розплавлені кров'ю
залізо.
і стогін
глибокий, самотній
в повітря.
в безодню
вдивляються очі
щоночі.
щоночі
ввижаються тіні,
мов плями.
на стінах
шприци і таблетки
міняю
на стерті
всі вени і нерви,
і клапоть.
паперу

2010

Незрима, але вже відчутна
Ступа весна босоніж по снігах.
І не страшна їй паморозь колюча,
Й мороз не нажене на неї страх.

Іде весна, упевнено, сміливо,
Як молодість, нестримна і п’янка,
І лиш тоді я знов стаю щаслива,
Коли у кров мою вривається вона.

І в мить оцю стираються кордони
Між часом спогадів, і часом сподівань
Злітає мрія в далі невідомі
Розпалюючи вогнище пізнань.

2010 р.

Із року в рік, із двох сторін
Між нами - журавлиний клин...
Та я не вірю у розлуку
І все чекаю твою руку.
Роботи гін. Летять літа,
Вже я не той і ти не та,
Лише так само, крізь розлуку,
Я пам'ятаю тиху руку.
І рідне для обох село, -
Так добре в ньому нам було,
Що рветься серце від розлуки
Й твої все кличе й кличе руки.
Бо кожен день, іду куди,
Відшукую твої сліди
І завдаю собі я мук,
Що не тримаю рідних рук.
Тож поки є ми на землі,
І поки носимо жалі,
Почуймо дружби щирі згуки
І простягнім привітно руки!
Нехай ізнов із двох сторін
Між нами - журавлиний клин,
Та я не вірю у розлуку -
Усе твою чекаю руку.

Нервувалось небо над потахлим листям
Тихо стукотіло серденьком пречистим
Мов грози осінньої громом кам’янистим ,
Мов води дзвінкої співом голосистим
Сполохалось небо пізніми громами –
Хмарами стягнулось , сипало снігами ,
Градом , заметіллю , буйними дощами ,
Нетривкими днями , згуслими ночами
Дивувалось небо на красу високу
Та й лишень гляділо своїм синім оком
На дива звичайні , на природу світу –
Як дзвенять ручаї , як сміються квіти
Засинало небо , сонцем колисане ,
Марило землею , марило зірками
Марилася й пісня , марилося море
Ніби друге небо – чисте і прозоре…

2009 р.

Я вмію рвати струни
Прозорими думками
І в передсмертній гамі
Так зазвучать вони
Й повік не перестануть ,
І будуть , наче сни ,
Літати поміж нами
Щасливими дітьми
2009 р.

Про пристрасть до влади

Коли ти вродою не перший на селі,
Коли в самсони ти натурою не вийшов,
Коли допитливість тебе на край землі
Не тягне геть, а так, лоскоче лише;

Коли тебе серед сміливців не знайти,
І волі звести всі гріхи немає,
А хочеться так черевце нести,
Щоби навколишні, ця дурнувата зграя

Двоногих лобурів, з повагою схилялись,
Всміхалися, у очі заглядали,
У панегіриках, як водиться, вправлялись,
І розум твій і мудрість вихваляли;

Так хочеться, не маючи дядьків
Багатеньких, що спадщину відпишуть,
І статок мати й сотню холуїв,
Що в милості твоїй жирують лише,

Так хочеться відчуть себе значним,
Неперевершеним на цим життєвім полі
(Ти бачиш горизонт, а також, що за ним,
Чиюсь ти можеш поміняти долю.

Ти можеш!): Влада – засіб і мета;
Не рай, не вічність, а мета реальна.
Комусь карета треба золота,
Тобі ж карета підійде звичайна.

Ти серед тих, хто облягає схил,
І мають шанс зіп’ятись до вершини.
Нехай Саула лаяв Самуїл,
Але в царя і скіпетр і дружини.

А був, як ти, звичайний козопас.
Блукав горами, рився у гнояці,
І раптом першим виліз серед нас:
Ми по халупам, а вони в палаці.

Мій друже, я її покуштував –
Цю смачну страву, шаною политу.
Від тої страви краще не ставав
(Щоправда і не жер несамовито).

Я бачив як мінялися навкруг
Не самі гірші в цьому світі люди.
Чужим зненацька виявлявся друг,
Пристойний відкривався, як іуда.

