Земля вмивається...
Так мило змивається.

Мильною піною
Розмиває лінію
Між надією й вірою.

Вірую,
Що повернеться з вирію,
Що звільниться від відчаю
Із свободою спротиву
Несвобода неспокою.

Вимрію
Те повернення силою.
Тільки я
Не насилую,

Бо і так
Сто разів ґвалтоване,
Закатоване,
Закорковане
Слово зболене,
Ніби серце землі
Поневолене,
Ще над прірвою
Плаче:
«Вірую»...


2010

Спіткнулась тиша об розлогий гуркіт грому,
розтяли небо візерунки бискавиць -
вертались води краплями дощу додому
і цілували землю, впавши долілиць.

Під зливою дощу тремтіло дрібно листя,
пили вологу вдячно трави польові,
а хмари рясно розсипали те намисто,
що дарували щедро ночі майові.

О щире злото сумної пори,
Яка втрача красу свою щомиті.
Чи знайдеться ще більший спокій в світі,
Ніж спокій жовтня. Димом догори

Звивається останній подих листя,
Неначе на вогні пала вогонь.
А небо, як дитя маленьке, чисте,
А сонце грає на сивинах скронь.

Я скучив за тобою, рідна моя!
Дивлюсь на горобинове гілля.
Як добре, що у нас одна земля,
І ми на ній зустрілися з тобою.

По Лейбніцу найкращий із світів,
Не зваживши на споконвічне лихо,
В жовтневий день приносить щастя тихе
І птаства вільного прощальний переспів.

Здушили сльози
затопило очі
не можу дихати
безвихідь і печаль
тривалі грози
і холодні ночі
для тебе я
н і х т о на жаль

проходив поруч
поглядом торкнувся
й пішов як промінь
у глибоку тінь
одна розрада
бачити навчуся
твоїх очей
незвідану глибінь
2003

«Кохання» лиш визирне завтра.
Так, ніби те сонце встає.
І подушка мряку морочить.
І бантик повис – трошки пре…

В «кохання» узули ми ноги,
Велика серйозність страхів,
Та наші оббиті пороги
Не стали початком віків.

В «коханні» прощається винен,
У ньому вся мудрість німа;
Та наше брехнею обвите
Все ж доля відкрила сама.

«Кохання» - лиш звук на світанні,
Як леґінь від дівчини йде:
Непевність у звуці прощальнім -
Дівчині це не підійде!

Для когось «кохання» - дарунки,
Для іншого – віра у те,
Що здатен він є на ґатунки,
Що вищими мірами є.

Та любощі хворі, брехливі…
І світ цей заквасив мотив
Про те, що «кохання» є дивним –
Боккаччо не скаже в докір.

Коли прийдуть новітні яничари
Хто зможе знавіснілим пояснити
Що душу українську зберегти
Важливіше за гаманця примари

Що бавлячись вони уб'ють надію
Гру слів спотворять в лайки каламуть
Вервечку оберегів обірвуть
Лишаючи нащадкам ностальгію

І може статись так
Трипільський позабудуть знак
І на могили козаків здіймуть рискаль

Над Києвом старим
Нависне Третій Рим –
Кривавий стяг підніме там москаль…

2010

Серед Хвиль опівнічного Неба,
Над Прибоєм солоних Сузір’їв,
Місяць стримує Ночі Приплив
Самотньо-скорботнім Буєм.

Ти не знаєш, чого мені треба?
Чайки в Бійках наклали Пір’ям,
Я сьогодні перегорів…
Може, Танго Циганське станцюєм?

Розіб’ємо в Зброярні Вітрину,
Вкрасти щоб дві цнотливі Навахи,
І, ламаючи Крила об Вітер,
У Дюни втечем від Сирени.

Метеорам підставивши Спини,
Закружляємо в Танці, як Птахи,
Заридаємо так, наче Діти,
Серед темної Світу Арени.

Розтинаючи Лезами Шкіри
Курток латаних, вживаних Тіл,
Східне Небо тонуєм в червоне
Насолодою Кровопускання.

Ребра фосфорно світять крізь Діри.
Звідкіля стільки взялося Сил?
А на Вістрі Ножа холоне
Крапля Крові передостання.

