О, невідгадано загадко
Зі мною ти на все життя.
Й назад нема вже вороття,
Лиш ніжне серцю слово - Татка!

Весняний подих мучить душу,
Вертаючи мене в минуле.
Лелечим клином промайнуло,
Все з чим зустрінутися мусив.

На почуття впав порох смутку,
Лежить згвалтована надія.
Весняне сонечко пригріє,
Я ж заховаюся в закутку.

І серце в грудях як голубка,
Так безпорадно затріпоче.
Воно само незна що хоче,
Лише заграє сумно дудка.

Покличе знову на леваду,
Вдихати запах дивоцвіту,
І над багаттям руки гріти.
Там пригадаю першу зраду.

Де вперше я поранив серце,
Жагучим полум'ям кохання.
Лататтям заросли бажання,
І обміліло вже озерце.

Неначе крик нічної пташки,
Коли й без того серцю важко,
Повз мене тінь ваша пролине,
Я ж ніби пролісок загину.

15-16.03.1995

Знову біжу на червоне, зухвало і відчайдушно
Ллються життєписи-вірші, в них непомітна фальш.
Щасливий, хто має речі, за які він віддав би душу
Ще щасливіший той, кому потім було б не жаль.

Сотні людей навколо поглядами волають:
«Червоне – значить не можна. Чекай покірно.»
Не можу, рвуся на клапті. Не хочу раю.
Дивна. Байдужа. Сліпа. Із очима звіра.

Не варта того, що маю. Невдячна. Чи просто ІНША?
Всесвіт в квадратні рамки вписати не вийде таки.
Сльози вже не потрібні. Тільки кава і вірші.
В порожнечу впадуть й розіб’ються з відлунням дзвінким.
22.03.2010р.

Балада про владу.

Хто від чорта, хто від бога.
Дідько певно розпізнає.
Вже потрібна допомога.
Україна вимирає.

Кажуть влада вся від бога.
Хто і звідки таке знає.
Мабуть диявольська підмога.
Розум ясний вимикає.

Губить влада безтолкова.
Наш народ, кінчає.
Невже оце божа змова.
Ні, так не буває.

Брешуть, дурять за для кого.
Все народ приймає.
Докотились он до чого.
Дурень все прощає.

Беззаконня і від нього.
Свавілля триває.
Можуть знищити любого.
Хай не заважає.

Ось і нищать рядового.
Хто тих захищає.
Геноциду як таого.
Ніхто не вбачає.

Собак бродячих на дорогах.
Влада зберігає.
Людей безхатніх ради бога.
Вкрай не помічає.

Їх ганяють, убивають.
Ніхто не жалкує.
Тихо в ями заривають.
Закон це не чує.

Хто довів їх до такого.
Мабуть кожен знає.
Але горя вже людського.
Ніхто не сприймає.

Обдурили, обікрали.
Житло забрали та продали.
На вулицю по виганяли.
По далі, щоб не заважали.

Чи конайте, чи вмирайте.
Кого це хвилює.
Мерседесів не чіпайте.
Влада контролює.

Обдирають не одного.
Більшість потерпає.
Молодого чи старого.
Різниці немає.

Без дозволу як такого.
Буття не триває.
Причепляться до любого.
Свавілля гуляє.

Кучі довідок для чого.
Влада вимагає.
Та з кожного ділового.
Хабарі здирає.

Опустилась нижче всього.
Свинство край переповняє.
Пенсію вже для старого.
Фабрикує, підробляє.

Чому, за що, та ради кого.
Брехливі дані підсуває.
У неспроможного, слабкого.
Можливість жити віднімає.

Це лиш частинка тіньового.
Що наша влада витіває.
І від сприяння ділового.
Народ, як видно вимирає.

Честі, совісті та бога.
Влада геть не сповідає.
Як виходити з під цього.
Певно той же дідько знає.

Дурість, свинство від якого.
Україна потерпає.
Прижилися від простого.
Хто за що відповідає.

Де ж той лицар, що від нього.
Погань назавжди тікає.
Довго ждати нам такого.
Хто ж за нас ганьбу здолає.

2.08.10. В. Назаренко.

А це непросто – розітнути спогад
І – сам на сам.
А ти давно до мене не приходив,
Не колисав.
Давно не брав п’ять пальців у долоню
І – біля уст…
Не дотуляв їх ніжністю в безодню.
Хвилинок хруст
Лоскоче вухо неприємно-тихо,
Не так, як ти.
Вже змила поцілунків краплі, крихти –
Твої сліди.
У пам’яті відкопую моменти
Твоїх зітхань.
Не чую голос твій, не знаю, де ти,
Де щастя грань.
Сумую я без тебе вже, сумую.
Хоч слово дай!
У холоді, без ласки, прозимую
Свою печаль.
Голублячи чекання і неспокій,
Тебе діждусь,
І, впавши оком у глибокий погляд,
Із уст нап’юсь.

