заслоню фіранку старого року
замерзлі грона моїх мрій
заглядатимуть у вікно
а я складатиму
подячну пісню життю
бо воно
дало мені очі
коли розплющую їх
можу відрізнити
чорне від білого
і побачити зорі
а у натовпі чоловіка
якого кохаю

дякую життю за те
що дало ходу
моїм втомленим ногам
ними пройду міста і моря
гори
оази
пустелі
і через Твою вулицю
і через подвір’я Твоє
і через життя Твоє

подякую життю за сміх і плач
бо вони
це
радість і сум
дві матерії
які творять мою пісню

і ваш спів який є тим самим співом

і спів усіх який є співом моїм

Ты как принцесса.

Ты как принцесса, как мечта,
Но я с тобою не был не когда.
Ты миф, признание чужое,
Мне не дано пройти с тобой.

Сиюминутностью одной, болею я,
Тобой, тобой, уж не знакомой и чужой.
Забытый образ, пару фоток,
Всё что осталось, для чего?

Ты как принцесса, как мечта,
Но мне сегодня не нужна,
Иллюзия твоей любви,
Ты извини, прости кусочки памяти любви.

Николай Блоха 30 декабря 7517 год от сотворения мира. (2009) в 13:43.

Затиснутий…
постійно з дня в якому стало сонце,
я затиснутий..
між небом та землею,
мов бекон між тостом
Я затиснутий…
В думках та образах, у снах та трактуванні,
Хе.. затиснутий
Мій мозок між кістками, прямо вприскнутий,
Аа.. затиснутий…
Хоч, що би не робив, це не умисно, вже,
Затиснутий…
У горизонтах й небокраях очі рискали ...
Затиснутий….
В бетонних стінах чудернацького міста,
Затиснутий…
Затиснутий..
У сірих тонах непотрібних перегород квартири,
Затиснутий….
В словах, які не сказав,
Затиснутий…
В лепеті думок, який треба було промовчати,
Затиснутий..
В нервовій напруженості від невпевності,
Затиснутий…
В лабіринті почутів до себе,
Затиснутий…
У пошуках власного его,
Затиснутий…
Від сподівань на майдутнє,
Затиснутий…
Бо моє місце відсутнє,
Затиснутий….
Від того, що завтра наступний день
Затиснутий…
Між ангелом та сатаною,
Затиснутий…
Де я? Як бути собою?
Затиснутий..
Не знаючи справжньої мети,
Затиснутий…
Хоч бери та в центрі міста кричи.
Затиснутий….
Між місцем, де був та пунктом призначення,
Затиснутий…
Між своїми кутами світобачення,
Затиснутий…
Між свободою та любов ’ ю
Затиснутий…
У тілі власною кров ’ ю,
Затиснутий…
Умовами та своїми обмеженнями,
Затиснутий…
Власним накопиченям й збереженням,
Затиснутий…
Між головним болем та алкоголем…
Затиснутий…
У морі між брасом та кролем,
Затис нутий…
Двома берегами ріки,
Затисни…
Моє серце у своїй маленькій руці..
Затисни..
Усю мою увагу на тебе
Затисни..
І більше нічого не треба,
Затисни…
Затисни..
Затисни..
Заливай…
І більше нічого не проси,
Заливай..
Солодке вино наших тіл, З
Заливай…
Щоб не бачити шляхів кіл,
Заливай..
Й напивайся до криків,
Заливай..
Не мордуй, скіки випив?
Не питай…
Не рахуй живої води!
Не питай..
Просто далі зі мної іди.

