У світлі рим хибує тінь і темінь.
Двозначні риси вечора-чола.
Тому мене украли менестрелі.
В людей украли тишу із цебра.
І день невдало викраде у себе,
щоб не вхопили Брут або Дантес,
і не почує музику Сальєрі,
не випитає серця і чудес.
Про буриме печалитися годі.
На завтра будьмо іншими собі.
Кого хвилює правда при нагоді,
якщо журба на третій висоті?
Як часто має місце, силу глянець,
зневага слова, крапки, титла, ком.
І влада – ніби дівка у коралях.
А далі – стронцій, морфій, йод і бром...
Але мене украли менестрелі,
і мій народ – усе ж якийсь народ.
Франко його побачив у пустелі,
та я не відрізняю між заброд.
Це ще таке… Лиш небо догорає -
то карусель запущено в землі.
А край до краю плачеться за раєм,
таким, якого не бажав Далі.

2010

Розвіялися вії віт.
Бруньками сад гукає втіху.
Уранці квітня
дід бувалий
взирає світ
очима юнака...

2010р. квітень.

Верни мені мене в мої самотні сни,
верни мені усе, що ти у мене вкрав.
Я не чекаю див, і якось восени
зелений бруд вплете в моє волосся став.

Верни мені вогонь моїх очей і сліз,
верни мені мене і дай мені піти.
Усе байдуже. Хай безбарвний мокрий ліс
поглине мою тінь і захова сліди.

Ти відібрав усе, чим я жила колись -
верни мені, не муч і дай забути біль.
в моїх сліпих очах всі кольори злились.
мене обмиє дощ серед нежатих піль.
2007р.

паутиной поросший угол
темнотою ночной искрится.
и завязана в узел туго
предрассветная солнца птица.

ветер воет, открыты окна.
воздух колет горячим морозом.
и рисунки плывут по стеклам -
не дожди, а так, просто, грозы.

небо мимо нас пролетает
очень часто и очень быстро.
постепенно все тает, тает.
есть вода, только нету смысла.

листья падают вниз и с низу.
разноцветные, больше - синих.
плачут голуби на карнизах.
на глаза их ложится иней.

так уныло, и очень мрачно
карусели кружатся впарке.
под машину попала собачка.
на конверте четыре марки.

в луже - звезды, на звездах - лужи.
на луне - дырки, как у сыра.
кто кому этим делает хуже?
просто снова земля остыла.

а глаза наполняются кровью,
когда спать не ложишься неделю.
удивишь ли всех этой новью?
нет, конечно, я не болею.

под верхушкой деревьев светит
что-то странное красным цветом.
тот, кто этого не заметит,
не получит прощенья летом.

а в окне огонек от свечки
все не гаснет, живет, играет.
дыма ленточки и колечки
к потолку высоко взлетают.

замирают часы и стрелки.
задыхаются, умирают.
по деревьям не скачут белки,
в норках ежики замерзают.

подоконник заставлен вазонами.
половина из них завянут.
и принцессы со своими коронами
никому не нужными станут.

и забытый блокнот на тумбочке,
что, возможно, когда-то откроешь,
все напомнит тебе, дурочке,
и подскажет, о чем мечтаешь.

нет, не стоит надеяться заново.
холод снова порвет надежды.
и хотеть, даже самого малого,
уж намного труднее, чем прежде.

и по стеклам лединки бьют и бьют.
никуда нам не деться осенью.
только вороны снова запоют,
а деревья украсятся проседью.

2009

по линии розы, как по лезвию бритвы,
идешь осторожно, читая молитвы.
ты ищещь то место, что раем зовется,
в надежде, что там все страданье прервется.
ты рыцарем света на землю спустился,
но с жизнью земной ты никак не смирился.
пытался вернуть людям жизнь как в эдеме,
увы - не решить тебе нашей проблемы.
так трудно тебе с нашим миром мириться..
открою секрет: здеь не стоит трудиться.
у нас все запущено с самого корня,
и в каждой душе есть прогнившие зерна.
и свет ни к чему - всюду тьма процветает,
ее все растят в себе и развивают,
что искоренить уже никак невозможно -
в нас эта система навеки заложена..
так, знаешь, пытаться уже и не стоит.
тебе бы пора свою жизнь начать строить.
но это не повод терять свое призвание,
ты лучше буди в своих близких сознание -
и, может, тогда твое райское солнце
и им с неба вдруг как-то раз улыбнется...

