Погожою, світлою дниною
Щебече в гаю соловейко.
І хочеться стати дитиною:
Умитись росою раненько,
Побігти у поле широкеє,
Щоб там у волошках блукати,
Про долю свою синьоокую
У білих ромашок питати.
А далі - в кульбаби, до річеньки,
Де бджоли у квітах гуляють,
Там діти до темної ніченьки
Барвисті віночки сплітають.

Вода тихо плине між вербами,
І ніжних кульбабок намисто
Несе десь далеко від берега,
Несе, як і наше дитинство.

10.04.2003р.

Возят Витю по стране,
Светится с экрана
Все как-будто как у всех,
С виду без обмана.

Напомажен и одет,
Но взлянуть с изнанки -
Кандидат-то без мозгов,
Все они у Ганки.

Ганка даже говорит
За него все время.
Отодвинула жену,
Носит это бремя.

Защищает как могёт
Витю от дебатов.
Вместо Вити принимать
Будет дипломатов.

Обошел герой с ПР
Брежнева с Черненко.
Не краснеть теперь за них
Петe Симоненко.

Уловите, всех прошу
Суть сего момента:
Предлают без мозгов
Как бы президента.

Поету краще не женитись,
Бо він шукатиме вночі
Не як до жінки підступитись,
А до поезії ключі.

Піде сама собі дружина
За двох кохати і страждати,
А в нього думка все єдина:
І те, і це заримувати...

Він дбатиме не про достаток,
Творитиме в сім’ї не те –
Писатиме складний початок
Або закінчення просте.

А з’являться у нього діти –
Підкинуть ще одну проблему,
Та буде він не їм радіти –
Писатиме про них поему.

Затупляться ножі й лопати,
Зима насипле снігу в двір –
А в нього час не ґаздувати –
Записувати на папір.

Хоч обіцяє всім без міри
Кохання і до щастя злетів,
Не йміть йому, дівчата, віри
І не закохуйтесь в поетів.

2000

Подейкують, же ланцюги у злоті
Тримали міцно твій сріблистий гріб,
Же знатний прах твоєї післяплоті
Дамаський меч напохваті беріг.

У середполе, ген у позамісто
Стріла вказала на послідній стан.
А може, пáла там зірниця чиста,
Котру ти одмолив, соцініан.

Хтось мурував стовпа тобі до тверді,
Чи цегли ти навіз туди вперед,
Як фараон? А може, спересердя
Розкидав геть, пославши лугом смерть.

Хіба тепер то важить, князю Пронський...
Як ти вже — пам'ятник. Гніздо лелек.
Один в полях. В Європі. Й по-сіромськи
Ми губим слід твоїх бібліотек.


2010



**"Мурований стовп" — пам'ятник архітектури XVII ст. Кам’яний стовп у формі аріанського склепа встановлений на могилі колишнього власника м. Берестечка князя Олександра Пронського у 1631 р. Такі пам'ятники ставили на могилах соцініани — прихильники поширеного у ХVІ столітті по всій Західній Європі одного із напрямів кальвінізму, з яким жорстоко боролась католицька церква. Не вціліли такі пам'ятники ні в Румунії, ні в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Голландії. Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. За часів Олександра Пронського Берестечко було одним із найбільших у Європі центрів соцініанства, у місті діяли освітні заклади соцініан, велика бібліотека.
Інша легенда розповідає, що під час однієї з воєн, які прокотилися через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрів. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили уже згадуваний Мурований стовп. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На тому місці згодом поховали сестру князя Олександра Маруху і насипали на її могилі високий курган. Третя стріла полетіла ще правіше, впала і загубилась у Смолявському бору.

Тіні від луни на мед із пролісків
падали солодкими дієзами.
Тишу камертонну зливи голос вкрив.
Вена поєдналася і лезо… Рим

відвернув шляхи… залишив стежечку…
Місяць по ставку глибоке небо вчив…
І вростали тіні в присмерк лежачи…
І загоювався біль так, наче степ вночі…

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянящий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, печально-скорбящий,
Застыл в удивленье, улыбку тая, –

Кто скажет, что ОН и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Ти чуєш, плането?
Не кануть у Лету
Поети…

Залишать у душах
сліди,
Рятуючи світ і людей
від біди…

Я знаю,
Почуєш мене ти,
Не кануть
у Лету –
Поети…

Ще сонце не сходило, Боже,
А думи вже серце
тривожать…

О ні!
В сиву Лету –
Не кануть …
Поети…

Хто чує?..
Озветься не кожен...

