Жмуряться квіти –
Хочуть стулить пелюстки –
Дзуськи - на сонці!

Чекатиму. А раптом набіжить…
Схвильовано у жмурах, при набігу,
золото-ордо пронесеться дзига,
совиним тіням надірветься нить.

Зажду аж небокрилля забринить.
Зливаючи політ і порожнечу,
нічний метелик заколише втечу,
здичіле серце перестане нить.

Є час роздмухати ту вічну мить.
Карбуються миттєвості під циркуль.
Те літо перепалиться у цвірку,
зимою в коляді доструменить.

Ще порох є – то стану порошить –
душею дріботітиму у лунах,
аж інієм волосся переврунить.
Чекатиму, зажду і набіжить…

13 Травня 2010

Зіткана з небесної позлітки...

Про твоїх лілей цнотливі мітки
Тільки феї відають і я.
Ніжну заховаю таємницю
В ґротах ночі (місяця бійницях),
Мушлі ранку (горлі солов’я).

Купана в йорданських агіасмах...

Лиш мені ніколи не погаснуть
Стіп твоїх сяйливі письмена...
Крижма снігу, царственна застуда,
Гонг звізди, кохання амплітуда.
І вино причасне... І вина.

Спалена на кострищах розлуки...

З попелу простягуєш ти руки –
Місія божественна моя:
Магму губ, кільце пташине стану
(І зіницю зранену тюльпана)
На твоїх пишу полотнах я!

Вже яфини* відходять... Відійшли...
Зачесані, завиті Бредубоки.
Смуглявих німф легкі прозорі кроки
Ще постають з лілової золи.

Лілові пальці, губи і соски,
Ліловий гріх насупленої ночі...
Порожні коші, набирки** цоркочуть...
Віки відходять... і які віки!

Ліловий світ змалює не Гоген,
Бо що йому чужі коші та коші...
Душі й руці солодка сниться ноша –
Лілова змійка цебенить із вен.

У набирок я, скільки зміг, набрав –
Мов кущ чорниць, твоя коса лілова...
Відходимо... здригається основа...
Зникаємо, як голка, серед трав...
______________

* Чорниці (діалект.).
** Мірка для збирання чорниць.

