Вклоняюся, о матінко Природо,
Твої уроки – серцю насолода.
В саду твоєму я залишу слід, –
І матиму найвищу нагороду.

І досі пам’ятаю ту помилку,
Бо не зрослася підо мною гілка,
І хоч її тоді пиляв не я, –
Сумує у моїй душі сопілка.

Біля мого двору, поруч, недалеко,
Дід-сусід наважився й ...відтворив лелеку:
Розгорнувши глиняні відчайдушні крила,
Щоб постійно очі та душу веселили.
А лелека був на роздум нетерплячим
І з гнізда ...злетів, чим майстрові віддячив.
2009 р.

Квітка дивиться на вулицю крізь скло:
–Ну, чому мені отак не повезло?
Адже в полі
квіти знають вітерців,
Скельні –бачать відображення в ріці...
Вітер сердиться, гуркоче через скло.
Квітка рада: –Як же нині повезло!
2006 р.

***
Забарилось сонечко у гаю,
Де співала пісеньку я свою.
Залюбки насипало квіточок,
Зачепилось променем за дубок,
Ластовиння кидало на носи,
І раділо: –Це я вам для краси!
2008 р.

Чудова, літня, тепла ніч -
Чеширський кіт всміхаєтся,
І я сміюся зорями,
Якими котик грається.
А посмішка гойдається,
Золотавіє місяцем.
А зірки підіймаються,
На небесах повисіти
Пухнаста темна кішечка,
За зірками сховалася,
Та посмішка півмісяцем
На небесах зосталася.

“Я всех любил, и всех забыли”

Я всех любил, и всех забыли
Мои неверные мечты.
Всегда я спрашивал: не ты ли?
И отвечал всегда: не ты.

Так дольних роз благоуханье,
Увядших в краткий миг земной,
Не есть ли мне напоминанье
О вечной Розе, об Одной?



“Я всіх любив й зрадливі мрії...”

Я всіх любив й зрадливі мрії
Не всіх зуміли вберегти.
“Чи то не ти?”, - питав себе я,
Й відповідав завжди: “ Не ти.”

Троянд долинних аромати,
Які зів”яли в мить земну.
Мене так просять пам”ятати
Троянду вічну і Одну.


02.05.2010р.

О юносте, пора твоїх пісень,
А ти, дивуюся, анітелень...
Ачей, не дочекаюся нікого, –
І зацвіта поезії женьшень.

Пташка гніздиться.
День терпеливо мовчить.
Травня пологи.


травень, 2010

Дощило. Гриміло
І било у вікна...
Всередині - тепло
Й по звичному колу:
Екран і папери,
Конвалії зблідлі,
Сюжети, сонети
І чай прохололий...
Два оберти,
Тихий підвискрип металу, -
І протяг
Як кішка майнув поза ноги;
Пульсуючі миті...
"- Привіт, не чекала?
Я тільки побачити.
Я ненадовго...
Наснилось мені,
Що тебе не існує,
Що вигадав сам
Я тебе проти ночі...
А потім шукав... Не знайшов..."
"-Тут так дує..."
Причинені двері,
Прочитані очі...
"Дай руку свою:
Чуєш в грудях годинник?"
"-Умгу... Та чому це він так поспішає?"
"-Мабуть через грім...
Дощ періщить невпинно..."
Цілунок.
"-Нехай це тебе не лякає..."
І ніби "Зимової ночі" по нотах...
Їм, певне, дадуть
Повернутись до раю...
А Він все нестиме Її...
Вкотре, всоте...
Крізь зливи та ранки
Гарячого чаю...

Вновь вернулись времена
о которых забывал я
О которых как-то странно
вспоминали немечтанья

Снова лёжа в темноте
я смотрю куда-то в тень
снова режет свет глаза
а на слух лишь музыка
влияет положительно
продолжительно
предусмотрительно включённая
на слишком мелкой громкости
не сам я в этой плоскости
И к чёрту все подробности
зато без лишней подлости

Пересилив лень
рассеять эту тень
так трудно включить свет
Настрой А он не ждет

И снова карандаш
блокнот постель
Кураж
удачи ейфория
пусть даже это стих без явного стиля
01.05.10

Все біжимо, поївши нашвидкоруч.
Підошвами тремо опалий лист.
А десь далеко...Там... А може й поруч?
Готує вибухівку терорист.

