Не плюй на землю, - бо вона свята,
Не зраджуй друга – бо то гріх великий,
Найбільше лихо - серця пустота,
Найбільша втрата – час мільйоноликий,
Не дай чорноті в думці жити
Щоб совість чистою була,
Не бійсь могутнього владики
І не схиляй пред ним чола
Гнушайся княжими дарами -
В багно коштовності й метал,
Відвага, воля, честь і слава
Ось твій найкращий капітал
Не вір очам, що сяють сонцем,
Не вір оманливій красі
Довірся Богу, а в людей
нічого не проси.
І не журися за минулим,
на майбуття не ворожи,
Не сумнівайся – то лиш хвилі
На дзеркалі ріки-душі...

Ген за рікою дикі білі коні
Промчали збивши крапельки роси,
Зоря цивілізації засяла
Земля не знала борони і рала,
Трава не знала гострої коси.
Немає кріпака, немає пана,
І братовбивство ще не почалось
З двох козаків по три гетьмани
На сором нам іще не розвелось,
Нема Мефодія й Кирила,
Нема війни ради Христа,
І мудрість всю найстарші з роду
Передавали з вуст в уста.
Ще не написано закону –
окрім того, що у душі,
Іще асфальтом не залили
Зелені спориші
Іще не винайшли рушниці -
Життя то диво, не сміття,
Гуляють дикі звірі й птиці -
Годує їх з руки дитя.

Минають дні, хвилини, миті,
І літо змінює зима,
Ідуть страшні кровопролиття
У світ, де нас іще нема...

Зове до бою Мати Слава
Дзвенять мечі,
Мій час настав
Я возвеличу Русь-державу
Я – Святослав!

Не жирувати у хоромах,
Я дух гартую у січі,
Тремтять від ворога сіроми
Що зніжили мечі.

Вже ріг сурмить,
Зве до походу
У добрий час і добра путь
Загинути не підкорившись
Бо мертві сорому не ймуть!

Благослови ж до бою, волхве,
Щоб міцно меч тримав в руці,
Ще нас не навчено терпіти
Коли ударять по щоці.

Я сонця й неба голос чую
У тихім шепоті трави
До перемоги шлях торую
Іду на ви!

Старі легенди пам'ять бережуть
Тисячолітня не померкла слава,
В час бездуховності та смут
Земля чека нового Святослава...

Коли зведусь востаннє в повен зріст
І шаблі слід від рамена навкіс
Моє зболіле перекреслить тіло,
Нехай мене як дощ прийме покіс,
Зросте чабрець і гостролист-рогіз
Як птаха Алконост зімкне у тузі крила.

Але ні меч, ні чужинецький ніж
Одній душі відомих роздоріж
Не розсіче, як не розсік донині.
Спали мене, розвій мене, засніж,
Я ляжу в твердь, я твердю був раніш
На ній одвіку зводили твердині.

До Веж Небесних вищої мети
Злітай до зірки птахою – лети!
Гартує буря дух, хоч білить кості!
Підніме брат братину на курган,
Затягне плоть пекучі плеса ран
І пісня Сиріном злетить до високості.

23.07.09

Через серпень іду в сутінки
Я злякала тебе правдою
Голос спеки такий вкрадливий
Завтра буде новий штиль

Вже не діють старі збудники
Я неспритно тебе звабила
Ця нав’язлива гра в правила
Цей кумедний тепер біль

Через серпень іду в сутінки
Серпантином думок крадених
Ця розмова для нас праведних
Завтра знову новий штиль.
10.08.2010

Звичайно можно пригадать
Оті часи бентежні й кволі,
Коли не зошит, а "тетрадь",
Щоразу відкривав у школі.

І не перерву я чекав -
Була до серця "перемена".
Сьогодні матінку згадав,
А прокричав у небо:
НЕНЕ!..

Ты, говоришь, в силок словился?
А ведь признайся – ты влюбился,
И мысль, и сон, и сердца речи
Все обо мне, сам ищешь встречи,
Цветы, записки… даже слышком,
Ах ты, мой ветреный мальчишка,
Жизнь временами непростая:
Ты полюбил – а я страдаю…

10 серпня 2010

Як лев чи тигр чи леопард,
Він за Гвіневру воював,
Й король великий - Едуард -
Йому жону свою віддав.

