Без Тебе я не хочу залишатись:
Нестерпний біль, коли в душі пітьма,
Коли боюся вранці прокидатись,
Бо день мені нашіптує - ” Нема!...”.

Нема Тебе. Ніколи вже не буде.
А, може, це лиш сон, страшенний сон?
І серце розриває знову груди,
Бо звикло битись з Твоїм в унісон.

Нема Тебе. Ніколи не повірю,
Що Ти пішов у царину пітьми.
Без Тебе я, неначе в клітці звіра,
Боюсь одна лишатись між людьми...

Нема Тебе. Не можу з цим миритись
І душу тут ніщо вже не трима -
Вона з Твоєю прагне поріднитись
За рубежем, де болю й сліз нема...
2001р.

Десь згубились листи,
Що мені Ти писав.
Мов згорілі мости:
Їхній слід вже пропав.

А до мене дійшло
Лиш відлуння думок,
І Твоє в них тепло
Нас наблизить на крок.

Я просила вітрів,
Хай листи донесуть.
Та, на жаль, почуттів
Незбагнена їм суть.

Загубились листи
В лабіринтах життя.
Чи знайдеш мене Ти?
Чи знайду Тебе я?...
1999р.

Ще день один... І наближаюсь
До Тебе я на крок один.
Караюсь, мучусь – та не каюсь,
Лиш підганяю часу плин.

Іду світами за Тобою
Без страху в серці й каяття
І окунаюсь з головою
В це неосяжне почуття.

Караюсь, мучусь, та не каюсь,
Що вчора нас життя звело.
Тебе, мій Любий, не зрікаюсь
Я ворогам усім на зло.

Ще крок один... І вже не буде
Між нами жодних перепон.
І хоч би що казали люди:
Любов – найвищий є закон!
2001р.

Цьому світу не дуже щастить,
Хоч ні пеклом не був, ані раєм,
Ним колись володів тільки ти,
А тепер тут нікого немає.

Рідко птиця яка долетить,
Рідко звір який знайде дорогу...
В цьому світі міг бути лиш ти,
В цьому світі не буде нікого.

19.04. 2010

коле руки прядиво
силоміць загадане
бігти йому ряднами
ридма у ніщо.

біль повзе як гадина
вадами левадами
виплаче розсадою
вибуяло щоб

проросло між саднами
підступом украдене...
ось уже й оглядини
нікуди втекти -

зусібіч згаратали
ґратами порадами
свахами огрядними
непролазний тин.

На галявині у лісі
Серед кленів і дубів
Я зайчаток працьовитих
За роботою зустрів.

Із добірної пшениці
Із любов’ю і теплом
Випікали паляниці
Зайченята під дубком.

Випікали й роздавали
Всім матусям залюбки
Щоби хлібцем смакували
Невгамовні малюки.

І хрумтять щасливі діти
Паляницями зайчат
Бо від зайця паляниці
Найсмачніші для малят.

2009р.

Смарагди нив колише мокрий вітер,
Веселка віддзеркалює себе...
Посеред рим і різномовних літер
Згинаю вдвоє стомлений хребет:
Складне відкину, виберу простіше,
Аби життя трималося в борні.
І ...зринуть з неба найзначніші вірші,
Які не підкорялися мені.

Найпершу книжку я гортав,
Малюнками строкату,
Неначе віднайшов в світах
Із кольорів багаття.
І забажалося мені
Розкрити всі секрети
Єднання літер у вогні
Чарівників-поетів.
Вже згодом я читав: «Сім’я,
Родинна і багата...»
Найперша читанка моя –
В складанні: «ма-ма», «та-то».

відкоркую любов
не дограла
сп’янію швидко
пута серцю зніму
як набридлий за зиму шарф
нароблю помилок
наче вперше
весна за свідка
перевишу у швидкості
випише літо штраф

я нап’юся безпечно
усім заплатити сила
за світанок
на сотні світанків лише один
я готова на все
бо свою самоту зносила
наче сукню до дір
ні години
ані хвилин

не чекатиму більше
по вінця наллю у келих
різнотрав’я любові
невигране молоде
залпом вип’ю до дна
розіб’ю на рожеві скельця
то на щастя
коротке
бо скоро похмілля йде

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами.
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами.

