На полпути к воде
Сквозь солнечный угар -
Наперекор беде,
Сквозь липнущий кошмар;
На полпути к себе
Сквозь тьму привычных бед
И, сквозь житейский бред,
На полпути к тебе;

Пройдя едва на треть
Путь к истине и к вам,
Внезапно замереть,
Поверить вдруг словам,
Которым веры нет…
Забыть и цель, и страх,
По ветру прошлых лет
Развеять дружбы прах,

И, щурясь лету вслед
Сквозь стаю журавлей,
Ни капли не жалеть
О глупости своей.

Кіт Васько на полюванні
на кухонному кутку.
Він прокинувся зарання,
шубу вилизав м’яку,
кігті наточив до блиску
на мишей і горобців.
Та полює він на миску
у сметані голубців.

У нього статків мало що було:
стара хатина і бездітна груша.
Сміялось з нього ледь не все село,
бо він вважав за вищу цінність - ДУШУ.

В торбину брав хлібину, глек води,
І йшов собі по світу мандрувати.
Молився, спілкувався із людьми
та завше повертав своєї хати...

А вечоріло - шкандибав у двір
І рахував зірки у небі чистім,
І вірив, - день прийде, коли до зір
відміряє безмірно-довгу відстань.

І так минали дні...
А людям що?
У них свої проблеми і потреби:
було їм ближче дивне НЛО,
А він дивак - він міряв шлях до неба.

І день настав. Сорочку чисту вбрав.
Прийшов до груші. Попрощався з нею.
І у вечірнім чистім небі став
маленькою яскравою зорею...

Є по крові Саша гоєм,
Та в вимові «шо тако-о-оє?..» –
Добре видно, що у Саші дядя Льова
був вітчім.
Грав на Бессарі він десь там
В преф із Фімою й Модестом,
З-за плеча дивився Саша,
вчився в Льови – що почім.

Ніс-рубильник, як у птаха,
За полтинник має Саха,
Впалі щоки, ходок пару
й поганяло «Кальвадос».
Хата здиміла і жінка,
Розкладається печінка,
А в блатних, недбалих пальцях
переломлюється стос.

Всі рідини сокровенні,
Ефедрини йшли по вені,
Самогони-алкоголі – десь на штуки чи мільйон.
Перекинусь з ним по «фені»,
З безгоміння, з безімення
Хай виходить – ось, будь-ласка – Олександр Салімон.

Йде з лікарні жити далі,
Хлором у «водоканалі»
Здобувати штуку триста – видих-вдих.
Фокус картковий задарма
Показав і йде. А карма
Вслід за ним летить і карка.
Я завжди любив
таких.


Павло Вольвач
поезія “ ТРИ ВЕЧОРИ РОЗМОВ”


Пародія

Я люблю таких іздáвна,
Ну і що, подерта кáрма?
Та таких в “водоканалі”
Не візьмуть і задарма!
Це не значить, що нездалі,
Може трохи духом впалі
Але крутять ще педалі –
В них не кáрма, а кармá.

Самогони,алкоголі…
Звичні перекоси долі.
Ніс-рубильник,згаслий погляд,
Що там хата чи сім’я?
Їм ,зазвичай, все до “фені”,
Лиш би євро, чи зелені.
Ефедрину – і спасенні,
Не забути би ім’я.

Не тупив би дядя Льова,
А пустив Сашка до Львова:
Походив би, подивився
Щось узнав би і уздрів.
Може, й не ходив би строєм,
Та відчув себе героєм
Не казав би “Шо тако-о-оє?”
Раз в “Криївці” посидів!

Мав би вже не поганяло
“Кальвадос” (бодай пропало).
А відкликувавсь на “друже”,
Й подружитися би встиг.
І навчився би співати,
Та не тільки в день зарплати…
Ніжно так, як вчила мати.
Або марш – на видих-вдих.

Повернувся би додому
Й пояснив тоді старому
Честь по честі, як насправді,
Популярно – все як є.
Вилив би усі рідини,
З гострим відчуттям родини,
Не втрачати ні хвилини,
ЖИТИ, доки серце б’є!

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

В небі зір соковиті грона
достигають у чорну ніч.
Добра казка в твоїх долонях
так подобається мені.
Котить вітер прозорі хвилі
мого щастя по морю днів.
Спокушаються зорі стиглі -
в небі тонуть як у вині.
Розгорається в серці ватра
повна радості і життя.
Тільки, що нас чекає завтра,
знають двоє лиш - ти і я.

Є по крові Саша гоєм,
Та в вимові «шо тако-о-оє?..» –
Добре видно, що у Саші дядя Льова
був вітчім.
Грав на Бессарі він десь там
В преф із Фімою й Модестом,
З-за плеча дивився Саша,
вчився в Льови – що почім.

Ніс-рубильник, як у птаха,
За полтинник має Саха,
Впалі щоки, ходок пару
й поганяло «Кальвадос».
Хата здиміла і жінка,
Розкладається печінка,
А в блатних, недбалих пальцях
переломлюється стос.

