Не считай мои звезды, блеснувшие на потолке.
Ты собьешься. Устанешь, хоть небо их не зажигало…
И тускнеющим взглядом (прошу) не расспрашивай: «С кем?...
Я их целую вечность когда-то сама рисовала…

Ты мне нужен без них. Без искусственных отблесков лун,
Что четвертые сутки опять… переходят на убыль…
Чья-то звездная жизнь. Математика… Маятник-врун…
Измеряет любовь. Колебания наши - ему бы…

Дотянуться до точек, бледнеющих N-тью раз.
Вдруг подумать о ландышах, видя пространства немые…
Ты мне нужен один. Ограничено время у нас...
Мы, как вёсны: секундно зацветшие и молодые...
2010 год

Після п’янки душа боліла.
Слава слову – допомогло:
Вірш співався.
Вино тремтіло
Крізь містичне багряне скло.

Я від себе втікав у простір,
Я від себе втікав у час.
Я старався писати просто
І любив – як останній раз.

Мої вірші – різкі і ніжні –
Світ полюбить колись, десь там,
Де весна і війна не книжні,
Де усмішка – як в Бога шрам.

Де усе початково дивно:
Динозаври, вулкани, біль...
Мого предка печаль наївна,
Перший виклик своїй судьбі.

Ще щасливі дерева, звірі –
Вишня-мама і вовчик-брат,
По любові всім, не по вірі...
Й не придумано автомат.

Ще жують рожеваті соплі
Ті, хто бомбу шпурне на рай.
Прагматичним – мов цвіт картоплі –
Там також іще не пора.

А наразі я тут, на грані...
Ворожу на віках, дзвеню.
Світ в мені – наче Буг у крані...

І міщанський вазон герані
До життя повертає нюх.

3 лип. 10.

Ах, тонка епоха гонорова.
Димні друзі. Індустрійний клен.
Вулиці, що зветься Бочарова
Золотаво-чорний диксиленд.

А довкіл! А далі!... Що й казати…
Сокровенний плавний плотський шовк.
Ще, мабуть, не забрано в солдати,
Чи вже пару років, як прийшов.

Насипає драп циганка Роза,
Ну а шо такого, ну а ху…
Смерть то смерть, а перед нею (й поза)
Різного чатовано страху.

На який не стане героїну,
А чи стане – здáлеку не вчуть.
Десь блукає слово «Україна»,
Теж як смерть – та я його мовчу.

чи не вважалось тобі
що летиш без перестанку вниз?
як близ тебе світ одинокий вмирав
скреготав і тріщав,
чекаючи поки впадеш
потонеш і вмреш

чи не вважалось мені
що каменем падаю вниз?
і без сліз ковтаючи світ
вбиваю себе, я той раз
в домі смутку, відраз

Як не любиш мене, відпусти,
І хоч раз без зайвих хитрощів
Скажи «так» чи скажи вже «ні»,
Обірви надій моїх ниточку.
Як не любиш мене, відпусти,
Не тримай за останній подих.
За любов мою палку прости,
Забирай і міняй на свободу.
Не забудь про рахунок, неси,
Заплачу за усе, ще й в відсотках,
Забирай чайові і прости,
Ось ключі від квартири в суботу.
А прострілене серце своє,
Мов поштову приклею марку,
І з любов’ю, в конверті, з фойє,
Надішлю тобі, милий, на згадку.
Ти цвяхами мене, мов Христа,
Молотком, мов по стертим нервам,
Скажи «ні» чи скажи вже «так»,
Відпусти чи бери до себе.
Як не любиш мене, відпусти,
Не жалій, відпусти і крапка.
Не мене, так хоч іншу люби,
Люби міцно її, люби палко.

2010

І йти не хочу я нікуди,
І бачити не хочу я
Нікого. Всі набридли люди.
Лиш ти, лебідонько моя,

Лиш ти бентежиш моє серце,
Лиш ти крадеш мої думки.
Коли ти поряд, можна вмерти,
А я – здіймаюсь подумки.

Хіба ти можеш уявити,
Як вранці прокидаюсь я,
Й жага непереможна жити
Кричить в мені?
А ти – моя!
Моя… вві сні…

І, як весні,
тобі молюсь, тобою тішусь,
тобі захоплено пишу
свої розпатланії вірші,
тобою марю і дишу.

Та тільки – сам. Та тільки – мовчки,
один завжди, один хоч де.
Зі мною лише п’яні строчки,
та вітер у душі гуде.

Не шукай Мене там, де закопані квіти,
Намальовані вітром на пам'яті скронях.
Не шукай Мене там, де схиляються віти,
Щоб торкнутися ран на пробитих долонях.

Розігнавшись від сонця й пірнувши у небо,
Де з птахами свобода літає в просторі,
Не забудь про гріхи: розплатитись ще треба
За учинки злочинні, за помисли хворі.

