш
свою невічність.

Чудернацькі викривлення
невпізнанно змінили
моє відображення.
Абсурдна павутина
подрібнила його
на нікчемну множину.

Тріснуло дзеркало...

С. Голубокому
Під павутиною думок
Струмок мелодій Страдіварі,
Бульвари й бари, барви міст
І містика іконних граней.

Мов гравій висипано тут,
Густий вінок, похмурий Глоба,
Обачно витерта сльоза
Туга, як смик чи кінський волос,
Що сушить голос.

Лиш скрипка тіла
Хотіла повз долоні в ранах
У ранок.
В пам'ять.
У пісок…

Потік життя міліє швидко.
І видно з дна його найбільше
І найгірше…

Певно,
Чужа дорога не веде
Ні в рай, ні в пекло…

Летіти треба по струні,
Бо у житті, як на вікні:
Напишеш пальцем і зітреш…

А може, й ні…
А на стіні
Висить холодне тіло скрипки,
Під павутиною бажань
Сховавши чардаш.

2002

Ось бачиш, усе коли-небудь
зростається з терням,
й долоня старіє від туги
за дотиком літа.
Тебе дочекаюсь на завтра…
А зараз – скоріше б
побачити сон! –
Я нишком від себе
розшукую подушку спокою,
а знаходжу їжачка болю,
що біжить спогадами
обіцянок і пробачень.
І, напевне, він залишиться
поруч до ранку,
щоб привести мене до тями
голкою реальності,
коли мені знов заманеться
будувати п’єдестал
для Любові без очікувань.

18.11.2000.

лети
прошу тебе
лети
не продавайся за жменьку зерна
ти вільна птаха
і між птахами тобі місце
ти створена для неба
ти у простір закохана
ланцюги розірви
що крила твої
сковують
і лети
нічого
що я залишуся сам
я син землі
і земля мене пригорне
зустрінемось на обрії
там де небо землю цілує
де Господь живе
гніздо своїм чеканням
зведу тобі
молитвою
вистелю

Спочатку я шукав тебе.
Потім шукав інших.
Потім – знову тебе.

Тепер
Я шукаю затишку в твоїх обіймах,
Спокою – у твоїх очах,
Впевненість – у твоїх мріях.

Можливо,
Я не знайшов би тебе,
Якби не шукав інших.
І не знайшов би себе,

Якби не ти.
Ти була Храмом, а я – стежкою,
Ти була горою, а я – Магометом,
Ти була Матір’ю,

А я – блудним сином.
Ти була, є і будеш
У моїм серці,
У моїх віршах,
Бо я і сьогодні
Шукаю тебе.

2008

ми ті
дві миті
у нашім літі
в серцях зігріті
дощем омиті
о миті ті
о миті

захворіла ворожка
чи мо'
до церкви
по силу подалася —
п'ятниця ж

тепер питання
самому собі
задавати
буду

і вгадувати
по образáх
міру ласки
Божої
на сьогодні

а завтра
піду
до води
вроки топити

ті
скавучатимуть
як щенята

спливуть - не спливуть
а піднебіння
за виднокраєм
умить
чорним
зробиться


2010

Блукаєш думками,
Неначе Асоль у лісі
Без мрії зустріти чарівника,
Що знає ціль твого шляху.
Йдеш життям
Навпростець до моря,
Щоб узріти надію на чудо.
Втрачаєш в собі дитину,
Так важко шукаючи віру.
І вже жінкою
Сумно дивишся в далечінь -
Не можеш легко
Надіятись, вірити і любити,
Але все ж готова,
готова як ніколи раніше
Крикнути Богу:
«Я тут!»
(й цілувати багряні вітрила)

Він був людиною
Всіма покинутою.
Він був безумцем,
Який не мав однодумців
Він блукав по світі,
Не знаючи, де себе діти.
Він був зовсім не такий як інші —
Він був дикий, навіть більше:
Його проганяли з усіх усюд,
Щоб він не розносив їм свій бруд.
Та безумець і не потребував умовлянь,
Він ішов від них без всяких вагань.
Він ішов далі, щоб знайти місцину,
Де можна залишитись хоч на днину;
Де люди ще не всі хворі
І мають хоч трішки чистої крові.
Безумець шукав тих людей,
Яких не зачепив світовий демон цей;
Які живуть у мирі із Землею;
Які завжди здорові і веселі.

