Мои сны отогреты тобой, весенней порой и сладкой комой.
До дрожи внутри пробирают стоны, на зубах истома, а в пятках - летний зной.
Мои пальцы как дикие, ищут в тебе сытость, горсть ласки, скрытность.
Прикасаюсь к твоим открытостям и вдыхаю близость сытную, кожу пустынную
Мои мысли играют с тобой в гольф.Ты на 34-й лунке, а я вкатываю в тебя любовь.
Прелесть твоего тела реагирует на мой взгляд, плед,прядь,стать,мат,кляп.
В это время все спят,а наши тела вопят,тонут,спины гнут,парят,спорят.
Обжигая дыханием бедра, проникаю в тайну твоей плоти бодро,гордо.
Ты будешь молить, плыть в воздухе,сжимать простыни,хватать за волосы не попусту.
Танцуя наш танец лежа,легко придумываем позы,способы,оставляем полосы...
Я глотаю в поцелуе твой голос,проливаю на тебя воск.Умиляюсь,ведь тобой занят весь мой мозг!

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

То ніби гатка – вишні на дощі.
Гашетка ночі пожаліла руки.
У доломані дощ. А ми – у сні,
у тому, що перелетіли круки.
Дощі достигли, ніби блекота…
Дим із ріки пішов у відра долі…
За постаттю старого човняра
цей день і сам отуманів у полі.

2010

Комната, как удав, душит меня. В его узорах на коже – лабиринты моих похождений пролетами сна.
Боязно! Хотя…почему бы нет?! И я как мотылек, только с матерными словами лечу на свет…
Комнаты, люди события, герои. За чей счет их бы напоить? Или лучше пирожное заварное?!
Наверное, все же куплю билет в реальность! Так и сигареты есть, и алкоголя в бокале малость осталось.
И все же, НЕТ! Реальность – это тот же бред, только гадкий! А в сне – шоколадные конфеты, да и кофе сладкий!

У меня температура 40, я лежу в постели, вижу яркие пятна и коньяка по сорок в срок.
Я люблю болеть, впитывать ласку близких, есть килограммами апельсины и лимоны кислые.
Мое личико-лицо покрывается обычно пятнами красными, я покидаю социум и раскрашиваю свои видения желтыми красками.
Аллергия для меня – дело привычное! Обычно чешется шея, я мажу ее кремом детским и кушаю молоко птичье.
Моя кошка прыгает мне на ноги, мнет лапками живот, - так она лечит, стаскивает со лба тряпочку, что впитывает пот.
Я не могу кричать, я не могу говорить, только стонать…Ах! Если б от ласк…
И опять 40, я хочу спать...

Капає подумки
цяточка родимки
через щоку до губи.
З поспіхом сходинки
граються в хованки
жуйкою вмиті снопи.

Черево зачіски
дметься від натиску,
очі горять, як свічки.
Кутиком напуску
прагнуть до запуску
носика два близнюки.

Сонячним досвідом
падає вдосвіта
колір на скроні чола.
Легко і поспіхом,
іноді з острахом,
думи злітають з крила.

30.08.2010

Радость моя!сотни,тысячи километров рвут на части нашу память и нервы.
Долгожданная встреча, как мгновенье, а время рвет и мечет.
Поезда по шпалам,вокзалы,бабушек с пирожками валом,а близости ТАК МАЛО!
Я измеряю время вокзальными часами,а расстояние к тебе - неизвестными мне городами!
Дамы мечутся во взглядах "мальчик или девочка"?Ая прикрывшись книгой де Сада, мну в кармане мелочь.
Горизонт мне кажется уже ближе, чем ты.Просыпаюсь рано утром и на стеклах сонного вагона рисую твои черты.
Черт побери! Какая несправедливость!!! Жили б мы вместе, то счастья бы вечно длилось!

Долгое время я ходила в осенней курточке,

Мерзла, обматывала шарфом спинку и почки прочно.

Я одевала много кофт и выглядела,как беременный бегемот,

Точно не вписываясь в стандарты мод.

Когда снежило, я пряталась за рюкзак,закрывала руками голову,

Это был знак - пора уже прикрыть тело голое.