Замальовані штрихом під колір туману,
Не сховаєш гріхи за прозорим кришталем.
Через зовсім нікчемну, та гноїсту рану
Все одно упадеш перед самим фіналом.

Розшукай три рядки рукописного тексту,
Хай обриють від зла, як наточена бритва.
Хай до царства добра поманить тебе жестом
Окроплена сльозами молитва.
31 березня 2008

Спить дівча маленьке у своєму ліжечку,
Бо її втомили битви й віражі.
Хай тобі насниться місячна доріжечка,
Що до тебе стелиться з рідної душі.

Я попрошу янголів, щоб вони крилятами
Всім твоїм тривоженькам ставили заслін.
А коли ти, дівчинко, безтурботно спатимеш,
Поруч я стоятиму, схожою на тінь...

Бачу я, як янголи наче посміхаються -
Бо ж у тебе криленька схожі, як у них.
Крихітні долоні їх віч твоїх торкаються
І тобі нашіптують дивовижні сни.

Світить ясний місячок крізь твоє віконечко,
І тебе, мов зіроньку, ніжно обійма.
Коли встанеш, дівчинко, засіяє сонечко,
Та в його промінні ти будеш не сама...
3.07.2010р.

Хай тобі насниться зіронька на сході
І рогатий місяць між стрімких тополь.
І маленьких ангелів крихітні долоні
Поміж наших втомлених і дорослих доль

Хай тобі насниться сонечко квітневе,
Пелюстки у небі, усмішки весни.
Я заплющу очі й прилечу до тебе
Поцілую тихо..не розбуджу...спи…

Довіку, Іване,
Твій цвіт не зів*яне:
І в мирі, і в герці
У кожному серці –
Дівочім, юнацькім,
Селянськім, козацькім –
Зростатиме вільно,
Стосмішно й стобільно:
То ясенем буйним,
То явором чуйним,
А чи на калині
В співучій долині...
Знайдеш, поцілуєш
І з ним помандруєш
До рідної хати,
Де батько і мати,
Де карії очі,
Чекають щоночі.
В них – ціла Вкраїна твоя.

2009

Ми нікому не дамо свободу
Запрягти в невільниче ярмо,
Але з малоруського народу
Націю могутню зростимо.

Міць її у мові рідній стане,
Велич - в леті до ясних зірок.
Україна сильною постане,
Зваживши рішуче кожен крок.

2010

Галина Фітель


Как-то шел по саванне слон.
Был совсем неприметный он:
ноги, хобот и уши слона.
Но душа была влюблена.

В подсознанье его на беду
все томилась мысля в бреду.
Он любил в себе лебедей,
позабыв про слонов и людей.

И семья была у слона,
и жена была влюблена,
и сынишка, маленький слон,
все твердил, будто лебедь он.

Слон напиться пришел к воде,
сокрушаясь своей беде.
Он стремительно в весе терял,
ведь так часто летал в астрал.

Вдруг увидел свое отраженье,
и пришел от себя в умиленье:
белый лебедь носился в пруду,
гордой шеей вертя на ходу.

Слон себя полюбил тотчас:
я же лебедь, я высший класс.
Стоит лишь ушами взмахнуть,
я открою невиданный путь.

И увидел слона Дали
в голубых облаках вдали.
И издал тот Дали указ,
что летающий слон – не сказ.

А слону захотелось выше,
он по крышам ходил в Париже,
и будил ночью всех парижан.
И не выдержал сонный Жан.

И сказал он Дали подсознанию:
Забирай-ка слона в Испанию.
Пусть чарует матрон он грацией,
Ты свои собирай овации.

В путь собрал всех троих Дали,
чтоб менты их не замели.
К головам привязал лебедей,
чтоб скорей улететь от людей.

А таможенник утром ранним,
ночевав накануне в баре,
в небе видел странную стаю,
трех слонов с лебедями в паре.

Он решил, что хорош был повод,
день рождения он запомнит,
ведь не часто вам синей птицей
в небе слон летающий мчится.

Увидав трех слонов-полуграций,
не один завязал с травою.
А картина срывала овации,
ведь дружил Дали с головою.

Вот такой у Дали сюжет.
Он вам нравится или нет?
А во мне тоже лебедь томится,
и летаю я гордой птицей.

Где же ты, несравненный Дали?
Ты бросай с мозгов костыли,
Нарисуй лебедей Гали,
мой любимый идальго вдали.


Пародія

Раз приснився жахливий сон:
Я – не я! Не повірите –слон!
Ноги, хобот і…все таке…
Як в слонів. Та, однак, легке.

У люстерці – якась мана:
“Горда” шия (як у слона),
Хвіст – не хвіст, а нікчемний прищ.
Ну куди із таким в Париж?