Та важко було знайти таких,
Тепер їх набагато менше, ніж колись.
Але безумець все ж надії не втрачав,
Весь час був у пошуках, не ловив ґав.
Мусить же бути така землі частина,
Де не отруєна жодна піщина.

Років пройшло багато,
Що тут можна сказати:
Ціла нескінченність,
А навколо буденність.
Безумець вже старець —
Незабаром його кінець.
А справа ще не завершена,
Він не знайшов світу довершеного.
Він не знайшов такого ж дикуна,
А навколо тільки отруєні кубла.

Але він буде до смерти шукати,
І навіть на неї йому начхати!
Він вірить у живе життя,
Де нема ґрат штучного буття.

"Я вибухнула. Вигоріла. Кратер.
Я попелище. Ані сліз. Ні зла."
Софія Кримовська

*********

Душа моя
була деревом
з кроною широкою
і листям соковитим.
На ній птиці гніздилися
у почуттях купаючись.
На вітрі крила сушили,
сонцем себе зігріваючи.
Райські пісні співали,
туркотливо неспокій
заколисуючи.
У вирій летіли
і поверталися,
поживи
у мене
шукаючи...

Згоріло все.

Лиш зола тліє,
про картоплину мріючи.

Може, хоч її зігріє...

стати твоїм другом
душу пробудити
відкрити слово
цензурою прошите
повірити що час прозорий
світлом старі рани розчистити
обман застелити килимом
важким і грубим
до страху колисковою посміхнутись
поселити у єктенію щоденну
заговорити мовчанням
теплим як літня ніч
у клітці не тримати
але як вільного птаха
відпустити
і не боятися
що не поверне

Акселерація туги,
Переліт до чужого виміру –
Нащо ділиш свій дім
На знаки питання,
Вириваєш себе із корінням?
Смішно.
Навіть втома віддавна –
Спадкова хвороба.
То чого ти чекаєш від себе?
І хоч діти завжди
Переростають долю,
не спалити дорогу додому:
Болітиме.

Якщо Бог існує -
піду до Нього у гості
за друга слово
замовити.

Може потраплю на трапезу,
що небесами пахне,
а може
просто посидимо вдвох
і помовчимо музикою
думок.

Голуби пухнастих хмар
тріпотітимуть над нами.
А ми будемо пити
з порожніх
кухлів
свячену воду
і спраги не знатимемо.
З порожніх тарілок
будемо їсти
хліб і рибу
і голод
не буде нас боліти.
А моє слово про друга
прозвучить
молитвою.

Я знаю,
що Бог
може розуміти мову,
написану нотами спогадів,
загублених поміж
відрізками часу,
у яких зникли
його флейта,
моя пісня,
її танець,
наші
долі.

Я знаю,
Він чує,
як той, за кого прошу,
м’яко вимовляючи
жіноче ім’я “Нінья”*,
тихо підтверджує
в ніч
Твоє існування
іспанською.
І не дає сльозі упасти
на скельце своїх
окулярів.



* Нінья Пасторі - іспанська співачка

Коли ти не боїшся мовчати
а у Тебе є що сказати

Коли голий альтруїзм не боїшся
продемонструвати людям

Коли задираєш голову лише щоб бути ближчим до зірок
на небі

Коли розуміючи абсурдність бажань
розівчився плакати

Коли навчився прощати,
але любиш невміло

Коли при виборі між чорним і білим
обираєш нове.

Коли правда дотепна,
а пафос побратим неправди

Коли життя стає строкатим навіть через призму
порожньої пляшки

Коли на вікні
фіранки стають зайвими

Коли годинник не показник,
а вічність відчуваєш при бажанні.

