Осінній Львів – жовтіє листя.
Мабуть, немає в світі місця,
Де осінь швидко так
В права свої вступає.
І лиш вона, лиш тільки осінь знає
Світань похмурих смак.

Осінній Львів – дощі й тумани.
Це осінь заживляє рани
В чужих скалічених серцях,
Які сховалися в тумані,
Які пізнали справжній крах,
Коли купалися в обмані.

Осінній Львів – останні квіти.
Вони так хочуть нас зігріти,
Віддати радість і тепло.
Життя кипить завжди і всюди,
І тільки ми, лиш тільки люди,
Живем. Бо так завжди було.
2000

Більше надриву у голосі, люба, давай, уяви,
Як там зазвичай у екшенах: ніби ще крок до безодні,
Ніби востаннє, а вдома зосталися діти голодні.
Ти все одно не поспієш на випуск вечірніх новин.

Витисни драму, і так, щоб у грудях боліло-пекло,
Як від цілунку змії, або вигадай щось екзотичне.
Очі червоних прожекторів виснуть над нами як вишні,
Тільки торкнися їх подумки і полюби це тепло.

Запам’ятай: відтепер ти носій перемог і невдач.
Поки ловитимеш оплески, ніби метелики в полі,
Бійся утратити те, що дає тобі сяйво і колір,
Бійся затримати те, що відразу забуде глядач.

на дев’ятому колі пекла хороше й тепло
паперові троянди пахнуть майже реально
двоголовий місяць
кожному місце спальне
і до хрускоту чисто -
пекло халтури не терпить

на гардинах ліани пластикових гарденій -
на дев’ятому колі шоку
все в шоколаді!
розповніла панянка в запраному халаті
із-під нігтів червоних виймає
завдання денні

і щоразу стискає горло (та це деталі -
ти пуста оболонка мертва
немов поліно)
охоронці-примари
ґрати із пластиліну
і при тому лютіші левів міцніші сталі

і течуть у горлянку вічно гарячі смоли
і розп’ята свідомість корчиться у судомі
тінь лелеки вгорі –
нехай забере додому
де чекає наступне
рідне
десяте коло

Ліс взяв нас у свої долоні
Котрі пахли флегматизмом і холодом
Ми бавилися між його пальців
Як діти
Як смертники

Врешті ми виплуталися
Точніше ми розплуталися
Вузликами на шнурівках
Окремо один від одного

Та
Забий….

Краще відчиняй двері снігу
Проникнемо у його вогке помешкання
Малиновим чай смутку заваримо

Не холодно

Ми автономні обігрівачі

Але на всяк випадок взяли випивки
Вона буде слугувати
Таким собі тлом навколишнього

Спокійно
Цим спокоєм хрипить зима

Та
Забий…

Cоромно, соромно…
Тільки біда –
Не провалитися мені
І не вийти.
І так мені
Перед тобою ОДНИМ
Соромно, так…
Більше,
Ніж перед усім світом.
І так мені очей цих
Подіти нікуди, -
Виплакати в долоні?
Ну розбий мене словом своїм,
Ну викрути,
Ну додай іронії!
А ти стоїш,
Як блаженний Стовпник,
І – так по-отчому,
Так люблячи – в очі…
Що навіть усе
За вікном замовкло:
Не стриба, ні цвірінька,
Кори не точить…
І так під цим поглядом –
Як на Суді Страшному
Со-ро-мно, що навіть
Пробачень твоїх не треба.
НУ НЕ ЗНАЮ Я ТОЧНО
У РОЦІ ЯКОМУ
НАРОДИВСЯ ІВАН МАЗЕПА!
І коли він помер – я також не знаю,
І згадаю перед тобою навряд чи.
І на будь-якій мапі те ж саме Дубай
Довго вдивляючись – не побачу.
Соромно, соромно…
Ти відпусти мене
Як із гріхів найтяжчий.
Просто – за іменем, кожним іменем
Чим більше – темніші хащі.
Просто не знаєш, кому повірити
Лівим, чи, може, - правим.
Я, нерозумна,
Шукаю лірики
Там, де усе криваве…

Довідка:
Иван Степанович Мазепа народився: 20 березня 1639, помер: 21 вересня 1709;

Дубай (араб. دبيّ) — найбільше місто Об'єднаних Арабських Еміратів, адміністративний центр емірату Дубай. Місто розташоване на березі Персидської затоки на північний схід від столиці — Абу-Дабі поряд з м. Шардж. Географічні координати: 25°27' півн. широти, 55°33' сх. довготи.

