"Життя немає сенсу, у нього є лиш зміст"
Сказала так мені одна людина.
І раптом із очей сльози полились,
Я вірити у це так не хотіла...

У кожної людини є своя, Вона,
Та річ, що Мрією ще з давна так зоветься,
Для мене це були пошуки Творця
Чи Бога, чи як Він ще там зветься...

Я думала знайду свій шлях, свлю зорю,
Та правда ця жорстока ужалила.
Життя не має сенсу, тепер ось так сиджу,
Я думала, що Мрію зрозуміла...

А що, як пошуки не мали ці кінця?
А що, як дійсно, тільки зміст, "начиння"?
Тоді моє життя не варте "ні гроша"
І можна йти сміливо під склепіння...

А як тоді думки і погляди, й бажання?
Що, просто так забути? Похоронити враз?
В моїй душі брязчала пустота питання,
А відповіді знали лиш деякі із нас.

Не врію,що Людина - це примха лиш Природи!
Не вірю я! І все тут! Не перейти мене!
Для мене стали сенсом пошуки Свободи,
Свободи Розуму, Думок моїх, Ідей...

Я вірила і вірю, і буде так завжди!
Господь є тут, Він з нами, дарує нам Життя...
І ми прийшли сюди у пошуках Мети,
Щоб віднайти утрачене Буття...

02.11.2010р.

Задивилась. Закохалась. Вполювала. Притягла.
Відіпрала. Перешила. Наварила. Напекла.

Цілувала. Умовляла. Пригортала. Перейшла.
Обняла. Завоювала. "Пересмажила". Знайшла...

Знову - прала-мила-шила... Озирнулась. Утікай!
Зрозуміла. Наздогнала. Повернула (вигук "Ай!")

Відцвіла. Посумувала. Поридала. "Відійшла".
Не дзвонила. Не писала. Не летіла. Не прийшла...

... Озирнулась. Облизалась. Вполювала. Притягла
(див. спочатку: пригадала те, як дівкою була :))

Їй стало раптом боляче й самотньо,
Коли востаннє він пішов у ніч.
І ті його слова, і погляд сонний,
Він пробачить їй вже не зумів.

А вона стояла, мовчки рвала
У руці пом'ятий щирий лист,
Де вона йому все ж написала
Ті слова, що з серця полились.

Вона була невинна, що кохала,
Що в дитячій, юній ще душі
Так швидко, стрімко почуття те стало
Вулканом з-поміж зелені степів.

Вона була така наївна, Боже,
Та ти її від сліз не захистив.
Саму покинув у бездонній ночі,
Поринув, залишив ти їй лиш сни...

І знову в серці жар та біль нестримний;
"Матусю, мамо..." - тихий шепіт губ,
У голові - картини й голос дивний,
Що шепотів: "Тебе він вже забув!"

Вона мовчала й дивно посміхалась,
Та стукіт в двері світ увесь збудив,
Він увійшов, та у очах зостався
Шалений блиск, він знав, що помиливсь.

Він був від неї старший і мудріший,
Він відчував обов'язок, та знав,
Що від цього може буть сильніша
Лиш любов Господня...Він так її кохав...

15.10.2010р.

Як вовк би рвав, мов киця муркав,
Дивився в очі, шепотів,
Але тікає звично курка,
Догнав – топчи, і поготів

Не треба їй в тобі топитись,
Кульбабно мріять, маковіть.
З калюжі хлебче, щоб напитись,
Їй квіти, щоб клювати квіть.

Отож топчи чи з серця вирви,
Спали, як бур’яну жмуток,
І знову плигай по над прірву
В надії доскочить до зірок.

Дощ, ти забери мене з собою,
Змий ти ібль, змий ти втому,
Ти у душу загляни і щиро
Розкажи про того, хто покинув.

Розкажи, ким він тепер живе,
Чи радіє сонцю він і вітру?
Чи відчує він усе те,
Про що мовчатиму я до віку?