2009

Без Тебе я не хочу залишатись:
Нестерпний біль, коли в душі пітьма,
Коли боюся вранці прокидатись,
Бо день мені нашіптує - ” Нема!...”.

Нема Тебе. Ніколи вже не буде.
А, може, це лиш сон, страшенний сон?
І серце розриває знову груди,
Бо звикло битись з Твоїм в унісон.

Нема Тебе. Ніколи не повірю,
Що Ти пішов у царину пітьми.
Без Тебе я, неначе в клітці звіра,
Боюсь одна лишатись між людьми...

Нема Тебе. Не можу з цим миритись
І душу тут ніщо вже не трима -
Вона з Твоєю прагне поріднитись
За рубежем, де болю й сліз нема...
2001р.

Десь згубились листи,
Що мені Ти писав.
Мов згорілі мости:
Їхній слід вже пропав.

А до мене дійшло
Лиш відлуння думок,
І Твоє в них тепло
Нас наблизить на крок.

Я просила вітрів,
Хай листи донесуть.
Та, на жаль, почуттів
Незбагнена їм суть.

Загубились листи
В лабіринтах життя.
Чи знайдеш мене Ти?
Чи знайду Тебе я?...
1999р.

Ще день один... І наближаюсь
До Тебе я на крок один.
Караюсь, мучусь – та не каюсь,
Лиш підганяю часу плин.

Іду світами за Тобою
Без страху в серці й каяття
І окунаюсь з головою
В це неосяжне почуття.

Караюсь, мучусь, та не каюсь,
Що вчора нас життя звело.
Тебе, мій Любий, не зрікаюсь
Я ворогам усім на зло.

Ще крок один... І вже не буде
Між нами жодних перепон.
І хоч би що казали люди:
Любов – найвищий є закон!
2001р.

Цьому світу не дуже щастить,
Хоч ні пеклом не був, ані раєм,
Ним колись володів тільки ти,
А тепер тут нікого немає.

Рідко птиця яка долетить,
Рідко звір який знайде дорогу...
В цьому світі міг бути лиш ти,
В цьому світі не буде нікого.

19.04. 2010

коле руки прядиво
силоміць загадане
бігти йому ряднами
ридма у ніщо.

біль повзе як гадина
вадами левадами
виплаче розсадою
вибуяло щоб

проросло між саднами
підступом украдене...
ось уже й оглядини
нікуди втекти -

зусібіч згаратали
ґратами порадами
свахами огрядними
непролазний тин.

На галявині у лісі
Серед кленів і дубів
Я зайчаток працьовитих
За роботою зустрів.

Із добірної пшениці
Із любов’ю і теплом
Випікали паляниці
Зайченята під дубком.

Випікали й роздавали
Всім матусям залюбки
Щоби хлібцем смакували
Невгамовні малюки.

І хрумтять щасливі діти
Паляницями зайчат
Бо від зайця паляниці
Найсмачніші для малят.

2009р.

Смарагди нив колише мокрий вітер,
Веселка віддзеркалює себе...
Посеред рим і різномовних літер
Згинаю вдвоє стомлений хребет:
Складне відкину, виберу простіше,
Аби життя трималося в борні.
І ...зринуть з неба найзначніші вірші,
Які не підкорялися мені.

Найпершу книжку я гортав,
Малюнками строкату,
Неначе віднайшов в світах
Із кольорів багаття.
І забажалося мені
Розкрити всі секрети
Єднання літер у вогні
Чарівників-поетів.
Вже згодом я читав: «Сім’я,
Родинна і багата...»
Найперша читанка моя –
В складанні: «ма-ма», «та-то».

відкоркую любов
не дограла
сп’янію швидко
пута серцю зніму
як набридлий за зиму шарф
нароблю помилок
наче вперше
весна за свідка
перевишу у швидкості
випише літо штраф

я нап’юся безпечно
усім заплатити сила
за світанок
на сотні світанків лише один
я готова на все
бо свою самоту зносила
наче сукню до дір
ні години
ані хвилин

не чекатиму більше
по вінця наллю у келих
різнотрав’я любові
невигране молоде
залпом вип’ю до дна
розіб’ю на рожеві скельця
то на щастя
коротке
бо скоро похмілля йде

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами.
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами.