До тебе – одна станція – і двадцять років:
Не доїхати мені, не дійти.
Дорогою до тебе втрачаю спокій:
Приїжджаю і – не знаю, де ти.

Дорогою до тебе не знаходжу вулиці
Плутаної. Дивлюся – лише пряма.
А перехожі казали, - чи не те почулося? –
На плутаній… Будинку твого нема.

Значить – не судилося. Не судилося!
Вже давно сніги застелили слід.
Просто – електричка моя спізнилася
На одну хвилину і двадцять літ…
18.01.10.

(не сповідимі шляхи Господні)
Місяць пронизує небо навскісно.
Ми не зустрінемося сьогодні…
(нині і прісно)

Скільки б не прагли взаємознайтися
Дві половини (Платон накаркав) –
Час нас розводить, а простір тисне
На карки –

Все пригинає нижче і нижче –
(ніби у місті всі так і ходять)
Втуплює в землю, яскравість стишує –
Злодій

Так і Господь, мо', всесвітом плівся,
Дві половини – і різні риси
Але так сталося – що зустрівся
Й зрісся

2009

Знов стадіон скандує дружно,
Піднявши в гору сотні рук.
І тут знайоме слово «дружба»
Нам – зовсім не порожній звук.
Великим і малим талантам
Ми привілеїв не даєм,
Бо разом ми – одна команда,
Велика, зоряна команда,
Моя улюблена команда
Єдина, як життя моє!

Медалі будуть і рекорди,
І ми, за покликом душі,
Підемо впевнено і гордо
До не покорених вершин.

Гаряча кров в юнацьких венах
І ветеранів сивина…
На кращих світових аренах
Дзвеніли наші імена!
І юніорам тут, і грандам –
Усім достойне місце є,
Бо разом ми – одна команда,
Велика, зоряна команда,
Моя улюблена команда
Єдина, як життя моє!

Медалі будуть і рекорди,
І ми, за покликом душі,
Підемо впевнено і гордо
До не покорених вершин.

І буде зроблено немало,
(До перемоги довгий шлях).
Наш прапор знов над п’єдесталом
І сльози радості в очах!
Блищить Фортуна діамантом,
Шалено серце в груди б’є,
Бо разом ми – одна команда,
Велика, зоряна команда,
Моя улюблена команда
Єдина, як життя моє!

Медалі будуть і рекорди,
І ми, за покликом душі,
Підемо впевнено і гордо
До не покорених вершин.

Життя…


Чому життя дає так мало шансів
Прожити себе з щастям?
Чому дає багато так нещастя?
Чому багато так брехливих слів?
І мало так кохання?
Хоча не скаржусь я,
Мені його допіру вистачало
Але ж не завжди так бувало,
Колись я плакав і кричав,
Метався з ліва в право,
Життя своє готовий був віддать,
Кому завгодно аби лиш легше стало,
І я знайшов таку людину
Яка мені знов душу розпалила
І поглядом зігріла,в темноті
Ввімкнула світло,після довгої ночі,
І врятувала від вічної невдачі,
Вернувши враз цікавість до життя,
Вдихнула його в мене з легеньким поцілунком,
Коли відчув її вуста,
Відразу полетів на небеса,
Спустивсь,помітив погляд, і вогник цей в очах,
Мене сп’янив цей запах
Такий незнаний і приємний,
І одночасно поки що чужий,
Ішли хвилини, летіли місяці,
Тепер це все таке знайоме,
Але лишається,новим,
Незвіданим,цікавим…
Живу тобою день і ніч,
Не забуваю ні хвилини
Життя моє тільки для тебе,
візьми його та не впусти…
23.12.2008

Боже, Ісусе Христе,
Царю Ти наш небесний!
Душа в мене,
може,
розхристана,
може,
далека від істин.

Боже, одного разу
хочу Тебе спитати –
чи важко Тобі
бути Богом?
вічно людей прощати?

Ти поясни мені , Боже,
як це - у серці вмістити
любов- таку величезну,
щоб
ворогів
любити?

Дивись, в цьому світі земному
стільки є сліз і гріхів,
байдужості,
заздрості,
злоби...

Тобі –
лиш церковний спів...

Я так би хотіла бути
мудрою,
доброю,
світлою.
Я так би хотіла здобути
небо в своїх думках!

То як же Ти зміг,
мій Господи, –
пробачити всі провини,
пробачити кров і сльози –
пробачити –
і здолати
перед розп’яттям страх...