всі розповито вина
спалено всі мости
мак вибухає синім

і не приходиш ти

ночі всі розіп’ято
в колоратурі мсти
ноту найтоншу взято

і не приходиш ти

вбито усіх героїв
знято усі пости
пущено душу строєм

і не приходиш ти

крила усі відтято
сказано всі “прости”
проклято усі клятви

і не приходиш ти

врешті всміхнулась доля
здерто усі бинти
і торжествую: воля

...але приходиш ти

=1=
Коли зима блукала світом,
Мороз по шибці малював,
Мій батько матері ніс квіти,
Слова подяки готував.
Приємно-втомлена, щаслива,
З малим дитятком на руках,
Дивилась в те маленьке диво,
Шукала рідне в тих очах.
Я знаю, ви хотіли сина,
Мене ніхто не планував.
Але скажіть, хіба я винна,
Що я народжена жива?
“Проблема вічна і обуза”,-
Давно минув той перший шок.
Росла без ігор і без друзів,
Росла в компанії книжок.
=2=
В дитинстві мріяла літати,
Кудись з птахами в небесах.
А потім стала помічати -
Політ душі — то вже краса!
Блукала травами до ранку,
Щоб загубитись в тих полях.
Та якось раптом на світанку
Зійшла з орбіт моя Земля.
Сама собі втирала сльози,
Тому, що поруч лиш ліси.
І загубила власний розум,
Як квітка в пошуках роси.
Природа істину відкрила:
“Шукай веселку у дощі!
Не тільки пташка має крила,
У тебе теж вони в душі”.
=3=
Та з часом ліс на Львів змінила,
Трамваї, колії, дроти.
У місті зустрічей (так мило),
Хотіла щастя віднайти.
У місті пам”яток і храмів,
У місті сонця і тепла,
Напівхолодними вустами
Із чаші Осені пила.
Збирала повні жмені листя,
Складала ніжно у букет.
Моє повітря (надто чисте),
Заповнив запах сигарет.
Я львівським димом задихнулась,
Сховала душу від тепла.
І ту бруківку, що для вулиць
В моєму серці хтось проклав.
=4=
Втомилась жити в цьому тілі:
Занадто тісно для душі.
Вона так вирватись хотіла,
Що виливалась у вірші.
Вірші-трагедії спочатку,
Де всьому відчай голова:
Сама навчилася втрачати,
Та й виливала у слова.
Вірші, де світом править Осінь
Лягали тихо на папір.
А потім весни, дощ і грози,
Польоти в небо, вище зір.
Вірші про ранки у тумани
(бо я закохана в туман).
Якщо писати перестану,
То значить вже душа німа.
=5=
Я так хотіла Світ змінити,
Що він змінив мене саму.
Навчив сміятись і любити,
Я щиро дякую йому.
Я вдячна Світові за силу,
За силу ручки (чи пера),
За вміння бачити красиве,
Вбивати зло серед добра.
Я вдячна Світові за волю,
За те, що крила дав мені.
І хоч літати не дозволив,
Та все ж не кинув у вогні.
Я так хотіла бути Кимось,
За волю битись на виду.
Мені примарилось, наснилось,
Бо я не зірка — не впаду.
=6=
Усе життя шукала Бога,
Шукала в людях, і в собі.
І крізь пітьму ішла до нього,
І крізь світанки голубі.
Ночами часто на колінах
Просила помочі в біді.
А він все чув і неодмінно
Назустріч кидався тоді.
Усі гріхи мої пробачив,
І наказав робити так:
“Твори добро, бо я все бачу,
І без добра — тобі ніяк”.
Плекала в серці, як дитину
Святого Бога повсякчас.
Грішила, знаю. Хоч я винна
Він віри в мене не втрачав.
=7=
Любила дощ, любила вітер,
Любила сонце і тепло.
Сміялась так, як вміють діти,
А часом плакала — пекло.
І низько падала, й злітала,
Була володарем, рабом.
Кохання часом проклинала,
А часом вірила в любов.
За мрію все могла віддати:
Життя, і серце, і вірші.
Тепер вже знаю, де шукати:
Іду за голосом душі.
Хоч кажуть, двадцять — лиш початок,
Та я всього вже досягла.
Сьогодні ж хочу попрощатись.

З любов”ю,

Юлька.

Я пішла.

Тесля – батько, а ткаля – мати...
Срібний місяць прийшов навскіс:
Повелів він мені в’язати
Перевесла із твоїх кіс.

Ти всміхалася, безборонна,
Щедрим місячний був покіс...
Пильнувала свою корону –
Срібну цноту дівочих кіс.

Раннім снігом цвіли Карпати...
А кохання – наперекіс...
Не схотіла мені віддати
Ти корону із срібних кіс.

Не тесали нам ложа й трону,
Доля іншим покрови тче...

Тільки срібна твоя корона
Досі губи мої пече.

Каєшся без причини,
Людям не віриш, снам...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Коришся долі, чину,
Мовчки ковтаєш страм...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Був ти епохи сином,
Де навіть віра – крам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Вперше стоїш без гриму,
Щось лебедиш синам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

В чому твоя провина?
Топчеш холодний сміх…

Волі і батьківщини
Вислужити не зміг.

______________________

* Відсутній втрачає (лат.).

Сіна в снігах – хисткі, хрумкі ковчеги
У морі безнадійної бентеги.
Але кого врятують ті сіна?..
І хатній дух, і теплий дих маржини –
Лиш прихисток чужої батьківщини:
За нього ще не сплачена ціна.

Сіна в снігах – остання віра плоті,
Висока, наче голос Паваротті.
Душа тече крізь пальці, мов руна...
Блага вівця – сумна гора Ґлемея,
ЇЇ Господь зліпив із воску й глею:
Ми жили тут. Чи житимем?.. Дарма.

Сіна в снігах – пожухлі габардини,
І папороті цвіт – дві жменьки трини.
Невже на світі все – лиш прах і тлін?..
Що нам зосталось: лій дрібної гадки?
Продажна сила та іржава бартка?
Порожня тайстра? порох із колін?..

Сіна в снігах – печать страшного лоску,
Замерзлий глей, холодні краплі воску,
Останній позирк Бога з-над ґлемей...
Та серце просить: хай запіють треті,
Щоб вік новий сповити у верету –
Без слів фальшивих, без пустих камей...

Сіна в снігах...

Відню, Відню... ситий і хупавий!
Крученим гульвісою гасав...
Палія Семена ратну славу
Ти давно архівам відписав.

І, пихою сповнений по вінця,
Все нових чекаєш чолобить...
Віриш...віриш: треба, скажуть, німця –
На Січі картоплі насадить.

