Сьогодні біль проймає
І на очах сльоза,
А завтра що? - Незнаю
Не чує і душа...

Квітуча Україна
Ліси, гаї, сади,
Та в чім твоя провина
Що на колінах ти?

Палка, жива, прекрасна,
Дорога в пишний гай,
Чому доля нещасна?
Живи! Не помирай!

Розхристана, убога
Твоя земля німа,
Попросимо у Бога,
Щоб ти була жива.

Всі люди, схаменіться
І подивіться в даль!
За руки всі візьміться
О Боже, як вас жаль!

Душа цвіла квітками,
Та вже буяє терн,
Впинає колючками
Як боляче тепер!

Я вірю, вірить буду
Що зійде сонце й в нас,
Й забудемо всі нужди,
І щстя прийде враз!
18:02:2010

Люблю тебе. Розкажи,
чому наче біла вишня?
Світ серце твоє чекає,
а падає тільки листя.
У дотику забобони –
губами почула вену…
А люди такі незвиклі.
О, Господи, що їм треба?
Люблю тебе, мов пісок,
у нього вросли тривоги,
бо тепло-брудний для двох,
бо майже як ми, з дороги.
Люблю тебе, мов життя,
шукаючи середину...
На тіло кладу хреста,
собою його накрию...
В гонитві, серед лісів,
в експресі, в його експресії
тобі опишу любов,
її сороміцькі версії.
Люблю тебе, бо при всіх
іду Гетсиманським садом.
Хто зможе забути біль,
де яблука знали зраду?
Люблю тебе між людей,
обчисливши корінь світу.
Нехай лише чоловік,
вдихни мені жовте літо…
І ми проживемо вік
далеко за нашим віком...
Люблю тебе, наче вірш,
написаний чоловіком.

2010

Колись писав Тарас Шевченко,
(Хоч і було це вже давненько):
“О люди! Люди небораки!
...Ви ж таки люди, не собаки!”

Пройшли часи, мій любий друже,
А змін на краще – щось не дуже.
Мені, чомусь, давно здається,
Що й Бог над нами вже сміється.

Сміється він...А, може, плаче
Від тих гріхів людських, що бачить?
А як не плакати йому:
Ми ж більше любим Сатану!

Коли б ми Господа любили,
То стільки зла не наплодили,
Не завдавали ближнім болю
І не спішили так в неволю.

Якщо б ми Бога в серці мали –
То вже давно людьми би стали,
Не братовбивцями й катами,
Або ж не юдами й рабами...

Свідомо йдем в пітьму – не світло,
Давно забули про молитву,
Живемо ми, немов отара...
“Чи буде суд? Чи буде кара!”

Та буде суд! Настане кара!
Бо не мине нічого даром
На нашій батьківській землі,
Де ми грішили ще малі.

Опам’ятайтесь! Ще не пізно.
Інакше кара прийде грізна.
“ О люди, люди небораки!
Ви ж таки люди, не собаки!...”.
2001р.

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє!
Ти серцем відчуєш цю дивну розмову,
Якщо лиш вогонь у тобі ще палає,
Якщо відродитись бажаєш ти знову.

Попробуй заглянути в сутність довічну
І двері в незвідане серцем відкрити -
Тоді і душа твоя житиме вічно
І буде, подібно до сонця, горіти.

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє -
Говорить з тобою зорею ясною,
І шелестом вітру, і цим небокраєм,
Пробудженням світу, що бачим весною...

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє...

Шовком коси манила,
жаром важких коралів.
Може, тобі то снилось?
Може, то вишні п’яні

падали перестигло
просто йому у руки?
Плачеться тихо-тихо
в травах густих у луках.

Вицвітеш пустоцвітом.
Срібло вплете у косу
те, що не лічиш, літо...
Ти ще чекаєш досі?

Як скаже світ - ти крихта у мені!
Йому повім: душа моя - безмежжя,
Йдучи вперід - не знаю я обмежень,
Згораючи - воскресну знов в огні...

