Вогонь-регіт гогітливий
Здаля,
Голос тихий, шепіт ніжний
Зблизька.
Не зі мною відчування
Гіркі,
Не про тебе споминання
Терпкі.
Не вернуться сподівання
Твої
І чудні передчування
Мої.
Надвечір’ям не наплине
Журба
І втомившись відпочине
Душа

2010

Серая дорога с грязно-серым снегом,
Резко в сером небе вороны кричат.
Всё вокруг застыло, даже тучи в небе.
Тополя озябшие выстроились в ряд.
Серые домины, словно в удивленьи
Окна распахнули, смотрят в серый свет.
И бегут в тумане люди, будто тени,
За собой оставив серый-серый след.

1996г.

Лето уходит, цветною косынкою
Машет остриженным, пыльным полям.
Золотом лес осыпает . И дымкою
Утром туман проползёт по кустам.
В ситцы цветные деревья одетые...
Скоро ветра забуянят, гляди.
И закружится листва пируэтами...
И застучат заунывно дожди.

Такими разноцветными мазками
Раскрашены и лес, и сад, и луг.
Багровыми и жёлтыми тонами
Разбитых судеб, горестных разлук.
Сбегутся греться тучи над полями,
Собрал их небосвод со всех округ.
Октябрь зальёт дождями, как слезами,
И поседеют старый сад и луг.

Було колись – чоловіки мені
Йти в клітку золоту пропонували
Та відмовлялась гордовито: „Ні -
Кохання світлого від вас лише чекаю."

Не дочекалась.. Ні чоловіків -
Ані кохання щирого допоки...
Ні землетрусів, Боже, ні стихій -
Лишилося стрічатись з Новим роком...

А так хотілось – щоб земля з-під ніг! -
Або цунамі з головою вкрило
Чи зразу в смерч, ступивши за поріг, -
І врятуватися, усім на диво.

Що за життя! Ну, зовсім без пригод!
Нехай мене чеченці хоч би вкрали!
Тепер я згідна в клітку – але, от,
Де ділись ті, котрі пропонували?


19.10.2010

Старий костел... Він досі служить людям,
На рештках віри пам'ять береже.
Чужа печаль застрягла в нього в грудях
І небо над хрестами - як чуже.
Усі зв'язки із Богом обірвались,
Та й сходи пощербатіли давно.
Колись в цих стінах Тайни зберігались,
Тепер тут зберігається... зерно.
А на даху ще моляться лелеки,
Злітаються на меси голуби.
Старий костел... Йому, мабуть, нелегко
На звалищі новітньої доби.
Не раз у дальнім закутку терпіння
Образа ворухнеться... А проте,
Він служить людям. Під його склепінням -
Майбутній хліб. А хліб - то є святе.

2004

Слёзно плачет осень золотая,
Воспетая Пушкиным и другими поэтами.
Густо проливными умываясь,
Жалеет об изгнанном маленьком лете.
Грустно смотрит одна-одинёшенька
Раскрасневшимся глазом луны
На поля, что в страда не докошены
Остаются на зиму грустить.
Растрепала деревья и травушку,
Бьёт истерикой листводождей.
И забытого сына-журавушку
Блудит небом над бездной морей.
Как стихийное общее бедствие,
Разрывает она небеса.
Обвиняет во всех последствиях
Больно вытекшая слеза.
И зачем столько биться в истерике,
Разгоняя живое вокруг.
Через год в том лесу, на том береге
Снова встретит тебя милый друг.
И скользишь в зиму ты гололёдами,
Спотыкаясь и падая вниз,
Не приучена прошлыми годами
К безответной летней любви.
18.10.2010

Я зникаю в тобі. Розбиваюсь минулим й майбутнім.
Я існую тепер і не знаю, як буде колись.
Цим життям, цим одним незабутнім,
Я завдячую всім, що були, попереднім життям.
Я не мрію про світ. Я не хочу без сенсу історій.
Хай це буде лиш мить, але я зрозумію – жива.
Неважливо із чого – мінорів, мажорів,
Так захочеться жити й побути собою хоч раз!
Я звільнюсь! Безперечно я скину кайдани.
Зможу заново думати, інше зумію творить
Зроблю крок самотужки – без тата і мами
Й проживу я достойно цю радісну мить!
Хай ти будеш ніким і в ніякому світі,
Ні для чого народжений, та важливий для всіх.
Та не бійся навчитися вірити в світло,
Бо як зможеш ти потім, як щойно не зміг?
18.10.10

