слів не маю проти зим
рим
в «потім» лине потяг з ним
дим

у віконні кадри - пліз! -
ліс
переплутав карти - віст! -
вліз

в простирадла у вогкі
сніг
як рукопис із віків
ліг

не читається ота
«ять»
коли села і міста
сплять

не читається - не спиться
ні
коли в білому столиця
сні

спить Житомир і за ним
Львів
та не маю проти зим
слів

не лишає колія
слід
повертаюсь знову я
в світ

і думки мої ще мріють лі -
тать
темна ніч на цій землі -
тать

вкрала зорі - їх втопила - бух! -
в Буг
а за Бугом – Божа сила - рух -
й дух!

Зима заклякла у безвітрі,
в туману вицвілій палітрі,
вже немічна, без шарму.
Жде вироку вітрів південних
і лає в молитвах нужденних
свою невдячну карму.

(лютий, 2010)

На висоті біліли хмари,
а на землі палали очі.
Ті очі враз зорями стали
і нам освічували ночі.
Яскравий подих вітру танув,
цвіли троянди на морозі,
гілля дерев спліталось – казка,
і ручаїв бриніли сльози.
Розсипались чарівні іскри,
покрили землю всю імлою.
А на гіллі – черстве вже листя,
черстве, непоєне росою.
Шептало хвилями нам море,
шептало – пісню мов співало.
Дзвеніли павутинки сонця,
в повітрі – привид карнавалу.
Вже відцвіли квітки надії,
заржавіли стріли любові,
десь загубились зерна віри,
й усе, наповнене красою.
Та залишились зорі тихі,
живуть десь там, побіля Бога,
ці зорі вкажуть нам, яскраві,
куди веде наша дорога.

2007

міні міни 5

богуєш ти на цій землі
і в неї йдеш -
хіба втопити треба лій
в річках пожеж?

і в тишу пострілом хіба
твоя печаль?
черствіє совість і хліба
гірчать...
(28)

Нове життя без тебе
я розпочну сьогодні.
І я вже не потраплю
в твою глуху безодню.
В твої цупкі тенета,
в твої холодні руки,
в тоненьку павутину,
що виткана зі звуків.
Нове життя без тебе...
Нарешті я щаслива.
Тебе уб`ю сьогодні,
не буду більше мила.
І скажу на прощання,
нехай усі почують,
що я – нічия лялька,
зі мною не жартують.

2007

Мій світ далекий від усього,
що нас оточує завжди.
В моєму світі все чудово,
немає лиха і біди.
Трава червона, небо жовте
і фіолетові кущі.
Над моїм містом кольоровим
ідуть цукеркові дощі.
Хмарини – це солодка вата,
а сонце – золотий млинець.
І річка тут із шоколаду,
ванільний в річці бережець.
Всі люди тут – найкращі друзі,
лунає музика щодня.
Усі співають і танцюють
і серед них, звичайно, я.

2007

Мій світ далекий від усього,
що нас оточує завжди.
В моєму світі все чудово,
немає лиха і біди.
Трава червона, небо жовте
і фіолетові кущі.
Над моїм містом кольоровим
ідуть цукеркові дощі.
Хмарини – це солодка вата,
а сонце – золотий млинець.
І річка тут із шоколаду,
ванільний в річці бережець.
Всі люди тут – найкращі друзі,
лунає музика щодня.
Усі співають і танцюють
і серед них, звичайно, я.

По хмариночках легеньких
ходить-бродить Сон тихенько
і дарує усім дітям
сни казкові солоденькі.
Ясна місячна доріжка
проведе у казку-мрію.
Ти заплющуй оченята
і вона тобі зрадіє.
Ти заплющуй оченята
і рушай у сни-пригоди.
Там вже всі тебе чекають,
кращої нема нагоди.
Там усі-усі малята:
і маленькі, і не дуже.
Ти заплющуй оченята
й вирушай у казку, друже.
По хмариночках легеньких
ходить-бродить Сон тихенько
і дарує усім дітям
сни казкові солоденькі.

2007

Проміннячка, проміннячка,
від сонечка листи.
Скажіть мені, проміннячка,
чи довго до весни?
До сонечка-лимонничка
привіт мій донесіть,
а зранечку проміннячка
осяйте цілий світ!

2007

Я пікова дама і я не здаюся,
ніколи не плачу, ніколи не злюся.
Завжди усміхаюсь і просто сміюся,
усе пам`ятаю, невдач не боюся.
Завжди повторяю собі, як не в дусі:
Я пікова дама і я не здаюся...

