Ми вічно йдем до висновків в житті,
Однак усе минає навіть не почавшись
Й безсилля нас чіпає в каятті
Безвільно у безчассі десь подавшись.

А світ надалі крутиться без нас
Ковтаючи безсилля, сон і вдачу,
Діваються ті вчинки все кудись
Та забирають всіх в Країни Плачу.
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Розрізують простори блискавиці
І грім гуркоче наче віддаля,
А хмари затиснули сонце в рукавиці,
Стукоче в камінь бурная вода.

Повсюди світло розрізає небо,
Луна розходиться від сивих гір...
А ми собі чаюємо удома...
Хитається навколо синій бір.

І все хвилює мою душу,
Несе натхнення в молоді серця,
Всі нерви імпульси ворушать -
Воїстину тут знайдеш вірний шлях!
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Вода бурлить і пада водоспадом,
Скрізь краплі розкидаються. А ми
Дивуємося дивному серпанку
Посеред білосніжної імли.

І далі все спадає по камінню,
Піною розпадається в бурштин -
Такі творіння житимуть нетлінно
Та відвертатимуть від різної журби.

Такі творіння житимуть постійно,
Щоб розпадатися у вічності в бурштин
І хочеться, щоб та вода нестримна
Не раз нас відвертала від журби...
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Вже треті півні вдосталь наспівались
І сонце показалося на світ,
Трембіти не один раз трембітали -
Лиш вітер не допестив віт.

Птахи напитись з річки ще не встигли,
Корови сплять в сараях по кутках,
А квіти всім на радість вже розкрились -
Тут дійсно завітала благодать!
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Я річку осідлаю гомінку
Та з гуркотом спущуся із вершини.
Я так місцевість цю люблю -
Ці ріки, сосни, гори, полонини.

Карпати - це найкраще надбання
Моєї нездоланної країни.
Люблю я роси срібні із рання,
Це сонце неповторне у зеніті!
27.08.2010 року с. Либохора Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Навколо оточили нас Карпати
Та кличе сонце у могучу даль,
Щоби пригод нам різних пошукати
Й розвіяти незносную печаль.

А вітер розвіває всюди віти,
Дерева все хитаються в танку
І трави починають шарудіти
Прекрасну пісеньку свою.

Струмки навколо нас дзюркочуть,
Річки б'ючись об камінь десь біжать...
Лиш той годинник впевнено стукоче -
Тут дійсно завітала благодать.

Не хочеться так їхати до Львова
Де все навколо галопує час -
В Карпатах істинно чудово,
Тому сюди запрошую я Вас!
27.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

ID: 208326
Рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата надходження 29.08.2010 13:28:18
автор: jaryj

Я,напевне, невдовзі зникну
Розтоплюсь в цілунках
Загину у криках
Розгризу цю мотузку довкола шиї
Вириваючи з коренем перегнилі надії

Ми були і не стало нас раптом
Перетравивши рідкісні миті кохання
Осядемо на підвіконниках по великих містах
Спостерігаючи, хто виграє у грі в мовчання

Все прокисне в жорстокій реальності,
Тільки голос твій вплетений поміж думок
Стане моїм непід*ємним хрестом

В калюжі сорому, в озера гніву
Я падаю
Сухим паралізованим листом


жовтень 2008

Давно не милувався я квітками,
що чепурити квапляться пустир,
вогнистими, сонцевими цяткáми –
вони наповнюють і мій душевний мир.

Давно не бачив я потоків вітру,
що колихають маківки весни.
А, може, вітер зглянеться і зітре
гарячі спогади на дні зими?…

Квітуй, малюй веселе різнобарв’я
земне тепління, Неба відбиття!
Як добре, що нарешті не проспав я
пробудження для нового життя!