А деякі сердеги взагалі
Втрачали міри почуття до решти:
Сержанти зразу перлись в королі,
Бо мали змогу обшуку й арешту.

Були такі, що втрапивши у владу,
Ще за життя ставали монументом,
Або весь час дурні давали ладу
Своїм кальсонам, фракам, позументам.

Були і другі, й треті, і десяті,
У кожного свій норов та дивацтва,
Як в шатах маскарадних п’ють на святі:
Всі різні геть, єдине лиш пияцтво.

Ми є слабкі. Не кожен утече
Спокуси своїм ближнім понукати.
Як добре, коли совістю пече,
І совість пиху увіпхне за грати.

Ми тільки люди, деспотів творці,
Ми скульптори, що ліплять їх із глини,
Ми владу їх плекаємо в руці,
І славим, як Аллаха муедзини.

Якщо, товаришу, відчуєш хист до влади,
Тікай, як змогу маєш утекти.
Із владою душа не має ладу,
Коли ще душу можна віднайти.

я не знаю
відчуваю
порух вітру
рвучкість думки

вилітаю
в світ ілюзій
у світ музи
від неволі

я не вільна
маю грати
не дитина
сама винна

сонні мізки
білі руки
темні хмари
чорні чари

на обличчі
червонію
і білію
час вмирати...

думки рвучкість
вітру порух
відчуваю
що вмираю

вже немає
на цім світі
не існую
й у повітрі

дощик...
крапля...
я із нею
над землею

повертаюсь
оживаю
я все знаю
відчуваю...

Я більше вже не думаю про тебе,
Потрібна я тобі була чи ні,
Ти спогадом залишивсь в серці в мене,
І поряд йшов зі мною всі ці дні.

А їх вже так багато назбиралось,
Несу я дні на зігнутій спині,
Роки біжать і що ще нам зосталось?
Не буду нарікать – часи складні.

Вони у нас такими були завше,
Складним був час від створення Землі,
Часи складні були і в предків наших,
В Адама й Єви гірш, ніж в наші дні.

Ти невчасно пірнув у травень
Поміж білих дерев вітер
Оксамитовий шлях віри
Позолота німих слів

Я така, як завжди, щира
Я ще маю на вірність право
Тільки там, де в шипах квіти
Півлюбові і нас “пів”

Ти невчасно пірнув у трави
Між рядків перемін світу
Запізнілий конверт літа
З побажанням ясних днів
13.04.2010

Третий день под дождем… Этот город уже чихает.
Алкашня - по квартирам, а бомжи - по подъездам спят.
Рок-н-ролльный герой онанирует на Сальму Хайек
и плюет в этот мир, попадая рассветом в закат.

Третий день – не пустяк, если с Квентином Тарантино
он подолгу глядит из окна в мексиканскую степь,
представляя, что жизнь - это поезд по Украине,
и, допив третий день, ложится в пустую постель.

На четвертый, проснувшись, выходит на полустанок,
подбирает бездомный окурок, бредет в никуда.
Если мир, наконец, разливаться не перестанет,
то к зиме здесь останутся горы окурков и льда.

Он лысеет, хотя называет лысину хайром,
он бренчит на дровах раритетного бренда «Урал»,
он давно перестал удовлетворять Сальму Хайек,
и пятнадцать лет как его не бьют любера.

Тебе б спиталася, як ти,
чим ти живеш, і де зникаєш...
Але слова залишаться мені,
щоб не подумав - зачіпаюсь.

І по-дурному може так,
писати мовчки на екрані,
слова, написані тобі,
про що тобі я не розкажу.

Як на толоку в давнину
Селом сходились хату будувати,
Давайте ж ми усі разом
Будем духовність нашу підіймати.

Збудуємо величний храм
Із цінностей одвічних і нетлінних,
Щоб душі очищались наші там
Від суєти й земних турбот незмінних.

Підвалини для нього будували
Діди і прадіди століттями для нас
Весь досвіт віковий у них заклали,
Щоб не підвладний був над ними час.

А далі за цеглиною - цеглина
Поваго, совість, честь і доброта.
Ми зводитемо стіни, і невпинно
Будуть вони з чеснот людських зроста.

Батьківськая любов, синівська вдячність,
Повага до років, що в коси заплелись
Й на безкорисні вчинки наша здатність,
Що нею ми так славились колись.

