Кінець – це є початок нового життя,
Початок – це кінець старого,
Коли у серці дивні відчуття
І думка лиш одна про нове, нове.

Нове життя, і усмішку, і очі,
Коли усе живе, цвіте, радіє,
Коли заглянувши в осінні ночі
Все ж розумієш, що життя нетлінне.

Тоді ти розумієш без упину
Протрачені всі дні, що йшли до нас
Й немов би ти зірвав полину,
Зірвавши - чебрецю хотів однак.

То, може, годі все життя лежати,
Псувати настрій людям і собі.
Тобі потрібно тільки раз лиш встати,
Щоб діяти по совісті душі.

Життя забуло наші імена.
Ні в жодній книзі, ні у пісні не згадає,
Там завжди була лише зима,
Лиш срібний сніг літає, розкриває…

Нам суть пісень і творів, і віршів,
Немовби справді вперше та востаннє,
Загляне в вічі той іскристий сніг,
І вже ніколи нас він не згадає.

Лиш час і простір, вічні, мов брати.
Мої з тобою, мовчазливі свідки.
Нам так хотілося більшої біди
І ось отримали – радійте, дітки.

І час немовби нами знов керує,
Він хоче знову все вернути мить,
Коли для слів, шукали ми Героя,
Немовби вічної зорі політ.

І простір, ніби з часом ти у змові,
Гортає все роки назад, назад,
Коли тоді ми вибрали Героя,
Але нажаль загинув він за нас.

Крізь серце і душу,
Крізь руки і очі,
Сказати я мушу:
Прости, як захочеш.
Вернутись – запізно,
Піти просто - можна,
То, може, були ми
Обдурені просто?
Картинки – вітринки
І фільми, як драми,
Маски карнавальні
У вальсі кружляли.
І там ми зустрілись,
Та маски не зняли.
Кохали, кохали
Під масками драми.

Стражданням моїм ось-ось прийде кінець.
Забуду їх - у небо я полину.
Сили душі звелися нанівець,
І спокій десь згубивсь несамовитий.

Ніколи вже нам не розкажуть те,
Чого ми всі чекаємо і досі.
Якщо любити ви не навчитесь,
Тоді змагатись за життя вже буде досить.

Лиш сила духу творить чудеса,
Коли неспокій в душах оселяється,
Коли ожили дивні почуття,
Тоді Душа і Плоть воз’єднаються.

Коли в душі болить нестерпно
І сон тікає від очей,
Тоді ти чуєш, як із серця
Рима уночі іде.

Це як покликання душі,
Як голос Вищого, мов Бога
І все я згадую тоді:
Життя та смерть, у даль дорога…

Відчуття любові й жаху,
Страх за тих, кого ти любиш
І немає більшого скарбу
За людей близьких і друзів.

Лиш тоді ти розумієш
Призначення своє у світі,
І ніщо вже не замінить
Тих ясних хвилин просвіти.


Коли ти дихаєш глибоко
І вдихаєш почуття,
Коли з душі твоєї виходять
Філософські відчуття.

Тоді готовий обійняти
Весь світ, яким би він не був,
І вже не хочеш ти чекати,
Щоб з моря свіжий вітер дув.

Жити так, як в останній раз,
Так, немов нічого нам не треба,
Жити так, щоб згоріти враз
І доторкнутись рукою до неба.

Так пізнати верх блаженства,
Щоб подібним бути Богу,
Досконалим до шаленства
І відкрити всім дорогу.

Так, неначе в світовій історії
Колись запишуть наші імена,
Стати еталоном для молоді
І весь світ зігріти у руках.

Керувати Всесвітом безмежним,
Та безумства дуже тонка грань,
Досконалим бути до шаленства,
Але розум вже не має тих бажань.
2009р.

Я скоро без тебе полину
в країну бузку і жасмину,
в країну конвалій, магнолій,
в країну живих меланхолій.
Я скоро без тебе навчуся
дивитись на землю й небо,
із флоксів нектару нап"юся
й, можливо, згадаю про тебе.
Я там відпочину хвилину,
в країні бузку і жасмину,
в країні, де досить вдихнути —
й про тебе, хмільного, забути.

2003

Кажуть Україна згине
У ярмо її кати продадуть.
Не пропаде слава батьківщини
Гени свободи в поколіннях живуть.

