Життя розбігалось по шпалах,
І не спинити часу плин.
Тебе, на жаль, весна забрала.
А в мене скоро буде син.

Твої у нього будуть очі,
Твій ніс і усмішка твоя.
І щоб не плакав серед ночі
Я дам йому твоє ім”я.

У нього буде ніжний голос,
Такий, як в тебе навесні.
І щоб не бачив зла навколо,
Йому співатиму пісні.

Твої у нього будуть руки,
Та іскри розуму твого.
І щоб про тебе не забути,
Я цілуватиму його...


18.03.2010р.

Як можеш ти
Прожить наполовину,
Коли тобі все віддають сповна?
У кого, друже, крадеш ти,
До речі?


2010

Він горнувся весні до ніг,
Цілував він її сліди,
Та нащо їй холодний сніг –
їй би плащика із води.

Сніг дощем їй під ноги впав,
Сам себе із дороги змив.
Але хтось тут йому сказав:
«Їй би суконьку з промінців…»

Він помер не за просто так,
А за промені їй до скронь.
Хтось сказав тут: «Який дивак!
Їй би просто тепла долонь…»

I

Це кохання, чи тільки здається:
Ніби птах, а не вміє літати?
Сірий сум огніздився у серці,
Як закльоване буднями свято.

Днів щасливих затоптане листя,
Потьмяніле від туги волосся –
Бачу: мрії твої –
не збулися,
Сподівань
Не дозріло колосся.

Сам на сам, у нещастя-болоті,
Без надії товчешся в багнюці
І набридло життя до нудоти,
Де щасливі „із тебе сміються”.

Прокидатись не хочеться зранку,
Сон твоїм більше бути не хоче
І не гоїться болісна рана,
І сльозяться від розпачу очі.

II

Розумію тебе, співчуваю,
У твоїй, так би мовити, шкірі
Був за декілька кроків до краю
І душа готувалась у вирій...

Пощастило – згадав про родину,
Про сестричку і, звісно, про маму.
Ледве-ледве я їх не покинув,
Отруївшись безумства туманом.

III

Заросло,
Відболіло рубцями,
Повернулися: колір і звуки.
Опритомнів поволі до тями,
Хоч нелегко далася наука.

Не жаліюсь,
Не плачу на Долю.
Ми навіки – сіамські близнята.
Нам стежину показують в полі:
Конюшина, ромашки і м’ята.
18.03.10р.

Світ мовчить?
Ні - це ми його чути не хочем,
Відрікаємось істин пророчих,
Сподіваючись - Бог все простить.

Світ стоїть?
Ні - це ми у бездушші завмерли,
Перед свинями сипемо перли,
Вдовольняючи власну лиш хіть...

Світ летить?
Так - він мчиться вперед безупину,
Вчить літати у мріях Людину
Й тамувати добром ненасить.

Світ летить -
Щоб колись досягнути до раю!
Але поки що ...Бог нас карає,
То й здається нам - Всесвіт мовчить...
18.03.2010р.

Химерна думка: я – твоя дитина…
Ні, не по крові. Просто так – дитя.
Клубочком би згорнутись на колінах
Твоїх, і так дрімати все життя –

Життя, що не дає й на мить забути,
Що всі шляхи криві, всі долі злі…
Мов кошеня, калачиком згорнутись
Та й переспати всі свої жалі.

І не доскіпуватись, в чім провина
Моя… Сповзти в цілюще забуття.
А ти не смійся. Я – лише дитина.
Налякане і зморене дитя.

Ліні КОСТЕНКО

У рідній мові я шукаю перла,
Щоб у моїй душі вона не вмерла,
Бо сяють в ній клейноди й берла, –
Віки ні букви з пам’яті не стерли.