Ти Навахами Нігтів своїх
Мені Спину розтяла до Серця:
Темний струмінь із Рани клекоче,
Цементуючи Пір’я й Пісок.

З Мене ллється скорботний Сміх -
Світ чекає Продовження Герцю!
Прохолода ж Відпливу пророче,
Що Мені до Кінця лиш Крок.


Хочу вірити, що Минуле
Не повернеться Бумерангом…

Місяць пре Плавником Акули –
Я холону, убитий Тангом.

Краплина тепла

У повітрі весняний коктейль
З аромату талого снігу,
Весну пробудив Прометей,
Ногою ступивши на кригу.

Невелика краплина тепла,
А зміни великі, разючі,
Біля річки лозина гнучка,
Розпустилися верби плакучі.

Крижаної напившись води,
Покрилося гілля квітками,
Срібно-пухнаті, з сонця вони
Радо віталися з нами.

О, щаслива, весняна пора,
Обігріта вогнем Прометея,
У струмок зібралась роса,
Жива просиналась ідея.

Дарувати кохання, любов
І перший весни поцілунок,
У зелений – мінявся покров,
Десь снігу лишився відтінок.

Прометея веселий вогонь
На Землю щасливо спускався,
З ніжно-милих дівочих долонь
Наш край у весну зодягався.

06.05.2010р.

Рушник вишиванка

В рушник вишиванку нитками щоденно,
Хрестиком Божим наношу узори
І днями-ночами, завжди повсякденно,
Із мого життя малюються твори.

На білій тканині три квіточки милі,
Так різні по віку, по крові одні,
По переду далі і дійсності хвилі…
Одна там, де небо, а дві – на землі

Ось та, що на небі, із Ангелом Божим,
Сонечком світить для тих, що є дві,
В нещасті чи в холод і ранком погожим
Молитва її поряд з нами всі дні.

Ростуть, підростають дві квітки, що в полі,
Напоєні хлібом молитви-дощу.
Хрестиком вишиті три різні ці долі
На білій тканині… За всіх вас прошу:

Міцного коріння і духу від Бога,
Як Ангели неба пройти все життя,
Рушник-вишиванка, ця чиста дорога,
Щоб знати не знала ні бруду-сміття.

Рушник-вишиванка, початок від мами,
Схиляю голівку, уклін до землі,
Квіточки ніжні, надалі ви самі
Хрестиком Божим щастя даруйте душі.

01.12.2009р.

Любов - важка, але не камінь,
Гаряча, але не вогонь.
Присутнє в ній важке зітхання.
То як же визначиш : Любов?

Це - слово чи лише погляд ніжний
Коли не знаєш що й сказати.
У голові думки змішались,
Неначе й не твоїми стали...

Проходиш мовчки.
А серце від щастя
Хоче кричати!
Придумати вВизначень можна багато,
Проте коли любиш... не варто!

2009р.

Я маленька фантазерка,
фантазую щодня.
На фантазію чекають
Друзі, я, моя рідня.
Уявляєм і чекаєм,
Коли прийде фантазія.

2008р.

У дівчинки Тетянки,
Почалась вітрянка.
Прищик там і прищик тут,
Прищик тут і прищик там...

Прищиків щораз то більше,
І Тетянка зеленіша.
Так вже третій день
Свербить тіло дуже,
Лиш Тетяна - мужня.

Цілий день терпить,
Уночі не спить.
Сон за вікнами десь бродить,
А до неї не пиходить...

2010р.

Там ,де берези плачуть росами,
Де ходиш ти ногами босими,
Де сонце підіймається з дібров,
Літає в хмарах мрій моя любов.

Там верби миють коси у воді,
Піснями ніжать душу солов'ї,
Де ранок гріє серце,будить кров,
Шукає там мене моя любов.

Де голос серця лине в небеса,
Для двох вогонь кохання воскресав.
Все сказане словами я стерплю
Скажи хоча б очима- я люблю!

Я вітром вмить до тебе прилечу,
Слова, що в серці є, прошепочу...
Тихесенько мовлю твоє ім'я:
”Без тебе в цьому світі -я не я!”