Ну, а згодом фіранку вікна відірвав
Та у жмурки ховався за двéрями.
Я сердиті до нього кидала слова –
Пустував, ніби так йому звелено.

Виганяла з квартири, а він –по кутках:
На балкон не хотів вибігати.
Бавив квіти, що сіли по білих хустках –
У моїх царював він палатах.

–Ну, чому нині ти негостинна така?–
Спантеличено в мене питався, –
Виганяєш, у спину товчеш тумака -
Лиш за те, що забіг і погрався?

...Непомітно проліз крізь дверну шпарину’
Та двором покотився розумник,
І до яблук зелених, зітхнувши, майнув...
А без нього мені стало сумно.

Я стану братом для монаха,
Колишній знову буде стан.
Любов я покладу на плаху,
Піду у спокій вільно, сам.
В келійні стіни - вогкі, голі,
в ікони срібні, золоті.
Гріхи молитиму до болю,
А головне - на самоті!

Мій шлях у храм - уже сьогодні,
Затерти образ і твій лик.
Втомили репліки холодні,
І слово кожне, й думка - в "штик"!
Я повернуся в стан торішній,
Де тихо, штиль – неначе мрець.
Спокійний буду і безгрішний,
Сумний, самотній…Це кінець!
10.04.10.

Вот я повзрослел
Утром читаю в газете споры по эвтаназии
Хотя мне кажется, что лично мой голос в них не учтён
Когда я корм сыпал своей золотой рыбке в аквариум
Я думал, что теперь кормлю не только рыбку, но и своих родителей
И своих политиков,
Я повзрослел

И папа больше не угощает меня пенкой со своего бокала
Не то, что в детстве,
Когда я думал, что пенка это самое вкусное
Потому что мой папа мог мне отдать только лучшее
Но теперь я больше люблю пиво

Я повзрослел
Но мне приснилось, я снова маленький
Был праздник, и вся моя большая семья не помещалась
В одной машине, пришлось взять две
И было весело, солнечно, хотя я не помню
Потому что думал я не об этом

Мой папа был уставший от жизни
И все вокруг это знали и я это знал
Что мы нагуляемся, и он что-то выпьет
Хотя мне казалось,
Есть много поводов жить
А он был таким спокойным
Уверенным в принятом решении
Что я не решался нарушить это,
Когда он лёг
Я не смог даже смотреть


2010

ти
став на стіл
долонями торкнувся неба
дістав розмови з небуття
в балачці телефонній задобрив у мені дитину
із літери формуючи слова

раділи вуха несвідомо

ось ми
неначе склеєні два лапоті батону

ось ти
цукрова недостача битія

знімаю з шкірою слова

змія
я

2010

Вам кажется странным, что стрелки – стремятся к закату…
Едва прикасаясь (от ненависти) к родникам…
Прогорклым уныньем, рассыпанным над циферблатом…
Любовью (неправда) - беспамятством бьёт по щекам…

Как тихо и томно… Лучистая важная слякоть…
Воссоздана готикой офисов (в левом крыле)…
Хотелось бы просто (самой) безучастно поплакать…
Неслышными вздохами (сумрачно) – тенью в тепле…

Пространными всхлипами (сильно) – зацветшими снами…
Каких-то сумбурно-сознательных злых перемен…
Так грубо… Совсем без сочувственных образов (в раме
оконных проекций)… Чего-то хотите взамен…

Придуманной слабостью (низко) – корыстностью линий…
Очертите всходы… Подснежников и этажей…
Мне кажется трудной. Вам видится – радужно-синей…
Болезненность взглядов (цветов и знакомых людей)…
2010 год

Коли у косах ще стриміли бантики,
Коли була я зовсім ще дитиною, —
Душа хотіла свята і романтики,
Й для когось бути світлою святинею.