Навіть вуха, і ті малі!
Але тут нагодивсь Далі,
Косметичний приборкав шал,
І відправив мене в астрал.

Там я трохи літав і схуд,
Приземлитися зміг на даху.
Та не птах я! – напали жалі…
Знов, як маг, появивсь Далі.

Не хвилюйся! –промовив враз.
Лебідь ти! – й підписав указ.
Тут згадав я про парижан.
Полечу! Мо’ чекає Жан?

Але митника кинуло в жар:
Пролетів, ну а де хабар?
Не пустив, завернув назад,
Не боявся Грін Пісу, гад!

Та Далі – ще той хлопець, ох!
Підморгув: - Зметикуй на трьох!
(Я сприйняв це як комплімент)
Метикуєм… З’явився мент.

“Наливай, наливай сто грам!
Нафіга вам той Нотр-Дам?”
Я, із дуру, у щічку –Цьом!
Він, у відповідь, -костильом!

Краще вже би слоном був я,
Не посмів, побоявся б, свиня…
Так напився, і всіх дістав.
Викликай-но Галі! – кричав.

Певно, думав, що сів на трон,
Бо ще нам обіцяв матрон…
Як же діти, моя сім’я?
Налякавсь і…прокинувсь я!

липень листя ллє у вітер
заціловує левади
слід жалю з обличчя витри
вийди з-під людської влади

і лети любов'ю в луки
льоном синім линь у літо
крила крила а не руки
підіймаються над світом

сонце золоторукаве
чеше буйні коси лісу
посміхається лукаво
упіймавши липня мислі

пригортайся линь до липня
захлинайся вповні літом
хай любов жалі засліпить
сонцем
бо недовге світло

Вона шукає спокій в "друзях",
В пустих розмовах, у чужих казках,
І водночас таємним оком
Шукає долю по кутах,
І загляда, мов ненароком,
В кишені інших: може, вкрав?

а переведи мене через ліс у твоєму горлі
там у темносиній траві гуляють мурахи по жовтих кістках
і блискучі суниці постають із мертвеччини розливаючи солод
а пусти мене по суниці
господи я так хочу лишитись живою
не дихай не говори

ти дівчинко що приручила Степового Вовка
хіба тобі не казали що не треба палити шкіру
де твій суко червоний скальп іди познімай липкі його обіцянки
на чорних покручах минулих дерев
хіба ти не могла його збудити коли він заснув із жуйкою в роті
а то вже був апокаліпсис
бери тепер слоїк зціджуй отруйне своє молоко
на холодного первістка

той хто не знає доріг ніколи не заблукає
я вишкрябала дороги у тебе на спині коли починала кінчати
а шрами лишила собі
хай не осудять тих кому судилася смерть хай осудять мене
венозну артеріальну твою…
заблукай мене заблукай я так стомилася повертатись…

у тридесятому царстві жив хлопчик із ямочкою на підборідді
із воронкою посеред грудей
із комахами в голові: одна півкуля – за маму
інша – за тата
грав собі на сопілочку складав пташок у коробочку
а від музики його потойбічної дикі ягоди проростали

щось тихе та непомітне наче народження пилу
назріває у ті години коли ти мене відпускаєш
дощ нарешті стає дощем і щасливо тікає під землю
пісок хитро ворушиться ловить губами взуття
вишитий хрестиком вовк прибитий над ліжком як охоронець
доки знову не стрепенусь
а переведи мене через ліс

музика рвалася билася шаруділа
терпка безкінечна музика йшла із пташиних очниць
у замкнений простір
а тому хто її посіяв
не могли зупинити кров

Как-то шел по саванне слон.
Был совсем неприметный он:
ноги, хобот и уши слона.
Но душа была влюблена.

В подсознанье его на беду
все томилась мысля в бреду.
Он любил в себе лебедей,
позабыв про слонов и людей.

И семья была у слона,
и жена была влюблена,
и сынишка, маленький слон,
все твердил, будто лебедь он.

Слон напиться пришел к воде,
сокрушаясь своей беде.
Он стремительно в весе терял,
ведь так часто летал в астрал.

Вдруг увидел свое ораженье,
и пришел от себя в умиленье:
белый лебедь носился в пруду,
гордой шеей вертя на ходу.

Слон себя полюбил тотчас:
я же лебедь, я высший класс.
Стоит лишь ушами взмахнуть,
я открою невиданный путь.

И увидел слона Дали
в голубых облаках вдали.
И издал тот Дали указ,
что летающий слон – не сказ.

А слону захотелось выше,
он по крышам ходил в Париже,
и будил ночью всех парижан.
И не выдержал сонный Жан.

И сказал он Дали подсознанию:
Забирай-ка слона в Испанию.
Пусть чарует матрон он грацией,
Ты свои собирай овации.

В путь собрал всех троих Дали,
чтоб менты их не замели.
К головам привязал лебедей,
чтоб скорей улететь от людей.

