перебираючи по зерну супокій,
вдихаючи пташиний дим холодний,
я прислухатимуся мимохідь, відкіль
заскрипотять ховзькі зимові сходи.

минуще серед скла вселенських бід
повиокремлює місткі свічада тиші,
туди занурить викривлений світ,
і там його, блаженного, залишить.

умиротворення обійме сни, які
народяться в тотальній заметілі.
пташиний дим і дивний супокій
у зиму проростуть крізь мене біло.

Веселий крякіт, плескіт на ріці -
Вернулися із вирію пернаті.
Вільготно їм і плавати й пірнати
В заплаві цій у Сіверськім Дінці.

Проточні комишеві острівці,
Кушир і ряска - батьківські пенати.
Одвічний лет сюди не спеленати,
Як не забути запахи оці.

О рідна земле, маєш силу дивну
Прикликати і птаха, і людину
Із райських місць, із трепетних завій.

Бо лише тут душа вгамує тугу,
Віднайде спокій, одведе недугу,
І лише тут завжди ти будеш свій...

маленька с... - ін'єкція розлуки.
загусне сум на мокрий параліч,
втече хорей з-під шкіри тарамбуки,
осяде в паузи незграбний кітч.

маленька с... на відстані цілунку
кладе півсерця в оксамитний гріб.
в час пити гас і зводити рахунки
винищуємось у запеклій грі.

маленька с... упертої довіри
залізним прутом стягує слова.
ввірвався міст, що висів через прірву,
до місця, де любов іще жива...

P.S.
[але молись навколішках зі мною,
щоб в гожий день вишневого цвітіння
за крок до втрати глузду і спокою
спіткало нас маленьке воскресіння]

Хвилююсь:
Раптом, Новий рік
Поверне , як гірське відлуння,
Той час, що ніби потяг зник…
Олександр Христенко «Передноворічне»

Потяг зник… (пародія)

Прийшла пора і потяг зник…
Розтанув, як гірське відлуння.
Хоч ти до цього ще не звик,
Але давно ми вже не юні.

Стається, друже, вік є вік:
Не здоженеш, та вже й не хочеться.
Але ти справжній чоловік,
Лише хвилюєшся – не просишся.

Не кланяєшся в ноги тим,
Від кого щось таки залежить.
Стоїш, вдихаєш сизий дим,
Лікуєш спреєм сум і нежить…

Плечем обперся об ліхтар,
Вслід потягу спокійно дивишся
Крізь мерехтіння днів і хмар,
Що ніби вчора народилися…

Вже й близько потягу нема.
І спогадів розтанув дим…
Давно минулися дива:
Під Новий рік прийшла зима
І дід Мороз… Та й бог із ним…


2010

Непоказна та ще й незграбна,
Мовчакувата, ненахабна
Не відступа від мене тінь.
Життям прикріплена довічно,
Й не знать: земна вона, космічна -
Відбита сіра золотінь.

Її то бачу, то не бачу,
Та службу зна свою собачу -
Вірніших просто не бува!
Вона зі мною в щасті й горі -
І дні вже не такі й суворі,
Якими доля напува...

Упав туман, скорботний і німий.
Втонули звуки у вологій ваті.
І голос мій – здається, вже не мій,
обчухраний об верби кострубаті.

Якісь вогні, прозорі міражі,
в тумані сновигають, мов сновиди.
Довкола простелилися чужі,
туманні, як майбутнє, краєвиди.

Самі шпилі, пробивши тіло мли,
із невиді у невидь рвуться д’горі –
Туди, де хтось вітрами вертить млин
осінніх навісних фантасмагорій.

2000

Заборовського брама в ошатній обнові,
і, неначе славетні рядки Бажанові,
ґрона білих колон і легкі, і стрункі,
й візерунків струмують струмки.

Потонули ворота у землі по коліна.
Шар за шаром – епохи, роки, покоління –
наростали, і вгрузло в історії твань
одне з кращих культурних надбань.

Двісті років тому замуровано браму,
височайше заказано йти дорогою прямо.
Хто ж не збочить, не піде брудним манівцем, –
той до стіночки стане лицем.