А ще він був, немов Орфей,
І музикою ніжних струн
Розчулював чарівних фей..,
Стихав могутній Бог Перун

І слухав згідливо десь там
У небесах лицАрську гру:
"За честь, красу прекрасних дам -
Сто тисяч раз, Їй-Бо, помру" -

Співав так лицар Ланселот,
Схиляв до ніг своїх віки.
І шанував його народ -
На плечі клав йому вінки.

10.08. 2010 р.

І що, скажи, наснилося тобі,
що так ридало скрушно до світання?
Здригалось громовицею і станом
і марило… (Що хочеш – те й роби!)

Ну нащо так лякати Божий світ?
Дубам спросоння смикати рукава?
Чого мовчиш?.. Та добре, буде кава…
І печиво, і масло – все як слід…
10.08.2010

...Перевернуті прапори...
Перепльована Незалежність...
Золоте під багном - не горить...
Не летить Гамаюн у безмежність...

...Не пече мати хліб у печІ...
Не горять над селом Стожари...
Прислухайсь, ніби щур, уночі...
Не забув ще, як сліплять фари?...

...Можеш радіо вбити - вбий!...
Як непотріб, розбий телевізор...
Далі йди у кабак і - вий...
Заїдай матюками кризу...

...Спи, блаженний, все, як завжди...
Пляшка водки, буханка хліба...
Ось і фюрер твій: "Т-с-с, не буди..."
- Kommen Sie in Donetsk, meine Liebe!..

...Ця держава - арійський край?...
Ця країна - жидівський шинок!...
Грай, юродивий блазню, грай...
Тут, на святі "сваїх" - чужинець...

...І - живи, Гамаюн, живи...
Пташе праведний, пташе віщий...
Долю-дулю "сваїм" яви...
Не пояснюй чужим, навіщо...

Кумпала Вір, 09-10.08.2010 року,
м. Хмельницький

На околиці лісу він виклав омріяний дім.
А за вікнами сад, а за садом виднілося море,
і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
і щоночі займалося небо від "Ти - Моя Зоре!".

На околиці раю вони полишили печаль.
І мінялися весни у палахкотінні розмаю,
і щоразу краси їх вкривала тілесна вуаль
закохання, якому кінця не знайти, ані краю.

На околиці часу вони загубили роки.
Зачаровані дні закружляли у колі своєму.
І коли усе інше потануло серед війни -
ця одна їхня мить залишалась росточком Едему.

Приспів:

Я домальовую ранками світ наш -
знову і знову -
обрії,
музику сонця,
тебе кольорову

Серце яблуневе
Медовії струни
Зсохлися під чорним,
Млостно-чорним сумом...

І маркітно ранком,
Болісно співати
Ллється гірка кава
В горняткові грати

День неначе пустка
Обгортає плечі,
Морозко і тихо
Скиглить дикий вечір..

Шкелки всі по сльозах,
Шкіряться пітьмою
В хмарах рання осінь
Гойдається в зорях

Серце яблуневе
Ковані засуви
Все мине-пролине
З*явнуть квіти суму

Між здорових лиш я занедужала,
Споглядаючи сонце на відстані.
І якими б не були байдужими,
Все одно ще лежатиму близько я.

Затремтіли на віях підсніжники,
А сріблясті монети розтрачені
І якими б не були ми ніжними,
Все одно, наче зраджені плачемо.

Загубились колись між роками ми,
І, здавалось, провини загладили.
Та якими б не були коханими,
Все одно ще не раз когось зрадимо.

І зустрілися десь між вокзалами.
В різні потяги сіли замріяно.
І вмивалися довго сльозами ми,
Бо нікому, крім себе не віримо.

Ми хочем угледіти поклик –
втрачаємо спокій…
Ми хочемо чути спромогу – у русі ми є…
Не чути волань допомоги…
Не видно дороги…
Чому ж нас так мало на все?..

Ми хочем зростати у силі, скоряти вершини,
ми прагнем проміння визнань і тепла,
вдихнути живе в наше тління,
відчути прозріння,
здолати ту смерть, яка серед нас проросла!

