Як збудуєм гарні гатки,
Хто зруйнує наші хатки?
В річку падають берізки -
Аж злітають в неБО БРИзки!
(1)
/Всі персонажі сховані, як бобри - у інших словах. В дужках - скільки слів сховано. Хто відшукає?/

Ще нявкатиме тут мені хвостате!
Геть! Геть! Не заважай, бо хочу спати!
Для тебе - дім, сарай, садок і тин,
А на подвір'ї буду я один!
(2)

Спів нічний шпаків і солов'їв
Лиш навесні радує гаї.
Ми ж - за роком рік пильнуєм час,
І яка ж зоря зійде без нас?
(1)

Проростає зіллячко смачне...
А хазяйка з грядок нас жене:
"Наробили шкоду отаку!
Рийтеся собі у смітнику!"
(1)

Кожен дикий звір людей боїться:
Є в людей кинжали і рушниці.
А лісник - це друг, а не загроза:
Для добра гострить залізну косу:
Лісовим сусідам неодмінно
Принесе в мороз чимало сіна.
Звірям тяжко зиму пережити,
Той замерзне, хто не буде ситий.
Весело кошлатим і рогатим
Запашним дарунком ласувати!
(3)

Хто там швиденько майнув у кущі?
В листі торішнім слідів не лишив.
Гілка гойдається, наче колиска.
Хто зачепив? Відгадаєте?....
(2)


Гурт гуляє по траві.
Білий - шиєю повів,
Вийшов на дорогу.
- Ситий, га?
- Ге, друже, ні!
В лузі трави не смачні -
Йду шукать гороху!
(1)

Стежка. Поле. В полі щось росте.
А навколо - шавлія цвіте.
Чимскоріш до обрію помчу,
І спориш, і шавлію стопчу.
(1)

Знають і папужки, й ховрашки:
Ця тваринка не чіпає друзів.
Хай бояться в полі, в лісі, в лузі
Дикі звіренята і пташки!
(1)

Веде наліво - дорога до хліву.
Веде направо - лискуча канава.
Егей? до нас ви? - ні!
До ями в бур'яні!
(2)

Слідочки - як мереживо
В колючому сніжку:
Досліджую, обстежую...
Вхопив, зловив - і вже жую
Моторну отаку...
Під снігами шастає й по насту,
сіра, рудувата чи смугаста,
Однаково - вона
Смачна!
(2)

Бобри, свині, воли, киця, кіт, лоша, щеня, лис, лиска, вовк, косулі, миша, лосі, кози, гуси, кури, півнi
30.12.2009

скажи мені чому гориш
а я тобі скажу чому лечу
чи може теж гориш
а я і в правду полечу

бо я ніколи не летів
то все брехня пробач
я тільки трішечки змарнів
і за це мені пробач

скажи чому на небі зорі були
як у морі я палав
чи може вони мене туди вели
коли тебе я чекав

коли не небі знов вони
у морі правди чи брехні
ти мене колись знайди
у тій не загубись війні

2010

Можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём.
Отпускать их, как голыши, в водоём и считать круги.
Можно убегать и слышать: «беги-беги…» сплошным враньём
полагать невозможность сбежать от себя. Радиан дуги
будет равен всегда временным промежуткам минутных ссор.
Что до ссор, когда между нами – нить и принцип игры йо-йо?
Глупо долее дней десяти не пить, сочинять колесо.
Натяжением нити вернёшь на орбиту свою. И чутьё
что по спаянным пальцам сплетённых рук проберётся ток,
помогает читать по слогам молчание наизусть,
ждать из уст твоих, златоуст, дождь-живой глоток.
По живому шить. На обратный путь без удил и узд
набираться сил, но сперва не спроси – спаси, промолчи бабью
уши все. Не выдай беглянку жестом, поймай на живца живьём
и, как нитку в иглу, сквозь двоих - временную ось… А в раю
можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём?

Змінився ніччю день, тепло стікає з рук.
Загравами земна облуда майоріє,
Іди на голос мій,
Іди на ніжний звук –
Крихка і світла залишилась тільки мрія.

Її ж бо сутність не зблідніє від обмов.
Ти не помилишся і смак її пізнавши,
Щем увібравши незліковний - як любов,
Де мрія Мрією лишається назавше.


2010

Ця смаглявка , в якої три ноти смугасті «до»
Танцювала на вулиці тепле лате латини,
І здіймалися руки угору: ходи, лише, в мій полон!
Бачиш, я яка мрійна, половина всього, половинна!
А пір’їнка надії легенько лягала на кучері пінні,
І весніла бажанням блаженним край моря: дін-дон…

Хвилі мили тривоги блондики в зеленій сукні.
В голові – недоучені ігреки, діти, милий розкручений,
Попід серцем –розхожені муками кицині кручі.
Поміж ребрами – квіти горіли пахкими звуками,
Розкладала себе на слова, на рими й доручення,
А латина бриніла і плідно у витоки стукала...

А руда викладачка, у сіточці в стилі «ню»,
Що цілком, врешті, в тему, де море боронить літо,
Діставала із пазухи - будду, бруньки і приватні мітли,
Й шепотіла співуче: стихії землі, і води, і вогню,
Розіпніться в повітрі, щоб карта упала на квити!
Щоб тату на тілах віддзеркалила магія лун.

