от і поле засіяне
помилками
надіями
досвідом заволочене
прикрістю притолочене
проростає
завруниться
що надіялось -
збудеться
помилки повиполюю
і
подякую
полю я

06.04.2010

Було в мене щастя, оповите страхом.
Було в мене щастя, сумом оповите.
Жило моє щастя під дірявим дахом,
Ніким не доглянуте, ніким не укрите.

Було в мене щастя — аж болем поросле,
Тривогою вкутане, замкнуте, скрите.
Ані не дитяче, ані не доросле,
Зате солодкаве, зате соковите.

Було в мене щастя. З полиновим смаком.
Із запахом хвої, любистку, чар-зілля.
Огорнуте сумом, огорнуте страхом...
Я ним упилася. У мене — похмілля.

1996

Перегуки в лісі линуть, перегуки -
заховалася весна за білим буком,
теплим деревом гладким і напівсонним,
що зимою домріває на осонні.

Чи весна то, а чи мавка, чи дівиця,
ген, побігла босонога, по косиці,
заспівала, що аж сонце заяріло...
чи то сон_це, чи то усмішка Ярила?

Ой, котилася гаївка берегами,
відчинивши великоднім дзвонам браму,
де бувала, умивала землі світлом,
щоб душа жива фіалкою розквітла.

Очі, мов рани відкриті –
іде кровотеча…
міняєш частоти,
пливеш по течії –
ще не вечір,
у шкурі овечій
змінюєш погляди
на звичні речі,
в зелене пальто
переховуєш плечі:
цей видих, мов сальто,
цей погляд, мов зречення,
солодким альтом
карбуєш речення,
кінцевим пунктом
будуть пробачення.

Коли весна згадає перший сніг
І побіжить назустріч зорепаду,
В її думки навшпиньки я прийду,
Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім
І озирнеться на бурхливу повінь,
Я голову схилю йому до ніг,
Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,
Згадає перші квіти серед жита,
Я буду йти у свій останній сніг
І буду першим поцілунком жити.


2003р.

Третій постріл у груди і вже по закінченню мрій
Епітафія осені. В пам'ять вкарбований голос.
Безконечним пунктиром гудків і освітлених полос
Як зникаюча музика в цій порожнечі німій.

Де у кожному кроці, у кожному з тисяч життів
Я шукаю тебе між вокзалів, доріг і повторень.
У чужих іменах… В божевільності самопоборень
Ми навіки разом, саме так як ти цього хотів...

Крізь жовте листя у саду
Іду до тебе, серцю любо.
По сонцю-золоту іду,
Моя ти звабо, може згубо.

У цей осінній листопад
Свої притишуючи кроки,
Не оглядаюся назад,
Майбутнім вишиваю роки.

На вишиванках тих цвіте
Веселками моє кохання.
Твоє волосся золоте…
Моє бажання, чи наслання?

А ти назустріч не ідеш,
Живеш без мене в цьому світі.
Не знаючи, в мені живеш,
Немов мелодія в сюїті.

30.09.08

І коли я тепер наодинці зі зболеним світом,
То регоче печаль і волає розбита душа.
А країна моя замерзає заквітчана цвітом,
Хвора з горя, беззахисна ніби маленьке пташа.

Бо утратила все – сподівання і світлу надію,
Де у вікна ізранку і сонце, і ніжне тепло.
Я другої країни, дідусю, придумать не смію,
Я хотіла, щоб в ній українське текло джерело.

Щоби вишні весною гуділи рясними хрущами,
Про які ще Шевченко писав у чужій далині.
Розтерзали державу, вивозять і вдень, і ночами,
І безвихідь в усьому, зарадити як тут мені.

Ти казав, мій дідусю, що кров українську не змішуй,
Бо з прадавніх часів кров ота протікає в роду.
І від того болить, що в колисці нащадок колише
Українця малого, а в долі чатує біду.

