Тягнуться за голосом слова
Чорними, червоними нитками.
Заспівала кольором канва
Під твоїми вмілими руками.

Вишиваєш пісню ти мені
Про кохання і дівочі чари.
На душі натягнутій струні
І на струнах вишивки-гітари.

1.

Нічого не снилось.
Не сталось нічого.
Ішли проти вітру –
Не говорили...
Гнівили чорта,
Смішили Бога.
Предків любили.

І сутеніло, і сатаніло –
Мов кров у спирті.
Жили окремо
Душа і тіло.
Обоє спиті.

І музи наші
З очима злими –
Як незабудки.
І друг в могилу
Навіки здимів –
Мов пес у будку.

А що зосталось?
Трава і зорі?
Підводне царство?
Чи те, що каже
«Здрастуйтє, sorry»,
Парламентарство?..

Брати по крові...
Брати по духу...
Нема нічого.
Над нами сонно
Літають мухи
І по-земному
Солодка піна
Від власть імущих
Уста лоскоче.

Ми хочем слави.
Ми ніжні й мужні,
Майже пророчі.

Ми знаєм:
Будуть
Душевні ями,
Тілесні злети...

До нас, здається,
Були так само
Якісь поети...

19 верес. 08.

2.

П’ємо.
Вмираємо...
Знову п’ємо.
Сказано ж бо:
П’ємонт...
В ночі безсонні пишем поеми.
Днями увічнюєм анекдот.

Б’ємось шляхетно
За існування.
Вмієм вінки плести...
Згадуєм тілом –
Що то кохання.
Чуємо серцем –
Що то чорти.

Падаєм вишнями
В гнізда просто.
В грішну печаль –
Душа.
Коли ж п’ємо –
То не любим тости
І залишать...

І поміж нами всяке буває
У боротьбі за... даль.
Наші пегаси –
Білі трамваї,
Музи... музичні...
Да...

Коли стріляємо –
То як в себе:
Щоби недовго біль.

В Землю лягаємо –
Як у небо,
Суд програвши судьбі.

23 черв. 10.

Ти мене не сприймаєш за істину.
Я для тебе лиш букви в мерЕжі,
Напівобраз в думках розколисаних,
Що не терпить жодних обмежень.

Не впізнаєш мене з-поміж тисяч
Незнайомих облич у житті.
Знову граючись в цю таємничість,
Не порушимо спокій в душі...

Засмальцює вечір білий день,
згасне небо у захмар'ї чорнім.
Ніч самотня степом побреде,
в пазусі ховаючи "учора"

і зірки у жмені, і лице
від "сьогодні" і, можливо, "завтра".
Ніч піде до тебе, та про це
вголос говорити ще не варто.

Просто свічі довго не гаси
і замки не зачиняй у сінях.
І не розплітай її коси,
бо заплаче пугачем осіннім.

І не випускай руки із рук,
бо злетить угору жовтий бісер,
у гіллі сахнеться чорний крук,
скло вікна у хрестовинні трісне.

Обійми міцніше, прихисти,
заховай од вітру, мряки, мору...
І на ранок не бентежся ти,
якщо сном згадається учора...

День розвіє згадку, рознесе,
і солодку заховає втому...
Ніч прийде іще, але про це
не кажи ніколи і нікому...
22.06.2010р.

повільно сидітимеш питимеш вистиглий час
доки чай червонітиме в чашці
аж повітря загусне над схилом плеча
і правиця поважчає

позиратимеш подихів слухом лічитимеш зорь
завмирання і зблиски в полудньому небі
як бентежить майбутнє і спомини чинять розор
на збуруненім гребені

аж заблуклими душами вихлюпнуть сни із багать
що розпечені подумки знакове живописують
та під поглядом Божим змалішають пульс і вага
звелемовлені всує

На минулого й майбутнього плечах
Долаєм з року в рік дорогу нашу.
І, наче одинокий в полі птах,
П’ємо ковтками спрагло долі чашу.

Стоять дерева зради та зневіри,
Надії квіти десь-не-десь ростуть.
То темрява, неначе паща звіра,
То світло осяває долі путь.

То серце обпікають злі морози,
Чи може промінь сонця обійняти.
Така життя людського сіра проза,
Хоча в душі завжди є й місце святу.