Для даху ми візьмем одвічну мудрість,
Що крізь віки до нас таки дійшла.
Любов до батьківщини, до народу,
До краю рідного, де ми усі зроста.

Бо Україна в нас, одна, як ненька,
Як Богом нам дароване життя.
Багато є країн великих і маленьких
Та краю кращого за наш усе ж нема.

І виросте й в віках засяє храм
Собором наших душ назветься
Й оселяться Любов, Надія й Віра там
І світлом доброти в серцях озветься.

Невлучним став хлопчисько з луком.
Куди він цілить, що за псих?
Здавалося - день-два розлуки,
І вся любов зійде на пси...

Кусючі жарти, злива поцілунків,
Лукавий погляд з-під брови -
У нас любов усміхнена пустунка
Із серцем сивої сови.

подсознание.
молчаливое.
бесполезное.
расстояние.
расточение.
безобразное.
неизбежное.
исполнение.
нежелание.
неокрепшее.
навязавшеесь.
покаяние.
исполнение.
запоздалое.
офигевшее.
нетерпение.

2010

было все, но не было любви.
было даже что-то вроде счастья.
только никому не говори.
нарисуй мне. вот тебе фломастер.

было все, что можно представлять.
было грустно, весело, слезливо.
попытаемся нарисовать.
пусть оно получится красиво.

было все, но нечего терять.
было все, но мало что осталось.
нарисуй на сердце мне печать.
пусть она снимает нам усталость.

было все, теперь уж не забыть.
было многое неправильно понЯто.
не смогли друг друга полюбить.
нарисуй, что нам так просто надо.

было все. за это и прости.
и прощай, наверное, мой милый.
не грущу. ты тоже не грусти.
только нарисуй любовь красивой.

2009

твое дыханье на моей спине..
сжимаю пальцами подушку аж до боли..
разгоряченный, ты лежишь на мне.
так хорошо, и этим ты доволен.

движенья сбиты, музыке не в такт.
и воздуха, конечно же, так мало..
и разве что-то может быть не так?
я растворилась, я в тебе пропала....

2009

разорваны в клочья
стеклянные мысли.
мне больше не хочется
искать смысл жизни.
в своем одиночестве
мы просто зависли.
кругом многоточия
и четные числа....

2010

раздвоение личности.
с головой в неизбежность.
за границы приличности
сквозь примерную внешность.

раздвоение личности.
поднимаясь и падая.
убежать от типичности.
говорят, бесноватая.

раздвоение личности.
не теряя сознание.
через стены кирпичности
одолеть расстаяние.

раздвоение личности.
проходя ноты пошлости,
берега нелогичности
и потерю всей гордости.

раздвоение личности.
растекаясь потоками
по легендам античности
за разбитыми окнами..

2010

и я опять кого-то жду.
и в ожидании, бл_дь, чуда
реву, реву, реву, реву
и всем кричу, что все забуду.

опять подстава. красота.
кровавый мир полон истерик.
и не случится никогда
того, во что могу поверить.

опять курю, как не в себя.
глаза краснеют все от злости.
не льсти себе. не про тебя.
пишу, а в пальцах ломит кости..

2010

Я плачу, коли тебе не бачу,
Я плачу, коли іде дощ.
Я плачу, плачу, знову плачу,
Я плачу, ось такий прогноз!

Збігають сльози по моїх щоках,
Горошинами котяться додолу,
Хіба можливо при таких дощах,
Зустріть тебе, побачить випадково?

Хіба можливо дихати мені,
Коли не видно неба й зір щоночі,
Коли захмарені стоять осінні дні,
І плачуть очі, карі мої очі?

Злітає листя з яблунь надворі,
Вкриває килимом багряним стежку нову,
Ту, що ти витоптав до мене в тій порі,
Що звалась літом. Жду тебе я знову!

слова твои до боли колючие.
улыбка стабильная.
смесь гремучая.
любовь или ненависть - дело случая.
слезы катятся.
жажда мучает.
фразы - стрелами. раны жгучие.
кровь потоками.
небо тучами.
эта ночь была самая лучшая.
веет холодом..
я пьянючая.

