А ти ніби помолодшав,
на десять-п’ятнадцять років.
А я чогось стала доросліша,
десь років на три чи п’ять.
Ти щедро собі наплодив
душі віртуальних клонів.
Я в долі й тепер відвойовую
для щастя останню п’ядь.

А я так просила долю,
хоч раз відмотати плівку,
щоб знову наш день прожити,
мов кішка, де рік – як сім.
Щоб знову наш сміх – на волю,
благий, наче бабине літо.
А доля – сльозину в сито,
щедріше, ніж досі всім.

Та, любий, не вмовиш осінь,
у жовтні щоб не дощило.
В очах не накреслиш просинь,
коли сірий сум у них.
Ця осінь – сувора донна,
колишня безпутна дівка,
в мішку все ховає шило.
А шило гостре, мов гріх.

20.10.2010 (казали, щасливий день)

Осенний ветер твой портрет
Нарисовал кленовой кистью,
И в отраженьях луж ребристых
Твой появился силуэт.

И на холсте асфальтном дождь,
Лишь краски одолжив у лета,
Все рисовал твои портреты,
Спеша, как будто невтерпеж.

Гуашь разводит листопад,
Тебя рисует он без спросу,
Ведь он решил вдруг, что ты - осень,
И этой новости он рад.

18.10.10

Десь там,
на роздоріжжях вечорових,
за теплу руку
держить ніч вона.
Усмішка загадкова.
Грають брови.
Це – Тиша-дівчина.
Весела? Чи сумна?

А як же без віночка,
що з барвінку?
Вона в прикрасах -
звуках цвіркунів,
у солов'їних
нотах-намистинках,
в цілунках двох,
котрим не треба слів...

Як ночі повноправна
господиня
(а може, як подруга,
чи сестра),
для нас, людей,
відкриє повну скриню
снів і чудес –
казкового добра,

і до зорі
погратися охоче
дозволить нам,
наївним і смішним!
Та ранок
цілуватиме їй очі -
і Тиша-дівчина
втече надовго з ним...

Шкарубне біль,
нанизаний на нитку
намистом сліз,
стискає горло,
і німим відбитком
в душі навскіс.

Кривавить серце,
тишить біг на кроки -
зажди, спинись...
Душа із Небом
ділить свій неспокій -
злетіла б ввись.

Шепоче ангел,
за плече торкає:
- Це долі перст...
Хто щиро вірить -
той не знемагає
нести свій хрест...


2010

я - у вітру, у сонця, у неба...
хтось - у цьоці, як там її - Вєрки,
ще - в Павла і Остапа - так треба,
а не треба - тривог та істерики!

Мрії мріяли... хто - про Поета,
хто - про Мальту... даремно чи ні?
що пожнуть - графоманські куплети
та індИків? віват "дичині"!

Їли сірі мишки книжки.
Згризли Блока і Малишка,
Коцюбинського, Тичину,
І Шевченка «Катерину».
Гризли довго і натхненно
Канта, Сартра і Верлена...
Все погризли... Маху дали –
Не здолали «Капіталу».
Палітурка в позолоті
Наробила лиха в роті

В житті усяк буває. Це ж - життя.
Але ні рай, ні пекло не прощають,
Коли любов у кошик для сміття
Байдужі люди легко викидають.

Хіба ж дитя, скалічене й німе,
Вовкам матуся кине на поживу?
Вона його з любов'ю обійме,
Нехай воно чи хворе, чи ледь живе.

Воно у світ не піде байстрюком,
Не понесе в душі зміїне жало,
Бо матір йому з власним молоком
Любов свою священну передала.

Як знехтував любов'ю - стережись,
Однині ти усім вітрам одкритий,
Забудеш, що в душі твоїй колись
Буяли неземні кохання квіти.

Де є вона - там вірність, там і честь.
Там є життя! Там радість понад горем!
Там у цвіту замріяні сади,
Там сяє сонце понад тихим морем.

Вона - жаркий очищення вогонь
І від біди твої найкращі ліки.
Сховай її між лагідних долонь,
Як маєш серце чисте і велике.

