Мабуть, з вітром змагались дроти
Телефонних печалей, обіцянок кволих
Я кричав мимо ночі на “Ти”,
Бо на “Ви” не хотілось почати ізнову...

2002

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Ти мені снишся уперше такою, відколи
падає чорна вода і кипить у калюжах.
Ти мені снишся сумна і надміру байдужа,
вбрана у хмару, тумани і тіні, і гола.

Ти не питаєш нічого, а дивишся довго,
доки вищать кажани і коти попідтинню,
доки сахається світло... і доки застигне
кров або думка... І що тобі, дівко, із того?

Ти мені снишся такою, якою погасла
десь у чернетках на зламі себе та епохи.
Ти не ідеш, а чекаєш на ранок, допоки
промінь не ріже по небу, як лезо по маслу...

Ти мені снишся...
26.07.2010р.

День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.


2010

Щоб підлим не стати –
Я п’ю і злюсь
До певних, ще людських, меж.
Коли мені брешуть – я не люблю.
Від правди втомився теж...

Циганською голкою шитий шрам
Уже не болить, але
Душа, що заважила 9 грам,
Кулі повторить лет.

Поправку на вітер зробити лиш
Дозволить стрільцю мій друг,
З яким ми в корчмарськім бою були,
Минувши афганський круг.

Травмовані щастям приходу в світ,
Ми будемо ждати знов,
Коли ж повертаємось в той живіт,
Де сонячна бродить кров.

По вовчих слідах побредем у даль,
Де казка, де пісня, де
Ніхто за любов не дає медаль,
Є глиб, та немає стель.

Де кров’ю малює сльозу дивак,
Де падає плід в гніздо.
І вічно крізь кості кричить трава
В очікуванні Годо...

Хтось простирадло
Жужмом на ліжку лишив.
Складочки хтиві.

Лінії манять.
Ніби шукають собі
Парочку вірну.

Два голих тіла злились
В ціле єдине.
А простирадло сповзло
Вниз на підлогу.

Разольемся водой к берегам,
Разлетимся, как звонкая пыль
И, подобно в тетради словам,
По слогам разобьемся своим.
Мы развяжемся и… кто куда,
Я летать, ты на землю – ходить
И нас станет держать лишь одна
(Горизонта не прочная) нить.
Мы рассыплемся желтым песком.
Легкий ветер. И ты улетишь.

…Ты во мне, в тихом сердце моем
Каждый миг резонансом звучишь…

Разольемся, развяжемся… НО
Как бы жизнь не текла, не забыть –
Нам две тысячи новых тонов
Лишь из двух удалось сотворить :)
…И опять в эту тонкую гладь
Тишины, доносящейся с крыш.
Мы обязаны просто молчать,
Знать бы только, о чем ты молчишь…
26.07.2010

Не вбивай пісню,синку,
Що моє, то твоє.
Доля б`є за помилки,
Ой, як боляче б`є.
Я тебе обігрію,
Від нудьги затулю,
не вбивай,синку мрію -
Біль не знає жалю.
Прийде час і піду я
У нічну заметіль,
А зима відлютує
І вгамується біль.
Ми багато що губим
І життя на льоту.
Не дивуйся мій любий,
Що раптово піду

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

Тетяна Роса



пародія

Прошу не гальмуй, краще снікерсуй,
милий!
Ти пігулку з’їв, звідки стільки взяв
сили?
Вередливий став,кава, бач, гірка...
Чаю?
Не солодкий рай - муку я якусь
маю.
Але...погляд твій,та ще чорний вус -
кара.
Років десять скинь - отоді були б
Пара!