Свій шлях віднайти – так боляче, важко і слізно –
Сизиф швидше камінь закотить.
Саул
уздрів поклик свій повернути…
Невже нам не чути
Прориву ось­-ось наростаючий гул?

2009

Дві краплинки
дві частинки
сяйва два
Дві хмаринки
дві дощинки
два дощі
У краплинках
у частинках
цілість вся
У хмаринках
в дівчиноньках
вічнота
Десь запруда
десь погорда
вся любов
Кому нудно
і сутужно –
геть з оков

3003.2009

Чому
Ти
не опанувавши летом
змінила
небо
на інше
яке завтра
зміниш
за звичкою
за покликом
за долею
теж
не навчившись
літати

2008

Осіння ніч, вона така осіння!
А в мене блима білий вогник у вікні.
Ледь п’яний Вересень луза сире насіння,
А шкаралупки дивні сипляться мені.

Носатий Місяць (з носом от-та-кен-ним!)
Десь взявсь, і ходить заглядає у хатки,
А Осінь, фарбами і пензлем,
Малює людям пальта і шапки.

А в мене є сьогодні гарний настрій,
Хтось каже: «Біс приходить на вікно.»
Що ж, у моїх долонях трохи щастя:
Тумани. Восьмий поверх. Холодно.

2009

Ви зараз далеко,за вами сумую.
Дві сотні в світанку зведуться у бій
Але я унутрішньо, мабуть, відчую,
Коли на позицію стане мій рій.

Прокотиться: «Слава!»
У відповідь: «Слава!»
І тиша застигне в німотній імлі.
І Богу потисне Чорт руку лукаво, -
Чи станеться так, що гра стане не в грі.

Що треба в реальності вже боронити,
Вставати з колін, чи тримати з ран кров.
Що треба сьогодні до завтра дожити,
Уголос сказавши про власну любов.

2010

Кофеїн чи кокаїн?
Яка різниця?
Обоє починаються на «К»,
На «їн»закінчуються.

За правилами цього світу
Навчитися ще треба грати,
Тому уважно в словниках
Шукай всі значення й цитати.

Щоби зрозуміти насправжки
Всю сутність, істину єдину,
Дивися не лише у край,
Вдивляйся в середину!

Поки на мітингах чи зборах
Ще не повстав вселенський фронт,
Ти не гадав, що ж то розквітне:
Наш геноцид чи генофонд.
2010

Я врешті починаю любити місто,
У якому прожила понад дванадцять років.
Хоча комусь тут буде затісно,
Лиш стане чутно відлуння кроків -

Твоїх, моїх, нерозчищених вулиць,
Гопів у сквері за поворотом,
Де, вдихаючи зиму тутешніх околиць,
Ти стоїш із затисненим рукою ротом.

А я люблю як димляться труби
Похмар’ям азоту, а чи, може, клею,
Тому я, без страху розкинувши руки,
Впаду у обійми річкового глею.

Я буду пірнати в зелінні Дніпрянім
І з раками, задки, ходитиму в гості,
Я вирощу зябра на стінках гортані,
Щоб чути що кажуть затоплені кості

Я вдивляюсь у кожного, й мені стає дивно –
Під тілом м’яким механічні машини,
А там, де на дотик зелене повітря
У мутанта залишилось серце людини.

Не бери нічого на халяву!
Бо ти тоді лишаєшся один,
Й рахуєш – скільки часу бродить кофеїн
По венах мляво.

Не бери нічого нахаляву!
Халява зло, і користі не дасть,
Й хай краще до чужого тобі буде зась,
Зате своє буде цікаво.

Не бери нічого нахаляву!
Умій завжди нове створити,
Бо за халяву слід платити,
Чи вляпатись у якусь справу.

Не бери нічого нахаляву!
Проте ти маєш власні межі й ґрати
Тому умій вирішувати –
Чи пити з хворим серцем каву,
Чи брати чи не брати речі нахаляву.

Сьогодні я хочу з тобою погратися,
Можливо це буде і еґоїстично.
Я тебе посаджу за залізними ґратами
І зараз же випущу цілою вічністю.