І сум, і горе, щастя і красу
Пізнаєм ми у світі цім доволі.
Долаєм шлях, шукаючи весну –
Весну душі, весну своєї долі...
2000р.

Вже печаль переплавлена в лють золоту.
Вже у Музи розмазана туш на віях...
Вже давно я узяв ту свою висоту,
На якій час і смерть не віють.

Де за небо миліша земля могил,
Звідки світять кохані душі.
І слізьми припадає зоряний пил
На грозою убитій груші.

Біля мене живе кіт з людським лицем
І солона, мов правда, щука.
Далі – все не так і усе не те:
Ні собор, ні бар, ні наука...

Друг римує іще «океан-орган»...
Вип’є ром, поцілує денце.
Ну а я, ну а я «ще той хуліган».
Я за трьох проживаю день цей.

Я минулі печалі струсив у полин –
Наче попіл із люльки.
Ми витягуєм з братом зі схрону стволи –
Грати «хрестики-нулики».

Ми безсмертя уже не шукаємо десь,
Сенс у Стіксі, оргазмі, болю?..
Усміхається сумно небесний Отець
І колише стару тополю.

Пощастило сьогодні безпритульному діду:
З якогось дива грошовитий гуляка,
Мабуть, після доброго з трунком обіду,
Дав йому пляшку, ще й сотню за щиру дяку.
Дід купив собі рибку, а також півлітра пива,
Ковбаси, помідорів, дві чорні хлібини.
Обличчям його блукала посмішка щаслива,
Як він заглядав, наче в казку, в свою торбину.
Старий обережно заліз на горище будинку,
Де в закутку темному він рахував свої ночі.
Сонце сюди зазирало лише на хвилину.
Відводило погляд і в зелах ховало очі.
Старий наливав собі в склянку, згадував давнє,
Надривно кричав котяра, прохаючи їсти.
Роки молоді – таки ж бо були вони славні,
Здавалось назавжди яскраве, веселе, барвисте.
Дід наливав, шматочки кидав тварині:
«Бачиш, котусь, як мене закрутило кляте.
Треба ж було тоді померти дружині,
Коли я на лихо дурень попав за грати.
Ти від природи, тобі бомжувать по закону.
Звик я, та віриш, деколи вмерти кортить…»
Потім бездомний співав про етапи й вагони,
Далеку Мордовію і Чорного моря блакить.
На денці лишилось, дід склепив поволі повіки,
Став малюком та стрибав біля мами.
Грала музика, раділи музики,
А зірки лукаві сміялись над нами.

Пахтять, покроплені дощем,
Джмелі й зілля.
Намоклий хутір за Збручем.
Якась земля.

Набрать з колодязя води
Приходить дід.
У мене теж були діди –
Туди, де схід.

Лежить волинська зелен-товщ
У гущині.
І з липи видно всяких польщ,
А з дуба – ні.

Отак – які б не йшли нові й
Живі – все так:
Пирій. Колода. Деревій.
А скраю – мак.

Час тут не ходить. Повтори.
Загус він тут.
Минають хмари й кольори.
Та зрідка – люд.

У шибці – крапля і комар.
За нею – дід.
Йому в Крем’янець на базар.
Мені – на Схід.

Хрещатик ваш і трохи мій
і всяких київських повій
а ми сидим із Солов’єм
горілку п’єм

де хліб і сіль і тіні веж
і чар і хміль тонких одеж
а він поет він пролетар
я ніби теж

там як початок як пролог
музúка з вежі профспілок
і Сходу світиться при нас
тонкий пилок

та міць хистка всевладних тих
котрим що стяг пусте що стих
вони плюють десь там на нас
ми тут – на них

і добре мрії хвильовій
тремтіть на бруках-мостовій
де я прощаюсь з Солов’єм
(о Солов’ю не соловій) –
жиєм…

Сорок літ тече життя дощами з ринв.
Осяйною Бессарабкою сія
Світ-облавок. Там останній мандарин
Ну не мій. А воля все-таки моя.

Все, як має. Розібралися. Ну от.
Справа світлі сновидіння, зліва – гріх.
Знов гетьмáни ніби дражняться з банкнот
На майбутнє, а мені б - сьогодні їх.

Як танцюють, як течуть зірок рої...
Ну таке. Така ля ві, що просто се.
Та складається по буквах – у-кра-ї…
Може, й дарма, а складається – і все.