І відтоді з гламурної лиштви бароко
визирало більмасте циклопове око,
а з будинку навпроти – сто зрячих очей
пильнували порядок речей.


…Знов відчинено арку – та тільки кудою,
через неї пройшовши, іти нам ходою?
Замість світлого шляху – новий манівець,
і усе, що було, – нанівець.

2008

Твоя свобода – то крихка ілюзія.
Ти на свободі і не жив. Ти – в’язень.
Тюрма твоя – знайомі, рідні, друзі
і ланцюги взаємних зобов’язань.

Довкола ґрати, їх не перерізати,
а втім – тобі й нема куди втікати:
увесь твій світ – це камера, де зріс ти;
вершина твоїх мрій – візит до ката.

Пиши на стінах недолугі віршики
і, перечитуючи, скній, як камінь.
Щó б ти не вирішив – не ти це вирішив,
а той, хто має всі ключі від камер.

2006

Хвала кайданам.. канчукам..
Лукавим пахолкам й богам..!
І проживем... як прожуєм...
Не запідозривши й на мить ,
Що Воля під цим Небом є.
Що на Землі є щось Своє..
За що не шкода спопеліть
Й так любо вогора убить
І кров"ю чорною його
Єдиний Рай свій окропить.

Солодкий мій грибочок – рости, кажу, рости!
Дістанешся до неба – і розведеш мости.
І від цілунків ніжних – бубня́віючи, прій.
Там, де росте грибочок, не виросте пирій.


28.12.2010

Постань же, Боже, з музики й руїн.
З висот найвищих,
Із глибин найнижчих
душі, якій одвіку Ти один
згоріти не даєш у попелище.
Постань, Господь!
Ти стільки поставав…
Я стільки ж у собі Тебе губила,
що від думок боліла голова…
А ти чекав,
давав для лету крила.
Постань же знову, вкотре у мені,
коли сама на себе я не схожа…
Бо множити на двоє страх і гнів
мені не гоже…
То постань же, Боже!

Щось приходить з роками,
А щось – із музикою приходить,
Негаласливою, як пам'ять,
Стрімкою, ніби квітневі води.

Глибоке – зарубка – до серцевини,
І скільки б на людях сміялись чи плакали, -
Линуть роки, як музика лине,
Схожі, та неоднакові.

Дається – з любов`ю.
З розлукою – більше.
Входить – немов на конях,
І – осідає – в душі і у віршах,
На скронях
І на долонях.
28.12.10.

Нам не знати поіменно
До Адама тих пра-пра-пра…
Всі віки – у наших генах,
Рід людський – у наших надрах.

Вся любов і вся ненависть,
Зорі всі й вітри холодні.
Та яка ж дрімучість править
Нами часом і сьогодні?

Всі прострочені аванси,
Хто нам часу ще позичить?
В нас пульсують Ренесанси
Не частіш Середньовіччя.

І нехай здолали Лету
Наші предки – пітекантро…
Прийняли, як естафету
Ми оці земні скафандри.

Що із нами далі буде?
Із яких пра-пра… онуків
Крізь часи, і наші муки
Вийдуть люди?..
29.12.10.

Не досить сонця, як у серці тьма
усе закрила: небо і дорогу.
І ти ідеш по світу як німа –
без посмішки, без імені, убого…
І дихає в тобі пекучий біль,
і страх з’їдає душу так безжально,
коли вбиваєш Бога у собі,
бо ти - іще така велика тайна.
Боїшся невідомого, а ніч
не гає часу – стелиться під ноги.
Не бійся усміхнутись, бо на дні
душі твоєї – вічне сяйво Бога.
Не бійся жити!
В пошуках пригод
шукай себе, вичитуй як скрижалі.
Душі потрібні подвиги і гарт,
бо в темряви їдке і гостре жало.

Дивна квітка осіннія
Розцвіла запізнілим коханням.
До нестями всю ніч морозець ніжно так цілував,
Засріблив пелюстки, діадему вдягнув на прощання.
З першим променем сонця надію останню сховав.