1994

Звивалася зрада гадюкою,
Своє висуваючи жало.
Ковтала напій напів з мукою,
То знову зловісно сичала.

Чи ж то хизувалася ницістю,
Вдаючи себе цнотливою.
А чи посміялась над вірністю
Громами й слізною зливою.

Вернутися б - не вертається.
Забутися б - та не забудеться,
Що зрадою поєднається,
Не зтерпиться, і не злюбиться…

Лице моє пожерли чиряки,
А я в душі собі плекаю ружу.
Ти на асфальті бачиш лиш калюжу,
Я ж бачу небо, місяць і зірки.

14.09.1991

Ти доспівав мене,
А я тебе згубила
На вістрі всіх прощань
І дотиків на "ти".
Уже зима комусь
Посеребрила крила,
Вростаючи у сон
До вічності крихкий...
.
Зболіло тепле «ми»,
Зворожене по зорях.
Розтануло у ніч
Розгойданим човном.
Лиш пам'ять про любов
Заколишу, мов сонях.
Жовтогарячий сплеск,
Що кутає руном.

Від скерцо квола тінь,
Шифрована у титрах,
Ховає блиск зіниць
У хворобливім «ні».
Укотре визнаю:
Вросла у тебе, звикла.
Мій кришталевий міф,
Віднайдений на дні.

Нехай не рути цвіт –
Байдужості колюччя
Здирає серце в кров.
Яка вага сльози?
Серед усіх вітрів
Вхопитись за поруччя,
Якщо нема руки
Посеред тУги зим.

Бо так уже навзрид
Кигиче пам’ять п’яна,
Всі вишиванки снів
Зіжмакавши в туман.
Шемрання золоте
Загоїть ніжно рану
І проросте у світ
Наскрізно. Рвучи стан.

Ти доспівав мене…
І що кому до того?
Нема шляхів у рай,
Як раю не було.
Таврує місяць сум,
Всміхається дворого
На два шляхи у синь.
...Вистуджує чоло.

12.12.2010.

Кат шкодує відрубані голови.
Плаче, п’є поминальну з перцем.
Плавить спогад, мов хлопчик плавить з олова
Зірочку в формі для печива, ну, або серце.

Кат відмолює душі, стає на коліна.
В церкві здебільшого завше одні пройдисвіти.
Дівчинка дряпає руки, збирає ожину.
Дівчинка-фотографія скоро вицвіте.

Кат відрізає пасмо і ховає знічено.
Ніжна колекція. Сором’язлива згуба.
Світлі і темні. Пахучі, неначе дівчина.
Кат іще хлопчик. Старшим уже й не буде.

Оксана Яблонська
поезія “Анданте ночі”


Коли тісною стане шкіра
І вигостриш своє перо,
Тоненьким лезом ювеліра
Ти знімеш маску. І мерло
Осяє скромні будуари
І бригантини легкий стиль.
Ти увійдеш іще без пари,
Загойданий посеред хвиль...


Коли затихне перший вигук
Отих невтомних шукачів
Перстенів, перлів, срібних рибок,
Ти в будуарі відпочинь
І сни твої і діаманти
Я припильную, як колись...
У танці осені анданте,
Де ми щасливо обнялись...



пародія

Людей в житті тримає віра,
І установка на добро.
Але бува, що тисне шкіра,
Або затупиться перо.
Дістануть так інтриги, чвари,
(Бомонд наскрізь отим просяк).
Ввійдеш в розкішні будуари –
Та гόйдатись без пари як?

Вже сил нема… Де вигук перший?
Не сплю, пильную день при дні…
Де бригантина? Де той вершник,
Подібний принцу на коні?
Налόжу маску, вип’ю “Фанти” –
Нема невтомних шукачів.
Вже б не алегро – хоч анданте,
Чи що б там сам вже захотів…

Та спосіб є зарадить справі…
Пегас не йде – простий закон,
Налити в келих Сапераві!
Іще не йде? То Совиньйон!
А от Мерло як рекламують –
коли потрібно Супер –текст.
(Гулієви рекомендують –
Ним добре запивать біфштекс).

Меткі до вин оті французи,
І до кохання – їм не вір!
Ну, наші – хоч не Томи Крузи,
Але, скажімо, ювелір…
Шліфує вправно діаманти,
“Перлини” теж – і не одну!
…Прийму таблеточку “Анданте” –
Снодійне від порушень сну…


11.12.2010

Місяць старий стереже посивіле місто…
Гірко в безсліззі ламає на крихти час,
Що так вільготно тамує своє каліцтво
Полум’ям ніжним,
Яке віддає свіча
Просто в долоні глибокого смутку ночі…
Місяць старий залоскоче ребра доріг.
І тихо молишся «Отче наш, отче, отче!
Ну вбережи від печалі красу зорі,
Що ще не вміє ні вірити ні… любити».
Місто заснуло у голому вітті верб.
Тільки ліхтарний вогонь холодом розлитий
Тихо в безсліззі на клаптики темінь рве.

finita la commedia

Зима світи заполонила,
Твої сліди сніги зітруть.
Вітри тобі від мене, Милий,
Слова любові понесуть.