Ти чуєш,
Плането,
Як плачуть
ночами
поети?!.
6.02.10

Між спорідненістю та сирітством
ми завмерли удвох на межі.
Не здолати невидиму відстань —
ми одвіку з тобою чужі.

Незнайомі, далекі, самотні —
зачинились у власних світах...
Тільки спільного міста безодня
сипле сніг на схололі вуста.

Тільки бесід колишнє натхнення
здоганяє зненацька вночі.
Ще — Сумська.
І інжирне варення...
І поезія...
Досить.
Мовчи.

Время – улитка, а завтра грядущее –
Где-то меж бабочкою и личинкою.
Месяц рисует кофейною гущею
Ночь вездесущую, небо с горчинкою.

Дом: очи чёрные, вечностеклянные -
Вечноквадратные бредни Малевича.
Левые - трезвые, правые - пьяные.
Сто лет как высохли слёзы их девичьи.

Шепчут беззвучно, что всё уже вылито,
Комнаты, вскрытые скальпелем памяти.
Рыбок души моей мелкой учили там
Пенью, а вышло - одной только грамоте.

Траурный месяц под чёрною шубою,
Чёрный берет приподняв, с неба пялится.
Дом улыбается пастью беззубою -
Словно родная пещера мне скалится.

Знаю: с её саблезубыми тиграми
Я породнился давно. (Окна крестятся.)
Боль и надежду из сердца не выгромить.
(Тычет мне в ноги язык злая лестница.)

Лезу зачем-то сквозь глотку Везувия,
Полуживой, но пока не прожёванный.
Глупость? Конечно. Но сказки безумия
Слаще, чем ясностью день нарисованный.

Двери. Звонок. Тишина – полумёртвая.
И кроманьонец, такой опечаленный:
- Ну.
- Это, кажется… двадцать четвёртая?
- Ну.
- А…
- Она? С киммерийцем отчалила.

І тут, і там на всіх майданах світу
Народ хотів змінити влади суть.
Була надія: можна все змінити,
Та знов вступили ми у каламуть.

Народ повірив : прийдуть патріоти
І сила честі стане вище всіх.
Полився бруд чорніший від болота,
На горе людям, недругам насміх.

І тут, і там була одна надія,
Бо досить крові, вистачить брехні…
Мабуть, для нас ще не родивсь месія
Чи Прометей , що спалахне в вогні.

Бо досить крові нам за триста років
І вистачить нам гАньби чи ганьбИ.
Чому ж не ціним рідних нам пророків
Ще при житті, а також між Людьми?!

І тут, і там в усіх людей Європи,
Що вчаться в нас , як написать Закон*…
Ледь-ледь вперед зробили зо два кроки
І три назад зробили в унісон.

І тут, і там за межами Вкраїни
В єдинім герці билися серця…
Та ставлять гроші правду на коліна,
Свободі в серце забивають цвях.

* мається на увазі Конституція Пилипа Орлика


2008 р. вересень

***
на ромашках НЕБО ворожило:
- СОНЦЕ мене ЛЮБИТЬ? НІ? – за крила
вітер смикав білі ніжні квіти –
не злітали ангели над світом...
падали додолу жовті німби...
хмарилося... плакалося... ніби...

Хто мене вбиває просто неба —
Римлянин, що в грудях спис зламав?
Длань свою вклади мені між ребер,
Світе — недовірливий Хома.

Я воскрес — хіба оце не диво?
Але світ не вірить у дива:
Крутить жорна — мелить час на мливо
Та згори на землю посіва

І вкриває рівними шарами
Трою, Сіракузи, Херсонес.
їх руїни на землі, як шрами —
Як між ребер в Бога, що воскрес...

Я воскрес із Божого насіння,
Що запало в душу — в глибині.
Те зерно надії і спасіння
Рідним Словом проросло в мені.