Всі рідини сокровенні,
Ефедрини йшли по вені,
Самогони-алкоголі – десь на штуки чи мільйон.
Перекинусь з ним по «фені»,
З безгоміння, з безімення
Хай виходить – ось, будь-ласка – Олександр Салімон.

Йде з лікарні жити далі,
Хлором у «водоканалі»
Здобувати штуку триста – видих-вдих.
Фокус картковий задарма
Показав і йде. А карма
Вслід за ним летить і карка.
Я завжди любив
таких.

Пам’яті маминої мами

Київ –
Батурин –
Борзна.
Чорна
Як ніч
Борозна.
Сейм
Вічний смуток несе –
Все?..

Ніжин –
Чернігів –
І Львів
Втишить
Невтишений біль...
– Хто Україна твоя?
– Я.

10. 09. 10

Новини і кава. Будень.
І кована мідь. І осінь
Сутула, стара, прошита
Словами вчорашніх снів.

Порожні розмови. Клапоть
Опалого неба. Вечір
Гортає хвилини щастя
Перстами брудних калік.

Минулі пригоди – кістка,
Кинута псам під ноги.
Ніч обіймає душу
Холодним плащем дощу.


09-10.09.10

Вже інструменти таємного сповнені звуку,
Я люблю в лісі ріжок сумовитий послухать,
Я люблю ліру і нічку, орган і мільйони громів,
Бронзу тремтіння, огромную кузню шумів,
Пекло гармонії з чорними в ній коминами
І контрабас я люблю зі смутними тонами,
Що під тремтливим смичком, що тягне у страхополон,
Змішує в звуці своїм діброву і ліс, аквілон,
Мушчине крильце, водночас і флейту, і дудку -
В душу мені налива світлотінь, повну смутку.

Хтось грима дверима на третьому
Поверсі Всесвіту, має надію ,що
Може зглушити хлоп’я, що горланить і харкає –

Я – Галактика !
Я – Галактика !

Не роблячи висновки , пише поет свої вірші,
Не вчувши ні крику , ні гаркоту .
Та літери вже не підвладні ні магії ночі,
Ні простору аркуша – вибухнуть ехом на орене -

Я – Галактика !
Я – Галактика !

Що там у Давньому Римі з латиною ?
Як там із римами? Зранку секундною
Стрілкою пан Цицерон повертає на
Північ , стрічає Булгакова – знають обидва одне лише -

Я – Галактика !
Я – Галактика !

Прийшла есемеска від давнього друга,
Що десь поховали на лінії кола
Теорію змови івсе таке інше.
Так, пастор - лиш хлопчик , він знову і знову
Говорить частіше за інші молитви ,
Тихенько-тихенько, немов би між іншим –

…Я – Галактика….
…Я – Галактика…
…Я – Галактика…
…Я – Галактика ...
…Я - …..

2010

Збирала погляди і роздягалась в них.
Переливалась мрією в скарбниці флірту.
Сліпило золоте і те що не дзвенить,
вона так личила на-ню-пруткому літу.

Її відвертість вимагала сонця й гри
і прилягала в талії зіницями піїта.
Очиська пасували, мимоволі йшли,
а повертали – слово(м) заходились пити...

Запила шепотом всі шерехи весни
і запалила сонце на устах крикливих.
Жадала аби кожен з нею переснив,
а хто не переснив – то облизався хтиво.

Ген літо потекло медами і на біс,
слова забули де їх пластика, де витік.
Летіла – залишала крила по собі,
і любощами осипалась в пійло миті.

Збирала погляди самотньо стало в них,
осінньо-клекітливо і безмежно тісно.
Се літо бабине – вино, котре п`янить
терпким, сухим акордом в лебединій пісні.

10 Серпня 2010

Прощай, любове, був такий солодкий
Твойого всесвіту сонцевий мед.
І зорями дзвеніли краплі-нотки,
Неначе мрії золотої злет.

Прощай, любове, ці вуста печальні
Гірчать мені, немовби справжній мед –
Той мед-вогонь моєї сповідальні
В багатті серця вигорів ущент.

Прощай, любове, спопеліли мрії,
Медовий жар кохання вигаса.
Цинізму струмені сичать, мов змії,
Прощальну пісню слухає краса.

10.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ми бачились востаннє так давно,
на тім кінці заплутаних ілюзій.
Мабуть, у першій обопільній тузі
за почуттями, або тільки сном…
Ми плавили слова міцним вином,
даремно намагаючись збагнути,
хто з нас кому наплів на серці пута…
Ми бачились…
востаннє…
знов і знов….

У цьому осінньому глумі,
де годі шукать пошани,
в легкій прозорій задумі
удруге цвітуть каштани.

Кущі вже змінили шати,
туман простеливсь світанно.
А в парку осіннє свято -
удруге цвітуть каштани.

Вже листя спадає долі,
зима вже лаштує сани.
Так тремко і безборонно
удруге цвітуть каштани!

На клаптики, на друзки, на шматки
Ламаєш те, що не ламають.
Згасив у небі всі зірки,
Замурував шляхи до раю.