Як я повинна іти?
Боже, навчи мене Ти!


2004

Дні як пазли – сплелися в тижні,
Не розіб’єш найтяжчим молотом.
Не пригадуй його так ніжно,
Не пригадуй його так солодко.

І нехай ваше спільне дерево
Не густе й невисоке зростом, -
Згадка б`є по найтонших нервах
І небажаним входить гостем.

Не пригадуй! Він серцем чутиме
Кожну думку, яка стривожить.
Він би й так - тебе рад забути,
Намагається, і – не може…
18.01.10.

погляд з-під брів синьою плине водою
пересніжило до краю а чого не питай
клацнули двері зубами щулиться скромна хода
з грішного светра сумління душу до киш вивертає
там де вели нас обох будні до водопою

не булавою блудним жалом булавки
спідтишка підкрадалася сварка на чорних лапах
ми прозрівали гніздами мов одноногі чаплі
ми відпивали пробуджено першоетапні краплі
левами доплітались під оптимізм заправок

аналізуючи постріли в норах скляних вагонів
брали на мушку радощі , пустощів первоцвіт,
та зішкрібала гідність із слова гнилий наліт
бо між камінням коштовним крайнощів короїд
наше з’їдав коріння на ерогенних зонах

лише на трьох китах молочна стоїть тареля
стане розуму вперше вдягти порцелянові плечі
в жовтій кульбабі квартири тануть морозивом речі
і проковтнуло образу друге сузір’я малечі
ранок з оливковим смаком гордо тримає стеля

…Іди до лісу перед святами, мій друже,
І вбий ялинку.
Не зі злоби – для краси.
Колючим сестрам залиши безвинну душу,
А мертве тіло до господи принеси…

С.Татчин «Самураї не вмирають»

…В період з другої половини місяця нівоза,
І аж до другої половини місяця плювіоза, тобто, майже до Водохрещ,
В дворах, на задвірках, тротуарах, смітниках і вулицях
Населених пунктів України-Руси
Починають з’являтися ялинки…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Лежать, знівечені, сплюндровані, висмоктані, голі,
Позбавлені цноти і гідності,
І все ж, багаті у своїй вирваній з коренем бідності!…
Очікуючи на своїх суддів-двірників, що мають поставити крапку…
Останню крапку, схожу на різдвяний віфлеємський хрест,
Той, якого ніс на собі Той, що воскрес…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Чим це не приклад
Людської гордині, невігластва і варварства!?
(А навіщо виносити?!.. Можна ж просто викинуту з вікна,
Як ганчірку, об`їдок, кістку чи жменю лайна…)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

(…В підсвідомості титрами змагаються літери:
«ДякавамПетреОлексійовичудякайвамМартінеЛютере…
ДякавамЙосеВіссаріоновичудякайвамМартінеЛютере…»)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…А сьогодні вранці одна з них, схожа чи то на Попелюшку
Чи то на Білосніжку, видко, сплутавши мене зі своїм принцом,
Якого мала б зустріти на віденському балу,
А натомість потрафила на проскурівський новорічний базар –
У мить, коли я, весь у сльозах, перетягував її з пішохідного тротуару
Через дорогу
На інший, непішохідний тротуар,
Притулилась до мене своїм, вже згасаючим,
Третім оком, і промовила тихо й приречено:

«…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…»

- Happy New Year!… Merry Christmas!...

- З Різдвом!… З Новим Роком!…

Примітка: 1) Нівоз, плювіоз – так називалися місяці «грудень» і «січень» в епоху Великої Французької революції;
2) згадувані історичні особистості з числа «великих реформаторів» приклали свої руку (чи то сокиру?!) до нинішніх різдвяно-ново-старорічних традицій.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
18.01.2010 року

І сталося, як хрестились усі люди, і як Ісус, охрестившись, молився, розкрилося небо, і Дух Святий злинув на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба почувся, що мовив: Ти Син Мій Улюблений , що Я вподобав Тебе!
(Від Луки 3:22,23)

У срібло та кришталь мороз зодяг природу,
Січнева заметіль, сніги та холоди.
Та затишно душі від думки, що в негоду
Святвечором Йордан тече до нас сюди.
Ось Книгою Життя змальовується диво -
Господь Ісус Христос спускається до вод,
У річці бо Йордан побожно та сміливо
Предтеча Іоанн хрестив увесь народ.
Іде Господь Ісус, щоб об’явитись люду,
Як Агнець без вини, як Славний Божий Син,
Чий жереб буде Хрест - то за людей спокута,
Гріх світу розіпне на древі хреснім Він.
Відкрились небеса, і раптом над Йорданом,
Як голуб, Дух Святий з’являється, летить
До Господа Христа, хрестивсь від Іоанна,
І Божий з неба глас, немов завіт звучить:


Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!
(Від Луки 3:22)


Отак Сам Бог Отець Месію нам являє,
І Словом Божим, що спасіння дар несе,
Він із Собою світ навічно примиряє,
У забуття іде неправедне усе.
З'явився люду Бог у Вищій Божій Суті,
В Єдиній Трійці Пресвятій. Любов і Мир!
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа,
Як Божі діти, знов роджаємось з тих пір.