…Він мав тільки сім нот, а між них свої сім кольорів…
Гриф гітари його бунтував, розриваючи грати!..
Він, як сніп, запалав, і як зірка на небі, згорів!..
Розчинивши свій дух - те, що в нас неможливо забрати…

…В цьому імені – Світ, а в душі – невпокоєна ліра!..
Недаремно його Володимир батьки нарекли!..
Як він жити хотів! Як він з хрипом в піснях своїх вірив!..
Його Гамлет – як Той, на Голгофу якого тягли…

….Скільки він написав! Тим пісням непростим марно ліку!..
Як душили його, як хотіли заклеїти рот!...
Та тремтів він тоді, як услід відкривалися вікна,
Бо "включали" - його, і спинявся навколо народ!..

…У піснях його – сила, нескорені гори і горе!..
І суворі сніги, і історія наша блатна…
І казкові герої, і світла романтика моря…
І французька любов, і описана з болем війна!..

… Бачу сон наяву, як по краю проносяться коні!..
Бачу відчай вовків, лють ловців, прапорців частокіл!..
В бані парять його, а з грудей кров’ю плаче ікона…
Бачу погляд – як сталь, чую слово – як криці укол!

…Як печально бринить чорним соло ваганьківська тиша…
Тут спинився навік той, кому перервали політ…
Він співав, як хотів, він на люди без одягу вийшов,
Голос Барда хрипить, а душа перетоплює лід!

...Повертаються всі – та не ті, хто, як хліб, нам потрібний!
Не вертаються ті, хто життя пролітає, як мить…
Він прожив сорок два, він проніс до кінця хрест свій срібний!
А з вікна дотепер віщим голосом пісня хрипить!

«...Корабли постоят – и ложатся на курс,
Но они возвращаются сквозь непогоды…
Я, конечно, вернусь – весь в друзьях и в мечтах,
Я, конечно, спою – не пройдет и полгода…»

Кумпала Вір,
23.05.2006 р., м. Хмельницький

Мов окропом в моїх жилах кров
Струменіє, пристрасті віддавшись.
По тунелю пекла я ішов
Поруч із гріхом, за руки взявшись.
Через ріки сповнені вогню,
Йшов мостами із самої сталі.
Одяг стлів, мене зробивши НЮ;
Моє тіло гріли твої грані
І здіймався попіл від палких,
Божевільних твоїх поцілунків.
Біль приємний тіло збивав з ніг
У судомах від таких стосунків.
Накалялись пристрастю до меж;
В наших тіней виростали крила.
„В пеклі ангели?!” І час не здоженеш...
ПролИлась через вінця і накрила
Нас з головою..., (вибухнув вулкан)...,
Вивержена хвиля. Покотилась
Гучна луна; із попелу туман, -
Враз пекло в райський сад перетворилось.

Знову час витікає крізь пальці.
Не лякайся. Це просто вимога.
У химерному світі абстракцій
Не буває завбачених див.

За законами мудрого Бога,
Окрім солі, є цукор на таці.
Окрім тернів, є чиста дорога.
Крім мінору – мажорний мотив.

Знову час витікає крізь пальці,
Розділяючи щастя на крихти.
Безпідставно за втраченим бігти.
Не буває завбачених див.
16.07.2010

...Червоні прапорці горять, як кров,
Сьогодні ми полюємо на вовка...
Ми вперто йдем по сліду знов і знов,
В мисливців професійна підготовка...

...Вовки даремно плутають сліди,
Як тіні, між дерев, туди-сюди!..
Від кулі їм сьогодні не подітися...
...В очах вовчиці заграва біди,
І дикий відчай: - Підкажи, куди!
Якому Богу нині нам молитися?!...

...А постріли, як звуки батога!
Все менше шансів вижити у вовка...
Все ближче дріб і кислий перегар,
Мисливці мають хитрість та сноровку...

...Вовки даремно плутають сліди,
Як тіні, між дерев, туди-сюди!
Від кулі їм сьогодні не подітися...
В очах вовчиці заграва біди,
І дикий відчай: - Підкажи, куди!
Якому Богу нині нам молитися?!...

...До бою заклик – як кликів оскал!..
І люди раптом вражено замовкли…
Стара вовчиця – мудрий аксакал,
Мисливців обхитрила нагло й ловко...