І від того хоч незримий, а таки
Хоч на хвильку, хто б там що не говорив,
Наростає – ніби пропасть навпаки –
Між землею і підошвами розрив.

Хто ж знав, що прийдеться в останню дорогу
Тебе проводжати у тузі німій?
За Тебе щодня і щоночі у Бога
Просила, щоб був Ти хоч трохи ще мій.

Любов’ю своєю Тебе рятувала,
За руку вела, мов маленьке дитя.
Та доля жорстока Тебе в мене вкрала,
Тепер забирає й у мене життя.

Було, видно, мало моєї любові,
Чи, може, занадто у світі цім зла?
Закрив нині очі свої волошкові,
Пішовши туди, де нема вже тепла.

Я вірю, мій Любий, колись ще настане
Той час, коли знову зустрінемось ми.
Там більше душі не болітимуть рани
І сповняться всі наші мрії та сни.

Нехай, мій Коханий, минуться для Тебе
Сьогодні страждання і муки усі.
Для Тебе проситиму милостей в неба
І зцілення ран – для своєї душі...
23.06.2001р.

Людина володарем зветься у світі,
Та влада її тільки в тім, щоб скорити.
Засліплені горем та зрадами друзів,
Живемо в полоні постійних ілюзій.

Якщо придивитися: ми безпорадні,
Над власним життям і над світом невладні.
Беззахисні ми перед злістю своєю,
Руйнуємо все і рівняєм з землею.

Засліплені власними вадами й страхом,
Своє існування закінчуєм крахом:
Надій, сподівань і фантазій усіх...
Лиш н а ш чоловік так робити би зміг!

Навчились усього, крім бути собою,
Замінюєм щастя чужою бідою.
Дарма нас назвали “природи вінець” –
Сумний нас спіткає так часто кінець!
2001р.

я чула про дівчину що померла
її серце розірвалося
бо міцна як смерть любов
і так само невблаганна

хтось бачив як дівчина впала
а потім з роздертого серця
раптом вирвався птах
юний і білий мов сонце
він злетів він стрибнув у небо
і жодної краплі крові
не поніс на своєму пір’ї
і синь його прийняла

не знаю чи є тут правда
бо не відаю як то померти
коли бачиш як родяться хмари
коли маєш ці білі крила

2008

те, що втрачено, – страчене
страчене спить в землі
мертвим – тільки пробачити
гніву – тільки зомліть

двоє хрестів опівночі:
жде мене мовчки страж –
крик би почути півнячий! –
власний найбільший страх

потиск руки – витримую
погляд – мов ніж пройшов
дяка тепер – від сильної
мудрої наче Йов

2008

ці вишні у весільних сукнях
не відають про Град Небесний
не чули про дари спокутні
та знають що Жених воскресне

а люди завжди спраглі чуда
святять паски Христове Тіло
їм заздрив би нещасний Юда
йому душі не освятили

вже скоро благодатний ранок
обпалить вії ночі плинній
Ісус побачить власні рани
і скаже „здрастуй” Магдалині

2008

Один пробел. Один вопрос.
Мечта одна…
Харизматичностью берез -
Поражена…
Заброшен дом. Затравлен быт…
Обиды – вспять?
Забывчивость определит:
Кого-то ждать…
Прижав распятия к стеклу -
Не прирасти…
Сгребая слезы на полу
Лишь в две горсти…
Подняв раскаянье и боль
Над головой…
Умножив тридцать шесть на ноль,
Вдохнуть: «Живой!»
Сказать: «Осмыслю и вернусь.
Сама смогу?»
И только сдержанная грусть -
Одна в долгу…
2010 год

Мохіто, хлопчику, мій хіт хмільного літа,
Зів”яла м”ята на цитати Гемінгвея,
І пошук відповідей на питання „де я?”
Із варіантами „куди мене подіти”.

Мохіто, хлопчику, не можна не хотіти.
Це ніби перестрибнути найвищу скелю,
Це ніби мати за хрещеного Фіделя,
І в носі всі його державні заповіти.

Мохіто, хлопчику, налий мені мохіто...

