Відпливають віки, відлітають літа.
Тільки пам'ять стодавню тримають могили,
Там, де Ольга княгиня — майбутня свята —
Мирне військо древлянське
із помсти втопила.

Тіні мертвих встають із Козиних болот*.
Крізь бруківку,
немов крізь барвінок хрещатий,
Піднімає рамена древлянський народ,
Обступивши Хрещатик.

Там, де юні живі розхитали Майдан,
І у такт галасливій розбещеній плоті
Чи то Ельзи, чи Ольги гримить Океан
На Козинім болоті.

І за тисячу років настояна мста
Заповзає болотом в незрілі їх душі.
Що ж ховаєшся, Ольго?
Якщо ти свята —
Проведи їм місточок спасенної суші.


* Козині болота — місце знаходження сучасного Хрещатика.

На кручі зелен-дуб шумів,
Пив сонячність прозору.
Напився сонця і злетів
Хмаринкою угору.

Як пан, поївши, ліс зітхає.
Легкий, мов подих, дуб літає,
Осіннім золотом тремтить,
Промінням слави мерехтить.

I ось тоді, до сонця-дуба
Кульгає заздрість товстогуба,
I підповзає тлуста лінь,
I розкладає клунки тінь,
I крук сіда, мов чорне зло
На світле дубове чоло...

Отак і в нас — чуже добро
Штовхає чортом під ребро,
I кряче невсипуща злість,
I товстогуба заздрість їсть,
I підлість — прілістю несе,
I вуж підозри глузд сосе...

Та сонцем віри серед згуб
Горить на кручі красень-дуб.

Світ – занепад поколінь,
Втрата звичаїв і миру.
Світ – це влада без зусиль,
Політичне володіння.
Всі Шути б ють короля,
Трон завоювати хочуть,
Та корона лиш одна,
Ну а претендентів море.
Всі Шути – це лиш актори,
А акторство то – брехня!
Гра у чесних воїводів,
Гра у чесність короля.
Смерть на смерті,
Біль на горі,
Втрати, невід і журба.
Політичне незлагоддя –
Ці дарує почуття.
Спільного у них є мало,
А в основі лиш одне –
Гроші, влада, безталанне,
Беззусильстро до мети.
А мені це все далеко.
Я пишу і сміх в очах .
Всі вони – маріонетки,
В наших доблісних руках.
Саме ми будуєм владу,
Вибір робим також ми.
Ми демократична влада!
Ми повстання без війни!
Ми повстанем, та не вдарим,
Ми словами доб ємось!
Вища влада ще почує,
Як ми їм закриєм рот.

Від барв осінніх нема і сліду.
В снігу димар.
Із білих хат туманно... блідо...
димок до хмар.

Тепло і казка в клубочках ватних,
і тріскіт дров.
Один переклад - чекаєм свята -
на сотні мов.

Грудень, 2009

В матіолову ніч – паперовий літак
Це тендітний рубіж між нами
Це малиновий час переможних атак
Як сміливий ривок цунамі

Із абзацу – життя. У смарагдовий край
Всі пароми пливуть на південь
Всі сполохані сни – крізь опаловий плай
В неозорий, як щастя, ливень

В серпантинову ніч – соловейковий спів.
Як пропущений крок між нами
Як прозора стіна, діалог між рядків
З паперовими літаками.
2.02.2010

1.

“…Лишь нежностью и держат

Божие персты

Вселенную, которой тяжело.”

Р. М. Рільке.

Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..


2.
“…Я больше сна во сне…»

Р. М. Рільке.
Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

Спогад...
Пустеля...
Міраж...
Літо висохло в спокої,
Море тиші в мені
Відступає –
...осінь іде...
Лиш скелет корабля
Сумно плаче за раєм –
Море легкості поступається
Дорогою маленькому слову.

Так важко бути жінкою, так важко
мовчати, коли слово горлом б"є,
і небо кличе, і душа, мов пташка,
у грудях завмирає і піє...