Я погружаюсь в любовь, в глаза
и осторожно ложусь на камни.
Как филигранна их бирюза.
Рывок по венам, как с поля брани.

В подвенном царстве, как на штыках –
держаться хватит до губ касаний.
И птица счастья дрожит в руках,
и пальцам влажно под волосами.

Минуты сласти – дожди страстей –
от молний в сердце и до упада...
А поцелуям не счесть путей,
воспламенивших твои "не надо".

Горим – как ветер, вдыхая речь
и выдыхая ее – как пепел.
Что на ладони – то пересечь,
что ближе сердцу – родней, но слепо.

Глаза – светлицы и взгляд раним.
Со спичек – крыша, полы и стены.
И дрожь, как дрожжи. И стих – как гимн,
как с поля брани, рывок по венам.

5 Февраля 2010

день заточився, скулився сіро
втомлений грою вірю-не-вірю
жовті квартали різьблять зі сиру
вулиці-вени
ранок займеться ой як не скоро
зорі-пліткарки блимають хором
сніжні замети - шати Пандори
місяць-вареник

гойдалка світла маятник рушить
сріблом заблисне ковзанки вужик
там де ми разом загнані душі -
тиша дзеркальна
холодом тисне в холоді тісно
тихим зітханням кашляє пісня
пустиш до ранку збоку присісти
як ти? – нормально

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

як воно – перехреститися і піти?
час визначати за графіком магазинів
тінями синіми
падатимуть хрести
жоден не схибить

Ми
( за Майоровим)
«Мы жгли костры и вспять пускали реки».
Микола Майоров

З дитинства ми пішли, дорослими не стали.
Із отроків не виросли мужі.
Оратаї, що поля не орали,
Заклякли непорушно на межі.

Нам обіцяли небо без хмаринки,
Та ворог, виявляється, блакить
Уже зчорнив. Безвусі хунвейбіни,
Звичайно, краще можуть розтрощить

Об камінь муру голови «собачі»,
Горлянки наші також не слабі,
Та тільки ми вже захлинулись плачем
В зненависті одвічній і ганьбі.

І за батьків і за дідів утома
Свої зненавистю паплюжити степи.
Як хочеться на згарищі курному
Не залишити сліду від стопи,

Обутої в солдатського чобота.
О ні, ми - не герої, не герої!
І не для нас мерзенна є робота –
Палити, грабувати рідну Трою.

Нам треба так багато – просто жити,
Плекати ревно дещицю добра.
Батьків затятих незлобливі діти
Серцями повернули до Дніпра.

Дикий кінь сполохав наш світанок,
що присів метеликом у ніч.
Подивись у небо – він розтанув,
залишивши сльози на вікні.
Дикий кінь жене похмурі хмари,
білим снігом землю огорта…
Це не кара Божа. Це не кара.
Це душі твоєї мерзлота.

Коли мріється про звичайне,
насправді шукають янгола.
Земля надто близько до неба
для хвилини з можливістю
збагнути свою безглуздість…

Є все. Навіть зайві крила.
- Боялась висоти?
- Ні! Напевне, все ж більше
жахалась польоту.

Власного янгола
ніхто не тримав за крила,
А мій, мабуть, мною ж
прикутий бажаннями долу…

Є все. Навіть зайві крила.
- Озирнись!!!
- Знаю, що можуть приміряти!
Тихо…

О хто він, той, що мир в руках несе,
і з древніми вітається за руку?
Сократ з ним сперечається про все,
і Геродот нотує буднів муку.

Творець - один і істина - одна,
і геній той, хто пише лиш про вічне...
Не йми неправди, лиш хильни вина,
і світ тебе впізнає ув обличчя!

*назва*
__________________________
[Ти приголомшуєш мене за відкриттям відкриття...
Кнопка off. Активний пошук.
Дивитись на чуже щастя, змальовуючи вибране в своє життя.
Плагіат. В не дуже чистий-чистий-зошит]




*сам вірш*
_________________________
Непевними рухами (руки трусяться)
Тримати тонкий олівець,- із останніх сил.
Він схожий на ту соломинку,
в яку ти вкладаєш останню надію,
як тонеш.