Коли ще літери й не мріяли про слово,
Коли ще все на світі дивувало, —
Хотілося відвертої розмови,
Для щастя зовсім трішки бракувало.

Коли було близесенько до літа,
І травень квітню кланявся у ноги, —
Душа хотіла безового квіту, —
Бузкового, казкового, п’янкого.

Забули мої коси колір бантиків,
І літери чудні словами стали.
Душа так хоче свята і романтики!
І... щоб мене ви ніжно обійняли.
2006

Наталія Крісман:

-Поетичні у нас "битви" -
Я тобі - частинку світла,
Ти мені - тепла навзаєм...
Зробим світ подібним раю!!!

Юлька Гриценко:

-Ти мені - частинку сонця,
Щоб життя світліш здалося.
Я тобі - краплину неба,
Щоб весна не йшла від тебе!

Наталія Крісман:

-Ти - мені, а я - тобі...
Легше буде у журбі,
На душі світліше,
Серцю веселіше!...

Юлька Гриценко:

-Ти -мені, а я -тобі -
Сонця в небі голубім.
Щоб всі мрії воскресити -
Щастям жити, а не снити!


19.04.2010р.

Ідеальний вбивця відкрий мені очі
Я хочу Сьогодні дощу…
Хочу напитись водою
Грози голос хочу почуть…

Увійди стрілою в розірвані груди
Для тебе це просто і звично
Ідеальний вбивця відкрий мені очі
Відкрий мені очі у потойбічність…

19.04.2010р.

В дорогу тільки тінь свою візьму -
Удвох із нею рушимо ланами.
І, може, ми живем лише тому,
Що наші тіні ходять поза нами.
Хто втратив тінь, той падає в пітьму
Із мертвими надіями і снами.

Іди неквапно і служи мені.
Звалю на тебе всі мої поклажі.
Вбирай оці світанки запашні,
Столітні сосни, що стоять, мов стражі.
Неси тихенько в присмеркові дні,
Де смертне тіло в домовину ляже.

Всі радощі та болі забери,
Мої тривоги та недремну тугу.
А я згорю - зі мною ти згори:
Ховайте поруч тінь - мою подругу...
І все, що ти несла, пролий згори,
Дощем віддай землі в її напругу.

Тоді на землю прийде інша тінь
І піде, як жона, за іншим тілом.
У мареві пустельних мерехтінь
Я відгукнусь їй голосом змертвілим.
Надію та жагу моїх болінь
Ми зважимо і нарівно поділим.

Де небо зажурилось над землею,
Де голос пташки завмирає в кленах,
Серед латаття водяна лілея —
Мов білий Сіріус між хмар зелених.

Але щоб дух людський у неспокої
Дістав наснагу від її цвітіння —
Серед намулу й гнилизни слизької
Повинно в муках корчитись коріння.

Раніш далеко від людського ока
Вона з коріння візьме лушу білу —
Лише відтак її мета висока
Підійме на поверхню, вже дозрілу.

Тож хай отам, де вільне сонце гріє,
Де люди звикли до безкарних творень,
Моя духовна квітка заяскріє —
Бо родить нині
Тільки чорний корінь.

25.X.80. Мордовія

Кумасі-вишні сперлися на світ.
Лоскоче хрущ німе затишшя звуком.
І репетирує чи жигу, чи гавот,
то імітує дядечка за плугом.
Не гіркне сонце вперше за весну:
кирпатенькій кульбабі, як за щастя.
І великодньо пахне все навкруг,
і має шпак у дощику причастя.
Ліс - Гарібальді, бо терпляче жде:
зростуть Карпати, наче Кордильєри -
він побіжить захекано по них,
немов кудлаті пси ердель-тер'єри.
Цвіт і не мислить іншої весни,
бо має на собі дівочі руки.
І труться, труться трави до ноги,
та жук уже закоханий у звуки.
З небес упала істина дощем,
уся упала - нічого струсити.
І небо стало матове, пусте.
І хмара - літня жінка з Атлантиди.
Моргнули вишні на високий схід:
в очах уже сльоза чи бджілка мідна?..
Цілує вітер душі і дахи,
бо глибина землі давно вагітна.