А таможенник утром ранним,
ночевав накануне в баре,
в небе видел странную стаю,
трех слонов с лебедями в паре.

Он решил, что хорош был повод,
день рождения он запомнит,
ведь не часто вам синей птицей
в небе слон летающий мчится.

Увидав трех слонов-полуграций,
не один завязал с травою.
А картина срывала овации,
ведь дружил Дали с головою.

Вот такой у Дали сюжет.
Он вам нравится или нет?
А во мне тоже лебедь томится,
и летаю я гордой птицей.

Где же ты, несравненный Дали?
Ты бросай с мозгов костыли,
Нарисуй лебедей Гали,
мой любимый идальго вдали.

02.07.2010.

Крізь тебе я теж протікаю рікою,
Аж серце пришвидшує звичний свій хід,
Я душу штовхаю твою у політ,
Торкаючись крилець худою рукою...

Ти вміла й сама проти вітру іти,
Хребта не зігнувши покірно додолу,
Навчилася біль гамувати лиш болем,
При цьому й усмішку щасливу нести.

В пустелю за нами ніхто не піде,
Самотні сліди лютий вітер закурить,
Та ти проганяй з свого серця зажуру -
Бо завтра настане омріяний день!

Подякуєм Богу - бо ми ще живЕмо,
Бо серце не втратило здатність любить,
Бо неба безмежжя над нами висить
Й душа досі прагне до свого Едему!

...Торкаюсь вустами до твого чола,
Крізь тебе немов протікаю рікою,
Я вже не боюся того, що накоїм -
Душа моя ніжно твою обняла...
2.07.2010р.

Коли час протікає крізь нас рікою
Навіть з велетнів духу - одні хребти.
Закриваєш обличчя худою рукою.
Проти вітру іти

У пустелі, куди не підуть за нами,
Мало важить різниця утрат і цін.
Тут тюрма. Ми закуті навік снігами
Без грат і стін.

І у сні нам присниться осіннє небо.
До Едему лише гільйотинний ніж.
Дивуватися Богові, що живемо,
Й ковзнути між

Паралелі будинків, думок і суджень.
Без кінця, бо по колу. І в тишині
Ці мелодії чутні вітрам до пробуджень -
Інші. Мої…

Згаснуть усі наші біди і радощі,
Наче зірки, що із неба летять…
Є тільки мить між минулим і завтрашнім,
Саме її називають життям.

Може, когось хвилі спокою радують,
Дихають ним піраміди в пісках,
А для зірок, що зірвались і падають,
Є тільки мить, що освітлює шлях.

Може, і ми розминемось століттями,
Мить осяйна десь у далеч летить…
Що бережем і що тратим у світі ми –
Це тільки мить, це одна тільки мить.

Згаснуть усі наші біди і радощі,
Все промине – і нема вороття…
Є тільки мить між минулим і завтрашнім,
Саме її називають життям.

Городú прямокутні
По обох берегах.
Та незнане майбутнє
На незнаних ногах.
Обпіка печією
Чи з надією, чи з…
Нижче за течією
Теж немає вітчизн.

Отаке, посполиті.
То немає, то є…
Та невидимі ниті
До всесвітніх таєн.
Жовті дні. Срібні ночі.
Шляху шовковий плин,
Що як ноги жіночі
З чоловічих колін.

Хтось хита терезами –
То на цю, то на ту...
Й ваші правди, так само,
Як мою правоту.

Ріка Життя невпинно мчить
Крізь гір хребти й через пустелі,
Крізь наші долі невеселі
Попри ясних небес блакить.

Така мінлива ця Ріка -
То гладдю промінь відбиває,
То її хвиля з ніг збиває
Багатія і бідняка...

Тягає сонце гільйотину,
До втрат привчаючи людей,
Що вже й забули про Едем,
Свої лиш множачи провини.

Куди йдемо? Коли прилинем
На плац небесний до Творця?
В Ріки Життя нема кінця,
Тече крізь час і нас невпинно...
1.07.2010р.

Я гралась в лірику. А нині
Шукаю літа в стиглих гронах.
Які у неба очі сині!
Такі малюють на іконах.

Повітря. Присмак деревію,
Розмішаний в холодній склянці.
Отам танцює хтось надію.
Вона росою пахне вранці.

Отам згорають сни і тіні,
Співає дощ німі балади,
Хтось балансує в павутинні,
Розтрушуючи зорепади.


Як дивно, час здається виром.
Відбитки слів, мов плями сажі.
Життя спливає за Шекспіром.
А я ... Я досі в бельетажі.

2004

В переході зимно . Звуки , люди ,
Ніби хвилі змерзлої ріки .
Літній клоун з посмішкою Будди
Роздає підсніжників пучки .