Пошла Юленька на базар.Облапала много пальт,курточек,

Даже шубок несколько пар, присмотрела муфточки.

Но все какое-то кострубатое,выглядит странно.

Одеваю снова свою курточку и чувствую себя вечноосенней дамой!

У баби літо тепле і сумне,
Пропахле листям, пізніми грибами.
Духмяних яблук ніжний аромат
У тепле літо спогадами манить,

Колише вітер павутиння рій,
Що зачепилось за пожовклі трави.
Усе затихло в тузі золотій,
Прощаючись із літечком ласкавим.

...Холодний, хоч і літній. Мов змія,
По шибці стежка дощова звивалась.
А ти: "Я так зіскучився..." А я
Тих слів од тебе вже й не сподівалась.

Михайло Іванович любить котів.
У нього їх п"ять.
Нахабні, нервові – лякають дітей,
Бабусь і собак.
Михайло Іванович кашляв, синів,
Кричав "твою мать".
Аміна Іллівна підсмажила стейк -
Божественний смак.


Андрій Леонідович п"є барбовал -
Безсоння без рим.
Андрій Леонідович чухає ніс,
Заварює чай.
Чотири кімнати, балкон і підвал,
Путівка у Крим.
Аміна Іллівна сміється чи ні –
А спробуй вгадай.


Вілен Олександрович пише листи
Сусідці згори.
Щотижня купує в "Сільпо" карамель,
Годує себе.
О сьомій подзвонить, почує – Це ти?
Альо, говори.
Аміна Іллівна плете макраме,
Вмикає ТБ.


Аміна Іллівна - картате пальто,
Волосся-зима.
Заходить в під"їзд, від морозу лиха,
Обтрушує сніг.
М"які рукавички підібрані в тон
(В"язала сама).
Михайли, андрії, вілени? Ха-ха,
Та ну їх усіх!

Курить, впуская в легкие зажим
Со смертью знаться молодым
Я был бы рад
Но это чертов дым
И этот блядский смрад, -
Гудит,
В носу свербит!
В ушах зудит -
Любой курильщик этим чувством бредит
А у людей обычных крыша едет
От всех описанных ощущений,
Но смущение
Не дает сказать,
Что коль охота умирать
И молодежь не соблазнять
Отравой страшной,
Прошу в другую сторону гулять
По беломору плавать и плавАть
И надписи с пачек срывать,
А остальным курягам мой призыв передавать:
“К чертям собачьим Вас,
И вашу курящую рать!”

Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця – проміння –
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, –
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

Нарешті! Перший ювілей.
Від нас отримуєш пакунок,
Але найбільший подарунок
Не міряй цінністю грошей.

Тут голос Отчий, сину мій
І Він звертається до тебе:
Маєтки наші там - на Небі,
Ти їх не втратити зумій.

На зльоті успіху крутім
Не полюби слабкіших жерти,
Та "хазяям" об ноги тертись.
Люб"язним будь і будь твердим.

Живи на те, що заробив.
В найтяжчій скруті, Ярославе,
Дивись, щоб Господа прославив
І силу Божу не зганьбив!

18.01.2008

Дівча ти наше золоте,
З твого бажання, наша пташко,
(Його і втілити не важко,
Якщо воно на користь йде)

Даруєм Біблію тобі,
А в ній не людське - Боже Слово,
Життя щасливого основа.
Читай у радості й журбі.

Наш Бог піклується про нас.
Життя, як мить, майне і згасне,
Та знов для нас засяє ясно
У воскресіння світлий час.

Ти в нас розумниця ростеш,
Та суть не в розумі і вроді:
Йорданські каламутні води
Долати вірою підеш.

18.01.2008

Твои руки пахнут молоком и ванилью, иногда чаем,

А жарким летом - дорожной пылью! ну что я несу?!

На самом деле, я в тебе души нечаю.

Твои взгляды впиваются в кожу, как дикие волки,

Мысли выгибаются в позах и хочется обнять так долго,

Вцепиться в твою курточку безмолвно!

Робко возьми меня за руку,сожми до беспамятства,

До слез сожми мою руку!

Тогда пройдет мой вечный испуг и будет равенство.

Я выдержу, не закричу, люди боль не услышат.