Чому ти страждаєш? змушена?
Та ж він ні про що (ні про що!) не просив!
Дивись на щасливі сніжинки
Пустими очима повії.
Холоне

Присипана снігом, байдужа,
тупа інвалідка любов
Прийде весна, а чи щось в собі принесе?
Ти віддавала їй серце, щоб він його розпоров?
Він віддавав їй серце,- ти вбила його за це!
05.02.2010

жебрачкою
біля твого серця
стоятиму
храмом здаватимуся
ластівку з пальців
віддаватиму
сіре пір'я з неба
скубтиму
слово за словом
одкраяне
ламатиму -
від самого міжребер'я
я
до краю себе питатиму:
бо тобі, серденько,
та й о біле знамено
зі мною ніч
кольоровими фартушками
збавити...
2010

Ні вітру. Ні сонця. Ні хмар.
І тиша навколо... Ні звуку.
Холодний самотній бульвар
Трима чоловіка за руку.

Він був тут колись і не раз,
В очах перехожих, усюди.
І в серці кололо щораз,
Як бачив її серед люду.

Той голос, той погляд, слова
Йому не забути ніколи.
Для нього вона і жила.
Їх щастя кружляло довкола.

Пройшло все, минуло, розтало.
Самотній крокує дідусь.
Й на серці, яке так кохало,
Слова - "Я на тебе молюсь"...

І сльози блищать на очах.
Йому залишилось так мало
Самотність нести у світах
у котрих її вже не стало...


'09

Було нам хіба до світу,
коли він лише між нами?
Ти – сонце моє. Ти – світло.
Я крилами-пелюстками
тебе затулю од вітру.
Дощам не віддам холодним.
Ти – сонце моє. Ти – світло.
За хмари не йди сьогодні.

Час моїх журавликів —
Мрії і сподівань,
Прилети із Африки,
Й біля серця стань.

Прилети із вирію
Із юначих літ,
Повернися вірою
В цей жорстокий світ.

О, далека Африко —
Молодість моя,
Намалюй на клаптику
В небі журавля,

Квітку журавлинку
В крапельках роси,
Й віри соломинку
В клюві принеси.

Від станції Мінус
До станції Плюс
З зими і до літа
Крові ешелони виштовхує пульс
У простір відкритий.

Не вправлюся пішки,
І не добіжу —
Червоним тільцем в ешелоні
Дістанусь до скроні
І їй розкажу,
Що справи — солоні...

І тіпнеться жилка на скроні німа,
Неначе вагон на пероні...
Далеко позаду здіймає зима
Сніги паперові.

Я там народився — і вже не вернусь
Вокзалами аеропорту...
Від станції Мінус до станції Плюс
Ідуть поїзди крізь аорту.

Я не поет —
Я просто дід
У постолах апостола
Несу сім доль своїх —
Сім бід
До станції Апостолово.

На проекційній площині
У провінційнім Фастові
Я граю ролі несмішні:
То Гамлета, то Фауста...

Як той пішак непрохідний
На шахівниці принципів,
Я — дисидент невиїзний
Із власної провінції.

Дарма, що лівий черевик
Давно вже просить каші
На поїзд Пришиб — Чортомлик
Не треба візи ваші.

Я словом сплачую борги,
Але в душі — по вінця:
Сага Дніпрової снаги,
І Хортиці провінція.

Останній авгур із пташиного лету
з головою пірнув у Лету
там сидять бандюки й різники
він кида на долівку монету
він вивчає минуле з руки
несподівані повороти, долі маршрути
їх забарвлені ртуттю очі
і його лиш дивує одне
чому називають їх сволочі?
чом убивчо їх губи мовчать?
їхня аура – друга стать
а на серці їдка печаль
на руках і ногах – онучі
хто пробачить їхні гріхи
їхні очі – заплакані й сучі?
2010

Дай, Боже!
Навік здолати зло вороже,
Яке приховує тавро,
Що закотилося в нутро…

За правду стіймо, за добро –
І нас ніхто не переможе,
Як буде Слово –
на сторожі…
5.02.10

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і …любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
«Рук сплетіння і сплетіння ніг.»

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматують рану
Лінії кохання і життя.

На столі та в душі нині будуть білі обруси,
Бо поріг переступить жаданий далекий гість.
Аж лелеки курличуть, цікавістю пнуться гуси
І на прив’язі пес втихомирив манірну злість.