Гойдає вітер віти. І світ іде на спокій.
Малює жовтень вкотре мої яскраві сни.
В очах у тебе небо-високе і глибоке...
Такого не було ще у мене восени...

Запахло мокрим лісом-малює просинь осінь...
Курли-курли у небі-без болю і жалю...
А в тебе сонце грає із листям у волоссі...
І я тебе сильніше від осені люблю!..

2010

Якби я була, як ти… Але двох однакових не буває,
І краще писати у Києві ( він жартівливий дід!:))
Подзвін лунає по комусь а , під гітару Байрон
Грає лукавій кралі впевнений переліт.

Знаєш, – спати – ластитись, ласо тулити до шиї
Марно. Козирний джек-пот чують чоловіки.
Краще забудь, хай візьме Джудіт за вірну дружину,
Що понесе його зірку гордо по світляки.

Будуть ласкаві діти липнем вставати на груди!
Литиме сонячний берег літо з рукав і квас
Питимуть добрі одуди, кинувши виклик застуді.
Все буде журавлино. Осінь - рум'яний вальс.

Звіришся у « Перебуду», мідне листя і Будду,
Осінь, що, як приблуда ходить твоїм селом,
Ти ж на її коралі стільки наляпала бруду.
Маєш тепер достаток – іпохондричний синдром.

«Омм» по воді , по трубах , наче скажений собака,
Виє, тебе заносить аж із ПМ на Фейсбук.
Образи - рвані рани , рими - дурманомаки.
Пахне брехею довіри твій свіжовижатий друк.

Знаєш , спали листи, листя сліпе кленове
Вже облетіло з тебе. Шия. Чуже плече…
В бовтаннях і бовтаннях витканих тонкоброво
Будеш навіки з іншим прірвою в Піночет.

Ти не питай, чому я в чорному
Прийшла сьогодні. Небо хмариться.
Безока ніч наосліп згорблено
Пішла, спираючись на палицю.

Ти не дивись очима-жорнами.
Не повертай минуле щебетом.
Осінню пісню в тиші вчора нам
На річці проспівали лебеді.

Втрачав мету без весел човен наш.
І захлинувся врешті хвилями.
Пробач мене за те, що в чорному.
Бо не судилось бути в білому.

17 - 18 жовтня 2010 року

Енергія зірок у кожнім новім вірші,
бо саме коштом сну ти їм даєш життя...
Обличчям ти – такий, як і мільйони інших,
та серцем ти – скарбник у царині буття.

Такий, як я і він в життєвому сонеті,
і все, як у людей: сім'я, робота, дім...
Та відає душа чимсь більшим за монети:
несе вона красу усім єством своїм!

Побачивши в житті щось ззовні нецікаве,
вона, як металург, працює цілу ніч,
і ось блищить уже на ранок дивним сплавом
її невтомний труд – не менш коштовна річ!

І бáйдуже тобі, а чи назвуть поетом!
Ти робиш це лише – за покликом душі!
Енергія зірок, що огорта планету,
наповнює людей через твої вірші.

2008

Плету байки. Плету віночки з літер.
Слова мені - горіхова нуга.
А у житті -розпатлана, як вітер.
Якась така: ні баба, ні Яга.

Із губ не мед - слівце солоне лине
(Та промовчу, бо скажуть дами: "Фе!")
Я, радше, бузина, а не калина
Й ношу нееротичні галіфе.

Несе мене в політ мітла,- не крила
( Нездалі форми, гіркуватий зміст).
Була комета!.. Лиш перегоріла,
На згадку залишивши роги й хвіст.

Вперед, вперед! - не знаючи спокою,
Бо мертвий півень проса не клює.
Запам'ятайте: я - завжди з мітлою.
Полюбите, - любіть таку, як є.

Нібабські жарти - не в догоду Грею.
Вітрила - вірші... Що там говорить!
Щоб жінка залишалася зорею,
Спочатку треба небо сотворить.