1997

Палають стіни Карфагена...
Вас зачекалися сирени
В морях суворих, друже мій.
На це, напевно, воля вища:
Попутний вітер вперто свище
І розмиває жаль прибій.
Ці хвилі з присмаком розлуки
Лукаво пестять мої руки -
За Вами кличуть навздогін.
Моя Любов не має стриму -
Безстрашно землю я покину
Під поминальний передзвін.
І хоч до Вас, це твердо знаю,
Могутні хвилі не здолаю,
Та вже минув земний мій час:
В безмежних водах океану
Перлиною я скоро стану,
Що мрію збереже про Вас.
2010

Куплю бюстгальтер на собак -
відкриті будуть тільки очі!
Не зручно гавкати, а так...
вигулюйтеся серед ночі.
Спаде напруга восени:
ревнивий спалах пандемії
вже не охопить новизни
на грип собачий веремії.
У жмуток стиснувши ціну,
аптек численних породілля
не розпочне свою війну
за черги на цілюще зілля.
До рад місцевих депутат
не пронесе жахливий вірус.
Імунітет місцевих рад
не матиме собачий вираз.

Варили ж яйця, просто так
в жіночі клавши їх панчохи...
То чим бюстгальтер на собак
не засіб, щоб ловити блохи?

29.08.2010

Янголом прийдеш вві сні,
Преді мною з’явишся зрання.
І повідаєш лише мені
Таємниці людського знання.

Покажеш мені дорогу,
Крізь «хащі» усі проведеш.
Лиш якщо я матиму змогу
Досягти Недосяжних Меж.

О, Янголе! Шансу благаю
Й захисту в тебе прошу!
Заради Небесного Раю
Я всі кола Пекельні пройду.

Чистилища випробування
Всі до одного я стерплю.
Заради плоду пізнання
Крізь Вогонь і крізь Воду пройду.

Хочу знати для чого жити,
Чи не марне людське життя?
Поспіши, поспіши відкрити
Таємниці Всього Буття.

Мовить янгол: «Не переймайся,
ЖИВИ і твоє життя
Відкриє тобі таємниці
Твого та людсього Буття».
(березень 2008р.)

НКВД, неначе
Чорним Вороном,
закльовано (та душу
не спотворено!)

Як звіра хижого бу-
ло упіймано,
зацьковано «неблаго-
надійного».

І хоч життя його бу-
ло приречене,
та все одно ночами
марив втечею!

Скалічено, побито,
Та не скорено!
Душа скривавлена,
Та не спокорена!

07.02.10

Як завгодно , не сьогодні. Електродні ,
Електронні хворі massage не крилато
В біти вбиті небажанням не схотіти. Не сьогодні.
Абонент не може знати , імпотент – не лицар. Лати

В спеку – дурість. Не дзвони мені , не треба.
Хай і далі буде святом та язичницька потреба
Фетишизм – мобільний взяти – все одно , що колір неба
Поміняти ,фарбувати всю погоду в колір тебе .
Клята , бісова потреба !

Роз’єднати ,обірвати і жбурнути , наче гами
Фортеп’янним смаком в простір . Прокричати –
Оператор !Оператор ! я у тебе під ногами.
Соціальні штуки ,вади і не менш цікаві чати.
Абонент не може знати

2010

Ти ранньо сниш – така посмертна тиш! –
В обіймах білих кущаться віргани,
Та вже світліє першими дощами
Сльоза висока – і тремти, тремти:
На всі світи я викохав тебе,
На прірву сині, на далеку осінь
І на відліт над віком високосним,
На тихий сон? – але посмертна тиш,
Мій білий сну, як молодо ти сниш! –
Так молодо, як по раптовій рані,
Коли злетять і вибухнуть віргани.

Говори зі мною
Про життя, політику, останні новини,
Про те, як тихо ступає осінь в наші світи
Бродить вулицями, примножує наші провини
Говори… Так розказуєш тільки Ти…

Говори зі мною
Про релігію, море, про майбутнє,
Про те, як ми будемо жити після смерті,
Говори зі мною, мій незабутній,
Чесно, щиро, захоплено і відверто.

Говори зі мною
Про історію, роботу, далекі країни,
Про те, як сіятимуть добро наші діти
Говори зі мною, мій всеєдиний
Говори, поки є час говорити...