І заспішать хвилини швидкоплинні.
Сяйне сліпучо-біло… Дзенькіт скла.
І падають підкошені, невинні,
Мов жертви на алтар людського зла.

Виходять з тіні, наче поторочі,
Політикани, банди, кримінал.
Оскал варфоломіївської ночі,
Де кров і смерть сьогодні правляють бал.

Все біжимо...У клопотах невпинних…
Чергова жертва. Знову журналіст!
Ви чуєте? Вже цокає годинник.
Готує нову бомбу терорист.

То не вітер гуляє по полю
І не птах, налякавшись, кричить.
То Мамай закликає до бою
Від нападників край боронить.
Знову спокій стривожили наший
Воріженьки й запроданці злі.
Чужі коні столочили пашу
Не свої, не свої, не свої...

1992

ви були зі мною здається завжди,
від вас я втікаю у теплі дощі,
Вода позмиває грязюку з душі,
і далі ми з нею підем в нікуди.

Простіть мені друзі ,що я була зла,
та плаче на разі психея моя,
зустрівшись очима зі мною в пітьми,
ви б зрозуміли,що ховають вони.

За вікном лікарні в мовчанку я грала,
і таємниці свої зберігала,
Сльози вночі по-тихеньку згасали,
ви жили, і того, ніколи не знали.

Роки пройдуть,як тіні від сонця,
Я заблукаю у часі воронці ,
Марою стану,до вас повернусь,
Ви проженете,і я обернусь:
на сонячні дні,що ліниво спливали,
на сни мої ніжні,які забувала,
На ваші обличчя,що щіро сіяли,
на пісні веселі,які я співала.

І мною створені світи ,із невідомої мети,
Понищать спогади сумні,в яких раніше жили ви.
Поглинуть залишки життя,і те,чим я колись була,
І замість мене прийде та,що заслуговує буття.
2010

Один затято крокує конвеєром
А інший чекає натхнення момент.
До першого теж прийде істина,
Хоча другий краще розкладає намет.

04БЕР2010

Ніч затягує. Навкруги –
У героїв наряджені ниці.
Проявляються вороги,
Мов зображення на фотоплівці.

Проявляється щит і меч,
День і ніч, звук і тиша… Чуєш –
Цей тривожний набат предтеч,
Це останнє із «Алілуя!»?

Нам з тобою ділити світ?
Нам з тобою гойдати хвилі?
Пам'ять пройдена вздовж убрід
Від любові до божевілля.

І пускати комусь тепер
Змія в небо, чи в душу – змія.
Дивно: першою в нас помер-
ла остання моя надія…

В житті короткому своєму
Як, на жаль,
Такі великі відстані долаю...
Достукаюсь
До серденька твого?

ОДИНОЧЕСТВО В ЛЮБВИ

Темнеет. В городе чужом
Друг против друга мы сидим,
В холодном сумраке ночном,
Страдаем оба и молчим.

И оба поняли давно,
Как речь бессильна и мертва:
Чем сердце бедное полно,
Того не выразят слова.

Не виноват никто ни в чем:
Кто гордость победить не мог,
Тот будет вечно одинок,
Кто любит,- должен быть рабом.

Стремясь к блаженству и добру,
Влача томительные дни,
Мы все - одни, всегда - одни:
Я жил один, один умру.

На стеклах бледного окна
Потух вечерний полусвет.-
Любить научит смерть одна
Все то, к чему возврата нет.


САМОТНІСТЬ КОХАННЯ

Смеркає. В місті чужини
Віч-на-віч ми сидимо.
В холодних сутінках нічних
Страждаємо і мовчимо.