Ну, а згодом фіранку вікна відірвав
Та у жмурки ховався за двéрями.
Я сердиті до нього кидала слова –
Пустував, ніби так йому звелено.

Виганяла з квартири, а він –по кутках:
На балкон не хотів вибігати.
Бавив квіти, що сіли по білих хустках –
У моїх царював він палатах.

–Ну, чому нині ти негостинна така?–
Спантеличено в мене питався, –
Виганяєш, у спину товчеш тумака -
Лиш за те, що забіг і погрався?

...Непомітно проліз крізь дверну шпарину’
Та двором покотився розумник,
І до яблук зелених, зітхнувши, майнув...
А без нього мені стало сумно.

Я стану братом для монаха,
Колишній знову буде стан.
Любов я покладу на плаху,
Піду у спокій вільно, сам.
В келійні стіни - вогкі, голі,
в ікони срібні, золоті.
Гріхи молитиму до болю,
А головне - на самоті!

Мій шлях у храм - уже сьогодні,
Затерти образ і твій лик.
Втомили репліки холодні,
І слово кожне, й думка - в "штик"!
Я повернуся в стан торішній,
Де тихо, штиль – неначе мрець.
Спокійний буду і безгрішний,
Сумний, самотній…Це кінець!
10.04.10.

Вот я повзрослел
Утром читаю в газете споры по эвтаназии
Хотя мне кажется, что лично мой голос в них не учтён
Когда я корм сыпал своей золотой рыбке в аквариум
Я думал, что теперь кормлю не только рыбку, но и своих родителей
И своих политиков,
Я повзрослел

И папа больше не угощает меня пенкой со своего бокала
Не то, что в детстве,
Когда я думал, что пенка это самое вкусное
Потому что мой папа мог мне отдать только лучшее
Но теперь я больше люблю пиво

Я повзрослел
Но мне приснилось, я снова маленький
Был праздник, и вся моя большая семья не помещалась
В одной машине, пришлось взять две
И было весело, солнечно, хотя я не помню
Потому что думал я не об этом

Мой папа был уставший от жизни
И все вокруг это знали и я это знал
Что мы нагуляемся, и он что-то выпьет
Хотя мне казалось,
Есть много поводов жить
А он был таким спокойным
Уверенным в принятом решении
Что я не решался нарушить это,
Когда он лёг
Я не смог даже смотреть


2010

ти
став на стіл
долонями торкнувся неба
дістав розмови з небуття
в балачці телефонній задобрив у мені дитину
із літери формуючи слова

раділи вуха несвідомо

ось ми
неначе склеєні два лапоті батону

ось ти
цукрова недостача битія

знімаю з шкірою слова

змія
я

2010

Вам кажется странным, что стрелки – стремятся к закату…
Едва прикасаясь (от ненависти) к родникам…
Прогорклым уныньем, рассыпанным над циферблатом…
Любовью (неправда) - беспамятством бьёт по щекам…

Как тихо и томно… Лучистая важная слякоть…
Воссоздана готикой офисов (в левом крыле)…
Хотелось бы просто (самой) безучастно поплакать…
Неслышными вздохами (сумрачно) – тенью в тепле…

Пространными всхлипами (сильно) – зацветшими снами…
Каких-то сумбурно-сознательных злых перемен…
Так грубо… Совсем без сочувственных образов (в раме
оконных проекций)… Чего-то хотите взамен…

Придуманной слабостью (низко) – корыстностью линий…
Очертите всходы… Подснежников и этажей…
Мне кажется трудной. Вам видится – радужно-синей…
Болезненность взглядов (цветов и знакомых людей)…
2010 год

Коли у косах ще стриміли бантики,
Коли була я зовсім ще дитиною, —
Душа хотіла свята і романтики,
Й для когось бути світлою святинею.

Коли ще літери й не мріяли про слово,
Коли ще все на світі дивувало, —
Хотілося відвертої розмови,
Для щастя зовсім трішки бракувало.

Коли було близесенько до літа,
І травень квітню кланявся у ноги, —
Душа хотіла безового квіту, —
Бузкового, казкового, п’янкого.