...Ти ворожиш на кавовій гущі –
З краплених регоче цісар карт.
На токайськім, на жіночих мушлях
Твій хмільний закроєно азарт.

Тріскає богемна порцеляна,
Віяло випурхує із рук...
Червоніє ніжний Імре Кальман,
Злий фельдфебель гаркає: “Цюрюк!”*

Вигнано останнього з поетів,
Виткано найтоншу із покров...
На твоєму пишному манжеті
Ружею цвіте слов’янська кров!

За твої страшні німацькі більма,
Слину юберменшівських зусиль
Заплатив сповна вже Габсбурґ Вільгельм
З українським іменем Василь.

Світлий лотаринзький архикняже!
Пане мій... полковнику... прости:
Українська слава спати ляже
Під залізні Австрії хрести...

Вийдуть ще з оточення “усуси”**,
Вирвуться із краплених пасток...

Все вмістилось, окрім ран Ісуса,
Ув один малий гіркий ковток.
_______________________
* Назад! (нім.).
** Українські січові стрільці.

Беріть олтарі та пивниці панноній
І, юрти спаливши, воздвигніть Сінай.
Рожевого степу цілуйте долоні...
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.

Малят і лошат відлучіть від кумису,
Танцюйте під скрипку, зневаживши най.
Зіниці жінок засівайте ірисом...
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.

Годуйте інжиром розніжене військо –
Йому вже дарунок готує Данай...
За мармур карпатський і золото скіфське
Верніте, прошу, мого брата... Дунай!

Зорю запаліть над шляхами ординців,
Піски розоравши, примножте добро...
Верніте Дунай, бо за ним наодинці
З глибин первовіку ридає Дніпро.

1.
Вдягнули гори хітон врочистий,
Черемош й Тиса спиняють плин…
О Руський Царю Ісусе Христе,
Чому крокуєш в Єрусалим?

Дуднять, мов труни, мости дубові –
Удруге теслі не возведуть…
Нові халдеї вінець терновий –
Твій вічний жереб – Тобі плетуть.

А Ти жертовність несеш в офіру
І звіра в хащі не чути рик…
Погана віра, погана віра
У пишних шатах ховає лик.

Сміється й плаче хмільна босота
І рве кашиці дзвінким мостам.
А ти шукаєш свою Голготу
І ноги миєш своїм катам.

2.
…Парують гнізда орли і пави,
Весни зелений туркоче млин,
Солодка хвиля Дністра й Вишави…
Та я крокую в Єрусалим!

В руду пустелю, голодну й гнівну,
Несу карпатський ласкавий дар:
Умів покору, сердець наївність,
Убогість плоті… Я – Руський Цар!

Де лози хмелем стечуть без міри,
Де чорний вихор крилом майне,
Погана віра, погана віра
Мене в дорозі там перейме.

Безумці, будуть мене карати,
Поділять шати: хітон, рантух…
Та не віднімуть мої Карпати,
В які вдихнув я бунтарський дух!

Усі дороги, що ведуть до Риму,
Із Києва втікають в даль незриму –
Мовчить... мовчить розораний Майдан...
Наївних мрій “рошенівські” цукерки,
Куми – чорти лукаві з табакерки
І їх кривавий – за мільйони – тан!

Та це до слова тільки... сотто воче...
І потяг сумно гальмами скрегоче –
Він руна золоті везе у світ...
У Світ Старий, зачуханий до дірки,
По горло ситий сексом із пробірки...
А втім, йому не нам складати звіт!

Русява Роксоляна із Підгайців,
Що вчора спала в татовій куфайці,
Вже завтра римських пастиме гусей!
Partitim** про модерне римське право
Їй сотто воче натуркоче бравий
Попутник (із Одеси) Одіссей.

... Вона стоїть і палить неуміло –
На показ виставляє грішне тіло...
Та посмішка її – це тільки грим!
Чужі слова смакують губи спухлі...
І золоті сонця – коліна круглі...
За тамбуром вагону – Східний Рим!

І байдуже: Мілан, Неаполь, Піза...
Хай жовта картка, хай шенґенська віза...
І хто нам ворог... хто по крові брат?!
І варвари твого жадають лона.
І ти – нага, розп’ята, безборонна...
Вікно у світ – Малевича квадрат...