Була холодною ота весна,
ще сніг лежав на дальніх верховинах,
а я тобі про теплі дні писав,
бо ти в мені світилась, як зорина.
І я тобі щемливо сповідавсь,
палив між нами відстані і дати...
А вир чуттів – як весняна вода,
і чим я серцю міг тоді зарадить?
Я все ж не зміг те слово віднайти,
в якім зійшлись і відчай,
і відрада.
... Я тут, між гір.
А десь в долині – ти,
моя найбільша, найгіркіша втрата...
2010

Час летіти - накину манто
(зими також літають у вирій)
на завісі манірним кутом
перетнулися гострі рапіри
макіяж укладу в саквояж
і – вояж вуаля по орбіті
а маленький услужливий паж
оголосить весну понад світом.

І дотиком на дотик відповісти,
І подих твій ловити кожний-кожний,
Не треба слів зі змістом чи без змісту,
Бо так як ти любить ніхто не зможе.
Рука в руці – мов електричним струмом
Від мозку до кісток, від моїх А до Я,
І як ти так любити мене здумав,
Нікого, лиш мене, лише на все життя.
Люблю тебе, а ти мене ще більше,
А день новий рахує мої сни.
Про наш роман сценарій не напишуть,
Та це пусте, ти лиш мене люби.

2010.

Іще ніхто ніде не бачив діла,
Лише, як пташка, слово полетіло,
І цвірінчить горобчиком дзвінким –
Отам, де височить розкішна вілла.

За вікнами вічність.
У сонячнім світлі
Мов ангели люди
Літають у квітні.

Божественні крила
Між райські троянди.
Перлини нектару
Сплітають в гирлянди.

Вінками з барвінку
І німбами неба
Закохані сяють –
Їм світла не треба.

М’якими довкола
Здаються всі речі.
Так солодко сонце
Народжує вечір...

У мене є хороший друг Пегас,
Як часто він перетинає час,
Вертається із майбуття в минуле, –
За мить перетинаючи Парнас.

І знову новий сон, так незбагненний,
Немов відлуння від реального життя .
Він ніби тінь у дзеркалі, мов хвіст вогненний,
Немов прозорий ключ до таємниць буття.

Він заворожує, лякає, спонукає
До нових пошуків не пройдених шляхів.
До нових змін у існуванні він штовхає
У глибину ще невідчутних почуттів.

І знов думок безмежна павутина.
І знову крок в безглузду порожнечу.
І знову безпораддя, мов дитина.
Заплутатись так легко й небезпечно.

Всі персонажі так далекі й сірі.
Слова пусті, ловити зміст не варто,
Я неможливо віднайти всі плями білі
На білій скатертині, краще завтра.

Знов новий день і нова невідомість.
Думок нема у голові порожній.
Вона неначе втратила свідомість
Від боротьби з собою – так неможна.

Чи можна віднайти чого немає
Насправді… чи лише в одному світі?
Чи нереальне тільки в сні буває?
Чи всі двері для людей відкриті?
(2009р.)

Провести пальцями по склу,
На дотик відчувати межі.
Зостатись чи прокинутись від сну.
Просто на схдах піврозваленої вежі.

Не у підніжжя й ще не на вершині.
Можливість бачити униз і навіть вгору.
Лиш крок на місці, десь посередині
Між тут і там, сьгодні і учора.

Провести пальцями по склу,
На дотик відчувти межі.
Піймати відображення.Чому?
Позаду ж той, кому воно належить.

Не слід дивитися туди,
Себе і інших бачити крізь нього.
Розбити клітку фальші назавжди.
Вона не створить краще, ніж до того.
(16.03.10)

міні міни 24

де ходила вона -
ти проходив один,
недозріла весна
у потоці хвилин
вирувала, а сніг
розгортав її слід,
ти ступити не зміг
у гарячий той лід,
де зеленим теплом
огортались тіла…
провидіння вело
по стежках до тепла.
не догнав, не піймав,
бо потік її крок -
залишилась зима
у потоці думок…
відбивалась луна
у питанні з двох слів:
де вона?
де вона
знав той сніг
по весні…
(67)

міні міни 23

дощогляде, ночоблуде,
не проси у свічки дива -

віск розтопиться і диму
струмінь щезне у нікуди.

