Я стала для тебе зайвою,
Як третя нога чи око.
Кого ти любив незаймано-
Тепер ти обходиш боком.
Я стала для тебе болісна…
Я стала стара і звична…
Тепер я не буду корисна…
Тепер – я погана звичка…

Не хапай вже за руки,
Все втекло, ти зламав.
І обрубані роки
По секундам складав.
Не кидай в мої крила
Ці безглузді прикраси.
Я була,я любила
Та померла одразу…

Я втомилася бути сильною…
пильною…
схильною…
до вбивств!

Я хочу трішки слабкості…
важкості…
святості… колись…

Я можу частенько плакати
І кидатися образами.
І навіть усоте падати
Від того, що надто разом ми.

Я можу терпіти ницості
Та бавитися із ранами.
Тобі заважають прикрощі?
Вони ж від початку з нами є!

Я можу стерпіти розстріли
Та розчленування поглядом.
Але від усунень богостріл
Мене забило судомами!

Ну от і все…
крім сліз і болю нікрихти…

Себе я заберу з собою
і просто зникну…

І вже ніяк не зможе бути
як завше…

Дозволь мені тебе забути
назавжди…

Ти знаєш,можливо,затрохи і трохи
Занадто це стало … і сонце не сліпить.
Нещастя, НЕ щастя,а злість купували,
А гарний початок ніхто вже не зліпить.
І серця замало. Так мало для болю…
І очі так солодко тиснуть в кишені.
Вже й ми стали надто брехливо-прозорі,
Щоб зорі і крихти були навіжені.
Любов не вартує цього порятунку
На нашому пінному й дикому вештанні.
Ми не помістились в цьому подарунку,
Тож маємо конче шукати помешкання…

Застогнало у грудях
І щось приріднилось у скроні,
Наче шматки речовин,
Що стікають з небес.
Боляче…наче прорізали отвір десь ззовні.
Наче сказилася.
Я, наче вуличний пес.

Знову вигнанка
і маю тікати у гори,
маю боятися
і заливатись вином.
Так по-дитячому дико
вдивляюсь угору,
щоб небеса напоїти
парним молоком.

Скрипнуло в очі тобою
І очі роз*їло.
Знову несила, незряча
Не я не своя.
Це було важко і
Гидко у серці кипіло
І у районі душі
Налило мозоля.

Вічна дорога
Не вабить вже більше
Як завше
І засвербіло у венах
Гниле молоко
І я убила себе майже повністю.
Майже…
Але це «майже»
Нажаль,як завжди ожило…..

Яка сріблиста білина
від косогора до млина,
і далі-наперекосяк...
Увесь морозом день просяк.
Ввірвались в білі береги
сніги....
Розвоєм сніжних перелин
ховає річку небоплин.
Немов у білий пуховик
час упірнув, і в ньому зник.
Усе довкілля замело-
заледве мріє в них село -
в сніги завіялось, нема...
Зима.

Мені тобою пахне кожен день.
Мені тобою – мріями й казками.
І пензликом любов малює днесь
так радісно і сонячно між нами.
А ти казав - зима. Яка зима?!
У серці назріває тепла повінь,
якій ні краю, ні кінця нема,
допоки ми в такій солодкій змові.

у склянці чаю
    кола твого суму
ледве прилиплий фарфор до руки
і пісню приймач неспокійну підсунув
уклін помічаєш ти вітру легкий

сковзаєш і сковзу зупину немає
вогники скочать на денця очей
воду з неба ця зима п'є
в грудях щось гріє і трохи пече

банальне "бувай" із-під вібродзвінка
коротким повідомленням поранить
застигла в повітрі знемога слинка
і поквапом відповіси
"на добраніч"

Лелечий подих
сів на твоє плече
й ти заяскріла,
відчувши в собі
нове життя,
і все засяяло.
То Ангел пресвітло
роздумував як нарече
того,хто сміявся йому
з блискучого твого
майбутнього...
Лелечий подих
мостився на твоїм плечі,
люба..