...Вовки стрибали крізь вогонь і кров!
За прапорцями зеленіла воля!..
І кожен з них свій страх переборов!..
І кожен х них повірив в свою долю!..

...І знову сірі плутають сліди,
Як тіні, між дерев, туди-сюди!
Зі смертю їм сьогодні не зустрітися...
І мчать вперед, до нової біди,
І сумно виють: - Підкажи, куди!
Якому Богу нині нам молитися?!...
Якому Богу нині нам молитися?!...
Якому Богу нині нам молитися?!...
Якому Богу нині нам молитися?!...

Кумпала Вір, 12.04.2006 року,
м. Трускавець

Отойди от окна – простудишься,
или будешь стрелой сражена,
или просто по-бабьи скурвишься –
отойди от окна!
Ты в гостинице, в доме напротив,
из пластмассовой рюмочки пьёшь
отвратительной крепости ёрш
и капризно твой кривится ротик.
А на вилочке – шампиньончик,
а на лифчике – соус тартар,
твоей туфельки лаковый кончик
так и просится на аватар.
Занавеска качелью качается
и звенит моя тетива…
Так давай же теперь печалиться!
Так давай же, давай же, дава…

Мир, безусловно, незыблем, но опять отключили горячую воду.
И кран на поверку вздыхает вселенской тоскою, печалью.
Но, не смотря на происки государственной власти, радона, погоды -
Земля, знай себе, вертится. А я выпил чаю.
Поезд к ряду пять дней не сходил с рельс. Движение,
Не как результат идеи, а более чем сама идея,
Надежнее ожидания. И, не считая возможности обморожения,
Вы - в безопасности. Между рельсом и реей
Разница, не то чтобы колоссальна, но на много значительней,
Нежели между улыбкой сенатора и малодушием подлеца.
Кроме того, в толпе, шаркающей за очередным расточителем,
В любом случае душно. И не разобрать лица.

Мир, безусловно, прочнее трубы, что лежит в основе водопровода.
Что очевидно, если вам 22, а на дворе запылилось лето.
Приливные волны, вулканы, конфликты, метан, болезни, заводы -
А Земля все вертится. А я съел конфету.
Поезд шестой уже день на ходу. Все с опаской затаили дыхание:
Пассажиры, патруль, машинисты, обходчик, две тетки с болонкой.
А, пока они там все не дышали, где-то под Каневом,
Без жертв, но взорвалась бензоколонка.
Мятежи, колониальные войны, засуха, плохие певцы, реклама,
Подмена понятий, какой-то там третий мир, геноцид, саранча,
Террористы, политики - в общем, куча разнообразного хлама.
А шарик все кружится. Хохоча.

25 июля 2010

Ти в мене не віриш? Мені все одно.
Я вірю в кохання, бажання, як падають зорі...
По вірі твоїй буде тобі дано:
Моя віра тверда. І наміри мої прозорі.

Ти-ніхто. І звати тебе ніяк. Вино
Тече в жилах емоцій, окрилює волю.
По вірі твоїй буде тобі дано:
Я вірю у Бога, у себе, і трішечки вірю у долю.

Я єсмь. Ти будеш. Віра через край
Стікає стінками розтрісканих надій...
Моя обитель-спокій. Моє царство-рай.
Життя-полон.
Реальних
Ілюзорних
Мрій.

Закиданий лавровими вінками,
Сиджу й читаю... Лист, закон, едикт...
Після розмов з цинічними віками
Моє століття виголошує вердикт.

Мій суд присяжних- Рада Без Душі,
Суддя - Диявол, секретар-Іуда...
Не падай духом, правдо, - ми не м"якуші.
Ти з нами. Байдуже, що люди...