І зійшлися всі три. Невагомі, п’янкі і блискучо-плинні.
Море, може, й Карибське послало до них піратів.
Як змішалися в ньому біляві, руді і чорняві патли,
З якорів познімались брунатних перлини фрегати,
Бо лате і латина , а зверху – хай кавова піна!
Бо гарячих богинь не зачиниш аббатом за грати.

Не зрадь мене, легіню любий,
Ні в сонячний день, ні у сні -
Мені і собі на згубу
Не зрадь мене, прошу, ні.

Не зрадь, мій коханий, улітку,
Весною а чи восени -
Люби, немов лебідь лебідку,
Не спалюй між нами мости.

Не зрадь мене в рік Собаки,
Не зрадь і у рік Свині:
Не хочу пекти-бо я раків,
Щоб дулю крутили мені.

Не зрадь мене, чуєш, ніколи.
Не зрадь мене і тоді,
Як діти закінчать школу
Й залишимось ми одні.

Не зрадь мене в прикру старість,
Як згасне краса моя,
Нехай, усім людям на заздрість,
Палає любов твоя.

Не зрадь, не дивися спідлоба
У жодного тижня день.
І навіть, як стану нелюба,
Не зрадь і тоді. Не покинь.


03.09.2010

No pasarán!
Скользящая походка,
И бедра в такт
Туда-сюда…
Как танец румба,
Ты – прекрасна,
Пьян без водки,
А я – безумец,
Отвожу глаза.
Но миг –
И снова
Красотой
Сраженный
Тобой бы
Упиваться
До утра.
Фантазии
Полета
Подчиненный.
Да, ты такая,
Что, No pasarán!

Село ще спить,
мов немовля в колисці,
лицем до Бога,
долею на схід.
І сяє місяць
у нічній криниці -
мого дитинства
зоряний політ.

Вже треті півні,
мабуть, проспівали.
Ще про любов
співають парубки.
Як ми колись
край всесвіту шукали,
та все, чомусь,
робилось навпаки.

Мабуть любов
не може без провалля,
як без провалля,
знать, нема життя.
Лечу в безодні я
свого кохання,
летиш зі мною, люба,
в майбуття.

Таки вперіщив!
Дощ... Грім! Дощ... Грім!
На синьому горищі
Угорі
Бог іскри висікає
І заливає,
Аби пожару не було.
А що не крапля – ситий заєць.
Ой, загуло! –
То вітер
Доводить гордовито,
Що він – крутий!
Крутіший від крутих!
Аж раптом – стих.
І дощ – стих.
І знов –
пішов,
А сильний, сильний!
Неначе на весіллі,
Танцює гопака!
Перечекать?
Втікать?
Нас дерево рятує ще,
Та скоро
З осокора
Струмками потече!
Куди ти вискочив?
Біжу, повискую…
Вода вгорі, внизу…
І що ти взув,
І що вдягнув –
Все змокло в мить одну.
Вагон метро –
Неначе випраним заповнене відро:
Тут всі з дощу – а не лише ми двоє.
Над головою
Щось капа… так: чиїсь рукАва…
Хай! Мокрих, втомлених
Врятує вдома нас
Гаряча кава...

07.08.2009

З небес збігає по краплині
Прозора й синя,
Глибокий спокій, навісна стрімнина,
Лепече, ніби втішена дитина, -
І так реве, неначе бються леви,
Могутня, ніжна, кришталева,
Уміє гратись в живописне полотно:
На нім будинки, небо, ми - і проглядає дно...
А може, там глибінь - не осягти...
Тече під грунтом, напува сади,
На волю б'є джерелом чи сочиться -
Вода-водиця...
Весела й чиста - чи вмира від бруду.
Ні! Хай останнього - не буде!
Ти купиш штучну рідину в барвистій пляшці,
А як напитись озеру чи пташці,
Коли довкілля сповниться отрути?
Ні! Хай того - не буде!
Нехай із золота в твоїм палаці стеля,
Та як навколо зробиться пустеля,
Чи стане він цінніш за халабуду?
Ні! Хай того - не буде!
Чи варте щось того, щоб затужили
Прозорі очі, життєдайні жили,
Ридаючи: "Це ви зробили, люди!"
Ні! Хай того - не буде!
А хто із брязкотом мошни втече в краї чужії,
Сліди лишаючи брудні, що вік вода не змиє -
Той стане гірший навіть за Іуду.
Ні! хай того - не буде!
Така беззахисна водиця...
Але ж-бо може і помститься,
Зненацька ставши навісною...
Не довелось би згадувати Ноя,
Як стануть дном - поля, руїнами - споруди,
Все надбане - піде без вороття
і лиш своє життя
Урятувати прагнутимуть люди...
О Господи благий! Нехай цього не буде!
Хай оминуть літа лихії
І нас, і синім кольором позначену стихію!*
Нехай біжить крізь поле, ліс, село і місто
Водиця чиста!
Просторе дзеркало чи ниточка шовкова -
Хай хлюпає - привітна, веселкова -
В веселі ротики, в щасливі личка...
Вода-водичка!
29.06.2010