чи пишеш під зажурливим сонцем
діфирамби літу?
бо хочеться ж дружити з ним та спека - дух спирає.
це літо нічим не різниться від урки-бандита,
так само б"є у голову і враз
нутро виймає.
день задихається над прірвою життя в колоді істин,
де жадібний ліхтар думок підсліпувато смалить в очі.
бікфордів шнур запалено, готуйся попоїсти, місто -
вже скоро приготує Діоніс гулянку тамагочі!


08.06.2010 р.

Мужайся,друже брате мій,
Ще випаде нагода днів,
Яка покличе нас на бій
Здолати тернії шляхів.

Розвіється в повітрі дим
Усіх лихих та скверних дум.
Покаже шлях до біса злим
І змінить пісню наш fatum*.

Засіяє в темряві контраст
І зміниться усе на краще...
Так що же,друже,брате мій
In hope we trust?

рахує лічильник тік-так
питаєш себе що не так
робив або робиш тік-так
здобувши свободу щевпак
щось комусь кажеш не в такт
не раз і не два не попав
годинник чекати не став
уже промовив тік-так, тік-так
ось так і життя промайнуло, промайнуло
не встиг

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

В ніч найкоротшу
Місяць не встиг обійти
Навіть півнеба.

Я ж у цю нічку
Зовсім очей не зімкнув.
Ждав тебе люба.

Бог відпустив нам життя
Дуже коротке.
Щастя коротше за мить
Мчить у безсмертя.

Захотів до школи Джмелик
Та й купив собі портфелик.
А в новенький той портфелик
Він поклав смачний кренделик.
Джмелик ходить гоноровий:
– Я до школи вже готовий!

Як гадаєте, малята:
Може, ще щось треба взяти?
2010

Старий будинок......дві віткритки мовчки в пошті,
Свято сьогодні,та чомусь спізнились гості.

Нема кому налити чашку кави...
Із цінностей сім"ї-лишився мертвий камінь.
.

Тягар на серці гордої дитини,
що дім батьків назавжди залишила,-

На примус вислані відкритки-не відкриті,
й нема родини,що навчала світ любити...


Клубок стоятиме не надто довго в горлі,
в світлі життя-усі ми подорожні...

Й не дивно те,що жаль зовсім відсутній,
затерта нить з минулим і майбутнім...

Старий будинок......і якесь сімейне свято,
Не вернуть час де були мама й тато....2010

собаки догавкали вчасно.
Життя лиш припудрило ніс.
І дивно так бігти не варто,
бо є у свіх вищий каприз.

не варто бажати утіхи.
Та що тут поробиш? Війна
сказала не лузать горіхи
і тихо весь світ розвела.

та ми все долаємо вміло.
І сонце вже світить на все.
Веселість - це все, що важливо,
і щастя - воно не німе!

згадаю сьогоднішню ноту
І крикну собі навздогін,
що все ж подолала мороку,
хоч я всім живу вперекір!
(2010)

У нічку місячну ясну
Я срібним променем сяйну
Тобі, коханому, під вії,
Щоб ти хорошого намріяв...

Розгýблю всі твої жалі
Дрібним намистом по землі...
Здригнуся нотою нестями
Твоєї зоряної гами...

І стану просто...
дивним сном:
Два дихання...
під вальс-бостон...
Дві місячні стежини...
Куди?..
Мовчу невинно...

А потім буде ранок.
Засохлі крихти обіцянок.
Замовчані таємні сни,
Хоч двом наснилися вони.

Твої погляди, мої рухи
Наші думки, псевдо спільні надії
Дві дурні, чи божевільні мухи
Що вляпались у солодкі мрії
Тепер вовтузимось у варенні
Тікаємо від ягід – щоб не розчавили
Нас дістають думки буденні
Ти любиш з лимоном, а я трохи ванілі…

Жаб"ячі оркестри..сни..латаття..-
Дивовижа місячних ночей..
Ти своє,росою шите, плаття
Кинула..невинно.. за плече..

Білих лілій спалахи божисті..
Стежечки обірвана струна..
Згублене коралове намисто..
Перелитий келишок вина..

Музика панує над рікою..
Сивим німбом диригує Бог..
Любонько, прегарною такою
Ти ніколи не була.. либонь..

Там сузір"я знову перем"яті..
Диригент хлюпочеться в воді,
І стрибають жовті жабенята
По його безсмертній бороді..