У провулках свідомості
блукають жебраки
з фальшивими шрамами
з порожніми очима
просять на хліб
- Люди добрі вибачте
що я такий молодий...
Голодні собаки
шукають недоїдки снів
вовтузяться на смітниках
шкірять останні ікла
У провулках свідомості
вогко і холодно –
не світять ліхтарі
з побитими скельцями
Танцюють привиди
вальс дикого півмісяця
регочуть сови
а кажани – пурхають безгучно
У провулках свідомості
сонця не бачили віками
за кров розплатившись
сріблом нечистим –
під Чорним каменем
знайденим у ніч на Купала
У провулках свідомості
крихтами здорового глузду
ніхто не поділиться
ховаючи за пазухою
уламок старої зради
хижо посміхаючись
промайне за спиною тінь
а пам'ять відмовиться
що-небудь знати
зберігаючи собі
право на виживання...

2009

Розцвітає весною
Зелений бузок
Зеленою ковдрою
Покрився лісок.
Сурми заграли
Далеко в селі
В тумані пропали
Вітри снігові.
Сонце весело
Крізь хмари пробило
Чудо між травами
Воно наробило.
Троянди сплели
Пелюстки чудові
Бджоли впилися
В квіти медові


Спеки не було,
бо сонце за хмари
тоді лиш зійшло.
По ранішніх росах
спішив він додому
ночував у скирті,
забившись в солому.
Дорога додому
не легка була
позаду залишилась
тюрма – Воркута.
Усе як було,
усе пригадав, як поїзд
по безмежним просторам
у воркуту мчав.
Побратимів по боротьбі
з ним не було
там вурки – злодії,
там було все зло.
Дорога не легка
додому була
до рідної хати,
рідного села.
Прийшов до села
до рідної річки
на тім берегу
хатина Марічки.
не знайшов кладки-
перейшов у брід.
Тут рідне село,
тут його – рід.
Хатини над річкою
не має ніде
знайома стежина
До села веде
село у тумані його зустрічає
Посеред села
церкви уже немає.
А колись від сонця
блискотіли хрести.
Кожному судилось
свій хрест пронести.
Мчався додому
до рідної хати
(звідки міг знати),
що в тайзі сибірські
померла мати.
Двадцять літ в тюрмі
не мав він листа,
прийшов до хати,
а хата пуста.
Вікна без стікол ,
покосився дах
у кожнім куточку
смуток і страх.
Хоч таку хатину
застав він, і рад.
і почав у хатині
наводити лад.
Вийшов із хатини
подався у ліс.
на могилу (де була криївка)
свічку він поніс.
Проминула весна
опав з яблунь цвіт
пробудились люде,
пробудився світ.
Збулася мрія
борців за свободу
година настала,
свобода народу.
Серце забилось
не дарма воював
із схованки прапор
жовто - блакитний дістав.
його у спокої влада залиши.
На хаті жовто - блакитний прапор
вітер колише!

цей сніг
втомився танути у грудні

йому наміткою полежати б
отак
в пустелі днів холодних
до тих часів
коли весна волого очі
вмить розплющить
бо
снігу снігове -
зігріти
зимном
землю
пробачивши теплу
непроханий
прихід

хтось мені над ліжком
вікно поставив
тепер можу роздивлятись
небо
зорі
особливо цю одну
самотню
що будить мене
у зимовий прохолодний ранок
здається
простягну руку
і
вона буде моя
аж раптом
кілька
світлових років

біля мене
на ліжку
ти
здається
простягну руку
і

пересуваюся канатом життя
і
обережно жонглюю думками
складаючи їх у запитання

чому
вперті яблука
не хочуть падати у небо
і ставати
запашними плодами
впевненості
що
не минає

чому
трагічний кінець
початку
стає продовженням
світлого тривання
у просторі
твоїх
рук

чому
порозвішувані
на павутинках днів
сльози
не висихають
а протяжно бринять
забутою на покосі
косою

чому
Різдво з роками
сивіє

чому
неправильно
поставлені
запитання
залишаються
без
правильно
сформульованої
відповіді

чому...

