Самотність – це дощ, це вода
Мовчазними хвилями вечора
Вона здіймається з моря
До зірок, що наповнені нею завжди
І лише тоді падає на міста…

Вона водоспадом зливи
На світанок розірваних вулиць,
Коли не варті тепла
Прощаються кволі тіла
Тріпочуть в обіймах
Приречені на вічне горе:
Тоді за вікнами
Вона шумить як море…

1997
(Фото автора перекладу)

* * *
Якби самотність
Не була такою сумною
Можна було б почути
Як співає пісню пісок
В пустелі життя....

* * *
До слів може звикнути тіло
До слів може звикнути папір
Чи рука яка пише слова
Але до слів
Не може звикнути душа...

* * *
Питання зависають в повітрі
Навколо тільки вчорашнє
Все або зроблено вчора
Або існує вже тільки вчора
А хочеться завтрашнього....

* * *
Холодним весняним ранком
Очі звикають до світла
Руки – до твердих обкладинок книжок.
Після повернення з подорожі
В гори…

* * *
Здійснюючи подорож навколо стола
Важливо не заблукати....
Кожний дім - лабіринт
Де знайти нам нитку Аріадни
Якщо вона не існує?

2010
(Фото автора віршів)

Дівчинці, що танцює – темно червоні квіти.
Погляд її - як виклик, близькість із нею - мить
Ще не торкнувшись губ, легко удвох летіти
Пристрасно ніжне танго, як же воно… болить!..

Все на межі ілюзії, все на межі іроній,
Міста в якому холодно більше тепер нема.
Я би віддала серце в сильні твої долоні,
Я би усе віддала ради твого тепла!..

Тільки б не зупинитись, о тільки б не зупинитись!
Лине відлуння кроків як від смертельних куль.
Дівчинко, надто пізно плакати чи молитись.
Та, як усе закінчиться, ти всеодно… танцюй!

2010 р.

Я нікому тебе не віддам,
Якщо сам навіть того захочеш!
Подивись мені віддано в очі
І згадай наші трепетні ночі...
І від мене не підеш ти сам.


Я нікому тебе не віддам!
Коли змучене серце заплаче,
Пригорни... І віддайся устам,
Поцілуй мене, любий мій, милий.
Розумієш, як хороше нам?!


Я нікому тебе не віддам!
Подивись мені віддано в очі
І згадай наші трепетні ночі...
Розумієш, як хороше нам?
Я нікому тебе не віддам!

* * *
Серед Чорного лісу
В темному схроні
Слухаю тишу…

* * *
У світлі місяця
З «шмайсером» на плечі
На зустріч смерті іду…

* * *
Коли затихнуть постріли,
Коли боївку сховають хащі
Буду слухати вітер…

* * *
На крилах осіннього вітру
Полечу над сивими горами
Коли серце зустріне кулю…

* * *
Сріблом виблискують краплі роси
Серед імли туману палить ватру
Боївка повстанців…

* * *
Нехай люди забудуть але...
Заплаче ліс, застогнуть сосни
Над вбитим партизаном…

* * *
Під старезним явором
Милується місяцем
Останній повстанець…
1991

А я як ДОЩИК!!!

Я можу бути різною:

теплою, холодною і грізною.

Я можу сміятись й деколи сумувати.

Коли треба - і листя з дерев

зривати

А я як СОНЦЕ!!!

Я можу гріти і обпікати,

Людей теплом своїм

пригортати

Давати щастя і ніжність,

А мрію,

Як знайду - заховаю в надію.

А я як ХМАРИ!!!

То спішу, то кудись утікаю.

А куди й навіщо? - не знаю.

Я і світла - від щастя п'янка,

Я і темна - (буває) сумна.

Я як ЗОРІ!!!

Мов росинка, так швидко

зникаю -

Ніч пішла - я за нею втікаю,

Щоб ніхто не бачив, ніхто

не чув,

Який добрий ангел

мене пригорнув.

Чи то він ласкавий?

А може, добрий

Душею й серцем.

А чи він хоробрий -

Приніс він мрії чи лишень

страждання,

Чи ввісні жаринку

палкого кохання?

А я як ВІТЕР!!!

Завжди, всюди...