І крихти осені збирав,
І відчайдушно упивався.
Колись ти цар, тепер- жебрак,
Одна лиш мить і ти зламався.

Колись написані листи,
Втонули в келиху отрути.
Писати заново “прости”?
Пройти повз тебе і забути?

У чай наплакала весна.
В душі — панує вічна осінь.
І сто невидимих ознак,
На аркуш золотом наносить.

Хапай свій порваний квиток -
Твоя ікона заржавіла.
А я, хоробра, як ніхто,
В твоє життя зайти посміла.

І будь письменником, митцем,
І будь художником- талантом.
І стань релігії творцем,
А хочеш — будь комедіантом.

Кишені, сповнені образ,
Тобі ступати заважають.
Немає місця для добра.
Пусті думки про вічність раю.

Минає день і гасне ніч.
А ти із прив”язі зірвався.
Мовчав тоді, тепер мовчиш.
А я все думаю : “ Ти — щастя”.

Уходят всадники — и королевство пало,
Усталый ангел вновь забыл трубу.
Воздастся всем надеждам. И судьбу
Веков волчиц, и осень маргинала
Наполнят архетипы. И сознанье,
Влекомое и к Городу, и к миру,
Мгновеньем разорвет небес порфиру,
Что в день четвертый стало одеяньем
Для Истины. Укрытием от зла,
Волшебных ламп не пропуская блики.
И только предков горестные лики.
И Русь все ждет, как от весны — тепла.

Я випила до дна твої бажання, літо,
відверто, жадібно, несамовито,
як перед смертю п’ють,
неначе про запас.

Ти безтурботно спрагу гамувало, ніби
за це собі примірювало німб і
пекучим блиском цим
поєднувало нас.

То нащо ти тепер жадаєш так спокути?
бо келих не такий? йому не бути
нічим, крім келиха,
з якого ллється час…

залий мене відмоленим дощем,
залий –
я хочу пити ще!

Я бачив сон цієї ночі
І в ньому - тортика кусок,
І теплі дні такі хороші,
Красовки, дівчину, чіпок.
"Рота підйом !" - кричить наряд.
В кімнаті світло засвітилось.
І я згадав, що я - солдат,
І скільки днів мені лишилось
Служити в полку Президента,
Ходити в ногу по плацу
І матюкати зиму вперту,
Коли усе лице в снігу.
Всі були ми хлопці браві:
І патлаті й кучеряві.
А як в армію забрали -
Фахівцями поставали.
Вмієм гарно ми співати,
Крокувати, воювати.
Ми - здорові фахівці,
Закаляємся вночі.
Щоб не снився нам наряд, -
Надіваємо бушлат.
Чорний комір - аж по вуха
Й не страшна нам заверуха.
І хоча мороз тріщить -
Серце воїна не спить.
І лягає він на бік, -
Вся білуха пахне потом.
"Скоро буде Новий рік
І наряди на роботу."
Відслужити ми готові.
Нас жодний ворог не порве !
Бо брати по духу й крові
Четверта рота й ГРВ* !

грудень, 2009

Чому пішов служити брат ?
Єдиний син ? Її Коханий ?
Залізна брама, військкомат -
І він вже там, здоровий, гарний.

Учора тільки за столом
Його в дорогу проводили,
А нині він униз чолом
Іде служити в Збройні Сили.

В свої неповні двадцять літ
Буде Вітчизну захищати.
Як і батько ... Як і дід,
Під Берліном лігши спати.

Дощ осінній моросив,
Листок жовтий впав на груди,
Як майор оголосив,
Хто в полку служити буде.

...Крива від старості дорога.
На ній вагон темно-зелений,
Везе від рідного порога
В Президентський полк Окремий.

А завтра йтиме по плацу
Солдат елітної частини
Похіднм кроком у строю,
В береті кольору малини.

Як будить сонечко весну
Усе живе рости, літати, -
Солдат поїде у "Десну",
Щоб справжнім воїном постати.

Коли знання він осягне
Про честь, обов'язок, свободу,
То візьме зброю й присягне
На вірність рідному народу.

Зі слів присяги вийде дух,
Відгомін стрільб на полігоні,
Казарма, тумбочка на двох,
Талон в столову на долоні.

Знайомий аромат мильцухи...
Початок дружби, що відбувся.
В ім'я Солдата вечерухи,
Який із бою не вернувся.

І горді погляди близьких,
Які стоятимуть навпроти,
Уважно проведуть всіх тих,
Хто розійдеться в свої роти.

А там прийдуть безсонні ночі
В нарядах у чергові зміни
Й слова сержанта, мов пророчі
Про зміст порядку й дисципліни.

Солдат відчує на собі
Пекельний жар смоли асфальту
У дні в жорстокій боротьбі
З твердим чолом свого базальту.

Не буде мати жодних втіх,
Синці й мозолі на заваді,
Але пройде найкраще всіх
Зі своїм полком на параді.

В мить концентрації зусиль
Забути все, що не потрібне.
І уявити повний штиль,
Бо інше воїна не гідне.