Так важко бути жінкою, так легко
пророчити про правду і любов...
Люби мене сьогодні і не нехтуй,
коли у венах застигає кров!

Залиште все, залиште все, як є.
Я й так люблю теперішній мій статус.
Я й так люблю все те, чому не статись.
Зоріє лиш ім’я мені твоє.

Мені одне: я знаю, що ти є.
І хай нас потім грішниками спалять.
Твій голос серце вивчило напам’ять
І кожен звук натхненно й спрагло п’є.

Залиште все, залиште все, як є.
Хай сонце сіє квітом зелень стебел,
Хай висне місяць стомлений на небі,
Котрий себе в воді не впізнає.

Залиште все, залиште все, як є…

Наші долі записані
зовсім на різних пергаментах,
Що надійно лежать
на полиці під пилом думок.
А душа ще мовчить,
наче й досі не вивчила грамоти,
І не прагне словес.
І годинник нещадно замовк.
Неприборкані вії
розверзнуте небо проколюють.
Розмальовано ніч
не для нас, не для нас, не для нас…
І недбалі слова,
непрочитані сталою долею,
Не сприймає душа
і знайомі значки проклина.
Я так хочу лишитись
у цій замаскованій схованці,
Хоч втікатиму вічність
у всі поцейбічні світи,
Вириваючи душу
з долонь твоїх болісно й похапцем,
Як невдячний нащадок
зрікається рідних святинь.
А зіниці ножами
пожовклий пергамент розпорюють.
Він жадає вогню.
Зародився в душі Герострат.
Перекреслюю світ
сірником. Почуттів бутафорія
Навпіл душу розітне,
нове збудувавши із втрат.

Куйовдилось волосся автостради
Картуз маркетів сповз на тротуар

Дерева насаджені уздовж узбіччя рідко наче зуби старого алкоголіка
Наче яскраві моменти у житті домогосподарки

Для мене все замовкло
І тупі птахи котрі не залишають свої домівок
І чхання автівок

Мороз розчинився у нашому мовчанні
Таке воно було тепле і ніжне
Наче місяць посеред покинутого поля

Бракувало якоїсь атмосферної мелодії
Нашій прогулянці

Але це на щастя не довго тривало
Музика твоїх обіймів симфонічним оркестром
Плавно впилася в моє тіло

Мы давно уже забыли
Страхи детские и сказки,
Мы забыли, кем мы были,
Потускнели наши глазки.

Не боимся мы Кощея,
Нас Яга не испугает,
И теперь нас, будто фея,
Лишь Минздрав предупреждает…

Новый Год. Ура! Свершилось!
Воскрешенный шанс из детства.
Чтобы все «не то» забылось,
В ход идут любые средства.

Кто оденется снежинкой
(Тети весом в девяносто),
Кто прикидывается свинкой
(Под столом уснуть не просто).

Кто-то рыбу заливную
Заедает сладким тоффи.
Кто-то кошку, как родную,
Угощает черным кофе.

Звон бокалов, запах елки.
Мы чуть-чуть добрее стали.
Взгляд Снегурки из-под челки:
«Может, Вы бы, все же, спали?»

Из последних сил станцуем
Танец бешенных улиток.
Видно долго мы балуем,
Тел сплетенье - словно ниток.

Наконец устали глазки,
Обо всем мы позабыли.
Позабыты детства сказки,
Но вчера мы удивили…)))
2009

Нічка спадає,
Сонечко сходить,
Місто розкішне тихо ще спить
Тільки душа, моя Україно, до тебе, до тебе летить!
І не спить, і шукає покою,
І знайти собі спокій, що дано тобою,
Не може, не знає, не вміє…
Вона правди шукати не в силах…
Правду оговорено, топтано, бито
І у темній в'язниці закрито…
Грішній кривді, в палатах, поклони
Б'ють всі люди, що без охорони…
Обмануті горем, побиті брехнею,
Не вірять ні в що , хочуть жити із нею.
Як боляче це спостерігати мені,
Хочеться крикнути - НІ!
Хочеться встати, порвати кайдани
І показати усім, що ж з нами стало!
Але…--ні, я не можу… -- не чують,
Лише шкури свої всі рятують!
Не знають, не бачать, не чують…
Кари Божі на них вже чатують!..