І зрозуміли ми давно
Наскільки мова нежива:
Того, що в серці запекло
Ніяк не вимовлять слова.

Нема вини на нас обох:
І той, хто гордість не здолав
Тепер самотнім вовком став,
А хто кохає - став рабом.

Назустріч сонцю і добру,
Томливі йдуть за мною дні.
Ми всюди й вічно в однині,
Я жив один, один помру.

На шибці згаслого вікна,
Блукають тіні небуття.
А смерть навчить любити нас
Все те, чому немає вороття.

01.05.2010р.

ОПЯТЬ ВЕСНА

И опять слепой надежде
Люди сердце отдают.
Соловьи в лесах, как прежде,
В ночи белые поют.

И опять четы влюбленных
В рощи юные бегут,
Счастью взоров умиленных
Снова верят, снова лгут.

Но не радует, не мучит,
Негой страстною полна,
Лишь бесстрастью сердце учит
Сердцу чуждая весна.



І знов весна

Знов і знов сліпій надії
Люди серце віддають.
Раз у раз у ночі білі
Солов"ї кричать в гаю.

І закохані подружжя
У гаї свої біжать.
Щастю поглядів зворушних
Вірять, брешуть і мовчать.

Та не радує й не мучить
Жага пристрасна сповна.
Лише безпристрасності учить
Моя відчужена весна.


01.05.2010р

Розфарбована
І замріяна.
Розцілована,
Залеліяна.
Втаємничена
І збентежена.
Розкріпачена,
Необмежена.
Ототожнена
З теплим відчаєм.
Не хороша я!
Я засмічена...
Оприлюднена
І розкрадена.
Я загублена
І не знайдена.
Зачарована
І обманута.
Закарбована
В твоїй пам"яті.


30.04.2010р.

Що зрозумів, неначе Бог,
Та розігнав сердечні хмари,-
Вона до ніг кладе вінок
Жіночих, незбагнених чарів,
Кохання вічну чистоту
І незатьмаренність чудову
За мрії здійсненість, за ту
Презагадкову випадковість!
2006 р.

А березень тлумачив липневі:
- Квітчай, як я!
Повітря поглинало миттєво:
– Я твій! ...Твоя!..
Липневий настрій не зіпсовано –
Важлива мить:
Йому інакше намальоване –
П’янка вагіть!
2006 р.

Хто ти, дивак, розвій мої тумани!
І старовинного не зачіпай -
Веселим кроком, лункими піснями
Про дивовижне в світі нагадай!
Ти що до серця взяв – сміхи чи скруту?
Кого гукаєш, любиш що – скажи?
Покірне щастя, а чи знову плУта?
До чого твоє серденько тяжИть?
Знайомі будьмо: я – вода в криниці,
За небом – небо, а за полем – гай.
Я – все, що світиться, живе, струмиться...
То ж будьмо! Тільки ти не зволікай!
2007 р.

Весна і птахи. Зорепад
Рясніє в решеті вечірнім,
І розлітається в квітучий сад,
Закутаний у шалику предивнім.

Дзвенить в саду, дзвенить в мені
Птахів закохана мелодія.
Голублять трави сонця промені,
А сонце приголублю я.

Прийду, всміхнусь...і обійму,
Воно не спалить, бо я теж є сонцем.
Усю любов, все сяйво перейму,
Щоб під твоїм засяяти віконцем.

Пригріти ніжно, щоб не розбудить.
Поцілувати темно-чорні вії.
Ще раз цей поцілунок повторить,
І зникти...зникти в свої мрії.

А потім - простягати руки до неба,
Просячи щастя й наснаги йому.
Весна простоволоса потім продовжить за тебе,
А ти іди, і грайсь у цю весну!

30.04.10 23.51

Мов на сонці старий барвінок,
ніжне наше кохання вицвіло.
Пахне кава твоя, з корицею,
твоя кава, із площі Ринок.