Гість нап’ється і здуру попросить умити ноги,
І чесати почне про гріхи, про любов, про нас,
Розповість як живе, перехрестя в раю, дороги…
Без подяки піде, різко кинувши: «Ще не час!»

Зі стола та з душі буде здерто білі обруси –
Я не склала екзамен на вічність, – як каже гість.
Знов у скриню ховаю печаль і червоні буси,
Бо далекий, жаданий іде до чужих обійсть.

Сьогодні ми разом. Вечір,
За вікнами сніжне танго
І вітер, старий диспетчер.
Я їм курагу, ти – манго.

Хизуєшся давнім хистом
Про мене, коханку, дбати.
Любов увінчалась змістом
І… ще чим, не слід казати.

На зло подзвонив мобільний,
Із ляку я впала з ліжка.
Кімната, як холодильник,
Під боком зім’ята книжка.

Півдня чи годину спалось –
То сон покорив утому.
Пішов ти, коли світало,
Як спогад, пішов рік тому.

Сьогодні самотньо. Вечір.
За вікнами сніжне танго.
Лиш вітер, старий диспетчер,
Хизується древнім рангом.

Простила раз, потом второй -
и стал воспринимать, как данность...
Ты вновь опять ушёл к другой,
но это, дорогой, уже банальность.

Теперь уж все перегорело и остыло
и прежних чувств уж в сердце нет,
и нет того, что между нами было,
что заставляло так глаза гореть.

Ты вновь звонишь и пишешь по ночам,
что любишь и по-прежнему не знаешь
как дал потухнуть тем свечам,
что мир влюбленных озаряют.

Ведь ты разрушил нашу сказку,
которую мне сам когда-то подарил.
Ты сам сорвал свою же маску
с лица любви, которую губил....

01.02.2010

Постріл у скроню.
Від болю. Від болю.
Постріл у серце.
Від втоми до смерті.
Постріл в легеню.
Від тебе для мене.
Постріл у руку.
Від пульсу. Від стуку.
Постріл по ниркам.
До болю. До крику.
Постріл в коліно.
В єдине. В єдине.
Останній – у небо.
І більше не треба.
2010

Заморський пане, кави я не п’ю,
ви говоріть, я чую, ви в раю.

Ви кажете, чудова пара з нас?
Таж ваш удвічі швидший віку час.

Що ваша доня старша – не біда?
Таж ваш онук на «бабцю» загляда.

Вам молодість-краса моя проста
запала в душу і зняла з хреста?

Ви очі ті за скельцями знайшли?
Ви кажете, щасливі б ми були?

Мої вам руки – наче два крила,
а губи – мов водиця з джерела?

Які красиві і палкі слова,
та вже на плечах міцно голова…

Наш рай для двох шука нових воріт?
Ви говоріть, я чую, говоріть…

Для вас я – наче пісня солов’я?
Та ж не співаю по-англійськи я.

Цей птах хіба в Америку летить,
як осені прийде прощальна мить?

Для мене тут співають солов’ї,
тут рідні, друзі й вороги мої.

Не полетить ця пташка в злоту кліть.
Тож ви мене до бару не просіть.

2010

Ось і третій президент
в зеки кандидатом.
– Батьку, де мій кулемет,
я іду солдатом
у загони до стрільців,
що повстали нині
за дітей і за отців
по всій Україні.
Полонили рідний край
зеки та бандити,
ту сволоту вовчих зграй
буду бити.
– Ой, синочку, не спіши
кров ворожу пити,
на війні, як на межі:
жити – чи не жити.
– Краще, батьку, у війні
згинути – не жити,
ніж конати у багні,
вовчу сечу пити.

2010-02-03

Ярина Тимош

Ты, конечно, забудешь меня.
Ничего в твоей жизни не стою,
ночкой позднею сердце маня
одинокое и пустое.
Я, наверно, забуду с тоски,
как глядел в мои дивные очи,
душу как разрывал на куски
соловей, что нам счастье пророчил.
Я, наверно, смогу отпустить
все мечты, согревавшие душу.
И в клубок нашу рваную нить
я, смотав, твой покой не нарушу.
Ариадной не стала твоей.
Путь в мой дом ты засеял травою.
И напрасно поет соловей
мне про счастье ночною порою.