По-святковому урочисто
Сніг ляга на осіннє місто,
На дороги, і на паркани,
Безупинно, безперестанно…

У своїм невловимім ритмі,
Присипляючи непомітно
Трав довершені ікебано…
Сніг іде…
І уже не тане.

Нате, всі, ті, хто снігу жебрав!
Він летить із пухкого неба,
Сам себе (ач який!) перевершив:
Серед жовтня. Лапатий. Перший.

Наша осінь уже не в силі
Не довіритись заметілі,
Не пустити її на стріху,
Не заснути листком під снігом.

Наша осінь – із листя й диму –
В себе тихо вбирає зиму,
І я вчуся з тобою в парі
Теж так мудро
Приймати старість.

Присвячую усьому, що люблю: пісням Івасюка, місту Лева, рідним Карпатам і нерозгаданим таємницям Гуцульщини.




Він – отам, де щемить, і де серденько тьохкає пташкою,
І від рідної пісні так мало бракує до сліз,
Там в легендах живуть рута-м'ята й смерЕковий ліс.
ЧИ Ти чув про цей край? Він батькІвською зветься колискою!

Знаєш, з давніх-давен вишивАнка – літопис історії.
Найдорожчий з скарбів – то свобода і віра в добро.
А як раптом біда – ґонорово піднімуть чоло
Молоді над Дністром і під сонцем Карпат, сивочолїі.

Озирнись! В тім краю надихнуть Тебе гори туманами.
Я черпаю слова із закутих у камінь криниць.
Гомінке джерело знає безліч казок й таємниць,
А дзвінкий водограй зачаровує срібними гамами.

ЛИше в наших містах наречуть Тебе "пане добродію"
ЧИ -то "світлою панною", як повелося здавна.
Нам із сотень осель – наймилішою буде одна,
А з кохань лише те, де на двійко єдина мелодія.

14.08.2009

Не зманіжено-гортанна,
А барвиста словом,
Мов сорочка домотканна,
Прадідівська мова.

Одягнусь я в домоткану
Льолечку пречисту —
Дум народних вишиванку —
Мовоньку речисту.

Не пристане жодна лайка,
А як сум наляже —
То ніяка балалайка
Так про те не скаже,

Як ота журлива пісня
Понад темним гаєм,
Ніби сум на душу тисне,
А душа співає.

Хтось несе у дім підкову,
Інший грошей тягне міх —
Я ж візьму на щастя мову —
Мову прадідів моїх.

Рік 2009

Птаха пізнаю по траєкторії,
Чи високий має він політ.
А народ — по писаній історії —
Борознами на його чолі.
Пізнаю забуте і забите,
Труєне, замовчане в віках:
Вишивану хрестиком молитву
На сорочках і на рушниках,
Писане на Великодніх писанках,
На Купалу плетене в вінках —
Все, що стало долею і піснею
У моєму серці й на вустах.

рік 2009

Обдурена, заставлена, украдена,
Довірлива, неначе немовля;
Була козацька — ще за діда-прадіда,
Була колгоспна — батьківська земля,

А потім узяли й розпаювали,
Неначе розірвали на шматки
І віддали отим, що панували,
Що з України кров пили віки.

...Росте бур'ян. Земля кона без плуга.
Коли ж терпіти сил не стане вже —
Неорана, занедбана наруга
Голодним степом дико заірже,

І, стежок обриваючи вуздечки,
Втече туди — де бідні і прості,
У вусі звивши жайвора гніздечко,
Заплівши чорний вітер у хвості.