І чорнозему слід, що чорніє на труджених пучках,
Кожне зернятко в полі – то наші недоспані сни.
Садить разом зі мною картоплю маленька онучка,
А навкруг Україна... безкраї поля ярини.

17.12.08

Світло тут, поміж нас, і зовні.
На кордоні – вікна квадрат.
Розливала любов по повній
і гіркою була, навряд...

Плели руки на стінах тіні.
В лабіринтах важких завіс
осідала світанків піна
павутинням густим навкіс...

Обертало зірки над нами
або сутінь шпалер і стін.
Ми у світі були світами,
решта – тінню... То світла тінь…

Било сонце у скло даремно,
марно йшли із небес дощі –
нам світила душа у темне,
ми напилися із душі...

Коли впали світів кордони
теракотом важких гардин,
Світлотінню прийшло сьогодні.
Буде всесвіт... і буде син...
05.04.2010р.

Знайди мене тихенько між зірками,
Лиш пригадай на мить спогад ясний,
Закутаний в душі одноманітними роками,
Обпечений вустами всіх нездійсненних мрій.

Душа...прокинься! Подивись на зорі,
Всміхнися до минулого свого.
Якби хотілося втопитись в нім, як в морі,
Більш не почувши голосу твого.

Мені ще й досі сняться сни про тебе,
В яких так добре і так мало треба:
Лиш кадр з мрії і шматочок неба,
Та казка днів, яка мені так люба.

Не плач, серденько. Не сумуй прожитим.
Хай карі очі не торкне печаль.
Не треба жить лиш спогадом забутим,
Спрямуй свій погляд у безмежну даль.

Бачу диво руж і зелень віт -
розмай утіх для нас усіх.
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Бачу неба синь і хмар політ,
і день ясний, і мир нічний.
Знов кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Виблискує у небі веселка чарівна
і усмішки між нами засвічує вона.
Тут є друзі мої, чую: «Салют! Здоров!»
У цих словах — їх любов.

Ось мале дитя. Вже з юних літ
росте в знанні на радість мені.
Я кажу знов і знов: «Ех, чудовий цей світ».
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».
О(в) є-є-є!

(2010)

***
I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Засыпать с блаженной улыбкой
Просыпаться и видеть небо.
Все вокруг совершают ошибки,
Разбавляя сплошной белый

Рыбой пахнут слова в блокноте
А на вкус отдают металлом
вынимаю крю4ки из плоти,
Поздравляя с началом

И сквозь голые ветки леса
Посмотреть на немые звезды
Поднимаю глаза,но вижу
Лишь сучки и вороньи гнезда

Нашу вечность в твоем взгляде
наши крылья в сплошном белом
и цинизм на страницах тетради
вдруг запах горелым...
05.04.2010

Дотліє свічка. Догорить вогонь.
І блідолиций сніг розтане.
Зостанеться тепло твоїх долонь —
Таке невинне, лагідно-весняне.

Теплом запахне. Рідним і далеким.
Дозріє мрія — брунька непримітна.
Здалека прилетять свої лелеки,
І неодмінно яблуня розквітне.

Молочно-білим зацвіте надія.
Бажання буде щире і відверте.
Твоя любов не згасне, не дотліє.
Напишеш лист. Відправиш без конверта.

Він надійде. Чи зблизька, чи здалека.
Я прочитаю в нім про твій неспокій.
... Затримались лелеченьки-лелеки —
Десь там, у небі — зоряно-високім.

Не думка – тільки криця.
Передхолодний дзвін.
Вогненна колісниця
Твоїх музичних стін!

Нестримані печалі -
Невипита труна...
Твоїм глухим мовчанням
Розгойдана весна.

2007

Христос помер. Помер колись за нас.
А ми себе вбиваєм ні за кого.
Ще вогник свічки в церкві не погас,
А ми погасли з вірою у Бога.

Христос воскрес! Воскрес колись для нас!
Мільйони душ у щасті і любові...
Один лиш день... А завтра прийде час,
І Господа ми розіпнемо знову.