Я - крихта, без якої бракне світу
І сили, і потуги, і снаги,
Я - крапля, без якої береги
Ріку життя по вінця не наситять.

Я - нота, без котрої не складе
Маестро душ гармонії в акордах...
Так, крихта я - та впевнена і горда,
Яка до зір крізь терня все іде!!!

Розговілий зарані квітень
Яблуневі сади вінчає —
Пишні вельони сильновітрить,
Перебілює молочаєм.

У кору, у корсет покори —
Задихаються юні груди.
Молодий, наче хмара, чорний,
Курить шляхом і садом блудить.

Не на щастя згубився гребінь,
На багатство дощі зросили.
Скинеш цвіт, як найбільшу требу,
Відбуявши гучне весілля.

На траву, на рушник, на згубу —
В невістки до чужої бери.
А удосвіта, в льолі шлюбній
Пустоцвіта
втечеш
у берег.


2010

Не знаю хто є ти,
Та знаю що гостра
Що душу розріжеш
Як чистий кришталь.

Приходиш тоді,
Коли сплять всі суєти
Коли є усмІшка,
Чі коли трохи жаль

Ти приходиш до мене
Лише сніжно-кривава,
І очі ті рідні
Що палають як жар...

Незвичайно чудова,
Та до болю яскрава
Що в краю веселковім
Засинаєш між хмар...

Білизну прапорів похилила Зима
На високі засніжені мури
Та Мороза гука... а старого нема..
І серденько надією дурить..

Розплелася ріка.У косички рясні
Запліта Вітер бантики сині ,
І розписує землю в догоду Весні
Праслав"янським забутим курсивом..

На червону тарель лунко капає день..
Лісовик у струмку мочить лапи..,
І хмеліє..і в соняшних нетрях бреде..
І смерічку розпатлану лапа..

Сонце струни на піки ялин напина
І сміється..щебече.. палає...
Все в чеканні завмерло...красуня Весна
На органі,за хвилю, заграє ...

Я вмер, народе…
Часточка твоя,
Мов той листок від першого морозу.
Відчуло серце – я , то вже не я
І на душі вмить закипіли сльози.

Я вмер, народе,
Як торішній сніг,
Що збіг із гір і випитий землею.
Іду по ній , не відчуваю ніг,
А в голові єдине : ф а р и с е ї…

Перекоти, коте, перекотиполе –
перекоти долю з лисої стерні.
Все погризли миші, тільки крихти болю
залишили їсти втомленій мені.

Кіт дві долі котить, лапами штовхає,
сонячні ворсинки сліплять кожен крок.
Миші правлять полем, нами – лиш нехаї
перекотиполем змотують клубок.

2008

Вона на стадіоні, на одній із трибун,
натхненно вболіває у полоні осі
фізичної властивості, що створює струм
енергії, яку генерують усі.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
футболісте, уперед!

Тут просто і цікаво, без режиму зв'язку
з мобільним оператором обмежених сцен
в реальному контексті картини, яку
не змішують в крем наносних теревень.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
українцю, уперед!

Не має навіть значення тепер спа-салон
урочистого глянцю наворочених пих:
пасує по футболки їй увесь стадіон
разом із кольорами суперників своїх.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
переможцю, уперед!

Вона на стадіоні - вболівальниця вона.
Краса її емоцій - нагорода за матч.
Нехай одного разу розвержеться стіна
І стане подарунком їй радості м'яч.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
голеносцю, уперед!

І
"Матч-реванш! - суддя подумав. -
Я судитиму їх вдруге..."
ІІ
Захисник футболку маца:
він суперника трима.
"Не втечу, - неначе клаца
в думці здогад не дарма.-
О мотиви, о часи! -
Можу втратити труси."
ІІІ
Набива ногою м'яч
футболіст до ладу.
Блиск в очах і пік удач -
захисник позаду.
"Бац" коліном, знову "бац"...
М'яч висить, землі не знає.
Геть увесь футбольний плац
онімів-спостерігає.
Сам суддя не дише,жде,
щоб взяття воріт судити.
Як заведений, гуде
на ногах глядач сердитий.
"Бац" ногою, знову...знов...
Вже й ворота геть позаду...
Це до публіки любов
набива шампунь до ладу.
ІV
Хто від зайвої ваги
потерпає щосуботи,
від Шовковського рецепт -
у які пройти ворота.
V
"Купила мама коника, а коник без ноги..."
Невже це футболістами зростали дітлахи?