Світло-чинна печаль...
Королева самотня лишилась.
Вранці бранка кохання зосталась без свого короля...
У саду хризантеми голівки додолу схилили,
А спуштошені мрії скувала замерзла земля.

Як на вікні чудні гравюри,
Морозом творені з натури,
Так на чолі твоїм відбиті
Прожитих літ мініатюри.

У кішки велике серце, їй легко людей любити,
і хочеться облизати малесеньке кошеня.
У кішки є полювання та ще, безперечно, здобич.
Найбільше потрібно знати: для когось вона – одна.

Бо світ у м’якенькі лапи чіпляє хортів і тишу.
Проходить луна обабіч. А кішка собі – як ніч.
Зриває із неба сльози, та більше не йде на руки.
Втікає малим клубочком у дике, ласкаве «ні».

І може, повірять люди, – залишаться кошенята,
не викине їх у річку байдужа міцна рука.
У кішки велике серце – котові не зрозуміти,
та голос його за нею тягучий, немов нуга.

2010

Залишайся для серця спогадом,
в бездиханні зухвалим продихом -
щоб зіп’ята на пальці тиша
молитовно сягла узвишшя.

Залишайся звабливим подивом -
щоб між поглядів сонце сходило.
У моїм безогляднім щасті
залишайся...

Не зважай, що сивіють скроні-
дотик рук бережуть долоні.
У моїм безогляднім щасті
залишайся...

Залишайся коротким спалахом -
я зорею в той спалах падала б,
і в солодкому леті тому
я забуду печаль і втому.
Залишайся...

Я на ймення тебе не зватиму,
я про тебе одна лиш знатиму.
У суєтній життєвій тисняві
залишайся для серця піснею –

залишайся...
2009

Юродивий ховався вночі від сумної сорочки.
По стіні прослизали думки, як голодні вужі.
Я простила, я знала, що гіркне медове волосся.
І себе промовчала, упала на вірші-ножі.
Юродивий молився: краплини заледве стогнали.
Я не знала, про кого питалася ніч за вікном:
зачинялася в казці, кришила хлібину гусятам,
обгортала світанки туманами чи полотном.
Юродивий ходив, ніби рани текли від Ісуса,
ніби душу гримку закотили в печеру згори.
І пекельно дивилися жовті свічки, може, очі?..
Бо хотіли мене цілий вік од пори до пори.
Юродивий тікав уночі від журби до сорочки.
Я лишала себе під подушкою, ніби свята.
Біль зостався боліти, як серце, колюче-пекучий,
і на руки мені віддала його сіра сльота.
Юродивий мовчав. Я сама розказала до неба,
що любила життя, що палала, як біла сосна,
і триваю тепер, поважаю дерева й ікони…
Бо люблю, бо жива! А чи завтра я буду, хтозна…

2010

Не бойся лететь,
Бойся падать,
Взлетев высоко.
И вдруг не увидеть,
Что рядом
Давно уже нет никого.
Не бойся парить,
Бойся мрака-
Во мраке погубишь себя,
Забыв чего ради живешь ты,
Спроси же самого себя.
В душе среди мрака и боли,
Пусть ангел подскажет тебе:
«Ты нужен для счастья кому-то,
Как нужен тот кто-то тебе».
Не бойся мечтать-
Без надежды
Не станет счастливее мир.
А только из грусти погибнет,
Множество юных людей.
Не бойся любить,
Ведь ненависть ранит сердца.
Храните же, люди, друг друга,
И станут вернее друзья!

Мрія Поета
поезія “По слідах”

Не тут, не тепер, не зі мною
полюєш на смак полуниць
та, як і належить герою,
у любощі падаєш ниць.

В якомусь новому сузір’ї
мисливець іде по слідах
моїх недомовок вечірніх
і літа, що зносило дах.

Воно утікає невміло,
а він йому в спину: «Агов!»,
ховає заточені стріли
і плаче пісні про любов.



пародія

Не ждáла – ти раптом заплакав,
Справжніська істерика – жах!
Сузір’ями Лева і Рака
Так добре ішов по слідах…

Напевно незручно без даху…
Ще з літа. Кого то гребе?
Хвилююсь – не дати би Маху,
Щоб зовсім не вбити тебе.