Кручуся й зникаю,

Що скажуть люди?

Та чи почують? Чи відчувають,

Яка ж насправді я?

Та чи пізнають?

Найважливіше


Дві речі між людьми найбільшого вартують:


Життя й кохання – тіло і душа,


Без духу тіло – прах, його вітри роздують


Й знаку не стане, заросте травою.


Так без кохання і життя тьмяніє –


Як лист осінній, піде в небуття.


Щасливий той, хто зрозуміть зуміє,


Що лиш любов – продовження життя

Куди ідеш, озимий чоловіче?
Чоло і серце знакові на смуток.
Кишеня – половина України;
гірчать літа, зав’язані у жмуток.
Куди ж іти? До церкви та додому:
молитви, ніби хліба, небагато.
До антифону – і від антифону.
Мов Трисвяте – околиця і хата.
Осіння прірва чи осіння втома?
Ще видно синю скирту небокраю.
Куди подіти прядочку-оскому,
щоб не тягти за крижами до раю?
Кому віддати промисел і стелю,
щоб не судили круглоокі зорі?
Млини і жорна вічної потреби
стоять, як ми, до часу у коморі.
Куди підеш, озимий чоловіче?
Життя до краю проникає в осінь.
До решти і до крихти – як на світло.
До світу, боячить одесну досі.

2010

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

Слова порожні, як мовчить душа,
Сидить собі в куточку, як пташа.
Коли вона розкрилиться орлино, –
Лише тоді у мандри вирушай.

1.

Заросло за усім – після плуга й меча, затягнуло.
Знов у вирій летять журавлі, з матюками летять.
Чути пісню далеку, тоненьку і строгу, як дуло,
Яку тягнуть жінки, що мені донжуанство простять.

Плаче кров золота за усім, що ніколи не буде.
Несуєтний вогонь у далекім безмежжі гуде.
Плаче кров золота за усім, у що вірують люде,
Хоч насправді його не буває ніколи й ніде.

Промінь нервів моїх – наче коси дівочі, мов струни,
Що шумлять, як дощі, коли ніжно торкнутись крилом.
А в кістках молодих допотопні збираються луни.
І червоним піском золоту пектораль замело.

2.

А десь там, за горою, пасуться тумани і коні.
У галактиці серця від зірки до зірки – печаль.
У хатинці біленькій висять синьоокі ікони.
І когось проводжає на Той світ тоненька свіча.

Тут слова найдревніші говорять баби сивокосі,
Що серйозні, як хмари, і справжні, немов чорнозем.
Опадають, мов зорі, із неба тугі абрикоси,
На стежину, якою ми всі до початку ідем.

Хтось іде через біль, ну а хтось через радість – до Бога.
І важка порожнеча без віри, а з вірою – даль…
Золотіють ліси… і росте безпричинна тривога,
Й журавлина сльоза опада на гартовану сталь.

3.

Вечоріє цей день.
Вечоріють роки і століття.
Білокрилі пташки позбирались у зграї, сидять
На сухому й важкому, високім ялиновім вітті,
Із якого за море із ранку вони полетять.

В ті краї, в ті краї – що, мов сон золотої рибини,
Де печальна весна, але осінь – немов у раю.
У них буде усе, крім важкої, мов дзвін, батьківщини,
За яку лиш поети і воїни залпами п’ють.

Дощ у келихи йде.
Поржавілими цвяхами – трави…
П’яні птахи летять і зникають у чорній дірі.
Полинові поля молодої старої держави.
Сива Київська Русь… і перуни пливуть у Дніпрі.

Кобзарі молоді йдуть по тіні струни до безмежжя,
Чи хоча би від болю – на відстань польоту стріли.

А навколо ліси і тумани, як душі ведмежі.

І на білій корі хтось червоним черкнув:
«Ми були…»

В тебе огонь
рубинового камня,
И колдовство
В сияющих очах.
Люблю тебя
И знай, что ты нужна мне,
Как ангел
Возле правого плеча.