Пиріжки напечу я в електропечі -
пригощатиму зорі ясні уночі!
Новорічні зірки, невідомі й відомі,
веселяться дітьми і дорослими в домі.
Хай настане нарешті н о в и й Новий рік -
українська родина заможна навік!
Оминають хай злидні, податки "круті",
обкладати бідніших в яких на меті!
Хай добрішим настане нарешті життя,
щоб цікавила тільки юриста стаття!
Хай ошатними стануть дороги й ліси,
де сміття не лишатимуть так, наче пси!
Хай не будуть брехати оті лиш TV,
для яких ми не рейтинги - люди живі!
Хай заграє нарешті без слова "прикол"
вітчизняна команда у справжній футбол!

28.12.2010

Вечірня сутінь.Місяць.Тиш
благоговійна.
І ти так солодко тремтиш
в моїх обіймах.

Дух трав'яний несе покіс
п'янкого лугу
до водоспаду твоїх кіс,
у тінь муругу.

Нечутно плещеться ріка.
Крик птаха пізній...
Твоя озвалася рука
початком пісні.

2010

Розбіглися зорі зайчатами, і вигнувся місяць лисицею.
Заснути не можу. Згадую - коли я була мала,
Казала бабуся, шиючи для мене сорочку ситцеву -
Не можна дивитись, Юленько, на тіні, бо ніч прийшла.

А зараз не сплю до другої. На стелі собі показую
Театр тіней, де зайчика цілує лисичка в ніс.
Заплющити очі хочеться, заснути, і може, казкою
І ситцем бабуся вистелить спокійную ніч мені.





осінь-2010

І, як воно отам, на дні самім?..
Чи привела туди свобідна воля,
чи мачухою злою власна Доля
зробила вулицю тобі за рідний дім?

...Чи це волає біль в очах твоїх,
чи лютий гнів у них шипить змією?
Не стала вулиця тобі сім"єю...
А хто не там - невільно прийме гріх

подавши милостиню, а чи ні гроша,
гидливо відвернувшися від тебе...
І тисне тягарем високе Небо,
і мучиться в неспокої душа...


28.12.10

темрява наче кисіль грузне у тиші
збили на масло нудьгу мовчазні кажани
біль забинтовано хлипав пестив гостріше
і місяць облупленим горщиком втомлено снив

плямкав годинник зубами вставними скрегочучи
блимав світляк загубившись в узорах шпалер
ніч набрякає безсонням розліплює очі
місяць схопився за серце і злякано вмер

спить божевілля скрутившись під ліжком калачиком
ніч у вікно пожбурила жовтим м’ячем
серце забилось в куток переляканим зайчиком
тицялось носом безпомічно в тепле плече

квола самотність оближе шию мотузкою
знову світанок заллє усе молоком
трісне напнута душа на розкалені друзки
і біль наче вуж поповзе спітнілим рядком…

2009 р.

К сожалению, это не солнца рассвет
К сожалению, это не мира закат.
Я сначала не понял и был очень рад,
А потом разобрался - и радости нет.
Я бы счастлив увидеть сияние звёзд
В синеве тёмной неба, без солнца ещё.
Было б мне от своей же крови горячо,
Потому что я был под влиянием грёз.
Хоть могу разглядеть сотни звёзд и сейчас,
Но в ночи я увижу их больше в сто крат,
Словно миг их большого рожденья - закат,
А с рассветом настанет для них смертный час.
Я хотел бы гореть как они много раз
И не знать ничего кроме жара огня,
Но такая судьба не совсем для меня,
Для меня - пара рук, пара ног, пара глаз.

2006 г.

Десь там, у вишині, понад тумани сірі,
Де промені грайливо пестять хмар скуйовджені верхівки,
Ширяє мрія чиста в пошуках одвічної домівки
І весен у любові, у надії й вірі.