Кава парувала душно й пряно,
Вітер осінь спрагло цілував.
І журилась синьоока панна:
- Ти мене ніколи не кохав.
Місяць срібло сіяв крізь долоні,
Сині очі – глибина душі.
Не журіться, моя ясна панно,
Ще і вам присвятяться вірші.
Усміхнулась осінь тонкостанна,
Кава стигла в чашці золотій…
Моя феє, моя чиста панно,
Спалах сонця на горі крутій!

Пробач мені моє кохання,
З тобою поруч кожен крок.
І те, що цвів тоді бузок
І десь співала птаха рання.
Пробач мені ті порівняння
Очей твоїх і двох зірок.
До тебе плин моїх думок.
Й мої нестримані бажання.
Пробач мені ті дні чудові,
І те що був лише у слові
Легенький доторк до плеча.
Пробач мені також вірші
І що від серця і душі
Я так і не знайшов ключа.
20.05.2010 р.

Кожного дня
запитання- як буты далi, яким буде
Життя?
Залишаюся сам
на сам i у краще
майбуття Вiра моя.
Якось, у скрутну
хвилину дня,
менe люб'язно
хрещена Венера
до себе гостювати
запросила.
Прилетiла Вона
з неосяжних зору
просторiв, коли
почула як бринить
сльозою моя душа.
Гостинною нiжностью
пригорнула до себе
та лагiдно промовля:
,,-поглянь крiзь
вiкно, дитино моя,
там вiдповiдь на
запитання, тебе вона
чека".
Дивлюся i бачу,
як на Сходi Зоря
повстава, це
Бiла Зоря- Епоха
Сатья-юга.
Вона невпинным
кроком лине
до тих- хто
бачить чiстотою
думок щасливе
Життя, а тiнi людей,
котрi не хочуть
Iстини, жирують
та галасують
супроти, Божа
Сила
Свiтлом Вогня
змiта з лиця
матiнки-Земля!
Бачу Будинок Мрiй
багатьох людей,що
шукають ключi вiд
Його дверей
Повертаюсь до
Хрещеноi мами-Душi
Добра! Обiймаю
коханням Серця-Спасибi
Вам,рiдненька.
Тепер я розумiю,
що потрiбно
попрохати коваля, Вiн Живе в менi, щоб
чистими думками до
майбутнього кував ключi.
Хрещена пригорнула
посмiшкой кохання,
розумiю-час до
Рiдного порогу
iдти.

Поламала підбори. Довірила кедам останню дорогу
до нього.
Відпустивши блютус, вполювала не музику, так, випадкову картинку:
сині кактуси, тюль і відтінки
озвірілого сонця, яке прокотилось містами…
І, вдихнувши дурної трави, я приходжу до тями
попри бажану втечу… І шлях, що подовшав,
прилипа до підошов.

Скільки вибитих рейок, проколів, металу в губі?
Скільки часу потрібно йому і тобі,
щоб нарешті почати ловитися в пéтлі нарізно?
Запізнитись ніколи не пізно.

А між вами – два мегапікселі, три бездоріжжя,
вісім років дитинства без нього, без тиші
забинтованих пилом провулків і сходів,
де ніхто не нашкодив…

Там я вміла приходити в сутінь, мала і мудра,
І могла молодий снігопад – проти хутра…
Бо, до всього, носила хоробру вдачу,
кинуту Богом на здачу.

Хто я? Птаха об дзвін? Відкоркований дим дурманý?
Невідісланий смайлика серп відсікає мину…,
щоб назавтра вродитися високо, все осміяти…
…Welcome, серце, у п’яти…

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

Хто ж ти - Чаклунка,
Фея чи Мавка,
Муза цілунків,
Відьма, Русалка,
Пікова Дама,
Жінка фатальна,
Леді, що драми
Грає печальні?
Може, Мольфарка,
Хмар господиня,
Що трунок в чарку
Лиє мужчинам?
Може, Князівна,
Що зійшла з трону?
Де ж тобі рівних
Знайти, Матроно?
Брови - стрілою,
Хвилями - коси.
Тобі без бою
Здаються досі.
Надто цинічний
Світ цей довкола
Мрійницю вічну
Вгощає болем.
Терням він мостить
Долі стежини,
По яких боса
Йдеш без провини...
Ходиш у роси
Тіло вмивати.
Та в долі просиш
Не срібла-злата.
Вуста медові
Прагнуть цілунків,
Серце - любов'ю
Снить у Чаклунки!
25.07.2010р.