Туман густой,
Как чары у ворожки,
Дождь моросящий
Все еще прядет.
Но глаз твоих
Несорваны волошки
Так голубеют –
В пропасть заведет

Конечно,
Ты немного своенравна
И обвиняешь часто
Сгоряча.
Прошу, не забывай,
Что ты нужна мне,
Как ангел
Возле правого плеча.
2009

Поет насправді теж художник.
У нього фарби — то слова.
Та малювати ними можна,
Якщо фантазія жива.

Змішай зелені і рожеві,
Додай краплину жовтизни,
І затанцює на папері
Портрет спізнілої весни.

Тепер малюй ясне проміння
На фоні золото-дібров.
Легка, замріяно-осіння
З-під пензля випливе любов.

Змішай добро і гарний настрій,
Тепло і усмішку змішай.
Ти намалюй для світу щастя,
І по шматочку всім роздай.

Не бійся з пензликом погратись!
Словами вже не говори -
Навчись словами малювати!
І вивчи їхні кольори...

19.03.2010р.

Сумуєте? Ну що ж, давайте разом,
А потім посміємося до сліз!
Цукерку хочете? Хвилиночку, я зараз,
Ось розгорну... У Вас холодний ніс
І руки теж... Замерзли? Чай готовий
Пішли сміятися! :-) І ну його, той сум!
Я принесла листівочку: "З любов'ю",
А завтра я Вам сонце принесу!

2010

Ані тепер тобі, ані колись
Без мови рідної не обійтись.
Лети, як ластівка, душе, увись, –
І звідти слову рідному вклонись.

Від чого сумно так?
Чому немає сліз?
Оплакує душа
Невідворотність долі?

Не пропустити б знак,
Не осквернити б риз.
Відчути б, де межа
Покори і сваволі.

На щастя, чи на жаль,
Тримаючи скрижаль,
Не утекти від болю.

Дивлюся в неба синь,
Мій Боже, не відкинь
Мої зусилля кволі.

20.03.2010

Таке солодке забуття
Серед піни у теплій ванні.
Уже немає вороття,
Немає сліз. Нема зітхання.

Багряна піна на воді,
І пар на стінах осідає...
Течуть краплини теж самі,
Сумні, як я...
і засинають.

Образа тиха ворухнулась,
І десь затихла у пітьмі.
Я все забула. Все минулось.
...густа самотність у вікні...

2010

досить з мене цих страждань
що лиш веде все напризволяще
всіх тих беззмістовних намагань
виправити це все на краще

я лиш бажаю віднайти той стан
як зможу бути я собою
але не оговтуюсь від ран
нанесених тобою



2010

Невиліковність – розділовим знаком…
Нестерпна - схожістю стілець зламала…
Грибним дощем - (майбутнє над байраком)…
На простирадлах святість позбирала…

Несхильний ракурс (зночі шаленіє)…
Набухлість, як вологу кров (залишить)…
Несповна… Гладіолуси чорніють…
Над пелюстками – заполочі кришить…

Бавовняним дощем – барвистість (чула)…
Неспостережністю – над образами…
Через світанок – нерідке минуле
Розгаптувала сонними нитками…

Від срібних шовків – несенсорні стріхи…
Кордонність монологів (відчувала)…
Нерозпочата (спрощується стиха)…
Але її уже запам’ятали…
2010 рік

у тексті обірвані речення жмут помилок
адже не писався для друку скоріш як щоденник
без права (й потреби) набору в режимі капс лок
без права підказки суфлера на авторській сцені

без вичитки правок бо це вихолощує суть
а вади залишаться прав хоч направо й наліво
наступні рядки все одно корективи внесуть -
великим пробілом оте що найбільш наболіло

навіщо листати недбало тонкі сторінки
даремно я ж бачу для тебе вони – нецікаві
тобі залишилось втопити купальські вінки
і погляд у гущі квапливо допитої кави

Наверно неважно, какой длинны у тебя ресницы,
когда на них совершенно нет туши,
неважно уже, на какой частоте твое сердце бьется.
Сольются воедино или тела или души,
Вонзятся в твою спину не то ножи не то спицы,
Но солнце вот так же встанет
и мир не перевернется
Замкнется твоя серость
На нем.
А его уже нет.
Или есть он. Теперь неважно
Ресницами на щеках
Опустятся твои крылья
Ощипанные на дне
За шиворот снег прольется
Расстаяв на гаражах.
Холодной грязной водой
Остудит твою любовь
Укажет на самом деле
место твое в углу
Он позовет за собой
Гордость, вливаясь в кровь,
скажет свое опоздавшее
"Я никуда не пойду"
Снова,- под утро,- солнце,
Неважно,какой длинны...
Заезженная пластинка на тему "Убей меня"
Я выхожу на кухню.
Кофе,тепло, блины...
Както уже не боьно.
Вылечусь за два дня)
20.03.2010

У зимовому березні
не минають сніги.
Ми заклякли на березі —
ні мети, ні снаги.