Обняте білими крильми
Моє подвір’я.
На чистих аркушах зими
Треную зір я.

До болю сліпить чистота
Уважні очі,
Немовби з’явлення Христа
Посеред ночі.

І вже молитвою несусь
Крізь заметілі
По одяганки, що Ісус
Дарує білі.

Короткі дні зимові.
І довгий-довгий сніг,
Завмерлий на півслові,
На усмішці доріг.

Прикраси ялинкові
Й по колу вічний біг,
У пошуках любові,
Крізь довгий-довгий сніг.

2007

Сподівався... Вірив... Дочекався...
Старший син – примарная надія.
Кажуть люди: „Цей не в батька вдався.
Дармоїда підсадив на шию”.

Юним, як Ромео , журналістом,
Мов зерна добірна насінина,
Життєлюбом у костюмі чистім
Знав колись Миколиного сина.

Трійко років тьохнули стрілою,
Скільки там минуло того часу?
А у чорній рясі, з бородою,
Я і не впізнав його відразу.

Ще минула жвавих років пара,
Свят отець, зустрівшись ненароком,
Видихнув в обличча перегаром
І прикрив підбите ліве око.

Диссонанс душі і обладунків:
Шкірянка на висвячених ризах,
Набряків опуклі візерунки,
А під оком синьо-чорна „віза”.

Де колишня батьківська надія?
Чий він син, любовію зігрітий?
- Що з тобою сталось, Олексію?
- Та нічого, треба менше пити.

Листопад. Жебраючий сновида
Руку тягне до людей безмовно.
Хто б подумав, що ось цьому діду
Тридцять п’ять за паспортом неповних.

І мені на це дивитись гірко
З відчуттям неясної провини.
...
Як печально скочується зірка
Молодої сильної людини.

27.12.10

А я медитую сОбі,
В далекій пустелі Гобі,
Учитель мій - Махаріші
(Навчав колись групу „Бітлз”).
Мене оточили гієни,
Шакали і страуси ему
(І я їм читаю вірші) -
А, знаєш, буває і гірше...
Коли, наприклад, верблюди
(Вони, всім відомо, не люди)
Візьмуть і всього заплюють.
Я вилізу на Джомолунгму,
Піду у далекі джунглі,
Чи в урвище упаду -
Та десь читачів та й знайду.
Читатиму вірші горилам,
Читатиму гамадрилам,
Аж поки в нірвану ввійду.

А той, хто про все це не в темі,
Хай знайде служанку Емі
(Скорочено – Емануель) -
Одразу його у курс діла
Вона уведе – зверху, зліва -
І питиме потім ель...


27.12.2010

Якщо уже останній день,
Якщо вже сонце не зійде,
Якщо назавжди світ стемнів,
Якщо не буде більше днів?

Чи був би вибір твій таким,
Чи зміг би ти змиритись з ним,
Якби спинився часу біг,
Чи вибір ти б змінити міг?

Якби не день, хоча би два,
Якби несказані слова
Промовити таки вдалось?
Якби не ти, а інший хтось?

2010-12-27

Ці дні найважчі від усіх припущень…

Віталій Ткачук "Романсове"

Ці дні… (пародія)

Ці дні найважчі від усіх… Проблеми…
До тебе прилипають звідусіль.
Все заважає, все дратує, бісить…
Розбив тарілку. В каву всипав сіль…

Ці дні найважчі від усіх… Здається
Що всі на тебе дивляться – дивак!
Чомусь і серце неритмічно б’ється,
Здається, щось із одягом не так.

Ці дні бувають… Що робити? Боже!
Така вже доля. Фатум. Чорний рок.
Ну а раніше я, нещасний, думав:
Ці дні бувають тільки у жінок…


2010

I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Світ чудовий який

Бачу зелень дерев і троянди в огні.
Бачу – квіти цвітуть і тобі, і мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Бачу неба я синь і хмарин білизну,
День яскравий такий, і ніч темну святу.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Веселки палітру – небесну красу -
Закоханих очі як відблиск несуть.
Потиск дружній руки мовить ніби: Привіт!
Я кохаю тебе – каже ж він на весь світ.