Не завжди час буде приємним, -
Доросла школа не проста.
Та все ж, за звичаєм воєнним,
Напише дівчині листа:

"Майже півроку служу я в полку,
Де музика зранку зриває мій сон.
Малюючи подумки службу легку,
Крокую додому - у свій батальйон.

Давно тут для мене усе стало рідним,
Завжди допоможуть обличчя знайомі.
Тобі довіряють, вважають потрібним.
Й з обов'язком в серці встаєш на підйомі

А ти далеко ... Я й не знаю,
Хто із тобою в дану мить.
Ти дочекайся, я ж чекаю,
Хоч усередині болить.

І знову сильно я сумую,
Печаль лягяє на думки,
коли твій голос вже не чую,
А лиш короткі йдуть гудки.

Люблю. А час буде уроком.
Ти в моїх снах і на яву.
До тебе ближче з кожним кроком.
Служу для тебе і живу."

А як присняться ясени
Й забуте відчуття тривоги,
Солдат почує восени
Знайомий звук його дороги.

Прийде останній день прощання,
В житті залишивши урок,
І нові мрії та бажання.
Але це буде інший крок.

Колись прийоми з автоматом
Вважав він якістю бійця ...
Ну а тепер - в душі солдатом
Лишитись й бути до кінця.

І ставши на життєві сходи,
Вступити у свою війну.
Бо той, хто не втрачав свободи,
Не може знати їй ціну.

Квітень, 2010

Витираємо пилюку, вишитим рушником,
Не гарно, але зручно.
І мріємо розповідати унукам
Про те, що включно
Зі мною, з тобою і рештою, співали
Опівночі, біля струмка
Під стареньку гітару і пляшку текіли.
Пісня була холодна і глевка...
Чому? Не знаю, так сталось раптово
Ніч, зорі, струмок – романтика
Проте не цікаво – не ново
Мабуть покалічила образ дидактика
Хоч знаємо “Їм і не снилось...”
Ніч, зорі, струмок, руки, губи, пляшка
Все вийшло майже так, як хотілось
І та невгамовна пташка...
Що з ритму збивала. Хотілося вбити
Ще плакати, цілувати, сміятись ...померти
Хоч щось, щось не те зробити
Взяти гумку і все, геть усе стерти (...)

Листя кольору сонця лежить під ногами,
У повітрі - букет ароматів п’янких.
Наче пензель Митця кольорів дивну гаму
Змалював, щоб залишити спогадів штрих.

Свіжий вітер, неначе гарячий коханець,
Зграйку листя багряного вирвав з-під ніг.
Закружляв вітер листя і нумо у танець -
Вальсувати в шаленстві посеред доріг.

Промінь сонця у вічі заглянув грайливо,
Пробудив в мені спогад солодкий, мов гріх.
Знов у серці моєму від пристрасті зливи,
А на листі, здається, сліди Твоїх ніг...

Ностальгічно-солодке і трішки тужливе
Почуття у мені, від якого щаслива.
А сліди не на листі - на серці зостались!
Вже й не знаю сама - може, я закохалась???
2003-2010р.

тебе любити можна тимчасово
бо кров крізь шкіру протікає вже
і дуже древня пісня колискова
наш тихий спокій вірно стереже

тут сильна спека, ми вмираєм наче
в тіні старих забутих пірамід
ти нижче й нижче, як пісок гарячий
течеш мені по шиї - на живіт

бажанням переповнені по вінця
ми не святі, я знаю, не святі
від спеки здичавілий погляд сфінкса -
останній спогад в грішному житті

Юля Шешуряк
поезія “Согрішити з Ра (2003)”



пародія

Чогось в круїзі явно бракувало.
Родзинка де? Вертатися пора.
А враження не дуже… Мало!, Мало!
Прийшла ідея – согрішити з Ра.

Вдивляюся в старезну піраміду:
Немає божества – хоч вовком вий.
Велика дяка за підказку гіду,
Що він і є нащадок Ра прямий!

І він насправді знав чарівне слово,
Від рук його в очах крутився світ.
Він пристрасний і ніжний (тимчасово)
Перетікав від шиї на живіт.

Ми не святі. Ого! І сфінкс це бачив
Посеред цих розжарених пісків!
А сфінксу що? Від спеки він ледачий.
Але і в нього погляд здичавів…

...Не дивися на мене, володарю ряджений, з подивом...
Я скажу тобі все! Все, що хочу, тому що юродивий...

...От візьму, знахабнію, і плюну в бігборд твій прицільно...
Що ти зробиш мені?! Та нічого! Бо я - божевільний...

...Або стану на сцені, немов розмальований блазень,
І скажу: "Ша базар! Відморожений бик тягне мазу!.."

...Але ж хто зрозуміє? Ніхто... І - ніколи... Бо тут
Дуже ціняться вівці, де навіть баран їхній - шут...

...Або так - оголошу: "Я - телепричетний до Гуру!.."
Але Гуру - в розкладі, що я - всього-на-всього дурень...