Нині дійсність німа регоче,
нині байдуже їй до всіх.
Що їй щирі дитячі очка
і щасливий дитячий сміх?

І кохання у хатніх капцях,
що існує в своєму вимірі,
у котрім ми живем, не вимерли,
як діди, прадіди, прабабці.

Я навчилась усе прощати,
крізь роки і життя баталії.

Ти купуєш у бабці конвалії,
ти заносиш бузок до хати.

2008

М’який і теплий літній вечір,
У лузі сіно ще складають
А сонце сіло дню на плечі
Й удвох за обрієм зникають.

Ще небо, хоч і не безхмарне,
Голубизною тішить очі,
Віщує нам погоду гарну
І рясні роси вранці з ночі.

В легеньких хмарах захід сонця
Горить яскравим теплим сяйвом,
Здається ніби крізь віконця
Вогонь на вівтарі палає.

На сході небо теж прекрасне,
Мов оксамит чудесно-синій,
І сяє там одна прикраса –
Зоря з’явилась вечірня.

Ще мить – і місяць яснолиций
Зійде там поряд із зорею,
Й до ранку буде гомоніти
Про щось тихесенько із нею.

Увесь до дна повитий таїною,
Неначе ковдру, скинувши туман,
В ранковій млі постав переді мною
Його величність красень Океан.
Чужих світил черпнувши пеленою,
Він б'є у небо, наче в барабан.

І що б про себе ми не говорили,
Ударом хвиль він пиху розвінча.
Мов із пращі, метає сірі брили.
Все людство перед ним - як дитинча.
Хіба не в нім світила сотворили
Ту плоть, де сяє розуму свіча?
Стрясалися у хмарах небовиди,
Немов гриміла велетнів хода.
Над храмами старої Атлантиди
Ревіла в грозах здиблена вода.
Століття прокидались, мов сновиди:
Чому і як прийшла ота біда?..
Увесь до дна насичений промінням,
Що входить в мудру глибочінь згори,
Він закликає споконвічним вмінням:
Приходь до мене, і живи, й твори.
Вростай у береги цупким корінням,
Плодами, ніби зорями, гори.
В людині він собі шукає брата,
Бо людство - це молодший океан.
А хто із нього вміє тільки брати,
Того чекає небуття туман.
Не звідає ні осуду, ні страти
Лиш той, хто творить чесно, без оман.

Думає сонце житом-пшеницею,
Думає туча рясними дощами,
Думає скеля живою криницею,
Що жебонить ручаєм між кущами.

Думає осінь кленовим золотом,
Думають весни вербовим пухом,
Думає кузня ковадлом і молотом,
Думає колесо вічним рухом...

Давно байок,не пишуть для науки,
Пропали лебеді і щуки
І рака з’їли п’яні злидарі,
Усе змінилося на цій землі.

Тепер всі дивляться кіно,
Давно скотили воза у багно.
В кіно там звірі як живі,
Лисички, ведмеді і бджолярі.

Ото і мова йде про звірів цих,
Яка громаді буде користь з них?
Звідкіля, й хто такі?
Та ще діла творять які.

Той пасічник такий собі банкір,
Ні те ні се, бо пасічник не звір.
Ведмідь, два рази в клітці відсидів
І став(проффесором), порозумнів.

Окрема про лисичку буде мова,
Куди до неї вам, на ній завжди обнова,
Лукава і проворна, хитра птиця,
На те вона й лисиця

За віз дружненько ухватились всі,
Смикнули, а з нього сипляться харчі,
Дурня, лисичка заспівала їм,куди тягти
По черзі треба нам його трясти.

Радіють всі, на золоту попали жилу,
Й несамовиті бісяться із жиру
Багно аж хлюпа під ногами
Їм наплювать, як би з харчами

Ото і все,нехай в багні,як би харчі дурні.
Еак. Калита. 6/4/2010

Хвилина, друга, третя проминає...
Так непоміченим життя
Поволеньки крізь пальці витікає...
Якби ж знаття!