Мовчить земля у втомі від вистав,
Хтось угорі невтомно п'єси креслить.
Щодня ми розпинаємо Христа
І раз у рік ждемо, що Він воскресне.
2010

Cонце в очі, вітер в плечі,
час кайданками на ноги,
доля десь застрягла в черзі
і не йметься тим ні трохи.

Кут глухий серед пустелі,-
палять пеком гнів та сльози:
хто сказав, що паралелі
не стинали списи досі?

Коридори задзеркалля
душу людську спрагло смокчуть...
в неба синього проваллі
льон під кужіль мойри топчуть...

2010

Осіння туга без вина п’янить,
Дощем у вікна темні заглядає,
Сльозою на щоці моїй бринить,
Холодним вітром серце зігріває.
Ніч прийде принесе пітьму,
Яка заповнить вщент мою кімнату
І лиш тоді я з острахом збагну,
Що знов самотня буду зимувати.

2009р.

Великим бути добре, далебі,
Але не похитнися у собі.
Осяяна моя душа зорею, –
Літа у небі – сизі голуби.

Порожнеча
І тягнучий біль.
Ніби втеча,
Ніби постріл в ціль.
Невимовна
І проста журба,
І невтомна
Гостра боротьба

Осінь бреше.
Листопад: плюс десять.
Ніби менше
Стало в серці нести.
Не впіймати
Легкий смак задухи,
І не знати,
Де й поділись рухи

Йду свавільна
На підборах пекла,
Ні , не вільна,
Просто дуже змерзла.
Схудла, збігла
І любов , і мрія.
Ще не вільна,
Та й не безнадійна!..

Ти забарився-
Чекаю давно
Сплеску чуттів полум`яних.
Хтось опинився
Поруч,а хтось
В спогадах станув бажаних...

Б`ється, тривожиться,
Ниє нутро,
Так безпорадно ридає.
Снігом все множиться
Ген за вікном,
Тисне і не відпускає

Ти забарився...
На тисячу літ,
Тисячу літ самоти.
Болем лишився,
Скутим у лід,
Холодом став назавжди...

Давно чекали, щоб роздати бідним
по крапельці тепла... Риплять вози,
весна додому, а не в гості, їде,
везе пучки вербової лози,

проміння теплу вичесану вовну,
пташину радість, прибрану у спів
і великодню писанкову повню,
де віра із любов’ю - пів на пів.

А день, то ходять олені на пашу,
і риби плавають смиренно у ставку,
і незбагненний безконечник часу
веде на світ гаївочку витку...

А ніч – ясніють зорі пацьоркаті,
і запах пасочки... І звершення чудес -
хода Всеношної, і ми – уже при святі:
«Христос воскрес!-Воістину воскрес!»

Усвідомлення непричетності до зеленого місяця –
Перехняблені сосни, зворохоблені ясна.
Всі розмови у книгу буття запишуться,
Але хто сказав, що нагороди видадуть вчасно?
Відтискає вологу зсудомлене горло
Чорно-білих беріз, ліс заходиться кашлем.
На галявині цій, немов біля столу,
Тринадцять дерев. А тепер тобі страшно?
Поцілунки сьогодні зрадливі, неначе у Юди,
Безвідмовні, бентежні, неначе осикове листя.
Пальці стиснуть планету, польотів на небо не буде,
Лиш світила на линві повиснуть, неначе намисто.

Рыба безмолвна - ей только об лед
убиться, если рыбак не ждет.
Поставлю аквариум, выключу свет,
останусь с рыбою в близком родстве.
Буду рыбу кормить с руки
пока не вырастут плавники
и жабры, а после открою кран -
выпущу рыбу в мой океан.

Плавай, рыбешка, и жизни учись –
в эмалированную жизнь
бьется хлорированная струя -
плещется, плещется через края.
Вот тебе берег, вот тебе глубь,
вот тебе парусник, вот Колумб,
плывущий на запад открыть водосток,
где кока-колой бьется восторг.