ДощЮ ти розкажи мені про все.
Обіцяю, чесно, не заплачу.
Серед струн натягнутих ідей
Розумію, що його вже не побачу.

Осінь...тихий шелест у воді...
Вітре ніжно листя колихає...
Дощ, ти також зраджуєш мені,
Вітер нас з тобою розлучає...

15.12.2010р.

Переписую історію. Твою.
У моїм романі ти непозитивний.
Витворяю, але все таки творю.
Ти помреш у третім розділі під тином
десь у січні. Або краще я тебе
утоплю у буйних водах, або скину
з даху хмарочоса. От гребе!
Так би й стусанула в горду спину!
Я на тебе випущу собак!
Або тигра! Чи сусідку Клаву!

Я чекаю! Я ж чекаю так,
що запросиш у кафе на каву...
02.11.2010.

Ти підносиш серце моє,
Ти примушуєш мене писати,
Твоє життя - стало вже моїм
І зв'язок цей нам не розірвати.

Я боюсь сказати,що люблю...О, ні!
Я від цього так далека...Боже!
Та твої слова - відлуння моїх снів,
Твоїх очей - сірий привид ночі.

В твоїх руках усе моє життя,
Хоч знаю, що, напевне, ти забудеш
Усі слова, що не сказала я
В твоїй душі лунають серед ночі.

12.10.2010р.

– А у нас на кухні газ.
А у вас?
– А у нас пташиний сказ.
А у вас?
– А у нас на кухні свято.
Мера вибори у нас.
– А чому не на дільниці?
Живете ж ви не в столиці.
– А у нас майбутній мер
бюлетні з дільниці спер.
Нам сказали – ось вам пляшка,
розслабляйтеся тепер.
– Ви пропили голоси?
Начувайтеся, носи.
– Нам сказали: ви, як воші,
буде той, що треба, мер.
ваше право – наші гроші,
усе порівну тепер.
Ось такий тепер закон.
Ви ж пишіть у свій ООН,
у ЮНЕСКО, Платіні,
в Спортлото, що на стіні,
в суд Печерський у столиці
чи вороні на дзвіниці.
Голос ваш почують радо
і в Верховній нашій Раді,
тільки мер уже у кріслі.
– Не судилось вашій пісні
голосом свободи стати.
– Отакі-то справи, брате.
Маєм спокій, років п’ять
не підемо обирать.

02.11.2010

Я знову дихаю в твоїх руках,
У них і ніжність, і нестримна пристрасть;
У них моя відрада та життя;
У них кохання, що мені потрібне.

Не уявляю я без тебе днів,
В твоїх очах - безмежжя океану;
У них і мудрість, і грайливість снів;
У них - моя надія і омана.

Пробач мені мої пусті слова,
Та я все ж сподіваюсь - зрозумієш.
І голос твій для мене, наче знак,
Покличе й поведе мене у Вічність...

12.10.2010р.

Час, ти зупини свій біг.
Серце,не потрібно втоми.
Душа, замовкни,хоч на мить.
Я чую голос знов знайомий.

Упізнаю я кожен тон,
Я кожну ноту розрізняю,
Для мене він, неначе сон,
Під його пісню засинаю.

Та час, нажаль, нестримно йде.
І серце, знову, б'ється тихо.
Душа свій галас розпочне,
А голос розтає зрадливо...

25.09.2010р.

Розбились мрії у пітьми,
Знову тиша лиш свята.
Я знову зраджую собі,
Я знову йду...Куди-не зна...

Відкрию душу я Тобі,
Ти напоїв її дощем.
У серці спрага, буду йти...
Куди-не знає, навіть день.

Я визволю Тебе від всіх
Земних тривог, лихих годин,
Та тільки Ти сказати міг:
"Для нас лиш завтра буде день."

Я знов дивлюся у пітьму
І сльози капають на світло,
В моїх руках згорну біду,
Скажу: "Вже завтра буде пізно."