Только на асфальте дыру протопчу

И снова кинусь на шею:"Твой город все также дышит"!

Я очарован неизвестно чем,
скорей возможностью, чем продолженьем,
отчаяньем безудержных фонем (№1)
своих фантазий скрытых отраженьем (№2)

или игрой невидимых зеркал (№2)
в чьих плоскостях устойчивости нету.(№1)
Я падал долго, падал, и упал, (№1)
но и внизу не приходя к ответу, (№2)

одни намёки, тайны чьей-то тень - (№2)
что в ночь вошедши, обращали день(№1)
на жалкое предверье вдохновенья, (№1)

но ни одно, увы, стихотворенье (№2)
не передаст возвышенность игры, (№2)
которую вела со мною ты.(№1)

ІІ
Но в каждых отношеньях есть предел, (№1)
пока еще не притупилось чувство, (№2)
преодолеть его никто не смел,(№2)
не проявляя меры безрассудства, (№1)

но меры я в себе как раз не знал, (№1)
и я её с тобою потеряла, (№2)
лишь беспощадный зеркала овал (№2)


...............................
(Реєструйтесь і дописуйте)

Отак безстидно оголивши нерви,
Що й тіла так не виставиш, мабуть,
І що коли б торкнувся – то помер би,
Втрачаючи і глузд, і власну суть, -

На камені стояла. Як на пласі.
Палило сонце осудом людським.
Чи прийде? Кине їй, голодній птасі,
Зерно себе на любощ чи загин?

Світанки бУли дикі й пурпурові.
І м’ятні. Аж сукенка у росі…
Безумства мед, замішаний на крові,
Ще й тепла нерозгрішеність краси.

Черешеньками персів достигала,
Пила цикуту вуст, як те «прощай».
Так зоряно-нестримно вибухала,
Вступаючи в любов, як у ручай.

Та він пішов. Як літо – без пробачень.
У той Вирай, котрий уже не їх.
А плетиво півпотайних побачень
Забрав з собою. Їй зоставив гріх.

На камені стояла безборонно.
Ловила в пригорщ всі заграви дня.
В косі прим’ятий мак – смутна корона,
Вкруж долі - ненаситне вороння.

Стояла. Нерозкаяна і боса.
Гасила в оці образ, що як дим.
Невінчана жона простоволоса
Із присмаком полинно-молодим.

29.08.2010

Нам жінки укорочують вік
не тремтінням печальних повік,
а підступною грою, кохання імлою (№1)

................................
................................
(Реєструйтесь і дописуйте)

Ми вічно йдем до висновків в житті,
Однак усе минає навіть не почавшись
Й безсилля нас чіпає в каятті
Безвільно у безчассі десь подавшись.

А світ надалі крутиться без нас
Ковтаючи безсилля, сон і вдачу,
Діваються ті вчинки все кудись
Та забирають всіх в Країни Плачу.
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Розрізують простори блискавиці
І грім гуркоче наче віддаля,
А хмари затиснули сонце в рукавиці,
Стукоче в камінь бурная вода.

Повсюди світло розрізає небо,
Луна розходиться від сивих гір...
А ми собі чаюємо удома...
Хитається навколо синій бір.

І все хвилює мою душу,
Несе натхнення в молоді серця,
Всі нерви імпульси ворушать -
Воїстину тут знайдеш вірний шлях!
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Вода бурлить і пада водоспадом,
Скрізь краплі розкидаються. А ми
Дивуємося дивному серпанку
Посеред білосніжної імли.

І далі все спадає по камінню,
Піною розпадається в бурштин -
Такі творіння житимуть нетлінно
Та відвертатимуть від різної журби.

Такі творіння житимуть постійно,
Щоб розпадатися у вічності в бурштин
І хочеться, щоб та вода нестримна
Не раз нас відвертала від журби...
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Вже треті півні вдосталь наспівались
І сонце показалося на світ,
Трембіти не один раз трембітали -
Лиш вітер не допестив віт.

Птахи напитись з річки ще не встигли,
Корови сплять в сараях по кутках,
А квіти всім на радість вже розкрились -
Тут дійсно завітала благодать!
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Я річку осідлаю гомінку
Та з гуркотом спущуся із вершини.
Я так місцевість цю люблю -
Ці ріки, сосни, гори, полонини.