На перуці пелюстками іній -
Діадеми віхол лихоліть ...
У долонях серед змійок ліній -
Досконалість крихітних суцвіть .


У душі - три крапки напівстерті .
У очах - тінь болю і хреста .
Він дарує засіб проти смерті !
Налітайте , смертні , наліта ..!


Він пройшов од раю і до сміху ,
Жонглював він вишнями планет .
Ну тримайте ж одноденну втіху
У ламкий вкарбовану букет .


А строкатий плащ не гріє рани .
Крижаніють пальці і думки .
Він колись приборкував тумани ,
Громовиці годував з руки .


Чудеса розталі відродити
В переході б літній клоун міг .
Розуміють діда тільки квіти
Й прикро в'януть біля хворих ніг .

2005 р .

Моя Вкраїно! Де ти є сьогодні?
Хто рве тебе і топче повсякчас?
Як ті круки, як ворони голодні,
Клюють тебе хохли в огненний час.

Чия ж то мить предсмертная настала –
Твоя чи, може, навісних катів?
На моровім бенкеті ти застала
Завзятих тарапуньок-штепселів.

Чи на бенкеті, а чи в тій програмі,
У танцювальній, в політичнім шоу,
Або у малограмотній рекламі?...
Звикаймо до обох державних мов!

Це звичка чи традиція підлоти –
Хабароподаяніє катам?
Народної позбутись нам дрімоти
Давно пора. Бо хура й досі – там...

2009

Не шукай мене більше в словах і у знаках оклику.
В почуттях, закодованих буквами десь в мережі.
Я залишитись хочу для тебе неясним апокрифом…
Прочитати не зможеш, якщо не порушиш межі.

Не лови півтони й переміни в моїх інтонаціях.
(Так простіше: без зміни кордонів і правил гри)
Перевірена, точна і … щемно сумна пунктуація:
Крапка, милий.
Хоч, часом, здається їх три…

01.07.10

...Розтисни затиснутий сірим камінням піон...
Зламай закривавлене серцем розчавленим жало...
Не жаль мене в спину, немовби палач-скорпіон...
Зніми з себе шкіру, яка у пітьмі заважала, і...

...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені цвіт...

...Ти в це ще не віриш, однак поміж нами є міст...
Ти в це ще не віриш, однак поміж нами є нитка...
Кажи ж мені душу свою на увесь її зріст...
У всіх її барвах, з яких Майстер Бог її виткав, і...

...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені світ...

...Дивись, як від дотику Сонця міняється сон...
Це лізе на волю створіння, що в камені спало...
Світ в білому світлі і квітка жива між ікон...
І дощ, як стіна, і до Неба - вогонь, і Купало, і...

...І на камені Квітка...
...І на камені Квітка...
...І на камені Квітка...
...І на камені цвіт...

...І на камені Світло...
...І на камені Світло...
...І на камені Світло...
...І на камені світ...

Кумпала Вір,
29-30.06.2010 року, м. Хмельницький

...І бачив я сон, в якому закохані ріки,
Від русла до русла, від віку до віку, пливли...
Немов дві змії, перевеслами переплітались...
Немов два крила, поза межі світів розлітались...
Від повені весен, немов би Атланти, росли...
Дві дивних ріки, що в кружлянні невпиннім жили...

...І коли одна з них, зупиняючись, пересихала...
То інша водою своєю її помагала....
Або навпаки: щоб не трапилось лиха й біди,
У себе вбирала весь бруд із тієї води...
І бачило Сонце - велике, гаряче, ясне,
Як дві цих ріки, коло моря, зливались в одне...
І тішилось Сонце над морем, мов Цар або Пан -
Бо свіжої крові вливалося ув океан...

...І бачив я сон, у якому закохані руки,
Зливались в ансамбль, ніби музика звуків у лузі -
Одним тільки порухом, ні, ще не слів, не думок,
Здіймались на дибу, терпіли пекельне ярмо,
Ці руки-коханці, подружні партнери і друзі...
Ні миті розлуки - Єдине у вічнім союзі...

...І коли одна з них, ніби віть, опадала безсило,
То інша хапала її і давала їй силу...
А часом, тоді, як потрібно було, навпаки,
До себе тягнула, назад, від чужої руки...
А десь ізгори заглядало у їхнє віконце,
Японцеподібне, усміхнене, радісне Сонце...
Весна зігрівала їх дім, розквітала земля...
А в сплетених Богом руках потішалось маля...

...Чотири руки, суть ми вдвох в цих Дажбожих краях...
...Отих дві ріки - дві душі, суть твоя і моя...