Рік 2009

Народе мій, ти все-таки народ,
А не бридке збіговисько васалів,
Щоб в чергах консульств, метушні вокзалів
Шукати подолання перешкод.
Парламент обира:
Куди?
Коли?
Панове, спікер, президент і уряд,
Хто ж впрягся в роль
напівсліпого дурня?
А дурню роль кого заповіли?
Та то одвічний запит:
хто є хто?
Час відповість,
аби лиш не запізно.
То все брехня, що в нас нема Вітчизни,
Як і безглуздя те, що ми – ніхто.
Допоки хвилі гойдає Дніпро
І в небо опираються Карпати,
Чи ж можемо за просто так проспати
Такий жаданий вистражданий крок?
Народе мій, ти все-таки народ!
Проснися, відродися і воскресни!
Даруй Землі своїй квітучі весни!
Звелич Її до зоряних висот!
1992 (майже 2010)

Нитка тягнеться невиразними строфами,
Відчуваю сивий біль і в серці щем:
Плаче вітер над страждальною Голгофою
Гострим і косим дощем.
На хрестах безжалісно розіпнуті
Три злочинці, серед них один,
Що помер заради вічності,
Той, хто звався божий син.
І гроза вривала відчай слізно,
Мов кричала до сліпців земних –
Тільки пізно, тільки надто пізно,
Хоч і зраду Він простив.
І пішов на зустріч дня і світла,
Перейшовши в тридцять три дорогу,
Що назвалася гріховним світом,
Що веде прозрілих ще до Бога.
Там стояв глухий байдужий натовп,
Той, що зрадив, той, що засудив,
Чи ж невже я дійсно їх нащадок,
Їхня кров, земля через віки?..
Терен в’ївся в душу, мов розплата,
Нитка тягнеться поволі серед мли,
Намагатимусь її не розірвати,
Лиш за гріх мій, Господи, прости.

Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

...А ще, окрім душі, є тіло, –
Солодкий затишок плеча,
Що так приречено, невміло
Тамує біль в твоїх очах.

А ще, а ще – гріхопадіння
І божевілля, і вина.
Тоді тікає дух від тіла,
А тіло душу проклина.


http://www.playcast.ru/view/995544/f530269d2fe8797b9cdc1f7444df0831d42259adpl

Замість епіграфу:

Місто-мандрівка,
Місто-любов,
Словом надії до мене промов...
...Сльози прощення – цей стоплений сніг
серця –
лишаю в калюжах Твоїх...

06.11.2008

...............................................

Ти – в місто Мрій!

А я – туди, де сіро...

Я щастя Твоє заздрісно,
без міри,
вимірюю бажанням потаємним.
Тим сповнюю у собі пустку ємну.

Тобі туди –
де навіть дощ ОКРАСА!
Куди тікають музи із Парнасу.
Де красно вдячні
і сердечно раді
зустрічним випадковим,
всій громаді.

Веде бруківка.
Не шукай асфальту.
Таємними стежками Кайзервальду
іди за сонцем!...
Заздрю!
Чуєш???
Чуєш!!!

Ти містом Мрій мандруєш...

Й не цінуєш.



13.06.2009

Зимно...Дивно,
Трохи сумно,
І душа щемить...
Намагаюсь відтягнути
Я прощання мить.
Димно...Весело і грішно
Місяця зими...
Я з тобою буду ніжна,
Запахом трави...
Потім задзвенить потічок
Талих снігомас.
За здоров*я ставлю свічку –
Ніби в перший раз
Віддаю себе у руки
Я Господніх сил...
Чую звуки...чую звуки.
Далі – голоси.
Мимоволі мружу очі,
Зморщую чоло...
Полюбила, що ще хочу?
От так занесло!
Злива. Злива!..
Райська злива
Літа моїх мрій.
Я щаслива.
Ще щаслива
В слабкості своїй.

Шукають логіки у віршах…
А вам поезії не тра?
Хіба в неділю з нею гірше
Топтати стежку до добра?