Коли сьогодні зізнаєшся
Собі в щасті

Коли жовте золото
вже не в моді

Коли Ти старший
за своїх батьків

Коли Тобі не потрібно драбини
щоб перерости самого себе

Коли Ти не шукаєш
а Тебе знаходять

Коли не розумієш навіщо людям вервиця
Лише на п’ятдесят

Коли чуєш навіть тоді
Коли замовкають

Коли не здригаєшся
від метеликів

Коли кульмінація прочитується
між рядків

Кармен,
затиснувши у зубах
багряну троянду,
сидить на ліжку
і плаче,
розгризаючи до крові
пелюстки
своєї свободи.

Важкі кульчики
дотягуються до
шепоту вуст
її.

Кармен,
взявши у руки
голову,
вдивляється
у пустку вечора
що гримить
кастаньєтами
у ритмі фламенко.

Повіки, опадаючи
тягарем гордості,
тихо гаснуть
на очах
її.

Кармен
бровою зламаною,
ніби блискавкою,
перекреслила ніч.
І поплила
мецо-сопрановою
тугою у вічність.

Поперек пустого
ліжка.
затихла пісня 
її.

прости що помер
цей невтішний лікарський діагноз
не залишав жодного сумніву
я не встиг тобі сказати
твоя пісня звучала так красиво
і злітала так високо
що мій дисонанс не зміг її наздогнати
я не писав заповіту
навіщо
Бог обіцяв
що повернуся
так хочеться Йому повірити
почату пісню доспівати
з тобою
і вже не в унісон
а на два голоси
так вона звучатиме
правдиво

Влюблённый взгляд.

Влюблённый взгляд, тревожит вновь,
Котёнком нежным и игривым.
Такой запомнил я тебя,
В наш первый день, знакомства.

Ты юное дитя, я вдвое старше,
Смутив тебя, спросив, ушёл после ответа.
Но пару дней спустя, ты улыбнулась,
И помахав рукой, меня вогнала в боль.

В одно мгновенье осознанье,
Что я в сетях Амура, пленник.
При новой встрече, улыбалась,
Лишала, разума меня, сводя с ума.

Я проходил, гоня надежды,
Но год прошёл, а может два.
Переступив через себя и разницу в годах,
Нашёл тебя, назначил встречу.

И закрутилось, понеслось,
День, неделя, месяц и…
Друзья сказали, влюблена, в меня!
Я ошарашен, не поверил.

Но жил надеждой, ждал,
Услышать от неё признанье.
Но наша дружба продолжалась,
Но что-то как-то не сбывалось.

В конце концов, я ей признался,
О том, что на два года младше,
Всего лишь на два года младше её мать,
Какой же ты старый – прозвучало в ответ.

Сегодня мне немного грустно,
Наверно прост очень трудно,
Смотреть на юное дитя,
Жалеть о том, что дочь, но не моя.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

1.
Згасає день свічею.
Сніжинки падають у хороводі до землі.
Укрився всесвіт за білою завісою,
Неначе сон, який ще не наснився.

2.
А що насниться?
Тепле літо,
Ніжний лист кленовий,
Сонячний промінь
Чи птахи у небі?
Все одно що,
Тільки б душа слухати
І дивитись на це
Була готова без кінця.

3.
Ми живемо поруч із зимою,
І часто, в зимовий вечір буваємо самотні.
Та найкращими ліками для душі
Стануть народжені тобою рядки…

27 січня 2010 р.

Мгновение.

Мгновение одно иль два,
Продлилась вся история моя.
В одно мгновение рожденье,
В другое, смерть и пустота.
А между ними несколько картинок,
Остатки образа её, её другой.
И очень многим, что возникают,
Нои мён не помнишь половины, для чего?
А стояло ли знать любимых,
Чтобы забыть, сейчас не вспомнив…

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Написано одной строкой.