Завесніла так, аж до лету сад,
Закружляла квіт – вишень заметіль!
А в дарунок їй перли і смарагд
Сипав у траву юний березіль.

Цілувала так – маки на вустах,
Ніжність у очах, літо на крилі.
І будили день жайвори в полях,
Золотився хліб сонцем на столі.

Сизі голуби, білі сорочкú,
Купіль-череда, соняхи та льон.
І не спали ніч срібні голочкú,
У найтонший пух вишивали сон.

Освятили шлях нитки-путівці,
В горі – оберіг, у ночі – вогні,
У чужім краю – промінь на щоці,
В щасті і біді – мамині пісні.


Хрéщато стеливсь обрій за вікном,
Світлі образú охрестили путь…
Тут усе життя – вишитий альбом,
Рясно рушники маками цвітуть.

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

Снег и слякоть? Не беда,
В марте смоет все вода.
На работе вновь аврал?
Ты еще не генерал?
Это тоже не беда,
Для ума ведь есть еда.
Друг ушел, прорвало трубы?
Поджимать не надо губы.
Это тоже не беда,
Друг ушел не навсегда.
Трубы можно починить
И спокойно дальше жить.
В общем, я к чему веду,
Не накликать бы беду.
Позитив, улыбка, смех-
Гарантирован успех!
2010

жували колеса трасу
і відстань топилась оловом
зима ця аморфна маса
туманила наші голови

а ми не із тих на виріст
палили мости надщерблені
і швидкість – єдина щирість
і відчай заклинив щеплення

розверзлися серця стіни
у точці кипіння нарізно
і хтось у надхмар’ї сплінно
розклав їх на різні яруси.

2010 р.

Дружно, весело, завзято
Ліплять Бабу мишенята.
Ну звичайно, не Ягу,
А біленьку снігову.
Котять кулю, котять другу.
Не зважаючи на хугу,
Не зважаючи на сніг,
Звідусіль лунає сміх.
Третя куля вже готова –
Буде Баба ґонорова.
Чорні очка, чорний ніс
І лозинка в Баби – хвіст.
На додачу Бабі – вушка,
Як у справжньої пікушки.
От радіє дітвора!
Усміхається “Ура!”
Їхня подруга нова -
Баба-миша снігова.

2010

І знов шампанське, Новий рік і олів’є.
Іде мобільне наше зближення поволі.
Я Богу дякую, що ти у мене є -
Яскравий спалах мудрописаної долі.
...................................................
Одна квартира, у ній двоє, і чужі...
Обом їм тісно у незатишній кімнаті.
Слова різкі про ненагострені ножі,
І про обридлі з року в рік такі салаті.
Не перший рік гірчить в тарілці олів’є.
Вогні по колу від яскравої гірлянди.
І кожному не спільне, а своє
Під звуки популярної естради.
13.02.10

...пам'ятаєш, ми з тобою рахували зорі,
а падали вони так рясно-рясно...
а ти тримав на грудях мої руки,
і тремтів твій подих від бажання.
А ніч була довга, як розлука.
Та ніби все життя тоді, в ту ніч, прожили...
Наче діти коло річки забавлялись
і на траві під місяцем заснули.
На нас зірки із неба задивлялись,
вітер ніжно пестив нам волося...
І стукало любо'ю наше серце,
і щастя цілувало нас у губи.