2007

Шипи та колючки трояндочка мала,
себе захищала, на всіх нападала.
Та душу вразливу під ними ховала
і серце своє не для всіх відкривала.
Колючки й шипи, як ножі гострі-гострі,
боялися дуже небажані гості.
Боялися дуже й відразу втікали,
вони ж-бо троянди ну зовсім не знали!
Стояла вона незворушно й самотньо,
круг неї – нікого, круг неї – безодня.
Вона не ридала, вона не боялась,
вона не страждала, вона не сміялась.
Себе серед всіх першою називала,
себе королевою світу вважала,
себе величала і не забувала –
себе захищала, на всіх нападала.
Та душу вразливу від сонця ховала
і серце своє не для всіх відкривала.

2008

=1=

Під знаком STOP
Сухий листок
Пожмаканий.

Ти все почув
І я мовчу
Заплакана.

То львівський рай:
Старий трамвай
І вулиці.

Весна вже раз
Пішла від нас.
Минулося.

За тридцять днів
По тонні слів
Сказали ми.

Пройшла зима,
Блукай сама
Вокзалами.

Прощай-прости
І відпусти
Під зливою.

Бо під дощем
Я буду ще
Щасливою.

=2=

Минула ніч.
У чому річ?
Не спалося.

Лічу до ста.
Твої вуста
Згадалися.

Налив вина
І пив до дна
Знеможено.

Спалив мости
Та всюди ти
У кожному.

Забудь сумне,
Годуй мене
Сніданками.

Ти зранку йшов,
Забула, що
Коханка я.

Накину плащ,
А ти не плач.
Не згадуймо.

І цілу ніч
Я віч-на-віч
З помадою.

=3=

Прокляв мене
І не мине
До старості.

Ти був сліпим,
але не пий
Із радості.

Залиш вино,
Й не економ
На реченнях.

Ти ще нічий?
Віддай ключі?
Безпечніше...

Не хочу я
(хоч не твоя)
Ніякого!

А ти кохав
Чи не кохав?
Однаково.



23.02.2010

Вдягає місто маску ночі
і засинає, коли схоче.
А я не сплю, я просто мрію.
Мене ніхто не розуміє...

2008

Абстракція дій, абстракція волі,
безсилля подій, безсилля з тобою.
У серці кинджал, в волоссі каміння –
усе це – межа, межа божевілля.
Біжу в нікуди, вертаюсь відкуди,
навіщо мені ці дивні причуди?
Знайомлюсь з теплом під вій урагану,
чи віщий це сон, а може – омана?
За вікнами ніч темніша від кави,
в цю ніч тільки тінь і привиди з нами.
І бігають в мряці комп`ютерні миші...
Я знову блукаю в неоновій тиші.
Абстракція дій, абстракція волі,
безсилля подій, безсилля з тобою.
У серці кинджал, в волоссі каміння,
усе це – межа, межа божевілля.

2008

а нам з тобою холодно – зима
дві пари рук сховали в рукавички
дві пари ніг
я не встигаю
звичка
я звикла на підборах і сама

то ожеледь
ми падаємо вдвох
дарма що снігу ледве натрусило
ти опікаєш диханням
несила
підвестися чи зупинити сміх

дві пари рук обтріпують пальто
очей дві пари стрінуться на хвилю
це ожеледь
а нам іще півмилі
проте іти не квапиться ніхто

і ніби вже і холоду нема
в кишенях заховали рукавички
дві пари ніг міняють темп і звички
для нас обох закінчилась зима


Послухати і подивитись вірш можна ТУТ:
http://www.youtube.com/watch?v=wqBtdm7LxjE

Мистецво тіла, витончене світлом –
в устах приховую лише спокусу,
призупиняю дихання завіти.
Сю одержимість жилами чавити б,
сей часу клин і самогубця мусить –
і вижити себе, і скам`яніти.

Жагучий присмак танго – очі з блиску,
змайструє дві стріли, наносить меду
уста де... Серце переб`ється часто
і до упаду – рухи танцю красти б,
пірнати в забуття – у ласки Лету.
Язик не жалиться змією, слизько.

Адреналіну бандерильї – "хочу" –
строкато-веселкове в слові.
Його ранимість, ніби вітру подих
на крила. Танцю віроломна кода.
Сі рухи перекладені на сповідь,
вимова мови тіла ероточить.