Забули мої коси колір бантиків,
І літери чудні словами стали.
Душа так хоче свята і романтики!
І... щоб мене ви ніжно обійняли.
2006

Наталія Крісман:

-Поетичні у нас "битви" -
Я тобі - частинку світла,
Ти мені - тепла навзаєм...
Зробим світ подібним раю!!!

Юлька Гриценко:

-Ти мені - частинку сонця,
Щоб життя світліш здалося.
Я тобі - краплину неба,
Щоб весна не йшла від тебе!

Наталія Крісман:

-Ти - мені, а я - тобі...
Легше буде у журбі,
На душі світліше,
Серцю веселіше!...

Юлька Гриценко:

-Ти -мені, а я -тобі -
Сонця в небі голубім.
Щоб всі мрії воскресити -
Щастям жити, а не снити!


19.04.2010р.

Ідеальний вбивця відкрий мені очі
Я хочу Сьогодні дощу…
Хочу напитись водою
Грози голос хочу почуть…

Увійди стрілою в розірвані груди
Для тебе це просто і звично
Ідеальний вбивця відкрий мені очі
Відкрий мені очі у потойбічність…

19.04.2010р.

В дорогу тільки тінь свою візьму -
Удвох із нею рушимо ланами.
І, може, ми живем лише тому,
Що наші тіні ходять поза нами.
Хто втратив тінь, той падає в пітьму
Із мертвими надіями і снами.

Іди неквапно і служи мені.
Звалю на тебе всі мої поклажі.
Вбирай оці світанки запашні,
Столітні сосни, що стоять, мов стражі.
Неси тихенько в присмеркові дні,
Де смертне тіло в домовину ляже.

Всі радощі та болі забери,
Мої тривоги та недремну тугу.
А я згорю - зі мною ти згори:
Ховайте поруч тінь - мою подругу...
І все, що ти несла, пролий згори,
Дощем віддай землі в її напругу.

Тоді на землю прийде інша тінь
І піде, як жона, за іншим тілом.
У мареві пустельних мерехтінь
Я відгукнусь їй голосом змертвілим.
Надію та жагу моїх болінь
Ми зважимо і нарівно поділим.

Де небо зажурилось над землею,
Де голос пташки завмирає в кленах,
Серед латаття водяна лілея —
Мов білий Сіріус між хмар зелених.

Але щоб дух людський у неспокої
Дістав наснагу від її цвітіння —
Серед намулу й гнилизни слизької
Повинно в муках корчитись коріння.

Раніш далеко від людського ока
Вона з коріння візьме лушу білу —
Лише відтак її мета висока
Підійме на поверхню, вже дозрілу.

Тож хай отам, де вільне сонце гріє,
Де люди звикли до безкарних творень,
Моя духовна квітка заяскріє —
Бо родить нині
Тільки чорний корінь.

25.X.80. Мордовія

Кумасі-вишні сперлися на світ.
Лоскоче хрущ німе затишшя звуком.
І репетирує чи жигу, чи гавот,
то імітує дядечка за плугом.
Не гіркне сонце вперше за весну:
кирпатенькій кульбабі, як за щастя.
І великодньо пахне все навкруг,
і має шпак у дощику причастя.
Ліс - Гарібальді, бо терпляче жде:
зростуть Карпати, наче Кордильєри -
він побіжить захекано по них,
немов кудлаті пси ердель-тер'єри.
Цвіт і не мислить іншої весни,
бо має на собі дівочі руки.
І труться, труться трави до ноги,
та жук уже закоханий у звуки.
З небес упала істина дощем,
уся упала - нічого струсити.
І небо стало матове, пусте.
І хмара - літня жінка з Атлантиди.
Моргнули вишні на високий схід:
в очах уже сльоза чи бджілка мідна?..
Цілує вітер душі і дахи,
бо глибина землі давно вагітна.

2008-2010

Моя самотність – біла і пухнаста -
Ліниво розляглась на підвіконні.
Очима різноколірними скоса
На мене позирає. Муркотить.
Лише не лащиться.
На те вона й
Самотність…

Вновь качнулся твой маятник
От веселья к отчаянью
И прошел равновесия точку.
Ни надежды, ни чаянья –
Сквозь толпу неприкаянно
Ты бредешь, как и я, в одиночку.