29. 08. 2010

А ми ніде не зустрічались
у повній гущі з усіма?
Чи, може, "ми" й не натискалось
і "нас" як виміру нема?

Зійди сюди, заглянь під люстру.
Давай удвох шукати "нас"...
Мені здається: тут не пусто,
і все гаразд, і саме час.

Лише натиснемо на клавіш
і розблокуємось від "я"...
Тобі цікаво? Ні? Поправиш:
розкажеш, що таке "життя".

28.08.2010

А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
І дивитимешся у мене очима зірчастими
В кавово-грішну й багатомовну.

А в коридорах сліпих, в кориді гарячій
Грона зриватимеш втішних панянок,
Як обернешся, лелеко незрячий,
Голову рватиме сіамська рана.

Очі опустиш , радітимеш з того,
Що кращий казкар і найліпший клон,
Тільки на ранок - хітон не Ісуса Бога,
Я ще учора гадала – клона.

Стане тобі якось гірко . Полтава
Чаю заварить , спакує мечі і речі,
Якби з тобою ходила вродлива правда,
Восьмим би горлом не мерзла втеча.

Як би з тобою … А, врешті, хіба важливо,
Як винороби оголюють сильні ноги…
Ти, як нуга заліпляєш мені всі жили,
Я і не знала що лід через тебе човгав.

Кожна краплина озветься сурмою- струмом,
Сумом загорне душу, як білий шалик.
Я у тобі розлечусь на санскритські руни.
Серце дзвенітиме, наче гірський хрусталик…

Ви знаєте, панове, ви сволота,
Ви – втілення найгірших сподівань
Звитяжних предків, що за Україну
Загинули. Вночі кричать могили:
Загиблі проклинають вашу ницість,
Зрадливу сутність і щурячий розум,
Що думку лиш одну плекає – жерти.
Ви вмієте так гарно говорити,
Брехати в очі, щедро обіцяти,
Але ніхто із вашої когорти
Тягар обов’язку не здатен гідно нести,
Нікого з вас порядним не назвуть.
Яка ж біда – така нікчемна шляхта!

Недосказаність в просторах лайфу
Імпульси самотності, дефіцит дотиків
Блукати мережами в пошуках кайфу
Ти давно уже став моїм наркотиком.

Ти гордо пливеш вздовж ліній абстрактних меж
Десь у просторах пафосної псевдоготики
я літаю пунктирами наших спогадів – стеж
як я стала твоїм наркотиком.

Падати вниз на каміння в судомах прострацій
На історії спадок, чужі віковічні монументи
Люди! Благаю, відключайте переадресацію!
Молю вас, будьте завжди на зв»язку, абоненти!

Вступаючи в полеміку з автовідповідачем,
Дякую Богу, що говорю не з пилососом
Ти став у душі моїй постійним відвідувачем,
Ти навіть живеш у ній. Досі.

28. 08. 2010

Сни виповзають за рамки свідомості та
реінкарнують нитками і пасмами шовку
в рамках із дерева… Голка малює літа,
те, що від літа до літа, напевне, пожовкне
десь на комодах твоїх, чи її, чи його…
Ділюся снами зі світом. І світлом. Тканина.
Надто солодке, аж терпне, неначе кагор.
Шию по чорному шовком і бісером нині…
Магія знаків, яку і сама не збагну.
Пальці поколоті. Справді, не серце – дрібниці…
Вишиті квіти зі стін долітають до сну
і розсипають насіння по стелі…. Насниться ж…

Ловити миті натхнення в повітрі
міксувати філософію, сенси, думки
завтра нас можливо хтось зітре
я писатиму навпшиньках, пошепки

я сьогодні вчусь цінувати час
він спішить, забирає собі твої кроки,
мої слова, чиїсь сподівання, нас
По собі залишаючи спокій.

Ми витрачаємо його на патетику,
Розриваючи замкнене коло циферблатів
Перетворюємось з людей в синтетиків
Плутаючись в павутинні контактів і чатів

я вчусь цінувати час сьогодні
в урбанізованому середовищі психів
бо завтра це може стати не модним
і замість слів може стати тихо..