За меншу кількість фраз мене не стане менше.
За менше слів «люблю» не піду назавжди.
Лише за кожен ранок, лише за кожен вечір
Я можу все лишити і просто так піти.
Мені так мало світла у ясний день без тебе,
Так тяжко рвати груди вдихаючи щораз,
Лиш сльози, як рятунок, цілющим диким медом,
Вриваючись у серце, тремтливо миготять.
І як можливо в світі брести кудись без тебе?
Як можна не розбитись, зриваючись з небес?
Ніяк. Не може бути. Так необхідно. Треба!!!
Бо я німа без тебе. Який від світу сенс?
12.10.10

Міста залишаються під водою ,
як чорні підводні човни - неживою
порожньою пляшкою , випитою по колу
байдуже де , тепер там нема нікого.
І я залишаюся хлібним кіоском ,
розбитим і спаленим ще в дев’яностих
окремою бандою , певно, придурками,
які закипали як кава над туркою,
коли ти курила за мокрою сценою,
як смажений Фенікс.Драною веною
хоч і були часи -
кохалися ми з тобою так,
як кохаються підлітки
і різностатеві фарбовані полюси.

2010

Ми уже давно не помічали
Обрію малинову струну, -
І про щось не мрієм, як бувало,
Край села на млосному лану.
Не беремо весело за шлейки,
Зібрані миттєво рюкзаки,
Щоб почути щебет соловейка,
Поміж верб на березі ріки.
Боїмося обпекти долоні
Об картоплю спечену в золі, -
Ліньки нам нагнутися в поклоні,
Щоб нове уздріти в джерелі...
Погляд манять далі небосхилу
Понад рік, урочищ і дібров, -
Як же ми давно не говорили
Із тобою, люба, про любов!..

2010

Я тікаю у тишу, шукаючи спокій
я марю людьми, бо їх надто багато
я боюся почути відлуння їх кроків –
це на мене крокують шеренги завзято.
Це невдахи й собаки, відьми, змії і блазні
мені нікуди йти – я у тиші, як в клітці
амністую себе, добровільного в’язня
і стрибну на асфальтову луску з дзвіниці
Хай лякаються коні розбитого тіла,
хай коти відгризають і пальці, і губи
дві секунди я вільна була, я летіла
з хрустом зціпивши в останній раз зуби
земля тепла й м’яка, ніби сплячая кішка
снить сном Будди у маминій спальні

Ніби він так ніколи насправді й не жив
бо у всьому світі не знайшлося притулку
просто тримав у руках прокльони сновидінь
один раз відкривши мушельну стулку
чужої анонімної анатомічно незахищеної душі
і випустив чужі жахи на волю,
не вміючи втримати навіть дещицю
незрозумілого людського болю
незрозумілих чужих зневірянь, до яких непричетний,
не зміг полагодити злами і згини – та і не треба! –
він просто злякався страху у своєму відображенні
в якому, власне, не було потреби,
бо він ніколи так насправді і не жив…
Бо він насправді нічого й не шукав,
а брав лиш те, що легко йшло прямо у руки
фактично він самого себе ошукав,
коли ковтнув венозну кров розлуки…


08.08.07

У жінок щастя віднімає почуття краси -
Неконтрольований викид у кров ендорфіну
Так солодко, так п’янко лине час,
Втрачаючи смак свій кожну годину.

Живе кришталеве мінливеє світло
Розгоряється в навколоплідних водах
І в серці сплячої вагітної собаки,
Пісок у горлі блокує подих.

Врізається, неначе саморіз,
Вкручується і швидко розчиняється,
Стає живої води молекулою…
Сонце по вулицях розливається.

Струси мозку не смертельні –
Непритомність на холодному асфальті
Між безвільних пальців тремтить павутиння,
Мляво розкручується спіраль нова.

Дівчинка твоя жива.
У череві вагітної собаки
Швидко зростає, наче власне її дитинча
Згорнуте, як маленька рибка.