Я вестиму тебе непрохідними хащами
І покину десь серед дороги зі звірами,
І врятую тебе голозадим пращуром
Із витатуюваними частками першої віри.

Я наївно захоплена хмільними іграми
Ти смієшся: хто ким забавляється знову?
Духівник і наглядач – дві постаті зібрані
У одному і вічному, вільному – СЛОВО.

***
Подорожуючи на Захід старим автобусом
Я роздивляюсь крізь шибку ліси і села,
Що назви мають так само дивні –
Гореничі, Видумка чи Весела.

Там з-під доріг немов виринають
Хати, церкви і старі артілі.
Де ще орють плугом, запряженим кіньми
Люди з слідами сонця на тілі.

І коли вже почне за вікном сутеніти,
І в ритм серця ввіллється шум автобуса –
Край доріг зацвітуть каплицями квіти
Повертаючи знову кульку глобуса.

І напам’ять про Захід, про дивні містерії,
Від прадавніх мольфарів і їхніх коханок,
Ми з тобою в старих-престарих наплічниках
Привеземо з собою додому ранок.

2009

На споді безодні,
де зірки – як ікра,
на планеті сто_двадцять_зет _ай_дріб _сім,
служити українцю – ну просто край!
Хоча непереливки тут усім.

Три розпечених сонця
/заходять два/,
а одне – як вмонтоване у зеніт.
І від цього обертом голова
й сексуальні видива...
неземні...

Вдома діти і жінка...
й коханка...
дві.
І від цього у грудях і в животі
дві пульсуючі дірки.
А в голові –
кілька сот варіантів можливих дій.

А під вечір /умовно/
приходить кум,
із сусідньої бази /вважай – села/,
то вони поспівають, попють чайку,
і навряд чи читатимуть – хто що склав.

Бо ну що ці віршиська –
космічний пил!
У такому безмежжі ти завше сам.
Та якби не вони, то нарід би пив,
а відтак задивляється в небеса.

А у тих небесах –
золота байда.
І немає спасіння від цих небес:
кожен третій твердим /наче камінь/ став,
кожен другий /до денця/ пізнав себе.

У цієї розради
полинний смак:
це як очі_ув_очі, слова_в_слова.
Це коли тебе кличуть, а ти зім'як,
бо насправді ніхто
/із живих/
не звав.

Я тебе, Любий, вирвала з долі обіймів в цю ніч.
В тебе немає вже вибору - знову мене поклич!

Лагідним сонця променем спущусь до тебе у сни,
Серце зігрію спомином, наче цілунком весни.

Вітром печалі не видути, холодно в цій порі,
Я тебе, Любий, видивлюсь за горизонтами мрій.

Серце, немов за гратами, важко було носить,
Вічність тебе чекатиму, вірю в щасливу мить!

Я тебе, Любий, визволю з вічних оков самоти,
Вчора було це немислимо, нині зійшлися мости.

Птахом до тебе, мов з вирію, я повернусь з-за межі,
Я тебе, Любий, вимрію і закарбую в душі!
9.08.2010р.

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті...
Баба цілується з дідом.
Ох, предки мої,
Вкриті слізьми і живим базальтом,
Від вас і до вас через пісню їду.

Самотня бджола я.
Гірка й самотня
В морі вогнів нетутешніх.
Крізь мене воює
Заклята велика сотня
В киплячій крові черешні.

Поле гуде і шепоче жито.
Страшно, що я не боюся смерті.
Часто мені не хочеться жити.
Дуже мені відверто.

Дико.
Щасливо.
Вірші пишу, наче ловлю
Сиві осінні яблука.
Хто ми і звідки?
Падає зірка у хвойний шум,
Де безпросвітно я блукав.

Сльози твої на моїй щоці
Вип'ю.
Піду до Дніпра на похмілля.
Болем стає печаль у твоїй руці.
Вітром стає непутяще зілля.

Зайву горілку я пив
І черпнув сповна зайвого лиха,
Шукавши багаття предків.
Тяжко мені.
Лікує рідна стара сторона
Даллю і білим медом.

Все програється у карти.
Земле, прощай!
Море вогнів наді мною.
Я сам свій ворог.
Генам своїм зоставляю
Пекельний рай.
Сам же іду до того,
Хто у мені говорить.