А у нашого Дажбога багато дверей відчинено
Він світиться великою вогняною кулею
над землею наших очікувань.
У ньому кватирки – навстіж
І кожному у свій час казати йому: «Добридень»,
Несміливо зазираючи всередину Бога
Як у велику хату, сповнену веселим здогадом,
Що ось він і знайшовся, цей шуканий-перешуканий дім…

Щодня росту
з деревом серця всередині
Аж раптом -
назріває Осінь-
наливаються яблука,
застряваючи в горлі.
І падає з шумом листя надій,
ненароджені діти Віри.
Падає… падає…
торкаючи гілки-струни...
І дзвенить в мені все –
плаче дерево…
Надривно і жалісно
Рветься на волю,
Роздираючи груди…горло…
…вростаючи в скроні,
дерево волі...
Противиться серце холоду.
Переростаю зиму,
Сподіваюсь на цвіт весною.
Звичайно, якщо й цього разу виживу.

11.05.2009р.

Сніг на яблуках –
А ми й досі не зібрали плодів Любові!
Життя розриває нас
Холодним вітром невчасностей,
Неначе два листка, що склеїлись під дощем -
А я, наївна,
вважала, що душі з’єднались навіки.
Арифметика зовсім не бреше:
Одна самотність плюс ще одна –
Одна Велика Самотність.
Тільки що нам з нею робити,
Коли сніг накриває собою яблука?

13.10.2009р.

я зрадив дружину
мрією
вона відштовхнулася
від кухонної плити
де варився недільний борщ
і полетіла
високо
прямо у небо
добре що
ангел хоронитель
був на місці
він зупинив її
і професійно
без метушні
повернув
у тарілку з борщем
коли я глянув
у неї
побачив обличчя
не своє
дружини

І тріскає амфора осені
Вибухом сирості,
Без квітів, сонця, вогню
І подиву.
Ніщо не народжено
в тобі.
У амфорі спить ще дитя.
Не завадь своєму спокою –
Хай все міниться
З шалом зими.
Ти у закутку милості,
Посередині Осені...
Т-с-с...

2003

Трилогія – прем’єра «Забуття».
Щось нове, щось взяте із комори.
Інтоксикація майбутнього існування,
Яке скоро закінчиться…
Другий розділ – «Сором».
Близько розташований до серця,
Давить в груди, хочеться плакати,
Але не вмирати …
Третій том – «Слабкість».
Носить на голові – «Забуття» та «Сором»,
Тупо вірить, не вагаючись,
Але не надовго…
Останній – «Спокій».
Рівний квадрат під Малевича,
«Біла ворона» серед друзів,
Сам по собі,
Навіки.

Чек.

Чек на столе, забыт, не убран,
Сегодня я узнал, твои покупки,
Но мне не жалко, только вот…
В нём нет, заботы и любви,
Лишь эгоизма, крупные шаги.
И создаётся впечатленье,
Что больше, нет, игры и страсти.
В горящих пустотой глазах.
Проходишь мимо и за стол,
Но не улыбки не вопроса…
Ты вновь спешишь, куда не ясно.
Как будто на работе я, начальник ты,
Холодный взгляд пустой,
Как будто я придаток твой.
И только чек товаров уйма,
Но не чего для дома и семьи.

Николай Блоха декабрь 7517 года (2009)

Влюблённый взгляд.

Влюблённый взгляд,
Тревожит вновь,
Котёнком нежным и игривым.
Вот только я сегодня между строк,
Призрение к себе, и отношеньям нашим.
И взгляд влюбленный он уже не мой,
Подаренный кому-то рядом…

Николай Блоха декабрь 7517 года (2009)

Не моя це поезія -
Я лише пензлик у Божих руках.
Поезія - це не моя власність,
Я лише нею користуюся.
Сьогодні через мене,
Завтра можливо через когось іншого
Бог відкриє нам істину.
Я лише пензель у Божих руках,
Бо Бог - Єдиний Художник.