2008

Так хочеться звільнитися від стін
і вийти в вікна,
пробігтися по верхах диких хвиль
і відштовхнутись
від свого життя,
упасти
в небо і летіти -
просто...
в забуття.
Не знати ні питань,
ні рішень, ні відповідей на дурні слова...
Ніхто, ніде, ніяк, нізвідки,
а просто...
я.
Не йти, не бігти, не тікать від себе.
Не красти і не виправдовувати час,
не буть...
а просто вгору впасти
і вітром віддалятися від нас...
Не тисне простір,
не диктує час хвилини,
не зве, не докоря
і в спину не штовха.
Нема ні помилок, а ні провини...
Нічого у ніде...
лише душа.
07.12.2007

(літературна пародія)
Арфами, арфами –
Золотими, голосними
обізвалися гаї…
Павло Тичина

Римами, римами під пальто
Хтось наполегливо лізе,
Але нема там Лізи –
Аніхто.

Вона у новій сукенці,
Пальто залишила Нікому,
Купа не-штампів у жменьці
Веде до нового дому.

Єлизавета Горбачевська

Хазою, хазою
Я лечу.
Над унітазою
Опущусь.
Всі штампи заразні
У воду спущу.

Нове написала,
Відчуваю – не то,
Хтось римами лізе
Мені під пальто.

Під сукенкою дивилася,
Шукаю причину.
Ой! Знову встромилася
В мене штампу тичина.

Треться рима нова об залізо,
Пальто поезій від штампів облізе,
Я його виверну навпаки…
А потім спитаю себе: Ой, Лізо,
Ну що оце за жуки
Знов мені в голову лізуть?!

14.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Відшліфовані грані спогадів.
А на дротиках часу – голуби
Воркітливо сидять парами.
Зустрічають свій перший сніг.

В’яже грудень на спицях холоду.
І ховає мороз бороду
Від людей та авто з фарами.
Від рулонів слизьких доріг.

А на гудзиках неба – прочерки
Ставить вітер кривим почерком.
Сліплять очі вогні марева
І дитячий дзвінкий сміх.
17.02.2010

Она пока что счастлива, она пока жива,
Пока ещё не ухает ей под окном сова.
Она виляет хвостиком со всех собачих сил.
Приятно ей потявкивать, пока Герасим мил.

У серці ти ,в самому серці,
На листі пишеш осені листи.
А вітер просиш звістку принести,
І гілкою постукати у дверці,
Твоєї та моєї самоти.
Читаю їх , як спраглий воду п'є.
Ти в мене є, до тебе лину
Ласкаве Сонечко моє, ти є
У полі, в лісі, на долині,
В червоних кетягах калини.
Листи читаю на кленовім листі.
Ключем кохання в небі чистім,
Лелечим криком ранить душу.
Осінній лист - спалити мушу.
Краса і дим - хіба не чудеса?!
Цей сірий світ убрати в позолоту.
Люблю я осінь за таку турботу.
Та люди спалять все, і осінь золоту...

1996

Поле списів: Наше творіння.
Кара нам буде за вчинки злочинні.
Кров з минулих часів впала на нас.
Перст показав нам, що засуджено нас.

А без любові ми – ніхто,
Повірте, ми – ніхто!
Без любові ми – лиш пил,
Повірте, ми – лиш пил!
Без любові втрачаємо душу…
Моя душа давно вже зникла!
Боги вгорі та боги нижні,
Повірте, повірте!

Малеча залізла на крижину –
Грає з вогнем безтурботна дитина.
Боги вгорі та нижні боги
Грають в шахи за душу її.

Сльозами від горя й сльозами гніву
Вони опускають її у могилу.
Боги вгорі та нижні боги
Ловлять у пастку душу її.

(2009)

Я самотнім залишуся назавжди,
Це прекрасно, певно, як на мене,
Все спокійно і нормально, майже…
Сподіватися на добре вже даремно.

(Інколи приходять дивні думки до голови.
До чого б це? Мозок плавиться!
А як до цього ставитеся Ви?)

Я самотнім залишуся? Можливо!
З будь-якого приводу радійте!!!
Закопайте, Друзі, негативи.
Відчувати Світло й Щастя Ви умійте!!!