Позаду нас - жагуче літо,
У дні, що йде - ріка надій,
Яка нарешті нас наситить.
Радій же, серденько, радій!

Твої обійми і цілунки
У мене знов вдихнуть життя.
Доп'ємо весь солодкий трунок
Аж до п'янкого забуття.

Поглянь за обрій - вже видніють
Дивами сповнені світи.
Ми Щастя Храм собі намрієм,
В якім лиш будуть я і ти.

Ми подаруєм мріям крила -
Хай воскресають і живуть.
Лиш повернись до мене, Милий,
З тобою ми - єдина суть!

Шлях замовкає і мріє трохи поспати
Перед світанком, коли водій вже втомився
Мацати розкіш форм плечової повії,
І посопує, в грудях сховавши обличчя вусате.

Шлях замовкає нарешті, лиш перепелиці
Скрикують в темряві, наче від спраги
Скрикує підліток у напівсні.
До яблук я простягнув правицю.

І раптом плоди зриваються долі,
Лякають мишей та дурних горобців.
Їх переляк будить старенького пса
І місяць дратує в небеснім роздоллі.

Пес хоче завити, та стримує згадка недобра
Про біль від кийка, що сон береже
Суворого ґазди. Остерігається пес
Хазяйського гніву, а так він - тварина хоробра.

Шлях замовкає, мовчки дивлюсь на зорі,
Слухаю цвіркунів, чий спів закриває повіки.
З гірки Чумацького Шляху ковзають янголята
В хвилю морську і регочуть у Чорному Морі.

Ми з тобою будемо коханцями,
Ми з тобою будемо удвох
Ніжними мелодіями й танцями
Огортати те, що дав нам Бог.

Будемо ловити кожну крихітку,
Кожну мить короткого злиття –
Доля нам таку стежину виткала,
Вишила нам хрестиком життя.

Будемо долати втрати-відстані
І тепло тулити до грудей.
Будемо веселими й щасливими
Між любов’ю кинутих людей.

Янголами будемо любитися –
У раю нікого більш нема!
Ми з тобою будемо коханцями, –
Літо подарує нам зима.


...2010

Не заспокоювався, поки,

В густих туманах пізніх днів,

Тебе, відрада синьоока,

Я несподівано не стрів.

Мої обійми полонили,

Як сіті рибку золоту,

Уже пручатися безсилу

Твою змарнілу самоту.

Мої цілунки обігріли

Тебе від п’ят до голови,

Неначе хвилі здичавілі

Закам’янілі острови.

Душа часу не відчувала

І втоми в тілі не було,

Коли світання синь помалу

Упала вдосвіта на скло.

Було і радісно, і жарко,

І соромливо нам в імлі.

І не припалена цигарка

Лежала сумно на столі…


Я – неприборкана ріка,

В якій і праведне, і грішне!

Та ось тобі моя рука,

З – під неї линуть ніжні вірші.

Моя стихія – каламуть,

У ній від пристрастей цунамі.

Хто зможе в душу зазирнуть

Мені, розпещеній вітрами?

Я заблукала між світів

І обпалила рано крила.

Хто б це приборкати зумів

Мою натуру здичавілу?

Мене у сіті ти зловив,

Омивши в променях ранкових.

Закам’янілі острови

Зросив нектарами любові.

Зігріта дотиком руки,

Воскресла духом і весняна,

Лечу на крилах у блакить,

Шлю небесам від нас: - Осанна!


Кучерук Віктор, Наталія Крісман

9.12.10.

Я – віддзеркалюю тебе:
Невпевненість - щоб жити в раї,
Нездатність бути тим, хто є.

Слова – заради слів,
Ревниво – в очі:
Чого, скажи, ну, вимови,
Чого ти хочеш?

Мовчання – вслід,
Навколо – невимовно – тихо.
Лиш погляд – твій
І я – обабіч слів -
Собі на лихо.
2010

Тьмяні очі – зелено в раю.
На твоїх вустах блукає острах.

Солодко, так солодко – вдаю,
Що тебе не потребую – гостро.

2010

Все. Осінь каже: "Я бачу..." Осінь...
Все осінила прозрінь просинь:
зринь догори - і зри - досить!
Заціпенілих рим стоси...
Все. Осінь каже: "Я бачу..." Осінь...

Все. Осінь каже: "Я чую..." Осінь...
Як попід лісом ідуть лосі,
ласі до мухоморів, зовсім
зморені морди в цупкій повсті.
Все. Осінь каже: "Я чую..." Осінь...