Якби ж знаття, що це – уже живеться!
Якби ж знаття, що це ¬– без вороття!
Що лише спомин, може, озоветься.
Що це – назавжди!..
Менше каяття і злого умислу було б...
03-06-2003

Зимовим зойком скрикнула весна,
Насипало снігів із неба.
Завмерла зелень на лугах, –
А брунькам – наче того й треба.

Повиставляли липкі носики,
Та й дражнять білий-білий сніг:
“А ти зеленим стати зможеш?
Чи скажеш – ні?”

Сніг просить сонця веселкового
Послати зелен-кольорів.
Воно заусміхалось росяно
Дзвінким концертом жайворів...

Настала ніч нагріто-зоряна,
Поснули бруньки на гілках,
Лиш сніг вовтузився безсонно
і на лугах, і у садках.

Бруньки закліпали під ранок,
потягуючись після сну,
та й оглянулись: “Снігу, де ти?”
“Я? – Перевтілився. В траву.”
весна 2000

Знай, моя магічність -
Магія для когось, тільки не для мене!
Я до болю звична,
З терня всі дороги, по яких ідемо -
Я і моє серце,
Зранене й зболіле, порване на шмаття,
І до щастя дверця,
Хто зна, чи знайдемо
Ми у цім сум"ятті -
Де любов і зрада
Міцно так сплелися, вже не розірвати...
Та себе заради
Погляд мій до висі прагне знов злітати -
В піднебесних далях,
Де нема вже болю і душі терзання...
Я не поховала
Мрії всі в неволі, прагну ще кохання!
30.04.2010р.

Дорогой не встреченный Мужчина!
Как прикажешь жить мне без тебя?
Сколько раз пройдешь еще ты мимо
В поисках не встреченной?... как я...

Да бросьте Ваши штучки - Бога ради!
Я нарисован не простым карандашом.
Красивы. Да, не спорю. При "параде":
Мне все-равно, приди Вы даже нагишом

Умеете стрелять глазами. Знаю.
Но не сейчас, родная, не сейчас.
Учтите, я порой Вас обожаю,
Ну а бывает - ненавижу просто Вас!

А мне сейчас так хочется покоя.
Смотреть незряче сквозь шикарный ресторан,
И выпить без тоста, но залпом, стоя
Всю горечь Ваших и моих душевных ран...


2010

О, как же были мы близки,
Как будто спаяны навечно.
Тобой зажата я в тиски
Любви и ласки безупречной.

Меж нами снова города,
И толпы судеб безразличных.
Стекает время, как вода
В воспоминаниях о личном…


2010

"Ти знаєш як мені це все дається?
Запитуєш у мене - хто все це розповів?
Це дуже тяжко, тобі не здається?" -
Десь вітер у полі розмову із сонцем завів.

Вже топиться сад у рясності білого цвіту,
Вже музика птахів грає у серці села.
Пірнає той вітер у весну, співом залиту
І сонце...а що?...І до нього весна добрела.

Вони розуміють, їм більше вже слів не потрібно.
А ми,..ну а ми мовчимо, хто - кого.
Я хочу сказати, кричати до тиші подібно.
Вуста нерухомі в чеканні голосу твого.

Він і Вона. Колись були Вони,
А зараз їх єднає несумісність
і тиша. Ну хоч би погляд проведи..!
Так ріже пам´ять нездійсненна дійсність.

Ця казка сумна. Я знаю.
А, може, це зовсім не казка?
Про це я у вітру спитаю,
Бо сумнів - найбільша поразка.

А сонце дивується вітру -
Ну де ж він все те таки взяв?
Знайшов між весняного квіту,
В росинки на листі все вклав.

Ти знаєш,..а мені це все вдається.
Хоч це і дивно, так чи навпаки.
Вечірнє небо в сутінках сміється,
Вже ця весна дається у знаки.