28. 08. 2010

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Літні пост скриптуми, щедрість і щирість
Відлітають з вітром думки печальні
Журавлині ключі, а я з Тобою не наговорилась…

Стежками юності, босоніж травами теплими
Дихати, п’яніти, у невагомості поцілунків
Пити з вуст твоїх дикий мед, зливатися римами
Право на миттєвість, нам час – подарунок.

Купатися в зорепадах серпневих красивих мажень
Вітер щоранку приносить рідний запах твого волосся
Життя починається восени - вона нам іще розкаже
Як здійснити все, що не збулося.

Ти бродитимеш слідом містом вишневого цвіту
теплі спогади світлої юності даруватимеш
І колись ми знайдемо в дитячих долоньках літа
Те, що в старості нас на землі триматиме ще…

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Вогні потягів, вечора втомлений спокій
Проводжаю літо, до зустрічі на вокзальній
станції мого міста дитинства наступного року…

28. 08. 2010

Світлій пам”ті поета Влада
Клена

У вічності прошу ще
трохи
Вдихнути радість
від зими до літа:
Крізь грім весни
й серпневий подих
До кольорових снів
в пожежах квітів.
Ти сам злетиш,
як вибух в небо
Блакитним болем
від землі до Бога,
Тебе запам”ятають
стиглі стебла
Й коханої
стриножена тривога

Вечір 28-08-2010

Дорогам рани зцілюють піски,
Рубцюють слід стопи і колісниці.
Чи всі ті люди, ті, що не вовки?
Перевертні з бабусиних традицій?

Але й казок начулись досхочу!
Нечиста совість мовить про нечисте.
І не біда, коли хто не дочув -
Чи ж пити тільки із криниць мулистих?

Але ж не все зализує пісок -
Є стільки ран, котрі не кровоточать!
Болить дорозі кожен хибний крок
І манівці паломнику пророчить.

А хтось раптово знітився і щез.
"То не людина", - здогади снували.
Але й не вовк. Я просто добрий пес -
Ховаюся зализувати рани.

2010

Так пахне ніч в байдужості всіх слів.
Я просто знала : ти колись вернешся.
Тепер вже й серпень нам до ніг зомлів.
Й шаленим щастям боляче сміється.

Так пахне зрада. Мучить твої сни.
А сам, як потяг – з іншого вокзалу…
Вертався, йшов, і знов хотів прийти…
Ти тільки думав – я давно вже знала.

Без слів навколішках. Без зайвих рухів серця.
Байдужим світ – а значить, як в огні…
Не вибух – крик, не плач, а просто рветься,
Прокльоном, ревом, стогоном в мені.

А ти як завжди мусиш бути зверху.
На висоті – так легше вберегти…
Зачати новий світ - в зачатті вмерти…
Навколішках…в обіймах німоти.

В кошмарике излюбленном твоем –
Ваш старый дом,
Которого уж двадцать лет
Как нет.
И не тебе ль об этом знать:
Отец и мать
В нем больше не живут.
Но тут
Во сне
Свет теплится в окне,
И вечно длится ночь, и не светает –
Дня здесь не бывает
(На то он и кошмар).
А дом так стар,
А дождь идет
Все ночи напролет,
И потолок
Насквозь промок,
Совсем раскис,
В углу уже предательски провис,
Еще чуть-чуть, и рухнет на кровать…
Бежать!!!

Но за столом у треснувшей стены
Пьют оба чай, сидят – и хоть бы хны…
Очнитесь, наконец!
Не видят, что ли?! Ладно, пусть отец –
Тот вечно подшофе, но мама…
Все так же своенравна и упряма
И слышать не желает: мол, пустяк,
Сойдет и так.
Включает радио, тихонечко поет
И грустно улыбается: «Ну, вот,
И чай, и ты, и старые мотивы –
Все как тогда, когда мы были живы».

А трещины по стенам – шире, шире,
А потолок обрушится вот-вот… Но то лишь сон.
Дом цел и невредим.
Ведь там, где он,
Что сделается с ним -
В том запредельном мире?