...Дятел... Борзий валєт... Чепушило... Сохатий урод...

- За шо чалішся, Вітя?
- Та є така тєма: НАРОД....

Кумпала Вір,
08.09.2010 року, м. Хмельницький

...Omnia meam mecum porto - Ти носиш з собою Бога...
...Omnia meam mecum porto - Ти носиш з собою чорта...

...Дивися, у всьому, як стрижні - Омега і Альфа:
У цій почорнілій іконі... У цьому, ще теплому, скальпі...

...В твоєму, чванливо-величному: "Слухай сюди!.." -
В твоєму, смиренно-одвічному: "Боже, прости..."

...В твоїх, що стискають тебе, як тиски, ворогах -
У "друзях" твоїх, для яких ти чи раб, чи слуга...

...Одначе, найбільше зубів цих - в самому тобі -
(Згадай, як болить, як невдало прикусиш язик)...

А все через те, що тягнеш на своєму горбі,
Ніяк не Знання, а так - недолугі ази...

...І лише коли, залишившись один-на-один,
З собою ж самим, у свідомості вперше ясніє...

...І строфи вилазять на світ, як щурі із води -
То що ж це? ...Самадхі? ...А може це - шизофренія?...

...Бо: знати про ... Смерть, Смерть, як шанс для живої Душі,
Щоб злитися з Тим, хто диктує тобі ці віршІ...

...І раптом - сльоза, десь глибоко з душі - через око...
Так ось ти яка, саме та самота-одинокість...

...Так ось ти яка - сила Імені: Меч, сіль і суть...
Печать - та, яку Наймудріші безмовно несуть...

...А Світ не дрімає - Світ ставить тобі пастки й пута...
Світ хоче тебе - тримати, тримати, тримати!..

...А тут, розумієш, хотілось спинитись, щоб "бути",
Одначе щоранку знов бігти потрібно, щоб "мати"...

...І зразу ж, немов би спокута: "Спаси мене, Боже!.."
І зразу ж, немов би спокуса: "А ну його к чорту!.."

...Вдивляйся в люстро і думай, на кого ж ти схожий -
Омега і Альфа... ...Omnia... ...Mecum... ...Porto...

Кумпала Вір,
10.09.2010р., м. Хмельницький

Намалюй мене, Коханий,
Заколисану вітрами,
Вмиту в росах світанкових,
Захмелілу від любові.

Намалюй вчорашній спомин
Про бажань жагучих повінь,
Що у серці нам розлилась,
Мов найбільша Божа милість.

Намалюй крилаті мрії,
Той вогонь, котрий нас гріє,
Підіймаючи до висі,
Де ми душами злилИся.

Намалюй, Коханий, осінь,
Сотні сонць в моїм волоссі,
Наше щастя променисте,
Слід багрянцевий на листі.

Намалюй бентежність вітру,
Почуттів наших палітру,
Ніч кохання зорепадну,
Над якою ми невладні.

Намалюй цілунку присмак,
Журавлів у небі чистім,
Що несуть Тобі до Риму
Мої, спраглі Тебе, рими...
10.09.2010р.

Не так до осені хотілось,
Як просто вирватись з тенет.
Щоб більше щастя не наснилось,
і вже не мучило мене.

Не так миттєвостям віддалась,
Як людям вічність роздала.
Осіннім листям я кохала
твоє обличчя із даля.

Не так хотіла помирати,
Як жити сил вже не було.
Терпи ще трішки, не багато,
А з часом зникне це тепло.

Не так тебе я відпустила,
Як хтось тебе у мене вкрав.
Цієї осені росило,
Намокла совість серед трав...


10.09.2010р.

Я для тебе, мій милий, ну просто суцільне «занадто»...
Незалежна й різка. І відверта (що так неприйнятно).
Надмір рухів і слів. Без жіночної плавності ліній.
Саркастична і пристрасна. Аж до судоми в колінах.

Надто рідна й чужа. Й трохи більше, ніж можна, жадана.
(це поки дискутивно, чи рима доречна «кохана»).
Недосяжна й нервова. І трошки занадто вродлива.
І обіцяна іншому, щоби «довіку й щасливо».

Ти пробач мені, милий, (як сонячно в бабине літо…),
Що таку тобі випаде так безоглядно любити.

10.09.2010

Гуркоче грім,
вода іскриться,
Лоскоче східці кам’яні.
Яка мені у тім різниця?
Чи не однаково мені:
Впізнавши учня Архімеда,
Летять краплинами листи,
Повітря пахне диким медом
І тулишся до мене
Ти!
10.09.10р.

Пече з-під фарби срібло сивини.
На гребенях хвилин спливають роки.
А нам здається - ми іще нівроку!
А нам би лиш не випасти з потоку,
Не стати кріком, винним без вини...

09.09.2010

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010

Шмагали нас, і протягом віків
Цвіт націй ґартувався на колінах.
Чарівна сила батьківських пасків
Відтворювала совість в поколіннях.

Для нас дорослий був - авторитет,
Через лозину (пам"ятає кожний)
Стабільний досягався паритет
Між несвідомим "хочу" і "не можна".