Карпати - це найкраще надбання
Моєї нездоланної країни.
Люблю я роси срібні із рання,
Це сонце неповторне у зеніті!
27.08.2010 року с. Либохора Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Навколо оточили нас Карпати
Та кличе сонце у могучу даль,
Щоби пригод нам різних пошукати
Й розвіяти незносную печаль.

А вітер розвіває всюди віти,
Дерева все хитаються в танку
І трави починають шарудіти
Прекрасну пісеньку свою.

Струмки навколо нас дзюркочуть,
Річки б'ючись об камінь десь біжать...
Лиш той годинник впевнено стукоче -
Тут дійсно завітала благодать.

Не хочеться так їхати до Львова
Де все навколо галопує час -
В Карпатах істинно чудово,
Тому сюди запрошую я Вас!
27.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

ID: 208326
Рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата надходження 29.08.2010 13:28:18
автор: jaryj

Я,напевне, невдовзі зникну
Розтоплюсь в цілунках
Загину у криках
Розгризу цю мотузку довкола шиї
Вириваючи з коренем перегнилі надії

Ми були і не стало нас раптом
Перетравивши рідкісні миті кохання
Осядемо на підвіконниках по великих містах
Спостерігаючи, хто виграє у грі в мовчання

Все прокисне в жорстокій реальності,
Тільки голос твій вплетений поміж думок
Стане моїм непід*ємним хрестом

В калюжі сорому, в озера гніву
Я падаю
Сухим паралізованим листом


жовтень 2008

Давно не милувався я квітками,
що чепурити квапляться пустир,
вогнистими, сонцевими цяткáми –
вони наповнюють і мій душевний мир.

Давно не бачив я потоків вітру,
що колихають маківки весни.
А, може, вітер зглянеться і зітре
гарячі спогади на дні зими?…

Квітуй, малюй веселе різнобарв’я
земне тепління, Неба відбиття!
Як добре, що нарешті не проспав я
пробудження для нового життя!

1997

Палають стіни Карфагена...
Вас зачекалися сирени
В морях суворих, друже мій.
На це, напевно, воля вища:
Попутний вітер вперто свище
І розмиває жаль прибій.
Ці хвилі з присмаком розлуки
Лукаво пестять мої руки -
За Вами кличуть навздогін.
Моя Любов не має стриму -
Безстрашно землю я покину
Під поминальний передзвін.
І хоч до Вас, це твердо знаю,
Могутні хвилі не здолаю,
Та вже минув земний мій час:
В безмежних водах океану
Перлиною я скоро стану,
Що мрію збереже про Вас.
2010

Куплю бюстгальтер на собак -
відкриті будуть тільки очі!
Не зручно гавкати, а так...
вигулюйтеся серед ночі.
Спаде напруга восени:
ревнивий спалах пандемії
вже не охопить новизни
на грип собачий веремії.
У жмуток стиснувши ціну,
аптек численних породілля
не розпочне свою війну
за черги на цілюще зілля.
До рад місцевих депутат
не пронесе жахливий вірус.
Імунітет місцевих рад
не матиме собачий вираз.

Варили ж яйця, просто так
в жіночі клавши їх панчохи...
То чим бюстгальтер на собак
не засіб, щоб ловити блохи?

29.08.2010

Янголом прийдеш вві сні,
Преді мною з’явишся зрання.
І повідаєш лише мені
Таємниці людського знання.

Покажеш мені дорогу,
Крізь «хащі» усі проведеш.
Лиш якщо я матиму змогу
Досягти Недосяжних Меж.

О, Янголе! Шансу благаю
Й захисту в тебе прошу!
Заради Небесного Раю
Я всі кола Пекельні пройду.

Чистилища випробування
Всі до одного я стерплю.
Заради плоду пізнання
Крізь Вогонь і крізь Воду пройду.

Хочу знати для чого жити,
Чи не марне людське життя?
Поспіши, поспіши відкрити
Таємниці Всього Буття.

Мовить янгол: «Не переймайся,
ЖИВИ і твоє життя
Відкриє тобі таємниці
Твого та людсього Буття».
(березень 2008р.)