23 Лютого 2010

Десь нагорі в краю чудеснім,
В країні сонця і тепла,
Живе мудрець просто чудесний,
Пророчить він твоє життя.

Він не колдун, не змієносець,
Простий мудрець і, дивний маг,
Книжки читає безкінечно,
І носить завжди талісман.

У світі магії багато,
Та мудреців, нажаль, нема,
Та ось з’явився дід старечий,
І всім торочить про життя.

Він не шахрай, він Маг спокійний,
Допомагає людям всім,
Та не завжди пророчить щастя,
І це не радує зовсім…

Маг бачить все, і зле і добре,
А головне, він бачить шлях,
Стежину праведних і мудрих,
І по стежині цій іду Я.

Минаєш небеснопоглядом вечірні мої вікна.
Я вдома, я рідний, я близько, переступи себе —
І світло сьогодні й прісно роздягне, зіллє і зникне,
Повільно тіла поклавши на ліжка тремкий мольберт.

Як довго ескізи ждали на фарби, на хіть, на дотик,
Як палко попросить місяць завмерти на полотні.
Віддай свої злості тільки у голосу тихий спротив,
Віддайся — щоб день прешостий повторення захотів.


2010

Агонізують солов’ї ..,
Небесне око сльози ронить,
Лілеї- річкові мадонни
Вінчальні понесли корони
В хатинки бронзові свої.

Люцифер відкрива Псалтир
І сниться травам юна днина..
Між них маленький поводир
Веде незрячу Україну..

Агонізують солов’ї ,
Ледь шурхотить небесна брама-
То Ніч незримими руками
Багатства відчиня свої.

Під ялинками й дубами,
Серед моху, у траві
Підростають разом з нами
Цілі виводки грибів.

Навесні, улітку, в осінь,
Аж до білої зими —
Одноногі, шапконосі
Грають в хованки вони.

Де один — одразу другий,
І великі, і малі
На узліссі, понад лугом
Вилізають з-під землі.

Люблять сонечко ласкаве
І змокати, як хвощі,
Коли вранці на галяві
Рясно йдуть грибні дощі.


2010

Дослівний переклад Наїль Ісмагілов

Ніч зійшла на землю й Мекка освітилася в вогні
Того променя із неба, що Бурак зійшов по нім.

І Джибрил благу вість мовив: „О, Посланче, зве тебе
Усевишній! Нині він тебе покликав до небес!

Усі янголи та духи тебе звуть до царств своїх,
Щонайвище небо нині, все лягло тобі до ніг.

І Аллах на те – „Най буде!” проказав, і так було.
Бурака і Магомета аж під небо понесло.

Кожна річ у світі білім, де рождена поверта,
І Коран вернувся в небо, коли сталась ніч свята.

Море єдності кипіло, шурувало вгору-вниз,
Розчинилася планета, час, здається, зупинивсь.

Не було уже планети, духом стало все довкруг,
На поклін прийшов до Бога світ, обернений на дух.

Став Пророк перед Аллахом, мовчки голову схилив –
Там нова мечеть Аль-Акса об'явилась – диво з див!

Тоді янголи зібрались із низин та височин,
І прийшли тоді пророки – Муса й Іса на поклін.

Всі прийшли, та не дізнались, ті, хто віри не пізнав,
Що великого поклону сталась в небі таїна.

Не минуло навіть миті, лиш повіки розімкнув
Магомет, і в своє ліжко й досі тепле повернув.

Та не сон, не маячіння, і не мрія то була,
А божественна й велична диводія то була!


Мигъраҗ

Ярты төн булган чагында, китте Мәккә ялтырап:
Нур тоташты җиргә күктән, иңде нурдан бер пырак.

Хәзрәти Җибрил бәшарәт әйләде, дип: «Иа рәсүл,
Хак тәгалә хәзрәте тәгъйинләде бу кич вөсул.

Мөнтәзыйрләр, ля мәкяннәр, бар мәляикләр сиңа,
Гарше әгъля килде, атлансаң, аягың астына».

Садрулды шул вакытта хактан әмер: көн фәякүн!
Шундый изге йөк белән гаршулды күкләргә рәуан!

Дөньяда һәр нәрсә дә үз аелына бер әйләнә:
Ашты кодрәтлә сәмавәткә бу кич Коръән янә.

Бәхре вәхдәт асты-өсткә килде шунда, кайнады,
Бетте, мәхү улды зәмин, һәм дә замана калмады.

