Збудили знову серед ночі
Мене твої холодні очі,
Душа болить і плакать хоче,
Сльоза щоку мою лоскоче.

Холодні очі серед ночі
Будить мене завжди охочі,
Безсовісні, байдужі очі,
Не спіть самі цієї ночі.

Я ж буду спать, бо ніч так хоче,
Бо серце в мене ще дівоче,
Щоб не пекли сльозою очі,
Забуду вас цієї ночі.

Не читає зовсім книги,
Не вмивається в росі —
Рудувато-сірий рижик,
Забіяка і плаксій.

Неслухняний, невсидючий,
Робить збитки тут і там:
То щипається болюче,
То здіймає тарарам.

Насварила їжачиха —
Він голки її чіпав,
Побивається зайчиха —
Він за вухо лоскотав.

Рижик — в сльози і навтьоки,
Заховався в лободу.
Каже: “Тут побуду трохи,
А додому не піду”.

Мама шкоду відшукала,
Не сварила, а на ніч
Тихо казку розказала,
Що надворі ходить сич

І плаксивих, неслухняних
Забирає в темноті,
І що тільки кашу манну
Їм розводить на воді.

Рижик розповідь послухав
І до ранку міцно спав,
Та відтоді навіть мухи
Гриб рудий не ображав.


2010

Надворі падав листопад,
Вона ішла додому,
Ішла, не дивлячись назад,
В слідах згубивши втому.
Так бережно вона несла
Всі аргументи, тези,
А все, чого не вберегла,
Жовтіло на березах...
У двері грудень залетів
раптово, несвідомо.
Тікаючи від холодів,
Вона зайшла додому,
Дістала з сумочки вино,
Потім на стіл накрила.
Сиділа, дивлячись в вікно,
Кудись удаль летіла.
А за вікном вже січень впав,
Сховав її дороги.
Вона не знала, хто украв
Всі сльози і тривоги.
Вона мовчала...Тільки сніг
Із нею грався підло.
Створила принцип, ніби гріх
Їй вимикати світло.
В пустій кімнаті злісний лютий
Вбивав жаринки віри,
Її вікно - це край забутий,
Де світло ще горіло.
Вона нечутно помолилася,
Сказала, що ще трішки.
Втомилася, як вона втомилася!
В холодне впала ліжко...
Проміння раптом в вікна впало,
Вона відкрила очі...
о, Боже, скільки ж вона спала!
Вона пропала в ночі...
Зварила собі тихо кави,
Розсунула всі штори...
Вона дарма його чекала,
Він не прийде ніколи...

Домофон спрацював близько п’ятої ранку,
Я миттєво позбавився сну,
Підійшов до вікна, ледь відсунув фіранку
І кого я побачив?! Весну!

Вона скромно стояла на нашому ґанку,
Лився дощик доволі рясний,
І хоча це було близько п’ятої ранку,
Двері я відчинив для весни!
01.03.2010.

Медленно, тише снов,
Время течет, пьяно.
Ночь, двенадцать часов,
Просто смотрю в окно.

Там только свет фонарей,
Блики на стенах домов.
Сколько таких ночей,
Столько несбывшихся снов.

В каплях воды дождевой
Времени бег ощутим.
Годы прожитые зря
Тают легко, будто дым.

Царства несбывшихся снов
Веки хранят покой.
Сколько несказанных слов
Я унесу с собой?
1991-2010

Лежит на сердце груз без маркировки,
Транзитом в Вечность провозимый груз.
Над пропастью ходок я без страховки,
Давно ушел в игру козырный туз.

И цель едва видна в тумане вязком,
Тревожит мысли ранняя весна,
Пугает непредвиденность развязки,
И тела клеть душе моей тесна.

Во мне как будто маятник незримый,
Мои сомненья, Боже, разреши.
Я сам себе судья и подсудимый
За то, что жить так яростно спешил.
199?-2010

Засніжило серце й тіло
завірюхою
І мороз голки жбурляє,
наче дротики.
Геть заклякли звуки, невловимі
вухами:
Мертва тиша на душі
лишає опіки.
Не бентежать ні прокльонами,
ні згадкою
Нотки голосу твого –
укриті кригою –
І душа з клеймом –
розлукою-відзнакою –
Закацубла без тепла і
ледве дихає.