Не вперше ярмо надівають,
Не вперше нам його скидати!
Не раз приходилось клінічно помирати.
Приходилось із іскри знову оживати.

Не радійте супостати,
Що затопчити нас у багні.
В нас одна Україна - мати
скривдить не дамо! Ні!

Це я навчив, як плакати, вербу
І показав, як небо вкрити хмарам.
Я вічний геній, сонний наяву,
Шляхів, стежин і бездоріж примара.

Я народився ще в ппалеоліт,
Скорив веселку, винайшов багаття.
Язичник перший і останній неофіт,
За подвиг нагороджений прокляттям.

Все важче ниють старі рани,
Болять від грубих часто фраз,
Живуть на світі ветерани
Посеред нас, посеред нас.

Їм сняться фронтові дороги,
Сліпих атак шалений шквал,
Чужих земель чужі пороги
І Перемоги світлий бал.

Їм від життя так мало треба -
Скільки відпущено ще літ,
Аби світило сонце в небі
Та рідше – пару теплих слів.

Через роки бої минулі
То міни рвуть, а то фугас,
До наших днів шалені кулі
Знаходять їх посеред нас.

Нехай Господь пребуде з нами,
Воздасть по справах і вині,
Ідуть в колонах ветерани
Непереможені в війні.

І грають золотом медалі,
Торкають душу за живе,
Живуть вони - і в нас надалі
Непереможний дух живе.

І є традиція прадавня
Всіх пом’янути при вині,
Щороку на 9 Травня
Вклонімось павшим на війні.

У нас свої перестороги
І перевали не малі,
Та в день великий Перемоги
Живим вклонімось до землі.

Ще не всі оркестри
Відіграли марші,
І не всі на рейди
Стали кораблі,
Перемоги чесні,
Покоління старші,
І герої справжні,
Що в сирій землі.

Ще лікують рани,
Часто непомітні
Серед буднів сірих,-
Кожному своє,
Наші ветерани,
Просто люди літні,
Стільки літ на віру
Їм Господь дає.

Мало хто почує
Ті малі потреби,
Наковтались лиха
Впоперек і вхресть,
Десь в світах ночує,
Може й просто неба,
Непомітна й тиха
Їх висока честь.

Ветерани, ветерани,
Ордени й медалі,
Вже зажили старі рани,
А болять і далі.

Відзиваються у серці
Як свинець гарячий,
Знову ранять душу черствість
І людська невдячність.

Не чекають, не попросять,
Горді, без гордині,
Біль утрати в серці носять
Від війни до нині.

Форма, планка з орденами
Вже не для параду,
В буднях всі забуті нами
Бранці Ленінграду.

В кітеля старенькі вбрані,
Сповнені покути
Йдуть в колонах ветерани
Як батьки забуті.

Мы создатели террора,
Злу бессмертному опора.
Хвост змеи и глаз шакала,
Клык гиены, шершня жало;
Зной убийственный палящий,
Плавно в смерть переходящий, –
Это мы. Мы ужас, страх.
Мы – сомнение в сердцах;
Дикий хохот тихой ночью;
Горький плач отца над дочкой,
Утонувшей в ложке супа.
Мы – пятно на теле трупа;
Дрожь в руках, щелчок затвора,
Хрупкий лед, убитых горы.
Мы – ружье в руках солдата.
Мы – Парламент и Палата.
Мы уран в боеголовке
И тупых детей штамповка.
Мы – тиран, народ гнобящий;
Голод, нации морящий;
Зависть, ненависть, бесстыдство,
Блеф, предательство, убийство…
Мы создатели террора,
Злу бессмертному опора.
Мы – к покупке смерти чек.
МЫ – ОБЫЧНЫЙ ЧЕЛОВЕК.

Опустошающая боль от осознания горькой правды
И если так будет всегда… что скрывать, до последнего буду терпеть..
Буду плакать, тасуя колоду, бросая карты
И жить.. даже не на половину… где то на треть.
Счастья не так уж много, можно считать по пальцам
Дни, когда засыпала, улыбаясь во сне…
Любовь из меня тихонько, но твердо сосала кальций
Нежно вертела ночью стальные ножи в спине
Шептала мне тихо на ушко что прошлое кануло в лету
А дальше передо мною рай, где рука в руке
Глаза в глаза, губы в губы… но это тает с рассветом
Сползает куда то плотью скупой слезы по щеке
Мы далеко забежали, хотя остались на старте?
Мы ничего не успели и не хотим воплощать?
Ты промолчишь, дождь прольется, потушит пламя петарды
Которая не взорвалась, если б мне тоже молчать…
08.05.2010

Лише здається, що сам-один,
А насправді - навколо дихають речі,
Речі, в'язні 3х стін,
Ти - 4етверта стіна, бажаєш утечі.