Калмады сурәт, бары тәбдил ителде мәгънәгә;
Әүрелеп мәгънәгә, дөнья сәҗдә кыйлды мәүлягә.

Күрде алланы пәйгамбәр, сәҗдә кыйлды, баш иде;
Ушбу җир булды бөтен мәсҗедләрен. дә мәсжеде.

Булды саф-саф, кыйлдылар сәҗдә мәляикләр бары;
Җәмгулып һәрбер нәби, Муса вә Гайса җаннары.

Булды заһир, белмәделәр җир йөзе мөнкирләре:
Монда габдият, гыйбадәтнең илаһи серләре.

Үтмәде керпек кагып та күз ачып йомган заман,
Мәккәгә иңде, фирашы җып-җылы ирде һаман.

Нә саташмак, нә гөман бу, нә хыял, нә төш иде,—
Бер илаһи вакыйга, могъҗиз вә серле эш иде.

Н.С.

1
Вам лічить дні віолончель.
Вам личить велично вивчати
Лице вівці. Вино – на чати
Й тепло вдягати у шинель.

До світла виведе тунель,
Та затискають час лещата.
Ви – мати, Ваша винна хата
Зустріне лагідно, мов Лель.

Коко. Кокто. Колишні коні
Літають лісом, літом... Сам
Візьмуся бути саксофоном -

Для Вашого бажання – фоном.
Співцем. Слівцем на грудях дам,
Що світ виорює з долоні.


2
Декоративна дивна тиша.
Ти – шабля у руках митця.
Лиця твого ляклива миша
Лишає спогади. Оця,

Де ти, де твій стрімкий неспокій.
Покійна посмішка мети -
Не ти. Нести нестримний опій,
Мов опік збуджені коти.

Використовуєш, мов декор
Коротку сукню, декольте.
Тепер тебе пухнастий вектор,

Мов Гектор викує. Не те.
Тепер на білосніжнім троні
Нема мужчин. Коти і коні.


3
Відкриваю вічність. Перший сніг,
Ніби та, на банях позолота.
Виростають ягоди з болота
І латаття тягнеться до ніг.

Ніби все довкола замело...
І мелодію ховає тихий голос,
І тугий згинає спину колос,
І стежки вертають у село...

Там душа із сумнівами б"ється
І весна оголено сміється,
І дари приносить Менестрель.

Дивовижно ніжно, наче кішка,
Припинає коника до ліжка
У гріхах свята віолончель.

Це свято тих, хто захищав Вітчизну,
Хто не вивчав партійних кольорів,
Хто просто віку вкоротив фашизму,
Хто йшов в атаку, в танку хто горів,
Хто згодом у Чорнобилі собою
Від атому Вітчизну захищав,
Хто не тікав ганебно з поля бою,
А переможеного ворога прощав.

Люблю Твої розбиті вщент дороги,
люблю Твої розморені степи,
люблю все те, що зветься Україна,
і все, що Україною звеш ти.

Люблю Тебе так стримано і палко,
що трохи заздрю і ревную водночас.
люблю як жінку, як бабусю, мати,
люблю й молюсь, як молишся за нас.

Не плач, моя любима Україно,
Не личить смуток княжому вбранню.
Ти молода, чарівна, енергійна,
І головне, що я Тебе люблю.


2009

Окно в миры рисую по старинке я свое,
(А может, рамы заменить на модный пластик?)
Но изнутри съедает странное чутье…
Вот взять бы в руки мне волшебный ластик,

Стереть людей коварных, глупых, злых,
Забыть всю боль, предательства, обиды,
Чтобы остался только ценный жмых
Без масла зла. Я на добро имею виды.

В окно смотрю. Там сущность бытия?
Стою я, ластик свой потрепанный терзая.
А панорама жизни разноцветная моя
Варьирует от края лжи до правды края.
2010

Як боляче в думках все забувати,
Як боляче у серці берегти,
Як важко все чекати і чекати,
Як гірко нічого не знайти.
Навіщо в душу мрії віють,
Яким вже здійснитись не дано,
Навіщо мріяв я неспинно,
Чому ж я мріяв всеодно...
Як боляче любов плекати,
Чому так важко берегти,
А потім повністю зламати,
І лиш терпіти й звідси йти.
Болить душа і серце стогне,
А розсуд каже: припиніть..
Коли любов в людей взаємна,
Лиш радість в серці має жить.