2010

Спалахнула земля первоцвітом,
Запалали ясні небеса.
Новий день розбудила трембіта…
Боже мій ! Що за диво-краса

Переможно лісами крокує,
І гаї і сади чепурить…
Це весна нову казку малює,
У потоках життя дзюркотить,

Сяє щастям, у травах буяє…
З кожним днем зачарований світ
Феєрверками див просвітляє
Спраглу душу, що тане, мов лід,

Під палаючим сонцем…Піснями
Зачарована, музику п’є
Там, де мліють сади солов’ями,
Де натхнення джерелами б’є.

Заспівай мені, весно, весело,
Затанцюй над буйнистістю трав.
Спалахни у душі диво-зелом,
Духмянінням уквітчаних лав.

Намалюй мені казку щасливу,
Де киплять листявинням ліси,
Де земля п’є брильянтову зливу
І шумує приливом краси.

Я впаду у ті чари барвисті,
У потоки нескінчених див,
Що розніжують ранки росисті
І дзвенять над широкістю нив.

Стану пити ті обрії п’яні
Спраглим серцем… Злетівши у вись,
Зачерпну небеса полум’яні,
Може ними прозрію колись.

Заспівай мені, весно, врочисто,
Подаруй свою вроду живу,
Додай, любко, ще трішечки хисту,
Хай тобою сповна оживу.

Просвіти все єство моє тайним,
Животворним, цілющим огнем,
Підбадьор золотим, сонцесяйним,
Так потрібним душі моїй днем.

Додому, додому, додому
Спішу від міської утоми.
Тісний покидаю автобус -
Іду поміж нив, там, де колос.
До жнив уже гострять десь коси,
Та зараз на стеблах - ще роси;
Ранкове проміння в них грає,
І жайвір над полем співає.
Так любо іти рідним світом
І дихати липовим цвітом.
І щемко, що тут, край дороги,
Вже інший пасе хтось корову.
Додому, додому, додому
Із міста везу свою втому.
Спочину у батьківській хаті,
В якій моя струджена мати,
Лиш руки я їй поцілую -
Полегкість і спокій відчую.

Давно світ зрушив з місця;
Все не так як колись.
Він швидко вдаль однісся,
Він зник од нас кудись.

Дивна тепер мить кожна —
Яке все дивне стало.
Знайти вогню не можна!
Де істини начала?!

Багаття вже погасло;
Та тільки не ці іскри!
Чарівно сяють — нащо?!
Поглинуть чорні піски.

Навколо нас пустота,
І всюди ця темрява,
Породження болота;
Земля — це хаос, а я?!

Я бачу штучність всюди,
Чужий контроль над нами.
Заблукані ось люди.
Їх дурять всіх дарами.

Ви всі спите в дорозі,
Вас всіх везуть до прірви.
Ніхто вам не поможе,
Вуаль пітьми не зірве!

Виходьте швидше зі сну,
Зірвіть саван облуди!
Відкиньте думку пусту,
Закрийте шлях в нікуди.

Чом на душі "шкребуться миші"?
Ти серцем вслухайся у тишу -
Шумлять думки людей навколо,
Десь тихо птах співає соло,
А інший - крИльми затріпоче...
Безмежжя звуків в тиші ночі!
Ти ж не один - таких багато,
Які не прагнуть срібла-злата,
А лиш скарбів душі безцінних,
Того, що вічне і нетлінне,
Що чисте, світле, нефальшиве,
Які ще мають віру в диво...

Ще на душі "шкребуться миші"?
Душею вслухайся у тишу!!!
13.04.2010р.

Відхлинуло... І все пішло на дно…
Так глибоко, куди не кане промінь.
І – ніч – на дно, туди – де хо-ло-дно,
Де вже осів, мов камінь, кожен спомин.

Позаду вже і туга, і туга
Мотузка слова, що в’язала крила,
І вже коханий коней розпряга,
Довіривши мені вудила.

Летять гніді, у яблуках, і без,
Летять думки про яблуні у травні.
І я тепер звучу на фа дієз
На сни вчорашні, до безсмертя давні.

Відхлинуло, - і злива, і гроза,
І вітер вщух, нікого не згадавши…
А ти мені…
А ти мені казав,
Що все у нас - однині
І - назавше…

Я зробила лікер із розлуки:
Крапнула туди краплинку болю,
До смаку додала рішки муки
І назвала той напій Тобою.