Пекучі смужки не заляжуть знов,
Не призведуть до зведення рахунків,
Все компенсують ласка і любов -
Прикраса наших внутрішніх стосунків.

23.09.2007

Не питай про майбутнє. За Сциллою – Море Утрат,
за утратами – долі непевні фіорди.
Невагомість життя у акордах аорти
не одразу відчутна. По краплі назад
витікаю у тебе навпіл не тобою,
щоб вертатись по хорді в дотичність ковзку,
по хиткому канату – вузькому шляху,
(що довірений обраним) вже не святою -
безнадійно простою, мов липовий мед,
розігрітий на продаж (на радість прочанам).
Ми старіти колись (всім на зло) перестанем
і народимось знову. Останній поет,
неодмінно запійний, бездарний і хворий,
розповість перехожим про марність надій
і в мовчанці у відповідь – чорній, німій –
він згадає про нас і про нашу «лав сторі»,
щоб «на жалість» (без грошей) купити повій.

Колише вітер долю журавлину,

Наспівує загублені пісні,
І хилиться зажурено калина,
убравши в осінь кетяги рясні.

Колише вітер сум під зимним небом,

Затулену негодою блакить,
Сплітається з дощем і липне медом
до шибок на вікні, шумить, шумить.

Колише вітер думи невеселі...

а вона біжить за тобою
біжить падає збиває коліна
об хмари гіпсові
ями повітряні
небо синє
їй би хоч раз торкнутись подолу твоєї мантії
бути твоєю жертвою в темній тюремній кімнаті
в одній павутині

дивитись як йдеш по воді чекаючи на пероні
бути дзвінком пропущеним в тебе на телефоні
дістатися твого мозку
до самого несвідомого
плисти за твоєю сльозою дорогою довгою
в море червоне

прощати твоїх ворогів
скидати в архів колишніх
жінок – рослин однорічних з волоссям пишним
почни все із чистого аркуша
чистого ліжка
візьми псевдонім зроби собі нову стрижку
і досить більше
гадати що всі навколо в ливреях
бачити в дзеркалі лице Доріана Грея
спиняти годинник і причащатися вічністю
в той час як горить над свічкою
твоя Галатея

ти простягни їй руку
риму
чи знак питання
бо що як не перша вона а остання
надія муза чи героїня твоїх бестселерів
що швидше за все потоне в останній серії
мухою в ложці кохання

Немилосердно били батогами
Сніги й дощі твої боки.
Каміння залишало шрами,-
Забудуться через роки.
І безліч випадкових подорожніх,
Що грякали дверцятами зі зла,
І варвари, і злодії, і тисяча знайомих,
Та не забудеться одна!..
Чорнява ключниця, що верхи на коні
Красиво й гордо браму не відкрила...
Возідло ще чекатиме в журбі,
Поки іржа коріння не пустила.

2010

На квітку небо падає - до світла;
ніч не дає ні персня, ні човна...
Старині - білі маки. То сокирка,
убрана в лезо кольору, сумна.
То з дому доля нібито дводольна;
васильки - зодчі поля, - як і ти, -
апокрифи. А поки біля слова...
Як бонни, дві калини-самоти.

2010

А що таке старість? – Ілюзія,
сотворена нами віками?
За чашкою кави із друзями...
Закладена в серце мов камінь...
Вкорінена в нашій свідомості,
в найдальших глибинах, віддавна.
Наділена болем і втомою,
нами приручена тайна.
Так легко із часом повінчана,
оправдана волею людства,
існує між страхом і вічністю.
Ми дивимось в неї як в люстро.
Крокує притишено душами.
Вростає хворобами в тіло.
І кровоточить спустошенням
в серці людськім чорно-біло...
Як втілення нашого відчаю,
приходить надвечір, надранок…
Чи просто спливає як свідчення
настроїв, вчинків і граней…
Тож, звідки її дивна музика
різних тонів і каденцій?
Старість… Велика ілюзія,
створена нами у серці?...

В це місто знову вселилась осінь, -
І хоч відхрещуй, хоч пій "Воскрєсє"...
Сліпого неба колишня просинь
Уже не вабить цнотливих весен.

Тут між обдертими вщент гілками
Гуляє вітер бенкет з розмахом,
І замикає небесну браму
Святий Петро за останнім птахом.

Тут тиснуть хмари, дощами повні,
Немов плацкартні низькі полиці.
Тут розповсюджують безкоштовно
Квитки у вічність, як жовте листя.

- Куди ж поїдемо, молодице?
Поглянь, розмиті путі-дороги!..
Сміється мжичка, як провідниця
І стелить спати туман вологий.

- Ти знаєш, мрії такі холодні!
Ти чуєш, безвість під ноги хлюпа!
Чому, як крига, твої долоні?
-Ми на вокзалі осені, люба!

- Ти знаєш, серце прощань не хоче!
Ти чуєш, зливи заголосили!
Чому у тебе вологі очі?
- Ми на вокзалі осені, милий!