Как бутон, розы алой,
На рассвете росы палой,
Ароматом, сердце будоражит,
Взгляд, лучами Солнца режет.
Желанием, тело осиной дрожит,
Дыханием любви, небо манит,
Осенью, голову жизнь покрыла,
Как жить без тебя, я еще не решила,
Весенний сад, ручьями богат,
Летний- жизни рад,
Роскошью, богат осенний,
В моем саду, одни лишь тени.


1999г.

Туман безликий приховає світ
Від мене, і від тебе, іще зранку,
Чужим в вікно дивитися не слід,
Спущу гардини, відчиню фіранку,
І знов пірну у ліжко, де ти спиш,
Мов кошеня, примружу сонно очі.
Обійми... Ковдрою зашелестиш,
Зігрієш поцілунками, захочеш
Вдихати аромат пухнастих пасм
Білявого хвилястого волосся.
І в чому щастя?– світ увесь для нас,
А ми – для себе – ти і я – і... досить!

В Празі писати легше аніж, скажімо, отут…
Впаде рядно сутінків (ніби з Бермудів родом),
Дзенькнуть пляшки порожні, зойкне нічний одуд,
Осуд людський спатоньки вляжеться в темну воду.
Там, де твій сад з лампою, грушею, тишею та
Віршами чи то прозою (не роздивитись звідси)
Краще листи перечитувать і оселитись в листах, -
Зрештою, рештки тілесного знехтував римський патрицій…
Осінь із шатами-мештами вештається селом
Під листопад, що як музика глухонімим створена,
В ринві вода калатає чи «for whomm» а чи «омм»,
Потім і зміст втрачається, губиться заговорений.
Що я тобі? Що ти мені? Імені не забудь.
Може, колись звільнимось від відомих причин.
Хто кому долю дописував, кажеш, - не в тому суть.
Зимно…і, власне, з незмінного – сон…
………………………………………..(на твоєму плечі).


2010

"Ні, не спати ще не досить!" -
невгамовне серце просить -
скраю неба ельфи й досі
водять свій танок на босу,
сріблозвуком, злотословом
творить нічка світ казковий...

Так би слухати, глядіти,
та малих цікавих діток
тягне втома світ за очі -
там де хмарі сон туркоче,
де у місячну колиску
колисанка лине зблизька.


2010 р.

Мряка злодійкувато
Злизує фарби з листя,
З розкислих стежок – перехожих,
Усмішки – з їхніх облич…

Сіро – аж до оскоми!
Сплутавши сніг із цукром,
Мороз перемкне наші вікна
У чорно-білий режим…

Під попелом зорі
стікає ночі віск.
Діли зорю на дві,
бо ще болиш, болиш…
Діли короткий щем
сподіваних листів,
Не вимовлених ще,
але вже зайвих слів.
Згадаю в тій порі,
коли згадаєш теж,
Всміхнешся до зорі,
і в пам'ять перейдеш.

Небосхили схибили. І схими -
Тільки схеми схиблених схоластів.
Схиляться сухотні серафими
На схололих перехрестях стацій.

Сухожилля ссохнуться, мов слово,
До стихій сполоханих не схильне.
Ти сховаєш спогади у сховок -
Так простіше гратися у сильних.

Схочеться сахнутися зо страху -
Ні свічі, ні сірника, ні скіпки.
Сонце смика соломини з даху
Й проситься смичком на серця скрипку.

Серафими скаржаться, бо сухо
Ув очах і в горлі - ні сльозини.
Стань на себе схожим і послухай -
Схлипують до сходу небосхили.

Вогонь-регіт гогітливий
Здаля,
Голос тихий, шепіт ніжний
Зблизька.
Не зі мною відчування
Гіркі,
Не про тебе споминання
Терпкі.
Не вернуться сподівання
Твої
І чудні передчування
Мої.
Надвечір’ям не наплине
Журба
І втомившись відпочине
Душа

2010

Серая дорога с грязно-серым снегом,
Резко в сером небе вороны кричат.
Всё вокруг застыло, даже тучи в небе.
Тополя озябшие выстроились в ряд.
Серые домины, словно в удивленьи
Окна распахнули, смотрят в серый свет.
И бегут в тумане люди, будто тени,
За собой оставив серый-серый след.