Его ни тлен, ни воры не задели.
И в зеркале, как много лет назад,
Девчонка с бантами… Лишь ходики стоят.
Молчит кукушка. Вечность – не века.
Дом ждет тебя. Он даже знает срок.
Ну, а сейчас в истерзанной постели
Проснись, пока
Не рухнул потолок…

Гортаю старезні рукописи,
Гаптовані псевдо-любов’ю.
Там вірші дооооовгі і вірші-недόписки,
Там щόраз ти нехтував мною.

Рукопис на мене дивиться –
Ще хоче чогось навчити,
І просто-таки не віриться:
Колись,
....на папері
..........я вміла,
................дурню,
................... тебе любити!

Не клич мене...я не прийду.
Вже й так занадто болю і прощання.
Свою печаль я в сотий раз пройду,
Щоб загубити смак твого вітання.

Не клич мене, коханий, я молю!
Не ріж словами мою спраглу душу..!
Цю купку слів...не зможу...не спалю.
Це все свобода...я сильною буть мушу!

Хоча...забудь! слова розвій по світу.
Поклич мене! А сили я знайду.
Я розтерзаю спокій цьому літу!
Чекай мене..! Я в сни твої прийду.

01.08.2010 23:52

Я маю НЕБО, а ти маєш ЗОРІ.
І море в нас - одне всього на двох.
Що я скажу сьогодні в цьому творі? -
Напевно, те, котре стосується обох.

Так...це - ДУША... Не хочеться сумного,
Бо в мене ж - НЕБО, а у тебе - ЗОРІ...
Озветься тихим спогадом з минулого
Солодкий голос, що блукав по морю.

Хоча, забудь... Це я щось про своє...
В нас ЦІЛЕ МОРЕ! А лишень НА ДВОХ.
Тут тиху пристань пам"ять заснує..,
Напевно, ту, котра стосується обох.

11.08.2010 23:23

На жовтий папір
Каламутною водою
Банальних слів
Падають слабкі фрази –
Твориться життя.

Вони бачили
І відчули глибину
Нашого світу –
Кожен атом тіла
Попекло вогнем.

Могли кричати,
Але совість забирала
Останні сили –
Сміливо рятували
Піски вічності.

Для кого вони
Необережно зронять
Мить земного щастя,
Якщо Інь і Янь поглине
Реальне буття?

2010

Кошмарно миловидная дракошка
( В обед мне стукнет двести сорок лет ).
Я вся в соку, в репейниках немножко,
Зато подагры и маразма нет.


В моей пещере - мрак и паутина,
И я тону в унынии густом.
Ну где же идеальный мой мужчина -
Чешуйчатый, крылатый и с хвостом?


Вокруг лишь рыщут гоблины да тролли,
Марш Мендельсона напевает пень.
Испепелить дыханием их что ли?
Но с мелкотой возиться вроде лень.


Ну как же тут не поддаваться стрессу?
Где взять терпенья и душевных сил?
Дракон влюбился в местную принцессу
И ей драконье сердце предложил.


Теперь у них - гармония и нега.
Летают вместе, вместе жгут дома.
А я от первой зелени до снега
Дни коротаю. Всё одна. Сама


Себе рычу, поджариваю тучи,
Когтями искры выбиваю с гор,
Бросаю камни и деревья с кручи,
Быков, людей, овец и прочий сор.


И пар давно уж выпущен, но принцип
Важнее, чем угасший интерес.
Вот разозлюсь и выловлю всех принцев,
Чтоб обнаглевших наказать принцесс.

2007 г.

Цікаво: «Що душа відчуває,
А чи є у неї бажання?
Чи насправді вона так страждає?
Чи згорає вона від кохання?
Чи що-небудь її там турбує?
Як вона там себе почуває?
«Їсть» вона там або «голодує»?
«Мовчить», а чи може «співає»?
Чи пам’ятає минуле своє?
Притаманні їй почуття земні?»
Безліч на світі питань... Та дарма:
Не дізнатись про це на Землі... 02.02.05р.