2009

Ти береш велику склянку кави
І дивишся на неї, не знаючи чому.
Споглядаєш, як піна обпадає на стінки фарфору,
І година пролітає у цьому мовчанні.
Далі відкрила пустий холодильник
Не знаєш, що далі тобі робити,
Подивитися можна на нього, а можна щось взяти,
Але що брати, якщо там пусто.
Пролетіла четверта година мовчання,
А ти охолоджуєш чорний напій.
Та навіщо - він вже давно холодний,
А ти все голодна -
Депресія…

Трава залишилась без листя,
Сонце згоріло в холодній Антарктиці
Померло серце без очей Бога,
Людина одягнула рожеве щастя.
Символ – найкраще з найгіршого,
Нудота з вірусом пам’яті злилась,
Твій день променем покрив ніч,
А я загубила своє листя.
Опір, мов дим розвіює сон,
Він носить маску реальності.
Крок за кроком ідемо до цілі,
Наша ціль – світлий Всесвіт.

порпаючись у коморі виловлюючи спадок чужих родин
обвішаний несвоїми регаліями зостається затим один
на один зі своїми фактами фобіями фуріями і теде
розмішує в горняті своє безсоння кольору каркаде

видає за своє випадково надибаний секонд-хенд
пропахлий пахлавою чужими тілами цигарками Kent
купуючи сухе «завтра» в пакеті з етикеткою do not eat
пробивається через вухо у мозок набридливо як москіт

очі жовті наче мімози як міазми розмазані слова
субтильна ідилія суцільна єдність - образна і стильова
знайоме знамення: прийшла пора пильнувати свої тили
закопати глибше свої секрети аби хтось їх не попалив

аби хтось їх не перекроїв під себе і не перекривив у тлін
крутить жорна п’яний мірошник запускає пекельний млин
гострить леза кравецьких ножиць тисне у пальцях своїх п’яти
чуєш на розі його оплакує душа відрізана від п’яти

Фотокартки мого дитинства,
Відображення пустих буднів,
Якоїсь жорстокої несправедливості,
Нерозгаданих нічних снів.
Хочу забути байдужість,
Немає сили відчути реальність,
Вона сіра з відблиском сліз,
Серце мерзне від сяйва.
Фотокартка народження та смерті,
Ерос та Танатос людської сублімації,
Двері відчинені для нового життя,
Життя з елементом мудрості…

Триумф желаний.

Триумф желаний,
Приделом жизни, подведёт черту,
Испив до дна бокал вина,
Букет желаний исполненья не забыть.

Желаний нет, и хмель прошёл,
И ходьбы каплю вновь испить,
Смочить мозги, остывшие,
Похмелье, что не погасить.

Депрессия, тоска и поиск,
Порошок, трава и в водке смысла нет.
Алкоголизм, система смерть,
Триумф желаний – суицид.

Декабрь 7517 год (2009)

Усі поети зараз немов сказились!
Пишуть шалено про сніг…
Намагаються увічнити кожну сніжинку
На білосніжному тлі паперу

А навіщо?
Сніг все одно розтане!
Не можна впіймати у теплі долоні холодний сніг
Так, щоб він не розтанув…

А він тане…
Розтікається брудними сірими потьоками,
Як сльози по нафарбленому обличчі заплаканої дівчини…

Вони пишуть… скажені!!!
А навіщо?
Поясніть нерозумній!
22.12.2009

Осінь чарівна. Загадкова. Прекрасна. Вічна. Багряно печальна.
Сонце у долонях вже не таке гаряче, як було колись.Давно.
Більше хризантемної ніжності... Більше жовтогарячого пафосу!Гарно...
Так хочеться купатись у пожовклому листі, згадати, як колись було....

Чути музику далекої гітари із ментоловим подихом свіжого вітру...
Блукати сонячними ,але холодними вулицями старого міста...
Необережно печаль і радість вдихаю із легким повітрям.
Ціла вічність є в мене і в цього старовинного вуличного ліхтаря...