25.09.2010р.

Із обвислих гілок молодих берізок

Облітає листя жаром восени.

Та вогнем багряним білокорі ніжки

Обігріть безсилі у ці дні вони.

Полум’ям обвите, аж тремтить від стужі

Полохливе віття у вологій млі.

Топить дощ жаринки деякі в калюжах,

Інші вітер гасить на рудій землі.

То вогонь примерхне на хвилинку, часом,

То яскравим світлом мій затьмарить зір.

Попід тином листя уже цілий насип, -

Тож пора поету прибирати двір…

Дивна у місяця доля,
Він світить і вдень, і вночі,
Та ми не бачимо горя
На іншій Його стороні.

У Нього самотність у серці
І мука у Нього в душі,
Та байдуже всім і Він "злиться",
Що світ Його не зрозумів.

Він любить ночами співати
Пісень про кохану свою,
Тепло все своє віддавати,
Кричати: "Тебе я люблю..."

Та крик Його тихий, безшумний,
Колишиться листям у такт...
Земля залишилась байдужа,
Бо Сонце зійшло серед хмар.

Цей дивний сон, що бачу я щоночі,
Моя рука тремтить в твоїй руці...
І ці холодні сірі дивні очі,
Я пам'ятаю-ти не зрозумів..

Твої думки були вже так далеко,
Ти відпустив останню щойно з них
І зупинивсь, і подививсь уперто,
Мені сказав: "Ти далі вже не йди."

Я поступилась голосу твоєму,
Я знала,що ти підеш назавжди
За образом тієй, що намертво
Закарбувавсь в твоїй пустій душі...

Ми знов сам на сам з собою,
В закритій кімнаті смуток...
Зустрілись ми знов із журбою,
Більш мій не працює мозок.

Всі кажуть: "Криза століття"
Звинувачають у всьому лиш Бога,
Всі просять: "Ще довголіття,
Відкриємо гени нові."

Та все це не є важливим,
Лиш спокій душевний вічний
Здається нам неможливим,
Та дуже, нажаль, потрібним.

место встречи
где сны мне не в руку
стало нечем
платить за разлуку
без ответа
словам где-то пусто
у задетых
вне-комнатных чувствах

в тихий ужас
на дно золотое
чуть поглубже
где время густое
опускаем
весеннюю шалость
отпускаем
жар-птицу и жалость

затяжными
дождями затяжки
не нужны нам
реалии, сказки
сердце дома
роятся в нём звёзды
невесомость
и уличный воздух

выедая
весеннюю мякоть
разлагает
на холод и слякоть
мнимость рая
поэзия страсти
доживает
в окраинах счастья

мы сгорели
всё так необычно
не к постели
прикована личность
к тембру речи
лицу без кавычек
сплину свечек
и силе привычек

1 Ноября 2010

навіщо жінці нація
є в неї чоловік
краса і кішки грація
такий короткий вік
люби
допоки любиться
цілуй збуди шепчи
а як шукаєш згуби ти
тоді вже не кричи
що підла та розлучниця
хапає мужа з ложа
бо фемінізмом мучиться
котра любить не гожа

Давню казку про щастя, коханий, мені розкажи-но,
Поки я вибиватиму клином розхитаний клин.
... Вперто стукає джміль у схололім осерді жоржини.
Червоніють на вітрі пришерхлі мозолі калин.

Ще приховує правду строкатої осені плахта.
Захлинається голос, тамуючи слово, коли
Сподівання на диво, - поранена мріями птаха, -
Простягає морозу довірливу душу: "Коли!.."

2010

Україно моя, рідна мати моя,
Я за тебе віддам все на світі,
Щоб для щастя родилися діти
І багато родила земля.

Щоб тополі стрункі височіли,
Щоб степи зеленіли навкруг
І щоб синього моря хвилі
заспівали. Тамуючи дух.