Синьоокий, хочеш – погадаю?
На все те, чого давно немає…
Не збрешу і правди не скажу,
Не свята хоч, та хіба ж грішу?
Тут три лінії: дорога, ти і я…
Значить, серце, доля я твоя!
Полюби чаклунку, покохай –
Взнаєш все про пекло і про рай.
Зорі в небі розцвітуть для нас,
Північ, милий, то таємний час.
Папороті ми знайдемо цвіт,
Буде знову нам по вісімнадцять літ.
Хочеш – подарую я печаль?
Ревність, тугу і розлуки жаль.
Але враз забудеш про розлуку,
Лиш зустрінуться раптово наші руки.
Чом мовчиш, чужинцю, іншу маєш?
Чорноброву Відьму не кохаєш?
Значить, третя лінія – не я…
Значить іншого я доля, доля не твоя!

Недочитана книга зір.
На сімнадцятій штамп казенний.
Ти ще часу мені відмір
зрозуміти фінальну сцену.
Палітурка на сотню літ,
жовті кутики, яті, єри...
А для мене уперше світ
просто так одчиняє двері.
А мені б ще казок і слів
і зорю би іще в зіниці...
Тільки ранок давно поспів
у гіллі... і сполохав птицю...
23.07.2010

Я знов собі сьогодні одягаю крила
На свято полювання почуттів,
Бо знаю: там любов тугавиться в вітрилах
І буде там зі мною сто чортів…

2002

Чергова доза йде у кров,
Свідомість плавиться на сонці.
Снодійним сповнилось нутро,
Щоб все чарівнішим здалося.

І, знаєш, зовсім не болить.
Коли ти йшов, боліло більше.
Простила я і Бог простить.
Бо ж я у світ рушаю інший.

Хоч так багато нових рим,
Метафор, образів багато.
А ти їх з пам"яті зітри,
бо й так не встигнеш написати.

Торбинка спогадів пуста,
А чаша з мріями розбита.
Коли від тебе йде життя,
То хочеш плакати.
І жити.



Якось вночі

Ніч пробила час для дива,
Для містерій і для злетів.
Суть жіноча є зрадлива? -
Вічна тема для Поетів...

Погляд жінки чарів повен,
Проникає в саму душу,
А жіноче ніжне слово
Навіть камінь з місця зрушить!

Квітне місяць срібно-срібно,
Манить душу в небовисі.
Якщо Ти до злетів здібний -
В сяйві Жінки розчинися!
25.07.2010р.

На широких дорогах Всесвіту,
де серце все поза часом бачить,
я вже не плачу, уже не плачу –
це ж росою земля в мені цвіте.

Між галактик чужих, між вимірів,
де в сузір’я зірки гуртуються,
я до тебе ледь-ледь притУлюся,
але більше таких не вимрію…

Стану сонцем у слові кожному.
В кожнісінькій клітині житиму.
Всім Всесвітом тебе любитиму
не по-людськи, але по-божому.

Пластилінові губи, пластилінові руки,
Пластилінове серце пластиліново стука...
Я зімну тебе всю, зазирну всередину -
І зліплю собі сина з твого пластиліну.

Ти є?
Була?
Чи я тебе придумав?
Чи помилково
Ти потрапила у ніч
З того вірша,
Що вереснем надуло?
Була?
Чи є?...
Хіба у тому річ.
Як вересень,
То ти,
Звичайно будеш
І будуть золото
Розхлюпувать дощі.
І ти мене
В тім золоті загубиш,
Відмовившись
Від золота душі.