Цьому місту байдуже, хто ти.
Безперечно, байдуже, де,
ти уперше відчула дотик
і як жилами лава йде.

Цьому місту немає діла
ні до правди, ні до брехні.
Де губились душа і тіло –
в першім "так" чи у першім "ні".

В цьому місті ховатись легко
від людей і від себе теж.
У бетонно-залізнім техно
від прадавніх пече пожеж.

В цьому місті між лиць безликих,
в лісі вулиць і ліхтарів
ти ставала первіснодика...
Без прелюдій і навіть слів...

Впали нарешті мури,
Вщухли холодні дощі -
Знову торкнулись Амури
Струн у моїй душі.
Знаю - не маю вибору,
В серці скінчилась ніч.
Я тебе, Любий, вибрала
В мить наших віч до віч.
Наші серця не з примусу
Разом забились в такт,
Знаю, я все тепер винесу,
Доля нам дала знак.
Болі колишні розвіялись
І спопеліла журба,
Вчора мені й не мріялось,
Може, лиш трішки хіба...
Зрадами душу зсудомлено,
Чи ще повірю комусь?
Втратами серце потомлене,
Але назад не вернусь!
Руки сплелися зміями,
Душі в єдине злились.
Ти ж мене, Любий, вимріяв,
Намалювавши колись!...
9.08.2010р.

В сердце – солнце! Лучи в капиллярах!
Каждой клетке несут они жизнь.
В сердце – солнце! И с каждым ударом
Дишут ткани – бодры и свежи.
В сердце – солнце, и, значит, нейронам
Не страшна никакая беда.
В сердце – солнце! Гудят возбужденно
Теле-нервные провода.
В сердце – солнце! Душа, как немая…
Как безоблачны все мечты!
В сердце – солнце! И все понимают:
Это значит, что в сердце – Ты!


14 октября 1964

Неуемное время! Куда так летишь ты?
Нет, не остановиться, помедлить прошу...
Не пойми, что хочу я застоя, затишья,
Я иную мечту в своем серце ношу.

Все мы пленники времени… Наше желанье
Мчать с космической скоростью ввысь и вперед!
И за время свое пролететь расстоянье,
Хоть в два раза длиннее, чем жизнь нам дает.

Много времени нужно, чтоб стал познаваем
Весь огромный таинственный мир без конца…
В тайны жизни тяжелую дверь открывая,
не успею подняться я выше крыльца…

И в поэзию птицей впорхнуть не сумею,
Лишь оставив альбом недописаных строк…
Всей душею любя, долюбить не успею,
И в цветах растворится любви огонек.

Не успею детей я и внуков доняньчить,
Не успею любимой всю ласку отдать…
В жизнь одну не вместить все, что греет, и значит,
мало времени даже о всем помечтать...

Пусть не сделать всего, как не горестно это,
Пусть продолжит другой то, что я не успел,
Пусть останусь я в песне, моей недопетой,
В вихре поисков и неоконченных дел…

Неуемное время! К тебе я взываю!
Отдохни, подожди, ну нельзя так лететь!
Стань длиннее, минута, часы раздвигая,
Чтоб за жизнь на Земле все же больше успеть!

Ранішнє сонце привітало,
Твоєю посмішкою в ліжку,
Все погане в мені розірвало,
Коли узяв тебе вколиску.

Скуйовдили нічні перини,
Наче вітер обшарпав хмари,
В душі зросли позитивні пухлини,
Та днем, мов скальпелем їх зняли.

З тобою мушу бути поруч,
Бо ти моя надія віри,
Готов скувати палець в обруч,
Як коло, що дарує сили.

Вбиваю тихим відчаєм
Тебе,моя любов
Вбиваю,бо п"яниш мене
Отрутою,ти знов!

Вбиваю,бо життя мого
Без тебе, вже нема,
Залиш мене без променів,
В душі,сама пітьма!

Посвячена обманами,
Болючими слізьми,
Зкривавленими ранами
Туди, де цілиш ти.

Покинь мене, залиш мене,
Від відчаю вмирать,
Любов моя, іди туди
Де вічна благодать!

Не вб"ю тебе, бо сил нема,
Й без тебе, не життя,
Випалюєш вогнем,в душі,
Вчорашні почуття!