гніт пригнітить тишу світла,
губи спрагою осушить,

і в відкриту навстіж душу
знов поверне тінь від вітру.

Перунові грізні пальці
розсічуть темряву навпіл,

стукне в шибку злива – Мавка...
"дочекався, ночезвабцю?!"
(46)

– І де ж ти сьогодні
Так довго ходила?
– Молилася Богу.
Та хліба купила.
Шукала людину
Посеред людей.
Чому я тебе
Не зустріла ніде?

Богемным отражением простуды
Мне ночь дана – одна, как половик…
Отростки в солнце, памяти, повсюду…
Остроугольной оттепели блик…

Отображением проросших стонов
На брошенный горизонтальный пол…
Осваиваю механизм законов,
Осмысливая – ножницы и ствол…

По перевернутым квадратам неба
Изысканность плетется не спеша…
Всего лишь нужно – теплый ломтик хлеба.
И теплый взгляд смешного малыша…

Всего лишь есть: и щели, и растворы…
И самый искренний на свете ил…
Одни навек исчезнувшие горы…
Ты их со мною тоже полюбил…
2010 год

Размытость губ, толкнувших тишину
за грани тонкого, как жизнь, обета.
Она вспугнула, словно птиц, весну.
Желта, как пресса, сукровица лета.

Заметно поседело в окнах глаз,
старуха-ночь распетушилась сразу.
Прощаясь, тишина всегда светла,
как перед Богом юродивый разум.

Мое "вставай" – кому еще не лень,
всем, кто клюет, кому летать привольно,
кто гнезда вьет, а чью-то прячет тень
под блеск мундира, в трепет колокольни.

За всех – не скажеш, за себя – терплю,
слова по буквам превращая в птиц, и
размытость губ, как небо тереблю,
я с той страны где все же легче... спиться...

17 Марта 2010

Розім'ята квітка
Між пальцями долі
Пелюстки брудні
Зжере необачно
Заблукану душу
сьогодні

2010

Непередбачувано
Не передбачено
Не бажаний
Вихід вибудували
Вхід замурували
Несподівано
Не сподіваючись
У чорному чотирикутнику
Якогось художника

2010

Безликий натовп - річ, повір, страшна,
Він королів скидає з трону.
І піднімає до вершин буття
Того, хто був раніше невідомий.

Страшний той, хто керує навмання
Цією масою, що вимагає крові.
Так було розіп’ято і Христа,
Що закликав до віри і любові.


До цього часу вчені не збагнуть,
Феномен цей століттями вивчавши:
Де ж у жорстокості і милосерді суть,-
Злодія й вбивцю на руках несуть
У праведних життя забравши.


Не любить жартів натовп, брехунів
І зрадників, в них душі зачерствілі
Хто добивається поставленої цілі
Подавшись лиш за тридцять срібняків.

17.03.2010 р.

Я спинюсь на трішки,
Підніму листок,
І до щастя пішки
Зроблю серцем крок.

Закохаюсь в вітер -
Вершника дібров,
І з листочків-літер
Викладу "ЛЮБОВ".

Хоч зів"яли квіти -
Почуття живуть,
Вчуся цього світу
Пізнавати суть.

Не боюсь морозу,
Й лютих завірюх,
Світу сіру прозу
Прожену довкруг!

...Доки Хтось зі мною
В мріях за одне -
Житимем весною,
Вся печаль мине!
17.03.2010р.

Не плач!
Не плачуть сильні люди...
Не плач!
Усе колись мине.
Не плач!
Бо щастя іще буде
Й забудеться сумне.

Радій!
Життя лиш раз дається!
Радій,
Вже плакала колись.
Радій!
Плекай весну у серці
І просто усміхнись.

Сховай
Свій відчай у кишеню.
Сховай,
а краще загуби!!!
Малюй
По чорному зеленим.
Життя своє люби...

17.03.2010р.

Зупинись, будь ласка,
Підніми листок.
І в осінню казку
Проклади місток.

Закохайся в вітер
І для себе знай,
Що зів”ялі квіти -
То квиток у рай.