Чую плач діточок, бачу я ріст синів.
Їм пізнати дано,
значно більш ніж мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.
Так ось мислю собі - світ чудовий який.
О так!

26.12.2010

Це ім’я напишу на снігу,
Мов чаклунка – своє заклинання.
І зітхне скрушно ніч, і востаннє
Збаламутить шалену югу,

І пострушує зорі у темінь -
Хай осядуть на віях моїх
Сіллю… Бо замовляння - даремні.
Запізнились вони. Сипле сніг…

Очі вбирають барви світанку.
Ніздрі лоскоче сніжна імла.
Наскільки людина здоровша зранку!
Якщо вона з вечора не пила...

Читати верблюдам вірші
Мабуть не є найгірше.
Казав мені мудрий ріші:
Їх безсловесність прийми!
Медитувати б тОбі
В далекій пустелі Гобі
Де годі волати пробі -
Верблюди такі ж, як ми.

Люблять горбаті мовчати,
Не відвідують чати,
Комент не шлють на сайти,
Безмовна, уперта суть!
Наче із Дону додому
Йдуть крізь піски в невідоме,
Та якщо вірш невдалий,
Візьмуть і заплюють.

Зебри і страуси ему
Люблять слухать поеми,
Та якщо ти "не в темі",
В R2 не потрапиш стан.
Гамадрили три ночі не спали,
Читав я їм мадригали,
Панегірики і хорали,
А отримав "банан"!

Ми з тобою, ласкавко, багаті
Не на статки великі - о, ні! -
А на це приоскільне багаття,
На розмову при мудрім вогні.

Хмиз стрілятиме іскрами вгору,
Коли раптом з сердець і небес
Ніжно-ніжно обійме, огорне
Щось незнане із сонму чудес.

Стане гарно тоді, як ніколи,
В цьому дійстві під кумкання жаб.
І пливтиме поважно Осколом
Вже не місяць - чудний дирижабль.

А приручені зорі до рання
Будуть грітись у теплій золі
Й нишком заздрити диву кохання -
Головному багатству Землі.

2009

Відвоювали. Без боїв і куль.
Ми вбиті ще до власного зачаття.
Помножені прапрадідом на нуль
не від страху – у сподіванні щастя.
Ми кроєні такими сотні літ
із власного та із чужого сім’я.
Поляк, єврей, татарин власний слід
лишали в нас відтоді і донині.
Триматися научені за шмат,
мовчати й називатися хохлами.
Нам байдуже, де мова, а де мат,
кого ми називаємо братами.
Нам байдуже усе, окрім добра*
і ситості, і золотого краму.
Для нас життя, достоту, тільки гра.
Що програна вона – збагнути мало...
Відвоювали. Без боїв. На біс
чекають феєрверків на майдані...
... А ще чекає на козацтво ліс
і степ, і січ... Чи, може, досі рано?

Не зупиниш бажання. Від весен – принадне гілля…
Проростає крізь ніч, інфікуючи щастям зіниці…
Ритмізовані рухи - брутальність освятить земля…
Дуже важко лишитись і важко за крок зупиниться…

Вже нічого немає. Лиш сходи скриплять від жаги…
Ніжна м’якість секунд переділена єдністю тиші…
Ми давно вже не друзі. І вперше вже не вороги…
Ми такі, як усі, тільки губи у нас холодніші…

Над палкими зітханнями – небо вершить зорепад…
Задля кого мовчиш, прикриваючи очі зорею?
Я в долонях холодних ховаю обличчя… від зрад…
Щоб не стримати ніч, що не може лишитись моєю…
2010 рік

Найдорожче в людини – це час.
Не купити його,
не продати.
Ти не спиниш його,
не збереш про запас
І у спадок не зможеш віддати.