(Хитромудрий дядько! Роздає поради іншим!
До психіатра йти не хоче!!!
Дуже скоро йому буде гірше!..)

Yeah!

(2009)

я заїдаю втому шоколадом
ти запиваєш розпачі дощем
я зашиваю душу недоладно
ти заливаєш свій сердешний щем

ми топчемося на руїнах
босоніж по розбитім склу,
а ти від мене далі й далі...

хіба ж я винна?
істина в вині,
вино у келисі,
вина в мені
проїла незагойні рани
твої тирани
...таранили відкриті двері
фортеці, де ніхто не жив

а що від сліз? лиш плями на папері

я винна!
що розкрадала щастя по кишенях
і що приходила до тебе в снах

тебе розвіяв вітер в прах:
лиш попелу в долонях жменя

і твоє ймення на вустах
терпке як істина,
що у вині

Чому, у тобі мої думки?
Можливо… Я і ти –
Значимо більше щось і дорожче,
Ніж просто люди, що дивляться один-одному в очі.
Можливо…Ці ночі пророчі…
Чому, у мене твої слова?
Можливо … Моя голова,
Це є всесвіт, що створений тобою –
З твоїх мікросхем, запаху твого,
Все так знайоме до болю, що розумію:
Що я – не я, а ти – всередені в мені…
Чому у тобі мої сни?
Можливо… Це я в тобі?
Це твоя свідомість визерунки нитками плете,
Чи ми один в одному…
А може… Ми є одне?

Який же ти гарний у білій сорочці!
Ходи, поможу зав'язати краватку...
Ти будеш до вечора? Може, до ночі?..
Ну, що ти...
...не плачу...
...запізнишся, татку...

Ось квіти. Тримай.
Все. Ні пуха!
Щасливо!
Замкну за тобою...
...я знаю... Доросла...
Ні-ні! Не хвилюйся, ти зовсім не сивий,
То просто сніжок у твоєму волоссі...
2010

Ти промовила ніжно: «Бувай»,
Я спитав: "Бувай – це назавжди"?
- «Ні назавжди – це прощавай,
Прощавай капітане відважний»!
Мій корабель – зветься життя,
Я пробив його, він мабуть потоне.
Повтікали давно щурі з корабля,
І ось тепер ти… Надія холоне.
Хоча ні, надія охолола давно,
Я знав, що все так і буде.
Спокійно піду тепер я на дно,
Служитиму кормом рибам чи людям.
Прощавай, прощавай, капітане,
Ми поставимо свічку тобі,
І згадаємо як було все колись,
Ще колись, при твоєму житті.
Ха … Засміюсь тихо й печально,
Відкоркую собі пляшку вина.
Корабель мій не потоне звичайно,
Я не раз рятував своє життя.
І плистиму знову, під новими вітрилами,
З новими щурами у кораблі.
І якось спитаю: "Прощавай – це ж назавжди"?
Ти відповідатимеш – "Ні"…

Завагітніла снігом полтавська земля..
Зачарований день тихо бренька на лютні..
В кирзаках білий янгол вальсує.. кружля..
Загрузаючи в дзвін кришталевих ілюзій..

По вузеньких стежках тополині гурти
Йдуть до Неба..в заметах втопившись по груди,
Їх долоні благають -протягшись в Світи..
Наче люди..

Котять сонячний м"ячик ліниві вітри...
Зачарований День тихо бренька на лютні..
На волосся Тобі.. діаманти згори
Сипле лютий..

Мовчить телефон,
А надворі знов сніг...
Кричить грамофон,
А плакати ж ГРІХ.

І РУКИ так трусяться,
І тіло болить.
А серце так проситься,
Воно так кричить.

Куди ПОДІТИ спогади?
Куди втікти від них?
А може бути гордим?
І викинути іх?

А як вставати рано,
й небачити тебе?
Коли пропадуть рани?
Коли все заживе?

Хоч гори повернуть
для мене не проблема.
Та як тебе забуть?
Це нелегка дилема...