Прилипнув ти до білінгвізму,
Як лист осінній до стовпа.
Якої треба ще трутизни?
Забули молота й серпа…

Навіщо віче нам скликати,
Як сотні рук до булави
Щоденно тягнуться завзято –
Заради вигоди й грошви…

Не зажурились автохтони,
Хоч лицарі перевелись.
Дивлюсь, не видно Вашингтона,
Та вірю – з’явиться колись!
2010

ГОРОСКОП ДЛЯ РАВНОДУШНЫХ
Все, кто спрятался и отвернулся,
Не забудьте - проснетесь едва -
За спиною "балбеса" и "труса"
Совершенно иная братва.
Будет, милые, вам не до смеха,
Чую, как Украине грозит
Не "Ахметова", " Бебель" и " Чехов",
А взапрадашних банд геноцид.

А.Козаков

За вчора треба випити вина!
Відзначимо з тобою день вчорашній.
Під шум дерев, знайомий та домашній,
За день минувший вип'ємо до дна!

Він гарним був, оцей заснувший день:
З усмішок світлих і квіток акацій,
Із бантиків і щастя аплікацій,
Зі сліз самотності і радісних пісень.

Не треба нам за вчора шкодувати,
Нема на кого покладать вину.
За день вчорашній треба наливати
Та випивати чарку, й не одну!

06.11.2007.

T.S.


По спальне порхает Солнце. Но он - храпит.
Сегодня она колибри, а завтра - коршун.
Но, только сменив размер, не сменить орбит -
Хоть лучики-слёзы с каждым витком всё горше.

Он любит шуршанье мёртвых морей листвы
Сильней, чем послушный шелест её порханий.
Его оправданье: "Все мы, милок, черствы..."
Она ему верит и кличет упрямо "honey".

Ты скажешь: на кой ей этот ледовый жлоб,
Похожий скорей на айсберг, чем на комету?
Пусть время и лечит - сколько оно ни шло б,
Способно лишь мерять градус вдогонку свету.

Но, даже заброшен, вакуум столь горяч,
Что воют термодинамики, шкаля рожи.
Она не забудет. И, как ни старайся врач,
Он всё-таки будет в статусе "Мой хороший".

Ей носят на завтрак звёзды, а Млечный Путь
Поит белым соком из чёрной кастрюльки неба.
Но ей нету блюда вкуснее и - правда, жуть? -
Насущнее чёрствой корки живого хлеба.

Но что ж! Таковы законы житейских зол!
Пока ты не стал золой, золоти весь космос!
Дерзай растопить Антарктику - коль обрёл
Какую-то параллельную жизни плоскость.



2009

Мне всегда остаётся только шершавый ливень,
Хирургически точно бьющий с часами вровень, -
Словно доктор, который больше не верит в шутки,
С перекошенным серым фейсом, не спавший сутки.

До стекла снизойдя взамен облаков картона,
Он выписывал мне рецепты, но - как об стену,
Потому что в них только йод и сплошной икс-игрек.
И никто не услышит мой одичалый выкрик.

Вечный дождь (если он, конечно, не станет градом)
Совершает обход - по судьбам и огородам.
И не он виноват, что где-то растёт капуста,
А у вас - только хрен: он всюду харкает густо.

Иногда он, как доктор Время Венере руки,
Оббивает моей чувствительности пороги.
А порой - упраздняет ноги больным невеждам,
Не умевшим своё знать место, т.е. надеждам.

Здравствуй, дождь! Ампутируй, что ли, меня сегодня.
Одним махом закончи эти пустые бредни.
И умой с лица Времени, словно дурную моду,
Настоящее с прошлым будущему в угоду.



2009

Ще не окутав вечір місто ніччю,
а вже включили ліхтарі.
На заході, де сонця слід ще,
маленький вогник першої зорі...

На горизонті десь вогонь палили,
Палили літо, кликали журбу.
І дим пронизував душевну боротьбу,
Коли згоріле літо хоронили.