Пусть открытыми шлюзами
Уплывают иллюзии –
Их потеря не так уж немыслима…
Надоело быть узником.
Выбираешь в союзники
Равновесия зыбкую истину.

Наші руки в крові,
Наші душі в гріхах,
Ти нас, Боже, прости
На святих небесах.
В плямах одяг, взуття,
Тіло рване в порізах,
Божевільне життя
Наступає на ризи.
У жалобі церкви,
Б’ють в набат християни:
- Ти нас, Боже, спини
На путі на кривавім.
Отче наш, що єси,
Щохвилинно, щоднинно,
Ти нас, Боже, прости
Й захисти Україну…

2010

Ти мене вигадав сам, не було ніколи
у листопаді мене. Просто літа тінь,
золотом осінь зливалась із видноколом,
швидко губилися відстані поколінь.
Світ обертався шалено. Буває, знаю.
Листя летіло у небо в останній раз.
Ти переплутав реальну мене зі снами.
Ти помилився чи вигадав просто нас.
Ти... або я обернули життя на вірші...
Я або ти помилкам загубили лік...
Кожен про осінь своє у рядках запише,
та не про ту, що буває одна на вік.
18.04.2010р.

Чому ти просишся у вірші,
У дні мої, мої думки?
Мені від них стає ще гірше
Від болю, смутку й самоти.

Чому ночами ти приходиш
У дивнім маренні видінь,
Чому, скажи не покидаєш
Моїх тривожних сновидінь?

Чому ти просишся у ранки,
Такі холодні і сумні?
Тікаєш похапцем зібравши
Мої шалено плинні дні.

Чому мене не покидаєш,
Чому ятриш пекучість ран,
Даруєш привиди надії
В примарах моїх сподівань.
2009р.

Наталія Крісман:

-Слова любові чути приємно -
бо осявають світи ці темні!...

Юлька Гриценко:

-То ти навчила мене любити!
І дивним світлом любові жити.
То ти навчила мене літати,
І власну мрію між мрій шукати.

Наталія Крісман:

-Не я навчила - лиш підштовхнула,
щоб ти душею небес сягнула!
Не я навчила тебе любити -
у твоїм серці росли вже квіти!

Юлька Гриценко:

-Росли у серці моєму квіти,
Та хтось повинен був їх полити!
Як дати крилам частинку неба,
То я навчилась лише від тебе!

Наталія Крісман:

-Дощі весняні їх окропили -
тому й у тебе зміцніли крила!

Юлька Гриценко:

-У мене, звісно, зміцніли крила,
Та ти, ж , рідненька їм дала силу!

Наталія Крісман:

-Якщо б не було мене у тебе -
ти б висоти навчилась в неба!


19.04.2010р.
09.55

Я мовчання як солод смакую,
А мобільник все плаче : "Пробач".
Та на відповідь коштів бракує,
Може досить із мене нестач?

Рідний номер не стану знімати.
Замість голосу довгий гудок.
Бо втомилась постійно читати,
Я від нього сухе "все ок".

Хворе серце тріпоче у грудях.
Наче в прірву летять смс.
І ніколи вже разом не будуть
Мій "Djuice" і його "MTC".


19.04.2010р.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
cпівав з асфальту до неба лист.
А сквер весінній приймав вітання,
виводив вітер художній свист.

Ти у віночок вплітала вишню,
щоб благодійним було життя,
волосся хлопця торкалась ніжно,
благала зорі про почуття.

...І досі в шафі вбрання весільне,
окрайок крейди, трикутник ... слів:
„Він був героєм!”. Тепер ти сива.
Та не вщухає болючий гнів.

Ховаєш сльози, пророчиш успіх.
Портрет настінний давно поблід.
На нім коханий, іще безвусий, –
Минуло стільки змарнілих літ.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
З очей не сходить пожовклий лист...
Чаклує нічка аж до світання...
Танцює вітер нестримний твіст...

Стало жарко сонечку – котиться до річки
Чи зника за обрієм, там, де синь-гора.
Крутять спостережливі молоді смерічки
Кучері на сонечку та семи вітрах.
Жито вуса змовницькі лоскоту навчило.
Вітер травам шовковим зачіски зробив.
І таке приємне все, і таке все миле,
Як же хвильку радощів можна не любить?
Човен ходить берегом, щастя виглядає.
Мамина хустиночка здалеку махне, -
З татовою піснею, босоногим плаєм,
Всі ведуть закохано по життю мене.
2009 р.