Серед зради та єресі —
безпорадні й німі —
у зимовому березні,
в позачасній зимі.

Загули наші «чаєчки»,
десь пішли ватажки —
їсти хліб призвичаїлись
із чужої руки.

Поздавали батурини,
порубали своїх...
Розіп’яті, одурені —
хто їх не переміг?

Сагайдачних чекаємо —
де, на Бога, ви є?
А хурделиця казиться
та в обличчя плює...

Літо, квіти, час чудовий,
Знову йдеш до мого дому,
Там же мене нема, постій,
Що ти забув, скажи мерщій!

То було давно, забули,
І любов та промайнула,
Згадки зараз лише про те.
Як я любила лиш тебе.

Я любила, ти – ніколи.
Ти ішов від і до дому,
Там одна, там інша ходить,
Не любив, ти тільки зводив.

Та ні з чим те не зрівняти,
Бо лиш ти навчив кохати,
І душі нелегко жити
Знову важко полюбити.

Люблять раз у світі люди,
Інше все для них байдуже,
То звикають, то прощають,
Та любов не забувають!

Мой шарф, пропахлый сигаретами,
На шее туго затяну.
И не воспользуюсь советами,
Сама вдоль речки побреду.

Шептать над волнами напевчиво
Свои неладные стихи
И улыбаться переменчиво.
И ждать твои слова любви.

По ветру волосы развеются,
И слёзы градом потекут.
Пусть и причины будут мелочны...
Но я тебя всегда люблю.
28.09.2009

Розхристана, зневірена душа
Блукає в підземеллях каяття.
Шкребеться в сірі стіни кам’яні,
Стукоче серцем в двері потайні.
Кричить зімкнувши губи в темноту,
Щоб розбудити душу, хоч одну,
Що небайдужа, тепла і жива,
І виведе її з полону зла,
Зневіри і байдужості пітьми,
Щоб знову відродитись між людьми
Омити рани чистою сльозою
І примиритися зі світом і собою.

2010р.

І знов…іще одна весна
Давно на весну не подібна,
Якась така фальшива гра,
Та все ж таки така потрібна…
Така, щоб думалось, що тепло,
І вірилося в тепле сонце,
Самообманюватись легко,
Коли весь світ – це лиш віконце,
Коли весь світ – гора обмежень,
І простір мій лиш коло тебе…
Й думки мої повні залежень,
Дотримуватись правил…треба?
Чи маю бунтуватись?...може.
Давно вже треба було вбити,
Усі ті спроби, що поможуть
Тобі мене таку любити?
Таку, як створиш, ти ж так любиш
В мені міняти все погане,
І крик душі безжально губиш,
І вже не буду більше п’яна..
Та п’яна від душі твоєї,
І може я колись навчуся
Сприймати ті твої ідеї,
З життям зразковим…я змирюся?

Прошепочи мені зізнання
Вечірнім вітром у гіллі
І я розвію у тумані
Усі просолені жалі.

А потім...
лагідним тремтінням
Напну чекання тятиву
І дві замріяні півтіні
Впадуть бажанням у траву.

Їм ворожитиме безсоння
На лініях думок і тіл.
Та десь на крайчику долоні
Забракне для гадання слів...

Як хочеш бути напівтінню
Зі мною в щастя на краю –
То в дивну пору надвечірню
Прошелести просте “Люблю...”
2010

Холод. Ніч. Уже
Не перший день дощить.
Під стріхою, зіщулившись,
Чорний кіт сидить.
Самотній, злий, але...
Куди йому іти?
По всьому світу мокнуть
Такі самі коти.