панна Дана читає Достоєвського
панна Дана планує власний злочин
спека в’їдається їй в передсердя
співчутливими літніми ночами

вона чотири дні не бачила світла
не їла, не думала , не пила
під серцем оселилася гідра
гідра твоїх зрадливих лап

чотири дні вона боролась з повітрям
і кров бігла, як їхала автостопом
Дана лиш ковтала сльози літрами
доки у двері хтось не постукав

запропонували місце на кладовищі
акція від мерії: два зі знижкою
чому ти нереальний, хоч духовно нижчий
наче втілений якоюсь книжкою

дихаєш-зраджуєш, живеш, тікаючи
вона читає про іншого не про тебе
додумує власний фінал вражаючий
у якому задовольнить чужі потреби.


червень 2010

Твій голос по стінах тече конденсатом,
задуха нестерпна у серці моїм.
Хіба то таким для фіналу був задум?
Пляшки із-під пива, недопалки слімс.
Розгойдує протяг прокурену тишу,
жовтіють ілюзії пилом кутків.
Тебе я сьогодні назавжди залишу...
А що, коли раптом торкнуся руки?..

плацкарт...
карт колоду розпечатавши нову
сусід розповідає
як повія й тромбоніст із похоронного оркестру
пограбували бутербродну у райцентрі
але по ходу гри стає все мовчазнішим
і на четверту партію лиш кашляє
й нервово водить оком
лівим і єдиним
бо праве і скляне
програв у третій партії

плацкарт...
карти прилипають до спітнілих рук
сусід жвавішає
вже вдруге відігравши око
наспівує і посміхається до провідниці
щоразу як вона проходить повз
і навіть каже
що як потрафить виграти грошей
то на цІле купе замовить чаю
аби побачити ще раз
золотозубу посмішку
богині у погонах

2010

– Лягайте, малі, і послухайте казку. –
Вовчиця казала стара. –
Живуть на землі вівчарі й свинопаси,
та мало між ними добра.

Вони, як і мú всі, гуртуються в зграї,
обравши собі ватажка.
Та лáду в спільноті частенько немає:
така у них доля тяжка!

Належних законів істоти не мають,
слугуємо прикладом – ми!
І звичаї вовчі вони переймають,
хіба тільки звуться – «людьми».

І п’ють для відваги палаючу воду –
так мудрий мій батько казав.
І, певно, що людство «царями природи»
хтось, добре хильнувши, назвав!

Хоробрій вовчиці це смішно казати,
та кожен з них... сало хова!
І вдень, і вночі замикаються хати
від власних сусідів, бувa...

А ще у них є – папірці й залізяки.
Здається, «грошима» їх звуть.
А щоб не забрали вночі вовкулаки,
то їх під подушки кладуть.

Кмітливі давно вже до міст повтікали
від праці тяжкої й вовків,
оселі одвічні свої полишали
на вірних братів-пацюків.

...І чути, як тужить земля, бо у місті
пригрілися в норах квартир
недужі тіла у «татý» і намисті...
Це, діти, – природний відбір!

І хай себе кличуть «царями природи»
оті, що бояться зими,
і хай з ковбасою їдять бутерброди,
бо м’ясо – повúїли ми!

Зустрінете в лісі – залиште живими:
вони ж нам годують овець!
......................................
Вовчата поснули і матінка з ними.
І казці – чи байці? – кінець.


2008

Слово не зробиться хлібом,
зі слів не збудується храм.
Чому ж нам здається, ніби
усе завдяки словам?

Безміром є невагомість
зужитого слова «люблю».
Жбурляють його, натомість
чекаючи врожаю̀.

Як вродить довіра рясно –
комусь пощастило, вважай:
по долях піде нещасних
у свій, особистий рай.

Вправно жонглюють словами
політики і шахраї -
і сплачено буде нами
рахунки за ті раї.

Локшина на вухах – страва
давно уже всім відома.
Вистава – життя. Підстава
слова за справу… Втома.

Та знов підлабуззя плеще
тому, хто дволичити вмів.
А демоси вірять все ще
цяцянкам порожніх слів.

Слово не зробиться хлібом,
зі слів не збудується храм.
Чому ж нам здається, ніби
усе завдяки словам?

Людинонько, чому грішиш так часто?
Чому на манівці твоя дорога?
Молитись спонукає нас нещастя,
А в радості не згадуєм про Бога.

Гріх завжди починається із думки,
Слизька дорога – із кривої стежки.
І лиш пройшовши крізь сумління муки,
Змиваєш бруду і огиди рештки.