Все. Осінь каже: "Я знаю..." Осінь...
Нишком комиш морозець косить.
Ближче до хати мишей кроси -
вимерзли в полі вони, босі.
Все. Осінь каже: "Я знаю..." Осінь...

Все. Осінь каже: "Мов!" Осінь...
Хто ж мене, як не ти, впросить
вимовить молитвИ вдосталь
ще до Різдва, зими, посту?..
Осінь в мені рече, осінь...

2010р

Безмовності... Моїх осінніх днів
багатослів"я - здиблене вітрами,
ще позолотить жовтолистим крамом
дорогу тим, хто голову схилив...

Безмовності... Моїх їдких ночей
замислення - журливе, мов отрута...
Тих сумнівів так-сяк не перебути,
вони ятрять... І - ще, і ще, і ще...

Безмовності... Моїх ясних світань
недоговореність-недомовчання -
у протидії вичахлі прочани,
що одностайно стискують гортань...

Безмовності - безжалісно, нещадно
даруй мені... А в тиші - Словом стань...

2010р

Домик на улице Млечной,
Там, над Молочной рекою,
Я присмотрел. Там есть остров,
Словно бы из киселя.
Это не то чтоб колечко
Стало тесно городское
Для безымянного - просто
Кличет родная земля.

Просто так хочется личной -
Личной - безличной вернее -
Жизнью пожить - пусть не вечной,
Но безусловно своей.
Слышишь ответный ли клич мой,
Солнечный остров, бледнея
В окнах на улице Млечной,
Прячась от злых январей?

Там - всё навеки едино:
"Ясно", "смеркает", "светает" -
Вместе, как в радуге спектр
Или как, скажем, в борще.
Личности, лица, личины -
Всё, чего здесь так хватает -
Право, не стоят респекта
Ни моего, ни вообще.

Здесь, где сребристые гвозди
В землю гроза забивает,
Мы - точно силой майора
Сгорбленный строй рядовых.
Там - и минутные гости
Слёзы свои забывают:
Так и возносится море -
В каплях уже дождевых.

После прогулки по водам,
После купания в речке
Будет так странно - вернуться
И не застать никого
В доме, откуда все родом,
В доме на улице Млечной
Лечь - и уже не проснуться
Ради лица твоего.

Хатинки білолиці в слободі,
На хуторах - хатинки білолиці.
В одній кімнаті - кухні і світлиці -
Сім'я трималась в радості й біді.

Під стріхою на призьбі спочивав,
Коли віки брели собі волами,
І суєта була десь за горами,
А день - важким,як з борошном чувал.

Хатинки... Ви були непоказні:
Покрівля з очерету та соломи...
Та з піччю і долівкою - хороми!
А теплота, а мамині пісні!

Все там було... Та не голодні дні
Залишились у пам'яті дитячій -
Вона радіє спогадам, не плаче -
Бо там коріння нашої рідні!

2010

Дерева розквітлі, хмаринки мов з вати -
Це ж так романтично - удвох мандрувати!

Забути нікчемні здобутки і втрати,
Забути про всіх - і удвох мандрувати.

Чи спиниться час, чи почне вирувати -
А нам би, всміхаючись, вдвох мандрувати.

І щедро зозуля нам буде кувати,
Щоб довго удвох ми могли мандрувати.

Розніму назустріч руки -
Але де ти?
Де ти?
Де ти?
Лиш одлунюються згуки
Од планети до планети.

Лиш війне здалека повів
(Чи мені, притьмом, здалося?).
І затопить Всесвіт повінь -
Аромат твого волосся.

А зірки, зірки на небі -
То бездонні твої очі.
...І летить до мене лебідь,
І лебідкою стать хоче.

Ти - є! Ти - є! - і радість обпече,
Що можна тебе бачить, говорити.
Тобі - і серце, і моє плече,
Тобі - мій день, мої пісенні ритми.

Тобі - цей світ, усі його дива,
То ж тішся, щастям набивай оскому.
Ти, певно, скажеш: це - лише слова...
Та я ще їх не говорив нікому.

Це не для нас, цей спокій не для нас,
Він сконденсований в тяжку й тягучу мить
Де світла ніч шепоче нам: «Silence*…»
Де голос твій у небутті бринить.

Одягне в креп, у лазуровий газ
О, зглянься, Смерте! Серед ясних зір
Хлюпоче сміх, він ще не згас, не згас,
Я знову бачу профіль Ваш, Мессір!

Це не для нас, не прочинить для нас
Каплички, де чека спочинку тлін.
Там під склепінням молитовний Спас
Лунає, плаче, не встає з колін.

Блідніє, як дверей слонова кість,
Та глухне осінь, глухне до псалмів
Я тільки гість, я - чуєш? - вкляклий гість…
Свічу лампаду із надій і снів.

Аж поки спів, цимбал небесних спів
Далеких кроків донесе нам звук.
З ладанок срібних, із молитви слів
Просвітлить дух і відповість нам Друг.