Восени світанки -
Найтепліша мить.
Бо крізь шибку зранку
Листопад шумить.

Замість слів холодних
Розкажи весні,
Що ти був сьогодні
У моєму сні...


17.03.2010р.

Растает снег, уйдет вода,
взойдут окурки и трава,
и безразлично станет, что за день недели.
Весна не чувствует стыда,
и станет женщин раздевать,
и у метро полночный оживит генделик.

А неба цвет невыносим -
разлив индиго в шардоне -
и этого вина на всех с лихвою хватит.
Весна - летящий в эту синь,
за небом, смоченном в вине,
влюбленный в жизнь и небо южный гастарбайтер.

Пробита пленка облаков,
и оголяет свой живот
Праматерь на сносях. Дыхание муссона,
сироп из крови с молоком -
по лужам к Гумберту идет
тинейджер-девочка в плаще демисезонном.

Та в чім же винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець?!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів...
Хіба ж це хрест королів?!

Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її...
Всі програємо бої,
Поразки - звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь...

Та прошу - Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань...
Все ж - краще згинуть в борні!!!
17.03.2010р.

Я - ніхто серед сірого пилу і вічних застуд.
Ані ті, ані інші до себе мене не беруть.
Я здавалась легкою. Тепер я отруйна мов ртуть.
По-дитячому боляче й щемко. Я тут і не тут.

Я - ніхто серед цукру, ванілі і пишних розмов.
Загірка, засолона... За... Просто не та і не тим.
Їхня їжа – це сміх, почуття – перестояний дим.
По-дорослому важко і гидко зіграти любов.

Я - не я. З цим пора вже кінчати. Бо хто як не я
Порятую себе ж від... Скажімо... Ні, далі ні слова.
Це все пил, це все вітер, це сон. Це все ніч і полова.
Або холодно надто і вікон багато. І я...

у крамницю
по гостинці
зайшла краля
крихта неба
сонцесиня
блискокоса
привнесла враз
стиглий вітер
сталось диво
прихопило
спрагле сонце
гальбу пива
і крилятком
злоскотало
подив­розпач
мого тіла
усміхнулось
і сказало
братик­місяць
гальбу...
…Сіло.


2008

Я шпарю після вальсу гопака,
Весела вдача в мене, бач, така.
Мені, ти знаєш, море по коліна, –
Для когось і ручай – стрімка ріка.

А птицы высоко, но им самим
неведом смысл высоты тревожной,
когда, одним предчувствием томим,
стремишься вверх порой на голос ложный.
Жаль, не научишься вовек летать.
Жаль, не изведаешь крылатой ноши.
А птицам — что летать, а что клевать
остатки с рук людей по малой крошке.
Ведь им закономерно невдомек,
что высота зовет нас и пугает.
Что даже самый маленький прыжок
назад на землю больно повергает.
А птица не стремится, но летит,
парит над страхом нашим и стремленьем.
Садится, чтобы птичий аппетит
здесь утолить и, не свыкаясь с ленью,
большие ль, маленькие крылья трудит там,
когда мы провожаем, обреченно
глаза отдав открытым небесам
и стоя на мечтаньях погребенных.
2003

Мне море близко созерцаньем,
не ощущением воды.
Глухое камешков бряцанье
о натиск волновой гряды.
И птица в бешеном порыве,
сквозь бурю рвущаяся в смерть.
И ветер с пеною на гриве,
заведший эту круговерть.
Лазурь затишье обещает,
хотя волна еще летит.
Скелетом страшно запищала
лодчонка. Кто же там стоит
на пирсе, не боясь в пучину
быть смытым жадною волной?
И что за тайная причина
так в буре рисковать собой?
Но вдруг я узнаю сквозь брызги,
свой зонтик ветру подарив,
что это я, другая — изгнанная,
с которой у меня разрыв.