2000

(Низка неканонічних хокку)

* * *
У небо хотів пірнути
Та зрозумів –
Втоплюсь…

* * *
Димом заморського зілля
Дихаю знову
Весняне небо…

* * *
Ніч – це двері
Зайду в їх морок
Шлях знайду до істин нових…

* * *
Книгу життя свого прочитав
Навіть закрив…
Іншу б почати…

* * *
У сірому пейзажі
Побачив художник фарби
Мені б його очі…

2010
(Фото автора віршів)

Не станеш німою ніколи!
Щоб вчитися я змогла,
У тебе, у жінки-долі
Писати на склі слова.

Не станеш німою ніколи!
Душа прагне висоти,
Душа прагне вітру, волі,
Палити старі мости...

Не станеш німою ніколи!
Не моритимеш душу свою.
Я щаслива, я вдячна долі,
Бо Наталю свою люблю!

12.04.2010р.

Бурхливі слова, Бурхлива вода І тіні тіней На світанні. Чия це вина? Чия це вина, Що зараз Говорим в останнє? Що плаче роса І в'яне трава Від поглядів Наших в останнє... Чия це вина? Чия це вина? Лиш тіні тіней На світанні... (2005)

Комірець сорочки,
Як провісник лиха.
Там вуста червоні
Причаїлись тихо.

Там відбилась пристрасть
В вигляді помади.
Ти ретельно чистив
Слід нічної зради.

Пив "Медову з перцем",
Щоб втопити грішність.
Жив в моєму серці,
Спав в чужому ліжку.

Не хвилюйся, любий,
Я попрала речі.
На сорочці губи
Не мої, до речі.


12.04.2010р.

Скажи, коли я зникла з твоїх снів?
Цвітуть дощі, п"ючи з калюж безсмертя,
і сім вітрів зійшлись на перехресті
іще ніким не пройдених шляхів.

Коли затихне ехо твоїх слів?
І як твій дотик з мого тіла стерти?
Танцює осінь дикий танець смерті,
вбиваючи весни останній спів.

Твоє волосся - змії на подушці,
твій запах - кава у залізній кружці,
твій голос - спів струни і свічки,
весь білий світ - твоя безбарвна тінь.

Ця мить безумства - істинна і вічна.
Я не чекаю див, а ти - моїх молінь.
2006р.

У спогадах краси нема -
там є прозріння!
Чимало випито вина -
а де везіння?

Моя чи ні у тім вина -
знати не хочу!
Водичка проряд є питна -
чуття злоскочу...

Красою сповнене життя...
А що я бачу?
Хто не цінує почуття -
тим не пробачу!

І може я і не герой,
щоб бити пику!
В душі я лицар і ще той -
як в лева рику!

Сховаю в усмішці оскал
свій кровожерний...
Мені не здобич цей шакал -
я честі ревний!

Хай брешуть лиси на щити
червена* граду...
Ми йдемо твердо до мети -
добра і ладу.

Знову небо лягло в сумку
Сумно в білому йти в холод
У мережаний спів ранку
У прозору, як сон, росу

Зачепити виток звуку
За тонкий парапет ганку
За не схоже на сніг соло
За містичну твою красу

Знову небо лягло в сумку
Налякати мою втому
Сумно в холод іти з дому
Щоб шукати нову весну.
12.04.2010

Вип"ю келих вина,
Прошепочу до Бога молитву
І на крилах душі, що у битвах
Гартувалися, наче метал,

Крізь квадратик вікна
Я злечу, для усіх непомітно,
Понад містом, до мене привітним,
Де літають усі лиш у снах.

Я ж - на крилах душі!
Хоч незримі вони - та могутні,
І мандрівки мої незабутні
Над натомленим містом вночі...

Я літаю, мов птах!
Розправляючи крила в безмежжя,
Забуваючи про обережність,
Проганяючи смуток і страх.

Лиш в польотах нічних
Досхочу напиваюся волі,
Щоб повік на боятись вже болю
І у битвах поразок гірких...

Не боятимусь вже
Одурманену люттю сучасність -
Бо вмивається в Господа ласці
Моя спрагла за світлом душа!!!
13.04.2010р.

Тече ріка глибокої печалі,
У душах розливається щодалі.
Страшне відлуння грому літака –
І сльози покотились по роялю.

мое небо сошло с ума
и захлебнулось кровью
из моего виска,
пробитого любовью.