Нічка насупила брови,
Може, на мене сердита?
Що ж я такого зробила?
Тужиться серце твоє?
Нічко, промов ти хоч слово!
Я вже не йтиму за вітром!
Ось, забери свої крила...
Чуєш, зозуля кує?
Думаю, скоро світанок...
Нічко, ти завтра забудеш
Все, що сьогодні казала,
З півнями, знаю, мине...
Так, наближається ранок...
Сонце заповнює груди...
Нічко, в нас часу замало-
Скоро зречешся мене
Так, як багато зрікалось,
Мовчки... Залишиш і досить...
Що ж, я і так самостійна!
Розпачі переживу!
Нічко, аби ж ти не знала,
Що моє серце голосить,
Як це нестерпно постійно
Бачити сни наяву!
Як я стомилася спати,
Щиро розплющивши очі,
Вірити людям безмежно,
І залишатись одній...
Ранок... І місяць на страту
Зовсім рушати не хоче...
Тільки вже промінь бентежить
Кінчики пальців і вій...
2010, вересень

Извини, но все мои белые сорочки стали давно малы,
Как старик в этом море и , в конечном итоге, Дали для Галы,
Когда пробито было над последней кроватью не у окна и уже не горя.
И как самое , самое , самое ,самое первое сентября.

А ты даже не знаешь – на самой заначке – « Продажа несовершеннолетним запрещена» -
На самой последней пачке – твой почерк (прокачка) ….звучит как затрещина .
И на сколько часов , киловатт , километров , диет нужно сесть, исхудав ,
Чтоб наконец она влезла , эта ( Спокойной , Володя) рука в рукав ?

Это как забываются в угол задавленные на половине : «оста…»
Это духи из фильмов Феллини. Так и нам никогда не спрыгнуть с межстрочного моста.

2010

1. к тебе

Аккурат к октябрю я тебя полюблю и кингстоны
Приоткроются в сон и сбегут по понтонным мостам
Петербуржские крысы. И вдунут пассаты, муссоны
жизнь в три строчки моих запоздалых и злых телеграмм.
Петропавловским шпилем пронзённые белые ночи
Собиратели бабочек купят , а мы – украдём
Здесь аллеи и скверы сдаются влюблённым внаём
Или в плен, добровольно… как красные ягоды волчьи –
Забесплатно-заманчивы, медоточиво-порочны
И смертельны в итоге…
Конечно, не хочешь…
Пойдём…

2. от тебя

Ты – последний герой, ты имперского страж гарнизона,
Пережиток ушедшего века и шпага и страсть.
Нарисованный мелом в опаловом шёлке газона
Объявляешь гарде и потом не даёшь мне упасть.
Мы – бесстрастны, как йоги, на колкой стерне подсознанья
И фальшивы, как дудочка, что никуда не зовёт.
Вот и ты растерялся ,сравняв поцелуями счёт.
Вот и замерли крысы на тоненькой кромке стаканьей.
Ни любить, ни топиться в октябрьском сочном тумане…
Не гневили бы Бога…
Конечная станция.
«Дом.»

До прози я іще не дорослá,
Хоч так кортить нашкрябати з рядочок,
Але для віршів – босоногих дочок –
Я не шкодую розмаху весла.

Рости, рости, поезіє, в сувій.
В політ, за мною, стоголосі рими.
Плекають Вас небесні херувими,
Аби дзвеніли, як бджолиний рій.

Живіть, гарцюйте, доки Ваша мить –
Журба життя для Вас нікчемна пустка.
А як зірветься слів тягучий згусток,
Я в прозі змушу ті словеса жить.

03.02.2009 р.Б.

Вина!
Коли п`янить – не пий до дна.
Так можна вратити все те,
що руку клало на святе
і прирікалося плекати.
Осонням на вікні картатим
до серця тулиться весна.

Вина!
Кого любитиме вона,
кому збере на мед слова?
Її я в серці приховав,
як у гіркій – шляхи до раю,
як шабля – гонор самурая,
чи втрата – шибеницю снам.

Вина!
Ніким не займана війна
росте, дичіє. А війне
і запах меду біль прийме.
У вітер літо перелито –
таке п`янке дорожнє мито,
так неоплатно стало нам.

Вина!
Вогнем у неї поринав,
та погасав язичний хміль,
ми залишалися самі
на відстані стінної тиші,
чекали доки перепише
гортанну суш нова струна.

2 Вересня 2010

З віршами залишилась ти одна,
Життя мов пекло полум’ям палило
І ледве вистачало сили,
Щоб ту пекучу біль в собі гасить.

А час все невблаганно бив у груди,
Здригалось серце від чужих чобіт
І муза закривавлена стогнала
Не зносячи наруги, страху й бід.

Текло життя у маренні страшному
Від втрат рубцями вкрилася душа,
Ти віршем рятувалася, сльозою
І вірою в Спасителя Хреста.

Все час розставив на свої місця,
Отримав кожен за своє розплату
Та лиш самотність принесла весна,
Весна надій для тебе стала катом.