І пора б уже змиритися
зі стратою,
Мав би час стирати спогади,
мов ластиком.
Пробачаєш, як сестра по долі –
братові
За рубці, що непідвладні навіть
пластикам.
Ми в руках тримали птаха щастя,
ніби то,
І не встигли наголубитись
обіймами:
Відцвіла весна – її до краплі
випито,
А ковтнути літа разом вже
не сміємо.

Чи судилося, чи ні, але –
не сталося
Не шукаю винних, а несу,
що випало.
Вітер звав, але не стало сил
у паруса...
У полоні розчарованої
віхоли.
Тільки серце ще тріпоче в клітці
пташкою –
Непідвладне ні розлукам, ні
хурделицям:
Ту весну я пам’ятати буду –
нашою...
Хай тобі під ноги
Стежка щастя
Стелиться.
27.02.10р.

І горе — благо. Ти прости народе,
що я Чорнобиль благосним зову.
Але чомусь, як вдуматись, виходить,
що, клятий, він утримав на плаву
тонулу душу... Ти прости зухвалість.
Приреченість чорнобильська — свята.
І ранений у саме серце праліс
відкрив до сходження занедбані врата.
Відкрилися! Та, сяйвом засліплені,
всі кинулись урозтіч. Страшно так
у Божім вистражданім одкровенні
не бачити спасіння вищий знак.

2000 (нічого не змінилося)

Никуда дороги не ведут.
Воля! Никуда не еду.
И повсюднообозримый путь
не украшу следом.
Все пути ко мне сошлись.
Царственна теперь — вершина!
Можно только вниз и ввысь.
Выбирай, раба Ирина!
Голубь веточку несет.
Ковчег — для других спасенье.
Выберу себе полет.
Выберу себе терпенье.

1997

Кого люблю, не устаю лелеять?
И кем повержена в разлуке вековой?
Чей взгляд в дожде без устали сереет?
Кого пугаю словом и судьбой?
И почему доселе трепетанье
от памяти лукавых адресов?
Кто, благородный, годен на изгнанье
в моей душе — своих бесов?


1989

Епіграф:
Шквал звонков после публикации рекламы в интернете озадачил менеджеров Базы Дорожно-Строительных Материалов (БДСМ).
А вопросы и предложения поставили просто в тупик.


Створив Макаров пістолета.
В Майстернях кубляться поети.
І тут ПМ, і там ПМ…
Що ж ми для себе оберем?

Я вся перед тобою, як і є.
Пробач мені цю тугу непоборну:
Переді мною знову постає
Усе, що бачилося білим – чорним.

Цей крик гучніший крику породіль:
Углиб дивлюся й не знаходжу Бога…
Ночами – біль.
Такий пекельний біль,
Коли народжуєш себе самого,

Коли ти сам собі осточортів,
Коли ще трохи – і замкнеться коло,
Коли тобі бракує навіть слів,
Які вже не повернуться ніколи.

Коли тобі нічого не горить
Отак, як там – у надрах серцевини.
Усе, що залишилося – це мить,
Усе крім неї - це уже вторинне.

Закручує в правічну Німоту,
Яка до Слова ще була…
Тривожна
Я вся перед тобою.
На святу
Не схожа, Господи, - нічим не схожа.

Щиро вітаю всіх митців ПМ з настанням весни!
Натхнення, творчих знахідок і...ЛЮБОВІ!!!


Чи моя то весна?
Чи моя?
Хоч із осені в неї не трапить,
Я пішов їй назустріч,
а все ж
заблукав між наметів зими.
А зима заморозила біль.
Біла віхола – анестезія.
Ані ліків тобі, ані зілля –
кригобілий
холодний
шпиталь.
Неосяжно незаймана даль
провокує квітневе весілля
розвированої заметілі
скрипок вітру фантазій зими
і весни.
Неосідлана мить,
над котрою не владне довкілля,
божевілля, безцілля, безвілля
заклинає на спалах і літ
квіти квітня й залютнілий лід
у свою неосідлану мить.
Вмить, бо вирине тільки на мить.
А за мить стане все на місця.
Згасне спалах свічі у серцях,
пересічений вітром зими.
Відцвіте, відгорить, відшумить
Після миті, що прийде на мить…