одного дня
насмілюєшся померти
очевидно
над твоїм вибором
зарегоче
найближчий ближній
спинившись неподалік
твого ще живого
тіла

викинеш
непотрібні речі
бо для чого
тримати при собі
зайвий тягар
коли й без нього
летиш донизу
гарматним ядром

забудеш думати
позбудешся залежності
від розуму
він знає
що завжди може
тебе зупинити
перед отим
невідомим
відомим

напишеш тестамент
для порожніх мрій
а може ілюзій
поцілуєш у вуста
самоту
посмієшся з неї
кинувши через плече
байдуже
“бувай, сестро”

звільнишся від усього

підеш уперед

і повернешся

бо

щоразу коли насмілюєшся померти
повертаєшся до життя

Дожилася до того, що читаю чужий щоденник
найгірше - не відчуваю вини
Дожилася до того що нереальність ілюзії
пронизує
Ніби серце - гудзик, і якась скотина намагається пришити його до хребта,
щоб не рухалось
Для загальної відомості, ця скотина мій мозок,
мозок дівчини з пшеничним волоссям,
це вже, щоб не принижуватись.
Скептична посмішка без очей...

Мій мозок...
завжди сперечається
обзиває наївною
сопливо-сентиментальною
дурепою

біль не гострий
це, ніби чуєш цей звук ножицями по склу

тільки більш глухо
серце не має вух
а нитка не гостра
більше як волосяний черв'як через шкіру
а голка.... це ніщо, мізер
вже стільки мій мозок зміг добитись

від цього тупого болю зростає роздратування
серце починає битись
як баскетбольний м'яч під м'зистою рукою завзятого гравця,
який намагається зрівняти рахунок

і ще більше болить
всі шари накладених швів пронизують

парадоксально

сьогодні мало не плакала
тримала в руках книгу рідною мовою
почала читати і всі ці звуки, такі м'які й прозорі,
відчуття ніби доторк до примарноі хмари
зіниці розширились
наче від хорошоі трави
і мало не пережила синдром Стендаля
Стендаль мабуть був геєм
та хто тоді не був геєм?
а зараз хто не гей? все аж кишить ними
як броколі в окропі, як черв'яками після дощу, які з'являються всюди
навіть на асфальті
хто зараз не гей?
What else should I say
Everyone is gay

він завжди був правий
і я вірю, де б він не був зараз
його небесно-волошкові очі не бачать папарацці
...жахливе діло пресса
жовч, рідка зтухла жовч

Жовтий завжди здавався мені зрадницьким, ніяк не сонячним

Солнечный круг небо вокруг
цей круг завжди був помаранчевим в уяві
я так мало звертала уваги на помаранчевий
завжди думала це дикість

дурна була, знов каже мені він
Привіт, давно не чула твоє привітне мугикання,
знов скептична посмішка, одної сотоі обличчя

дурна, який банальний епітет

еееееее......

От так от
загортаєш їм подарунки
вибираєш гарний папір
чекаєш усмішки

а вони
дозволяють тобі

читати їхні щоденники

веселого різдва америко.


copyright 2009

Я
квіти
з бетону,
хмарки
із криці,
візерунки
з піску,
поруч із собою, поруч із тобою.
Пута стискають,
коли розумію,
що янгол переді мною –
з каменю.

Дощі пішли у далину-
Забракло сну
Я салахну в твоїх очах
Мов страх

Амбівалентність думок
І крок твій
У долоні моїй пропах...
Запах трав і подертих карт,
Тіло ночі тремтить
На душі її щем
І печаль, наче місяць повний.
Прощай...