НКВД, неначе
Чорним Вороном,
закльовано (та душу
не спотворено!)

Як звіра хижого бу-
ло упіймано,
зацьковано «неблаго-
надійного».

І хоч життя його бу-
ло приречене,
та все одно ночами
марив втечею!

Скалічено, побито,
Та не скорено!
Душа скривавлена,
Та не спокорена!

07.02.10

Як завгодно , не сьогодні. Електродні ,
Електронні хворі massage не крилато
В біти вбиті небажанням не схотіти. Не сьогодні.
Абонент не може знати , імпотент – не лицар. Лати

В спеку – дурість. Не дзвони мені , не треба.
Хай і далі буде святом та язичницька потреба
Фетишизм – мобільний взяти – все одно , що колір неба
Поміняти ,фарбувати всю погоду в колір тебе .
Клята , бісова потреба !

Роз’єднати ,обірвати і жбурнути , наче гами
Фортеп’янним смаком в простір . Прокричати –
Оператор !Оператор ! я у тебе під ногами.
Соціальні штуки ,вади і не менш цікаві чати.
Абонент не може знати

2010

Ти ранньо сниш – така посмертна тиш! –
В обіймах білих кущаться віргани,
Та вже світліє першими дощами
Сльоза висока – і тремти, тремти:
На всі світи я викохав тебе,
На прірву сині, на далеку осінь
І на відліт над віком високосним,
На тихий сон? – але посмертна тиш,
Мій білий сну, як молодо ти сниш! –
Так молодо, як по раптовій рані,
Коли злетять і вибухнуть віргани.

Говори зі мною
Про життя, політику, останні новини,
Про те, як тихо ступає осінь в наші світи
Бродить вулицями, примножує наші провини
Говори… Так розказуєш тільки Ти…

Говори зі мною
Про релігію, море, про майбутнє,
Про те, як ми будемо жити після смерті,
Говори зі мною, мій незабутній,
Чесно, щиро, захоплено і відверто.

Говори зі мною
Про історію, роботу, далекі країни,
Про те, як сіятимуть добро наші діти
Говори зі мною, мій всеєдиний
Говори, поки є час говорити...

29. 08. 2010

А ми ніде не зустрічались
у повній гущі з усіма?
Чи, може, "ми" й не натискалось
і "нас" як виміру нема?

Зійди сюди, заглянь під люстру.
Давай удвох шукати "нас"...
Мені здається: тут не пусто,
і все гаразд, і саме час.

Лише натиснемо на клавіш
і розблокуємось від "я"...
Тобі цікаво? Ні? Поправиш:
розкажеш, що таке "життя".

28.08.2010

А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
І дивитимешся у мене очима зірчастими
В кавово-грішну й багатомовну.

А в коридорах сліпих, в кориді гарячій
Грона зриватимеш втішних панянок,
Як обернешся, лелеко незрячий,
Голову рватиме сіамська рана.

Очі опустиш , радітимеш з того,
Що кращий казкар і найліпший клон,
Тільки на ранок - хітон не Ісуса Бога,
Я ще учора гадала – клона.

Стане тобі якось гірко . Полтава
Чаю заварить , спакує мечі і речі,
Якби з тобою ходила вродлива правда,
Восьмим би горлом не мерзла втеча.

Як би з тобою … А, врешті, хіба важливо,
Як винороби оголюють сильні ноги…
Ти, як нуга заліпляєш мені всі жили,
Я і не знала що лід через тебе човгав.

Кожна краплина озветься сурмою- струмом,
Сумом загорне душу, як білий шалик.
Я у тобі розлечусь на санскритські руни.
Серце дзвенітиме, наче гірський хрусталик…

Ви знаєте, панове, ви сволота,
Ви – втілення найгірших сподівань
Звитяжних предків, що за Україну
Загинули. Вночі кричать могили:
Загиблі проклинають вашу ницість,
Зрадливу сутність і щурячий розум,
Що думку лиш одну плекає – жерти.
Ви вмієте так гарно говорити,
Брехати в очі, щедро обіцяти,
Але ніхто із вашої когорти
Тягар обов’язку не здатен гідно нести,
Нікого з вас порядним не назвуть.
Яка ж біда – така нікчемна шляхта!