Щоб ялини у горах Карпатах
Зеленіли віднині й довіку,
Рушники вишивали дівчата
А для щастя родилися діти...

Ох, как сложна же жизнь моя,
сложна до ужаса, до боли.
А кто слагал её, судьба?
А может я её сложила?
Сложила так, что трудно жить
и трудно видеть, трудно слышать…
А важно то, что полюбить
Я не могу, или совсем забыть…
Навеки вычеркнуть из жизни!
В неё вошел нежданно ты,
Ворвался, дверь открыл без стука.
Но знай, не потревожил сны,
в которых спрятала все муки.
Я не отдам беду тебе,
Ведь не хочу, чтоб жил и ты в страданьях…
А заберу ее себе,
Она дана мне в наказанье.
За то, что мучила людей:
Тела терзала, сердце разбивала.
За то, что из своих затей,
Убийство душ предпочитала.
Теперь пришел черед и мой,
Пора помучаться, пора поплакать,
Пора понять – играть судьбой,
Нельзя. Притом чужой,
Иначе ждет тогда проклятье.
Хочу понять теперь её,
И разобраться без остатка…
Ведь значит мне так суждено,
Любить и снова расставаться?
Но я хочу любить тебя,
Хочу с тобою навсегда остаться!

2002г.

Мені чотири. Я – Ганнуся,
доросла дівчинка така!
Проте, до сліз комах боюся:
мураху, муху, павука!..

Навчає мати – я не чую!
Не лізуть в голову знання:
комах побачу – репетую
та утікаю навмання!

...Як виросту, то їм віддячу
(за мною – інші дітлахи)
за кожну слізоньку дитячу,
за переляки і страхи!

– А пташка мухи не боїться?
– Ну, звісно ж ні – вона їх їсть!

Доросле панство веселиться,
в мені розбурхуючи злість:
боятись мухи – то дурниця?!!
Відважним легко це казать!

– А муха, мамо, не боїться
...коли її отак їдять?

Ні, не усьому є межа -
без меж палає злоба жінки:
вбиває душу без ножа
та доїдає і печінку...


02.11.2010

Хмари граками – фрески осінні.
Розпач і туга голих дерев.
Золотом листя пише по синім.
Скоро останнє вітер зірве.
Падає втома. Ночі задовгі.
Ранки туманні. День у імлі.
Холодно липам в руки і ноги.
Холодно людям – сірі і злі.
Під куполами мокрого неба
не до молитви. Тільки до сліз…
Може, я досі просто амеба?
То відпусти мене. І відділись.
01.11.2010.

якби нічого не писати
ні звинувачень ні прощЕнь
я б легко вибігла із хати
у той серпневий третій день

ти за кермом
я в центрі раю
світ під колесами співа
і ще у долі не благаю
повторень помилок

слова
безсилі змалювати мрію
коли на двох одні хрести
веселкою колись зумію
в твоєму небі зацвісти

02/11/2010

омріяний обрій живився західним теплом…
до шибки тулюся – і згадку відживлюю тиху
тужу за тобою – минулого зліпки притьмом
не тішать… бо сонця не видко крізь стріху

2010

Галина Фітель
поезія “Секретное оружие в массы”

Я влюблю тебя в себя, мужчина,
абсолютно безнаказаннО.
Ведь на это есть своя причина –
будет знанье тайное дано.

Деньги, власть, Ожье, Арди и виски,
все рекой польется, не кряхтя.
И желаний страсных путь неблизкий
заманипулирую шутя.

Заказать мне стоит диск секретный,
вот чего придумал наш народ –
получу я код любви заветный
и в политику парадный вход.

Мне гипнозы – альфа, бэта, гамма,
даже дельта, если есть такой,
подчинятся, словно в школе гаммы,
сыгранные чуткою рукой.

Побелеют черные все дыры
и Сатурну станет горячо.
А пока прошу, позволь же, милый,
мне уткнуться носиком в плечо.