2008, Бердичів

Де ж ти вітер?
Віднеси мене далеко…
Вдалеч снів і почуттів,
Де співатиме лелека.
Я літатиму довкола,
І у світлі снів пробуджусь,
Я у світлі тім зостанусь,
Доки де я не забуду.
І самотньо в серці знову,
І щось лине з глибини
Тих відтінків новизни,
Там триватиме розмова.
В тому голосі сторін,
Стисло щось проникне в мові,
Збагатиться серце чимось новим,
І замкнеться назовсім.

Вересень 2009

Шалена, ти хочеш щастя?
Малюй його склом на стінах,
приймай сліз гірке причастя,
блукай у чужих провинах...
То, кажеш, забаглось сонця?
Промінчиків крізь фіранку?
Отрута в твоїй долоньці
уб"є тебе ще до ранку.
Гадаєш, кохання варте
розбитих ущент тарілок?
Той воїн з нічної варти
поводився так невміло...
Ти надто багато хочеш!
Якась ти капризна дуже.
Я дам тобі купу грошей -
покинь моє тіло, душе...

14. 01. 2010 р.

А знаєш, та ж суть не в тому,
кому хто набриднув швидше.
То просто безглузда втома,
як чорний вітрисько, свище.
Я просто забула вдома
безмежного щастя маску.
А чорна підступна втома
за нас дописала казку.
Ти просто прийшов невчасно,
як "Боїнг", що збився з курсу.
Тому не шукай в пластмасі
ледь чутне тремтіння пульсу.
А знаєш, твоя заслуга
не в тому, що ти безгрішний.
В житті, як на злітній смузі,
не місце снігам торішнім...

07. 02. 2010 р.

А знаєш, шукати марно
любов у вчорашних мріях.
Ти був до нудоти гарним,
а я - мов стара повія.
Ти знав як потрібно жити,
я ж вічно боялась смерті.
Ти дам підкоряв на Криті,
я сльози ковтала в Перті.
Тобі всього світу мало,
мені ж забагато волі...
А знаєш, я завжди знала:
ти - вибрик моєї долі...

25. 01. 2010 р.

Кудлай радів: він їде в «Форді»!
Тріпоче хвостик, очка сяють,
І ніби посмішка на морді:
«Хазяїне, дива бувають!
Ми разом їдемо в світи!
А пам’ятаєш, як малими
Ми в теплий край збирались йти,
Щоб нас там не дістали зими?
А пригадай, як в тітки Алли
Під вечір крали огірки!
Ото нам вуха понам’яли,
Оце були тоді роки!
Іде життя… Ти став дорослим,
А я старим… Та не зважай,
Що я глухий і низькорослий,
А ж все ще вірний твій Кудлай!
Спинилися? Йдемо в лісочок?
Гаразд, я буду поряд, знай.
Морозний видався деньочок!…
Куди ж ти, друже?! Постривай!!!»
…Автівка швидко віддалялась,
Собачі сльози сніг ковтав,
На ліс дрімучий ніч спускалась,
Мороз тріскучий лютував…

22.02.2010

Чому душа так боляче болить,
Стикаючись з життям цим очі в очі?
Вона мов з тіла вирватися хоче,
Тамуючи за світлом ненасить.

Вона торкнутись прагне вічних істин,
До котрих люд давно вже збайдужів.
І лиш у мить – зі смертю на межі –
Від скверни й зла душа себе очистить.

В житті чи в смерті більше переваг?
Допоки тут ми – це нам не збагнути.
Та лиш душа, любовію діткнута –
Щаслива буде тут й на небесах!
2009р.

Ні, не вдасться втекти від жорстокості днів,
Від життя, що так міцно тримає.
Не позбутися їхніх болючих обійм,
Що в лещатах мій дух затискають.

Не сховатись мені від журби-самоти,
Не втекти в далечінь неозору.
Не так легко позбутись життя гіркоти.
Ще не скоро, не скоро, не скоро!

Не втечу ні від себе, ані від життя,
Ні від болю, що душу згризає.
Чи є сенс, щоб боятись свого майбуття?
Страх лиш силу в людей забирає.

Та, на жаль, не втекти і від власних страхів,
Що, мов круки, кружля наді мною.
Я ж втікаю у світ своїх марев і снів
І зціляю в них душу маною...
2000р.

На церковні хрести із вікна
Поглядає душа крізь туман:
Порятунку жадає вона
Від образи людської і ран.

Зазираю у неба блакить:
В піднебесся сягають хрести.
Голос Божий тут вічно звучить,
Наші душі бажає спасти.