Я мрію прийти пошвидше.
Хочу з’явитись, щоб жити,
Що буде мені наймиліше –
Можу лише уявити.

В нас поки що спільне тіло,
Та душі у нас окремі.
О, якби мені хотілось
Побачить сади зелені.

Як я бажаю відчути
Теплий весняний подих,
Та немає гріху спокути
На довгих життєвих сходах...

Бажаю скоріш з’явитись
І мрію про все дізнатись.
Хочу в любові родитись
І ласці твоїй купатись.

І раптом... що ж це?! Не треба!
Мамо, не треба! Благаю!
Дитина – це ж Дар із Неба...
Не треба вбивати, прохаю!!!

Прошу, матусю, не треба!
Не треба, рідна, благаю...
Навіть не живши на світі,
Ненько, в тобі п о м и р а ю!..

Скажи, невже не бажаєш
Побачить дитинку свою?
За що мене зневажаєш?
Лиш за те, що тебе люблю?!

Дозволь мені, мамо, жити!
Гріх не бери на душу,
Бо потім, коли помреш ти,
Тебе я зустріти мушу.

Адже на Суді Страшному
Я у тебе спрошу: „За що ж?”
На серці відчуєш втому
І душа заболить також...

Далеко в Космічних Сферах
Я Ангелом стану навіки,
Та наші з тобою душі
Будуть окремо летіти...
2002р.

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.

Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.

Бальзамово шепочуть віти-
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум"я розлуки
Цілує ніжно наші руки.

Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

Как чёрная птица, клюющая луны и дни,
Как белая птица в силках горько-угольной боли,
Твоё одиночество - рокот продрогшей весны:
Нестройное пение, гам отхрипевших бемоли.


Истерзанный луч, расплавляющий сталь и гранит,
Изломанный свет в створках штор, льдинах веток и стёкол -
Твоё одиночество. Пусть его небо хранит
И нежит бессонниц моих паутиновый кокон.


Твоё одиночество - вьюги бурлящий разлив,
Клокочущей лавы всевластие - вспышка и пепел.
Твоё одиночество с чаши ладоней испив,
Останусь слезою, простудой ржавеющих петель.


Моё одиночество в трещинах, сучьях двери,
В обойных рисунках твоих остывающих комнат
И в лицах всех близких, случайных... в пожаре зари,
В звонках и открытках из мира, где, может быть, помнят.


Твоё одиночество рвётся ко мне из зеркал -
Согреться, оттаять, зажечь пламя взглядов и свечи.
Оно - какофония, шторм, наводнение, шквал
И снег на губах от лавиной нахлынувшей встречи.

2008 г.

В голубых глазах бессонниц - непрочтённые ответы.
Лунных трасс молочный иней льётся в комнаты сквозь тюль.
По морщинах тротуаров лепестков сухих монеты
Катят ветры. Расплескался, растревожился июль.


Там, в оконном зазеркалье, - растрепавшиеся звёзды,
Как головки маргариток, освежённые росой.
Сплетены в жгуты тугие километры, мили, вёрсты.
Все пути ведут по кругу, все пути ведут домой.


Ты мне даришь эту полночь, укрывающую плотно
Устья улиц и бульваров тёмно-синей кисеёй.
Растворяются в тумане грязно-серые полотна
Облаков. По искре гаснет пресловутый летний зной.


Ты мне даришь этот город, распластавшийся, как простынь,
С кружевами перекрёстков и прожилками аллей;
Хрипоту клаксонных треллей... Неприпудренно и просто -
Перевиты руки веток над соцветьем фонарей.


Номера, визитки, фразы, позабытые в прихожей.
Упорядоченных будней кисловатое желе.
Отражения и взгляды... Мы срослись душой и кожей.
Разметавшаяся вечность. И две чашки на столе.

2010 г.

Ескізи сутінок мальовані тобою
у світлі місяця олівчиком роси.
На струнах серця грішною відлуниш грою,
і трепіт під мелодію заголосить.

Гармонією тіл закреслиш все минуле,
та екзистенцію із нового рядка
писатиму без крапок і безодні дула,
писатиму, мов навіжена нетривка.