Земля вже гнівно кликала дощів,
І небо в сірі убиралось хмари,
Ховаючи за ширмою стожари.
Лиш сонце виглядало з-за кущів.

На горизонті десь вогонь палили.
Згорало сонце, наступала ніч.
А ми удвох сиділи, віч-на-віч,
Своє згоріле літо хоронили.

17.12.2004.

Котку-котику,
Мур-мур,
Чом в животику
Бур-бур?
Певно, хочеться
Гам-гам?
То ходи скоріш –
Дам-дам!
Тільки лапочки
Мий-мий,
Молочко уже
Лий-лий.
Котик очками
Блись-блись,
Язичком усе
Лизь-лизь.
Вуса облизав –
Няв-няв.
Це він “Дякую!”
Сказав.

2010

А судьи кто?
А. Грибоедов

Чехов — великий украинский поэт
В. Янукович


Хто судді тут і хто тут прокурори —
відомо вже. Питання не нове.
Всі знають, ЩО не тоне, а пливе
й приказує іще: «Раздайся, море!».

Тріщать чуби, літають стріли роєм:
кого собі візьмемо за главу?
Хто втримає державну булаву?
Хто завтра визначатиме героїв?

Найкращий, може? Сильний та розумний?
Досвідчений та чесний? Патріот?
— Ні, кажуть, — то не наше. Нам би от
такого, що, як ми, в багні плазує.

Хай сам краде, аби і нам дав красти.
За нас не розумніший — Боже збав!
Чим менше знає і чим нижче впав,
тим він нам і ріднішим буде власне.

І це — народ мій? Край мій? Та облиште!
О, люде мій!.. Чи ти уже — не мій?
Ти вартий цих бандитів і повій?
Ти лиш свого не вартий попелища.

Це та юрба, що вибрала Варавву,
Ісуса ж — розп’яла. В усі часи
лунають їх затяті голоси…
Країну розпинають.
Мають право.

Чи ти кохав мене, чи ні,
Вже не суттєво, не важливо.
Я так втомилась від брехні,
Що ти казав мені лякливо.

Тепер із уст твоїх п’янких
Лише прокльони та зітхання.
У мене викликали сміх
Твої розмови про кохання.

Чи ти хоч раз мені сказав
Хоча б одне правдиве слово?
Ти по очах моїх читав –
Я розуміла все чудово…

«Ти їдеш в дитинство»
- шепочуть поля.
«Сховай свою втому»
- їм вторить земля, -
«Ти їдеш туди,
де коріння твоє,
Там спогадів сонце
для тебе встає».

«Я їду додому» -
кажу я полям, -
«Забути про втому,
вклонитись батькам,
Вклонитись корінню
і шану віддати
Всім тим, кого вже
не вдалося застати…»
2006

Чому сумний, чому самотній?
Впаду я зіркою з безодні
У неприкаяні думки Твої.

Я не згорю на півдорозі,
Щоб не заснули у тривозі
Твоїх рядків співучі солов’ї.

Я зможу, знаю, небом вірю...
Згораючим теплом зігрію
І ляжу... пилом на гірські плаї.

2010

Засинай! Бо що за нагорода,
Коли побачиш поміж сон:
Моя пошкоджена природа
В вікні змальовує фасон.

Між барикад кімнати і фен-шуя
Твій спокій стишених зітхань.
З їх легіоном в бій нічний спішу я,
З їх апетитом зазіхань.

Стою в дверях, очікуючи досі
З твоїх долонь дівочої цноти,
Себе заплетеним в волоссі,
Де будеш вплетена і ти.

21.12.09

Хто не любить не друг,
Хто кохає - не любить.
Спільних поглядів круг
Лиш надії голубить.

Випадання розмов
З категорій "полова",
З знанням тисячі мов
Я не скажу ні слова.

Роздоріжжям бажань
Твою волю не з'їм,
Як полюбиш мене -
Назвеш другом своїм.