Чи , може, тобі поробúли?
У любощах падаєш ниць…
Стрілу заточити би, милий…
І, знаєш… той смак полуниць…

В інтимі бракує родзинки.
А от відірвався б від справ,
Ну, втратив якусь би годинку,
Щось в Неті новé прочитав…

І плакать тобі б не кортіло,
І літо б вернуло назад!
О, знов починаєш невміло…
Ну, добре. Я скину в приват…


29.12.2010

Не тут, не тепер, не зі мною
полюєш на смак полуниць
та, як і належить герою,
у любощі падаєш ниць.

В якомусь новому сузір’ї
мисливець іде по слідах
моїх недомовок вечірніх
і літа, що зносило дах.

Воно утікає невміло,
а він йому в спину: «Агов!»,
ховає заточені стріли
і плаче пісні про любов.

2010

Яка рiзниця, чи я янгол, а чи демон?
Чи зламане, чи сховане крило?
Чи з горя, може, чи з потреби,
Я втратила усе своє тепло...

Кому цікаво знати моє горе?
Не вірю в щирість твого співчуття!
Побійся, щоб не прогнівити Бога,
Брехні не треба, бо не буде вороття...

Що можеш знати ти про мене?
Чи можеш відгадати мій пароль?
А чи відкриєш ти, коли до тебе
Я буду стукати поламаним крилом?

Коли стоятиму над прірвою, безодні
Бажаючи віддати свої дні,
Чи зможу я відчути твої руки?
Чи скаже ніжний голос тихо: "Ні"...

А зможеш враз до себе пригорнути,
Коли прийде до мене біль, чи, може, лють?
Чи допоможеш ти тоді збагнути,
Що янголи не програють...

Чи будеш ти мене чекати, сподіватись,
Що якось я залишусь назавжди,
Чи будеш ти про мене пам'ятати,
Коли не зможу завтра знов прийти...

Ти знаєш, що я теж можу зламатись?
Чи зможеш ти тоді мене знайти?
Не запитати, просто здогадатись...
І просто бути поруч в час біди.

Так, сильні янголи і непохитні,
Та все ж не безсердечні і … живі.
І, коли чую я твою молитву,
До тебе лину, а ти ніжно пригорни…

08.02.2009

Цілющий напій сліз,
бокал до дна спустошу...
Пекельна темночінь,
хоч промінь сонця хочу...
Нехай у душу він,
хоч крапельку нектару
додасть до темноти,
а я згорю від жару,
що їсть мене давно
з самого серця. Знаю...
що сльози — лиш вода,
душа так хоче раю.
Так хоче просто тиші,
надмірного спокою
і просто доброти,
надії і любові.
Достатньо вже пустої,
нестримної нужди,
бо серцю треба жити,
і квітнуть все в душі
повинно без упину—
не сліпать в темноті.
Тож я запалю свічку
серед сліпої тьми…
І враз скрізь стане ясно,
Зійде зоря в пітьмі.
Я піду вслід за нею,
нехай мене веде
в ясне майбутнє, далі,
чи з розуму зведе...
Я лише скажу щиро,
що пила не сльозу,
а, мабуть, правди щиру,
враннішню росу,
і келих піднімала не з сліз,
а теплого дощу.
2008

...там синьоокі заметілі
дрімають у гаю старім
де в кришталів лінивий грім
заходить романтичний гріг
й кудись веде у вальсі білім
подружку юну і невмілу
в короні мертвої зорі...

У лютому охиза -
сніг мокрий і жалкий,-
немов звірина хижа
ганяє дрижаки.

Оспалий ранок очі
роняє в каламуть -
а там юга рокоче,
а там сніги метуть.

Скляніє наст на стежці,
а ми - на ковзанах
у стріпаній одежці
і в яві,і у снах...

2010.

Скажи мені правду у вічі, хоча...приховай неприємне,
Кохай лиш мене до нестями, розтань в моїх ніжних обіймах,
Сховатись у темряві ночі ти можеш, лише не від мене...
Розгониш ти хмари з дощами, та вітром до мене прилинеш.