Кумпала Вір,
23.06.2010 року, м. Хмельницький

…а потім ти так знудьгуєшся за її димом
що не зможеш без нього і дихати
світ який вона вміла тримати між вашими спинами уночі
буде підхоплений іншим коханцем
аби втриматись і не розпастись
…а потім до тебе посеред втечі нахабно пошкребеться Лорка:
«ох, яка то мука – жить
все життя без муки й туги»
і це стане контрольним пострілом
у хронічну відсутність мішені
… а потім довбана офісна Анна-Марія
ставши нарешті досяжною по самі вершини твого рукоблудства
ходитиме з відкритими лапками на полювання
за твоїми цитатами а натомість отримає крик
…а потім… ти зрозумієш
що все життя рятувався від світу
а потрібно було рятувати світ
за димом
за її обдертою спинкою
за низькими вікнами що жити не можуть без хвої та павутини…

Моя оболонка від шиї до колін,
обшита на контурі світлом,
навіть у час відпочинку згадує
обриси мого тіла.
Можливо, їй сняться чарівні сни
про хмари й вітер, про вільну любов
до повітряного змія в небі,
і, якби не знак запитання,
що тримає її на гачку,
хто знає, може, я б мала
на одну оболонку менше.
Але поки вона зі мною:
обшита на контурі світлом,
бачить захмарні сни
і дихає, дихає.

2009

Нам зовсім не треба сидіти поряд
за кавою або ж пивом.
Ми й так, мов два павучки,
торкаємось одне одного
тонкими, як ніжність, нитками,
що легко пливуть над столом
від слова – до жесту рукою,
від сміху – до вдячного погляду...
І наше невидиме прядиво
лякає пана ґарсона,
коли той приходить забрати
порожні горнятка чи кухлі.

2008

Вона прийшла до діда тихо-тихо
І обережно затулила світ рукою.
Він не пручався, не хапавсь за посох-зброю,
Коли вона нечутною ходою,
Поволі повела його з собою.
Так тихо і природно кралось лихо.

За дідом плакало й чорніло все село:
Там бігли хлопчики за труною з озерця,
І біль страшний пронизував до серця,
І сонце світ безжалісно пекло.

Невчасно так прийшовши серед літа,
Коли буяють безтурботно трави.
Вона йому, неначе для забави,
Рукою затулила dolce vita.

01.07.2010.

Знайти слова..! Та чи посіяні,
аби збирати урожай?..
тремтінь, що за життя омріяні
з моїх омріяних бажань.

не можна знати кроки горами –
чи ступиш правильно, чи ні…
стежками йти, що не проторені
іти у темряві мені.

Нема шляхів – немає спокою:
розірвано на клапті день,
зриває вітер з вуха локони
на приспіви з твоїх пісень…

…Навіжена бранка – таємниця
в тлін проїла все моє чоло:
що в мені не так і що таїться,
може те, що піснею було…

може те, що у тепер негодна –
ані зла, ні болю, ані ніц
перейняти, розповісти потай
що болить й колишеться в мені.

Розпишуся, розпишу свій ранок,
І на вікнах зарясніє світ
Де мені хтось прошепоче: «Панно,
Прибули з яких до нас століть..?

Чи відомі Вам оті події,
що козак калину посадив,
При дорозі як свою надію
Тільки видно серце погубив…»

…Ягоди розірваним намистом
Покотилися сліпим дощем
До землі, до лона їй сповістить
Що калинонька жива іще…

Та немає ні надій, ні щастя.
При дорозі віття їй зломив,
Не козак, а парубчак-напасник,
Що навмисне квіту пригубив…

Тумани. Перші. Осінні.
Ліниво на обрій сходять
і мислі – думки печальні,
мов завчений крок на сходах.

...навіщо краплини трунку
ти часом мені даруєш
тепер я іти не хочу
з життя без надій і грому,

аби, щоб із хмаровинням
покинули світ скоріше
усі, хто його не вартий, –
усі, що до сонця прийшлі,

бо їх навертати важко,
вони вже нестямні довго –
від власного «я» їм страшно,
від іншого «ти» судомить...

...а – далі? Які їм гранти
присуджені будуть з неба…
не в світі – блакить одвічна
за темряву в серці вища…

Загримкотіло в небі
Не на жарт.
Періщить дощ
Крізь блискавок поріз,
Тобі до моря роблячи річки.

Була сонечко, ластівка, квіточка-
покрутила лиш пальцем у скроні.
Стала просто лиш номером у телефоні...
2010р.

Не кликала...Та, все ж, не проганяла.
З усіх чужих я прийняла - Тебе.
Чи світ кудись навпомацки жене,
Чи я програла?

Чи там не кличуть?.. Все таке як дим -
Тихесенько між шпарки вислизає.
Я десь глибоко знала - "нас" немає!
Та менше з тим...

Обійду біль. Кому ж брехать в душі?
Коли усе збувається до ноти.
І не потрібні показові цноти
Та й ці вірші...

Гуде життя. Чомусь щораз не в такт.
Красиво граю вигадане щастя.
Тоді ж я думала, що все забути вдастьця -
Тепер не знаю як...