Мені крізь трави і міста
так хочеться тебе почути.
Та мовчанка твоя десь там…
гіркіша, певно, від отрути.
Мені крізь марева доріг
тебе б дістатися рукою…
Омити свій щоденний гріх
твоїм цілунком в супокої.
Мені крізь Всесвіт, що застиг, -
пір’їнкою - в твої долоні.
В твоїх обіймах відплисти
у наші мрії-сни мільйонні…

Я хочу червоною бути,
Червоною бути як кров,
Й рікою по венам текти,
Нести із собою любов.

Любов'ю гарячою бути,
До серця твого пульсувати,
Щоб в там почуття розбудити,
І кисень із нього забрати.

Я хочу, щоб ти задихався
Від пристрасті в тілі й бажання.
Я хочу щоб ти не злякався
Мого до тебе кохання.

Я квіткою стану твоєю,
Щоб мною ти милувався.
Я зіркою стану твоєю,
Щоб крім тебе ніхто не дістався.

А ти, супутнику мій,
Будеш завжди поряд зі мною.
І ми по сходинках мрій
Полетимо до раю з тобою....

Твоя любов як героїн,
погляд твій мов кокаїн
з розуму сходжу просто дурію,
одну лиш в серці несу я мрію...
Слова твої - афродизіаки, а серце моє мотор
- качає кохання в кров.
Вени пульсують, тіло горить,
єство усе - моє дрижить..
Будь пусічкою полюби мене.. а ні то просто іди ...
Іди, біжи я тебе всеодно дожену ,
за вухо вкушу , за руку візьму волосся вирву ,
тебе я люблю. Біжи далеко, утікай...
та одне лиш памятай
Я твій наркотик, твій героїн -
просто випий, закури мене - прото полюби мене

Злива хлюпала хлестко,
А в очах була мама,
Що зриває шовковицю –­
Спогад сумний.
А життя її фрески
Візерунком лягали,
Розпашілою повістю
Гріли серце мені.
Мама, милая мамо,
Відцвітають каштани.
Тепле бабине літо
Обіймає сльота.
Буде сніг, буде лід,
Що прийдуть і розтануть,
А до серця злетяться
Наймудріші літа.
Серце з розумом в змові:
Різне в кожного поле.
Неприборкане щастя
Нас шукає в світах.
Мудре мамине слово
Відсуває всі болі,
Наче долю веселка
Обійма золота.
Як незібрані ягоди,
Час зів’яне поволі.
І на маминих скронях
Вже не стануть сніги,
А крізь них – її лагідність,
Наче всупереч долі,
Й калинами – червоння
Моїх берегів.

У піснях вишневі та калинові
Сповіді та розкіш буйних трав.
А про неї – запашну, вродливую –
Щиру пісню рідко хто співав.
Плещуть пелюстки весні овацію,
Китицями - ніжна бахрома.
Білопінна степова акація
У медах ховає дикий смак.
Але вчора, коли захід ластився
Та в її хороми заглядав,
Серед квітів цілувались ластівки,
Вітер в подих пахощі збирав.
Вигравав каштан на скрипці – звідки це? –
Запалив дивуючи свічки,
Безсоромно через парк освідчився,
Простував крізь натовп, напрямки.
І палкий юнак дівчину-грацію
Обіймав... Горнувся, бо любив.
Називав: - Коханая, акаціє..,
Погляду з очей не відводив.
Сонце посміхнеться померанчеве,
Затяжіє в росах бахрома.
Білопінна степова акація...
Незбагненний запах, дикий смак...

ШКІДНИК
Що то котику не спиться,
Смачно пахне,треба подивиться,
Потягнувся, встав,
Та й до столу почвалав.

А на тім столі,
Є сніданок дітворі,
Озирнувсь нема нікого,
Слинка котиться у нього,

Та з кутка метка мітла…
Геть,закричала на кота,
Совість треба мати
І своє з тарілочки вплітати.

Вийшов він у двір,
Ба який хоробрий звір,
Горобців малесеньких лякає,
А сірка узрів,бігом втікає.