1996г.

Лето уходит, цветною косынкою
Машет остриженным, пыльным полям.
Золотом лес осыпает . И дымкою
Утром туман проползёт по кустам.
В ситцы цветные деревья одетые...
Скоро ветра забуянят, гляди.
И закружится листва пируэтами...
И застучат заунывно дожди.

Такими разноцветными мазками
Раскрашены и лес, и сад, и луг.
Багровыми и жёлтыми тонами
Разбитых судеб, горестных разлук.
Сбегутся греться тучи над полями,
Собрал их небосвод со всех округ.
Октябрь зальёт дождями, как слезами,
И поседеют старый сад и луг.

Було колись – чоловіки мені
Йти в клітку золоту пропонували
Та відмовлялась гордовито: „Ні -
Кохання світлого від вас лише чекаю."

Не дочекалась.. Ні чоловіків -
Ані кохання щирого допоки...
Ні землетрусів, Боже, ні стихій -
Лишилося стрічатись з Новим роком...

А так хотілось – щоб земля з-під ніг! -
Або цунамі з головою вкрило
Чи зразу в смерч, ступивши за поріг, -
І врятуватися, усім на диво.

Що за життя! Ну, зовсім без пригод!
Нехай мене чеченці хоч би вкрали!
Тепер я згідна в клітку – але, от,
Де ділись ті, котрі пропонували?


19.10.2010

Старий костел... Він досі служить людям,
На рештках віри пам'ять береже.
Чужа печаль застрягла в нього в грудях
І небо над хрестами - як чуже.
Усі зв'язки із Богом обірвались,
Та й сходи пощербатіли давно.
Колись в цих стінах Тайни зберігались,
Тепер тут зберігається... зерно.
А на даху ще моляться лелеки,
Злітаються на меси голуби.
Старий костел... Йому, мабуть, нелегко
На звалищі новітньої доби.
Не раз у дальнім закутку терпіння
Образа ворухнеться... А проте,
Він служить людям. Під його склепінням -
Майбутній хліб. А хліб - то є святе.

2004

Слёзно плачет осень золотая,
Воспетая Пушкиным и другими поэтами.
Густо проливными умываясь,
Жалеет об изгнанном маленьком лете.
Грустно смотрит одна-одинёшенька
Раскрасневшимся глазом луны
На поля, что в страда не докошены
Остаются на зиму грустить.
Растрепала деревья и травушку,
Бьёт истерикой листводождей.
И забытого сына-журавушку
Блудит небом над бездной морей.
Как стихийное общее бедствие,
Разрывает она небеса.
Обвиняет во всех последствиях
Больно вытекшая слеза.
И зачем столько биться в истерике,
Разгоняя живое вокруг.
Через год в том лесу, на том береге
Снова встретит тебя милый друг.
И скользишь в зиму ты гололёдами,
Спотыкаясь и падая вниз,
Не приучена прошлыми годами
К безответной летней любви.
18.10.2010

Я зникаю в тобі. Розбиваюсь минулим й майбутнім.
Я існую тепер і не знаю, як буде колись.
Цим життям, цим одним незабутнім,
Я завдячую всім, що були, попереднім життям.
Я не мрію про світ. Я не хочу без сенсу історій.
Хай це буде лиш мить, але я зрозумію – жива.
Неважливо із чого – мінорів, мажорів,
Так захочеться жити й побути собою хоч раз!
Я звільнюсь! Безперечно я скину кайдани.
Зможу заново думати, інше зумію творить
Зроблю крок самотужки – без тата і мами
Й проживу я достойно цю радісну мить!
Хай ти будеш ніким і в ніякому світі,
Ні для чого народжений, та важливий для всіх.
Та не бійся навчитися вірити в світло,
Бо як зможеш ти потім, як щойно не зміг?
18.10.10