Та все ж час увесь наш.
І в руках він у нас.
Як долаєм його ми пороги,
Так і пройде життя,
Бо життя - це той час,
Що одміряний кожному Богом.

2009

Wenn alle Brünnlein fließen

Wenn alle Brünnlein fließen,
So muss man trinken.
Wenn ich meinen Schatz nicht rufen darf,
Tu ich ihm winken.

Ja winken mit den Äugelein
Und treten auf den Fuß.
‘s ist eine in der Stube drin
Die meine werden muss.

Warum soll sie ‘s nicht werden,
ich hab sie ja so gern.
Sie hat zwei blaue Äugelein
Die leuchten wie zwei Stern’.

Sie hat zwei rote Wängelein
Sind röter als der Wein.
Ein solches Madel findste nicht
Wohl unterm Sonnenschein.


Як плине із джерел вода

Як плине із джерел вода,
нап’юся досхочу.
Не можу милої гукнуть,
то я їй підморгну.

Так, підморгну я віченьком,
На ніжку наступлю,
Бо є в кімнаті цій одна,
Моєю мусить буть.

Чому б моєю їй не стать,
Кохаю я її.
У неї очі голубі
Горять, як дві зорі

А щічки в неї рум’яні,
Червоні, як вино.
У цілім світі дівчину
Таку шукав давно.

За сталевим парканом*

За сталевим парканом –
Майдан Незалежності,
і пильнують сталеві менти.
Вже каркасом стоїть
та ялинка сталевої важності,
і ялинки живі –
до сталевих обрубків хвости.

Веселіться, брати!
Веселіться із владною владою.
Дуже жвавий тепер
президент-поліцай:
в келих поту наллє,
розіп’є того поту із бандою,
що збігає солоний
з народу лиця.

Хай же луплять народ
ті бандити о камені мордою –
щоб із кров’ю той піт –
поки без голови.
Вже будує Йому
за лихою московською згодою
промосковську тюрму
президент –
будівник головний.

У тій спільній тюрмі –
у країні з залізними ґратами
вже чекає із катом
душі аудит:
ті, що злодієм були
не доокрадені,
аудитор докраде –
московський бандит…

Українці, брати!
Україну готують Московії,
вже кати бальзамують «хохландії» розтин душі.
Об’єднайтесь, брати,
не працюйте на банду розколами,
діставайте із піхов своїх палаші.

Сивий Кентавр

* 5-16 грудня 2010 р. Після розгону Майдану
протестуючих проти «Податкового кодексу»

Що там - за вічною межею,
Де час рікою не тече,
Де кров запечена іржею
Й незнане другове плече?

Що там - де вже немає болю,
Бо прогоріло все до тла,
І за собою, і з собою
Ані словечка, ні тепла?

Чи там, де незворушний спокій
Бездумно душу колиса,
Пощезнуть помисли високі
І цим вдоволиться душа?

Бездушне вічне панування
Чи почуттів гарячих мить?
...Зоря зарожевіє рання,
Веселий дощик зашумить.

І ти мені всміхнешся рідно,
Назустріч вибіжить онук...
Не зникне й там усе безслідно,
Як пам'ять житиме побідно
І у живому слові - звук...

Злиденність, мор,
Застілля деградації.
Запрошені: підлість і хула.
Душа кричить знедоленої нації:
"Гостріть ножі, братове, до пуття !"
Здійнявся стяг.
Смертельний танець.Грація
В звитяжність гір, степів перероста.
Незрячим - день, оплески, овації...
Гостріть ножі, братове, ніч - німа !
Вир пустоти: обкрадені, скалічені
Над прірвою самозабуття;
Без дна і краю, вічне самозречення.
Брати ! "Відплати !"- молиться земля.

сніг завис у повітрі, а ми летимо в оману
вище й вище, вростає у всесвіт біляста куля.
сніговик ще шукає в дитинстві незграбний тулуб,
поки заєць морквину насущну гризе захланно.