Він без шкоди не живе,
Скрізь йому перепаде.
Не біда,поставить хвіст трубою,
Й залюбки пограє з дітворою

Дітям, не жаліє ласки
Знає,попаде йому ковбаски,
Тож він їм мурчить,співає,
Дуже котик діток полюбляє.
Еак. лютий 2010

Моя душе, життя багатолике,
Ти уникай – і суєти, і шику.
А є пиха, і нуди, і олжа –
Мине і муза, і чуття велике.

Плаче котик у кутку -
хтось наддер біленьку лапу,
і Софійка в дитсадку,
й за вікном дощисько капле.

Вушком котик час пряде,
виглядає - стерпла шия,
де моя Софійка де,
хто мою біду зашиє?

Клацнув радісно замок,
голос рідний із порога.
Котик, втішений, замовк -
йде «Котяча допомога».

Вечір сяде під вікном,
кіт засне в міцних обіймах...
Лапка - зцілена давно,
не болить і спить спокійно.


2010 р.

З любов’ю нахиляю небеса,
І ллється в душу зоряна яса,
Схиляюся доземно, Боже-світе, –
Зі слів святих покапує роса.

Я хворію весняним сумом,
Першим порухом липких бруньок.
Відчуваю, як сверлить буром
Моє серце зелен-панок.

Умиваюсь прозорим туманом,
Задихаюсь квітковим пилком,
Задивляюсь в пузаті чани
Вже блискучих під сонцем церков.

Первоцвіти і сон-травиця
Залітають нежитем в тіло,
Червоніють білки круг зіниці-
Знову чхаю і лаюсь безсило.

Я хворію духмяно й болюче,
Кожним фібром вчуваю весну,
Не рятують і спреї вже звичні,-
Проклинаю й люблю навісну!..

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Мертва тиша кладовищ,
Хвойна,
Слізна,
І цікава трохи лиш,
Повна,
Пізня.

Молода чи застара?
Пам`ять-
Вічна,
В квітниках вже пророста,
Штучних,
Різних.

Дати видоху і вдоху,
Слово
Рідних.
Завмирає серце трохи-
Мармур
В квітах.

Стало мохом тут життя,
Вітром-
Мова.
І думки про забуття
Тиснуть
Мозок.

Швидкоплинність гляне скоса-
Рокам
Вирок.
Від життя до тиші в соснах-
Один
Видих

Недавні друзі – в вирій журавлями,
По різні боки міста барикад.
А на землі від снігу темні плями
Промінням сонце п’є, мов лимонад.

Чужих облич із кожним роком більше,
І з кожним кроком більше бракне слів.
Ти слабкістю своєю найсильніша,
Поглянь, як опір сонцю чинить лід!

Квітень, 2010

У краї моєму ростуть прямо з неба
Високі дерева верхівками вниз.
У краї моєму самотньо без тебе.
Тому так тривожно зітхають вони.

До мене простягне засніжену руку
Тонка яблунева самотність німа.
Ти прийдеш, я знаю, по теплому бруку,
Тим шляхом, якого за снігом нема.

2010

Зацілує весна вуста.
Фото фактом фіксує промінь.
До альбому вкладу свята,
у кишені – мої долоні.

У чернетках нові вірші
непомітно підуть у вчора.
Травень тижнями задощить
аби спогади змити скоро.

Зацілує весна вуста.
Заховаю подалі фото,
аби хтось на фінал спитав:
- На світлині з тобою хто то?

Раніш мороз нагнав на птаство страху,
А нині дощ берези полива.
У бочку із казармового даху
Накапала водиця дощова.

Чому ж оця деталь упала в очі —
Навіщо я про неї говорю?..
Схиляючись до бочки серед ночі,
Я там знайому упізнав зорю.

І начебто з мого дитинства птиця
Понад душею тихо пропливла.
І це уже не бочка, а криниця
Десь на околиці мого села.

Та мушу визнати собі на горе:
Не довго тішивсь чарами води.
О зоре-сестро, полонянко-зоре,
За що тебе закинуто сюди?

Для тебе небо стало дном дубовим,
Солдат оберігає нас обох.
Мо’, й ти себе не захистила Словом —
Отим, котре є одночасно Бог?

Десь, мабуть, людям це навдивовижки.
Я розігнув зболілий поперек.
Допоки ж бовванітимуть ці вишки,
Коли й зоря —
І та вже нині зек?

4.XI.80, Мордовія