Дихнеш, гарячим полум"ям,
Пускаючи стрілу,
І ціль твоя, зпустошена,
Й без тебе,не живу...

09.08.2010

Моя кирпата дівчинко,
Цнотлива орхідеє,
Постав за мене свічечку,
Бо я не знаю, де я:
На кліросі божественнім,
На східцях – ранах відчаю,
Де тільки той пожертвує,
Хто палить душу свічкою.

До світла – далі місяця,
До темряви – рукою,
Тому не кожен світиться
Свічею восковою
На кліросі божественнім,
На східцях – ранах відчаю,
Де тільки той пожертвує,
Хто палить душу свічкою.

Допоки босі ніженьки
Не колені вітрами,
Ти вибирай доріженьки,
Які ведуть до храму.
На кліросі божественнім,
На східцях – язвах відчаю,
Тим Бог прощення жертвує,
Хто палить душу свічкою.

2010 р.

І катер, не небесний,
Що знову плаче всохлими сльозами
Жене мене вже ген за край землі
Де не побачу більше висохлої дами

А я не знав! Що в морі
Нема спасіння від сухості тієї
Бо ж сіль ота, їсть очі
І голос тихо проклинає рай...

Тепер мене спасе лише гарячий лід,
Що з попід хмар розсиплеться шматками
Що ж? - Ні! Немає того льоду!
І вже не буде кому розпочинати моду...

2010

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, де мрії оживають,
Вони в цю мить над Римом ще кружляють,
На мене погляд кидають здаля.

Ще крок один - самотність, мов туман,
Розвіється у ніжності промінні.
Любов сумні дощі в мені зупинить,
З душі відступить пустка і пітьма.

Лиш крок один - і я Тебе торкну
Крилом душі відчутним, та незримим.
Влечу у Твоє серце, наче рима -
І стане яв солодшою від сну.

Я знаю, що Господь мене почув -
Від щастя в грудях подих завмирає.
На крилах мрій над Римом я кружляю,
За крок один до Тебе вже тремчу...
9.08.2010р.

Мала, не бійся, він ляже спати,
Він утомився – впаде від втоми,
Він буде вічність отак лежати,
Якщо ключа йому в серце встромиш…

Не так! Не слухай! Відкрий кватирку,
Оту кватирку, де неба очі
Тебе з’їдають так нестерильно,
Штовхають тіло твоє на злочин...

А потім легко, в шаленій миті,
Стрибай донизу, навчись літати…
А зараз спробуй його любити –
І неодмінно він ляже спати…

Марина Єщенко
Поезія “Малій (продовження)”



Пародія

“Колєги” знову у день зарплати?
А я чекала так до вечері!
Що, будеш вічність отак лежати?
Не міг встромити… ключа у двері.

Роззую, в ліжко – ти будеш спати
(Хропіння й свисти тепер до ночі)
“Дивися, доню!” - казала ж мати…
Сьогодні бути з тобою – злочин.

Ти нестерильний, такий пом’ятий:
Вікно відкрию – повітря мало.
Ну,ну! Не здумай мені літати,
Лікарні тільки не вистачало.

А ти важкенький, немов з заліза.
Хоч очі риби, і ноги з вати…
Назавтра – точно пакуй валізи.
Шуруй до мамці. А нині – спати!

Добре хоч, що є за ким скучати
В цім осіннім зрушенні льодів.
Темноокі вина непочаті
Я би з чортом випити хотів
На колінах перед калинами
За банальний гріх до батьківщин
І за тих, що вже ідуть над нами,
Ще й самі не знаючи за чим.

Все одно ж човни на дні сльозини.
Все одно ж і церква – золота.
Все одно пекельний рай людини
Не замінить музика свята.

А оця безсмертна ніжність тіла,
Що цвіте, мов яблуня, – мине.
І настане тайна біла-біла,
І засипле до грудей мене.

Десь любов, горілка та ікони,
Десь вина, десь дикість, мед і біль.
А хмаринні вітрогриві коні
У очах вологих носять сіль.

Щось в мені іще не хоче раю.
Щось в мені гірке сидить, як цвіт.
Добре хоч, що я його не знаю
Вже багато міліонів літ.