2008-2010

Моя самотність – біла і пухнаста -
Ліниво розляглась на підвіконні.
Очима різноколірними скоса
На мене позирає. Муркотить.
Лише не лащиться.
На те вона й
Самотність…

Вновь качнулся твой маятник
От веселья к отчаянью
И прошел равновесия точку.
Ни надежды, ни чаянья –
Сквозь толпу неприкаянно
Ты бредешь, как и я, в одиночку.

Пусть открытыми шлюзами
Уплывают иллюзии –
Их потеря не так уж немыслима…
Надоело быть узником.
Выбираешь в союзники
Равновесия зыбкую истину.

Наші руки в крові,
Наші душі в гріхах,
Ти нас, Боже, прости
На святих небесах.
В плямах одяг, взуття,
Тіло рване в порізах,
Божевільне життя
Наступає на ризи.
У жалобі церкви,
Б’ють в набат християни:
- Ти нас, Боже, спини
На путі на кривавім.
Отче наш, що єси,
Щохвилинно, щоднинно,
Ти нас, Боже, прости
Й захисти Україну…

2010

Ти мене вигадав сам, не було ніколи
у листопаді мене. Просто літа тінь,
золотом осінь зливалась із видноколом,
швидко губилися відстані поколінь.
Світ обертався шалено. Буває, знаю.
Листя летіло у небо в останній раз.
Ти переплутав реальну мене зі снами.
Ти помилився чи вигадав просто нас.
Ти... або я обернули життя на вірші...
Я або ти помилкам загубили лік...
Кожен про осінь своє у рядках запише,
та не про ту, що буває одна на вік.
18.04.2010р.

Чому ти просишся у вірші,
У дні мої, мої думки?
Мені від них стає ще гірше
Від болю, смутку й самоти.

Чому ночами ти приходиш
У дивнім маренні видінь,
Чому, скажи не покидаєш
Моїх тривожних сновидінь?

Чому ти просишся у ранки,
Такі холодні і сумні?
Тікаєш похапцем зібравши
Мої шалено плинні дні.

Чому мене не покидаєш,
Чому ятриш пекучість ран,
Даруєш привиди надії
В примарах моїх сподівань.
2009р.

Наталія Крісман:

-Слова любові чути приємно -
бо осявають світи ці темні!...

Юлька Гриценко:

-То ти навчила мене любити!
І дивним світлом любові жити.
То ти навчила мене літати,
І власну мрію між мрій шукати.

Наталія Крісман:

-Не я навчила - лиш підштовхнула,
щоб ти душею небес сягнула!
Не я навчила тебе любити -
у твоїм серці росли вже квіти!

Юлька Гриценко:

-Росли у серці моєму квіти,
Та хтось повинен був їх полити!
Як дати крилам частинку неба,
То я навчилась лише від тебе!

Наталія Крісман:

-Дощі весняні їх окропили -
тому й у тебе зміцніли крила!

Юлька Гриценко:

-У мене, звісно, зміцніли крила,
Та ти, ж , рідненька їм дала силу!

Наталія Крісман:

-Якщо б не було мене у тебе -
ти б висоти навчилась в неба!


19.04.2010р.
09.55

Я мовчання як солод смакую,
А мобільник все плаче : "Пробач".
Та на відповідь коштів бракує,
Може досить із мене нестач?

Рідний номер не стану знімати.
Замість голосу довгий гудок.
Бо втомилась постійно читати,
Я від нього сухе "все ок".

Хворе серце тріпоче у грудях.
Наче в прірву летять смс.
І ніколи вже разом не будуть
Мій "Djuice" і його "MTC".


19.04.2010р.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
cпівав з асфальту до неба лист.
А сквер весінній приймав вітання,
виводив вітер художній свист.

Ти у віночок вплітала вишню,
щоб благодійним було життя,
волосся хлопця торкалась ніжно,
благала зорі про почуття.