Гріхи не залишаються німими.
Образиш раз – пораниш на століття.
Породиш зло – і стануть люди злими.
Посієш світло – і воно розквітне.

твоя свобода – вибір з-поміж двох
(добра і зла) шляхів (світів енергій…)
і муляє вона мов той горох
попід колíньми. вдосталь (поза чергою)
перлини сумнівів – не свиням – все тобі
мов камінці – в модельні черевики.
і губишся в пустелі – не в юрбі
немов Мойсей – у сумніві великім.
підносишся над хвилями – і йдеш
(водою) як Петро – Христу настрíчу
аж раптом острах – гріх не відпереш
як власних перемог не возвеличуй

не вірила – життя як море
не згадувала тих очей
в яких тонула… серце хворе
не лікувала – най пече!
підносила щасливця – вгору
швидкий не стишувала лет
і сподівалася – поборе
злу долю і свій страх поет

він римував – натхненний нею
і дихав – подихом її
ішов пожовклою стернею
а далі – небом… пил землі
давно розвіявся і ґлею
забувся присмак… вірив він
що заслужив ці привілеї
і жодної із пуповин

не потребує… він – великий
вже від колиски – геній бог
лиш муза знала епілог
закохана в свого "індúка"

Мовчали ми, мов опустили корогви...
Вінчалися учора... вітер із косою,
а я здавався небом і згорав росою,
бо відчував тебе в нерівнім диханні трави.
З едему опускалися – зійшли на `ви`,
на місце, де не обернутись проти світу.
Та я вслухався у останній подих літа,
неначе серце немовляти в нім(б) ловив.

Така печаль – від огину вогню тавро –
весною пропекло до серця серцевини
і в дихання вірша, неначе ніж у спину,
влітають образи-пустельники з таро.
Дивлюсь очима тих, котрі дали добро
на роздягання нот і спалювання рути.
Побачити любов, себе у ній забути,
перегортати тишу вибухами скронь.

Відчуй мене, як оклики струни – скрипаль...
і розсипатиму на сон по ноті блюзу.
Я – музика твоя, написана для хору музів
на молі зголченім крилі. Нічна емаль,
поранена об місяця німу скрижаль,
загоїть шрами дощові доріг іржею.
Стікатиму з очей не раз, тончитиму межею,
де час у музиці застигне в пектораль.

18 Жовтня 2010

finita la commedia

Здіймуся й полину у далечінь
Подалі від рук загребущих,
Від хтивих очей ненаситних ,
Застиглих перед "коритом".

Де світло сонця і неба синь,
В любові святій всюдисущих, .
Дощами зоряними омитих.
І... стану метеоритом.

бродить вдвоём по улицам тёмным,
считать на небе уставшие звёзды...
провожать луну. слушать ветер.
и встречать вобнимку рассветы.

зажигать фонари одним поцелуем
и смотреть мечтательно под ноги в лужи.
почему нет на свете приятней мгновений,
когда мы друг для друга, как два откровенья,

как два зеркала с одним отраженьем,
как одно на два сердца сердцебиенья?
звёзды падают жарко в ладони влюблённых.
для них в этот миг всё на свете умолкло.

щастье быть и любить. под закаты-рассветы.
и всё это хранить от зимы и до лета.
18.10.2010

Лина Костенко
Перевод с украинского Л.Коломоец

МОЙ ПЕРВЫЙ СТИХ

Мой первый стих, написанный в окопе,
От взрывов рассыпавшейся стене,
Когда тонули звёзды в гороскопе
И детство, наше сгинуло в войне.

Лилась пожаров огненная лава,
Стояли в серых кратерах сады.
И захлебнулась наша переправа
Безумным шквалом пламени, воды.

И белый свет стал с чёрною обводкой.
И огненная ночь была подсветкой дня.
А тот окопчик - был подводной лодкой
Средь моря дыма, ужаса, огня.

Всё это не было ни зайчиком, ни волком:
Мир окровавленный, обуглена земля!
Писала я, едва ли не осколком,
Большие буквы, словно с букваря.

Мне бы играться в жмурки, прыгать в «классы»,
В мечтах летать бы в сказки из гравюр.
А я стихи писала о фугасах,
И чёрный смерти видела прищур.