Бо речі побуту грізно мовчать,
З їх виробниками я незнайомий,
Випадково чужих ціла 1000ча
У моїх маленьких хоромах.

Кожна річ володіє голосом,
Яскравим, але анонімним,
У тиші мене обступили колесом
Відтиски пальців застиглі.

Я у чреві гігантосьминога,
У всі боки протяглися хижі зв'язки,
Зв'язки з авторами речей невідомими,
З майстрами різних країн і років.

Зварений харків'янином чайник,
Кава - від зісмажених сонцем трудівників,
Мікросхеми - з плантацій of China,
Зліплені в три кривеньки руки.

"Повідбивати!" - кричу зпересердя,
Схаменусь: деякі з них уже не живі. Ні,
Єдине, що радує: і в моїх нових кедах
Є частка космічної речовини.

2010ТРА08

Чогось чекати я втомилась :
Сама ж знайшла і загубила.
Та не жалію, і не плачу.
Я буду сильною, побачиш...


Я буду сильною ночами,
І кинусь в прірву, що між нами.
Щоб там навіки загубитись,
І вже ніколи не любити.


Навчусь світитись там, де темно,
І буду сильною, напевно...
Тебе би тільки не зустріти,
Бо навіть сила почне тліти...


08.05.2010р.

Ще будуть сяяти роздолля
Моїх надій найвищим змістом,
Коли, покинувши суєтність,
Я в буйні трави упаду
І розчинюсь в красі духмяній
За гамірним до знуди містом,
І мир душі святий і вічний
Між смарагдових див знайду.

На дні зеленої отави
Спочине серце невгомонне,
Нап’ється пахощів квіткових
І утамує спрагу літ,
Якими, визрівши прозріло,
Моє життя червоногронне,
Як ті плоди лози в’юнкої
Перецвіло у вишній світ.

Прийде пора і доля птича
Мене розбудить на світанні,
Розливи сонячних мелодій
Наповнять все моє єство
Щоб я, охрещений весною,
В її пісеннім океані
Не обминув найяскравіше
Життя земного торжество.

В синьоозері небеса
Пливуть зелені хороводи,
Чарує зір хустковий танець
Крилатолистих осичин.
Іскряться дзвінко ручаї,
Несуть свої блакитні оди
Поміж дзвінке різноманіття
Сповитих сонцем далечин.

Краса землі, краса нетлінна,
Ти у живій, священній суті,
І розквітаєш, і буяєш,
Преображаєш серця світ
Оркестрами цвітінь квітневих,
Що на житейському розпутті
Завжди спалахують відрадно,
Душі даруючи політ.

Життя і смерть - дороги різні.
Життя і смерть - то два світи.
Буває рано, часом пізно
Чогось ми хочем досягти!

Душа кричить собі невпинно,
Та хай кричить, бо не німа!
Усе, що статися повинно,
Ми ігноруємо дарма!

Життя і смерть - межі немає!
Лиш час відносить в забуття.
Але одне я точно знаю-
Те, що смерть - нове життя!


08.05.2010р.

А ви були на Змієвих Валах?
Де шурхіт трав звучить уже віками, і –
раптом –
замовкає все... Іозивається минуле дивним гулом,
що аж земля двигтить. Вчувається
мечів і шабель скрегіт й гупання копит. І –
раптом –
замовкає все... Натомість – Пісня –
понад всим цим лине... Така прозора,чиста і всесильна. Володаркою здатна бути
над простором і,
навіть,                часу щит здолати і
зазвучати
сьогодні    в серці...
А ви були
на Змієвих Валах?
(вони древніші од Китайських мурів?)

Так холодно у цій квартирі
чай не гарячить,
не теплить мідь батарей на стінах
мокрий табак...не горить.

Я проходила повз
трикотажні постаті людські
я бачила зіпсований шовк,
пусті розпорені кишені .