За меншу кількість фраз мене не стане менше.
За менше слів «люблю» не піду назавжди.
Лише за кожен ранок, лише за кожен вечір
Я можу все лишити і просто так піти.
Мені так мало світла у ясний день без тебе,
Так тяжко рвати груди вдихаючи щораз,
Лиш сльози, як рятунок, цілющим диким медом,
Вриваючись у серце, тремтливо миготять.
І як можливо в світі брести кудись без тебе?
Як можна не розбитись, зриваючись з небес?
Ніяк. Не може бути. Так необхідно. Треба!!!
Бо я німа без тебе. Який від світу сенс?
12.10.10

Міста залишаються під водою ,
як чорні підводні човни - неживою
порожньою пляшкою , випитою по колу
байдуже де , тепер там нема нікого.
І я залишаюся хлібним кіоском ,
розбитим і спаленим ще в дев’яностих
окремою бандою , певно, придурками,
які закипали як кава над туркою,
коли ти курила за мокрою сценою,
як смажений Фенікс.Драною веною
хоч і були часи -
кохалися ми з тобою так,
як кохаються підлітки
і різностатеві фарбовані полюси.

2010

Ми уже давно не помічали
Обрію малинову струну, -
І про щось не мрієм, як бувало,
Край села на млосному лану.
Не беремо весело за шлейки,
Зібрані миттєво рюкзаки,
Щоб почути щебет соловейка,
Поміж верб на березі ріки.
Боїмося обпекти долоні
Об картоплю спечену в золі, -
Ліньки нам нагнутися в поклоні,
Щоб нове уздріти в джерелі...
Погляд манять далі небосхилу
Понад рік, урочищ і дібров, -
Як же ми давно не говорили
Із тобою, люба, про любов!..

2010

Я тікаю у тишу, шукаючи спокій
я марю людьми, бо їх надто багато
я боюся почути відлуння їх кроків –
це на мене крокують шеренги завзято.
Це невдахи й собаки, відьми, змії і блазні
мені нікуди йти – я у тиші, як в клітці
амністую себе, добровільного в’язня
і стрибну на асфальтову луску з дзвіниці
Хай лякаються коні розбитого тіла,
хай коти відгризають і пальці, і губи
дві секунди я вільна була, я летіла
з хрустом зціпивши в останній раз зуби
земля тепла й м’яка, ніби сплячая кішка
снить сном Будди у маминій спальні

Ніби він так ніколи насправді й не жив
бо у всьому світі не знайшлося притулку
просто тримав у руках прокльони сновидінь
один раз відкривши мушельну стулку
чужої анонімної анатомічно незахищеної душі
і випустив чужі жахи на волю,
не вміючи втримати навіть дещицю
незрозумілого людського болю
незрозумілих чужих зневірянь, до яких непричетний,
не зміг полагодити злами і згини – та і не треба! –
він просто злякався страху у своєму відображенні
в якому, власне, не було потреби,
бо він ніколи так насправді і не жив…
Бо він насправді нічого й не шукав,
а брав лиш те, що легко йшло прямо у руки
фактично він самого себе ошукав,
коли ковтнув венозну кров розлуки…


08.08.07

У жінок щастя віднімає почуття краси -
Неконтрольований викид у кров ендорфіну
Так солодко, так п’янко лине час,
Втрачаючи смак свій кожну годину.

Живе кришталеве мінливеє світло
Розгоряється в навколоплідних водах
І в серці сплячої вагітної собаки,
Пісок у горлі блокує подих.

Врізається, неначе саморіз,
Вкручується і швидко розчиняється,
Стає живої води молекулою…
Сонце по вулицях розливається.

Струси мозку не смертельні –
Непритомність на холодному асфальті
Між безвільних пальців тремтить павутиння,
Мляво розкручується спіраль нова.

Дівчинка твоя жива.
У череві вагітної собаки
Швидко зростає, наче власне її дитинча
Згорнуте, як маленька рибка.