Ніби ангел з небес
Поряд стану при сні,
В зорепаді чудес
Стань лиш другом мені.

Це пригнічений стан
З категорій недуг,
Як полюбиш мене
Лиш тоді назви "друг".

27.11.09

Вікно, зима, і тихо сніг кружляє,
Вкрива нечутно гілля і дахи,
Зника безслідно на стежках життєвих
Вчорашні, нами зроблені, сліди...

Зникають форми, лиця і образи,
Їх забирає календар років,
Зника слова і цілі фрази,
Відчалюють у плин віків...

І пам"ять наша вже стає невірна,
Вже часом не згадаєш, що було...
Обличчя теж зів"яне, наче квітка,
Лиш фото може зберегти його...

І залишаються у нас лиш наші душі,
Лиш наші душі ще наповнює тепло,
Вважайте, щоб сніги років байдужих,
Сліди кохання в них не замело...


2005

Говорят, несчастливый наш век. Но могуч и неистов.
До сих пор наши судьбы вершат короли и шуты.
И чем больше умнеем, тем больше непознанных истин.
Мы стремимся к Мирам, не домыслив земной красоты.

На дедовских могилах возводим свои небоскребы,
Где порой Город Призраков ночью выходит из тьмы.
На экранах – убийцы рисуют на нас фоторобот.
Неуютно нам жить. Но живем в этом городе мы.

И теряется сущность явлений в потоке сенсаций…
Кто там ищет пришельцев? Они уже здесь! Повезло!..
Наполняют наш быт всеми благами цивилизаций,
Но крадут у нас память о том, что добро, а что зло.

Эти гости «оттуда» гуляют теперь по столицам,
В лабиринтах отелей и в гуле пустых площадей.
И зловещие черные метки видны на их лицах,
И ни капельки жалости в блеске стекляных очей.

Сердце рвется в груди, как шальная безумная птица.
Путеводную нить не сгуби в этом мире вещей,
Ежедневно вдыхая из воздуха яд безразличья…
Хорошо, если Ангел-Хранитель на правом плече.

Ті живі-мертві очі уважно дивились у вікна,
І було в тих очах щось таке невимовне людське,
Ніби очі ті бачили голодомори і війни,
Але все ж залишили те серце чудесно м’яке.

Чи ви бачили смерть, чи ви бачили горе розлуки,
Чи кохання, розбите об скелю рутини життя?
Чи ви бачили, очі, вигнанця довічного муки,
Чи убивці сердешне, промовлене ледь каяття?..

Що убило вас, вічно живі та палаючі очі?
Що забрало іскринку із ваших бездонних глибин?
Очевидці війни, очевидці смертельної ночі,
Дзеркала епізодів, жахливих, мерзенних картин…

Нехай тобі насняться дивні сни,
Про тихі весни і безсонні ночі.
Хай в небі мерехтять зірки пророчі,
Своїм теплом з'єднають нас вони.

І сонну душу вітер понесе
Крізь тисячі світів, прожитих нами,
Віки шумлять у тебе під ногами,
І з ними пригадається усе.

Ти може у Парижі засинаєш...
Це вперше так: в житті ми не разом.
Але мене одразу ж упізнаєш,
Лиш глянь на нашу зірку перед сном.

Якщо ж ти зараз не в моєму часі,
У іншій ері, в іншому столітті,
Тоді мене ти у своєму світі
Дарма шукаєш в сірій тлінній масі.

Обоє ми чекаємо весни,
Бо лиш тоді дозволено зустрітись,
Щоб у обіймах бажаних зігрітись,
Коли нам знову сняться дивні сни.

26.04.2003р.

будеш покараний
лицарю вдаваний
виляжеш геть молодим -

все що набажане
збуте й несправджене
виб'є тебе наче грім

надто було тобі
купельно злотово
сходив щодень тобі дар

і забувався ти
щастя наквасити
і наперед не гадав

хто тобі випросить
солоду в цитрусі
хто допоможе тепер

викричись виболись
спішся і вибери
д о р о г у
що попри смерть


2010

Не прощати б тобі ніколи нічого,
не чекати б тебе знову і знов.
Не хочеш? - іди собі з Богом.
День проминає, минає любов...