пародія

Не кряхти, мій дорогий мужчино,
І в знемозі вік не прикривай,
Шляху подолав лиш половину –
Нелегкий електоральний рай…

Під рукою чуйною моєю
Розімліє і розтане лід.
Ти в дитинстві чув про добру фею?
Нафіга тобі парадний вхід?

Гроші, влада, віскі – все до фені.
Дим від благородних сигарет…
Код до щастя – пряжка на ремені:
Розстібаю – де той твій секрет?

Певно, не зашкодить пару грамів,
Обережно – не перечастуй!
Діло тонке – альфа, бета, гамми…
То маніпулятор – не жартуй!

Що Сатурн і Марс, укупі взяті?
В Всесвіті немало чорних дір…
Ти політик? Ви такі затяті…
Трішечки розслабся і повір…

Збудуться бажання заповітні
На плечі у тебе: мур-мур-мур…
То коли повторні там, у квітні?
Ну давай, пройдемо перший тур…

1.11.2010

* * *
скромні речники Божого слова
древорити Твоєї хвали
справжні свідки пришестя Христового –
зорі Йосип Марія волхви…

поряд з ними ми навіть не діти
нас нема на скрижалях Його –
сон крихкий і малюнок тендітний
на поверхні води вогонь

непричетністю годі пишатись
ми ще маємо рідкісний шанс
свідком бути – вдягнути ті шати
заповідано кожному з нас

Бого-спротиви й Бого-шукання
геть подібні та що тобі в них
Царство Боже – є плід покаяння
дотик Слова що злущує гріх

Заговори со мной,
заговори...
К моей душе
притронуться не бойся.
Не бойся рассмотреть,
что в ней внутри –
там только я и ты.
Не беспокойся.

Без сна не ожидай
ночной звонок,
что от тебя
в неведомые дали
в круговороте
этой жизни смог
меня забрать
и растворить в печали.

Но почему?!
И не найдя ответ,
надеясь лишь на то,
что время лечит,
сейчас, тобой дыша,
я жду рассвет -
ты в это время ждешь
с надеждой вечер.

Заговори со мной
через года,
сквозь вой ветров
и грусть ночных вокзалов,
соприкоснувшись
через города
душой к душе.
Хоть этого так мало!..

Я влюблю тебя в себя, мужчина,
абсолютно безнаказаннО.
Ведь на это есть своя причина –
будет знанье тайное дано.

Деньги, власть, Ожье, Арди и виски,
все рекой польется, не кряхтя.
И желаний страсных путь неблизкий
заманипулирую шутя.

Заказать мне стоит диск секретный,
вот чего придумал наш народ –
получу я код любви заветный
и в политику парадный вход.

Мне гипнозы – альфа, бэта, гамма,
даже дельта, если есть такой,
подчинятся, словно в школе гаммы,
сыгранные чуткою рукой.

Побелеют черные все дыры
и Сатурну станет горячо.
А пока прошу, позволь же, милый,
мне уткнуться носиком в плечо.

31/10/2010

наш п’яний корабель - флотилія фантому:
осінні авеню - погідлива ріка,
де листя ще горить, як Жанна, і по тому,
влітає димом в дім до Бога, і тіка-
ють
роки-мотилі із рук моїх на голос:
де золотом - струна
і цятка нічника...
ця пристань дощана, і дощ, і жовтень голий:
ця голо-
грама мрій
чи голочка,
яка
нам вигаптує ніч - шовкову і невмілу,
де шепотом - іще
чи шерехом - іди...
і п’яний корабель вросте у тишу білу
і зацвіте любов на дзеркалі води