Мала, не бійся, він ляже спати,
Він утомився – впаде від втоми,
Він буде вічність отак лежати,
Якщо ключа йому в серце встромиш…

Не так! Не слухай! Відкрий кватирку,
Оту кватирку, де неба очі
Тебе з’їдають так нестерильно,
Штовхають тіло твоє на злочин...

А потім легко, в шаленій миті,
Стрибай донизу, навчись літати…
А зараз спробуй його любити –
І неодмінно він ляже спати…

2010

У німецькій крамниці
Шкіряний аромат
І взуття на полицях
Вишикувано в ряд.

Літній крамар не проти
Підказать з-за спини.
"Я прийшов по чоботи.
Підберіть щось мені",-

Без артиклів, на втіху,
Запитав, як зумів.
"Звідки, пане, приїхав?"-
Він розмову повів.

І, як другу, довірив,
Тільки слово почув:
"Я колись у Сибіру
Кілька років відбув.

Цей життя мого іспит
Віриш, я не забув?
Хоч вели нас нацисти,
Я нацистом не був.

Хоч у роту піхотну
Не за покликом йшли,
Німці всі патріоти,
Та й дурними були.

Звідки зважений погляд
У юнацькі роки?
Той формує світогляд,
Хто годує з руки.

Нас вожді ошукали,
Славши гинуть в бою.
Та і права не дали
Мати думку свою.

Перемог тимчасовість
Десь і я розумів,
Та притлумлював совість
Окрик справжніх катів.

Тож, не маю образи
На радянських людей,
Бо не вбили відразу,
Як собачих дітей.

Ми синів їх вбивали,
А скорботні жінки
Нам - убивцям давали
Хліба білі шматки.

За тяжкую провину
У копальнях я млів.
Нині й камінь не кину
В бік чиєїсь землі.

Душу річкою вилив,
Ніби вік мене знав.
Може в діда він цілив?
Що поробиш,- війна!

Сам по сонячних далях,
При казенних харчах
Крокував не в сандалях,-
У важких кирзачах.

Карусель людовбивства,
Корчі тисяч життів.
Розпізнати-б злодійство;
Не зумів. Не схотів.

Був генсек у столиці,
Був міський воєнком.
Я ж на їх шахівниці
Чорним став пішаком.

Хто ми - люди, чи вівці?
Чи сліпі, як вночі?
Чим я кращий від німця?
Совість каже:"нічим".

Всі ми пам"яти бранці.
Нам свого не зректись.
Може десь і з афганцем
Доведеться зійтись.

То почну із питання:
"Звідки, друже, скажи?
Я колись у Афгані
Кілька років служив."

29 лютого 2009 року

Я сохну, й сохне моє тіло,
Сохне душа, вже не біжить…
Вже не летить! У край…
Що зсохся, і вже спить…

На жаль мої думки сухі як вітер!
Сухі мов зсохлий гай поперед гріз,
І що? Мене спасе лиш катер,
Що вже не дасть засохнуть на землі…

Для первісних людей кожна палка була чарівною.
Для первісних людей кожна іскра була, мов зоря.
І первісний мужик мав дітей зі своєю сестрою,
Що купалась в солодких, забутих тепер морях.

У первісних людей було дуже смішне майбутнє.
Місяць, Сонце – мов іграшки: милі й близькі були.
ЗлИлись тоді на ікла, а ридали на кутні.
І – ніхто не приручений:
Ні воли, ні хохли.

Тільки птиці вже знали: планета – велика клітка.
Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети.
А куди – чи сюди, чи туди, прилетіли звідки,
А вже потім із себе виходили, мов із води?

І була тоді папороть кров’ю висока і дужа,
У комп’ютері черепа простір вбивала, мов час.
Тож як цвіт опадав – починалась гаряча стужа.
Але що то за щастя у клітці було без нас?..

У очах старого міста
сива давнина
і часи, коли бряжчали
зброя і казна.
Пишно вкрите його серце
славою віків.
Час теперішній з минулим
геть пішли в розрив.

Зморшки тріщин на фасаді
та іржавий дах –
як же страшно цим будівлям
зникнути в віках.
Але буйно квітнуть квіти –
горя їм нема.
Танці зараз ще страшніші,
ніж якась чума.