але я мушу жити
я маю далі йти
любов свою убити
й себе перемогти

Віталій Ткачук (Л.П./Л.П.) [ 2010-02-17 14:17:31 ]
... Які різні люті через рік)
Софія Кримовська (Л.П./Л.П.) [ 2010-02-17 14:38:13 ]
...Я й сама дивуюсь мінливості природи... Певне, вона жінка)))
з коментарів

***
ПРИРОДА – жінка, але ЛЮТИЙ – ти...
мороз колючий погляду і слова
зненацький протяг, що в тенета ловить
і ниє у кістках... твої світи –
суцільна крига з таненням на схід
у цівках сонця майже березневих,
із тишею, що ляскає по нервах...
ти – лютий надто, але ти мій світ,
приречений: «як треба, то іди...»...
колючим снігом, кригою у Лету...
ти – ЛЮТИЙ... у тобі я мала вмерти,
та БЕРЕЗНЕМ зумію прорости...

Вечер в Венеции – странные звуки,
Вечные звуки плещущих волн.
Старые лодки, прежние руки
Гонят вдоль берега маленький челн.

Не усомниться бы в сказке нечаянной,
Дымкой возникшей над пропастью лет.
Ты мой затерянный, стражник отчаянный,
Веслами метящий тающий след.

***
Вечером у камина,
Засоряя листы стихами,
Грезилась женщина в белом
Мне, больному не Вами.

Скрипок сухие спинки
Дышали теплом печали,
И говорили звуки
Всплеском туманной дали.

Татку! Я хочу в санчатка.
В пухнастій, теплесенькій шубці
І довгім коричневім шарфі,
Який зачекався у шафі.
Татку! А сонце тебе цілує.
Я бачу як ти смієшся,
І жовто-рожева радість
Яскриться в твоїх очах.
Татку! Поглянь: сніг сріблиться,
Й рум'янять обвітрені лиця
І посмішки на вустах.
Татку! Беремо мерщій санчатка -
Засніжена фотокартка
У змерзлих моїх руках...

Потонути в небесах я би хотів,
Захлинутись вершковими хмарами,
Обійняти сонце і пригорнуть до грудей,
Як кохану.
І розчинитись крайнеба,
Краєм душі
У краю неземному.
Жевріти надією в серцях знедолених долею,
Як зоря розфарбувати обрій в червоне,
І нестись над полями піснями.
Потонути в степах я б хотів,
Захлинутись медовими квітами,
Простягнутись туманом над сирою землею,
Наче ковдрою накрити як рідну,
Світати вранці,
Світлом яскравим,
У світі надії.
І бути дорогою в краще майбутнє, тих хто збився зі шляху,
Танцювати пшеницею під вітра сопілку,
А ввечері, голосами летіти й кружляти.

Знов я біля Чорновола,
Знову серце моє коле
Від печалі та зневіри,
Від того, що душі сірі
У людей, яких стрічаю...
Як позбутися відчаю?
Як надію воскресити,
Щоб як люди вільні жити –
А не бідними сліпцями
Знов бродити манівцями?

Знаю, важко сенс збагнути,
Коли бачити і чути,
Що є досі люд дволикий –
Нам несе біду велику,
Знов штовхає до розбрату,
Хоче волю в нас забрати...

Дай нам сили, В’ячеславе,
Щоб все підле та лукаве
Нам з життя свого прогнати,
Долю кращу вже обрати!

Вірю я, що час настане,
Мрії сповняться жадані –
І людина стане вільна,
Із незламним духом сильним,
Щоб тобі, наш Чорноволе,
Не ятрило душу болем,
Коли глянеш з піднебесся,
Як вкраїнцям тут живеться,
В ріднім краю, не чужині –
А на вільній Україні!

Присвята світлій пам’яті Івана Гнатюка

Великий син своєї України...
Його життя – це довгий шлях терпінь,
І болю, і страждання, й потрясінь
Й до волі невгамовного стремління.