А что одиночество? – просто грусть.
Рыбак привяжет на леску груз,
рыбак приманку прицепит на крюк,
рыбак твой самый заветный друг,
рыбак, одинокий среди людей,
ищет подругу в воде.

У дзвонах спів небес, Його любові,
А код її захований у Слові.
Лише тоді, як знайдеш ти його, –
В душі розквітнуть котики вербові.

Твої цілунки — весняною повінню
підступну недовіру розмивають.
Душа моя — неначе перед сповіддю:
вона якусь тривогу відчуває.

Святе причастя — після покаяння.
Присмак вина у тебе на устах.
А за любов — що, також покарання?
... А без любові жити як?

Прийму причастя. Голову опущу.
Подумаю про Бога і про тебе.
Все дуже просто. Й на кавовій гущі
щось видивлятися — нема потреби.

Присмак вина ще довго на губах.
А сповідь — це таке душевне свято!
У жодних, найтовстезніших псалмах
нашу любов святу — не описати.
2008

Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель! (Об'явлення 1:8)
Сказав Ісус Христос: Хто має вуха, нехай слухає! (Від Матвія 11:15)
Я й Отець Ми одне! (Івана 10:30)
Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведности жили; Його ранами ви вздоровилися. (1Петр.2:24)
Сказав Господь Ісус Христос: Я є дорога, і правда, і життя! До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене. Коли б то були ви пізнали Мене, ви пізнали були б і Мого Отця. Відтепер Його знаєте ви, і Його бачили. (Івана 14:6,7)
Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам! (Від Івана 15:7)
Ісус же відказав: Щодо того твого коли можеш, то тому, хто вірує, все можливе! (від Марка 9:23)
Правду кажу вам: якщо двоє з вас на землі домовляться просити Мого Небесного Батька про щось важливе, то він виконає їхнє прохання. Бо, де двоє або троє зібралися в Моє ім’я, там і Я посеред них (від Матвія 18:20)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (Від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)



Борони нас, Боже. Борони Ти нас
Уночі й у скруті, в небезпечний час.
Дай надію, Боже. Боже, Ти - наш Спас!
Дай нам віру, Боже, кожному дай з нас.
Дай нам мудрість, Боже, силу й гідність дай,
У Новині Добрій милість нам являй.
Кров'ю бо Святою врятував Ти нас,
Полюбивши, Боже. Боже, Ти - наш Спас!
У Тобі дай жити та здоров'я дай,
На дорогах наших нас благословляй.
Величати Бога будемо весь час.
Не залиш нас, Боже. Боже, Отче наш!

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червоно-золотаві
(Як полум’я, що виникло з грози)
Летять кудись — у славі чи неславі? —
Козацькі коні, впряжені в вози.
їх сотні, тисячі. Мужичі спини
Гойдаються у ритмі торохтінь.
Іде народ — ніхто його не спинить.
А сам я хто —
Живий козак чи тінь?..
То мить була: душа впізнала гони,
Де кров’ю сходили товариші.
Можливо, то Хмельницького загони
У споминах безсмертної душі?
Проте нехай оце видіння скаже
Раніше, ніж порине в забуття,
Що кожне «я» — жива духовна пряжа
Із споминів колишнього життя;
Що, може, не далеко і не близько
(За прірвою із простору й часу)
Народиться колись руде хлопчисько,
Прийнявши те, що я тепер несу.
І на відзнаку наших дум та звершень
Йому, хто совість чистою зберіг,
Насниться тридцять третій, сорок перший
І в тінях від дротів мордовський сніг.
Він вхопиться за голову руками —
І в муках наше пригадає все.
Не вороними вже, а «воронками»
Давно забуте душу потрясе…
Це ніби й сон. Але ж не сон — це, мабуть,
Щось пережите, не якась мара…
Якщо мене життя хоч трохи вабить,
То лиш тому, що «я» не помира.