Плекаєш у серці надію, я впевненість в серці тримаю,
Ми падаєм, потім злітаєм...з тобою на крилах під хмари,
Тендітній, як пролісок, мрії ми душу свою відкриваєм,
На завтра не відкладаєм кохання взаємного чари.

Що ти хочеш від мене, Адаме?
Ти не бачиш? Я – сучасна Єва
І повія, і лярва, і стерво,
Ні душі, ні серця, лиш - нерви!

Що ти хочеш від мене, Адаме?
Райських яблук тобі закортіло?
Та вони вже давно переспіли,
А, може, налити тобі текіли?

А, може, вип’єш погар сливовиці?
Бо в голові одні молодиці і циці

– Та мені - вісімсот з гаком років!
Райське яблучко твоє не дає мені спокій…

О, Адаме, та ти ще нівроку!

Маріанна Шутко «Адам і Єва»

О, Адаме!(пародія)

О, Адаме, та ти ще нівроку
У свої вісімсот з гаком років.
Ще хильнеш і погар сливовиці,
Ще тобі в голові молодиці.

О, Адаме, та ти ще – дай Боже!
Ти і хочеш, і вмієш, і можеш!
Як побачиш – одразу за циці,
А моральність тобі до гу...ці.

О, Адаме, ти прагнеш до Єви,
Але я і повія, і стерво,
З лярв, що гублять здоров’я і нерви –
(Ще мене із майстерень не стерли?)

О, Адаме, хильнемо текіли, –
Бачу я, що тобі закортіло.
Потерпи. Не роби зайвих кроків.
Не спіши. Тобі стільки вже років!

Обійми мене з лівого боку...
О, Адаме! Та ти ще нівроку!


2010

Ти можеш бути зайвим не для мене,
А я для себе надто непотрібна.
І байдуже, що ти стріляв не в вени,
Бо я вже по-інакшому не вміла.
НЕ байдуже тобі НЕ стане завтра,
А мені стисне очі випадково.
І це буде моя маленька страта
Досить банальна і раптова.
І нам кумедно не зав'яжуть очі,
А в горлі буде терпко і незвично.
І я вночі піду сьогодні…Хочеш?
Хоч боляче тебе змінить на звичку…

Моя любов припала пилом…
Напевно, ти її сховав
Під ліжко
І прикинув тілом.
Щоб не знайшла. Щоб не боліло
Собі забрав.
А як же я? У товщі бруду
Копаюся вночі і взимку.
Ти думаєш, що я забуду
Це почуття, що било в груди
І просто кину?
Це все не так!
Щось раптом сталось
І ти забувся запитати
Чи то зі мною серце гралось?
Чи просто в глибину сховалось,
Щоб не вмирати?
Та ти мовчиш…
А пилу більше… а болю товщає…
Кричу!!!
І більше не рятують вірші
Лише за голову повісять
І я мовчу…

Ти знаєш, що мені було так важко
Тебе по міліметрам відділяти!
І думати, що треба віддавати
І в той же час сплановувати свято.
А світло боляче стікало крізь фіранку
Мене боліло, але дощ вже звичний.
Це стало трішки звичніше за звички –
Ти цим мене втискав у свої рамки.
А потім, я вдала, що не боліло…
І все те, що було – це тільки сон.
І я не сповідалась біля вікон.
І те, що зрадив – просто я хворіла…

І ми колись знайдемо,може правду
Й позашиваємо всі вени навпаки.
І буде біль тоді мені відрадна
І буде ніч ламати всі шибки.
І ти тоді нарешті скажеш правду
Не зможеш мене рвати на шматки…
І не дозволиш ще комусь ввійти
У наші сни…

Зламай мою несхитну непокору
Своїм жалем і гамірною втіхою.
І вірю в те,що й досі щастям хвора я.
Надіюсь,що тримаю сон під стріхою.

Скажи мені все те,що неважливо
Й даремно втратило свій сенс.
Скажи, що не спалив ті крила,
Які ховала під дощем.