2009

Щоденні звички в’їлися корінням,
Стереотипи в мозок уп’ялись,
А потяг мчить в незвідану країну,
Де ми усі опинимось колись.

Ті ж, за вікном, пейзажі звично-сірі,
Зникають дні, як мірний стук коліс,
Вже так давно незатишно в квартирі –
Минуло щастя в Галактичну вись.

Гойдаю Мрію, як малу дитину:
Зупинить потяг свій ритмічний біг
І на пероні Я Тебе зустріну
На перехресті тисячі доріг.

І задивлюся в полохливі очі –
Лиш тільки погляд свій не відведи –
І Ти відчуєш: все, чого я хочу,
Це – просто жити
Разом.
Я і Ти.
4.02.10р.

Я лепила день,
Тихо, не спеша.
Отгоняла лень,
Робко, чуть дыша.

Я лепила ночь,
Свету вопреки.
Но просить помочь
Было не с руки.

Я лепила нас.
Верила: «Смогу!
В предрассветный час
От беды сбегу».

Жизнь слепила я,
Так вот, невзначай.
Пьет судьба моя
Вкусный… горький чай.
2010

Куди летять ворони взимку завжди?
І ти навіщось поспішаєш. Зажди!
За божевільними воронами з візами
Звільняєшся із серця порізами.
Мене цілуєш пусто-прісно, не солодко,
Говориш сухо: "Прощавай, моє золотко"...

За божевільними воронами з візами
Щасливий, ти спішиш на літак.
Плануєш повернутись, однак,
Ти покидаєш мою душу з валізами.

04.02.2010.

«Чудесна жизнь! - гласят афиши:
Закрой глаза и ощути:
Незримый ветерок по крыше
И песни первые весны!»

Быть может впрямь закрыть глаза,
Сказать, что в Мире всё прекрасно:
Цветут цветы, растёт трава,
Гулять ночами безопасно.

И нет болезней, нет потерь,
Нет в жизни ложных искушений,
И для всего открыта дверь.
Скажи, попробуй без сомнений.

Но ты же знаешь – это ложь,
И нет надежды на спасенье,
Когда лишь грёзами живёшь
И не стремишься к высшей цели!

Усе починалося майже пристойно:
Еклектика ночі, естетика Гойї,
Розмови на тему, без теми, дилеми
Чому нас прорвало, чому ми прорвемось,
І тіні між нами ділились надвоє.

Твоя половинка вивчала кімнату,
Вкладаючи руки у стіни-стигмати.
Ось перше загоєння, друга пов”язка,
Відкритою раною втягує пастка
Тебе і мене. Неспроможна сховатись

Моя половинка виходить на світло,
Де люди і квіти на вулицях—літні—
Тримаються разом за час якнайдовше,
А час педантично заліплює скотчем
Усе, що вином називалось і згіркло.

Лишається нам післясмак, аби згодом
Збагнути, що двоє не зроблять погоди.
Ти віриш? Я—ні, бо замовчують стіни,
Що й досі на смужки розірвані тіні
Всередині нас буревіями бродять.

Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
Випила, аж до денця серця твого самоту,
Ангеле , мій тутешній , риси твої плету,
І відповзають в кутки тіні незримих спокут,
Випнувши срібні хребти, наче рибини із верші.

Люляй своє людинне на камінцях початку,
Цупко тримають лещата в юрбищі неприкаяних,
Коли співатиме скрипка, душу візьми покраяну.
Вивернеш милу посмішку у виноград попалений -
Плітка сховає носа в складках плаща нащадків.

Висвятиш, знаю, виліпиш, наче із глини глека…
Легко лілеї лягають на п’яльці чумацького часу,
Пальцями на обличчі тчеш з діамантів прикраси,
Хто ти , мій ангеле?
Зодчий, чи одноокий блазень?