2001

Мама ріже яблука на сушку
і кладе кружальця на рядно.
Осінь пахне думою насущною.
Чорнобривчики мовчать рядком
і рудими віями завмерли.
Мама — тиха, наче, і сумна.
Руки — легкі і швидкі метелики,
а сама, як пташечка вона,
що не хоче відлітати з двору.
Їй і весни й зими — друзі тут.
Тут — десятиліттями "учора",
і "учора" в завтрашнє ростуть.
Мама яблука на сушку кришить.
На кружальця сонечко пече.
Як до вечора — усе ж пече тихіше,
ніжно лащачись об мамине плече.
Буде взимку з маминої сушки
п'яний літнім сонечком узвар.
Тим узваром причащу я душу —
перейму на осінь мамин дар.

2006

Я так люблю сумні дощі й тумани,
і сірий шелест крапель крізь години.
То ділять свою долю навпіл з нами
небесні мандрівні хмарини.
Вони висотують наш сум і наші болі.
Так сум і біль зникають до негоди.
Тому дощі зовсім не прагнуть волі,
а наші почуття — в руках природи.
Я цей зв'язок обожнюю. І радо
вклоняюсь небесам за струм любові.
Обітований простір! Ельдорадо!
Життя в краплині — у надійнім схові!
Чекаю тиху пісню сумовиту,
вмиваю серце в її легкім плесі.
Оновлена, охрещена — омита
і введена у царства піднебесні,
де подарунки скрізь! Лиш не лінуйся
дивитись, слухати і відчувати...
Шануй природу, сам у ній шануйся.
Нас обіймає всіх Небесна Мати.
1997

Дорога в зону — світу край, межа.
Шлагбаумом причинена тривога.
В радіаційного запечена коржа.
Де вмерла ілюзорна перемога
над атомом, над силою жахів.
Тепер ми — наче викидень природи.
Дорога в зону — у німий архів,
німого, покріпаченого роду.

2002

...Ніяково, боязко,
віконні лиштви,
спокутують сонцю
потріскані грані.
Крокуючий... Годі,
надію облиш ти,
що буде цьогоріч весна,
мовляв, рані...
Немов той хірург,
в кучугури зчорнілі,
вдихнув моложавості,
сніг знахабнілий.
Кришталяться,
зовні пухнасті та білі,
єством - тогосвітні...
Вже ж в землю хотіли...
... Ану, муркотуне,
останній мій сподів!..
Ревни, зшаленіло -
хай мчить, босоп`ята,
без валянців бабця,
з доріг та городів...
...Весна! Де ти, трясця?
Стомились чекати...


17.03.10

Від весни до весни, в літню спеку й морози у січні,
У пустелях світів, на розхрещенні доль і доріг,
По тернистих стежках Хтось веде нас незримий у Вічність,
Щоб потомлені душі спровадить на власний поріг...
2010р

У чорноземі душ сміття
Ми самотужки розкидАли,
В потворні купи поскладали,
Ще й прагнем милості Творця.

Душі незорана рілля
Волає спрагло в нас пощади,
Щоб хоч самих себе заради
Не залишали скверни плям -

Облуди, підлості й омани,
Зрад, лицемірства і олжі...
З Добром і Злом ми на межі -
Коли ж цвітіння душ настане?!...
17.03.2010р.

У чорноземі кожної душі
Завжди ростуть лілеї й спориші...
Чому ж в одних - душа буяє цвітом,
А в інших - бур"янами все покрито?!
2008р.

Цілуй кнура
Бо цілувати жабу
Банально
А ця чаклунка така
Оригіналка

Можеш ще довго
Валятися на жорстких сумнівах
Попиваючи ягідні компоти

Десь там в очереті
Захлинається
Утопленик
Єдиним бажанням
Вибратись

Так само захлинається співом
Місцевий співак
Стоячи на одній нозі
На стовпі немов воїн
Із храму Шао Лінь
Спокій основна його властивість

Основна властивість
Моху котрий росте
На кам’янній сорочці криниці
Завжди знаходитися поміж
Двох любовей
Відра і води

Так що красуне
Досить чекати
Давай цілуй
Того клятого кнура
Поки його не забальземували
У трьох літрові банки

Дві білявки на концерт
Вибрались в суботу,
У антракті, фертик ферт,
Роздивлялись ноти.