Недосказаність в просторах лайфу
Імпульси самотності, дефіцит дотиків
Блукати мережами в пошуках кайфу
Ти давно уже став моїм наркотиком.

Ти гордо пливеш вздовж ліній абстрактних меж
Десь у просторах пафосної псевдоготики
я літаю пунктирами наших спогадів – стеж
як я стала твоїм наркотиком.

Падати вниз на каміння в судомах прострацій
На історії спадок, чужі віковічні монументи
Люди! Благаю, відключайте переадресацію!
Молю вас, будьте завжди на зв»язку, абоненти!

Вступаючи в полеміку з автовідповідачем,
Дякую Богу, що говорю не з пилососом
Ти став у душі моїй постійним відвідувачем,
Ти навіть живеш у ній. Досі.

28. 08. 2010

Сни виповзають за рамки свідомості та
реінкарнують нитками і пасмами шовку
в рамках із дерева… Голка малює літа,
те, що від літа до літа, напевне, пожовкне
десь на комодах твоїх, чи її, чи його…
Ділюся снами зі світом. І світлом. Тканина.
Надто солодке, аж терпне, неначе кагор.
Шию по чорному шовком і бісером нині…
Магія знаків, яку і сама не збагну.
Пальці поколоті. Справді, не серце – дрібниці…
Вишиті квіти зі стін долітають до сну
і розсипають насіння по стелі…. Насниться ж…

Ловити миті натхнення в повітрі
міксувати філософію, сенси, думки
завтра нас можливо хтось зітре
я писатиму навпшиньках, пошепки

я сьогодні вчусь цінувати час
він спішить, забирає собі твої кроки,
мої слова, чиїсь сподівання, нас
По собі залишаючи спокій.

Ми витрачаємо його на патетику,
Розриваючи замкнене коло циферблатів
Перетворюємось з людей в синтетиків
Плутаючись в павутинні контактів і чатів

я вчусь цінувати час сьогодні
в урбанізованому середовищі психів
бо завтра це може стати не модним
і замість слів може стати тихо..

28. 08. 2010

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Літні пост скриптуми, щедрість і щирість
Відлітають з вітром думки печальні
Журавлині ключі, а я з Тобою не наговорилась…

Стежками юності, босоніж травами теплими
Дихати, п’яніти, у невагомості поцілунків
Пити з вуст твоїх дикий мед, зливатися римами
Право на миттєвість, нам час – подарунок.

Купатися в зорепадах серпневих красивих мажень
Вітер щоранку приносить рідний запах твого волосся
Життя починається восени - вона нам іще розкаже
Як здійснити все, що не збулося.

Ти бродитимеш слідом містом вишневого цвіту
теплі спогади світлої юності даруватимеш
І колись ми знайдемо в дитячих долоньках літа
Те, що в старості нас на землі триматиме ще…

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Вогні потягів, вечора втомлений спокій
Проводжаю літо, до зустрічі на вокзальній
станції мого міста дитинства наступного року…

28. 08. 2010

Світлій пам”ті поета Влада
Клена

У вічності прошу ще
трохи
Вдихнути радість
від зими до літа:
Крізь грім весни
й серпневий подих
До кольорових снів
в пожежах квітів.
Ти сам злетиш,
як вибух в небо
Блакитним болем
від землі до Бога,
Тебе запам”ятають
стиглі стебла
Й коханої
стриножена тривога

Вечір 28-08-2010

Дорогам рани зцілюють піски,
Рубцюють слід стопи і колісниці.
Чи всі ті люди, ті, що не вовки?
Перевертні з бабусиних традицій?

Але й казок начулись досхочу!
Нечиста совість мовить про нечисте.
І не біда, коли хто не дочув -
Чи ж пити тільки із криниць мулистих?

Але ж не все зализує пісок -
Є стільки ран, котрі не кровоточать!
Болить дорозі кожен хибний крок
І манівці паломнику пророчить.

А хтось раптово знітився і щез.
"То не людина", - здогади снували.
Але й не вовк. Я просто добрий пес -
Ховаюся зализувати рани.

2010

Так пахне ніч в байдужості всіх слів.
Я просто знала : ти колись вернешся.
Тепер вже й серпень нам до ніг зомлів.
Й шаленим щастям боляче сміється.