а скільки тієї зими? – ну, з-півроку -
півкроку до провесни звабної, звісно!
а потім локатори пильність розвісить
і випурхне пташка з гнізда ненароком

а може, не пташка то зовсім, а мавка,
ельфійка чи навіть русалка - із казки,
і кожна із них вимагатиме ласки
законно, весняно, і пристрасно- палко

то ж, березню, квітню і травню, направду,
вважайте, що вам пофортунило дивом...
ви хочете їх закадрити на пиво?!
задумайтесь, хлопці, бо буде вам ґранда

русалка, чи мавка, білявка-ельфійка,
кавусі не п’ють, цигарок не вживають,
їм треба в душі вищосортного раю -
щоб їх добивалися ніжно і стійко:

читати сонети, ліричні балади,
співати по нóчах палкі серенади,
і так, щоб до складу і так, щоб до ладу,
інакше хтось облизня може спіймати

ґранда (діал..) – сором, ганьба

2010 р.

Всівся гоцул біля річки,
Палить смачно люльку,
Позирає на смерічки,
Вудить тихо тюльку.

Раптом чує, як до нього
З розпачем гукають:
"Ой, спасітє, раді Бога,
Тану, утапаю!"

Лемент, галас чутно, крики:
"Памагітє!" - й стихло...
Сів той гоцул біля штреки
Й каже: "Що за лихо?

Може, варто подивитись?.."
А у вуса мовив:
"Ну, здавалося б, дрібниця,
А настрій - чудовий!"


01.03.2010

Відчайдушна, буйна юнко,
перелита з голубіні,
кров палка твоя в хотінні
до життя пульсує лунко.
Від зачать непогамовних
у бурхливому пориві
родиш рими норовливі
для страждань своїх любовних.

(1 березня, 2010)

Є в діброві мудрий гетьман
І надійний захисник —
У крислатому кашкеті
Добрий дядько-боровик.

Походжає у жупані
Із дубової кори
І з гілок майструє сани,
Як сніжок піде згори.

Він морозу не боїться,
Ані блискавок і злив,
Дасть усім поганкам відсіч,
Ось такий-от — справжній гриб!


2010

***
Шукаю серце. Липи-кунтуші.
Шукаю слід окрушини і болю.
Немає слів, сакрально вбито дні.
Є тільки іній, що його неволю.
Є тільки краплі, кратні споришу,
кроти і зими, сутінки, зап’ястя.
І ніби зойки, камені волхвів,
і губи крові – згущене причастя.
Сидить поріг, порогово мовчить,
сидить хула, мов баба одинока.
А я все праве зліва зберегла:
лише одесну буду синьоока.
Капличка суму, я у ній – вина,
вину долита, лита ойкумена.
Небесні коні зводять не мене,
але у пальці просяться стремена.
Креолка-груша згубно привела
пасинкування зимного вираю…
Усе ще буде вільне, бо весна,
котру на піцикато доживаю…

2010

Вечір
Пара
Вино
Свіча

Очі
Погляд
Подих
Вуста

Дотик
Ніжність
Блаженство
Рай

Нічка
Зорі
Весна
Розмай

27.01.10

Жадоба до влади затьмарює глузд
Лиш тим, в кого совість дрімає в кущах.
На слово лукаве, що лине із вуст,
Не жде перемога – очікує крах.

Душевним сліпцям, як до віч не світи,
Прозріти не вдасться, чекати дарма.
Лиш чесно потрібно іти до мети –
У ницього зрадника завтра нема!

Якщо тобі ворог – у спину мечем,
Чи зради бур’яном встелився твій шлях,
Ти знай, що є ті, що підставлять плече -
Із правдою в серці та світлом в очах!

* * *
Хто скаже, де межа
В житті поставлена мені?
Хіба не я - хвиля ця,
Чи не я схований в тихому ставі на дні,
Чи не я відмерзаючи по весні,
Оця береза бліда?