I

Серце б’є в бойові барабани,
Похіть підло на вушко шепоче:
Умовляє віддатись Бажанню –
Тобто, дати у борг проти ночі.

Він дарує п’янкі Обіцянки
Пестить лоно змією-рукою...

А Сумління прокинулось зранку
У обіймах Образи гіркої:

Він казав, що кохає без тями,
Що вона – його серця принцеса,
Скориставшись її почуттями
Для банально-бездушного сексу.

Наче варвар, брутальний і дикий,
У екстазі скавчав, як собака,
А коли всю до крапельки випив,
Захропів свою „пісню подяки”.

Вранці мовчки поснідав неспішно,
З ликом гордого, хтивого Звіра,
Залишивши принижено-грішну,
Безутішну дівочу Довіру.

II

Вони хотіли бути разом –
Наївні, як дорослі діти:
Тваринний Секс її образив,
А Він – вдоволений і ситий.

Дівоча Гордість, чи Провина,
Його виштовхували з серця,
А Мрія підставляла спину.
Щоб Сором, ніби шкіру здерти.

Вбираючи цілющу прану,
Щоб пам’ять швидше засинала
Вона загоювала рану...
Цей Досвід коштував чимало.

А Він не жалкував нітрохи:
Його несла Бажання повінь
І вабила звичайна Похіть –
Верхівка айсберга Любові.

Його сліпила Насолода,
А „голод” гнав шукати знову
Гаряче Тіло, юну Вроду
І Пристрасть різнокольорову.

III

Ніхто, як бачимо, не винний:
В полоні Мрій, чи то Ілюзій,
Вони – дві різні половини
У випадковому союзі.

(30.12.08 – 2.02.10)р.

Листає життя
імена.
Читає надія
брехню.
А правду ховає
жах,
Од жаху,
яка вона є.
Гадалось –
настане весна.
Та
вкотре
збагнув:
щось не так -

Чи
хмарою
світ пливе,
Чи
світом
сумує Бог?..

2006р.

Мокрий сніг ніби мокрий пес –
йде – і очі сумні-сумні, –
так застуди гнилий процес
проявляється на мені.

Ти у іншому місті. Це
безупинно мене гнітить…
І зими грандіозний цех
виробляє сльотавий квіт…

Ти сумуєш мені і спиш...
Безнадійно вмовляю сніг –
простягнути долоні між…

Мокрий сніг ніби мокрий пес –
під вікном моїм тихо ліг –
він – так само – чекає тебе…

Твої уста мені насправді не належать,
Лише солодкий присмак спогад ще бентежить
Мого життя раніш незнану, колючу грань,
Якою бігла, мов назустріч юна лань,
Води напитись із долонь твоїх палких,
Надійних, теплих, рідних, таких п’янких,
Неначе здатних вічні чари вміло ткати,
Підвладних обіт святий з черниці зняти.
Мені судилось більше не відчути їх тепла,
Пір’їна щастя мого впала з твого крила,
Згубилась. Морок тепер її стихія зла.
Невже твоя душа злетіла увись одна,
Мене заклявши смуток ночі прясти самій?
Зорі новій уже блаженний ллється лій
Твого спраглого чиєїсь муки серця –
Жорстока і прекрасна гра любов’ю зветься!
Тобі кохати іншу сором ще самому –
Але моє прощення зніме цю оскому.
Щасливий будь! Мене забудь. Тобі пора
Наступну гавань коханню ніжно вчити,
Але умієш сам насправді ти любити?

Рубаї *******

1
Ніхто не знає всіх своїх доріг,
Переступивши батьківський поріг,
Моя душа печалиться і плаче,
Бо я вогонь калини не зберіг.