З віршами залишилась ти одна,
Вони тебе не зрадили ніколи.
Звання, визнання – все це, маячня
Лиш погляд сина, як дарунок Бога.

Він не прийшов, коли прийшла вона
Така очікувана і невідворотна,
Урвалася натягнута струна,
І згасла зірка в небесах самотня.

Ти ввірвалась у сон вітром дужим.
Календар позривав літні спогади.
І блокнот вкотре падав в калюжу
Серед листя, обману і здогадок.

Ти втирала сльозу чистим шовком.
Цілувала ранковими росами.
Я без тебе жила надто довго,
Тож тепер не залякуй морозами.

Зацілуй мене листям опалим.
Ми ж обоє у долю не віримо.
Я не стихла, не змовкла, не впала!
Не годуй мене буднями сірими.

Ти поплач серед ночі дощами.
Заспокой і скажи, що минулося.
А мовчання, що знову між нами
Не зів”яне, як листя на вулиці...


02.09.2010

Як ідеш у дикий ліс,
Поглядай не тільки вниз,
Вгору також подивись:
Там скрадатись може рис!

Кульки – наче стратостати:
Треба міцно їх тримати,
Бо відпустиш – в небо враз
Піднесе летючий таз.

До сніданку мати кличе,
А Іванко – вже на річці,
Держить вудку у долонці,
Ловить рибку в оболонці.

Скрізь калюжі коло хати.
Бабця буде нас прохати:
«Не брудніть мені підлоги,
Витирайте добре роги!»

Дід Артем не має звички
Купувати запальнички:
Сірником коробку чирка,
Як чиркне – займеться зірка!

В бруді водяться мікроби –
Люті збудники хвороби,
А хворіть – погане діло.
Мийте, люди, руки з пилом!

Варять борщик дві сестрички:
Вже почищена морквичка,
А дівчатка залюбки
Дрібно кришать будяки.

Хто літає, наче пташки,
Уночі? Дивись уважно:
Вушка й лапки є у них,
Це – проворні казани!
20.04.2010

Ой ти, коте сірий,
Надто в казку віриш,
Дієш нерозумно,
І це дуже сумно.

А ти, коте рудий,
Кажеш поміж люди:
«Лапи ці не крали
Ні м’ясця, ні сала.
І м’ясце, і сало
Само прилипало».
Рудий-волохатий,
На блощиць багатий.

А ти, киця біла,
Файно муркотіла,
Біла і пухнаста,
Що не любиш красти…
Всім наобіцяла
доброго чимало.
Чом же гірш сьогодні,
Ніж напередодні?

А тобі, смугастий,
І не треба красти:
І в дворі, і в хаті
Хазяї багаті,
І поза городом –
Ще один господар,
Ще один володар
Добре нагородить.

Котику пістрявий,
Ти не ловиш гави,
Ти владнаєш справи
Гарно-кучеряво:
Котики та киці
Хочуть коаліцій,
Має ласій пиці
Дещо відломиться.

А ти, коте чорний,
Дужий та проворний,
На даху ночуєш,
Рейдерів «кришуєш»,
Все несуть до «криші»
Пазуристі миші.

Тихо плаче ненька…
Ти моя рідненька!
Хто нам дасть пораду?
Отака в нас хата
З добрими панами,
Що керують нами,
З кумами-сватами,
Жирними котами.


P.S. Вибачте, панове,
Що вдалась до мови
Славного Езопу.
Маю ніжну .................
Хто що не второпав –
Спитайте в Езопа!
22.12.2008

Два півники, два півники
На виборах бились,
А курочка-чубарочка
З косою ходила.
Цап меле, цап меле
З трибуни промови…
Ой, не встигли оклигатись –
Вже вибори знову!

23.10.2008

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.

Роман Скиба
поезія “* * *”


пародія

Я почувався молодо
(Швидше б вже той Едем)
В ноги і щоки холодно.
- Може до Вас зайдем?
- Знаєте, мій із друзями
В барі десь пиво п’є.
З армії ще контузія…
Щоб не побачив – вб’є!
Ви ж, як назло, із квітами.
В серці приємний щем.
Мокрий десь плащ подіти би –
Лазили під дощем.
Вип’ємо щось, похрумаєм.
Зовсім терпцю нема…
Ну а як?.. Щось придумаєм?
Викрутишся сама?
…В залі басок простуджений –
Вас образить не дам!
- Що ти, та він контужений!
Хлопче, рятуйся сам!

2.09.2010

Не буду тебе вже чекати,
І ще сподіватись на чари –
Нічого разом нам не мати,
Крім спогадів у мемуарах.

Крім спогадів, що їх …теж немає –
не вміли ми путнє створити…
А раптом вона все ж кохає?
Ні! Не зможу так жити, любити.



1997 (2010)

Я,мабуть, вами вже перехворів,
Кружляє осінь у своїх обіймах.
Колись отак тебе кружлять хотів
У листопаді, у осінніх римах.

Мої роки чомусь ідуть із снігом
І на дущі не чути їх ваги.
Моя любов ще й досі пахне сіном,
Моя любов,мої роки, мої сніги.

Я,мабуть, вами вже перехворів.
Вже по балках копичаться тумани,
Як через край поллються до ланів,
І запечуть мої давнішні рани.