я врешті навчився любити
хочеш
я вивезу тебе за океан
де ніхто не знатиме
не дорікатиме
і покладу твою долоню
у долоню того
за ким тужить твоє серце
і тихо радітиму
сльозам радости
на твоїм обличчі
бо я врешті
навчився любити

за твоєї відсутності
тіло її набуває граничної чутливості
до запахів і звуків
надто до звуків

поглянь
як вона щиро дратується
зачувши голос сусідньої жінки
як напружується її шия
її шалик
її
хода
вся її сутність укрита якоюсь
величною напругою
тою
яка зазвичай триває протягом
восьми годин
між підлеглим і керівником

вона сахається дітей із брязкальцями
оминає всі види наземного транспорту
свідомо уникаючи підземного
вона віддаляється до води
до прозорості
ворохобності

вона ховається за вітрами
західними та східними
солодощами
за площами та проспектами
за листям трави та травою в лИсті

вона намагається
в іншому для тебе місті
в інших осінніх вітрах
в інших запахах і звуках
віднайти
тебе

вона блукає й губиться
вона проростає
у стінах твоєї
голови

що з того
що ми оперуємо різними категоріями
що не завадить нам порозумітися
що тут дивного
якщо пальці наші різної довжини
довші захищатимуть тонші
що тут зайвого
в буквених символах
які читаються
хочеш так
хочеш
отак
отако
отакочки
отуточки
отакої!

легкою рукою
налито по вінця
розбіжностей і протилежностей
найголовніше
статевих залежностей
для категорій і роду і стану
для категорії віку так само

як самість
із нами завжди на одинці
як відстань зв’язку не становить
різниці
як видих який
зігріває планету
як видих із запахом
сигарети як видих
як вид их як в идих як ви як ти
як ви й ти

як вийти назовні
як дихати знову
навчитись
так само
як
ти

Ти для мене став вереснем……..
Солодким. Отруйним. Мрійливим. Тужливим.
Як торнадо, потужним. Як дитина, вимогливим.
Ти для мене став вереснем……...
Тим, що літо краде і ховає до наступного року…
Мій спокій… він пішов із тим літом у вересень…
Ти для мене став вереснем……..
Молінням. Прощанням. Довірою. Теплом.
Легким сном на гіллі клена-ясеня.
Я залишусь у вересні???
У тобі. У твоїх думках. Мріях…
Чи залишиш надію, ще й на жовтень
У твоїх снах, у очах???
Чи, може, в твоєму серці…
26.09.2009

Ти неримований і дикий!!!
Ти прозовим текстом врізаєшся в мій мозок…
І я не можу тебе вигнати звідти!
Не можу знайти спасіння ні в алкоголі, ні в сигаретах,
Ні в забутті медикаментних снів…
Лише в тобі відроджуюся й тану!
Важким гранітним камінням тану і гину…

Ти неримований!
Неправильний.
Складний епічний твір…

А я набір поезій в одному томику на 1000 сторінок…
Про кохання, про емоції, про біль…
Про все, що болить мені до і після твоєї появи у моїй пам'яті.
Тебе хочеться прочитати, бо ти – складний!
А я… я вся у моїх віршах.
Вся душа на білих листках паперу,
Зігнана у рівненькі римовані рядочки поезії…

Ти неправильний!
Неримований!
Дикий!

Проте без прози твого життя
поезія мого існування
не стане вартою усіх списаних листочків…
14.10.09

Досить любити слухати
і пізнавати...
Ян Твардовський

Часом ті хто не вірять
відкривають очі тим
хто сліпо вірить
День не змінює ночі
а лиш доповнює її
І коли ти ще спиш
хтось розчищує вулиці
від снігу
для тебе
Мерзне Богородиця в руки
долоньки зложивши в молитві

Якби ж то мені тої сили
як в пагінчику малому
що крізь асфальт
дорогу до світла намацує.