Під спів коліс шпаркі екстази ночі...
Це я тебе кохаю... сотто воче:
О Роксоляно, де ти в тьмі століть?!
Із сицилійських племінних бастилій
Я викраду твоє нужденне тіло,
Щоб Україну призвести на світ!

…І пахне у тунелі райським садом,
Із динамітом бавиться бен Ладен…
Цур, непристойне лізе щось на ум!..
Телерапсод (не з Галича) Данило
Неголену мармизу шкірить мило:
“Кохайтеся!”… І чорт йому не кум!

…Що ж, Рим як Рим… та спопеляє гени
Розорана бруківка Картагени
(У суперсенсі теж майстри – не ми)…
І ми колись кохались в рідній хаті.
І в нас колись водились Головаті…

Зосталися Рошени… І куми!
______________________________
* Напівголосно (італ.).
** Частково (лат.).

Виглядає сонце лагідно з небес.
Тепло. Світло. Пасха. Христос Воскрес!!!
Освятити кошик Великодній,
Сполоснути душу в доброті Господній...
Радість і любов не покида людей
В серці як свіча - Великодень цей.

2010р.

Ми повинні пам'ятати,
Любі українці,
Наше щастя, наша доля
Не лежать в копілці.

2009р.

Мій тато дбає про сім'ю,
Приносить гарну зарплатню.
Мій тато може розсмішити,
Не треба навіть в цирк ходити.

2006р.

Ані хвали, ні пишних нагород,
Ні ювілейних величань не треба, -
Даруй мені, природо, клаптик неба,
Де владне Слово поселив народ.

Там чесні душі обминає тлін,
Там вічність пломеніє малиново...
Дозволь мені ввійти у тебе, Слово,
Отак, як входить било в мідний дзвін.

Чи боляче - ніколи не питай.
Не дай згадати про біду та хворість.
Ти мною бий об ковану прозорість
І мною над землею калатай.

Дай прорости у ярих зернах рим
І знов посіятись у землю Словом,
Щоб стати пастушком білоголовим
Десь у лугах над річищем старим.

Нехай шукають кам'яні лоби
В нещирих лестощах примарну втіху.
В торбинці повно сліз і повно сміху, -
І заздрить Сонце на мої скарби.

І, відшмагавши батіжком зорю,
Чесноти замісивши із гріхами,
Обліплений рудими реп'яхами,
Я заново цю землю сотворю...

В розгоні днів моїх
Є відпочинок серця:
Малечі світлий сміх
Над дзеркалом озерця,
І коники в траві,
І в листі жолуді,
І краплі дощові
На трепетній воді.

І заповітний щем
У серці риболова...
Написане дощем
Переливаю в слово.
І хочу, щоб слова
Своїм життям жили,
Як лугова трава,
Як пасма ковили.

У нас як завжди - знову лиє…
Стіною котиться вода,
Душі асфальт краплина миє,
З мирських умів біжить біда.

У нас як завжди - знову лиє…
Старезні храми в бахромі,
Жива душа ледь чутно ниє,
Дощем вколисана, у сні.

У нас як завжди - знову лиє…
Десятки сотень парасоль,
Життя чаклунством тихо віє,
Де кожен грає свою роль.

2010

Місто мого дитинства –
Соняшник хутірний,
Спритність в’юнка, гонориста,
Сором фіранок-вій.

Поруч дзюрчать цикади,
Дзигою дзизь дзинчить,
Зморгують сонні декади,
Пилом прибита мить.

Місто мого дитинства –
Зріє кульбабки пух,
Тиша пливе промениста,
Ходить навшпиньках рух.

Я, хутірська дитина,
Мала рости, мов крез,
Та, як берізка без тина,
Не досягну небес.

У хмарочосні хащі
Вбито буття процес.
Кинутий напризволяще
Світ засмоктав прогрес...

3 червня 2006

Через стріху, як весняний жук,
Місяць повз- великий і пихатий..
Я стояв біля твоєї хати
Стамувавши трем зіниць і рук..
Ночі реквієм секунди крав..
Постать билась у віконній склянці..
Срібний жук, зависнувши на клямці,
Щупальцями серце лоскотав...

Десятка, квітне дівка-мавка,
Десятка, хмарка в небесах,
Колись була в мене десятка,
Тепер десятків маю два.

Десятка, там було кохання,
Перша любов у десять літ,
Десятка перша й не остання,
Принесла в душу гіркий слід.

Десятка, так, весілля брата,
Десятка, зарево моє.
Зібрала сумку, й гайда з хати,
Десятка придане бере.