Тихо голос з небес долина,
Та у серці відлуння, мов грім.
Він звучить, як чаклунка-весна,
Помагає прокинутись всім.

Він звучить, як ранкова земля,
Мов глибінь у морської води,
Промовляючи Боже ім’я,
Відвертаючи нас від біди.

Він звучить різнобарв’ям тонів,
В нім мелодії всі й голоси.
Це – неначе всіх янголів спів
І відлуння святої краси...

З-під небес Божа ласка зійшла,
Я готова їй серце розкрить.
Порятунку волає душа,
Голос Божий для неї звучить!
2001р.

(Для тебе…)

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні стовпи…
Дорожній пейзаж… Над полями синіє юга…
Дорожній пейзаж… О, якби ж то, якби ж то, якби,
Змалювати б я зміг цю дорогу, закутану в час…

Дорожній пейзаж… Як химери, дерева стоять…
Дорожній пейзаж… За туманами – доля моя…
Дорожній пейзаж… Все життя на екрані вікна,
Як один Божий день, бо все далі за обрій весна…

Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй…
Я до тебе за обрій лечу…
Я лечу, як стріла, розсікаючи час,
Між доріг по Дорозі для нас…

Дорожній пейзаж… Все ближче осінній перон…
Дорожній пейзаж… Полустанок комусь залишив,
Дорожній пейзаж… Хрест від Бога, від демона – трон…
А для мене в купе кілька крапель живої води…

Дорожній пейзаж… На світанку зійдуться мости…
Дорожній пейзаж… Ну, а ти, якщо можеш, прости…
Дорожній пейзаж… Ця дорога – одна нам на двох,
Як Полярна Зоря, під якою нас вимріяв Бог…

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні вогні…
Дорожній пейзаж… На долоні – дорога життя…
Дорожній пейзаж… Нагадала циганка мені,
Сім буланих вітрів між порогів потоку Буття…

Дорожній пейзаж… Чи то серце чи стукіт коліс?..
Дорожній пейзаж… Ще одне довге поле і ліс…
Дорожній пейзаж… Я до тебе вже вкотре лечу,
Ніби промінь живий… Ти почуй, ти почуй, ти почуй…

Кумпала Вір, 27.06.09р.,
потяг «Київ-Пшемисль»

Гляну вгору на наше небо –
я лечу, я лучу, я кличу,
проростаю крізь сон до тебе,
дотикаю твого обличчя.

Не милую, мілію, млію
і малію, як та піщинка,
ти приходиш в останню мрію,
тихо кажеш : «Не плач, дитинко,

витри очі, скорися вітру» -
струменіє з небес блакитний
теплий смуток. Не плачу… витру…
шкода - день, і зірок не видно.


2010 р.

(Валерію Войтовичу)

…Блукає білим світом осінь золота…
Мокоша-Мати хліб-вино збирає в кошик…
Перун дощами кропить села і міста,
І я багатої весни в Дажбога прошу…

«…А ти накрий мене своїм святим крилом…
А ти накрий мене святим Покровом білим…
Ти огорни і відігрій мене теплом:
Нетлінну душу, сущий дух і тлінне тіло…»

…А десь на Січі козаки, зібравшись в Круг,
Болотом вибілять чуприну отаману…
О, як давно я не підтягував підпруг,
У коней наших, білогривих і буланих…

…І я засну, і в мене буде дивний сон:
Йде перший сніг, а серед поля Діва боса
Із немовлятком на руках, немов з ікон:
Мокоша з Хорсом на руках, простоволоса…

Кумпала Вір,
14.10.09 р. м. Хмельницький

Я дихала тобою все життя,
Хоча зустріла тільки вчора.
Колись закрита і свята,
А нині безнадійно хвора.

О пів на восьму. Вже пора.
Коханий, швидше роздягайся.
В моїх обіймах помирай.
Бери мене, не зупиняйся.

Лунка симфонія двох тіл.
Здається, струни обірвались.
Ти так давно цього хотів,
І дві душі в одну з”єднались.

Сліди кохання на руках.
Усе проспівано, по нотках.
Не правду кажуть, що слизька,
Та й не така вже і солодка...


22/02/2010

Весна популярного жанру
тримає в руках підсніжники —
красу догори корінням
стрічайте!

Теплінь скоро дійде до жару,
бо замість робитись ніжними —
приховуємо затіння
у пальтах.

Весна подає кухоль соку —
березово наливалася.
А нас вивертає болем:
рубали.