2
Хитнувся хрест – і впав Йому під ноги,
А Він підняв його серед дороги,
І довго, й важко на ту гору ніс, –
Я кинувся Йому на допомогу…

3
Не маєш прав – пізнай чужу сваволю,
І нарікай повік на власну долю.
Не хочеш прав – щодня вклоняйся злу,
Й веди своїх нащадків у неволю.

4
Як довго, безнастанно, поодинці
Плекав Париж французів – не чужинців.
А в нас лиш пальцем хтось поворухне –
І створить Київ – щирих українців.

5
І хто сказав, що щастя – це міраж?
Як доля робить знов крутий віраж,
Від нього я не падаю у відчай,
А з радістю продовжую вояж.

6
О, совісте, найкращий ти суддя,
До тебе я приходжу загодя.
Скажи, чи справді судиш ти так само –
І президента, й кожного вождя?

7
По лабіринтах сумнівів блукаю,
І серед ночі вихід я шукаю.
Вже сяє в серці віра, мов зоря, –
Я знову радо Істину стрічаю.

Затиснута ніч у лещатах міст,
Скуйовджений сніг, як блондинки волосся,
Зима у провулках танцює твіст,
Дратуючи вулиці вітроголоссям.
А сон гріє спину на чашці із чаєм,
Бурульками світло звисає зі стелі...
До тебе у Прагу душа втікає,
Лишаючи тіло в холодній постелі.
Кордонами ранки усі перерізані -
Два сонця у нас і два різних неба.
Думки, як намисто, на душу нанизані
І всі, як одна, такі схожі на тебе....
Докурить цигарку зірка остання,
Й погасне в обіймах чужого балкону,
І тільки дівчатко, що хворе коханням,
Із віршем віч-на-віч сидітимуть сонно...

Коло роздумів і напруження
розірву я його колись?
Ох, північні мої дискусії
ні до чого не привели...
- Що вам сниться, оката совісте?
Що ж ви мечетесь в довгім сні?
- Де шукати тепла для погляду?
Де завгодно.
Лиш не в мені.
Це ж здається, така традиція:
втупиш погляд в пусту стіну,
сам на сам порожнечу міряєш
і завширшки, і в довжину.
Потім довго рахуєш гупання
свого серця, яке болить –
це не Всесвіт в тобі відлунює.
Це не Істина так щемить.
Вже банальне скавчання й хникання
і безсилля лягають в вірш.
Але хтось і тебе виписує
між рядками...
Ти також вірш.

Історія земного раю
Такий собі незвичний діалог
Смакуємо горнятко чаю
А поруч тихо ходить Бог

Постфактум. Крапка після часу
Майстерно опрацюю епілог
Вдягає Бог убогу рясу
Едем вже більший ніж для двох

Минають Образи обрАзи образИ
І кожен день розписує нам ролі
Постійний тільки спокій за вікном
Сивіє сніг на терезах чиєїсь долі

Проймає наскрізь згорблена печаль
Вмирає сонце в неба лоні
І лик його – червоний жар
Облизує дерев убогі скроні

Вимощую словами ніч
Чи вистачить рядка скупого
Щоб обійняти голіруч
Віршем сирим мою тривогу

Щоб спопелити всю печаль
Що пророста крізь гущу ночі
Згубив хтось серце у юрбі
Комусь позерство ріже очі

Над ранок п’ю солодкий чай
Щоб раптом день гірким не вдався
Горить блаженно небокрай
З антракту день новий почався

Мій внутрішній стан смаку лимона
Соком пронизує тіло
Погляд кружляє румбою
Разом зі смутком
Падаючи під ноги
Нещасним самогубцею

Небо своєю бісексуальністю дратує
Під цією невизначеністю
Крізь мене пролітають ешелони ностальгії

В їхніх вагонах так добре видно
Ці наївні кухонні маніфести
Непереконливу хоробрість
Малювання графіки майбутнього
На останніх сторінках зошиту
Під настирливі погляди
Чорношкірої красуні

Непомітно немов відволікаючи
З головою накриває цупка ковдра вітру

Історії розіп’ятих вулиць мовчать

Ось тільки слово заміню
І цей зворот, аякже,
Негарно, не пасує «ню»
І «дірка в макіяжі».
А «вдвічі»? – дуже ріже слух,
А дієслівна рима!
І не літературно «бух»,
Русизмом є «помимо».
Забрати збіг і пару фраз,
І вираз «грубі бабки».
Тепер поезія – якраз :
Лапки, тире і крапка.

15.01.2010 р.

Я лікуюся часом... мовчанкою...
Застаріле це все так давно.
Я не можу (не вмію?) коханкою...
А коханою вже не дано?..