Часто любить гуляти. Сама. Під дощем,
Тамуючи спрагу сльозами.
Спрагу пам’яті, серця щем
І любить мовчати про те, що не скажеш словами.

Тоді вона сама, ніби перетворюється на дощ.
Ходить лісами своєї пам’яті, поливає квіти своїх сподівань,
Слухає знайомі голоси міських площ
І ледь не топиться в ріках своїх перших дівочих страждань.

Читає свою Костенко і усміхається долі.
Вона щось знає...Ні, вона знає більше!
Вона п’є з келихів тюльпанів своє вино волі,
а її ще зовсім юну душу на ніч місяць колише.

Між нею і людьми є такий собі захисний бар’єр -
Вона нікого до себе не підпустить і захиститься сміхом.
Вона не допустить, щоб потім на її місці вирили кар’єр,
Але ніколи не образить, краще зіграє з лихом!

Вона знає твою душу ... бо має подібну.
Теж під час дощу повертається у свою реальність,
І відчуваючи настрій - знайде потрібну строфу.
Знає, що кожен рядок - неповторність.

Завжди трохи замріяна. Розуміє.
Потім пише вірші. Дивачка.
Пів-натяки на пів-надії.
ВОНА Ж МАЄ НЕБО - не одиначка!

Хм ... розуміє. Та ще ж юна зовсім!
Ще ж не отримала справжнього смутку медаль,
Ще ж не вплітала медова любов квіти в волосся.
У неї попереду - вибір. І лезо небокраю, і даль.

А ти вже це маеш і читаєш свою Ліну.
Та й досі не розумієш: як так?!
і знаєш - НІКОЛИ життя не поставить її на коліна!
Вона ж потім небо прихилить і ... заговорить із Всесвітом в такт!

А ти вслухайся лише, читай між рядками тишу,
Бо голос не скаже - не знаю, чому це так.
Вона дуже любить, коли ти вголос читаєш вірші.
І тихо плаче над строфами, і скаже колись чому саме так.


21:14 21.06.10

І розсвітає –
День прийшов новий,
Такий жаданий, ніби дощ у спеку.
І я звабливу жду тебе
Щораз.

...Я не був на війні,
Не ходив на Майдан,
Я не вчився за гратами жити...
Та у мене є твій пересохлий Йордан
І твоє, ще не скошене жито...

...Незголошений бій,
Не чужі вороги,
Ніби рана, роз'ятрена Віра...
І мозаїка мрій,
І на скронях, сніги,
І на серці, як хрест, Доля-Ліра...

...Є такі, що крадуть,
Є такі, що кричать,
Є такі, що ярмо мовчки тягнуть...
Але є і такі, над якими печать,
Золотого Дажбожого Агні...

...Смерть біжить за життям,
Не дрімає ловець,
І не мед для паяца Дорога...
Та по жанру Буття,
На дванадцять овець,
Є один - поцілований Богом...

Кумпала Вір,
21.06.2010 року, м. Хмельницький

І. Трач

Знову потяг
на Підзамчі,
Гуркотять
колеса…
Все, як завше,
все, як завше,
Тільки ці
сумні
колеса…
Все, як завше,
все, як завше, –
Гуркотять колеса…


Збірка ”Печалі Замкової Гори”






Пародія


Ці колеса
сумні й невеселі.
Круглі, чорні,
залізні, тужні
Гуркотять,
аж здригають оселі,
По мізках
проїжджають мені.

Знову потяг
застряг на Підзамчі,
Ніц не крутять,
забрав би їх біс.
Ті колеса,
як завше,
як завше…
Може б хто
мені пива приніс…

Світлий ангеле, ґрунту жменечко,
брудом світу цього не скорена,
колисаєш майбутнє, ненечко,
хоч би як ти була заморена.

Ти до себе дозволь схилитися,
Аби стати хоч трохи вищою,
І долонями помолитися
Пращур-мовою, тобі ближчою.

Ти асфальтністю заґратована
І укрита терпіння крицею,
Як я хочу тебе, шрамовану,
напоїти з долонь водицею.

Світлий ангеле, ґрунту грудочко,
Заквітчати тебе дозволь мені,
Аби квіти пелюстки-блюдечка
Підставляли під сонця промені.

Ти навчи мене бути чистою
Бруд у душу свою приймаючи,
І любов тоді в мені вистоїть,
Квітом істини проростаючи.