Обличчям від ока до ока
бреде печаль-омивальниця.
І в повінь хто ж їй дозволить
причалу...

2010

Душе моя, благаю - схаменися!
Ти у минуле більше не дивись!
Та з розумом нарешті помирися,
Бо втратиш все,
Як втратиш ти його колись...

Якщо болить, то плач, а я сміятись буду!
Як ниє, то кричи - я скажу все віршем.
Але ніколи більше не впущу на кпини людям
І ти воскреснеш у новій любові з новим днем!

Тот поцелуй любви,
Который многие не знали в жизни,
Несёт в себе и радость и печаль
И боль потерь и счастье в жизни.

С ним не сравнить ни плотские утехи,
Ни жажду к власти, ни любовь к деньгам,
Он может быть всего раз в жизни,
И очень часто он бывает лишь в мечтах.

Тот, кто нашел свою любовь,
Поцеловавшись лишь однажды,
Проснулся словно от о сна
Забыв, тот серый день вчерашний.

И потому то в сказках многих
Любовь, показана принцессой,
Что ждёт свой первый поцелуй любви,
Который, пробуждает от леторгического сна

Ведь до него ты просто спал
Не понимая смысл жизни,
Не видя яркие цвета,
Не зная счастья в своей жизни.

От счастья, словно крылья вырастают
И ты, взлетая ввысь, паря над облаками,
Не зная страха и печали,
Рассматриваешь сверху серость будних дней.

Ты теперь знаешь, ради кого живёшь
Благодаря кому, увидел красоту природы
И ради счастья для своей любви
Готов стерпеть ты все невзгоды.

И даже в серый, мрачный день
Ты излучаешь радость жизни.
И ты готов писать картины, сочинять стихи,
Творить добро, и жить надеждой.

Надеждой о мечте, о долгой и счастливой жизни.
В которой нет разлуки и страданий,
Предательства, непониманий
И холода от любящей души.

Но почему то, иногда бывает,
Твоя любовь, без слов, уходит навсегда
Душа пустеет, и проходят радостные чувства,
Тоска и боль, как кажется, приходят на века.

И крылья потемнели от страданий,
И больно от разлуки на душе
И, кажется, что нет страшней на свете,
Чем одиночество покинутой души.

Цвета вокруг поблекли, потемнели.
И счастья нет, и смысла дальше жить,
О радости и о мечте, о долгой и счастливой жизни
Приходится надолго позабыть.

И не смотря на все переживанья,
И серость крыльев за спиной,
Ты не захочешь возвратиться
В печальный и забвенный сон

Когда не жил, а лишь лежал ты трупом
Не замечая жизнь вокруг,
Не зная счастья, радости, разлуки,
Не зная боль и горечь мук.

Да, крылья потемнели от страданий,
Но ведь они всё, так же, подымают душу ввысь
Пускай израненую от о всех переживаний,
С разбитым сердцем, и не желаньем жить.

И всё же хочется как раньше:
Писать картины, сочинять стихи,
Пускай не в ярких и весёлых красках,
А больше в серых и не радостных тонах.

И ты живёшь, и видишь красоту природы,
Любуешся закатами, но уже совсем один
И возвращаться в то забвенье не желаешь,
Чтоб не забыть все чувства навсегда.

И лишь мечта, мечта о новом счастье
Даёт те силы, что помогают жить
И ты надеешься, что снова,
Кого то сможешь полюбить.


Автор: Штурнєв Олександр Віталійович - 15.02.2010

Затих, мов кашель, кулемет,
Стрільців легені не зітхають,
Стрекоче тільки час вперед,
Ніхто нас в купу не збирає.

А дні сховалися в кущі,
Говорять словом тамтих років,
Хоч, як колись, гудуть хрущі –
В душі моїй притих неспокій

В свій дім вертаю, наче птах,
Душі і тілу там-то мило,
Сховаю зір свій у кущах,
Де кулемети говорили
05.06.2008р. – 02.2010р.

Відкрити душу перед людські очі
І легко, й страшно: хтось би не зурочив
Та не заліз із брУдними ногами,
Не бабрався, шукаючи сенсацій, між рядками.

"Ага...ось тут - а це вона про кого?!"
І плюнуть в душу, й кинуть камінь-слово.
Але якщо хоч хто зігріється біля мого вогню, -
Я душу навстіж відчиню!

Пишу тобі листа. Читай і слухай.
Читай рядки. А слухай – між рядками.
Цей лист – промінчик на шляху до злуки.
Цей лист летить голубкою між нами.