Я, мабуть, вами вже перехворів.
І ви перехворіли, бо казали:
У осені немає зайвих слів,
А ми і для любові слів не мали

Читаю дні розписані тобою,
Горну напівпорожні сторінки.
Чуттєво, з насолодою п"янкою,
Читаю дні розписані тобою.

Тендітні літери несмілою рукою,
Кохання іскра світить крізь рядки,
Читаю дні розписані тобою,
Горну напівпорожні сторінки...

Обійми щастя,
радість слова "разом!",
без смутку "що прийде колись?"
Я посміхатимуся,
поки незабаром
це літо стане спогадом...
"Вернись!"

02.09.2010 р.Б.

Прости нас, Симоне! Відрадь себе й прости!
Нехай болять ті свастики-хрести
У тебе на гранітному тризубі.
В визвольних змагах що не шрам, то знак,
А ми німуємо, громадо, позаяк
Твої нащадки кволі і беззубі.

Прости нас, Симоне! Прости нещирих нас!
У нас тут свій вертеп і Монпарнас,
І рух фаланг край Марсового поля.
У підворіттях кулі чорний крук,
Впаде, як ти, на чужинецький брук
Ще не один − така вояцька доля.

В бою упасти, що ж тобі іще?
Втискати люфу ґвера у плече
Стрілецтву звично, як за плугом йти ратаю.
А честь? Нащадкам честь облиш.
Дасть Бог, прийдуть на цвинтар у Париж.
Хто впав в бою, той сорому не має!

Як правнук твій з балончиком в руці…
Його ведуть кудись на манівці,
Калачиком й кавалком шинки манять.
На тронах, в кріслах, горді, мов сичі,
Сумних років сумнівні діячі
У поколінь стерилізують пам'ять.

Не вбити пам'яти, то ж не лише слова,
Вона у генах правнуків жива,
Пливе в піснях рікою золотою.
Гарматних сальв ти ще почуєш гук,
До строю стане син, прийде онук
Схилить хоругву, Батьку, над тобою.

16.04.2010

Заболела моя головная боль.
Единица, споткнувшись, скатилась в ноль.
На две комнаты – твёрдый, скрипичный пол,
телевизор пластмассой под пылью, мол,
ты пойди, покури, кофейку свари,
счёт пополни. Тариф. Минуты свои
никогда не выбалтывай, так храни,
и когда-нибудь метрами станут они.

Треугольнички, ромбики, сплав. Прости,
что не смог… ну, ты знаешь, в руках - в горсти.
Или как ты летаешь – стебясь, боясь?
Где твой Боинг и небо, шахиды? Прайс
на вечер не внятный - дворы, мосты,
ну, ты знаешь … понятно… чтоб - я и ты.

2010

Що за холєра? Обсвистали раки,
по пяній гонор зачепив на рагульні.
Позаливав бим блимала і баки,
жеби пихтіло й шморгало цабе з гульні,
те шо просилося іти до ср...

А йшло його, як псів за суков, кодло
і вивертало, ніби шлунок, язики.
Ну не життя - а жри без пива воблу,
ну не царі, а так собі - без яй бики
із хоботом на гроші замість шнобла.

Хай півень знудисі зівак будити,
востатна курва розпанчошисі до сну.
Я вийду на тверезу... поголити
те поголів`я маку біля паркану.
Навчу я наркоту на бімбрі жити.

1 Вересня 2010

Двом різним Я в мені буває тісно!
Як бути тут? - Напевно не збагну.
Одне в мені - немов тужлива пісня,
Гірчить в душі стократ від полину.

А інше - наче птах, що в небовисі
Від крил довкруг розплескує могуть,
На цілий світ від щастя він іскриться...
Така моя двоїста дивна суть!

Двом різним Я Поета завжди тісно,
Стихія й спокій, світло й каламуть...
Хоча Поет насправді - мов провісник,
Крізь морок Часу здатен зазирнуть!
1.09.2010р.

Втікати б і втікати
від себе якнайдалі,
а серце, серце ранами...
Твоє обличчя знову,
твою милу розмову
я згадую, ранами болить.
Забути ні, не змога...
Заплутана дорога,
та ще й з проваллями...

Десь 2009 р.Б.

Забудь надії всі, окрім надій на себе.
Здоровим глуздом собі помагай.
Ти хочеш знать, як жить? У дідуся спитай
У будь-якім селі: він скаже як-то треба.

А всі твої вожді – це голі королі.
“Хто знав, що буде так!” – горлає верховода.
Хто знав?! Отак воно! Чекай тепер негоди
В найближчі двадцять літ, що згинуть у золі.

Так, буде важко нам. Розваляться світи.
Чи зродиться нове, чи й вірити намарне?
Є Вищий Суд і не бува безкарних,
Так стій, і як опори тримайся доброти.

(Пісня)

Накликання краплин,
приборкання бажання.
П`є дощовий полин
цю музику кохання.

На ноти падолист
кладе осінню втечу,
немов лягає вись
знеструнено на плечі.

Приспів:

А ніч - не ніч
І день... як сон.
Шумить вино
на хвилях скронь.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія
невартих сліз,
забутих слів,
де птах розлуки
раптом сів.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія.