1995

І на душі, як за вікном, дощить
Ні мрій, ні сподівань, не та погода.
Десь муза у куточку тихо спить
Чекаючи коли пройде негода.

Сиджу. Думки всі розбрелись
Лиш погляд ще чіпляється за стіни
Невидячий, холодний і пустий,
Що не чекає вже на краще зміни.

Депресія, немов жалка змія
В клітинку кожну тихо заповзає
Нема від неї схову й укриття,
Самотність тихо мозок роз’їдає.

А за вікном вирує ще життя
В осінніх сутінках
Кудись всі поспішають
На них чекають, не чекаю я
І часу на чекання вже не гаю

2009р.

Вибрані хокку

* * *
Тінь від ратуші
Людей зробила сірими
Вечір, осінь і місто...

* * *
Я б у Станіславі
Щасливий був... Але хмари
Про старість нагадали мені...

* * *
Я б ще довго топтав
Бруківку Станіслава ранкового...
Але небо, квіти на клумбах...

* * *
Біля синагоги топчу асфальт
Старими черевиками
Хризантеми цвітуть...

* * *
І ти теж, чорний круче,
У Станіслав шукати долі прилетів?
Вітер над містом...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?

* * *
Шум дощу...
Для чого прийшов я сюди?
Вулиця Грюнвальдська...

* * *
Тополя листя губить свої
Здалось на мить - то я винен
Що осінь настала...

* * *
Десь я тут спокій загубив
Між цими будинками.
На Бельведерській...

* * *
Горобина стиглими ягодами
Бруківку вкрила
Втомленими ногами чавлю...

* * *
Бородатий безхатько!
І про нього напишу
Вірші свої химерні...

* * *
Синагоги Станіслава!
Як я в цьому капелюсі
На рабина схожий!

* * *
Подих зими!
Чи вулицями серця
Я досі самотньо блукаю?

* * *
Її тіло як човен
І я пливу
Не знати куди...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?...

* * *
Холодний вітер
Хмари думок жене...
Стілець серед кімнати...

2001

Коли все затихло навкруги,
Зосталися лиш ми…
Твоя рука в моїй руці,
Усмішка на твоїм лиці,
І ніжаться наші долоні,
Ми опинилися в полоні…
Устами ясними шепочеш
Те, що я дійсно чути хочу,
І зігріваються серця
В обіймах пристрасті життя,
Я чую спів душі твоєї,
Яка віднині є моєю…
Ми не роз’єднанні краплинки,
Дві поруч пущені сльозинки,
Кохання діти, що літають
І з шляху свого не звертають,
Пахощами теплих слів,
Творіння чистих почуттів,
Які єднаються словами,
Душею, тілом і устами!
Кохаємо лише для себе,
Щоб підійматися у небо,
І відчувати знову й знов
Бажання пристрасті – любов.

2007 зима, Бердичів

У простій дорозі хтось співає,
Голос лине звідкілясь.
Хтось на думці ноти має,
Пісня дивненька якась...

Про таємні перепони,
Про нестримні почуття,
Про веселощі і дзвони,
Про чарівне забуття.

Хто захоче – той почує.
Це не важко прочитать.
Тяжче вміти те, що чуєш,
А вже потім пояснять.

Не здогадуючись звідки,
Ти від себе помічай,
Як той вітер хиле віти, –
Він співає й ти співай.

2008, Київ

Здавалось, всі ми українці...
Здавалось, справжні патріоти.
Але кожен наодинці
Прагне ВЛАСНОЇ свободи.
Здавалось, всі ми українці...

Мовчить згвалтована, побита.
Долинає тільки стогін.
Обіцяли всі любити,
А тепер нема нікого.
Мовчить згвалтована, побита...

Нема кому її зігріти.
І душа, як квітка в"яне.
Я кричу: "Прокиньтесь, діти!
Мати гине у кайданах!"
Нема кому її зігріти...

28.02.2010р.

Легкий мотив нічної скрипки
Вплітає в струни шепіт снів,
А в небі жовті зорі-рибки
Пливуть над спинками дахів.
Опівночі ноктюрн чарує,
Дарує легкість, спів душі,
А той, хто пісню ночі чує,
Пряде з думок свої вірші.