и в четырех стенах,
закрытое от света,
небо убьет меня,
когда захочет лета.

солнце ему простит -
нельзя винить за это.
будет меня слепить
своим вишневым светом.

я не смогу уйти -
меня ведь больше нету.
мне не сойти с пути -
написано в газетах.

нет больше смысла ждать.
упала на колени.
больше нет сил молчать.
держусь рукой за стены.

завтра опять рассвет,
но небо не увидит.
солнца ведь больше нет.
остались только нити.

небо сошло с ума,
и снова горько плачет.
я все решу сама.
желайте мне удачи.

2009

задвигаем шторы.
мы теперь одни.
океан и море,
свечи и огни.
дымом сигаретным
застлана постель,
и с желаньем светлым
мы одни теперь.
отдаемся чувствам,
нас несет теченье.
так любить - искусство,
вместе быть - везенье...

2008

Коли ти їдеш, -
Мені –
Залишаються всі дощі,
Сотні круків,
Церковний дзвін,
Сни
На гойдалках павутин,
Ранки
З сонцем на кожнім склі,
Зошит твій на моїм столі,
Твоя усмішка,
Біль і сміх,
Запах твій на речах моїх,
Тиша в сутінках, - не збуди! –
Всюди – ти і твої сліди…
Все так само влучає в ціль.
Словом – лінія на руці,
Думка тисне і припіка,
Дні біжать – зі струмків ріка,
Гуснуть трави – я ними вбрід,
Сонце проситься до землі,
В кожнім промені – юний Бог…
Серце – тьох…
І у тебе – тьох…

Якби не Ти, мене би не було.
Якби би не Я, ти також був би Іншим,
Та із мосту поміж святим і грішним
Ми не стрибнули б у швидке русло.
І не втонула б неба синь у морі,
І вітер хвилями не так би малював,
І хмари човеном повезли б наші долі
Не цим маршрутом, на не той вокзал.
Якби не Ми, то все було б інакшим...

(Низка неканонічних танка)

* * *
Марно чекати
Справжніх слів
Їх не існує...
Є тільки вітер -
Звуки порожні...

* * *
Піду
Залишу замість себе
Самотність
Цієї осені
Тихої…

* * *
Чудо кохання
Перемогло б смерть
Якби вона була
Але її немає
Ніде…

* * *
Під квітами сливи
Зажуримось разом
З майстрами віршів
Часів минулих давно
Знову весна…

* * *
Клен зацвів
Пахне соком дерев солодким
Десять тисяч років
Весни одвічної
Побажати хочу комусь…

* * *
Чорний кіт
На білому снігу
Помітили б усі…
Але він на даху
Побачило тільки небо…

* * *
Літній ліс
Як багато прозорих людей
Блукає навколо!
Поговорити б з ними
Але їм до мене байдуже...

* * *
Сидів і споглядав стіну
Тихо дихав
Був наче відсутній
Шукав просвітлення
Та не знайшов…

* * *
Подарував радість
Сивому дідусю
Перший весняний дощ
Він подумав
Що знову молодість…

* * *
Пісок часу
Так само текти буде
Між пальців
Якщо не буде нас
Йому байдуже…

2010
(Фото автора віршів)

Нехай... Не буду я твоя...
Ти не назвеш мене кохана...
Любов твого життя - не я.
Не я тобою довгождана.

Але куди дівать мені думки,
Ті мрії, сни, де ти витаєш?
Я знаю, що пройдуть роки
І ти мене не покохаєш.

"Навіщо плачеш ти за ним?"
В думках не раз себе питаю...
А серце мерехтить одним:
"Ти вір, й тебе він покохає!"


2010 р.

Мій янголе, я вмію відчувати душу.
Може, це - дар, а може...втім, не знаю.
Я просто вмію слухати крізь тишу.
І лиш тобі і віршам це розповідаю.

Для всіх цей вірш, це - просто щось красиве,
Але тебе це може довести до сліз.
Він здатен сотворити неможливе -
Намалювати ранок, що почавсь з беріз.

Чомусь, близьким то стало і для мене,
Хоч забагато невідомості в словах.
Душа моя завжди з тобою лине,
В яких би не була тяжких путях...

Це вперше, я порушую мовчання.
Звичайно, зараз про усе не напишу.
Десь там, у серці, ще лишились запитання,
На них при зустрічі отвіт я попрошу.