Ну от і все життя скінчилось,
Заміжня я, десяток літ…
Так швидко промайнуло літо,
Й десяток найдорожчих… снів.

Усе життя хотіла заміж,
Десяток років про любов,
Усе моя душа співала,
Аж тут, завершений урок.

Заміжня, так, в десятім класі,
Хотіла заміж за "зятька"
Здійснилась мрія, у десятім,
У році тигра і добра!!!

10 квітня 2010р.

Отим-бо й ба, що світ на всіх єдиний,
на всіх у нас одні й ті самі пута:
на рідних, друзів, спогади і волю.
А світу солодко-молитися на долю,

Писати фоліант чужих очей,
Чужих пісень із голосу не свого,
Пісків, пройнятих сонцем випадково,
Вогнем і зеленню обійнятих ночей

А світу й тісно якось у чужих зіницях.
Страшніш шукати втечі звідусюди,
Страшніше-німота по самі вінця,
і спогад болю пошепки, у люди


2010

Где-то старится дождь. Невесомо-небрежная…
Над каштановым городом – блеклая синь…
Очертания капель отчетливо прежние…
Не ищи вдалеке… Просто шторы раздвинь…

Над вечерним пейзажем – в преддверие праздника…
Замени планетарий на облачность глаз…
Плечи мокрые. Только мне как-то без разницы…
Что подумают сонные лужи о нас…
2010 год

Светлый мой, вечный свет угрызений,
Так темно так пустынно в речах,
Бедный тополь мой, тополь весенний,
Разве можно -- чтоб сухо в очах,
Чтоб ни капли не слышно и звука,
Всё и вся как зеницу храня --
В небесах круговая порука.
Будто нет ни тебя ни меня!

Как прекрасны звезды в тишине.
Как одинока луна в вышине.
Я словно луна совсем одна.
И нету рядом со мною тебя.

31 декабря 2009 год

В конце тоннеля я ясно вижу свет.
Я бегу оттуда, где тебя больше нет.
Я бегу туда, где ты меня найдешь.
Я точно знаю - ты меня там ждешь!

06 ноября 2009 год

Ночь, море, небо, звезды и луна.
Лунная дорожка с берега видна.
У краешка воды я стою совсем одна.
Но я точно знаю, кому-то я нужна!

01 ноября 2009 год

О, мой ангел прекрасный,
Со сверкающей душой.
Ты как небо ясное,
Парящее надо мной.

30 августа 2009 год

Пламя свечи горит у окна,
Тихой молитвы слова,
Юная дева стоит в окне,
Ищет надежду в тишине.

30 августа 2009 год

В твоих глазах я вижу небо,
Я вижу звезды и луну,
И к ним подняться я хочу.
В твоих глазах я вижу море
Я вижу вечности просторы.
Я в них тонуть всегда хочу.

2009 год

Мы словно звезды в ясном небе –
И не дотянешься рукой.
Пройдет совсем немного времени
И будем вместе мы с тобой.

2009 год

На улице дождь.
По дороге ручьи.
Я под зонтом
С тобою в ночи.

2008 год

Снег хрустит под ногами,
Луна виднеется в вышине
И мы с тобой под небесами
Гуляем в ночной тишине.

2008 год

Там в белоснежных небесах,
Где я однажды встретила тебя,
Хочу я рядом быть с тобою,
В прекрасных снах, любовь моя!

2008 год

Сижу в вагоне.
Смотрю в окно.
Мне одиноко.
Мне нелегко.
Душою на крыльях
В мечтах я лечу.
В объятья любимого
Скорее хочу!

лето 2007 год

Стук колес вагона,
Мельканье света за окном,
И воспоминания о любимом
Кажутся мне сном.
Ведь я уехала - он далеко.
И мы не виделись уже давно.

лето 2007 год

Я не знаю кто ты
И не знаю откуда.
Я лишь знаю одно,
Когда ты со мною –
Я словно на крыльях,
Когда тебя нет –
Я почти не живу
И не знаю где свет.

весна 2007 год

Я словно кошка
Крадусь по темным
Комнатам родного дома,
Но как иначе я
Должна себя вести?
Ведь я давно уж
Видеть сладкий сон
Должна в полночный час!!!

2006 год

Как на душе моей
Темно и пусто.
Как хочется найти того,
Кто “включит свет”,
Заполнит пустоту
Теплом души своей.
Я вижу по ночам его!
Он словно лучик света
Приходит в жизнь мою
И прогоняет “злую тьму”!!!