Затопить сяйвом храму височінь.
To bе? – полином й миррою, – To bе!
Й пливе в тремтливім вогнику свічі
Твоя усмішка й очі голубі.

Битий фарфор снігів.
Напівсонна жура за собою...
Як монета в труну, пада в річку нічийна зоря.
Завтра вдарить мороз –
І болюче білючим загоїть
У пташках, у вовках, в бунтарях.

Світла церква в снігах без єдиного цвяха постала,
Ну хіба що оті – у Христових руках на хресті...
Битий фарфор снігів на лісах, цвинтарях, на вокзалах –
Мов розчинені «царською водкою»* осені сни золоті.

Тихо. Вітер – як час, а чи Бог... непомітно присутній.
Кожна п’яна сніжинка спішить пригорнутись до всіх –
Отаких, як вона, – білопінно-хрестатих, невзутих,
Отаких, як і люде, – рожденних на сміх і на гріх.

Місяць – бісовий ріг – заіскрився, нагнувся і – здимів.
Але пісня забута в далекій корчмі ожила.

Битий фарфор снігів...
Я тілесно і з вами, і з тими...

А душа під снігами шукає тепла.

11 груд. 10.

*«Царська водка» – суміш концентрованих кислот: азотної і соляної. Розчиняє більшість металів, у тому числі й золото.

Якби мене, дивачку, запитав
Чаклун-мольфар: «Де хочеш вік дожити?» –
Я б заспівала: «Ста-а-рче, поміж трав!
Люблю поля пшениці, гречки, жита…».
Незбутню мрію у собі таю
Між мотлохом пригадок і прожектів.
Воліла б я – вже ветхою – в гаю
Топольку обійняти… Півні треті...
Повіє вітер – я пером злечу…
Я бачила торік Спіраль Відходу.

Мене чаклун, гугнявий дід, почув.
Зайшов крізь двері…
Скинув плащ і боти…
Без еківоків, прямо запитав:
«А може, ти душею покривила?
Є тут котедж модерний – у Півнях.
Там при бажанні оселись... Є вила,
Зело заморське у дворі - вужем...
На вікнах – мандарини і лимони...
Дідизну брат звойовував з ножем...
Від саду – запах крові. В домі сонно.
Чаклунське слово я даю... чи зуб:
Селитьба та запахне гіацинтом!
Захочеш – я обарвлю у лазур
Паркан штудерний барви антрациту…».

– Ні, не піду в ту кліть... Варю євшан... –
Зітхнула я. – Дзиґар, поглянь, пульсує…
Не доплела ще червінькову шаль.
Приходь у травні, як її збудуєш –
Малу хатину... Ти посадиш глід...
Я облаштую озерце і грядку,
Насію моркви, пастернаку, маку…

Вже – липень.
Де ж забудькуватий дід?



2010

Я не збиралася красти ваших коней,
Бо давно уже їх забрано, і посмішкою перелічено.
І, яке уже діло обіймам , що далеко траві до дівчини.
Трави не винні, а коні жують з моїх рук виноградини.
Враза хвилюється, серденько Данте ловить..

І кожен усміх, неначе востаннє, інакше не вмієш.
Посуд мити на кухні, мріяти про заборонене.
Уже по місту літають біленькі сніжинки- мухи!
Уже я стала такою, пробач мені, гоноровою,
Сплачую добрим словом шляхетне мито.

Пробач, що не поруч думками, порічками сміху,
Розміняюся на п’ятаки, а на пальцях крадеться ЗМІ,
В тебе летять світляки, невидані ще ніким,
Мов біомаса.
Та кола дзвенять по воді,
І коли все дістало, в мурашок кидаю горіхи!

Цитрина наче планета, бризкає соками пошепки.
І ці субтитри розпусні скачуть, немов саранча!
Зима цокотить даремно купкаю спільних літер!
Десь там у них і ти - чийсь синьоокий чад ,
Не розумієш , що в мене дитина росте на запрошення…

Емоцій вибух вщент ламає шлюзи,
Душа беззахисна дрижить на ста вітрах,
А кат знижається: кривавокрилий птах,
Безжалісно-свавільна садо-муза.

Зухвалий погляд, вільний від ілюзій
Нутро просвічує, сканує кожний нерв,
Де спогад болісний сховався і завмер,
Де всі твої конфлікти і конфузи.

Та кігтями в печінку… Пробі, друзі! –
Таємне витягла, мов з гаманця дукат,
Лише очиці по-сорочому блищать
І тріскіт роздається по окрузі.

…Аж тут збагнув, що мучився в недузі,
Причина-трунок щезла, рани – заживуть
І знов повернеться одвічним дежа вю
Мучителька і рятівниця, муза.