Ти збирав в них обкурене місто
дешевим туманом
і заходив у чергове бістро
зіпсути шовк тим виробницьким планом.

А я шукаю вигідних лав,
щоб бачити розпореність швів,
акумулювати твої гонори,-
вони єдині твої донори -
фарба кучерів і брів .

І щось замість дорожніх знаків
так вперто вказує твій напрям,
твій крок- всіх вулиць яд
лиш хочу, щоб лежав ти поряд.

Куліша - тротуарів оскома
колись ти тут ходив, а я сьогодні вдома
і чай мене не гарячить, лиш
протікають стіни
так холодно чомусь у цій квартирі.

2010 р.

Олені Тер, співачці

Рясніє та всміхається калиново
Життя моє, що ти подарував,
Веде шляхами й теплими стежинами,
Карбує запобіжливо слова:

“Ой, доню, доню, будь завжди щасливою.
Нехай веселим в’ється твій струмок,
Повитий щедро золотими нивами
В мереживі із радісних думок”.

Горнусь до слів твоїх, мій рідний тато
Бо вже тобі завіяла зима.
Її вмовляла: “Відчепись, кудлата!”
Та залишилась в роздумах сама.

До кожного приходить ця розлука,
Рахуються плодючиї літа.
Куди не глянь – твої хороші руки,
Квітуюча батьківська доброта.
2005 р.

А в тому садочку, де журливо
Та самотньо лавочка стоїть,
По деревам осiнь палахливо
Розстеляє павутиння нить.

Дерев’яний журавель з криницi
Вже давно не дiстає води.
Це iснує. Це менi не сниться.
За натхненням завiтай сюди.

Там зітреться думок сивий смуток
В журавля
та сiрiсть - зi скам’ї.
I здiйсниться незбагнене чудо:
В осiнь заспiвають солов’ї!
2005 р.

***


Де не ховається дрохва,
Не знає ляку перепiлка, -
Натхнення степова строфа
Бере до рук свою сопiлку.

Пiвденнi слухають краї
Про незрадливу добру вдачу,
Про чорноморськiї плаї,
Де правив гетьман Сагайдачний.

В пiснях сопiлки – кораблi
Та золотi намети хлiбнi,
Щасливий час, що жде в iмлi,
Та люди краю, щастя гiднi.

…Сльоза в очах, а все спiва
І почуття згортає в звуки…
Й стара бувальщина жива,
Й нова народжується в муках.
2003 р.

З полегкістю в саду зітхнули квіти,
Яких тобі я більше не нарву.
Ми квити. Хай лишається висіти
На гіллях серце, плавлячись в траву.

За мить сховається за поворотом
Мого кохання причіпний вагон.
Востаннє загудить нам Вітер дротом
І від слідів моїх роздмухає перон.

Тепер поставлю я собі рінґтоном
Не голос твій, а перестук коліс.
Щоб не тривожив ніжним передзвоном,
Мій смуток, що змією в душу вліз.

Погано ні про що не говорити,
Ще гірше – говорити ні про що.
Сказала ти: «Знайду – тобі не жити!»
Я тихо відповів тобі: «Якщо».

Вітер у спину. Зброю у руки.
Зранку над нами кружлятимуть круки.
Все обриваючись стане началом.
Скільки всередині всього повстало.

Вітер у спину і степ неозорий.
Хто він, цей відблиск у дзеркалі хворий?
Серце забрали - залишились крила.
Мабуть, і нас ця стихія накрила.

Вітер у спину. Пришвидшити б кроки.
Так переходять із поспіхом роки.

...Волю у душу. Зброю у руки.
Завтра над нами кружлятимуть круки...

Сиджу собі у затінку століть…
Повільно днини ремигаю.
Сніг, як колись, біліє і летить,—
лежить чи тане,— тишу сповиває.

За плетивом думок
вирує забуття —
реальна мить і давня-давня мрія…
Тваринність, що в мені,
то скиглить, то гарчить.
Людинність — Космос осягає.
2007

Заграй, серденько, музику любові,
Удар по струнах, забрини в мені.
В очах відбийся і розстань у мові,
Заграй аккорди, тільки не сумні.

Палай, лети, розбийся об весну,
Осколками старайсь не ранить душу,
Бо й так, напевно, їй вже не до сну.
Я ж ще живу...і жити далі мушу.