люди
навіщо ви посипаєте сніг піском?
я мушу визбирувати із білості секунди
але мій піщаний годинник
вже ніколи не буде таким як раніше
тепер неодмінно спізнюся на побачення
а той хто прийде до пам’ятника голубам
скаже
от і ще одна дурепа
яка не цінує час

мені залишиться напустити
повну ванну піску із аромамаслами
зануритися в неї
і уявляти себе дружиною фараона
допоки весь пісок не просочиться під землю

і я залишуся там
де можна щодня ліпити піщаних сфінксів
годувати їх загадками
при допомозі буревіїв
добиратися із пункту А в пункт Б
і знати
що там зверху все буде добре

яйцеклітина сонця віщує новий день

Я - птах з поламаними крилами.
Тягнусь до хмар - виходить тільки вниз.
Можливо, я стаю лінива
Очей не підіймаю ввись
Жаліюсь на життя,
тихенько плачу, скавчу тихенько.
Мрію про удачу.
Апатія...Читаю "Intermezzo".
Втомилася. Втомилася лінитися.
Беру нотатник. Ручку пхаю в зуби.
І я письменник.
Стаю по-троху мудра.
Морщу лоба...Носа потираю.
І думаю, і уявляю...
Я - птах, лечу на дах будинка!

я стоятиму у воріт
твоєї твердині
адже я охоронець
Бог поклав
у мої долоні меча
і сказав захищай її
я залишатимусь вірним
до смерти
бо з чоловіком можна розлучитись
з охоронцем ніколи
він помре
тільки тоді
коли висохне
джерело
його джерело

Холод і пінгвіни
паперові сніжинки
клацання ножиць
звук скотчу
клей на пальцях
суха шкіра під носом
закочені зім'яті рукави
під светром
під іншим светром
і ще під одним

і зараз там мабуть холод
мабуть відчутні гострі трикутники у пальцях ніг
пара чужих дихань без вогню
мабуть кров синіє на губах
мабуть пахне компотом і капустою

мабуть всі ловлять язиком сніжинки
після реклами south парку
(до того ніхто не думав що це весело)
сніжинки мабуть холодні
але гріють горло
відчуття дитини
яка ось-ось заробить покарання
все флуоресцентно біле
і зуби здаються жовтими
відмерзають руки
потім печуться в окропі
і здається ніби шкіру роздирає тисячі голок
боляче
але по мазохістськи приємно
шкіра лущиться
як у риб
як у русалок

все зникає наче морська піна
коли на ногах теплі шкарпетки
коли руки пахнуть водою і гірчицею
і коли читається та стара зім'ята книга
перечитана сто разів
з відбитою палітуркою
коли тяжкі віі схиляють очі донизу
коли з посмішкою підкорюєшся інстинкту

коли спиш і не бачиш снів
коли світ - один-єдиний колір
один-єдиний звук

...

будильника о півсна шосту

хліб масло чай

холод і пінгвіни.

copyright 2009

***
витирав сльози і цілував
обіймав і повторював
«яка ти нещасна»
а я щаслива
бо не вірю тобі

Спустя…

Спустя какое-то мгновенье,
Она мне принесла покой.
Своей игрой в желание её,
Настолько близким воплощеньем.

Пьяня игрой, гублю её,
И не отдамся не за что.
Лишь фейерверком страсти и огня,
Сожгу её, даря дитя.

Оттенком прошлого огня,
Сверкает милое дитя, твоё.
Спустя какое-то мгновенье,
И нет покоя, нет в её желаньях.

18 декабря 7517 года (2009) в 10:54

до чого сняться високі й
стрункотілі
з долонями холодними від винограду
плутаними
гострокутими сухожиллями
легенями посрібленими токсичною хтивістю
цикорієм і цинамоном
розтертим на животі
жовтизною скам’янілою на дні їхніх тіл
поналиплим на ноги дощем?
хто вони
віщуни й віщунки
дрібнокраплого побутового туману
й семи тисяч
осліплих метеликів
у спину?
що можуть значити постаті
їхні потужні й підсушені
паралельними
часовими вимірами
просторовими прірвами
формотворчими нахилами
й інфантильними намірами?