Так пахне зрада. Мучить твої сни.
А сам, як потяг – з іншого вокзалу…
Вертався, йшов, і знов хотів прийти…
Ти тільки думав – я давно вже знала.

Без слів навколішках. Без зайвих рухів серця.
Байдужим світ – а значить, як в огні…
Не вибух – крик, не плач, а просто рветься,
Прокльоном, ревом, стогоном в мені.

А ти як завжди мусиш бути зверху.
На висоті – так легше вберегти…
Зачати новий світ - в зачатті вмерти…
Навколішках…в обіймах німоти.

В кошмарике излюбленном твоем –
Ваш старый дом,
Которого уж двадцать лет
Как нет.
И не тебе ль об этом знать:
Отец и мать
В нем больше не живут.
Но тут
Во сне
Свет теплится в окне,
И вечно длится ночь, и не светает –
Дня здесь не бывает
(На то он и кошмар).
А дом так стар,
А дождь идет
Все ночи напролет,
И потолок
Насквозь промок,
Совсем раскис,
В углу уже предательски провис,
Еще чуть-чуть, и рухнет на кровать…
Бежать!!!

Но за столом у треснувшей стены
Пьют оба чай, сидят – и хоть бы хны…
Очнитесь, наконец!
Не видят, что ли?! Ладно, пусть отец –
Тот вечно подшофе, но мама…
Все так же своенравна и упряма
И слышать не желает: мол, пустяк,
Сойдет и так.
Включает радио, тихонечко поет
И грустно улыбается: «Ну, вот,
И чай, и ты, и старые мотивы –
Все как тогда, когда мы были живы».

А трещины по стенам – шире, шире,
А потолок обрушится вот-вот… Но то лишь сон.
Дом цел и невредим.
Ведь там, где он,
Что сделается с ним -
В том запредельном мире?

Его ни тлен, ни воры не задели.
И в зеркале, как много лет назад,
Девчонка с бантами… Лишь ходики стоят.
Молчит кукушка. Вечность – не века.
Дом ждет тебя. Он даже знает срок.
Ну, а сейчас в истерзанной постели
Проснись, пока
Не рухнул потолок…

Гортаю старезні рукописи,
Гаптовані псевдо-любов’ю.
Там вірші дооооовгі і вірші-недόписки,
Там щόраз ти нехтував мною.

Рукопис на мене дивиться –
Ще хоче чогось навчити,
І просто-таки не віриться:
Колись,
....на папері
..........я вміла,
................дурню,
................... тебе любити!

Не клич мене...я не прийду.
Вже й так занадто болю і прощання.
Свою печаль я в сотий раз пройду,
Щоб загубити смак твого вітання.

Не клич мене, коханий, я молю!
Не ріж словами мою спраглу душу..!
Цю купку слів...не зможу...не спалю.
Це все свобода...я сильною буть мушу!

Хоча...забудь! слова розвій по світу.
Поклич мене! А сили я знайду.
Я розтерзаю спокій цьому літу!
Чекай мене..! Я в сни твої прийду.

01.08.2010 23:52

Я маю НЕБО, а ти маєш ЗОРІ.
І море в нас - одне всього на двох.
Що я скажу сьогодні в цьому творі? -
Напевно, те, котре стосується обох.

Так...це - ДУША... Не хочеться сумного,
Бо в мене ж - НЕБО, а у тебе - ЗОРІ...
Озветься тихим спогадом з минулого
Солодкий голос, що блукав по морю.

Хоча, забудь... Це я щось про своє...
В нас ЦІЛЕ МОРЕ! А лишень НА ДВОХ.
Тут тиху пристань пам"ять заснує..,
Напевно, ту, котра стосується обох.

11.08.2010 23:23

На жовтий папір
Каламутною водою
Банальних слів
Падають слабкі фрази –
Твориться життя.

Вони бачили
І відчули глибину
Нашого світу –
Кожен атом тіла
Попекло вогнем.

Могли кричати,
Але совість забирала
Останні сили –
Сміливо рятували
Піски вічності.

Для кого вони
Необережно зронять
Мить земного щастя,
Якщо Інь і Янь поглине
Реальне буття?

2010