...І досі в шафі вбрання весільне,
окрайок крейди, трикутник ... слів:
„Він був героєм!”. Тепер ти сива.
Та не вщухає болючий гнів.

Ховаєш сльози, пророчиш успіх.
Портрет настінний давно поблід.
На нім коханий, іще безвусий, –
Минуло стільки змарнілих літ.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
З очей не сходить пожовклий лист...
Чаклує нічка аж до світання...
Танцює вітер нестримний твіст...

Стало жарко сонечку – котиться до річки
Чи зника за обрієм, там, де синь-гора.
Крутять спостережливі молоді смерічки
Кучері на сонечку та семи вітрах.
Жито вуса змовницькі лоскоту навчило.
Вітер травам шовковим зачіски зробив.
І таке приємне все, і таке все миле,
Як же хвильку радощів можна не любить?
Човен ходить берегом, щастя виглядає.
Мамина хустиночка здалеку махне, -
З татовою піснею, босоногим плаєм,
Всі ведуть закохано по життю мене.
2009 р.

Мені крізь трави і міста
так хочеться тебе почути.
Та мовчанка твоя десь там…
гіркіша, певно, від отрути.
Мені крізь марева доріг
тебе б дістатися рукою…
Омити свій щоденний гріх
твоїм цілунком в супокої.
Мені крізь Всесвіт, що застиг, -
пір’їнкою - в твої долоні.
В твоїх обіймах відплисти
у наші мрії-сни мільйонні…

Я хочу червоною бути,
Червоною бути як кров,
Й рікою по венам текти,
Нести із собою любов.

Любов'ю гарячою бути,
До серця твого пульсувати,
Щоб в там почуття розбудити,
І кисень із нього забрати.

Я хочу, щоб ти задихався
Від пристрасті в тілі й бажання.
Я хочу щоб ти не злякався
Мого до тебе кохання.

Я квіткою стану твоєю,
Щоб мною ти милувався.
Я зіркою стану твоєю,
Щоб крім тебе ніхто не дістався.

А ти, супутнику мій,
Будеш завжди поряд зі мною.
І ми по сходинках мрій
Полетимо до раю з тобою....

Твоя любов як героїн,
погляд твій мов кокаїн
з розуму сходжу просто дурію,
одну лиш в серці несу я мрію...
Слова твої - афродизіаки, а серце моє мотор
- качає кохання в кров.
Вени пульсують, тіло горить,
єство усе - моє дрижить..
Будь пусічкою полюби мене.. а ні то просто іди ...
Іди, біжи я тебе всеодно дожену ,
за вухо вкушу , за руку візьму волосся вирву ,
тебе я люблю. Біжи далеко, утікай...
та одне лиш памятай
Я твій наркотик, твій героїн -
просто випий, закури мене - прото полюби мене

Злива хлюпала хлестко,
А в очах була мама,
Що зриває шовковицю –­
Спогад сумний.
А життя її фрески
Візерунком лягали,
Розпашілою повістю
Гріли серце мені.
Мама, милая мамо,
Відцвітають каштани.
Тепле бабине літо
Обіймає сльота.
Буде сніг, буде лід,
Що прийдуть і розтануть,
А до серця злетяться
Наймудріші літа.
Серце з розумом в змові:
Різне в кожного поле.
Неприборкане щастя
Нас шукає в світах.
Мудре мамине слово
Відсуває всі болі,
Наче долю веселка
Обійма золота.
Як незібрані ягоди,
Час зів’яне поволі.
І на маминих скронях
Вже не стануть сніги,
А крізь них – її лагідність,
Наче всупереч долі,
Й калинами – червоння
Моїх берегів.