Написано одной строкой,
О том, что я не твой герой.
Иду домой убит, тобой,
И долгою растянутой резиной,
Звучат слова твоей обидой.
Ещё сознанье, не воспринимает,
Слова что эхом, вновь и вновь,
Твою судьбу надвое разрывает,
И в венах застывает кровь.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Кожного разу, коли ми бачимо жовтий листок, який ледь – ледь, але ще тримається на вже замерзлій гілці, ми з нетерпінням чекаємо того моменту, коли морозний вітер буде нести його крізь рідкі і пухнасті сніжинки. Коли ж він вже впаде на брудний асфальт і нецінуючий краси чоловік наступить на нього, тоді ми впевнені, що зима незвичними візерунками нагадає зранку про себе і саме тоді почнеться карнавал.
Зимові сніжні вечори, коли руки коханих людей зігрівають одне одного, коли батьки сідають біля каміну і взявши у руки чашки з гарячим чаєм тішать дітей зимовими дивовижними історіями, коли у магазинах суцільний переполох, а у центрі міста стоїть хоча й не найкраща але сповнена святковим духом ялинка, коли зранку на столі мандарини, а у коридорі стоять запорошені снігом санчата –саме тоді ми можемо відчути одраз зими, яка приходить щороку і дарує нам увесь святковий дух, який зібрала за всі дев ять місяців.
Як я вже сказала - люди живуть святом. А зима? А зима живе карнавалом. Танець сніжинок, який на перший погляд здається хаотичним, а насправді є дуже чітким, дзвінким та має свою особливу мелодію. Сніг який створив чисту білосніжну поверхню чекає на дітей , які своїми тілами зроблять образи ангелів, коли перші санчата проїдуться по ньому, коли йому зроблять образ у вигляді сніговита. Лід, який прикрашає гілки дерев, дахи будинків, чекає змоги, коли чиїсь руки одним дотиком розіб ють його на крихти у вигляді діамантів. Це і є маски зими, яких ми бачимо у звичній для нас і не сильно суттєвій подобі. Часто їхні маски скидають скульптори, художники, поети і дивляться крізь маски простого і звичайного і передають побачене у роботах так само як і я намагаюсь передати вам своє бачення.
Карнавал – це на сам перед маскування і зима, як тільки помічає що її диво – світ розпізнають ховає своє обличчя під лютими буревіями, але вона завжди повертає свою загадковість і продовжує тішити звичайним для нас образом, який являється нам кожного року.
Помітно теплий дотик, зелений листок, спів птахів. Тане сніг. Вона йде збирати усе прекрасне, і вона плаче, бо хоча б на трішки, але хоче залишитись, та прийшла весна і зима забирає свій карнавал і чемно відступає, і приємно знати те, Що вона ніколи не каже прощай, а завжди каже до зустрічі.
Це моє бачення зими і кінець опису у мене короткий, бо зима мене чарує і навчає боротьбі з проблемами том знати що вона йде це усвідомлювати що на шляху щось нове і так мало часу щоб підготовити себе до цього.

бараки багатоповерхівок
млосно мовчать
і світяться самотніми
вогниками
граючи у мовчанку
то ангели там сидять
за столами
і п’ють несолодкий
чай
прохаючи в Господа
«Отче, прийди
на допомогу, щоб
допити цей несолодкий
чай»
минає час…
роки_десяти і_
століття
багатоповерхівок вже
немає
а янголи так і сидять
і п’ють несолодкий
чай
2010

ДОкором
дивиться
ранок на мене,
у сну лабіринт
заплутану.

РЕквізити дня,
подорожі чекаючи,
морозом пахнуть,
наче свіжовипрана постіль,
у бабині куфри
поскладана.

МІряю час,
додаю й віднімаю
сподівання,
математики життя
навчаючись
даремне.

ФАлдами,
одна за одною,
опадають додолу
важкі хвилі
обов’язків,
у передчутті зустрічі
зникаючи.

СОльною партією
закінчиться
пісня дня
для двох
написана.