Виважую терпке
відважуюсь летіти
де зібрані думки
в одне вологе літо.

Де для долоні рай
в розпущенім волоссі,
а в серце зазира
щось болісне і босе.

Приспів

Торкнутися би уст
і дмухнути на вітер
цілунку тихий плюск
при осипанні літер.

Та серця не знайти,
ні вістки, ні порогу.
Згоріла нота "ти",
та що кому до того?

Приспів

1 Вересня 2010

І знову Львівський дощ
Свою чеканить риму,
Дахів торкає, площ...
Цей дощ такий, як в Римі?

Впродовж усіх сторіч
Шліфує він каміння,
Змиває з наших віч
Самотній сум осінній.

Дощить в моїй душі,
Розлука серце точить.
Що долі віражі
Нам завтра напророчать?

Мелодії дощу
Звучать в душі глибоко.
Я прагну в них почуть
Відлуння твоїх кроків.

Дощі колись минуть,
Розлука кане в Лету.
Яка в любові суть? -
Одвічний сум Поета...
1.09.2010р.

Все це було вже. Може, досить?
Та ні. Асфальт вологий. Осінь.
І раптом знов мене заносить:
Зустрічна смуга. Шовк волосся.

Я відмовляюся! Не треба!!!
Твоя дружина, син... А небо
Жбурляє пригорщами квіти:
Збирайте щастя, грішні діти!

Я зупиняюсь, очі - долу,
Та геть з калюж сміються зорі.
Це - божевілля, біг по колу
Під оплески лихої долі.

Нехай не дивиться на мене!
Нехай ні слова, ні пів-слова...
А серце: "Пізно, ви на сцені:
Ти, він і осінь. Бачиш: знову

Між вами - спалахи кленові..."
Між нами - спалах, а дмухнути -
Багаття! Сказ душі і крові
І - ні звернути, ні збагнути.

Усе твоє, як є… І сúнява нарозпаш
над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив.
Знакує небо нам, високе, ніби розпач,
яка ти справді є… І ми які під ним.

А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…
У степовій сльоті
їх душі бродять десь – хто з віршем, хто з наганом,
в острожному взутті.

Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять.
Така двонога глуш і впевненість могил.
Отак. Але ковил торкає вітер косий,
від херувимських крил.

Десь посміхнуться. Десь… А хтось – назветься сином.
Неплотяна рука
веде, як і вела: «…і розум мудрих гине…».
Я знаю – ти яка.

Звідкись якась мелодія.
Звідкись, чомусь – Улян…
Погляд. Високолоб’я.
Жовті летять поля…

Кулі летять трасуючі.
Крики… вогні… десь там…
…Плинуть слова грасуючі,
плинуть – падам-падам…

Хтось там з війни, непрошений,
через якусь ріку,
в чоботях запорошених,
з «планом» у каблуку…

Схопиш умить, як схочеться,
струми річок, тополь…
Те, як цей простір корчиться
від протилежних воль.

Вихори тьми креольської,
зрад і замін знамен…
Крові тремтить хорольської
найболючíша з вен…

Тиснуть...
Опуклості нудні - потреба дня.
Тріснуть
я міг би, та не стану: маячня.
Правда?
Мені її не знати із пісень.
Завтра
ця правда учорашній буде день...
Еко!
Живи собі тепер і не гадай -
пекло,
якщо тебе скидатимуть, чи рай?
Мабуть,
не місце прикраша статечний крам...
Вабить
та роль, яку прикрасиш іншим сам.

Погода зранку варить, варить…
Кіптяве небо повне сліз:
Ось-ось нарешті дощ ушкварить
На радість спеченій землі.

…А він підкрався, наче злодій,
Впав на асфальт, дерева, дах:
Такий лискучий і холодний,
Немов презирство до невдах.

Чекать полегшення даремно,
Волога подих забива,
А дощ – такий густий і темний,
Неначе сонце скасував.

Нудьгують люди по квартирах,
І жодна пташка не літа,
А дощ – такий самотньо-сірий,
Немов змарновані літа.

...Він лив і лив, небесно-чистий,
І пах, як скошена трава,
І поливав зчерствіле місто,
І умивав, і напував…

Ущух, нарешті… А пізніше
Обсушить сонечко віття,
І буде вечір світло-ніжний,
Немов чекання на дитя.

11.07.2009

Не встигла зібратися вранці -
Старенька гукає в печалі:
-Ой, горе! Прокляті поганці
Увесь обірвали фізаліс!

Кажу: “Не журіться, ну що Ви.
Аби то - все горе у світі!
Чекайте – ще кращими знову
Зростуть навесні наші квіти”.

А справді, в безсилому віці
Чому ще стареньким радіти?
Кошлатим зманіженим кицям,
В пилюці, в недопалках – квітам...

Кінцівки болять і німіють –
Пусте! Чи ж ми – ніг не ламали?
Страшніше за все, зрозумійте,
Що й розум відходить помалу.

Мов бранець пов’язаний – мозок,
Бо зовнішній кожний подразник
Проб’ється крізь мури склерозу
Хіба що з десятого разу.