І смаком пінним не французької Шампані
прикрашу сутінки, мальовані тобою,
і розтушую кольоровим сірі грані,
і загримую щастя, вигране без бою.

2010

Пробач мені ,Офеліє , я сум.
І зібганим залишиш на пероні
квиток – роздвоєння з Тернополя до Сум.
І час відправлення – мелодика. Долоні

з вокзальним пилом – більше , аніж втома.
І поїзд через станції , мости,
сомнамбулу розлучень– все додому.
Я розриваюсь на двомовність. Ти

розриваєшся на ехо телефонів,
де замість кольору так непотрібно , так
тихо голос твій розвіється . На фоні
всього іншого залишиться лиш : « Так».

Пробач мені ,Офеліє , я сум ,
де напрямок мені –твої долоні .
Квиток , він був з Тернополя до Сум ,
залишиться на стоптанім пероні .

2010

Смакували ґави каву,
так поважно, ніби пави.
Із цукерками в яскравих
упаковках. «Браво! Браво!
О напій!» – кричали ґави –
«Кращий з кращих він по праву!»
І літали понад ставом
цілу ніч. Оце так ґави!
Може й вам потрійну каву?

Возвращаться – плохая примета.
Я в приметы давно не верю,
и стою пред распахнутой дверью
в осень раннюю. Сзади лето.

Я прикрою ту дверь, алея,
розвернусь, постучу несмело.
Песню лета свою не спела.
А потом и на бис смелее,

а затем на гастроли с весною,
соловьями в теплые страны.
Я осенней грусти не стою.
Может, это немного странно,

может, это не странно, дико.
Я ведь пахну шафраном, гвоздикой,
диким медом я пахну летним,
всем народным назло приметам.

28.08.2010

Носила біль натужно, мов дитя,
А сонце лЮдським співчуттям палило.
Де ж скальпель, щоб відтяти півжиття?
Снодійне не бере – воно безсиле.

А спробуй осягни: нема нема НЕМА!

Одна.
Віднині.
Навідмаш. За віщо?!

Роздряпувала руки в кров і крик,
Стискала зуби до судом в щелепах,
В собі гасила до задухи рик
Звіриний. І отим всім мантелепам,

Котрі не вдови, чорно заздрила вона.

Вина?
Горілки?
Висоти балкону?

І ніч, яка приходить, наче кат,
Здираючи до вен контролю маску.
Лиш подих. Фото. Тінь. Не муж, не брат.
Усе мине? Для чого їй ця казка…

Немає винних. Знала це й сама. Отак

Як знак.
Ananke.
Лиш судомить знову.

А біль капканно трощив до кісток,
Вив’язував вузлами мертво серце.
Над силу кожен день новий і крок…
Готова здатись в цім надсаднім герці –

Зустрічний поїзд як спокуса півгірка…

Донька!!!
Спинилась.
Поборола его,

Знайшовши аргументи до життя.

28.08.2010

Тихо у серці до знуду,
чутно – у вушко зайшла
зниклого нитка-приблуда.
Вийшла – прозоріше скла.

Вийшло – її потягнули
голкою світла… думки.
Тільки, як біль зодягнули,
став я собі навпаки.

Гнався встигати за тінню,
рвався-горів – аби лист
плакав й дивився осінньо
на розшиття до золи.

Зорі до рук діставали,
небо черпало до дна,
більше хотілося мало
мати у пляшці вина.

Кожна піщина лічила
скільки мене прибуло.
Сохли слова, як дощило.
Мокли – коли запекло.

Грілися – думка диміла,
гралися – вітер ловив.
Сни не дивились на тіло,
втому пили з голови.

Дольками серце для долі,
в долю ввійшов і нема...
Як подобрію на колір –
жінкою стане зима.

Хай багатіє багаття,
в бідканні бовтне біда.
Зняте з харизми розп`яття –
чим був би хрест без Христа?

Де би молитва чекала,
з вірою брався ефес?
Страх не стискав би трипало.
В кожній душі – сто небес.