И боль, недетских тех переживаний,
Какой на сердце оставляет шрам!
Когда не скажешь обо всём стихами -
Немой душа останется от ран.

Душа в словах, как море в перископе
Воспоминания – они так тяжки мне.
Мой первый стих, написанный в окопе.
Был напечатан просто на земле.

Лина Костенко

Перевод с укр. Л.Коломоец

Сосновый лес перебирает струны.
Клокочет тишина, как на басах.
Звенят берёзы. Тихо бродят луны,
Людьми забыты, с вечера в лесах.

Седой певец. Он много всего знает.
Его послушать сходятся века.
Да, всё течёт. Но всё ж не исчезает
Над берегом, где вечности река.

Встаёт рассвет в венке терновых веток,
Смычок вставляют ветры в тетиву,
И голос мой, друзей, что ищет где-то,
Услышу – кто-то мне кричит: а-у!

И снова тишина. И эхо многолунно.
Сквозь день, сквозь миг, сквозь душу, сквозь века.
Сосновый лес перебирает струны.
Над берегом, где вечности река.

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Лина Костенко
перевод с украинского:
Людмила Коломоец, Ирина Колтакова

Рассвет дремал, акации все спали,
Ещё росой не плакали кусты.
Мы шли вдвоём и вишни осыпали
Нас нежным цветом дивной красоты.

Стояла тишина. И гладь Днепра задела
Речная чайка, изогнув крыло,
А солнце, солнце, солнце - так алело! -
Казалось не светило, а цвело.

Мы шли. Нас вишни цветом осыпали.
И память будет долго там ходить.
Рассвет дремал. Акации все спали.
И мы молчали, их чтоб не будить.

Колега мій питав не по роботі:
-"Із Богом жить не важко самому?"
Я вже пройшов чимало поворотів
І повернув на фінішну пряму.

Тому задав зустрічне запитання:
-"Без Бога як? Кажи начистоту."
-"Не годен я зробити порівняння,
Не мав потреби кланятись Христу."

А я сказав про впевненість і спокій,
Бо мій Христос - то гавань кораблю.
Нас тисячІ, тож ми не одинокі;
Не знаю всіх, та кожного люблю.

Даремно кажеш ти:-"Тебе, шановний,
Із вашою мораллю попрошУ...
ПостАрію,- покаюсь, безумовно.
Ще кілька років вільно погрішу.

Не ти один розумний на повчання,
Ще сам-би міг побавитись винцем.
Лише один критерій є - бажання,
А рід від діда-прадіда - взірцем."

Не варто закидать на досвід предків,
Вони свого життя плели канву.
Не скажеш Богу:-"То була чернетка,
Я наново життя переживу."

-"А на твою, товаришу, пораду
Скажу від себе щиро кілька слів:
Не у вині є істина й розрада,
А у жінках розпусних - й поготів.

Вважаєш, я на тому знаюсь мало?
Нажаль, спізнав доволі хибний шлях.
І шинквас, і війна, всього бувало,
Гуляв як вітер вільний у полях.

Зачувши про Христа, казав:-"Не хочу!",
Поборником релігії не був.
Якщо до раю, думав, не доскочу,
То від землі побільше нагребу.

Але розтрощив ті сталеві пута:
Доволі жити в мороці густім.
Веселим і без Бога можна бути,
Та вільним і щасливим - тільки з Ним."

04.11.2007

Болить мені цей світ, який колись тобі
У спадок перейде в Чорнобилях, кредитах.
Бо від холодних війн цей світ вже одубів,
Допоки, сину мій, ти пробував ходити.

Що кістка, і що тин, - твоє – моє – кордон.
В неспокої шаленств, у відчаї агоній…
Ти спи, мій сину, і, всміхаючись крізь сон,
Із Янгольських долонь не забирай долоні.

Що можу, сину, я на перехресті битв,
У час, який зоставсь хіба що для молитви?
Тобі заповісти оцей пропащий світ,
І біль свій, і любов свою до цього світу.

Коли хтось у цвітінні-
Не усі поруч в радості, -
Пустоцвіти в падінні
Помирають від заздрості.
Без підстав, без запитань,
Без натяку на здібності, -
Ожива ядовита
В них наявність безплідності.
Через це і безвихідь,
І забруднення імені, -
Підкрадаються тихо
І гамселять по тімені.
Міг би хтось очманіти
Та померти від капостів.
Я – цвіту!Пустоцвіти
Помирають від заздрості...