Передбачення баби скіфської,
Вітром степу мені навіяне:
Щоб уміла схилятись низько я
У високість трави замріяна.

Ґрунту дрібочко, ти навчи мене
Виживати у час непроханий,
Аби потім, надійно й стримано,
Був мій світ у життя закоханий.

Спасибі долі, що звела
З Тобою нас й навік з’єднала.
Зуміла я позбутись зла,
Що досі душу розпинало.

Навчилась я любити світ
Тільки за те, що жив Ти в ньому,
І розтопити в серці лід,
І розігнати вічну втому.

Навчилась я прощати тим,
Що мені болю завдавали,
Бо не годиться бути злим,
Коли в душі любов сіяла.

Навчилась я іти на прю
І ворогам не піддаватись,
В щасливу вірити зорю
І в те, що диво може статись.

Навчилась бути тим, ким є:
Завжди готовою до бою...
Спасибі, Серденько моє,
За те, що я живу Тобою!
2001р.

Казав, що станеш теплим вітром,
Який вдихатиму у груди,
Як нас розлучить доля хитра
Й Тебе вже в світі цім не буде.

Казав, що прийдеш на світанні
Промінням сонячним, ласкавим,
Щоб знову іскорки кохання
В душі засяяли яскраво.

Казав: ніколи не покину,
З тобою вічність цілу буду,
Душі своєї половину
Я не зречуся й не забуду!

Ти не покинув – розлучили,
Не зрікся – знаю, пам’ятаєш.
Крізь вир світів до мене, Милий,
Знов теплим вітром повертаєш...
2002р.

Така в нас суть: про тіло тільки дбаєм
І прагнем йому ситості й комфорту.
А попри це про душу забуваєм -
Байдуже нам: до Бога чи до чорта
Вона піде по смерті того ж тіла,
Не віримо, що буде кара грізна,
І прийде час: на “біле” скажуть “біле”,
На “чорне” – “чорне”... Лиш би не запізно
Було нам навернутися до Бога,
Позбутись зла, що душу закувало
В міцні кайдани. Вийти б на дорогу,
На Правди шлях. Лише би сили стало
Здолати всі спокуси, свої вади,
І вирватись з пітьми, що вік тримала,
І дати всьому злу у світі раду,
Щоб Господа душа наша пізнала!
Лише б не пізно. Лиш би сили стало...
2001р.

Вітрам не вкрасти почуттів прибій.
Не стерти ночі теплий захід сонця.
Коли ти в мене – радість з усебіч.
А я – в одній із камер твого серця.

Ніч розфарбовує чорнилом наші сни.
До берега причалюють епохи,
В яких ми без ілюзій і вини,
Не редаговані цим світом ще ні трохи.

І ні штормів у морі, ні страхів
Печально-чорних і пекучо-сірих.
Любов стократ сильніша від стихій –
Наш світлий острів.
… просто я в це вірю.

І. Трач

Це – Божевільне тисячоріччя,
Це – Божевільний світ,
Ці божевільні обличчя
Й так мало справжніх літ…
Ці божевільні обличчя
І так мало літ…
Так мало справжніх літ…


Гуманістичний вісник, 2006




Пародія

Ти моє біле гусятко
В цьому божевільному світі…
Ти моє гусятко…
Гусятко моє біле.
Гусятко моє…
Моє…

Хочу вірити в те, що зустрінемось ми
В мить, як світло прорве всі тенета пітьми,
Коли серце покине гірка самота
І любов знову в нім запанує свята.

Хочу вірити в те, що є вічна любов,
Та, що кличе на подвиги, збурює кров,
Що нарешті настане щаслива та мить,
Коли з мертвих кохання Тебе воскресить.

Хочу вірити в те, що до мене прийдеш,
І до серденька ніжно мене пригорнеш.
Бо настане омріяний нами той час,
Коли більше не буде стіни поміж нас.

Хочу вірити в те, що розлука мине,
І ніколи Ти вже не покинеш мене...
Хочу мати надію і вірити знов,
Що загублена вчора воскресне любов!
2001р.

Пригаслий біль тривожить розум,
Мене у спогади верта
Й мого життя невтішну прозу
По сторінках назад горта.