Прошепочи,що все нормально.
Що знову. Буде як завжди.
Завір,що ми тепер ментальні,
Що закінчаться дощі.

Вкради мою ласкаву втому,
Втечи у неземні світи.
Віддай моє «усе» - нікому.
Лиш не біжи.. зажди… зажди…

Ми гуляли з тобою,вдихаючи смоги і гази.
Захлинаючись пилом,повітря ділили на двох.
Ти мене цілував,розділяючи руки екстазом,
І плювати було на диван,що у небі засох.
Ми балакали щось невимовно й задушливо дике,
Ну а потім,збирали каміння та чіткість землі.
І всі доторки наші були такі схожі на крики,
На тверезість і сум,що приносили руки твої.
Ми топили зірки у калюжах і дико сміялись,
Ми збирали дерева і ніжно царапали їх.
Ми губили усе,ну а нам воскрешали,здавалось,
І стріляли у скроню нестримно розпусних доріг.
Ти мені малював дивовижні картини в калюжах,
Я чекала допоки займеться жадана війна.
Ми блукали разом,а на інше - нам було байдуже,
Що в повітрі ефір був і пилюка одна.

Давай робити це постійно:
ти - вниз,а я тебе - в плече!
Болить?
Так гаряче?
Пече?

А згодом дошкребеш до серця,
А я дістану до ребер.
І що?
За що?
Куди тепер?

А потім вмремо від мовчання
й не лишимо по собі слід.
Ну що?
Хто перший?
Хто останній?
Вперед!!!

Молоком поміж пальців
стікаю униз.
Наскрізь...

Ноги стогнуть, а пальці
так хочуть жалю.
Колись...

І я б витекла повністю,
до останку і ...
Все...

Але світ цей реальний
І я страждаю
За це!

І гаряче
І боляче
І пусто

Залишилась
Закінчилася
Просто

Так хочеться
А сил немає
Плакать

Не втрималась
І вибухнула
Мабуть

Без тебе з неба
Буде тепло
і дощ

Хоча
не втрималася
вмерла
ну що ж

А болю 25 на твоєму шляху.
І мінус 10 слів у каві мокко.
З тобою ми як кров і молоко
Кохаємо набуто і жорстоко.
У мене знову мінус 36,
По шкірі смерть танцює дике самбо.
І через самоту вилазить злість
Й втікає до життєвого ансамблю.
В твоїх дорогах 42 війни
У мене ж тільки 3 і ті лялькові.
Ти завжди бачиш кольорові сни,
А я земні, з пекучим смаком крові.
Ти спиш спокійно під 103 FM
Допоки я розплутую буденність.
Так, ти сумний,а я під цим дощем
Сьогодні знаю більше не повернусь.
А завтра ти прокинешся в нуль:нуль
Годин і кількасотень післявчора.
Нехай уже нема,але ти був
Століття два десь тут, а,може,й сорок.
І через 10 слів ти повернешся,
Коли схолоне кава на столі.
Візьмеш у руки моє кволе серце
І мовчки віддасиш його мені.

Капає попіл
Мабуть вже пізно...
Така безодня
У душу влізла.
Караю небо
За руку дико.
Мабуть,не траба...
Напевно,зникла...

А стеля плаче, бо кричать дощі,
Бо схлипує без тебе ліжко.
Шматки окремої душі
В периметрі літають пішки.
А дзеркала волають злісно
І чайник спазматично стогне,
Бо ти пішов...вертатись пізно,
Бо ти і ліжко - дещо кровне.
А стіни лапають ногами
Навколишню порожню тишу,
А крісло марить кулаками
У досить милу гру "Залишив".
А лампа бачить мої руки -
Вона так гарно співчуває...
Я більше не кричу, це звуки
З моєї стелі долітають...

Я знову помилюсь навмисно,
Як автопочерк в механізмі.
Боятися тебе корисно,
Ну а любити - зле.
Я знову одягла намисто,
Розрізала по вені тиском,
Я все таки прийшла запізно,
Прости мене.....