Хоча, чому ж це "мушу"?! - Хочу
Стрічати ранок, проводжать печаль.
Я голосно своє майбутнє кличу,
Я ще піду по небокраю в даль!

Пірну в весну, в цвітіння хуртовину,
Сама розквітну, ніби ніжна вишня.
Й прощу комусь чиюсь незгадану провину...
Заграй щасливумузику, серденько, прошу..!

Дзвенить весна, вже скоро прийде травень,
А сонце сяє в небі й на росі.
Я не забула - я на тебе маю право,
Моя весна, мій квітню в всій красі.

Лунає музика ні звідки аж сюди.
В очах весна, а в серці - хуртовина.
Весна. За весну дякую усюди.
За рідну пісню, що п"янкіша від вина!

26.04.2010 22.08

Між нами сизий сум як небо із граками
коротких днів зими... І монітору тло..
Ти струм думок і мрій брав голими руками
і обпікав життя... А потім що було?
Важка дилема снів, тлумачення ілюзій
за Фройдом і Хассе, і всупереч обом?
Я все життя горю у вольтовій напрузі
і замикаю струм дротами слів, либонь...
А ти? А ти пішов. Обом на краще, видно,
що схлипує душа лише в однім кутку.
Залишимося ми, не люблячі, а рідні.
Підемо у весну, відверту і м’яку…
Здіймаються граки хаосом чорних цяток,
сідають на дроти, як букви у слова...
Іще одна печаль - і кіловат одтято.
Переболіла ніч і зиму. Я жива.
06.05.2010...

Мої ріднесенькі, летіть,
Де небо плаче світанкове,
Іскриться променем любові
І накриває цілий світ.

Летіть, замріяні, туди,
Де вас розлука не дістане
І де самотність не настане.
Летіть подалі від біди!

На вас чекає інший світ,
Тому лишіть мені минуле.
Душа втомилась і заснула,
А ви зринайте у політ!



07.05.2010р.

Що там пляжі і що там море,
Що там пальми і жовтий пісок?
Повези мене краще в гори —
Щоб поближче до неба й зірок.

Що мені піраміди, Париж
І омріяні кимось простори?
Ти облиш ці розмови, облиш. —
Повези мене краще в гори.

Що там гранди, парі і фуршети,
Що там вдало забиті голи?
Здійсни мрію свого поета —
Повези його швидше в гори.
2008

Не питай навіщо
я ховаю душу,
не питай чом очі
зимні, наче лід,
спокій твого серця
марно не порушу,
по собі залишу
ледь помітний слід.

Ледь помітний спомин
в закамарках світу,
що тобі дарує
знову день новий,
де багато сонця,
де багато світла,
де нове віконце
до звабливих мрій.

Після років блукань
по морях впасти мрію
в гавань твоїх обіймів,
сонцем зігрітись в очах,
більше не знати бурі,
крилами чайки
більше не линути в далі.
Все, що мені тільки треба -
берега твого причали.

2009 р. Б.

Дім з ознаками рідного дому,
кілька сходин - у світло й тепло...
Ми вчащали сюди як додому.
А тепер розставання прийшло.

Приспів:
В інше часу і простору коло
уступили сьогодні ми. Та
не забудемо, школо, ніколи
нами разом прожиті літа!..

Дзвоник, пари, букети величні,
сміх, і сльози - хто б як не хотів,
щем навіюють спогади кличні.
Хуртовина думок й почуттів....

Приспів.
Ось і край... Пелюстки на порозі...
В клас малечу ведуть вчителі.
Нам без них у майбутній дорозі
крокувати тепер по землі.

Приспів.

Лютий 2009

* Тема очікує музичного
вирішення.

Ми будемо забуті чи почуті?
Ми будемо дрімати чи вести? -
Повз грані віри, сутності і суті
Не обіцянок зводити мости,
А прокладати шлях сердець і волі,
Хай коле терен – це його життя,
А наше що? Зруйновані престоли
І стертість поту з чорного з лиця.

Ми будемо забуті! Вічний сором
Нам, сущим тут і зараз, не колись,
Зриває вітер бурю понад морем,
По хвилях грім у безвість покотивсь -
У душу прямо. В яблучко, в десятку,
Шмигнув – ні болю, ані нічогісь,
Лише дзюра. Потрібна тільки латка.
І раптом голос: «Чуєш? - помолись!»