потойбіччя притихло
у них під очима
крізь зуби проціджує
вогкість масну
підозріло озирається
й хи-хо-че

хочеш його запозичити
значенням наділити
дати йому обличчя
дати йому в обличчя
дати йому по пиці
влучити по різниці
вибити з нього решту
скласти до купи рештки
знищити все до останку
чи хихотітиме зранку?

Не забирай у мене дитинство.
Я все віддати можу бездумно.
Щасливий погляд, дитячі сльози,
Пригоди, біди і теплі дощі,
Право помилятись і віддано кохати
Тобі бездумно я можу віддати,
А ти, ти просто...
НЕ ЗАБИРАЙ У МЕНЕ ДИТИНСТВО!

жінки
не танцюють аркана
вони арканізують життя
хапаючись
за рукави
чоловічих сорочок
коли відцентрова сила
викидає їх
з життєвого кола

вони
безкрило
втискають голови
у слабкі плечі
і
примружують очі
щоб у круговерті танцю
не погубити поснулих бісиків
що
загойдані байдужою увагою
розімлілими
мріями
малюють
акордеонно-пристрасне
танго
далекої
Аргентини

Новий Едем
Той Самий Садівник
Без Єви
змій тут досить
захованих
та не похованих
плоди куштують тут
лише Адами
смакують
запашні
яблука Духа

Хочеш зав’язати з цим
І не можеш.
Воно кожного дня нагадую про себе.
Мучить тебе з середини
І просить визволити себе.
Тягне за собою у вічність
І одночасно віддаляється від тебе,
Залишаючи чорну дуру в серці.
Ти залежиш від цього феномену.
Це як наркотик, як манія,
Як переслідування чогось…
Те «щось» не зрозуміле і щось дике.
Воно твоє життя і твоя смерть,
Це твій надгробок і твоя могила.
Це рай у пеклі і пекло у раю.
Це рай на землі і під нею…
Воно… твоє… назавжди… до смерті… і після неї…

неповносправний час
заколисує
сутінкове дитя моїх спогадів
зів"яв останній пуп"янок
твоєї надії
Але ніхто й так
не питиме
нестерпного трунку
з чужої чаші
Краще пляшка з відбитим горлом
наповнена мереживним відчаєм...
Дозволяє забути
що є хтось крім Себе

Нам не вистачає
кількох хвилин
до пунктуальності
дивно
сонце завжди
сходить вчасно
чому дорога
назад
коротша
і все
що
змушує
рухатися
нас вперед
робить неактуальним
повернення
в минуле
хоча
вибір залишається
за нами
пташка
мусить
навчитися літати
завтрішній день
обов’язково
прийде
і сам попіклується
про всіх
ПТАШОК
які НЕ знають
що НЕ можна
НЕ літати

Так тихо довкола
то десь засинаєш
ТИ
пташка співає оду
для дня
що втікає
як пісок
крізь пальці самотності

На роздоріжжях
ще не згаслих
сподівань
ми не зустрічаємось
навмисне
уникаємо власних тіней

Потрібні акценти
в цій партії
ЖИТТЯ
яку виконуємо
розставляє
ВСЕВИШНІЙ

Залиш для мене
під розлогими
під деревами
щось таке вільне
як вітер
що невпинно цілував
моє волосся
коли я бігла
назустріч щастю
така замріяна…

Тоді ще не знала
що біль минає
по собі
залишивши
шрами

Вони
як сіль
без якої не засмакуєш
РАДОСТІ
що тут
і тепер
відкривається.

ніч замала
ме' зламала
ало ма
ти плакала?
у центрі києва
нічо нема
горить моя тюрма
і голова
важка
бо то все я
най горить до тла
давно не приймав
шо лікар дав
мо' то я дарма?
ма
ти плакала?
я вже питав?
пробач
я намішав
чо'сь і бухла
тут така спека
нарешті швидка
чекай дзвінка