Все життя я ішла роздоріжжями,
Згадку, може, котре й береже.
Так потроху - ставала заміжньою,
Так потроху - розлучена вже.

Бо розлукою дихають погляди
Недоречно замовчаних фраз.
Поодинці ми потай приходимо
До дзеркал, де були водночас.

Роздоріжжя Розлуки запилене
Тисячами бездумних образ.
Та сльозами дощу все ще віримо
В Перехрестя Любові для нас.

2010

І знову лист прийшов від нього…
А я не хотіла нічого цього…
Не відповідати – вирішую я вкотре.
Він ж забуде про мене, із пам’яті стре.

І не справжні ці всі почуття…
І не мають вони майбуття.
Вони – фальшиві, ніби ноти…
Фіктивні, але ти не проти.

А цьому поклав поцілунок початок,
Який залишив не приємний остаток.
І жарт з цього вирішив зробити він,
Їдучи на потязі з Рівного в Берлін.

І знала я, що це лиш жарт…
Таким як він це є стандарт.
Можливо почуття його є оригінальні?
Але відповіді на запитання лише банальні.

Не хворію. Не краюся. Знаєш, болю не знаю.
Твоя тридцять сьома красуня піде у казку,
Там шовкові трави, там принц з’являється вчасно,
Триголові щури заповзято шукають раю.
Не шукаю рими. Муза лає похмілля.
На весіллі розважить німфа відвертим танцем.
Озирнуся – тоді примусять назад вертатись,
Пити чорне та безвідмовне відьмацьке зілля.
На зогнилих безлюдних травах залишу лахи.
Твої кроки далеко. Чуєш, я хочу втечі.
Одноокий велет небо чолом зачепить,
Доки білий король королеву програє в шахи.

14.07.2009

Ти блукаєш самотнім горнятком,
Хоч давно вже чай в ньому застиг.
Ти для мене мале кошенятко,
Хоч для інших ти грізний тигр.
Я візьму тебе ніжно на руки,
на коліна, мов давню біду.
Всі я вигладжу болі, всі муки,
помурликавши, збоку складу.
Поцілую натруджені вуса,
допоможу дійти до мети.
Я не кішка, я давня спокуса.
Тільки ж, любий, не дряпайся ти.
Не порань душу кігтиком слова,
не втечи березневим котом.
Я не кішка - не сіра обнова.
Я пантера із гордим хвостом.

2009

чи я любила чи просто ним жила
нанизувала будні наче бісер
пощерблений на шворку для білизни
мовчали вдвох а поряд час чвалав
розмінював надії на жетони
(одвічне – на пластмасове) живі
бажання на об’їдки в рукаві
хоч все було – і величальні дзвони
і птахоспіви і зірки з небес
і сни і яв – вся повнота чудес
по всьому – тиша і… щемливий спомин

С сороками щебетать на подоконнике ты любишь
Пить холодное молоко с галетным печеньем
Иногда выставлять из окна правдивый кукишь
И не любишь спорить об энергосбережении

Любоваться облаками пушистыми и плоскими
Считать количество дождевых капель на одной ладони
Убивать целые недели утехами плотскими
А потом отдыхать нежась на солнце в индейской колонии

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

Погода нагромаджена, важка і збита,
як вірші, що без розділових знаків…
Земля землиться, мов банúта…
втомилась розриватись, брякти…

пруг сонцем кровоточить, наче ясна…
І місяць в небі, як Ай-Сі-Бі-еН у книжці…
І доля, мов світань бризяста…
Поезією в майбуття крячúшся…

Сновиддя на горищі, як малеча,
так гарцювали, що збудили літо в сіні…
І падали Тютюннику на плечі
ефектні демпінгові рими – дієслівні…

Життя, неначе бурхлива карусель.
Веде то у Париж, то у Марсель.
Але скрізь усе фальшиве, не живе,
Проте не знаєш яке справжнє, яке?

Хотілося б дізнатися, яке воно є,
Яке справжнє почуття твоє?
Адже в нашій душі панує обман.
І затуманює розум, неначе дурман.

А швидкість набирає карусель
Вже ти не бачиш цих земель.
Однієї миті, ти впадеш із каруселі.
І це падіння комусь солодше карамелі.

Але з гіркими сльозами на очах,
Ти встаєш і летиш неначе птах:
Вільно, сміливо й гордовито,
Але в той же час - несамовито.