Називає мама мене чорнобривцем.
Просить: - Нехай щастя довго не бариться!
Закликає вітер, аби не бив гостро
Ні біля Дунаю, ні побіля Ворскли.
А іще благає чистенької Уди,
Щоб жили навколо здоровіші люди!
Така мама чемна: всім щастя бажає,
А я їй щоденно в тім ...допомагаю!
2010

*
Щоби кращим було життя, -
Станьмо разом: плече в плече!
Нас єднає звитяжний стяг.
Бережіть українську честь!

Славних пращурів імена,
незабутнього світ рясний
в Україні живуть. Вона -
струмінь наших думок ясних...

В день святковий бажання ми
всі висловлювать будем їй:
аби людство від неї мир
рознесло по планеті всій!

Україна не край землі -
ЇЇ розум, значні скарбИ.
ЇЇ серцю завжди миліш,
Щоб ж и л о с я мені й тобі
щасливіше.
Аби жили
ми згуртовані до кінця.
Станьмо разом у час імли,
Поєднаймо свої серця!
24 серпня 2001 р.

Я схотіла зліпить віршик...
Загострила олівці,
Пошукала папірці й
Заходилася писать.
Ну, а з чого ж починать?
Як гострила олівці?
Як шукала папірці?
Як довкола роззиралась і
Як тему видивлялась?

Так не пишуться вірші!..
Треба мати стан душі.
Той чи інший, аби свій,
Отоді його мерщій
Можна б пакувать в слова
Щоби рима в них була
Щоб сміялось чи зітхалось
Аби мовчки не миналось...

Отака морока –
        вірші планувать, –         щоб не сумувать.2002

Я кваплюся з мовчанням у рядки.
Гей, гей! У цьому русі зайві гальма!
Від самоти, мовчанню завдяки,
Шукай грунтів – потреба це нагальна!

По хуторах минулого шукай,
По сивих сторінках класичних творів.
Декоративний самосів-курай
Без праці зріс в сучасності надворі.

Грунти – вони і в Африці грунти,
А наші, мовити доречно, - чорноземні.
Шукай, копай, у грядках порпайсь ти,
В рядках вирощуй помисли туземні!

Твій хутір із мовчання проросте
Серед степів чи в передгір’ї Криму.
Повільно потече життя просте.
Цибуля, хрін, часник наповнять риму.

14 листопада 2006

Я б сказала тобі: "вже досить!
Серед літа шукать весну".
Та чи хтось говорити просить?
У печалі я так засну.

Ти шукаєш мене даремно,
Вже для тебе, мене нема.
І у серці твоїм так темно,
Так порожньо, нема тепла...

Я сьогодні сміюся, бачиш?
- Та чи треба тобі мій сміх.
Лиш собі ти усе пробачиш,
Не розділиш добро і гріх.

Моє серце сказало - досить,
Все шукати чужу весну.
Більш ніхто, ні про що не просить.
Я сьогодні, мабуть, не засну.

07.06.05.

Надія

Забурлило синє море,
Вітер щоки надуває,
Піднялись високі гори,
Прус білий накриває.

Водяна висока хвиля
З піни гребінь і злоби,
А до бухти одна миля,
Як добратися туди.

Небо чорне, чорні хмари,
Із вогню блискучі стріли,
Воли вийшли із кошари
І відразу заревіли.

Шум прибою, регіт з плачу,
Хвиля мчиться височезна,
Іде парус на удачу,
В спокій віддаль величезна.

Вся надія лиш на Бога,
Хто спинить стихію зможе,
Крізь молитву ця дорога
І терпіння смирне, гоже.

У душі, як і на морі
Все бурлить, кипить, вирує,
Радість, не знайти у горі,
Лють і ненависть панує.

До спасіння лише миля
І крок смиренний в каяття,
І стихає злобна хвиля,
Боже відродиться дитя.

10.05.2010р.