панна Дана читає Достоєвського
панна Дана планує власний злочин
спека в’їдається їй в передсердя
співчутливими літніми ночами

вона чотири дні не бачила світла
не їла, не думала , не пила
під серцем оселилася гідра
гідра твоїх зрадливих лап

чотири дні вона боролась з повітрям
і кров бігла, як їхала автостопом
Дана лиш ковтала сльози літрами
доки у двері хтось не постукав

запропонували місце на кладовищі
акція від мерії: два зі знижкою
чому ти нереальний, хоч духовно нижчий
наче втілений якоюсь книжкою

дихаєш-зраджуєш, живеш, тікаючи
вона читає про іншого не про тебе
додумує власний фінал вражаючий
у якому задовольнить чужі потреби.


червень 2010

Твій голос по стінах тече конденсатом,
задуха нестерпна у серці моїм.
Хіба то таким для фіналу був задум?
Пляшки із-під пива, недопалки слімс.
Розгойдує протяг прокурену тишу,
жовтіють ілюзії пилом кутків.
Тебе я сьогодні назавжди залишу...
А що, коли раптом торкнуся руки?..

плацкарт...
карт колоду розпечатавши нову
сусід розповідає
як повія й тромбоніст із похоронного оркестру
пограбували бутербродну у райцентрі
але по ходу гри стає все мовчазнішим
і на четверту партію лиш кашляє
й нервово водить оком
лівим і єдиним
бо праве і скляне
програв у третій партії

плацкарт...
карти прилипають до спітнілих рук
сусід жвавішає
вже вдруге відігравши око
наспівує і посміхається до провідниці
щоразу як вона проходить повз
і навіть каже
що як потрафить виграти грошей
то на цІле купе замовить чаю
аби побачити ще раз
золотозубу посмішку
богині у погонах

2010

– Лягайте, малі, і послухайте казку. –
Вовчиця казала стара. –
Живуть на землі вівчарі й свинопаси,
та мало між ними добра.

Вони, як і мú всі, гуртуються в зграї,
обравши собі ватажка.
Та лáду в спільноті частенько немає:
така у них доля тяжка!

Належних законів істоти не мають,
слугуємо прикладом – ми!
І звичаї вовчі вони переймають,
хіба тільки звуться – «людьми».

І п’ють для відваги палаючу воду –
так мудрий мій батько казав.
І, певно, що людство «царями природи»
хтось, добре хильнувши, назвав!

Хоробрій вовчиці це смішно казати,
та кожен з них... сало хова!
І вдень, і вночі замикаються хати
від власних сусідів, бувa...

А ще у них є – папірці й залізяки.
Здається, «грошима» їх звуть.
А щоб не забрали вночі вовкулаки,
то їх під подушки кладуть.

Кмітливі давно вже до міст повтікали
від праці тяжкої й вовків,
оселі одвічні свої полишали
на вірних братів-пацюків.

...І чути, як тужить земля, бо у місті
пригрілися в норах квартир
недужі тіла у «татý» і намисті...
Це, діти, – природний відбір!

І хай себе кличуть «царями природи»
оті, що бояться зими,
і хай з ковбасою їдять бутерброди,
бо м’ясо – повúїли ми!

Зустрінете в лісі – залиште живими:
вони ж нам годують овець!
......................................
Вовчата поснули і матінка з ними.
І казці – чи байці? – кінець.


2008

Слово не зробиться хлібом,
зі слів не збудується храм.
Чому ж нам здається, ніби
усе завдяки словам?

Безміром є невагомість
зужитого слова «люблю».
Жбурляють його, натомість
чекаючи врожаю̀.

Як вродить довіра рясно –
комусь пощастило, вважай:
по долях піде нещасних
у свій, особистий рай.

Вправно жонглюють словами
політики і шахраї -
і сплачено буде нами
рахунки за ті раї.

Локшина на вухах – страва
давно уже всім відома.
Вистава – життя. Підстава
слова за справу… Втома.

Та знов підлабуззя плеще
тому, хто дволичити вмів.
А демоси вірять все ще
цяцянкам порожніх слів.