Летиш на зло усім, хто щойно сміявся
Думаючи що ти труднощів злякався.
Летиш, і точно знаєш - твоя карусель,
Приведе тебе до рідних земель.
2009 рік

Сиди і слухай, як він грає…
Хоч це вже точно – не твоє,
Але подібність серце крає
І мукам край не настає.

На підвіконні в коридорі –
Твій персональний полігон:
Хрипкі гітарні перебори
І юна усмішка його.

І поки музика лунає,
Ламай свій ритм і прав життя –
Лише вона туди вертає,
Куди немає вороття.

11.12.2009 р.

Любов Костакова. «Приречена на самотність»
Полтава. «Друкарська майстерня». 2007.

Пишу про кохання вірші,
А ніби їм добрі вишні…


Доки їм – дається легше тема,
Пишеться розкутіше, мудріш…
Я вже замахнулась на поему,
Та… скінчились вишні у відрі…


Любов Костакова. (там же)

…Туман над ярами, над горами – сніг,
Я плачу ночами, а в тебе з вуст сміх.
У Києві дощ, а в Карпатах - туман.
Такий у природі подвійний обман…


Репліка обуреної авторки (написана замість неї пародистом)

Хто там вади відшукав
У моєму творі?
В нього для подібних справ
Мало кругозору!

Тема вірша про обман
Висвітлена чітко:
«Над Карпатами туман,
А в Києві - тітка».

Трьох кольорова веселка
Відкрила ворота.
На небесах засвітилась
Зірка золота.
Золотистим сяйвом
Світ освітила,
Народження місії
Світу сповістила.
У яслах малятко
Повивала мати.
Засіяла зірка.
Пора колядувати
Ходімо Ісуса
Миром прославляти.!

17 січня 2010

Закраплена буденність
кров'ю крапок.
Три крапки у кінці -
якого краю?
Три крапки там,
три тут,
перекрапляєм
слова "живу"
в слова "перебуваю".
Знекровлене "люблю"
крапок чумою.
Трикрапка переділить,
промовчить
тебе до мене.
Полонені грою.
У Крапкограді
крапка
не болить.

© ммв

Крила даються самотнім,
Крила даються пропащим
І неприкаяним болем
Слово горнулося: «Нащо?»
Надто високе завдання:
НЕсти самотність на спині.
Хай ця самотність від Бога.
Хай ця самотність – від світу.
Люди – вони ж надто вічні!
Пам'ять – вона ж надто квола!
І осипаються притчі
Тихих ночей – на долоні.
Довгі розмови з собою…
Зранено мрія горнулась:
«Я – як і всі, все нормально».
Й відповідь власна – «причулось»…

Как будто: представление о саде,
шероховатости, неловкости в ветвях;
Как будто ткань дышащая рисунка
на бумажной поверхности, иначе
называя - теснота;
не выходя с пределов сновиденья
(условны знаки, бормотанье, речь),
порезы камней, пыль, вода и ветер
в его невыразимой простоте.

Но: тленен воздух сна, и колыбели
небытия незрим плетется шелк.

Попробуй разгадать его смещенья,
неуловимый сдвиг парящих крыл,
нефтеугольных сумерков свеченье,
возможность птицы и возможность тишины.

Кристалл возможности, поющий ожиданием,
струны неразделимой со смычком.
Губ отделенье от сознанья жажды,
и расставанье пальцев с тетивой.

Но: лишь ему поручено храненье
подкожных чисел и во рту цикад;
В нем сохраняют призрачность движенья
рассыпанное время и зерно.

Но: ветвь события еще качнется
дважды,
сомнений снимок переполнив серебром.
Когда однажды он очнется арфой
листвы, поющей в капле дождевой.

Еще не снятая с его лица повязка,
слюда рождений, затаивших смерть.
В нем становится воздухом и пламенем
цветка неуязвимый цикламен.

2009

Коринтянам чи євреям –
час тече однако всим.
Полином пахтить між рейок
і блищить, як абразив.
Проти сонця не спинить
каламутну млосну мить.
Синь. Дими. Горби. Пакети
надбур'янні – хай летять, –
часопростору прикмети.
Отаке-то. Твою мать...

Ну то що ж ви, чорноброві,
з буйном'ясої ріки –
ми одного з вами крою
за які такі гріхи?
І який у тому зміст –
між німотно-людних міст –
замовляння крил і мафій
і злотистих реконкіст?

Отаке, червонощокі
(хоч не знаю, хто такі) –
ми – одних кровí й ніщоти,
й обпікаючих ковтків.
Може, це химерний збіг?
Може, просто – горній сміх?
У порожньому повітрі –
тільки такти дружніх ніг.