…змія не люблю


За те я змія не люблю,
Що він в мені невидимий,
Як тільки я йому наллю –
У дзеркалі обидва ми…

2009

Довподоби, коли пливуть зі Сходу
Кораблі невідомі,
Немов сльози.

Довподоби, коли келих червоний
Лунає як дзвони
І як голосіння.

Довподоби , коли ночі потворні
Кружляють думками
І падають листям.

8.09.2009

Що потрібно для щастя тобі?
Шампанське, дівчата, розваги?
Щоб кожен день у цій метушні
На подвиги дав хтось наснаги?

Що важливо тобі в самоті?
Пляшка віскі, сигари та тиша?
А чи є все у тебе в житті?
Все? Та кохання немає лише.

Що цінуєш найперше в людині?
Гроші, владу та статус високий?
Так скажу я тобі, що віднині
Ти продажний й німий є, допоки –

Сам-один не поставиш за ціль
Жити в мирі, любові, братерстві.
Лиш тоді, на кінець, звідусіль
Прийде щастя – то цінність найперша.

18.07.2010

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Чистые мысли-корабли богов Земли.В Зпоху Нового их ведут дети Любви. Шторма, туман, препятствия страха им ведомы, но в бухту покоя-Домой!, всегда вернутся они.
Белоснежный лайнер
ВУ, КРАЙОН-Капитан, рукопожатие, взаимные приветствия, на палубе царит идилия Добра!- Атмосфера взаимопонимания.
Все возвращаются Домой, в каюте блажeнства покой.
Курс на Север, Его Любя, мы возвращаемся по карте памяти истоков прошлого на круги сво-Я.

Кохатимемось в темноті.
Я вимкну місяць, вимкну зорі,
Аби не бачили вони
Наскільки голі ми й прозорі.
Ми заховаєм від очей,
Чужих очей, свою чутливість.
Хай заздрість їх не обпече,
Які ми голі і щасливі.
Шатро із темряви – це наш
Надійний сховок для бажання.
Приляж на сутінок, приляж.
Утаємничимо кохання.

Так ніхто не прощається… Де не клянуться травою
на живому снігу, де сосна виростає кривою,
де водій утрачає пильність і гасне в літі,
я не стану на лікті…
Так не плачуть занедбані діти, йдучи із дому…
Подолавши себе, суперечки, недільну втому,
причаївши страшну історію за щокою,
я тебе заспокою…
Так ніхто не прощається… Весело… Бо зарано
повертати назад, не пізнавши всього туману,
не дійти до війни, переситившись камуфляжем…
На чужому поляжем…
Піде світло повільно донизу по восковій вені,
заворушиться дим у вікні, безкінечність у жмені.
І, помноживши попіл на попіл, відпустимо кому.
Так не буде нікому…

Кожна людина на Планетi Земля прагне кохання.
Генiальнiсть любові доволi проста,
Даруй квiти своєї душi Природi Свiту.
Енергiя любові i на вiдстанi доволi проста-
Це скарби Духу свiтлом душі.
В чiстостотi шляхетнiй простота.
Гармонiя Життя- це поєднання поглядiв, -
Абсолютом сумiстного творіння Життя...
2011р.

Не побачу, не плачу, не думаю…
Наче сон пролетіли роки.
Я для тебе безсмертною думою
Ляжу складно в рожеві рядки…

Я до тебе кохання розпечене
З теплим вітром пришлю на вуста.
Наше щастя, навіки приречене,
Десь загубиться в сивих літах…

14.07.2010

За поворотом – два столба
и рельсы старого трамвая,
оборванные провода
и грифов недобитых стая…

Зевнув, убрав ладонь со лба,
предохранителем играя,
она следила, как толпа
рванула, будто бы из рая,

туда, где, похоти раба,
в дразнящих шортиках из мая,
бежала девочка-судьба,
саму себя не понимая.