ЛЯчно вулицями
пробіжить вечір,
нічного спокою
шукаючи.

СІм нот
колисково
у лабіринті сну
мене
заплутають
до ранку.

…про білі ночи, про рожевий сутінок. про колихання
сіроморя в туманах. про найтихіший гуркіт,
про найтихіший стогн. хвилі. душа нові пісні на
старій віоліні. найтихший плюск, найтихший гомін.
шепіт у молодокущах. і хвилі. і душа. метелик білий.
метелик синій.
…ах, Стрункодівчина. Русодівчина. Руходівчина.
Теплодівчина в ажурній сукні. тонкостанна. гнучкостанна.
в рожевих сутінках, серед сірих берез
…про білі ночи… про рожесутінок.
Київ. 1914

Я хочу завчити напамять
прозорі будні
твоїх ранків
де сонце наче папараці
сліпком
залишає мене собі на згадку
як стару фотокартку
де ванільний запах снігу
замінює сніданок
де кран з білою позначкою
позичає
нам чаю
де шалику
вже нецікаво на шиї
де на плитці
вариш свій светрик
де лащиться рушник до батареї
я хочу зазубрити це все
допоки

не вернувся

дух тої фарфорової качки

з теплих країв.

Опять снежит.

Опять снежит и ноткой грусти,
Течёт народ, протоптанной дорожкой,
И грустно, и болит душа,
Вид снег любил, теперь лишь грусть.
На верно просто нет мечты,
Причины уходить в пургу.
И наслаждаться на бегу,
Смешеньем чувств, любви и непогоды.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

картава
столітня
ворона
віртуозна куртизанка
у жмені
сідало
мостить
поки ми заобіцяні
гав ловимо

вона покаркує — годуємо
вона крекче — підводимо
вона схлипує — самі ридма

і
черево їй
масне
погладжуємо
і
крила її
воронячі
голубимо

останній кужіль
вимотуючи

у сірка очі
займаючи

над чужим безворонням
насміхаючись

і рук уже
не розчепити
бо слиною
воронячою
зацементовані

і в очі
не подивитися
бо злякаються
що не виклювані
досі

хіба вночі
ту ворону
на тополі
біля мосту
пересадити

де їх уже
зграї
цілі

2010

Заморожений час у мене в руці, дивись: ще ворушиться...
Здається, усе зціпеніло в своїй невагомості,
Цей розтягнутий простір так стягнуло по швах, що задушиться
Кожен третій, а кожен п"ятий впаде без свідомості...
Переповнені шиби послань, що читати замучишся.
Я послала тобі ту сніжинку - зліва п"ятнадцяту...
Ці недоспані ночі, полярні дні у папірус скрутяться
І навесну відчуєм, що нам знову "до 18-ти".
Але зараз квиток на сеанс з 25-тими кадрами...
І в залі нікого, лиш ми, як завжди прикипаємо
До замерзлих екранів очей, що затягують надрами
Нескінченних безодень, в які час від часу ступаємо,
Та завжди повертаємось, маючи фобію темряви...
В запорошений зал, де нема глядачів. Час ворушиться,
Таке не покажуть в кіно. Бо актори з слабкими нервами,
Мають фобію темряви, вони самі аж замружаться
Від разючої вічності, темної вічної злитості...
Мінус 20. І знов непрочитані сні, нерозгадані ребуси.
- Не тулися до мене, не рухай волосся!
- Я хочу зігрітися...:_(
- Нас не так зрозуміють.
- Нас двоє в пустому тролейбусі. :)

не бійся
у серце моє
загорнутись
воно не вкраде
твого болю
не проросте
твоєю мрією
не розчиниться
у твоїй самотності
воно мовчатиме
як мовчить Бог
закоханий у тайну

довго йшли
сонце пражило
вітер шаленів
дощ лупив
сніг заколисував
збивали ноги до крові
обвітреними вустами
спрагло ловили краплі
обвітреним серцем
горнулися до віри
але ж далека гора!
вдалося
таки дійшли
видряпалися на сам верх
зітхнули полегшено
стали і
диву дивуємося
тепер
добре видно
звідки ми
прийшли

зійшов туман
додолу
а гора – не гора
підніжжя

хто ми?
куди йдемо?