У твої очі сині заглядаю,
Банальні рими сиплються в рядки.
Лист недописаний голубкою літає...
Та не іде голубка до руки.

Пишу листа. Пишу вже, чуєш, вкотре?
Я шепочу листа, я шепочу...
А ти листи скидаєш у непотріб.
І я з непотребом до кошика лечу.

Моїми сокровенними думками
Живитиметься міль!.. Укриє пил.
Читав рядки і слухав між рядками...
Почути у тебе не стало сил.

2009

Блакитними очима дивишся ти здаля,
Я порушую цей подих там де твоя земля,
Ти спіймаючи мене свої двері відчини,
І заплющуючи очі любов’ю поможи.
Закриваєш свої ніжні зіниці ти,
Я благаючи, тону від тебе, тільки не втечи,
І цей подих залиш у собі назавжди,
Ти не віриш, та радіти будеш завжди.
Де лелеки відлітають у високі небеса
Там земля моя, там країна моя.
У хмаринах літати тебе запрошую я,
Якщо не маєш бажання –
Не можу злетіти і я...
Зранку сонце зігріває далекі небеса,
Там хмарини сяють,
Блищить цілюща неба роса,
І щастя в’є своє гніздечко немов,
Оселитися там може
Лише справжня любов.

2009, Київ

Кого из женщин имя в полутьме
Произнесешь с улыбкою прощанья,
Когда приблизишься к пожизненной зиме
На праведной границе угасанья?
Там, верные, они, как песен песнь,
Любви заветом лик умоют милый
Твой… Чтобы ты воскрес
Пред собственной разверзнутой могилой.
Чтобы еще при жизни ощутил,
Что каждая была тебе женою.
И чтоб у кромки тьмы хватило сил
Собою стать и встретиться с собою.

2008

Є така тиша якої не пережити,
Не перетерти сухими як пил устами.
Є така тиша, яка протече крізь сито
звуків набухлих і вже проросте квітками.
На чорній розритій землі…

Є такий холод.. Уже і не відігріти.
Смертно-смертельний. Беззвучна моя офіра.
Зимні тортури: ілюзія зливи й літа.
Лід розростається. Лід вже не знає міри.
У білій холодній мені…

Є таке слово: скажи і усе розтане.
Лід на сивіючих скронях, сухих долонях.
Зникне той холод, беззвучна його омана.
Сонце. Проміння. Жевріюче листя...
Сонях...
В моїй весні.

Небо бринить, мов сопілка
вербова..
Зір , ледве чутна, хода..
Та біля тину тиха розмова..
Та соловейко в садах...

Нащо шукаєш раю земного?!
Двері лише прочини -
Владно проллються зіницями
Бога
В серце твоє полини..

Ночі гетьманша-горда тополя-
Місяць- корона в косі
Йде по Чумацькому з болю чи з
поля -
Ніжку купає в росі.

Вечір наспівує травам похилим,
Та про кохання усе..
Річка пряде адамантовий килим,
І до Перуна несе.

Ой ! Не шукай Того.. раю земного...
Двері лише відчини !
В хату зайдуть., у компанії Бога,
П’яні, як ніч , полини...

Був мокрий грудень. Чи майже грудень.
І сірий будень топтали люди,
І тіні стужі снували всюди,
І були груди твої наповнені теплом.

Згортала крила остання осінь...
І під покровом сирої ночі
Я слухав ніжні слова жіночі,
Що були схожі на слово "ні".

Якась невпинна хода асфальту
Повз непотрібні сліди освітлень...
Був майже грудень, чи, може, й січень,
У мокрих сплесках німих освідчень.

І плакав місяць на перехресті –
Великий сторож і слави, й честі.
А білий ангел на руки чисті
Лягав гарячим цілунком сліз...

... Не все збулося. Не все забулось.
Верба плакуча ще більш нагнулась,
Ще більше сили забрала осінь.
А я надії не втратив досі.

Я залоскочу крайчиком весни
Куточки мрій твоїх шалених...
І стрепенуться вірою вони,
Всміхнувшись лагідно до мене.

Піду за ýсмішкою навмання,
Присвічу променем Любові,
Зимóве залишаючи вбрання
На всохлій гілочці розмови.

Розніжені передчуттям тепла,
Бажання зацвітуть у кронах...
Пелюсткою торкнуся до чола
І зникну… як весняний спомин.

2010