білу кулю по черзі жбурляють веселі діти,
і на ній поступово між ліній життя та смерті
проступають по жилці любові дороги стерті,
щоби двері до серця сумної зими відкрити.

чути скрип і зітхання, і плаче залізний холод,
заєць злякано втік, залишивши морквяний відчай.
вперта куля – все далі, та це ні про що не свідчить...
все, як слід – ми зависли, а сніг опадає долі.

написати б тобі панегірик ,
почуття, законсервоване холодом.
ти мав необережність - повірити,
що я лишилась комусь заборгована.

коли твої очі витечуть - разом із
снігом, який тане по горизонталі,
тоді моє ім’я таки витчуть ,
вперше не помилившись. а далі

буде у нас любов. знову. почекай,
як мине «тепер», зоглядаючи на погоду.
і тільки не торкайся моїх плечей,
бо знаєш, що матимеш таку нагоду.


пост
якщо дістати твоє серце, і перекидати
його з руки в руку, а потім мати таку
необережність впустити й наступити,
то лишиться тільки червона рідина,
яка навіть чимось нагадає кров.


зима 2010

Слова то обгортка думок,
Неправильна форма чуттів,
Все те що сказав це пролог
Того що сказати хотів.
Слова не живуть в словниках
Для мови словник то цвинтар
Пройдешся по ньому – пройме справжній жах
Скільки слів загубили свій жар.
Проте слово є справжній скарб,
Жива в нім ще сила століть.
Поет, як художник із фарб,
Із слів може диво створить.
Слова в спілкуванні живі,
В глибинах розумних розмов
Вживай їх як слід і віддячать тобі
Із щедрістю вивчених мов.


2007 р.

Нині всю ніч танго шпарке
З вітром вела завірюха.
Зранку я встав, - що це таке? -
Снігу - практично по вуха.

Добре , що я заздалегідь
В кутик поставив лопату:
- Сили небес, допоможіть
Гульбище порозгрібати.

Пр –в:
Пхаю біду,
Та ні слідУ, -
Хуга добряче попріла.
Ніби «ги –ги», -
Кпинять сніги
З мого даремного діла.

Стежечку б’ю аж до воріт,
Може хтось прийде у гості,
Раптом дивлюсь: хуга стоїть
Повна веселої злості.

Знов у танок з вітром пішла,
А я швиденько до хати,
Сніг обтрусив і до стола
Танго мотив записати.

Пр –в:
Пхаю біду,
Та ні слідУ, -
Хуга добряче попріла.
Ніби «ги –ги», -
Кпинять сніги
З мого даремного діла.

очі на обличчі –
волошки у житі:

із неба черпає
усмішки, і сяє:

зустріч, бодай погляд,
оберне весною:

і святкує настрій
те, що є з собою:

а тягне сміятись
– ніяка причина:

соняшником стрічним,
незнана людина.

2003

І – брат – за брата.
І – на брата – брат…
І – син – за батьком,
Й перед ним – туди все…
За маскарадом – знову – маскарад.
І знай: чи виродився,
Чи таким вродився…

Стіна – стіною.
Глухо, й не волай.
Тобі цю товщу не перекричати.
Вона ще довго буде, як була
Й опісля тебе лишиться стояти.

Бо перший камінь –
У глибинах душ,
Бо перший мур –
Між тими, хто найближчі…
Стіна стоїть так довго, що як зрушить –
За нею може бути кладовище.

Стоїть й між нами мур нерозумінь.
Невже не одного з тобою Слова?
Поглянь, так близько розлилося синім
Високе небо тихо і святково.

І вже давно забулось: хто кого.
Праві обоє. І - обоє винні.
Крізь товщу стін не викричиш любов.
Та й не кричать: ні Богу, ні людині.