30.04.10 0.00

Насквозь. Как огонь… Обжигающие силуэты…
Подсвечником мыслей (зажечь не могу календарь)…
Броски-размышленья. Зацеплена радуга цветом…
За встроенный в сердце потухший (весною) фонарь…

Над краем полетов - высотность рассветами дышит…
Откликнется (знаю) – лишь искренне вслух позови…
Поднимется утро (над всеми степями) повыше…
Молитвенно верю. Как воздух, сливаюсь: «Живи!»
2010 год

Дует байдужості із горем
Мене хапає за живе.
Немов кораблик тихим морем
Моїм обличчям туш пливе.

Дует омріяних ілюзій,
Ховає сонце у пітьму.
Не вороги ми і не друзі,
Гірку реальність я прийму.

Дует розніжених фантазій
Іще рясніє де-не-де.
Ми не окремо і не разом,
Ступаєм гордо в новий день.

Дуети зустрічей, розлучень,
Надій, залежностей, страхів
Мою свідомість довго мучать.
Навіщо ж ти мене зустрів?

29.04.2010р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Хочу літати, від щастя співати.
Бульбашки мильні пускати з балкону.
Хочу солодкої білої вати,
Хочу кульбаби букет у долоні.
Хочу босоніж іти по калюжах,
Без парасолі пірнати у зливу.
Хочу під ганком троянди і ружі,
Хочу будинок, великий, красивий.
Хочу літати з тарзанки у воду,
Сірих качок і гусей розганяти.
Хочу щоденно такої погоди,
Щоб відчувався не будень, а свято.
Хочу варення на хліб і на масло,
Чаю міцного, кіна без реклами.
Хочу, щоб посмішка сина не гасла,
Хочу, щоб тато здорові і мама.
Хочу світанків, цілунків, цукерок,
Квітів, каблучок і моря дрібничок,
Хочу вина чи з малини лікеру.
Хочу тебе без уїдливих звичок.
Хочу сто тисяч чотириста шосту
Серію опери про Маріанну.
Сукню від Gucci із шиком і лоском,
Щоб виглядати як зірка екрану.
Хочу роботи годину на тижнень.
Хочу машину – фераррі червону.
Хочу в Карпати чи Альпи на лижі,
Хочу відпустку, і то – терміново.
Хочу на море, під сонце і пальми,
Без відрахунку кінцевої дати.
Хочу свободи і щастя без гальмів!
Хочу, я хочу, я так хочу спати....
29.04.2010р

Крила – за гратами,
Роги – за гратами.
Волю захоплено
Homo-піратами.

Тісно і голодно,
Холодно й жарко їм
Концтабори
Нарекли зоопарками.

Зроду не знатимуть
Де вони, хто вони –
Вічні заручники
З рук нагодовані.

Стали вони
Рукотворними блазнями,
Їм присудили
Довічне ув’язнення.

У зоопарк і сама я
Заведена –
Клітка назовні
І клітка всередині.

Братиму з рук,
Чи з долоні даватиму –
Грати між нами –
Та хто з нас за гратами?..

Не розібрати
Чи звірі, чи люди ми
Ними були,
Чи ще тільки-но будемо?..

Як остогидла оця бутафорія!
Усе, що штучне — то не моє.
Справжньої кави, а не цикорію
у горнятко хай хтось наллє.

Ви зрійте, зрійте до мого стану
і душі, мов кишені, вивертайте.
Тоді й осуджуйте, тоді й картайте —
я кращою для вас не стану.

Фізичний біль — це ж тимчасово,
хвора душа — це ж назавжди.
Вам не збагнути моєї мови,
не затоптати мої сліди.

Не поспішайте всесвіту змінити,
у власних душах затишку потреба.
За когось не зумієте прожити.
Облиште всіх. Розпочинайте з с е б е!

15 травня 2010 року
15 год.00хв.
Порохова Вежа.
Львів. Підвальна ,4.
Вхід за запрошеннями.

097 323 11 93
066 911 76 14
http://vkontakte.ru/event17174732

Накрий мене з головою,
Зігрій моє змучене тіло!
На тобі ярлик із ціною -
Без грошей не буде діла.