Мелодия костра. Мысли дымкой витают...
В общении собравшихся спор - кураж:
,,-настоящее - Илюзии Реальный Мираж?''.
Взорвалась тишына - посыпались вопросы,
Их оборвала, внезапно - ДО мелодия.

Вибрация энергии струны, успокоила эмоции.
В звенящей тишине произношу слова:
Незнающий, но ищущий приблизится...

С Вами, беседуем мы, согласны Друзья?
В Единении - Мудрость ХРИСТА.
В этом, Истина Мироздания.
Пульсирует ОНА, исходя из Центра,
И к Источнику всегда возвращается.

Пульс Ее - это Энергия взрыва Со-Знания.
Знающий - Ведает, незнающий приблизится.
Быть или не быть...?
Вот в чем вопрос,
И эта мысль навязчива.

Есть еще Время, есть Друзья.
Мысль преобразовать, направить к Добру.
Преобразовать всю жизнь свою.
Майя календарь - Свет Разума.
Он во Благо Истинного Я.

Наступает конец Эпохи Кали - Юга-
Среды прогресса устаревшего мышления.
Правительство знает,но тая молчит.
Новый виток оно тормозит.

Сегодня, прогресирует их накопления уродливый прогрес -
Болтовня в эфире, реклам шикарный блеск.
Гробит себя система - разрушения эфект.

Парад Планет уникален в 2012 году.
Создадут Они стрелу по Сроку,
И будет пущена Она,
А цель - Новая Эра Человечества.

Взмахнул рукою, коснулся струн,
Произнося благоговейно в тон -
МИР, СПРАВЕДЛИВОСТЬ,
ПРАВОПОРЯДОК и ЗАКОН.

Пылают жаром угольки, молчанье у костра.
Лунный день, растущая Луна.
Много сказано в кругу.
Есть о чем подумать... Встаю.
Искреннее рукопожатие - благодарю и,
Неторопливо, с подругою домой ,, плыву''.

10.12.2010г.

Я розірву цю сонну тишу
Піснями збурених вітрів,
Промінням серця заколишу
Тебе у цій нічній порі.

Поглянь до висі - там комета
Розтяла неба гладь хвостом,
Насправді це - душа поетки,
Що йде у безвість під хрестом...

І хоч, згораючи зорею,
Я надто скоро вниз зірвусь -
Розвію сум з душі твоєї
Й тебе довіку не зречусь!
11.12.2010р.

Коли тісною стане шкіра
І вигостриш своє перо, -
Тоненьким лезом ювеліра
Ти знімеш маску. І мерло
Осяє скромні будуари
І бригантини легкий стиль.
Ти увійдеш ... іще без пари,
Загойданий посеред хвиль...


Коли затихне перший вигук
Отих невтомних шукачів
Перстенів, перлів, срібних рибок, -
Ти в будуарі відпочинь,
І сни твої і діаманти
Я припильную, як колись...
У танці осені анданте,
Де ми щасливо обнялись...

Чекала всю вічність нестримну цю повінь
Бажань, що б усі береги залила.
Хотіла з тобою в один сісти човен,
В багатті єдинім згоріти до тла.

Не знала ніколи в любові обмежень,
Завжди позбувалась страхів і вагань.
Питаю у неба - "Нам щастя належить?
Душею щомить зазираю за грань.

Чи янголи чують мої одкровення,
Чи ми заслужили на щастя дари?
Тепло, що лишилось від тебе, у жменях
Стискаю і серце молю - "Не згори!"...
10.12.2010р.

Я звідтіля, де сонна тиша
Німіє в тузі вечорів, -
Де зараз сутінки колише
Поблякле світло ліхтарів.
Я відтіля, де в мерехтінні
Зірниць чорніє небозвід, -
Де за вікном блукають тіні,
Одна за одною услід.
Я відтіля, де в час зимовий
Немає зовсім хуртовин, -
Де я сьогодні суму повен,
На те не маючи причин…
10.12.10

Як мандрівні птахи, я жити хочу,
шукаючи пригод над морем синім;
буденний шлях хай не бентежить очі,
коли на інший берег я полину.

І вільно падати в обійми ночі
крізь бурштинове сяйво швидкоплинне,
протистояти шквалам до загину,
бо крила сильні і страшливі очі.

П’яніти від блакиті неба й моря
і правити безмежжям цих просторів,
забувши про людей та їх турботи.

А коли серце стомиться у смуті,
померти тихо на скалі забутій
із крилами, готовими до зльоту.