Когось до подиву здригне
мотив "піти у розвідку",
а дехто слушно зазирне
в мою медичну довідку.
Комусь захочеться спитать,
чи хліб я де не їв глевкий?
Тому насмілюсь розхитать
табу своєї витівки.

Легка відлига. Вечір. Ніч.
Уже про все домовився.
Ключі - у мене. Інша річ,
що сторож щось тривожився.
Від друзів - геть! Із дому - геть!
Схотілось незвичайного.
Освіти нашої мечеть
додасть ... чогось сакрального.
Навчали ж нас, що другий дім -
це школа! От і звикли ми.
А що як Новий рік у нім
зустріти... Хата з вікнами...
Не так, як вдома, - з холодцем,
але ж не в їжі істина.
Закуска є, та ще й з винцем!
Навіщо зайва лисина?
У препараторській, яка -
до кабінету фізики,
накрив я столик з часника
і кулінарних ризиків.
В якусь пробірочку налив
того, що п'ють не гублячи:
- Ну, будь же дивом з-поміж див,
меню такої зустрічі!
Вмикаю згодом "реквізит"
(хай сам, та не на цвинтарі ж)
й пісенний слухаю транзит
"народних", що на Інтері...
Аж раптом чую, наче ось
чиясь хода підлогою...
Нікого поруч, але хтось
застиг з пересторогою.
Оце так вчулося! Аж зле!
Недовго й налякатися.
На слух не скаржусь я, але
хотілось сумніватися.
Та що це коїться?! Тепер
зітхає хтось за партою...
Нема ж нікого - очі стер,
але - немов під вартою.
Спокійно, друже, витри піт.
Ти сам в порожнім закладі.
Директором тут Іполит,
а він тепер - на Заході.
Щоправда, вчителька одна -
ще незаміжня дамочка -
заходить іноді нудна
якусь поправить рамочку.
Але ж її тепер нема?
Чого ж його боятися?
Ну шурхотить якась пітьма -
неначе хоче гратися.
Наллю в пробірочку я ще...
Чого не забажається,
з пробіркою в руці те все
на Новий рік збувається...
А що це грюкнуло? Внизу?
Підборів відзвук чується...
Я так закуску розтрясу,
живіт потому здується.
Ось клацнув впевнено замок,
виразно двері скрипнули...
Уже не сам... У той куток
припхався хтось в канікули.
Вина не дам. Хіба це ніч?
Об'єкт під охороною.
Гаразд, я вийду віч-на-віч,
мовляв, свій труд виконую.
- А хто там вдерся на об'єкт?
Аж тут - та сама вчителька...
В очах - потужний інтелект,
стоїть - як повелителька...
Брандспойт направила в мене
(чи не з якогось транспорта?).
Отямивсь - сам уже, але
дивлюсь - немає паспорта...

26.12.2010 "Сльзогінний сік березових віників"

І що ж робити серед ночі?
У голову ідуть слова.
Вони - немов, птахи співочі,
Так прагнуть волі. Чудеса!

Вони, немов всі мови світу
Гелгочуть щось у голові.
Важливо вчасно зрозуміти
Слова призначені тобі.

Це може бути запах квітів,
Красу яких не передаш;
А може тихі скрипи снігу,
Що раптом вводять у мандраж

Та найчастіше, це лиш спогад,
захований десь у душі.
Там, де немає місця поряд
Нічому. Навіть самоті.

Той спогад може бути поряд.
Він добрий, ніжний чи сумний...
Але не знаю я ніколи,
Що виллється в останню мить.

То що ж робити серед ночі?
Хтось скаже може? Може й ні...
Та я лиш спробую закрити очі,
А раптом, щось згадаю уві сні..?

26/12/2010 ніч...