Я посію дитинство змарніле своє
аби як і нізвідки, й не знати коли,
Де світ водам весняним осанну снує
І пуска у безодню усе від біди
Осипається снігом ліхтарна зима;
Та чи знову найперші зустрінуть цю весну
котенята вербові? Та знову дарма
нам носитимуть ситі дощі після сну,
Розсипатимуть сонце у повні. Нема
місяців у зеніті, там тихих сновид
лиш зникають химери й ранкова роса.
А охлялій зимі - тільки дим на обід.
Нам потрібен з тобою на двох лише спогад, -
хоч і різний на двох, - не про зболені шрами,
лиш про те, як вертатиме тиша до слова,
десь від року і кроку небес понад нами.
Я посію дитинство зволоженим віям
і поля полуниць, де відлига пляміє.
Відцвіте нам колиска у снів на узбіччі,
І нас розсипом час поєднає у тиші


2010

Поети теж марафонці
на довгих дистанціях долі,
Випалюють думи на сонці,
у правди вдягаються голі,
тугі натирають мозолі
до вчинків, тісних, мов кеди,
то швидко, а то - поволі
передають естафети.
Позаду - рядків кілометри,
Попереду... Дай же Боже,
щоб пера були в поетів,
як зброя, - завжди на сторожі.

Це пахне вітер свіжотрав’ям літа.
Це пахне слово у чекання рими.
Це пахне дощ, заплутавшись у вітах,
Пахне присутністю найближчої людини.

Це пахне ранок заспаного Львова.
Це пахне щойно скошена трава.
Пахне пора бджолино-солодова
Й пахне твоя-моя пора.

Це пахне незбагненне щось, незвичне,
До болю рідне і таке ж далеке.
Пахнуть твої долоні чоловічі.
Майструють гнізда молоді лелеки.

Пахне бажання, вкутане у мрію,
І пахне мрія, бажана й крилата.
Я так тебе любити вмію!
Не страшно навіть помирати.
2008

Моїм думкам команда "струнко!"
Не помагає вже давно,
Одні втекли десь за лаштунки,
А інші - каменем на дно.

Солодкий присмак поцілунків
Мої пригадують вуста...
Та не щодня такі дарунки
Дає ця доля непроста.

Хотіла б гордість поховати
На дні зболілої душі,
Щоб знов навчитися кохати!
Але в душі ще йдуть дощі...

І хоч мінорні лиш акорди
В моїй душі давно звучать-
Живу я, впевнена і горда,
І вірю в Божу благодать!...
15.04.2010р.

Звучить думкам команда "Струнко",
Бо ранок стукав у вікно.
Розпочала б з поцілунку,
Та тільки кава...

Душевний біль свої акорди
Розки́дав в пам"яті давно,
Немає сенсу бути гордим,
Я заблукала...

15/05/2010

Стою в раю
Серед гаю
Біля водограю.
Іде хвиля
Із відтіля –
Зелена Неділя!
Іще з рано
Хату вбрано
І вже заклетчано.
Голубочки –
Дівки-дочки
Ідуть на таночки.
Линув дощик,
Блимнув громчик –
Веселися хлопчик.
В кожну хату
Чарку й м’яту –
Возрадуйся Святу!

Їду я з горба,
Щось скрипить гарба.
Чи то є журба,
Чи думок юрба.
Воли лопотять,
Шкутильгають, сплять.

Я їм раду дам –
Праці батогам.
Курява летить,
Все ж гарба стоїть,
А ота журба
Котиться з горба.

Покотилася,
Загубилася,
Бо там іздаля
Блиснула зоря –
Дівчина біжить,
Усмішка горить.

Чула, що зорі скляні – ну і хто це сказав таке?
тіло м’яке лиш ховають у хатку, як равлики,
та не скляну, а із тисячі сонячних зайчиків,
що у запасі з дитинства забутого значиться.

Ні, то не зорі часами у темряві падають,
це вони комини чистять латунні від патини,
ач накипіло по горло по праведне нікуди -
котиться надмір терпіння тремкими повіками

поміж космічних вогнів, ажніким не примічений...
Лиш очевидець, Галлея, спроможна засвідчити
істину вічну, легенду скляну ж напіарили -
зорі-бо теплі, живі та, як правило, парами.