Пожовклі дотики осіні кличуть з собою
І протяги холодно пестять мене серед стін.
Знаходять вони в темряві закляклою рукою
Іржаві горизонти над моєю головою.
А я ловлю тіні відсталих від часу хвилин.

У танці життя всі кумедно розбиті по парах.
А хтось танцює свій вальс у парі з дощем.
І креативна тиша луна в порожніх залах,
Крізь дощ я бачу вії, що заплутались у хмарах...
Зваблива досконалість накрита чорним плащем.

Знайомі руки... Я ніби-то торкаюсь...
Шість секунд - я знову просинаюсь...
Голі дерева ще довго бачимуть сни...
Дев'яносто днів до весни.

І зірвані стоп-крани не зупинять швидкий потяг!
Ми візьмемось за руки - лиш помре останній протяг.
І кольором квіти прикрасять самотні лани.
Дев'яносто днів до весни...

2009

Сльоза, немов роса на сонці,
Із печалі всотує вагу.
Де снагу беруть оті японці,
Де для творчості беруть вони снагу?

Богомольні торгаші й гуляки…
Пачку грошей кинувши тугу,
Де снагу беруть оті поляки,
Де для творчості беруть вони снагу?

Крутяться дружини, ніби музи,
Варять суп, досолюють рагу…
Де снагу беруть оті французи,
Де для творчості беруть вони снагу?

Як сказати правду богу й жінці
Спину не згинаючи в дугу?
Де снагу беруть ті кляті німці,
Де для творчості беруть вони снагу?

Як не йти у вічність крізь могилу,
Заховавшись з милою в стогу?
Де жінки беруть снагу і силу,
Де для творчості беруть вони снагу?


2010

Я майже твоя ("майже" додано вчора).
Я майже свідома своїх помирань
у зустрічах і... І, здається, я хвора
потребою не наступити на грань,

на слово, з якого зацокає відлік,
на всесвіт, в якому холонуть зірки,
на подих екстазу, на видих, на вигин,
на, може, останнє торкання руки...

Я майже зізналась собі у поразці.
(А хто, власне, виграв, де кожен програв?)
Розставлено знаки між слів наче пастки,
але хвилюватись немає підстав,

бо все тільки майже і може... А справді -
лишаємось ми, безперечно чужі,
разом чи осібно, або навіть прайдом...
Я майже... А може?.. Мовчи... Не кажи...

Шаги осторожные. Нитью янтарной - об стены…
Развратница-осень (за сочной черешней?) - из дома…
Ушла (не затворница?). С виду – скромна и смиренна…
Без тени жеманности или сезонной истомы…

Послышится скрип – половицы от страха застынут…
По спектру тревожности – радуга стонет над крышей…
А лето, еще не дошедшее до середины,
Мечтательно смотрит, стараясь казаться повыше…

Избитости тем, утомленности гибких предательств…
Пустой суеты и брезгливой чрезмерности силы…
Обманчива осень. И лету - соседка. И, кстати,
Я думаю, что никуда она не уходила…
2010 год

Втіха проникнення в душу душею
Надто приємна, до щему в грудях.
Ти самоту залишив за межею -
Чи там за нею щастя здобудем?

Надто солодкі сердечні битви,
Надто шалені, надто жагучі.
Ріже любов наше серце, мов бритва,
Рани від неї надто болючі.

Помисли наші про сенс усього
Надто туманні, нам незбагнені.
Прагнем кохатися аж до знемоги,
Щоб закипала кров в наших венах...

Прагнемо ніжності душею й тілом,
Може, не варто самотність плекати?
Щось в моїм серденьку знов защеміло -
Надто втомилась кохання чекати...
30.06.2010р.

Безумовні рефлексії стильного літа...
Може варто змінити свої гардероби?
…на відьмацькі, спонтанні, темні й промітні,
що на сполохи б’ють і звільняють від сноба,

…від умовностей, де гардероб непотрібний,
де ні совість, ні честь, то уже не чесноти,
де харизма – вона чи й єдина – вістрям,
для численної (лише так – в лапках) – «паноти».


Безумовні рефлексії стильного «Знаю!».
Всі шукають якоїсь утіхи із «вірта»…
…Де стилісти? Де ківі? Та де ж папая..?!!!
Ну та де ж бо – на злеті – у люди вже вийти… !!!

Біля річки дві смерічки
Шепотілися тихцем:
Як гуляла синя Нічка
З чорнобривим Вітерцем.

Як гуляли і любились
На високім бережку,
А потому розлучились
На старенькому містку:

Буйногривий десь подався
(На воді лише сліди) -
Вже до Нічки залицявся
Вперто Ранок молодий.