Банальності цього світу -
Ласощі існування:
Які ж дорогі у вас квіти!
Яке ж тут дешеве кохання!

Тримай міцно мого мізинця,
Заблукаю в великому місті.
Занадто вузький битий шлях цей,
Без тебе мені тут тісно.

2005

В обіймах запахів сірого міста
Він рятував мене від божевілля
Від непомітно страшного каліцтва
Мертвого чару солодкого зілля

Був він п’янкішим від ноток шафрану
Як пересмажена сонцем роса
Він пахнув немов незагоєна рана
Він танув немов недопита сльоза

Навколо шиї тоненькою змійкою
Серця торкається гострий кинджал
Над чорним оком чорною стрілкою
В ніздрі впинається терпкий сандал

Сонні мухи мого спокою
Кружляли у п’яному вальсі,
Над русявою головою.

Кожен порух цих крил,
Як трактор старенький на трасі,
Шалено повільно мчав з усіх сил.

Звуки падали з-під стелі,
Не долетіли - стали сталактитами -
гострими шпагами чужої дуелі.

Ті, хто боровся зі спокоєм,
Пронизані вістрям, падали вбитими.
Він був бездоганним сторожем.

2006

...мені самотньо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин
немов заядлому курцю
без цигарок – нема терпцю
весь світ гірчить у ніч оцю
бо я одна – і ти один
мені тужливо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин...

2010

Льет дождь с утра по накатанной,
Зонты, окуная в лужи.
Скажи откровенно –
кáк тебе
быть для меня
лучшим?

Спокойно ли тебе спиться,
когда я, как за доспех,
берусь за знамение Ницше
и «лучше» меняю на «сверх»?

Что нерв тобой каждый
бόлен,
прости.
На твой зов
могучий
ногтем по доске
шкόльной
в ушах этот отзвук:
«Лучший!»

Это лишь гипотетически.
Гипотезы – не доказаны.
«Я вылечусь!» - звук магический.
Потом…
не сейчас…
не сразу.

А пока что заводы в тучи
дымят, как сапожник отчаянный:
«Ты лучший».
«Ты лучший! Лучший!» -
о блюдце бьет чашка с чаем.

И пусть Ты -
ни святой, ни падший -
не змей-искуситель гордый,
тело изголодавшееся
ноет на тебя,
…как на погоду...

Но высόко..там..какой-то интернет,
о надежде искомкав мысли,
в сотый раз повторяет:
«Нет!
Нет у Вас новых писем!»

Орда вертається,
Орда…
Заграви випнувши лекало,
з-за стін кремлівських та Уралу
Орда вертається.
Орда…

Що зробить двійко-трійко вил!?
В очей розширених віконця
останній промінь б‘ється сонця,
мов точний лазерний приціл.

Палають і будяк, і лавр,
лише тому, що рабським клонам
здававсь комп‘ютерним драконом
євразій сплячий динозавр.

Тому й, огорнуті вогнем,
тремтять, немов кардіограми,
паранормальні панорами
за ґратами електросхем.

А з еволюції гвинта
зірвавшись розуму раніше,
в тріскучу коникову тишу
Орди вгрузають копита.

Заполонивши краєвид
палючим постмодерним болем,
регоче електронний Голем,
в дикунство вивернувши світ.

Втікає хакер-переляк
і в Мережі за ним зникають
сади – розбиті люстра раю,
недопосаджені ніяк.

Втім, в них нагадує весна
ще про безсмертя Україні,
хоча Орда – колись і нині –
не кара наша, а вина.

По траві некошеній,
по снігах неметених,
по опалім листячку,
по дорожній куряві.

Сонцем не освічений,
вітром не огорнений,
тінню не проваджений,
ніччю не осліплений.

Словом непромовленим,
теплотою згаслою,
снами позабутими,
слізьми непролитими.

Через роки втрачені,
через мрії порвані
по шляхам загубленим
ти колись прийдеш в мій дім.
2010р.