Сонце. Синь. Дроти на вітрі.
Не питав мене пан-Біг...

Поміняю ходу на "походку".
Поміняю. Піду подивлюсь
На присипану снігом "слободку",
Повз четверту судимість чиюсь.

Примостившись між чаду і крику,
Там, бува, дзвякне спогад, мов ніж,
Про лунку заґратовану "критку",
В сімдесятім чи трохи раніш.

Самогоном припахує кухоль.
Насип. Гравій щось шепче нозі.
Підбігає облуплений вугол.
Знову насип в цупкій дерезі.

А по насипу сунуть вагони,
Потяг впорскує дрож в краєвид.
І рвонеться душа, як з полону,
З мого тіла за потягом вслід.

В далину, за горби і за труби,
І назад - їй нема огорож.
І осяду я в крадені губи,
Що помножать ще й трепет на дрож.


1996

По обрій це місто, де жив і не жив,
Де взяв і знічев'я зробився поетом.
І ти тут була мені, що не кажи,
Хоч ти мені кажеш: "Нє надо об етом..."

Не треба й не треба. А так і було.
І так і лишилось - за груддю, за лівою.
Проходжу. В базарі вирує село,
Аж пахнуть трамваї олією...

Крок -
накочує щастя солодкими спазмами.
Бо мрія. Бо ти. Бо "шанхай" і димок...
І все уже є - хоч нічого й не сказано.

1998

Ходила люта хуга попід вікна,
Забрала із собою коляду…
Зайшлися шиби відучора криком,
А я ніяк до холоду не звикну,
А я ніяк до тебе не дійду.

Крізь пустку пробираюся, озвися,
Блукає кучугурами луна,
Упала стрімко горлицею з висі -
Тремтить її самотність у безлисті,
Серед зими однісінька-одна.

Та звідкілясь виспівує сопілка
Тонким одноголоссям наших доль -
Роздмухаю в нічному небі зірку
Тобі сказати нині маю стільки,
Удвічі більше змовчати. Дозволь,

Розвію холод теплими вітрами
До впертості не втрачених надій
І тінь, яка пробігла поміж нами
до ранку зневвиразниться, розтане,
Покинувши насиджений постій.

("Мои города")

В этом городе сто бед.
В этом городе сто зол.
В этом городе сон – бред.
В этом городе гол стол.
Двери сорваны – сквозняки.
Души ватою. Вкус - мел.
Память мелочью и реки
Серебристой хребет бел.
На графитовой мостовой
Осаждается пыль слов.
В этом городе ты свой,
Как прохожий чужих снов.

2010

Україно наша люба, чому ж заснула ти?
Подивись, як обманюють ті кляті чорти!
Чому ти дозволяєш їм знущатися з себе?
Було ж колись ще небо ясно голубе!

І гетьмани за Тебе боролись не даремно!
А зараз сказати щось про них – ганебно.
Чому втрачає все людське народ наш?
Чому у душах їх ще досі розгардіяш?

Україно, піднімайся! Ми боротися за тебе будемо!
І славу для тебе, і щастя для тебе - здобудемо!

2009рік

Лети пташиною –
у тебе довга путь –
найди таємне дерево бажань.
Напогрішимою
для мене ти не будь
і праведністю крил собі не рань.

Здолавши гріх –
звільнися від оков.
Жадань моїх
ти вічна плоть і кров.

(2010)

Я п'ю твій смак.
Гарячими вустами
нев'янучих
трояндових глибин
торкаюсь знов.
І знов кружляє нами
кохання дощ
сріблястих намистин.

Вдихну тебе.
І видихнуть не схочу.
Ти потечеш
по венах, наче кров -
шаленством
так закоханої ночі,
яку нестримно
пестить так любов...

2009

нас зостанеться двоє
і життя золоте
і настояна хвоя
наші сни обплете

за дощами і димом
як безодня тонка
разом з нами ітиме
кучерява ріка

за птахами і вітром
буде вітер і птах
тонкоокого світу
течія золота

попід зоряним роєм
де обійм сповиття
нас зостанеться двоє
і почнеться життя

Романові Скибі

текст як відмазка - живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не відворожу
і не поставлю слухати
де
вечір колише білу сторожу
і загорожу білу пряде

так і залишусь листом осиним
криком совиним привидом
чи
тим хто розріже сонце як диню
і - закричить

і загорнувшись в листя і в сушу
в гори і води
в сад і зело

виригну душу
виплюну душу

все
відлягло