Зоряний пил – це субстрат, що на дотик не пізнаний...
голови дурять учені астрологи,..,фізики:
мертві уламки, тверді (це про душу безжалісно! –
заздрістю, а чи байдужістю звиклося жалити).

Хай собі смертні істоти говорять і тішаться,
легше живеться, коли в ідеальному тріщини...

День попрощався - за хвилю роботу завершує,
Сіріус, мабуть, сьогодні засвітиться першою.

Тіла співпали зі світанням,
неначе випадковий збіг,
а море дихає край ніг
тривожним пінявим мовчанням
і, ставши йодисто-солоним,
крізь беріг, обрій і крізь нас
зсувається до сходу час
болючим зміщенням червоним.

Ще б‘ється маятник прибою,
та в черепичних небесах
вже скулився Чумацький Шлях
галактикою луб‘яною,
в якій не знають досі руху
орбіт і відстаней гвинти,
де, аби зрушити світи,
дзиґар душі потрібний духу.

Тік-так... Тук.. тук… До кровотечі
втелющ зіниці в телескоп,
не втрапити ізнову щоб
в прозорі лапи порожнечі,
де проти простору бажання
крізь брилу неба ніч летить
і часом кожен з нас бринить,
весь закривавлений світанням.

Вулкани виносили двері
у п‘яному світлі заграв –
я мешкав тоді на Венері,
де виверженням працював.

А потім каньйоном на Марсі
до центру планети служив,
аби і в пустелях, і в карсті,
цей світ таємницею жив.

Юпітеру був буревієм
і зносив дахи я комусь…
Багато чого я вже вмію.
Ще більшого з часом навчусь.

Ніколи не стану я скніти,
себе розпочавши з нуля!..
Лиш треба ледь-ледь відпочити
любов‘ю планети Земля.

У самоті чекала на тебе,
Прагнула чути твої лиш пісні.
В тиші важкій надію плекала,
І ось ти прийшов, милий, –
радість мені.

(ПРИСПІВ)
Ти – світло моє,
дав сил нових
і сподівань.
Ти – пісня життя,
Ночі мої і дні.

Плине життя, як човен у морі.
Може, додому вже кличуть вогні?
Знаю, що там скажу я:
Коханий.
У самоті не буду вже, ні.

Ти – світло моє,
дав сил нових
і сподівань.
Ти – пісня життя,
Ночі мої і дні.

В серці моїм
Ця любов жива.
Бо ти,
Ти – світло моє.

(2010)

So many nights I sit by my window
Waiting for someone to sing me his song
So many dreams I kept deep inside me
Alone in the dark but now
You've come along

You light up my life
You give me hope
To carry on
You light up my days
and fill my nights with song

Rollin' at sea, adrift on the water
Could it be finally I'm turning for home?
Finally, a chance to say hey,
I love You
Never again to be all alone

You light up my life
You give me hope
To carry on
You light up my days
and fill my nights with song
It can't be wrong

When it feels so right
'Cause You
You light up my life

Мені не імпонує роль раба
і як воїн, я не досить строга...
Та якщо життя - це боротьба,
ти - моя найбільша перемога.

Все біле. Барв неначе не було.
Де двір, паркан? Де поле і дорога?
Мій хутірець снігами замело
Й забуто в світлій пазусі у Бога.

Час зупинився. Води залило
У білизну крихкої порцеляни.
І дихання від подиву звело:
За цю красу ні гривні, ані ляни

Не витрачено! То дари зими:
Кришталь мінливий і пухнасті хутра,
Й ажурні, помережані дими,
Й надійна тиша, й невимовність мудра.

Мій хутір заколихано у сні,
Але з небес недрімне око Бога
Синичку зігріва. Її пісні
Я слухаю і знаю: є дорога!

19 листопада 2006

Яке красиве місто вечорове,
Коли зі мною поруч ти ідеш.
Обоє не підтримуєм розмови,
Хай буде так як є, але ж,
А ні ти, і не я, тільки ніч
Юні душі наповнює смутком.
Вітер грається з полум'ям свіч,
Але ми вже з тобою не в змозі
Смуток наш загубити в дорозі.