Ця осінь захлинулась жовтизною
Від ліхтарів швидкої втіхи.
Від міста,що було твоєю грою,
Там з моїх сліз уже зварили ліки.
Я - грішниця, бо п*ю жовтаві кроки
Німих дерев, що обіймають місто.
Я - грішниця, бо ще питаю :"Хто ти?"
Бо яще дихаю, без кисню - тісно.
Бо я закуталася в цей безсмертний холод,
Бо я вже не зникаю у дощі.
Я не втекла, прийшла у гості знову
До твого дому в жовтому плащі...

На груди виплескав свою брехню,
В волосся вплів всі зради і обмани.
Поламаними пальцями творю
З болота те, що було бездоганним.
Я не рвала освячених плодів
На древі вічних зустрічей - розлуки.
Моя душа не бачить твоїх снів,
Твої вуста не обпікають руки.
Стріляю по мішені вогняній,
Вона на дрізки дробить наші очі.
Я потопаю,підійди!Не стій!
Я так втомилась гинути щоночі!!!!

Давай на раз, два
Усе знімемо й витремо.
Я раптом забудуся,
Що помирала.
І те,що до тебе
Ішла як до битви.
Що болячче було
І те, що страждала.
Давай на раз, два
Роздамо всі хвилини
І небо, і тіло,
І ліжко на двох.
Давай, я забудуся
Знов, як дитина,
Що в світі колись
Правив люблячий Бог.
Давай!Я не проти!
На все подивлюся.
Давай!Буду доти
Лице умивати.
З вампіра в людину
Із серцем у брюсі
Ти станеш
І більше не зможеш
Вбивати!!!!!!!!!!!

Усі шляхи ведуть у яму
Хоя борсайся, хоч тихо стій.
Підеш наліво або прямо,
Стоятимеш чи ринеш в бій.
Усе мандрує в підземелля,
В девяте, чортовеє коло.
Твоє життя веде в пустелю,
Руйнуючи усе довкола.
Ти переконуєш роками
У святості жорстокий фатум,
Що ти із вищими думками
Та всім властиво помирати.
Ти дивишся на мокре світло,
Стікаюче по підвіконню.
Благаєш Бога не старіти,
Тримаючи над лезом скроню.
Напевно, то все зла вистава,
І замість Бога - диявол там.
Він посміхається лукаво
І все стирає полум*ям.
Тебе в труні несуть додому,
Сумна картина із двох дій.
Усі шляхи ведуть у яму,
Хоч борсайся, хоя тихо стій.

Ти наплачеш мене,може кілька століть по під ряд
Будуть пальці хворіти жалем невимовного болю.
У очах моїх тільки сліди від обіймів тремтять
І затерті шляхи невідомої світу любові.
Ти забудеш мене,коли стихне нарешті війна
Стільникових страстей і трактатів до витертих клавіш
І підеш,не читаючи що то була за одна,
Що приносила тіло дощу у місцях серцеспалищ.
Не повернеш мене,бо запізно вже буде,нажаль,
Я не зможу прийти як завжди до твойого порогу,
Все,що маєш від мене, закутай у чорну вуаль...
Наше спільне минуле і мої позбивані ноги.
Ти наплачеш мене,ти забудеш, не зможу,нажаль,
Будуть пальці хворіти жалем невимовного болю.
Все,що маєш від мене, закутай у чорну вуаль,
Бо ти як не крути, ми з тобою були випадкові.

Ти був одним з доріг червоних...
Хто ти - забула запитати.
Ти був одним із тих чергових,
За кого звикла помирати.
Ти просто був! І це важливо!
Чи будеш...Зовсім недоречно.
З тобою я була щаслива!
Без тебе - це вже інші речі...

… а сонце почало світити тяжко,
І все осипати пухлинами.
І я в тому сонці, неначе пташка,
Яку прикидали глиною.
А більше нічого крім болісних променів
Не впаде на мертві крила.
Я більше не буду нічим крім спогадів,
Які твоє сонце вбило…

Я стала для тебе зайвою,
Як третя нога чи око.
Кого ти любив незаймано-
Тепер ти обходиш боком.
Я стала для тебе болісна…
Я стала стара і звична…
Тепер я не буду корисна…
Тепер – я погана звичка…