У піснях вишневі та калинові
Сповіді та розкіш буйних трав.
А про неї – запашну, вродливую –
Щиру пісню рідко хто співав.
Плещуть пелюстки весні овацію,
Китицями - ніжна бахрома.
Білопінна степова акація
У медах ховає дикий смак.
Але вчора, коли захід ластився
Та в її хороми заглядав,
Серед квітів цілувались ластівки,
Вітер в подих пахощі збирав.
Вигравав каштан на скрипці – звідки це? –
Запалив дивуючи свічки,
Безсоромно через парк освідчився,
Простував крізь натовп, напрямки.
І палкий юнак дівчину-грацію
Обіймав... Горнувся, бо любив.
Називав: - Коханая, акаціє..,
Погляду з очей не відводив.
Сонце посміхнеться померанчеве,
Затяжіє в росах бахрома.
Білопінна степова акація...
Незбагненний запах, дикий смак...

ШКІДНИК
Що то котику не спиться,
Смачно пахне,треба подивиться,
Потягнувся, встав,
Та й до столу почвалав.

А на тім столі,
Є сніданок дітворі,
Озирнувсь нема нікого,
Слинка котиться у нього,

Та з кутка метка мітла…
Геть,закричала на кота,
Совість треба мати
І своє з тарілочки вплітати.

Вийшов він у двір,
Ба який хоробрий звір,
Горобців малесеньких лякає,
А сірка узрів,бігом втікає.

Він без шкоди не живе,
Скрізь йому перепаде.
Не біда,поставить хвіст трубою,
Й залюбки пограє з дітворою

Дітям, не жаліє ласки
Знає,попаде йому ковбаски,
Тож він їм мурчить,співає,
Дуже котик діток полюбляє.
Еак. лютий 2010

Моя душе, життя багатолике,
Ти уникай – і суєти, і шику.
А є пиха, і нуди, і олжа –
Мине і муза, і чуття велике.

Плаче котик у кутку -
хтось наддер біленьку лапу,
і Софійка в дитсадку,
й за вікном дощисько капле.

Вушком котик час пряде,
виглядає - стерпла шия,
де моя Софійка де,
хто мою біду зашиє?

Клацнув радісно замок,
голос рідний із порога.
Котик, втішений, замовк -
йде «Котяча допомога».

Вечір сяде під вікном,
кіт засне в міцних обіймах...
Лапка - зцілена давно,
не болить і спить спокійно.


2010 р.

З любов’ю нахиляю небеса,
І ллється в душу зоряна яса,
Схиляюся доземно, Боже-світе, –
Зі слів святих покапує роса.

Я хворію весняним сумом,
Першим порухом липких бруньок.
Відчуваю, як сверлить буром
Моє серце зелен-панок.

Умиваюсь прозорим туманом,
Задихаюсь квітковим пилком,
Задивляюсь в пузаті чани
Вже блискучих під сонцем церков.

Первоцвіти і сон-травиця
Залітають нежитем в тіло,
Червоніють білки круг зіниці-
Знову чхаю і лаюсь безсило.

Я хворію духмяно й болюче,
Кожним фібром вчуваю весну,
Не рятують і спреї вже звичні,-
Проклинаю й люблю навісну!..

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Мертва тиша кладовищ,
Хвойна,
Слізна,
І цікава трохи лиш,
Повна,
Пізня.

Молода чи застара?
Пам`ять-
Вічна,
В квітниках вже пророста,
Штучних,
Різних.

Дати видоху і вдоху,
Слово
Рідних.
Завмирає серце трохи-
Мармур
В квітах.

Стало мохом тут життя,
Вітром-
Мова.
І думки про забуття
Тиснуть
Мозок.

Швидкоплинність гляне скоса-
Рокам
Вирок.
Від життя до тиші в соснах-
Один
Видих

Недавні друзі – в вирій журавлями,
По різні боки міста барикад.
А на землі від снігу темні плями
Промінням сонце п’є, мов лимонад.

Чужих облич із кожним роком більше,
І з кожним кроком більше бракне слів.
Ти слабкістю своєю найсильніша,
Поглянь, як опір сонцю чинить лід!

Квітень, 2010

У краї моєму ростуть прямо з неба
Високі дерева верхівками вниз.
У краї моєму самотньо без тебе.
Тому так тривожно зітхають вони.

До мене простягне засніжену руку
Тонка яблунева самотність німа.
Ти прийдеш, я знаю, по теплому бруку,
Тим шляхом, якого за снігом нема.