Вечір осінній зимний, аки розмова,
Все так доречно – сходи у монастир.
Я – Білий карлик, ви тутки – Супер-Нова.
… Мудра Софія нам пропонує мир.
Що нам до миру? Спільності територій
Ми не вбачаєм, перевтомились, мо?
Щедра Софія Вас відігріє … чаєм.
Поки що вечір, холодно, ідемо.
З Вами знайомі ми десь на іншому рівні.
Певно, майстерному, посеред римо-лих,
Я і не заздрю Вашій столичній царівні
(Зміїв люблю, довгих і захудих).
Та заплітає доля верейки планів
Наших і Божих в римо-прозову суть.
Що Вам у Києві не доспівали каштани,
В Умані верби Софіївські допіють.
Клаптик землі, де розмаху було замало
Гонті з Максимом, дат випрядає мить.
Горлиці й ворони спуджено постихали,
Мовчки мудріють – то ж Чорногуз летить!

Думки мої – усі про тебе.
Мої слова – тобі лишень.
І очі тягнуться до неба,
Бо мого серця там мішень!

Чому у небі, запитаєш?
Здається, ти ж бо янголя.
І очі сині-сині маєш…
Лиш там тебе помічу я.

Укутаним у хмари-ковдри,
Засніженим пухким сніжком.
І в сонця ти чекаєш згоди,
Щоби відкрити людям сон.

Бо ти із місяцем укупі
Приходиш ніччю в кожен дім.
І проясняєш днем забуті
Зірки на небі лиш твоїм.

Ти місяця щирий товариш,
Існуєш у імлі нічній.
Мабуть-таки не мною мариш.
А лиш зірками… з чужих вій.

22.10.2010

залетів у дім з тихим леготом
чорним вороном, білим лебедем

заспівав про всі свої горесті
чорній ластівці, білій горлиці

"ой загой мої крила ранені,
пізня пташечко, зоре ранняя

ой загрій моє серце зимнеє,
пізня осене, рання зимонько"

не зрослось крило, серце зниділо,
і чуже тепло остогиділо

полетів ледь світ полем ораним
чорним лебедем, білим вороном

............................

на пусте вікно тихо молиться
сива ластівка, сива горлиця

Стигне далеч імлиста,
Оповита димком.
Запах прілого листя
Розпростерся кругом.
Кольорів мерехтливих
Догоряє вогонь.
І минуле манливе
Пригадалось, як сон.
Серед квітів бродило
По коліна в росі.
І було серцю милим
В невимовній красі.
Цілувало під кленом
Знову спраглі вуста, -
Щоб тікала від мене
Восени самота...
Обігрів серце спогад
Не вогнем, – як зола.
Чом за межі прологу
В нас любов не пішла?

Я страшенно за тобою сумую!
Тихий шелест вітрів піднімається свистом.
Я більше нікого не чую!
Я для долі своєї є піаністом.

Я - тут, ти - там. Між нами - кілометри.
І дні, хвилини, досвід і роки.
Летить над світом зореокий вітер,
Словами доторкнеться до щоки...
..Які ж слова...Якого треба Щастя,
..Щоб їх вогонь хоч трохи пригасить.
..А як не є,.. Якось треба не впасти
..І менше повертатися в ТУ мить.
.....Я пам’ятаю, то було, як вчора.
.....А світ кохати зовсім ще не вмів.
.....Ти не поїхав! Ти - приїхав...вчора.
.....Ти повернувся з пережитих снів.
........Як я чекала..! Як ділили небо..!
........Як душу ти забрать мою хотів..!
........А це вже час. І всім прощати треба!
........Ну а тобі - то й, мабуть, - поготів.
.....Ти ж все забрав! А зорі... - їх залишив.
.....Ти, мабуть, злодій? Як то може буть..?
.....Ці зорі... Ними ж-то і втішив,
.....І знов пішов по небокраю в путь.
..Я не минала! Але й не згоріла..!
..Ці всі слова так душу потрясли...
..Але, спочатку, я була зраділа.
..Знов захотілось нашої весни..!
Хоча, своєї. Але вже не зможу...
Мене ті "мушу" в землю укорінили.
А від людей стоїть вже огорожа.
Я ЩЕ ЛИШИЛАСЬ! А вони не вірили..!