Кладовище минулих осеней
Заносить снігом нашої журби
Померлих квітів жмуток
Віднесу
Тому, хто жити вічно сподівається...

2010
(фото автора віршів)

(Низка хайбун)

Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. Але при цьому вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:

Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт….


Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:

Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…


У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком цього ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:

Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…


Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат віку юного, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:

Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!


Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по білому снігу, де ще не було людських слідів, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі, подумав:

Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…


Почувши про жахливу аварію, що сталася на півдні країни, я зажурився. Серед смутку та печалі написав ось такі вірші:

Денний поїзд.
Люди на жовтій траві.
Осінь сумує…

Прочитавши вірші одного поета написані про сенс життя подумав: «Саме так! Це єдиний сенс перебування в цьому хмерному і безглуздому світі змін - споглядання пилку який збирає метелик. Іншого сенсу не існує.... Дякую, що підказали мені сенс життя - я до цього часу думав, що сенсу життя не має. А ще думав, що сенс життя в тому, щоб зрозуміти те, що життя не має сенсу.... Тепер я осяг істину! Моє життя наповнилось сенсом і змістом! Шкода, що осінь... Метелики вже не літають і квіти зів'яли... Моє життя знову втратило сенс... Так завжди....» Після цих роздумів я написав хокку:

Осінню глухою
Самотньо і порожньо…
Шурхіт листя.

2010
(фото автора віршів)

Мальовниче дихання буття-Гармонiя.
До мого Життя
Осiнь гостинно прийшла.
Прирoда- Матiнко, краса безмежна,
З Радiстью пiрнаю
В митi чудового Життя.
Пахуче мрiй зерно,
жартуй буйним дивоцвiтом,
Бо ти дарунок Бога,
щедрого хлiба Його.
Пелюстки кохання дивоцвiту обiймають
Сердця-
Мрiй бажання ваблють, це
Коханняй, Кохання,
МИТЬ-ВIЧНIСТI ЖИТТЯ
I Я.
Мелодiя, Гармонiя,
Життя-Буття.

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

Почався дощ. Почався просто дощ.
А потім все чомусь зашаленіло.
Туманик сивий, як асфальт із площ,
Враз перейшов у мокре й дуже тіло.

Ялини не скорялися воді –
Угору стрімко йшли назустріч часу.
А ось берези… В ніжності своїй
Стелили листя, як офіру ясну.

А дощ уже не стримував себе:
Розмито рамки і немає спину.
Тече ріка могутня із небес
І падає лісам, полям на спину.

Які там гальма! Шаленів потік.
Між небом і землею – мокра траса.
На швидкості, як як двадцять перший вік,
Він мчав повз нас і не помітив вчасно.

Здавалося – роздушить, розчавить,
Притисне до землі й не озирнеться.
І так тривала мить, і мить, і мить…
А ми стояли. Може, так минеться?

Застигли хвилі гір під поглядом Горгони.
Шматує осінь хмари сіру вовну.
Земля потроху тихне і холоне.
На небі вже налито чашу повну.

Ось-ось на твердь враз вихлюпне ту воду,
Затопить золоті скарби безжально,
Залиє їх. А люди ту погоду
Перечекають сумно і несхвально.

Шкода їм кольорів, розмитих акварельно,
І жаль розсипаних довкруг пацьорок.
…Сахнеться вітер срібною фореллю,
Бо на дощі ця осінь знову хвора.

Над акрилових квітах – відбитки минулих відмов…
Категорія роду - в туманних множинах пробачень…
Він, як смуга світання, по небу до мене ішов,
Але в натовпі-кризі (узимку) мене не побачив…

У весняні злиття органічних яскравих прозрінь
Поринав, наче світ, переплетений з небом дощами…
Я вдивлялася пильно в бурхливу його височінь,
Мені навіть здалося, що ми обмінялись життями…

Сколихнуло й завмерло - проміння привабливих рут…
Він у осінь пішов. Я забути хотіла щосили…
Лише смуга прощання (як спалах) лишилася тут…
Я була не одна. Мабуть, цим перед ним завинила…
2010 рік

Зник за пагорбом твій диліжанс,
А серце краяли ножі.
Наш незакінчений романс.
Завершать проливні дощі.