Поет у коханні шукає натхнення.
Живе не майбутнім, а нинішнім днем.
Він п’є насолоду, вилущує зерня,
Він грається словом, неначе вогнем.
Поет у любові шукає сюжету,
Чи з неба на крилах приносить сюжет.
Щодня потребує пригоди і лету,
Терпіти не може ні ґрат, ні тенет.
Поет ненаситний. Крізь сито ілюзій
До нього приходять то музи, то сни.
Він хоче щоб поруч були тільки друзі,
І навіть під снігом шукає весни.
Він прагне пізнати, дійти до вершини,
Із дна океану дістати своє.
Він світ прикрашає плодами калини,
А яблук спокуси не їсть – роздає.
Поет у коханні – це домен і демон,
Це ангел і злодій, шаман і ягня.
Хижак і мисливець, безодня і небо,
Приходить до храму і жде вигнання.
Він любить і губить. Цілує у губи
І так, наче серцем – по шкірі мороз.
На пік насолоди наносить зарубки,
Дарує букет хризантем і мімоз.
Він легко й нестримно вривається в душу
Як протяг у хату, чи потяг у світ.
У морі кохання вишукує сушу
І кличе спокусу три тисячі літ.

Поет не кохає – він прагне кохання,
Мов янгол – польоту, як небо – зірок.
Поет у коханні вбачає прощання,
Бо нині – вигнанець. А завтра – пророк.


2010

Коли час відбиратиме нас до
«червоної книги»,
можливо, уперше бажатиму бути
останнім,
хоча… краще разом, щоб
разом стрічати відлигу,
і давати змогу траві проростати
крізь рани.
Від імені твóго – міжреберна
ікс_турбулентність,
невидима зона, де крила розбиті
на друзки,
«бортові самописці» - колишня
одномоментність,
що залишиться тайною в написах
ретро-етрусків.
Вони знали про нас, але звідки –
не знаю і досі…
паралелями хвилі на берег лягають
кволо,
ранковий бриз тебе намалює
босу,
а поруч – мене – на піску заговореним
колом.

Літо - не просто спогад,
Надто любов'ю пропах.
Наші з'єднали дороги
Янголи у небесах.

Літо - не просто спомин,
Гріюсь в його вогні.
Пристрасті нашої повінь
Досі не стихла в мені...

Прагну у твої вічі
Я зазирнуть, як колись.
Літо - солодка вічність,
Де наші душі злились.

Нині навкруг засніжило,
Світ - наче справжній рай.
Душу тобі я відкрила,
Швидше до мене вертай!

Літо - не просто спогад,
Що обійма крильми...
Вдячна за тебе Богу -
Влітку з'явились МИ!
10.12.2010р.

Ранок óхляп на веснянім вихорі −
− Що, мій ярий, обженемо віхолу?
− Обженемо! Виженем лукаву!
А на серпень ще й обжинки справим!

День галопом у травневу спекотý.
− Що, палючий, вдасться злиднів спекатись?
− Спекаємось! Виженем! Втечемо!
Вижнем поле − ще й хліби спечемо!

Підвечірок дибки на Купала −
не лайдак, бо, знай, керує, чвалом.
− Що, трудяго, сповнимо комори?
− Сповнимо, як дощ відійде впору!

Вечір клусом крізь сади й городину.
− Що, щедротний, відсвяткуєм входини?
− Відсвяткуєм! В осінь відгуляєм,
почастуємо хмільку навзаєм.

Погляд ночі − тільки що й понурити...
− Приготуй−но ти мені костурики...
Навпростець, неквапом, то − до шмиги
крізь намети в Благовіст відлиги...

2010р

Туман досвітній... Місто − мов камея,
карбована в молочному нефриті...
Сумний, статичний профіль Ніфертіті,
що приховав юрмисько Колізею.

Там знайдеться твій кучерик безцінний
у хитромудрім таємничім сховку,
гармидер і стовпотворіння змовкнуть,
не зачепивши ані волосини.

Я бачитиму − злі й голодні леви
тобі, мов кошенята, лижуть ноги.
І мить, як вічність − крок до перемоги −
сталь погляду, та серце − кришталеве...

Прадавня амфора нового ранку
по вінця − ллється бурштиновим світлом...
Хильне туман − зажура ночі зникне,
загоїть денний галас - тиші ранку...

2010р

Кличе гай до зеленої брами -
Відступа мегаполісний рев.
І пірнаю, як в хату до мами,
В рідний запах, у барви, у гами -
І купаюсь у сяйві дерев.

Тут вільготно душі моїй, мило...
Тирсу сонця із листя, трави
Промінцями мота мотовило
Невидимий ловкач-здоровило -
Аж загледівся гриб-боровик.

І шепочеться гілка до гілки,
Дятел дріб вибива на сосні.
Неповторні малюнки, говірки:
Спів дрозда, блискавичний лет білки,
Цвіту-квіту галяви рясні.

Гаю мій, зачарований князю,
Славен затишок твій, зелен-шум.
Під крило щедре знову спішу,
Де читаю тебе і пишу,
Як і ти - смарагдовою вяззю.

Герб зими на попоні хмари.
Рветься в клапті вотола сіра –
Устилає сніжинок виром
Денце року… І дивні чари
Ейфорії чекання миру
На хороше в наступнім колі -
лЬоля мрій про щасливі долі.