В кожному слові – надія,
вигнана з рота. І дощ
у завіконні чадіє
скільки в очах не полощ...

27 Серпня 2010

Виногрона важкі, ніби груди гріховні, і в нас
чорна кров ще нуртує, і гепає пульсом у скроні...
– Виноградаре Добрий, ми з ним ще такі безборонні,
наче глиняні люди із Саду, бо втомлений час
повертає на осінь.
Вже вина розлито густі,
закорковано міцно, як губи, заліплені воском,
ця зима з нереальним чеканням – то триптихи Босха,
де на лівій – найкращій! – частині довічно не ті...
доки соки достоять і всядеться осад на дно,
всі слова поверхневі добродять в жертовнику тіла,
доки крижмо, мов крига, мов табула раса – ще біле,
не проси Виноградаря дати солодке вино.
Тільки час і причастя, і спогад про осінь густу
перетворять чекання на вина найвищого штибу.
Пригубити, згубити весною – бо я би, бо ти би,
І повилися б лози у небо, у землю, у ту...

серпень 2010

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,

що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з*єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.

Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.

Втім, я не Бога, не мармурні стебла -
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.

Лідія то - повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.

Так же блукав по готичному храму
він, Аліг*єрі, шукав тріпотливо -
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.

Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,

линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ -
руки до неба вони простягали.

В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.

Та із міфічних верхівок Ф*єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.

Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, - і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.

Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу моя огортає нудьгою.

Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.

Страдник розп*ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе, сміються
ниви, одначе, палають любов*ю

Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.

Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах - сипнула з руки анемонів,
радості - з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.

Море на трьох китах, бриз на твоїх долонях.
Синій прибій в очах, чайки замість сердець.
Завтра вже буде осінь –третя від краю доня,
Пташкою затріпоче в венах твоїх живець.

Час на прогулянку піде пити саке з Кіото,
Токіо в вишиванках , милі Сенцуко –юлі...
Твій фіолетовий день миттю роззявить рота,
Всім залікує рани , враз зацілує гулі.

Прийдуть німі і ні: дами в затертих костюмах,
Юнки в літах індиго ,викупані у вині,
Рощені індюки ром розпиватимуть в трюмах,
Випрані селюки , вимащені королі…

Буде їх, як мурах, а по-зимі – ще більше,
Море уже не буде лагідним звіром твоїм.
Зрітимуть, як плоди в черевах жовті вірші.
Де кровоточить життя, де як мурашник дім.

Степь сирота
Справа иссушит
Слева направо
Мокрые души.

Степь небоскрёб
Искусственно плоский
Сжался в испуге
Запаха конского.

Степь исхудала
В поисках хлеба
Плуг неожиданно
Свежестью неба.

2010СЕР27

Затерлась табула вже раса,
де всяк писав, що й де хотів.
Моїх очей палка прикраса,
полуда втомлених котів.

Неначе древні палімпсести,
придумаю нову брехню.
Покаюсь в стилі "грішні сестри",
вдягну шалену сукню ню,

і полечу я світом битим,
в руках і кубок, і мітла.
Ще поки мантію не шито,
нова корона ще мала.

27.08.2010

Он и я,
Миг Вечности
И Едины Мы.
Духовно созерцаю
Бог и я,
Глаза в глаза,
Это Вселенных
Зеркала.
Божий Принцип
Есть Единство.
Мой Бог, это
Универсальный
Дух Энергии
Внутри меня.
Две Силы единим
Свои Духовные,
Они для блага
Роста Добра
Матушки-Планеты
Земля.
Моя мысль,
B Лучах Огня,
И вальсом
Магическая Истина
Кружит меня.
В Энергии
Радости Любви
Моя стезя, ибо
Познаю сам себя.
Мыслю позитивно я,
Все будет хорошо
Всегда!

2010г.

Хіба ще хтось у тому винен,
Що ми любов не зберегли,
Що нашій пісні береги
Немов засіяв хтось полином?

І не втекти від гіркоти,
І звикнути хіба можливо?
Я розраховую на диво,
Якщо тим дивом будеш ти.