1997

Коли кохання вже не вберегти -
Не стань для ніг коханих гарбузинням.
І вчасно мить знайди, щоб відійти -
І залишитись спалахом бездимним.

Наче снігом і уперше,
замете сліди.
Небо блискавицю скреше
на мої сади.
Розлетяться крила яблунь
плетивом вітрів,
схилить голову над яром
небо повне злив.
Буде світу, як малому,
лячно - пригорну,
Щоби не страшився грому,
донесу до сну.
Розповім йому про ранок,
про траву в росі,
про солодкий сонця пряник,
зорі у руці...
Заколишу ніжно-ніжно
дитинчатко-світ,
аби вранці бігли ніжки
і гукав: "Привіт!"
14.05.2010

Ще сагайдак не виносив причину смерті,
перо дороги не списалося з копит.
Слова шукають силу вітром, аби стертись.
Луна старається, стирається... Кипить,

чекання перемішується рибна юшка.
Сяй-ніч прослизує, немов під горло ніж.
Тримає в зорях зір, знімає з неба стружку.
І теслі не знайти, ніжнішого за ніч.

Прополені думки, засаджені землею,
зерно її тверде і кров йому – вода.
За частоколом – степ, осушений з єлею,
та голова густа, розпатлано-руда.

До ранку сон біжить в подертому і босий,
збирає усмішку дорогою з дітей.
І жінка в чорному зайшла в туман і косить,
вона закохано по сивині іде.

Дзьобастий двір затулено й принишкло гріє,
покійне сонце накопичене для стріх.
Ще божий гнів дивитися на світ не вміє,
не знає як з очей вступитися – поріг.

Розмови тиші завагітніли грозою,
вони нечуваному перекажуть мить,
де сни поховані, розбите серце гоять…
Із джерела війни копито заструмить.

14 Травня 2010

Щойно над мною кружляли ще круки,
З неба у душу вдивлялись тривожно,
В серці щеміла вчорашня розлука,
Гупало в скронях "Не можна, не можна!..."

Волю у душу впускала поволі,
Вчилась життя знов вдихати у груди,
Серце втомилось від власного болю,
Дуже втомилось й сказало - "Не буду!"

Зброю у руки - для чого ця зброя?
Руку, що носить, поранити може...
Я воювати втомилась з собою,
Прошу - ізбав від війни мене, Боже!

...Круки, здається, кудись відлетіли,
Сонячний промінь торкається серця,
Хочеться в небо злетіти на крилах,
Навстіж відкрити весні усі дверця!

Мрії поснулі збудити нарешті,
Диво існує - повірити знову!
Душу, що звикла до вічних протестів,
Прагну впокорити в сяйві Любові...
14.05.2010р.

Гойдали ці трави сонні важку полудневу спеку,
Зомлілі лани пшеничні і густо-зелений шир.
Лилося живильне миро, неначе меди із глека,
Стікав у саме осердя їм сонячний еліксир.

Вбирало цупке коріння дощів первородну силу,
Ранкові пісні вівсянки зринали в летку блакить.
Плела Вероніка коси – і зорі аж ген по схилах
Розсипались синім цвітом, що й досі між трав зорить.

Здіймались мінливі хвилі, тяглося стебло угору,
Хитавсь неозоро простір без краю та берегів.
Несло свої теплі води п’янке суходільне море
І дух різнотрав’я стиглий з вітрами у наздогін.

Гучать у сараї коси, виблискують, як до свята,
Жене присмеркову сутінь мантачки веселий дзвін
Готуються буйні трави скарби всі свої віддати
І літу за щедру днину лягти у земний уклін.

Хочу собі хату,
файну велику хату
з великими вікнами,
ніби з бойківськими очима,
з очима моєї мами.
Будуть бігти за нею Карпати,
будуть чекати на синє ожини.
Легенько-легенько, ой,
та вітер мені - мольфар.
Хочу собі хату,
щоби у кожному куточку
мачинками душі предків.
Сонечко із порогу.
Як ікона.
Хочу собі хату:
камінь за серцем не носила,
та нікому його не жаль...
Легенько та й легенько, ой,
то вітер мені - мольфар.
А мрія про неї - фартушина у маках,
а сон за нею - волошкою.
А роса струшує світло в долоні полю.
Маю тебе тишею впізнати.
Вийди до мене, хато!
Он коник,
якщо прислухатися до трави,
пісню кельтів співає...
Легенько-легенько, ой,
та вітер мені - мольфар.