Не прошу нічого.
Лиш дрібку
запаху твого,
щоб у ладанку
покласти
і
на шиї носити.

Амулетом моїм
не буде,
лиш спогадом...
Сухою незабудкою
між сторінками
нашої книги
покладеною.

Тільки б ярмом
не стала....

Орфографические блузки,
смертельные зеркала,
яд по-итальянски,
глупые пули,
порядочные ошибки,
лживые лимузины,
ночные ужины,
фальшивые волны,
позорные мосты,
пластмассовые люди,
громкие тела,
музыкальная психология,
романтическая самбука,
медленный транс,
успешная хапка,
красный ритм -
все это чушь
по сравнению с
авантюрой,
в которую ты
меня втягиваешь
день за днем
уже целую жизнь.
©.

Велосипедні колеса вивчали свій власний скелет
Пташині кілі протинали видихи велосипедиста
А також погладжували вії велосипедних фар

Камінці підфутболювали кожного разу брудну гуму
Щелепи велосипедиста дзинчали мов вухо-дзвінок прикуте до рогів керма
Це було схоже на родео
навіть придорожні квіти посміхалися

Птахи тим часом погладжували пташині кілі
Що погладжували вії велосипедних фар
Зліталися на дзвоник
Думали що то виклик меню і вішали білий рушник на праве крило
Знімали свої пташині голови і давали місцевим садистам одягти на ногу мотузок
Ті відносили їх на біофак і робили розтин вивчаючи органи і заробляючи п’ятірки
Та поцілунки замдекана гомосексуаліста
Виходили з занять і облизували пташину кров з пальців
Облизували одне одному зі щок слину замдекана

Волосся велосипедиста блищало
Мов камінці на вечірньому узбережжі моря
відбивало світло місяця та ліхтарів
він гнав туди куди тільки йому було відомо
посміхався, немов тільки но облизав щоки молодих симпатичних студентів
їх напружені м’язи та сухожилки
піна йшла ротом та крапала на велосипедний дзвоник
РОДЕО РОДЕО – дзинчав той у відповідь

У дев’ятій тридцять за місцевим часом
Зі скрипом та потугою найближчий поворот виблює молоковозом
Історія буде закінчена
Скелет велосипедних колес стане одним цілим з велосипедистом
Студенти будуть гуртом виносити колишнього замдекана з жабур’ятні
А птахи погладжувати своїми кілями вії фар молоковоза

Вростаю
у дні свої спокоєм
і
страву готую -
відстані
годувати

Вони дивляться
на мене диким лісом,
дихають пусткою здобичі
і
голодним звіром
стогнуть,
поживи шукаючи.

Кілометрами наміряю
потрави гарячої,
у ночви виллю,
стану на порозі,
тричі свисну,
віддалі
на гостину
скликаючи.

Їжте гості.
Їжте.

Тільки мене не гризіть.

коли вирощуєш неправду
сонце не лишатиме тіні за тобою
а зорі світитимуть не в твоїм городі
коли вирощуєш страх
слова ковзатимуться по поверхні розмови
а очі танцюватимуть на маскарадному балу
коли вирощуєш гріх
ангельські сльози писатимуть твою ікону
а любов плакатиме за своїм ім'ям
коли вирощуєш себе
на піску вітер виростатиме
а стіни втікатимуть від свого фундаменту

коли вирощуєш повернення
Бог народжується в твоїй утробі
і світлом освячує твоє Слово

Не смій своєю посмішкою,
Що ніби свіча в темряві,
Принаджувати доброзичливих метеликів.
Хіба варте теє світло смерти багатьох сердець?