Молитва та уривчаста, прикута:
І Отче наш і Вірую… Амінь.
Якась важка, зурочена покута,
І жмутик позолочений крізь тінь
Закрався так повільно, наче злодій,
Важенна брама скрипом узялась,
Театр та й годі – тисячі пародій…
Життя то щастя чи одвічний фарс?

Увлечённые, к жизни,
любовью,
Мы врагов своих рвали
на части,
Истекая и харкая
кровью,
Приближая вселенское
счастье.
Не жалея ни сил,
ни здоровья,
Изорвав свои души
на клочья,
Мы все тяготы вынесли
стоя,
Чтоб вернуться
к возлюбленным
ночью.

А. 14.04.06.г

Ти заплямив лукавим словом
Мого кохання полотно.
Насіння болю проросло,
Терновим віттям душу коле,
Остуджує долонь тепло,
В очах погасли ясні зорі,
У грудях жалем запекло.
Розбилось серце на цурпалки,
Неначе розлетілось скло.
Одне в запалі чорне слово
Й кохання наче не було.

06.05.2010р.

а ти не думай про завтра,
хай все буде так, як є.
і, хай там як ляже карта,
ти все ж кохання моє.
з тобою так, як ні з ким,
я бачу, що таке щастя.
прошу, залишся моїм.
ти ж знаєш: так буде краще.
і обійми мене ніжно,
не відпускай із обіймів.
можливо, ми будем інші,
та головне - щоб ти вірив.
ні-ні, не думай про завтра,
просто цілуй мої очі.
в нас є сьогоднішня правда,
це все, що я зараз хочу.

2008

...і знов
печаль на сум
недбало
множить вітер.
А вир
тривожних дум -
в безодню
чорних літер.

З одним,
на жаль, крилом
у вирій
лине мрія.
Любов
твоїм листом
у полум”ї
жевріє.

Симфоніям
дощів
не треба вже
овацій!..
Ось вірш...
Дотла згорів
в багатті вечорів
осінніх декорацій...

2010

Цвітуть каштани. Сумно й незрівнянно.
Цвітуть каштани. Високо й високо.
Танцюють з вітром милозвучне танґо,
Милують душу і милують око.

Цвітуть каштани. Хай собі цвітуть
Хай їхнє листя зелено тріпоче.
Мені ж ніяк спокою не дають
Конвалій ніжних щирі очі.

Між думок витає паніка,
Бо душевного "Титаніка"
Поглинув час.

Він, невпинно опираючись,
І від болю знемагаючи,
Між хвиль кричав.

А вони, брехливі, зрадили,
Крижаними зорепадами
Лягли на борт.

Тонуть усмішки сполохані,
Бо , виходить, що закоханий
Убив любов.

І на дно спадають каменем
Почуття, які між нами є.
Колись спливуть.

І злетять у небо спогадом
Не для нас, мабуть. Для чого нам
Шукати суть?


06.05.2010р.

Вікна на північ.
Тільки віконце моє
Дихає півднем.

З тобою ми знайомі вже давно,
Та час немов спинився й спочиває.
І почуття переповняють чашу –
Їх серцю вже вмістити не дано.

Спасибі вам, коралові уста,
Що вгамували спрагу молодечу.
В твоїх очах я бачив небеса
І щастя мариво таке далеке.

Тебе кохаю і щасливий я,
Бо всі чуття загострились до краю.
Тебе кохаю і нещасний я,
Бо ти мені не скажеш: „Я кохаю”.

Ми розійшлись, як в морі кораблі,
Та я тобі бажаю щастя з іншим.
Нехай тобі щастить! Лиш на душі
У мене щось щемить...

1995 рік

Дружба – це мистецтво.
Як всяке мистецтво,
вона таїть в собі невимовність.

Щасливі душі, що здатні
розгорнути її (цю невимовність)
у реальність свого існування в часі.
2002

Джерельна тінь розмови. Не тече.
Дочерпано до дна, до передсердя.
Намито золота з жили ночей
і випалено все, що спересердя...

Десь протікало щастя, але дір
нелатаних здавалось небагато.
Ми колами ходили по воді
і поверталися ходи набрати.

А вийде місяць із калюжних плес,
нехай стікає – аж намокне стуком
від передсердя й до душі небес
оте моє, що обіймали руки.