Хочу собі хату...

2010

Моя Україно! На крилах лети
Моєї палкої любові
В очах перед світом вогнем мерехти
Даруй посмішки веселкові!

Моя Україно! Оплакуй дощем
Сподвижців своїх і героїв
Прокинеться в серці туга і щем
В потоках багряної крові!

Моя Україно! Нехай твоя пісня
Тече по горах, по діброві
Люба моя, співай немовляті
Сонні свої колискові!

Моя Україно! Нехай твоя слава
Летить між країн і народів!
Моя Україно! Нехай моє слово
Не проллє у душі твоїй подив!

Моя Україно! Не пади ти додолу
Перед поразкою й горем!
Молюся за волю і за твою долю
Слів не океаном, та морем!
2010 р.

Десь там, за небокраєм,
Де починається життя,
Де сонце гріє почуття,
Де неба обрій, світ безкрайній,

Де лиш любов і мир панує,
Де не згадають Бога всує,
Де хмар нема, де неба кручі,
Де чорний кіт – то кіт везучий,

Де казка стане правдою святою,
І де знайде душа покою,
Десь там, десь невідомо де,
Живе хтось там і день у день

Гадає, що є місце на Землі,
Де краще, ніж де зараз він...
Та дам я відповідь просту:
Ось Батьківщина. Краще тут!
2010 р.

Лети, наче птах,
По різних світах
Із вітром лети,
Де ще не був ти.

Біжи уперед
Завжди до мети,
А якщо перешкоди –
На крилах лети!

Ступай ти поволі
За кроком крок,
До щастя, до волі,
До неба й зірок.

А якщо ти побачиш
Такого як ти,
Візьми під крило
І далі лети.

На крилах любові,
Миру й свободи,
Лети над землею,
Лети й понад води!

І поки у тебе
У тілі є дух,
Біжи до мети,
Лети, мій друг!
2009 рік.

а ты не знаешь, что значит любить.
но знаешь многое.
и значишь много
для тех, кто любит и готов убить,
лишь бы пройти с тобой одной дорогой.
и ты смеешься, когда плачут те,
кому ты всех,
кому всего дороже.
но на рассвете плачешь по звезде,
что, упадя, стечет по бледной коже.
и водишь пальцем ты, рисуя в облаках
два сердца.
но одним они не станут.
ты причиняешь боль и видишь страх.
а снег идет. и, знаешь, розы вянут.

2010

Страхосфера… Поле ночі,
Жахів, криків і мерців.
Ікла жовті, злі ссавці
Розривають сни дівочі.

Поглинає мряка дні,
На дорозі поторочі,
Світяться червоним очі,
Тінь повисла на стіні.

Із-за рогу, з-за спини
Вигляне мороз і знову
Ніби пісню колискову
Вам на смерть… Ідуть вони,

Ці струхлявілі отці,
З тліном правди на лиці.


2010

Задзвеніла пісня ніжно плаєм,
Полетіла в гори, аж до ґрунь.
І той голос серце моє крає,
Що пульсує кров уже до скронь.
Ніжні почуття в душі зринають,
Радість переповнює мене.
Хай гуцули-друзі теж пізнають
Свято пісні – свято осяйне.

Приспів:
Лети, моя пісне, горами.
Лети у широкі світи.
Стели тільки радість між нами
Зводи між нас дружби мости.
Лети, моя пісне, у доли.
Лети до родинних садиб.
Хай щиро радіють гуцули
І квітнуть у горах сади.

Ніжна пісня – то душа народу.
Зичний голос – то трембіти спів.
Сяятиме сонце і в негоду
Від її чарівних теплих слів.
Буде голос нести пісню світом,
І горами вітерець війне.
Забуяють знов духмяні квіти
Свято ж пісні – свято осяйне.

Приспів.

9 травня 2010 р.