Затягування петельок
на світовій душі
нагадує лови на попелястого кота
в абстракції сірого часу.
Хтось дарував землі душу
як захист і оберіг від порожнечі,
а сьогодні ти влучно помічаєш,
як вона схожа на дорогі панчохи:
так само, думаєш, що ж робити
з вишуканістю, яку пошкоджено.

Вечір сплюснутий горизонтом
Розлігся дохлим щуром
під кігтями якого догнивав туман
Викрутки протягів вселяли свої слова
у зволожені барвниками автомобільних фар людські жести та куртки

Ліхтарі то подорожні, що втомились
одне до одного схиляються
ніби герої чорно-білих гангстерських стрічок
Підкурюючи з долонь цигарку свого обличчя
Доки птахи – здиблена зачіска ліхтарів
Наводять лад своїми дзьобами-розчісками у власному оперенні

дорога, що веде до відчинених люків та стічних ям –
яблуко вкушене грайливими зубами тіні та світла
з якого стікають соком автомобілі
і в монастирях цілодобових аптек, магазинів та ліфтів
відчиняють обійми збентежені привиди

твої сльози, що переливаються презирством
мов парти п’ятикласників до суворого вчителя
презирством до всієї святості цього потойбіччя
зупиняються біля пісочної млявості чобіт
з останніми дзвінками рейсових автобусів

Виноградним гроном
в долоні
Твоя присутність –
Несподіваний дар життя
серед мертвого шуму зими.

Господи!
Ти знов воскресаєш!
Долаєш холодні колони
і сходиш до мене
моїм покаянням.
Визріваєш в мені
і болиш
ненародженим літом
ЛЮБОВІ.

МИ молились
сьогодні разом:
Я і… цей виноград
у долоні.

4.02.2006.

Не поет і не жінка –
Це невчасна розпука
за смішне намагання
хоч якось кохати.

Втома з’їдає грані:
«Жінка сучасності» -
звучить якось сумно.
А поети давно
граються в паски –
ліплять форми з Ніщо.

Ні поета, ні жінки –
Сьогодні тут пустка!

3.02.2006.

Б.Д.І.

Вислухай.
Ще одна передостання
сповідь.
І, принишкла, я
зникну.
Слідом за моїми паперовими романами прийде
весна.
Вона
намалює на стелі дерева
і
тоді я нарешті засну спокійно.
Вислухай.
Ще одна передостання
казка на ніч.
Історія про
намальовані дерева,
що тремтять від
вітру. Чи я вже бачу це
у сні?..
Вислухай.
Ще одна передостання
пересторога.
І
я блукатиму,
яблука їстиму з
намальованих дерев.
Дотліє
на тлі
твоєму заслабла весна
і зникне.
Вислухай.
Ще одна передостання
правда.
Слідом за моїми паперовими
романами, оманами,
манівцями прийде літо.
Воно очистить
дерева
де ревнощі
почіпляли свої омели
і
я прокинусь.
Вислухай.
Ще одну. Передостанню. Сповідь.
Остання залишається
за
тобою.

13.04.2008

перестелені простирадла стелями навпростець
а ти мій втомлений митарю ще той митець
майстер ловити ґави без угаву і без жалю,
містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю

і щоранку виймаючи пальці зі своїх ран
ти почуваєшся добре немов James Brown
бо у тебе є я біла гурія фурія лише твоя
балагурить і вигинається наче яка змія

кожного ранку ще до появи інших усіх облич
б’є в тамтами без тями кидає переможний клич
ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік
що за жона навіжена Боже може хтось її врік

femina чи міна повільної дії лики та ярлики
годі сіячу потім досієш доторкнися її руки
і я поділена на всі липи цієї землі замала
зла загорілася і зосталися попіл а ще зола

знайди п’ять відмінностей розумнику ризикни
прошу віддай мені лише половину своєї вини

моя ліричність не опала
з останнім
листям
осені

захована між гіллям
шепотіла корінню:
бережи соки
бо
пори року
повернуться
тільки-но замішу
тісто на жайворонків
щоб
весну зустріти