За океани летять зимніх освідчень лелеки.
Ти їх лови, лови!
Ти їх не руш, не руш!
Сумно Снігуроньці нині від кашлю китайських віял.
Топляться, мов у дурмані пальці у косах надії ,
І набуває сили нова епоха Баха…
Коли ж заблудиться серце - меч рубоне одним махом!
Та в босоніжках спокою білі пливуть береги…

Лиш бережи себе,
Лише себе бережи!
Коли долюляєш , леле,
Цукром замруть сніги…

"Люлі-люлі" – ллю,
проливаю спів.
У колисці вух
я тепло сповив.
Ти його лови,
ти його прийми,
ніби сон-траву.
Сон цей наяву.

Де шепоче час –
паперовий слід.
Зір іконостас –
з неба й до землі.
Ми не журавлі,
та на переліт
янгола сурма
поволає нас.

Серце золоте,
серце не зі скла.
Хвилями грудей
співу море склав.
Морем запалав,
і по ньому вплав.
Де ти, серце, де
за дощем ідеш?

Слово загашу
на твоїх устах,
ніби з мушлі, шум.
Розцілую та
аж до перестань.
Ти – моя, ти – та.
Знову з мушлі шум,
знову шум гашу.


В човника долонь
голову клади
вбережу твій сон
від вітрів біди,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо
на
серці
ти.

4 Лютого 2010

Капли медленно в небе кружились,
Падали тихо, на землю ложились.
Холодно было, но все же приятно.
Серыми стали на курточке пятна.

Сырость проникла под самую кофту,
Холодно, зябко и как-то неловко.
Зонтик в руках, я о нем и забыла,
Веди мне так приятно и холодно было…

04/02/2010

Дегустація болю на двох у пропаленій тиші.
Найніжніші слова до уявлених нами людей.
Ми забудемо все, ми усе в простирадлах залишим,
Коли ранок з похмілля в пошарпаній куртці прийде.

Не заводьте будильник, бо ми все одно не заснемо.
Не вмикайте світильник, бо з вами не я, а вона.
Я також зараз з іншим. Міцніше-міцніше. Даремно
Зупиняти почате. Вина і на крихту вина...

Дегустація болю. Півсмаком наповнені склянки.
Я, пробачте, запалю. Не можу без диму, а ви?
Ці солодкі години гірчитимуть трішечки зранку
Тютюном і похміллям і паленим пір’ям сови....
1999р.

вірш старий, наче з іншого життя.......

відблиск ультрамарину
золото помаранчу
світ у тенетах диму
дивний несправжній наче
вигини тіл у люстрі
руки у тьму безодні
чорні підбори гострі
завтра іде в сьогодні
сива важка свідомість
наче чужа шкарлупа
солодко… а натомість
долю водило блудом

Я повернусь знов.
Заберу Твій біль.
Залишу собі.

В затінку вікна
сонце поселю.
Грітиме Твій дім.

Розмалюю квіт
розмаїттям барв
У саду Твоїм.

І покину цей
чорно-білий світ
невичерпних бід.


Я повернусь знов
шепотом дерев,
пахощами трав.

Голосом весни
озовусь в Тобі,
виллюсь у пісні.

Подарую сміх
цвіркунів нічних.
Обійму вві сні.

І покину вмить
світ глухих жалів
і мізерних справ.


Я повернусь знов
зорепадом мрій,
маревом дощів.

Листопадом днів
у календарі,
спогадом майну.

В серці поселю
не байдужість злу,
а Любов земну.

І покину світ
безнадійних рим
втрачених віршів.


Я повернусь знов…
Тільки Ти повір
щирості розрад.

Я повернусь знов,
тільки Ти відчуй
силу каяття.

Я повернусь знов,
тільки Ти поклич
іменем Життя.


Я повернусь, щоб
залишити слід.
Й повернусь назад.


16.08.2009

в.м. і творчєской женщінє
із часом
частіше подобаються пейзажі
мальовані, звісно, чаєм
і, звісно, ти
мені поворожиш
і щось посолодше скажеш
до того, як виб’є час
назавжди піти
дарма, що зима
адже з долею кепські жарти
не стерти тавра пейзажу з твого плеча
тобі лаштуватися в подорож
і рушати
і, звісно, вертатися
доки не вистиг чай
2009

Ні слів, ні подиху не чути,
Сніжинкою розтанула сльоза.
Ви відійшли, мені Вас не забути,
Така любов і казка не вмира.