2010

Развеют прах над Родиной моею,
И предоставлен буду я Борею,
Паду на нивы, хаты и мосты,
И на родные, до поры, кресты.

И заживу пылинкой и былинкой,
И зацвету зеленою травинкой,
Парным прольюсь из крынки молоком
И прозвучу журчащим языком.

Быть может я наивен и смешон,
Но буду я стихами воскрешён!

А ми сьогодні місимо сніги,
одні на двох, і танення весняне.
Все більший розмір сліду від ноги,
все нижчий тембр сонячного «мамо».
А нам сьогодні тепло після зим
і після слів про вічне і буденне.
Дві пари ніг у гумі – я і син -
зі школи у канікули ідемо.
Важкий рюкзак непізнаних світів
сховаємо у шафі до неділі.
Він у весну махнути захотів,
а я за ним, і, буцімто, по ділу...
19.03.2010р.

Страшна нудьга мене лякає –
То є пекельний, темний шлях:
Коли все – пустка, зла й безкрая,
А понад нею в'ється страх.

Горілка й диско десь регочуть,
А я блукаю, як вівця,
У чаді вулиць, міста, ночі
І вже набридла доля ця.

І що робити, я не знаю.
Нудьга ж за мною йде і йде.
Уже на п'яти наступає,
Лякає, вдарить де-не-де.

Та я постукаю до тебе:
- Коханий, любий, відчини!
Ти скажеш мовчки, що не треба
Нам пустки злої, хай бринить

Вино шалене у долонях -
Від сяйва мружиться нудьга,
Це від кохання дощ – червоний,
І від веселки – наша гра.

Я отака. Люби мене з полів.
Ромашки літ… Не рви їх у букети.
Бо не прийду по біле на поріг,
не принесу з собою ні планети.
Береш мене – бери мою журбу,
під руку сонце бавиться дощами
(я буду заздрити собі на цілий світ),
я буду плакати за ними, як за нами.
Забудь казати кілька вічних слів,
впади на подих нашої любові.
Я все пробачу – плакатиме звід:
червоне тло – нагадування крові.
Червоно. Сонце. Поле без межі.
Я отака. Люби мене безвинно.
Як гобелен. Як біле від полів.
І я прощу собі себе полинну.

2010

В наметі неба – Він чекав людину,
Тому й послав на муки свого Сина.
І хто за Нього душу покладе, –
Умить перед Його престолом зрине.

Мила, Кохана, Єдина,
Тебе лиш чикаю під зоряним шляхом
Д тебе я спішу, єдина
Чумацьким шляхом.
Де ти Кохана, Єдина, Мила?
Чи знайду тебе я, чи може впаду
на срібну дорогу від зорепаду
усмішок твоїх, мила,
Єдина, Мила, Кохана,
Любов наша варта вічності.
Тобі лиш присягну у вірності,
Моя кохана, Катерина!

Біля річки церква, біля церкви груша.
Триста років груші, а іще жива.
Вітер грушу сушить, час коріння душить,
А весняна річка грушу полива.

Мимо груші літо десь за обрій тане,
Як кульбаби білі плинуть зірочки.
Пам’ятає груша ляхів і османів
І козачі вольні степові полки.

Біля груші панство продавало в рабство
У тяжку неволю душі кріпаків.
Біля церкви прапор піднімався красний,
Випраний у крові наших мужиків.

В грушу кулі клались з кулемета німця.
І осколки бились, від радянських мін.
А вона зосталась жити на одинці,
Щоби дочекатись змін і перемін.

Дочекалась волі, хоч пеклась і терпла,
Дочекалась дихать рідною весной.
Та якийсь нахабник з виборчого пекла
Пригвоздив на груші фотообраз "свой"...

2010р.

Прекрасний, наче вранішній Палермо!
Я посміхаюся і п’ю солодкий вермут,
Хмелію почуттям своїм непроханим.
Мій хлопчику, мій сонячний, закоханий!
Співай цю ніч єсенінськими строфами,
Губи цілунків березневі перли.

Люби мене в цю сніжну мить останню,
Згуби в цю ніч! А завтра я розтану.

..................................

Із гілочок беріз сльозами скапує
Моя зима, що мріяла Неаполем.