Я сумую за тобою..! Страшенно!
Вогонь вечоровий горить.
Летить життя у часі шаленно.
Його більш не можна спинить..!


30.10.10 22:36

Чистого листя і чистого листу
та свіжого хмизу від спалених днів.
Де сотні капризів як втрачених вічностей,
вільних можливостей, тихих садків.

Куди ми блукатимем завтра вузькими
від наших вікон, дверей; голуби,
у волю запущені вітром аллюзій,
смаком для очей
та вічним якби.

Ми солодко топчемся, швидко зникаєм.
Не встигши розглянути сонце в лице.
Понуривши голову все ще шукаєм
проте справжнє “оце”.

На арфах беріз грають ноктюрни дощі.
Початок як завжди: сьогодні о дев’ятнадцятій.
І буде аншлаг! То ж купуйте квитки мерщій!
Звуки, як дотики пальцями…

Звучатиме передостанній сумний акорд,
Коли розірветься струна під рукою арфіста.
Залишиться недорозгаданим цей кросворд
Концерту осіннього міста.

2010

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Вже випросила гарбуза
за пляшку пива на фільварку –
ти, мов нескінчена гроза,
мені застряг посеред карку.

Дізналася, що прийдеш ти
мою тонку просити руку –
схотілось чемно підійти,
вручити гарбуза без звуку.

Та не сказав ні слова, жах:
ані ціпка, ані хустини!
Мій тихий стогін по кутках
загойдався, мов павутина.

Хоч павуків нема давно –
все наслідки євроремонту.
Тихцем зирнула у вікно –
А, мо’, свати на горизонті?

Нема нікого, ну хоч вий.
Як розумію я Сердючку…
Ну постривай же ти, тюхтій!
Дізнаєшся, що я за штучка!

Ти ж довго не просив, ти взяв
її без дозволу, цю ручку,
Губами пристрасно припав
і ніжно надягнув каблучку.

Сказав упевнено: моя,
і ти мовчи, й так буде завше.
Хай зірка місяцю сія,
а те, що наше, тільки наше.

І враз мені забракло слів,
щоб гордо запротестувати.
Давно таких не знала снів:
"сім’я вечеря коло хати…"

А з гарбуза зварю куліш,
чи в Геловін поставлю свічі.
Дівчата, наша впертість – гріш,
як поруч сила чоловіча.

31.10.2010

Павуче, павуче
I що ж ти тут робиш?
Чому на свободу не йдеш?
Ти стiнами цими
Життя свое гнобиш,
Здоров'я i волю - теж.
Тiкай же до сонця,
Тiкай же до свiтла
Iз темряви цих сирих стiн.
Тiкай же на волю,
Тiкай в чисте поле,
Почуеш церковний дзвiн.
Там вiтер гуляе
I птахи спiвають
У неба яснiй вишинi.
Павуче, мiй брате,
Сидiти в цих стiнах
Судилося лише менi...

Можливо впадеш зі скали не ти,
Дев’ятий поверх, вільне замикання,
Жорстокі очі, руки-літаки,
Остання мить життя, твого кохання.
Листи прощання, на долонях піт,
Нікому непотрібні сині сльози.
Все так абсурдно, але той політ
Накличе небом заспані морози.
Світ зрозуміє, тільки після нас,
Коли зітліє свічка над водою,
Коли розвіє вітер сірий прах,
Щоб Вир життя зустрівся із Тобою…

Скука и грусть –
живу, ну и пусть.
Нормально и так –
ведь это пустяк.
Ведь каждый из нас
увидит в свой час –
все то, что искал,
быть может, терял,
все то, что ушло,
быть может – не то...
Как знать, чего ждешь,
пока не найдешь?...