17.X.80, Мордовія

Чи колюча табірна дротина
Вітрові встромляє шпичака,
А чи дуденить очеретина —
Не збагну лиш: звідки і яка?

Може, з неіснуючої хати —
Та, що вже зотліла у землі;
Та, яку в болоті зжала мати,
Коли ми були іше малі.

Чи, можливо, на далекій Віті,
Де витає в споминах душа,
Мій онук у росяному світі
Дудочку майструє з комиша…

Плач у серці, плач, очеретино,
Понад мукою тюремних літ —
Дай забути про лиху дротину,
Що від мене краде білий світ.

І коли у ніч холодну, сіру
Здавлять груди передсмертні сни
Розбуди в мені пригаслу віру,
Материнський голос поверни.

IX.80, Мордовія

Пора радіти :
Сміються діти,
Бо пахнуть квіти
І теплий вітер.
У Львові літо.

Душа піддасться
Отій напасті,
Потрапить в пастку,
Де гарний настрій.
У Львові щастя.

Любов сторічна,
Як буйна річка -
Думок логічність
І мрій магічність.
У Львові вічність.

І першим словом,
Кричу раптово,
Що терміново
Я їду знову
До свого Львова!!!

03.04.2010р.

Хай наша віра буде, як криниця,
Хай в душах вічно сяє зоряниця,
Хай не зміліють на любов серця, –
І Слово хай повік у них святиться!

(літературна пародія)

Читай мене поміж рядків,
Читай мене без знаків розділових,
Читай мене без зайвих слів…

Читай мене на відстані стандартній…
…згори донизу, знизу догори…
…Мов до молитви, губи розтули.

І ззаду наперед, і традиційно…
…Не пропускай, читай мене наскрізно…
…Читай мене зухвало й ніжно…
«Читай мене» Наталка СКОСАРЬОВА

Читай мене поміж рядків,
Читай мене без знаків розділових,
Читай мене без зайвих слів,
Як Джакомо читав нас Казанова.

Молитвою до мене говори,
Читай мене губами і не тільки,
Згори донизу, знизу догори,
І не рахуй, читав разів ти скільки.

Не пропускай, читай мене наскрізно,
Читай мене, зачитуй до дірок,
В усі дірки читай мене ти грізно…
Тобі даю я читання урок.

По палітурці ззаду мене вдар ти,
І між рядками нігтем проведи,
Читай мене на відстані стандартній
Води по сторінках туди-сюди.

Он у мені малюнок - ніби туча –
Розгладь масажним рухом сторінки,
І ритм спокійний обери таки,
Бо я буваю трохи… злочитуча!

І ззаду наперед, і традиційно,
А хочеш, то й ребром мене постав,
Читай мене завжди зухвало й ніжно,
Аби із задоволенням читав!


4.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Календи…Кліо…Клеопатра…
Кларнети…клумби…Колізей.
Іще димить гуцульська ватра,
Але богів здали в музей...

Крамола. Кривда. Криводушшя.
Корида. Кредо. Карнавал.
Відкрий секрет — я знати мушу!—
Життя — дорога…чи вокзал?

Гортає небо хмар конспекти,
Щоб здати заліки з дощів.
Проходить осінь по проспекту
У незастібнутім плащі...

2007

Спека густа, мов домашня сметана.
Я у ній - в'язну, я у ній - тану.
Лишаю позаду підошви сандалів,
Молюся на вітер і дибаю далі...

11.06.2009

коли ти приходиш у сни,
з яких мене будять...
немає в тобі вини,
і сивини немає в тебе.
я буду.
ти будеш.
і - небо.

30.09.2009

Заснуло врешті місто,
Заснули тисячі доріг.
Зминаю циферблата тісто –
Спинився часу біг.

В моїх очах немає сну.
У грудях зупинилось серце.
Мене залишили одну,
І я розбилася мов скельце.