Розливається ніч як смола закипіла зі дзбана,
Тоне в повені світ. Розчиняється світло як сіль.
Завмира кожен рух, пальці рук на курках і стоп-кранах.
Ти ж ідеш крізь пітьму і шалених зірок заметіль.

Увійшовши в цю ніч, наче в альтернативну реальність,
Тишу вулиць читаєш і вуликів людних вогні.
Налаштує дротам вітер струм на мінорну тональність,
Менуетом замінить мейнстрими зануджених днів.

Сірих буднів золу легко звіє барвиста легенда,
Пілігримами рими на прощу до серця підуть…
І як обрій займеться ранковим нестримним крещендо,
Скресне фенікс-душа, взявши в полум’я сонячну суть.

Релігія? У серці Божа віра,
І щирих уст хвала – свята офіра.
Як битиму поклони день у день, –
У Господа не викличу довіри.

Вилягали крокуси
за кріпкими кроками
укладались крайками
кигикали чайками...
крадькома скорилися
мов крива кирилиця
затулились крильцями
і навік закрилися
криками кривавими
бо красу украли ми.

Каже мамі доня Віта:
– Хочу я спіймати вітер.
Чуєш, мамо, як гуде?
Не зловлю його ніде!
То ховається у квітці,
То гойдається на гілці,
То за кучері мене
Ледь смикне і геть майне.
Усміхнулась мама доні:
– Ти розкрий свою долоню
І подай йому тихенько,
Та скажи: Привіт, Вітренко!
Вмить почуєш, як охоче
Він долоньку залоскоче.
А ловить його не треба,
Бо домівка вітру – небо.
2010

Ти – мусульманин,
Я – християнка.
Ти – мій останній,
Я – лиш коханка.
Ти – не полюбиш,
Я – не шкодую.
Ти – все забудеш,
Я ж – не забуду.
Ти маєш сина,
Я маю тебе.
В тебе дружина,
В мене проблеми.
Ти не покличеш,
Я теж не стану.
Ти – мій колишній,
Ти – мій останній.

2010

Колись і ми повернемось додому
З великої гоморрі чи содому,
І озирнувшись на свої сліди,
Хоч-де-не постелемо солому.

Вкриває небо голубе - холодна ніч
А ми ідемо все життя
Що бути з кимось, віч на віч на віч

А ми ідем , щоб ту любов - гарячу запалити
Щоб свічку свою донести, нести й не сгасити,

Щоб ту свічу тепла й любові
Ми несли тій людині,
Яка чекає довго , довго
Чекає і до нині.

Чекатиме вона й до завтра,
Лиш не падімо з віри
Бо серця нашого любов-
Вона не має міри

І незважаючи на все,
Що доля нам дарує,
Ми другу свічечку знайдем
Що Бог для нас готує

І ось вони зустрінуться,
між вітру й заметілей,
зіллються у палкий Вогонь
Який обох зігріє

Який я знаю не погасне
ні вдень , ні вніч , ні зрання
Бо свічі-наші почуття,
Що злилися в кохання!!!!!!!!

Осяйно… Втричі менше… Щільність – мстива…
Осягнуто – полеміку розміщень…
Брудна ранкова сонячність - вродлива…
Зібрала ковдри фрагментарних тріщин…
На шиї сірість – монументи змісту…
Осяянням – глибинність зашморгнула…
Сміється над розгубленістю місто…
Перекриттям – контрастність повернули…
Осферено – повітряні мікроби…
На шкіряних відбитках – далечини…
Сезонністю відзначено хворобу,
Одужанням – далекосяжні зміни…
Даремністю – дообрієвий іній…
Смаглявістю – чиїсь подвійні кола…
Відкрито - контурність пейзажних ліній…
Дзеркальністю - розмито видноколи…
Започатковано сезонні втечі…
Широким стуком (на вузеньких сходах)…
Давно уже забрала (листя й речі)…
Йому так треба – сам нехай приходить…
2010 рік

Знову небо погладшало – довго не було дощу,
Стали чорними хмари, неначе від браку емалі,
І в повітрі так млосно, і кожен мій нерв відчув -
Я закручуюсь вгору витком грозової спіралі,

Я не чую ні рук, ані крил – завиваюся колом,
За межею твого розуміння й мого - на межі,
Та здіймаючись небом, я падаю й падаю знову
Блискавицею в горно земної твоєї душі...