День, місяць, рік - усе проминає,
образа минає... немов не було.
Тебе зустрічаю, не кажу ні слова.
Усе перейде, зостається любов!

коли не поруч,стало так не звично,
і час пливе ,немов згора свіча,
поволі тане непомітно швидко,
у смуток огорта наші серця,
ми не навчились піддаватися шаленству,
в собі трима кохання почуття,
скупились на слова щоддено,
лиш тільки очі вогником горять,
всі намагання зберегти свій простір.
свободу дій.приватності життя.
і хоч мовчу довіри хочу.
щоб іноді поплакалась в плече,
явився би до Тебе серед ночі,
в обіймах сильно стиснувши зігрів,
протер губами заплакані очі,
забрав собі увесь душевний біль...
та ТИ навчилась плакатись в подушку,
мені допоки віри ще нема,
можливо краще бути другом?
Бо друзям станеш більше довірять...
2010

Були воли? Вони й лишились,
І до ярма спокійно йдуть,
І роги важно так несуть,
Що аж дивитися несила.

В очах байдужих каламуть,
Та головне – воляча сила,
І без волів не буде діла,
Його не звершить дика лють.

Воли волами звуться зроду,
Хоча й не мають паспортів,
Та є вони в мого народу,

Який звикає до іксів…
Хто заподіяв людям шкоду,
Не запитавши у волів?
2009

Ти переллєшся у вірші, тихо, без болю.
Це біль переллється у вірші і стане спокоєм...

Болить то значить жива іще
І туга ллється німим дощем
Й вогнем у душу твої слова
Пече то значить іще жива

Мурує уява
для мене хатину.
З великим вікном і видом
на вільне життя…

1.
…В попелі сонця
втоплений дощ.
За шклом вікна –
зима…
Зойкає сніг
рипом підошв.
Під снігом –
душа моя…

Сніг оберіг
від поквапливих ніг.
Сніг – оберіг,
поки сніг…


2.
…Так туго
туга
замісила тісто,
Щоб доля напекла
глевких млинців.
Мене
всмоктало
мертве місто - некладовище
півмерців.
Я чув,
як неживе життя
мене ковтало
на поталу
Заради бігу
без доріг…


Сніг
оберегом
оберіг
Мене
від мертвого життя…
За шклом вікна –
зима.

Пітьма…


3.
…Хто крав мій день,
не знав,
Що ніч –
сестра мені
і сон гойдає
Уквітчану
галузку
ранку
Розпеленованого дня.
Хто крав його,
не знав,
Що він
краде
лишень
відлуння світла.
За гріх
проклятий світ,
і день
Давно уже
його покинув.
Відтоді
сонцем зву зорю.
Вона
мені і брат,
і друг
(Що
в неживім житті
нема).
За шклом вікна –
зима…

4.
…На березі березня –
передгір’я весни.
Наче сни…
В них
не чужий чому?
І знайома
звідкіль
весна?..
За шклом вікна –
зима.
Мертве місто.
Мертве життя.
І я –
мертвий
між півмерців
І живий
на березі березня,

В передгір’ї весни…

Судьба - ты полноводная река...
Несешь по Миру, нас обогащая,
О камни бъешь,свой гнев срывая,
На голову, проблемы нам роняя...
Но, мы стремимся их преодолеть,
Святою, чистою водой умыться,
И воздуха целебного напиться...
От тяжести, в пучину, не упасть,
Не утонуть в водовороте жизни,-
Все прелести ее познать, стремимся...
Наперекор течению, - стремнины,
От странных снов,оков освободиться...
И мыслями лететь в небеса, туда,
Где яркая звезда, укажет путь,
Нам жизненной равнины...