І все – обертається сумом.
Нам радість – а бабі розпука:
Хто їй – ця дівчИна-красуня,
І де її люба онука?

Невірчо вдивляється мати
У літнього сивого сина,
Бо в пам’яті – інша закладка:
Маленька слухняна дитина.

Як звично, в вікно подивитись –
І вгледіти клумби порожні...
Залиште бабусям ці квіти!
Весняних – чи всі вони дОждуть?


...Виходжу з під’їзду. Дивлюся:
Вціліли окремі рослини.
- Не плачте! - Кричу я бабусі,
- Лишилась іще половина!

29.09.2007

Ти кажеш: дружба – то мана?
Ти з болю ледве виринав,
Крізь горе брів за кроком крок,
І марно звав на допомогу…
Але згадай: колись Петро
Не раз, а тричі зрікся Бога,
Та - став святим,
Бо Він простив.
Отож - зумій простить і ти.
Шукай того, хто вартий дружби.
Знайшов близьку, здається, душу?
Вдивляйся глибше!
Не стане другом перший-ліпший,
Будь-хто не піде на мечі
Заради тебе чи з тобою,
Аж поки ти любові не навчиш
Своїми вчинками. Обоє
Ви маєте вважати вперто,
Що краще – вмерти,
Ніж втратить,
І буде неможлива зрада.

А може, той, кого ти зрікся –
Така нежданна прикрість -
Тебе покинув не в біді,
А в щасті, успіху, удачі?
І ти вагаєшся: пробачить,
Що він не зрадив навіть – не зрадів?
Атож, це зле,
Але:
Він підставляв тобі плече…
Подумай: що тебе пече?
Хіба тобі замало тих,
Хто ладен будь-коли прийти,
Аби радіть в твоєму святі?
А він… Чи й справді винуватий?
Можливо, ти, нестямно радий,
Його залишив сумувати
За тим,
Чого йому – не досягти?
Можливо, ти – таки хвалився,
А не ділився?
А він спостерігав безсило,
Як тебе підіймають крила
Все вище, вище.. Не здогнати…
Не приєднатись…
А ти, такий багатий
На щастя чи на перемогу –
Ти поділився з ним хоч трохи?
Не хутром з барського плеча,
Але – відбитком у очах,
Щасливим, сонячним відбитком?
А ти хоч вмієш це робити?

Нам – це дано. Ми – люди, а не звірі.
У вирі
Щасливих чи сумних годин
Хто хоче бути сам-один?
Відквітне щастя і біда мине,
Та це – не головне.
Нам необхідні друзі
Аби в нестримнім русі,
У спокої і в боротьбі
пізнаючи тріумфи а чи втрати, -
не збочити, не заблукати
Не у житті – а у собі.
Коли душа тьмяніє, тане
Без жодної надії на світанок,
Коли біда
Зриває дах
Нестримно, як цунамі,
Хто нам поможе бути – нами?

А взагалі,
Для висновку достатньо слів,
Але, як хочеш – можу проспівати
Очима, подихом, промінням,
Залізом, полум’ям, корінням
Яке то щастя – мати
І бути.
Нам – це дано. Ми – люди.
18.08.2009

Знову осінь.
Зимні роси,
Журба в косах...
Душа просить
Сонця промінь,
Теплий спомин.
В серці повінь
Від наповнень
Почуттями,
Що між нами.
Що між нами? -
Лиш тумани,
Ніжні рими,
Сни про зиму,
Ще незриме
Щастя в Римі...
Тішусь снами,
Що вогнями
Палять драми,
В них кохаєм до нестями
Ми навзаєм,
В них шукаєм
Свого раю
В чужім краї...
Знову осінь
Стоголоссям
Теплі роси
В неба просить...

Мрію я про тебе досі,
Невже щастя лиш здалося?
Запліта журбу в волосся
Мені осінь рудокоса...
1.09.2010р.

Без докорів сумління і хули
(Дай, Боже, перебути чорну смугу цю!)
Самі себе на муки прирекли,
Хто дурістю своєю, хто - байдужістю.

Гряде орда пітьми (числа їй несть!).
В жалобі смутку Та, що "ще не вмерла".
Самі собі звели Голгофський хрест
На стежці до Духовної Говерли.

А вже ж були близенько... А могли ж...
Чого забракло: сили чи терпіння?
Самі себе цвяхуємо. Коли ж
Заслужимо у неба воскресіння?

2010

Я пригадав оці розчулені уста -
ціною в злитках, починаючи зі ста, -
вони зривали з мене безтурботно дах,
тому і з грішми був я першим із невдах.

А потім ті, хвилясті, вивершення губ,
де значно більше за юнацький перехлюп -
щоденне виверження у вірші, хвала...
Невже тому, що своєчасно не дала?

Я був останнім, що цікавило її,
тож і конав із мадригалу в рубаї -
стакан портвейну і гадаю - „де” і „як”.
Але в руці у неї також не коньяк.

А що, здавалося, би вміст її руки.
І, нібито, нічого від Луки,
а скільки я не зупинявся: "Ні!", та й "Ні!".
Не впізнавала навіть пристрасті в мені.