Крізь табори Сибіру й Колиму,
Рвучи тенета болю й безнадії,
Слова він, наче зерна Правди сіяв,
Недолі розганяючи пітьму.

Цей велет духу, воїн незборимий,
Цей гордий син вкраїнської землі
Усе життя, у смерті на петлі,
Шукав свою безсмертну Правди риму.

Не Колима забрала його силу
І не тягар хвороби і терпінь –
А тільки ми, що серцем збайдужіли,
Забувши мудрість старших поколінь.

Пішов від нас Вкраїни вірний син,
Якого ми не сміємо забути!
Бо його вірші – з болю і терпінь,
Його життя – гірка за нас покута...

Самотність кригою скувала мою душу,
Печать мовчання на вустах лежить кривава.
Я на шляху свій камінь відчаю не зрушу:
Давно збагнула, що життя – це не забава.

Живемо ми, щоб Істину пізнати,
(Та хто ж її в пустелі світу бачив?!).
Ідем з надією – знаходим тільки втрати,
Прозріти прагнем – уподібнюємсь незрячим.

Добро саджаєм – виростає зла колосся,
Любов плекаєм – а ненависть в нагороду...
Чомусь так в світі незбагнено повелося,
Що саме зло ввійшло сьогодні в моду.

Не знаєм, що за рогом нас чекає.
А, може, це на краще? Час покаже.
Підступно вітер в спину нас штовхає -
В обійми друга, а чи знову в лігво враже?...

А хочеш... не прийду я більше,
Не відчиняй уже надій.
Я залишуся просто віршем,
Скрижаллю в пам’яті твоїй...

Розсиплюсь літерами... Вкотре
З’єднаю вірою слова…
І ляже молитовний дотик
На сторінки, що віджила.

Колись на тихому світанні
Ти розгорнеш сувій життя –
І забере пташина рання
Моїх думок серцебиття.

2010

Поставили раком любов
Плутаєте з еротикою
Ви "секс назвали"-займатись коханням
Знайшли собі, суки екзотику

Купуєш на трасі за містом кохання
Вибір великий, звісно,
Задовольниш фізичні бажання
А на душу? сум, нудьга тиснуть

Давлять, їдять з середини

Немов ланцюгом зкований
Не пити, не спати, не їсти
Сидиш на одинці і думаєш
Коли ж це я став егоїстом?

Куди подівалися мрії
Коли почорніло в роті
Коли секс знищив кохання
А в душу проникла скорбота...
17.02.10

Поставили раком любов
Плутаєте з еротикою
Ви "секс назвали"-займатись коханням
Знайшли собі, суки екзотику

Купуєш на трасі за містом кохання
Вибір великий, звісно,
Задовольниш фізичні бажання
А на душу? сум, нудьга тиснуть

Давлять, їдять з середини

Немов ланцюгом зкований
Не пити, не спати, не їсти
Сидиш на одинці і думаєш
Коли ж це я став егоїстом?

Куди подівалися мрії
Коли почорніло в роті
Коли секс знищив кохання
А в душу проникла скорбота...
17.02.10

Поставили раком любов
Плутаєте з еротикою
Ви "секс назвали"-займатись коханням
Знайшли собі, суки екзотику

Купуєш на трасі за містом кохання
Вибір великий, звісно,
Задовольниш фізичні бажання
А на душу? сум, нудьга тиснуть

Давлять, їдять з середини

Немов ланцюгом зкований
Не пити, не спати, не їсти
Сидиш на одинці і думаєш
Коли ж це я став егоїстом?

Куди подівалися мрії
Коли почорніло в роті
Коли секс знищив кохання
А в душу проникла скорбота...
17.02.10

А десь у снах, котрі мені не сняться,
Блукаємо в едемському саду
Лиш ти і я - удвох нам нічого боятися:
Вкусили-бо і маєм по гріху!
Відкрилась нагота і тіла й серця.
І соромно, і солодко - водно.
І буде кара, й болем озоветься...
Солодкий гріх.
Й таке слабке єство.