Це ще не зараз, не у цій годині.
Ще не навчились слухати без сліз,
Але колись, в якійсь чудовій днині
Розмову нашу почнемо з беріз.

Я Вас люблю...але про це не треба говорити...
На серці в мене те ж, що й зараз в тебе.
По лицю дощ...зуміло сотворити...
Ну що ж, душі відпочивати також треба.

Мій янголе, пробач , що по лицю дощ.
Я й зараз бачу твою душу.., в небі,
А ти говориш - "це, можливо, й краще..."
Я відчуваю...і пишу для тебе.

Я хочу душевного затишку,
ідилії терпко-солодкої.
У спеку — приємного затінку,
у холод — твойого дотику.

Я хочу душевного спокою,
життєвої рівноваги.
Буденно-святкового клопоту,
людської довіри й поваги.

Я хочу вагітніти мрією,
я хочу горіти бажанням.
І всю нелюбов волію я
змінити на чисте кохання.

Я хочу життя без осаду,
любові без зайвих домішок.
Всі заздрощі, кпини і осуди
спалити промінням сонячним.

Я хочу плеча надійного,
і ласки я хочу від Бога.
Нічого не хочу подвійного,
нічого не хочу чужого!

2006

Прадавня мураха-бідося
втонула в живиці-краплині.
Вважалась пропалою досі,
але – віднайшлася! І нині
дісталась мураха в коралі,
в саме бурштинове осердя,
й на шиї багатої кралі
завмерло суєтне безсмертя!

(2010)

У цьому Всесвіті, де замість миру - меч,
Де замість правди – сльози полинові,
Десь сивий голуб духу гострить знову
Своє перо під іскрами небес.
Зозуля не кує. Нема чого кувати.
І замкнені давно ворота раю,
Ключі у Юди (той, що хата скраю).
Міняють джинс на платинові лати.
Веселики вже не курличуть хором,
А журавлята моляться до НАСА.
Натягую струну на кобзі часу.
Волошці в очі зазирнути сором…

12.04.2010

Дощ_як_ дощ, знову веснами падає
у слова, що воскресли армадами,
затули переляк парасолею
і в очах тінь душі пересолену.

Дощ_як_ дощ, так неждано-негадано,
стільки зим, а ніяк не розрадили,
стільки днів – не забулось, не стерлося,
і дарма прикидались майстерно ми.

Дощ_як_дощ – нерозумно розтрачене
ми собі легковажно пробачили,
а що ні, те затлумили волею,
тільки дощ – непокірними колами.

Чи стала я з роками щасливіша?
Чи той це шлях, яким тепер іду?
Вже й яблуньку, якій писала вірші,
Зрубали біля кореня в саду.

Вдивляюся в тенета кіл на зрубі,
Знайомих ліній згустки впізнаю,
Що на долоні витесані грубо, –
Мов долю там накреслено мою.

Близьких дерев зосталося так мало.
Змиває дощ бабусині сліди.
Я цілу ніч садком цим проблукала
В полоні смутку, смутку й самоти.

Зрубай мене в цю пору вечорову
При кореню. Я з-під землі стою.
Хай, може, хтось в моїй застиглій крові
Колись побачить істину свою.

Квітень, 2010

Прощай, наш ніжний символ, псевдогруша,
Заквітчана трояндами й травою,
Задивлена в палке безхмарне небо,
Де мешканці твої – дзвінкі сороки –
Приймали частих гостів негостинно.
Чи хто тепер відвідає тебе?

Прощай, хистка фортеця двох коханців,
Які палили вогнища, що згасли,
Й були найщасливіші на планеті…
Невже цього замало? Як же снила
ВОНА найпершим квітом псевдогруші.
Один лиш вітер попіл рознесе.

Господарі на кілька світлих митей…
До нас востаннє мандрівний собака
Прибіг на запах їжі, та боявся
Ступити за безпечну зовсім відстань.
Як ВІН покликав змученого звіра…
О як все спонукало до думок…

Прощай, о псевдогруша, вічний символ
Любові, що не зникне з видноколу,
Розбившись об буденність. Ні. Ніколи.
Прощай. Ні. До побачення, маслино!
ВОНИ колись повернуться до тебе
За почуттям, за словом, за теплом…

2009