Дарував їй роси-перли,
Спокушав на манівці...
Чом же в Ніченьки завмерла
Тихо зірка на щоці?
2010

на вулиці птахи, так, птахи
дуже низько літають - к дощу.
я руками схоплюся за небо,
й більш ніколи не відпущу.

так, к дощу: дуже низько літають.
і я підбита, маленька, я знаю.
задимлені, сірі, вологі вікна:
я від них тікаю, я від них зникну.
а ти дивишся так, ніби я помираю:
брат близнюк, ми брати із Сіаму;
повноцінні, ми більше, ніж люди.
ти пробач мені, любий, цю смуту.

а на вулиці парко - зайшла.
я себе віднайду? (віднайшла!).
і сьогодні засну в полоні,
та згадаю твої долоні.

29.06.10

Запітнілі вікна: я тобі в них крикну,
що немає сили: руки опустила,
що лякає вечір найпростіші речі,
що немає течій, щоб здійснити втечу.

і коли приходиш, щільно зачиняєш
двері за собою,
як перед війною
я благаю Бога,
щоб ми мали змогу
сенсу не втрачати.
та коли ти маєш право зачиняти
нівкого спитати, нікого благати.
та я хочу щільно. та я хочу мати.
і в холодну зливу щоки цілувати.

25.06.10

Хто бачив коли-небудь ночі очі
На тлі лиця зомлілої землі?
То домінанта девіанту хоче
Впустити в пустку моря кораблі...
Пора корів коралового рифу -
Лінивих і гладких гламурних дів...
Скидається на покрив апокрифу:
Злови зле слово! - Знову не зумів...
Зелене лезо зовнішнього змісту -
Не ті, не ті натянуті нитки!
Моє замаслене місцями місто -
Елементарний лемент слимаків.
Прокралась крапля в килим домотканий
По ніжній оксамитовій щоці...
А крізь канкан вулканів і парканів
Безсонне сонце тягне промінці...

*
Лиш на обрії ложа сердечні бої солодкі,
сяйно-радужні віхи - на втіхи проникнення час,
наче помисли наші про сенс усього – короткі,
наче та самота - ні на мить невгамовна у нас.
Ні, не так! Самота самотою, але, як діти,
ми жадаємо близькості далі, а далі - без меж,
тільки руни дитячі інакші, у них – любити,
а у нас володіти - душею, і тілом, але ж...
Дав Господь Вам для ніжності тіло, а ще бажання,
і те саме мені - це початки? на скільки раз?
Тільки жодного рішення, і відчуття питання -
в самоті лише цільність, якою горнуся до Вас.

Чорні відблиски темних кіс,
Перламутрові перли плечей
І прозорі алмази сліз,
І яскраві агати очей.

Я здригаюсь, згадавши усе,
Аж морозом по шкірі дере:
Подих вітру мені несе -
Я не знайду тебе ніде.

Не забуду усе життя
Те кохання у пристрасну ніч
Та немає туди вороття -

Ні твоїх перламутрових пліч,
Що для мене пішли в небуття,
Ані поглядів віч-у-віч.


10.06.2010

О.Романів

На порожніх вокзалах загубилися колії.
Майже в такт моїх кроків мчали потяги в даль.
Я втікала в світанок, в ілюзії волі,
А втекла в тихий вечір, що вже догоряв.

Наді мною летіло заплакане небо.
На руйновищах спогадів бачилась втома.
І кричали ворони - передвісники смерті.
А я вже не втікала. І хотілось додому...

А у місті йшов дощ й карнавал парасоль.
Пахло кавою, вітром й, напевно, весною.
На порожніх вокзалах я забула пароль
І тому залишалася десь поза грою.

Й непідвладна собі рефлекторно ішла
І чомусь поверталася знову до тебе.
Незакінчена осінь, чи так, не моя
Нам залишила вікна й броньовані двері.

Дивний вихід. Та все таки він в мене був.
І я вийшла у завтра, у натовп, у будень
Із смішним сподіванням, що ти не забув,
Що подзвониш, а далі все якось вже буде.



Пародія

Призабув я пароль – ти не пустиш додому…
Поза грою до ранку залишуся я,
Хоч рефлекторно йшов,пересилював втому.
Все змішалося: дощ, карнавал і сім’я.

Непідвладні собі мої ноги, як вата…
Ця ілюзія волі розпирає без слів.
І кричали ворони: – Де поділась зарплата?
Я від них не втікав. Я додому хотів.

Ну, навіщо поставили ми броньовані двері,
Й загратовані вікна – хоч щілинка була б!
Та й чекали,напевно,всі мене до вечері,
Потягнула ж нелегка заглянути в той паб.

Дивний вхід! Знов тихцем, щоб не бачили люди –
Строгий погляд сусідів нізащо не мине.
Натискаю дзвінок (далі вже якось буде)
Із смішним сподіванням, що впустиш мене…

30.06.2010