Хай розійдуться ті, що навзаєм, –
попід руки вхопившись –
у прірву!
Їм, ніколи, не стрітися в небі,
там пташино і, трішечки,
сумно…
Од кришталю, довічного – “Вірю”, –
розгубився Франческо
з Азізу,
Посміхався… а птаство молилось,
гострокрило виводило
руни.

Навратливе, земних, – покаяння,
на безстидних стенаннях
про прощу.
Десь бриніло відлуння: “А хто ти?”, –
“Ми… довічно, зібралися,
разом”,–
Розіллялися Плином Мовчання
прислухаючись Вічности –
“Що там?”
Нудь пустизни, зіжмаканий Простір,
Метроном вельвічій понад
Часом.

А, коли човновий зійшов тверді,
ледь живі в безпремінні
тремтіли,
Невідь-хто в сьому царстві Аїда
зачаївся у мряці,
сновига.
Скрижаніло дивилися в небо,
без зірок, унизу
хлюпотіло.
Їй-бо – вічність в човні хилитались,
аби в чані чорти не
смолили.

Нескінченність тутешня, що мряка
аніколи з очей не
щезає.
Розійшлися, вхопившись за руки,
п’ястуки побіліли
од болю,
Утішались – триматися купи.
Тільки… рук в цьому царстві
немає…
Врізнобіч, поплелися в тумани
по гладіні юдолі із
лою...

Хтось – забрів в Тартари, Єлісеї;
хтось – на луках збирав
асфоделі.
Шаленіли в безумстві свободи
не соромлячись власної
тіні,
Шматували моралі покрови
сороміцькі утнувши
фортелі.
Цілували мозолі Харона.
Мали втіху. Бо вільні,
віднині!

У забавах і стрічах з близькими,
десь на березі, в плюскоті
хвилі
Блиснув промінь в блакиті овиду,
Сонце в пригорщах кануло в
Лету!
І у Небі, де трішки пташино,
заридали ключі
журавлині.
Усміхнувся Франческо, дитинно:
“Увійшла в перигелій
Комета”.

А вони, у смарагді отави,
босоніж, срібло зірки
збирали
Самосвітне роздмухавши небо,
розсипали кульбабок
шаленство –
Віддзеркалення нижнього світу.
Млу Ріки, самохіть…
забували…
А в зіницях скляніли веселки й
сплеск весла опечалений
ремством.

Тихо шепоче до ночі
П'яний самотній поет.
Він чогось прагне... Щось хоче...
Ніжно лунає куплет...

Ні, він не з горя напився.
Сумно йому, ось і все.
Через вино він дивився
В ніч... У майбутнє своє.

Може, щось в нього не вийшло...
Може, хтось не зрозумів...
Може... І ось вже лунає
Тихий, зажурений спів.

Скаже хтось: "Він - алкоголік.
Мов зіпсувало вино..."
Плаче поет... Всім начхати...
Байдуже всім. Все одно.

Знаєш, милий, ти мені не треба.
Вирву з серця спогади свої...
Я буду дивитись тільки в небо,
Проживу життя насамоті.

Та не сама! В житті знайду я щастя,
Й радістю з тобою поділюсь!
Тільки... Цим ділитися не вдасться.
Хіба тільки гірко посміхнусь.

Ну а ти... Шукай, чого ти прагнеш!
Я кохала, але ти не мій.
Може, ти без мене те досягнеш,
Те, що так хотів, коханий мій.

І коли ти йтимеш по дорозі,
І в обличчя вдарить буревій,
То згадай, що я би був з тобою,
але - пізно. Ти тепер не мій.

2010

я раскрылась снова тебе
я вновь пред тобой унижалась
меня нет больше нигде
и в сердце всё сжалось

мой мир не обрёл покой
его заново всё потрясает
я хотела бы быть с тобой
но жизнь от меня убегает


2010

я вмію ходити крізь стіни
та не по власній волі
це сталось на мої хрестини
від спілкування з водою

я міняю власну структуру
наче той одяг не модний
в своїх темних фігурах
я виходжу знову назовні

2010