2006 год

Как много хочется сказать,
Но нету слов на свете,
Которые могли бы показать,
Что на душе моей
И высказать все, то,
О чем тоскую ясным днем,
О ком мечтаю по ночам,
Но нету рядом человека,
Которому могу сказать все это!!!

2006 год

Заправив люльку серця, сни палю.
Пропитий за останній цвіт садами,
у кільцях відпускаюся жалю
і зависаю німбами. Устами

перебираю згустки неба зваб,
утриманість його вражає сухо
отою дощотою божества,
оброслого легенями і духом.

Божиться божество і в груди бій,
немов чуму клянуть безбожно дзвони.
А на душі – хоч п`ятим півням пій,
дротами оплітай її кордони.

Такі то сни – глибокі до кісток.
Просолені, Чумацьким Шляхом биті.
Я сам собі – Кусто і в рай місток.
Тютюн міцний, немов на люльку шитий.

І трухне мрія від затяжки вглиб,
а німби, ніби небо – ґніт у свічки.
Поза понтоном думки – ясла риб,
котрі мовчати ще не мають звички.

Такий тягучий сновидіння дим,
що не надибати країв понтону.
Не втнути світло-жилої руди.
Очей копальні – сонця пантеони.

12 Травня 2010

Ти краще світ не зупиняй:
Минуле-це лише "колишнє"...
І на зупинці "Тільки РАЙ"
Мільйони літ квітують вишні.

Вони - наш шанс зійти убік,
Зробити спробу вже удруге.
І незважаючи на вік
Повірить в казку, мрію, друга.

Ступити кроків сто назад
Заради старту ще одного.
Навести в серці свому лад
Не нарікаючи на Бога.

Ти краще світ не зупиняй!
Машина часу? Та навіщо?
Якщо віки квітують вишні,
То й на землі буває рай!
2010

Мрію про щастя,
Мрію про долю.
Можливо, не зустріну
У житті своєму болю...

2008р.

Життя - театр,
А ми - актори.
Комусь доводиться смуток грати,
А в когось роль бадьора.

І ми віримо у свою роль...
Граємо правдиво.
На сцені душу викладаємо щиро.
Без режисера.

2009р.

той вік неусвідомлений – той страх
диточа заклопотаність собою –
на сонці плями – смерті на очах –
живі фортеці кинуті без бою…

то все війна – невидима й на «ви»
перейдені без згоди рубікони
жалобні стрічки вистиглих новин
невіра і невірність безборонні

лишень скажи чи був між ними «ти»
а чи пробігло відгуло й забуто
залляєш очі пам’яті – отрутою
до риски сліпо-глухо-німоти

Земля дає нам урожай,
Щороку нас годує.
А ти, людино, пригадай,
Чим ти її годуєш?


2009р.

Моє болото - ідеально кругле,
і цілорічно – груші на вербі,
як доведеться, виберу і вдруге,
в контексті риторичного to be.

Мені смакує ритм не метушливий
із видом на суєтний океан,
де на сніданок – круасан зі снива,
і вечори - із чашкою чекань.

Годинник, телефон і телевізор -
співмешканці, що грають в доміно,
і «рибою» по черзі в душу лізуть,
доводячи до стану «все одно».

Тоді збираюся провітритись, «на люди»,
і натягаю думку на чоло,
я знаю, доки тут мене не буде,
ти сумуватимеш, авжеж, моє боло...

Ночная синь и неба прах!
У нас свой мир, а в нем игра!
Игра цветов и переливов!
У нас свой мир - в нем все красиво!

Туманний солод вистеляє стежку,
Оголена душа мовчить собі,
Береза вишиває обережно
Для сонця долю…Хмари-кораблі
Пливуть повільно, начебто верблюди,
У втоптаних пісках пустель - химер,
Вона також пустельник, їй безлюдність,
Як вітер, що літав-літав-завмер…
То цілував у руки, пестив коси,
Вона стояла горда, мовчазна,
Спадали хвилі вишивки на роси,
Весна минала, ще одна весна…
А сонце все палило – зігрівало,
А поруч - ні людей, ані ні-ні,
І час лише вростає в душу жалом…
Із сонцем наодинці, візаві.
Зелені коси доля посивила,
Стоїть береза, дивиться увись
І вишиває сонцю теплі крила,
Немов колись, неначебто колись…