В гардеробі поміж пальт
Розмовляли мило,
Як зіграли скрипка й альт -
Аж язик втомили.

Тут одна питає: "Кет,
Ти мені подруга?
Що ти любиш - менует
Чи рондо і фуги?"

І примовкла люба Кет,
Як язик ковтнула:
Рондо, фуги, менует...
Наче і не чула:

"Ой, Аліно, не крути:
Менует - я в темі...
Але рондо - це куди?..
Поясни нечемі..."


17.03.2010

знайди сорок дев”ять відмінностей і заперечень
за ці сорок дев”ять років що осіли на тілі
важкими металами снами неврозом до речі
продукція із підсвідомості (майже артілі)

по зморшках пройдися уважно немовби по тексту
вважай це роботою над помилками і часом
бо те що залишиш по собі відразу закреслять
і звільнять у ранзі старого поета запасу

а потім пояснюй що знову засипало чорним
життя замасковане в зебру а може і крука
і спробуй зректися себе у міжчассі повторно
і спробуй триматись від себе на відстані звуку

Мишенята на ріці
Вправно ловлять окунців.
Довгі вудочки – лозини:
– Ти, ловись, ловись, рибино!
– Ой, клює, тягни, держись!
Рибка бочком тільки “блись” –
У відерку вже вона.
Ось – одна, і ще – одна...
Буде юшечка смачна!
2010

Ти хотів постійності від жінки?
Що ж, тебе я, любий, розчарую.
Хто казав: жінки – мов ті хвоїнки,
поки всі не обірву – все всує.

А мужі – мов жолуді на дубі,
поки всіх не обтрушу – не встану.
Я у тебе швидко вчуся, любий.
Я сосна, ти дуб, і не останній.

2010

***
Щоночі кличу Слово уві сні,
Та враз прокинусь – зошита беру,
І серце ніжно тьохкає мені,
Коли вірші стікають по перу…

Строфа війне у очі вітерцем,
А думка враз осяється зірками.
І болісно, коли не є взірцем
Мій вірш, який народжується снами…

14 березня 2010 р.

...Ми з кумасем вправні йоги -
хвацько підібгаєм ноги.
Ось, сідай на табуретці,
уявляй, що ми - тибетці...
Як корито на санскриті?
Хтозна... Аби свині ситі.
...Щоб картопля і буряк,
в полі колосився злак.
Щоб "пахати" не як робот,
щоб достаток і добробут
наздогнали й загнуздали...
Щоб в здоров`ї панували.
У Тибеті задля цього
прославляють Махакалу*
шестирукого отого...
Мантру заспіваймо...салу!
Жоден йог не їв такого.

16.03.10


*Махакала - охоронець і захисник вчення Будди



Автор музики - Шевченко М

нема прозорости – лише якийсь коефф…
враховано і кількість і розподіл
змовкаю вражено – і чистий неба неф
темнішає забруднений на споді…

відгадуй загадку допоки ще моя
аби не перекинулось на тебе
знання поразки… голена стерня
колінами посходжена – до неба
твій вік прихований відіб’ється в очах
пораненням чи опіком щасливим
це передбачення мов накип на свічах
на чатах світла у якім зросли ми

Люди в тимчасовому стані.
Прозорий шовк напівтонів
Млявого жовтого світла.
Блимають на екрані
Перебиті несвіжим салатом снів
Рекламні ролики. Ікла
Привокзальних собак
Ріжуть повітря частіше ніж м’ясо.
Мало хто викликає довіру.
Поїзди закладають такт
Коливальних рухів людської маси
У залах. Спати доводиться в міру,
Але не більше, бо ризикуєте
Проспати графік чи гаманець,
Чи наспати болячку шиї.
Все ж приємно, бо в кишені є те
Що поставить моїм вокзалам кінець –
Квиток на «нічний» до Коломиї.
2009