Літо пройшло…сумую,
наче не земля, а я хочу помирати…
Дні, як смертник відрахую…
з листям душі хочеться зів’яти…
Не рятуй мене, не вартуй мене…
Це лише тінь, мене вже немає…
в пожовклому саду тінь промайне…
я не знаю, що душа там шукає…
Може сліди втраченого кохання…
а може які ліки для серця!
Чекаючи осіннього світання,
прошу на цю примару не сердься…

Натхнення рвало душу на шматки,
я малювала нас, усюди були ми…
Я плакала, зривала темряву ночей,
і стільки сліз лилось із моїх очей…
Моїй душі потрібен новий притулок,
а ти візьми собі оцей малюнок.
Хай буде він для тебе згадкою,
чи хоч у книжечці закладкою…

Час тікає крізь пальці,
снігом замітає серце.
Беззмінний, безслідний процес.
Вчинити б якийсь ексцес…
Щоб зупинилось серце…тобто час...
Це все не стосується Вас,
це не стосується нікого,
це мій обраний шлях,
і що Вам до того?

Я не знаю, який сьогодні день…
Я не знаю ні годин, ні часу…
Серце співає похоронних пісень,
я не вберегла його завчасно.
А на вустах ще не згасає
останній поцілунок, пекучі сліди.
Я, навіть, болю вже не відчуваю…
лиш холод в серці там, де був ти!
Так, напевне, людина помирає,
душа майструвала собі труну.
Час спливає, а я відчуваю,
що сьогодні я вже не живу…

Любов не мед, скоріш отрута,
Мій час навколо і в мені,
Тебе нема і палить смута
На безголосому вогні.
Вже не лякає сива осінь
І хуртовинами зима,
По Хортиці ступаю босий,
А десь у хащах
Біль дріма.
І хай дріма,
Хай спить довіку,
Обійдемо його - хай спить.
І серцю не потрібні ліки,
Коли жага тебе любить.
Хоч і на дворі листопадить,
І з позавчора ще дощить,
Але ніщо нам не завадить
В осіннім полум'ї любить.
З тобою всі скоріш малеча,
А я закоханий юнак...
Яке це щастя - ми і вечір,
І ти у голос:
Завжди б так.

Усе приходить із запізненням,
А може так повинно буть?
Як небеса нас тільки визнають,
Тоді аж визначає люд.

Питання є?..
Питань немає.
Казки доросли й малюкам.
Бач, ранок очі відкриває,
Я ж посміхаюсь небесам.

Усе приходить із запізненням,
Нажаль...

В місті спогадів наших сьогодні дощить.
Крізь діряве манто поруділого неба
Списи сиплються попелом, тирсою. Мить,
Як напружений нерв. Повертатись до себе


Від замулених пляжів, барвистих чекань,
Від линялих реалій, зашорених вікон
В край, де листя злилося із золотом бань,
Де в кав'ярні співає зажурений циган.


В місті спогадів наших намокле таксі
За лискучею шибою, ніби розмито.
Опівнічна кімната. Троянди в росі.
Смак суниць на вустах, як мелодія літа.


М'ятий беж простирадел. Із тістечком чай.
І каштани об дах - ісполінські краплини.
В місті спогадів наших, де райдуг розмай,
В полум'яному танці сплелись наші тіні.


Все так просто, і зайва логічність думок.
Місто спогадів. Сон? З ним єднання хвилина...
Тут волосся твого розкуйовджений шовк
Упізнали мої безсоромні коліна.

2010 р.

На небосводе яркая звезда-Зухра, дарит гурия-краса востока Миру нежность- я люблю тебя. В моей Жизни Крестной Мамой Венера, дочь Любви Творца! В Любви Он создал
колыбель,Землю-матушку кормилицу купель, чтобы в Любви росли и Eдины были в Ней
Души всех Его детей.
Из Сердца Единого
Любовь сквозь Века,
струится родником Животврящим- зто УСТА ИИСУСА! ОН с нами всегда- Из Единого, сквозь Единство к Единому, зто Истина