Наш поїзд мчатиме далі й далі,
Зціпивши зуби, немов вагони,
Нам подарують порожні перони
Холодних рейок глухі медалі...

В кімнаті цій давно вже не живуть.
Тепер вона - притулок для любові,
Якій є місце тільки в вірша слові,
Що більшить рану в серці ножову.
В кімнаті цій, даровані ночам,
Були б, напевне, разом ми щасливі.
Заходили б до нас під вечір зливи,
І сніг щоранку грітися на чай.
Сідали б голуби на груш гілля.
Зозуля - довгих літ кувати злегка.
Прийшов би час, і завітав лелека,
Тримаючи у дзьобі немовля.
В кімнаті цій зажурений рояль,
Дубова шафа із очима в вічність.
І тіні безпритульні дві, мов свічі.
Завмерли. На стіні сирій, стоять.

5 вересня 2010 року.

Зніму каблучку з лівої руки.
Правицею змахну сльозу печалі...
А в неї все достоту навпаки -
У жінки, що існує в задзеркаллі.

Всміхнуся їй. Не личить нам, жінкам,
Обходити свічадо стороною.
Вона - як я. Живе не тим життям.
Напевно, їй набридло бути мною.

До неї, може, щастя зазирне
Вже завтра, пронизавши мрій безмежність.
Ця жінка - точна копія мене,
А придивитись - повна протилежність.

Та ж вперта гривка. І надія та ж.
А в рисах щось чуже вже проступає.
Я в ній себе ледь впізнаю. Вона ж -
Мене давно, як власну душу, знає.

Стрічаємось в свічаді стільки літ,
Неначе в просторовому порталі.
Вже й не збагну: де світ, де - антисвіт?
По той бік чи по цей бік - задзеркалля?

2007

Как в песне, по дороге кочевой
качается вагончик голубой,
стерня от солнца делается желтой.

А в окнах мечутся туда-сюда
названия соседних государств
с припиской мелким шрифтом: «Да пошел ты».

Титан коптит. У входа в туалет
табличка с надписью: «Пророка нет!
Дымит Отечество! Дышите глубже!».

И дым разносится на весь вагон.
Сосед-поэт рифмует самогон
с Отчизной и копченой ножкой буша.

И вот уже, серьезный и хмельной,
как самурай в казацком кимоно,
готовящийся сделать харакири,

он вышиванку тянет на груди,
и матерное: «Господи, прости!»
проносится в задымленном эфире.

И в тот же миг приходит Борменталь,
он, отрывая жизни календарь,
уныло препарирует поэта,

и говорит, что жил и так, и сяк,
причина смерти - «наперекосяк»,
короче - заключение эксперта.

Он предлагает пить махровый чай.
Мы пьем, в стаканах ложечки стучат,
и доктор говорит, мол, обнаружил,

что истина растет из-под земли,
и люди в українському селі
ее с картошкой подают на ужин.

Я вижу свет в его седых глазах.
Я выхожу в черниговских лесах
на безымянной номерной платформе.

Иду пока не падаю без сил,
и между трех желтеющих осин
я замираю и пускаю корни.

Дослухати тиждень, зібратися з силою. Доста.
До ста рахувати, бо завтра рухомість стремен
Зруйнує кордони . Бентежно крадуться морози,
Та осінь атласна, одягнена в сукню дорослу,
На атласі миру журавликом білим сягне.

Крізь шкіру будинків і пластику київських вулиць,
Летіти галопом , торкати голівочки айстр,
І виходить ранок, від поспіху міддю сутулий,
Що вихід відтягує, наче настромлене дуло,
Де кава новин, державні мости і Тарас.

І так в круговерті, усе перемішане з людом,
Які мій притулок, криничне наповнення вен.
Котитись ранетом, що скупо всміхатися буде,
Та вечір об ноги потреться, як цуцик-приблуда,
І подиху проза тебе до колін приведе.

А люди , як люди. Шаблі –язики , теревені...
А діти, як діти: ляльки, срібних роликів лет,
Ти будеш казати. Я буду вслухатися ревно.
Феєрія втоми зухвало приходить по мене,
Лиш панна кленова до світку муштрує балет.

Ця ніжна прозорість, ці дотики від Фудзіями,
Цей стогін, як постріл ,наосліп в народженні мре.
І сотні відбитків ховаються у піктограмах,
Де все пережите кипить дорогими дарами,
І кожна клітинка рішучо гортає тебе.

Всем, обычно, проблемы до фантиков,
Коли в темя не долбит петух,
Но несносное племя романтиков
Приключения ищет на нюх.

Лезть ли в гору – задумались мудрые,
Но романтику то не вопрос:
Как зануды мозги бы не пудрили,
А романтик в проблему уж врос.

Все опасность обходят окольными,
Чтобы крепче спалось им затем,
Лишь романтики с душами вольными
Рвут сердца в самой гуще проблем.

Но вопросы обычно решаются
Не с романтиков лёгкой руки,
А когда в это дело вмешается
Парадокс всех времён – чудаки.