Слово не зробиться хлібом,
зі слів не збудується храм.
Чому ж нам здається, ніби
усе завдяки словам?

Людинонько, чому грішиш так часто?
Чому на манівці твоя дорога?
Молитись спонукає нас нещастя,
А в радості не згадуєм про Бога.

Гріх завжди починається із думки,
Слизька дорога – із кривої стежки.
І лиш пройшовши крізь сумління муки,
Змиваєш бруду і огиди рештки.

Гріхи не залишаються німими.
Образиш раз – пораниш на століття.
Породиш зло – і стануть люди злими.
Посієш світло – і воно розквітне.

твоя свобода – вибір з-поміж двох
(добра і зла) шляхів (світів енергій…)
і муляє вона мов той горох
попід колíньми. вдосталь (поза чергою)
перлини сумнівів – не свиням – все тобі
мов камінці – в модельні черевики.
і губишся в пустелі – не в юрбі
немов Мойсей – у сумніві великім.
підносишся над хвилями – і йдеш
(водою) як Петро – Христу настрíчу
аж раптом острах – гріх не відпереш
як власних перемог не возвеличуй

не вірила – життя як море
не згадувала тих очей
в яких тонула… серце хворе
не лікувала – най пече!
підносила щасливця – вгору
швидкий не стишувала лет
і сподівалася – поборе
злу долю і свій страх поет

він римував – натхненний нею
і дихав – подихом її
ішов пожовклою стернею
а далі – небом… пил землі
давно розвіявся і ґлею
забувся присмак… вірив він
що заслужив ці привілеї
і жодної із пуповин

не потребує… він – великий
вже від колиски – геній бог
лиш муза знала епілог
закохана в свого "індúка"

Мовчали ми, мов опустили корогви...
Вінчалися учора... вітер із косою,
а я здавався небом і згорав росою,
бо відчував тебе в нерівнім диханні трави.
З едему опускалися – зійшли на `ви`,
на місце, де не обернутись проти світу.
Та я вслухався у останній подих літа,
неначе серце немовляти в нім(б) ловив.

Така печаль – від огину вогню тавро –
весною пропекло до серця серцевини
і в дихання вірша, неначе ніж у спину,
влітають образи-пустельники з таро.
Дивлюсь очима тих, котрі дали добро
на роздягання нот і спалювання рути.
Побачити любов, себе у ній забути,
перегортати тишу вибухами скронь.

Відчуй мене, як оклики струни – скрипаль...
і розсипатиму на сон по ноті блюзу.
Я – музика твоя, написана для хору музів
на молі зголченім крилі. Нічна емаль,
поранена об місяця німу скрижаль,
загоїть шрами дощові доріг іржею.
Стікатиму з очей не раз, тончитиму межею,
де час у музиці застигне в пектораль.

18 Жовтня 2010

finita la commedia

Здіймуся й полину у далечінь
Подалі від рук загребущих,
Від хтивих очей ненаситних ,
Застиглих перед "коритом".

Де світло сонця і неба синь,
В любові святій всюдисущих, .
Дощами зоряними омитих.
І... стану метеоритом.

бродить вдвоём по улицам тёмным,
считать на небе уставшие звёзды...
провожать луну. слушать ветер.
и встречать вобнимку рассветы.

зажигать фонари одним поцелуем
и смотреть мечтательно под ноги в лужи.
почему нет на свете приятней мгновений,
когда мы друг для друга, как два откровенья,

как два зеркала с одним отраженьем,
как одно на два сердца сердцебиенья?
звёзды падают жарко в ладони влюблённых.
для них в этот миг всё на свете умолкло.

щастье быть и любить. под закаты-рассветы.
и всё это хранить от зимы и до лета.
18.10.2010

Лина Костенко
Перевод с украинского Л.Коломоец

МОЙ ПЕРВЫЙ СТИХ

Мой первый стих, написанный в окопе,
От взрывов рассыпавшейся стене,
Когда тонули звёзды в гороскопе
И детство, наше сгинуло в войне.