Безбережним, засніженим полем,
По якім мої стежки ведуть,
Я ступаю, зливаючись з болем,
Досі власну шукаючи суть.

Лиш оголене груддя землиці
Заціловують вітру вуста,
Вилітають з небес блискавиці,
По зчорнілих б'ють в полі хрестах.

Потомилась в далеких дорогах
До самотності звикла душа.
Йде за вітром, шукаючи Бога,
Омиваючи рани в дощах...
10.12.2010р.

Як п"янко пахне скошена трава!
Кортить у пахілля з дороги впасти,
Дивитися на лапки зозулястих...
І за лаштунками - невгавна гра!

Перука голуба сповзла до крил.
Пес Артемон сліпій врагині вірний.
Вертепу діл ковзкий, у чорній цвілі.
Рік лицедіяла... Тікаю ніч - щосил...

А Ляльковод - услід. Вже чутно:"Стой!!!"
Він батіжком маріонеток ляска,
Дає лящі - за ляпсуси і ляси,
За хиби у роботі рук, підойм...

Упасти б на стежини мурашви!
Не м"ятну карамель смоктати - глицю.
Лежати пагінцем витким - суниці...
І проростати - крізь кишені шви...


2010

Час такий невблаганний, допоки його не підкориш.
І любов невідома, допоки її не приймеш.
Ми зайшли так далеко, що страх нам підточує корінь.
Ми забули життя, але ми пам’ятаємо смерть.
Ми забули, ким вчора були і ким стали сьогодні.
Ми чекаємо дива, згубивши себе у світах.
Ми не бідні, не хворі, ми просто нестерпно голодні
дрібки правди про нас, що мов квітка в душі одцвіта
ще з сотворення світу…
То дай же нам пам’яті, Боже,
тої сили святої хоч крихту в собі віднайти,
що творила галактики, землю… а нині неможем
ми самого себе у собі віднайти й вберегти.
Нас долають хвороби,
лякають слабкі,
гнуть бездухі,
ніби нам всеодно. То чого ж тоді плачемо ми?
Дай нам сили піднятись з руїни і тілом і духом.
Не рабами своїми Ти нас породив, а дітьми.
Дай нам пам’яті, Отче, згадати з якого ми роду.
Дай нам мудрості бачити в кожному Твоє ім’я,
Бо хоч дивимось ми один одному в очі так гордо,
а насправді лише демонструємо власне життя.

В липні літо,
В білі лілії одіте,
Сіло під розлогі липи
Від - по - чи - ти.

Вітер з лісу
Біля лип крутився лисом,
Літо Вітра в гості мило
За - про - си - ло.

Тепла Злива
Недалеко мила ниву,
Літо з Вітром їй ласкаво
По - гу - ка - ли.

Так здружились
Літо, Вітер, тепла Злива.
І завжди у липах в липні
Дружба квіт - не.

Ці дні найважчі від усіх припущень,
Були вагання - висновками стали,
Дерева снили листям нерозпущеним,
А нині - розкидаються опалим.

Хитнуло світ, як вітром павутину,
Спинився Той, котрого завше мало.
Взялось чоло глибокими, незгинними,
І сиві терни скроні віншували.

Та поки осінь вигріти не пізно
І поки в Лету каменем - зарано,
Моя печаль зуміє бути ніжною,
Мої вуста проситимуть дурману.

Безбережне, засніжене поле,
У жалобній розпуці зими,
Де – не – де почорніло від болю,
Щедро вмите відлиги слізьми.
Охололе, оголене груддя
Заціловує вітер здаля.
Та сьогодні, в боязні застуди,
Гри вітрів не сприймає рілля.
Оніміла… Зіщулилась… Зблідла,
Відчуваючи ласку тепла.
Білизну випрасовує підло
В полі вітер поволі до тла.

2010

Вздовж лугу пролягла стежина
Від дому рідного до школи...
А я б жила і не тужила,
Якби - бігмак і кока-колу
І чобіточки на підборах,
І невеличку іномарку,
Будиночок в Альпійських горах
І шубку з хижака немарку.

А ще - якби давала школа
Гарантії, окрім освіти,
Що нас держава не розколе
І не пошле блукати світом.
Щоб не латати власних мантій
Було під силу королевам...
Та хто ж їх дасть - отих гарантій?
Хіба Au pair чи Work and Travel...

На острові мрій,
у колисці дитинства
збираю я крихти
надій.

Складаю їх щільно,
на келиха днище,
готую для тебе
напій.

Ти все зрозумієш,
коли його вип’єш,
коли цей розгорнеш
сувій.

На дні твого смутку,
на цім попелищі
він зцілить глибокий твій
біль.

Загояться рани
і виплине правда,
нектар її дасть тобі
сил.

Ці зерна любові
посієш у землю,
і зійде з них лан
золотий.

липень 2006р.