Чудаки – это те же прагматики,
Плюс романтики вирус в крови.
Все узлы превращаются в бантики,
Коль с проблемой чудак – визави.

И кричат чудаку вдруг из серости:
«Что ж тебе не сидится в тиши?»
Но ему нет прекраснее прелести,
Чем проблему какую решить.

На болотах растёт безразличие,
Жабы квакают – им всё равно,
Лишь бы все соблюдали приличия…
Гнилью пахнет болотище, но

Равнодушие сносит, как фантики,
Вдруг течением быстрой реки:
Гонят волны лихие романтики,
Чтоб водились в реке чудаки.

Непроглядная зыбь - дождевым обостреньем (как раз)...
Обагрив чьи-то стёкла, погасла и стихла рябина…
Открываются шторы - и тучи... уходят в запас,
Полимерные крылья нелепо приделав на спину…

Развернув (на весу) пережитую Библию Встреч,
Кто-то странного вида. Смакующий вкус алкоголя.
Чью-то нежную юность от грязи хотел уберечь,
На приделанных крыльях вдогонку взлететь не позволив…

Развернув (нараспашку) слезливые души вершин…
Ограничив от фальши, сопливых дождей и подачек…
Кто-то очень заботливый (вместо меня) поспешил,
Обживать небосвод (тот, что не был ему предназначен).

Поселился вверху (просто выше одним этажом)…
Становлюсь на окно – слышу преданный стук батареи…
Начала ненавидеть… Потом мы стояли вдвоем…
Потому я, наверно, летать до сих пор не умею…
2010 год

Сіроока скаже осінь,
Прядучи літа, як кужіль,
Заспівай мені, голубко,
Заспівай.
Сніг розтане, сонце зійде -
Зустрічай.

Сіроокою весною
Пролетить голубка біла,
Посміхнеться загадково -
Розгадай,
Промовчить, розтане в небі -
Не шукай.

2010

Відзвеніло вже літо піснями -
десь між хмарами
відкружляли вже зорі у вальсі
любо, парами...
Тай полúшило літо трави,
бо минулась любов.
Лиш зосталась вагітна осінь,
ним покинута знов...

Сиротою заплакала осінь
сліз краплинами,
що тремтіли росою на травах
ой, невинними,
Обернулася скрипкою осінь -
Вітер, той скрипаль,
перешіптував струни печалі
сіяв дощик-жаль...

Ошаліла від суму, у вітах
ген заплуталась,
у гаптовану золотом листя
шаль закуталась...
-----------------
То осіння мелодія вітру
чи наснилось мені?.. -
Сірим ранком розсúпала осінь
хмари сліз вдалині...

Усилий сладостный итог:
Лежит у ног твоих вершина.
Ты покорил,
осилил,
смог –
Не зря зовут тебя
Мужчиной.

И, кажется, Фортуна ниц:
« Мой господин и повелитель...
Исполнить Ваш любой каприз
Готова:
всё, что захотите...»

А рядом,
молча,
за спиной
Горда,
как тёплый лучик с юга,
Судьбой подарена весной:
Жена,
советница,
подруга.

Как дополнение твоё –
Без славы, почестей и нимба:
Она –
«виагра»,
мумиё,
Женьшень,
целящий «за спасибо»!

Спасибо, милая, что ты,
Из пут фантазий очумелых
Меня «на землю» с высоты
Звала и возвращала к цели,

Что, направляя дерзкий ум,
Вперёд манила неустанно,
Спать не давала на посту
В объятиях дружка-дивана,

Что ободряла в трудный час,
Целуя нежно, словно мама,
За теплоту любимых глаз
Спасибо, женщина-нирвана!
6.10.10г.

ось, пора уже прийшла
зробити вибір полетіти
та вже мабуть нема
шансу, і треба якось жити

помилки уже зробили
і настав усьому край
як тоді до того жили
як був то чистий рай

і начебто не зараз зволікать
у час важкий і тим важливий
щоб мали час ми почекать
побачить чистий розв'язок щасливий

та ніколи чекать і зволікать
а час у руки взяти прапори
і важкою сокирою рубать
щоб потім не сушити сухарі

Завтра будет! чай без сахара!
Белой смерти отсрочку дам!
Переела - хлебнула «сладкого»,
Что пришлось на мои года.
Оставляла надежду в лучшее,
И цинизм мне не стал родным.
Вот увидите, все получится,
Розганяю сомнений дым,
Отпускаю плохое, в памяти
Только лучшее сохраню.
Не просила любовь на паперти,
И не стану! живу – горю!
И где вам, что без крыльев выросли
Станет знаний меня понять?
Всюду сплетни, интриги лживости,
Не присечь, только наказать.
И Господь, он судьею праведным,
Станет мне, да и вам, друзья.
Не просила любви на паперти,
И не стану, такая я.
Завтра будет, и чай без сахара,
Закаляет характер мой.
Ощущаю я вкус и запахи
Перемены грядут с зимой.
Завтра будет! И это главное!
Наплевать на заварку, чай!
Пропишу на стене заглавными:
«Добротой людям отвечай!»