Зайвий на шиї шарфик,
у ластовинні ніс…
Знов до старої шафи
дідько тебе поніс.
Міряєш пальта, кофти,
все, що там є підряд.
Міряєш знов і знов ти
ніби новий наряд.
Сумно у люстро глянеш –
сукня одна тісна –
і на дієту сядеш.
Березень бо. Весна.
2009

І навіть в цьому місті напівсніжному,
де кожен крок такий не передбачений,
усім нам треба хоч краплину ніжності,
щоб дихати,
щоб мріяти,
щоб бачити...

Бо навіть в цьому місті напівсонному
життя вирує повною потужністю.
І тільки ми отак -
н а п і в п р и т о м н и м и, -
собою бути нам бракує мужності.

Я з тих, що завжди самотні
у натовпі, що сміється.
Не думай, що я сумую –
це просто тобі здається.
У дні, для усіх скорботні,
не литиму гірко сльози:
травою перебідую
«живучкою» всі морози.

Я з тих, що живуть у клітці,
влаштованій власноручно.
Не треба мені співати
про волю заклично й гучно.
Живу на єдиній нитці,
що власною волею зветься.
Ти зможеш її порвати?
Тобі це лише здається.

Порушуючи кордони
ми іншим лишаємо шрами.
Я перша відсмикну руку
від грані, що є між нами.
Залишу собі прокльони
За біль твій, моя ти мріє.
Забудеш мене без муки.
Ти зможеш, а він не вміє.

Долаючи всі перешкоди та межi,
злітає мелодія-мрiя,
і серце німіє від щирої меси
"Аве, Марія!"
Аве, Маріє!.. І чесною жінкою,
і чистою матір'ю Божою
життя на землі розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом мелодія музики
"Аве, Марія!"
Над нашими болями, нашими долями
встає твоє ім'я ласкаве,
щоб душі зігріти надіями добрими...
Аве, Марія!
Аве!

1990 р.

Снігопад, снігопад,
Білий пух в твоїх косах.
Незабутній наш сад
Є у пам’яті досі.

Незабутні всі дні
Коли вишні біліли.
А сніжинки малі
В твоїх косах все грілись.

А сніжинки, мов цвіт,
Все літали, літали.
Ми одні на весь світ
Поміж вишень гуляли.

Ми одні у саду
В січні, мов серед квітня.
То не вишні цвітуть,
То любов наша квітне.

Нас манив снігопад,
Покружляти у танці.
Йшли чужими у сад,
Повертались коханці.

В цю поруху, од розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»
1990

Я безмежно була щаслива,
В ті далекі-далекі дні,
Коли юність була смілива,
Коли серце було вразливе,
Коли мрії були яснІ.

Коли радість в душі співала
соловейком в травневу ніч,
Коли смутку-журби не знала,
Коли дива в житті чекала,
Коли гра вартувала свіч.

Так, безмежно була щаслива.
Я співала тоді пісні...
Час минув, а від мого дива
Залишилась зола... Квапливо
пролітають за днями дні.

Я щаслива, таки щаслива.
Хоч уже й не безмежно, ні...
Я уже не чекаю дива,
Давні мрії, живі, звабливі
Часом линуть до мене в сні...́

Прощавай мій осудливий розсуд -
Уготований спалаху лишок!
Зачаруюсь, і знову напрочуд,
Красотою душевною ніжок,
Невимовною спрагою ласки,
І повірю в будь-що, - не баріться!
О ці весни – удачі й поразки,
О суничного раю ворітця!

Коли душа своє переростає
житло і доростає до страждань,
Господь, сльозу тамуючи, листає
Книгу Життя і визначену дань
він посилає янголів зібрати —
моїх років он черга надійшла.
Я бачу — прочинились в сяйві грати,
он вибілилось крилами посла
півнеба. А страхи, змалівши, зникли.
І стала раптом більшою себе.
Замкнулося минуле першим циклом.
Не гнучи, не ламаючи стебел,
моя ступня переступає сотні
моїх страждань, далеких від страждань.
І розуміння слів "...в крові і в поті"
рівняється возз'єднанню світань
мого життя в одне стрімке світання.
Іду, вже білі крила несучи.
І жодне долі каверзне питання
страхом не спинить. Бо Господь учив
страхи минати, сумнівам не годить,
адже на білім видно кожен штрих.
Яким же розмах крил моїх виходить,
якщо боюсь позаду шуму їх?
Коли душа переростає тіло,
щоб далі йти законами добра,
я відриваю при потребі сміло
із власних крил зо два пера.
Вони, одухотворені, небесні,
запишуть легко за рядком рядок.
І відробивши, відскрипівши чесно,
впадуть у чийсь незбуджений садок.