…………………………………………………………………………………


Но все же,
все то же,
смеяться негоже,
но очень похоже
на шуточки судьбы.
Ища, и найдеши,
К вопросу придешь ты –
Оно? Иль не это?
И как бы при этом
Не начать войны…

Войны с судьбой,
С самим собой,
Меж телом, разумом, душой,
Ища в броне ума покой,
Железом мыслей ведя бой,
Как правду не убить?
2008

Розмежованість двох світів
Не зшивається й сотнями променів...
У любові закони прості -
Можна грітися навіть спомином.

Розмежованість ночі й дня
Надто є для людей очевидною.
Лиш за серцем хто йде навмання -
Тому й ніч від любові розвидниться.

Розмежовує світ людей
Невблаганністю часу і відстані.
Лиш закохане серце дійде
До своєї у Вічності пристані!

Розмежовує доля й нас,
Та кордони між нами стираються -
Ти до мене, Коханий, вертаєшся
Свіжим вітром крізь простір і час...
31.10.2010р.

P.s. Надихнула Катруся Матвійко, їй дякую!

Відмежовую так і ні
Падолистом цієї осені...
Першим променем на вікні,
і деревами, майже босими...

Відмежовую ніч і день
Зорепадом чуттів і пристрасті...
Ароматом твоїх хризантем,
І цілунками душ у вічності...

Відмежовую ледве нас...
Та між нами межі немає...
Навіть простір, відстань і час
Поступаються небокраєм...

2010

finita la commedia

(літературна пародія)

Цьому місту байдуже вже, хто ти,
Чи гризеш ти банана чи кекс,
Тут беруть без прелюдій на дотик
І вливають в загальний секс.

Цьому місту немає вже діла
Чи цнотливий хоч трохи чи ні,
Тут у розпалі оргія тіла -
Всі кохаються, як навісні.

Шаленіють, неначе у твісті,
Від мільйонних дотиків-спроб,
Вже прорвало всі труби у місті,
Залива його спермопотоп.

Потопило святош всіх безликих,
Хор оргазмів злітає до хмар.
Класно бути первісно диким
В місті-казці - Червоний Ліхтар.

29.10. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Хочу бути почутим,
Стати всім зрозумілим.
Говорити розкуто
І писати уміло.
Не скоритися долі,
Не зректися нічого.
Мужньо витерпіть болі
І не виректи стогін.
Хочу бути веселим,
Хочу бути щасливим,
Щоб лилась на оселю
Лише радості злива.
Працювати, як бджілка,
Без утоми до згину.
Не шукати де мілко,
А долати глибини.
Хочу бути хлопчиськом
Невимовної вроди.
Заблукати вітриськом
Вдалині небозводу.
Соловейком співати
У саду розбуялім.
І ніколи не знати
Ні журби, ні печалі.

Калюжами чалапа, наче чапля,
під чорною чадрою чахла ніч.
Хлюпочеться, печально шепче, плаче...
Здичавів час од вічних протиріч.
Регоче сич - пророчить неминучість,
чорніють кучері колючих чагарів.,
мов чапараль пробачень і розлучень,
наче в чистилищі - хоча б не очамріть!
Дірчавіє чадра чаклунки-ночі,
гучніше чути чавкання дощу.
Душе моя, чи хто тобі наврочив,
що ти ячиш: нічого не прощу!

Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав, бо сонні ж.
Боюсь, ступнувши, не прим’яти
цей килим з чабреців і м’яти.
Роса, туман.... Та чую, вище,
у верховітті пташка свище.

Чуттєвості і тиші в’язь
відкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці – ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть.
А соловейко „фіть” та „фіть” –
з туману співом вирина.

Згорнула крила далина
ще звечора – тепер дріма,
Допоки дня іще нема.
Хоча вже ранок запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний, пробудить все.

Німую. Лиш маленьке „я”
до світу серцем промовля.
2006

оборвалась тонкая ниточка сознания,
по капле утекло терпение,
и пролетел давно последний звук молчания.
такое предпоследнее видение.

2009