I
Посивію. загублені лиця.
твої фрески. тіні сині.
арабески. знову сипляться
есемески. мантри.
глиця. слово мов спиця.
«тобі не спиться?»
лукава і горда зигзиця
на всі випадки молодиця
холоне в серці розпечена
криця
«мені не спиться!»
сліпнуть зіниці.

II
Під монотонний стукіт твого серця
ахну. мрії-невдахи
пішли на плаху
доброї пастви
полетять птаством
до чергової пастки
райської пустки
а Бог у відпустці
і янголи в масках
розкажуть їм казку
на всі зразки
полетять назирці
зоріти з мріями
в омріяні виміри
холодні і стримані
[…]

III
І прийдуть апостоли
в часі посту
розкажуть секрети
колишніх поетів
про їхні мрії:
марення тишею
захоплення голосом
сонячним колесом
як місяць посиплеться
сріблястою зливою
до рук твоїх
перезрілими сливами
оманливим снивом
гріхи омиють
бо підуть апостоли
у WEB-мережу
зруйнують всі межі
підуть за межу
раєм обмежену
розкидають вежі
прорвуть пелену.
2010

Пахне степом асфальт
цього дивного дикого міста.
Пахнуть степом калюжі,
сліпучі, як вістря меча.
Недолугі слова
у погоні за зляканим змістом
Мерехтять китайками
на мужніх козацьких плечах.
Навкруги – дикий світ.
Навкруги – незбагненне роздолля.
Хан втікає, мов миша,
у купці своїх посіпак.
Запорожцям в цю мить
усміхається латана доля,
Над якою ридав
і молився поет і кріпак.
Кобзарі загримлять
Перунами у хмар тугі струни,
Заголосить земля
булавою з колючками міст.
В невпокорену душу
мотив цей засіється струмом,
Недолугі слова
порідняться у форму і зміст.

лютий
цього року лютий
тільки на дощі
взутий
у підбори взутий
силует в плащі
авта
пропливають авта
по річках доріг
завтра –
я так хочу! – завтра
сипатиме сніг
може
хтось наплутав може
дати й місяці
схоже
вже не допоможе
парасоль в руці
вітер
навскоси
не витреш
одяг від води
вітер
поламає віти
а іще дроти
тоне
моє місто тоне
у калюжах площ
тоне
ось і я в полоні
не вщухає дощ
09.02.2009р.

Поети горді, безнадійно горді.
Мене до поцілунків не привчай.
З тобою ми йдемо в одній когорті,
Так що плече торкається плеча.
Ми – дикуни, складні й багатогранні.
Нас мало хто оцінить і збагне.
Рубці поразок щедро вкрили рани.
Забудь, як не забув іще мене.
Поети горді, безнадійно горді.
Падіння, так падіння. Злет, так злет.
Вже не благально, твердо крикну: «Годі!»,
А ти все шлях скеровуєш вперед.
Серця сплелись в нечуванім акорді,
Бринить безсмертям викуваний твір.
Поети горді, безнадійно горді.
Не говори й словам оцим не вір.

Болить до смерті, бо тебе не знаю,
В амброзію надії проникаю.
Тремчу, мов пташка на холодному морозі,
Щодня ридаю на побитому порозі.
Борюсь до гробу, до кінцівок, мозку,
За порохом іскрю смертельну бочку.
І розриваюсь на молекули бінарні,
Як згадую слова твої останні.
Не треба, хочу мить цю зупинити,
З годинником страждання мушу жити.
На нерозгаданому, темному балконі,
Тюремній, на війні обтертій зоні.
Я полонена на віки, твоя раба,
З пустелі Сонця випала сльоза.
Та не з моїх очей, їх вже немає.
Гроза канону простір розмиває.
Потоптана тканина гри та суду,
Знебарвлює червону кіпу бруду,
Що нагромадився у тернових колючках,
Зажурених жоржинових пелюстках.
Дарована з небес Його привабливість,
Висмоктує твою просту оманливість,
А я в польоті знищую отруту
І лезом правди скріплюю спокуту…