Джерельна тінь розмови. Не іде.
Не відсувається на мить, не тане.
Краде, мов Прометей, вогонь з грудей –
раниме, спалене, але кохане.

6 Травня 2010

Згадай мене у тихий вечір
І я вночі приснюсь тобі,
Я обійму тебе за плечі
І серце звеселю в журбі.

Згадай мене в рожевий ранок,
Як тільки сонечко встає,
Коли ще місяць крізь серпанок
Сріблясте світло ледве ллє.

Згадай мене в годину щастя,
В мить смутку й горя не забудь,
Згадай мене, і мої очі
У твої сонцем зазирнуть.

Згадай мене коли надія
В твоєму серці ледве тліє,
Згадай любов, і наші мрії,
Згадай приємні дні, події...

Згадай мене! Але при ній,
Прошу тебе, не згадуй,
Ні!

(2004)

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Як на лінійці, тримаючи стрій…
Десь серед них, в вісло-одерських снах,
Прадід мій…

…Прадід, якого ніколи не знав…
Той, що конем був у бабиних снах…
Глянь, як для нього вгорі світить Зірка Ясна…

…Шану віддати
Душам-солдатам –
Янголам в Божім Краю…
В прадіда мого,
В дідика твого –
День Перемоги
В Раю…

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Чітко й бадьоро тримаючи стрій…
Десь серед них, в севастопольських снах,
Дідик твій…

…Він цього дня дочекатись не міг…
Ждав, що медаль принесуть на поріг…
Глянь, як для нього горить Біла Зірка вгорі…

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Як на параді, тримаючи стрій…
Чуєш, лунає трикратне «Ура!», ніби рій?...

…Кров тоді лилася так, як з відра…
Все описати – не стане пера…
Чуєш, лунає «Ура!» для Івана й Дмитра?...

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Мов у атаці, тримаючи стрій…
Пильно дивись, бо в строю тому – всі: твій і мій…

..Хочу сказати до тих, хто забув…
Тому, кому ця війна, як табу –
Слави дідівської в травні чіпати не смій!...

…Шану віддати
Душам-солдатам –
Янголам в Божім Краю…
Сльози проймають…
Свято – на Мая…
День Перемоги
В Раю…

Кумпала Вір,
17.04.2010 року, м. Хмельницький

…Весна… Дев’яте травня… Перемога…
А в мене серце від печалю завмира…
Бо бачу я, як вийшов на дорогу,
Останній позабутий ветеран…

…Давно в минулому атаки і тривоги,
Війна скінчилася, вже не кричать: «Ура!»
А я боюсь, тому, що вийшов на дорогу,
Останній позабутий ветеран…

…Хода похила, бо не ті вже руки й ноги,
Медалі й ордени – сліди від ран!
Крокує на параді Перемоги
Останній позабутий ветеран!..

…Ми всі колись прийдем на суд до Бога!..
Я розумію, що прийде пора…
Але, як боляче, що вийшов на дорогу
Останній позабутий ветеран…

Кумпала Вір, 06.05.2006 року,
м. Хмельницький

Карпати мої, ви моя відрадо!
Ви тягнете мене, немов магніт.
До вас я повертаюсь завжди радо
Із найвіддаленіших міст.

Пройтися стежкою знайомою з дитинства
Туди, де гриби-ягоди збирав.
Послухать ліс. Знайома його пісня —
То для душі цілющий мінерал.

А ліс співає піснею потока,
Переливом пташиних голосів
Таких барвистих, що й стара сорока
Змовкає, щоб почути дивний спів.

Легенький вітер бродить верховіттям —
Він диригує співом всіх дерев,
Повільно гойдаючи віти
І приколисуючи день.

1996 рік

Пухнаста зіронька прийшла до мене в сон,
Торкала лагідно промінчиками вії,
І снились мені замок, принц і срібний трон,
І я принцесою ішла назустріч мрії...

А потім снився сад, де сотні світлячків
У піжмурки, мов діти, гралися під листям...
І снилися хмарки, озера і річки,
І я кудись брела казковим дивним містом...

Та обірвався сон від лоскоту зірок,
Які злетілися з усіх усюд до мене
І ранок принесли... Вже й чути спів пташок,
І світлячок повзе під листячко зелене...

2010