Скрипач нес узенький футляр
и аскетический свой профиль.
Пройдя сквозь солнечный пожар,
скрипач зашел в кафе на кофе.
С терпеньем музыка слилась
и под замком ждала свободы.
Ее стотысячная часть
смущала изнутри природу.
Скрипач унес и боль, и стон,
и трепетанье, и созвучье.
Куда, кому нес тайну он
от нас — беспечных и везучих?
Кофе допит, продолжен путь.
А ночь раскрыла синий зонтик.
Уйти за скрипачом куда-нибудь,
свободно, просто для экзотики.
Усталость тенью волоча,
знать, что всегда и непременно
ты повстречаешь скрипача,
живущего светло и откровенно.

2000

В такт качнулись тихо шторы,
осеняя твой уход...
По-привычке, так же тихо,
соскользнул с коленей кот.
Страшно. Недоумеваю.
Медленно идет чета:
то ли кот тебя уводит,
то ли ты ведешь кота...
Сквозь звенящее молчанье
только горьких мыслей шквал.
Говорю себе в утеху:
— Кот о подлости не знал
1990

Тебе немає
в цім оповіданні, -
будиночку
обідраних шпалер,
та я тобі
освідчуюсь в коханні,
байдуже,
що один із нас помер.
Що на столі
пусті пляшки і смІття,
гидота задумів,
надій і покаянь,
а за вікном
гойда пожовкле віття,
і час минув
непроханих
бажань.

Розлетілося сонце
На смужки тоненьких доріг,
Що ведуть всі до Божої хати.
Та знайти ту дорогу,
Що Бог лиш тобі заповів
Не у кожного вийде,
Прийдеться шукати.
Пошук той, як рулетка
Обманом кишить.
Знов дорога не та,
Знов бреду манівцями.
І розбита мов жбан
Терпелива душа
У потоках брехні
Непомітно розтане.
Де дорога моя
В небеса, озовись,
Дай лиш знак
Для зчерствілого серця.
Боже, зглянься прошу
І на нас подивись
Бо без тебе так важко
І сумно живеться.
По тоненькій дорозі
Іду в небеса
Крок вперед,
А три кроки зворотньо
І мабуть нам не стане
Цілого життя
Все чекає нас Бог
у хатині самотньо.

2009р.

Я знаю усе про лютий,
Про кожну його сніжинку,
Про квітку, в снігу забуту,
Про білу, хрустку скоринку.

Я знаю усе про лютий,
Про те, що він день ховає,
І як візерунки плутав
На вікнах нічних трамваїв.

Я знаю усе про лютий,
Що в декого лютий-свято...
А можна Вас пригорнути
Сьогодні, у двадцять п'яте?

На вушко тихо шепнути:
"Вітаю. Тримайте квіти",
Всміхнутися, порадіти
У цей неповторний лютий...

Тікають спогади в безодню,
Скрип болю заглушає їх.
Так буде не лише сьогодні,
Ці сльози не віллються в сміх.
Життя зламало світлофори,
Змішало світлі й темні дні,
Вже на минулому криваві штори,
А на майбутньому - я не дивлюсь туди.
Тепер боюсь піти під лід чекання,
У стінах страху б'є лічильник снів.
Мої думки перемогло мовчання,
Бо полонило сутність моїх слів.
Помірно зникли зайві епізоди,
А замість них з'явилась пустота.
І це моя єдина перешкода,
І ворог мій - безглузда самота.
2009 р.

Вливає сонце золото жагуче
в діряві сни торішнього асфальту –
готує зранку оскари весні.
І, гаснучи увечері, озвучить
трикутники зі сяючої смальти
бурульок, що викрапують пісні.