Минула північ. Сон мій заблукав.
Лукавий місяць смикає фіранку.
На кухні кавник хлипає в рукав,
Змітає віник рештки філіжанки.


На гущі днів наворожила дечого.
Тепер уже зненацька не заскочить
Те, що одного знудженого вечора
Мене ти скинеш, як тісну сорочку.

Тоді, коли так само серед тиші
Годинник третю битиме картаво,
Кирпатий місяць, ноги звісивши,
На підвіконні сяде і попросить кави…


2006 рік

Вчорашній сум уже не зодчий,
Торішні сутінки не мають сили.
А все ж твої - не карі - очі
Я знову в сни свої пустила.

А все ж твої не карі очі
Карбують днів моїх монети.
Я заплачуَ коли захочеш,
Ти зваж усе і брутто, й нетто...

2004 рік

Скрипуче ліжко, наче кінь,
Щодуху мчить в шаленому галопі...
А ніч, мов килим Пенелопи,
Напнуто від підлоги до бантин.

2005 рік

Я вперто збирала спогади.
Кожен спогад - як сувенір...
Тут були ми числа такого-то,
А тут – ні,
Тут ми зустрілися,
Там – обіймались.
Тут – поцілунок,
Там – бутерброд.
Тут промінилася щира радість,
Там скептично кривився рот...
Аж доки не стала колекція
Аж тріщати уже по швах...
Я можу читати лекції,
Як приходить усьому крах...
Він просто ішов назавжди.
Я заклякло стояла в юрмі.
Ще п´ядь.
Ще лікоть.
Ще сажень.
І став своїм ... мій.

2008 рік

а вітер гриви вирве вщент
у цих полів
і дощ укрив мене плащем
сказав
підем
та я втекла
бо ще тепла
мені не досить
і він у шибки
просить
просить
вийди
осінь

2002 рік

Думки-кочівники бродять степом,
Бояться заходити у слова.
А що, як несказане чорним крепом
Між нами навіки става?

Думки розхристані чинять допит,
І зирять скіфом, хоч ти кричи.
Питають: хто ми? Питають: хто ти?
А я відповісти не маю чим.


2001 рік

Коли розпечене каміння
І на зубах сухий пісок,
Здається є одне спасіння –
Водиці чистої ковток.

Коли ж і дихати так трудно,
Що кров пульсує у висок,-
Так хочеться на повні груди
Повітря чистого ковток.

Коли ж плетуть постійно змову:
Покровоточить - заживе,
На нашу зазіхають мову,
Аби достати за живе,-

Вже не марна нам ця розмова,
Лиш неживому не болить,
Так хочеться почути слово
Ще більше, ніж на світі жить.

Не просим в Бога при нагоді
Масний шматок і без кісток,
А просим волі і свободи
І слова чистого ковток.

03.04.2010

Що вас, люди, нині непокоїть?
Бідність, заздрість, зламані хрести?
Легко бути з бідами на "ти",
коли серце звикле вже до болю.

Коли всесвіт заполонить відчай,
серце в грудях зболено мовчить, —
легко ворогу дивитись ввічі,
в них відтінок змінюється вмить.

А довкола — бідні, ниці душі
заробляють славу підлабузно.
Ти ж усе щось мусиш, мусиш, мусиш!
Як це смішно, сумно і безглуздо!

Чи від тебе нині щось залежить?
Прагнеш світ бодай на мить змінити,
свічку в хворих душах запалити...
Хай палає, зігріва, бентежить.

Нестримний лет у небеса лелечі,
І пил зірок посіявся на плечі.
Здалося знову – ми творці чудес,
І пам’ятаємо діла Предтечі.

Україно свята! Ми усі вже в боях полягли…
Вже чужинські ченці розділили овець на отари..
Чи покличеш нас знову? Чи знову покличеш коли..
Ми вернемо до Тебе..з землі.. ворогам на поталу.