Травневий вечір пахне так бузково,
І розлилась магнолія в саду.
– В обійми теплі, милий, прагну знову…
– Іду, кохана, серденько! Іду!
Вже Луцьк у Київ душу простягає,
Забувши кілометри перепон.
– Шукаю стежку я до твого раю.
– І я шукаю шлях у твій полон.
Завмерла тиша у німім чеканні,
Дрімає вітер в зелені дібров.
– І пахне кава щастям на світанні.
– Цьому я радий, мила, знов і знов.
Он ластів’ята моляться у небо,
А трави грають відблиском роси.
– Лечу у снах крізь віддалі до тебе!
– Живу лиш летом луцької краси!
Веселку заплетем березі в коси,
І ніжністю фіалкового сну
Весна ступає в теплі роси боса –
Несе обом нам посмішку ясну.
Що відстані, що сотні кілометрів,
Коли за порухом єдиної душі
З далеких міст, камінних джунглів нетрів,
Зустрілося нас двоє у вірші?
Розбудить тишу трепетний цілунок…
Травневий грім лоскоче вуха хмар.
П’ємо нестримно ми кохання трунок,
Солодка мить, солодка. Мов нектар.

13.05.2010

Коли бруньки – обличчям до зірок,
А мрія лине десь удалину,
В моїй уяві – сон, морський пісок
І прагнення намалювать весну.

Змішати барви крові і дощу.
Веселкою розбавить почуття.
Мольберт – у руки. В серце – "Не прощу!".
А далі – світ й дорога у життя.

Пейзажів крила. Сонця ермітаж.
Портрети трав і квітів польових.
І знов прощаю. Так же. Знову та ж.
Хоч і нема мене серед живих.

Розмили зливи долі натюрморт.
Усе було. Та чи така одна?!
Любов – літак. Життя – аеропорт.
Зупинка в небі – то твоя весна…

Засохлі фарби більше не твої…
Провина? Ні. Він сам того хотів.
Розмиті обриси. Чужі краї.
І день ясний щось трохи потьмянів…

Не відчував і він свою вину.
Та і було усе вже так давно…
Як хочеться намалювать весну!
Хоч малювати більше й не дано…
2003 рік

Пробіглися розчарування
Попелясто по спині,
Звідкись взялися вагання,
Що запутались в імлі.
Очі сірі утопились
В небесному морі,
І під ними заросились
Сльози, мов зорі.
Душа ніжно розпустила
Запилені крила.
Свіжий подих ухопила,
З скрепом полетіла.
Проковтнули німі губи
Спогадів згусток,
Не розкриють більше очі
Своїх вій-пелюсток… 

2010р.

хмарки кружляють
літають по світу

шукають притулку
загублені діти

радість і острах
сплелись воєдино

стати дощем -
це загибель чи диво?

12:16 13.05.10



Застукає, коли нема куди.
А вибухає, мов зайшлося шалом.
Остання барикада, слиз і дим,
ковтає статику панно стожале.

Багнетно-всіяно лежати ниць
чи горілиць, і домовляти "мамо",
чекати з неба грому й колісниць
і загоїтися Вітчизні шрамом.

А руки міцно затиснули лють,
бо очі кров`ю перелиті в ката.
Слова уже не ранять, не кують,
вони задимлено смакують матом.

Тече в архів думок пролита суть,
окрадена до краплі материнства,
котрій з грудей могильні соки ссуть
сполоханість і сивина з дитинства.

І не вмовкає течія жалю
пороблена, зі стогону і болю.
Коли сей сміх дитячий відболю,
не назову я серцем – грудку солі?

Переламали прапору хребет
і на бинти пішла його крилатість.
Немов би без гармати, він – лафет.
Піднесення, де проступає святість.

О, барикадо – відчаю дитя,
тебе складали злидні, сонце їло.
Ти спалахнула – ніби по життя
у вени неба заходило тіло.

І падала, як падають боги,
обтесані з опали і розбрату.
Сповзала пря по стінах, береги
омиті кров`ю і свинцем зубатим.

Застукає, коли нема куди.
А вибухає, мов зайшлося шалом.
Остання барикада, слиз і дим
мені молитвою у горлі стали.

13 Травня 2010