Твої бажання - символ розлуки,
Наше кохання чорно-біле кіно.
Крихтики скла врізались у руки,
Келих упав - розлилось вино.

Обривки листків невдалої прози
Вітер кидав із боку в бік,
А на шибці розцвіли мімози
Якраз на самісінький Новий Рік!

Зник за пагорбом твій диліжанс,
Та ось з'явився і кабріолет.
Знаєш, єдиний, у тебе є шанс
Сьогодні заїхати тільки в кювет.

Ветер гуляет в диких моторошных полях,
бродит боец убитый, ищет себя в земле,
а в монастырской раке спит богатырь Илья,
в темной пещере инок песни поет Илье.

Гнутся и стонут стебли, крошатся небеса,
падают их осколки в мутную кровь реки,
слышит Илья сквозь песню страшные голоса,
чувствует – тяжелеют сердце и кулаки.

Снится ему, что в поле он замыкает строй,
звезды летят шрапнелью от грозовых высот,
а за спиной на небо новый бежит святой -
пальцем заткнула вечность липкий его висок.

На берег викинуло дельфіна...
Маленький зовсім, йому б ще жити...
Ніхто не скаже, чия провина...
Ніхто не знає, що тут робити...

...Он батько кличе і кличе мати –
шукають в морі свою дитину,
понад водою здіймають спини,
а черевце у малого – шмаття...

Брунатність крові відносять хвилі
назустріч тій відчайдушній парі....
Клекоче натовп:
– Це – божевілля...
А нам сьогодні... у дельфінарій!

– ...Та це ж – той «скутер»! Гвинтом... Одразу...
Не роздивитися, чий... даремно!
І тут зненацька всі чують фразу:
– ...Перед обідом! Як неприємно!

2010

Політ відбудеться тепер,
аморе міо...
Політ
відбудеться,
бо крила розпекло...
Бо розтеклась вогнем й навіки заніміла
тобі у серці кольоровим битим склом...

Я
небом дихала!
Поламане проміння
переливала в кухлі з міді і терпцю.
Твої долоні, зневагомлені і сильні
блукали тілом,
ніби двоє волоцюг.

Шаленство дихання і шал напівторкання...
Я наче марила тобою чи твоя...
Політ
відбудеться,
уперше і востаннє.
Але летітимеш...
летітиму...
не я.

Це мрії бігли за тобою.
А я - стояла під дощем,
Накрившись спогадів плащем,
Немов весільною фатою.

Це мрії звінчані з тобою.
А я - і досі вільний птах,
Долаю пішки битий шлях,
Бо крила ти забрав з собою.

2007

У водній стихії живе
мала золотава рибка.
А в дідовому дворі
росте величезна ріпка.

А мишинята - Круть, Верть
збирають собі колосся.
У лісі мавка чудна
розчісує довге волося.

А ще молодий солдат
варив із сокири кашу.
Бувало, що бурий ведмідь
приносив додому Машу.

Я хочу дізнатись про все,
цієї казкової ночі.
Бабусю, читай мені ще,
поки не заплющаться очі.
2010

чекаючи на диво, ти раптом розумієш,
свою належність до раптових дій.
і смішно так, що визнати не смієш
колючу спрагу спомину. В твоїй...
...уяві, плигають вогнями:
чужі коханки, ліжко, самота,
безмірні ночі, дотики вустами,
його шукання і твоя сльота.

повз не пройти, не задихнутись болем!
чекати дива і кохати до дощок,
постіль стелити волошковим полем
і стрімголов летіти до зірок!

2010

Давай не так! Давай зовсім інкше!
Ось це - проблеми, а ось це - біда...
Не відрізняти істину від фальші
Це вже занадто...І мені шкода.

Отут на дврі грається малеча,
Отам за рогом граються в життя.
...А жовте листя сиплеться на плечі,
І чорна ніч чекає викриття.

Дощ у неділю

Текли повільно довгі будні,
Серця бентежачи теплом, -
А у неділю дощик нудний
Гугніє зрання за вікном.
Немов сумуючи за літом,
Щоб поговору не було, -
Незримий хтось почав ревіти
У вихідний всім нам назло.
І планування стали марні,
Як потекло з дахів дзюрком…
Гугніє дощик незугарно
В неділю зрання за вікном.

2010

finita la commedia