Над твоїми грудьми різники бенкетують старі.
Та уп»ються колись..Не довіку ж їм,врешті,хлептати..
З кладовища надій..ми встаємо.. аби нагорі
Всі прадавні борги.., до краплини.., віддати..

Україно свята! Іще сонце зійде золоте.
Чорну кров віднесе закосичена стягами повінь..
На Великий той День в хату Доля врочиста зайде
І фальшивих богів погукає на сповідь..

Боюсь
нашей нежности,
А за ней дней безбрежности.
Страстной грешности,
Моих мислей наивности.

Боюсь,
что никогда уже не скажу люблю.
Из черствости души розлюблю.
А может страдать прикажу,
Навек твою судьбу погублю.

Боюсь
Не забыть ночи любви,
Прикасновений радости.
Твоих глаз теплоты,
Наших чувств вечности.

12.03.2010

Не дивися так пильно у душу
довгим поглядом гарних очей, -
бо від нього радію і мучусь
під габою самотніх ночей.
Ти так пізно з'явилась, так пізно!..
Бачиш, сніг вже летить у мій світ;
попри всю мою ласку і ніжність,
він погубить ніжний твій цвіт.
І тому я сумую і мучусь
під габою холодних ночей.
Нащо дивишся глибоко в душу
довгим поглядом любих очей?..

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Намагались літати на автомобілі
Хмари думок затьмарили шлях
Весняний ранок...

* * *
Бажання – причина страждання
Забув про них і в небо пішов
Весною…

* * *
Ми зникнемо всі
Як ранковий туман
По собі залишим нудьгу…

* * *
Гість завітав
У мій дивний світ
Порушив самотність…

* * *
Стало сиротою тіло
Холодно душі
У порожнечі неба…

* * *
Вперед, назад подивлюсь
Все те саме –
«Сто років самотності»…

* * *
Добре хоч він
Розділив зі мною самотність
Старий їжак…

* * *
Кожна калюжа – дзеркало
Стати б хмарою
Щоб милуватись собою…

* * *
Час би давно на старості років
Почуттів загубити свіжість
Але все одно - постійно дивуюсь…

* * *
Тінь свою загубив
Як самотньо тепер
Без друга останнього…

* * *
Я думав дзеркало – це озеро мрій
Виявилось – глибочінь
Втопитися б там…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Дощ промовляє
Гуркотом крапель
Ніч промовляє
Тишею темряви
Нескінченна розмова…

* * *
Знову сороки
Про старість мені нагадали
Краще б птахи потойбіччя -
Дивні зозулі
Про смерть проспівали мені…

* * *
Нам пощастило,
Що сонце не гасне
Миттєво
Як лямпа
Вечором кожним…

* * *
Роки пройдуть
Так само буде
Місяць світити
І вишні цвісти
Тільки не буде нас…

* * *
Дарував імена весняним вітрам
Слухав веселі їх наспіви
Коли вишні цвіли…
Забув про чистоту
Холодного осіннього вітру…

* * *
Хотілось погрітись
Від світла місяця
Старому відлюднику
І полетіти у світ Еросу
У снах...

* * *
Чому вірші
Вбивають іноді –
Не знаю
Це ж не катана і не ятаган
Старого яничара…

* * *
Із забуття ми прийшли
У забуття підемо назавжди
Лишається тільки
Споглядання нескінченності
Як втіха…

* * *
Волога Данія - дощів країна
Її принц Гамлет
Хотів підвісити залізний дзвін
До порожнечі неба
Та дзвін упав
І розчавив… Усіх…

* * *
Споглядав я старезне дерево
Раптом прийшов Далай-Лама
Його не впізнав брудний безхатько
Подумав, що то дільничий
Що його забере в притулок...

* * *
Трамваї – це оргії
Електричні
Електрички – це теж трамваї
Тільки вони
Як птахи…


2010
(Фото автора віршів)