Бліда душа забризкалась промінням
від п’ят до голови, коли втікала
сьогодні вдень від сірості зими.
і, тонучи в тремкому мерехтінні
мінливоликих зоряних опалів,
передчуттям весняним защемить.

Олександрові Марченку
Ця ніч в листопаді в Парижі печальна й тягуча...
Так, навіть в парижі трапляються ночі печальні.
І вітер гуде моготонно, як спогад болючий,
І гострі градитини об шибку, як думка безжальна...

Самотньо і пусто. Аж вухами чути цю пустку –
Подвійні удари глухого, зімятого дзвона.
До горла підкочують раптом непроханим згустком,
Довкола спускається морок примарно-червоний...
Примари бці зникли, якби обізвався хтось рідний.
Хоч словом одним. Це ж так ясно, так проосто, так легко!
... Крізь вітер і морок не знати, не чути, не видно.
Бо всі залишилися там – чи давно, чи далеко.
Лиш спогад сердечний зігріє – і згіркне полинно,
Із теньканням хльостким – неначе струна обірвалась.
Бо память вже ледве тримає пісні батьківщини.
А серце... на що розійшлося, на що змарнувалось?

А вдома сніги вже іскряться, як вранішні роси
У памяті зблиснуть на мить – і погаснуть прощально...
Довкола Париж, і листопад. І тяжко незносно
Людині самій, навіть якщо вона геніальна.
2008

Чи справедливість Божа це?
Чи так тому судилось бути?
Вчорашня сіль на ранах це?
Чи, не питай мене... Забути!
В кишенях неба голубінь,
Рожевість сонця в надвечір*ї,
В очах - осіння просивінь,
В руках - піковий туз козирний.
Зіграймо ще, в останній раз!
Хто з нас пошиється у дурні?
То тільки в танцях - реверанс...
Гра чесна. Ти, на жаль, у дурнях.

Хто бачив коли-небудь ночі очі?
Лукавим спогадом у них печаль
Мій потопав і тихий сум дівочий
Так безнадійно прихистку шукав.
Лелій мене, о нічко, нецнотлива!
Лелій, чаруй казками та навроч
Мені думок щасливих і немстивих,
Змори, приспи і снами замороч.
В безсоння час,віщунко вирлоока,
Тебе заколисаю, мов дитя,
У коси заплету пісень тороки,
Туманів шепіт, тишу забуття.

Загостювалася зима,
Сновидою у полі ходить,
Приборкує і знов здійма
Снігів патлатих хороводи.
Кружляє віхолою скрізь,
Зникає в безвісті печальній...
Пірнути б їй у неба вись!
Та жаль, не там її причали.
Зими подвійний пірует
Так вправно паморочив простір,
Зими жіночий силует
Зникав... Весна просилась в гості...

Ти надіслала жовті квіти
І підписала: "Я люблю".
Дала тим самим зрозуміти -
Тобі, як Богові молюсь.

Ти надіслала мені небо,
І присмак літньої роси.
Ти довела, що світ без тебе
То світ, позбавлений краси.

Ти надіслала мені море,
І дві путівки в далечінь.
І ти так впевнено говориш,
Що я без тебе просто тінь.

Ти надіслала мені холод,
І жовте листя восени.
Мені примарився твій голос,
І я сховалася у сни...

23.08.08

Парив цілий день Кощій
В сауні свої мощІ.
Манікюр, спа-процедури.
Все це він робив не дурно –
Придививсь за чорним лісом
Прегарненьку Василісу.
Спорудив хороми справні,
Розписав під «Gucci» ставні.
Василіса ж вся в «Armani»
З-під вінця втекла до Вані.

Ловити ротом крапельки дощу…
Хорошого, вже майже весняного…
І думати: Я все йому прощу…
І розуміти: Це все ні до чого…
Заслухатись піснями про любов
І засміятись в очі: не бувааааає!
І вірити. Що десь, колись і знов
Ти знову божевільно покохаєш.
Заплакати. Образитись на всіх.
Придумати когось і розлюбити.
І засміятись – голосно! І сміх
Роздати, розкидати, розгубити!
2010