І чорнота відьмацька хвилі на плечі,
де стільки губ шукало нестяму ключі,
а я б на вушко шепотів лоскотний смак,
бо це найближче до повік, що мовлять „так!”…

І ось гляджу в розкосі контури грудей,
чиї зіниці вже не прагнуть з неба „play”,
і досі зважую, чи та скінчилась гра -
всіма відбитками пожовклого пера.

2010

P.S. Що ще тобі про вічне?
Надзим'я – слово алогічне,
Не змурувало срібну креш.
Рядок не аргумент – постскриптум
Вгинає скроню рваним ритмом,
Поривом ще не знаних меж.

Тобі важливо межі рвати?
Кленовий лист і хмари з вати –
Шовки відбілених одеж.
Тесляр домівку з дуба теше
І на щити червлені бреше
Те, що й до купи не збереш.

Від тиску слів зорить червоно
І тягне вниз налите гроно
Вином чи смутком через край,
Питоме й значуще – зникоме,
Й чи буде після крапки кома
Ні в муз, ні в Бога не питай.

В надосінь віршів білу расу
Під дзвони понесеш до Спаса
Під журавлів журливий лет,
Листом кленовим відгоріти
Й на захід сонця зрозуміти:
Постскриптум – той же аргумент.
28.08.10

Зупинюсь,
озирнусь
і вернуся назад
у тривожно – чарівне світання
по спіралі кохання.
…То вже потім –
остудить мене листопад
і закрутиться зіронька рання
у кружлянні згасання.

Зупинюся ще раз.
Озирнуся назад -
і піду в затуманені далі
по одвічній спіралі.
Обійме мене смутком
задуманий сад,
закружляє
в багряному шалі.

Як би довго не йшов,
та нема вороття
в коловерті життя.

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

Марина Єщенко
поезія “Зрадь”


Пародія

З дому тебе не випущу,
Прати тобі відмовляюся.
Звідки під вухом прищики?
Думала, що покаєшся…

Ложе зарезервоване,
Пиво у холодильнику.
Що ти такий стурбований?
Знов SMS в мобільнику?

Вчора із секретаркою,
В п’ятницю – з іноземкою!
Кажеш, даремно каркаю,
Наче у бубон бемкаю?

В мене вже тичуть пальцями,
Шкіряться, насміхаються…
Від недостатку кальцію
Чув, що в мужчин трапляється?

Може, салат з котлетою?
Чом заховавсь за пічкою?
Знову думками з Свєтою,
Танею чи Марічкою?

Не захотів супружніх пут?
Дами уже збираються?
Ти посиди закритий тут.
Вийду я… Прогуляюся…

не плутай сонце свічку і слова
слова по свічці скапують під ноги
усе колись минеться - від знемоги
спинити мить я майже нежива-
шкода що майже
сліпить і пече
всесильне око - я ховаю погляд
ти близько так
ти зовсім-зовсім поряд
а в мене ані рук ані очей
я плутаюсь
на сонці стільки плям
свічки тріщать слова втрачають змісти
мені потрібні сили в тіло влізти
у власне тіло
і сховати шрам
31.08.10.

Вже сорок минуло...
І зайва набралась вага
Не тільки у тіла:
Душа бегемотно зіває.
Хоча ще літає по тихих солоних кругах
Між пеклом весняним,
Осіннім без’яблучним раєм.

Пробльована, бита безсовісно совістю так,
Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
...Йде дощ позолочений.
Це ще для неї свята.
Не любить «мобільника» та Інтернету.

Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
Її не проймає задавнений стогін калини,
Сирітського серця осіння запінена кров,
Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
Втрачає – або здобуває –
Богему і Бога.

Не хоче теорій.
Он тихо упала зоря.
Дитина бажання устигла собі загадати.
На зорях далеких –
Немов на чудних якорях:
Усе, що звоюєш,
Та що неможливо продати.

В собі віднаходжу усе,
Що ще предок любив.
Не треба душі ні Америки, але Майдану...

Поїду
Додому,
Де буду збирати гриби
І душу носити стаканами.

Завтра діти до школи. Сьогодні останній день літа.
Ще один у країну знань Ось розпочнеться етап.
Не добігла душа, і сумують погода зі світом,
львівський дощ зажуривсь, бо осіння приходить сльота.

Не добігла душа, і хоч серце натомлене в парі,
ще не просить нога танго ритми останні дійти.
Надягнути би прапор, чи місячне небо, чи сарі,
на мітлу, й до зірок, через терни, де мрії й мости.

Час розсипав на скронях яскраві і мудрі таланти,
щоб світились вони, як на сонці зрадлива роса.
Тільки небо моє не тримають старенькі атланти,
що мені ті таланти, зжурилась і плаче коса.

Карту пам’яті складену я підрихтую поволі,
ви посуньтесь, болячки, ще ваша чека благодать.
Намалюю зигзаг, наче лінію впертої долі,
може, хтось не помітить, чи ангел ще дасть політать.

Я навчилась сміятись, радіти і щиро любити,
і мені часом кажуть: "цікаво", "чудово", чи "клас".
Діти в школу не дуже спішать, бо вони тільки діти,
ти візьми мене, доле, у перший, з надіями, клас.

31/08/2010

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.