Лилась пожаров огненная лава,
Стояли в серых кратерах сады.
И захлебнулась наша переправа
Безумным шквалом пламени, воды.

И белый свет стал с чёрною обводкой.
И огненная ночь была подсветкой дня.
А тот окопчик - был подводной лодкой
Средь моря дыма, ужаса, огня.

Всё это не было ни зайчиком, ни волком:
Мир окровавленный, обуглена земля!
Писала я, едва ли не осколком,
Большие буквы, словно с букваря.

Мне бы играться в жмурки, прыгать в «классы»,
В мечтах летать бы в сказки из гравюр.
А я стихи писала о фугасах,
И чёрный смерти видела прищур.

И боль, недетских тех переживаний,
Какой на сердце оставляет шрам!
Когда не скажешь обо всём стихами -
Немой душа останется от ран.

Душа в словах, как море в перископе
Воспоминания – они так тяжки мне.
Мой первый стих, написанный в окопе.
Был напечатан просто на земле.

Лина Костенко

Перевод с укр. Л.Коломоец

Сосновый лес перебирает струны.
Клокочет тишина, как на басах.
Звенят берёзы. Тихо бродят луны,
Людьми забыты, с вечера в лесах.

Седой певец. Он много всего знает.
Его послушать сходятся века.
Да, всё течёт. Но всё ж не исчезает
Над берегом, где вечности река.

Встаёт рассвет в венке терновых веток,
Смычок вставляют ветры в тетиву,
И голос мой, друзей, что ищет где-то,
Услышу – кто-то мне кричит: а-у!

И снова тишина. И эхо многолунно.
Сквозь день, сквозь миг, сквозь душу, сквозь века.
Сосновый лес перебирает струны.
Над берегом, где вечности река.

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Лина Костенко
перевод с украинского:
Людмила Коломоец, Ирина Колтакова

Рассвет дремал, акации все спали,
Ещё росой не плакали кусты.
Мы шли вдвоём и вишни осыпали
Нас нежным цветом дивной красоты.

Стояла тишина. И гладь Днепра задела
Речная чайка, изогнув крыло,
А солнце, солнце, солнце - так алело! -
Казалось не светило, а цвело.

Мы шли. Нас вишни цветом осыпали.
И память будет долго там ходить.
Рассвет дремал. Акации все спали.
И мы молчали, их чтоб не будить.

Колега мій питав не по роботі:
-"Із Богом жить не важко самому?"
Я вже пройшов чимало поворотів
І повернув на фінішну пряму.

Тому задав зустрічне запитання:
-"Без Бога як? Кажи начистоту."
-"Не годен я зробити порівняння,
Не мав потреби кланятись Христу."

А я сказав про впевненість і спокій,
Бо мій Христос - то гавань кораблю.
Нас тисячІ, тож ми не одинокі;
Не знаю всіх, та кожного люблю.

Даремно кажеш ти:-"Тебе, шановний,
Із вашою мораллю попрошУ...
ПостАрію,- покаюсь, безумовно.
Ще кілька років вільно погрішу.

Не ти один розумний на повчання,
Ще сам-би міг побавитись винцем.
Лише один критерій є - бажання,
А рід від діда-прадіда - взірцем."

Не варто закидать на досвід предків,
Вони свого життя плели канву.
Не скажеш Богу:-"То була чернетка,
Я наново життя переживу."

-"А на твою, товаришу, пораду
Скажу від себе щиро кілька слів:
Не у вині є істина й розрада,
А у жінках розпусних - й поготів.

Вважаєш, я на тому знаюсь мало?
Нажаль, спізнав доволі хибний шлях.
І шинквас, і війна, всього бувало,
Гуляв як вітер вільний у полях.

Зачувши про Христа, казав:-"Не хочу!",
Поборником релігії не був.
Якщо до раю, думав, не доскочу,
То від землі побільше нагребу.

Але розтрощив ті сталеві пута:
Доволі жити в мороці густім.
Веселим і без Бога можна бути,
Та вільним і щасливим - тільки з Ним."

04.11.2007