2010

Зацілує весна вуста.
Фото фактом фіксує промінь.
До альбому вкладу свята,
у кишені – мої долоні.

У чернетках нові вірші
непомітно підуть у вчора.
Травень тижнями задощить
аби спогади змити скоро.

Зацілує весна вуста.
Заховаю подалі фото,
аби хтось на фінал спитав:
- На світлині з тобою хто то?

Раніш мороз нагнав на птаство страху,
А нині дощ берези полива.
У бочку із казармового даху
Накапала водиця дощова.

Чому ж оця деталь упала в очі —
Навіщо я про неї говорю?..
Схиляючись до бочки серед ночі,
Я там знайому упізнав зорю.

І начебто з мого дитинства птиця
Понад душею тихо пропливла.
І це уже не бочка, а криниця
Десь на околиці мого села.

Та мушу визнати собі на горе:
Не довго тішивсь чарами води.
О зоре-сестро, полонянко-зоре,
За що тебе закинуто сюди?

Для тебе небо стало дном дубовим,
Солдат оберігає нас обох.
Мо’, й ти себе не захистила Словом —
Отим, котре є одночасно Бог?

Десь, мабуть, людям це навдивовижки.
Я розігнув зболілий поперек.
Допоки ж бовванітимуть ці вишки,
Коли й зоря —
І та вже нині зек?

4.XI.80, Мордовія

На змореній, незатишній планеті,
В казармі серед смороду й хропіння,
Мене відвідало нічне видіння —
Вусатий горець в маршальськім кашкеті.

Зіскакую з постелі серед ночі,
Кричу налякано:
— Товариш Сталін!..
Довкола мене зеки в струнку стали
І мовчки протирають сонні очі.

А він сопів і горбився з віддишки.
— Здорово, плем’я молоде-зелене!
Як славно: тридцять років після мене,
А не змінились ні дроти, ні вишки.

Запрошую в підземні володіння.
Я там будую… —
І замовк на слові.
З’явились постаті песиголові —
І я збагнув таємний зміст видіння.

22.X.80, Мордовія

Чорна хата.
Безінтернеття.
Ліс навколо.
Озерна тьма.
Піють весело
Півні треті,
Але ранку чомусь нема...

14 квіт. 10.

Образ чомусь розмитий, як силует в тумані.
Вірші свої гортаю - просто паперу хруст.
Слово звучить луною, фрази висять останні.
Втратили міру двоє. Де той здоровий глузд?
Вліво і вправо столу -
вірші тобі
та інші.
Губить фрагменти пам'ять - все, що було твоє.
Грубо - і ми, і змісти. Двоє у фразах грішні.
Слово лікує душу.
Слово колись уб’є.
Шелест паперу в тиші - гулом по всій кімнаті.
Тиша до сліз болюча. Тиша - незвичний стан.
Запах весни із вікон.
Ми ж у боргу, в розплаті.
Осені вічні бранці.
В ній перейшли за грань…
17.04.10.

А він спасав тебе, та не від мене,
отой чугайстир, одиноко-сірий.
Я вже легенда. Я в собі водою.
А ти, як перше, аж занадто вірний.
Коралі лісу. Світу навикання.
Електрика очей - як думка різна.
Ой не набутися! Я для чужого літа.
І Чорногора димна і зловісна.
Земля-флояра виросла в чекання.
Непереможена тобою, вічна.
Згубила дзвоники біленька кізка:
"Телень"! Я не твоя Марічка.

2008-2010

Ми з тобою усе подужали,
нездійсненне в житті здійснили.
Чому люди стають байдужими?
Чому рідні стають чужими?

Ти для мене — це так багато!
Я для тебе — хіба ж відомо?
Ми в буденність вплітали свято,
від любові не знали втоми.

Це терпіння ставало кригою,
а мовчання кричало віршами.
Ти для мене — настільна книга
з молитвами щонайсвятішими.

А чекання було стоголосим
і водночас німим дівчиськом.
... Все, що брала до серця близько, —
у стосунках — таке відносне!