Heinrich Heine
LORELEY

Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.
Die Luft ist kühl und es dunkelt,
Und ruhig fließt der Rhein;
Der Gipfel des Berges funkelt
Im Abendsonnenschein.
Die schönste Jungfrau sitzet
Dort oben wunderbar,
Ihr goldnes Geschmeide blitzet,
Sie kämmt ihr goldenes Haar.
Sie kämmt es mit goldenem Kamme
Und singt ein Lied dabei;
Das hat eine wundersame,
Gewaltige Melodei.
Den Schiffer im kleinen Schiffe
Ergreift es mit wildem Weh;
Er schaut nicht die Felsenriffe,
Er schaut nur hinauf, in die Höh.
Ich glaube, die Wellen verschlingen
Am Ende Schiffer und Kahn;
Und das hat mit ihrem Singen
Die Loreley getan.

Генріх Гейне
ЛОРЕЛЕЯ

Не знаю, що ж сталося знову,
Чому все так сумно мені,
Чом казка прадавня, чудова
Приходить до мене і в сні.

Вже холодом вечір повіяв,
Тихесенько Рейн біжить;
Вершина гори пломеніє
В вечірнього сонця мить.

Сидить молода, прекрасна
Дівчина на тій горі.
Блищать золоті прикраси
Волосся злотом горить.

Своїм золотим гребінцем
Розчісує косу вона
І пісню при цьому співає -
Предивна вона і гучна.

На човнику серце юначе
Пронизує болем страшним;
Порогів вже очі не бачать,
Вершина лиш в погляді тім.

Напевно поглинуть їх хвилі -
і човен, і юнака.
Усе Лорелея вчинила,
бо сила у пісні така.

-Де ти зараз, моя невірна?
Ходять потяги в край забутий.
Горда совість лежить на спині.
Догорає свіча бажань.

Біля прірви життя – покірно,
Посивіло зітхає грудень.
Де ти зараз, моя єдина?
Як живеш в суєті блукань?

-Наші долі занадто поряд.
Два будинки стоять напроти.
За дверима тремтять сніжинки.
То зникають, то липнуть знов.

Біля прірви життя – твій погляд.
Твій далекий, як спогад, дотик.
Я твоя непокірна жінка.
Я остання твоя любов.
25.12.2010

Новий рік уже на носі,
А неначе й не зима:
Лиш тумани ходять босі,
Грип та грипова кума.

Снігу білого не видко,
Мжичка сіється з-під хмар,
Розкошують маргаритки,
Як під вибори піар.

Що це свято вийде боком –
Думка в’язне поміж вух.
Все одно всіх З НОВИМ РОКОМ
Й геть збіговисько непрух!

Іде життя, сигналить у тридцятку.
І сниться вкотре вже дитячий сміх...
Шепочеш ти: "У мене все в порядку..."
А за вікном іде пухнатий сніг.

Іде життя. Різдво двадцять дев"яте
Та Новий рік щороку в самоті...
Ялинку знов для себе прикрашати,
Самій бажати щастя у житті...

Життя іде. І сніг іде на дворі.
І Доля йде до тебе на поріг.
Ти навари борщу і ще чогось для Долі,
Бо шлях до серця.... А на дворі - сніг.
17.12.10р.

Прокинулась сьогодні дуже рано,
Дістати щоб хмарки пухкі із неба -
Так хочется легкого на сніданок,
Бо день сьогодні розпочався з тебе.

Умитая холодною росою
Моя душа вдягла прозорі крила
І хоче світ заповнити собою,
Бо день почався дотиком звабливим.

Прокинулась із посмішкою щастя,
Її піднесло сонце в подарунок,
Тобі ж, коханий, подарую ласку,
Бо розпочав цей день твій поцілунок.
30.10.10р.

В очах бурлак звучить безсило:
„Нема того, за чим тужили”.
А інших вдома дивувало,
що все солодке десь пропало.

Все любе в пам’яті на денці,
куди лиш спогадам дібратись,
подалі від черви в мистецтві
і пальців надто панібратських.

Пливу в зеленому полоні
через моря, ропа солона
збагатить кожну жилку.

Також настати може днина,
коли до інших губ приплину
- і там знайду домівку.