То раніше громадяни –
меценати теж -
славу правили в майбутнє,
що не знає меж.
Зараз… Зараз все інакше.
Ті пішли часи.
Плачуть стіни…
Та не чують їхні голоси.

Ти знати не хочеш, чому знов народжую вірші,
чому сохнуть квіти, гаптовані шовком багряним.
А я ладна вмерти, аби лиш ти міг жити вічно
і бути для неї, для іншої, милим, коханим.
Ти ставиш під сумнів логічність незвичних метафор,
укотре глузуєш із прагнення бути собою.
А я б, не вагаючись, йшла за тобою етапом,
ламала би списи у герці із долею злою.
Ти зовсім не мусиш надвоє себе розривати,
і крихточки ніжності сипати в ліжку моєму.
Допоки ти є, я могутніша від Клеопатри.
І байдуже, що не побачу ніколи Едему.


29. 07. 2010 р.

Кохання - одвічна битва.
Вже краще було мене вбити,
закинути прах на орбіту
в одній із ракет "Байконуру"...

Вже краще було розіп'яти,
щоб юрби щасливих вар'ятів
лизали зачовгані п'яти
і корчились в спазмах екстазу...

Вже краще було лінчувати,
забувши про місце і дату,
забувши лице свого тата* -
і жити ще довго й нудно...

Кохання - тропічна злива.
Якби вчасно розлюбила,
була б і жива й щаслива,
й не грала б в кіно абсурду...

----- ----- -----
*фраза з лексикону Роланда, героя циклу романів
"Темна вежа" Стівена Кінга


06. 08. 2010 р.

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.

Не зацікавлений у дріб*язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?

Що мені до винороба кудлатого, - він зі Страделли, -
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?

Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?

Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.

Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також - старий і святий Капітолій в руїнах;

Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.

О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!

Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах - співайте!

Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.

О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.

В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,

найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую

в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.

нічні виправи,
ром та каву,
любов раптову
полігамну,
невлучні постріли
у вічність,
старі платівки
та комічність
своїх шукань.
горілку з перцем,
сонати, пасторалі,
скерцо -
віддам за так
в хороші руки.
я вас вітаю,
браво, суки

все валиться з рук і їде дах,
в лице сміються аграрії.
на нас надійшло забагато скарг
до небесної канцелярії.
за кожним рухом стомлених вій
слідкує скляний вахтер.
- давай закинем ще по одній.
- ні, мила. не тепер.

пустих сподівань прем’єра
шукаєш собі союзника
викинь свою фанєру
любов це камерна музика

ти ж знаєш ми звикли блукати
кожен своєю пустелею
можливо не варто нам спати
під однією стелею

прискорюйся якщо можеш
прискорюйся Бога ради
ти й досі вустами ловиш
нектар останньої зради

викреслюй мене зі списків
почнем лікувальний сеанс -
баклаха паленого віскі
і радіо ренесанс.

ця лялька була твердою тому і вижила
хоча позбулася одягу та волосся
добре було б заборонити синові чіпати її
але хрін з нею вона і тоді мені не подобалась

а від решти лишилися тільки тяжкі імена та приблудні згадки

Герда Відірвані Руки приходить тоді коли сон пожирає мене
посеред невідкладних справ коли не вистачає вже ні сили ні рук
вона ніколи не зачиняє за собою двері натомість
довгим тонким язиком зшиває мої повіки
«спи-засинай мучителько
видихай павутину плети мені рукавички…»

Луїза Безока
сучка
підкрадається
коли настає година пустити когось під ребро…
а потім засліплює мене так що може проскочити навіть баран
(хоча саме такі найчастіше туди й потрапляють)
а мама казала що колись знайшла у шкатулці блакитні очі Луїзи

Вероніка Німа з вічно гнилою скорботою в
розпоротім гутаперчі…
я вкрала у неї можливість казати «мама»
впустивши у тіло хрущів
а сьогодні не можу склепати ні слова
гублюся у білій прірві паперу
які б голоси не точили мене зсередини…

Але Боже
чому ти сховав і лишив ту
одну
Безіменну?