Зриває пам’ять невблаганна
Із серця мого пелену,
А у душі безперестанно
Гірчить, немов від полину.

Кидає пам’ять у провалля,
Вогнем пекельним обпіка.
Аж ось мене, мов з задзеркалля,
Твоя торкається рука.

Це Ти мене знов зігріваєш,
Зорею сяєш крізь світи,
До мене янголом злітаєш.
Це ж Ти, Коханий, знаю - Ти !
2001р.

Досі я не каюсь,
Що не як усі,
Хоч не раз збиваюсь
Теж на манівці.

Навмання мандрую
По своїх стежках,
Вітер в душу дує,
Видуває страх.

Всіх страхів позбутись
Вдалося мені.
Та гірка покута
Жде мене й в-ві сні.

Серце, крила, душу
Світ цей обпалив.
Та світитись мушу
Світлом хоч малим.

Відьма я - не відьма?
Смерті я жона...
Доля - не завидна,
Надто вже сумна...
17.06.2010р.

правда за крок до самогубства
не залишає передсмертних записок
тим більш заповітів
просто після її смерті
ніщо не рятує
ті що за нею скорблять
завжди носять пісок у кишені
щоб пам'ятати про минущість
потім теж помирають

пророцтва не збуваються
і вечір пахне м’ятою
і світ зійшовся клином
на цій твоїй журбі
пророцтва не збуваються
спиваються оракули
і відьмочки збиваються
з дороги на мітлі

Я приймаю птахів твого неба до неба свого
Хай летять і тріпочуть, і крилами б’ють по судинах.
Але ти не приходь... бо вода поглинає вогонь
І достоту не взнати хто більше я птах чи людина.

Так вмирають нещасні: до неба і каменем вниз.
Так вмирають дурні: трохи хліба, стягнулось сильце.
Імена пропадуть у вогні спалахнувши, мов хмиз.
А залишаться вітер і пір’я, і пам’ять... І все...

Якщо ти станеш морем –
Не втечеш!
В моїх обіймах будеш бушувати…
Й вітри не вкрадуть
Почуттів прибій.

Все сказано, все зроблено,
Все вже було колись...
Все віддано і продано...
Ми з вічністю сплелись...
Розбито і зурочено,
І віддано на глум,
Журбою позолочене,
Підведене під струм...
Таке є сьогодення в нас!
Яка вже тут мораль?
І не цінує людство час -
Воно ж не пектораль.

На балкон з філіжанкою -
бо кавовар.
Без цигарки. ЗапАлю -
й на палю!
Знизу всім я - безглуздий
безкрилий комар.
Виднокрай - мов провалля
Граалю...
Безтурботно посьорбуєш
до гіркоти,
баляндраса злегенька
припікши.
І пильнують стрижів
напівситі коти,
І вищать
дітлахи-велорікші.
Чиясь мати зіпає
на чадо своє,
аж ніяково
автосиренам.
А навпроти - вродливиця,
теж каву п`є:
страх радієш таким
авансценам!
На балкон - з філіжанкою,
буцім Адам,
що прошкує
до брами Едему.
Що, схотілося кави?
Бігайте я дам.
Смакувати, під реггі,
крізь регіт,
до щему!

20.06.10

( літературна пародія)


У тебе місячна ментальність,
Циклічно кругла, мов гарбуз,
І дратівлива сперечальність,
Немов би ти не з кола муз.

Не хтів цьому я віри йняти,
Не знав, що ти, як байбуза,
Хотів було раз обійняти,
Але отримав… гарбуза.

Коли на тебе місяць діє –
Усіх зігріти ладна ти,
А я – на місяць вовком вию,
Бо й досі не сягнув мети.

Писати місячну сонату
Мені сьогодні не з руки…
Вже був хотів тебе послати
Через городи навпрошки.

Та розум каже: «Стій, Василю!
Ти зачекай, проляже путь.
І ту фортецю взять осилиш,
Як фази місячні минуть!

20.06.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Сідає мені на долоню
Метелик щастя. Чужого.
А я йому й не бороню:
Чуже, - ну то що із того?

Вдивляюся пильно ув очі,
Сполохати мрево боюся.
У вранішній тиші урочій
До трепетних крил притулюся...

Розправив метелик крилята -
Полинув у сад на осонні,
Щоби квітку свою відшукати.
А я йому й не бороню!